Попередня     Головна     Наступна





Розділ I


РОСІЙСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ АНТАГОНІЗМ У ЗЕМЕЛЬНОМУ ПИТАННІ


Соціальну та економічну вагу поляків в Україні найкраще, без сумніву, засвідчить обсяг їхніх земельних володінь. Встановивши це, ми зможемо пояснити, чому царська влада вбачала шлях до русифікації України передовсім через зменшення ролі поляків. Нам хотілося б показати, як впродовж півстоліття, що передувало революції 1917 р., російська влада намагалася насадити верховенство землевласників-великоросів у губерніях, приєднаних у 1792 та 1795 роках, асиміляція яких імперією завжди викликала проблеми. Ми спробуємо виявити методи й наслідки цієї тривалої операції, її основні етапи та рівень протидії з боку поляків. Таке діахронічне дослідження потрібне для того, щоб у четвертому розділі перейти до синтезованого аналізу їхнього соціально-економічного становища і типів ментальності. Хотілося б, аби такий підхід став внеском у розробку більш загальної проблематики польського землеволодіння, широко дослідженої на матеріалі інших теренів у таких прекрасних працях, як монографія Ірени Ziemianstwopolskie 1789-1864 (Варшава, 1983) та збірник Ziemian-stwopolskie 1795-1945 за редакцією Яніни Лескевичової (Варшава, 1985).





Сліпа злоба: 1863-1865 роки


Відразу після анексії Правобережної України в часи Катерини II зароджується мрія росіян витіснити звідси поляків та полонізованих кількома століттями раніше українців, які володіли майже всіма землями і були господарями мільйонів кріпаків. Роздача поодиноких величезних маєтків Канк-ріним, Лопухіним та Енгельгардтам не вплинула на ситуацію, як не змінили її і численні конфіскації після повстання 1830-1831 років. Як відомо, навіть у 1833 р. київський губернатор висловлював жаль з того приводу, що росіяни не в змозі утвердити свою перевагу в дворянських зібраннях, їх і справді було в 4,5 рази менше, ніж поміщиків-поляків, власників понад сотні душ кріпаків-мужчин (такою була норма, що давала право голосу на дворянських зібраннях) 1.



1 Beauvoi Daniel. Le Noble, le serf et le révizor. — Paris: Archives contemporaines, 1984. — Р. 175-176; український переклад, с. 217-218. У цій губернії вказаній нормі відповідало 433 землевласники, у тому числі 99 росіян (насправді їх було 122, але тільки 99 інформували про своє проживання).



Активна політика генерал-губернатора Бібікова впродовж 1840-х років, спрямована на ослаблення польського впливу, спиралася передусім на ревізію шляхетських титулів і масове обмеження права належати до першого стану в імперії. Але після конфіскацій 1831-1832 років систематичного присвоєння земель росіянами не спостерігалося. Відтак, напередодні другого повстання 1863 р. південно-західні терени залишалися переважно в руках поляків.

Якщо піти шляхом дедукції і відняти кількість титулів, анульованих протягом 1831-1850 років, можна встановити, що в трьох південно-західних губерніях залишилось близько 70 тис. шляхтичів; 9/10 з них не мали кріпаків і були майже безземельними. Кількість же власників маєтків сягала 7 тисяч 2. Ця цифра підтверджується даними російських досліджень, також приблизними. На думку Рудченка, дослідника інвентарів 1847-1848 років, у 1861 р. землевласників було 6 051, а за Д.П.Пойдою — лише 5 449. Остання цифра здається трохи заниженою, бо він налічив 8 535 маєтків, і навіть якщо у когось їх було по декілька, то навряд чи їх загальне число сягнуло б 3 086 3. Враховуючи банкрутства, досить численні перед 1863 р., та проникнення росіян, котрі вже на 1833 р. володіли четвертою частиною землі, стане очевидним, що в 1863 р. існувало не більше 5 тис. польських маєтків.


Після відміни кріпацтва кількість душ як показник багатства втрачає сенс (у 1861 р. в трьох південно-західних губерніях на один маєток в середньому припадало по 272,34 душі). Критерієм соціально-економічної значущості стають, як ніколи доти, землеволодіння, тим більше, що до 1914 р. ці регіони зберігали майже виключно аграрний характер: розвиток окремих галузей харчової промисловості, до чого ми ще повернемось, не супроводжувався активізацією видобувної промисловості та чорної металургії. Могутність і польських, і російських латифундистів в Україні залежала



2 Ibid. — Р. 223, 343; український переклад, с. 264-265, 385.

3 Рудченко Й. Записка о землевладении в Юго-Западном крае. — К., 1882, табл. 1; Пойда Д.П. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период 1866-1900 гг. -Днепропетровск, 1960.-С. 18, табл. 1. У книзі А.П.Кореліна «Дворянство в пореформенной России 1861-1904» (М., 1979.-С. 294-295) підтверджується, що 9/10 «легітимної» шляхти південно-західних губерній були безземельними. Поляки і росіяни подаються тут разом. На думку автора, в 1863 р. ця група нараховувала 78 547 осіб. У 1867 р. вона зменшилася до 57 463, у 1870 р. внаслідок депортації і політичної еміграції — до 55 612, але в 1897 р. знову зросла до 103 902 осіб завдяки високому, властивому всій імперії природному приросту та притоку російських дворян.



від розмірів площі, якою вони володіли. У 1863 р. середній показник складав 895,6 десятин, а за губерніями це розподілялося так 4 :


Київщина

1 001,1 дес.

Поділля

7 10,8 дес.

Волинь

858,6 дес.


Не зупиняючись на аспекті культурного престижу багатих поляків-землевласників, про що ми багато писали в іншому місці, варто відзначити, що на початку 1860-х схиляння росіян перед ними змішувалося з ворожістю. Ряд польських мемуаристів відчувають гірку гордість від такого ставлення до себе. Наведемо вельми промовисте свідчення царського генерала: «Польське товариство [у Києві] трималося відособлено, навмисне намагаючись не з’являтися в будинках росіян, котрі, зауважимо принагідно, ще не мали виразно російського забарвлення, а швидше запобігали ласки поляків...». Цей вояка підмічає, зокрема, комплекс неповноцінності, на який, схоже, страждали росіяни з Київського кадетського корпусу: «Спершу мене вразило те, що кадети, навіть ті, хто мав чисто російські прізвища, наприклад, Нечаєв, Богданов, Смородінов тощо, розмовляли з виразним польським акцентом і були не проти говорити по-польськи навіть зі своїми товаришами-росіянами. Тут виразно домінували польські манери і звичаї гонористої дрібної шляхти...» 5.

Січневе польське повстання 1863 р. стало ідеальним приводом для того, щоб надати репресіям нового розмаху. На зміну десятиліттям тамування ознак польської культури і значущості приходить не менш тривала і систематична політика нищення. Оновлена форма тихої війни на цей раз була скерована в самісіньке серце польської могутності — на землю. Санкт-петер-бурзькі міністерства охопила радість від того, що здобич стала досяжною, і віднині, як здавалося, в Україну можна випустити зграю росіян, котрі витіснять врешті поляків.

Варто, проте, нагадати, що повстання було активним у Варшаві, Конгресовому Королівстві і Литві, тоді як в Україні воно не вийшло з зародкового стану. Тож взявши до уваги виразну схильність поляків з України до



4 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 20.

5 Королкж В., Марахов Г. й др. Восстание 1863 г. Материалы и документы. — М.-Вроцлав-К., 1963. - Т. II.С. 455-456: свідчення генерала Домонтовича (близько 1885 р.). Загальну характеристику польсько-російських взаємин див.: Weeks T.R. Defming Us and Them: Pôles andRussiansinthe «Westernprovinces», 1863-1914//SlavicReview, 53, № 1 (Spring 1994). -P. 26-40.



колабораціоналізму, стане зрозумілішим, що це повстання послужило хіба претекстом для колективної сліпої помсти росіян. Структури, які Національний уряд повстанців зумів створити в Україні, були слабкими 6, а невелика кількість активістів, білих і червоних, дуже швидко виявила нездатність до виконання своєї місії 7. Відомо також, що ті нечисленні сутички, які мали місце на цьому терені, не носили характеру справжніх битв, подібних до боїв в інших місцевостях. З цього приводу є промовисті спогади Т. Бобровського, підтверджені сумлінним дослідженням С. Кеневича 8.

Саме тому старий київський генерал-губернатор М.М. Анненков, котрого російське оточення і царський двір у Санкт-Петербурзі вважали нікчемою, не відчув ані негайної потреби у драконівських репресіях, ані можливості скористатися провалом поляків. «М.М. Анненков, який замінив покійного князя Васильчикова [у грудні 1862 р. — Д.Б.], — писав генерал Домонтович, — є всього-навсього старим шкарбаном; він не тільки нічого не розуміє у справах краю, яким керує, але й плутає його з Австрійською Галичиною». Дідок і справді заявив якось на бенкеті, що він очолює Червону Русь! «Цілком очевидно, що полякам було легко на кожному кроці обманювати такого генерал-губернатора й відвертати його увагу від своїх махінацій». Інші колеги Анненкова, наприклад, начальник канцелярії Іозефович або київський губернатор Казнаков, не приховували свого роздратування щодо втрачених шансів відчутно вдарити по поляках. У липні 1864 р. міністр внутрішніх справ П.О. Валуєв одержав розпорядження Олександра II поїхати до Києва й на місці перевірити дієздатність губернатора. Втім, міністр уже мав сформовану думку з цього приводу. У своєму приватному щоденнику він писав наприкінці 1863 р.: «Анненков був у мене на прийомі цілих чотири години! Нестерпно! Я знову зустрівся з ним увечері... pauvre cervelle!» *. Відставка цього чиновника стала неминучою, коли виявилося, що він аж ніяк не поділяв намірів уряду щодо польських земель і навіть чинив спротив посяганням на великі маєтки, спланованим у Києві Тимчасовою південно-західною комісією на чолі з Г.П. Ґалаґаном, на



6 Королкж В., Марахов Г. и др. Ук. соч. — С. 459: Organizacja prowincjonalna Rusi, 1 грудня 1862 р.

7 Там само. — С. 374-376: Из показаний В.Рудницкого о революционной организации в южных губерниях, 26 березня 1865 р.

8 Beauvois D. Op. cit. — P. 319-320; укр. переклад, с. 361-362; c. 361-362; Bobrowski T. Pamiętnik mojego zycia. — Warszawa, 1979, t. 2. — S. 478-491.

* Яка обмежена людина! (франц.).



котру покладалося розширення селянських наділів згідно з указом від 30 липня 1863 р. 9, до чого ми ще повернемося.

Те, що Анненков не вбачав причин до перегляду земельного статусу поляків, можна справді пояснити хіба його старістю, бо щойно 19 січня 1863 р. у Варшаві спалахнула іскра — у столиці імперії почали розроблятися найбожевільніші плани. З уряду один Валуєв не схвалював загального прагнення економічно ослабити поляків, нотуючи щоденне зростання антипольської озлобленості. Граф Сумароков разом із військовим міністром Долгоруковим та князем Гагаріним виявилися ініціаторами заходів, які Валуєв вважав безвідповідальними. На думку Сумарокова, з поляками треба чинити так, як Наполеон з жителями Ніцци, котрі не визнавали себе французами: позбавити прав «російської нації», примусити продати маєтки й емігрувати до Польщі. «Я давно чую цю пісню, — пише Валуєв 20 січня 1863 р., — і запитую: хіба Польща не належить російській короні? Хіба Західний край — це місто або повіт? Чи ж можна примусити землевласників дев’яти губерній продати свої маєтки?». Проте саме таким і був намір, який постійно знаходив підтвердження. Лише Валуєв був спроможний зауважити, і не безпідставно, що з поляків-землевласників можна легко зробити опору російського трону. Власне про це він і пише французькою мовою: «Я борюся проти вартих осуду заходів стосовно поляків, що їх інші хотіли б бачити втіленими» 10. Втім, ця так звана боротьба розгорталася здебільшого в його власній уяві, бо він щоразу поступався перед роздмухуваним націоналістичною російською пресою галасом інших міністрів, а ще більше -перед оскаженілими криками Муравйова, генерал-губернатора Вільна, прославленого під іменем «Вішатель».

Перше велике кровопускання землевласникам зробив указ про обов’язковий викуп українськими селянами наділів, що були у їх користуванні. Ми ще побачимо, до яких конфліктів призведе ця «експропріація», таки ухвалена 23 липня 1863 р., хоча більшість імперських сановників думала не про те, як дати селянам нагоду стати власниками землі, а про те, як відібрати її у поляків з користю для себе. Газети «Московские ведомости» і «Русский вестник» не добирали виразів, шельмуючи присутність поляків на західних територіях, приєднаних 70 років тому і досі не асимільованих. В останній з них у статті під назвою «Що робити з Польщею?» заявлялося:



9 Королюк В., Марахов Г. и др. Ук.соч. — Т. 2. — С. 454; Bobrowski T. Op.cit. — T. 2. — S. 494; Валуєв П.А. Дневник. Видання і примітки П.А. Зайончковського. -М, 1961, т. 1. -С. 260, 262, 286, прим. 10.

10 Валуєв П.А. Ук.соч.-Т. 1. — С. 204-205.



державний кордон маркують мечем, а не пером, в імперії може панувати лише один порядок. Муравйов з Литви не задумуючись надсилав царю найбезумніші пропозиції щодо масової висилки поляків 11. Валуєву не випадало відмовчуватись. У записці від 8 серпня 1864 р. він на підставі статистичних даних доводить Олександру II божевільність проектів Муравйова про усунення поляків з російських адміністративних органів і землеволодінь. «Неможливо виселити 850 тис. поляків з Росії, — пише він, маючи на увазі всі західні губернії, — неможливо примусити всіх уроженців цих теренів служити, наприклад, на берегах Волги, а уроженців Волги — на заході». Констатуючи нерозуміння ситуації більшістю губернаторів (він, зокрема, цитує волинського губернатора генерала Черткова), Валуєв з досадою додає: «У нашого ультрапатріотизму є прикра риса: він схильний розмовляти мовою ненависті, тоді як ненависть не є ані урядовим, ані державним почуттям». Валуєв, звичайно, проголошував себе прихильником русифікації, але не вимагав «надзвичайних заходів, незрозумілих і нездійсненних на практиці, котрі сьогодні багатьом здаються необхідними і реалістичними» 12.

Проте екстремізм брав гору. У січні 1864 р. було прийняте рішення про тяжку загальну кару: спеціальний податок у розмірі 10% від річного прибутку землеволодіння, котрий, як роз’яснювалося, мав покрити видатки на матеріальне забезпечення полонених поляків, їх депортацію, заробітну платню судових військових комісій, збільшення кількості православних церков тощо. Цей захід переслідував слабо приховану мету — довести якомога більше польських маєтків до занепаду, щоб їх стало легше придбати росіянам. Намір фінансового удару по всьому класу польських землевласників, що його Т. Бобровський назвав «нечуваним податком на національність», був трохи послаблений у 1868 р., коли податок зменшили до 5% від річного прибутку, зберігаючи його, однак, до кінця XIX ст. 13. До своїх підданих — здебільшого вірних слуг — цар ставився як до мешканців чужих, завойованих територій.

Захоплення багатих маєтностей в Україні настільки вабило уяву петербурзьких чиновників, що 5 березня 1864 р. було прийняте положення, в якому йшлося про заходи виразно фантастичного змісту, неможливі для



11 Російський державний історичний архів у Санкт-Петербурзі (далі — РДІА), ф. 1267, оп. 1, спр. 27 («О некоторых вопросах по устройству Северо-Западного края» розглянуто 1 червня 1864 р. Радою міністрів у присутності царя).

12 Валуєв П.А. Ук. соч.-Т. 1. — С. 292.

13 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАУК), ф. 442, оп. 813: листування штабу Київського військового округу від 19 січня 1864 р.; Bobrowski T. Op.cit. –S. 509-510.



здійснення (вони так і залишаться невпровадженими). Йшлося про те, аби усунути з польських землеволодінь навіть орендарів, економів та управителів, незалежно від того, поляки вони чи євреї. Це марення не брало до уваги того, що росіян відштовхувала віддаленість місцевості і брак агрономічних знань. Тому довелося швидко опам’ятатися. Цього самого дня було проголошено «Указ про звільнення, привілеї і фінансові позики, визнані при купівлі державних чи приватних маєтностей у західних губерніях». Було надане право неоподаткованого ґуральництва, оголошені позики зі строком виплати протягом 37 років та негайне погашення ймовірних боргів, що обтяжують маєтки 14. Згадані законодавчі акти викликали хіба поблажливу зневагу міністра внутрішніх справ: він був єдиним, хто підкреслював, що для таких широких задумів бракує коштів. Однак поки це стало очевидним, зграя міністрів, об’єднана в Комітет західних губерній, що діяв протягом двох років, вимагала щодалі лютіших кар.

Ясно, що старий Анненков і тут виявився не на висоті. 15 грудня 1864 р. він зачитав міністрам довгий звіт-підсумок про свою діяльність під час і після повстання, на якому цар зробив кілька поміток, проте генерал-губернатор не розумів, що репресій а lа Бібіков надалі недостатньо. Перелічені в цьому документі пункти можуть здатися драконівськими 15, проте і їх було замало, аби вдовольнити апетит столиці. Помилка Анненкова, зокрема, полягала в тому, що він не вірив у можливість знищити одним махом прояви польськості і прискорено утвердити перевагу росіян. Він мав слабкість настільки довіряти польським землевласникам, що пропонував негайно створити земства — місцеві самоврядні органи влади, нещодавно запроваджені по імперії, але на Правобережній Україні заборонені урядом аж до 1911 р. Щодо іншого, то він говорив «лише» про поновлення русифікації через релігію, освіту, поліцію. Йшлося навіть — це таки найменше турбувало міністрів — про створення торгової біржі для київських купців!

«Він був нестерпний у зв’язку з обмеженістю і недоладністю своїх пояснень і думок», — нотує Валуєв. Наслідки не забарились: цього ж дня оренбурзький губернатор О.П. Безак отримав телеграму з пропозицією обійняти пост київського генерал-губернатора. Через рік Анненков помер, а його наступник залишив по собі спогади про найбільш немилосердну анти-польську політику 16.



14 Ці законодавчі акти стосувалися дев’яти західних губерній. Див.: Самбук С.М. Политика царизма в Белоруссии во второй половине XIX в. — Минск, 1980. — С. 40, 45.

15 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 814, спр. 750: Обзор о состоянии Юго-Западного края в 1863 й 1864 годах, див.: Королюк В., Марахов Г. и др. Ук. соч., т. 2. — С. 370-372.

16 Валуев П.А. Ук. соч., т. 1. — С. 208 (малопривабливий портрет Безака), 305; Bobrowski T. Op.cit. — t. II. — S.494.



Безак розпочав з констатації того, що засуджено й покарано ще недостатньо, аби приступити до великої хвилі давно очікуваної конфіскації маєтків 17. Тож найперше він узявся за «недогляди» свого попередника. Комендант Київського військового округу Новицький, відповідальний за політичні процеси, надіслав йому рапорт про безладдя, що панувало у в’язницях, принагідне вказавши, як важко зламати солідарність поляків. Завдяки дружинам створено цілу мережу листування, допомоги продуктами тощо, бо грошима цих багатих людей легко підкупити російських тюремників. Новицький пише навіть про «таємне товариство», доносячи на 40 дружин, які використовували відвідини Київської фортеці для полегшення долі ув’язнених 18. Безак скористався цим взірцем ретельності для уроку, швидко підхопленого його підлеглими. Як і начальник канцелярії Стефанович, він розумів, що страх, посіяний серед польських землевласників, може стати невичерпним джерелом вигоди. Він відчував себе господарем при складанні списків конфіскацій і головним розпорядником розподілу манни небесної, не забуваючи при цьому, що правильно організована благодійність має починатися з самого себе.

Що ж до поляків, то вони тремтіли зі страху й без того. Багато хто приїхав до Києва у пошуках протекції. Як згадував Т. Бобровський, Київ аж роївся родичами ув’язнених, що прибули з сіл і зранку до вечора тримали в облозі будинок Хорвата, губернського предводителя дворянства. При-нагідно він зауважував, що це не були надто багаті люди, бо повстанці походили переважно з офіціалістів та службовців маєтків. А багатих Волод-ковичів, Ярошинських, Головинських, Понятовських, Мощенських, Трипольських привів до Києва панічний страх втратити кілька десятин. Земельна еліта виявилася готовою на будь-які приниження, аби вберегти свої статки: одна з депутацій надсилає на ім’я царя безрезультатний адрес вірності з запевненнями в лояльності. «Потім вони порахували за можливе клопотатися про милість місцевих офіційних кіл, скориставшись світськими



17 Нагадаємо, що в Києві було страчено «лише» 9 повстанців, тоді як у Вільно 180, а у Варшаві 475. Пор.: Kieniewicz S. Powstanie styczniowe. -Warszawa, 1972. — S. 500-501,610-614,737. На думку цього історика, на південно-західних теренах імперії мешкало тільки 5% від 38 тис. покараних, тобто близько 1900 чоловік, серед яких, певна річ, були не одні землевласники. Див.: Зайцев В.М. Социально-сословный состав участников восстания 1863 г. — М., 1973. Й.Олехнович нарахував 916 шляхтичів з України у реєстрах відправки засланців у Тобольськ, що теж є показовим. Див.: Pamiętnik kijowski.- Т. 2. — London, 1963. — 5.45-47. В. Серчик (Historia Ukrainy. — Wrocław, 1979. — S. 259) говорить про 3 100 арештів в Україні, не вказуючи ні джерел інформації, ні причин покарання.

18 Рапорти використано в: Королюк В., Марахов Г. й др. Ук. соч., т. 2. — С. 343-344, 391-392.



зв’язками і впливом дружин, до чого, як відомо, наші дами аж надто готові у відносинах з росіянами, чия схильність до фліртування загальновідома...». Повернення до ганебної практики 1831-1832 років призвело до круговерті «розваг, обідів, раутів і балів» 19, які лише утвердили Безака у певності своєї влади.

4 квітня 1865 р. генерал-губернатор відбуває до Санкт-Петербурга, аби довести, що його суворість ні в чому не поступається тій, яка впала на Литву. «До мене прийшов Безак, якому не дають спати лаври Муравйова, — пише міністр внутрішніх справ. — Цілком очевидно, що він повністю під його впливом». 15 квітня у присутності міністрів і Муравйова, «який робить вигляд, що втягнув свої кігті, і прислухається, як інші повторюють його думки» (віленського генерал-губернатора щойно зняли з посади), Безак викладає чіткий план, де настійно підкреслює потребу «паралізувати вплив численного вищого класу поляків, шляхти і духовенства». У пункті другому вимагалося примусити поміщиків продати свої маєтки, аби можна було створити «клас російських землевласників, надійну опору уряду» 20.

Труднощами у відшуканні коштів, обіцяних на позики росіянам, які купуватимуть маєтки на заході, та антипольською озлобленістю міністра державних маєтностей Зеленого скористався не переобтяжений сумлінням банкір Франкель. Він переконав заступника Зеленого відступити йому в заставу державні маєтки, обіцяючи надати необхідні суми тим, хто купуватиме землі на заході України. До цього, щоправда, не дійшло, бо втрутилася преса, скандалізована тим, що державні маєтності розпродуються так дешево. Втім, прийнятий 25 червня 1865 р. указ таки дозволив безпосередній продаж державних маєтностей етнічним росіянам. Коли йшлося про Україну, то це мали бути землі, конфісковані в поляків у 1831 році. А питання про те, де взяти гроші на позики росіянам для купівлі землі, залишалося актуальним ще й у листопаді 1865 року 21.

Тим часом проблема продажу конфіскованих маєтків, якими тимчасово управляли казенні палати, потребувала нагального вирішення, бо все важче ставало розібратися в численних зловживаннях. На ім’я генерал-губернатора надходить лавина листів, здебільшого анонімних, у яких розкриваються безупинні розкрадання внаслідок підробки рахунків, що дозволяло працівникам казенних палат привласнювати різницю. Так, лист з Житомирського повіту оповідав, що всі рахунки з маєтків Ляхівець і Жеребки



19 Bobrowski T. Op.cit. — t. II. — S.497-498.

20 Валуєв П.А. Ук. соч., т. 2.- С. 32-35. Програма Безака зберігається в РДІА,ф. 1263,оп. 1, спр. 3146.

21 Там само. — С. 67, 76.



підроблені, меблі, постіль, коні розкрадені, економів підкупили або погрозами змусили засвідчити фальсифікати. «Це вже не чиновники, — закінчує автор, — а кати, які порушують порядок і стоять на перешкоді встановленню спокою в краї. Ось така адміністрація в усіх секвестрованих маєтках». У маєтках Верба і Варковичі, конфіскованих у Млодецьких, селяни розікрали всі запаси зерна, а самі уповноважені провадять розбещений спосіб життя, спорожняючи погреби від горілки, угорських вин та медів. Покупець, росіянин Шушерін, констатував, що всі напої продані волинському губернаторові, віце-губернаторові та людям з їхнього оточення. Багато пляшок з ініціативи управителя Уланицького й економа Карчинського передано за кордон, в Австрію, через купця-єврея Цукера. Дякуючи цій трійці зникло кілька екіпажів: один тільбюрі і три кабріолети, а також самовари, столова білизна, два великі мідні тази з пивоварні, меблі та посуд, частину якого віддано чиновнику Ковалевському за те, щоб не заносив їх до інвентаря. Розтринькувалися і гроші: так, у жовтні 1865 р. з 35 секвестрованих маєтків прибуток мав становити 24 353 руб., одержано ж лише 4 708 рублів 22.

На заваді продажу стояв не лише поганий стан маєтків. Комітет міністрів довго не міг ухвалити рішення про розмір земельних ділянок, які надаватимуться росіянам. Тривалий час гору брала несамовитість Муравйова, який пропонував роздавати якомога більші території. У липні 1864 р. дебатувалося питання, невдовзі засуджене як небезпечне, про поселення селян на землях, що раніше належали полякам. Але після відставки «Вішателя» Зелений і Валуєв встановили мінімум (300 десятин) і максимум (1 тис. десятин), котрі мали забезпечувати майбутнім землевласникам-росіянам таку саму вагу і належну пошану в суспільстві, як і полякам. Не можна було ділити ті з конфіскованих земель, на яких знаходилися фабрики, зокрема цукрові заводи. Маєтки, що мали понад тисячу десятин, роздавалися як виняток лише вищим сановникам. Такими були положення указу від 23 червня 1865 р. про порядок продажу землі росіянам. У зв’язку з цим до 1867 р. складалися дуже докладні описи, необхідні для поділу маєтків і для інформування покупців. Матеріали з вказанням відстані до центру губернії і повіту, річок, на яких розташовано маєток, площі орної землі, лугів, лісів, наявності різноманітних будівель тощо, які відклалися з 16 серпня 1865 р. по січень 1867 р., складають величезну справу 23.

Проте вся ця копітка робота по оцінці й підрахунку лише здавалася багатообіцяючою. Було ясно, що вона аж ніяк не зашкодить переважанню польських землевласників, бо на кінець усієї акції можна було розраховувати щонайбільше на 150 конфіскованих маєтків.



22 Справи про зловживання на Волині зберігаються в ЦДІАУК, ф. 442, оп. 815, спр. 363.

23 Там само, ф. 442, оп. 408, спр. 9.






Продумана злоба: 1865-1875 роки


Безакові, який у Санкт-Петербурзі намагався активізувати діяльність Комісії по виявленню засобів впровадження російського елементу в західних губерніях, залишилося лише взяти на озброєння і розширити ідеї володаря своїх дум Муравйова, котрий роком раніше запровадив 10-процентний податок для всіх поляків-землевласників. Домогтися, щоб росіяни зайняли місце останніх, можна було, по-перше, довівши більшість поляків до розорення, по-друге, добившись гарантії, що всі доведені до банкрутства маєтки не продаватимуться неросіянам.

Ця несподівана думка викладена генерал-губернатором у спеціальній записці Олександрові II й запропонована вищеназваній Комісії, де, на противагу Валуєву, змагалися в твердості військовий міністр Мілютін, Зелений і новий віленський губернатор Кауфман. Щодо Валуєва, то все це викликало в нього дедалі більшу відразу: 14 вересня 1865 р. він записує у щоденнику: «Польський комітет мені остогид».

Ось такою була ситуація напередодні пам’ятного засідання Комісії 25 листопада 1865 р., яке відбулося в Царському Селі у присутності царя. На ньому накреслювались маніакальні проекти, і Валуєву довелося вислуховувати страхітливі речі, котрі, як він запише, призведуть до «катастрофічних результатів». Зелений, нотує він, пропонував, наприклад, заборонити полякам, католикам і німцям купувати землю у всіх західних губерніях [5 серпня 1864 р. прийнято таку заборону щодо євреїв — Д.Б.], а також поставити вимогу продати у короткий строк не лише секвестровані польські маєтки, але й ті, які належать депортованим за найменшою підозрою. Н. Мілютін кричав, що податок слід підвищити до 20, а то й до 50%. Цар вів перед усій зграї, розмахуючи звітом Безака, читаючи й коментуючи його в тон вищезгаданим особам. Валуєв обурено заявив, що вони зловживають доброю волею імператора, намагаючись виправдати беззаконня, а потім, доведений до краю, подав у відставку: «Я заявив, що від таких промов мене мороз проймає, що за два роки засідань я не почув жодного благородного слова». Він спробував говорити про жах, який викликають у нього 10 тисяч виселень, запланованих на заході, але й цей протест не зустрів жодного співчуття. «Прощаючись, Його Величність сказав, що затвердив думки, протилежні моїм і записані в журналі комісії... Він додав, що йому дуже важко вдаватися до таких заходів, що це суперечить його почуттям, але він вживає їх «через глибоке переконання...» 24.

10 грудня 1865 р. був опублікований указ «Про заборону купувати нові землі особам польської національності...» 25, а Валуєв на прохання царя залишився міністром внутрішніх справ. До 1905 р. указ служив основним бар’єром до збільшення земельних володінь поляків, оскільки передбачав, аби всі підупалі маєтки потрапляли до рук росіян. Як і передбачалося, цей указ надовго став дуже небезпечним інструментом русифікації, хоча, як і більшість російських законів, був далекий від точного виконання. Нас цікавить передусім його запровадження, оскільки дає змогу визначити, як зменшувалися обсяги польського землеволодіння.

Головна передумова дієвості згаданого указу вбачалася у точному дотриманні фінансового тиску на польських землевласників, що мало б підштовхнути їх до вимушеного продажу маєтків. Тож уже протягом першого півріччя 1866 р. було врегульоване стягання 10-процентного податку. У січні 1866 р. по всіх повітах Правобережної України створюються оперативні Комітети для перевірки прибутків і для таксації маєтків. До них входили фіскальні чиновники і представники поліції, які протягом трьох тижнів мусили визначити розмір виплат згідно з існуючими податковими списками. Поміщики були дуже розгублені, але протестувати наважилось лише кілька найбагатших. Наприклад, поміщик із Балтського повіту Леопольд Чарномський писав, що ні серцем, ні розумом не почуває себе поляком, а його дружина й діти православні, тож він просить не ставитись до нього, як до поляка. Повірені у справах графів Альфреда і Марії Потоцьких, братів Євстахія і Романа Сангушків та Олександра Бра-ницького, власників колосально багатих маєтків на південному заході, безуспішно намагалися протестувати проти надмірної ущільненості строків. 5 квітня київський губернатор повідомив генерал-губернатора, що поліція зібрала більшість таксацій і передала їх на розгляд комісій. Сумніви, висловлені ним 8 червня стосовно правдивості й достовірності інформації, не зупинили Безака; 16 липня він розсилає трьом губернаторам телеграму з вимогою надіслати до 1 серпня повні списки, причому той, хто затримається — мусить відправити їх естафетою за власний кошт.



24 Валуєв А.П. Ук, соч., т. 2. — С. 77-81. Про перебіг і результати конфіскаційних акцій за межами України див.: Gałka V. Represje carskie wobec ziemian kresów wschodnich za udział w ruchu niepodliegłościowym w II połowie XIX i na początku XX w. II Ziemiaństwo a ruchy niepodległościowe w Polsce XIX-XX w. , pod red. Cabana W. i Markowskiego M.B. — Kielce, 1994.-S. 81-86.

25 Полное собрание законов (ПСЗ), 2-га серія, т. XL, 2 розділ, № 42759.



Полагодивши решту проблем шляхом обміну шифрованими посланнями з Кауфманом, своїм двійником у Литві, Безак повідомляє 25 серпня міністра фінансів, наскільки великим може стати плановане кровопускання серед поляків. Загальна сума мала скласти 1 202 654 руб. 54 коп., у тому числі по губерніях:


Київщина

4 12 640 руб. 12 коп.

Поділля

371 257 руб. 18 коп.

Волинь

41 8 757 руб. 24 коп.


Часткові помилки чи дрібні махінації його не турбували. Він довів свою активність і навіть проявив себе добрим правителем: згідно з опублікованими й розданими комісіям «Правилами розподілу і стягнення податків з маєтків, власниками яких є поляки», оподаткуванню не підлягали ті, чиї прибутки не перевищували сотні рублів, а ті, чиї прибутки сягали 1 тис. руб., користувалися знижкою на 100 руб. Натомість у випадку несплати накладався штраф, який становив половину суми податку. Маючи друковану інструкцію з визначенням суми податку кожного, поліція повинна була стягти його до 15 жовтня 1866 р. 26.

«Оскільки це була доба панування надзвичайного стану, платили не протестуючи, та це нічого б і не дало», — нотує Т. Бобровський. Справа про цю акцію, котра лише раз набула повного розмаху, бо в 1868 р. податок знизили наполовину, свідчить, що лише певна частина жінок і вдів скористалася знижкою: 38 на Волині, 29 на Поділлі, 19 на Київщині. Немає сумніву, що залагодженню справи сприяли хабарі. Так, Г. Іллінський, маючи 18 189 руб. прибутку, сплатив лише 334 руб., Цецерська з прибутком 16 790 руб. — усього 497 руб. Такі занижені суми помічаємо при сплаті податку Жевуською, Папською та іншими.

Проте яким би великим не було це кровопускання, воно не змогло похитнути достатку дуже багатих сімей, не враховуючи, звичайно, тих, котрі ще в 1863 р. виявляли ознаки нестабільності (а таких було чимало). Під цим кутом зору цікаво поглянути на статистичні дані про заборгованість на 1862 р., опубліковані в газеті Kraj у 1884 р. (на жаль, польські землевласники вказані тут разом із російськими, у яких також були великі борги) 27 :



26 Справа про сплату 10-процентного податку зберігається у ЦДІАУК, ф. 442, оп. 816, спр. 85.

27 Kraj. — 1884, № 18. — S. 9, стаття Яна Ілговського.






Губернії

Кількість закладених маєтків

Число душ


Оцінка маєтків


Київщина

940

329 969

19 345 893 руб.

Поділля

889

303 539

25 5 17 456 руб.

Волинь

758

222 074

12 428 146 руб.

РАЗОМ:

2 587

855 582

57 291 495 руб.


Очікуваний ефект польського ослаблення міг дати наслідки лише повільно і поступово. Оскільки ж кількість конфіскованих маєтків ледве перевищувала сотню, росіянам довелося задовольнити свій апетит дуже незначною, хоча від цього не менш привабливою, здобиччю.

Використавши найвідоміші приклади, Т.Бобровський зумів показати, наскільки негідною була ця гонитва росіян, як римських центуріонів, за «великою здобиччю», за воєнними трофеями, добування яких виглядає особливо несправедливо на південно-західних теренах імперії, де повстання фактично не було.

«Щоденник мого життя» змальовує картину гонитви за землею, в якій Безакові довелося зіткнутися з сильнішими за себе. Ми бачимо його у пошуках великого конфіскованого маєтку, що відповідав би його високому становищу. Він зупиняє свій вибір на двох прекрасних латифундіях: Іллінцях у Липовецькому повіті, відібраних у графа Константи Плятера, та Ківшуватій у Таращанському повіті, що належала Юзефові Млодецькому. Їхні власники були невинні, бо під час повстання перебували за кордоном, тож розплачувалися за активність управителів. Проте Безак не врахував, що дружина першого, уроджена графиня Мальфатті, звернеться через свого хрещеного, канцлера Горчакова, до царя, викриваючи надто очевидну пожадливість генерал-губернатора. Так, з його рук вислизнула перша здобич, що потрапила до найбагатшого власника Уральського металургійного заводу Демидова, князя Сан-Донато. Друга ймовірна здобич також залишилась недосяжною, бо тесть Ю. Млодецького, князь Антоні Любомирський, належав до нечисленної групи великих польських аристократів, які перебували в орбіті самого імператора. «З поляками князь говорив про свій патріотизм, серед чиновників підтримував московитів. Таку подвійну гру він вів до самої смерті», — згадує Я.Талько-Гринцевич. Домігшись як великої милості дозволу на придбання землі, Любомирський відкупив конфіскований маєток зятя, а той залишався в ньому, аж доки скандально не розлучився з дружиною, про що тільки й писала світська хроніка. Тим часом апетит Безака вгамований не був. Він не зміг витримати конкуренції з багатим купцем Толлі, невдовзі міським головою Києва, при купівлі чудового замку у Вишневці біля Кременця на Волині, виставленого на продаж Володимиром Плятером, братом згаданого Константи. Цей продаж потягнув за собою ряд процесів, що триватимуть до 90-х років, а генерал-губернатору хотілося знайти щось негайно. Врешті, він задовольнився трьома тисячами десятин маєтку Юзефівка неподалік від Бердичева, відібраного у повстанця Юстина Абрамовича 28.

Більшість російських високопоставлених чиновників виявилися першими на черзі і дістали кращі шматки. Київський губернатор Казнаков захопив Лисянку, маєток князя Вільгельма Радзивила у Звенигородському повіті. Єрчики, інший маєток Радзивила, потрапив до рук генерала Трепова. Решту володіння родини Плятерів розділили між собою генерал Карчев, куратор Київського шкільного округу Антонович і наступник Казнакова М.К. Катаказі. Віце-губернатору Ширинському-Шихматову передано Соловіївку, маєток Еразма Міхаловського; саме там селяни вбили польських студентів, що розповсюджували наївні золоті грамоти, котрі мали залучити українських селян до повстання. Графиня Блудова, люб’язно прийнята при дворі, одержала Бриків Острозького повіту, відібраний у засланця Даніеля Менжинського.

Після звершення усіх цих «завоювань» Безак витягнув з рукава ще один жеребок, обіцяний цареві минулого року на засіданні в Царському Селі. 15 січня 1865 р., одразу після призначення на нову посаду, він попросив трьох підлеглих йому губернаторів скласти повний перелік поляків, депортованих у Сибір, на Далеку Північ та у внутрішні області Росії «як політичне підозрілих, без слідства й суду». Відповіді надійшли тільки в лютому 1866 р.: вислано 28 з Київщини, 80 з Волині і 86 з Поділля. Ці 194 старанно описані маєтки, до яких було додано інформацію про місце заслання власника і стан власності (секвестр, борги тощо), складали здобич, з якої можна було вибирати, навіть якщо вона не вповні задовольняла сподівання Комітету західних губерній.

Валуєву вдалося вберегти від пограбування маєтки сибірських засланців. 10 червня 1866 р. він пояснює генерал-губернатору, що каторга та Сибір



28 Bobrowski T. Op. cit., t. II. — S. 494-497.Такі широковідомі випадки при конфіскації згадуються і в інших мемуаристів: Talko-Hryncewicz J. Z przeżytych dni 1850-1908. -Warszawa, 1930. — S. 89; Kądzielski S. Wspomnienia wołyńskie. — Poznań, 1909. — S. 23-24. Неприховану дріб’язковість антипольського законодавства висвітлено в: Громачевский С.Г. Ограничительные законы по землевладению зЗападном крае. — СПб., 1904; Сборник правите льственных распоряжений по водворению русских землевладельцев в Северо-Западном крае.-Вильно, 1886.



дорівнюють смерті, а тому дорослі спадкоємці можуть перейняти спадок звичайним порядком, але він не зміг перешкодити продажу маєтків тих, кого засудили до висилки в Росію. У таких випадках до власників маєтків виявляли жорстоку «поблажливість»: їм дозволяли приїхати на кілька місяців в Україну, щоб зайнятися продажем маєтків, а потім повернутися на заслання. Серед матеріалів генерал-губернатора зберігаються справи про десятки таких «відпускників», що перебували під наглядом поліції 29.

Після цього надійшла черга тлуму знатних росіян. На кожного з них заводили окрему справу, де скрупульозно підшивали підтвердження приналежності до дворянства і до православ’я, бо лише це давало право брати участь у публічному аукціоні по продажу польських маєтків. Клопотання пошукачів формулювалися майже однаково: «Маючи щастя за своєю вірою і походженням належати до російської нації, хотів би взяти участь в аукціоні...». Цього вистачало, аби отримати дозвіл 30. Т. Бобровський, без сумніву, перебільшує їх кількість, зате дуже реально передає дух акції: «Надання такої нагоди тисячам росіян-землевласників, — пише він, — на територіях, які належали польському елементу, було для них, зруйнованих матеріально, а часом і морально, справжнім відкриттям Каліфорнії». Втім, він квапиться підкреслити, що російському дворянству, призвичаєному з часів Петра Великого до державної служби й проживання у містах, було нелегко вкорінитися у сільських маєтках, за якими стояла традиція gentlemen farmers*, чужа їхнім звичкам. Закордонні спостерігачі підтверджують, що мрія міністрів відсторонити поляків від землі дуже швидко наштовхнулася на цю, антагоністичну російському дворянству, традицію. Фон Гакст-гаузен у 1840 р., А. Леруа-Больє в 1880, Ф.Г.Е. Пальмер у 1901 р. свідчитимуть, що ідеалом російського дворянина залишалося місто, тоді як село було всього лише джерелом прибутку, а не приємного проведення часу.

До цієї, так би мовити, традиційної перепони невдовзі долучиться фінансова. Кандидати на придбання земель сподівалися поліпшити свої підупалі в Росії статки завдяки фінансовій підтримці держави. Однак проект, як і передбачав Валуєв, провалився. Після прийняття указу від 5 березня 1864 р. фонд допомоги покупцям так і не був створений. Він з’явиться 26 червня 1866 р., коли Комітет міністрів затвердить статут



29 Список засланих без суду і листування з цього приводу Безака з міністром внутрішніх справ О.П.Валуєвим див.: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 815, спр. 490.

30 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 816, спр. 179. «Дозволи росіянам купувати маєтки в південно-західних губерніях», 9 квітня 1866 — 14 червня 1867 р.

* шляхти-фермерів (англ.).



Товариства покупців маєтків у західних губерніях. Йшлося про спеціальний банк з капіталом у 5 млн. руб., що його Зелений обіцяв довести до 50 млн. при гіпотетичній підтримці приватних осіб 31. Фінансова допомога могла становити половину вартості маєтку. Фонд не досяг навіть передбаченого мінімуму і щез, як сніг на сонці. Тим, хто зголосився у липні, відповідали, що «передбачені для такої мети кошти вже використані» 32.

Наступного року банк ліквідували. З іншого боку, розподіл землі гальмувався необхідністю перевірити борги, які треба було покрити перед продажем маєтку. Казенні палати провели велику роботу в царині права, підрахунків та оподаткування (несплачені податки теж були великим тягарем) і склали великі підсумкові таблиці. Виявилося, що на 7 листопада 1866 р. лишилось нерозподіленими 36 маєтків на Київщині, 24 на Волині і 10 на Поділлі 33.

Така жадібність завдасть додаткових прикрощів Валуєву, бо вона накладалася на великі репресії, які охопили одночасно Вільно й Варшаву. 23 вересня міністр знову пише Олександру II: «Західні справи викликають у мене не просто нехіть, а огиду». Він заявляє, що воліє емігрувати, ніж бути причетним до такої хворобливої затятості. Тим часом генерал-губернатором Литви замість Баранова призначено Кауфмана, але в Києві залишено Безака. Усвідомлюючи марноту своїх намагань та безрезульта-тивність ударів, що їх завдавали полякам, але нездатний зупинити потік урядової ненависті, Валуєв, принаймні, мав прозорливість помітити, що цей шал є водночас ознакою слабкості, яку Європа не усвідомлює. «Якби поляки знали, як ми їх боїмося! Якби Європа знала, які ми безстрашні на словах і які слабодухі в справах!» — пише він 14 квітня 1865 р. 10 жовтня 1866 р. він повторює: «Ми мусимо викликати почуття відрази до нас у всієї Європи». 18 березня 1867 р. він висловлює жаль до тих, що хотіли б без клопоту домогтися русифікації поляків своїми «татарсько-поліцейськими» заходами: «Підкоряюсь волі царя, вповні усвідомлюючи неможливість її здійснення... Немає нікого, крім мене, хто б дивився на справу під загальнолюдським кутом зору... Ось уже чотири роки триває вівісекція Західного краю. Ніякого результату не досягнуто». А на думку про те, що ця політика може тривати не один десяток років, його охоплює трагічне передчуття:



31 Ратифіковано царем: РДІА, ф. 1283, оп. 1, спр. 3214.

32 Відповідь від 19 липня 1866 р.: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 816, спр. 179; Валуєв П.А. Ук.соч. -С. 205-217.

33 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 408, спр. 10; перелік маєтків, обтяжених боргами і призначених на продаж після конфіскації, 29 грудня 1865 — 7 листопада 1866 р.



«Одне з двох: або розпад, або оновлення, а якщо оновлення — то переворот» 34.


Така дивна тріщина в несамовитості росіян пояснюється, безсумнівно, незначністю досягнутих результатів у порівнянні з великими сподіваннями. Всі видрукувані царською адміністрацією документи, попри їх вражаючий характер, великі докладні таблиці тощо показують, що чим менша ставка, тим більше сварок виникає при роздачі конфіскованих маєтків. Наприклад, на Поділлі, де передбачалося передати селянам досить велику площу, замість назви закреслених селянських громад вписано ім’я росіянина, який отримав перевагу завдяки невідомо яким оборудкам. Здобичі для поділу в підсумку виявилося значно менше, ніж очікувалося 35.


Вважають, що в 1863-1873 рр. в Україні конфісковано й по суті продано 144 маєтки площею близько 150 тис. дес., причому найбільше на Волині -78 маєтків 36.

Труднощі, на які натрапили при заміні польських землевласників російськими після 1865 р., пояснюються величезною силою опору багатих поляків, а також рядом невідповідностей у російській політиці, зумовлених внутрішньою ситуацією.

Прояви лояльності й сервілізму перед державними урядовцями, які спостерігалися буквально відразу після повстання, продовжували множитися. Не говорячи вже про багатіїв, котрі в 1863 р. втекли від помсти селян чи росіян і до 1866 р. перебували в Одесі, а потім повернулися, щоб упевнитись у збереженні своїх багатств 37, значна частина поляків вважала, що заради збереження статків варто поступитися самолюбством. Звичайно, більшість не збиралася наслідувати дружину Фелікса Собанського в гаслі «Ми танцюємо на могилі батьківщини з любові до неї», проте схилялася перед хазяями губерній. Принаймні, надавати їм різні послуги здавалося необхідним і було доволі поширеним. Не бракувало жінок, які «вертілися,



34 Валуев П.А. Ук. соч., т. 2. -С. 33, 155, 194-195.

35 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 96, спр. 279 «Ведомость имениям, конфискованным по мятежу 1864 г. в Подольской губернии». На трьох десятках великих таблиць (50x70 см) йшлося лише про шістнадцять маєтків (надруковано близько 1869-1870 рр.).

36 Kaczkowski J. Konfiskaty na ziemiach polskich pod zaborem rosyjskim. — Warszawa, 1918; Serczyk W. Op. cit. — S. 259.

37 Lipkowski L. Moje wspomnienia 1849-1912. — Kraków, 1913. — S. 117.Тут вміщено довгий список.



викручувалися, міняли туалети і робили глибокі декольте серед горя, сліз і загальних злиднів». На незаконні дії доводилося відповідати не менш сумнівною реакцією. Чим можна пояснити те, що декому з поляків, наприклад, цукровому магнату Юзефу Ярошинському, вдалося вийти з в’язниці й зберегти за собою право на купівлю землі? Хто підрахує, скільки золота потрапило до кишень продажних офіцерів поліції, які навіть у 1867 р. продовжували збирати запізні лі доноси селян, що наївно вірили у можливість привласнити землі колишнього пана, котрого вони б радо позбулися? 38

Змальована Гоголем стійка традиція службових зловживань і корупції чиновників проявилася у всій повноті на тлі намагань поляків зберегти якісь окрушини. Проте лише окремим щасливцям вдалося втриматись на коні. Якою була мета приватного візиту графа Олександра Браницького до царя 29 грудня 1865 р., через кілька днів після прийняття указу від 10, про що згадує П.О. Валуєв? В Україні поляки дізналися про цей указ без затримки: «Десятки маєтків продавалися за борги, але були й такі, що продавали їх з власної волі, як Константи Браницький, котрий віддав в апанаж [приватні маєтності імператорської родини] величезні площі у Васильківському, Канівському і Звенигородському повітах, до чого його не спонукала ні держава, ні борги, ні потреба в грошах, бо мав мільйони готівкою». Олександр II купив ці землі за чверть їх вартості; так само він купив половину земель і в його брата Олександра. Такі щедрі «жести», що охоплювали близько 100 тис. десятин, дали Браницьким змогу залишитися найбільшими землевласниками України 39.

На прикладі родини князів Сангушків можна побачити, як росіяни пробували спонукати поляків покинути свої латифундії і як останні цьому протидіяли.

На початку 1864 р. волинський губернатор генерал Чертков намагався довести спілку Романа Сангушка, сина Владислава, з його уповноваженим Юзефом Михальським, одним із головних ініціаторів повстання 1863 р. Батько звинуваченого одразу ж звернувся — звичайно французькою — до канцлера Горчакова з проханням помилувати сина, засвідчивши своє несхвалення «революціонерів», які робили «безпідставні» доноси на Романа. Чертков від душі поіронізував над цією позірною невинністю і завдав багато



38 Z Radziwiłłów Franciszkowa Potocka M.M. Z moich wspomnień. — London, 1983. — S. 80; Bobrowski T. Op. cit. t. II. — P. 500-501; Wierzbicka M. Wspomnienia z lat 80-tych XIX w. do 1934 r. — Wrocław: Archiwum Ossolineum, n. 13 172 II. — S. 104: оповідається, як Сирочинський продав свої землі росіянинові.

39 Matlakowski W. Wspomnienia ukraińskie II Wiadomości. — London, № 467. Опубліковано частинами в 1954-1955 рр.; написано, правдоподібно, в 1882 р.



клопоту молодому Сангушкові, котрий, як відомо, влаштував у своєму маєтку в 1861 р. поминальне богослужіння на честь єпископа Фіялков-ського, а на його фабриках у Славуті виготовлялись коси та піки для повстанців. Загони повстанців знаходили притулок і харч у маєтку Миньківці, при потребі їм надавалися коні й вози. Важко було здобути підтвердження цього, оскільки ніхто з маєтку, навіть поліція, не хотів говорити, кожен одержав своє за мовчання. Величезний маєток і містечко Славута, про яке Чертков говорив як про «лігвище всієї сволоти», було дуже підходящою приманкою для губернатора, хоча надії накласти руку на ці тисячі гектарів, доки Анненков залишався на місці, було небагато.

Сам Роман Сангушко раптово змінив свої погляди й звернувся до старого генерал-губернатора, підкреслюючи, що він дуже ображений обшуком маєтку. 11 листопада 1864 р. він писав, що увесь час, «доки тривало повстання, я сидів у кабінеті, керуючи своїми фабриками й полями в якнайспокійнішій обстановці, намагаючись засвідчити цим свою вірність і лояльність намірів». Оскільки слідство завдало значних фінансових збитків, то «я вирішив уклінно звернутися до Вашого Превосходительства, справедливого й мудрого керівника нашого краю, і віддати себе під Вашу опіку й захист закону». 21 листопада 1864 р. Анненков відповів, що при теперішніх обставинах обшук не вважається за образу, тож він завжди радий захищати Сангушка й ним опікуватися.

З призначенням Безака надії Черткова відродилися: 22 квітня він знову робить випад проти Михальського, котрого військовий трибунал Заслава визнав керівником бунту в повіті, його дружини, яка збирала свідчення для виправдання серед селян, та Сангушка, який тих підкуповував. Увесь 1865 рік був покладений на те, щоб знайти цінних свідків обвинувачення. Нарешті їх було знайдено, завдяки чому вдалося звинуватити ще одного Романа Сангушка, сина князя Євстахія, дядька першого.

Чертков упав ледь не в інквізиторський транс. 17 січня 1866 р. він, насолоджуючись звинуваченнями й злісними інсинуаціями, переслав Безаку шість довгих (списаних від початку до кінця) сторінок, просякнутих радістю кота, готового проковтнути здобич. Його послання закінчується словами: «При його зв’язках, розлогості земель та кількості фабрик ворожість князя Сангушка до нашого уряду є силою, що нею не можна нехтувати в цьому краї. Подібна нагода вдруге може не повторитися, відтак не треба її упускати. Звертаю увагу на велике враження, яке справить на весь південний захід перехід цього багатства у власність росіян. З гнізда революції, яким він є, маєток перетвориться на непорушну твердиню російської сторони. Уряд, на мою думку, має незаперечне право позбавити князя Сангушка і його спадкоємців нагоди володіти землями на території Росії...».

Пізніше листування з Безаком 1866 р. лише роздуває звинувачення. Проте цікаво, що, попри неспростовні докази, які підтверджували зв’язок усіх офіціалістів Славути, Заслава, Шепетівки й Білогородки, і зокрема, попри розкриття обставин звільнення одного з 13 робітників-православних у Славуті, що свідчили проти місцевого пана (звільнення призвело до успішного страйку з вимогами підвищити платню), ускладнилося лише становище Михальського, а справа проти Сангушка була припинена 22 червня 1866 р. Причини вгадати неважко 40.

Ті, що не належали до князів та графів, але зуміли уникнути конфіскації, намагалися втримати свої маєтки, роздобуваючи відповідно до нової ситуації якомога більше обігових коштів за рахунок застави лісів (часто з правом вирубки на десять років) купцям, які постачали деревину цукровим заводам і залізницям. Водночас виникають нові форми взаємодопомоги. Оскільки до 1869 р. не було банків для поляків, багаті позичали гроші біднішим під відсоток, далеко не завжди альтруїстичний, всупереч забороні передавали в оренду частину маєтку. Деякі маєтки в обхід закону віддавались в заставу за полюбовними угодами між поляками. На 1867 р. загальна сума заставних боргів лише на Волині дорівнювала 50 млн. руб. Врешті-решт, коли продаж ставав неуникненним, воліли, оминаючи закон, продавати землю неросіянам — євреям чи вірменам, а щоб не платити за успадкування, застосовували зручний для цього передсмертний дар-розподіл, котрий легалізувався, дякуючи хабарям 41.

Відчутне послаблення настало після замаху Каракозова на царя 4 квітня 1866 року. Санкт-Петербург з подивом зауважив, що переслідування поляків- альфи й омеги імперської політики — замало, бо й серед росіян, уродженців питомо російських регіонів, тліє вогонь бунтарства. Позитивним для поляків стало те, що при черговому закручуванні гайок (як призначення Толстого в Міністерство народної освіти, а Трепова в поліцію та розширення повноважень губернаторів) режим спрямував енергію на піднесення ролі й впливу дворян. У рескрипті князю Гагаріну від 13 травня 1866 р. рекомендувалося зміцнити повагу до дворянства й приватної власності, аби «вберегти російський народ від поширення фальшивих доктрин, які з часом могли б розхитати підвалини суспільного укладу» 42.



40 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 814, спр. 475 (справа Сангушка, 1864-1866 рр.).

41 Проф. Янсон. Влияние реформ 1861 г. на сельское хозяйство й хлебную торговлю в Юго-Западных губерниях // Труды Вольно-Экономического общества. — СПб., 1868, т. IV; Lipowski L. Op.cit. — S. 121-123.

42 ПСЗ, 2-а серія, т. XVI, відділення 1, № 43 298.



Оскільки всі польські поміщики були дворянами (чого не можна сказати про росіян), Валуєв скористався цим, аби пом’якшити категоричність законів, прийнятих після 1863 року. На початку 1867 р. Олександр II готувався нанести візит Наполеону III в Парижі й потребував більш представницького обличчя. Для завоювання симпатій Заходу вистачило невеличкого жесту. Тож по дорозі в Париж, якраз невдовзі після відкриття в Москві 10 травня 1867 р. Слов’янського конгресу, відзначеного загальною ненавистю до поляків, яка підштовхнула поета Тютчева назвати їх «іудами слов’янських народів», а учасників — засвистати Польщу під час виконання мазурки в опері Глінки «Іван Сусанін» 43, цар вдається до символічного заходу. Пересікаючи 17 травня 1867 р. кордон імперії і Царства Польського, він підписує «Вєжболовську декларацію» (Вєжболув — прикордонний пост у Литві), що проголошувала припинення переслідувань за участь у повстанні. В розвиток цього говорилось про зменшення з наступного року польського податку до 5%.

Перспектива полегшення, що породила нерозважні надії у правобережних губерніях 44, тішила недовго, бо в Парижі знову пролунав постріл, яким було забито коня з царської упряжі. Одержавши телеграму, Валуєв, ще навіть не знаючи імені терориста, передчуває головне. «Якими будуть наслідки на майбутнє, коли схоплений вбивця, особу якого ще не встановили, раптом виявиться поляком!» — записує він 25 травня 1867 р. Бере-зовський справді народився на Волині. Відтак не могло бути й мови про припинення переслідувань за участь у повстанні. Імператриця, яка мала їхати назустріч чоловікові у Варшаву, шаленіє від люті, а Зелений невтомно повторює, що всі поляки, поза сумнівом, «винуваті однаковою мірою». Одразу ж після повернення Олександр II заявляє, що не варто відходити від закону 10 грудня 1865 р. 45.

Тож протягом багатьох років військові трибунали встановлюватимуть міру вини колишніх повстанців, конфіскуючи навіть ті землі, котрі являли



43 Tanty M. Panslawizm, Carat, Polacy. — Warszawa, 1970. — S. 70, 87. Про зближення з «поміркованою» польською шляхтою в Литві й Білорусії див.: Самбук С.М. Ук.соч. -С. 59-65.

44 Поліція на південному заході була змушена боротися з чутками про те, що з поляків буде знята заборона купувати землю, їх, імовірно, поширював житомирський єпископ Боровський. Див. рапорт київського губернатора генерал-губернаторові від 19 листопада 1866 р.: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 817, спр. 24.

45 Валуєв П.А. Ук. соч., т. 2. — С. 208, 215. У зв’язку з цим законодавство стає ще гострішим. 23 лютого Сенат видав указ, який запобігав можливості успадкувати маєтки політично підозрілими спадкоємцями, а 21 січня 1869 р. Міністерство юстиції заборонило передавати маєтки, обтяжені боргами, в тимчасове володіння поручителям-полякам.



собою лише дрібні струмочки, що могли влитися в океан російських володінь, завжди малих. У 1863 р. розстріляно п’ять керівників повстання в українських повітах, двоє з них — землевласники. Маєток В. Падлевського Чернявка через кілька років стане власністю генерал-губернатора О.Р. Дрентельна, а Шендерівку Т. Раковського купить на аукціоні росіянин. Напередодні того, як у березні 1868 р. в Міністерство внутрішніх справ прийде генерал Тимашев, Валуєв робить невтішний підсумок намаганням виштовхнути дрібних польських поміщиків з їхніх маєтків: з 16 тис. останніх до рук росіян у дев’яти західних губерніях перейшло тільки 450, причому їх продуктивність знизилася. Не менш повільно росіяни опановували північний захід: тут їхні маєтки разом із купленими у 1863 р. охоплювали 1 736 з 13 601, тобто всього 13% 46.

Прискіпливе вишукування підстав для конфіскацій розтяглося до 1873 р., хоча указ від 10 жовтня 1869 р., натхненником якого був Зелений, забороняючи купівлю землі католикам, недавно наверненим у православ’я, дозволив це їхнім дітям за умови, що ті «доведуть, що асимілювалися з російською нацією» (дехто з поляків, хитруючи, став називати себе росіянином, аби скористатися указом 1865 р.).

Більшість конфіскацій, пов’язаних з повстанням, стосувалася землевласників-емігрантів, яких судили заочно, позбавляючи маєтків їхні родини. Так, у 1870 р. в Красилові неподалік Старокостянтинова було виявлено компроментуючі документи Польського тимчасового уряду 1863 року. Слідча комісія у політичних справах при генерал-губернаторі (саме тоді О.М. Дондуков-Корсаков заступив Безака), очолена М.А. Андрієвським, розпочала 16 травня справу проти 20 осіб. Усі вироки закінчувались практично однаковою фразою: «Визнати винним і назавжди вигнаним з країни, а на випадок добровільного повернення вислати на примусові роботи строком від 5 до 20 років або у переселенські поселення до Сибіру». Військові трибунали, що діяли з 1863 р., заочно винесли вироки і в багатьох інших випадках. Наприклад, 5 листопада 1870 р. заслано до Сибіру з конфіскацією маєтку Б. Жуковського; 30 січня 1871 р. засуджено до страти з конфіскацією майна Ф. Лабудзинського, одного з керівників Централізації у Києві 1863 р., відомого своїми зв’язками з Ю. Домбровським, невдовзі генералом Паризької Комуни (пізніше він марно намагався викликати свою дружину в Молдавію); 23 квітня 1871 р. такий самий присуд — заслання до Сибіру — чекав на Е. Ружицького, В. Цехонського, Е. Лозинського; 29 жовтня 1873 р. засуджено лікаря Ю.Верницького; 5 грудня 1873 р. кон-



46 Там само. — С. 247; Самбук С.М. Ук.соч. — С. 46.



фісковано майно трьох емігрантів з Бердичівського повіту — О. Шарамовича, Л. Чеконського і А. Вележинського, з запізненням виданих селянами 47.

Розв’язанню земельного питання на користь росіян не сприяло й повернення кількох емігрантів в імперію після указу від 18 червня 1871 року. Бідолахи (на південному заході всього 22 особи), які віддали перевагу судові в Росії перед злиднями у Франції, виявили, що їх повністю позбавлено майна 48.

Втім, після ослаблення поліцейських утисків колишніх повстанців політика експропріації почала здаватися все менш прибутковою з політичних міркувань. Указ від 11 травня 1873 р., за яким втрачали силу секвестри 49, тобто управління маєтками, тимчасово переданими Міністерству державних маєтностей, котрі знову поверталися сім’ям, викликав бурхливі дебати в Комітеті міністрів, а київський і віленський генерал-губернатори виступили проти припинення тих справ про конфіскацію, які перебували на стадії виконання. Однак доба великих захоплень земель за участь у повстанні вже завершилась. Амністія 9 січня 1874 р., повертаючись до запланованих у 1867 р. заходів і передбачаючи дозвіл на повернення з Сибіру та з еміграції усім, окрім католицького духовенства, носила ефемерний характер, оскільки вже 23 листопада 1876 р. її відстрочили у зв’язку з масовими процесами над російськими народниками, що відродили привид соціалізму. Проте мовчазна згода покінчити з незаконними методами захоплення земель взяла гору. Це, врешті, було офіційно санкціоновано, коли Олександр III запровадив у життя заходи, передбачені амністіями від 23 листопада 1882 і 15 травня 1883 року.

Виразним показником призупинення розпродажу земель колишніх повстанців є практика надання «відпусток» протягом 1869-1880 років особам, депортованим до Росії і Сибіру. Коли спершу, як уже згадувалося, дозвіл на тимчасове повернення надавався лише для ліквідації володінь, то тепер дедалі частіше, судячи зі списку 187 депортованих, які отримали дозвіл міністра чи генерал-губернатора (поліція й далі невідступне стежила за ними), серед офіційних причин фігурують цілком побутові: «у сімейних справах», «для зустрічі з родиною», «щоб відвідати хвору матір», «через



47 Про всі ці спізнені присуди див. за матеріалами ЦДІАУК: Королюк В., Марахов Г. и др. Ук. соч., т. 1, приложение № 6. — С. 331-335; Т. 2. — С. 404-426.

48 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 821, спр. 196 (про повернення емігрантів з Заходу та нагляд за ними в 1871-1882 рр.).

49 РДІА, ф. 1263, оп. 1, спр. 3702, Журнал Комітету міністрів, с. 431-450; ЦДІАУК, ф. 442, оп. 823, спр. 110 (завдяки цій справі відома кількість секвестрованих маєтків: 2 на Київщині, 2 на Поділлі з двома міськими будинками та 28 на Волині з одним будинком у місті).



смерть когось із батьків», «з метою одруження», або навіть «щоб увійти у володіння спадщиною» 50.

Один із трьох останніх відомих нам вироків над повстанцями, винесений 8 лютого 1875 р., показує, що врешті-решт влада відмовилась від конфіскації як засобу збагачення російських власників в Україні. Леон Стройновський, дідич волинської Торговищ, звісно ж помилився, повіривши у першу амністію від січня 1874 р. і вирішивши повернутися з Австрії, щоб вступити у володіння батьківським маєтком, право на який у нього відібрав волинський губернатор у березні 1867 року. Проте хоча йому й довелося поїхати на проживання в Пензу під наглядом поліції, Дондуков-Корсаков таки не позбавив його власницьких прав, якими, ймовірно, він зміг скористатися після 1882 року 51. Росіяни переконалися, що значно ефективнішим, ніж конфіскація, може стати продаж внаслідок економічного примусу. Коли перша була тільки видимою частиною айсберга, засобом, який так вразив поляків своєю брутальністю, то поглинання маєтків росіянами внаслідок внутрішнього і, як вважалось, ганебного краху нестабільних маєтностей проходило поступово, але набагато ефективніше. Найбільше ж допоміг у цьому указ від 10 квітня 1865 року.






Затятість росіян і протидія поляків: 1875-1888 роки


Масований наступ тривав — і то завзято! — завдяки цілій низці протизаконних заходів, які спирались на законодавчу й правову систему, що набирала все більш примусового характеру. Проте було б помилкою перебільшувати успіхи росіян, довіряючи метушні, яка супроводжувала цю повзучу війну, бо спадкоємці польських землеволодінь продовжували стійко триматися, хоча вряди-годи і їх протидія послаблювалася.

Термін «війна», поза жодним сумнівом, не здається тут надто сильним. Наприкінці 1875 р. вперте прагнення росіян заволодіти землями проглядається у всіх річних звітах київського, волинського і подільського губернаторів. Щороку — аж до 1914 р.! — цілий параграф або, принаймні, розлогий пасаж відводився кількості придбаних росіянами десятин і порівнянню статистичних даних про польські та російські маєтки. Звичайно,



50 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 819, спр. 106.

51 Там само, оп. 816, спр. 42. Справа Рафаїла Стройновського та його синів Владислава Леона, 31 грудня 1865 — 5 травня 1878 р.



ця інформація рідко потрапляла в опубліковані, доступні загалові розділи згаданих звітів. Цей барометр російського тиску призначався для імператора, а тому залишався у конфіденційній, неопублікованій частині. З іншого боку, в обстановці безперервного наступу серед поляків стала вироблятися ментальність обложених: вони настільки підносять одвічність своїх власницьких прав, що серед тих, хто зумів утриматися, формується щось на кшталт релігійного обожнення землі.

Її сакралізує російська загроза. Це проявилося вже в часи поділів Польщі, тепер же набуває трагічної аури серед нечисленної, але економічно вагомої групи польських землевласників. У їхніх візіях спадщина (ojcowizna), малий клаптик родового маєтку, виростає до значення Вітчизни (ojcowizna). Відтак в останні десятиліття XIX — на початку XX ст. зароджується специфічний «земельний» патріотизм, котрий сам себе переконує, що чинить добро для вітчизни (якщо це слово ще зберігало якийсь сенс, а так було не завжди), боронячи свої земельні багатства. Коли в 1882 р. ця група одержить пресу польською мовою, а саме газету Kraj, що видається у Санкт-Петербурзі і фінансується передусім «українськими» поміщиками, вона намагатиметься розбудити приспане сумління своїх читачів регулярними публікаціями статистичних даних про продані маєтки. Цензура, звичайно, забороняла будь-який коментар, але й зведені цифри були досить промовистими. Так, у № 2 Kraj подав для роздумів таку таблицю продажів у 1876-1882 роках:


Губернії

Продані маєтки

Площа (в дес.)

Волинська

48

88 413

Подільська

28

12 613

Київська

18

21 591

РАЗОМ:

94 маєтки площею 122 617 дес.


Через кілька років, у 1890 р., Михайло Тшаска, кореспондент газети з України, не побоявся назвати свою рубрику «Шагренева шкіра» (Kurcz), тавруючи kurczycielе, тобто тих, що сприяли зменшенню площі через продаж своїх земель. Ця регулярна рубрика аукціонних розпродаж зрештою стала чимось на зразок болісного докучливого рефрену, який сигналізував про кровотечу, рану, що її польська сторона відчувала щоразу, коли приватний банк чи податкова інспекція ухвалювали рішення про ліквідацію неплатоспроможних 52.



52 Kraj, 1882, № 2. — S. 7; 1890, № 27, додаток. — 5. 1; № 47. — 3. 13.



Як відомо, наприкінці XIX ст. заборгованість землевласників-дворян, зокрема за закладними, була повсюдним явищем у Російській імперії. Становище польської землевласницької шляхти правобережних губерній виглядає ще складнішим. Ось чому можна вважати, що серед 2 127 911 дес., закладених у південно-західних губерніях дворянами (поляками і росіянами разом) станом на 1874 р., частка польських земель, напевно, дуже значна. Найбільшою була заборгованість на Поділлі (43% шляхетських земель), далі йшли Київщина (39%) і Волинь (23%) 53.

Як правило, закладені землі становили найбільш вразливу частку спадщини, і саме їх найчастіше продавали у зв’язку з несплатоспромож-ністю. Загострення настало після того, як у 1869 р. було дозволено створювати приватні акціонерні банки, що долучалися до двох уже існуючих офіційних установ: Товариства взаємного земельного кредиту у Петербурзі та Земельного банку у Херсоні. До цих нових органів звертаються і поляки, й росіяни: у 1869-1882 роках перші заставили тут 598 тис., а другі — 689 тис. десятин 54. Це показує, наскільки нестабільними виявилися купівлі росіян і яким парадоксом обернулася спроба допомоги польським землеволодінням: з 1885 р., після створення Дворянського банку у Санкт-Петербурзі, як ми далі побачимо, поляки були, по суті, позбавлені можливості скористатися вигодою, що її давали позики.

Втім, поляки передавали маєток у заставу банкові лише у крайньому випадку. Щоб уникнути застави або продажу землі росіянам, сформувалася величезна мережа шахрайства. Механізм таких рятівних для поляків ходів розкрито волинським губернатором М.І. Чертковим у звіті царю за 1875 р. (у 1877-1881 роках Чертков був генерал-губернатором). Звичайно, писав він, росіяни, які десять років тому володіли в губернії лише 151 маєтком (276 346 дес.), у 1875 р. мали вже 908 маєтків площею 830 744 дес., але їм було ще далеко до зрівняння з поляками, котрим належало до 1 500 маєтків на Волині. Якщо до російських володінь додати площу селянських наділів (селяни у розумінні Черткова були «росіянами»), маєтності держави, корони і церкви, то площа землі в руках росіян становитиме 56% від загальної.



53 Там само, 1890, № 30. — С. 4. Odłużenie własności ziemskiej w kraju południowo zachodnim.Йдеться про приватні володіння (окрім селянських наділів), які на 91% залишалися в руках дворянства (польського і російського), тобто становили 5 823 512 із 6 348 952 дес. приватних володінь. 9% недворянських земель належали, очевидно, товариствам і російським купцям; добрим прикладом суцільного закладу є Юзеф Любомирський з його розлогими маєтками в околицях Дубна. Див.: Historia pewnej ruiny, pamiętniki 1839-]870. -Warszawa, 1975.-S. 142.

54 Kraj, 1884, №18.-S. 9.



Але такі виверти не задовольняли царя, який у 1870 р. заявив, що в західних губерніях земства будуть запроваджені лише після досягнення такого паритету приватних маєтків, коли російські володіння обійматимуть дві третини їх обсягу 55.

Відтак впродовж десяти років увага російської влади концентруватиметься на боротьбі проти шахрайства, викритті підробок та розробці нових заходів.

Польське земельне питання тісно перепліталося з єврейським, бо, незважаючи на законодавчі акти 1863 і 1865 років, які забороняли євреям тримати землю в оренді, це й надалі практикувалося. Поляки, не подаючи офіційних даних, віддавали за високу орендну плату маєтки євреям на довгі строки -30, 60 і навіть 90 років. Це давало можливість уникнути продажу й гарантувало достатній прибуток. Подібна незаконна оренда, хоч і в меншому обсязі, надавалась безземельним чи малоземельним польським шляхтичам. Ця відносна толерантність пояснюється особливою позицією нових власників-росіян. Власне вони, рідко особисто мешкаючи в Україні, домоглися 8 грудня 1867 р. пом’якшення заборони на єврейські земельні оренди, оскільки не могли обійтися без традиційних у цих краях послуг євреїв (як і без послуг окремих декласованих шляхтичів та декласованих осіб), без чого занепала б уся економіка західних губерній. Так, указом від 8 грудня 1867 р. було дозволено тримати євреїв там, де «потрібні певні технічні навички, як-от: на млинах, цукроварнях, гутах, винокурнях», але заборонено доступ до землі, що створювало двозначну ситуацію 56.

Це гальмувало розорення й продаж землі поляками, до чого так прагли росіяни, тож ультраконсервативний «Киевлянин» у номерах від 13 червня та 25 липня 1878 р. публікує випади проти згаданого указу. У відповідь губернатори почали збирати звинувачувальний матеріал проти поляків-порушників, які вели справи з євреями. Вже перші розслідування виявили

11 таких випадків у Київській, 49-у Волинській і 89 — у Подільській губерніях. О.Браницький, Б.Якубовський, Т.Порембська передали в довгострокову оренду від 600 до 5 тис. дес., причому орендна плата виглядала явно заниженою (від 500 до 3 тис. руб.). Роздратований російський олівець множив її на п’ять, а то й на десять, і це був лише початок. Після 12 лютого 1879 р. київський губернатор виявив ще 215 порушень у своїй губернії, котрі — верх парадоксу — були спокійнісінько зареєстровані нотаріусами 57. У звіті царю за 1878 р. губернатор підкреслював, що євреї



55 Звіт волинського губернатора за 1875 р.: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 55, спр. 446.

56 Справа про оренди євреїв: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 602, спр. 2.

57 Там само.



здавали ці землі в суборенду селянам, вимагаючи, окрім платні, ще й панщинних відробітків! 58

Так окреслювалась одна зі складових антисемітизму, зрослого в ці роки. У звіті за 1878 р. волинський губернатор пише: «Єврейський елемент, який домінує в губернії (?), зумів зосередити у своїх руках під прикриттям довгострокової оренди та різних махінацій значну частину приватних маєтків, зокрема тих, які належали поміщикам польського походження, що призвело економіку краю до жалюгідного стану...». Він підкреслює: саме на євреях лежить відповідальність за злидні у селах і містечках, де вони продають горілку, не сплачуючи прямого податку 59.

Одним з найпоширеніших топосів офіційної мови цих років є «жидівсько-польський зговір».

Міністра внутрішніх справ непокоять фіктивні приватні застави. Він звертає увагу волинського губернатора на незаконні оборудки графа Красицького, який заставив свій маєток на дуже довгий строк полякові з Царства Польського, потроївши його вартість, аби той не міг вимагати його продажу. А так — уникнено продажу і гарантовано добрий звіт 60. Розслідування, проведене у двох сусідніх губерніях, виявило за станом на 19 грудня 1878 р. ще чимало подібних випадків. За таких обставин запевнення волинського губернатора Олександру II в 1879 р. звучать як неприховані лестощі. «Ті, хто знав Волинь 17 років тому, — пише він, — тепер не впізнають тоді спольщену губернію...». Його подільський колега ближчий до правди, коли пише цареві: «З болем мушу визнати, що турботи уряду про розширення російських землеволодінь у західних губерніях позначились незначними успіхами в минулому році. До рук росіян перейшла лише невелика частка землі». Він традиційно викриває перекручення указу 1865 р., купівлю за допомогою підроблених прізвищ і спілку поляків з євреями; 5-відсотковий податок аж ніяк не обтяжливий, твердить він, бо врожайність зростає, а кількість розорених сімей зменшується. Окрім того, росіяни не дуже квапляться купувати українскі землі, «де їх чекає лише байдужий прийом та погано прихована ворожість». Відтак він висловлює пропозицію, що визріває і в його колег: посилити заходи 1865 р. і розробити нові обмеження 61.



58 Там само, оп. 532, спр. 202.

59 Там само, спр. 181. Ширше про це див. у розділі IV цієї книги.

60 Там само, оп. 605, спр. 1: лист міністра внутрішніх справ від 26 липня 1878 р.

61 Там само, оп. 533, спр. 183. Судячи з реєстру сплати податків у трьох губерніях за другу половину 1880 р., сума 5-відсоткового податку, сплачуваного поляками, становила на Поділлі 183 287 руб., на Волині 150 тис. руб., на Київщині 193 387 руб. (Там само, оп. 534, спр. 52).



Війна 1877-1878 років між Росією і Туреччиною приносить неспокій у Південно-Західний край, що не сприяє енергійним заходам. Але вже в 1880 р. у звітах губернаторів знову звучить мотив щодо євреїв та їхньої історичної змови з поляками. Єврей-страховище, який у великих містах асоціюється з соціалізмом та революцією, тут перетворюється швидше на козла відпущення, винного у всіх бідах імперії, зокрема у селянському питанні. Волинський губернатор не знаходить відповідних слів, аби затаврувати орендарів млинів та корчем у польських володіннях (він забуває про росіян) — цих експлуататорів народу, які проникають у всі села. На Волині їх 270 967 чоловік, тобто восьма частина населення; на багатьох сторінках описується паразитичний спосіб їх існування, успадкований від поляків. Тут же додано, що вони зосередили у своїх руках торгівлю деревиною, бездумно вирубують ліси, опанували пункти сплаву та постачання всіх парових заводів і залізниць. 7 жовтня 1881 р. Олександр III, який заступив батька, убитого 1 березня, занотовує на полях: «Бажано вирішити це питання якнайшвидше». В цей час у Києві діє єврейське еміграційне товариство, яке друкує на івриті та по-російськи анкети для бажаючих виїхати до Америки 62.

Невдовзі сягає апогею антисемітська кампанія у Санкт-Петербурзі, де приймаються «травневі укази» 1882 року. Хоч їх і неможливо провести в життя, вони інспірують розгул, натхненником якого виступали обер-прокурор Синоду Побєдоносцев, радник нового царя, та міністр внутрішніх справ Микола Ігнатьєв. Віднині євреям заборонено селитися в сільській місцевості (це не стосується тих, що вже там мешкають), вони можуть проживати лише в містах. Мета — перегрупувати єврейське населення, перетворивши містечка на гетто. Аби розірвати контакти євреїв з сільськими поміщиками, указом від 3 травня 1882 р. встановлено, що оренда помешкань дозволяється лише у містах. Підготовлено спеціальні типові формуляри для росіян, які купували маєтки: вони зобов’язувались не продавати, не заставляти, не орендувати, не віддавати землю в управління ні полякам, ні євреям, хоча одні й другі були там потрібні, бо на виконання цих функцій ніхто інший не надавався. Навіть багаті селяни здавали землю в оренду євреям, а польські поміщики і надалі укладали з ними протизаконні угоди, що приносили вигоду 63.



62 Звіт волинського губернатора за 1880 р. і помітка імператора (Там само, оп. 534, спр. 281). Така ж тональність у подільського губернатора (Там само, спр. 283), який, окрім того, підкреслює, що всі євреї уникають призову на рекрутську службу, калічачи себе. Про еміграцію євреїв з України див.: Delmaire J.M. De Hibbat-Zion au sionisme, thèse d’Etat. -Strasbourg, 1986.

63 ЦДІАУК, оп. 535, спр. 353: розслідування і листування про євреїв-орендарів землі, 1882 р.



Відтак, ситуація щодалі більше виходила з-під контролю влади. Первісний намір витіснити поляків з великих землеволодінь наштовхнувся на масові порушення закону, боротися з якими виявилося тим складніше, що покупці-росіяни теж були зацікавлені обійти їх. Констатуючи «незначність» площ, придбаних росіянами протягом 1879-1882 років на Поділлі (16 317 дес.), губернатор повторював, що орендування стає дедалі прибутковішим. Маєтки, де господарювали не безпосередні власники (росіяни чи поляки), складали п’яту частину поміщицьких володінь, а головні орендарі, євреї, платили від 2,60 до 7 руб. за десятину, роздаючи в суборенди безземельним чи малоземельним селянам і заробляючи вдвічі більше 64.

Декілька випадків притягнення до відповідальності свідчать скоріше про розгубленість, ніж про систематичну політику. 12 січня 1882 р. позбавлено повноважень одного послужливого нотаріуса з Ковеля. Цього ж дня волинський губернатор повідомляє генерал-губернатору, що польський поміщик Пжецецький використав підставну особу, росіянина Дідковського, при купівлі в 1877 р. с. Швабів від Юлії Пйотровської. Дозвіл брав росіянин, і тепер його відібрано 65.

Таке переплетення великого проекту з безсиллям щодо глобального вирішення проблеми не влаштовувало енергійного генерал-губернатора О.Р. Дрентельна, який на 1881-1888 роки узяв у свої руки три губернії, а до того, у 1878-1880 рр. очолював жандармів III відділення, тобто був шефом царської поліції*.

Зібравши точні відомості, Дрентельн приступив до написання «Записки про поземельну власність у південно-західних губерніях», яку надіслав міністрові внутрішніх справ, додавши спростування з приводу порушення законів 1863-1865 років та план відповідних дій. 11-18 грудня 1884 р. Комітет міністрів обговорив це питання. Дисонансом звучав лише один голос -міністра закордонних справ, який, споглядаючи події дещо збоку, зауважив,



64 Там само, оп. 536, спр. 266. Див. також: Шигарин Н.Д. Что нужно для нашего сближения с поляками? — К., 1881. Боротьба за захоплення землі завжди залишалася замаскованою, офіційні статистичні матеріали ніколи не відображали цю жорстоку, хоч і приховану боротьбу між народами імперії, її марно шукати й у таких виданнях, як: Ершов Г. Распределение поземельной собственности в 49 губерниях европейской Росии в 1877-1878 гг. II Статистический временник Российской империи. — 3 серия, т. 10. — СПб., 1886. ЦДІАУК, ф. 442, оп. 605, спр. 4, 13.

* Жандармерії [прим, редактора].



що не вірить у дієвість нових репресивних заходів проти населення, провина якого не зовсім зрозуміла. Боротьба проти передачі землі в оренду могла, на його думку, хіба й надалі підривати довіру, завдаючи більше шкоди, ніж користі. Він виступив і проти головної ідеї Дрентельна, котра полягала у створенні спеціальної комісії для виявлення спірних випадків по повітах. Навіщо ж у такий спосіб зізнаватися, що впродовж 20 років держава була безсилою, говорить міністр, коли треба всього-навсього застосувати існуюче й цілком достатнє законодавство? Цим він прямо викривав інертність царської адміністрації та очевидну правову неспроможність проекту Дрентельна. Якщо й потрібен примус, то міністр закордонних справ охочіше застосував би його до німців, котрих на Волині стає дедалі більше. В «Журналі Комітету міністрів» знаходимо написану у різких тонах сторінку, спрямовану проти їхньої колонізації [виділено в оригіналі — Д.Б.].

Побачивши такі нападки на проект свого протеже, старий Д.О.Толстой, тепер міністр внутрішніх справ, просить Дрентельна приїхати з Києва на 12 грудня 1884 р. для участі в його обговоренні Комітетом. Аеропаг, замилуваний у всьому репресивному, приймає цей указ; 27 грудня 1884 р. його затверджено Олександром III 66.

Головна мета полягала в тому, щоб примусити поляків до продажу землі, розірвавши довгострокові оренди та застави. У 9 західних губерніях оренди були обмежені 12 роками, а застави — десятьма.

Російська преса пророкувала наближення перемоги. «Неделя» торжествувала: врешті-решт на заході продаватимуться великі площі землі, яка дедалі дорожчає у зв’язку з розвитком залізниць. «Новое время» публікує цифри Дрентельна про фіктивні операції на південному заході, в котрих брали участь і росіяни-патріоти: 84 особи дали полякам змогу придбати 34 988 дес., а 123 особи допомогли євреям купити 71 080 десятин 67. У випуску за 13 січня 1885 р. «Киевлянин» смакує формулювання указу від 27 грудня, де цар прямо висловив побажання «плідного розвитку й значного поширення російського землеволодіння» на заході імперії. Найбільше газета раділа з положення про ліквідацію впродовж року через суд маєтностей порушників указу. Редактор Піхно невтомно твердив, що це змусить задуматися «прихильників польської тенденції» і доведе «непохитність національної політики росіян». Трохи тіні на ентузіазм кинула київська «Заря» (видавалась з 1880 р.). 6 лютого 1885 р. тут писалося, що згаданий



66 Там само, оп. 607, спр. 1: друкований уривок з «Журналу Комітету міністрів» за 11-18 грудня 1884 і 2 січня 1885 р. та листування Толстого і Дрентельна 1884-1888 років.

67 Повідомляє Kraj], 1885, № 4. — S. 3; № 7. — S. 4.



указ, не маючи зворотної дії, на жаль, не враховує вже укладені контракти й застави. Між двома російськими газетами розгорілася полеміка 68.

Високопоставлені російські чиновники також були незгодні з запровадженням указу, незважаючи на додаткові роз’яснення, прийняті 26 січня 1885 р. Сенатом за підказкою Дрентельна, де передбачалося анулювати чи переглянути всі видані раніше дозволи на купівлю. Як це все належало розуміти? Толстой марно намагається довести резонність такої ідеї, запевняючи Дрентельна у підтримці, бо віленський генерал-губернатор Коганов — ймовірно, із заздрості до свого ініціативного київського колеги -вибрав зневажливий тон і, схоже, не квапиться проводити передбачену перевірку. 18 березня 1885 р. Дрентельн спонукає його до цього, додаючи, що можна заразом переглянути й дозволи на влаштування, видані чеським і німецьким колоністам. Відповідь звучала розв’язної Коганов відписав, що польські справи він завжди вирішуватиме без Санкт-Петербурга (обурений знак оклику Дрентельна на полі) і що загалом він мало вірить у цей указ: «Він ніколи не досягне своєї мети і не допоможе уникнути непорозумінь» 69.

Дрентельн не очікував такого ставлення до дорогого йому проекту, тому знову звертається до Толстого. На його думку, варто було б обміркувати в дусі «Киевлянина» яку-небудь крупномасштабну операцію а la Бібіков для денонсації незворотності закону. Це дало б можливість оголосити недійсними всі угоди про землю, укладені поляками, євреями, німцями, чехами і навіть росіянами, починаючи з 1865 р., дійсними ж визнати лише ті, які укладалися росіянами і не викликають підозри.

Яким же було його розчарування, коли з відповіді Толстого він зрозумів, що йому не стати Бібіковим другої половини століття. Міністр опустив руки і визнав, що указ і роз’яснення не надаються для виконання. Коганов, своєю чергою, писав, що наступ на зарубіжних колоністів викличе дипломатичні ускладнення, перевірити ж усю масу дозволів на купівлю землі в минулому абсолютно нереально. Губернатори північно-західних губерній, як і їхні південно-західні колеги, видали їх надто багато у формі винятків [і одержали стільки ж хабарів — Д.Б.], тому згадана перевірка може сприйматись як спрямована персонально проти них, підкреслював віленський генерал-губернатор 70.

Відтак міністр внутрішніх справ просив контролювати принаймні нові купівлі і ще раз надіслав друкований зразок дозволу, дійсний для всіх



68 «Киевлянин» і «Заря», січень-лютий 1885 р.: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 607, спр. 2.

 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 607, спр. 1.

70 Там само, Толстой Дрентельну, 19 травня 1885 р.



західних регіонів, а також зразок зобов’язання покупців не перепродувати землю полякам і євреям, не віддавати її в оренду тощо. 13 грудня 1885 р. Коганов дозволяє собі зухвало інформувати Дрентельна, що не вважає за необхідне запроваджувати у своїх губерніях положення Сенату, «котрі могли б здатися чимось новим» (!) і що він обмежився проханням до губернаторів повідомити, які пункти указу від 27 грудня 1884 р. ті бажали б узяти під свой контроль.

Проте Дрентельн не відступив і згодом таки домігся свого, застосувавши указ у трьох власних губерніях, де протягом 1885 р. завзяті губернатори виявили нові численні докази єврейсько-польського зговору та диявольські обхідні маневри поляків стосовно закону. Так, 21 червня 1885 р. волинський губернатор надіслав матеріали розслідування, проведеного ковельським справником, який виявив у своєму повіті 14 поміщиків-махінаторів. Одні (серед них багато жінок) передали свої маєтки «орендарям» на 36 років, причому орендна плата була вочевидь заниженою, що викликало підозру про таємні домовленості; інші, поляки з Галичини й Конгресового Королівства, зловживаючи авторитетом свого австрійського та німецького підданства, дійшли згоди з тутешніми поляками, які хотіли продати або віддати землю в оренду 71. Такі випадки підсилювали впертий намір генерал-губернатора розкрити всі допущені в минулому оборудки. Він раз у раз повторює думку про необхідність створити повсюди Комісії для розслідування зловживань, обгрунтувавши її у довгій доповідній записці Толстому від 26 січня 1886 року.

Тим часом у Комітеті міністрів зростає вплив Коганова. Той постійно наполягає на потребі в першу чергу захистити інтереси росіян, котрі вже оселились на західних теренах і можуть опинитися у безвихідному становищі, якщо їм заборонити брати управителями чи наймати поляків та євреїв. Притримавши проект Дрентельна, Толстой подав його міністру юстиції і царю лише в серпні, зате з березня навіть почав переконувати генерал-губернатора південно-західних губерній визнати слушність міркувань Коганова. Краще знову дозволити зловживання і дати землевласникам 12-річний перехідний строк, який «допоможе» російським поміщикам, що перебувають у «тяжкому» становищі. Вигнання єврейських та польських орендарів викличе небажане засилля німців 72.

Проте 22 вересня 1886 р. Дрентельн знову захищає свою ідею про тотальну ревізію всіх укладених угод та орендних контрактів. Тож через



71 Там само, спр. 48: волинський губернатор Дрентельну, 21 червня 1885 р.

72 Там само, оп. 607, спр. 1: Толстой Дрентельну, 27 березня і 11 серпня 1886 р.



два роки після прийняття указу, протягом яких нічого так і не вдалося здійснити, Олександр III, підтримуючи думку Комітету міністрів, прийняв рішення, що відображає всю неспроможність і нерішучість міністрів. Віднині віленський і київський генерал-губернатори отримували право (як і губернатори) вирішувати, що вважати зловживанням. Надсилаючи 1 листопада 1886 р. видрукуваний з цього приводу указ Дрентельну, Толстой прагнув уникнути втручання уряду. 2 грудня він роз’яснює, що будь-який дозвіл на купівлю землі та оренду, отриманий росіянином чи кимось іншим до 27 грудня 1884 р., може бути анульований; продовження його дії залежить виключно від губернаторів та генерал-губернаторів. Це означало, що сваволі генерал-губернаторів розв’язували руки.

Отже, київський генерал-губернатор отримав змогу розгорнути широку діяльність комісій по викриттю зловживань, котрі у Києві одержали назву особые столы Третього, тобто жандармського, відділення. Роками, до початку 1900-х і навіть пізніше, цей орган вів настільки ж активну, наскільки малоплідну діяльність. Починаючи з 1885-1886 років накопичується величезна кількість справ, присвячених переважно аналізу угод про єврейські оренди з метою виявлення порушень 73, проте досить швидко стає очевидним: заборонити зловживання неможливо, бо їх зовсім просто приховати. Невдовзі роль комісій обмежилась до якогось невизначеного контролю, а по суті — до залякування. Звіти губернаторів за 1887 р. підтвердили наслідок: гора породила мишу. Щоправда, Дрентельн здобув репутацію непоступливого шефа. У січні й травні 1887 р. мінський та могильовський губернатори з Білорусі звернулися до нього за порадою з приводу цієї чудової, на їхню думку, ідеї. Але його канцелярія змогла хіба безславно повідомити, що вдалося поставити перед судом «тільки» 30 поміщиків. Міністр внутрішніх справ, зі свого боку, визнавав, що і в північно-західних губерніях Коганов не досяг більшого: з 86 поміщиків-порушників, виявлених у 6 губерніях, мало хто став перед судом, бо, завчено твердячи про «ліквідацію польсько-єврейської переваги і посилення російського елементу», всі розуміли, що конфіскації призведуть до розорення надто багатьох росіян. Покарання визнавалося «не адекватним порушенню», тож ішлося передовсім про психологічний наступ, посилення терору, відповіддю на який ставало розповсюдження махінацій 74.



73 Стоси справ такого змісту зберігаються у фонді 742, в описах 605-613.

74 Там само, оп. 542, спр. 100; річний звіт подільського губернатора царю за 1887 р. про терор див.: Bobrowski Т. Op. cit. — S. 512.






Підсумок здобутків наприкінці століття


Ідею, яка дала новий імпульс поширенню російського землеволодіння в західних губерніях, висунув міністр внутрішніх справ. 9 грудня 1887 р., стомившись фіксувати незмінну перевагу поляків в Україні, він звернувся до Дрентельна з запитом про його ставлення до певного методу, котрий на цей раз міг би виявитися дуже плідним. Міністр хотів би дізнатися, як підкреслює позірно відсторонена тональність його листа, чи пожиттєве володіння польським маєтком здається генерал-губернаторові «нормальним» і чи воно «відповідає бажанню уряду розширити російські володіння в регіоні». Дрентельн з радістю осідлав запропонованого коня. Він відповів, що не тільки «необхідно й корисно» змінити закони в цій царині, але варто модифікувати законодавство про спадщини й заповіти 75. Щоправда, йому не вдалося дочекатися реалізації цієї блискучої ідеї: на військовому огляді внаслідок апоплексичного удару він упав з коня і 15 липня 1888 р. помер.

Перш ніж простежити втілення цієї ідеї його наступником О.П. Ігнатьєвим [не плутати з М.П. Ігнатьєвим, колишнім міністром внутрішніх справ — Д.Б.], варто згадати про ще один важливий захід. Як відомо, царювання Олександра III було ознаменоване численними ініціативами, спрямованими на зміцнення престижу російського дворянства- оплоту царизму проти піднесення революційного руху, анархізму, соціалізму тощо. Зберегти дворянську спадщину тоді, коли від сокири нуворишів гинуло стільки «вишневих садів», що переходили в їхню власність, стало першочерговою турботою влади 76. Одним з найважливіших рішень, спрямованих на призупинення продажу маєтків у Росії, стало створення за царським рескриптом 21 квітня 1885 р. Дворянського земельного банку з капіталом 100 млн. руб., тісно пов’язаного з Міністерством фінансів. Вважаючи ставлення приватних банків нарівні сприятливим як до польських поміщиків, так і росіян, віленський генерал-губернатор Коганов 31 травня звернувся до міністра внутрішніх справ з пропозицією, щоб новий банківський заклад не надавав позик особам, «які не мають права купувати землю»



75 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 607, спр. 1: Дрентельн Толстому, 5 січня 1888 р.

76 «Вишневый сад» Чехова написаний 1904 р., але «Лес» Островського, створений про те саме, датується 1870 р., а в 1880 р.С.Н.Терпигоров (псевдонім С.Атава) пише серію драм під назвою «Зубожіння». У всіх цих творах розвивається ідея мрійливих і благородних дворян — спадкоємців «зайвих людей» Тургенєва, нездатних протистояти владі грошей. Розорень справді траплялося багато, але дворянство як панівний клас доти ніколи не було так зухвало упривілейованим. Це прекрасно показано в американській праці: Becker S. Nobility and Privilege in Late Imperial Russia. — Northern Illinois: U.P., 1985. — 259 p.



(невдовзі цей евфемізм набуде розвитку). Коганов висловлював радість з приводу того, що вжито заходів проти зубожіння дворянства, яке отримало змогу облаштуватись у маєтках і тим самим краще служити батьківщині. Але він не бажав би, щоб це саме поширилося на польську шляхту, і сприяючи її процвітанню, оскільки мета всіх попередніх кроків полягала в

 «знищенні верховенства польського елементу серед великих землевласників». Надання їм кредитів Дворянським банком могло б «паралізувати» всю акцію. Тож варто підтримувати лише росіян, а на західних теренах надавати кредити тільки новоприбулим.

Простота задуму дуже сподобалась цареві, і 25 вересня 1885 р. він затвердив його. 24 жовтня керівництво Дворянського банку інформувало київського генерал-губернатора, що позики надаватимуться лише після пред’явлення документа на право купівлі землі у західних губерніях 77.

Однак польська шляхта, навіть поставлена під постійний контроль, переслідувана причіпками й ослаблена втратою великого числа своєї співбратії, все ще зберігала багато фінансових можливостей протистояти. Корсет обмежень, який на неї натягали, викликав адекватні реакції в поведінці. Ми ще повернемось до способу її життя та ідеології, що з нього випливала. Тут же відзначимо, що за умов політики, де кожна десятина грунту стає економічною, національною і майже містичною ставкою, не можна було уникнути егоїстичних конвульсій, властивих кожній пригніченій спільноті. Роман Рогінський, автор «Щоденників Романа», розповідає про труднощі призвичаєння, звідані тими, хто, як і він, повернувся з Сибіру по амністії Олександра III через 20 років після повстання, коли родинний маєток — якщо, звичайно, його не було конфісковано — був уже поділений між спадкоємцями. Перед власником паспорта зі штемпелем «колишній повстанець» або «колишній засланий на каторгу» закривалося багато дверей. Автор згаданих щоденників зміг знайти роботу — гірка іронія долі! -тільки в маєтку свого колишнього сибірського тюремника, генерала фон Ностіца, що той придбав в Україні.

Такі ситуації викликали бурхливу радість в русифікаторській пресі. Kraj без коментарів, як мовчазний докір своїм польським читачам, передрукував статтю з російської газети «Вольнь»:


«Споглядаючи гордовито-пихату поставу, зсунуті на вухо шапки, фанфаронський вигляд, якого намагаються прибрати поляки, що повертаються сюди після маніфесту від 15 травня 1883 р., не можна не помітити їхнього



77 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 605, спр. 59: лист Коганова і Дворянського земельного банку до Дрентельна.



розрахунку на реакцію громадської думки. Але як гірко вони розчарувались! їхні родичі виявляли очевидне незадоволення від несподіваного повернення співспадкоємців і намагалися відсторонити їх за допомогою різних адвокатів... У них не залишилося й тіні надії отримати бодай якісь окрушини батьківської спадщини, і вони почали шанобливо згадувати той далекий і холодний, але привітний і багатий Сибір. Дехто поквапився туди повернутися. Ті, що залишилися тут, втратили мужність. Вони шукають будь-якого заняття, а не знаходячи — плекають надію на можливість утекти подалі від батьківщини, котра їх так жорстоко розчарувала» 78.


Серед росіян, які облаштувалися в Україні, мало хто переймався містичним почуттям покладеної на них національної місії, для здійснення якої треба працювати саме на землі. Генерал-губернатор, як на його думку, отримував надто рідко листи співвітчизників з підтримкою або виявом нетерпіння щодо розширення присутності росіян-землевласників у тому чи іншому повіті. Для прикладу він наводить зразок листа такого змісту від волинського поміщика, який 28 грудня 1887 р. нарікав, що після 1865 р. в Луцькому повіті куплено тільки 27 польських маєтків. Разом з тими, що з’явилися тут ще раніше, це складало 68 російських володінь проти 181 польського. Водночас дописувач картає надмірну привабливість легкого життя в столицях, яке можна вести завдяки прибуткам від оренди: 115 польських поміщиків живуть у своїх маєтках, але цей приклад наслідує тільки 19 росіян, підкреслював він 79.

Така заклопотаність знаходить природний відгук у річних звітах губернаторів царю. Так, подільського губернатора не задовольняє чисельна перевага росіян у його губернії станом на 1888 р.: серед 3 698 поміщиків -усього 1450 поляків. У губернії, яку цар називав «садом Росії», губернатора більше непокоять розміри маєтків, ніж їх чисельність. Із загальної площі приватних земель (1 875 538 дес.) у власності поляків перебуває 1 068 962 дес., або 57%, тобто їм належать найбільші, престижні маєтки. Середня ж площа польського володіння на Поділлі становить 757 дес. проти 358 російського. Потуги губернатора подати як російську колонізацію селянські наділи, викуплені після 1882 р. завдяки Селянському земельному банкові, виглядають сміховинко, бо на 1887 р. ці землі нараховували загалом



78 Kraj, 1885, №50.- S. 14.

79 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 607, спр. 1. Цей приклад показує, що 66 шляхтичів-поляків жило поза своїми маєтками, що є певним свідченням росту заможності.



16 тис., а на 1888 р. — 2 376 дес., вже не беручи до уваги того, що «малороси» стали «росіянами» лише завдяки облудному пересмикуванню. Звіт завершується звичним висновком: «що ж до польського питання і латино-польської пропаганди, то жодної зміни на краще не помічається... найгірше становище склалося у поземельній перевазі, котра далека від того, щоб змінитися...» 80.

У польській спільноті, принаймні серед тих, кого не заторкнули утиски, жила прихована зверхність господарів до озлобленої неповороткості росіян: їх завжди вважали «незваними гостями», «покупцями маєтків», бо ж «немислимо було присвоїти їм добре ім’я зем’янина». Замість того, щоб К поводити себе як личить завойовникам, росіяни запобігали ласки тих, кого мріяли вигнати, зваблені традицією витонченості й упевненості, яку давали полякам чотири століття зв’язку з землею. «Вони самі, — згадує Вацлав Подгорський, — робили все, щоб потрапити в наше коло. І вели себе там, як собаки на чужому дворі». Цей же мемуарист вважає, що дистанціювання щодо росіян було виявом патріотизму, і цим вони відрізнялися від афішованої догідливості польських землевласників Галичини по відношенню до Відня 81. Але це — спроба прикраси а posteriori, бо поляки аж ніяк не зневажали ту свободу, що панувала в Галичині (вони охоче посилають дітей вчитися до Кракова чи самі їздять туди бенкетувати), а повністю уникнути догідливого ставлення до росіян було просто неможливо. Тож насправді, попри взаємну зневагу російських і польських поміщиків, понад усю гіркоту патріотично-культурного плану, їх дедалі більше об’єднував у єдине ціле матеріальний інтерес. Ще задовго до «священного союзу» перед загрозою селянських і революційних заворушень 1905-1906 років росіяни і поляки починають спілкуватись у рамках сільськогосподарських товариств, які розцвітають впродовж 1880-х. І хоча на чолі цих товариств обов’язково стоять росіяни, фіксуємо навіть спроби спільного шукання більших можливостей одержання кредитів. Заборгованість як однієї, так і другої сторін була страшенною, незважаючи на Дворянський банк. У числах 16, 19 і 21 «Киевлянина» публікується проект (нереальний, зате дуже прикметний) створення Товариства взаємного кредиту в Києві, доступного для всіх південно-західних поміщиків «без різниці становища і походження». В газеті Kraj Ігнацій Лиховський



80 Там само, оп. 542, спр. 100.

81 Podhorski W. Ziemiaństwo na Ukrainie. — Kraków, Biblioteka Jagiellońska, машинопис. № 9131. — S. 24, 69-70 . Див. також: Grocholska-Brzozowska X. Pamiętniki. — Kraków.



підкреслює, що такий банк дав би змогу уникнути дальшого банкрутства, бо приватні банки мають великі прибутки, беручи по 15-20% і «набиваючи свої кишені без жодних докорів сумління» 82.

Щодо росіян, то боротьба за захоплення приватних земель постійно залишалась у центрі їх політичних та адміністративних інтересів. Для влади це перетворилось на маніакальну ідею, підштовхуючи до використання кожної нагоди викриття «заговору» чи «польської інтриги», аби зручніше скеровувати своїх пішаків. Так, у 1887 р. К. Побєдоносцев радить Олександрові III простежити за тим, щоб обмежилась кількість поляків, які купують маєтки у Смоленській губернії. Хоча це й російська губернія, яка не підпала під заборону, однак близькість до розділених частин Польщі робить її дуже привабливою для поляків. Як приклад нового способу обійти заборону купівлі землі в західних губерніях згадується придбання маєтку Борек батьком Вацлава Ледницького, відомого московського адвоката. Присутність поляків у Катинському лісі неподалік верхів’їв Дніпра підозріло нагадує царському радникові польське просування XVI-XVII століть 83.



Проте це — лише мала деталь, супровідний фон у порівнянні з діяльністю генерал-губернатора південно-західних губерній протягом 1889-1897 років. Одразу після свого призначення О.П. Ігнатьєв вирішив піти далі за Дрентельна і наказав трьом губернаторам скласти підсумкову відомість щодо стану польських землеволодінь в Україні. Цей документ дає історику надзвичайно цінне свідчення про польські землі за станом на 1890 рік і становить (навіть пам’ятаючи, що це — лише проміжний етап, оскільки йшлося про наступне скорочення площ) для нас щось на зразок Who’s who серед українських поляків того часу, бо аж до 1914 р. повнішого документа вже не буде. Відомість достовірна. Вона спирається на податкові реєстри і укладена за єдиним зразком по всіх трьох губерніях. У ній вказані ім’я (або ж імена, якщо володіння нероздільне) землевласника, назва маєтку і сіл, що до нього входять, а також його розмір з виділенням орної землі, лісів і перелогів 84.



82 Kraj, 1891, №7.- S. 1.

83 Письма КЛЛобедоносцева к Олександру III. — М., 1926, т. 2. — С. 154 Lednicki W. Pamiętniki. — London, 1963. — S. 17-18.

84 О числе имений, принадлежащих лицам польского происхождения в Юго-Западном крае: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 611, спр. 217 (25 листопада 1890 р.). Ми скопіювали цей документ і невдовзі після комп’ютерної обробки опублікуємо з покажчиками й картами. За точністю




Отже, на той час нараховувалось загалом 3 386 польських маєтків, що розподілялися за губерніями так:


Київщина

837,


або


24,71 %


Поділля


1257,


або


37,12%


Волинь


1292,


або


38,15 %



У межах однієї і тієї самої губернії густота польських маєтків досить неоднакова, що показано на схемі А.

Ці дані є показовими щодо чисельності землевласників на тлі мільйонів українців та мільйона євреїв.

Поземельна частка цієї групи обернено пропорційна її кількості. Відомість таких пропорцій не фіксує, але їх легко встановити, підрахувавши площі польських володінь за повітами, що ми й зробили у схемі Б.

Географічний розподіл площ згаданих володінь показано на карті В.

Загальна площа польських маєтків у трьох губерніях становила на вказаний час 3 078 278 десятин. До проведення порівняльної класифікації, яка вимагатиме додаткових зусиль, попередньо констатуємо великі регіональні розбіжності. Так, у Васильківському повіті, який займає у Київській губернії останній рядок, нараховуючи всього 11 землевласників, більшість землі сконцентрована в руках однієї родини — Браницьких. Рівненський повіт на Волині, перший за кількістю належної полякам площі, завдячує цим рангом лише невеликому числу родин, як Плятери, Радзивили, Любомирські, Стецькі, Урбанські, Янковські, Рибчинські, Понінські, Прушинські, Малинські, Зеленські, чиї маєтки, розміщені переважно в лісовій зоні, нерідко перевищували 10 тис. десятин. Цікаво поглянути на розміри маєтків по губерніях, виділяючи великі польські латифундії:



і вичерпністю даний перелік значно корисніший порівняно з анекдотичними й неповними даними в: Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. — T. L -Brody, 1913; Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej. — T.I-XXXI. — Poznań, 1879-1908. Втім, є докладніші переліки по губерніях, де польська шляхта подана разом з російським дворянством: Список населенных мест Киевской губернии. — К., 1906; Список дворян Киевской губернии. — К., 1906; Гульдман В.К. Поместное землевладение в Подольской губернии. — Каменец, 1903; Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Подольской губернии. — Каменец, 1887; Список дворян Вольтской губернии. — Житомир, 1905; Список землевладельцев й арендаторов Вольтской губернии. — Житомир, 1913; Список населенных мест Волынской губернии. — Житомир, 1906.





СХЕМА А. Кількість польських маєтків цо повітах на 1890 р.




СХЕМА Б. Площа польських маєтків на 1890 р. (у тисячах десятин)



Розділ польських приватних землеволодінь за повітами на 1890 р.


Площа польських маєтків по губерніях (в десятинах) на 1890 р.




Київщина


Поділля


Волинь


РАЗОМ:




менше 100


176


377


181


734


(21,68%)




від 100 до 200


91


148


204


443


від 200 до 300


58


99


130


287


від 300 до 400


56


74


105


235


1 175(34,70%)





від 400 до 500



від 500 до 600


52



43


73



61


85



73


210



177


від 600 до 700


56


49


60


165


від 700 до 800


39


47


44


130


677 (19,80%)


від 800 до 900


31


45


42


118







від 900 до 1000




від 1000 до 2000


29




132


30




155


28




192


87




479


від 2000 до 3000


33


41


63


137


717(21,08%)






від 3000 до 4000


14


23


29


66


від 4000 до 5000



від 5000 до 10000


4



11


15



16


16



24


35



51


від 10000 до 15000


6


3


10


19


від 15000 до 20000


1


1


2


4


83 (2,45%)





від 20000 до 25000


-


-


1


1


від 25000 до 30000


4


-


2


6


від 30000 до 80000



1


-


1


2


837


1 257


1 292


3 386


(100%)



Простіший розподіл за групами дає змогу одержати такі цифри:


від 0 до 300 дес.:

1 464 маєтки, або

43,24% польських маєткових земель

від 300 до 1 тис. дес.

1 122 маєтки, або

34,14% землі

від 1 тис. і більше

800 маєтків, або

23,62% землі


Зауважимо, що маєтків, менших за 100 десятин, небагато порівняно з рештою — 734, тоді як кількість маєтків, що перевищують 1 тис. дес., досить значна — 800.


Наприкінці січня 1891 р., озброївшись наведеними даними, що засвідчували масштаби передбачуваної роботи, О.П. Ігнатьєв вирушив до Санкт-Петербурга для участі в засіданні Комітету міністрів. На порядку денному стояло обговорення проекту, що його Толстой запропонував Дрентельну ще два роки тому: про заборону передачі землі в довічне користування — засобу уникнути обов’язкового продажу маєтку росіянам на випадок розорення. Смерть Дрентельна, заміна Толстого на Дурново у Міністерстві внутрішніх справ і, зокрема, нерішучість Сенату надовго затримали справу. Спочатку Сенат не бачив нічого незвичного в пожиттєвій ренті, але Дурново наполягав, підкреслюючи, що «це може вступити в суперечність з поглядами уряду на польське землеволодіння». Тож Сенат слухняно проголосив пожиттєві надання такими, що суперечать законодавчим актам від 10 грудня 1865 та 27 грудня 1884 року 85.

Не забуваючи про наміри свого попередника, Ігнатьєв не обмежився схваленням даного заходу, котрий призвів до нової хвилі примусового продажу землі росіянам, а й далі працював над його розширенням, прагнучи максимально обмежити право передачі землі в спадок за заповітом.

Йому з усіх сил допомагала російська преса під претекстом, що земства вводити неможливо, доки російське землеволодіння не досягне бажаного рівня. На думку «Нового Времени» і «Волыни», створення земств привабило б російських поміщиків у губернії, де й досі панують польські та єврейські орендарі, а росіян найже немає. Щоб домогтися влади на місцях, переданої новими земствами дворянству в 1889 р., «Киевлянин», не вагаючись, фальсифікує навіть число землеволодінь: оскільки на Київщині є всього 630 польських маєтків, заявляє газета, то цілком можливо запровадити земства відразу 86.

Підштовхнутий цими фантазіями — синдром постійної ненаситності, -Ігнатьєв 2 травня 1891 р. виходить на Дурново з першою пропозицією. Обурюючись тим, що «населення польського походження, кількісно відносно незначне, складає завдяки своєму поземельному становищу, своїй



85 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 620, спр. 404: Положение дела, 11 грудня 1890 р. і лист голови Ради міністрів до О.П.Ігнатьєва від 18 січня 1891 р.

86 Kraj, 1891, №4. — 5. 19; № 30. — 5. 9. Варто нагадати, що указ від 12 липня 1889 р. про створення в земствах дворянської посади земського начальника суттєво підсилював владу землевласників. У відомій американській праці, написаній на підставі річних губернаторських звітів за 1894-1914 рр., показано, як багато для російських поміщиків важило введення земств у цих губерніях. Намагання применшити або навіть приховати польські впливи були безрезультатними: Weeks T. The National World of Imperial Russia: Policy in the Kingdom of Poland and Western Provinces 1894-1914. — Berkeley, 1992, 3OKpeMa p03A. IV: The Western Zemstvo Project.



солідарності і патріотичним традиціям силу, яка паралізує всі починання уряду, спрямовані на русифікацію краю», і не сумніваючись , що «час вирішить цю проблему в напрямку остаточного знищення польської переваги згідно з бажанням Його Величності», генерал-губернатор вказує на недосконалість діючого законодавства і висуває пропозицію віднині заборонити скуповувати частини спадщини однією особою 87.

Його позиція стане ще промовистішою, коли ми пригадаємо, що в 1891-1895 роках комісія, створена Абазою для піднесення престижу російського дворянства, передбачала цілком протилежне. У Санкт-Петербурзі дуже довго обговорювали проект, спрямований на створення майоратів — великих неподільних маєтків, які б заповідалися старшому синові 88. Заборона такого типу заповітів серед поляків, де це було поширеним, і запровадження серед росіян, які доти нічого подібного не практикували, вказує на розраховане і дуже послідовне прагнення зменшити шанси польської шляхти.

У березні 1891 р. був прийнятий указ, скерований переважно проти кількох крупних землевласників-поляків, чиї володіння простягались на пруському й австрійському відламах колишньої Польщі. Віднині право володіти землею не території Російської імперії отримували тільки її піддані.

Це викликало хвилю паніки. Найбагатші поляки, які зробили кар’єру в Австрійській імперії, але володіли землями в південно-західних губерніях, повернулися, щоб отримати російське підданство і зберегти свої маєтки. Особливо помітним є випадок з графом Ю. Потоцьким, сином Альфреда, віце-короля Галичини 1875-1883 років, який оселився на Волині після зустрічі з царем. Цілком зрозуміло, він не хотів, аби його володіння спіткала доля величезних маєтностей княгині Гогенлог, спадкоємиці Радзивилів у білоруському Несвіжі та в Литві, конфіскованих через небажання її трьох синів прийняти російське підданство. Не виключено, саме такими мотивами пояснювалась трохи пізніше парадоксальна політична поведінка галицьких намісників: Леона Пінінського (1899-1903) та Анджея Потоцького (1903-1908). На теренах Австрії вони підтримували православних українців-москвофілів, а не українців-уніатів, прихильників автономії.

Болісним ударом став продаж маєтку Дунаївці на Поділлі, де провів своє дитинство відомий поет-романтик Зигмунт Красинський. З цього приводу варшавська Gazeta narodowa влаштувала скандал на національному рівні, заявивши про відсутність свідомості у продавця Скибневського. Kraj



87 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 613, спр. 81; Ігнатьєв Дурново, 2 травня 1891 р.

88 Соловьев Ю.Б. Самодержавие и дворянство в 1902-1907 гг. — Л., 1981. — С. 201-212; Becker S. Op. cit. - Р. 67-71.



спробував довести, що у нього, як австрійського підданого, не було іншого вибору 89.

Шукаючи підтримки для проекту про заборону великих неподільних маєтностей, Ігнатьєв звернувся до свого віленського колеги І.С. Коганова, який палко схвалив його у записці міністру внутрішніх справ від 5 березня 1892 року. Він писав, що й у північно-західних регіонах варто спробувати роздробити володіння, які поляки намагалися утримати суцільними.

Заручившись підтримкою (Коганов надіслав Ігнатьєву копію своєї записки), південно-західний генерал-губернатор починає діяти, не чекаючи згоди Санкт-Петербурга. 29 березня 1892 р. він розіслав підлеглим губернаторам друковані формуляри, за якими належало поінформувати про характер успадкування впродовж останнього десятиліття (1882-1892). Кожен повіт мусив врахувати загальну кількість і подати змістові клаузули всіх нотаріальних актів. Через рік, 14 березня 1893 р., завдяки цій документації Ігнатьєву вдалося зробити значний крок у наступі на польську спадщину. Він пропонує міністру внутрішніх справ заборонити полякам інакше успадкування, ніж по прямій лінії та між подружжям, зобов’язавши всіх спадкоємців, які не підпадали під це положення, продати землю впродовж двох років. Генерал-губернатор виправдовує новий протизаконний захід статистикою, наводячи порівняльні цифри площ росіян і поляків в Україні, що свідчать про невигідне для перших співвідношення (окрім Київщини), і то попри вражаючі успіхи, досягнуті за останні 30 років 90. Дані з відомості Ігнатьєва зведено показані в таблиці:


Зміна площ землі в російських і польських маєтках протягом 1866-1893 років (в дес.)


Губернія

Землі росіян до 1866 р.


Придбано росіянами в 1866-1893

РАЗОМ:


Землі поляків у 1893 р.

% від усіх приватних землеволодінь

 Рос. Пол.


Київщина

353 411

584 857

938 268

882 750

51,52

48,48

Поділля

291 025

456 632

747 657

937 072

44,38

55,62

Волинь

252 092

1 009 241

1 261 333

1 705 660

42,52

57,48

РАЗОМ:

896 528

2 050 730

2 947 258

3 525 482

45,51

54,49



89 Kraj, 1892, № 4. — S. 18. Закон, що забороняв неросійським підданим володіти майном на південно-західних теренах, був поширений на німців Царства Польського 19 березня 1895 р.

90 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 613, спр. 81.


У наведених цифрах бентежить загальна площа польського землеволодіння — більша, ніж три роки тому! Польська власність на Волині після 1890 р. зросла на 425 тис. десятин. Важко з певністю сказати, чи допущено помилку, чи це зроблено навмисне, аби перебільшити різницю з російською часткою. Адже ствердивши, що полякам належить ще надто багато землі, потім буде легко заявити, що зменшення її площі вдалося досягти завдяки діям генерал-губернатора. Тож неможливо встановити напевне, чи зростання на користь росіян, якого нарешті домоглися в 1896 р., був зумовлений ефективністю заходів, запроваджених давніше, чи його справді слід приписати активності Ігнатьєва.

Схоже, йшлося про те, аби показати, що зростання російської частки за 13 років більш як на 2 млн. дес., внаслідок чого російська доля стала складати близько 3 млн. дес., все ще недостатнє. Великий стрибок відбувся до Дрентельна: у 1880 р. поляки мали 3 962 917 91, а в 1893 р., за даними Ігнатьєва — 3 525 482 десятини. Отже, за 13 останніх років вони втратили лише 437 435 дес., і через це уповільнення Ігнатьєв вбачав потребу прискорити події.

Відтак генерал-губернатор почав діяти в кількох напрямках, не чекаючи схвалення Санкт-Петербурга. Можливо, його сміливість можна частково пояснити поблажливим ставленням до молодого Миколи II, який зійшов на трон 1894 р., а також помітною роздратованістю від зменшення обсягу власних повноважень: відтоді, як він обійняв свою посаду в Києві, він, на відміну від попередників, не мав жодних військових функцій, переданих генералові Драгомирову, котрий став його затіняти. Нечітка розмежованість між армією і поліцією швидко викликала тертя, відлуння яких докотилося до столиці. Сенат, а далі Державна рада почали з підозрою поглядати на поспіх в організації вигадливих репресій, за які так ратував Київ.

Особливо нестерпними уявлялись Ігнатьєву контроль і несхвальне ставлення Сенату до антиєврейських заходів, запроваджуваних з метою реалізувати указ 1882 року. Так, розгорівся цілий скандал, коли він у відповідності з буквою закону спробував виселити слідом за іншими родину єврея Балабана з с.Садова на Поділлі. В той час як Сенат просив його бути дещо стриманішим, він вимагав повернення спеціальних повноважень, які мав Дрентельн. У листі, адресованому безпосередньо Миколі II, він просто виходив з себе, звинувачуючи цих «п’явок народу», і без вагань заявив, що



91 Там само, оп. 697, спр. 483. Нагадаємо, що, за даними згаданої відомості, загальна площа польських земель у 1890 р. впала до 3 078 тис. десятин.



не буде підпорядковуватися розпорядженням Сенату. «У південно-західних губерніях, — пише він 23 жовтня 1895 р., — мусить відбутися енергійний поворот у боротьбі адміністрації проти євреїв». Цей лист, між іншим, дає нам змогу побачити, як Ігнатьєв підносить беззаконня, ставлячи його на службу імперії: «Чим більшими повноваженнями наділений виконавець Вашої самодержавної волі, тим сильніші в ньому почуття відповідальності й усвідомлення особливої пильності, такі потрібні для спокійної і справедливої охорони влади. Населення поважатиме її лише тоді, коли вона користуватиметься високою довірою Вашої Величності. Правління мого попередника, генерала Дрентельна, відзначалося саме такими якостями, і власне в цьому напрямі я стараюся діяти в міру сил і можливостей» 92.

Відверте прагнення необмеженої влади стало, ймовірно, причиною того, що уряд не затвердив «Додаткові положення до указу від 10 грудня 1895 р.», тобто висунуті 1893 року пропозиції стосовно обмежень успадкування. Даремно Ігнатьєв пробував об’єднати зусилля з віленським губернатором, до якого писав 1 грудня 1893 року. Той відповів лише через півтора року, повідомивши, що справа має бути залагоджена у вересні 1895 року. 15 жовтня 1895 р. Ігнатьєв надсилає чергову довгу записку міністрові внутрішніх справ, а 13 листопада одержує лист віленського губернатора, де той писав, що, попри всі старання, «швидкої деполонізації» західних територій не досягнути 93.

Отже, лишалося довести цареві, що вагання Петербурга необгрунтовані і що власне обмеження поляків у правах успадкування може дати прекрасні наслідки. Один із звітів за 1896 р., посланих безпосередньо Миколі II, виглядає як рапорт про перемогу. Ігнатьєв стверджує, що експериментальне, неофіційне застосування проекту про обмеження дало росіянам змогу скупити за три роки майже стільки, скільки протягом 13 попередніх років (до 1893 р.). У трьох губерніях вони придбали 367 144 дес., тепер загальна площа їхніх набутків складає:


Губернія

Площа земель, придбаних росіянами протягом 1866- 1896 рр. (в дес.)

Вартість (в руб.)


Київщина

657 753

32 653 237

Поділля

518 299

30 350 625

Волинь

1 241 842

29 304 759

РАЗОМ:

2 417 894

92 308 621



92 Там само, оп. 846, спр. 463.

93 Там само, оп. 613, спр. 81. Записка Ігнатьєва міністрові внутрішніх справ на с. 276-282.



Ці дані вперше засвідчують загальне переважання на Правобережній Україні росіян, котрі в процентному відношенні займали ледь більше половини загальної площі приватних земель:


Губернія

Росіяни

Поляки

Київщина

55,52%

44,48%

Поділля

48,05%

51,95%

Волинь

50,35%

49,65%

У середньому по трьох губерніях

51,31%


48,69%



Як бачимо, лише на Поділлі зберігалася невелика перевага поляків 94.

Ігнатьєв сподівався отримати вигоду, показавши згадані зміни, і не відмовив собі в приємності підкреслити, що вони стали наслідком його енергійної боротьби з поляками, які «звикли вважати себе хазяями цих теренів», і з євреями, «які мають велику охоту оволодіти землею». Такі добрі результати, писав він, досі, на жаль, не перегукуються з наслідками, що їх дала система заходів, ужитих урядом Німеччини для заохочення прусської колонізації Познані. Ось чому слід надати офіційний статус його проектові від 14 березня 1893 р., а саме: дозволити успадкування лише по прямій лінії, зобов’язавши у решті випадків продати землю протягом двох років, а також усунути взаємний продаж частин спадщини між спадкоємцями. Як бачимо, Ігнатьєв не вагався повернутися на 10 років назад, до указу, прийнятого 27 грудня 1884 року. Власне таким, на його думку, мав бути «останній крок у деполонізації».

На превелику досаду генерал-губернатора, наміри Миколи II виявилися цілком протилежними плану поновлення шаленств. Вважаючи, що продаж маєтків поляками збігається з кривою (хоча й не настільки крутою) аналогічних продажів на внутрішніх теренах Росії, і що рівновага, досягнута в Україні, є задовільною, цар 1 січня 1896 р. схвалив нове зниження спеціального податку, накладеного на поляків. Віднині його мало сплачувати і польське, і російське дворянство, а одержані кошти призначалися на потреби дворянських інституцій: шкіл, канцелярій зібрань, утримання їхніх будівель, платню службовцям тощо. Рахунки казенних палат свідчать, що розміри податку коливалися залежно від потреб і від губернії, складаючи від 2 до 3% прибутку з земель та лісів 95.



94 Там само, оп. 846, спр. 463: Соотношение русского и польского землевладелия, 1896 р.

95 Там само, оп. 657, спр. 13, 115; оп. 663, спр.9: встановлення податку на 1904, 1907, 1910 роки.



Несподіване збагачення польським маєткам приніс один із ново-запроваджених заходів — проголошення (1 липня 1896 р.) державної монополії на продаж алкогольних напоїв. Після заборони цього промислу, який польська шляхта традиційно віддавала в оренду євреям, поміщикам відшкодовувались завдані збитки. Впродовж наступних років Міністерство фінансів щедро роздавало манну (щоправда, швидко забравши її назад у вигляді податків), і цей золотий дощ став у великій пригоді полякам 96. Згадані полегшення, звичайно ж, ішли врозріз із намірами Ігнатьєва, якому вистачило мужності розкритикувати їх, надіславши царю інформацію про вже згадане процентне співвідношення поземельної власності. Коли меншість поляків, писав він, позірно ніби й погодилась з домінуванням росіян, то більшість продовжує вдома при веденні власних справ зберігати свої звичаї і мову. Зниження суми податку відродило серед цих людей надії на певні політичні зміни. Саме тому варто затвердити проект, запропонований ним у 1893 році. Оскільки ці критичні зауваження додалися до інших, у яких йшлося, зокрема, про «слабкість» у ставленні до євреїв та про незаконність їхніх оренд листи від 11 листопада 1894 і 6 лютого 1896 р., де вказувалося на недостатнє застосування указу 1882 р.), вони роздратували верхи, і з 1897 р. Ігнатьєв потрапив у немилість.

У 1898 р. остаточно зав’яз його проект про успадкування. Ще 2 березня міністр внутрішніх справ писав наступникові Ігнатьєва М.І. Драгомирову про розгляд проекту, а 21 грудня Комітет міністрів відмовився його прийняти. Перемогли прихильники стабілізації поземельних відносин, що до певної міри пояснювалось переміщенням головної уваги на драматичне селянське питання, на голод і проблему вклинення селянських наділів у панські землі. З метою сприяти об’єднанню наділів 4 березня 1899 р. був ухвалений закон, що дозволяв найбільш знедоленому прошаркові польської шляхти, а також міщанам, групі, «яка на західних теренах жила так, як і селяни» (ми розглянемо її у розділі III), купувати з особистого дозволу генерал-губернатора до 60 дес. землі на родину. Помітних змін у пропорційному співвідношенні землевласників це не викликало: у звіті Драгомирова за 1898 р. фіксується зовсім незначне зростання російської частки.

Таким чином, набутки росіян протягом 1866-1898 років охоплювали 2 488 979 дес., а загалом їхні володіння (у тому числі придбані до 1866 р.) охоплювали 3 385 813 дес. порівняно з 3 086 932 дес., що належали польській шляхті. Зростання російських площ у 1896-1898 роках проходило



96 Там само, оп. 700, спр. 47 (містить типовий формуляр для заповнення поміщиками, які претендували на відшкодування). Тут же у розділі IV див. про ріст виробництва горілки.



повільніше, особливо після «прикручення» заходів Ігнатьєва: за ці два роки лише 71 105 дес. стали російськими. Якщо наше припущення про те, що дані 1893 р. були фальсифіковані Ігнатьєвим, слушне, можемо навіть ствердити, що після 1890 р. поляки нічого не втратили, бо вже на той час загальна площа їхньої частки складала, як ми вже бачили, 3 078 278 десятин.



За станом на початок XX століття польське землеволодіння в Україні зазнало значних втрат, але до 1914 р. утримувалося приблизно на рівні 1898 року. Щодо поземельного права, то воно перетворилось на густі хащі, які потребували видання спеціальних коментарів для юристів 97. Проте ті З тис. польських маєтків, котрим вдалося уникнути тяжкого пресу російського законодавства, перебували в значно кращому економічному стані, ніж у 1863 році. Ми ще повернемося до причин цього процвітання, аби показати, яку страшну данину заплатили в згаданій війні за землю селяни й декласована шляхта. Тут же коротко зазначимо, що хоча число поляків-землевласників зменшилося, а належна їм площа скоротилась, її вартість зросла настільки, що економічна міць цих «останніх з могікан» ніколи доти не виглядала так переконливо.

Середня вартість землі в європейській частині Росії за винятком балтійських та північних регіонів зросла з 13 руб. за десятину у 1858 р. до 163 руб. у 1914 р., тобто на 615% 98. Це пояснюється соціальними причинами, Україні майже незнаними (бо забороненими), зокрема — масовою скупівлею землі селянами та купцями. Проте й тут, у рамках російсько-польського суперництва, велике землеволодіння зазнало впливу тотального розширення поземельного ринку. Ціни зростали швидше, ніж зменшувалися площі, відтак навіть менший за розміром маєток коштував більше, ніж у 1863 році.

Прислухаймося до свідчень Леона Липковського: «Дуже легко переконатися в різниці вартості, якої земля набула за 40 років, судячи з таких даних. Маєток приблизно на тисячу десятин, такий, як наш, коштував у 1870-х в середньому 45 руб. за десятину, тобто 45 тис. руб. Через 40 років його ціна становила 400 тис. руб.». Оскільки родина Липковського належала до невеликої групи тих, хто, попри заборони, зміг домогтися привілею на купівлю і вчетверо збільшив площу землеволодіння, їхня спадщина в 1905 р. оцінювалася загалом в 1 600 тис. рублів 99.



97 Ольшамовский Б. Права по землевладению в Западном крае. — СПб., 1899.

98 Becker S. Op.cit. — Р. 43-45.

99 Lipkowski L. Op. cіt. — S. 123.



Ми ще повернемося до радикально нової ситуації, яка склалася в 1905 р., а тут звернемо увагу на причини, що до певної міри змінили взаємини поляків і росіян у земельному питанні. Перепони, які впродовж 40 років стримували свободу поземельних операцій, були відмінені 1 травня 1905 року. Це, проте, не призвело до зростання землеобігу. Як російські, так і польські поміщики тремтіли зі страху, що їхні маєтки будуть захоплені, пограбовані, спалені розбурханою селянською масою. Два роки революційних заворушень виявились несприятливими для купівлі й продажу землі ще й тому, що більшість поміщиків, росіян і поляків, була втягнута у створення союзів на виборах до трьох перших дум.



Як тільки потреба в цих союзах класів відпала, росіяни знову перетворилися на єдиновладних господарів політики, і на поверхню виринули давні фантазії про усунення поляків. В «Новом Времени» за 6 вересня 1908 р. з’явилась анонімна стаття, сповнена нападок на генерал-губернатора Сухомлинова, якому, мовляв, належало піти у відставку через його слабку позицію щодо поляків і «жидівсько-польського впливу». У ставленні до євреїв, на думку автора, слід повернутися до указу від 3 травня 1882 р., а стосовно поляків — до обмежень 1884 та 1893 років. У статті вимагалось призначити людину сильну, «справжнього» генерал-губернатора. 15 вересня начальник канцелярії Сухомлинова підготував для свого шефа текст, де підтверджувалася строгість губернатора, але зазначалося, що після прийняття законодавчих актів від 6 березня 1904 р., 11 квітня та 4 серпня 1906 р. вже неможливо заборонити євреям селитися там, де вони хочуть, і служити тим, кому забажається. Що ж до поляків, писалося тут, то ніхто з осіб, які «живуть, немов селяни», протягом 1905-1908 років взагалі не просив дозволу на купівлю, тим часом як поляки продали росіянам 31 366 десятин 100. Знову, як бачимо, поверталися до життя терплячі, наполегливі підрахунки.

Указ від 1 травня 1905 р. дозволив розореним полякам продавати землю своїм співвітчизникам. У 1910 р. подільський губернатор Ейлер (це була єдина губернія, де земельний баланс зберігав перевагу поляків) інформував генерал-губернатора Ф.Ф.Трепова, який заступив Сухомлинова в грудні 1908 р., про тривожне падіння частки російського дворянства, додатково підточуваної селянами. Довга цитата з цього звіту підтвердить, що в 1910 р. знову розпочалася війна за землю:



100 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 638, спр. 402.



«Польське землеволодіння в губернії знову почало поступово зміцнюватись на шкоду російському. Повністю паралізована дія колишнього закону, який мав національне значення. Йшлося про поступову русифікацію Поділля шляхом переходу польських маєтків до рук росіян, що призвело б до зменшення польського впливу. Сьогодні поляки не приховуючи говорять, що не поступляться жодною п’яддю російському поміщикові на Поділлі і що Польща повинна відродитися у своїх колишніх межах від Балтики до Чорного моря. З 1905 р. до 1 жовтня 1910 р. селяни за допомогою Селянського банку придбали 150 тис. дес. поміщицьких земель, 50 тис. з яких належало польським панам. Лише два з цих маєтків мало 29 тис. дес. вартістю 6 млн. руб., що виявилось задорого для окремого покупця. В решті випадків банком були скуплені невеликі частки польських володінь, тоді як російські маєтки продавали повністю, і надалі їхні власники втрачали зв’язок з губернією. Відтак, за винятком двох згаданих маєтків, російське землеволодіння протягом останніх п’яти років зменшувалось у шість разів швидше, ніж польське. За цей час до росіян не потрапило нічого з польської власності, бо якщо поляки й продавали, то обов’язково полякам, і то не дуже дорого. Повернення до колишнього закону, котрий зобороняв полякам будь-яку купівлю землі, надзвичайно бажане, це єдиний засіб, на який можна покладатися, бажаючи русифікувати край» 101.


Тональність звіту (особливо показова, коли взяти до уваги незначність польської переваги) дає уявлення про те, наскільки у свідомості державних чиновників земля зберігала силу життєво важливої, жаданої ставки.

Така сама тривога звучить у звіті волинського губернатора за 1911 рік. Росіяни, пише він, не вповні усвідомлюють свою місію на цих теренах; купівля землі для них — часто тільки прибуткова справа, а не національна ставка. Трапляється, що вони відразу ж віддають куплений не дуже дорого маєток у довгострокову оренду або під заставу. Поляки натомість продають свої землі один одному, а іноді навіть повертають росіянам завдатки, вдаючись до взаємної допомоги, аби уникнути продажу 102.

Микола насупив брови і черкнув на полі імператорським почерком: «Звернути увагу».

Проте ніяка увага вже не могла сприяти посиленню земельної переваги росіян. Це змушувало вдаватись до фальсифікацій. Коли 1909 р. Столипін розпочав новий перепис чисельності польських землевласників та площ, якими вони володіють, щоб підготувати проект представництва польського дворянства у земствах (на південному заході їх намірялися запровадити з 1911 р.), то цифри, що лягли в основу відомостей, як підкреслює В. Вакар,



101 Там само, оп. 641, спр. 704.

102 Там само, оп. 642, спр. 497.



були вміло занижені з метою показати переважання росіян. Згідно з цими відомостями, залишалося всього 1 499 поляків-землевласників, яким належало 2 306 тис. десятин! Прикро, що відтоді історики повторюють ці цифри, тоді як ми переконались, що станом на 1914 р. польські володіння перевищували російські на 3 млн. десятин 103.



У межах цього дослідження, котре дозволило нам показати головну ставку в боротьбі між поляками та росіянами в Україні, і ширше — на західних теренах імперії, ми змогли відчути конкретний і живий характер згаданого протистояння. Ми дистанціювалися від великих національно-патріотичних дискусій, які абстрактно хвилювали еміграцію і різні політичні угрупування поляків 104. Головне завдання польської землевласницької шляхти (до чого ми ще повернемося) полягало передовсім у простому виживанні і збереженні свого способу життя. І для польської, і для російської сторін земля — містичний символ і конкретний знак влади -стала свого роду нав’язливим маренням. Проте коли воно заполонило голови всіх без винятку польських шляхтичів, то з російського боку розум затьмарювався лише у представників політичної влади.

Дивно спостерігати, що навіть у 1913 р., напередодні глобального конфлікту, який знищить обидва світи, реакційна російська преса й надалі пережовує idee fixe про потребу русифікації західних губерній 105. Попри



103 Першим ці цифри використав не дуже вимогливий Йоахім Бартошевич,

Demokracji, видавець з 1906 р. Dziennika Kijowskiego. Він наводить їх у досить поверховій книзі Na Rusi Polskiej stan posiadania: ludność, kraj, ziemia. — K., 1912. — S. 7 і далі. Потім їх повторювали: Wakar W. Rozwój terytorialny narodowości polskiej. — T. 3. — Kielce, 1917; Wielhorski W. Ziemie ukrainne Rzeczypospolitej polskiej II Pamiętnik kijowski. — London, t. l, f 1959. — S. 90-91; Walewski W. Wspomnienia z Podola II Ibid., t. 3, 1966,і так далі аж досьогодні: Mróz T. Liczebność i struktura zbiorowości polskiej w Kijowie na przełomie XIX-XX w. II Zesz. Nauk. UJ., Prace Hist., Z. 92, 1990. — S. 84 (із великими помилками при переведенні в гектари); Epstein TJ. Malżeństwa szlachty posesorskiej na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w latach 1815-1880II Społeczeństwo polskie XVIII i XIX w. — Warszawa, t. 9, 1991. -S. 233 (в прим. 90 йдеться навіть про те, що на початку XX ст. в Україні налічувалось 6 050 польських поміщиків!). Лише Weryha Darowski A. (Kresy ruskie Rzeczypospolitej. -Warszawa, 1919. — S. 9-10) подає цифри, котрі приблизно збігаються з нашими, а саме: в 1911 р. полякам належало 3 016700, а росіянам-3 521 100 десятин. Див. також: Beauvois D. Le Noble, le serfet le revizor. — S. 321; український переклад, с. 364.

104 Це прекрасно висвітлено: Juzwenko A. Rosja w polskiej myśli politycznej lat 1864-1918 II Polska i jej Sąsiedzi. — Wrocław, 1975. — S. 27-65.

105 Наприклад: Липранди А. Польский вопрос в Западной Руси // Мирный труд. — 1913. - №5. - С. 11.



незаперечні «здобутки», репресивна царська машина довела, що нездатна досягнути задуманого за 50 років. Справді, як не парадоксально, затятість привела до значно менших наслідків, ніж природний соціо-економічний процес розпаду дворянського землеволодіння Росії.

Маєтки російських дворян скоротилися в середньому по імперії з 87 200 тис. дес. у 1862 до 41 100 тис. у 1914 р., тобто зменшились на 58,9% без жодного політичного тиску. Польська шляхта України, розчавлена переслідуваннями і юридично-політичними обмеженнями, втратила протягом цього самого часу значно менше. На 1861 р. в руках поляків було 5/6 земельних володінь, на 1914 р. їм вдалося зберегти 3/6, тобто число їхніх маєтків зменшилося на третину 106. Російському дворянству, яке придбало землі в Україні, а купцям a fortiori* бракувало патріархальної прив’язаності до сільського життя, ототожнення набутої землі з батьківщиною. Створення ж кількох колосальних латифундій колишніми українськими селянами, як Терещенки й Ханенки — династії могутніх цукро-виробників, не змінило загальної переваги польських і російських землевласників.

Справді, на 1 січня 1914 р. заборгованість тут була значно вищою, ніж деінде в імперії (за винятком південних степів): 69,8% польських та російських маєтків перебували в заставах 107. Проте в інших губерніях цей показник нестійкості теж сягав 50%, тож не було підстав саме тут пророкувати близький крах обох згаданих груп, котрі провадили між собою таку нещадну і специфічну війну.

А тепер час звернутися до третьої етно-соціальної складової цих губерній, аби показати, що російсько-польський конфлікт, попри всю свою жорстокість і національну сутність ставки, був усього-навсього дрібною війною багатіїв, яка точилася поряд із драмою українського народу, розчавленого злиднями.



106 У північно-західних губерніях польські землевласники чинили ще більший опір. Якщо припустити, що землю купували переважно російські дворяни, то можна констатувати, що в 9 західних губерніях становище шляхетських маєтків було менш загрозливим, ніж в інших регіонах імперії. Площа, яка перебувала у власності дворян (польських і російських), з 1861 до 1905 р. зменшилась тут лише на 17%, тоді як у Центральній Росії на 33%, на Лівобережній Україні на 41%, в південних і східних степах на 52%, на півночі імперії на 60%. Див.: Becker S. Nobility and privilegе... — Р. 41.

* І поготів, тим більше (лат.).

107 Анфимов А.М. Крупнеє помещичье хозяйство европейской России конца XIX — начала XX в. - М., 1969. - 320 с.




















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.