Попередня     Головна     Наступна





Розділ II

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ АНТАГОНІЗМ У ЗЕМЕЛЬНОМУ ПИТАННІ



Серед економічних і соціальних проблем аграрне питання належить до найбільш досліджених у марксистських історіографіях Росії, Польщі та України. Польська історіографія цікавилася переважно селянами Конгресового Королівства, Галичини й Познані 1, цілком оминаючи Правобережну Україну. Втім, цьому регіону присвячено книгу російськомовного українського дослідника, яка охоплює власне цікавий для нас період (Д.П. Пойда. Крестьянское движение на Правобережной Украине после отмены крепостничества, 1866-1900. — Днепропетровск, 1960. — 484 с.) і містить цінні, використані нами факти. Проте не могло бути й мови про копіювання радянського підходу, що вдовольнявся механістично вичерпним підрахунком кількості селянських рухів з очевидною метою показати грандіозність і згуртованість «героїчної» хвилі, котра, згідно «з логікою історії», свідомо прямувала до утвердження більшовиків у 1917 році. За такого підходу жодні національні чи етнічні конфлікти не підкреслювались. Пойда ніде не говорить про рівень національної свідомості серед українського селянства, в книзі немає різниці між польськими й російськими поміщиками. Євреї також відсутні, їх навіть не згадано. Імперсько-радянська методологія знайшла послідовників серед декого з американських істориків. У праці Роберта Едельмана Proletarian Peasants: the Revolution of 1905 in Russia’s



1 У Франції, де починаючи від А.Леруа-Больє за традицією цікавитись варто було лише Росією, є тільки одне велике дослідження про центрально-чорноземні регіони Росії: Bensidoun S. L’agitation paysanne en Russie de 1881 a 1902. — Paris, Presses de la Fondation Nationale des Sciences Politiques, 1975. — 483 p.; в англомовних дослідженнях також панує русоцентризм: Macey D.A.-J. Government and Peasant in Russia 1861-1906: the Prehistory of the Stolypin Reforms. — De Kalb, Illinois, Northern Illinois U.P., 1987; польською мовою маємо такі узагальнюючі дослідження: Brodowska H. Ruch Mopski w Krolestwie Polskim w latach 1864-1904. — Warszawa, 1967; Gronowski K. Kwestia agrarna w Krolestwie Polskim 1864-1914. -Warszawa, 1966, ttoro k: Realizacja reformy uwlaszczeniowej 1864 r. -Warszawa, 1963; Robotnicy rolni w Krolestwie Polskim 1871-1914. — Warszawa, 1977. Подібна проблематика щодо австрійської частини України досліджується в праці: Кравець М.М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини в другій половині XIX ст. — Львів, 1964. Про Україну в цілому йдеться у добре документованій книзі М.Н.Лещенка: Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму. 60-90-і роки XIX ст. — К., 1970. — 303 с., а також В.П. Терлецького: Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні (60-90-і роки XIX ст.). — К., 1959. — 297 с.



Southwest (!) (Cornell U.P, 1987. — 195 s.) статистика бунтів подається без жодної національної і культурної характеристики. Це граничне спрощення, котре, немов гумка, стирало нюанси, зводячи все до маніхейської боротьби селянського класу проти класу землевласників, змушує нас спробувати окреслити проблему з різних боків, безпосередньо залучаючи джерела. Було б помилкою вважати, що аграрна тема, яку так тенденційно використовував марксизм, мусить віднині вийти з моди. Вона має залишатися — переглянута й висвітлена під іншим кутом зору — в центрі історичних досліджень про Східну Європу.





Між утиском і протекцією


Ми вже бачили, наскільки конфліктними в часи кріпацтва були відносини у трикутнику: українці, поляки, росіяни 2. Нагадаємо, що українські селяни, закріпачені в XVI-XVII ст. польськими або полонізованими панами, могли проявити свої поривання до автономії лише у мріях про вольність братів-козаків на Січі, під час повстання Хмельницького 1648 р. або під час різні шляхти в Умані 1768 р., тоді як польська гегемонія закріплювала їхню соціальну меншовартість 3. Якщо у XIX ст. дехто з польських письменників, як С. Гощинський чи Ю.-І. Крашевський, справді співчутливо ставився до цього народу з іншою мовою і релігією, якщо зовнішній спокій патріархальних сільських звичаїв та декілька філантропічних вчинків могли заспокоїти сумління польських поміщиків, то після поділу Польщі наприкінці XVIII ст. до цих відносин дедалі наполегливіше проникає російський елемент. І в той час, коли останні десятиліття кріпацтва позначалися зростаючим погіршенням умов життя селянства, незаконними тілесними покараннями й жорстоким ставленням, росіяни, політичні володарі краю, дуже швидко зрозуміли, яку користь вони можуть мати від цього антагонізму. Такі самі кріпосники у себе, як поляки в Україні, вони починають виступати у ролі захисників народу від імені спільної релігії. Після польського повстання 1831 р. росіяни змогли укріпити своє становище і розпочати ту акцію по переконанню, яка не припинялася навіть у XX столітті. Відтоді український народ став, висловлюючись офіційно, гілкою



2 Beauvois D. Le noble, le Serf et le Révizor. — P. 23-95;український переклад, с. 65-140.

3 Slçkowa L. L’image des confins du Sud-Est dans la littérature des XVI-XVII 6 siècles’, Matuszewska P. Les poètes polonais de la fin du XXVIII e s. et les confins orientaux II Les confins de Vancienne Pologne: Ukraine, Lituanie, Biélorussie, XVI-XX 6 s. — Lille: réd. Beauvois D. éd. P.U.L., 1988.-P. 21-38, 39-56.



російського народу, що мала право на більшу турботу, ніж кріпаки у внутрішній частині Росії, і набагато швидше дочекалася полегшення своєї долі. Відомо, що у 1847 р. так званий «Закон про інвентарі» строго визначив рамки польського панування над українськими кріпаками і зробив спробу встановити недоторкану площу селянських наділів. Щоправда, часто траплялося, що він призводив до межувань, зменшуючи селянську ділянку, хоча намір захистити селян був очевидним. Та він не міг реалізуватися повністю, бо росіяни були проти надто ліберальної політики, яку довелося б поширити на всю імперію. Впродовж 13 років, з 1831 по 1861, поліція і російська армія вважали за обов’язок надавати допомогу польським землевласникам, котрі звертались до них під час селянських заворушень.

При такому нелегкому балансуванні росіян між протегуванням і придушенням, при постійному намаганні польської шляхти утримати свої привілеї, кріпаки-українці перебували в цілковитій покорі й темряві. Жменька інтелектуалів, вихідців з народу, які весь цей час підтримували хиткий вогник окремішими української культури, були відкинуті й не визнані переважною більшістю поляків і росіян, котрі вважали русина чи малороса часткою своєї власної культури. Зусилля таких людей як Куліш, Костомаров і навіть Шевченка та студентського Кирило-Мефодіївського товариства не могли змінити гноблення українців, на яке, здавалося, не було ради. Невелика жменька поляків, що усвідомлювала трагічність прірви між своїм і українським народом і намагалась на початку 1860-х перекинути між ними місток, була відкинута своїми ж. їх зневажливо називали хлопоманами, вони гордо прийняли цю назву, остаточно зійшовши з польської орбіти і повністю присвятивти себе поширенню української мови, історії, літератури, самосвідомості. Прикладом такого перехрещення культур можуть служити Т.Рильський та В.Антонович 4.

Відміна кріпацтва в 1861 р. та польське повстання 1863-1864 років були показовими для висвітлення цих складних відносин, коли українська справа знаходила лише слабкі відгуки, а її пригнічення завжди перемагало. Відомо, що польські землевласники — члени дворянських комітетів покращення долі селян, створених 1858 року для підготовки відміни кріпацтва, аж ніяк не відчували конечності такого заходу. Тож коли почалося повстання, молодих бідах-ідеалістів з Київського університету, які гадали, що український народ підтримає їх, і роздавали по селах багатообіцяючі золоті грамоти (де обіцяли більшу, ніж росіяни, волю), селяни ловили й передавали поліції, коли не вбивали.



4 Жуковський А. Хлопоманство // Енциклопедія українознавства, т. 9. — Париж-Нью-Йорк, 1980.-С. 3591-3592.



Неосвічених селян, що не розуміли ні імператорського указу про відміну кріпацтва з його численними відстрочками та застереженнями, ні красивих текстів польських студентів, цікавило лише одне — безкоштовне одержання землі, а цього їм ніхто не обіцяв. Ширилися чутки, згідно з якими через два роки після маніфесту про волю, десь у березні-квітні 1863 р., настане слушний час для привласнення землі без викупу. Двадцять чотири села Кременецького повіту відмовилися виконувати панщину і були здивовані, коли упокорювати їх прибув польський генерал російської армії Жевуський. Щоправда, в деякі періоди для росіян було важливішим розчавити поляків, ніж утримати селян у традиційній пасивності. Ось чому уряд вживає таких самих, як і 1831 року, заходів, щоб активізувати ненависть українців до польських бунтівників. Указом від 24 квітня 1863 р. в західних губерніях були запроваджені сільські караули для переслідування повстанців, а для мотивації їх необхідності поновлено брехливі обіцянки 1831 року. Створений у Києві русифікаторський «Вестник Юго-Западной й Западной России» почав друкувати і через священиків розповсюджувати серед селян листівки. Текст цих відозв під назвою «Звернення до російського народу, який проживає у Південно-Західній та Західній Росії» був дуже ефектним, але незавбачливим щодо наслідків. У ньому обіцялося, що землі кожного поля-ка-землевласника, упійманого селянами, передаватимуться їм у володіння 5.

Організація, хоча й не дуже численних, караулів, озброєних піками та косами, створювала у селян враження, ніби цар дозволив свого роду місцеву автономію, тож досить швидко відновилася пам’ять про традиції колишньої козацької незалежності, незгасні у колективній свідомості. Оскільки поляки, зі свого боку, теж підтримували подібні настрої, поширюючи вірші й матеріали українською мовою з закликом боротися проти «москалів», а журнал «Основа», який з 1861 р. виходив у Санкт-Петербурзі, надав Т. Рильському можливість писати, що народ є єдиною силою 6, уряд дуже швидко занепокоївся надто виразним українським характером згаданих караулів.

Російська армія вкрай розгублено спостерігала цей шал, що подекуди захоплював і російських поміщиків, наприклад, братів Рев’якіних. Польський поміщик Фелікс Шостаковський, котрому пощастило втекти, розповідав «Загін повстанців Звенигородського повіту, оточений біля Ківшуватої розбігся, і тоді почалося систематичне винищення. Тисячі селян оточили



5 ПойдаД.П.Ук.соч.-С. 125-131.

6 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 812, спр. 2: листування київської цензури за 1862-1863 рр. про пожвавлення українофільства.



ліс. Кожного впійманого повстанця вбивали. Російські солдати не могли захистити нещасних від оскаженілого населення. Ось яке милосердя народу! Він показав це на багатьох прикладах... У цей час селяни були небезпечніші, ніж солдати: вони вбивали безпричинно, безвідповідально, навіть беззахисних людей...» 7. У багатьох були надруковані в Києві листівки, котрими вони розмахували, вбачаючи в них офіційну санкцію.

Таке страхітливе насильство одразу потягло за собою два наслідки у ставленні росіян до українського народу. З одного боку, в зародку був задушений несміливий паросток його культури, а з іншого — зроблено значні економічні поступки, щоб відірвати від поляків і міцніше прив’язати до російської влади.

Міністр внутрішніх справ Валуєв заборонив «Основу» і більшість видань українською мовою. 16 липня* 1863 р. він записав у щоденнику: «Я прийняв кілька осіб, в тому числі Костомарова, дуже стурбованого призупиненням популярних видань на хохольському діалекті 8. М’яко, але прямо і категорично я заявив йому, що вжиті мною заходи залишаться в силі». 18 липня міністр уточнює свою думку, вимагаючи від цензури за погодженням з міністром народної просвіти, Св. Синодом і головним поліцмейстером не давати дозволу на видання жодної релігійної книжки, жодного підручника чи букваря українською мовою: «Ніколи не було, немає і не може бути окремої малоросійської мови. Існує єдина російська мова, зіпсована в даному випадку впливом, якого зазнала від Польщі» 9. Дозволено тільки обмежену кількість художніх творів.

Щоб ослабити цей удар — зрештою, маловідчутний для неосвіченої маси, Валуєв пропонує генерал-губернатору Анненкову захід, який передбачав для кріпаків-українців більше пільг порівняно з реформою 1861 року. Замість того, щоб залишатися, як у Росії, «тимчасово підданими» своїх колишніх господарів і далі працювати на них, українські селяни повинні були обов’язково викупити свої наділи з 20-відсотковою знижкою. Купівля з виплатою грошей державі розривала всіляку прив’язку селян до поміщиків, котрі, як відомо, були переважно поляками.

Ми ще повернемося до цього основоположного указу від 30 липня 1863 року.



7 Matlakowski W. Wspomnienia ukraińskie l Wiadomości. — London, 1954, N- 433; Beaiwois D. Le Noble... — P. 82- 85; український переклад, с. 127-131.

* В «Дневнике» цей запис датовано 28 липня (Прим, перекл.).

8 Хохол — зневажлива назва українців росіянами.

9 Валуєв Р.А. Ук. соч., т. 1. — С. 239.



Перш ніж розглядати дальший розвиток земельного питання, необхідно зазначити, що польська політична думка, яка могла вільно функціонувати лише в еміграції, впродовж наступних 50 років, подібно до російської, відмовлялася визнавати ідентичність українців. Ще дужче така негація посилилася після того, як у 1867 р. Австрія дала можливість розвиватися українській культурі в Галичині.

Більшість емігрантів не зробила жодних висновків ні з поразки польського повстання в Україні, ні з обставин цієї поразки. Брошура Леона Чеконського, видана в Швейцарії 1865 р., передає цілковитий брак відчуття реальності: «Саме там [на Правобережній Україні — Д.Б.] заб’є основне джерело. Русь здатна знайти великі могутні ресурси, саме вона подасть сигнал до остаточної битви, саме в степах Русі вирішуватиметься доля Польщі». Ця наївна віра супроводжувалась гострим усвідомленням несправедливості, якої завдавали українським селянам. Автор брошури гнівно картає ставлення «господарів до кріпаків», яке він спостерігав особисто, підкреслює свавілля польських панів, але попри все зберігає надію на можливість союзу з селянами в боротьбі проти царя: «Маючи трохи щастя, трохи часу, можна було б підняти маси». Його віра спирається передусім на переконання, що чотири століття дали полякам незаперечне право володіти не лише землею, а й людьми: «Руський селянин любить волю, це саме та, вібруюча в ньому струна, яку постійно треба заторкувати. Він марно чекатиме волі від царизму, він не одержить від нього ні волі, ні землі, а якщо йому й дадуть останню, то царські чиновники усе одразу ж заберуть. Характер Москви та її чиновників є запорукою того, що цар не зможе заволодіти нашим народом [виділено нами — Д.Б.]» 10.

Єжи В. Борейша, розглянувши проблему русинів в окремому розділі дисертації про польську еміграцію цього періоду, звільнив нас від необхідності проводити її аналіз. Обмежимося згадкою про те, що Ярослав Домбровський (незабаром генерал Паризької комуни), єдиний, хто обстоював можливість визнання автономії трьох губерній Правобережної України, зазнав лютих нападок Л. Борковського, Врублевського, Ярмунда, Свєн-тожецького, Бернавського, а особливо Е. Беднарчика, до якого звернувся з відомим листом у 1867 р. (До громадянина Берднарчика та його політичних друзів). Випереджаючи на кілька десятиліть час, Домбровський писав, що «кожен народ має право самостійно вирішувати справи, що його стосуються». Йому здавалося, що поляки, самі зазнаючи переслідувань,



10 Gozdawa (pseud.). Ruś przed i po powstaniu zbrojnym J 863 r. — Bendlikon/Zürich, 1865. — S. 9, 19, 36.



повинні розуміти це право на самовизначення, але всі, на жаль, вважали, що українці належать до «нашого народу». Так, Лешек Борковський, який недобрим оком дивився на австрійську толерантність, сформулював відмову визнати ідентичність українців майже так само, як Валуєв: «Немає Русі. Є лише Польща і Московія» 11. Не відзначався більшою відкритістю і син великого Міцкевича, пишучи досить невправною французькою у своїй книзі, що «Русомани, або русини — це молоді люди різних класів, особи без статків і недоуки, котрі нападають на польську шляхту в поетичних збірках на зразок «Кобзаря», «Гайдамаків», «Хати» чи «Народних оповідань», в азбуках, граматиках тощо, витворюючи грандіозну спілку, спрямовану проти панів, а точніше — проти багатих. Органом, що концентрує всі ідеали руйнівного комунізму й фальшивого соціалізму, є друкована у Санкт-Петербурзі «Основа». Цей журнал завдає полякам більше шкоди, ніж московський «День» з огляду на певну його шляхетність (sіс!) та старанний добір редакторів...» 12.

Відмова допустити появу іншої культури породжувалася, звичайно ж, невикоріненою ностальгією поляків за кордонами, що існували до 1772 р., за великою Польщею Ягеллонів, могутність якої згадувалася на кожному святкуванні в еміграції. Ми не зупинятимемося на тривалості цього міфу, абсолютно відірваного від реального життя, який побутував ще й напередодні унезалежнення Польщі. Це прекрасно висвітлено багатьма дослідниками майже всіх політичних тенденцій кінця XIX — початку XX століття. У 1913 р. схожа мрія з’являється навіть у соціалістів. В.Фельдман наполегливо рекомендує: «Спершу відкинути [російську] окупацію за згодою з Литвою і Україною, а потім вирішувати свою долю як люди вільні і рівні». Ідея федерації і автономії, зрозуміло, тоді теж розглядалася, але настільки неокреслено, що видавалась такою ж малоймовірною, як і в 1863 році. Фельдману вдалося сформулювати лише одну ідею «майбутнього» за зразком ... Городельської унії 1413 року 13.



11 Borejsza J.W. Emigracja polska po powstaniu styczniowym. — Warszawa: PWN, 1966. — S. 233-248; Złotorzycka M. Jarosław Dąbrowski o sprawie ruskiej II Niepodległość, t. 9,1934. — S. 455-463.

12 Mickiewicz W. La Pologne et ses provinces meridionales, manuscrit d’un Oukrainien. — Paris, 1863.Цитуються твори Шевченка.

13 Feldman W. Za wzorem sprzed lat 500 czy 50? II Krytyka, t. 39, 1913, z. 12. — S. 242. У трьох працях, опублікованих в одному збірнику, добре показано зацикленість польської думки на кордонах 1772 р.: Suleja W. Kresy wschodnie w myśli politycznej polskiej irredenty w okresie popowstaniowym 1864-1914’, Kułak T. Kresy w myśli politycznej J.-LPopławskiego’, Kolbuszewski J. Legenda kresów w literaturze polskiej XIX i XX w. II Polska myśl polityczna XIX i XX w., t.4: Między Polską etniczną i historyczną. — Wrocław, 1988. — S. 47-96, 167-206.



Проблеми спільного проживання, які поставали в самій Україні, випливали з цілком інакших міркувань, зокрема — з величезної чисельної переваги українців: серед 5,48 млн. населення трьох південно-західних губерній у 1863 р. нараховувалось 4,64 млн. українських селян 14. Останні повсюди більш як на три чверті складались з колишніх кріпаків, решта проживала на землях, що належали державі чи православній церкві, або в маєтках, які були власністю корони. При такій значній пропорції колишні кріпаки займали перше місце в імперії, саме на них і робила ставку російська влада, прагнучи нівелювати польський вплив.

Поглибленню прірви між поляками й українцями могла сприяти й гра царату довкола землі, але у певних рамках, які б не викликали заздрості в інших регіонах імперії.

Реформа 19 лютого 1861 р., певна річ, не могла породити серед звільнених кріпаків особливих симпатій до російської влади, оскільки, згідно з численними дослідженнями, дія реформи зводилась головним чином до загарбання ділянок, які селяни обробляли раніше власними силами. Поляки тим часом складали більшість у комісіях, які складали статутні грамоти, занижуючи розміри наділів для українських селян на 10% 15.

Конфліктуючи з Анненковим, Валуєву важко було переконати його, що здобути прихильність народу і настроїти його проти поляків можна лише завдяки заходам, вжитим раніше в Литві й Білорусі. 1 березня 1863 р. в північно-західних губерніях перестало діяти зобов’язання для колишніх кріпаків залишатися на невизначений час при колишніх господарях, а вже через два місяці, тобто з 1 травня, вони після обов’язкового викупу своїх ділянок за зниженими цінами ставали «селянами-землевласниками». Анненкову, котрий не приховував прагнення зберегти на південному заході України земельний status quo, було не з руки примушувати селян приймати реформу, якої вони не просили, і в червні 1863 р. він поїхав до Санкт-Петербурга, аби це обговорити 16.

Частина селян уже придбала наділи на умовах 1861 р., але це не зупиняло Валуєва: 25 липня він зобов’язує поширити в Україну заходи, застосовані до північно-західних губерній. Олександр II затвердив їх 30 липня 1863 року. Для виявлення становища тих, хто вже уклав менш вигідні



14 Розподіл населення за губерніями: 2012 095 на Київщині, 1 868 857 на Поділлі, 1 602 715 на Волині, тобто 5 483 667 (за «Военно-статистическим сборником России». — СПб., 1871 изд. 4-е, доп. — С. 25-36). Поляків було 467 тис., див.: Kraj, 1884, № 19. — 8. 9-Ю.

15 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 27-34.

16 РДІА, ф. 1291, оп. 33, спр. 53.



угоди, 8 жовтня 1863 р. приймається спеціальне положення 17 ; його виконання розтягнулося до 1865 р., доки цим не зайнявся Безак і не доповів царю про повільність дій свого попередника. Загальне забезпечення колишніх кріпаків землею було для них доволі привабливим: передбачалось, що вони зможуть повернути собі наділи, привласнені поляками під час складання інвентарів 1847 року 18. Оскільки не могло бути й мови про контроль за розподілом невеликих ділянок поляками, котрих у 1861 р. обрали мировими посередниками і котрі могли вчинити те саме, що й їхні попередники, Безак звернувся до Західного комітету з проханням поширити на ці губернії систему, прийняту Муравйовим для Литви й Білорусі 30 квітня 1863 року. Віднині мирові посередники призначалися Санкт-Петербургом з-поміж православних. Земський відділ Міністерства внутрішніх справ визнав, що «селянська справа в цьому краї вимагає посиленої уваги місцевої влади та виконавців, здатних провести операцію», і надіслав 21 серпня 1865 р. Безаку довгожданий указ імператора 19. Кількість «арбітрів» одразу ж зросла до 30, а на місцях були створені комісії по перетворенню статутних грамот у викупні акти згідно з указом від 30 липня 1863 року. Вони працювали паралельно з комісіями по виділенню наділів, котрі теж складалися виключно з фіскальних та поліцейських чиновників.

Доки росіяни взяли в такий спосіб справу до своїх рук, село пережило чотири роки непевності. У 1861 р. влада зауважувала «відсутність радості» серед селян, яким повідомляли про відміну кріпацтва, оскільки ті не розуміли, чому цього необхідно чекати ще два роки. Зафіксовані численні відмови від панщини, зокрема, в квітні-травні 1861 р., коли російська поліція приходила на допомогу польським поміщикам. Поняття «тимчасової зобов’язаності» тлумачилося на сотні ладів, відбиваючи звичайні селянські



17 «Правила о порядке обращения по именнях Киевской, Подольской й Вольтской губерний уставных грамот в выкупные акты». Див.: Зайончковский П.А. Проведение в жизнь крестьянскоп реформи 1861 г. — М., 1958. — С. 377-412.

18 Орієнтованість закону про інвентарі на користь польських поміщиків після 1847 р. пояснюється нездатністю селян протистояти предводителям дворянства (всі вони поляки), які контролювали дану акцію. Пограбування було повсюдним явищем для західних губерній: «Предводителі боялися протесту землевласників і, мусимо з жалем сказати, традиційно вважали селян чимось на зразок приг ноблених, нижчих за шляхту, заплющуючи через це очі на зловживання. Інвентарі не принесли користі ні класу землеробів, ні суспільству загалом, чого можна було сподіватися, коли б до них поставились як до реформи, необхідної й благотворної для майбутнього країни» — Załeski B. Zniesienie poddaństwa na Litwie II Rocznik Towarzystwa historyczno-literackiego. — Paris, i 868. -S. 18-19.

19 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 304, спр. 230: лист Міністерства внутрішніх справ Безаку і текст указу.



страхи: звинувачували то поміщиків, то поліцію, то священиків у тому, що вони ховають або перекручують «справжній» благодійний намір царя. Багато селян відмовлялося від «статутних актів», які призводили до нових земельних обмежень. Скурпульозний підрахунок селянських заворушень, проведений радянською історіографією, свідчить, що 1 962 випадки мали місце в 1861-1863 роках, тоді як у 1858-1860 роках їх було всього 284. Ось як вони розподіляються за губерніями 20 :


Губернія

Кількість

заворушень

Випадки

втручання війська

Київщина


533


132


Поділля


481


236


Волинь


133


54



Польське повстання, як ми бачили, посіяло остаточне сум’яття в головах селян щодо можливості отримати землю. Влада, яка підштовхнула їх озброїтися проти поляків, констатувала, що народ не бачив великої різниці між примусом пана йти на панщину і вимогою російського чиновника платити податки та його завжди підозрілими діями в межуваннях. Наскільки розгубленим був генерал-губернатор Анненков, видно з його рапорту міністрові юстиції від 10 вересня 1864 року. В ньому йшлося про дедалі частіші відмови селян платити податки, купувати землю, дозволяти поліції перемірювати наділи. Незважаючи на серйозність таких ексцесів (поліцейських регулярно били й проганяли, відібравши плани), Анненков просив, щоб суди, зваживши на польське питання, не приймали помилкових рішень, і писав, що всі такі справи хотів би розглядати особисто 21.

Метод Безака рішуче поривав з усіма двозначностями і відкрито заявляв про намір росіян допомогти населенню південно-західних губерній. Було зроблено вибірку всіх укладених до 30 липня 1863 р. актів і збільшено земельні ділянки 22. Особливо інтенсивно дотації надавались у 1866-1867 роках; це відбувалося досить швидко, бо ніхто не переймався місцевими традиціями індивідуальної власності, надаючи акти на володіння селянським громадам за тим же принципом, що і в Росії. Задовільний на початку, з



20 Лещенко Н.Н. Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 г. -К., 1959.- С. 40-50.

21 Королюк В., Марахов Г. и др. Восстание 1863 г..., т. 2. — С. 365-366.

22 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 116-117; ЦДІАУК, ф. 442, оп. 306, спр. 108: відомість від 19 квітня 1867 р. по трьох губерніях про нечисленні випадки купівлі за погодженням з власниками.



часом цей метод стане проблематичним. Тоді ж треба було діяти швидко, і великі обсяги архівних матеріалів про цю операцію показують, що згода селян часто досягалася тим, що російські комісари робили великі скидки на оголошену в інвентарях вартість землі. Іноді вони перевищували 20% офіційно дозволених, сягаючи 50% відповідно до принципу Муравйова: «Поляків треба приборкати страхом і грішми». Втім, селяни жили в таких злиднях, що перед багатьма комісіями поставало питання про їхню спроможність заплатити викуп навіть на таких вигідних умовах, а головна викупна установа надто повільно реєструвала акти. Тоді Безак взяв на себе особисто реєстрацію трьох чвертей справ, і вже 15 серпня 1867 р. доповів царю, що, за небагатьма винятками, «всі акти про викуп складені, земельні права і селянські зобов’язання обумовлені». Ця оперативна і, зауважимо, приблизна дотація охоплювала таку кількість селянських громад по губерніях 23 :


Київщина

1 871


Поділля


1 912


Волинь


3503


РАЗОМ

7286


Як бачимо, це не охоплювало більшості поміщицьких кріпаків. Повністю всі викупи були підтверджені аж на початку 1870-х років 24.

Свідчення поляків про надання землі селянам, як правило, сповнені жаху. Леон Липковський подає цю акцію як помсту після захоплення земель у 1847 р., несправедливий характер якого вже забувся. Він вважає, що підставою для нового надання землі послужили «фіктивні плани», придумані російськими комісарами з метою збільшення селянських наділів на 50%. Фелікс Шостаковський, на сумлінні якого було ціле село, вигнане до 1863 р. (воно стояло на заваді розширенню парку біля маєтку), боїться, аби реформа не надала його жертвам відваги вимагати конфісковані ділянки назад. Він писав Безакові, що селян було переселено на великі ділянки родючої землі, і нарікав на строгість комісарів аж доти, доки якийсь



23 Там само, оп. 304, спр. 1: справи про надання землі в 1861-1863 та викуп ділянок у 1863-1868 рр. з описом ділянок у кожному маєтку, ім’ям власника, кількістю селян, типом грунту, вартістю викупу. Про кількість підтверджень у кожній губернії див.: Там само, оп. 306, спр. 245(2).

24 1 січня 1868 р. Валуєв скаржиться на повільність викупу в усіх західних губерніях: Дневник..., т. 2. — С. 247-251. Про завершення акції див.: Зайончковский. Ук. соч. — С. 410-411.



чиновник не пояснив йому, що для залагодження справи досить додатково виділити хорошу землю для колишніх кріпаків. Маньковський цілий розділ своїх спогадів присвячує негативній ролі мирових посередників, покликаних роздмухувати апетити селян і шкодити полякам. Він перераховує «кривди», завдані членам його родини, і говорить про загрозу депортації, якою супроводжувалися пропозиції поступитися максимумом землі. В цьому тексті знаходимо дуже цінне свідчення про соціальне походження декого з виконавців царської волі. В указі не зазначалося, що ними мають бути росіяни, йшлося лише про православних. Це дало змогу декому з декласованих шляхтичів проникнути в комісії, наприклад, якомусь Пєньонжкевичу, колишньому секретареві батька автора спогадів, який нібито з помсти напосівся на маєток Маньковських, а пізніше став справником у Вінниці. В наступному розділі ми побачимо, що таке явище мало цілком зрозумілі підстави. Загалом же в польських мемуарах мирові посередники зображені як запроданці влад, а з огляду на відсутність земств -як дуже могутні «маленькі начальники», котрі тероризували поляків, а до селян ставилися цинічно й зневажливо. Вони викликали острах ще у 80-х роках XIX ст.: «Комісари у справах селян нині є елементом, що підбурює селян проти панів, завжди покровительствуючи низам; найвищі в ієрархічній драбині повіту чини несуть відповідальність лише перед губернатором і Комітетом з селянських питань, бо великі землеволодіння і селяни все ще належать до окремих відомств» 25.

Частина поляків розуміла обмеженість такої «експропріації», наслідки якої справді не стали трагічними для економічного стану великих володінь (таких було найбільше), бо їхні власники знали, чим похитнути стійкість комісарів. Відтак, у всіх західних губерніях завдяки шахрайству і фальсифікаціям вдалося обмежити й без того незначні земельні «переваги» селян. Те, що С. Кеневич пише про Білорусь 26, для Правобережної України підтверджується спогадами Т. Бобровського: «Слід зізнатися, що багато землевласників, побачивши розмах цієї державної акції, яка велася їх коштом і мала на меті завдати їм шкоди, захищалися всіма способами, іноді найменш похвальними. Наприклад, приховували «бібіківські інвентарі», підкуповували свідків або ж подавали фальшиві плани. Кілька надто помітних випадків набули у свій час великого розголосу. Поганий спосіб захисту відповідав поганому способові нападу, не викликаючи осуду в оцінках...» 27.



25 Lipkowski L. Op. cit. — P. 9; Matlakowski W. Op. cit., n. 427,433; Mańkowski 3. — L. Pamiętnik. — Warszawa, BN Aks. 1985. — S. 56-60.

26 Kieniewicz S. Dereszewicze 1863. -Wrocław: Ossolineum, 1986. — S. 98-99.

27 Bobrowski T. Op. cit., t. 2. — S. 508-509.



Якими ж стали підсумки цієї специфічної реформи в наших трьох західних губерніях? Дослідження Зайончковського, перегукуючись з даними Ріхтера 1900 р., показують, що селяни досягли приблизно такого самого земельного статусу, як і до 1847 р., з тією лише різницею, що віднині вони були колективними власниками землі, котрою раніше володіли індивідуально. Т. Бобровський применшує площу земель, віднятих у 1847 і повернутих у 1863-1870 роках (за ним, це 150 тис. дес.), бо справжня цифра була в чотири рази більшою.

Загальна площа земель колишніх кріпаків збільшилася з 3 396 533 до 4 016 604 десятин. Ця цифра особливо вражає, коли пригадати, що поляки в Україні володіли майже такою самою площею. Отже, понад три мільйони колишніх кріпаків мали стільки ж землі, як і п’ять-шість тисяч сімей поль-ських поміщиків. Нерівність стане ще разючішою, якщо взяти до уваги, що до 1890 р. росіяни заволодіють майже такою самою кількістю землі, як поляки, тобто семи-восьми тисячам двох згаданих національностей належатиме площа, удвічі більша, ніж п’яти мільйонам українців. До співставлення цих даних ми ще повернемося.

Варто пригадати, що ця ситуація викликала дискусію навіть у російській еміграції у Лондоні. У статті «Про продаж маєтків у західних губер-ніях», вміщеній у «Колоколе» (1866 р.), Герцен писав, що замість того, щоб довіряти землю російському дворянству, її було б краще роздати «російським селянам». Герцен, однак, зазначав, що така пропозиція була б «не-тактовною» щодо поляків, яких вважав примиренцями у боротьбі з царем.

Деталізуючи «приріст’-повернення селянських земель після реформи, його можна оцінити в 21% на Київщині, 18% на Поділлі і 15% на Волині, тобто в середньому близько 18%, хоча дані за повітами дуже відрізняються. Окрім того, слід врахувати, що розширення не завжди приносило користь, оскільки провадилося за рахунок неродючих або непридатних для обробітку земель 28.

В середньому на один двір колишніх кріпаків приходилось по 8,96 дес. землі. На Волині, де грунти бідніші, ділянка була більшою. Дані по губерніях такі (дес. на двір):


Київщина

7,72

Поділля

8,21

Волинь

11,31



28 Ibid. — S. 509. Рихтер Д. Материалы по вопросу о земельном наделе бивших помещичьих крестьян и о сервитутах в юго- и северо-западных губернияхРоссии. //Вестник финансов, промышленности и торговли, № 39, 1900. -С. 587. Зайончковский. Ук. соч., - С. 412-416.


У середньому припадало 2,73 дес. на чоловічу душу (3,5 на Волині, 2,4 на Київщині і 2,2 на Поділлі), або по 1,35 дес. на кожну душу незалежно від статі. Це не дуже показові дані, оскільки усталювалась значна внутрішня неоднорідність селянства, відображена у податкових списках: лише 35% дворів мали земельний наділ, який теоретично виправдовував використання коня (категорія тяглих), 49% належали до бідної категорії піших (праця без коня), 9% — дуже бідних, категорія городників, і 7% — цілком злиденних, категорія бобилів 29.

На думку економістів того часу, для доброго функціонування господарства треба було щонайменше 5 дес. на двір. Велика кількість дворів до цього порога не доходила, а тимчасом забезпечення земельними наділами південно-західних селян було не найгіршим в імперії. Останнім, звичайно, й пояснюється той відносний спокій, який запанував на Правобережній Україні в 1865-1870 роках.

Певна річ, там, де російська влада конфіскувала польські маєтки, траплялися насильства й доноси з боку селян. В короткому, але цікавому спогаді дружина якогось польського землевласника з Волині з ненавистю і жахом розповідає, яким репресіям була піддана її родина у 1863 р. і пізніше, на Великдень 1866 р., коли слідча комісія примушувала селян, «щасливих, що можуть вирішувати самі», давати «свідчення», обіцяючи їм нових російських господарів, які помстяться за всі знущання. Заколот двірні супроводжувався підбуренням з боку молодих поляків-православних, членів слідчої комісії, яких авторка назвала «брудними польськими покидьками», на що ті відповіли: «Ні, ми не мерзотники, бо православні, це ти полька-мерзотниця» 30.

Навіть у 1868-1870 роках ще траплялися окремі судові спори між польськими землевласниками і селянами з вимогою повернути землю, забрану після 1847 року. Ксаверій Браницький, який мешкав у Франції, де називав себе Монтрезором (від назви замку, купленого в Ендр-і-Луар),



29 Півтора мільйона селян, які проживали на державних землях, на землях корони тощо, були забезпечені трохи краще; 5,2 дес. на чоловічу душу на Волині, 4,1 на Київщині і 3,5 на Поділлі, але багато великих орендованих маєтностей парцеляції не підлягали. Схоже, циркуляр Зеленого від 21 жовтня 1865 р., за яким орендарям, котрі погодяться поступитися землею селянам, обіцялася винагорода, не дав особливих наслідків (див.: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 179, спр. 667). Ця земля була поділена лише в 1889 р. Процентне співвідношення категорій колишніх кріпаків наводиться за: Рудченко Й. Записка о землевладении в Юго-Западном крае. — К., 1882. Однак пропорції, наведені у названій праці Ріхтера, вказують, що більшість була значно біднішою: на 504 844 двори припадало 342 710 піших, лише 92 255 тяглих, а 69 879 — на грані злиднів.

30 Wspomnienia z Wołynia,текст анонімний, 1867. — Biblioteka Jagiellońska, rps. 4832II. — S. 6-28.


намагався стягнути 460 руб. штрафу зі своїх селян з Канівського повіту за незаконне присвоєння землі, а ті збунтувались, коли судові виконавці наклали арешт на їхнє майно. Передчуваючи подібний конфлікт з приводу 200 дес. в селах Рейментарівка і Стависька Чигиринського повіту, власник граф Красинський приходить до згоди з селянами, залишивши безкоштовно 137 дес. колишнім кріпакам. Далеко не так мирно вирішилася справа у маєтку Панковської в чотирьох селах Ямпільського повіту, де селяни відчули себе обманутими під час роздачі земельних наділів: захоплена селянами власниця завдячила життям втручанню російської армії, якій довелося зіткнутися з розлюченим натовпом на чолі з жінками. Вбито одну грудну дитину, подільському губернатору довелося втрутитися особисто й дати розпорядження про численні арешти 31.

Але ці зіткнення здаються зовсім незначними в порівнянні з сутичками наступних років. Загалом, як здається, після реформи селяни оцінили нову свободу й одержані пільги. Багато хто піддався ілюзії, що влада справді опікується ними. Остання ж не шкодувала зусиль, аби при потребі відверто купувати їхню підтримку. В рапорті за жовтень 1867 р. розповідається про діяльність селянських караулів, котрі ще три-чотири роки тому брали участь у полюванні на поляків. Дуже активні у травні 1863 р., трохи пасивніші влітку у зв’язку з польовими роботами, ці озброєні групи на початку 1864 р. знову зміцнюються для надання допомоги поліції. 12 липня 1864 р. їх зменшують наполовину, бо вони здаються надто самостійними, а 30 листопада розпускають остаточно. Оскільки ці мобільні загони формувалися з найбільш озлоблених і непоступливих українських селян, генерал-губернатор вважав за необхідне віддячити їм, наказавши провести «розрахунок» за працю. Відтак 38 169 душ одержали (у 1867 р.!) за свою службу, яка оцінювалася кількома десятками тисяч днів, 106 241 руб., котрі, звісно, мусили сплатити поляки 32. Так завдяки цьому на деякий час було заспокоєно національний і соціальний неспокій.







Драма межування


Зло, що десятками років отруювало взаємини селян з колишніми панами та новими російськими господарями, яким дуже швидко довелося зіткнутися з цією самою проблемою, ховалося у збереженні системи сервітутів, відомої і в інших частинах розчленованої Польщі. Ця система,



31 Пойда Д.П. Ук.соч. — С. 151-161.

32 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 306, спр. 311.



релікт «феодальної епохи», полягала в тому, що селяни зберігали право на користування частиною угідь панського маєтку: лугами, де можна випасати худобу після першого сінокосу, лісами для збирання сухостою, ставками -для ловлення риби, викосу очерету та вимочування льону, водопоями й водою з річок, перегорожених загатами, для поливання, кам’яними й глиняними кар’єрами. Сервітути, згідно з указом від 4 квітня 1865 р., прийнятим для західних губерній, зберігали силу до очікуваного розподілу земель шляхом межувань, такий спосіб влада намагалася забезпечити селянам ряд переваг коштом поляків 33.

В принципі, розміри наданих площ, природні багатства, на які можна було розраховувати, а також тип користування, безкоштовний чи платний, мусили зазначатися в актах про викуп, але земельні наділи надавалися надто швидко, тому ці деталі не уточнювалися. Незначні ж розміри наділених клаптів дуже скоро призвели до того, що селяни були не в стані розрізнити свої ділянки від грунтів пана, на якого вони в переважній більшості працювали й далі.

Розбіжності в інтерпретаціях, які від 6 травня 1866 р. виникли між київським губернатором Казнаковим і генерал-губернатором Безаком, дуже характерні для доби вагань російських влад між необхідністю поважати статус великого землеволодіння з одного боку, а з другого — не допускати дій, що могли б зашкодити очікуваній прихильності селян південно-західного терену до росіян. Казнаков не переймався такими високими державними думами. Отримавши, згідно з доброю старою традицією, скарги багатьох польських землевласників про невідповідне використання їхніх лісів, незаконні вирубки деревини і випасання худоби, він наказав роздрукувати циркуляр усім мировим посередникам і представникам поліції — становим приставам та справникам кожного повіту.

Селяни, напевне, уявляють, — писалося в ньому, — що їм дозволяються погані вчинки, бо органи влади надто заклопотані видачею документів щодо поділу та щодо земельних наділів. Проте вони мусять усвідомити, що межі їхніх ділянок позначені в цих документах справедливо й законно. Рішення про повернення селянам земель, забраних після 1847 р., не означає, що вони можуть продовжувати, як колись, плутати свою власність з чужою. Треба, «щоб вони зрозуміли всю суть нового закону, щоб відвикли від давніх навичок часів кріпацтва, котрі підштовхували їх, не задумуючись, користуватися і своєю землею, і землею пана, і щоб задовольнилися безкоштовним користуванням [підкреслено в тексті — Д.Б.] лише того, що їм надано».



33 ПСЗ, 2-га серія, т. 10, № 41 947.



Безака аж пересмикнуло, коли він прочитав це звернення, тож він надсилає Казнакову написану від руки записку, звертаючи його увагу на «необережний вислів», який може звести нанівець зусилля по приборканню народу. Однак Казнаков раніше за інших зумів розпізнати проблему, котрій невдовзі судилося загостритися ще й тому, що виборні з-поміж селян особи почували себе ближчими до своїх братів, ніж до влади. «Сільські старости й волосні старшини повинні добре затямити, — писалося в циркулярі Казнакова, — що хоча вони й обрані, але затверджує їх влада, і вони є найтіснішою ланкою між нею і селянами». Звернення до мирових посередників, яким закінчувався циркуляр, не залишало жодних сумнівів щодо репресивних намірів губернатора: «Сподіваюсь на успішне вирішення в недалекому майбутньому і обов’язково дуже уважно ознайомлюсь з результатами» 34.

Тож поспішати на допомогу великим землевласникам тоді, коли щойно почали проявлятися наслідки антипольських репресій, було завчасно. Втім, швидке проведення межування з метою повного відокремлення селянських наділів від великих приватних маєтків наштовхувалося на значні технічні труднощі: селянські грунти в Україні були розділені на масу невеликих ділянок, котрі часто-густо перемежовувалися з поміщицькими володіннями. Така складна структура полів називалася по-польському шахівницею (по-російськи чресполосица).

Незважаючи на складнощі, Безак був не проти впорядкування межових планів. У звіті Олександру II за 1867 р. він повідомляв про зменшення штату комісій надання земельних наділів з 250 до 200 чол. і про збільшення числа землемірів до 450 чол.; цю невеличку армію посилали в ті місця, де обидві сторони — селяни і латифундисти — були готові до полюбовної домовленості. І хоча кількість таких випадків була незначною, а територія невеликою (920 випадків на Київщині, 433 на Поділлі і 305 на Волині), Безак вважав, що починати тотальні землемірні роботи до 1870 р. передчасно. На його думку, було б невигідним викликати серед малопоінформованого населення враження, ніби землю перемірюють з метою перегляду рішень про нещодавно надані наділи, особливо тепер, коли йдеться про завоювання довіри малоросійського народу, а влада, згідно з рішенням Комітету міністрів від квітня 1865 р., намагається стерти з пам’яті всі заворушення, зловживання і навіть злочини селян 35.

Такі побоювання мали реальну основу. 4 грудня 1869 р. волинський губернатор доповідав О.М. Дундакову-Корсакову, який щойно заступив



34 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 305, спр. 340.

35 Там само, оп. 306, спр. 245 (2), арк. 165; спр. 278.



О.П. Безака, що шість сіл Старокостянтинівського повіту об’єдналися проти землеміра Давидовича, проявляючи «опір і непокору» і знищуючи поставлені ним межові знаки, їхня завзятість добре ілюструє дріб’язкову корумпова-ність при межуванні, коли сторона, що заплатила більше, могла виграти кілька десятин. Давидович просто пересунув у бік зменшення межові стовпи, поставлені минулого року, бо селяни, як він заявив, відмовились його годувати 36.

Обійнявши посаду генерал-губернатора, Дондуков-Корсаков розглянув звіт, зроблений на вимогу його попередника, з якого вимальовуються масштаби заплутаності проблеми, що заважала росіянам перебувати й надалі у благодушному настрої. Згаданий звіт можна зведено показати в таблиці 37.


Губернії



Загальна кількість приватних володінь (польських і російських)

Маєтки без права сервітутів

Маєтки з розділеними сервітутами


Нерозмежовані маєтки



Маєтки, де не проводилися межування, незважаючи на прохання


власників

селян

РАЗОМ:

Київщина


2 057


200


321


1 536


168


172


340


Поділля


2 176


168


341


1 667


158


133


291


Волинь


3 544


154


339


3 051


141


259


400


РАЗОМ:


7 777


522


1 001


6 254


467


564


1 031



Тож 80,4% маєтків не були розмежовані, наражаючись на заворушення, спричинені вимогами, законність яких не надавалася до перевірки. Одна шоста з них залишалася нерозмежованою всупереч проханням власників, бо російська влада остерігалася соціальних конфліктів.

Тим часом переваги від межування, хоч і незначні, набирали щодалі більшої життєвої значущості для селян, чисельність яких зростала. Дійсно, в 70-х роках XIX ст. спостерігається демографічний бум, до якого ми ще повернемось. За даними Ріхтера, 54% селян користувалося правом сервітутів у приватних володіннях Київської і Подільської губерній і 71% — у Волинській губернії 38.

Власне, впродовж 70-х років починають проступати назовні конфлікти, пов’язані з неточно складеними актами про власність стосовно сервітутів, а російська армія, як і до 1863 р., стала систематично відгукуватися на заклики про допомогу з боку польських землевласників, наслідуваних



36 Там само, оп. 308, спр. 748.

37 Там само, спр. 105. Цит. за: Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 58.

38 Рихтер Д. Ук. соч. — С. 588; Зайончковский П.А. Ук. соч. — С. 412; Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 58.



одразу ж і російськими поміщиками. Наведемо кілька найбільш серйозних випадків. У 1873 р. поляк-землевласник Гутовський вирішив вирубати у своєму маєтку в Новоград-Волинському повіті ліс, на який селяни з сіл Острови і Затишшя мали сервітутне право. Вважаючи, що ліс належить їм, вони вирішили зайняти вирубку. Частина селян, демонструючи відчай, стала під деревами, що ось-ось мали впасти, а решта сіла на вже зрубані дерева, аби перешкодити обтесуванню. Поліції не вдалося їх переконати, тож віце-губернатор мусив особисто взяти на себе керівництво збройною акцією, внаслідок якої територія була очищена, а призвідників заарештовано. Наступного року батальйон піхоти 48-го Одеського полку не без зусиль розігнав жителів села Дзигівка з маєтку Ярошинського в Ямпільському повіті, котрі спільно виорали, а потім охороняли землю, яку вважали своєю. Російські чиновники, мешканці цих регіонів, також були змушені вдатися до захисту власності від посягань селян, ще нестриманіших від того, що службовці маєтків — досить часто поляки — намагалися їм протидіяти. Так, у цьому ж 1874 р. селяни с. Зозів Липовецького повіту колективно зорали поле київського віце-губернатора Гудима-Левковича, представника русифікованої польської сім’ї: воно було відібране в них два роки тому під час межування. Селяни довго чинили опір військові, і лише після приїзду генерал-губернатора, який наказав бити призвідців батогами, вдалося навести порядок 39.

Можливо, ці поодинокі заворушення не придушувалися б так жорстоко, а польсько-російське порозуміння, скероване на наведення «порядку», не відновилося б так швидко, коли б не ще один чинник, який викликав ще більшу недовіру до селянського світу. Хоча народницький рух «Земля і воля» розвивався передовсім у Росії і захопив хіба гуртки студентів та інтелектуалів, співчуття до злиденного життя селян пустило кілька пагонів і в Україні, що викликало тривогу. Влада ще більше упевнилась в ній після того, як у 1869 р. вибухнуло нескінченне заворушення селян на державних землях Чигиринського повіту. Розпочати його намовили два народники -вчитель І. Фролов і студент Стефанович, які організовували таємні зібрання у селянина Прядки й надали вимогам проукраїнського забарвлення, граючи на струні індивідуалізму. Вони твердили, що маленьких клаптиків, наданих у 1868 р., замало; їх треба замінити більшими наділами з розрахунку по 5 дес. надушу. Слід відродити козацькі свободи, підказували вони 50 тисячам селян, які послали своїх представників до Санкт-Петербурга, де їх і



39 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 178-180. Після відміни кріпацтва тілесні покарання теоретично були заборонені.



заарештували. З огляду на масштаби руху, що охопив увесь повіт, київський губернатор Гессе вдався 1875 р. до крутих заходів. Переміщуючись від села до села з військом, він наказував масово бити повстанців батогами, змушених присягнути, що вони задоволені своїми наділами. Ознаки непокори, проте, спостерігалися ще впродовж кількох років. Після розколу народницького руху в 1879 р. Стефанович увійшов до «Чорного переділу», 15 січня 1880 р. у першому ж номері газети під такою самою назвою він опублікував розповідь про царські репресії в Чигирині. Прибічник нігілізму, він не вагаючись маніпулював селянами, роздавав їм фальшиві грамоти царя, де говорилося про роздачу великих наділів. У 1877 р. йому вдалося організувати «таємні дружини», куди увійшло 967 селян. Провал стався внаслідок доносу священика, головні агітатори Стефанович, Дейч, Бохановський були заарештовані, а втеча з київської тюрми перетворила їх на легенду. Цей приклад мав певний вплив на колишніх кріпаків усього південного заходу.

Очевидний зв’язок ствердити важко, але прояви непокори у приватних володіннях, напевне, підштовхували владу до більшої солідарності з дворянством, у тому числі польським. Поліція знала, що народники в 1873 р. створили в Києві Комуну, до складу якої увійшли переконані терористи А. Желябов, М. Кибальчич та Фроленко, чиї комуністичні погляди, якими б утопічними вони не були, викликали страх. Тож антиселянські і антиукраїнські репресії набули особливої виразності саме тоді, коли, зокрема, стало очевидним, що селяни не роблять різниці між поляками й росіянами. 20 червня 1873 р. київський губернатор повідомив Дондукова-Корсакова, що селяни с. Топильна Звенигородського повіту з маєтку російської родини Фундуклеїв, озброївшись вилами, косами, ціпами й палицями, побили мирового посередника, який мав проконтролювати відмежування сервітутних земель. Поліцію зустріли камінням, яке кидали діти й жінки. Як уже траплялося, пішла чутка, що межування взагалі непотрібне, оскільки робитимуть наділ на душу. Селян мало влаштовувала ця російська реформа з її громадською власністю, вони проявляли чітко виражене місцеве прагнення до індивідуального господарювання. Напруга зросла настільки, що віце-губернатор Гудим-Левкович, приїхавши на місце, послав одна за одною три телеграми (23, 25 і 26 червня) Дондукову з проханням прислати два ескадрони драгунів. Населення, укріпившись на кладовищі, довго трималося, закидаючи військо чим попало. Заарештованих спробували вивезти в супроводі варти, але натовп накинувся на солдатів, щоб визволити полонених. «Спокій» було відновлено аж після арешту 28 осіб, серед них -двох жінок. Відправка заарештованих супроводжувалася процесією на чолі з місцевим священиком, який виніс на їх честь хрести й корогви, на адресу ж царя лунали прокльони. Щоб забезпечити порядок, у хатах на постої залишили солдатів. І хоча міністр внутрішніх справ, дізнавшись про це, засудив насильство, напруження досягло найвищої точки 40.

У цьому контексті не дивно, що російська думка, спостерігаючи піднесення української автономії в Австрійській імперії, почала активніше, ніж доти, заперечувати українську ідентичність. У Києві публікується збірка статей редактора «Московских новостей» Каткова 41, спрямована проти цієї «вигадки». Уряд звертає увагу на те, що підтримка, починаючи з 1860-х років, галицьких українців з метою привернути їх на свій бік як «русских», може обернутися проти нього ж у власних губерніях. Відтак, у Російській імперії остаточно зникають рештки толерантності стосовно української інтелігенції. Закрито київську секцію Російського імператорського географічного товариства, яка дала змогу П. Чубинському, О. Потебні, В. Антоновичу, М. Драгоманову показати відмінність української культури. Звільнили з роботи на кафедрі Київського університету й примусили емігрувати Драгоманова 42. Вершиною ж репресій став указ, підписаний 18 травня 1876 р. царем в Емську (він там відпочивав на водах), про повну заборону перекладів українською мовою, театральних вистав (дозволені 1881 р.), а також ввозу україномовних видань з-за кордону.

Ці заходи пояснювалися підсвідомим страхом росіян, що національні почуття можуть якось структурно оформити хвилю невдоволення селянства, котра переможно ширилася, хоча й ніколи не вихлюпувалася за рамки неорганізованих локальних вибухів, її головний удар падав на польських поміщиків, оскільки під час землемірних робіт, що проводилися ніби для розмежування сервітутів, саме вони намагалися повернути собі площі,



40 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 312, спр. 159.

41 Катков М.Н. Выдумки «Киевлянина» и польских газет о малорусском патриотизме. — К., 1874.

42 Королюк В., Марахов Г. й др. Ук.соч., т. 2, додаток. — С. 429 (звіт куратора Київського шкільного округу віце-міністрові народної освіти про українофілів). Західна думка загалом задовольнилася точкою зору росіян на українське відродження. Так, А.Леруа-Больє у книзі «L’Empire des tsars» (кн. 1, розд. 4) повторив думку своїх інформаторів: «Якщо кілька умів, наприклад, поета Шевченка та українофілів, і підозрювали в тому, що вони мріють перетворити Малоросію в незалежну як від Росії, так і від Польщі націю і повернутися до планів Хмельницького та Мазепи, то загалом подібні мрії викликали у малоросів не більше відгуку, ніж у 1870-1871 рр. плани створення Південної ліги на півдні Франції. Українофіли і малоруські поети небезпечні для Росії не більше, ніж для французької єдності та відродження провансальської літератури, ці фелібри Півдня, у яких схильна до підозр поліція могла б теж інколи віднайти щось більше, ніж відхилення від мови...».



якими довелося поступитися внаслідок реформи. Так, у 1876 р. в с.Баланівка Ольгопільського повіту під час переміру, вочевидь сфальсифікованого за участю Єлисеєва, представника Подільського губернського у селянських справах присутствія, Собанські відібрали в селян 700 дес. землі. Бунт жертв цієї оборудки швидко перевищив сили місцевої поліції, а оскільки жителі сусідньої Сумівки прийшли на допомогу 1625 бунтівникам, Собанський і Єлисеєв звернулися до армії. Проте війська в повіті було не так і багато, тож генерал-губернатор, воліючи розрядити конфлікт, попросив Собан-ського зупинити межування і не наполягати на його результатах. У 1877 р. в с. Самостріли поблизу Рівного селянин Василь Черемис, який в 1861 р. уже побував за непокору панові Єловицькому у в’язниці, підбурив односельчан протестувати проти виділених 1869 р. наділів як недостатніх. Селяни прогнали орендарів і робітників пана, захопили коней та інвентар. «Спокій» вдалося відновити лише після депортації заколотника у віддалений повіт Волині.

Повсюди палали суперечки за межі. Так, у 1879 р. в маєтку Ледухов-ського у с. Кодня Житомирського повіту селяни провели «дику оранку» землі, відібраної у них, як вони твердили, несправедливо. Вони були готові загинути, але не віддати землю, обурені хабарництвом землеміра. Вони протестують скрізь, де можливо, проти вжитих заходів, проганяючи землемірів і знищуючи межові стовпи, як наприклад, у 1879 р. в маєтку Лісов-ського у Яковичах поблизу Овруча.

Однією з найгостріших проблем для селян виявився брак пасовищ. Доведені до крайнощів поруч з просторими угіддями великих землевласників, вони запускають на них свою худобу, що часто призводить до трагічних наслідків. Наприклад, власник с.Степанки Могилівського повіту Суля-тицький наказав своїм людям захопити худобу, і тоді селяни накинулися на слуг, серйозно поранивши управителя, шляхтича Сухачевського 43.

Щорічні звіти губернаторів імператорові відбивали далеко не всі тертя, сліди яких залишились хіба в запилених архівних матеріалах Київської таємної канцелярії. Конфлікти свідчать про нездатність влади зробити рішучий вибір між поміщиками й українським селянством. Так, позиція подільського губернатора ще й у 1878 р. залишається невизначеною. Він пише про «сільськогосподарських робітників, які не виконують покладених на них обов’язків», про «безпричинне розірвання укладених угод», яке не тільки завдає шкоди господарству, але й дедалі більше підриває почуття рівності в масах, почуття необхідної поваги до праці й чужої власності...».



43 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 178-188.



На думку губернатора, слід «тимчасово вжити примусових заходів», щоб розділити панські й селянські землі, відновивши «глибоке розуміння святості закону — основи всякого цивілізованого життя». Його київський колега шукає хлопчиків для биття і тривожиться появою релігійної секти, яка швидко завойовує найбільш освічений прошарок селянства. Штундизм, пропагований німецькими колоністами, виявився особливо привабливим для селян, які стомилися від зловживань і прагнули строгості й доброчесності, невластивих їхнім розбещеним священикам, жадібним до наживи п’яницям. Євангельська зрівняльна віра, проповідувана штундистами, упала на благодатний грунт, задовольняючи потяг до справедливості. У Таращан-ському, Звенигородському і Сквирському повітах з’явилося 1279 прихильників штундизму, хоча, на думку Гессе, незабаром їх стане значно більше 44.

Проте в 1879-1880 роках київський губернатор уже не зміг приховати розмаху бунтів у двох найбільших польських володіннях. Вони відбувалися на тлі маршу армії на війну з Туреччиною, який цілком перевернув плин щоденного життя. Аби вразити неосвічених і наївних селян, влада вирішила перетворити межування на урочисті релігійні церемонії. Понятим разом з землемірами пропонували складати присягу в православній церкві, щоб «гарантувати» правдивість вимірювання й уникнути суперечок. Та це не ошукало селян с. Ксаверівка у величезних маєтностях Браницьких під Білою Церквою: вони заблокували церкву й не дозволили провести церемонію. Цей приклад наслідували у сусідніх селах Пінчуки, Мар’янівка і Митниця Васильківського повіту. Селяни відмовилися рахуватися з землемірними роботами, які все-таки були проведені, наміряючись й далі працювати на землі, обробленій їхніми батьками й дідами. Викликана сотня козаків наштовхнулася на солідарність усіх згаданих сіл, мешканці яких уже визволили тих, кого заарештувала місцева поліція. Як уже згадувалося, цей рух підтримала навіть польська декласована шляхта, котра, як підкреслював губернатор, не мала жодного відношення до справи. Доки частину бунтівників кували в кайдани, інші захопили землемірів і свідків, котрих вдалося визволити аж після того, як козаки побили багатьох батогами. Прибуття на місце події Гессе завершило упокорення, козаки стали на постій у п’яти селах, Браницький з задоволенням спостерігав за землемірними роботами під їхньою охороною.

Траплялося, за висловом Гессе, і «дещо прикріше». У 1880 р. схожий до згаданого інцидент мав місце в с.Павлівка біля Бердичева у маєтку поляків Плуховського і Ковальської. Тут селяни не дозволили провести



44 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 532, спр. 134, 202 (річні звіти за 1878 р.).



урочисту церемонію з присягою, прогнали московських землемірів, а солдатам, які прибули на допомогу польським панам, довелося воювати з натовпом нещасних, що виставили наперед вагітних і жінок з немовлятами. Але губернатора, котрий прибув особисто, аби нагнати страху на повсталих, найбільше бентежив характер вимог. Вони свідчили, що українці мають добру пам’ять. Вони розмахували відомою листівкою, виданою росіянами в 1863 р. з метою антипольської агітації — «Зверненням до російського народу, який проживає у Південно-Західній та Західній Росії», де народу обіцяли землю. Отже, тут, як і в маєтку Браницьких, Гессе не зміг покарати натовп з бажаною суворістю, слухаючи викрики й образи: страх і усвідомлення двозначності ситуації примусили його бути обережним і стриманим 45.

У вересні 1879 р., після справи Браницьких, Гессе благає нового генерал-губернатора М.І. Черткова добитися заборони землемірних робіт. 22 липня 1880 р. міністр юстиції відповів, що посилає сенатського чиновника високого рангу Половцева для перевірки ситуації на місці. Звіт останнього пропонував раціональний вихід: достатньо мати кадастри, як у всіх цивілізованих країнах. Тоді недоторкані межі не потребуватимуть землемірних робіт на кошт власників, яких завжди можна запідозрити у зловживанні своїм становищем. Але в 1883 р. Комітет міністрів відмовився від цієї пропозиції за браком коштів 46.

Землемірні роботи були заморожені на кілька років ще й тому, що ускладнився загальний політичний клімат, і жодним чином не можна було провокувати селян. Уряд непокоїло поширення тероризму. У серпні 1879 р. народницька «Земля і воля» перетворилася на «Народну волю» з набагато радикальнішими поглядами 47, а 1 березня 1881 р. вона організувала вбивство Олександра II.






«Голод на землю»



Після страшного потрясіння, викликаного вбивством царя, місцева влада зовсім розгубилася. Кожний губернатор намагався показати, що в його губернії панує спокій. Волинський губернатор запевняв, що народ



45 Там само, оп. 536, спр. 266 (річний звіт за 1879-1880 рр.). Д.П.Пойда наводить такі самі факти за матеріалами поліції: Ук. соч. — С. 189-192. У газеті «Черный передел» (№ 2, вересень 1880 р.) справа Браницьких висвітлюється в революційних виразах.

46 Там само, оп. 617, спр. 250 (лист міністра юстиції Черткову); Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 193-194.

47 Документальне дослідження про «Народну волю» з позицій марксизму показує, що революційний рух був досить ізольований від народу. Див.: Катренко А. Н. В борьбе за пробуждение народной революции. — К., 1988. — 134 с.



перебуває у великому горі, і навіть у костелах і синагогах проходять молебні. Не зважуючись говорити про селянські рухи, котрі ще більше увиразнювали кричущу несправедливість у земельному питанні, річні звіти за 1881 і 1882 роки знову звалюють провину на всіх: поляків, євреїв, соціалістів, штундистів, колоністів-іноземців. Загалом же в усьому винні поляки. Саме вони після реформи продали надто багато земель німцям, чехам, підданим Пруссії, Австрії і Царства Польського, «внаслідок чого селянські громади, особливо в повітах з великими лісами, помалу опинилися в оточенні дрібних колоністів-землевласників», з якими селяни не можуть порозумітися, бо заздрять їхнім успіхам.

Злидні — поганий порадник. Оскільки ж розмежування панських і селянських земель не просувалося, зростало число випадків швидкого правосуддя, а смерть царя викликала найнеймовірніші чутки. Одні твердили, що в недалекому майбутньому буде подушний розподіл землі, інші, навпаки, говорили про повернення панщини. 27 травня 1881 р. Міністерство внутрішніх справ навіть змушене було видати спеціальний циркуляр для поліції з рекомендацією «звертати щонайбільшу увагу на небезпечні чутки про розподіл землі, про податкові наділи, чорний переділ тощо». У 1882 р. волинський губернатор знову б’є тривогу про необхідність покінчити з розподілом маєтків і межуванням. Нескінченні конфлікти, підкреслює він, відлякують російських поміщиків осідати тут, бо вони хвилюються за долю своїх надбань.

На думку волинського губернатора, не виключено, що незадоволення може обернутися проти євреїв (і це при заходах, вжитих стосовно зловживань цього «недоброзичливого племені»!). Тому він пропонує повністю виселити їх за межі губернії. Дрентельн зауважує на полях: «Добре для Волині, а для Росії?». Отож ми — напередодні антисемітських законів 1882 року. Київський губернатор співає таку саму пісню, але козел відпущення в нього інший. Його звіт за 1881 р. сповнений злостивої ненависті до штундистів, «соціалістичний і негаційний раціоналізм яких» свідчить про потребу укріплення православного духовенства. Навіть Дрентельн сприйняв це як надмірне містико-патріотичне пустослів’я, занотувавши на полі: «Одні фрази і жодних фактів!». Надамо ще раз слово волинському губернатору про ці найнеспокійніші роки: «В політичному відношенні у Волинській губернії, як і в 1881 р., тривожних симптомів не помічено, але інтелігентний прошарок поляків, як завжди, прагне вирізнятися, утримуючись від прояву найменшої симпатії до всього російського, чим виявляє свою приховану ворожість до уряду» 48.



48 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 535, спр. 310,322,355; оп. 536, спр. 169: річні звіти за 1881,1882 роки по Волинській і Київській губернії.



Загострення соціальних конфліктів у 80-х роках багато в чому можна пояснити надзвичайним демографічним стрибком, який триватиме й надалі.

На 1881 р. загальна чисельність населення Правобережної України становила понад 7 млн. чол.


Губернія

Населення

Площа в кв. км

Густота на кв. км

Київщина


2 624 623


50 998,1


51


Поділля


2 642 614


42 017,6


53


Волинь


2 050 929


71 851


29


РАЗОМ:


7 318 166


164 866,7


в середньому 44,3



Густота населення здається ніби не надто високою, але пригадаймо великі обшири, вкриті лісами, а також розлогі території, непридатні для обробітку. Сільське населення різних станів (переважно селяни та міщани) сягало 6,26 млн. жителів, тобто 90,6%. Люди тулилися на таких самих, як і 20 років тому, клаптиках. Тим часом за 19 років число мешканців трьох південно-західних губерній, де, як і по всій імперії, відбувся дивовижний демографічний стрибок, зросло на 1 434 199 чол., тобто на 26,2%, і то незважаючи на значну смертність серед дітей та на нестатки 49. Природний приріст населення, який у 1870-х роках складав 14 осіб на тисячу на Поділлі, 17 — на Київщині і 18 — на Волині, у 1880-х сягне на Поділлі й Волині 20, а на Київщині — 22 чол.

Якщо ми пригадаємо, що масі колишніх кріпаків належала тільки половина площі, якою володіло всього кілька тисяч поміщиків, то опинимося біля витоків феномена, відомого в початках XX ст. під назвою «голод на землю». Протиправне обезземелення додатково поглиблювалось тим, що всередині селянства наростало значне розшарування. Коштом більшості оформляється «багата» меншість, звіти фіксують зростання злочинності, пов’язаної з обезземеленням. Так, усе численнішими стають банди конокрадів. Лише протягом 1881 р. на Волині вкрадено 4 276 коней, за що заарештовано 1 687 осіб, часто за доносами. Оскільки покарання незначні, то справедливості дошукують самосудом, на місці. В Київській губернії з тисячі пожеж 1882 р., спричинених наявністю будівель з дерева й соломи, блискавкою, необережною поведінкою з вогнем тощо, 281 -злочинного походження.



49 Kraj, 1884, N 9 19. — S. 1: «Siły ekonomiczne kraju zachodniego, cześć III, Ukraina»,Погані санітарні умови життя часто викликають епідемії холери й дифтерії. Епізоотії також приносять багато смертей, а профілактичні заходи (обов’язковий забій худоби) сприймаються як несправедливість. Неосвіченість є причиною багатьох бунтів.


Польські землевласники полюбляли говорити про «шагреневу шкіру» своїх маєтків, якими прагли заволодіти росіяни. Що ж залишалося казати селянам, котрих ставало все більше й більше довкола їхніх латифундій? І що робить панство для полегшення злиднів, які оточують розкішні парки?

У мемуарах польських землевласників більше прочитаєш про ворожість селян, ніж про покращення долі цих бідолах, бо світ, у якому жили мемуаристи, та й сама їхня ментальність були безнадійно архаїчними й негнучкими, скерованими лише на збереження кожної п’яді «польської землі».

Як і на початку століття, благодійність і милосердя є гарантами доброго сумління багатьох. Всі вони «добрі». Один приймає в лікарню, влаштовану на фабриці для своїх працівників (поляків та іноземців, але не для місцевого населення!), селянина-українця, якому тачкою поламало хребет. Навіть наказує принести йому молока. Він за власний кошт виховує двох синів свого улюбленого слуги-українця, потім забирає їх у Варшаву. Другий організовує допомогу жертвам пожеж, котрі у своєму невігластві вважають грім карою небесною, на яку не можна нарікати. Він дає їм 10 телиць і зерно для посіву, а вони за це відроблять. Такі щедрі господарі з гордістю називають себе «зачинателями соціальної праці на селі». Мати Гелени Кутиловської утримує власним коштом медичну сестру і повитуху, сприяючи поширенню гігієни в цьому краї, де чоловіки прив’язують своїх дружин за руки до балки, аби їм легше було родити. Доброта світу патріархальних резиденцій дуже зворушлива: «В Куманівці мої батьки зуміли створити особливу атмосферу доброзичливості, можливість спільного життя людей різних соціальних шарів. Пануючий у нашому домі клімат, де дотримувалися сімейних традицій, великого патріотизму, поваги до людей праці, абсолютної чесності у ставленні до себе й до інших, передавався всім, і ми, діти, виростали в такій атмосфері». С. Стемповський також згадував, що мама таємно від чоловіка допомагала селянам: «У ті часи в селах селяни були майже позбавлені медичної допомоги, і тут було багато роботи. Моя мама цікавилася лікарськими рослинами, народною медициною, вона перев’язувала рани й виразки, а в серйозних випадках давала лист до повітового лікаря, якому платила з власної кишені». Батько вороже ставився до такої діяльності, хоча й вивчав чотири роки медицину в Києві, бо, як казав, «хворий селянин — це або ледащо, або симулянт» 50.



50 Matlakowski W. Op. cit., n. 427; Kutyłowska H. Moje dzieciństwo i mlodośćz lat 1898-1919. -Biblioteka Narodowa, rps. 10 530, без пагінації; Stempkowski S. Ор.сіt. — S.23. Певне уявлення про стан охорони здоров’я дає той факт, що в Київській губернії на близько 2,7 млн. жителів у 1883 р. припадав усього 271 лікар, з них 82 було державними, а 130 працювали в лікарнях, скоріше амбулаторіях. У двох інших губерніях їх було ще менше.



У маєтках великих панів добродійницька діяльність часто перетворювалась на показуху. Так, граф Владислав Браницький вважав за потрібне відповісти на нападки «Киевлянина», де його звинувачували в тому, що кошти, надані під час війни 1878 р. для Червоного Хреста, він використовував виключно для своїх працівників-поляків. У газеті Kraj Браницький пише, що три створені ним госпіталі для поранених служили і простому людові. Цього не можна сказати про утримувану ним середню школу, де вчаться виключно польські діти, але він підкреслює факт фінансової підтримки селян, зокрема — створення банку для надання їм позик. Kraj охоче писав про діяльність графа, бо той був співвласником газети. Висвітлювалась кожна подробиця. Йшлося про фонд, створений у 1838 р. Олександрою Браницькою-Енгельгардт: капітал в 1 млн. руб. асигнаціями мав допомогти 100 тис. кріпаків з 226 сіл, що входили до білоцерківського маєтку. Перший внесок (285 700 руб.) був зроблений у 1863 р. до державного банку в Києві, а 20 червня 1875 р. Міністерство фінансів затвердило його як початковий капітал селянського банку, відкритого аж 1 січня 1880 року. Значна перевага цього банку, писала газета (яка, до речі, часто долучала свій голос до антисемітських виступів, щедро цитуючи Дрюмона), в тому, що він витягає селян з рук жидів. Щоправда, коли банк опублікував свої підрахунки, його філантропічність виглядала не безспірною. Внески приймали з дрібним процентом: 5% на строковий вклад і 2% на поточний рахунок, зате позики надавали під 12%. Проте цей досвід, нехай локальний і поодинокий, мав свої переваги, привчаючи простолюд по-новому ставитися до грошей і виводячи його з традицій натурального господарства, замкнутого переважно на самозабезпеченні й обміні 51.

Покірливість і століття рабства не могли не залишити серед селян звички вважати gentlemen farmers вищими істотами, перед якими слід завжди схилятися у покорі. Коли один з Браницьких помер у Парижі, російська і польська преса милувалася 5-тисячним натовпом селян, що прийшов на вокзал зустрічати тіло, привезене в Білу Церкву, а також чудовим проявом соціальної солідарності, яким стали похорони, де коло домовини можна було побачити разом аристократів, селян і міщан з православними та католицькими корогвами (євреям дозволили відправити службу аж через два тижні). Та чи не показово те, що на іншого Браницького напало троє селян, котрих він застав за крадіжкою дров? Дуже строге покарання нападникам — шість років каторжних робіт і пожиттєве поселення в Сибіру -не змогли зітерти у всієї губернії тривожного передчуття кінця світу, коли діються злочини проти величності 52.



51 Kraj, 1882, №4.- S. 11; 1884, №26.-S. 19; 1889, №49.-S, 13.

52 Ibid., 1884, № 35. — S. 18; № 39. — S. 18.



Про відносність правосуддя свідчать чималі заворушення у маєтках Браницьких Звенигородського повіту в 1880-1883 роках, які засвідчили стійкий потяг селян до традиції, що не мала нічого спільного ні з польською, ні з російською. Програвши довгий процес з поміщицькою родиною і зрозумівши, що їм не подолати зговір польського пана з російським правосуддям, селяни с.Вільшана, які вважали себе обманутими на 700 десятин ще наприкінці 1860-х, вирішили організуватися автономно і відмовились обирати сотників та десятників, бо знали, що ця селянська поліція зв’язана присягою з державним апаратом, їх не вдалося приборкати навіть після того, як сотня козаків заарештувала організаторів. Член Київського губернського присутствія у селянських справах Богословський пішов на те, що дозволив обрати трьох сотників замість шести і 20 десятників замість 34, але не домігся й цього. З серпня 1882 р. губернатор призначив на ці посади сторонніх і ввів військо, але 300 селян рішуче прогнали «жовтих», закликаючи людей не працювати на Браницьких, захопити панські землі і не платити державний податок. Сусідні села Тарасівка, Товста, Козацьке, Пединівка почали рубати панський ліс. На спогад про давню гайдамацьку свободу наклався вплив колишнього студента, нині члена «Народної волі» Ф.Л. Сушманова, який оселився у Вільшаній під прізвищем Квітко. Тож Дрентельн змушений був послати Браницькому значну допомогу: в згаданих селах розквартирували полк драгунів і батальйон піхоти під командуванням генерала Руссау, який заборонив солдатам будь-який контакт з населенням, бо, даючи їм їсти й пити, селяни з ними браталися. Після неодноразових сеансів батогової політики українці таки повернулися до праці, сплатили податок і вибрали відповідальних осіб. Судячи з поліцейських рапортів, Руссау діяв «надзвичайно енергійно, сміливо, вміло й рішуче», підтримуючи порядок впродовж 1883 р. завдяки «військовим рейдам», котрі в кожному селі супроводжувалися екзекуціями 53.

Приклад Браницьких як найбагатших людей в Україні особливо показовий, але таке саме принципове несприйняття селянських потреб було властиве поміщикам усіх трьох губерній. У 1881 р. до протилежного краю південно-західних теренів, поблизу Рівного, прибуває батальйон на чолі з волинським губернатором, аби розігнати селян-бунтівників у маєтку Микуличів (села Липки і Вовкошів), де господарі мали близько 2 600 дес.). Селяни відмовилися поступитися землею, котра, згідно з інвентарем, належить їм, але за рішенням суду передана Микуличам. Лише втручання



53 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 349-352.



війська примусило їх підписати обіцянку «врегулювати свої спори законним шляхом». Коментуючи інцидент, Kraj вбачає в ньому лише руку «невідомих таємних агітаторів, порушників громадського спокою», а селянські злидні відносить на рахунок ще одного козла відпущення — численних куркулів, які оббирають своїх же братів 54.

У книзі Д.П. Пойди показано, що повстання нерідко відбувалися і в маєтках росіян, а в книзі Бенсідуна наводиться багато прикладів селянських виступів безпосередньо на території Росії, викликаних тими самими причинами. Нам важливо показати, що допомога російської армії аж ніяк не бентежить польських панів, які в інших ситуаціях полюбляють говорити про власний «патріотизм» і схильні вважати українців «своїм народом». До такого парадоксу вони ставляться цілком спокійно: адже головне, як відомо, полягало в тому, щоб за всяку ціну зберегти родинний спадок.

Підцензурна преса оповідає лише про найбільші повстання, зате архівні матеріали поліції та генерал-губернатора містять болісний перелік конфліктів, невесело подібних один до одного. В 1882 р. в с. Іванківці Ушицького повіту поміщик Скибневський розпочинає судовий процес про 60 дес., що їх вимагають повсталі селяни. Завдяки втручанню подільського губернатора, який керує каральною операцією, земля залишається за польськими поміщиками. Викликано 50 козаків для придушення виступу в сусідньому селі Вахнівка, де селяни вимагали 60 дес. орної землі і 100 дес. угідь у поміщиці Крупинської. У 1882 р. 200 селян з маєтку Карвицьких у селі Полинка під Новоград-Волинськом зруйнували цегельний завод. Під час замирення, проведеного під командою волинського губернатора, заарештовано 60 бунтівників. Сулятицьким ніяк не вдавалося припинити бунт жінок в селі Лядова Могилівського повіту, аж доки для розподілу землі не прибуло дві роти солдат. У 1883 р. у маєтку Третяків у с. Гуничі Овруцького повіту захоплення спірних земель супроводжується бійкою з поліцією, жінки виходять з кийками, а чоловіки виганяють худобу на панські поля. А коли землю відбирає челядь польських панів, а власник збирається збудувати там заїзд, селяни знову її захоплюють, і лише телеграма до губернатора, і його приїзд, дають змогу взяти від кожного селянина обіцянку «поважати чуже майно» 55.

Вдумливий звіт київського губернатора за 1883 р. добре відображає тупик, у який зайшли відносини на селі: «Прикрі непорозуміння, викликані в ряді випадків стихійним захопленням земель і пасовищ, що належать до



54 Kraj, 1882, №5.- S. 10.

55 Пойда Д.П. Ук.соч. — С. 278-288.



великого маєтку, останнім часом призвели до застосування особливо суворих заходів до винуватців при відновленні належного порядку». Все це, продовжував він, свідчить, що «основи цивільного життя — недоторкане право власності — переживають у народній свідомості певну патологічну кризу». Він визнає, що поведінка селян зумовлена несправедливістю при поділі землі і навіть зауважує, що «ці конфлікти досі не привернули достатньої уваги, але через певний час, з ускладненням життя, вони можуть скласти справді серйозну перепону на шляху нормального, цивілізованого розвитку народу». Не без проникливості губернатор негативно оцінював надання землі a la russe — на общину, а не на двір, через що оформлені ділянки ніколи не могли стати індивідуальними, і жоден селянин точно не знав, де його власна частка. Оскільки ж у свідомості продовжує домінувати старий порядок, така нечіткість при повній відсутності кадастру може виявитися дуже небезпечною в майбутньому, бо що ж це за власність з невстановленими межами? Він також підкреслює корінь зла, пекучу проблему відносин на селі після відміни кріпацтва: «З юридичного боку права селян не мають жодного реального змісту». Вважаючи загальне межування джерелом ще більших конфліктів, губернатор схиляється до реформи (в 1889 р. її буде здійснено лише в Росії), яка при відсутності земств у західних губерніях могла б нормалізувати життя в краї шляхом створення «органу місцевої влади, близького до народу, пов’язаного з ним традиціями і сприйняттям власності». Коротше, зароджується ідея «земських начальників», російських захисників і опікунів небезпечного селянства 56.

Серед сервітутів, існуючих в 1863 р., найбільші тертя між землевласниками і селянами викликало право на випаси. Д.П. Пойда наводить вражаючий перелік випадків, де застосування сили було не меншим, ніж при незаконному захопленні землі (ці ситуації часто плутають). Сутички відбувалися здебільшого між селянами й польською челяддю, яку посилали прогнати непроханих гостей та зайняти їхню худобу. В результаті траплялися і смертельні випадки. Розлючені селяни в регулярних набігах знищували всі загорожі, тож власники відчували себе неначе в облозі. Нападники засипали викопані за великі гроші рови, руйнували загорожі проти тварин, захоплювали панські угіддя. Не було жодної поміщицької польської сім’ї, яка б не зіткнулася з подібним конфліктом; часто можна було бачити селян, побитих охоронцями, управителів, побитих селянами, дітей, що топилися в річках, утікаючи від переслідування слуг, які охороняли права своїх господарів.



56 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 537, спр. 230.



Це питання тісно пов’язується з чисельністю худоби, зокрема, тяглової, яку мали селяни. Протягом 20 років у трьох губерніях спостерігалось потроєння кількості коней: з 501 090 голів у 1864-1866 до 1 719 739 — у 1883-1887 роках (точністю статистичних даних завдячуємо регулярним військовим переписам). Саме тому Kraj дав захоплений відгук на брошуру російського поміщика з Київщини Моргова, яку той подав у Сільськогосподарське товариство у Києві, доводячи, що селяни утримують забагато коней. В цій губернії, як писав Kraj, нараховується 432 647 коней. При цьому у великих маєтках їх 112 907, а у селян — 286 809 голів, хоча маєтки (польські й російські) займають площу 2,201 млн. дес., а селянські наділи — всього 1 875 млн. десятин. Відтак, у великих маєтках один кінь припадає на 19 дес., а у селян на 6 десятин. Це ненормальна ситуація. Велика кількість коней при малому обсягові робіт стає причиною епідемій і призводить до несанкціонованого пошуку пасовищ 57.

Нещира підступність таких міркувань стане очевидною, коли порівняти їх з результатами військового перепису коней. Згідно з ними, Київська губернія належала якраз до тих, де станом на 1888 р. було найбільше безкінних селянських господарств — 61,9%, решта мала по одному коню (8,8%), по двоє (20,1%) і по троє (9,2%) коней.

Не такими були співвідношення на розлогих землях Волині, де лише 34,7% селянських господарств були безкінними, а 40,4% мали навіть по троє коней.

Загальна усереднена цифра по трьох губерніях така: безкінні господарства — 49,3%, однокінні — 5,1%, двокінні — 24,2%, трикінні — 18,1%. Тобто, проблема надмірної кількості коней була цілком вигаданою. Варто підкреслити появу заможного селянства на тлі наполовину зубожілого: 42% власників пари коней становили, безумовно, групу тих, кого називали куркулями і чиї сини в сталінську епоху виступлять проти колективізації, а в добу жахливого геноциду власним життям заплатять за любов до приватної власності.

Про реальний занепад селянського господарства на дрібних наділах добре свідчить поголів’я великої рогатої худоби та овець, що зростає значно повільніше за населення: 1,37 млн. великої рогатої худоби в 1863 р. проти 1,47 млн. в 1883, або 7% приросту; 2,62 млн. овець в 1863 р. і 2,88 в 1883 р., або 11,3% приросту. Лише кількість свиней, котрим не треба пасовищ, зростає відповідно до потреб населення: з 1,15 до 1,44 млн., або 29,2%



 57 Kraj, 1884, №5.-S. 16.



приросту 58. Тож хіба важко зрозуміти всю гостроту конфлікту, поглянувши на ці цифри і задумавшись над споживанням молока й м’яса селянами? Тільки цим і можна пояснити пориви відчаю, коли громадську худобу заганяли на панські сіножаті і навіть посіви.

Заворушення через брак пасовищ відбуваються у 1881 р. в Роговських у Чигиринському повіті, у Любомирських та Домбровських у Липовецькому, в Дуравських у Таращанському, Бжозовських у Черкаському повітах, в 1883 р. в Єлецької у Новоград-Волинському, у Потоцьких у Вінницькому, у Сулятицьких і Марковських в Ямпільському, у Косецьких у Кам’янецькому, у Соболевських у Летичівському, у Тарновських у Канівському, у 1884 р. у Шкляревича у Сквирському повіті. Тут щоразу розгортаються бійки, поліції доводиться охороняти панські статки. До таких суперечок армія втручається не так часто, як під час стихійних захоплень землі. Винятком став один серйозний випадок 1884 р. під Вінницею, коли Грохольський телеграмою вимагав від губернатора прислати дві роти солдат, аби покласти край «сваволі» тисяч селян з великих сіл Сальник і Лаврівка, які захопили його землю, попередньо засипавши викопані довкола рови. Надіслана допомога на певний час присмирила селян, але у 1885 та 1886 роках недозволені випаси розпочалися знову 59.

До 1905 р. згадані соціальні потрясіння не набули загрозливого масштабу, оскільки революційна пропаганда була ще слабкою. Окрім ласки власних панів, селяни могли покладатися на допомогу хіба вузької групки інтелектуалів, наприклад, лікарів (серед них багато поляків) та суддів. Тотальна замкнутість цього суспільства добре змальована двома очевидцями. Перший — польський лікар Владислав Матлаковський, який досить прохолодно ставиться до своїх пацієнтів з-поміж селян, віддаючи перевагу багатим клієнтам з резиденцій: «Руський народ загалом дуже симпатичний, але зовсім негарний — принаймні я не бачив оспіваних поетами ні «чорних очей», ні гарного жіночого обличчя; він дуже обдарований, розумний, але ледачий і схильний до пияцтва. Він не обізнаний з ремеслами, живе дуже просто, нічого не чекає від світу, оре, сіє, пряде, тче, вичиняє овечі шкури. Охоче звертається за порадами до лікарів, прислухається до них, питає, скільки повинен заплатити, і з вдячністю дає те, що може...». Для судді-росіянина, який часто розглядає справи про злочинні порушення, але як охоронець закону змушений йти проти власного сумління, таке байдуже



58 Материалы височайше утвержденной 16 ноября 1901 г. Комиссии по исследованию вопроса о движении с 1861 г. по 1900 г. благосостояния сельского населення среднеземледельческих губерний. — СПб., 1903, 1 часть, табл. XVIII; Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 53.

59 Пойда Д.П. Ук. соч.-С. 306-315 (описано кожний конфлікт).



ставлення нехарактерне. Наприклад, у жовтні 1885 р. йому довелося судити селянина за візок дров, украдених у лісі Фелікса Собанського. Він засуджує бідаку до тюремного ув’язнення, а потім, як оповідає польський пан Ян-Юліан Маньковський, обурений його викличною поведінкою, зняв свій ланцюг судді і звернувся до членів суду з короткою промовою демократичного забарвлення. Ви бачите, сказав він, нещасного дурного селянина, який, щоб зігріти себе й свою знедолену сім’ю, украв кілька полін у мільйонера! А той, купаючись у розкошах, не посоромився подати на нього в суд. Як суддя я був змушений засудити його, але як людина я звертаюсь до вас, панове, і питаю: чи ж не знайдеться бодай один серед вас, хто б узяв цього бідного чоловіка на поруки, аби не примушувати мене у цю ж саму мить відвести його до в’язниці?». Така двоїста поведінка, активно засуджена присутнім панством, не могла схвилювати нічиєї свідомості, бо була винятком 60.

«Голод на землю» був взагалі характерним явищем для імперії. Уряд спробував трохи послабити лещата, в які затиснув селянські господарства, створивши 1882 р. Селянський земельний банк з метою надання селянам кредитів для купівлі землі. Але гострота російсько-польської вбитви за землю, досліджена у попередньому розділі, не залишала селянам Правобережної України надії на розширення своєї власності за рахунок великих маєтків. Це стане надто очевидним, коли ми порівняємо до смішного невеликі площі, придбані селянами (яких відразу почали вважати куркулями) 61 за допомогою банку.



Губернії

Земля, придбана селянами ( в тис. дес.)

1883-1885


1886-1890


1891-1895


Волинь


4,1


22,7


21,1


Київщина


7,7


36,6


18,7


Поділля


6,4


21,7


14,4



Ці цифри від 2 до 12 разів менші, ніж аналогічні дані про купівлю землі на Лівобережній Україні. Розчарування було ще гострішим, оскільки в наших трьох губерніях багато селян вважало, що площу панських маєтків можна буде експропріювати відразу після одержання позик. У зв’язку з



60 Matlakowski W. Op. cit. — S. 459; Mańkowski J.-L. Op. cit. — S. 55-56; посередницька роль, яку губернатори відігравали в Росії і про яку пише Бенсідун (Назв, праця. — С. 268-269), останнім тут не властива.

61 Воблий К.Г. Нариси з історії російсько-української цукро-бурякової промисловості. — Т. 2 (1862-1895).-К., 1930.-С. 76.



такою наївністю генерал-губернатор Дрентельн на початку 1884 р. навіть розіслав по місцевих органах влади застереження щодо селян, які хочуть обов’язково купити землі, що не підлягають продажу! 62

За таких ускладнених обставин відповідь світу панів могла бути однозначною — репресії. 31 травня 1885 р. міністр внутрішніх справ І.Н. Дурново розсилає всім губернаторам друкований обіжник, повідомляючи про можливість у виняткових випадках застосувати тілесні покарання для замирення селян за умови особистої присутності губернаторів «для напоумлення бунтівників». Цей документ, схоже, зовсім не відповідав реальності. Відомо, що губернатори не чекали на дозвіл міністерства! Втім, згаданий текст став етапним. Він офіційно узаконив практику, що досі хіба намічалася, і підтвердив провал відміни кріпацтва 22 роки тому. «Враховуючи особливі умови нашої епохи, місцевість, неспокійний характер населення і безладдя взагалі, — писав міністр, — немає сумніву, що тілесні покарання можуть виявитись не просто адекватним, а єдино ефективним засобом. Такий засіб, вдаряючи лише по невеликій кількості бунтівливих осіб, незрівнянно легший, ніж розквартирування військ, котре завжди виснажує населення, вже не кажучи про випадки, коли доводиться застосовувати зброю» 63.

Немов у відповідь на цю брутальність наростає жорстокість і агресивність селянських виступів. Кілька польських поміщиків з Волині подають у Kraj страхітливу інформацію про деталі вбивства одного з них, Мико-лая Отмарштейна. Його теща Дубовецька писала, що він завжди жив у злагоді з селянами, навіть не подавав на них до суду за крадіжку дров. Інший кореспондент, підписаний як F.М.Е., сусід з Овруцького повіту, змалював пронизливу картину загибелі цього молодого, міцного поляка, який тричі підводився після ударів сокирами, доки його таки наздогнали і задушили. «Серед місцевого обивательства цей злочин викликав страшений переляк через чимраз зростаюче зухвальство подібних злочинів і дедалі частіші випадки кривавого порахунку селян з дворянами. Вбивство було вчинене серед білого дня, за кількасот кроків від резиденції, у присутності чотирьох свідків, робітників маєтку, які не прийшли на допомогу жертві». Далі він вдається до спогадів про замах, вчинений минулого року на Владислава Браницького, «на тлі сотень крадіжок, злочинних підпалів та двох десятків інших злочинів, що трапились за рік у цьому ж повіті». Допис закінчується згадкою про тривожну атмосферу в маєтках: то кидають палицею на



62 Kraj, 1884, №13.- S. 11.

63 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 250.



власницю замку, яка йде селом, то погрожують спалити врожай, аби домогтися шматка вигону, і «все це разом проливає досить похмуре світло на становище дворянства в нашому краї» 64.

Через кілька місяців ще один польський кореспондент з України (М.К.М.) висловлює радість з приводу суворих штрафів, накладених на селян двох сіл, які випасали худобу на панських землях: «Лише законний шлях є добрим шляхом. Смертельні сутички, що спалахують там і тут внаслідок конфіскації худоби, надзвичайно ослаблюють у народі почуття покори й соціального порядку, залишаючи йому як останній аргумент лише грубу силу, тоді як законний шлях зобов’язує поважати принципи права й справедливості і тим самим виховує його» 65. Наступного тижня напали на лісника графа Грохольського, потік розливався далі. У річному звіті подільського губернатора за 1888 р. розділ про заворушення по селах виглядає, як якась монотонна пісня, lamento, що існує в порядку речей: «Що ж до масових бунтів, то минулий рік з огляду на кількість та характер заворушень можна вважати добрим. Трапилося вісім випадків, залагоджених поліцією без застосування надзвичайних заходів». Коротше, підсумував губернатор для свого августійшого читача, не сталося нічого, що могло б зашкодити недоторканості власності великих землевласників» 66.

Поміщики південно-західних регіонів ще довго зітхатимуть від бажання одержати інститут, що його Дурново забезпечив у 1889 р. російським поміщикам, а саме — земських начальників: це були дворяни, призначені в кожному повіті для управління селянами. Такий винахід, утвердження якого у льтраконсервативне російське дворянство домоглося при підтримці князя Мещерського, редактора «Гражданина» (всупереч позиції навіть такого реакціонера, як Побєдоносцев), ліквідовував автономію земств на селі, запроваджену 1861 року. Оскільки ж у південно-західних губерніях земств не було, мирові посередники залишалися єдиними представниками місцевої влади разом із суддями. Мещерський марно намагався добитися через свою газету поширення інституту земських начальників на західні губернії, викриваючи «анархію» та «хаос», що панували там серед селян і гальмували купівлю маєтків росіянами, яким нашіптували: «Не купуй, селяни з’їдять тебе». Та найприкметніше, що цю статтю з «Гражданина» переклав і опублікував Kraj. «Я так і не зрозумів, — писав у ній російський князь, — ні того, чому політика русифікації західних губерній пов’язується з прищеплен



64 Kraj, 1885, №50. -S. 15.

65 Ibid., 1886, №27. -S. 14.

66 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 542, спр. 100.



ням селянам принципів найбільшої неповаги до дворян взагалі і найбільш крайнього соціалізму, ні того, як, принижуючи дворянський елемент, представлений поляками, уряд розраховує примирити офіційну пропаганду соціалізму з посиленням того таки дворянства в особі російських землевласників». Редактор Kraj’у Еразм Пільц, зі свого боку, вбачав в анти-селянських заходах шанс для магнатів, цих орендодавців багатств України; що ж до земських начальників, то влада, на його думку, остерігається запроваджувати їх на західних теренах, бо на ці уряди неминуче довелося б призначати поляків 67.







Посилення блокади в 1890-х роках


Ведучи боротьбу між собою, поляки й росіяни однаково вважали українців людьми нижчого сорту, перешкодою на шляху задоволення власних земельних апетитів. Мало хто заходив так далеко, як Барбара Луцкевич зі Сквирського повіту, яка листувалася з генерал-губернатором Дрентельном, намагаючись отримати відповідь на питання, чи є в селян душа, однак цілком певним є те, що для більшості поляків вони не були особистостями. Мемуари докладно відбивають такий спосіб сприйняття. «Я не пригадую їхніх прізвищ, — писав Мар’ян Лонжинський, — можливо, я їх і не знав, бо за тогочасних відносин у селі не було звичаю називати селян на прізвище, хіба в бюрократичних установах». Найчастіше селянина називали на ім’я чи прізвисько. Так, Вацлав Подгорський постійно називає усіх своїх слуг-українців Bazylek, додаючи якусь ознаку: чорнявий, білявий, високий, низенький тощо. Для тітки Станіслава Стемпковського усі її лакеї звуться Jan, для чарівної інженю Марії Левицької всі носильники на вокзалах Michałkowie. Вона зізнається, що не пригадує, як виглядав їхній старий пастух: «Одягнений в старий полотняний або домотканий одяг, Гордій здалеку скидався на стовбур дерева. Влітку він пас корів і так зливався з пейзажем, що його часто було важко вирізнити в кущах... Він жив з нами і серед нас. І водночас був ніби сам по собі». Окрім того, селянські наділи перепліталися з панськими землями так щільно, що селянську власність було неможливо обминути, наприклад, під час полювання — улюбленого заняття панів. Г. Кутиловська писала: » Хоча в принципі по засіяних полях на конях не їздили, на практиці цього уникнути не вдавалося. Селянські



67 Kraj, 1889, №23.- S. 4.



наділи здебільшого були вузенькими смужками, часом з версту довжиною. Одна засіяна, друга під паром і т.д., то як їх же можна було об’їхати?» 68.

Цей присутній повсюди народ, хоч як його тримай на відстані, під пером польських поміщиків набуває обрисів невідступної загрози і аж ніяк не сільської ідилії. Читаючи Я.-Л. Маньковського, який присвятив півтора десятка сторінок мемуарів розповідям про конфлікти, випадки, процеси тощо, котрі він понад 10 років, починаючи з 1885 р., вів проти селян то з приводу води, відверненої від його млина, то з приводу мостів на його річці, то про підпали скирт, висилаючи телеграми губернатору, розуміємо, що нераз ця боротьба набувала характеру істеричної і нескінченної гри, піротехнічної війни, де просто здавали нерви обложеної сторони 69.

Відчуття боротьби з невловимим ворогом, що тримав в облозі резиденції, добре вимальовується на початку 1888 р. в статті «Новини з півдня», опублікованій на першій сторінці Kraj’у. Занепокоєний численними заворушеннями автор, який підписався lg., визнає певні позитивні якості «селян наших губерній», відразу ж додаючи: «Цей народець, зібраний у натовп, стає страшним, немов табун диких коней, немов скажений звір чи нестримна стихія». Автор жалкує про «моральну занедбаність» цього знедоленого народу, позбавленого шкіл, «влаштованих на здорових принципах соціальної етики». Встановлені для його захисту інститути, додає він, лише сприяють розбещенню, бо право завжди прихильне до нього, коли він краде землю у поміщиків. У згаданій статті, типовій для ментальності польських землевласників, вже маячить привид революції. Автор за зміни, які «уберегли б суспільство від розпаду й ослаблення, а це обов’язково станеться, коли держава спиратиметься виключно на селянську масу, повністю зневажаючи закони освіченої землевласницької категорії, і пов’язавши свої інтереси з темними інстинктами селян». Справедливе передчуття.

Якщо цю статтю і пропустила санкт-петербурзька цензура, то хіба тому, що російську думку непокоїли ті самі проблеми. Показовим є дедалі частіше звертання польської газети до селянського питання. Описуючи конфлікт за пасовища в Мирополі на Волині, у маєтку графа Чапського, де довелося



68 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 99; Łążyński M. Sto lat bez mała. — Warszawa, 1961. — S.M1; Podhorski W. Ziemiaństwo na Ukrainie. — Biblioteka Jagiellońska, rps. 9831. — S. 91; Stempowski S. Op. cit. — S. 35; Kutyłowska H. Moje dzieciństwo; Lewicka M. Dzieciństwo. — Warszawa, 1973. — S. 13-176; Beauvois D. Eux et les autres: les memorialistes polonais des confins de l’Est au XX e s. II Pologne singuliere et plurielle. — Lilie, 1993. — P. 127-149.

69 Mańkowski J.-L. Op. cit. — S. 79-93. Щоправда, цей поміщик був особливо сварливим і любив судитися. Див. думку його брата — ксьондза: Mańkowski P. Pamiętniki. — Biblioteka Narodowa, rps. 9781.-T. I. — S. 60.



застосувати силу, Е. Хлопицький зазначає, що народ не є ані поганим, ані позбавленим почуття справедливості, але він неосвічений і ним маніпулюють: «Він піддається впливу сільських підбурювачів, як єврей-орендар, офіціалісти резиденцій, а особливо солдати у відставці, що діють тихцем. Оце представники сільських верхів, котрі дають нам відчути свою владу» 70. Як бачимо, говорити про соціальну несправедливість вважалося блюзнірством.

Певну поступку робить у цей час уряд, дозволивши поновити театральні вистави «малоросійською мовою», всупереч ґвалту найзатятіших русифікаторів, як редактор «Киевлянина» Піхно та ректор Київського університету Ренненкампф. Проте театр фактично не виїжджав за межі Києва, відновивши з 1883 р. постановку п’єс Котляревського, Основ’яненка, Шевченка. Під час свого візиту до Києва в 1885 р. Олександр III навіть продемонстрував йому прихильність, дозволивши композиторові Лисенку виконати дві народні пісні з оперети Старицького: «Гей, не дивуйте» та «Туман хвилями лягає». Та яке значення мали ці реверанси в бік фольклору тоді, коли село буквально задихалося в обкрадених поземельних межах. Чи ж милуючись народними костюмами на гарненьких хористках, імператор згадував про нескінченну низку повстань, де якраз жінки відігравали щодалі більшу роль? Польська преса не без зверхності називала такі регулярні ексцеси «бабськими бунтами». В одному з номерів Kraj’у за 1887 р. бачимо поруч статтю з Ямполя, сповнену жалю щодо деградації гарного народного одягу та давніх пісень, і статтю з Вінниці, де йшлося про наростання стихійних жіночих протестів. По кілька тижнів ув’язнення одержали жінки з с.Гулівці за влаштування бійок при захопленні землі та під час протизаконних випасів худоби; в с. Черепашинці селянки полягали на землю, не пропускаючи панські вози, послані засіяти луку, якою вони користувалися, і навіть прибуття губернатора, що намагався пояснити незаконність таких вимог, наштовхнулося на непоступливість. «Ціла армія жіноцтва почала наступати так затято, що представники влади змушені були відмовитись від усного переконання і звернутися до армії у Вінниці. Коли вночі прибуло два батальйони піхоти і чоловік 15 було ув’язнено, а багатьох провчили палицями, тоді громада присягнула виправитися». На цей самий час припадають повідомлення про схожі випадки в Райках біля Бердичева і в Семи-дубах під Балтою. Поради М. Коровая-Метелицького, датовані наступним роком, звичайно ж не відіграли жодної ролі. «Не треба надто перетягувати канат особистого інтересу на шкоду тим, хто живе й працює поруч з нами, писав у газеті польський поміщик. — У майбутньому великим землевласникам доведеться підтримувати з цими людьми найрізноманітніші



70 Kraj, 1888, №7.- S. 1; 1887, №43.- S 15.



стосунки, засновані на взаємних послугах» 71. Та майбутнє, на жаль, готувало тільки неприємні сюрпризи.

Ніхто не простяг руку допомоги. Правилом стала сваволя. У вересні 1890 р. Гонсовський, орендар Потоцьких з Комарова під Ободівкою Вінницького повіту, зменшив платню за прополювання буряків. У відповідь селяни зв’язали його, поклали на тачку й замкнули в льоху. Не маючи змоги нічого вдіяти, поліція звернулася по військо в Одесу, щоб звільнити в’язня. «Цей прикрий випадок свідчить про озлобленість і дикість нашого народу» -пише Kraj, котрий охоче подавав як найбільш зворушливу, так і трагічну інформацію, культивуючи тим самим образ інфантильного і безвідповідального українського люду. Маємо на увазі зворушливу оповідь про похорони поміщика Тшецецького, куди селяни прийшли з вінком квітів «на знак глибокої пошани», або історію про те, що селяни намірялися покрити збитки, завдані поміщикові пожежею. Поруч вміщуються розповіді, які не могли не посіяти жах серед читачів. Так, окрім протестів проти сівби у неналежних місцях, повідомлялося, як натовп вигнав одного волинського поміщика з його резиденції, вимагаючи усунути управителя-єврея; як поляк-орендар був захоплений жителями села за те, що погнався за хлопцями, котрі крали дрова, і один з них утопився, а орендаря in extremis* змогла врятувати лише поліція 72.

Прибувши в Київ наприкінці 1889 р., новий генерал-губернатор О.П. Ігнатьєв попросив підготувати точний звіт про конфлікти, пов’язані з сервітутами, та про заходи щодо їх відділення, передбачені поміщиками. Було відомо, що на той час на Київщині нараховувалося 980 сіл, де розмежування ще не проводилося (на Поділлі й Волині їх мусило бути ще більше). На початку 1890 р. в рамках Київського сільскогосподарського товариства виникла комісія для обміркування пропозицій по ліквідації черезсмужжя і сервітутів. У ній переважали поляки: поруч з росіянами Ісаковичем та Гудим-Левковичем до її складу увійшли Чацький, Бнінський, Єловицький, Диновський, Лиховський. Немає сумніву, що саме тому у 1891 р. Ігнатьєв створив при власній канцелярії спеціальну службу — особое совещание, яка діяла до 1901 р., втім — теж безрезультатно. У травні 1891 р. він зустрівся з трьома губернаторами Правобережної України для обговорення селянської проблеми, внаслідок чого народився проект (також невдовзі занедбаний), який мав би зобов’язати землевласників прийняти глобальне рішення. Як і



* У крайній небезпеці.

71 Ibid., 1887, №25.- S. 17; 1888, №39.- S. 15.

72 Ibid., 1890, № 33. — S. 12; № 50. — S. 15.



в приєднаному до імперії в 1875 р. Царстві Польському, передбачалося надавати відшкодування селянським громадам, позбавленим сервітутів. Але надзвичайна прив’язаність українців до сервітутного «привілею» завадила реалізації цього задуму. Будь-яка загорожа чи перепона, кожен викопаний рівчак призводили до заколоту. Якраз тоді, коли Ігнатьєв радився з губернаторами, надійшло повідомлення з села Мирецького: під час придушення межового конфлікту, до якого було залучено два сусідні села, репресії виявились настільки жорстокими, що постраждали всі мешканці, а 60-річний, збатожений солдатами, чоловік покінчив життя самогубством 73.

Після 1890 р. кількість конфліктів за пасовища трохи зменшилася, і сталося це власне тому, що землевласники більше не наважувалися вимагати розмежування сервітутних земель. Кожен, хто лише пробував зробити щось подібне, наштовхувався на опір населення. Земля настільки подорожчала, що дехто з поміщиків хотів переорати старі кладовища, заручившись підтримкою підкуплених священиків. У 1891 р. в с. Верхівка під Брацлавом Собанські домовилися з місцевим священиком, щоб урочисто (аби уникнути селянського гніву) перенести православний хрест, що стояв на околиці. Частина людей ніби погодилася, інші ж напали на процесію і змусили її завернути назад. Заводіїв було затримано, проте близько двох сотень селян вибили вікна й двері посту, де тримали арештованих, а становий пристав зміг уникнути смерті лише завдяки допомозі ззовні. Замкнуті в невеличких наділах, яких вочевидь не вистачало, селяни дедалі частіше, все відкритіше й організованіше грабують панське сіно, солому, очерет, рибу, збіжжя, особливо в посушливі 1891-1893 роки. Протягом 1881-1895 років Д.П. Пойда нараховує 184 таких масових нападів, де в одному випадку з десяти виявилося необхідним втручання армії. Значне місце серед різних сутичок займає також насильницьке захоплення панських сіножатей, викосів, посівів: 172 конфлікти такого типу трапилися в цей же час на Київщині, причому з великою густотою 74.

Що ж до решти імперії, то ці роки — після страшного голоду 1891 р. у Центральній Росії — стали етапом масового переселення селян до Сибіру, для освоєння й заселення якого уряд надавав підтримку переселенцям. Південно-західні губернії, де голоду, щоправда, не було, не мали можливості скористатися бодай таким способом уникнути злиднів. На початку міграційного руху, у 1882 р., генерал-губернатор Дрентельн відмовився



73 Ibid., 1889, №9.- S. 16; №48.- S. 11; 1890, №8.- S. 16; 1891, №22.- S. 16.

74 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 275-277, 294-297, 304-305, 333-334.



оголити ці терени «від населення однакового з нами походження», вважаючи, що будь-яке зменшення кількості православних сприятиме посиленню польського елементу. І хоча величезній кількісній перевазі українців нічого не загрожувало (абсурдний аргумент Дрентельна пояснюється лише цілком непропорційною полонофобією), їх замкнули у рідному краю землі заради противаги польському впливові.

Протягом 1885-1896 років до Сибіру виїхало 209 259 українців, майже всі — з шести губерній Лівобережної України. Кількість уроженців Південно-Західного краю була значно меншою:


428

з Волині

2 326

з Київщини

201

з Поділля


Примусове утримання на місцях селян, тепер нібито звільнених від кріпацтва, викликало ще більше незадоволення, роздмухуване різноманітними чутками. В 1891 р. Кга] повідомляв, що подільський губернатор засипаний проханнями про виїзд від селян Кам’янецького, Ушицького, Могилівського та Ямпільського повітів, затиснутих польськими і російськими латифундіями і підстьобуваних розповідями солдат, демобілізованих з Сибіру. Місцевість довкола річки Уссурі здавалася землею обітованою, де роздають чудові наділи в 120 дес. по три рублі за десятину 75.

У 1895-1898 роках рух протесту розповсюджується й на Волинь, де селянські наділи були не найменшими, а заворушення незначними. Тут ширилися чутки, що польські поміщики заплатили представникам російської влади за неоголошення таємного царського указу, згідно з яким кожен міг одержати землю в Сибіру і виїхати туди на казенний кошт. Групи селян по 100-200 чоловік з Старокостянтинівського, Заславського, Острозького повітів прибували до Житомира — столиці губернії — і товпилися під вікнами губернатора Трепова, вимагаючи прочитати злощасний указ. Долини Амуру й Уссурі настільки розпалили їхню уяву, що вони послали в Міністерство внутрішніх справ телеграму з проханням надати дозвіл на виїзд. Тут же з цього скористалися шахраї, аби видурити гроші нібито для проведення



75 Там само.-С. 66; Воблий К.Г. Назв, праця.-С. 5; Kraj,1891, №32.-S. 12. Про великий голод див.: Robbins R.-G. Famine in Russia 1891-1892. The Imperial Government Responds to a Crisis. — Columbia U.P., 1975;

про масові виїзди до Сибіру: Coquin F.-X. La Sibérie: peuplement et immigration paysanne au XlX-e siècle. — Paris, 1969.



розвідки на місці. Трепов був змушений послати в повіти спеціального представника Небольсіна для поширення по всій Волині відозви, що розвінчувала цю мрію і відмовляла людей лаштуватися до виїзду. Врешті, кілька арештів остаточно пригасили ажіотаж, а Небольсін скористався цим, аби відрапортувати губернатору, перебільшуючи антипольські настрої селян.

Взявши за приклад Заславський повіт, де розташовувались маєтки князя Сангушка, зокрема — його фабрика сукна у Славуті, представник губернатора підкреслював, що надання землі селянам у 1861-1863 роках було вочевидь недостатнім: з 230 дворів 216 мали лише наділ для городу, тобто 1 200-1 450 кв. саженів; 13 дворам піших було надано від 4 до 6 дес., один мав тяглий наділ — 8 десятин. До того ж, фабрика, досі квітуча, тепер працює один-півтора місяці на рік. Змальовуючи місцеві злидні, Небольсін спирався на звіт помічника начальника поліції, з якого випливало, що все лихо йде від трьох поляків: майже все населення Заславського повіту залежало від Сангушків і Потоцьких, а добра частина Острозького повіту жила в орбіті впливу Яблоновських 76.

Ще легше було повернути гнів українців проти поляків у Радомишльському повіті, де знаходилося чимало розлогих маєтностей. Дехто із запопадливих священиків починає писати селянські петиції, в яких за удавано літературною формою викладу важко почути дійсний голос скаржників. Принаймні, скарга, адресована 1892 р. генерал-губернатору Ігнатьєву від старост восьми сіл, що оточували маєток Станіслава Хорвата, написана простонародною російською мовою, яка мало нагадує українську; за своїм стилем з багатьма повторами вона схожа на билини, а за трагічно-високо-парним тоном — на страдания. Документ наповнено типовими кліше, здатними заторкнути великоросійську чутливість: «Ніколи досі наша Хабненська волость не знала ні такого лиха, ні такого злиденного становища, за винятком епохи кріпацтва, а в майбутньому воно може ще й ускладнитися. І кому ж ми зобов’язані цим, як не відомому магнату, нашому панові, землевласникові п. Станіславові Олександровичу Хорвату? І звідки ця пекельна, глибока і нещадна ненависть? Чим же ми, добрі, прості й чесні російські селяни, вразили чи образили цього польського багатія, аби викликати таку до нас жорстокість, таке бажання стерти нас з лиця землі?».

Далі селяни перелічують свої претензії: брак землі для вирощування різних культур, малі пасовища, пан, який забирає худобу, котра «заблу



76 Звіт губернатора Трепова генерал-губернатору М.І.Драгомирову від 15 травня 1898 р. Про впливовість Сангушків див.: Dunin-Karwicki J. Wspomnienia o Sławucie II Kłosy, L — S. 284,300,317,348.



дилася» на його землі. Основну увагу звернено на міжетнічні відносини: Хорват не потребує українського населення ні для челяді, ні для роботи у своєму маєтку, він привозить поляків з-понад Вісли, котрі «чинять найбільш звірячі утиски нам, російським селянам». Ці чужинці в краї настільки фанатичні, додають скаржники, що розбивають їм голови ударами палиць та стріляють услід. Хорват орендує свої землі євреям, котрі незаконно торгують горілкою, тютюном, краденою рибою. Він відмовився надати безкоштовно деревину для ремонту православної церкви і навіть не дозволяє українцям збирати дрова у своїх лісах, надаючи дозвіл на це лише своїм орендарям католицького віросповідання.

«Якщо уряд не покладе край польському фанатизмові, ми приречені на загибель. З цього чітко видно, що російський народ і православна віра є об’єктом глибокої і непримиренної ненависті Польщі, цього Хорвата, єзуїта постійно з ціпком у руці, і незліченних слуг, які разом з євреями прагнуть стерти всякі сліди нашого існування».

Після кількох суперечливих подань у такому ось стилі шеф київської поліції надіслав Ігнатьєву довге донесення про розслідування, яке добре відображає наростання напруги між обома силами. Конфлікт почався в 1890 р., коли після завершення навчання молодий Хорват повернувся господарювати до свого маєтку. При його батькові селяни звикли, попри проведене розмежування, вважати панські ліси своїми, але новий господар, не бажаючи миритися з кражею деревини, наказав понищити всі встановлені по лісах вулики, бо тут, мовляв, буває надто багато людей. У донесенні зазначалось, що його поведінка, хоча й правомірна, була дуже брутальною; ще гірше вів себе управитель Казимир Рогозинський. Переповнений ненавистю до «росіян», він безупинно принижував їх, підштовхуючи до помсти. За останні два роки здійснено п’ять злочинних підпалів, а винних так і не знайшли. Процеси за крадіжку дров, які селяни регулярно програють, безпричинна жорстокість Рогозинського постійно провокують конфлікти.

Остерігаючись узагальнень, шеф поліції зазначав, що у Браницьких селяни, навпаки, мають різні пільги: недороге або безкоштовне дерево, довгострокові кредити на випадок пожеж. Ми знаємо, що вони самі про це думали. Протистояння ще більше ускладнила ситуація з С. Хорватом, про чиї 1350 дес. мріяв не один росіянин. Було допитано кожного служника, орендаря, економа; додані таблиці показують, що з 54 працівників маєтку 37 було католиками і лише 17 — православними. Тоді як останні заробляли від 50 до 120 руб., католики мали від 80 до 400 рублів. Окрім такої промовистої, поширеної в більшості маєтків практики, поліція нічого не змогла закинути поведінці пана, «але те, що Хорват за переконанням і культурою є поляком і польським патріотом, тобто його ніщо не пов’язує з Росією, окрім матеріальних статків — незаперечне. Його економ Рогозин-ський має такі самі нахили». У висновку зазначалось, що відносини з селянами ще не настільки напружені, щоб Хорват мав покинути маєток, але катастрофа може вибухнути в будь-яку мить. Справа, яка фіксує скарги й процеси, тяглася до 1902-1903 років, доки завдяки обмінові землі настало затишшя 77.

Та хіба відносини могли бути менш напруженими, коли вся соціо-економічна система імперії грунтувалась на недоторканості великих землеволодінь? Нічого не змінилось і після укладення франко-російського союзу. «Рішення» польських латифундистів були так само неприйнятні й неефективні, як і рішення, запропоновані російською владою. У січні 1892 р. в додатку до газети Kraj була опублікована розвідка винахідливого польського поміщика Е.Войниловича з Північно-Західного краю про сервітути 78.

Згідно з указом від 14 лютого 1891 р., міністр внутрішніх справ Дурново, аби уникнути спорів щодо вже проведеного приватного межування, нарешті розпорядився приступити до складання державних кадастрів. Але в 1896 р. Ігнатьєв зізнається, що до цього ще не приступали. Наступний указ від 30 березня 1892 р. дозволяє розмежовувати землі селян та великих землевласників уже не одноголосно, а при згоді двох третин кожної громади. Проте через чотири роки Ігнатьєв пише, що нічого так і не змінилося.

Згідно зі звітом волинського губернатора за 1894 р., у цьому році було приватне розмежовано 6 маєтків, відтак з 3 тис. російських і польських маєтків розділ сервітутних земель проведено лише в 1006, що жодною мірою не гарантувало спокою, бо селяни не відмовились від своїх вимог. Губернатор висловлює жаль з приводу їхньої «грубості» і просить відновити посаду земських начальників, таких доречних в інших місцях. Він наводить приклад православного обскурантизму, не дуже доречного у Кременецькому повіті, де живе багато католиків, бо це перешкоджає проведенню судових засідань: цілі натовпи прочан почали сходитися до ікони, яка нібито «обновляється сама собою». Довелось вивезти цю чудотворну ікону вночі, що призвело до справжніх битв селян з ямпільською поліцією. Образ цих



77 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 690, спр. 135.

78 Kraj, 1892, № 3, додаток: Memorial E. Wojniłłowicza w kwestji slużebności (serwitutów).Окрім того, вийшла книга про законодавство щодо сервітутів: Абрамович К. О крестьянских сервитутах в губерниях западных, прибалтийских й Царства Польского: сборник узаконений с разъяснениями прав Сената. — СПб., 1895.



неосвічених, дедалі численніших, все більш непередбачуваних і загрозливих бідняків невідступне присутній у звіті Ігнатьєва Миколі II за 1896 р., де він зізнається у безсиллі всіх створених на місцях комісій. На цей час, констатує він, відокремлено лише третину селянських наділів, в цілому ж на Правобережній Україні 2 900 тис. дес. чекають на межування, до якого ще далеко, бо, як водиться, обов’язкове кадастрування призведе лише до «різних, зовсім небажаних ускладнень» 79.

Знову, як і завжди, тільки репресії здатні стримати цю неспокійну масу. В 1893 р. київський губернатор пропонує систематично ув’язнювати на три місяці тих, хто незаконно рубає ліс, випасає худобу тощо. У відповідь на численні прохання багатьох польських і російських землевласників, губернаторів і генерал-губернатора 10 травня 1896 р. (після вбивства Олександра II) на три південно-західні губернії поширюється положення про надзвичайну охорону 1881 р.: спершу на рік, пізніше воно буде поновлюватися щороку. Виправдовуючи продовження його чинності, подільський губернатор Семякін прямо вказує на небезпеку заворушень по селах. Він же після циркуляра міністра внутрішніх справ від 17 червня 1898 р. встановлює безумовний пріоритет сільських справ по судах (на той час Поділля в судовому відношенні належало до Одеси) 80.

Наприкінці XIX ст. становище селян, які задихалися на своїх невеликих клаптиках поля, стало ще нестерпнішим. Як відомо, купити землю було практично неможливо, міграцію заблокували, можливість оренди маєтків українцями, по суті, виключалася. Тим часом, згідно з переписом 1897 р., населення трьох губерній зросло більш, ніж удвічі порівняно з 1863 р., складаючи 9 567 тис. чоловік. З них 90% проживало в селах; колишні кріпаки приватних маєтків, яких у 1863 р. було трохи більше 3 млн., мали близько 6 млн. спадкоємців. Кількість десятин на душу знизилась у таких пропорціях 81 :


Губернії

1863

1892

Київська

1,3

0,8

Подільська

1,2

0,8

Волинська

2,1

1,4




79 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 625, спр. 416: волинський звіт за 1894 р.; оп. 846, спр. 463: Ігнатьєв до Миколи II, машинописна чернетка 1896 р.

80 Пойда Д.П. Ук. соч. — С. 268, 384-385.

81 Личков Л. Юго-Западный край по данным переписи 1897 г. // Киевская старина. — Т. ХС. — К., 1905. — С. 317-366. Порівняйте з даними «стрибаючої демографії» в Росії, див.:Bensidoun S. Op. cit. — P. 55-71.



Маючи один з найвищих в імперії рівнів природного приросту населення — 20-22 %, ці губернії були першими по кількості безземельних селян. Власники невеликого наділу дедалі частіше не могли ні викупити його, ні заплатити податку, про що дізнаємося з брошури, опублікованої у Києві 1893 року. Водночас зі зміцненням прошарку заможних селян, які мали по троє коней, дедалі ширше розвивається феномен «перенаселення» за рахунок безземельних, цілком зубожілих сільських наймитів: у 1890 р. їх налічувалося понад 500 тис. (половина на Київщині) 82, в 1901 р. це число збільшилось більш як утричі. Згідно з офіційними даними, що фіксували безземельних та малоземельних селян, «надлишок робочої сили» по трьох губерніях розподілявся так 83 :


Київщина

1 326 000 осіб

Поділля

1 184 000 осіб

Волинь

1 095 000 осіб


Прикметно, що поголів’я домашніх тварин залишалось на рівні 1880 р. через неможливість розширити селянські випаси.

Який же вихід відкривався перед дітьми кріпаків на рубежі століть, окрім звичного, інстинктивного й дикого бунту, без політичних навичок, без сформованої національної свідомості й уміння урізноманітнити економічну діяльність?

Клас як польських, так і російських землевласників жив у впевненості, що нестримні народні вибухи є фатальними й неуникненними, і що маючи економічну перевагу, вони завжди зможуть приборкати цього великого звіра і розчавити його. Так, у 1897 р. у Сприсівці під Летичевом княгиня Потоцька звернулася до поліції з проханням розігнати селян, що не давали зорати луг, де зазвичай випасалася їхня худоба. Після того як сільські сотники відмовились виконувати наказ, їх попри виборність було звільнено з посад і на тиждень посаджено під арешт, а російська влада призначила їм заміну, тож у підсумку власниця домоглася бажаного. В Синяві Заславського повіту, в колишньому маєтку Чарторийських, що перейшов до Сангушків, посилилася достойна Гомерового пера війна за три десятини, захоплені й зорані селянами у квітні 1898 року. Попри рішення суду звільнити цей клапоть, селяни натовпом захопили його, і поліції довелося мати справу з юрбою у півтори сотні чоловіків та жінок з дрючками в руках. 8 червня



82 Рева И.М. Киевский крестьянин й его хазяйство. — К., 1893. Віце-міністр внутрішніх справ Плеве дав їй негативну оцінку.

83 Материалы комиссии по оскудению центра. — Ч. І. — СПб., 1902. — С. 249; Воблий К.Г. Назв. пр. — С. 29.



посилений загін поліції прибув для забезпечення охорони межувальника, якого зустріла озброєна кілками юрба, в сутичці були пошкоджені вимірні прилади. Отже, для втихомирення заводіїв і утримання землі в розпорядженні власника завжди були потрібні додаткові сили.

Оренда стає дедалі прибутковішою справою для поміщиків, багато хто самовільно нехтує правом селян на випас, передаючи пасовища орендарям. Так зробили Собанські в Стіні Ямпільського повіту, передавши 50 дес. єврею Бурману і позбавивши селян навіть цієї незначної вигоди. Оскільки ж ті, не взявши до уваги зміни, продовжували й надалі випасати худобу, двірня почала її захоплювати. У відповідь селяни збираються потайки і нападають на слуг. Протягом першого тижня травня 1898 р. від чотирьох до п’яти сотень селян, озброєних вилами, чинять опір поліції. 6 травня сюди особисто прибуває подільський губернатор Семякін у супроводі двох батальйонів солдат. Згідно з добре відомими звичаями, він наказує дати привселюдно по сотні батогів сімом селянам, а 400 «винуватців» засуджують до ув’язнення. Проте дуже скоро губернаторові доводиться визнати свою помилку: в’язниці переповнені і не можуть прийняти таку кількість заарештованих. У рапорті генерал-губернатора М.І. Драгомирову Семякін висловлює побоювання, чи така «поблажливість» не викличе в українців думки, що відчайдушні дії себе виправдовують. Аби заспокоїти уми, він, залишаючи землю за Собанським, вимагає звільнити управителя Гембажевського, на чию жорстокість скаржилися селяни.

Протизаконні вчинки нерідко ставали відповіддю на дії польських поміщиків. Так, понад 600 жителів п’яти сіл Ямпільського повіту заїхали возами до лісів Ф.Грохольського і, намагаючись відстояти ділянки, на які раніше мали право сервітуту, зрубали й вивезли 703 дуби на суму 6 753 рублів. Щоб зміцнити повагу до права власності, у березні 1898 р. суд виїхав у с. Княжа для винесення загального на всіх вироку, але натовп обвинувачених демонстративно покинув зал. Заочний присуд не поклав край самовільній вирубці лісу 84.






Від жакерїі до революції


Загострення ворожнечі між резиденцією і селом триватиме, як відомо, до 1917 р. з сумнозвісною «генеральною репетицією» 1905-1907 років. До



84 ЦДІАУК, ф. 301, 1897 р., спр. 52; 1898 р., спр. 55; ф. 442, оп. 697, спр. 71; Зростання напруження на селі після 1900 р. приписують, зокрема, відлунню кривавих селянських повстань на Лівобережжі, у Полтаві й Харкові в 1902 р., див.: Bensidoun S. Op. cit. — Р. 426-442.



наших намірів не входить докладно висвітлити зростання національної свідомості на Правобережній Україні та величезне соціальне бродіння в народі впродовж цих двох років. Про це вже чимало написано 85. Ми спробуємо окреслити в цьому хаосі ставлення поляків до селян і навпаки. Взаємини такого роду не завжди легко вловити, оскільки революція 1905 р. була перш за все соціальним вибухом, пов’язаним з відомим нам земельним питанням. Ненависть до землевласника взагалі була набагато сильнішою, ніж ненависть до поляків.

Польські пани, певна річ, натерпілися страху в часи цього переполоху. Варто нагадати, що навіть ті окремі поміщики, які намагалися жити в злагоді зі своїми колишніми кріпаками, не мали нагоди реалізувати свої благородні принципи і теж ледве уникли наслідків довго накопичуваної ненависті.

Промовистою, зокрема, є біографія Станіслава Стемповського 86. Цей доволі нетиповий подільський поміщик учився в Дерпті з Кистяківським, інтелектуалом-українцем і народним діячем, сином професора права з Києва, і той познайомив його з розмовною та літературною українською мовою, «бо загалом ми були толерантними, і польсько-українська ненависть, яка панувала на той час у Галичині, нас не досягла». Стемповський на якийсь час навіть потрапив до в’язниці через цю дружбу, бо його товариш мав зв’язки з українською газетою «Народ», яку Іван Франко видавав у Львові. Зневірившись після повернення додому у своїх почуттях «хлопомана», вражений процесами 1893-1897 років, які він мусив вести проти своїх сусідів-селян, Стемповський кидає рідне середовище, нарікаючи на спосіб панського життя, наповненого лише полюваннями, нещирістю, зневагою до слабших. Його від’їзд на проживання до Варшави в 1897-1905 роках засвідчив крах згаданого ідеалу. Вся двозначність хлопоманства проступає у такому його твердженні: «Ми не були полонізаторами, ми розмовляли зі слугами по-українському [цей аргумент дуже часто присутній у виправданнях польських панів- Д.Б.]». Виїхавши у Варшаву для співпраці з ліберальною і соціалістичною пресою, він утік і від українського народу: «Я не хотів бути поміщиком, обертаючись у середовищі, приреченому на загибель і не бачучи для себе можливості вести соціальну роботу серед неосвіченого українського селянського елементу». Показово, що соціалістичну діяльність він вважає можливою лише у Варшаві, «серед своїх». 1902 р. ним був заснований журнал » Ogniwo», кредо якого сформулював Л. Кживицький. Україна



85 Boshyk G.-Y. The Rise of the Ukrainian Political Parties in Russia 1900-1907 with Special Reference to Social Democracy. Thesis Ph.-D., Oxford, St. Antony College, 1981. — 486 p.;машинопис; Лещенко М.Н. Українське село в революції 1905-1907 рр. — К., 1977. — 358 с.

86 Stempowski S. Pamiętniki 1870-1914. — Wrocław, 1953. — 428 s.



бачиться йому тереном, де боротьба приречена на невдачу: це — «схований під ногами вулкан соціальної, релігійної і національної ворожості, століттями придушуваний царизмом» 87. Перед нами ще один характерний аргумент — звинувачувати когось у розпалюванні ворожнечі.

Однак у 1906-1914 роках доля повертає Стемповського до землі, бо його журнал — надто революційний! — у Варшаві заборонено. Соціаліст, який у 1905 р. переводив награбовані гроші на рахунок Польської соціалістичної партії, стає gentleman farmer з усіма, попри свою добру волю, рефлексами свого класу. Тож, афішуючи свій лібералізм, він не може не вступити у конфлікт з українськими вимогами. Починаючи з 1906 р., «інтриги» сільського заводія Гуменюка не дають йому спати, і він невтомно намагається ізолювати колишнього старосту села- «хитрого, жадібного, охочого до влади шахрая, який вміє читати й писати і думає лише про свою вигоду».

Власні інтереси Стемповського змушують його прагнути до мирного порозуміння з найменш активною частиною селянства. Всупереч тому, що в 1906 р. його маєток заповнює з криками й співами, топчучи конюшину й овес, галаслива юрба селян, котрі думають, що вибори в Думу означають кінець усілякої власності, всупереч провалові переговорів з безземельними (він марно намагається настроїти їх проти куркулів), всупереч втручанню війська, яке його визволяє (російський офіцер навіть радить запастись гранатами на випадок нового нападу), він все ще сподівається на встановлення контакту з селянами. В ньому знову пробуджуються патріархальні і такі зворушливі, а водночас наївні мрії хлопоманів: «Я хочу залишитися й залишуся з селянами, тож мушу влаштувати своє життя поруч з ними як добрий сусід». До 1914 р. він зберігатиме віру у можливість польсько-українського союзу й переконання, що в жодному випадку ніхто не може відібрати в нього право громадянства на землі предків. Він створить споживчий кооператив; намагаючись залишатись у тіні, передплатить його членам віднині дозволені українські журнали «Комашня», що видається у Москві, та «Світова житниця», започаткований ще одним польським хлопо-маном Йоахимом Волошиновським 88. Добрі, нехай навіть поодинокі й



87 Ibid., — S. 123-124, 129, 173-174, 213-216.

88 «Світова житниця» була першим місячником, що став виходити на Поділлі. Перший номер з’явився у лютому 1906 р. в Могилеві на Дністрі. Після перерви (на 23-му номері в 1908 р.) він знову виходить до 1911 р. в Паньковцях під Ямполем, а далі до кінця 1913 р. — в Києві. Кілька номерів вийшло в травні-жовтні 1917 р., останній видано окремо в Кам’янці 11 квітня 1920 р. Мета журналу, друкованого великими, як у букварі, літерами, полягала у поширенні серед селян поняття порядку, поваги до закону, вміння господарювати, духу колективізму, необхідності грамотності, але робилось це в дуже релігійному і повчальному стилі. Ця остання модифікація хлопоманства вписувалася у підтримку заможних селян, запропоновану реформою Столипіна, і скеровувалась на нейтралізацію радикальних націоналістичних ідей таких українських видань, як «Слово» чи «Украинский вестник». Див.: Часописи Поділля. — Вінниця, 1927-1928, коментований покажчик. Повна збірка зберігалася в архіві у Кам’янець-Подільському, доки у 1992 р. її не перевезли у Хмельницький.



запізнілі, порухи Стемповського можуть, звичайно, зворушити: «В глибині душі я констатував, що поляків на Поділлі зовсім небагато, і що народ є той, який є, бо ж саме він творив і творитиме цей край; що поляки залишатимуться лише паразитами-колонізаторами, коли не поєднають свою економічну, культурну, соціальну й політичну діяльність з інтересами цього народу і його майбутнім, надалі залишаючись поляками і навіть підкреслюючи свою польськість. Колись історія використає це, аби налагодити справжнє братерське співжиття обох народів і засипати прірву, яка виникла між ними через сліпу й пихату колонізаторську політику панів, шляхти та магнатів...» 89.

Мало хто з польських поміщиків чи українських лідерів був здатний мріяти про це. Виразки соціальної нерівності викликали в 1905-1907 роках нечувану хвилю насильства, яка поглибила нехіть поляків до всіх, хто видавав себе за друзів народу. Ванда Залеська не без поблажливого осуду пише про дівчаток з добрих родин, які ходили босоніж і розважалися, білячи хати, вмебльовуючи свої покої сосновими меблями (резиденції були заставлені меблями з червоного дерева, антикварними речами і порцеляною) і цілуючи руку своєї годувальниці-українки або ж ставлячи її фотографію на видному місці: «Все це було красиво, але не відповідало характерові українського народу. Ніде різанина не була такою страшною, як у найдемократичнішому маєтку Скибневських. Саме в цій сім’ї народна помста призвела до найбільших жертв» 90. У цих мемуарах, очевидно, переплутано страхітливу бійню 1917 р. з менш кривавою жорстокістю 1905-1906 років. Заворушення, маніфестації, напади, грабунки, підпали часів першої революції рідко коли супроводжувалися вбивствами. Дослідження М.Н. Лещенка, що грунтується на рапортах про такі випадки з військових і поліцейських архівів, дає змогу зробити досить деталізований висновок про рівень агресивності — справжній «температурний листок» Правобережної України:



89 Stempowski S. Op. cit. — S. 302-314.

90 W. z Zaleskich (Kurnatowska?). Na przełomie dwóch wieków. — Biblioteka Jagiellońska, rps. 9827 III.-S. 141.





Кількість жорстоких селянських виступів


Роки

Місяці


РАЗОМ:

С

Л

Б

К

Т

Ч

Л

С

В

Ж

Л

Г


1905

9

12

61

180

878

242

66

20

9

26

176

241

1920

1906

131

58

22

23

130

371

257

100

96

46

23

16

1463

1907

6

14

15

51

192

82

43

51

31

21

19

16

541


Всупереч тому, що прагне довести історик-марксист, роль більшовицьких агітаторів була незначною навіть помітну радикалізацію попри Революційної української партії, що в деяких місцевостях, наприклад, у Білій Церкві, Фастові й Умані, примикала до соціал-демократів. Те саме можна сказати і про рух «Спілка», дуже русифікований і особливо активний під час заворушень по волинських і подільських селах 91.

У цілому заворушення були швидше схожі на жакерію, деколи з протосоціалістичним забарвленням, але загалом такого самого характеру, як і в попередні десятиліття. Щоб у цьому переконатися, досить порівняти наведені вище цифри: пік неспокою припадав, як завжди, на квітень-липень, тобто йшлося про одвічні конфлікти, зумовлені браком землі для випасів, а відтак — запасу кормів для худоби. Міняється лиш їх частота й інтенсивність. Новинкою стали хіба страйки сезонних робітників під час жнив (Лещенко відзначив аналогічний феномен і на Лівобережній Україні). Це дозволяє значно глибше простежити загострення наслідків кріпацтва у трьох колись польських правобережних губерніях. Якщо в 1905 р. на Правобережжі було зафіксовано 1920 заколотів із застосуванням сили, то



91 Лещенко М.Н. Назв. пр. — С. 206-217. Для докладнішого аналізу ролі політичних українських рухів у революції 1905-1907 рр. див.: Boshyk G.-Y. Op. cit. — Р. 286-372. Найбільше загиблих було з українського боку. Нова польська преса залишалась цілком глухою до їхніх вимог. Повідомляючи 26 серпня 1906 р. про криваві репресії війська в маєтку Косельських у Віньківцях під Новою Ушицею на Поділлі, де вбито п’ятеро і поранено 20 селян, Dziennik Kijowski назвав цю подію «нечуваною», адже поміщики були такими добрими... «Всепольська» заангажованість цієї газети, яка до 1914 р. намагалася пропагувати національно-демократичні ідеї на Правобережній Україні, обумовила її непримиренну позицію щодо визнання української ідентичності. Марксистське бачення селянських страйків 1905-1906 рр. в американській версії подає доповнене бібліографією видання: Есіеїтап К.. Ор. сіt. — Р. 82. Він описує заворушення в маєтках Сангушків і Потоцьких (с. 111 -112).


на Лівобережжі — «лише» 1082; у 1906 р. ця пропорція, відповідно, складала 1463 і 520, а в 1907 р. — 541 і 86. Як і наприкінці XIX ст., відлуння подій було значно меншим на Волині, де селянам належало трохи більше землі. Загалом же випадки насильства розподіляються по губерніях так:



1905

1906

1907

Київщина

811

443

210

Поділля

800

675

282

Волинь

309

345

49


Грандіозна селянська лихоманка ніде не набула масштабів організованого політичного руху, однак повсюди відновилося присвоєння полів, дикі оранки, захоплення з великим галасом маєтків, значні вирубки лісів, знищення межових знаків та загорож, пограбування чи підпали зібраного в маєтку врожаю. Усе це незмінно супроводжувалося поширенням чуток про таємний указ щодо роздачі панських земель.

Мемуари Яна Луціана Маньковського добре передають наелектризовану атмосферу тих років. Одна з найголовніших вимог бунтівників у польських маєтках — прогнати весь неукраїнський персонал, яким з 1863 р. оточували себе землевласники. Ця прийшла робоча сила була викликом «перенаселеним» селам. Водночас селяни протестували і проти зростаючої механізації великих маєтків, бо запровадження машин збільшувало кількість незайнятих робочих рук. Маньковський добре описує свій шок, коли йому довелося пробивати дорогу серед тисячі селян, що захопили маєток, багато хто кричав, щоб з ним не віталися. Зауваживши таку неповагу, схильну от-от перейти в насильство, він викликав поліцію, а потім і козаків. Безсилий гнів страйкарів, які вимагали підвищення платні, класично обернувся проти власника корчми — задушеного разом з дружиною єврея. Протягом зими 1905 р. управителі й двірня сусідніх маєтків зазнали насильства, всі запаси зерна були розікрадені, тисячі пудів пшениці вивезено на тачках. В іншому місці ми писали про вплив цієї хвилі терору на політичну організацію поляків, а тут зазначимо, що логічним наслідком бунтів стало швидке встановлення солідарності польських та російських поміщиків стосовно якнайширшого використання репресивних заходів. Улітку 1906 р. Маньковський запросив на власний кошт (500 руб.) сотню козаків для нагляду за жнивами. Впевнені в собі селяни наполегливо вимагали збільшення натуральних оплат: «Чому пан не хоче давати нам сьомий сніп вівса? Ми чесні люди, ми не завдали вам шкоди, ми ж вас ще не вбили...».

1(14) липня 1906 р. Dziennik Kijowski писав, що поляки з усіх сил намагаються показати, що вони не виступають натхненниками репресій і що нібито вони не вбачають «у російському уряді, адміністрації й армії єдиний якір порятунку від українського чи польського народу...» [натяк на боротьбу зі здекласованою шляхтою, про що піде мова у наступному розділі — Д.Б.]. Проте ситуація була саме такою, і в цій же статті відзначалася її тупиковість. Жнива не можуть чекати, писалося в ній: «Над нашим краєм витає привид сільських страйків; люди, які дивляться на свої поля, де в даремному чеканні серпа губить дозрілі зерна золота пшениця, з тривогою і болем думають про змарновану працю, гинучі плоди нашої, завжди такої щедрої святої землі, і питають себе: що ж буде далі? Що робити?» 92.

Серед матеріалів канцелярії генерал-губернатора Клейгеля, якого пізніше змінив Сухомлинов, збереглась незліченна кількість телеграм від польських поміщиків з проханням про допомогу, бо їм загрожувала або облога, або якісь інші неприємності. Тут же — телеграми від польських орендарів, управителів та економів. Селяни особливо ненавиділи штат Потоцьких і Сангушків на Волині. «Цар уже давно наказав Сангушкові краще платити селянам, але його посіпаки сховали указ під сукно», — повторювали скривджені селяни, зазнаючи знущань від поляків, котрі жінок, які збирали хмиз, саджали з зав’язаними на голові спідницями на мурашник, а дітей, які щось крали і ховалися на деревах, змушували стрибати у розведений внизу вогонь. Поляки могли чекати допомоги лише від росіян, тож розпачливі заклики надходили плавом: Ю.Васютинський, С. Карвинсь-кий, З.Вольський, Б.Тишкевич, Дзержинські, Грохольські, Сумовські, Чацькі, Водзицька вимагали чимскорішого прибуття війська. Всіх охопила буря паніки 93.

У маєтках великих цукровиробників вживали серйозних заходів для відвернення селянських страйків. Так, 7 квітня 1905 р. директор цукрового заводу в Городку на Поділлі інформував генерал-губернатора про намір привезти поїздом тисячу галичан до себе на роботу. Клейгель не заперечував. Судячи з націоналістичної української газети «Діло», він мав репутацію «затятого реакціонера і друга поляків», і саме тому так виразно проявилась незгода між ним та подільським губернатором Ейлером в питанні захисту поляків. У донесенні від 15 червня 1905 р. Ейлер вихвалявся, що під час заворушень змусив багатьох з них поступитися перед вимогами православних селян, водночас круто придушивши заворушення католицької



92 Mańkowski J.-L. Op. cit. — S. 64, 93-101; Dziennik Kijowski, 1/14 lipca 1906.

93 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 855, спр. 109: про терор на Волині у лютому-листопаді 1905 р.



меншості по селах (варшавське Słowo polskie справді змальовує такі репресії на вищезгаданій цукроварні) 94.

Клейгель не міг не підкреслити, як шкодить повазі до власності така підтримка українців, тож він шле безрезультатний донос Миколі II. «Подільський генерал-губернатор, — пише він, — вважає, що йому дозволено докоряти землевласникам за надмірне визискування селянської праці ... і пропонувати їм прийняти їхні умови». Можливо, генерал-губернатор зауважив, що мовні й культурні права, надані українцям, вже почали працювати на шкоду імперії — надзвичайно широко розросталась мережа просвітянських товариств за галицькою моделлю. Втім, у жодному офіційному донесенні не йшлося про українців — лише про «селян», як згодом стануть писати радянські історики, також оборонці імперії. Коли виявляли якусь листівку українською мовою, намагалися мінімалізувати її значення, зводячи до «мазепинства»; незабаром під впливом правих російських монархістів почався і широкий контрнаступ православного духовенства, яке мало взяти заблукані маси у свої руки. «Союз Св. Михаила-архангела», «Союз русского народа», «Русское братство» створили за посередництвом якоїсь півсотні гуртків цілу мережу боротьби з «заколотом», підтримуючи ультралояльні народні кооперативи, котрі в кількісному відношенні швидко задушили поодинокі подібні ініціативи поляків 95.

Потреба в заходах такого роду стала цілком очевидною, коли в двох перших думах окреслилась перевага селянських, або схильних до експропріації поміщицьких земель партій. Тривожним прикладом може послужити Поділля, яке послало в Першу думу лише селянських депутатів, а комісія Кутлера в Другій думі примусила тремтіти всіх великих землевласників.

Перед лицем небезпеки поляки мали вибирати між втечею і бажанням стійко триматися своїх маєтків. Наплив «кресових» жителів до Кракова Яніна Жултовська описує так: «У 1905-1908 роках чимало багатих людей з Литви, Волині, Поділля виїхали задля безпеки за кордон. Це був авангард майбутніх емігрантів, назавжди вигнаних зі своїх резиденцій; їх налякало саме передчуття жахів революції, підпали фільварку чи скирти. На жаль, за 50 років, а можливо й за цілі століття безпеки, вони так заснули, що цей тимчасовий страх не послужив їм уроком...» 96. Однак у своїй загальній масі польські поміщики залишалися на місцях, переконані, як і ідеологи



94 Діло, 16 червня 1905 р.; Slowo polskie,3 травня 1905 р.

95 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 855, спр. 113, 115: справи про селянські рухи на Поділлі й Київщині в 1905 р.; Кокошкин. Областная автономия й единство России. — М., 1906; Лещенко М. Н. Назв. пр. — С. 216-217.

96 J. z Puttkamerów-Zółtowska. Inne czasy, inni ludzie. — London, 1959. — S. 135.



російського консерватизму, що земля селянам непотрібна, бо їхня бідність зумовлена лише відсталістю та архаїчними методами господарювання.

Незнання селянської ментальності і зневага до місцевих звичаїв виразно помітні в проектах деяких польських поміщиків щодо «раціоналізації» ситуації на селі. Так, Леон Липковський під впливом брошури, виданої польською мовою у Вінниці в 1901 р., подав 16 березня 1905 р. в Комісію по розгляду сервітутів у Києві проект, який передвіщав реформу Столипіна. Оскільки все зло, на думку Липковського, коріниться у розкиданості селянських наділів, досить провести примусове об’єднання дрібних клаптів і передати сформовані в такий спосіб великі площі одному виробнику. В такий спосіб замість розсипу мізерних діляночок, нездатних прогодувати господаря, виникнуть хутори — життєздатні господарства. Липковського -як і невдовзі прем’єр-міністра Столипіна — зовсім не турбувало майбутнє нещасних, які постраждають у цій акції. Він волів мати справу лише з заможним прошарком селян, прив’язаних до власності. Для здійснення проекту треба заново переміряти всі землі (як ще можна було в це вірити?) і навіть створити школу землемірів для прискорення всієї акції. Селянам передбачалось надати певний строк, після чого мусило бути здійснене широке примусове переселення усієї людності 97.

Заворушення в селах 1905 р. змусили російський уряд відмінити борги за викуп наділів, ліквідувати принцип солідарної відповідальності громад і тілесні покарання. Невдовзі розпочалася реформа поземельних селянських структур, що дуже нагадувала проект Л.Липковського. Згідно з указом від 4 березня 1906 р., по всіх губерніях і повітах імперії створювались землевпорядкувальні комісії, яким з 9 листопада 1906 р. було доручене проведення реформи, названої за ім’ям її автора, прем’єр-міністра Столипіна. Йшлося про ліквідацію по всій імперії селянських громад (мира — по-російськи), а також про продаж найубогішими своїх наділів з наступним об’єднанням земель з метою створення, завдяки позикам селянських банків, великих індивідуальних господарств — хуторів. Долю безземельних або позбавлених землі селян рекомендувалося врегулювати, схиляючи їх до переселення в «азіатську Росію», тобто до Сибіру, в Туркестан чи на Кавказ 98. З 1906 р. почала виходити газета «Хутор», покликана заохотити письменну, доволі заможну еліту селянства хуторизуватися. В 1907 р. Столипін скасу-



97 Про російську літературу, яка доводила, що селянам непотрібна земля, див.: Анфимов. Ук. соч. — С. 6-22; Liniewicz D.-M. O komasacji i gospodarstwie futurowym. — Winnica, 1901; Lipkowski L. Op. cit. — S. 238-242.

98 Дубровский С.М. Столыпинская земельная реформа. Из истории сельскою хазяйства и крестьянства России в начале XX в. — М., 1963. — С. 86-95.



вав поступки, санкціоновані толерантними законами 1905 року. Знову були заборонені «малоруська» мова, преса і навіть музика.

В усіх західних губерніях згадану реформу можна було запроваджувати лише з великим запізненням, оскільки не були виконані попередні умови. Так, до складу землевпорядкувальних комісій мали частково входити працівники земств, тим часом як ці органи місцевого самоврядування, як відомо, так і не були запроваджені ні в Литві, ні на Правобережній Україні. Щоправда, в 1903 р. з’явилися якісь несміливі паростки, що їх глузливо називали «маргариновими земствами». Справжні ж земства в наших трьох губерніях (серед дев’яти західних) були запроваджені лише 14 березня 1911 року. Тобто, тут столипінська реформа проявила себе хіба в безформному зародку. Після 1907 р. запанував відносний спокій, селяни й надалі страждали від нерозв’язаної проблеми сервітутів та черезсмужжя своїх наділів з поміщицькими володіннями, їх не зачепив ані указ від 14 червня 1910 р., згідно з яким можливість розпуску російського мира перетворилась на конечність, ані указ від 29 травня 1911 р., що дозволяв комісіям зганяти власників дрібних наділів. Тут широко застосовувалось лише одне положення реформи Столипіна — дозвіл виїжджати на схід імперії. Сотні тисяч жертв «сільського перенаселення» кинулись у Сибір з мрією про Ельдорадо. Багато хто помер у дорозі, частина повернулась розчарованою».

Відтак, напередодні Великої війни й радянської революції «феодальна» непорушність села приховувала в собі вибуховий потенціал, і можна лише дивуватися, що вибух затримався так надовго.

Про нерозв’язну ситуацію в поземельному питанні західних губерній йшлося 22 лютого 1910 р. на засіданні Ради міністрів. Міністр внутрішніх справ у стонадцятий раз представив проект «Ліквідації сервітутів на пасовища й ліси в західних губерніях і Білорусі» 100, який мав наслідком лише те, що в 1911 р. ще раз була констатована потреба відділити селянські землі



99 Липинський Л. П. Столыпинская аграрная реформа в Белоруссии. — Минск, 1978. — С. 50-77, 122-132. У звіті подільського губернатора за 1910 р. відображено цей масовий вихід в «азіатську Росію»; губернатор підкреслював, що в його губернії лише 16% селян живуть у достатку, маючи по 5 дес. на двір, більшості ж належить менше трьох десятин, які не забезпечують прожитку: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 641, спр. 704. Про це саме пише волинський губернатор в 1911 р., звично вважаючи винними в усьому євреїв і підносячи до небес благотворну діяльність «Союза русского народа» на чолі з православним священиком Віталієм (Там само, оп. 642, спр. 497). Про офіційну асиміляцію українців та «російського люду» згідно з царськими уявленнями див.: Weeks X. Ukrainians and Official Russia: a Deafening Silence//Peoples, Nations, Identities: the Russian-Ukrainian Encounter.-Columbia University, 13-15 nov. 1994.

100 РДІА, ф. 1276, оп. 6, спр. 354.



від поміщицьких у 603 з 1209 (російських і польських) маєтках на Київщині, у 2065 з 3585 на Волині та в 605 з 2154 — на Поділлі 101.

Не дало наслідків і нагадування 1913 року. Доки не вибухнула вся система, залишивши після себе лише ненависть і несправедливість, світ власників жив у переконанні, що економічна та культурна вищість дозволить увічнити його соціальне панування. Економічне піднесення останніх років, здавалося, було гарантією такої упевненості. У прекрасному альбомі, що побачив світ 1913 р., сільська Україна, де польські володіння становили половину поміщицьких маєтків, трактувалась як вершина економічного успіху імперії 102.

Описуючи в 1922 р. свою драму в книзі «Підпал», З.Коссак-Щучка, яку революція вигнала з її великого волинського маєтку, дуже добре пояснить витоки подій 1917 р.:

«Серед таких на позір мирних полів чутно було, коли вслухатися душею, глухий голос глибин, який гучно волав про свій Голод на землю, сильніший за будь-який інший голод. Цей голос дивно контрастував з запашною весною і оманливою чарівністю, погідністю, прохолодою, ззовні такими характерними для села. О, лише ззовні, бо... від хаток, хатин, плотів, дворів, побілених стін здіймався, міцнів у єдиному стогоні крик жалісного волання: Землі, Землі!!...

Цей стогін усе гучнішав, переходив у заклик. Чутно було лише його. Сотні, тисячі голосів, спотворених жадобою і заздрістю, повторювали: Землі, Землі!..

Крик цей переслідував нас усюди, снився ночами. «Віддайте землю, земля наша», — кричало кожне обличчя, чулося в кожному слові. Ці почуття й бажання вже не були людськими. Це була правічна сила, нездоланна й безжальна, яка піднімалася з загрозливим шумом хвилі, що, ринувши, усе затопить і знищить».

Після перечитання такого тексту історика охоплює сумнів. Катастрофічний провал семидесяти років совєтизації, жалюгідне падіння комуністичного режиму у 1991 р. викличе, безумовно, в чиїхось душах бажання знайти позитивні сторони «добрих старих часів». Та в цьому немає нічого нового. У 1934 р. вигнані революцією польські чорні ступні* були пере-



101 Там само, оп. 9, спр. 612; Анфимов А.М. Ук. соч. — С. 35-46; Першим П.Н. Участковое землевладение в России. — М., 1922; Поуездные итоги всероссийской сельскохозяйственной и поземельной переписи 1917 г. по 102 губ. и областям. — М., 1923.

102 Весь Юго-Западный край. — К., 1913; Kossak-Szczucka Z. Rozoga.-Lodz, 1990. — 5. 15.

* Так французи називали європейців, що жили в Алжирі до завоювання ним незалежності у 1963 р.



конані, що селяни шкодуватимуть за давніми лагідними часами патріархату: «Тепер, коли я дивлюсь на ці обряди з відстані часу і після революції, я переконуюсь, що ці, нині замкнуті в колгоспах, люди були щирими. В їхньому способі життя, виробленому впродовж століть, пан був сонцем, довкола якого оберталася система планет із кількох сіл, джерелом засобів існування і опорою життя, до якого вони звикли» 103.

Під пером емігрантів система знаходила своє виправдання в тому, що селяни все таки жили, співали, танцювали, одружувалися й були «щасливими» поруч і разом зі своїми панами завдяки ритуалізації відносин, яка приглушувала або згладжувала, як вони твердять, будь-який конфлікт. У пам’яті генерала Зигмунта Подгорського, 1891 р. народження, збереглися лише зворушливі спогади про ставлення простолюду до його батька, з яким вони в усьому радилися. Пан благословляв у своїй резиденції одруження кожного сільчанина; повага виявлялась у трьох глибоких поклонах і цілуванні руки, а весілля, обжинки, Новий рік, Різдво служили нагодою для традиційних зустрічей. У захмарних мріях здавався можливим «гармонійний симбіоз, де поляки як наставники народу виведуть його на вищий культурний і моральний щабель, призвичаять до ідеї спільної батьківщини — Польської республіки на основі принципів Гадяцької угоди, під дорогими кожному символами Орла, Збройного Вершника і Св. Михайла» *.

Брат мемуариста Вацлав Подгорський теж не пригадує жодного конфлікту. Складається враження, що в цих свідків ампутовано пам’ять. Коли й виникало якесь непорозуміння, то це був виплід інтриг росіян або австрійців. Почуття заполонюють В.Подгорського при вигляді двох хрестів на селянському кладовищі (навіть смерть не єднає православних і католиків): один датується XVIII ст., інший — пізніший, обидва поставлені його родиною на згадку про вірних слуг. Вірні слуги! Алібі чистого сумління. Віддані слуги-українці, до яких ставляться добре — це ті кілька заспокійливих дерев, за якими не видно ворожого лісу. Леон Липковський переконаний, що саме вони навчали односельців хорошим манерам, забезпечуючи в такий спосіб зв’язок цих примітивних істот з цивілізацією. Він розчулено називає на ім’я декого з цих славних, близьких до панів слуг. Ніколи, таки справді ніколи у нас не виникало щонайменших проблем з селянами, що



103 Wańkowicz M. Szczeniące lata. — Warszawa, 1934. — S. 196.

* Йдеться про державні герби Польщі, Великого князівства Литовського й проектованого Гадяцькою угодою Великого Руського князівства, де, відповідно, зображалися Білий Орел, збройний вершник (герб «Погоня») і покровитель Русі Архангел Михаїл, постать якого служила геральдичною емблемою Києва й Київського воєводства [Прим. ред.].



нам повністю підпорядковані, повторюють Мошинські. Немає й мови про українське питання, існують лише тутешні — люди без вираженої національної свідомості. Щоправда бідні, але щасливі 104.

Говорять про «трибунал історії», «суд історії». Польська історіографія досі не захотіла повернутися до них обличчям. Як тільки вона починає це робити, мемуаристи думають, що хтось хоче забруднити їхнє минуле. «Сумно полякові писати про це, — читаємо у В.Матлаковського. — Він сам не може критикувати свою історію, бо опиняється у становищі сина, чий батько розтринькав спадщину, а матір була легковажною жінкою. Він не може їх хвалити, але не має права й засуджувати» 105. У француза не може бути таких докорів сумління. Писати історію з точки зору прав людини є більш плідною справою. Тільки тверезий погляд здатний створити підґрунтя для нового підходу, започаткованого в 1991 р., коли Польща першою визнала незалежність України.



104 Podhorski Z. Wspomnienia II Pamiętnik Kijowski. — London, t. 4, 1980. — S. 45-48, 69; Podhorski W. Ziemiaństwo na Ukrainie. — Biblioteka Jagiellońska, rps. 9831. — S. 12 Ta Moje ostatnie wspomnienia. — Ibid., rps. 9832. — S. 31; Lipkowski L. Op.cit. — S. 33-132; Moszynscy E. i R. Szkice i wspomnienia z. ziemi owruckiej na Wołyniu II Pamiętnik Kijowski. — London, t. 2, 1963.-S. 217-232.

105 Matlakowski W. Wspomnienia ukraińskie. — S. 471-472.




















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.