Попередня     Головна     Наступна





Розділ III

АНТАГОНІЗМ У ЗЕМЕЛЬНОМУ ПИТАННІ МІЖ ПОЛЯКАМИ



Дослідження долі польської шляхти в Україні в 1863-1914 роках задумане як з’єднувальна ланка між моєю попередньою книгою 1 і польськими працями 1918-1939 років про шляхту, а також з останніми розробками про поляків цих же часів у Радянській Україні.





Ланка, якої бракувало


Даний розділ виник внаслідок усвідомлення двох упущень. У згаданій вище праці я зосередився виключно на описі грандіозної акції російського уряду 1831-1850 років по ревізії титулів польської шляхти, стверджуючи, що її мета полягала в знищенні політичної ролі певної соціальної групи, терпіти яку надалі здавалося неможливим і небезпечним. Такий підхід не був неправильним, але в ньому є певна партикулярність. Оформлення в 1831 р. серед селян прошарку однодвірців, який протягом 20 наступних років мав поповнитися за рахунок безземельних шляхтичів, не увінчалося б успіхом без співучасті, а то й активного сприяння з боку заможної польської шляхти. Слушні критичні зауваження Ірени Рихлікової 2 допомогти мені зрозуміти, що цю акцію слід пов’язати з процесами, які розпочалися давніше, і що вона набагато більше, ніж я показав, відповідала прагненням магнатів.

Отже, в адміністративній декласації 30-40-х років XIX ст. треба бачити не тільки репресії царського самодержавства проти соціальної групи, якій не знайшлося місця в станах російського суспільства, але й розвиток польської тенденції до позбавлення шляхетської бідноти громадянських прав. Очевидність цього явища наприкінці XVIII ст. добре висвітлена Єжи Єдліцьким 3.



1 Beauvois D. Le Noble, le serfet le revizor. — P. 99-159; український переклад,с. 143-202.

2 Rychlikowa I. Deklasacja drobnej szlachty polskiej w Cesarstwie Rosyjskim, sporo «Pułapkę na szlachtę» Daniela Beauvois // Przegląd Historyczny, t. XXIX, z. 1. — 1988. — S. 121-147.

3 Jedlicki J. Klejnot i barjery społeczne. — Warszawa, 1968. — S. 134-182.



І. Рихлікова наводить приклади, що датуються 1754 р., коли шляхетська чернь з с. Можарі поблизу Овруча боролася проти магната Міха-ла Радзивила, який прагнув позбавити її власності й прав лицарського стану. Боротьба завершилася шибеницями, сажанням на палю, трупами, викинутими на поталу диким звірам, стиранням написів на могильних плитах тощо 4. У «Законі про сеймики», включеному до Конституції 3 Травня 1791 р., передбачалося, що безземельна шляхта не матиме жодних політичних прав, а 1810 р. родина Радзивилів, не вагаючись, письмово заявила, що шляхтичі на її розлогих маєтностях у Слуцьку та інших місцевостях будуть зведені до рівня селян з накладенням подушного податку і обов’язком постачання рекрутів царю. У цей же час Тадеуш Чацький підкреслював злиденність цих багатодітних невдах з більш ніж сумнівними титулами, які, прагнучи довести своє походження, ставали жертвами адвокатів, що захланно намагались витягти з них останній гріш 5. В одній з недавніх праць показано, що під час опитування 1814 р., попри французькі ідеали й Цивільний кодекс, земельна шляхта Варшавського королівства також висловилася за позбавлення зубожілих шляхтичів будь-яких привілеїв 6. Фелікс Потоцький, власник чи не найрозкішніших маєтностей в Україні, керувався такою самою логікою, коли в 1802 р. прогнав більшість шляхтичів-орендарів з Уманщини, зрівнявши їхні домівки з землею, щоб вони не мали куди повернутися; його приклад не гаючись наслідувала і родина Браницьких у своїх не менш розлогих маєтках у Білій Церкві 7. Російська влада марно пробувала обмежити такі виселення, зобов’язавши власників та шляхтичів, що мешкали на їхніх землях, реєструвати укладені угоди в повітових комісіях; так, 65 дрібних шляхтичів з маєтку Зофії Замойської в Косові воліли бути вигнаними, але не підписати угоди 8. Зрештою, вслід за Конституцією 3 Травня в



4 Rychlikowal. Op.cit., - S. 130.

5 Ibid. — P. 126, 139.Е.Ростворовський показав, що після реформи сеймиків 1791 р. 43,3% шляхтичів вже не користувалися вповні своїми правами. Див.: Ile było w Rzeczypospolitej obywateli szlachty? // Kwartalnik Historyczny. 1987, N° 3. — S. 3-40.

6 Stankiewicz Z. Szlachta-ziemiane w świetle ankiety włościańskiej 1914 r. II Ziemiaństwo polskie 1795-1945 rr. /Pod. red. J.Leskiewiczowa. — Warszawa, 1985. -S. 117.

7 Rychlikowa I. Op.cit. — S. 130.

8 Ibid. — C. 129. І. Рихлікова наводить ще кілька прикладів процесу декласації до 1831 р., див.: Tatarzy litewscy 1764-1831 — szlachta?//Kwartalnik Historyczny. — 1990, N Q 3-4. — S. 76-122; Carat wobec polskiej szlachty 1772-1831 // Kwartalnik Historyczny. R. XCVIII, N 9 3,1991. — S. 51-83. Про статус шляхти на північних землях див.: Sikorska-Kulesza J. Weryfikacje szlachectwa jako instrument stanowej degradacji drobnej szlachty na Litwie i Białorusi w latach 1831-l868 // Przegląd Wschodni, 1992-1993, z. 3(7). — S. 557-572; а також у книзі: Deklasacja drobnej szlachty na Litwie i Białorusi w XIX w. — Pruszków, Ajaks, 1995. — 113 s.



конституціях Варшавського королівства і Конгресового Королівства повторювалось, що безземельна шляхта не може ні обиратися, ні володіти виборчим голосом.

Відтак, стає очевидним (навіть за необхідності більш поглибленого вивчення переддня 1831 р., коли будуть знайдені інші й повніші приклади вигнання шляхти шляхтичами, окрім прикладів І. Рихлікової), що я помилявся, пишучи в попередній книзі, ніби до Листопадового повстання 1830 р., в силу давньої шляхетської солідарності, безземельна шляхта провадила ледь не ідилічне життя, подібне до описаного Г. Жевуським у «Спогадах Соплиці». Перебуваючи під враженням грандіозності й системності російської акції, я, напевне, не приділив належної уваги пошукові свідчень про причетність поляків до адміністративної декласації. Щоправда, я й надалі вважаю, що поодинокі протести шляхетських маршалків у 30-х роках XIX ст. проти надто поспішного запису до категорії однодвірців є свідченням живучості решток солідарності між багатими й бідними. Втім, очевидним залишається головне: і губернські, і повітові маршалки, відповідальні за книги й реєстри всієї «шляхетської братії», великою мірою прилучилися до виключення зі своїх рядів 72 144 шляхтичів, котрих протягом 1831-1833 років визнано «фальшивими», та пізнішої хвилі 1834-1839 років, коли такої долі зазнають ще 93 139 осіб. Зрозуміло, що 165 тис. однодвірців завдячують своєю декласацією тискові росіян, але про них забули і їхні колишні панове-брати. Лише 160 тис., які були декласовані пізніше Центральною ревізійною комісією, створеною Бібіковим 1840 р. у Києві, стали жертвами виключно російських ревізорів після конфіскації згаданих книг. Але й на цей раз жоден поляк не запротестував проти такого приниження, а київському губернаторові лишалося хіба порадіти змовницькому мовчанню. Він, звичайно ж, одразу заявив, що віднині землевласники не бачать потреби солідаризуватися зі шляхтою, яка з економічної точки зору є такою ж маловартісною, як і кріпаки-українці 9.



9 Beauvois D. Op. cit. — P. 115, український переклад, с. 158-159. Такий самий розрив солідарності чітко простежується в інших відламах Польщі, див.: Smoleński W. Drobna szlachta II Pisma historyczne, t. I. — Kraków, 1901; Chamerska. Drobna szlachta w Królestwie Polskim 1832- 7 865. — Warszawa, 1974 / Spra wozdanie z konferencji nauko wej o drobnej szlachcie na Mazowszu i Podlasiu II Zeszyty Naukowe UW, filia w Białymstoku, Humanistyka, IV, 19, Prace humanistyczne. — Białystok, 1977. Досліджень про становище декласованої шляхти у Галичині, де її було не так і багато (66 990 осіб в 1824 р.) бракує, пор.: Ślusarek K. Szlachta w Galicji Wschodniej na przełomie XVIII-XIX w., rozmieszczenie i liczebność II Studia Historyczne, R. XXXIV, 1991, z. 2(133). У Литві й Білорусі декласація була не такою нещадною, див.: Zasztowt L. Koniec przywilejów — degradacja drobnej szlachty polskiej na Litwie historycznej i Prawobrzeżnej Ukrainie wiatach 1831-186811 Przegląd Wschodni, 1.1, z. 3, 1991. — 5.615-614. Недавно вийшло багато документоване дослідження, що має передусім етнографічний характер, про життя застінкової шляхти на Поліссі від 1863 р. до наших днів: KrawczakT. W szlacheckim zaścianku. — Warszawa-Sedlce, 1994. — 311 s. Залишається відкритим дуже важливе питання про етнічне походження дрібної шляхти на Правобережній Україні. Хоча вона сама часто вважала себе основою польськості, а царат це постійно підтверджував, українські історики одностайно підкреслюють, що вже наприкінці середньовіччя ця група була досить численною, хоча й неполонізованою. Див. фундаментальну працю: Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. — К., 1993. — 414 с., а також: Lipiński W. Szlachta na Ukrainie, udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów. — Kraków-Kijów, 1909. — 88 s.Найновіші польські дослідження або беззастережно приймають автохтонний характер дрібної шляхти, пор.: Radzik R. Ewolucja narodowa społeczności Kresów Wschodnich II Kultura i społeczeństwo, R. XXXV, № 2. — Lublin, 1991. — S. 57-72, або підкреслюють значущість прийшлого елементу з питомої Польщі: Orzechowski J. Okcydentalizacja Rusi Koronnej w XIV-XV w. II Dzieje Lubelszczyzny, t. 4. — Warszawa, 1989. — S. 21-24, а ще більше: Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainie w latach 1569-1648- машинопис докторської дисертації 1987 р. в Інституті історії ПАН у Варшаві (365 с.). Немає сумніву в тому, що русько-православне походження лягло в основу пізнішого об’єднання частини дрібної шляхти з антипомі-щицькими угрупуваннями. Пор. також: Antoni J. (Rolle A.). Dzieje szlachty okolicznej w owruckim powiecie II Biblioteka Warszawska, 1881, t. 2. — S. 19-39, 183-200, 352.




Збірник документів українською мовою, який з’явився невдовзі після моєї книги, підтвердив жахливе становище селян, а також тяжку долю безземельної шляхти, що вела розпачливу боротьбу за збереження титулів 10. Зрештою, тим, хто уважно читав мою книгу, ясно, що в 1831-1863 роках конфлікт між цією шляхтою і людьми, в чиїй економічній залежності вона перебувала, поглибився. Я підкреслював, наскільки землевласники опиралися нав’язаному їм обов’язкові збирати і передавати державі подимний податок, котрий вдарив по декласованих. На таку сув’язь з жебраками, якої хотіла російська система, багаті погоджувалися з відразою. Єдиною позитивною для них стороною російського законодавства було зобов’язання бідноти до рекрутської повинності. Я показав, що ця страшна перспектива, яка дозволяла землевласникам позбавитися надто енергійних декласованих, чиєю єдиною окрасою залишалася особиста гідність, сприймалася нещасними як глибока образа. Єдиним засобом уникнути відправки в армію, що прирівнювалася до каторги, не раз ставало самокаліцтво. Іще гірші наслідки для однодвірців тягла за собою неможливість одержати освіту, підвідомчу Міністерству народної освіти (рішення 1841 р.), і поступити на цивільну службу. Культурна стерилізація цілої групи, писав я, стала найстрашнішим результатом такої нечуваної акції. Дивуючись відносно



10 Селянський рух на Україні. 1826-1849 / Упор. Гісцова Л.З. та інші. — Т. 2. — К.: Наукова думка, 1985.



незначному фізичному опорові декласації, невеликій кількості бунтівників (подібних до колишніх шляхтичів села Лучинці біля Могилева на Поділлі у маєтку Уруської-Собанської, які в 1851 р. силою примусили поважати свої права), можемо, проте, констатувати: розрив шляхетської солідарності щодалі поглиблювався. У 1858 р. уряд Олександра II, охоплений ще більшим лібералізмом, ніж польські латифундисти в Україні, звернувся до них з проханням подати пропозиції стосовно надання землі колишній шляхті (це передбачалося серед заходів, пов’язаних з майбутньою відміною кріпацтва) 11. Рішучі негативні відповіді на це питання є найкращим вступом до даного дослідження: багаті, легітимовані шляхтичі вже не сприймали однодвірців як людей, пов’язаних з ними історично, культурно, національне й економічно, навпаки — вони дедалі більше уявлялися непотрібним баластом, небажаним тілом, а тенденція до його відторгнення ставала щораз виразнішою. Далі ми побачимо неприховану жорстокість такого ставлення, котра в 1863 р. ще не була настільки помітною. Відозви варшавських повстанців, перейняті національним духом, лише на певний час загальмували відверті прояви відчуження стосовно тих, хто не належав до землевласників, примушуючи сприймати їх передовсім як співвітчизників.

Для того, щоб зв’язати попередню книгу з даною працею і вписати обидві в єдиний довготривалий період, мені довелося заглянути в глибші часи польської історії. Тепер же для руху вперед необхідно розчистити перспективу.

Описуючи велику ревізію шляхетських титулів, я вибирав слова з тенденцією до гіперболізації, що цілком природно, коли вдуматися в масштаби цієї історичної драми та неймовірні засоби, використані росіянами для доведення задуманого до кінця. Але такий словник міг викликати перебільшене враження про наслідки. Простежуючи неприховані, цілеспрямовані наміри російської адміністрації, я так часто говорив про «зникнення», «ліквідацію», «смерть» колишньої безземельної шляхти, що деякі читачі навіть подумали, ніби йдеться про фізичне винищення. Насправді ж енергія російських міністрів і чергових київських генерал-губернаторів була спрямована «лише» (коли можна так висловитися) на те, щоб довести до зникнення цей прошарок як частину лицарського стану, тобто виключити його зі складу єдиної соціальної категорії, яка володіла громадянськими правами. І саме в цьому, і лише в цьому, плані було досягнуто успіху, бо хоча поняття «шляхта» чи «колишня шляхта» до однодвірців офіційно не прикладалося, сама група залишилася, і спосіб життя її членів практично не змінився.



11 Beauvois D. Op. сіt. — Р. 136-137, український переклад, с. 179-180.



Відтак, точніше було б говорити про деградацію чи планомірне приниження, ніж про ліквідацію. Знищення другосортної шляхти протягом 1831-1850 років швидше належить до царини — зрештою, визначальної -принципів і соціальних структур, ніж до царини щоденних практик. Один проникливий читач слушно зауважив 12, що неправильно говорити «шляхта зникла, розчинилася, як цього й хотів Бібіков, у масі селян-кріпаків» 13. Він підкреслив, що, навіть понижені до рівня селян, ці люди зуміли зберегти національну самосвідомість і римо-католицьку віру. Врешті-решт, сам Сталін був змушений рахуватися з ними, створивши в 1925 р. автономну зону під Житомиром — «Мархлевщину» (від прізвища Мархлевського, одного з лідерів польських більшовиків).

Докладно аналізуючи осатанілий психоз царської адміністрації, я майже повірив, що ця історія добігла кінця у 1863 р., після чого бідолашні герої моєї «пастки на шляхту» перейшли в цілковите небуття. Понадстолітнє мовчання істориків примусило мене теж певний час думати, що загальне забуття свідчить про реальне зникнення, хоча насправді йшлося лише про неймовірну ефективність роботи російських (пізніше й радянських) архівістів і про змову мовчання довкола героїв нашої драми. Було, звичайно, відомо (Ожешкова та її роман «Хам» блискуче це підтвердили), що в Литві й Білорусі шляхта збереглася, але вважалося, що ця маса не залишила жодного сліду в Україні. І.Рихлікова, котра помічає найменші похибки в моїх міркуваннях, писала наприкінці розлогої, присвяченої мені рецензії: «Теза Бовуа здається правильною щодо Київщини. Дрібна шляхта, живучи серед динамічного українського і російського елементу, [...] втратила свою національну самосвідомість і розчинилася в «українському морі» настільки, що поміщики, які з покоління в покоління жили у своїх маєтках, вже не вирізняли її на початку XX ст.» 14.

Втім, я й сам досить швидко засумнівався у вірності думки, для обгрунтування якої доклав стільки зусиль. Передусім була незаперечною збереженість цієї групи в 1918-1939 роках на сході тогочасної Польщі, тобто в тій частині Волині, яку приєднали до Польщі після Ризького договору. Ця шляхта стала предметом надто підозрілої уваги так званих соціологів,



12 Tynna C.-Z. Polacy na Ukrainie// Kultura, 1989, № 3. — S. 106-110.

13 Beauvois D. Op. cit. — S. 139, український переклад, с. 182.

14 Rychlikowa I. Op. cit. — S. 145. її учениця Сікорська-Кулеша помилялася, намагаючись захистити поміщиків з точки зору польського гонору. Вона вважає, «що не вдалося запрягти поляків до справи екзекуції дрібної шляхти» і що з мого боку це «абсолютне непорозуміння» (див. названу працю, с. 104). Далі ми, однак, ще раз переконаємося, що «національна єдність» для більшості землевласників в гру вже не входила.



заклопотаних більше політичними відшкодуваннями, ніж науковим аналізом 15. Комітет у справах зубожілої шляхти Східної Польщі, створений у червні 1938 р. і очолений, як і можна було чекати, полковником А. Гораком (до нього теж входили сенатор В. Пулнарович та два інтелектуали Т. Цеслак і Ю. Одровонж-Пєньонжек), опублікував працю С.Двораковського на цю тему 16. Відзначаючись різко антиукраїнськими настроями, члени Комітету не приховували надії залучити нащадків згаданої шляхти до «відновлення польської могутності на кресах», до «праці по поверненню до джерел», інтеграції з польським селянством в «єдиний оплот» і «союз з класом власників та інтелігенції» 17. Посилаючись на дані з 141 округу Волині, де мешкало 20 тис. таких осіб, Комітет був змушений визнати їхню глибоку українізацію, що робить його сподівання більш ніж дивними. Двораковський теж був схильний повірити, що цю бідноту, наділену «первісною простотою» і призвичаєну до «неймовірних злиднів», коли її вміло оточити солдатами-землеробами, священиками-місіонерами і уважною адміністрацією, здатною розбудити «гордість походження», можна перетворити на діяльний фактор у завоюванні Великої Польщі в кордонах до 1772 року. Ще в 1939 р. можемо прочитати (о наївність!): «Цей регіон з його примітивною культурою та мало або тільки почасти викристалізуваним національним почуттям значно легше, ніж інші, піддається впливу вищої польської культури» 18. Сміховинному імперіалізмові не бракувало й расистського забарвлення. Кілька проведених на місцях опитувань мали засвідчити, що польський елемент на українській землі був носієм незаперечної вищості. Двораковський записав, що у с. Мочула «шляхта виразно відрізнялася з антропологічної точки зору від селян [українських — Д.Б.]. З першого погляду помітно відмінність між шляхтичами і селянами, бо в останніх виразніше проявляються риси лапоноїдального типу» 19.

Полишивши розчулені розумування їхнім авторам, історик мав би запитати себе: звідки в 1921 р. взялася ця розпливчата і маловідома група?



15 Tarnawski A. Szlachta zagrodowa w Polsce południowo-wschodniej, materiały do bibliografii. -Lwów, 1938.

16 Dworakowski S. Szlachta zagrodowa we wschodnich powiatach Wołynia i Polesia. — Warszawa, 1939. — 128 s.У такому самому дусі див.: Horoszkiewicz J. W poleskich zaściankach szlacheckich// Ziemia, 1935, N-6-7; Memorandum w sprawie szlachty zagrodowej na Wschodzie Polski. — Warszawa, 1938.

17 Dworakowski S. Op.cit. — S. 116-118.

18 Ibid.-C. 24-33.

19 Ibid. — S. 75.У такому ж дусі і наступна праця: Horoszkiewicz R. Szlachta zaściankowa na ziemiach wschodnich. -Warszawa, 1936.



Вона, певна річ, не могла зникнути, як води підземної річки, після 1863 р., аби знову виринути через 50 років. Так постала необхідність дослідження.

Потреба в ньому зросла ще більше, коли стала відомою доля іншої частини цієї самої групи, яка після Ризького договору опинилася по другий бік кордону. Праці Миколи Іванова 20 відкрили нам, що в Білорусі та Україні радянська влада хотіла накинути колишній шляхті роль протилежну, а водночас симетричну тій, яку пропонували польські націоналісти перед війною. Автономна зона, створена в основному для неї на Правобережній Україні (Мархлевщина) в 1925-1935 роках, мала стати лабораторією, де формувалася б «польська пролетарська культура». Як писав М.Іванов, 496 тис. осіб, котрі згідно з переписом 1926 р. назвали себе поляками, були згруповані на землях магнатів, що втекли на Захід, і активно «реполоні-зовані» через школи 21, різноманітні видання, газети, радіо, театри й польськомовну адміністрацію; народні комісари вважали їх воском, придатним для будь-яких маніпуляцій. Як і в Польщі, радянська система 1920-х, відносно відкрита для національного розвитку, дала змогу досить широко відродитися католицизму, але курс на колективізацію відразу ж показав межі піддатливості нещасних «селян». У 1925 р. їх «згрупували», а в 1935 р. у відповідь на пасивний опір почали розпорошувати шляхом масових депортацій до Казахстану та Сибіру. Коли взяти до уваги бідність цих людей, не може не дивувати неприйняття ними засад колективізму та впертий індивідуалізм, особливо в порівнянні з опором сталінізму в 1933 р. так званих українських «куркулів», драматично змальованим Василем Баркою в «Жовтому князі». Звідки ж у цих людей такий особливий пієтет перед земельною власністю?

Побіжне знайомство з працями польських мемуаристів, очевидців життя XIX ст., переконує, що від них годі сподіватися якоїсь інформації. Чи варто цьому дивуватися? Писати мемуари — значить цікавитися більше собою, ніж довколишнім світом 22, до того ж, автори мемуарів — це вихідці з



20 Iwanów M. Polacy w Związku Radzieckim 1918-1939. — Wrocław, 1990; доповнене видання: Pierwszy naród ukarany. — Warszawa, 1991; Polonia w Związku Radzieckim okresu międzywojennego, kontrowersje wokół liczebności// Dzieje najnowsze, 1987, XIX, 4. — S. 29-51. Генеральний консул Польщі у Харкові писав 2 березня 1925 р., що в Україні, зокрема на Правобережжі, нараховувалось 450 тис. поляків і 9/10 цієї спільноти становили селяни, див.: Stan polskości na Ukrainie II Przegląd Wschodni. — Warszawa, t. l, z. 4. — S. 847-851. Подібні відомості зустрічаємо в: Lizak W. Rozstrzelana Polonia 1917-1939; Kupczak J. Polacy na Ukrainie wiatach 1921-1939II Politologia, XII, Wyd. Uniw. Wrocławskiego, 1994. — 358 s.

21 Kawecka K. Problemy rozwoju oświaty i kultury Polonii Radzieckiej w latach 1921-1929II Kultura skupisk polonijnych. — Warszawa, 1981.

22 Beauvois D. Eux et les autres// Pologne plurielle et singulière. — Lille: P.U.L., 1993.-S. 127-149.



середовища забезпечених землевласників або досить близькі до нього, їх мало цікавила доля декласованих. Одразу ж після повстання 1863-1864 років в еміграції на Заході поширювалася брошурка, де проблемі надавалося животрепетного звучання:

«Окрім селян, — писалося там, — на Русі існують ще й інші раби, котрі, проте, не є потомством Хама. Маю на увазі шляхтичів-чиншовиків, котрих на московський лад називають однодвірцями; вони бідніші за селян-кріпаків, їх сотні тисяч». Згадавши про діяльність Бібікова, автор продовжує: «Вони опинилися в прямій залежності від чиновників, не маючи змоги сплачувати податок. Позбавлені землі, вони, землероби за традицією і з необхідності, розійшлися по безкраїх володіннях шляхти, підтвердженої Герольдією. Перетворившись на здобич московських поліцейських, котрі обібрали їх до останньої копійки, заробленої тяжкою працею, вони сховалися під крилом панів. Але ті відштовхнули своїх братів, не простягнули руку тим, хто тонув, забули їх, залишили на поталу і навіть — яка ганьба! — перетворили на інструмент власної вигоди, давши їм такі роботи і такі повинності, що майже дорівнювали кріпацтву. Забутий, беззахисний, експлуатований і нещасний однодворець, предки якого брали участь у виборах короля на полі Волі [у Варшаві — Д.Б.], не раз були честю, завжди щитом і збройною рукою країни, сьогодні веде життя волоцюги і тварини, п’є, він дурніший і нещасніший за селянина, ніде не чує братнього слова і втрачає свої традиції» 23.

Далі автор цього тексту подає кілька великодушних постромантичних фантазій щодо спроможності декласованої шляхти піднятися в ім’я Польщі: «До неї треба йти відкрито, говорячи правду, не обіцяючи зайвого, не обманюючи її, щоб вона відчула свою значущість і зрозуміла, що може виграти, а що втратити. Підготовлена таким чином до боротьби, вона стане незрівнянним військом. На неї треба впливати зсередини, саме тут може бути створено першу ланку конспірації, її соціальне становище жахливе, на ньому цілком певно можна наголошувати. Це — велика сила, але ця сила лежить облогом...» 24. Далі ми побачимо, скільки трагічної ілюзорності було в цих патріотичних мріях.

Що ж до решти поляків, то незначна кількість згадок свідчить, як швидко впав інтерес до цієї групи. Після 1876 р. в Августа Іванського зустрічаємо наскільки ж загадковий, настільки й тривожний натяк: «У майбутньому цих нещасних чекала доля в сотні разів гірша, ніж кріпаків» 25.



23 Gozdawa. Ruś przed i po powstaniu zbrojnym 1863 r. — Bendlikon (Zürich), 1862. — S. 26-27.

24 Ibid. — S. 32, 38-39.

25 Iwański A. Pamiętniki 1832-1876. — Warszawa, 1968. — S. 228,прим. 3.



Ян Талько-Гринцевич, який написав мемуари в 1929 р., добре пам’ятає часи, коли, працюючи лікарем у Звенигородці на Київщині, він регулярно надсилав хроніку в газету Kraj у Санкт-Петербург за підписом «Ян Ілговський». У хроніці 80-х років деталей про становище шляхти могло прослизнути небагато, бо київський генерал-губернатор наклав суцільне black-out* на це питання у пресі, проте в мемуарах є дві згадки, які підказують шляхи можливого пошуку: «Великі землевласники допомагають урядові, бо розширюючи свої маєтності, позбавляють шляхтичів-чиншовиків землі, на якій ті жили віками», і трохи далі:» Вбачаючи в шляхтичах-чиншовиках політичне небажаний елемент, російський уряд намагався ліквідувати їх і знайшов ефективну допомогу з боку землевласників, бо ті, невдоволені малим чиншем, воліють заокруглювати свої землі, прогнавши чиншовиків з їхніх давніх садиб. Доля останніх гірша за долю селян. Хмари над декласованою шляхтою густішали: переслідування урядом, панами, расова ворожість і зневага селян. Проте втрачаючи не раз свою мову й релігію, вона, однак, зберігала традицію походження...» 26. Такі пасажі викликають у нас передчуття неминучої драми, але не задовольняють читацького інтересу.

Інші мемуаристи почасти заторкнули проблему, описуючи «шляхетські села», які вони бачили у рідному краї, і розповідаючи про їхні звичаї. Вони жалкують, що люди в цих селах розмовляють по-українському, але підкреслюють вірність католицькій вірі та їхній страх перед змішаними шлюбами. Проте ці, радше етнографічні, відомості аж ніяк не розкривають історичної еволюції даної групи. «У нас немає жодних даних про кількість однодвірців на Поділлі», — напише один з них 27. Навіть ті, хто близько стикався зі значним числом таких людей, не побачили в цьому історичного уроку. Так, овручанин Мошинський залишив хіба анекдотичні розважання ідеаліста про кількох рудників, ливарників ламоніту (заліза, яке виплавляли з болота), що звертались один до одного «паночку», «пане» по-польському -це незмінно зворушувало автора 28.

Марно шукати точніших відомостей у нечисленних польських істориків, які могли б і, напевно, мали б дослідити долю даної групи. В книзі «Польське населення в Росії у 1863-1914 роках» немає й натяку на колишню шляхту з тієї простої причини, що автор обмежився офіційними даними перепису



* Затемнення, заборону (англ.).

26 Talko-Hryncewicz J. Z przeżytych dni 1850-1908. — Warszawa, 130. — S. 114, 150.

27 Walewski W. Wspomnienia z Podola II Pamiętnik Kijowski. — London, 1966. — T.3. — S. 17.

28 Moszynscy E. i R.-J. Szkice i wspomnienia z ziemi owruckiej na Wołyniu II Pamiętnik Kijowski. -T.2. — S. 224.



населення імперії за 1897 р. Там, звичайно, про декласованих шляхтичів не згадувалось, оскільки з адміністративної точки зору ця категорія зникла, злившись для чиновників з селянами 29. Наведені там цифри нецікаві для нас, бо в них змішано всіх поляків імперії: немає різниці навіть між поляками з власне російських і західних губерній, а північно-західні губернії (Литва, Білорусь) не відділені від південно-західних (Правобережна Україна), хоча їх розвиток і структури після 1795 р. суттєво відрізнялися.


В одній з недавніх праць про Волинське воєводство 1921-1939 років 30 згадується, що в околицях Володимира, Ковеля і Луцька проживало близько 80 тис. нащадків декласованої шляхти, повторюється, що їхня національна свідомість була дуже невиразною, але не робиться нічого для з’ясування причин деградації. Автор обмежується відсилкою до тривіальних і дуже нечітких свідчень, зібраних у ті часи серед зацікавлених осіб, чий культурний рівень не дає можливості скласти цілісне струнке уявлення: «Відбувався взаємний обмін розповідями про походження місцевого польського елементу... Ніхто нічого не знав з минувшини цієї польськості, ніхто нею не переймався. Про занепад Польщі говорилося як про неминучу справедливість, кару Божу польським панам за страждання, що їх вони завдали народу...» 31.


Пошуки цих утоплеників історії здавалися геть безнадійними, бо вони -спершу шляхта, потім колишня шляхта і, нарешті, однодвірці — поступово втратили саме ім’я в офіційній термінології Російської імперії, буцімто через якийсь магічний номіналізм назвати їх — значило б визнати їхнє існування. Справді, назва «однодвірці» зникла 1868 р. (далі ми побачимо за яких обставин), і коли не звернути уваги на ключ, який є в мемуарах Талька-Гринцевича та в нечисленних статтях у пресі, можна й далі помилково вважати, що злиття з «селянським морем» здійснилося повністю і що перед нами — взірець тотальної асиміляції однієї частини населення іншою.

Втім, 30 попередніх років історії вже навчили нас обачності. Ми знаємо, як непокірно повелися ці люди у відповідь на спробу Кисельова об’єднати



29 Łukawski Z. Ludnośćpolska w Rosji 1863-1914. -Wrocław, 1978. -S. 81-82. Ми вже вказували на відсутність будь-якого розрізнення категорії «селян» на початку століття у Баргошевича чи Бакара; на це саме надибуємо і в найновіших дослідженнях: Eberhardt P. Przemiany narodowościowe na Ukrainie XX w. — Warszawa, Obóz, 1994. — S. 15-36, 56-59.

30 Mędrzecki W. Województwo wołyńskie 1921-1939. Elementy przemian cywilizacyjnych, społecznych i politycznych. — Wrocław, 1988.-S. 116-117.

31 Życiorysy wiejskich działaczy Wołynia. — Warszawa, 1938. — S. 38-39, цит. В.Менджецький.



їх у 1834 р. в колективи типу російського мира. Знаємо також, якого краху зазнав указ 1841 р., спрямований на їх сукупне розселення по околицях імперії. Невдача всіх спроб встановити за ними пильний контроль Міністерства внутрішніх справ чи Міністерства державних маєтностей зумовили вже з 1846 р. (тобто наприкінці акції по декласації шляхти на папері) намір ліквідувати цих людей як окрему адміністративну категорію, але най-палкіше бажання Бібікова буде реалізоване лише через 20 років 32.

Для того, щоб розшукати і витягти їх із забуття, треба придивлятися не до їхнього соціального чи геральдичного статусу, практично відсутнього, а скерувати увагу на економічний стан, попри всі бюрократичні маніпуляції 1831-1863 років відносно стабільний. Після Січневого повстання 1863-1864 років декласована шляхта продовжувала користуватися з решток колишньої шляхетської солідарності: у переважній більшості вона проживала на землях, що належали багатим шляхтичам, сплачуючи чинш, згідно зі звичаєвим правом, санкціонованим Литовським Статутом, через що й називалася чиншовою шляхтою. Ось ця нитка Аріадни і дала нам змогу виявити в архівах, де ці люди записані в каталогах під назвою чиншовики, матеріали, необхідні для даного дослідження.

Задля справедливості зауважимо, що ця група-фантом вже була предметом історичного дослідження в 1960 р. в російськомовній праці, згаданій у попередніх розділах 33. Остання, проте, залишилася невідомою у Польщі й на Заході; окрім того, неприйнятним був і сам спосіб висвітлення проблеми. В часи написання книги її автор Д.П. Пойда не міг досліджувати нічого іншого, крім монолітного «класу селян» — угноєння Великої Жовтневої революції в період її визрівання. Саме тому, навіть виділяючи серед інших прошарків селянства чиншовиків, він остерігався подати бодай найменше уточнення щодо їхнього походження чи культурної, мовної і релігійної відмінності. Д.П. Пойда присвятив близько 30 сторінок цим людям, примудрившись жодного разу не згадати про шляхетське коріння і не відзначити вочевидь польських рис їхнього становища. Перед нами — типовий приклад того, як марксистська ідеологія «єдиного селянського фронту» деформувала історію, втискуючи її в наперед задану схему і в дивний спосіб живлячись з нівеляції, здійснюваної з кінця XIX ст. царською адміністрацією, яка також не бажала знати ні українців, ні поляків, а тільки «селян» (звісно, російських). Як вже було зауважено, марксистський «інтернаціоналізм» у його постсталінському варіанті дозволяв обходити всі



32 Beauvois D. Op. сit — Р. 127-130, український переклад, с. 171-174.

33 Пойда Д.П. Ук. Соч



національні проблеми завдяки прекрасному поєднанню з ідеологією великоросійського царату 34.






Кінець однодвірців


Перш за все належить з’ясувати, за яких обставин і коли зникла соціально-адміністративна категорія однодвірців. Оскільки це питання досі не досліджувалось, в літературі трапляється чимало довільних перекручень. Так, І. Рихлікова, вважаючи, що вони зникли після 1857 р., пише: «Не одна справа тяглася десятки років аж до рескрипту 1857 р., згідно з яким усі, чия приналежність до дворян не була узаконена, формально приєднувалися до стану вільних селян», і категорично стверджує: «Ідеї Бібікова були реалізовані лише в 1857 р., коли однодвірців остаточно відділили від дворянського стану і влили в клас вільних селян» 35. Проте згаданий рескрипт справив далеко не такий глобальний вплив на долю колишньої шляхти. Вище ми бачили, що і в серпні 1858 р. предводитель дворянства Київського повіту дає різко негативну відповідь на прохання російських властей проаналізувати можливості поліпшення долі однодвірців. Помилка Рихлікової пов’язана з географічними розбіжностями: вона взяла до уваги спроби, зроблені в Білорусі (втім, і вони вдалися неповністю) з метою адміністративної декласації шляхти, з чим на північному заході імперії барилися більше порівняно з південним заходом. На це, зокрема, вказує її згадка про асиміляцію з вольними людьми — прошарком, майже відсутнім у південно-західних губерніях, але досить численним у Литві й Білорусі. За рішенням від 20 листопада 1857 р., лише певна кількість декласованих цих губерній була приєднана до названої категорії, утворивши окрему групу № 1 — первый разряд, протиставлену вже існуючій групі № 2 — второму разряду 36.

Насправді ж російська влада не надто серйозно підходила до ліквідації категорії українських однодвірців, аж доки не було завершено формальну декласацію в литовсько-білоруських губерніях. Власне на останні спрямовувались усі зусилля, а Західний комітет (відновлений у Санкт-Петербурзі з 1862 по 22 грудня 1864 р.) доручив віленським генерал-губернаторам



34 Інші радянські дослідники обмежуються лише згадкою про дану проблему, воліючи обходити її висвітлення, напр.: Анфимов А.М Ук. соч. — С. 38.

35 Rychlikova I. Op. сit. — 5. 136, 139.

36 Улащик Н.Н. Предпосылки крестьянской реформы 1861 г. в Литве и Западной Белоруссии. — М., 1965. — С. 80-88. Про вольных людей див.: Смирнов Н. Вольные люди западных губерний и узаконения, относящиеся до их устройства. — Ковно, 1885.



(В.І. Назімову у 1855-1863 та, особливо, М.М. Муравйову в 1863-1865 роках) провести цю акцію так само успішно й швидко, як 15 років тому це зробив Бібіков у Південно-Західному краї. Це дало підстави радянському дослідникові дворянства А.П. Кореліну твердити, що указ від 4 липня 1863 р. означав кінець однодвірців 37. В дійсності ж, у зв’язку з повстанням цей указ зобов’язував тимчасово призупинити розгляд паперів тих осіб, які домагалися підтвердження шляхетства, і йшлося здебільшого про північно-західні землі. «Всі без винятку особи, належні до колишньої шляхти, будуть зараховані в податні стани, якщо до 1 січня 1865 р. не буде підтверджене їхнє дворянство», — говорилося в указі. Серед податних категорій, запропонованих на вибір декласованим шляхтичам, надалі фігурували одно-двірці 38. Дослідження Сузанни Самбук підтверджує оперативність, радикальність і масовість ревізії титулів на північно-західних теренах протягом 1864 р.: не брався до уваги жоден акт про надання шляхетства в копії; предводителі дворянства (призначені з Росії) мусили дати довідку про політичну благонадійність; кожне прохання про визнання титулу слід було подавати на офіційному бланку з 10-рубльовою маркою, що перевищувало фінансові можливості більшості декласованих. З тих 20 тисяч, які відповідали згаданим умовам (їм тимчасово довелося записатися в податні стани), лише 10850 чол. одержали підтвердження в 1868-1869 роках, а 9 492 були визнані не-шляхтичами 39.

Проблема розсортування щодалі зростаючої маси декласованих потребувала невідкладного розв’язання. У південно-західних губерніях поліція гарячкове квапилася ліквідувати надмірні свободи однодвірців, організувавши суворий контроль за ними, зокрема в неспокійному 1864 році. 21 січня цього року подільський губернатор надіслав генерал-губернаторові звіт, заснований на даних кам’янецького справника, який добре відображає розгубленість поліції, її зацікавленість у прискіпливому контролі. В ньому зазначалося, що домашня обслуга землевласників, майже завжди замішана у політичне підозрілих справах, складається з колишньої шляхти, рідко



37 Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России 1861-1904. — М., 1979. — С. 46.

38 3 пізнішого недатованого (приблизно 1880 р.) документа, якому можна вірити, неочіку-вано дізнаємося, що велика кількість осіб (61 481) з південно-західних губерній таки сподівалася довести своє шляхетство на 1 січня 1865 р. Після ревізії титулів 36 812 осіб вибрали міщанський стан, а 21 613 — стан однодвірців. Решта (2 056) погодились виїхати у південні губернії, дехто записався у купці: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 713, спр. 410.

39 Самбук С.М. Политика царизма в Белоруссии во второй половше XIX в. — Минск, 1980. — С. 38-39. Про докладний хід цієї акції у Литві й Білорусі див.: Sikorska-Kulesza J. Op. cit. — S. 93-102.



підтвердженої Герольдією, котра здебільшого не має никакой оседлости. Вона користується з гостинності багатіїв, виконуючи різноманітні, нечітко визначені обов’язки і часто міняючи заняття, що ускладнює нагляд поліції. Колишні шляхтичі, писалося у звіті, оселяються в конторах або у флігелях резиденцій, а то й на віддалених хуторах, де за ними неможливо наглядати, оскільки вони не контактують з селянами. При переїздах їх часто затримують, і вони приводять поліцію в замішання, показуючи папери про приналежність до шляхетства. Але як дізнатися, чи вони справді шукають роботи, чи просто вештаються, куди збираються і звідки повертаються? Кам’я-нецький справник хотів би взяти їх усіх на облік, завести спеціальні книги, контрольовані у волості, де б мали бути записані всі панські слуги, орендарі та чиншовики як по селах, так і по хуторах, із зазначенням їхнього заняття, підтвердженого господарями. На будь-яке переміщення мав би давати дозвіл господар, вказуючи тривалість відлучки у внутрішньому паспорті, завізованому поліцією.

Анненкову дуже заімпонувала пропозиція, 6 лютого 1864 р. він рекомендував трьом губернаторам запровадити її в практику. З відповіді київського губернатора від 13 березня 1864 р. можна припустити, що до цього приступили, проте, найімовірніше, і на цей раз акція по встановленню тотального контролю виявилася надто складною 40.

Указом від 23 вересня 1864 р. 41 Сенат знову рекомендував генерал-губернаторам «особливу пильність» при «визнанні шляхетства»; зрозуміло, це передусім стосувалося віленського генерал-губернатора. Проте волинський губернатор хотів би дещо уточнити, оскільки намітився новий небажаний рух: частина найбільш доскіпливих однодвірців почала цікавитись указом від 30 липня 1863 р. про обов’язкові земельні дотації і про надання селянам 20% знижки по виплатах. За таких умов вони також хотіли стати селянами! Прикладом може послужити Ян Клецель, виходець з «колишньої польської шляхти», який звернувся у Волинську казенну палату з проханням, написаним з дотриманням належних формальностей, приписати його сім’ю до селянської громади Вишнівчика (Кам’янецький повіт). Генерал-губернатор приєднався до думки свого волинського колеги, що демарші такого роду можуть завдати шкоди селянам, яким і без того бракує землі, і ухвалив, що в подібних випадках потрібна згода громади 42. Таким чином, ставало ясно: однодвірців благодіяння реформи не стосувалися.



40 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 814, спр. 39.

41 Указ Сенату № 54 340.

42 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 304, спр. 54: запит житомирського губернатора до генерал-губернатора 8 березня 1865 р., відповідь від 22 травня 1865 р.



Це дуже дивно, бо в північно-західних губерніях, схоже, орієнтувалися на політику надання земельних дотацій декласованим. 25 липня 1864 р. був проголошений імператорський указ про надання землі вольным людям групи № 1, які потрапили в неї після 20 листопада 1857 р. Окрім того, в указі зазначалось, що вольные люди групи № 2, чиї чиншові володіння оформились давніше, зможуть користуватися своєю землею протягом 12 років, коли підпишуть нові орендні угоди з власниками, надалі ж останні мають право розірвати ці угоди за власним бажанням. Хоча такий варіант задовольняв сторони не вповні, але за умови розповсюдження по всіх західних губерніях міг стати початковим організаційним етапом. Саме так це зрозумів і волинський губернатор, який 18 липня 1867 р. звернувся до генерал-губернатора Безака з запитом, чи указ від 25 липня 1864 р. поширюється на однодвірців, котрі проживають в державних маєтностях (їх там багато внаслідок конфіскації) та в приватних маєтках. Відповідь була негативною 43.

Дуже швидко стала також очевидною нагальна потреба в спрощенні категоріального розмаїття. Так, волинський губернатор пояснював Безакові, наскільки воно ускладнює управління. Наприклад, у приватному маєтку Новий Завод, недавно придбаному купцем Вайнштейном по аукціоні по боргах Жевуських, на 16 830 дес. нараховується 19 хуторів, у них 250 халуп та 823 душі чоловічої статі. Серед останніх — підтверджені дворяни, одно-двірці, міщани, відставні солдати і вольные люди (176 однодвірців зареєстрували як вольных людей під час перепису 1858 р.). На додачу до цієї плутанини 66 з них відмовились скористатись указом від 25 липня 1864 р. про земельні дотації, вважаючи надану землю неродючою, і вже два роки вимагають (і таки домоглися) записати їх житомирськими міщанами! 44

Судячи з прохань про приписку то до міщан, то до селян, асиміляція колишньої шляхти з цими категоріями здавалася логічною, і Міністерство державних маєтностей, яке й так нараховувало велику кількість таких посторонних людей на підвідомчій території, вирішило подати приклад. Передусім міністерство мало намір, як 31 серпня 1867 р. сповіщав віце-міністр Комітетові в селянських справах, покласти край конфліктам між однодвірцями і державними селянами. Останні й справді дедалі частіше скаржилися, що їхні сусіди, живучи так само, як і вони, не належать до миру, платять меншу орендну платню і не виконують обов’язкових відробітків. Ця польська шляхта — політичне шкідлива, говорили селяни (або від їх імені говорив віце-міністр), вона швидко множиться, зайняті нею



43 Там само, оп. 306, спр. 311.

44 Там само, спр. 105: лист волинського губернатора від 23 серпня 1867 р.



наділи могли б покрити недостачу землі в сільських громадах, чи надатися сільським робітникам чи відставним солдатам. Шляхта зберегла статус, який мала, коли залежала від панів ще до конфіскацій: вона лише платить чинш, визначений у давніх люстраціях на необмежений строк. Це тим несправедливіше, що її наділи не збігаються з загальним устроєм сільського життя, а тому призводять до ще більшого черезсмужжя селянських ділянок. Отже, система довічного чиншового володіння, ці анахронічні острівці не мають підстав для дальшого існування на державних землях. Відтак, Міністерство державних маєтностей домоглося прийняття Головним комітетом у селянських справах закону від 20 жовтня 1867 р. Його 7, 8 і 10 статті визначали, що однодвірці мусять сплачувати такий самий, що й селяни, викуп, завдяки чому втратять свій особливий статус і «остаточно розчиняться в загальній масі сільського населення». Вони можуть відмовитись від купівлі, але тоді мусять сплатити чинш на користь миру або виїхати з державних земель 45.

Цілком імовірно, що з часом цей закон дійсно сприяв би асиміляції колишньої шляхти з державними селянами, оскільки чинш загалом був значно вищим, ніж передбачений реформою викуп, тож його сплата була вигідною для зацікавлених залишитися на своїй землі. Однак запровадження закону було затримане через нерішучість віленського генерал-губернатора Потапова. Оскільки закон стосувався державних маєтностей як північно-західних, так і південно-західних губерній, його непокоїло, що ревізія титулів ще не завершена. І хоча ці відмовки аж ніяк не стосувалися південного заходу, вони все-таки похитнули певність Безака, особливо після ознайомлення з різко антипольською запискою віленського колеги від 1 серпня 1868 р., де, зокрема, підкреслювалось, що згаданий закон суперечить указові від 10 грудня 1865 р., який забороняв полякам купувати нові землі. Тож 28 серпня 1868 р. Безак звернувся до Міністерства за роз’ясненнями 46.

Шляхта, яка мала чиншові володіння на державних землях, була нечисленна порівняно з чиншовою шляхтою приватних володінь. Власне в обороні інтересів останньої виступив (і то набагато активніше, ніж волинський губернатор) голова Бердичівського суду Київської губернії 18 вересня 1867 р. в листі до генерал-губернатора. Це — перший документ, який виразно засвідчує назрівання серйозного конфлікту між декласованими шляхтичами й дворянами-землевласниками — росіянами та поляками.



45 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 307, спр. 521.

46 Там само.



Звідси можна простежити початок поступового розриву між шляхтою, яку позбавили титулу, і земельною шляхтою. На підтвердження незацікавленості землевласників у забезпеченні однодвірців землею варто додати, що в проекті, підготовленому у Києві 1860 р. Товариством земельного кредиту 47, згадки про них доволі туманні. Те саме бачимо в «Золотих привілеях», випущених у березні 1863 р. Центральним повстанським комітетом з метою залучити однодвірців і селян до боротьби з царизмом: «Однодвірці і шляхтичі-чиншовики отримають землю під город і оранку у вічне користування нарівні з селянами. Землю виділятимуть з панської там, де її буде достатньо, або з державного фонду; за неї заплатить державна скарбниця» 48. Очевидно, люди не надто вірили цим обіцянкам, бо, за підрахунками радянського дослідника Зайцева, серед польських повстанців нараховувалося всього 14% вихідців з багатотисячної маси однодвірців 49. Провід повстання швидко дійшов висновку (забувши пошукати причини у власній байдужості), що повстанський рух провалився власне через ренегатство шляхетської братії. Антоні Хамець, повноважний комісар Національного уряду на Русі, в одному зі своїх закликів наприкінці літа 1863 р. писав, звертаючись до безземельної шляхти: «Народний уряд гнівається на вас, бо коли весною вибухло повстання, вас не було разом з нами, і цим зумовлені всі наші біди» 50. Отже, політична індиферентність декласованої маси невдовзі стане для багатьох землевласників ще одним претекстом викинути, не вагаючись, бідолах зі своїх володінь.

У згаданому листі за вересень 1867 р. 51 голова Бердичівського суду писав: «Останнім часом немало землевласників, побоюючись, що надана в оренду однодвірцям земля надовго залишиться в їхніх руках, та ще й за незмінну ціну, почали відбирати в них поля і домівки». Вираз «останнім часом» у вустах судового чиновника може, найімовірніше, означати рік чи два, тож логічно припустити, що позбавлення чиншовиків землі почалося невдовзі після краху повстання. Далі в цьому ж листі натрапляємо на головне свідчення того, наскільки питання чиншової власності переплутувалося з селянським: «У багатьох маєтках однодвірці користувалися



47 Rychlikowa I. Op. cit. — S. 145.

48 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 120, прим. 2.

49 Зайцев В. М. Социально-сословный состав участников восстания 1863 г. — М., 1973. -С. 198-199.

50 Documenty Rządu Centralnego Narodowego i Rządu Narodowego. — Wrocław, 1968. — S. 547-549. Цит за: Kieniewicz S. Daniel Beauvois o Kresach południowych II Przegląd Historyczny, 1986, t. LXXVII z. 4. — S. 770.

51 ЦДІАУК, ф. 422.



будівлями, які поміщики відібрали у селян, а також незайнятими громадськими землями, що знаходились у розпорядженні панів. Сьогодні ці землі й будівлі повертаються селянам...». Коли ж ці землі були забрані в селян і передані шляхті? Цілком імовірно, що йдеться про те, в який спосіб оминали інвентарну реформу 1847 р. 52 : замість того, щоб надати селянам можливість скористатися проведеною в їхніх інтересах реформою, польські пани воліли передати якомога більше землі в чиншове володіння шляхті з метою перешкодити зміцненню позицій селян. У контексті посиленого сприяння селянам з 1865 р. і повернення цих земель тим, кому вони від початку й призначалися, це неминуче загострило відносини між селянами й однодвірцями, а ще більше — між однодвірцями й поміщиками. «Ось чому однодвірці, — писав бердичівський суддя, — залишившись без землі й притулку, безперервно звертаються з проханням полегшити їхню нещасну долю. Під час перебування київського губернатора в містечку Самгородок надійшло багато скарг однодвірців на поміщиків з протестами проти відбирання землі. Оскільки в Бердичівському повіті на приватних землях проживає не одна тисяча родин однодвірців, постає необхідність якомога швидше вирішити цю проблему. Якщо на цих людей не будуть поширені правила, підтверджені імператорським указом від 25 липня 1864 р., однодвірці опиняться в дуже незавидному становищі і перетворяться на величезну масу пролетарів».

Звернімо увагу на проникливість голови суду й ранню появу під пером царського чиновника слова «пролетарі» для позначення колишньої польської шляхти. Проте Безак не прислухався ні до нього, ні до рекомендацій волинського губернатора. 18 жовтня 1867 р. він відповів, що указ від 25 липня 1864 р. стосується лише вольных людей, належних до спеціальної категорії, і їх не треба плутати з однодвірцями 53. Відтак відмова від найпростішого рішення прирікала шляхту на більш ніж 40-річні злидні й конфлікти.



52 Beauvois D. Op. сіt. — Р. 62-70 (український переклад, с. 106-115. та попередній розділ даного дослідження).

53 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 306, спр. 311. Ми бачили (див. примітки 36 і 43), що закон від 25 липня 1864 р. стосувався лише розряду № 1 вольных людей. Розряд № 2 дістав змогу одержати землю лише через 12 років після прийняття закону від 12 березня 1878 р., який стосувався саме його — у 1890 р. На думку Н. Смирнова, ця група, чисельністю до 100 тис. осіб, мешкала переважно в Литві. В західноукраїнських губерніях їх нараховувалося всього 13 тис., з них 75% на Волині: ймовірно, це була околична шляхта з Овруцького і Житомирського повітів. Процес надання землі цій окремій категорії в 1890-1896 рр. у південно-західних губерніях добре відображають справи: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 690, спр. 87, 168, 322; оп. 693, спр. 374.



Небажання надати землю однодвірцям, що сиділи в приватних маєтках, пояснювалось, звичайно ж, складністю забезпечення контролю за ними, як ми вже бачили — більшого, ніж на державних землях. Окрім того, Безакові, як нікому, були відомі зовсім інакші плани Міністерства внутрішніх справ стосовно однодвірців, оскільки він сам брав участь у їх розробці. У записці від 14 жовтня 1867 р., підписаній ним разом з віленським колегою, особливий акцент ставився на політичній неблагонадійності цього польського елементу. Повертаючись до старих кліше, Безак писав, що колишня шляхта «становить найбільш небезпечний і найменш задоволений елемент у краї; вона завжди була й надалі залишається матеріалом, готовим до всякого революційного руху, вона ж переважала в рядах повстанських банд під час останніх заворушень». Ми знаємо, що було якраз навпаки, але сила міфу виявилась живучою 54. 8 січня 1868 р. у Санкт-Петербурзі відбулося спільне і «досить бурхливе» засідання Головного комітету у селянських справах (у віданні Міністерства внутрішніх справ) та законодавчого департаменту Державної ради, де було прийняте рішення про «відміну прав польської шляхти й однодвірців з метою їх подальшого злиття з загалом сільського та міського населення», що означало — «ліквідувати їх існування поза іншими станами і навіть саму назву польської шляхти» 55. Отже, віднині ці люди, залежно від адміністративного місцезнаходження, мали бути приєднані або до селянства, або до міщанства (відомо, що розсипи маленьких містечок по Україні дуже нагадували села).

Чи ж справді йшлося про реформу? Звісно, ні. Згідно з давнім бажанням Бібікова, зникала назва, але річ залишалась. Перейменувати замало, аби покінчити з людьми. Окрім того, приєднання до стану селян не означало, що однодвірці зможуть ipso facto* скористатись земельними дотаціями, передбаченими для колишніх кріпаків. Марно царський уряд докладав зусиль до заміни етикетки, бо вже невдовзі стало очевидним, що ця група людей і надалі відрізняється характером використання землі від тих, з ким її хотіли асимілювати. Чиншове володіння — невідома росіянам і чужа українським селянам система, являло собою оригінальні, давні і настільки повязані з духом польської шляхти відносини в сільському господарстві, що вони стали каменем спотикання для всіх асиміляторських домагань. Віднині прикметною рисою колишньої шляхти буде власне цей, архаїчний



54 РДІА,ф. 1181,оп. 1, т.XV, спр.60 (1867 р.).

55 Валуев П. А.Дневник. -Т. 2. -М., 1961.-С. 233; звіт генерал-губернатора Безака за 1867-1868 рр.: РДІА, ф. 1261, оп. 1, спр. 10.

*Тим самим (лат.).



спосіб довічного або тривалого володіння землею; він же послужить підставою для її нової назви. Віднині цих людей почали іменувати дворянами-чиншовиками: Obiit однодворець, чиншовик natus est*.






Земля — капіталістична вартість


Оскільки згадана група не зникла, то відразу після ліквідації її назви санкт-петербурзькі сановники знову, як і при Катерині II, Олександрі I, Миколі I, почали мріяти про її усунення шляхом депортації. Проте, як і півстоліття тому, коштів на проведення такої акції бракувало, тому довелось обмежитися підтримкою добровільних виїздів. 19 лютого 1868 р. Державна рада інформувала віце-міністра внутрішніх справ Лобанова-Ростовського про необхідність доповнити відповідний закон статтею, яка давала б «бажаючим» змогу переселятися на східні околиці імперії. Спостерігаючи неуспіх цієї пропозиції і наростання конфліктів між чиншовиками і землевласниками, 28 червня 1868 р. Безак пропонує Міністерствам внутрішніх справ, фінансів та державних маєтностей розширити заходи по заохоченню, аби надати однодвірцям [схоже, цю назву важко забути — Д. Б.] можливість виїжджати до Новоросії, в Крим чи на Кавказ завдяки наданню «допомоги і привілеїв». У відповідь Міністерство державних маєтностей погодилося «допомогти» переселенцям до Тавриди, а Комітет міністрів ратифікував відповідне положення 13 січня 1869 р. Проте скоро стало очевидним, що чиншовики, впевнені у своїх правах на землю, якою володіли, не мали щонайменшого бажання, за поодинокими винятками, залишати насиджені місця 56.

Отже, проблема чиншових володінь набувала щодалі більшої економічної і соціальної ваги, а тим часом царська влада ще довго продовжувала апелювати до політичних і націоналістичних фантазій. Виходило так, що єдину користь від зміни імені цих людей отримала незмінність магічної поведінки. Втім, у країні, де ілюзорне (Потьомкінські села!) важило часом більше, ніж реальне, паперові викрутаси дозволяли створити видимість зникнення цілої соціальної групи. Найважливішим здавалося стерти політичні ознаки й символи минулого. Генерал-губернатор наказав скрупульозно



* Помер однодворець, народився чиншовик (лат.).

56 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 713, спр. 410: Записка о чиншевом владении в Юго-Западном крае, анонімна записка без дати (близько 1880 р.). Див далі (прим. 117) про долю села, яке погодилось виїхати в Крим.



доповідати про випадки патріотичної зухвалості шляхти, хоча проблема полягала зовсім в іншому, і знадобилося 15 років, щоб влада зрозуміла, до чого йдеться. Так, 15 серпня 1867 р. однодвірця Яна Сливинського з Бердичева ув’язнено на два місяці за те, що напідпитку в корчмі він образив імператора словами: «Щоб він здох» 57. 12 грудня 1870 р. однодворець з Ямполя Людвік Зажицький, католик, на вимогу старшини Шумська розмовляти російською мовою заявив, що польську мову не заборонено, і його не обходять рішення російського уряду, бо скоро польська корона буде відновлена і вже ніхто не заборонятиме говорити по-польськи, після двомісячного ув’язнення посаджений під домашній арешт 58. 10 листопада 1870 р. неписьменний 19-річний однодворець, записаний кременецьким міщанином, «поширював абсурдні чутки» в присутності чотирьох селян, які поквапились донести на нього. «Ви гадаєте, — казав він, — що зможете зберегти свої поля такими, як сьогодні? Незабаром ви знову відроблятимете панщину на польських панів, які повернуть собі колишні права». Цей виступ був справді абсурдним, бо юнак виголосив сказане, захопивши разом з кількома одно-двірцями на користь свого російського пана Вороніна худобу, яку селяни незаконно пасли на поміщицькій землі. Та це не мало значення, бо неприпустимою була сама згадка про польське минуле, тож молодого чоловіка вислали на проживання в Овруч 59.

Бажання стерти всі натяки на минуле сягнуло кульмінації в роботі Етнографічно-статистичної комісії Західної Росії, псевдонаукові результати якої були опубліковані 1872 р. П. П. Чубинським, майбутнім автором українського національного гімну (!). Комісія звела «польське питання в Малоросії» до фольклорної диковинки, поставившись до нього іронічно-поблажливо і подавши сміховинне малу цифру польського населення. Більш-менш точною була хіба кількість підтверджених шляхтичів (67 366), решта ж якимось дивом зникла: у трьох губерніях члени експедиції знайшли лише 6400 міщан, 13 200 однодвірців та 5060 селян, тобто всього 91 тис. поляків. У написаній в липні 1875 р. і опублікованій в «Вестнике Европы» статті М. П. Драгоманов показав, наскільки абсурдними й безвідповідальними були ці цифри, бо за далеко неповними приходськими списками відомо, що в цих губерніях проживає 389 100 католиків, поліція ж нараховувала їх 412 тис. 60. Та що там об’єктивна істина! Важила лише офіційна істина, котра



57 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 817, спр. 276.

58 Там само, оп. 820, спр. 371.

59 Там само, оп. 820, спр. 339.

60 Труды, этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край. — Т. VII. -СПб., 1872. 2-я часть: Поляки Юго-Западного края. Про кількість населення див. на с. 289;



заперечувала існування колишньої шляхти. Тривалий час польській пресі у Російській імперії (як у Варшаві, так і в Санкт-Петербурзі) заборонялось наводити інші цифри. Коли 1882 р. Олександр III дав дозвіл на видання в столиці імперії польської газети Kraj, то видавцям не залишалось нічого іншого, як ще раз надрукувати, що в південно-західних губерніях проживає всього 91 тис. поляків! 61

Проте, пастка на шляхту не могла залишатися замкненою. Забагато біди вирувало в її глибинах.

Масовість і гостроту проблеми чиншовиків можна збагнути, лише поставивши її у контекст загальної проблематики земельного питання, розглянутої у попередніх розділах. Так само, як це питання зумовлювало взаємини між українськими селянами і польськими панами чи між російськими і польськими поміщиками, ставлення останніх до своїх чиншовиків можна пояснити лише зміною вартості землі наприкінці XIX ст.

Нагадаємо, що «патріотизм» поляків, які вважали збереження власних землеволодінь своїм «національним обов’язком», диктувався передусім економічними причинами. Якщо в 1861-1914 роках площа їхньої власності зменшилася відносно ненабагато, то хіба завдяки прив’язаності до її купівельної та абстрактної вартості 62. Не забудьмо і про демографічний вибух після відміни кріпацтва: відомо, що в 1860-1896 роках селянське населення всієї імперії зросло на 58%. Скрізь це приводило до невтамованого попиту на землю, а останнє сприяло поширенню вигідного орендування за гроші. Звичайно, власники були зацікавлені в тому, щоб у будь-який момент розпоряджатися своєю землею, передаючи її в оренду тим, хто більше заплатить. Тож чиншові володіння з орендними спадковими угодами на довготривалий або довічний строк стали неподоланною перешкодою для капіталістичної мобілізації землі. Так само вони перешкоджали і вільному відчуженню землі на випадок продажу, а тим часом вартість землі в імперії неймовірно зросла. Так, у 1854-1858 роках десятина коштувала 13 руб., у 1868-1872 — 20, у 1893-1897 — 47, у 1903-1905 — 93 руб., а в 1914 сягнула 163 руб., тобто за півстоліття ціни зросли на 615% 63. С. Беккер переконливо показав, що ріст цін на землю не мав нічого спільного ні з продуктивністю



Драгоманов М. П. Евреи и поляки в Юго-западном крае // Политические сочинения. — Т. 1. -М., 1908. — С. 217-267. На жаль, А. Леруа-Больє повторює фальсифіковані дані Чубинського: Leroy-Beaulieu A. Empire des tsars et les Russes. — 1882 (перше видання), t. 1, сhар. 3.

61 Kraj, 1882, № 1. — S. 13. Щоправда, редакція подає цю цифру в іронічному контексті.

62 Див. кінець розділу 1 даної праці.

63 Пор.: Becker S. Nobility and Privilege. — Р. 42, а також кінець розділу 1 даної праці.



праці, котра залишалася досить низькою, ні з вартістю зерна, ціна на яке невпинно падала у зв’язку з міжнародною кон’юнктурою. Диктував їх виключно «голод на землю» серед селян. Усі радянські й американські праці, де зубожіння пояснюється лише зменшенням площ поземельної власності, помиляються 64, бо зростання вартості землі цілком компенсувало втрату площ для тих, хто зумів їх втримати. Окрім того, відомо, що в досліджуваних губерніях до рук селян перейшла невелика частина земель. Змінилося тільки співвідношення між власниками — росіянами чи поляками, але і для перших, і для других життєво важливим було володіти цими багатствами, тобто ліквідувати рудименти «середньовічної» чиншової власності, які перешкоджали мобілізації площ.

Губернатори досить довго не могли зрозуміти важливості проблеми та юридичного вакууму, в якому існувала система чиншів. Лише після гострих конфліктів 1875 р. волинський, а наступного року і київський губернатори всерйоз зацікавилися витоками й причинами опору шляхтичів-чиншовиків. Останні, численні як у сільських маєтках, так і в приватних містечках, інколи сиділи на своєму клаптикові ще з часів польської експансії XV -XVI століть, тобто періоду, коли власники латифундій надавали чиншові володіння всім бажаючим за дуже невисоку платню і виконання деяких робіт, рідко коли за письмовими угодами. Отож, вони не розуміли, чому землевласники хочуть змінити усталений Литовським Статутом звичай (в імперії Статут відмінений у 1840 р.), і для них не мало значення, що ця система чужа російському праву. «Цілком зрозуміло, — писав волинський губернатор у щорічному звіті цареві, — що з причини низького рівня їх розвитку чиншові володіння набули в їхньому сприйнятті характеру права на володіння землею, обумовленого певними зобов’язаннями, бо тут їхні діди з незапам’ятних часів спорудили житла, подекуди досить просторі, народжувались, жили, помирали, ніколи й ніде не зустрічаючи ніяких перешкод 65 ».

Джерелом конфліктів, про які піде мова далі, була непохитна віра у давні цінності, що вступила у протиріччя з новою капіталістичною концепцією землі її власників. Останні почали вимагати підвищення чиншу і



64 Егиазарова Н.А. Аграрный кризис конца XIX в. в России. — М., 1959; Громов П. А. Экономика России периода промышленного капитализма. — М., 1963; Hambourg G. M. Land, Economy and Society in Tsarist Russia: Interest Politics of the Landed Gentry during the Agrarian Crisis of the Late XIX Century. — Ph. D. diss., Stanford, 1978; Manning R.-T. — The Crisis of the Old Order in Russia. — Princeton, 1982.

65 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 55, спр. 446, арк. 17-23: звіт волинського губернатора Гресьє за 1875 р.; там само, спр. 447: звіт київського губернатора Гессе за 1876 р.



підписання орендних угод з метою їх перегляду. Але у вимозі підписувати нову угоду шляхтич вбачав образу священного права предків, свого шляхетського стану, принизливе зрівняння з селянами, які мусили підписувати купчу на придбання землі.

Зі свого боку, землевласники користувалися ситуацією, нічим не ризикуючи, оскільки їхнім намірам сприяло дві обставини. По-перше, в російському праві існувала прогалина. Законодавство імперії нічого не знало про довічні чиншові володіння. По-друге, беззаконню сприяв склад сільських судів, які залишилися поза реформою, підготовленою Дмитром Замятніним у 1864 році. Подаючи прохання в судебные мировые учреждения, де правосуддя вершив панівний клас з кількома селянами, поміщики були певні, що прийняті ухвали відповідатимуть їхньому бажанню. Оскільки чиншовики не існували ні в аграрному праві, ні як соціальна категорія, до них застосовувались статті 1691-1701 з Х-го тому, 1-ї частини ПСЗ: їм належало підписати орендну угоду, хоч би платня за оренду й зросла, значно перевищуючи їхні можливості, інакше їм загрожувало термінове виселення.

Пастка, налаштована в такий спосіб на шляхту, не залишала їй жодного шансу. Опинившись між росіянином, що недавно став землевласником і, не знаючи місцевих звичаїв, прагнув якомога швидше отримати зиск від своєї землі, і польським поміщиком, який знехтував традиціями предків заради грошей, судом, де переважали селяни, котрі ненавиділи декласованих і підпадали під вплив багатіїв, поліцією і, зрештою, армією — виконавцями судових рішень, чиншовики були приречені на розчавлення. їм залишалося хіба протестувати, аби криком захистити своє «добре право», викриваючи жорстокість сильних.

Після тривожного сигналу, що пролунав 1867 р. в Бердичеві, протести чиншовиків після 1871 р. стають дедалі частішими. Ми добре обізнані з їхніми скаргами, бо вони звертаються, чи, точніше, просять когось написати в департамент у селянських справах Міністерства внутрішніх справ, в органи місцевої влади чи в імператорський Сенат, впевнені, що справедливість на їхньому боці. Перегляд кореспонденції, адресованої до Санкт-Петербурга з Проскурівського (Поділля) та Радомишльського (Київщина) повітів показує, що скарги надійшли від 25 шляхетських громад (їх зобов’язали створити колективи за селянською моделлю). Більшість скарг скерована проти польських поміщиків. Залеський у с. Варовець «настільки підвищив чинш, що ми не в змозі сплатити його, а коли не сплатимо — він погрожує відібрати в нас усю землю. В декого він її вже забрав». На підставі скарг бачимо, що чиншові володіння класифікувалися так, як колись наділи кріпаків, тобто залежно від способу їх обробітку — з конем чи без коня (тяглі й піші). Модзелевський у Хмелівці підняв чинш за тяглий клапоть землі з 30 до 45 руб. сріблом на рік. Плесневич у Немиринцях та Дахнівці забрав добрі орні землі й змушував відробляти панщину, якщо чиншовики хотіли зберегти решту наділу. В ряді сіл Радомишльського повіту Олізар учетверо збільшив традиційний чинш. Його приклад наслідують і росіяни: Резвов у Китайгороді Ушицького повіту потроїв платню, а Дмитрович у Бережанці біля Кам’янця підняв її з 12 до 75 руб. сріблом 66. Таке неймовірне підвищення цін випливало з реальної вартості землі і мало за приховану мету змусити чиншовиків забратися геть. Але ті ніяк не хотіли змиритись з тим, що вважали сваволею.

Протягом 1872-1877 років відбулась низка серйозних ексцесів, які привернули увагу й викликали занепокоєння властей, їх перебіг ми можемо прослідкувати завдяки досить докладним звітам. 19 травня 1872 р. волинський губернатор Гресьє доповідає про заворушення у маєтку Пулино-Гута, нещодавно придбаному на аукціоні після конфіскації в поляка російською поміщицею Пантелеєвою. Вона розпочала судову справу проти всіх чиншовиків у своєму маєтку, і 17 вересня 1869 р. Житомирський повітовий суд прийняв ухвалу про їх виселення. Після затвердження рішення Волинською палатою 27 квітня 1871 р. його належало виконувати. Тоді виявилось, що певна частина чиншовиків спробувала залагодити справу: дехто уклав угоду на купівлю, інші домовились з довіреною особою власниці про тимчасове проживання, підписавши зобов’язання виїхати до 24 квітня 1872 р., хоча й досі цього не зробили, оскільки звернулись до Сенату і чекають на його рішення 67.

Відстрочки дратують власницю. Вона дорого продала ці землі як порожню маєтність німецьким колоністам, і ті вимагають виїзду небажаних для них людей. Викликано поліцію, проте справник вагається і починає переговори. Йому вдається домовитись, щоб усім, хто не підписав угоди з власницею, були надані інші ділянки в її розлогому маєтку, безкоштовно виділене дерево для будівництва і відшкодоване посівне зерно. Але в підсумку чиншовики відмовились і від цього, вважаючи, що вони у себе вдома, і проігнорували наказ від 5 травня забиратися геть.

У даній ситуації ми знаходимося якраз у точці розриву, переходу від патріархального, станового, увічненого століттями устрою суспільства до суспільства капіталістичного, де панує влада грошей.



66 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 45-46.

67 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 51, спр. 225: генерал-губернатору Дондукову-Корсакову.



Селяни охоче допомагають властям. Вони надають приставу велику кількість возів і разом з поліцією вантажать пенати непокірної шляхти. Ось тоді й починається активний опір. Усвідомивши, що добровільний виїзд з рідних домівок ipso facto* означатиме відмову від усього, що вважали своєю власністю, «вони почали перешкоджати навантаженню їхніх пожитків, кричати, проклинати і навіть хапатися за дрючки, аж доки не почалася загальна сутичка, під час якої побили жінку, що й досі страждає від цього».

Зважаючи на розвиток подій, на місце приїздить сам губернатор Гресьє; він просить справника ще раз поговорити з чиншовиками, а сам приймає делегацію, намагаючись навернути їх до покори. Губернатор примушує Кушніра, довірену особу власниці маєтку, пообіцяти, що їм виділять орні землі за 4 версти звідси по 2 руб. за десятину і що вони зможуть зібрати все посіяне. Чиншовики погоджуються, але як тільки губернатор від’їздить -відмовляються; 15 травня повертається справник, але всі чоловіки поховалися по лісах, дома залишилися лише жінки та діти.

Оскільки вся околиця спостерігає за розвитком подій, і оскільки вони здатні поширитись і загострити ситуацію в інших маєтках, для виконання судового вироку посилають 50 донських козаків, а також сотню селян, щоб зламати опір. У наступному рапорті генерал-губернатору від 30 червня 1872 р. Гресьє змальовує жахливу картину цієї акції.

Після арешту семи шляхтичів-чиншовиків, які досі ховалися, складено загальний опис майна (він додається), а далі всіх змушують вийти і кажуть їхати, куди заманеться, на наданих 30 возах. Сім’ї, які відмовляться вийти, будуть силоміць повантажені на вози, вивезені за 15 верст і залишені посеред дороги. Ті, що погодяться виїхати добровільно, отримають два дні, щоб розібрати зруйновані хати, забрати речі й худобу.

16 родин погодились виїхати.

10 родин відмовились, і їх вивезли, а тепер, пише губернатор, «невідомо, де вони знаходяться в даний момент».

Три довгі дні — 24, 26, і 27 травня — руйнували шляхетські будинки, щоб перешкодити поверненню тих, хто ховався. Кушніру залишили десяток козаків, водночас він перевіряв збирання будівельних матеріалів. До всього, цей управитель відмовився надати допомогу бідолахам, вважаючи, «що вони мають нарікати лише самі на себе». Розчулюються тільки німці (чотири сім’ї), які роздають 170 руб. під розписки.

Далекі від аналізу глибинних економічних пружин цієї жахливої ситуації сторони демонструють жорстоку сліпоту, шукаючи козлів відпущення серед тих, хто безпосередньої відповідальності за справу не несе.



*Тим самим (лат.).



Російська сторона звинувачує міщанина Фелікса Боровського, колишнього однодвірця з сусіднього містечка Адамівки, бо він, мовляв, захищав і підбурював бунтівників, закликаючи дочекатися рішення Сенату, відмовитись від будь-яких нових угод, припинити виплату оренди. Цей чоловік, який умів читати й писати, здається інтелектуалом-заводієм, котрого слід покарати: Дондуков-Корсаков домагається від міністра внутрішніх справ його висилки в Ковель, на кордони губернії. З боку жертв відповідальних шукають теж не там, їхня злість скеровується у немотивованому рефлексі... проти євреїв. Управитель Кушнір справді єврей, і саме його темним махінаціям Гелена Боровська приписує всі нещастя свого бідолашного чоловіка, якого «в кайданах, немов розбійника чи злодія, вислали під поліцейською вартою через усю губернію з Житомира до Ковеля... 68». Додому Боровський повернеться лише в грудні 1873 р.

Зауважмо, що марний, але рішучий протест шляхти відзначається значно чіткішими організаційними рисами, ніж селянські заворушення. Визначальною є наявність освічених підбурювачів, які переконують чиншовиків, що право за ними. Ф. Боровському 60 років. Очевидно, він вчився до 1830 р., коли в Україні ще існували польські школи, належні до Віленського учбового округу. У тому ж таки 1872 р. викрито іншого добровільного порадника непокірних чиншовиків сіл Чайківка та Теклянівка з маєтку поляка Михайловського (Радомишльський повіт). Вони таємно збирались у Петра Забродського, якому доручили відвезти їхні вимоги до Санкт-Петербурга, давши на дорогу 60 рублів 69. Ми переконаємося у наївності таких вчинків, але тут важливо підкреслити трагічність ситуації: люди впевнені у своєму праві на землю. Вони ніяк не можуть збагнути, що їхня система відліку, знищена в 1840 р., доживає своє лише завдяки інертності і силі традиції, якої тепер землевласники хочуть позбутися.

Таку саму схему протесту маємо у справі чиншовиків з с. Колки Луцького повіту на Волині. Він спалахнув у 1873 р. і тривав два роки, й сягнувши апогею варварства. Заявивши пану, поляку Кожуховському, про свою незгоду на збільшення чиншу за землю, яку вони вважають «своєю невід’ємною власністю», чиншовики постали перед земським судом, що визнав право поміщика. Волинська палата підтвердить цей вердикт, а Сенат уточнить його: «Колківських міщан слід виселити, якщо вони не дійдуть згоди з власником» 70. З поліцейських архівів ми, однак, дізнаємося, що це



68 Там само: звіти Гресьє Дондукову-Корсакову від 30 липня 1872 р.; лист Г. Боровської до нього ж від 25 листопада 1872 р.

69 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 235.

70 Там само.



рішення було виконано лише частково: становий пристав зіткнувся з таким відчайдушним опором, що вигнав усього кілька родин. Решта послала «депутацію» до Санкт-Петербурга на чолі з Міхалом Силичем: після повернення вони заявили, що сам цар пообіцяв розглянути їхнє клопотання, дозволив вигнанцям повернутися, зламати печатки на дверях і мешкати у своїх домівках. А коли один з чиншовиків, А. Торбач, поставив його слова й дії під сумнів, натовп схопив його, побив, закував ноги в кайдани, провів по всьому містечку і прикував до стіни власного будинку. Юрба була настільки розлютованою, що спроби поліції звільнити Силича виявились марними 71.

Врешті 27 травня 1874 р. волинський губернатор вирішив узяти справу у свої руки і вирушив до містечка в супроводі батальйону піхоти. Проте шляхта заявила, що «не допустить, аби її вигнали, вона незгодна підписувати угод на оренду з поміщиком, а прибуття війська їх зовсім не лякає». Чиншовики невтомно повторювали, що їхні родини жили тут віками і споконвіку платили за оренду одну й ту саму суму. У звіті за наступний рік Гресьє намагається пояснити Олександру II потребу ведення переговорів: «Перш ніж вживати крайні заходи, я поїхав на місце і зумів переконати поміщика Кожуховського запропонувати їм більш прийнятні умови». Далі він спробував умовити шляхту підписати нові угоди, але «вони залишились непохитними. Отож, довелося таки їх знову виселяти, причому щоб вони не могли повернутися — за згодою і на прохання поміщика розкидати їхні будинки» 72.

Перед нами сцена, гідна пера Данте. Військо під командуванням полковника Устрюгова почало розкидати 230 з 270 дерев’яних будиночків, що нараховувалися в містечку (цифра занижена, див. нижче дані губернатора), а тим часом мешканців у супроводі війська повели в поле під загальний, як пишеться в поліцейських рапортах, «плач і лемент». Дехто, споглядаючи катастрофу, схилявся піти до поміщика й погодитися на запропоновані умови, але жінки з усім запалом безмежного відчаю зверталися до їхньої гідності: «Кожен раз, навіть вдаючись до сили, вони завертали своїх чоловіків, намовляючи не укладати жодних умов з власником, бо той, мовляв, оберне їх на рабів».

Присутній як виконавець правосуддя під час цієї сцени волинський губернатор ще раз пригадає її жахіття, описуючи подію цареві: «Було тяжко й сумно дивитися, як падають будинки, здебільшого добре й міцно збудовані, слухати лемент і голосіння сотень сімей, що залишилися без даху й притулку, весь час повторюючи, що діється кричуща несправедливість.



71 ЦГИА Москва, ф. 109, 3-я экспед., 1873, д. 291, с. 6-7.

72 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 55, спр. 446.



Загалом чиншовикам у Колках належало понад 300 будинків, тобто в них мешкало до тисячі осіб. Нині вони туляться по різних місцях, а їхній добробут надовго, коли не назавжди і всерйоз підірваний; принаймні багато хто з цих громадян, колись заможних і корисних, стали небезпечними для краю пролетарями» 73.

Влада остерігалася, щоб розголос про це масове виселення не призвів до якихось заворушень, тим більше, що жертви довго не погоджувалися з нав’язаною їм долею. Одна за одною вони посилали петиції генерал-губернатору, а почувши про можливий приїзд імператора на південь, погрожували зупинити поїзд і вручити йому свої скарги. Очевидно, саме тому Дондуков-Корсаков вирішив 24 серпня 1874 р. звернутися до Міністерства внутрішніх справ з першою запискою, яка містила аналіз «непорозумінь» з приводу чиншових володінь.

Тривога була слушною. Накладаючись на селянські заворушення та на просоціалістичні настрої по селах, «питання чиншовиків» набирало небезпечного забарвлення. У 1875 р., побоюючись заворушень, дехто з польських поміщиків (наприклад, Виговський з маєтку Титусівка під Бердичевом) відмовився вимагати підвищеного чиншу, коли чиншовики не стали його сплачувати. Суд був готовий вдатися до репресивних заходів, але Виговський висловив сподівання, що такий жест сприятиме порозумінню. Принагідне він попросив представників губернської влади вжити енергійних заходів «для усунення всіх заколотників — революціонерів-соціалістів» 74.

Перейняті соціалістичними ідеями інтелектуали справді дали поштовх рухові «громади чиншовиків» з колишнього маєтку Жевуських у Новому Заводі під Житомиром, викупленого євреєм Вайнштейном. 26 травня 1875 р. Петро Скоропинський, Лукаш Лозинський, Ян Соловинський та Фелікс Вон-сович підписують від імені всіх неписьменних членів громади звернення до генерал-губернатора та імператора. Його рішучий, наступальний тон свідчить про певні уявлення щодо соціальної справедливості у поєднанні з твердим наміром захистити її. «Питання про чиншовиків західних губерній, -пишуть вони поганою російською мовою, — не є новим. Ми не надокучаємо вам викладом наших прав і вимог... У крайньому випадку ми б погодилися на найгірші умови, поставлені власником, але просимо його не позбавляти нас можливості жити в належних нам будинках, котрі він у силу історичних причин вважає своїми». Ті, хто підписався, свідчать, що через 14 років після



73 Там само, ЦГИА Москва, ф. 109, 3-я экспед., 1874, д. 84, арк. 18-19.

74 Пойда Д. П. Ук. Соч. — С. 237.



відміни кріпацтва панщинні відробітки продовжують тяжіти над колишньою шляхтою: «Зловживаючи владою і правом, [поміщики] нав’язують нам виконання немислимих обов’язків, вимагають підписання принизливих угод на право мешкати у наших власних будинках і користуватися нашою землею, відтак ми опиняємося у становищі гіршому, ніж колишні кріпаки. Вайнштейн погрожує усім депортацією, чим доводить нас до найбільшого відчаю: або ми підписуємо угоди, які перетворюють нас на рабів поміщика-єврея, або ж приєднуємося до пролетарів, що блукають по дорогах...» 75. Що ж буде, пишеться далі, коли викинуть на вулицю 500 чиншовиків нашої громади? Адже ніхто не схоче покинути домівку, придбану кривавим потом, добровільно. Залишається тільки патетична, цілком ілюзорна віра у втручання згори. Певний антисемітський нюанс свідчить про те, що ці люди не бачили проблеми в її справжньому масштабі.

Одержавши такий нестандартний лист, гофмейстер, відповідальний за прохання, що надходять до імператорського двору, шле запит до волинського губернатора. Той відповідає, що заохочував Вайнштейна до поміркованих дій. Поміщик погодився зменшити вимоги: 5 руб. за город, З руб. за десятину орної землі та 2 руб. за десятину пасовища, але й такі умови наштовхнулись на категоричну відмову чиншовиків, охоплених «непохитною впевненістю у своєму повному праві на цю землю, яке підтримується приватними адвокатами; зрештою, більшість воліє відмовитись від землі, ніж платити за неї так, як зобов’язують селян платити викуп» 76.

Офіційне занепокоєння зростало ще більше через збентеження частини поміщиків, серед якої не бракувало й поляків. Вони звертались за допомогою до російської армії не лише проти українських селян, але й проти населення польського походження, не бажаючи бачити в цих незручних людях співвітчизників. Так, 25 липня 1875 р. волинський поміщик Прушинський надсилає телеграму особисто Дондукову-Корсакову зі скаргою на дії шляхтичів, які вже три роки відмовляються сплачувати чинш в маєтку Будище поблизу Новоград-Волинського. В травні він зігнав їх, але вони повернулися; 14 липня за допомогою 50 поліцейських їх було повторно зігнано, майно з будинків вивезене й описане. Тож Прушинський вважав справу вирішеною, але чиншовики не змирилися з поразкою. Чиншовик Гузовський погрожував палицею кожному, хто намірявся увійти в його дім, хоча врешті піддався на вмовляння і навіть вибачився. Якась Павловська



75 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 306, спр. 105.

76 Там само: лист гофмейстера від 20 вересня 1875 р. та губернатора Гресьє від 4 листопада 1875 р.



обмежилась вигукуванням образ на адресу поміщика. Але інші декласовані шляхтичі оселилися в лісі, вважаючи його своїм, продовжують обробляти колишні поля і послали представника до Санкт-Петербурга, щоб той добився до імператора. Прушинського особливо непокоїть, що «вони влаштовують різноманітні напади, погоджені з населенням». Це — перший знак солідарності між чиншовиками і селянами. Далі ми побачимо її розширення. А тим часом цілі юрби перешкоджають сінокосові, ганяють панську худобу, нападають на службовців маєтку, захоплюють коней і вози. Таке свавілля чиншовиків, скаржиться Прушинський, позбавляє його прибутків, він не зможе сплатити податку. Волинський губернатор 5 серпня заспокоює генерал-губернатора, запевняючи, що поміщик перебільшує. Прушинський, своєю чергою, 14 серпня вдруге шле на гербовому папері наполегливе й уклінне клопотання князю Дондукову-Корсакову, аби за допомогою війська з його землі прогнали узурпаторів. Оскільки нічого не зроблено, він повертається до цього ще раз 8 вересня, скаржачись на пасивність волинського губернатора і благаючи генерал-губернатора допомогти, бо чиншовики хазяйнують у його володіннях, як їм заманеться, і забирають урожай... 77.

Гарячковий неспокій польських поміщиків був таки виправданим, бо протягом 1876 р. траплялися неодноразові випадки, коли доведені до відчаю чиншовики бралися до фізичної розправи зі своїми панами. Так, згідно з поліцейським донесенням, у маєтку Стецьких в Ялишові біля Новоград-Волинського понад сто шляхтичів вчинили опір інвентаризації їхнього майна понятими, а також поліції, що прибула для проведення висилки, і старості села; останнього побито до непритомного стану. Чиншовики увірвалися на подвір’я панської садиби, де зупинився пристав, і, незважаючи на його присутність, дісталися до помешкання самого Стецького, котрому погрожували смертю. За такого розвитку подій владі залишалося хіба порадити Стецькому відстрочити виселення 78. Таким же гострим протестом відзначались дії чиншовиків з маєтку Залеських у Великому Немиринці Проскурівського повіту на Поділлі. Там прогнали поліцію, яка прибула реквізувати зерно в рахунок несплаченого чиншу, і навіть сотня козаків, присланих пізніше, щоб довести до виконання ухвалу про виселення, не змогла вигнати шляхтичів з домівок 79.



77 Там само, ф. 442, оп. 189, спр. 86.

78 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 237.

79 ЦГИА Москва, ф. 109, 3-я экспед., 1876, спр. 64, арк. 37-38.






Заспокоїти збунтовану шляхту


Надто очевидне зростання небезпеки змусило врешті губернаторів викласти проблему Олександру II докладніше. Те, що цього питання торкається такий важливий документ, як «Всеподданейший доклад», підносить його до рангу загальнодержавного. У складеному в 1876 р. звіті за минулий рік Гресьє, губернатор найбільш неблагополучної Волинської губернії, висвітлює зародження й особливості даної групи населення та оповідає про події, свідком яких був у 1874 р. в Колках. Його висновок звучить як сигнал про небезпеку.

Щоразу, пише він, акцію завершує армія; втім, «коли розміркувати, то важко засуджувати цих нещасних, котрі всю свою надію покладають тільки на милосердя Вашої Імператорської Величності». Проблема потребує вирішення; лише на Волині живе щонайменше 100 тис. таких людей, дев’ять десятих з них підлягають раніше чи пізніше виселенню. Безперестанно повторюються одні й ті самі драми, явище стає хронічним. Як католики, ці люди не мають права купити оброблювану ними землю, втім — мало в кого є на це кошти. Тож уся маса змушена нехтувати судовими рішеннями. Охоплена відчайдушним розпачем, вона складає значну небезпеку на майбутнє, і, ймовірно, й загрозу масових заворушень [виділено мною -Д. Б.]. Проблема полягає в тому, що чиншовики зовсім не згадуються в Загальному зібранні законів, окрім прецедента за липень 1857 р., де тип їхнього землеволодіння проголошений несуперечним з російськими законами, тим часом як суди схильні застосовувати статтю, в якій ідеться про заборону довічних оренд. Отже, на думку Гресьє, існує нагальна потреба у спеціальному законі, складеному з врахуванням давніх місцевих традицій. Не повертаючись до ідеї прирівняти чиншовиків до вольных людей, забезпечених землею після 1864 р., волинський губернатор пропонує скористатися недавнім указом (від 22 травня / 3 червня 1876 р.) про надання права купівлі землі старообрядцям, частина яких ще з часів розколу мешкала на колишній польській території. Певні спільні риси в становищі цих паріїв відзначав і київський губернатор Гессе у своєму звіті за 1876 р. 80.

Недооцінюючи масштаби проблеми в дещо спокійнішій Київській губернії, Гессе вважав за можливе вказати, що тут мешкає лише 23 тис. чиншовиків. Як ми далі побачимо, він дуже помилявся, але його міркування, цілком позбавлені антипольської затятості, заслуговують на увагу. Висловивши жаль з приводу негуманності виселень, він зазначав, що ці люди



80 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 55, спр. 446, 447.



належать до найкращих землеробів губернії, тому «примусове позбавлення їх землі є вельми згубним». На його думку, прошарок осіб, які відробітками пов’язані з паном, але користуються особистою незалежністю, варто ототожнити з селянами, надавши можливість викупити власні наділи.

Напевне, Гессе, добре обізнаний з реальним станом справ на місцях, мав уявлення про глибоку українізацію чиншовиків, тому ототожнення їх з селянами здавалось йому нормальним. Але там, нагорі, не забували, що йдеться про колишню шляхту. Коли занепокоєний двома звітами цар попросив Комітет міністрів розглянути це питання, там була відкинута будь-яка аналогія зі старообрядцями, вольными людьми чи селянами як «не бажана ні економічно [бо не сприятиме розширенню селянських наділів -Д. Б.], ні політично» і як така, що «суперечитиме праву власності». Отже, йшлося про те, аби не створювати підстав для незадоволення панівного класу — опори режиму.

Проте інтерес царя усе-таки знаменував важливий поворот. Вперше ця проблема набула офіційного звучання, і 1877 рік був позначений низкою ухвал. Вони, щоправда, нічого не вирішили, але принаймні засвідчили намагання знайти рішення. Зокрема, 11 січня 1877 р. Олександр II затвердив створення при Тимашеві, міністрові внутрішніх справ, Комісії чиншових володінь на чолі з віце-міністром Ф. В. Готовцевим. Тож уже 11 лютого 1877 р. міністр внутрішніх справ надіслав Дондукову-Корсакову прохання скласти докладну довідку про історію виникнення та різновиди існуючих чиншових володінь, вимагаючи даних щодо їхньої чисельності. При цьому він підкреслював, що в жодному випадку не йдеться про нові правила, які б обмежували права землевласників. Звідси видно запрограмовану приреченість будь-яких змін, але царські бюрократи склали довідку, завдяки якій ми нині знаємо, скільком чиншовикам-шляхтичам загрожувало виселення (далі ми до цього ще повернемося). Втім, обстеження було проведене негласно, аби не спровокувати небажану реакцію, бо, як писав Тимашеву Дондуков-Корсаков, він побоюється, що більш очевидні кроки викличуть ажіотаж серед землевласників, які й без того засипають його проханнями про виселення.

Напруження наростало. Щодалі більше поміщиків починало розуміти: російський закон звільняє їх від шанованого предками обов’язку — терпіти на своїх землях цих представників феодального ладу, що вже минув. Останні з обеззброюючим примітивізмом намагалися захистити свої «права», ба -навіть переходили в наступ.

Чиншовики з Волиці Заславського повіту на Волині, дізнавшись, що їхній пан Прушинський запросив до себе сусідів-землевласників Лясоту й Іллінського, «запідозрили їх у намірі підпалити село». Запобігаючи цьому, вони проникли в дім, зв’язали усіх трьох панів і відвезли до поліції. Ніхто вже й не рахував сутичок з поліцією при намаганні запровадити в дію вироки щодо виселення. Без втручання війська поліція завжди програвала, навіть коли прибувала в супроводі селян «експертів» з сусідніх сіл. Наприклад, шляхтичі з Адамівської Гути і Довбишів з-під Новоград-Волинського зуміли вигнати цілу когорту волонтерів, які прийшли виганяти із домівок. Регулярно, як і в селянських виступах, у цих актах відчаю беруть участь жінки. Так, в с. Рижів згаданого повіту Афанасія Зьонтко «двічі вдарила кілком по голові судового пристава й зірвала з нього нагрудну бляху, а коли той разом з понятими утікав до лісу, за ними гналось до 40 чоловіків і жінок, котрі їх вдруге побили» 81.

Ці пристрасті не могли пройти повз увагу громадськості. Виразник офіційних поглядів, консервативний «Киевлянин» заторкнув проблему в дуже обережній статті під промовистим заголовком: «Право чи філантропія?» 82. Автор, зайнявши позицію землевласників, писав, що налагоджене управління маєтками не може керуватись альтруїзмом, але, з іншого боку, підкреслював: «поміщики [проявили] надмірний запал, доводячи своє невід’ємне право довільно підвищувати чинш і проганяти чиншовиків з їхніх домівок». Через кілька тижнів ця сама газета викликала справжню бурю, прокоментувавши касаційне рішення Сенату. Останній зобов’язав Новоград-Волинський суд переглянути ухвалу про виселення чиншовиків, прийняту Рівненським судом. До опису цього доволі незначного випадку було додано міркування газети про те, що «поміщики не мають права розривати на власний розсуд угоди на чиншове володіння» 83. За словами волинського губернатора, відразу після публікації статті чиншовики всієї губернії почали коментувати її, звертаючи увагу лише на те, що їх цікавило: нібито Сенат відмінив виселення і навіть дозволив виселеним повертатися. Юрби представників громад декласованих шляхтичів брали в облогу Новоград-Волин-ський суд, щоб отримати копію документа, який вважали корисним для себе, а не отримавши, думали (як то часто бувало в Російській імперії), що обнадійливе рішення Санкт-Петербурга від них приховане 84.



81 ЦГИА Москва, ф. 109, 3-я экспед., 1877, спр. 21, арк. 12; Пойда Д. П. Ук. соч.\ він посилається на поліцейські матеріали з Житомирського обласного архіву.

82 Киевлянин, № 25, 11 января 1877.

83 Там само ,№-52, 1877.

84 Звіт волинського губернатора генерал-губернатору: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 316, спр. 72; 1877, 1-а част.



Отже, сенатське рішення додатково поглибило сум’яття, бо виселені чиншовики почали повертатись на свої колишні землі. Так, до сіл Краснопіль, Безпечна, Жерев та Янушпіль неподалік від Житомира явочним порядком повернулись люди, в яких відібрали ту дрібку землі, що обробляли і їхні батьки, і вони самі; вони виорали й посіяли озимину, ігноруючи нових орендарів, тобто повторюючи методи боротьби селян за землю, відібрану обманом під час інвентаризації 1847 р. Схожий рух ширився і в сусідніх губерніях. Наприклад, на Київщині, поблизу Липовця, чиншовики сіл Синарна і Стрижівка, належних Джевецькому, самовільно повернулися до обробітку своїх колишніх земель, переданих орендарям, а поліцію, яка намагалася цьому перешкодити, зустрів натовп жінок, озброєних кілками. Вони кричали, що Джевецький нічого в них не питав, забираючи їхню землю, отож і вони нічого в нього не питатимуть, відбираючи її. Ніхто не міг перешкодити колишнім чиншовикам засівати свої поля: «Нехай нас у в’язницю саджають, до Сибіру висилають і топлять, ми не уступимося з землі!». Під час таких конфліктів колишні чиншовики часто вдавалися до фізичних розправ з новими орендарями. Так, чиншовики з с. Зарудинці під Бердичевом, власності Мазаракі, обурюючись, що від них нібито приховують указ про поновлення їхніх прав, прогнали робітників нового орендаря Гаворовського, «не боячись, що їх всіх до останнього вишлють або вб’ють». У цей самий час близько сотні їхніх дружин, озброєних хто чим, відтіснили поліцію і лаючись забрали у волосного старшини його нагрудну бляху. В селах Луц-кевичі, Шкляревичі, Завицьке, Ходорівка, Яроповичі Сквирського повіту шляхта навіть захопила врожай, вирощений новими орендарями. Сотні козаків вдалося їх розігнати, але здобичі не відібрали 85.

Розвиток подій підштовхнув генерал-губернатора звернутися в Санкт-Петербург за санкцією на конкретні заходи. В листі до Міністерства внутрішніх справ від 15 березня 1877 р. Дондуков-Корсаков, відверто висловлюючись стосовно негуманності виселень, нагадує про вікову традицію чиншових володінь і, мимоволі зраджуючи острах офіційної особи, робить висновок: «В умовах, які легко можуть призвести до сумних наслідків і надзвичайно серйозних ускладнень для уряду, вважаю абсолютно необхідним вжити якихось заходів по призупиненню виселень, принаймні, доки не буде прийняте рішення з цього питання бодай для чиншовиків, які були такими до 1840 р.».

Ідеї про можливість вирізнити серед чиншовиків «справжніх» і сумнівних, як ми далі побачимо, судилося велике майбутнє, і вона ще призведе



85 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 317, спр. 72.



до нових нескінченних ускладнень. Проте на даний момент головне полягало в тому, щоб схилити думку Санкт-Петербурга до припинення варварських акцій. З новою силою потреба в цьому наголошена в листі до міністра від 9 вересня, де генерал-губернатор оперував вельми вагомим аргументом -недавнім викриттям таємної селянської організації в Чигиринському повіті. Це змусило його, пише він, серйозніше «поставитися до труднощів, що можуть легко виникнути довкола чиншового питання [...]. Якщо матимуть місце два-три виселення на зразок колківського, цей консервативний елемент [зауважмо, про шляхту вже не йдеться як про апріорний осередок політичного бунту — Д. Б.] в руках зловмисників може легко перетворитися на матеріал для революційних товариств, а позбавлені всього чиншовики -в діяльних агітаторів» 86.



Наполегливість князя Дондукова-Корсакова була винагороджена. Наприкінці 1877 р. Сенат врашті ухвалив, що чиншові володіння не мають нічого спільного з орендуванням, відповідно — судові спори з їх приводу були віднесені до компетенції земських судів помилково, тому надалі з відання останніх повністю вилучаються, вже винесені вироки можуть бути оскаржені, а ухвали про виселення призупинені до їх перегляду самим Сенатом 87.



Для відповідної ухвали в цьому неспокійному питанні урядовим органам потрібні були точні цифрові дані. На початку 1878 р. Комісія чиншових володінь Готовцева отримала з кожної губернії переліки чиншовиків з описом їхнього майнового становища та вказанням займаної площі. І ось тоді проблема постала в усьому своєму приголомшливому масштабі, хоча документ навіть не охопив усього загалу шляхти, бо включав тільки тих чиншовиків, які проживали в приватних сільських маєтках, не фіксуючи численних шляхтичів, що після конфіскацій 1863-1865 років мешкали в державних маєтностях та володіннях імператорської сім’ї, і рідше у приватних або державних містечках (див. табл. А) 88.



86 Там само, оп. 316, 1877, спр. 72, арк. 72-73.

87 Там само, арк. 80-81.

88 Ведомость о числе чиншевиков, поселенных в селениях Юго-Западного края: ЦДІАУК, ф.442, оп. 713. спр. 410, арк. 42 і далі. Ці цифри повторив Й. Рудченко (Записка о землевладении в Юго-Западном крае. — К., 1882). Д. П. Пойда (Ук. соч., с. 42-43) подає кількість чиншовиків у трьох губерніях більшу, ніж удвічі (464 343 особи), і заявляє, що наведені нами цифри стосуються лише чиншовиків, які тут оселились до 1840 р. Пойда не був знайомий з документом, на який спираємося ми (він посилається лише на Рудченка). Проте наші джерела повністю виключають його припущення. Радянський дослідник припустився помилки через те, що наводить документ, в якому чиншовики містечок подані разом з сільськими чиншовиками, в результаті він одержав 84 417 дворів, проте цілком ясно, що більшість з 46 352 міщанських дворів, які входять у цю загальну цифру (тобто більше половини), належали євреям.





Таблиця А.

Чиншовики Південно-Західного краю в 1877-1878 роках у приватних сільських маєтках







Губернії

Городники, які мають хатину, город й орну землю без запрягу

Тяглі, що мають

хатину і орну

землю з запрягом


РАЗОМ:

Площа чиншових володінь у десятинах

Городники

Тяглі


Кіль-кість дворів

Кількість душ обох статей

Кількість дворів

Кількість

душ обох статей

Кількість дворів

Кількість

душ обох статей

Городи

Орна земля оброблювана без запрягу

Орна земля оброблювана з запрягом


РАЗОМ:

Київська

10 122

52 303

6 003

36 010

16 125

88 313

6 344

4 958

40 991

52 293

Подільська

10 069

55 089

6 764

38 876

16 833

93 965

57 52

3 854

38 427

48 033

Волинська

3 397

22 862

9 543

61 844

13 640

84 706

89 75

19 048

85 697

113 372

Разом:

23 588

130 254

22 310

136 730

46 598

266 984

21 071

17 860

165 115

214 046


 48 931


Розподіл за соціальними категоріями (станами):

Розподіл за віровизнанням:

селяни

163 137

православні

139 191

або 51, 5%

міщани

94 448

католики

121 351

або 45,5%

шляхтичі

9 399

євреї

2 060

або 1%

РАЗОМ:

266 984

інші

4 382

або 2%


РАЗОМ:

266 984



З цього документа можна багато дізнатися. Так, стає очевидним, що більше половини родин мали тільки хатину з невеликим наділом біля неї, але без поля, здатного забезпечити певний рівень життя. Цим убогим городникам належало пересічно по 2,02 дес. на двір, тобто менше, ніж у середньому для селян — 2,9. Відповідно, вони могли вижити, лише працюючи на пана: панщина значною мірою доповнювала чинш, сплачуваний з двору. На Київщині та Поділлі, де чиншові володіння займали менше половини землі, проживало понад дві третини згаданих в документі чиншовиків. Усюди панували злидні.

Якщо загальна кількість чиншовиків була майже однаковою у кожній губернії, то в типі чиншових володінь помітно виразну диспропорцію: площа тяглових господарств, які мали запряг, значно більша на Волині, де вона вдвічі перевищує аналогічну цифру на разом узятих Поділлі й Київщині -85 697 дес. на 9 543 сім’ї, тобто 8,98 на сім’ю. Ці дані дозволяють краще зрозуміти затятість, з якою землевласники намагались повернути собі згадані площі, а також розмах конфліктів на Волині: чиншовики з запрягом дужче, ніж решта, намагалися утриматися за свій єдиний засіб виживання. Волинь, де 113 720 дес. землі перебувало в чиншовому володінні (тобто вдвічі більше порівняно з двома іншими губерніями), була, як ми вже констатували, зоною найбільшого неспокою.

Приналежність чиншовиків до стану селян чи міщан логічно вмотивована: коли поняття «шляхта» й «однодвірці» після 1868 р. були офіційно відмінені, цим людям належало приписатися до одного зі згаданих станів. Тут маємо доказ того, що термін «міщани» в жодному випадку не можна ототожнювати з поняттям «буржуазія» в його західному значенні. Російські сословия не мають аналогів на Заході, бо і міщани й селяни належали однаково до сільського населення, а єдина відмінність між ними, очевидно, полягала в тому, що перші жили менш розсіяно, ніж другі.

Зафіксована у відомості присутність групи з 9 399 шляхтичів-чиншо-виків кидає виклик логіці, оскільки критерієм приналежності до шляхти є володіння землею. Тож чиншовики після ревізії титулів 1831-1850 років не повинні були б рахуватися шляхтичами. Йдеться, очевидно, про підтверджених убогих шляхтичів, які, окрім власної землі, тримали невеличкі наділи на землях багатих сусідів на чиншовому праві.

Фіксація віровизнання дає змогу визначити рівень українізації цієї групи населення. Слід думати, православні чиншовики менше, ніж католики, усвідомлювали свою приналежність до спільноти інакшої, ніж українські селяни. Звичайно, варто взяти до уваги й особливості переходу їх на православ’я: більшість, певна річ, була раніше уніатами, примусово наверненими в 1839 році. Серед цієї неосвіченої маси навряд чи впродовж 40 років утрималося почуття колишнього зв’язку з папським престолом, тож польськість свого походження (не обов’язково в нинішньому статусі) була, слід думати, очевидною лише для меншої половини чиншовиків, а саме тих, які залишалися римо-католиками — 45,5%.

Інтригує присутність серед чиншовиків 1% євреїв. Взагалі, як відомо, євреїв-орендарів, всупереч закону, було чимало, але присутність їх у цій групі пояснити дуже складно. Можливо, переліки мають на увазі міщан, що сиділи на змішаних чиншових володіннях, міських і сільських водночас?

У переписі, проведеному для комісії Готовцева, подаються цікаві відомості про розмір чиншу, який різко коливався залежно від місцевості. Так, згідно з працею, опублікованою 1887 р. на Волині, де площа чиншових володінь була найбільшою, платили від 2.68 руб. за десятину городу в Новоград-Волинському повіті до 13.47 в Старокостянтинівському, тобто в середньому по губернії — 4.50 руб; орна земля коштувала дешевше — в середньому 1.74 руб. за десятину 89. Таких цін не побачимо на Поділлі й Київщині, де, як ми переконалися, землі під чиншами було менше. Тут чиншовики мусили відробляти панщину; як зазначалось у вже згаданій «Записці про чиншове володіння», «дехто з поміщиків знайшов спосіб



89 Забелин А. Военно-статистическое обозрение Волынской губернии. — 1-я часть. — К., 1887. -С. 238. Географічний розподіл чиншових володінь на Волині подає, згідно з переписом, приблизно такі площі (в дес.):



Новоград

32 000

Житомир

28 000

Овруч

15 000

Рівне

10 000

Луцьк

1 000

Заслав

7 000

Остріг

4 000

Старокостянтинів

3 000

Дубно

2 000

Володимир

2 000

Ковель

500


повністю закріпачити чиншовиків, що проживають на їхній землі». Отже, продовжують автори записки, в тих губерніях, де землі обмаль, слід при її оцінці враховувати ще й вартість кріпацької праці. Грошове вираження одного дня панщини становило 30 коп. за піші роботи і 60 коп. за роботи з запрягом. Відтак, у двох губерніях, де земля не могла прогодувати чиншовиків, платили подвійно: 8 руб. за десятину на Київщині і 7.90 за хатину й клапоть землі при ній на Поділлі. Врахувавши, що панщину відробляли всі члени сім’ї (з жінками й дітьми включно), одержимо середню орендну платню (на двір, у рублях) 90 :



Городники (без запрягу)

Тяглі (з запрягом)

Київщина

5,04

25,36

Поділля

4,57

23,97

Волинь

10,04

17,03


Відтак, орендна платня за десятину визначається так:




Хатина і город


Орна земля


Київщина

8,22

2,73

Поділля

7,92

3,42

Волинь

4,50

1,27


До цього додавались звичні податки: laudemia*, яку поміщик отримував, коли чиншовик поступався своїм володінням комусь іншому (комічний рудимент давньої «лібертації» **) і grosz bozy, сплачуваний років через 20, 30 чи 40 при поновленні угоди. В цілому ж виходило, що чиншовик сплачував у два з половиною рази більше, ніж коштувала селянинові купівля землі на умовах, визначених реформою. Отже, жодна соціальна група, окрім євреїв, не знала такого зубожіння, такої тотальної залежності від панів. На 15-й рік після відміни кріпацтва продовжувала існувати цілком феодальна система, що дозволяла хіба животіти на межі прожиткового



90 Цит за: Пойда Д. П. Ук. соч.-С. 44 (за матеріалами ЦДІАУК, ф. 442, оп. 316, спр. 74, 1-а част., арк. 250).

* Старовинний податок за вихід з чиншового держання, «подяка» (прим. ред.). Звільнення васала від підлеглості своєму сеньйору (прим. ред.).



мінімуму. Парадоксально, але жертви цієї системи відчайдушно чіплялися за неї, усвідомлюючи свою нездатність адаптуватися до новозароджуваних капіталістичних законів торгівлі землею.

У переписі залишався неясним один момент (втім, генерал-губернаторові він здався дуже істотним): чи чиншовик займав свою землю до 1840 р.? Для росіян ця деталь мала головну вагу, бо особи, які осіли на чиншах пізніше, не могли посилатися на давню традицію Литовського Статуту, відміненого в 1840 році. Отже, над «запізнілими» чиншовиками висіла підозра (часто слушна), що в 1847 р. вони за згодою польських поміщиків захопили селянські землі. З «Записки» можна лише здогадуватись, на які проблеми наштовхувалась адміністрація, намагаючись оперувати згаданим критерієм. Так, на початку 1878 р. було встановлено, що 4417 дворів, тобто лише 9,3% чиншовиків з трьох губерній, мають письмові підтвердження, видані до 1840 року. Знаючи розповсюдженість давньої практики усних угод, ревізори припускають, що близько 18 тис. дворів, тобто 37,71% з 46 498 наявних у трьох губерніях, мусили осісти на чиншах після 1840 року. Окрім того, були певні сумніви й щодо автентичності самих письмових підтверджень. Так вимальовується глухий кут, у який віднині зайде кожна спроба перевірки 91.Однак ні прояви зацікавленості уряду чиншовими володіннями, ні рішення призупинити вироки про виселення не применшать запалу поміщиків у намаганні позбутися чиншовиків. Наприкінці 1877 р. в суди надійшло 130 прохань про виселення, у 1878 р. їх стало 258 (120 на Волині, 111 на Київщині, 27 — на Поділлі). Присуд щоразу був на користь позивачів попри рішення Сенату вилучити ці справи з відання земських судів: 1 738 родин очікували виконання вироку 92. У 1878-1879 роках хвилювання чиншової шляхти продовжились через уявний указ Сенату, котрий, на їхню думку, повертав їм права 1877 року.

Чиншовики стали рішучіше протидіяти несанкціонованому підвищенню чиншу, частіше відмовлятися від оплат. Так, у с. Новий Зв’ягель під Новоград-Волинським вони заявили поліції, що ніколи не визнають за собою борг у 8 тис. руб., навпаки — поміщиця Мезенцева мусить їм заплатити за роботу; клопотання поміщиці перед місцевою владою і Міністерством внутрішніх справ не мали наслідків. Так само марними виявились намагання поліції примусити до сплати заборгованості чиншовиків поляка Глембоць-кого з с. Каштанівка під Радомишлем, а рішучість чиншовиків з с. Крачки



91 У своєму звіті за 1878 р. київський губернатор вважає, що 60% чиншовиків осіли в його губернії до 1840 р.: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 532, спр. 202.

92 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 243.



неподалік Проскурова перешкодила поміщику Пшездецькому продати на аукціоні землю, забрану за несплату чиншу. В Погорілому під Новоград-Волинським і в Привітові біля Заслава шляхтичі, яких прогнали з наділів, не вагаючись вижали збіжжя, посіяне поміщиком. У першому селі побили управителя, а в другому — поліцейських, заявивши, що «зерно належить їм, і вони нікому не дозволять його відняти».

У 1878 р. трапилось кілька жорстоких сутичок, коли відібрані землі повертали назад, керуючись селянськими методами. У с. Котлярка на Сквирщині чиншовики поміщика Славинського, намагаючись повернутися до домівок, вступили в бійку з поліцією, котра вдалася до арештів. Зі звіту київського губернатора за 1879 р. дізнаємося, що тут у гру входили великі гроші: поля, що їх колись обробляли чиншовики, взяла в оренду за велику плату цукрова компанія з Ходоркова. Озброївшись кілками, близько сорока чоловік колишніх шляхтичів кинулися на допомогу заарештованому Баладинському і звільнили його, розігнавши поліцейський конвой. Але ж не могла офіційна влада аж так втратити обличчя. Тож було викликано незмінну сотню козаків і заарештовано 26 чиншовиків, їм винесли суворі вироки, сподіваючись залякати решту. 14 бунтівників засуджено до чотирьох років каторжних робіт, шістьох — до 16-місячного ув’язнення, одного послано в дисциплінарний батальйон, одну жінку — до 3-місячного ув’язнення. Проте з міркувань обережності Славинському порадили залишити решту чиншовиків на зайнятих ними землях.

Збройну допомогу довелося викликати й до Волиці Зарубинської цього ж повіту, де козаки силою зганяли чиншовиків з панської землі, зайнятої ними у відповідь на репресивне виселення. За схожим сценарієм проходили події в розташованому неподалік с. Степки 93.



24 липня 1878 р. на тлі такого вирування конфліктів Сенат вирішив розглянути всі спірні випадки незалежно від того, з якої сторони надійшла скарга, тобто взяв на себе і розгляд скарг чиншовиків 94. Про цей захід інформували не дуже широко, тож збудження не вщухало ще понад рік, аж доки не настала справжня розрядка. Вибух селянських бунтів 1879 р. унеможливив спокійне вивчення питання, проблема поглиблювалась, драми множились. В архівах зберігається смутна хроніка подій, котрі відбувалися за кількома, відомими з попередніх років, сценаріями: підвищення чиншу,



93 Там само. — С. 240-241: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 533, спр. 205: звіт київського губернатора за 1879 р.

94 Записка о чиншевом владении: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 713, спр. 410.



відмова платити, суд, примусове виселення, агресивне повернення, нові репресії. Протягом 1879 р. ця безжальна послідовність відтворюється на Волині в селах Борятин і Запуст Луцького повіту, Жабокрицька Гута Новоград-Волинського повіту, Бісівка Острозького повіту, Погорільці Кременецького повіту 95 — відчай сягнув апогею.

У свідченнях землевласників, поліцейських рапортах та звітах генерал-губернатора відчувається страх. Особливо показовим проявом страху, що переслідує поміщиків, є приклад з графом Жевуським. Він звернувся безпосередньо до генерал-губернатора з проханням прислати козаків і прогнати шляхту, яка захопила частину його маєтку (с. Княжа і Бучна Сквирсь-кого повіту на Київщині) після того, як він спробував переселити їх на неродючі, на їхню думку, землі. Його лист яскраво відбиває настрої поміщиків. Жевуський обурюється нездатністю поліції домогтися поваги до вироків, які він називає справедливими, і протидіяти «актам насильства», що перешкоджають приставам виконувати свої обов’язки: «Вони бояться виконувати вироки; в одному лише Сквирському повіті нараховується до сотні невиконаних вироків. Це не поодинокі чи якісь виняткові випадки, вони трапляються майже в кожному маєтку. Зловживання властиві не окремим особам, а цілим масам, що відмовляються підкорятися місцевій владі, а та нездатна їх приборкати. На мою думку, дуже небезпечно, особливо в нинішні важкі часи, залишати такі вчинки непокараними...» Поляк-аристократ вважає, що заклик до жорстокіших репресій виправданий подібністю між селянськими заворушеннями у Собанських, Браницьких, Лісовсь-ких та опором чиншовиків. Він переконаний, що і той, і другий рух надихає «Народна Воля»: «Гадаю, що соціалістичні ідеї, котрі завдають стільки шкоди в наших столицях і великих містах, не є небезпечнішими, ніж принципи, в ім’я яких селяни й однодвірці захоплюють нині землю. Принципи ці, без сумніву, сіють у народі пропагандисти різних соціалістичних ідей» 96.

Поліція, ясна річ, поділяла цю думку. Начальник жандармерії Київської губернії генерал Павлов посилає в цьому ж 1879 р. донесення в III відділення Міністерства внутрішніх справ, де теж звучить стурбованість: «Досі невирішене питання чиншових володінь може викликати у цей неспокійний для краю період багато ускладнень, повстань і заворушень, саме тому воно потребує якнайшвидшого вирішення». В іншому місці він продовжує: «Політичне неблагонадійні уми, що ведуть антиурядову пропаганду, мають тепер нагоду легко скерувати чиншовиків до безпорядків, використовуючи



95 Пойда Д. П. Ук соч. — С. 242.

96 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 318, спр. 33.



підготовлений для незадоволення грунт за прикладом Дейча, Стефановича та інших, яким прислужилося незадоволення чигиринських селян» 97. Така стурбованість під пером київського губернатора перестає бути сумнівом: у його річному звіті йдеться про солідарність, що окреслилась між шляхтичами та українськими селянами. Перші вже допомогли другим на хуторі Безпечному в боротьбі проти проведення землемірних робіт. Отже, київський губернатор повертається до думки про створення банку, щоб дати чиншовикам можливість придбати власні ділянки, як це було зроблено для селян у 1861 та для вольных людей у 1864 роках.

В очікуванні компромісної розв’язки генерал-губернатор Чертков знаходить вдалий хід, котрий зраджує його стурбованість і безсилля — загострює цензуру преси. Дві російські київські газети — іншої мови не дозволяли — «Киевлянин» і «Киевские листки» досить чітко і в помітно тривожному тоні писали про гостроту проблеми. Тож 6 травня 1879 р. їхні редакції одержали лист такого змісту: «Те, що в західних губерніях називають «питанням чиншових володінь», в даний час відзначається майже повною неясністю. Це питання близько заторкує інтереси соціальних категорій, яких воно стосується, і набуває дедалі більшої гостроти. У зв’язку з цим вважаю за потрібне заборонити в київській пресі будь-які статті, пов’язані з цим питанням, без моєї особистої візи» 98.

Тривожний висновок «Записки про чиншове володіння», яку підготувала Комісія Готовцева, залишав небагато надії на поліпшення. Проте, всупереч очікуваному, з 1880 р. почалося затишшя, що тривало до прийняття Положення 1886 року.

В записці, сильно позначеній подіями 1879 р., підкреслювалось in fine*, що «питання чиншових володінь загострилось до краю», що забагато значення приділялось касаційним можливостям відповідно до указу Сенату від 28 липня 1878 р., що негативну роль в усіх цих справах «відіграли разные темные личности та недоуки-адвокати», а тому судова система виявила себе безсилою в непролазних юридичних хащах. Отже, повсюдно панувало враження про загальне блокування.



97 ЦГИА Москва, ф. 109,3-я экспед., 1879, спр. 760, арк. 60. У звіті волинського губернатора цареві за 1879 р. висувається думка, що проблему «автохтонного населення», яке мешкає поруч з селянами і належить до добрих землеробів, можна вирішити, лише надавши їм довгострокову позику, щоб вони могли викупити зайняту ними земельну ділянку: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 533, спр. 158.

98 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 829, спр. 170.

* В цілому (англ.).



Очевидно, двозначність обіцянки врегулювання в основному й зумовила тривале перемир’я. Побачивши, що і чиншовики й поміщики, які покладали величезні (й суперечливі) надії на діяльність Сенату, почали трохи стримуватись у своєму запалі, члени комісії Готовцева затягнули розробку закону на шість років. Така повільність пояснюється, можливо, змінами в персональному складі комісії після вбивства Олександра II 1 березня 1881 р., а також посиленням політичного нагляду.

Радянський історик Д. П. Пойда використовує це позірне затишшя, щоб заявити, що воно означало остаточне зникнення проблеми, породженої існуванням чиншовиків. У відповідності з давніми сподіваннями царя на злиття шляхти з загальною масою, а також згідно з радянським вимислом про однорідність селянства, він завершує своє дослідження категоричним висновком: «У наступні роки заворушення чиншовиків Правобережної України зливаються з загальною боротьбою селян за землю» 99. Таке очевидне спрощення, яке нехтує розтягнутістю цієї специфічної проблеми аж до 1914 р., є, певна річ, неприйнятним.

Яким би безумовним не здавалося затишшя 1880-1886 років, воно залишалось тільки видимістю. Втома, злидні, репресії змусили чиншовиків чекати на рішення згори. Коли ж таке надійде, вони збагнуть, об’єктом якого величезного ошуканства стали.

У 1880 р. поліція вперше не зареєструвала жодного значного заворушення. Протягом 1881-1883 років декілька чоловік, що вперто — і цілком слушно — не вірили в добрі наміри влади, надто залежної від землевласників, самі вирішили шукати правосуддя, забираючи те, що, на їхню думку, належало їм по праву. В с. Липки біля Ушиці на Поділлі колишні чиншовики, вигнані поміщиком Хелмінським, захоплюють половину його земель, сіють там збіжжя, вирощують і збирають урожай. Вони заявляють поліції: якщо суд не хоче визнати їхні права, вони мають підстави скористатися тими самими методами, що й поміщик. Відтак, навесні 1882 р. вони не дають поміщикові засіяти поля, які досі обробляли. Цей заколот знову придушує сотня козаків, арештувавши 16 учасників. Хелмінський робить одну-єдину поступку: дозволяє поїти й випасати на своїх володіннях худобу, яка ще залишилась у цих бідолах.

У 1882-1883 роках шляхта хутора Скалопіль під Ямполем на Поділлі не вважає за потрібне навіть засіяти відібрані поля: вона просто конфіскує врожай поміщика Войткевича. Суд зобов’язує їх сплатити збитки, чого вони, звісно, не в змозі зробити 100.



99 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 246. Натрапивши на кілька прикладів бунту після вказаної дати, автор пояснює таку суперечність тим, що ці випадки не мають специфічного характеру.

100 Там само.-С. 298.



Ніщо не може краще передати почуття глибокої кривди, котру відчувають жертви цього жорстокого процесу, як випадки на зразок того, що розглядався в Губернському присутствії у селянських справах 16 серпня 1884 року. З нього можна побачити, що й через кілька років після вигнання колишні чиншовики зберігали глибоку образу й попри час, що минув, не простили заподіяного.

Справа, про яку Губернське присутствіє доповідало генерал-губернатору, розпочалася в 1870 році. Двадцять два однодвірці з с. Медівка Липо-вецького повіту, які досі користувалися чиншовими володіннями на землях Валевської, відмовились (оскільки їхні угоди були здавна усними) підписувати нову угоду про «теперішнє» орендування: чинш був значно вищим і міг переглядатися. У 1871 р. суд висунув чиншовикам вимогу прийти до згоди з уповноваженими представниками поміщиці Жмовським та Мазаракі, але вони не поступилися. Відтак їхні землі були передані в оренду особі, яка змогла заплатити дорожче ... парафіяльному ксьондзу Тадеушу Ганькевичу, для котрого польське походження чиншовиків, як бачимо, не мало ніякого значення. Цей випадок більше, ніж усі інші, змушує замислитися про доречність сліз польської «Національної демократії», пролитих у 1905 р. над необхідністю відновлення шляхетської солідарності. В червні 1884 р., після закінчення строку орендної угоди, однодвірці зібралися 20 плугами зорати 66 моргів, які ксьондз залишив під паром, заявивши, що повертають свою землю й готові платити стільки ж, скільки й він.

Але навіть відмова від традиційного права чиншового володіння не допомогла їм виграти справу, бо новий власник, князь Геліодор Святополк-Четвертинський, не схотів і слухати про цих бідняків, звинувативши їх перед судом у тому, що вони скористалися порадами нечесного адвоката Левиць-кого та «одного з їхніх», нечистого на руку Коцюбинського. В 1885 р. Чет-вертинський, розміркувавши, що майбутній закон може бути несприятливим для землевласників, вирішив своєчасно позбутися незручних орендарів. Генерал-губернатор умовив його запропонувати їм такі самі умови, як і ксьондзу. Тоді він зажадав попередньої оплати за півтора роки, тобто 999 руб.; чиншовики відмовилися, а заразом виступили проти будь-якої письмової угоди: шляхтич не селянин, йому належить вірити на слово (мабуть, для цих неписьменних людей в писаному слові завжди чаїлася загроза обману). За підтримкою предводителя дворянства Київської губернії князя Рєпніна землевласник домігся того, що генерал-губернатор рішуче став на його сторону: однодвірці (назва виявилася живучою) могли одержати землю, лише погодившись на запропоновані поміщиком умови 101.



101 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 614, спр. 169.



Санкт-Петербурзька комісія по чиншових володіннях остаточно забуксувала. Коли 21 січня 1883 р. новий генерал-губернатор Дрентельн подав остаточні дані та кошторис витрат на розгляд справ, їх не прийняли, бо вони обіймали чиншовиків міст і містечок, тобто і єврейське населення, ставлення до якого було особливим у зв’язку з цілою низкою антисемітських законодавчих актів, що тоді впроваджувалися.

В ході надто довгого очікування закону було зроблено спробу впорядкувати управління тими чиншовими володіннями, які перебували в складі польських маєтків, конфіскованих або придбаних короною. Міністерство імператорського двору в Санкт-Петербурзі управляло ними дуже бюрократичної землю було доручено відповідальним за сектори, кожний наділ був пронумерований. Імператорська сім’я — один з найбільших землевласників України — не цікавилася проблемою чиншовиків. Лише 25 жовтня 1878 р. Міністерство Двору зробило запит, як з них збирається орендна плата. При ознайомленні з об’ємною, сформованою при розгляді цього питання справою на 236 аркушів, складається враження неабиякого лібералізму. Чиновники припустились, однак, помилки, яка траплялася досить часто — поєднали разом чиншовиків-християн і євреїв, що не дає змоги виділити окремо становище колишньої шляхти. Не було наведено й точних статистичних відомостей. У згаданих маєтках, як і скрізь, натрапляємо на спроби укладення письмових угод про орендування, але багато чиншовиків сплачували по-старому лише незначний чинш. Наділи загалом були невеликі: кілька квадратних саженів, щонайбільше зо два десятки Землі, конфісковані у Потоцького в Тульчині площею 115 дес. 732 саж., і надалі займали чиншовики, які відмовлялися платити взагалі, бо колишні господарі звільнили їх від цього; в інших місцях вони згоджувалися платити лише старий чинш. Управління імператорськими маєтками 2 квітня 1882 р. порекомендувало внести всіх цих людей до книг оброку, зафіксувавши розмір орендної плати з перспективою його зміни, але, схоже, це проходило не без труднощів: 9 жовтня надійшло повідомлення, що чиншовики одного з маєтків не погодилися підписати примусово запропоновані їм папери. В 1884 р. колишні однодвірці с. Красилівка під Таращею відмовились визнати підвищення орендної плати: їхні садиби знаходилися на землях Браницьких (96 душ в 51 хатині). В 1872 р. їх, напевно обманувши, схилили до підписання угоди, але тепер, через шість років, її строк закінчився і орендну плату було підвищено. Оскільки контора не змогла отримати назад своєї позики (З 270 руб. сукупної застави), землі виставили на аукціон для продажу селянам, а претензії однодвірців до звання вольных людей були відкинуті 102.



102 Там само, ф. 493, оп. 51, спр. 48; ф. 442, оп. 614, спр. 173.



Впродовж шести років бездіяльності натрапляємо на нетерплячі нагадування. У звіті за 1880 р. волинський губернатор знову наголошує на необхідності «швидкого й остаточного врегулювання» проблеми, яка в його губернії стояла особливо гостро. Після чергової ревізії нараховано 16 050 чиншових дворів, хоча згідно з переписом 1878 р. їх було тільки 13 640, що означало проживання близько 100 тис. чиншовиків у приватних володіннях лише на Волині. Це привернуло увагу навіть імператора Олександра III, який занотував на полі: «Звернути увагу Міністерства внутрішніх справ» 103. У 1882 р. подільський губернатор, зі свого боку, підкреслював: чиншовики наполягають на своїх правах, тим часом жодних документальних доказів у більшості з них немає.

У польському тижневику Kraj, який з дозволу нового царя почав виходити в Санкт-Петербурзі з середини 1882 р., часто натрапляємо на репліки з приводу даної проблеми, хоча в київській російській пресі й далі панує black-out*. У числі 5 за 1882 р. вміщено повні, щоправда, дещо занижені, статистичні дані про чиншовиків Південно-Західного краю. Вони опосередковано свідчать, що чинш приносить власникові менший, ніж оренда, прибуток, проте більший, ніж від продажу землі селянам. У числі 8 читаємо: «З нечуваною швидкістю з’являється величезна маса безземельних людей, що призводить до виникнення сільського пролетаріату. Наприклад, у подільських селах мешкає принаймні дві третини колишніх однодвірців, а багато сіл заселені ними повністю».

В числі 23 бринить ідилічна нотка ностальгії за польською солідарністю. Дописувач з України X. М. вболіває про занепад католицького виховання серед дрібної шляхти: «За нечисленними винятками, панські двори не мають на них жодного впливу, бо через нинішнє ослаблення зв’язків розірвано ланцюг, що єднав двори з чиншовиками». Ще більш утопійно звучить побажання створити для них школи.

У числі 46 за 1883 р. Т. Талько-Гринцевич під звичним псевдонімом Ян Ілговський полемізує з варшавським Przegladem Tygodniowym, який виступав за те, щоб не перешкоджати поміщикам у їхніх діях. Наш інтелектуал категорично відкидає думку про доцільність вибіркового усунення шляхетської дрібноти. «Ми, — пише він, — за повну відміну чиншового



103 Там само, ф. 442, оп. 534, спр. 281. Зі звіту також видно, що в цій губернії явно переважала католицька шляхта: 10 480 дворів (65,35%) проти 4 441 православного двору (27,66%), 710 дворів лютеранських і баптистських (4,42%), можливо, кілька дворів штундистів і вісім магометан. Генерал-губернатора повідомили про нотатку імператора 7 жовтня 1881 р.

* Замовчування (англ.).



права, ми за наділення землею всіх без винятку чиншовиків [виділено мною -Д. Б.], незалежно від їх приналежності до селян, євреїв чи шляхтичів, шляхом обов’язкового викупу в певний строк. Цього можна легко досягти за посередництвом урлду». Така великодушна пропозиція має дві вади: по-перше, вона не враховує анахронічну ментальність чиншовиків, по-друге -надто переоцінює добру волю поміщиків та уряду, що невдовзі підтвердиться. Я. Ілговський повністю помилявся, стверджуючи: «Громадяни охоче й не вагаючись підуть на те, щоб остаточно покінчити з чиншовиками, бо вигідніше отримати гарантоване відшкодування, ніж намагатися роками, як нині, зібрати чинш, що його часто неможливо одержати...». Віра Ілговського спирається на ідею старої шляхетської спільноти: він не хоче зрозуміти, що орендування землі чужинцями або багатими селянами приносить у три-чотири рази більше грошей, ніж сплата чиншу 104.

Польська інтелігенція, спостерігаючи сумну реальність зі сторони, не надто переймалась цією соціальною драмою. Скажімо, Талько-Гринцевич, лікар зі Звенигородського повіту, бачив її щоденно й дуже співчував. А інший поляк В. Спасович, блискучий санкт-петербурзький адвокат, волів пов’язати кар’єру й майнове становище з захистом інтересів польської та російської аристократії! Саме до нього і до російського адвоката Ютіна звертаються Браницькі зі Ставища в липні 1884 р., намагаючись добитися касації Сенатом судового рішення на користь чиншовиків. Шляхтичі, яких захищає адвокат Плевако, звичайно ж, не мають жодних шансів на успіх. У 1885 р. у Санкт-Петербурзі Спасович видав брошуру польською мовою під назвою «Джерела чиншового права на західних околицях імперії» (її широко анонсовано в платних об’явах Kraju) 105, щоб землевласники всіх «польських губерній знали, які вигоди вони можуть отримати завдяки його великій юридичній компетентності при виникненні проблем із Сенатом».

Чим ближче до кінця довгого очікування ухвали Положення 1886 р., тим більше цим питанням цікавиться санкт-петербурзька преса, бо з такою самою проблемою зіткнулися і російські поміщики західних губерній. Чутки про забезпечення шляхти землею пробуджують старе почуття ненависті, вкотре викликаючи дебати про цих незрозумілих людей, що заявляють про свої права, не маючи здебільшого жодних доказів. Полемізуючи з націоналіс-



104 Kraj 1882, № 5. — S. 7; № 8. — S. 8; № 23. — S. 14; 1883, № 46. — S. 9-10.

105 Там само, 1884, № 31. — S. 17; 1885 № 49. — S. 29., реклама праці В. Спасовича: Źródła prawa czynszowego na zachodnich kresach cesarstwa, wedle zwierciadła Saksońskiego i jego komentatorów polskich. — СПб., 1885. Два роки тому про це саме писав у варшавській Niwie історик-геральдик К. Пуласький: Stosunki dzierżawne w południowo-zachodnich guberniach. — 1883, n. 199.



тичною пресою, де зринув стереотип «заколотників», Kraj підкреслював: ці люди аж ніяк не були «спеціально вигадані польською інтригою, аби отруїти життя російських поміщиків, що недавно оселилися на західних теренах». Вважаючи за свій обов’язок захищати інтереси як польських, так і російських поміщиків, польська газета шукає виправдання виселенню чиншовиків у їхній нібито безгосподарності. В приступі посередницької ревності, роблячи добру міну при поганій грі, Kraj підкреслював, що держава сама позбавила колишніх однодвірців їхніх домівок і городів у володіннях, переданих до фонду маєтків корони. Паралельно адвокати, намагаючись заробити на величезному обсязі справ, що відкривали перед ними в столиці, зі свого боку випускають довідники, перекладені російською мовою, аби мати подвійну клієнтуру. Наприклад, саме тоді Рембовський опублікував брошуру «Історія і значення чиншового володіння в західних губерніях» 106.







Злочинне Положення 1886 року


Закон, який так довго відтягувався, був нарешті проголошений за підписом президента Сенату, великого князя Михайла. Оцінити його можна в кількох словах: погано підготовлене злочинне Положення, непридатне для впровадження і спрямоване на те, щоб якомога менше заторкнути право власності поміщиків..

«Положення про поземельний устрій сільських чиншовиків у губерніях західних і білоруських», прийняте 9 червня 1886 р. після остаточного опрацювання на кількох засіданнях Державної ради протягом березня-травня 1886 р. 107, так і не вирішило проблеми в цілому, а запроваджені ним градації стали джерелом нових конфліктів впродовж трьох наступних десятиліть.

На відміну від селянської реформи 1861 р., котра стосувалася всіх селян, Положення 1886 р. поширювалося не на всіх чиншовиків: ті, що мешкали у містах і містечках разом з єврейським населенням, мусили зачекати. Положення також легалізувало думку, що визрівала з 1878 р., стосовно дискримінації тих осіб, які стали чиншовиками після 21 серпня 1840 року, їм відводилося становище паріїв, а таких, як нам відомо, було більше половини.



106 Kraj, 1886, № 13. — S. 5, анонімна стаття W przededniu likwidacji sprawy czynszowej, № 17. — S.17 — рекламне оголошення про переклад російською мовою брошури Historia i znaczenie władania czynszowego w kraju zachodnim (в редакції книгу можна було купити за два рублі).

107 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 616, спр. 136.



Але як перевірити приналежність до тієї чи іншої категорії? Російська бюрократія скористалася цією нагодою, щоб сконструювати чергового монстра, секретом винайдення яких вона володіла. Розгляд справ покладався на повітові комісії, голови яких — звісно, росіяни- мали одержувати спокусливу платню 900 руб. на місяць (розраховували на мирових посередників). Вони підпорядковувались відповідним губернським комісіям, до складу яких входили губернатор, віце-губернатор, предводитель дворянства, голова Казенної палати, чиновник, відповідальний за державні маєтності, судовий прокурор та призначений поміщик. Всі дуже зайняті й мало приступні особи. Робота повітових комісій ніяк не контролювалася, а зловживання множилися тим швидше, що списки для перегляду чиншовиків складалися самими поміщиками. Ця гігантська машина по відбору «справжніх» і «фальшивих» чиншовиків дуже нагадує Центральну комісію ревізії титулів, створену Бібіковим 1840 р.: щоправда, була менш ефективною, але ще невблаганнішою.

Немає сумніву, що Положення мало б дати підтвердженим чиншовикам змогу вийти зі стану непевності, уникнути вигнання і стати звичайними землеробами, ні біднішими, ні багатшими за селян. Через три роки після його проголошення, тобто в 1889 р., такі чиншовики могли б скористатися обов’язковим викупом своєї частки згідно з формулюванням, яке дуже нагадувало відповідне положення 1861 р. про селян. Внісши 6% від усієї сукупності зведених виплат (чинш, польові роботи, лаудемія, гріш Божий), вони протягом 49 років розраховувалися б з державою за надану їм позику згідно з кошторисом вартості землі, який враховував регіональні відмінності. Поміщикам уряд передбачав виплату 5-процентними облігаціями. Для спрощення соціального статусу всі, хто отримав землю в такий спосіб, ставали б селянами, навіть якщо досі вони належали до міщан. Дозволялося відхилення від закону 1865 р. про заборону купувати землю і здійснювати земельні операції неправославним, що уможливлювало продаж землі між односельцями.

Але доки до всього цього дійде, вже поставали величезні проблеми: належало подолати сваволю і службові зловживання комісарів, знайти незаперечні докази чиншового володіння до 1840 р. або мати угоду, підписану до 1876 р., дочекатись укладення кадастрового плану наділу землемірами, призначеними комісіями.

Тих, кому не пощастить, чекало трагічне майбутнє. Згідно з Положенням, їх можна буде зігнати з землі після 1891 р., якщо за цей час вони не укладуть угоди з поміщиком.

По суті, Положення відобразило цілковиту безпомічність влади в цьому делікатному питанні. Строки впровадження, до яких незабаром додалось зволікання, зумовлене недбальством, затягували прийняття рішень, даючи невдалі результати.

Поміщики були певні, що через п’ять років повернуть собі половину чиншових володінь. Окрім того, Положення оминуло мовчанкою одну з найважливіших вимог чиншовиків, про яку подільський губернатор запитував Дрентельна 13 вересня 1886 р.: чи слід і надалі залишати чиншовикам, яких впродовж 20 років оббирали на користь орендарів, селян та чужинців, надію на повернення належних їм раніше земель? Відповідь датується 24 вересня: конфіскації не мають зворотної дії. Спроби бідолах силою відібрати свої наділи або захопити врожай не можуть мати вибачення. У власності поміщиків залишались і землі, на яких були споруджені промислові будівлі 108.

Відразу стало ясно, що запровадити Положення буде непросто. Один з членів Волинського губернського присутствія у селянських справах направив генерал-губернатору «окрему думку», в якій відверто написав про неможливість реалізувати Положення у вказаний строк: по-перше, дуже важко так швидко зібрати всі потрібні документи, по-друге — в губернії всього 18 землемірів, які до того ж зайняті на обмірах селянських наділів, тож не можуть забезпечити виконання всього обсягу робіт. М. А. Дудинцов (саме він був автором цієї «думки») закінчував звичним при зіткненні з будь-якими труднощами зауваженням: «Скарги накопичуватимуться, машина задихатиметься, справу знову отруюватимуть підпільні адвокати-євреї». У відповідь на це генерал-губернатор 12 вересня 1886 р. надіслав розлоге прохання міністру внутрішніх справ про виділення додаткових коштів 109.

Міністерство надрукувало бланки купчих, які мали підписувати поміщики й чиншовики та представники місцевих присутствій у селянських справах, а також зразки списків чиншовиків, котрі поміщикам належало подавати до ревізійних комісій. Проте все виявилось марним, наштовхуючись на інертність. У числі 29 Kraj даремно закликав поміщиків пришвидшити складання списків: створення комісій гальмувалось місяцями, а то й роками через брак достатньої кількості росіян для участі у їх роботі. Якщо ж вони й знаходились, то були нездатні розібратися в тій мішанині соціальних статусів, що десятками років то виникали, то щезали. Дрентельн отримував



108 Там само: лист до Дрентельна і лист Дрентельна, 13 і 24 вересня 1886 р.

109 Там само, Особое мнение. — С. 45 (без дати) і чернетка Дрентельна на 12 великих аркушах. Кошти вимагались настільки величезні, що міністр ухилився від відповіді; 12 жовтня він запропонує проведення нового загального перепису про кількість чиншовиків та землю, яку вони обробляють. Прекрасний доказ загальної невиліковності становища.



раз у раз тривожні листи з проханням роз’яснити, хто такі «колишні одно-двірці», «колишня польська шляхта», просто «шляхтичі», «справжні міщани», «державні селяни», вольные люди. Щоразу доводилося роз’яснювати, що це означає одну й ту саму категорію 110.

Міністерство внутрішніх справ виділило кошти на роботу комісій лише 29 червня 1887 р., кожна губернія одержала значну суму в 53 440 руб. 111 і швидко її розтринькала. Тим часом знову відновились заворушення. Деякі групи населення, як іноземні колоністи та євреї, побоювалися, що Положення позбавить їх прав, набутих за рахунок шляхти; українські селяни, навпаки, боялися, що воно перекреслить їхні вимоги щодо цієї самої шляхти. Хвилювання в основному пояснювалось неправильним розумінням тексту Положення, підтверджуючи, яким джерелом лихоманки можуть стати будь-які переміни аграрного укладу життя.

25 лютого волинський губернатор доповів Дрентельну, що чимало чеських і німецьких колоністів, «влаштованих на землях, які віднині можуть бути передані для викупу чиншовикам», відмовились платити оренду поміщикам. Це призводить останніх до розорення, позбавляючи основного джерела прибутку, і не дає їм змоги сплачувати податки. Колоністи ж, які сподівалися викупити наділи на тих самих умовах, що й чиншовики, почали протидіяти поліції в її спробах виконувати судові рішення про накладення на землю арешту. Губернатор додав до рапорту проект «роз’яснення», призначеного для поширення серед колоністів. В ньому засуджувалися всі дії, які могли б призвести до розорення поміщиків, і вказувалося на неприпустимість несплати оренди з метою отримати право на викуп наділу, оскільки колоністи не належать до «справді місцевого населення»: за статутом 1860 р. їхня оренда триває до 20 років, тому вони не можуть розраховувати на урівняння з чиншовиками. Дрентельн пом’якшив кілька різких формулювань, і згадана вимога припинити опір була опублікована 112.

На Київщині губернаторові Л. Томарі завдали клопоту селяни. Заспокоїти їх виявилося важко, бо їхні вимоги, що спиралися на досвід 1847 р., були здебільшого слушними.

Відтак, генерал-губернатор зобов’язав мирових посередників роз’яснювати, що не слід прислухатися до поганих радників, та опублікував поперед-



110 Там само, бланки — с. 90 і 109; інструкція для членів комісій — с. 121; записки повітових присутствій у селянських справах — с. 81-83.

111 Там само, оп. 617, спр. 42: листування генерал-губернатора щодо запровадження Положення від 9 липня 1886 р.

112 Там само, звіти волинського губернатора від 17 і 28 січня, 25 лютого 1887 р. Відповідь Дрентельна від 16 березня 1887 р.



ження, рекомендуючи поліції строго стежити за агітаторами-шахраями, які, за його словами, беруть великі гроші й розхитують підвалини суспільства 113.

Попри всі репресії, євреї створювали третю проблему. В Положенні від І 9 липня 1886 р. про їхні міські чинші не згадувалось, але Уманська комісія чиншових володінь послала запит до Київського губернського присутствія у селянських справах: що робити з тими євреями, котрі, всупереч антисемітському указові від 3 травня 1882 р. (де було поновлено заборону євреям купувати землю та бути економами в сільських маєтках), є чиншовиками здавна, як і колишня шляхта? Відповідь, вкотре заплутуючи питання, дозволила викупити наділи тим, хто тримав вічні чинші 114.

Чого ж лишалось очікувати від поміщиків у цьому переповненому суперечностями суспільстві, особливо коли взяти до уваги попередню еволюцію проблеми? Здогадатись не важко — зловорожості. Честь касти власників рятують хіба що нечисленні заяви та жести великодушності. Вони заслуговують на окрему згадку, перш ніж ми перейдемо до оповіді про те, як недоладно втілювалося прийняте Положення в життя.

Наприкінці 1887 р. Kraj опублікував лист без підпису з Волині, в якому вперше після 1863 р. згадувалося, що колись шляхта становила основу польського суспільства. Підкреслюючи, яку зневіру й гіркоту Положення викликало у всіх зацікавлених, лист закликав поміщиків не розчаровувати їх ще більше, не заповнюючи, або погано заповнюючи списки для комісій. Автор не без літературного хисту констатує відречення від шляхетської дрібноти тих, хто колись був її покровителем: «Попри найкращі наміри дворів щодо збереження патріархальних взаємин з людьми однієї з нами віри й національності, які проживають на наших землях за правом вічного чиншового володіння, попри якнайдокладніше дотримання поваги до правосуддя, що не раз доходило до м’якосердя у стягненні чиншу, ми не змогли домогтися довір’я чиншовиків». Констатуючи дальше поглиблення цього розколу після ухвали Положення, автор листа наводить приклад наївності бідних чиншовиків, яких обманюють шахраї. Єврейський торговець-рознощик придбав багато примірників тексту Положення (33 стор.) по 20 коп. і перепродував його шляхтичам по два-три рублі, твердячи, що цей документ необхідний їм для підтвердження своїх прав: «Він нашіптував їм, що ті, в кого не буде цієї брошурки, не зазнають благодійного впливу державних дотацій». Далі автор листа пропонує



113 Там само, 31 березня 1887 р.

114 Там само, 21 серпня 1887 р.



вчинити благородно і не робити різниці між чиншовиками залежно від того, коли вони оселилися: до чи після 1840 р.: «Я глибоко переконаний, що більшість поміщиків не буде вникати в казуїстику пунктів 2 і 4 Положення від 9 червня 1886 р.», хіба що у випадках укладення чиншової угоди після 1876 року. Ця бадьора стаття завершується акордом про давню шляхетську одностайність: «Спадкове володіння землею сьогодні, коли в наших губерніях така виняткова ситуація, є найвищим благом, на яке можуть сподіватися люди нашої національності. Відтак, не допустити цих людей, наших молодших братів по плоті й крові, до власності у встановлених Положенням рамках суперечило б нашому сумлінню». Висновок автора такий: це справедливе Положення увінчає реформу 1861 р., його лише треба доповнити пунктом про можливість викупу привілеїв у містах і містечках (на винокурні, млини тощо) 115.

Аналогічна думка звучить у Києві 20 лютого 1888 р. у промові, вперше присвяченій цьому питанню в стінах святая святих великих землевласників — Сільськогосподарському товаристві, її виголосив Ігнацій Лиховський, якого у 1905 р. ми зустрінемо в рядах польських націонал-демократів. У рецензії на цю промову, вміщену в Kraj за підписом «Юстус», чітко говориться про економічні вигоди для поміщиків від орендування земель, які можна було б передати цим корисним колишнім чиншовикам на додачу до їхніх власних дрібних наділів. Для цього слід впорядкувати оренди, проіндексувавши їх у відповідності з прибутком від маєтків. Якщо забезпечити поміщикам мінімальну стабільну ренту в 4-5%, орендування землі зможе принести їм від 9 до 12% прибутку. Обговорення запропонованих змін Флорковським, Старорипинським, Конопацьким та Крайовським 116 не привело до жодного рішення. Єдиним відомим прикладом незацікавленої благодійності, пов’язаної швидше з толстовською модою на «каяття панів», ніж з католицизмом і польським патріотизмом, є Євстафій Івановський, власник багатого маєтку Шалайгородок в Бердичівському повіті. Після проголошення Положення 1886 р. його колишні чиншовики, які повірили Безаку й 1870 р. переїхали в Крим, почали масово повертатися, намагаючись втекти від злиднів, що їх там переслідували, оскільки вважали, що Положення дозволяє таке повернення. Івановський здивував усіх, коли через 14 років дозволив обідраній шляхті безкоштовно зайняти колишні наділи, площа яких сягала 2 тис. десятин 117.



115 Kraj 1887, №51 — S. 13.

116 Kraj 1888,№12.- S. 15.

117 Повідомлено Леоном Липковським: Moje wspomnienia 1849-1912. -Krakow, 1913.- S. 149-150.



Проте таке дарування землі, яке рятує честь поляків, було винятком, що підтверджував нелюдяність правила. Відразу після проголошення Положення, попри наказ дочекатися завершення розгляду спірних питань Сенатом, відновилися виселення. 6 лютого 1887 р. генерал-губернатор Дрен-тельн скаржився на це голові Київського суду. Зі свого боку, комісії чиншових володінь робили вигляд, що не розуміють старих підтверджень чи документів, часто групових, що їх чиншовики подавали на доказ своїх прав. Що ж Стосується найдавніших чиншовиків, то вони не розуміли Положення і були переконані, що їхні предки цілковито розплатилися за землю, сплачуючи чинш не одне століття, тож абсурдно платити за неї вдруге 118.

Тим часом і польські, і російські поміщики демонстрували все гострішу зловорожість. Дехто вирішив навіть хитрувати з законом, про що ми дізнаємося зі скарги генерал-губернатору, підписаної 23 «колишніми одно-двірцями» від імені 226 чиншовиків (чоловіків і жінок) с. Студена з маєтку Болеслава Стажинського під Ольгополем на Поділлі. Ця шляхта пройшла по всіх колах перемін. До 1858 р., коли маєток належав Урбанському, їхні батьки мали 203 дес. 2 084 кв. саж. землі в наділах по 24 морги (з запрягом) та по 12 моргів (без запрягу), з чого сплачувався чинш, відповідно, по 15 і 7,5 руб. на рік. Купивши маєток в 1858 р., Стажинський зменшив загальну площу чиншових володінь до 152 дес. 2 088 саж., а чинш підвищив до 28 і 14 руб., не враховуючи додаткових відробітків. «Під тиском необхідності в нашій великій бідності», як писали скаржники, вони погоджувалися з цим до 1870 р., доки Стажинський не відібрав у них усю землю, змушуючи платити по 5,12 руб. за хатину. Спроби знову заволодіти наділами були придушені, землю за добру ціну віддано в оренду селянам, а далі єврею Дубинському, який розпоряджався й рештою маєтку. Стажинський, побоюючись, що за Положенням 1886 р. його зобов’яжуть повернути колишні чиншові володіння (як ми знаємо, цього насправді не передбачалося), порився в старих паперах і виявив, що 1805 р. містечко Студена називалося містом. Отже ipso facto* Положення 1886 р. його не стосувалося, і можна було діяти на власний розсуд! Хитрому виверту суперечила очевидність сільського характеру чиншового володіння. Стажинський, як писали скаржники, «не хоче милосердно поглянути на злиденне становище 226 душ, позбавлених землі, які можуть жити лише з сільського господарства, і має намір вигнати їх з домівок» 119.



118 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 617, спр. 42, лист Вінницького присутствія у селянських справах генерал-губернаторові від 24 жовтня 1887 р.

* Тим самим (лат.).

119 Там само, оп. 616, спр. 234: скарги колишніх однодвірців і відмова генерал-губернатора, 30 липня 1887 р.



Чимало дрібних поміщиків не завдавало собі клопоту з пошуком юридичних підстав для того, щоб позбутися тих, кому раніше протегували. Так, всупереч Положенню 1886 р. Залеська викинула на вулицю в лютий мороз півсотні чиншовиків, хоча ті й мали підтвердження своїх давніших панів Любовидзьких, видане ще в 1842 році. Цей жорстокий випадок трапився у Великому Лісі Овруцького повіту наприкінці грудня 1886 р. у присутності поліції, що прибула для стягнення 1 200 руб. незаконно підвищеного чиншу. Садиби продали на аукціоні в присутності колишніх господарів. Все це викладено з покірною смиренністю у листі до генерал-губернатора, який його навіть не розглядав 120.

Російська поміщиця Феминиця віддала свій маєток у Балтському повіті в оренду Сенковському, котрий, залишаючись там економом, на власний розсуд підвищив розмір чиншу в с. Малий Бобрик. Коли в 1885 р. люди відмовились його платити, місцевий справник навесні 1886 р. телеграфував подільському губернаторові, і той відповів: «Дійте наполегливо й енергійно! На випадок невдачі залежних від вас поліцейських заходів буде викликано військову команду, і я приїду особисто». Під тиском армії чиншовики заплатили, але в 1887 р. стали випасати худобу на панських землях, а восени провели «дику оранку» 300 панських десятин, їхня стійкість оплатилася: втрутився представник Губернського присутствія у селянських справах Штакельберг і домігся зниження чиншу; селу, населеному переважно шляхтою, було віддано 640 дес. орної землі.

Побоюючись заворушень у багатолюдних селах, влада квапила комісії чиншових володінь, аби ті швидше розглядали права на викуп. У таких випадках протест чиншовиків виявлявся ефективним. Так, у с. Коса-Слобід-ка в тому ж Балтському повіті після втручання Губернського у селянських справах присутствія Собанські були змушені залишити в спокої шляхту, яка почала «дику оранку». Те саме трапилось 1888 р. у маєтку Борівка під Ямполем, що належав цукровому магнату Емерику Маньковському. З документів невідомо, чи домоглися якихось результатів декласовані шляхтичі з маєтку родини Подгорських у с. Долотецьке під Бердичевом, які у 1887 р. конфіскували врожай жита свого колишнього пана. Загалом же напруга була дуже великою. У грудні 1887 р. Kraj писав про опір 11 сімей колишніх однодвірців з маєтку Калинських, які з сокирами в руках вийшли боронити своє майно 121.



120 Там само, оп. 617, спр. 15: прохання про допомогу «шляхтичів і міщан» з Великого Лісу, 2 січня 1887 р.

121 Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 288, 291; Kraj 1887, № 49. — S. 115.



Після ухвали Положення 1886 р. ще більше, ніж доти, вражає схожість проблем, які постали перед селянами й чиншовиками. Так, обов’язкове переміряння колишніх чиншових володінь дуже нагадує межування сервітутів. І тут, і там свій шанс отримують поміщики, що підкуплюють шахраїв-землемірів. Тож показово, що шляхта сіл Степанівка і Бобриця Феліціана Млодзецького з Овруцького повіту (панський маєток займав 2 120 дес.) пішла за порадою до неодноразово ув’язненого й публічно битого батогами селянського ватажка, не дозволивши межувати колишні чиншові володіння і відмовившись вступати в будь-яку угоду з поміщиком 122.

Проте боротьба була надто нерівною. Судячи з мемуарів Станіслава Стемповського, написаних значно пізніше, він зовсім не розумів, якої смертельної шкоди завдавав його батько чиншовикам. Як про велику удачу він пише про спосіб, завдяки якому той зумів залишити в своєму розпорядженні 200 дес. лісу поруч з маєтком Стара Гута на межі Літинського й Летичівського повітів. Скориставшись кадастровими роботами в цих повітах, батько оголосив недійсними права шляхти, яка проживала там з XVIII ст. і сподівалась на позитивне вирішення свого питання в Сенаті. Але численні поїздки в Санкт-Петербург і Москву, зустрічі з певними сановниками, великі суми грошей, що перейшли до кишень комісарів, котрі прибули на місце й були пишно прийняті в резиденції, схилили «експертів» до правильного рішення. З плином часу син, в інших ситуаціях людина гуманна, забув про драму, що ховалася за цими подіями, вбачаючи в них лише джерело вдалого збагачення й приклад розумного розпорядження осілістю, яку вдалось вберегти, одуривши корумповану царську адміністрацію. Придбаний ліс дозволив батькові розширити маєток у Разепі: частину його він продав, іншу викорчував, до того ж запровадив нові методи господарювання. «Він часто розповідав кумедні історії про службові зловживання бюрократів зі служби охорони лісів, де в найпростіших справах вигадувались складні прискіпування, аби вибивати хабарі» 123.

Трирічний термін, що його Положення дало комісіям для запровадження нового поземельного устрою, минув, час спливав, та ніхто не міг сказати, коли дало завершиться запланована операція. Вряди-годи Kraj оплакував це безсилля 124, що отруювало взаємини й підштовхувало поміщиків раз і



122 Пойда Д. П. Ук. соч. — С.237. В українській літературі, зокрема в повістях і оповіданнях Анатолія Свидницького-Люборацького чи Нечуя-Левицького, неодноразово зустрічаємо приклади такого зближення.

123 Stempowski S. Pamiętniki 1870-1914. — Wrocław, 1953. — S. 53.

124 Kraj,1888, № 40. — S. 13; 1889, № 28. — S. 12; 1890, № 3. — S. 15; 1891, № 13. — S. 16; № 48. — S. 25.



назавжди позбутися обтяжливих сусідів. Звіти губернаторів про роботу ревізійних комісій свідчать про розгубленість перед горою нерозглянутих справ, труднощами межування, непослідовністю землемірських планів, розмірами корупції, неточністю списків, перевантажених «мертвими душами», перемішуванням чиншових наділів з землями іншого типу 125. Міністерство внутрішніх справ, яке з відстані не могло розібратися в ситуації, закликало до пильності й давало нереальні поради. Міністр Дурново, наприклад, наївно рекомендував не приймати рішень, що могли б «зашкодити процвітанню» чиншовиків, виявляти до них м’якість і принаймні залишати вигнанцям (а їх ставало дедалі більше) «можливість помалу ліквідувати свою маєтність без відчутних втрат, аби вони могли знайти собі нове заняття». Яка великодушність! 126

Врешті-решт, м’якість до жертв безпощадної концепції землі-товару обернулась тим, що про них просто забули. В канцелярії нового генерал-губернатора Ігнатьєва щороку укладали об’ємну справу під назвою: «Скарги чиншовиків, на які не дано відповіді». Це був найвірніший спосіб уникнути клопотів і відверте зізнання у власному безсиллі.






Забуття і соціальний занепад


А тепер звернімо увагу на злигодні людей, про яких забули у щойно згаданих справах, їхні скарги є болісним реквіємом по вимираючій шляхті.

Ось Василь Мазуркевич, 70-річний відставний солдат, колишній однодворець, неписьменний, диктує лист із с. Стара ЖитоваТаращанського повіту на Київщині. Він оповідає генерал-губернатору, що, повернувшись у 1866 р. з армії, сподівався отримати наділ, обіцяний державою ветеранам. Але шляхетська солідарність забезпечила йому кращу пенсію. Власник села Красовський запропонував усну угоду, типову для старих патріархальних взаємин між польською шляхтою. «Я добре знав твоїх батьків, — сказав пан, -



125 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 49: звіт подільського губернатора від 13 вересня 1888 р. звертає увагу на незначну кількість розглянутих справ і ставить 22 питання про дальшу процедуру; звіт волинського губернатора, с. 36-59; київського губернатора від 2 січня 1890 р. (с. 61); вміщені в Kraj’і № 42. — S. 17.

126 Там само: лист Міністерства внутрішніх справ від 29 березня і міністра внутрішніх справ Дурново від 23 червня 1890 р. генерал-губернатору О.П. Ігнатьєву. Міністерство внутрішніх справ опублікувало варіант синтезованого витягу для відома правників: Безобразов С. В. Сборник узаконений и правите- льственных распоряжений о поземельном устройстве сельских вечных чиншевиков в губерниях западных й белорусских. — СПб.: Земский отдел Министерства внутренних дел, 1892.



так само добре знаю й тебе. Не треба нічого просити у селянської громади, я маю клапоть землі для тебе, постав там хатину і обробляй землю довкола неї. Ти зможеш все залишити для себе і своїх дітей». Скаржник продовжує: «Хочу сказати, що я виходець з колишніх однодвірців, мої батьки завжди вірно служили панові, тож його доброта до мене не здавалася чимось незвичайним. Я глибоко вклонився своєму покровителеві й почав влаштовуватись». Після смерті старого пана діти й далі поважали права старого солдата, протягом 20 років він помалу обладнав свою садибу, але навесні 1887 р. нові спадкоємці подали на нього в суд, вимагаючи, щоб він разом з дружиною і дітьми звільнив землю». Звичайно, у поміщиків надто чутлива душа, аби бути присутнім при виселенні, відтак «рішення суду було виконане на днях стараннями економа маєтку Нова Житова, поляка Мілинського, який силою витягнув мене з будинку, що є моєю незаперечною власністю». І от тепер, у 70 років, він бідніший і нещасніший, ніж 25 років тому. Всі довколишні селяни знають це і можуть бути свідками. Позбавлений будь-якої допомоги, він зі сльозами просить захисту у генерал-губернатора 127.

Павло Кулаковський, який підписався як «селянин з польської шляхти», благає Ігнатьєва відновити його права в маєтку Януша Ледуховського під Дубном. Ще його батько тримав тут чинш на 29 моргів, за який виконував певні види роботи у маєтку. В 1879 р. його хазяїн, скориставшись неосвіченістю 24 чиншовиків, примусив їх підписати угоду про підвищення чиншу, стверджуючи при цьому, що йдеться про засвідчення їхніх прав. Відтоді від них, як від кріпаків, постійно вимагають додаткових робіт, цього не вдалося уникнути й родині скаржника, в якій є маленькі діти. В 1880 р. Гелена Ледуховська почала проти нього процес про виселення у зв’язку з боргом у 40 руб. Подані ним старі розписки польською мовою суд відкинув, і його виселили. Він заявив, що не знав, що 1879 р. підписав орендний договір на один рік. Копії йому, звичайно, не дали... він сподівається, що Положення 1866 р. зможе його врятувати ... 128

Навіть деякі підтверджені, хоча й зубожілі шляхтичі, які утримували сім’ю лише завдяки праці в сусідніх маєтках і аж ніяк не могли платити постійно зростаючий чинш, були позбавлені всього цього багатіями, що досі їх підтримували. Так сталося з Матеушем Павловським з с. Глухівці з-під Бердичева, який даремно звертався 1888 р. до генерал-губернатора після того, як спадкоємці Едварда Межевського забрали в нього чиншове володіння. Його дружина й п’ятеро дітей жили у страшенних злиднях.



127 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 618, спр. 4, скарга від 10 лютого 1888 р.

128 Там само, скарга за червень 1888 р.



В цього шляхтича був принаймні дах над головою, де він міг заховатися зі своїм відчаєм. У величезної ж маси декласованої шляхти не залишилося нічого. Катастрофічність ситуації відчувається навіть у стилі багатьох скарг, бо ці знедолені не мали чим заплатити писарям, які належно виклали б їхні вимоги. Багато листів — це нерозбірливе лепетання, що дуже приблизною російською мовою розгублено повторює формулювання про «повернення автентичних земель, нині втрачених» (sic!). Фастівські міщани А. Кончинський, Н. Крашевський, Г. Кевлич, К. Іванкевич наївно зізнаються, що в сум’ятті вони вже не можуть пояснити, на чому грунтуються їхні права: «Будучи неосвіченими, без досвіду й неписьменні, ми не можемо назвати букву закону (sic!), але просимо Ваше Превосходительство як правителя краю зглянутися, повернутися у 40-і роки і щось нам відповісти» 129 (sic!). Відомо, що на той час в царській імперії (зокрема в російських губерніях) відбувалося драматичне зубожіння селянства, нестатки й голод виштовхували натовпи безземельних селян на дороги. В Україні селяни теж були бідними, але виживали дякуючи наявності прожиткового мінімуму землі. Натомість суцільні злидні, подібні до пануючих у Росії, масово вдарили по польській шляхті України.

Послухаймо скаргу Миколая Струтинського, міщанина з с. Булаків Радомишльського повіту, на свого колишнього пана Корчака-Сивицького. Він пише Ігнатьєву: «Ваше Превосходительство, батьку наш, зверніть увагу на скандальну проблему чиншовиків у наших околицях... Треба терпіти, але все вже доходить до краю. Нас душать і душать. Право визнане за поміщиками, які роблять все, що їм заманеться. Мій пан хоче моєї погибелі разом з сім’єю, що складається з 10 дітей, дружини та двох стареньких, і йому це, певна річ, вдасться, він має зв’язки серед високопоставлених осіб. Ваше Превосходительство, наш милосердний правителю, захистіть мене, бідного. Додаю одержане мною повідомлення, що 23 жовтня моє майно буде продане за борги поміщикові... Отак мене довели до повної руїни, залишили без шматка хліба, зостається хіба вийти на дорогу разом з усією сім’єю». Він сподівався, що комісія по чиншових володіннях виправить цю несправедливість...

Бідолах переслідує нав’язлива ідея, що їм не уникнути блукання по світах. Інколи вони протестують індивідуально, як Даніель і Ян Новацькі, двоє молодих неписьменних сиріт, яких 30 жовтня 1889 р. вигнав Гнат Улашин; як Ян Заремба і Роман Маєвський, вигнані тоді ж графом Браницьким з с. Красноліс, що під Васильковом. Проте частіше скарги



129 Там само, спр. 4: скарги за 1888 р., залишені без відповіді.



надходять від цілих громад, і щоразу звучить страх перед отим блуканням по світах, яке на них чекає. 24 липня 1889 р. жителі містечка Михнівка на Ковельщині написали великими незграбними літерами, що не можуть далі терпіти, як місцевий справник обзиває їх жебраками. Мовою, пересипаною українізмами, вони пишуть: «Просимо Ваше Превосходительство, як Бога небесного, змилосердитись над нами, нещасними. Нас близько 500 чоловіків і жінок, блукаємо від однієї хати до іншої, а ладу немає жодного, бо з нами чинять не по справедливості...». Подібну колективну скаргу надіслали 8 липня 1889 р. колишні чиншовики з с. Дзюрин поблизу Ямполя на поміщицю Ванду Собанську.

Дехто, вже давно живучи з милостині, все ще сподівається, що їх може врятувати Положення про поземельне забезпечення 1886 року. В листопаді 1889 р. до Ігнатьєва звернулося 26 сімей з Коростишева на Житомирщині, яких 1872 р. прогнав Станіслав Глембоцький. Указ Сенату 1874 р. зобов’язував залишити їх на місці, але не був виконаний. Через 17 років після виселення вони вірять, що їм можуть бути повернені домівки: «Ми, колишні чиншовики, блукаємо довкола нашої батьківщини по лісах та байраках, немов кочові цигани». Проте їхні колишні володіння, на жаль, вже давно передані в оренду німцям 130.

Як не парадоксально, ці люди, колись такі потрібні великим земле-власникам-полякам, чиї батьки й діди виступали пішаками у повстаннях 1830 та 1863 років, були доведені до того, що почали шукати порятунку в російського уряду, який, радіючи, зневажливо відкидав їхні жалі. Неможливо переказати всі ці прохання, що повторюються з безрадісною монотонністю. Досить вказати, що скарг було безліч і вони надходили невпинним потоком.

Серед об’ємних справ з нерозглянутими клопотаннями за 1893-1894 роки варто звернути увагу на нарікання групи чиншовиків, яким Новоград-Волинське повітове присутствіє у селянських справах відмовило в правах. Вони благають Ігнатьєва змусити колишнього пана Яна Плачковського повернути їм землю в с. Адамівка: «Ми справно платили, користуючись цією землею багато років. Тепер ми з сім’ями залишились без даху над головою, без харчів, і живемо з малими дітьми практично з жебрацтва. Немає жодної надії на порятунок, хіба що протекція Вашого Превосходительства. В сльозах благаємо Вас, правителя нашого краю і єдиного захисника, вжити заходів... не доручаючи їх виконання місцевим органам. Пришліть краще



130 Там само, спр. 2: лист М. Струтинського від 26 жовтня 1889 р., а також інші скарги, що залишились без відповіді.



якогось чиновника, бо Плачковський людина багата, в нього влада, а ми всього лиш бідняки і не можемо захистити себе через суд, бо він усюди виграє.... ». Наївна довірливість, що завжди обманюється.

Задовго до революції можна передбачити, з якою легкістю більшовики використають глибоку кривду й озлобленість цих нещасних людей на тих, кого вони вважали відповідальними за обман. Костянтин Заборовський, який підписуючись зробив помилку у власному прізвищі, картає поляка П.Н. Леха, що купив маєток у с. Башковець під Кременцем: «Для нього нічого не значать права людини і її важкий труд, вся його свідомість зводиться до зазіхань на нелегку працю свого ближнього, якого він нещадно експлуатує, як це трапилося зі мною. Три роки тому ... побачивши моє квітуче господарство, він позаздрив мені, бідному, і, вирвавши хліб з рота, прогнав з хворою і немолодою вже дружиною, геть розоривши мене».

Жорстоке ставлення до декласованих навіть на початку XX ст. поглибило прірву й звело нанівець зусилля польських поміщиків до зближення з ними, коли в 1905 р. вони несподівано для себе помітили, що їх мало і вони самотні серед українського моря. Як можна, наприклад, вимагати від Йоахима Коздровського забути те, що він пережив 1 січня 1894 р., і думати, що він готовий повернутися в лоно польської єдності, до чого закликали націонал-демократи? В своїй скарзі Коздровський описує це так: «30 грудня судовий пристав другого комісаріату поліції Дубнівського повіту і економ стовпецького маєтку Шрамм приїхали з робітниками і вигнали мене з дому разом із сім’єю. В такий холод вигнали мене з мого власного будинку! Вони вийняли вікно, четверо дверей, розбили піч, виштовхали дітей надвір. Люди, які все це бачили [селяни з українськими прізвищами, які підписалися як свідки — Д. Б.], почали просити зупинитись, аби діти не простудилися, але пристав сказав: для того їх і виганяю, щоб простудилися! Тоді я почав його просити дозволити залишитись бодай до весни, бо тепер мені нікуди подітися, але він нічого не дозволив і вигнав мене, ось чому я благаю милосердя у Вашого Превосходительства».

Превосходительство, як завжди, нотує на полях: «Залишити без наслідків, це справа поміщиків» 131.

Поведінка останніх, навіть коли поруч з такою бездушністю і траплялися випадки порозуміння, котрі, на жаль, мало засвідчені, звичайно ж, компрометувала ідею великої польської єдності. Натомість українські селя-



131 Всі випадки за 1893-1894 рр. взято у: ЦДІАУК, ф. 442, оп. 692, спр. 23; оп. 693, спр. 15, але їх було безліч щороку. Див., наприклад, ф. 442, оп. 690, спр. 137; оп. 693, спр. 134; оп. 703, спр. 37 та багато інших.



ни ставали дедалі ближчими, здаючись нещасним єдиним джерелом порятунку (варто згадати співчуття селян, які підписали скаргу Коздровського). Серед селян поступово теж зникала стара упередженість до шляхти, яка все втратила. Так, ми бачимо, що 328 сім’ям «селян — колишніх однодвірців» з сіл Скибин, Литвинівка й Тетерівка Таращанського повіту місцеве населення дозволяє працювати разом з собою на ремонті доріг та мостів і на винокурні в маєтку. Так щодалі більше відбувається злиття поляків і українців в єдиний пролетаріат. Щілина порятунку має свою ціну, встановлену, можливо, попом-русифікатором: колишні чиншовики повинні сплачувати половину платні (40 руб. з 80) вчителю православного приходу. Так діти виховуватимуться у державній релігії, позбуваючись останніх виразних ознак ідентичності. Колишні чиншовики навряд чи розцінили це злиття як втрату: ми вже бачили, що вони давно розмовляють майже тією самою мовою, що й селяни. Після українізації їх піддадуть русифікації, як свого часу селян.

Ми вже знаємо, що прагнення приєднатися до вищої російської культури було здавна сильним і серед православної шляхти, яка не зазнавала такого остракізму, як шляхтичі-католики, досить часто працюючи на другорядних посадах у поліції, в судах та сільських органах влади, де знаходила для себе можливості просування, що, певна річ, давало змогу задовольнити бажання помститися багатим полякам. Я. Л. Маньковський не приховує зневаги до «Зубрицьких, Свергоцьких, Лесневичів, Городецьких, чиї прізвища свідчать про їхнє походження», які були черговими приставами в його Ямпільському повіті. Так само серед урядників часто натрапляємо на Конарського, Баронча, Ярошевського, Мариковського, Кжевецького, Рогожинського і навіть на суддів, наприклад, Хжановського, котрий одного разу протримав Маньковського півдня у приймальні. Всі вони належать до «колишніх поляків», чия православна (колишня уніатська) віра сприяла їх повній асиміляції 132.

Справжні цифри загальної драми колишньої шляхти дуже довго залишалися невідомими у зв’язку з повільною діяльністю повітових присутствій у селянських справах. У 1891 р. генерал-губернатор був поінформований лише про неймовірні видатки на землемірні роботи, на що він і вказав губернаторам. Вартість робіт в одних повітах могла вдесятеро перевищувати ціну за те саме в інших. Наступного року «Новое время», завжди готове до викриття «польської інтриги», обурювалося сумами,



132 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 692, спр. 4: прохання колишніх чиншовиків від 17 березня 1893 р. та інформація мирових посередників генерал-губернаторові від 14 травня 1893 р.; Mańkowski J. L. Pamiętnik — Biblioteka Narodowa, rps. 7895. — S. 9-10, 47, 57.



поглинутими цією справою, котра мала тривати, як писалось, до 1894 р. 133. Лише київський губернатор наважився оголосити в 1892 р. неповні відомості по своїй губернії, в точності яких можна сумніватися. З опублікованої частини його щорічного звіту видно, що було розглянуто справи 24 тис. осіб, з яких лише третина одержала право на викуп землі (15 598 відмов і 8 323 підтвердження), після чого було належно оформлено всього 5 217 актів купівлі. Відтак, поруч з невеликою групою влаштованих людей залишалося чимало «колишніх чиншовиків», які зазнавали поневірянь, вже не маючи жодного юридичного статусу, сягнувши дна декласації і перетворившись на селян-бобилів 134.

Через три роки після цього і через дев’ять після прийняття Положення перші статистичні дані про Правобережну Україну підтвердили надзвичайно повільну діяльність присутствій. Цей документ, зокрема, вперше з’ясовує справжню суть Положення, котре було далеке від того, аби забезпечити (на що претендує його назва) чиншовиків землею, і під прикриттям бюрократичної ревізійної діяльності призводило до зміцнення позицій великих землевласників. Насправді саме вони мали користь з такої повільної ліквідації системи чиншових володінь. Списки чиншових володінь, подані ними в ревізійні комісії, були досить детальними, дозволяючи привласнити великі суми, авансовані державою для купівлі землі, а після перегляду індивідуальних угод можна було не поновлювати заявлені чиншові володіння і відібрати землю.

Судячи з цього документу 135, з 1887 по 1 липня 1895 р. комісії проголосили й підтвердили таку загальну площу чиншових володінь (у дес.):


Губернії


Городи


Поля


РАЗОМ:


Київська

10 204

35 782

45 986

Подільська

9 591

28 412

38 003

Волинська

4 920

49 831

54 751

РАЗОМ


24 715


114 025


138 740



Коли ми порівняємо підсумкову цифру з загальною площею чиншових володінь, встановленою в 1877-1878 роках (214 046 дес., див. с. 180), то констатуємо, що Положення дало змогу приєднати різницю, тобто 35,2%,



134 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 623, спр. 364: річний звіт А. Ігнатьєва царю, дані на 1 січня 1892 р.

135 Пойда цитує на підставі архівних матеріалів Хмельницького обласного архіву (с. 50). Вміщена ним таблиця про кількість ревізованих осіб, на жаль, помилкова.



до територій великих землеволодінь (зауважимо, що це площа чиншових земель, заявлених землевласниками для одержання відшкодування від уряду (2/3 усієї площі)), хоча кількість актів купівлі залишається невідомою.

Звіт за 1897 р. містить цінні додаткові відомості 136. Загальна площа заявлених чиншових володінь займала під городи 29 483, під поля 134 829 дес., що оцінювалося в 8 021 тис. руб., під які держава видала поміщикам аванс 7 653 тис. руб. Дивний метод управління, бо число осіб, які викупили землю, так і невідоме! Даремно генерал-губернатор хвалився, що зумів прискорити справу, збільшивши фінансові можливості комісій (до 53 500 руб. на рік, починаючи з 1891 р.) і найнявши більше землемірів, які їздять верхи за кошт місцевої влади, бо кількість переглянутих справ чиншовиків не сягнула й половини переписаних у 1877-1878 роках: було ревізовано всього 118 142 особи, з них справжніми було визнано 54 640 чиншовиків, тобто 46,2%. Ніщо не може краще відобразити вибірковий характер цього закону, що мав би забезпечити землею: більшість ще не була переписана, чверть — відкинута. Отже, закон врятував четверту частину шляхти, а кошти, виділені на викуп ділянок, привласнили поміщики.

Окрім повільності, ситуацію ускладнювала ще й велика кількість інстанцій, а також інертність найвищої з них — Сенату. Микола II, читаючи звіт за 1900 р. Драгомирова, наступника Ігнатьєва в Києві, натрапив на пункт 11, де йшлося про те, що питання чиншових володінь досі не вирішене, і Сенат, зокрема, повинен розглянути 2 848 справ, «що має дуже негативні наслідки для долі чиншовиків». Августійша рука милостиво виявила своє невдоволення, двічі підкресливши цю цифру. Як завжди, інституція, що завинила, тобто Сенат, мала дати пояснення і виявити більше старань. «Особый журнал» Комітету міністрів, який уважно реагував на зауваження імператора, 13 лютого 1901 р. пише, що з 1889 р. Сенат розглянув 6 651 справу, залишилося ще 721 справа, в тому числі 518 на південно-західних землях 137.

На початку XX ст. найбільш напружена атмосфера панувала на Волині, де чиншові володіння були найрозлогішими, а відмови найчисельнішими, бо наведені вище співвідношення так і не змінилися. Звіт про діяльність комісій з 1887 по 1 січня 1903 р. показує, що в цій губернії було розглянуто справи 61 950 осіб (відтак, залишалося ще близько 23 тис. осіб), але легітимовано всього 16 864, тоді як 45 086 осіб були позбавлені прав шляхетства 138.



136 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 846, спр. 463: А. П. Ігнатьєв Миколі II, чернетка машинописна.

137 Там само, оп. 851, спр. 20: звіт М. І. Драгомирова та «Особый журнал».

138 Там само, оп. 702, спр. 370.



Це призвело до нових вибухів, які породили справді божевільні плани виходу з тупика серед урядової верхівки в Росії. Як і в минулому, коли чиновник високого рангу усвідомлював обсяг проблеми шляхти й заблоко-ваність ситуації, з’являлася необхідність відразу знайти для неї «інше місце». Таким місцем в імперії завжди був Кавказ або Сибір. Про це мріяли в 1832-1834 і 1868 роках, однак довелося відмовитись. Ця сама мрія відродилась і в 1901-1903 роках, щоб тут же зів’янути, так і не призвівши до позитивних зрушень. Проте розміри задуманої операції змушують здригнутися.

Все розпочалося 17 травня 1901 р., коли волинський губернатор написав з Житомира Драгомирову про бунтівні настрої, що панують у Новоград-Волинському, де найбільше в усій губернії чиншових володінь 139.

Юрба «так званих чиншовиків», писав губернатор, які прибули з сіл Нивне, Сяберка, Голубий, Товща, Вільшанка і Чварти, силою не дає виселити двох своїх співбратів, Андрія Бродовського і Розалію Голембовську, з землі поміщика Генріка Стецького, поляка, чиї володіння в цьому повіті сягають 3500 дес. Недооцінивши сили, судовий пристав прибув для виконання рішення у супроводі 32 поліцейських, які наштовхнулися на озброєних кілками і навіть рушницями чоловіків; кількох поліцейських побили, а решту примусили тікати, засипавши очі піском. Нічого не вдалося зробити і наступного дня. Тоді Стецький попросив губернатора прислати військо. Звичайно, писав губернатор, право на стороні поміщика, бо 26 січня 1894 р. чиншові володіння с. Нивне були ліквідовані: ті, що стали чиншовиками після 1840 р., не мали жодних документів, і Сенат не розглядав їхньої скарги. У грудні 1900 р. закінчився п’ятирічний термін, встановлений Положенням 1886 р. про звільнення земель. Отже, справа стала за армією.

Ще складнішою виявилася ситуація у російського поміщика Дуриліна в с. Ульянівка цього ж повіту. 22 квітня 1892 р. губернське присутствіє в селянських справах підтвердило права 70 сімей чиншовиків з кількох сотень осіб; поміщик звернувся у Сенат і 18 червня 1893 р. домігся анулювання цього рішення. Дві скарги чиншовиків на ім’я імператора в 1895 і 1896 роках та в Сенат у 1897 і 1900 роках наслідків не дали. Оскільки після 1898 р. минуло п’ять років, Дурилін зажадав звільнити землі. Суд прийняв таке рішення у вересні 1898 р., але генерал-губернатор дозволив 70 родинам



139 Всі подані далі факти взято з однієї справи: ЦЦІАУК, ф. 442, оп. 700, спр. 190. Д.П. Пойда також говорить про подібні випадки, що мали місце в 1898 р. у маєтках Грохольських у с. Стрижавка Вінницького повіту та А. Яворського у с. Іванівка Новоград-Волинського повіту, у 1899 р. у Борщевській Слободі Радомишльського повіту, у 1900 р. у Женишковецькій Слобідці Летичівського повіту в маєтку росіянина Пригори. Щоразу доводилось викликати козаків: Пойда Д. П. Ук. соч. — С. 388-390, 393.



перебути зиму в своїх домівках.Вони там залишилися й наступного року, відмовляючись виконувати будь-які вимоги. В донесенні від 12 травня 1901 р. губернатор доповів про цей опір, який скінчився тим, що на 270 поліцейських було вчинено «безпричинний» напад з вилами, кілками, сокирами, декого було поранено. Зазнав нападу і новий поміщик-росіянин Тичальський, якому чиншовики заявили, що нікуди звідси не поїдуть, що справедливість за ними і що вони чекають підмоги від своїх товаришів з 17 сусідніх маєтків, яких чекала така сама доля.

«Якою б зухвалою не була така поведінка, — писав губернатор, — я відчуваю, що не можу мовчати про безпросвітні злидні, що загрожують 15 тис. вічних чиншовиків, які відкинули пропозицію про викуп своєї землі» (йшлося про Новоград-Волинський повіт). Він визнавав, що більшість з них були справді чиншовиками, які не змогли навести доказів свого оселення до 1840 р. «лише через власну неосвіченість, низький розвиток і ланцюги обтяжень ще з часів кріпацтва... Дійшовши до крайньої межі вбогості і не маючи змоги знайти роботи поза сільським господарством, вони являють собою гнітючу картину, досі незнану в Росії, яка постійно поновлюється — сільського зубожілого пролетаріату».

Перед такою констатацією, яку можна було зробити ще 40 років тому, волинський губернатор демонстрував своє «добре серце». Він писав, що вагається щоразу, коли доводиться звертатися за допомогою до війська і позбавляти даху цих бідолах, жертв загальмованого розвитку. Власне тоді йому й спало на думку таке ясне й реальне рішення. З кінця XIX ст. аграрна проблема в Росії вирішувалася шляхом заохочення до заселення Сибіру. При Міністерстві внутрішніх справ було навіть створено спеціальний департамент, цього «благодіяння» позбавили тільки українських селян, бо вони мали скласти противагу польському впливові. Та чи не можна було б зробити виняток для колишніх чиншовиків, яким ніде не знаходиться місця?

Щоправда, губернатор не думав, що масове примусове переселення, навіть з залученням армії, дасть добрий результат і пройде безкровно, бо ж «депортовані чи заарештовані, але позбавлені даху й хліба насущного, вони повернуться в місця, де проживали, і знову почнуть сіяти нелад і домагатися своїх втрачених прав».

Що ж робити? Замість застосування сили губернатор пропонує зобов’язати Міністерство внутрішніх справ розробити спеціальні заходи по заохоченню переїздів або ж, можливо, — така пропозиція з вуст губернатора звучить неординарно — запровадити експропріацію поміщиків на їхню користь.

25 травня 1901 р. Драгомиров, звернувши увагу лише на перший варіант — про переселення на «державні землі», зажадав докладного списку. Волинський губернатор надіслав список 4 серпня 1901 р., вказавши прізвища, місце проживання, склад сім’ї, стан і національність. Всього в губернії налічувалося 43 тис. осіб, яким відмовили в праві на чиншове володіння; вони мешкали у 735 селах, складаючи 6 869 сімей. Про рівень українізації свідчать 1 916 сімей, які назвали себе «російськими» (27,89%), тоді як 3 536 (51,47%) назвались поляками. Невідомо, що служило критерієм таких даних для мирових посередників, що подавали списки, але сама пропорція здається правдоподібною. Сюди входять 1188 чеських та німецьких зубожілих сімей, які не сплачували орендної плати (17,29%), і, з тієї самої причини, 229 єврейських родин. Губернатор знову виступає на їх підтримку, просить урядової допомоги, принаймні для «росіян» і поляків, тобто для 5 452 сімей «корінних жителів» Волині.

Міністр внутрішніх справ Сипягін не приховував свого занепокоєння перед масштабами й небезпечністю запропонованих заходів. У відповіді від 4 квітня 1902 р. він не пропонує ніякого рішення, заявляючи про необхідність докладніше ознайомитися зі становищем кожної сім’ї. Він, певна річ, проти будь-якої експропріації і теж схиляється до переселення, але землі в європейській частині Росії, як і довкола берегів Чорного моря, вже зайняті. Залишається Сибір, але не західний. Найкращими були б землі на Амурі або на узбережжі Тихого океану, проте для проведення такої операції бракує коштів. Як добрий князь, він готовий дозволити їм влаштуватися навіть у Самарській губернії, досі забороненій для неросіян, а також надати певні пільги: будівельний ліс і дорожні витрати, аби уникнути масових депортацій, що справило б погане враження, але йому потрібен кошторис. Зокрема, він не хотів би, щоб сюди входили 1 916 українізованих сімей, тобто близько 7 тис. осіб, бо уряд постійно протиставляв їх іншим національностям. Селянський банк міг би знайти для них на місцях землі, віддані під заставу. Слід було клопотатись перед Міністерством фінансів.

12 листопада 1902 р. волинський губернатор починає розуміти, що його план, як і всі інші, виявився невдалим. Багато чиншовиків, у яких наївно питали їхню думку, відмовились давати будь-які відомості, що вимагались ще в травні, як це було в Подубецькій Луцького повіту: зошит, де було записано 83 прізвища, залишився чистим. Відтак, губернатор трохи коригує свій честолюбний план. Він заявляє, що можна обійтися 3 785 сім’ями, водночас визнаючи, що лише 546 погодилось на переїзд. Драгомирову було надіслано статистичні дані по повітах про тих, хто погодився, і тих, хто відмовився.

Новий міністр внутрішніх справ Плеве звернувся до Драгомирова 25 лютого 1903 р. з проханням домогтися від Селянського банку допомоги для 234 так званих «російських» родин (вони православні і розмовляють по-українськи), але «щодо колишніх чиншовиків польського походження -то в завдання уряду не повинен входити пошук якихось заходів для їх вкорінення у південно-західних губерніях. Ось чому чиншовикам цієї категорії можна дозволити переїхати до Сибіру лише на загальних, встановлених законом підставах». Окрім того, він не заперечує проти допомоги німцям та євреям, тобто не може пристати на те, аби вважати поляків корінними мешканцями Волині.

Тверезий голос прем’єр-міністра С. Вітте, знайомого з ситуацією після роботи в Києві, остаточно показав, що все це було хіба продуктом фантазій і цілковитої нездатності вирішити проблему. «Практично неможливо виділити осіб польського чи російського походження», — писав працівник Дирекції по переселенню населення Кривошеїн, згадуючи 30 травня 1903 р. слова Вітте. «Як підтверджує правитель Волині, росіяни й поляки часто живуть поруч в одному селі, а, окрім того, їхні землі й садиби межують, або й чергуються одні з одними». Якщо «росіянам буде дозволено купити такі землі, це призведе лише до великих непорозумінь і до загострення відносин між російським і польським населенням Волині». Отже, не варто відправляти колишніх шляхтичів-католиків коштом колишніх православних шляхтичів. Катастрофа пройшла стороною, але так нічого й не було вирішено.






1905 рік, або нещире каяття панів


Нічого не було вирішено аж до 1917 р., коли маси безпритульних чиншовиків потрапили під більшовицьке «рішення», хоча й тоді вони, «гнані та голодні», не зовсім відповідали образові революціонера.

До початку нового етапу частина шляхти, яка ще не пройшла через решето ревізійних комісій і чиї права були анульовані, продовжувала перебувати в облудному очікуванні, зазнаючи такого ж нелюдського ставлення і мандруючи по тому самому пекельному колу ліквідації чиншових володінь, судів та виселень. Дивне, зворушливе затишшя настало хіба в 1905-1906 роках, коли польські поміщики проявили турботу про своїх «братів», щоправда — надто схожу на психологічну драму покути.

Ще в 1904 р. ніщо не передвіщало величезних потрясінь, які невдовзі сколихнуть соціально-політичне життя, тож затягування розв’язки з питанням чиншових володінь вело до таких самих, як і раніше, варварських драм. Розрив традиційної системи пов’язань підштовхнув до виникнення банд, які, опинившись поза законом, перетворювались на злочинців. Можна хіба дивуватися, що злочинність не набула надто жорстоких форм: цю безпросвітну покірність можна пояснити лише смиренністю і одвічним пригнобленням.

Так, 17 квітня 1904 р. чиншовики сіл Броніславка, Березняки і Янівка Рівненського повіту на Волині (на землях Міхала Яцковського, Броніслава Понінського-Валевського та Євгенії Бланшманш) прийшли на допомогу 20 родинам, яких пани хотіли виселити. Ці родини жили у віддалених лісових селах, здобуваючи засоби прожитку незаконною вирубкою лісу в панських угіддях, який продавали торговцям-євреям, а також таємно женучи горілку. Оскільки солідарність сусідів була надто небезпечною для поліції, троє поміщиків звернулися до військових, тим часом як 7 квітня поліція вже показала своє безсилля, зазнавши «найбільш непристойних образ»: пристава ледь не забили камінням, а його помічники, побиті киями, повтікали, боячись, що їх обіллють окропом. Віце-губернатор писав, що всі села волості 140 збаламучені, бо «їхнє населення складається або з людей, які не відносяться до жодного стану, або ж належать до міщан, які не хочуть підпорядковуватись сільській управі». Він усіляко підкреслює їхній моральний занепад: щоб краще відмежуватись від цих небажаних людей, з них робили розбійників, наклавши 30 разів різні штрафи. Коли ж 3 грудня 1903 р. було зроблено спробу описати їхнє майно, вони побили дрючками волосного старшину, зірвали з нього бляху і сокирою вдарили в плече помічника, волаючи, що «суд продався поміщикам і для привернення уваги імператора треба вбити когось із виконавців вироку».

Оскільки подібні сутички траплялися від часу визнання Сенатом у 1895 і 1898 роках недійсними чиншових володінь у цих маєтках, то 127-й Путивльський батальйон під командуванням капітана Акинфова вранці 26 квітня оточив с. Березняки, заводія бунту Миколу Лисецького було заарештовано, його родину виселено. «Скориставшись присутністю війська, поміщик Яцковський послав групу робітників з тачками, які за кілька годин зруйнували будівлі у садибі Лисецького і відвезли всі матеріали в маєток». Батька й старшого сина ув’язнили за незаконне варіння горілки. Увечері таку саму операцію було проведено в Броніславці, де управитель маєтку Понінських-Валевських «очистив» 30 будинків, що належали 14 родинам, і відібрав 35 дес. чиншових володінь. Опинившись in extremis*, бідолахи погодились на підписання запропонованої паном угоди. На цей раз той хотів



140 Поліцейський округ, запроваджений у 1889 р. під час створення земських начальників. Над прірвою, у крайній скруті (лат.).



оселити їх на нездорових болотах за три версти від попереднього місця. Коли ж вони відмовились, руйнування будинків продовжилось, але оскільки стемніло і бракувало засобів — були знищені лише три будинки, а в чотирьох развалено печі. Налякані такими варварськими діями, жителі третього села Янівка підписали запропоновану управителем Бланшманш угоду, і 29 квітня військо пішло геть 141.

Невідомо, чи в тих, хто підписував угоди на орендування за бажанням поміщика, а також у тих, хто підписував акти на викуп землі, вистачало засобів, щоб регулярно виплачувати необхідні суми. Напевно, відсутність документів, в яких би про це згадувалося, свідчить, що принаймні чверть колишніх чиншовиків вела не таке злиденне життя. Видається теж, що ця частина колишньої шляхти не зросла за роки, що передували початку Першої світової війни. З листа київського губернатора, генерал-майора Савича від 8 грудня 1904 р. до голів комісій по землевлаштуванню, де знову йшлося про 17-річне зволікання, видно, що тут частина чиншовиків, які придбали землю, пропорційно так само невелика, як і на Волині, їх усього 16733 серед 17812, чиї права були визнані, тоді як тих, чиї права анульовано, нараховувалось 24 073. Розглянуті 41 885 справ не обіймали навіть половини чиншовиків-шляхтичів цієї губернії: для 42 949 осіб Положення 1886 р. так нічого й не змінило, вони чекали перегляду своїх справ 142.

Відтак, можемо підсумувати результативність Положення 1886 р. про поземельне влаштування. З-поміж 84 835 осіб у 1905 р. (трохи менше, ніж у 1877-1878 роках) у Київській губернії:

- викупили землю 17,72%

- позбавлені прав 28,37%

- чекають перегляду 50,62%


Остання цифра свідчить, що тут не було такого, як на Волині, поспіху в намаганні довести чиншовиків до зубожіння. Чи не свідчать часом ці нерозглянуті випадки про безконфліктне збереження давнього патріархального порядку? Це здається вірогідним і рятує честь землевласників, більшість з яких, як видно з цього розділу, затято руйнувала історичні зв’язки зі шляхтою. Схоже, у цій губернії половина чиншовиків користувалася колишнім моральним зобов’язанням господарів давати їм притулок і опіку.

При перегляді перепису волинських чиншовиків спадає втішна думка, що попри зажерливість епохи, чимало панських дворів зберегло цілком анахронічне і таке симпатичне співчуття стосовно «меншої братії». Однак



141 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 703, спр. 191.

142 Там само, оп. 704, спр. 390.



хотілося б з’ясувати, чи недоторканість чиншових володінь давала їхнім користувачам якусь можливість соціального росту. Опис С. Стемповським святкування Нового року на Поділлі, коли селяни й шляхтичі приходять по пана з традиційними побажаннями, засіваючи зерном (його потім дають курам, щоб краще неслися) — свято повторюється і на православний Новий рік — свідчить, наскільки дивною аномалією для Європи XX ст. було таке ритуалізоване, позачасове й патріархальне суспільство. Коли порівняти його з ментальністю соціалістів, які, перш ніж повністю зруйнувати старий світ, кидали бомби, призводячи до великої кількості жертв у містах Російської імперії, дистанція виявиться величезною.

Поміщики типу С. Стемповського, котрі виявляли гуманність у ставленні до колишньої шляхти minorum gentium* і користувалися їхніми послугами на полюванні, «бо вони краще знали, де є птиця», неодноразово засвідчують серед них таку атавістичну властивість, як потяг до освіти (ми вже побіжно відзначали, що дехто вмів читати й писати). Спогади Стемповського пояснюють причину цього явища: наприкінці XIX ст. в русифікованих селах замість католицьких діяли приходські православні школи. Ось як це описується: «Василь був чоловік затурканий, замучений працею на землі, обтяжений дітьми. Нестатки панували в його просторій хаті, діти працювали змалку, але він тримав учителя, який мав помешкання, був нагодований і доглянутий, на додачу ще й отримував до трьох рублів місячно і фунт тютюнового листя. Цей вчитель скидався на нього самого: так само невибагливий, як Діоген, але високого духу, попри свою грубу й незугарну постать» 143.

Коли після революції 1905 р. дістали змогу розвиватися різні культури імперії, найменш пригнічена частина польської спільноти України усвідомила свою слабкість, а відтак — потребу реполонізувати тих, кого ще можна було зберегти. В 1905-1907 роках з’являється велика кількість початкових шкілок: спершу спонтанно, а згодом — у рамках товариства «Основа», яке активно діяло в трьох губерніях, хоча офіційно статус його був затверджений лише в Київській губернії 14 серпня 1906 року. Ця напівлегальність дала змогу російській владі вже в 1907-1908 роках закрити такі невеличкі осередки, де налічувалося від 5 до 20 учнів. У своїй цікавій статті з цього питання Л. Заштовт 144 подає на підставі поліцейських донесень кількість виявлених і закритих шкіл: 102 в 1907, 81 в 1908, 26 в 1909,



* Менших родів (лат.).

143 Stempowski. Op. cit. — S. 188-189, 209.

144 Zasztowt L. Polskie szkółki ludowe na Ukrainie 1905-1914 II Rozprawy z dziejów oświaty, t. XXXIII, 1990.-S. 87-105.



52 в 1910,26 в 1911 роках. Пізніше згадане пожвавлення припинилось. Відтак, за дев’ять років поліція «виявила» 299 шкіл. Більшість учнів, якщо не всі, походили з шляхти, коли взяти до уваги, що «міщани» й «селяни», про котрих пише Л. Заштовт, також, імовірно, були колишньою шляхтою. Це саме можна сказати і про соціальне походження вчителів, які відносили себе до «селян» або «міщан». Було й кілька вчительок з добрих родин, котрі реалізували своє запізніле «ходіння в народ». У списку організаторів шкіл прізвища найвідоміших магнатів стояли поруч з іменами землевласників середньої руки. Отже, на польських дворах ще зберігався потяг до певної філантропії, який проявляв себе в роки відносного ослаблення політичного режиму. В силу обставин ця діяльність не перевищувала концепцію милосердя початку XIX ст., тісно пов’язуючись з патріархальною системою.

Справжні межі скромного відновлення забутого братерства багатих і бідних прочитуються в політико-соціальній діяльності класу землевласників під час виборчих кампаній до чотирьох чергових дум (цьому буде присвячене окреме дослідження). Навіть для нечисленних, найбільш ліберальних польських поміщиків питання про чиншовиків або колишніх чиншовиків перекривалося великою проблемою українського селянства.

Польські землевласники України, які в грудні 1905 р. створили фракцію Конституційно-демократичної партії, були ідеалістами, правда — щодалі стриманішими в ході подальшого розвитку подій. Ентузіазм перших місяців бачимо в їхній програмі 145, котра ратувала за запровадження загальних виборів; чиншовиків, було віднесено до «маси сільського населення», яку належить наділити землею за рахунок держави, двірцевих маєтностей і -яка сміливість! — поміщицьких володінь «шляхом справедливого відшкодування державою». Щоб приступити до такої експропріації (вжито саме це слово), чиншовиків (їх expressis verbis* називали не колишніми чиншовиками, а «безземельним населенням»), як і селян, закликали брати активнішу участь у роботі змішаних комісій поруч з поміщиками. Такий, звісно нереальний, проект передбачав маловірогідну згоду з землевласниками.

Після прийняття указу від 11 грудня 1905 р. можна було очікувати, що багатша частина шляхти, яка згодилася платити нормальну оренду, аби увійти до категорії! орендарів (державців), а також та, що інтегрувалася в життя маєтків у великих землеволодіннях — так звані офіціалісти (уповноважені, управителі, економи), віднайдуть своє місце в суспільстві. Згідно з



145 Odezwa Polskiego Stronnictwa Konstytucyjno-demokratycznego Ukrainy, Wołynia i Podola, 2 грудня 1905 p. — Biblioteka Jagiellońska, rps. 7990 II.

* Дослівно (лат.).



указом, «при бажанні» їх можна було внести в списки виборців Першої думи. Ця щілина була прикрита вже після виборів у Другу думу, але протягом кількох місяців її інтерпретували по-своєму — як свідчення бодай тимчасового повороту до польської солідарності. Ми дослідимо цей заможний прошарок шляхти у наступному розділі, бо вона вийшла скоріше з числа легітимованих, але бідних чи простих шляхтичів, ніж з маси чиншовиків.

У друкованій листівці «До нових виборців» 146, поширеній разом зі зразком заповнення виборчого списку, викладались аргументи на користь з’єднання в широку спілку Zrzeczenie всіх, кого називали сільськогосподарськими робітниками. Йшлося швидше про орендарів, бо до прохання внести своє ім’я в список слід було додати «копію угоди, що гарантувала роботу». «Численна армія орендарів, які через виняткові умови не можуть зміцнити землеволодіння середньої руки, така необхідна для нашого краю, — писалось у листівці, — повинна скористатися наданими правами...» Сільськогосподарські робітники, чиє становище є невимовно нестерпним, повинні у власних інтересах сміливо включитися в суспільне життя. Залучення цих нових сил до спільної громадської справи є «обов’язком людей, схильних діяти для добра краю».

Націонал-демократам, які дуже швидко організувалися в рамках розпливчастого Zrzeczenia під впливом подій 1905 р., найскладніше було поновити розірвані зв’язки з цими людьми. Тому на місцях вони звертаються до поміщиків, прихильних певний час до соціалізму, як Станіслав Стемповський, до котрого в 4-кінному кабріолеті приїхав Владислав Кожу-ховський (пригадаймо скандал в Колках 1875 р.) з проханням вести пропаганду серед дрібної шляхти. «Нам, старим, — заявив він, — це не вдається, ми зробили надто багато дурниць щодо них. Вони нам більше не вірять. Хто ж краще за вас може повести цю справу?». Попри відразу до служіння інтересам цього «сезонного демократа», який у власному маєтку остерігався запрошувати злидарів на зібрання аристократів, Стемповський погодився на пропозицію, бо щиро вірив, що можна поправити непоправне. «Кожна зустріч зі світом офіціалістів та дрібних поміщиків була для мене противагою до нудних дискусій з латифундистами, що так дратували». Він навіть подякує Кожуховському за те, що той довірив йому «завоювати цей ворожий до панів світ»: «Ці недовірливі і соціальне скалічені офіціалісти, ця дрібна розчарована шляхта, що програла процес, довірливо гуртувалась довкола мене, одразу ж прийнявши вказаний мною напрямок. Я схвильовано слухав докори православних українських шляхтичів, які хотіли голосувати разом



146 Там само: Do nowych wyborcow; дозвіл київського цензора від 7 січня 1906 р.



з поляками». Багато хто з них зголошувався поїхати по шляхетських хуторах і селах, аби розбудити від сну «поляків» 147.

Такий дещо наївний, запізнілий ентузіазм підсичував ілюзії місцевих націонал-демократів, які в програмовій заяві від січня 1906 р. несподівано заявили, що в Україні нараховується 750 тис. поляків. Відкидаючи думку про надання цій неосвіченій масі права на всезагальні вибори, вони виступили за першочергове порівняно з українцями надання їм землі. Під назвою колишніх чиншовиків їх перелічено в 9-му пункті розділу про селян як головних клієнтів Селянського банку, котрий належало б трансформувати в Банк поземельного забезпечення. Зрозуміло, згадана партія не думала ні про яку експропріацію маєтків 148. Одержавши змогу видавати власну пресу, націонал-демократи підкреслювали в ній роль, яку доти забуті маси можуть відіграти на виборах. Нове «Звернення до виборців», надруковане газетою Dziennik Kijowski 15 лютого 1906 р., закликало поміщиків, інтелектуалів і католицьке духовенство переконувати, зокрема, зубожілих дрібних поміщиків записуватися до списку виборців разом з колишніми чиншовиками, які тепер стали орендарями чи офіціалістами: «Сьогодні вони становлять приховану силу, силу, яка перебуває в стані летаргії, її треба зрушити, використати, щоб, виконуючи громадський обов’язок, вона стала активною, рушійною силою громадського життя... Цей прошарок виборців, можливо, найвагоміший у соціальному плані, ставиться до виборів зовсім байдуже, а часто навіть недовірливо й вороже. Треба пробудити в нього свідомість, залучити його до спільної політичної і національно-польської праці...» 149.

У статтях Dziennika Kijowskiego вочевидь проступає двозначність у поглядах на роль, яку націонал-демократи відводили зубожілим колишнім чиншовикам. Так, духовенство намагалося забути своє 40-річне мовчання, заявляючи, що завдяки церкві ці люди «мають значно глибшу віру й значно тонші почуття», ніж селяни; щоправда, визнавалося, що бідність і неосвіченість погано сприяють бодай невисокій політичній свідомості (6/19 і 7/20 липня 1906 р.). Ніколи не було чітко сказано, для кого призначалися початкові школи, патроновані «Освітою», на підтримку яких постійно виступала і збирала кошти газета. Схоже, пріоритет належав таки синам офіціалістів, тісніше пов’язаних з землевласниками, ніж з зубожілою колишньою шляхтою.



147 Stempowski. Op. cit. — S. 320-322.

148 Odezwa Polskiego Stronnictwa Narodowego na Rusi, cinenb 1906; Program Polskiego Stronnictwa Narodowego na Rusi, та сама дата, друк Р. Лубковського (К. — С. 18): Biblioteka Jagiellońska, rps. 7990 II. — S. 182, 183-190.

149 Там само: Odezwa do wyborców, 15 lutego 1906 r. — S. 33.



Газета націонал-демократів безупинно повторює, що національна польська ідея і солідарність усіх класів значно важливіші за землю, але хто думав саме так? У цій газеті (27 вересня й 10 листопада 1906 р.) ми натрапили на одну лиш репліку безіменного ксьондза з волинського Полісся, який всерйоз розмірковував про можливість експропріації маєтків на користь чиншовиків: «Якщо приватні володіння будуть експропрійовані на користь селян, то чи не краще роздати польську землю польським селянам?» — запитував він. 13 (26) жовтня 1906 р. «Уманська група» заявила: «Навіщо нам земля, коли за неї ми розплачуємося моральним занепадом і безправ’ям польського народу, позбавленого землі?». Питання так і залишилося риторичним; відчувається, що редактори затисну ті між соціальною боязкістю і мрією про «польський народ», якого ніяк не вдається знайти. Шляхта перебувала в такій апатії, що редакція була змушена публікувати фальсифіковані звернення. Так, 18 (31) жовтня 1906 р. Ян Колодзейчик, нібито «польський селянин», закликав селян писати в газету, щоб у такий спосіб заявити про своє існування реакціонерам з виборчих комітетів: «Ми, польські селяни, шикуємося в тісні ряди за національним прапором і не сумніваємося, що Бог пошле нам чесних і освічених поляків, які візьмуть у свої руки віжки національного воза, змусивши його рухатися бодай з труднощами, але так, щоб не загинути...».

Після розпуску Першої думи 7 липня 1906 р. новий порядок голосування уже не передбачав участі у виборах ні дрібної землевласницької шляхти, ні шляхти безземельної. Запал солідарності багатих польських поміщиків згас дуже швидко і в 1907 р. зберігався хіба серед ліберальних інтелектуалів, духовенства (яке, звісно, вважало поляками лише католиків) та кількох землевласників, що захоплювались ідеями націонал-демократії.

У лютому 1907 р. однодумці з об’єднання Zrzeczenie знову наполягали на необхідності активних дій щодо надання землі колишнім чиншовикам. Отець Токажевський з Ковельського повіту виголосив на їх зібранні промову про злиденність декласованих шляхтичів і запропонував своєрідний проект надання землі виключно колишнім чиншовикам. Створений для цього банк мав би здобути кошти завдяки солідарності поляків Австрійської Галичини. Цим збирався зайнятися Мілевський, директор одного з львівських банків, який навіть уже послав для вивчення інвестиційних можливостей свого представника Стечковського до місцевих крупних землевласників. Він був готовий вкласти три-чотири мільйони рублів, якщо ті запропонують стільки ж. Створили навіть комітет для збирання коштів з чотирьох поміщиків: Щеньовського, Юревича, А. Червінського та Т. Міхаловського 150.



150 Там само: Протокол засідання Подільського виборчого комітету від 9 лютого 1907 р. -С. 97.



Тим часом назрів конфлікт між багатіями, які єдині мали право голосу і вважали, що лише їхні виборчі комітети є законним представництвом поляків (пригадаймо, що в Другу думу вони зуміли обрати лише одного депутата від трьох губерній — Лісовського), та прибічниками Zrzeczenia, котрі й досі — попри новий закон — виступали за участь у виборах осіб, що не мають поземельної власності. Члени Zrzeczenia не були ні біднішими, ні менш консервативними, ніж решта: проект легалізації їхнього руху, поданий генерал-губернатору, підписали графи Грохольський, Т. Міхаловський, Г. Здановський, А. Червінський, Моргулець. Вони просто краще усвідом-лювали, що відновлення польської солідарності може прислужитися їхнім інтересам у майбутньому. Ось чому отець Токажевський запропонував на «зібранні поляків» трьох губерній у Києві 19-22 лютого 1907 р. провести великий перепис католиків в Україні. Ксьондзи мали доручити органістам заповнити переписні листи під час видачі конфесійних квитків на Великдень. Товариство «Освіта», культурне відгалуження Zrzeczenia, збиралось видрукувати їх формуляри, а депутат Лісовський, прагнучи уникнути розколу, створив комітет зв’язку між Zrzeczeniem і виборчими комітетами 151.

Проте все виявилося марним. 20 липня 1907 р. виборчий комітет Поділля проголосив себе єдиним представником усіх поляків своєї губернії і відмовився їхати 5-6 серпня до Києва, вважаючи, що Zrzeczenie забагато на себе бере 152. Ця суперечка підштовхнула двох поміщиків, прихильників Спілки солідарності Ю. Старорипинського та Б. Залеського, опублікувати на Поділлі лист з ідеєю, якої не допускав російський уряд — загального виборчого права. Дунін-Борковський, тверда опора представництва росіян, назвав їх «апостолами анархії», і вони були піддані активній обструкції.

Окреслення «всі поляки, що проживають у повіті і бажають брати участь у громадській праці», в даній ситуації зовсім неясне і, правду кажучи, нічого не варте, — писав секретар Подільського виборчого комітету. — Воно не включає жодного засобу остороги, який зміг би вберегти нас від зведення до меншості невідомими і неясними елементами. Ці елементи прийматимуть рішення, диктуватимуть нам, що робити на офіційних виборах. Ми потрапимо в становище представників, які голосуватимуть за вказівками небажа-



151 Там само: Звіт про польське зібрання у Києві 19,21,22 лютого 1907 р. під час Контрактів. -С. 102 і далі, надрукований, Dziennik Kijowski, вболіваючи над поразкою поляків на виборах до Другої думи, навіть не згадує про цей проект. Виборчий мотлох втратив будь-яке значення.

152 Там само: Протокол засідання Подільського виборчого комітету від 20 липня 1907 р., машинопис.



ної і безвідповідальної більшості... У нас немає підстав думати, ніби ті, хто не відповідає цензові, принесуть нам щось краще, ніж ми, ніби вони просвітять нас, відкриють нові горизонти... Навіщо вводити їх на наші засідання, збільшувати безладдя, викликати суперечки між партіями, ризикуючи зірвати збори?». Ці зібрання, робив висновок К. Дунін-Борковський, «будуть нічим іншим, як колишніми сеймиками... Отож, нехай люди, на яких лежить обов’язок обирати депутатів, просто займаються виконанням соціальних завдань у рамках доброчинних, культурних і сільськогосподарських об’єднань та товариств, підтримаймо їх, цим і обмеживши їхню роль» 153.

Щоправда, ці суперечки (вони є хорошим індикатором демократичності поміщиків, які через 13 років емігрують у відновлену Польщу) на той час уже не відігравали суттєвої ролі, бо на виборах до Третьої думи (Другу розпущено 3 червня 1907 р.) політичний пріоритет надавався російським землевласникам, не залишаючи для поляків жодного шансу, якими б законослухняними вони не були.

Останні конвульсії в політичному і культурному відродженні поляків імперії впродовж 1907-1908 років не мали анінайменшого впливу на долю шляхти. Гроші, зібрані для Zrzeczenia і «Освіти», залишились невикористаними до остаточної заборони останньої 4 вересня 1909 р. в рамках навального повернення русифікаторської політики.

Можливо, спроби відновити культурну зв’язність у 1905-1908 роках і залишили певні сліди у свідомості шляхти, але цілком певно, що її матеріальне становище не змінилося. Так, 10 вересня 1905 р. київський губернатор повідомляв генерал-губернатору Клейгелю, що присутствія з поземельного облаштування Київського і Радомишльського повітів відзначаються повною інертністю 154. Офіційне забуття цього питання дозволило багатьом землевласникам — навіть під час революційних заворушень 1905-1907 років- і далі виселяти чиншовиків. Коли весь край знаходився в стані революційного бродіння, до генерал-губернатора продовжували надходити скарги. Так, 15 квітня 1905 р. неписьменний чиншовик Антоній Петрашкевич і його 13 дітей стали жертвами поміщика Чубинського в с. Киріївка під Бердичевом; 17 травня 1905 р. подано скаргу на князя Гедройца, який хотів прогнати своїх чиншовиків з с. Раковичі Радомишльського повіту; 14 липня 1905 р. 75 підтверджених чиншовиків з с. Трибусівка Ольгопільського повіту



153 Там само: Недатована чернетка (кінець серпня 1907 р.) Калікста Дуніна-Борковського до Ксаверія Орловського та його машинописний варіант. — С. 271, 272, 309.

154 ЦДІАУК, ф. 442, оп. 704, спр. 390.



звинуватили свого пана К. Раковина у невиконанні офіційних рішень щодо збереження у їхній власності 461 дес.: він хотів забрати 187 дес.; 1 вересня 1905 р. поміщик Флоріан Гіжецький, який здав в оренду маєток у Красно-полі на Житомирщині Вацлаву Мазаракі, хотів прогнати мешканців 30 хатин 155. 4 листопада 1908 р. православна преса дозволила собі розкіш засудити безсоромність мирового посередника, котрий наказав зібратися всім чиншовикам (можливо, православним) с. Молотків для загального межування, а сам не прийшов 156. 5 квітня 1910 р. присутствіє у селянських справах Міністерства внутрішніх справ, як і раніше, дасть негативну відповідь генерал-губернаторові Ф. Ф. Трепову на прохання прирівняти викуп ділянок чиншовиками до викупу землі селянами 157. Однак протягом усього цього періоду вважалось, що ведуться перевірки, комісії продовжували існувати, безупинно надходили кошти на їх функціонування, землеміри одержували платню 158.

Трохи частіше траплялися випадки відновлення права колишніх чиншовиків. Наприклад, 10 квітня 1912 р. Сенат повернув чиншові володіння, відібрані в 1869 р., шести особам, що тимчасово мешкали в Острозі. Навіть скарга російського поміщика Н. Я. Муравйова, який 8 квітня 1912 р. жалівся, що 21 чиншовик виграв процес, позбавивши його 500 з 2 500 дес., не дала жодних наслідків. У зв’язку з цим він повторно скаржиться генерал-губернатору на непідтримку розвитку російського землеволодіння і на те, що закон протегує чиншовикам. Але в цілому переважали відмови, а в роботі комісій виявлялися шахрування з документами. Так, 16 червня 1912 р. відповідальних осіб з Волині, Новицького й Булаву, було звинувачено у приховуванні скарг, непересиланні їх до Сенату, фальсифікації реєстрів і заяв тощо. Тож на початок світової війни в цій губернії залишалось ще дуже багато неперевірених чиншових володінь 159.

13 лютого 1913 р. волинський губернатор скликав на 15 березня зібрання у Житомирі голів присутствій для визначення строків проведення операцій 160, але 16 січня 1914 р. Сенат і надалі плутається у справах, переповнених помилками, допущеними при вимірюванні й оцінці, відкладаючи ухвалення рішень на пізніше 161, доки цю ситуацію у відомий нам спосіб не розв’яже Жовтнева революція.



155 Там само, спр. 40.

156 Там само: Почаевские известия. — Прим. 154.

157 Там само, ф. 442, оп. 709, спр. 193.

158 Там само, оп. 711, спр. 43: Фінансові рахунки за 1912 р.

159 Там само, оп. 711, спр. 150: справи зі скаргами за 1912 р.

160 Там само, оп. 712, спр. 92.

161 Там само, прим. 159.







Забута міська шляхта


Читачі, напевно, зауважили, що в нашому переліку було враховано не всю колишню польську шляхту, а тільки сільських чиншовиків. Менш чисельна міська й містечкова шляхта ніколи не ставала об’єктом такого крючкотворства, як сільська, хоча проблема, що виникла з «міськими» чиншовиками, також залишиться невирішеною до 1914 року.

Втім, кілька документів дозволяють коротко простежити еволюцію цього питання і кількісні обсяги даної групи.

Починаючи з січня 1866 р. генерал-губернатор Безак став вимагати ліквідації архаїчної структури міст і містечок, які перебували у приватному володінні й тримали населення в режимі чиншових володінь попри відміну кріпацтва. Цей спадок старої, до 1795 року, Польщі був тим більше шокуючим, що вісім повітових центрів, де була російська адміністрація, належали якраз до міст такого типу: Бердичів і Липовець на Київщині, Старокостян-тинів, Остріг, Заслав, Дубно, Рівне на Волині, Ямпіль на Поділлі. На такому ж статусі жило ще 322 містечка (97 — на Київщині, 107 — на Поділлі, 119-на Волині).

22 грудня 1867 р. імператор підписав указ про створення комісії для вирішення питання про викуп цих населених пунктів державою. Йшлося про наслідування прикладу Звягеля, проданого його власницею графинею Зубовою ще до 1830 р. і перейменованого в Новоград-Волинський. 22 листопада 1869 р. комісія, яка засідала в Києві, подала Дондукову-Корсакову доповідь, в якій передбачалась примусова — в громадських інтересах -експропріація з відшкодуванням, що дорівнювало б 10 рокам прибутків з чиншових володінь, і передачу їх до відомства загального управління містами, чия реформа якраз планувалась в імперії 162.

Технічний бік здійснення такої операції, зокрема — оцінка привілеїв, пов’язаних з винокурнями, риболовлею в ставках і річках, дорогами тощо, ускладнювався і людським фактором: що робити з єврейським на 4/5 і польським на 1/5 населенням? Оскільки жодна зі сторін не бачила можливостей трансформації, міста західних губерній в новому статусі міст імперії, ухваленому 16 липня 1870 р., заторкнуті не були (така сама проблема існувала в Литві), лише зазначалося про гіпотетичне «спеціальне облаштування».

Як ми бачили під час назрівання перед 1875 р. драми з чиншовими володіннями, органам влади виявилось надзвичайно складно розрізнити міських і сільських польських чиншовиків, які майже не відрізнялися за



162 Там само, оп. 713, спр. 410: Записка..:, Kraj, 1890, № 38. — S. 7.



способом життя. Саме тому узгоджені спроби Міністерства внутрішніх справ і Міністерства фінансів 29 квітня 1875 р. і плани Міністерства внутрішніх справ від 5 серпня 1876 р. успіхом не увінчались.

У російських та польських власників цих міст були не однакові причини показати себе жадібними до наживи, зокрема-стосовно чиншових володінь. У містах і містечках йшлося про чиншові володіння нерухомістю (тобто про емфітевтичні оренди) або ж про прямі торгові податки на купців, ремісників тощо з різним рівнем статків. Усі тогочасні мандрівники описують українські «міста» як гніздо жахливих злиднів. Тож рідко траплялося так, аби поміщики ув’язувалися в надто дорогі процеси, вимагаючи виключного права на такі володіння, навпаки — охоче залишали його вбогому населенню, яке віками там проживало, і вдовольнялися платою, встановленою в іншому столітті. Проте у великих центрах вигода могла бути значною. Цим пояснюється голосний процес 1883 р., який почали дві сестри, представниці вищої аристократії, з приводу поділу Бердичева: Марселіна Чарторийська володіла 1/6 міста, Марія Тишкевич 3/6, решта ж знаходилась у руках промисловців Дженні. Вони ніяк не могли дійти згоди з населенням щодо викупу за 800 тис. рублів.

Міські чиншові володіння ставили нерозв’язну проблему передусім у зв’язку з євреями, поруч з якими навіть польська меншість не могла отримати «першість». Глибока зневага російських та польських поміщиків, а також царської адміністрації до євреїв спричинила до того, що міста й містечка практично за більш-менш загальною згодою були полишені на запустіння. Серед 36 підписів на скарзі жителів, купців і міщан Липовця за 1890 р. серед євреїв зустрічаємо лише кількох поляків. Скаржники звинувачують поміщиків Здзєховського, Рогозинського, Грохольського та їхніх управителів у тому, що ті перешкоджають розвиткові й розширенню їхньої торгівлі, а також поліпшенню санітарних умов. Використовуючи навпаки кліше про єврейсько-польський зговір, аби ще більше розжалобити російську адміністрацію, вони пишуть: «Попри такі злигодні, наше населення мовчки й безмовно терпить тягар слідів польського панування». В скарзі зазначається: все, що вони купують чи інвестують, їм не належить. Вся довколишня земля продана або віддана в оренду, їм нічим годувати дітей. У листі йдеться про «окупацію» і вимагається приєднати їх до державних маєтностей, щоб уникнути «безмежної експлуатації» 163.

Тоді, коли в імперії розробляються антиєврейські закони і піднімається хвиля погромів, польські поміщики нічого не роблять, аби пом’якшити цей



163 Там само, оп. 616, спр. 137.



процес у містечках, що входять до складу їхніх маєтків. Декласована шляхта, у котрої немає іншого виходу, як прийняти міський статус, приречена скніти в цій масі. Прислухаймося до думки вдови з Поділля Люцини де Регульської, висловленої по-французьки генерал-губернатору у відповідь на його запит про «євреїв у наших містечках загалом і в мене зокрема». «Коли справи підуть так і далі, — пише вона 8 жовтня 1890 р., — то цей гарний Подільський край незабаром перетвориться на Іудею, вони зуміють стати господарями, як уже заволоділи Вільном та Галичиною. Це нашестя значно небезпечніше за нашестя німців та інших іноземців, бо їм властиві всі пороки і вони дуже живучі — це п’ята колона!.. Вони більші загарбники, ніж вогонь, прозоріші за повітря, вони проникають всюди і, більше того, вміють ставати необхідними й потрібними — оце справжня небезпека. Впродовж трьох років вони відмовляються платити оренду, якою б мінімальною вона не була, вважаючи себе власниками землі, на котрій збудовані їхні домівки, і поступово намагаються захопити її ще більше зі справді обурливою зухвалістю та впертістю...» 164.

Бачачи таку затяту ненависть, до якої ми ще повернемося в наступному розділі, генерал-губернатор Дрентельн 4 грудня 1887 р. попросив подати загальні відомості про міські чиншові володіння (Положення від 6 червня 1886 р. цю проблему не заторкнуло) і разом з міністром фінансів Бунге, а потім Вишнеградським розглянув можливість якнайширшого плану викупу 165, але інертність і загальна зла воля загальмували цей задум.

11 грудня 1891 р. подільський губернатор подав О. П. Ігнатьєву цікаве донесення, показавши, що серед 336 274 жителів 102 міст і містечок його губернії половина — це чиншовики (17 642 двори) або наймачі помешкання (1 206 дворів). На його думку, ліквідація тут «слідів литовсько-польського впливу» не варта посилених клопотів: складні операції маловиправдані, бо дане населення є на 72-89% єврейським. Отже, від 11 до 28% поляків могли гибіти разом з ними. Він наводить відомості про число жителів згаданих населених пунктів своєї губернії 166 :



164 Там само.

165 Там само: лист міністру фінансів, 8 листопада 1889 р., відповідь 7 грудня 1889 р.

166 Там само, оп. 693, спр. 335.



менше 1 тис. мешканців


9 містечок


від 1 тис. до 2 тис.


26


від 2 тис. до 3 тис.


30


від 3 тис. до 4 тис.


16


від 4 тис. до 5 тис.


7


від 5 тис. до 6 тис.


4


від 6 тис. до 7 тис.


6


понад 10 тис.


4


РАЗОМ:


102



Перший повний облік чиншовиків, що жили в містах, був представлений лише 1897 р., бо Ігнатьєв не відповів на міністерське нагадування від 28 вересня 1891 та 3 травня 1896 років 167. Картина виглядала так:






Губернії


Кількість міст і містечок

Чиншові володіння

Наймані помешкання

жителі


двори


жителі


двори


Київська


97


156 605


18 032


15 779


3 610


Подільська


103


119 596


18 238


8 851


1 393


Волинська


110


109 204


21 056


13 366


1 838


РАЗОМ


310


385 405


57 326


37 996


6 841



Ці 423 401 «міських жителів» поділялися за становою та релігійною належністю так:


Міщани


Купці


чиншовики


пожильці


чиншовики


пожильці


євреї


християни


євреї


християни


євреї


християни


євреї


християни


322 082


63 324


28 328


9 614


3 639


184


469


54



Коли взяти до уваги, що більшість з 73 176 християн була польською, то, виключивши певне число німців, росіян та вірмен, можна вважати, що наприкінці XIX ст. в міста й містечка перебігло до 70 тис. шляхтичів.



167 Там само, арк. 48: Ведомость о владельческих городах й местечках Юго-Западного края.



За становищем вони були надто тісно пов’язані з євреями, аби держава погодилась взяти на себе турботу про них. Указ про забезпечення міських чиншовиків і ліквідацію власності панів на міста, проголошений 17 червня 1897 р., стосувався лише північно-західних губерній (Литви й Білорусі). На Правобережній Україні не змінилося нічого. Це здивувало Миколу II при читанні звіту генерал-губернатора М. І. Драгомирова за 1900 р., бо він енергійно пише на полі: «Отчего?». На прохання міністра внутрішніх справ Д. Сипягіна 7 червня Драгомиров пояснював, що в крайньому випадку можна подумати про обов’язковий викуп (з компенсацією від держави) 12 основних міст, решта ж може залишатися у приватних руках 168. Більше нічого не мінялося.


В нашому аналізі, певна річ, не враховано вичерпно становища всього загалу шляхти трьох губерній. Якщо до 70 тис. міських додати 270 тис. сільських чиншовиків, то в цілому отримаємо 340 тис.: ця цифра відповідатиме числу декласованої шляхти, яке ми встановили на стан 1850-х років. За переписом 1926 р., в Радянській Україні нараховувалось 496 тис. поляків. Відомо, що в тій частині Волині, яка була приєднана до Польщі, їх мешкало близько 80 тисяч. Відтак з нашого дослідження випало біля 230 тисяч. Сюди увійде шляхта, записана до державних селян та осіла в містах, най-дрібніші власники, а також 60 тис. «інтелектуалів», про яких мова піде у наступному розділі. Треба врахувати й те, що.перепис 1926 р. включав поляків, котрі не належали до шляхти, переселенців з Царства Польського та Галичини, що перебрались на Правобережну Україну напередодні війни, осіб, депортованих на Кавказ або Сибір, які повернулися додому, та певну — важко встановити яку — кількість «мазурів».

Але ми, принаймні, можемо твердити, що витягли з небуття більшу частину колишньої декласованої шляхти, її півстолітня історія — це безупинна драма. Польські поміщики після повстання 1863 р., в період, коли указ 1865 р. зробив сумнівною їхню поземельну перевагу в Україні, зауважили, що відміна в 1840 р. Литовського Статуту створила щілину в юриспруденції. Завдяки їй можна було відмовитись від обтяжливого обов’язку протегувати й надавати притулок бідноті, до чого зобов’язував давній польський звичай. Впродовж 50 років багатії, яких наслідували й російські поміщики, що поступово завойовували край, безжально зганяли з землі своїх колишніх «братів». Царська держава, зіперта лише на дворянський стан,



168 Там само.



була нездатна щонайменшою мірою заторкнути право власності, яким він користувався. І коли 1865 р. царизм зміг трохи зменшити площу великих землеволодінь на користь селян, то в 1886 р. він остерігся робити це на користь шляхти. Прийняте тоді Положення, як ми бачили, надало хіба відстрочку. Не беручи до уваги двозначних ретушувань 1905 р., весь кінець століття для згаданої групи людей — окрім невеликого числа осіб, що скористалися Положенням 1886 р. — проходив під знаком краху. На дні «пастки на шляхту», поставленої Бібіковим у 1840 р., знаходилось пекло; на жаль, після ілюзорних надій 1925-1935 років нове, радянське пекло лише невиліковно поглибило попереднє.


















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.