Попередня     Головна     Наступна




ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1146 — 1149.



Початок княжіння Ізяслава, сина Мстиславового, в Києві


Ізяслав же, глянувши на небо, воздав хвалу богові і силі животворящого хреста за таку поміч його [і] з великою славою і честю в’їхав у Київ. І вийшло назустріч йому безліч народу, ігумени з чорноризцями і попи всього города Києва, в ризах. | І приїхав він до святої Софії, і поклонився святій богородиці, і сів на столі діда свойого і отця свойого.

13 Ідеться, очевидно, про внука Мирослава Гюрятинича, новгородського посадника; отже, у Мирослава був син Юрій (Гюрята).

І привів він до себе Святослава [Всеволодовича], і сказав: «Свій ти мені єси, сестрич»,— і став його держати коло себе. А бояр багатьох похапали — Данила Великого і Юрія Прокопця, Івора Юрійовича, Мирославового 13 внука, і інших схопили багато в городі Києві, та згодом їх пустили за викуп. Це ж [усе] діється [за] /202/ пособництвом божим, і силою чесного хреста, і заступництвом святого [архангела] Михаїла, і молитвами святої богородиці.

Вівторок 13.VIII 1146

Сталася ж сутичка [ця] місяця серпня в тринадцятий день, у вівторок. А Ігоря, через чотири дні схопивши в болоті, привели до Ізяслава. І послав він його в [Михайлівський] монастир на Видобич, і, окувавши його, одіслав до Переяславля, і всадив у поруб у монастирі святого Іоанна [Предтечі?]. І розграбували кияни з Ізяславом добра дружини Ігоревої і Всеволодової, і села, і скот, і взяли майна багато в домах і в монастирях.

5.VIII 1146



14 В Іп. «ачеть ваи таи к собЂ», у Хл. «если вам та дума будет в собЂ»; тут Коснятко має ім’я Къстяжко.

Святослав же [Ольгович] вбіг у Чернігів з невеликою дружиною, послав [послів] до двох братів і сказав Володимиру й Ізяславу [Давидовичам]: «Чи стоїте ви, брати, на хреснім цілуванні? Бо ми цілували єсмо п’ятого дня». І вони сказали: «Стоїмо». І сказав їм Святослав: «Осе я вам оставляю Коснятка, мужа свойого, ачей у вас буде рада між собою» 14. А сам він поїхав [до] Курська наводити порядок [серед] людей і звідти прийшов до Новгорода- [Сіверського].

А коли половецькі князі почули, що скоїлося над Ігорем, прислали вони [послів] до Ізяслава, миру просячи.

І почали оба Давидовичі радитись потай од Святославового мужа. Однак була вість Косняткові, мужеві Святослава, що Давидовичі думають схопити брата свого Святослава. І прислав Коснятко [отрока] до князя свого, кажучи: «Княже! Вони радяться про тебе, /203/ хотять тебе схопити. Либонь, по тебе і пришлють обидва брати. Не їдь до них!»

Лукавий бо, пронирливий диявол, що не хоче добра межи братами, [а] прагне долучити зло до зла,— [це] він вложив їм обом думку | не визволяти брата Ігоря, ні спом’янути роду, ні присяги хрестом, ні божої любові, що як же б «добре жити братам однодумне вкупі» 15, оберігаючи рід свій.

15 Псалом CXXXII, 1.










16 Тут уперше Івана Ростиславича названо Берладником (мабуть, князем берладським, хоча є й інші тлумачення). Звідки він утік — невідомо, але, очевидно, знову воював з Володимиром Володаревичем на пониззі Дунаю за свою волость Берладь.

І от, переступивши обоє хресну присягу, вони забули страх божий і послали [послів] до Ізяслава [Мстиславича]: «Ігор як тобі ото лихий був, так і нам обом. Держи-но його твердо!» І до Святослава [Ольговича] вони обоє послали [послів, і] сказали: «Піди із Новгорода до Путивля, а брата Ігоря облиш». Святослав же сказав: «Ні волості я [не] хочу, ні іншого чого, а тільки пустіте мені брата». Вони, однак, сказали: «Цілуй нам обом хреста, що не будеш ти просити [за] брата, ні його [не] визволиш, а волость держи».

І Святослав, заплакавши [і] пославши [посла] до Юрія [Володимировича] в Суздаль, сказав: «Брата мені Всеволода бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руськую землю, до Києва. Змилосердившись, знайди мені брата. А я вже тут, покладаючи надію на бога і на силу животворящого хреста, буду тобі помічником».

У той же час [за] божим милосердям прибіг од стрия [Ростислава Ярославича] Святославич Володимир, Ярославів онук, до Святослава [Ольговича] в Новгород- [Сіверський], і тоді з війни прибіг до нього Іван Берладник 16.

У той же час послав Святослав у Половці [послів] до вуїв своїх, [Тюнрака і Камоси Осулуковичів], і вборзі прийшло їх, [половців] , до нього триста.

Ізяслав же, водивши Всеволодовича Святослава до хреста, дав йому Божський і Межибоже, [всього] п’ять городів, а з [города] Володимира вивів. Вячеслав же [Володимирович], це почувши [і] надіючись на старшинство [своє] та послухавши бояр своїх, не воздав честі Ізяславу, а забрав назад городи, що їх від нього одібрав був Всеволод [Ольгович]. І не тільки це, але й Володимир він зайняв і посадив у нім Андрійовича [Володимира]. Тоді Ізяслав, се почувши, послав брата свого Ростислава і Всеволодовича Святослава на стрия свого Вячеслава, і забрав од нього Туров, і єпископа туровського Іоакима, і посадника його Жирослава Іванковича, і посадив сина свого | Ярослава в Турові.

Давидовичі ж сказали: «Осе почали ми єсмо діло зле, то доведімо до кінця братовбивство. Підімо обоє, викоріньмо брата Святослава і переберімо волость його». Вони, отож, обдумали це і попросили Ізяслава іти на Святослава до Новгорода- [Сіверського].

У тім же році ходив Ізяслав до Давидовичів на збір і сказав їм: «Підіте удвох на Ольговича на Святослава». І послав він із ними обома сина свого Мстислава з переяславцями і з берендіями, сказавши їм: «Ідіте на нього. Якщо він перед вами не вибіжить, то станьте навколо нього. А як ви струдитесь, то я тоді зі свіжими силами прийду до вас і стану довкола нього, а ви додому підете».

І рушили вони до Новгорода, і, прийшовши, стали коло переспи. І звідти пішли стрільці з табору до города, до воріт Чернігівських, і тут бились багато. А на другий день приготувались вони до бою і пішли до Курських воріт. І послав Мстислав Ізяславич до Володимира і до Ізяслава Давидовичів [гінця], і сказав їм: «Брат ваш, а мій отець, так сказав: «До города ж ви не йдіть приступом, допоки [не] прийду я. А як тоді надумаємо, так і вчинимо». І вони сказали так: «Якщо так брат велів, то так ми і вчинимо». І, не дійшовши ще до города, вони стали обидва поблизу. А коли з’їхалися Володимир та Ізяслав Давидовичі і Мстислав Ізяславич, всі разом, то послали вони стрільців своїх до города, і християн, і берендіїв, а самі стали полками і почали битися.

І велика сутуга була городянам, і вперли їх у ворота острожні, і багато було в них убитих і поранених. У тій же сутичці вбили [боярина] Дмитра Жирославича і [сина воєводи] Андрія Лазаревича. /204/ Билися ж вони аж до вечора, а звідти пішовши, стали в селі Мелтекові. І, відтіля пославши [воїв], загарбали вони Ігореві і Святославові стада в лісі по [ріці] Рахні — кобил ставних три тисячі, а коней тисячу. Пославши ж по селах, вони попалили хліба і двори.

У той же час послав Святослав [Ольгович посла] до Юрія [Володимировича], і цілував йому хреста Юрій, що буде він визволяти брата Ігоря. І пішов Юрій на поміч йому.

Коли ж почув Ізяслав, що Юрій іде на поміч Святославу, то послав Ізяслав Мстиславич полем [посла] до Ростислава Ярославича в Рязань, а сам Ізяслав сів на коня і рушив на Святослава до Новгорода- [Сіверського], де ото були Володимир та Ізяслав Давидовичі і син його Мстислав. А Ростислав же, послухавши Ізяслава Мстиславича, став стерегти волості його.

Юрієві ж була вість, що Ростислав пустошить волость його. І послав Юрій сина свого Іванка до Святослава, а сам вернувся з [города] Козельська. Коли ж Іванко Юрійович прибув у Новгород до Святослава, то він дав йому Курськ із Посейм’ям.

17 Далі в Іп. і Хл. сім пустих рядків; утрачений текст перекладено за Воскр.

18 Бретяниця, або медуша — місце схову меду та інших напоїв і припасів. Залізні вироби. Дужки для відер, клямки, ножі, кресало, гвіздки.

А з мужами своїми порадившись, послав [Святослав] попа свого до обох Давидовичів, сказавши їм: «Брати мої! Осе землю мою ви оба розорили єсте, і стада мої і брата мойого зайняли, хліба попалили і все добро погубили єсте 17, а нині ще до сього хочете мене вбити?» Вони ж обоє сказали: «Залиш брата свойого Ігоря, а мир візьми». Та він сказав: «Не можу я лишити брата свойого, допоки й душа мені в тілі!»

А їм же обом по диявольському наущенню не було й того іще досить. Тож пішли вони удвох на Ігореве сільце, де ото він поставив був добрий двір. Було ж тут готовизни багато у бретяницях 18 і в погребах — вина і меди; а що тяжкого добра всякого, до заліза й до міді, [то] не могли вони тоді задля безлічі все те вивозити. І Давидовичі повеліли забирати [добро] на вози собі і воям, а потім звеліли запалити двір, і церкву святого Георгія [Побідоносця], і стодолу його, [Ігоря], в якій було дев’ятсот стогів.



25.XII 1146

А коли з’їхалися Ізяслав та Володимир Давидовичі з М|стиславом Ізяславичем, [то], порадившись, послали вони [гінців] назустріч Ізяславу Мстиславичу, а самі рушили до Путивля на Різдво Христове і тоді пішли приступом до города. Та не здалися їм путивльці, допоки не прибув Ізяслав із київською силою. Оскільки ж вони кріпко /205/ билися з городських стін, то поїхали оба Давидовичі і сказали їм: «Не бийтеся! 19 Ми цілуємо на тім святую богородицю, що не дати вас на добичу». Але вони не здалися їм.

19 В Іп. «не бЂитеся», у Хл. «не біитася»; можливо, треба перекласти — «не бійтеся».

20 Берковець — 10 пудів (бл. 164 кг).

21 Див. прим. 6 до 997 р.

22 Індитія — світлі і блискучі напресртольні шати.

23 Покрови, або плати — дорогоцінні (шовкові) убруси, якими покривають церковне начиння (чашу-потир і дискос).

24 Кація — кадильниця з ручкою, а не на ланцюжках.

25 Додано з Воскр.

26 Юрій Володимирович не був Святославу Ольговичу батьком. Слово «отець» тут, як і в інших випадках, означає старшого і сильнішого взагалі, який дбав про менших і слабших.

27 Тут в Іп. і Хл. шість незаповиених рядків. Утрачений текст перекладено за Воскр.

28 Зажитники — заготовлювачі хліба, харчів; фуражири.

І прийшов Ізяслав Мстиславич із полками своїми до них, і вони вислали [мужів своїх] до Ізяслава Мстиславича, і поклонилися йому, і так сказали: «Тебе ми ждали єсмо, княже, тож цілуй нам хреста». Ізяслав тоді цілував їм хреста, а посадника їхнього вивів, а свого в них посадив. І при цьому двір Святославів він розділив на чотири частини — і скарбниці, і бретяниці, і добро, що його не можна було двигнути; а в погребах було п’ятсот берківців 20 меду, а вина вісімдесят корчаг 21. І церкву святого Вознесіння вони всю облупили — начиння срібне, і індитії 22, і покрови служебні 23,— а все шито золотом,— і кадильниці дві, і кації 24, і Євангеліє оковане, і книги, і дзвони. І не зоставили вони нічого княжого, а все розділили, і челяді сімсот.

І прибула Святославу вість, що Ізяслав Мстиславич прийшов, і город його взяв, і все, що було в нім Святославове. І розповів йому отця його муж, який був у Володимира [Давидовича], що Ізяслав іде на нього і хоче обступити в Новгороді. Святослав тоді розповів Іванкові Юрійовичу, Володимиру Святославичу 25, Іванові Ростиславичу Берладнику, і дружині своїй, і половцям диким, вуям своїм, [хану] Тюнракові Осулуковичу і брату його Камосі: «Ось на мене іде Ізяслав Мстиславич. Тож промишляймо про себе!» І вони сказали: «Княже! Не барячись, поїдь! Тут тобі ні задля чого бути. Нема ні хліба, ні [іншого] чого. Піди в лісову землю, а звідтіля /206/ тобі близько слати до отця свойого Юрія» 26. І тоді побіг Святослав із Новгорода [до города] Корачева. А дружина його — ті пішли вслід за ним, а другі облишили його. А жона [Катерина] і діти [дочка і син Олег] пішли з ним, і ятрівку свою, [жону] Ігореву, він узяв із собою.

Новгородці ж сіверські дружину 27 [свою] послали до Ізяслава Мстиславича, і до обох Давидовичів, і до Всеволодовича Святослава, кажучи: «Святослав облишив нас, пішов [до] Корачева». І тоді Ізяслав Давидович, розгордівшись і роз’ярившись, сказав братам своїм: «Пустіте мене вслід за ним. Якщо сам він утече од мене, то жону і дітей від нього я одніму і майно його заберу». І так, одпросившись в Ізяслава у Мстиславича і у Володимира, у брата свого, він поїхав. Він узяв у Ізяслава [воєводу київського] Шварна і дружину братів [і] рушив із Путивля на [городи] Сівськ і на Болдиж, бо [це] йому була проста путь до Корачева.

І тут [до Святослава Ольговича] прибігли зажитники 28, бо в них берендичі захопили трьох мужів. Святослав же, довідавшись, що ті прийшли на нього, послав на них диких половців, і схопили вони в них декількох берендичів. Вість же була Святославу [та], що прийшов на нього Ізяслав Давидович, нахвалившись, і взяв із собою дружину у братів, і без возів він прийшов був, на конях, з трьома тисячами [мужів]. І Святославу не виходило з голови: або ж оддати жону, і дітей, і дружину в полон, або голову свою зложити.



Четвер 16.1 1147

Отож Святослав, порадившися з братами, і з половцями, [і] з мужами своїми [і] поклавши надію на бога і на святую богородицю, вийшов насупроти нього в день четверга, місяця січня в шістнадцятий день. А було в той день Покладення вериг [на] святого апостола Петра, і тоді бог і сила животворящого хреста погнали їх.

Ізяслав Мстиславич і Володимир Давидович, пославши брата свого Ізяслава [Давидовича з воєводою] Шварном, самі пішли обоє вслід за ним. Та коли вони пройшли Болдижів ліс і тут стали були на обід, то прибіг муж до Ізяслава Мстиславича і сказав йому: «Брата тобі Ізяслава побідив | Святослав і дружину вашу!» Ізяслав же Мстиславич, це почувши, сильно спалахнув серцем на Святослава, бо він, [Ізяслав], був хоробрим і сильним на рать.

І приготував він до бою воїв своїх, і рушив на Святослава до Корачева, і Давидович Володимир із ним, і Святослав Всеволодович із ним. Дружина, яка втікала, зустріла їх і верталася назад до Корачева. А Ізяслава [Давидовича] не було, лише ополудні приїхав він до них.

І пішов Ізяслав Мстиславич і Володимир Давидович. Весь той день, аж до ночі, вони йшли до Корачева і стали, не дійшовши [до] Корачева. А коли була пора лягати спати, то прийшла їм вість із Корачева, що Святослав почув од приятелів, що Ізяслав Мстиславич іде на нього до Корачева з братами.

І пустошили вони коло Корачева багато, і втік за ліс у Вятичі Святослав Ольгович. [А Ізяслав Мстиславич] сказав братам своїм, Володимиру [й] Ізяславу Давидовичам: «Чого ви оба хотіли єсте [з] волостей, те я вам добув. Ото — Новгород, а щодо Святославової волості — і те вам обом».

А сам він вернувся до Києва і таке сказав: «Що ж буде Ігореве в тій волості — чи челядь, чи добро,— те моє. А що буде Святославової челяді і добра,— те розділимо на частини». І так вони вчинили, і прийшов Ізяслав Мстиславич до Києва.

А Ігор [Ольгович] розболівся був у порубі і став вельми недужий. І прислав Ігор [посла] до Ізяслава, благаючи, і кланяючись, [і] кажучи так: «Брате! Я осе вельми єсмь недужий. Тому прошу я в тебе постригу, бо був у мене намір постригтися іще за княжіння мойого. Нині ж у біді сій я недужий єсмь вельми і не сподіваюсь собі живоття». І він, зжалившись, сказав: «Якщо був у тебе намір постригтися, у цьому ти волен єси. Але я тебе і без сього випускаю задля недуги твоєї».

І тоді, пославши [посла], звелів він розібрати над ним поруб. /207/ І таким чином вийняли його з поруба, вельми недужого, і однесли його в келію. І на восьмий день тільки вернув йому бог душу, | бо не міг він ні пити, ні їсти, і повелів він єпископу Євфимію постригти себе.

5.I 1147

Потім бог одпустив йому неміч, і привели [його] до Києва в монастир святого Феодора [Тірона]. І прикликав він ігумена [Онанію] і братію, звершивши [те], що обіцявся,— постригся в монастирі святого Феодора в схиму.

А Давидовичі пішли до Брянська, а Всеволодович Святослав — у Корачев. І послав він [посла] до [города] Козельська до Святослава [Ольговича], стрия свого, сказавши йому: «Ізяслав же Мстиславич пішов до Києва, а Давидовичі обидва із смоленським Ростиславом хочуть іти вслід за тобою». І, отож, Давидовичі, прийшовши, стали в Брянську, а Святослав [Ольгович] із Козельська пішов до [города] Дідославля. [Звідти] ж пішов Святослав до [ріки] Осетра, і тут одступив од нього Іванко Берладник до Ростислава [Мстиславича], смоленського князя, взявши у Святослава двісті гривень срібла та дванадцять гривень золота.

29 В Іп. «бренидьець», у Хл. «берстець»; ідеться про воїнів, одягнутих броню, себто в лати або в кольчуги.





30 В Іп. хибно «на полъ», у Хл. «на полонъ».



31 В Іп. і Хл. хибно «воЂ», «воя».

Коли ж Святослав прийшов у городок Колтеськ, то тут прислав йому Юрій [Володимирович] на поміч тисячу латників 29 дружини білозерської. І Святослав, узявши собі [цю] дружину, збирався їхати з білозерцями на обох Давидовичів до Дідославля, та в той час став знемагати Іванко Юрійович і був вельми недужий. Святослав тому не поїхав од нього, ні дружини [не] послав.

Вони ж обоє, [Давидовичі], почувши, що Юрій прислав до нього, [Святослава, дружину] на поміч, не одважилися вслід за ним іти, а, скликавши вятичів, сказали їм: «Се ворог є і нам обом, і вам. Постарайтеся ж убити його підступом і дружину його перебийте. А майно його — на здобич 30 вам». І тоді вернулися вони обидва з Дідославля.

У той же час пішли два Юрійовичі, Ростислав [і] Андрій, до Рязані на Ростислава на Ярославича. А Ростислав утік із Рязані в Половці, до [хана] Єльтука.

У той же час Святослав [Ольгович] одпустив вуїв 31 своїх, [Тюнрака Осулуковича і брата його Камосу], що про них ми попереду написали, в Половці, давши їм дари многі. Пішло з ними | багато половців.

Ніч на понеділок
24. II 1147

У той же час преставився Іванко Юрійович, місяця лютого у двадцять і четвертий [день], в ніч на понеділок масляної неділі. А на другий день приїхали до нього два брати, Борис і Гліб, і вчинили плач великий. А тоді, опрятавши тіло його, пішли вони з ним у Суздаль, до отця, з жалóбою. /208/

А Святослав [Ольгович] вернувся, І пішов уверх Оки, і, прийшовши, став на усті [ріки] Поротви в городі Лобинську. І тут прислав до нього Юрій [посла], утішаючи, І сказав: «Ти не тужи за сином моїм. Якщо того бог одібрав, то я тобі другого сина пришлю». І прислав [йому] Юрій дари многі, паволокою і хутром, і жоні його [Катерині], і дружину його одарив вéлико.

1 Тобто все пограбував у басейні ки Мсти.

2 Див. прим. 1 до 964 р.

3 Тобто у п’ятницю похвальної неділі — п’ятого тижня великого посту.

У РІК 6655 [1147]. Пішов Юрій пустошити Новгородську волость, і. прийшовши, взяв [город] Новий Торг і Мсту всю взяв 1. А до Святослава приславши [посла], Юрій повелів йому Смоленську волость пустошити.

І, пішовши, Святослав захопив людей голядь у верхів’ї [ріки] Поротви, і таким чином набрала здобичі дружина Святославова. І, приславши [посла], Юрій сказав [йому]: «Прийди до мене, брате, в Москву».

І Святослав поїхав до нього з дитям своїм Олегом [і] з невеликою дружиною. Він узяв із собою Володимира Святославича, а Олег поїхав попереду до Юрія і дав йому пардуса 2.

П’ятниця 4.IV 1147

І приїхав по нім отець його Святослав, і так люб’язно вони обоє цілувалися, [вітаючись], у день п’ятниці, на Похвалу святої богородиці 3, і так були раді.

5.IV 1147

А на другий день звелів Юрій справити пишний обід і вчинив честь велику їм. І дав він Святославу дари многі, з любов’ю, і синові його Олегові, і Володимиру Святославичу, і мужів Святославових обдарував і тоді одпустив їх. І обіцявся Юрій сина [Гліба] послати до нього, і так він і зробив.

Неділя 13.IV 1147

Святослав же звідти вернувся до Лобинська, а відтіля пішов до [города] Неринська і, перейшовши Оку, став. А було [це] к Великодню, на вербну неділю. І тоді преставився поважний старець Петро Ілліч,— який був отця його мужем,— бо вже од старості не міг він навіть | на коня всісти. Було йому дев’яносто літ.

Неділя 27.VII 1147



4 Додано з Лавр.

У той же рік поставив Ізяслав [Мстиславич] митрополитом Клима Смолятича, русина 4, вивівши [його] з [города] Заруба,— а був він чорноризець, і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було,— тому що сказав чернігівський єпископ: «Я довідався, що єпископам, зійшовшись, належить митрополита поставити».

5 Ідеться про ті реліквії, які 989 р. Володимир Святославич привіз із Корсуня до Києва.

6 В Іп. хибно «славою», у Хл. «главою».

7 27 липня 1147 р. (дата відома з Лавр.) Ізяслав Мстиславич вибрав для поставлення Клима Смолятича митрополитом не випадково; в цей день була не лише неділя; це — день пам’яті св. Пантелеймона, патрона Ізяслава Мстиславича; Пантелеймон — хрестильне ім’я Ізяслава. Проти русина Клима, ставленика Ізяслава Мстиславича, виступили єпископ-грек Мануїл та єпископ Нифонт, можливо, також грек (русин?), прихильник Святослава Ольговича. Не зовсім ясно, скільки ж було єпископів на цьому дуже важливому зібранні. За Іп., їх сім, якщо вважати, що Нифонт і Мануїл були там присутні, або п’ять, коли їх не рахувати. У Лавр, говориться про шістьох єпископів; можливо, отже, що Мануїл та Нифонт на собор не прийшли, а шостим був єпископ туровський Іоаким, якого Ізяслав Мстиславич у 1146 р. привів до Києва. Аргумент Онофрія, що собор єпископів має право настановити митрополита, був канонічним, але на практиці єпископи цього робити не могли. Крім того, київський митрополит Михаїл, який у 1145 р. відбув (за Лавр.) до Константинополя, за Густ., тут 1147 р. помер; його заборона служити в київській Софії залишалася, і нового митрополита з Цесарограда прислано не було. Звичай благословляти патріархів рукою Іоанна Предтечі, про який говорить Онофрій, невідомий з візантійської церковної практики.

Отож зійшлися чернігівський єпископ Онофрій, білгородський єпископ Феодор, переяславський єпископ Євфимій, юр’євський єпископ Деміан, володимирський Феодор. Новгородський Нифонт [і] смоленський Мануїл сказали: «Нема того в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріарха. Лише патріарх ставить митрополита. І ми оба не поклонимося тобі, ні служитимемо з тобою, бо не взяв ти єси благословення [ні] в святій Софії, ні од патріарха. Якщо ж ти се здійсниш — дістанеш благословення од патріарха,— то тоді ми тобі поклонимося. Ми оба взяли од Михаїла од митрополита рукописання, що не належить нам без митрополита у святій Софії служити». Він же, Онофрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є святого Климента 5. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, обдумавши, єпископи головою 6 святого Климента поставили його, [Клима], митрополитом 7.

Святослав же [Ольгович], прийшовши, став коло [города] Неринська. І тоді прийшли до нього посли із Половців, од вуїв його, [Тюнрака Осулуковича і брата його Камоси],— з Василем половчином шістдесят чоловік було прислано,— так кажучи: «Ми питаємо про здоров’я твоє. А коли ти нам звелиш до себе із силою прийти?»

У той же час прибігли [до Святослава] із Русі отроки і розповіли йому, [що] Володимир [Давидович] — у Чернігові, а Ізяслав [Давидович] — у Стародубі. Святослав тоді прийшов до [города] Дідославля, і тут прибули до нього інші половці, Токсобичі. І приставив він до них [воєводу] Судимира Кучебича і [воєводу] Горіна, і послав їх на смольнян. І спустошили вони верхів’я [ріки] Угри. /209/

У той же час повтікали | посадники Володимирові й Ізяславові з Вятичів, і з Брянська, і з Мценська, і з Облова. І звідти, [з Дідославля], пішов [Святослав] до [города] Дев’ягорська, пішов, зайнявши всі Вятичі, і Брянськ, і до [города] Воробійні [він забрав] Подесення, [городи] Домагощ і Мценськ.

У той же час прийшли до нього, [Святослава], бродники і половців прийшло до нього багато [од] вуїв його, [Тюнрака і Камоси Осулуковичів].

У той же час Ізяслав Давидович із Новгорода- [Сіверського] пішов [до] Чернігова.

У той же час прийшов Юрійович Гліб до Святослава [в] Дев’ягорськ. І звідти пішли вони до Мценська з [Олегом] Святославичем, і з Юрійовичем [Глібом], і з половцями. І тоді, давши їм, [половцям] , дари многі, [Святослав] пішов до города Крома на Ізяславича [Мстислава]. Та в [городі] Спаші догнали його посли од Володимира Давидовича і од [Святослава] Всеволодовича, кажучи: «Ти не май на нас жалоби за те, а будемо всі, як один муж. І не спом’яни лиходійств наших, а хреста нам цілуй і отчину свою візьми. А що ми взяли єсмо твойого, то те тобі ми повернемо». І цілували вони хреста, і не додержали [цілування].

Серпень 1147

Того ж року послав Володимир [Давидович] Ізяслава Давидовича з Чернігова [з] послами до Ізяслава, князя київського, кажучи: «Брате! Осе зайняв Ольгович Святослав волость мою, Вятичі. Підімо на нього обидва. Якщо ми його проженемо, то підемо оба на Юріїв Суздаль. Ми з ним або мир учинимо, або будемо з ним битися». Ізяслав, отож, Мстиславич надумав з обома Давидовичами і з Всеволодовичем Святославом піти на Юрія і на Святослава [Ольговича]. /210/

Тоді ж Всеволодович Святослав держав, [діставши] в Ізяслава, Божський, і Межибоже, [і] Котельницю, а всіх — п’ять городів. І приїхав він до Ізяслава, і почав у нього проситися, кажучи: «Отче! Пусти мене до Чернігова попереду, там добро моє все. У братів моїх обох, у Володимира і в Ізяслава, хочу я волості просити». І він сказав: «Сину! Так тобі й гаразд. Ти готов, будь попереду. Іди, збирайся ж у путь». І пішов Святослав до Чернігова.

8 У цій змові, за Никон., брав участь також Андрій Ростиславич, син Ростислава Ярославича, князя рязанського і муромського, приїхавши до Чернігова з города Єльця; в Іп. цей князь не згадується.

9 Ольговичами в літопису часто називаються не лише сини Олега Святославича-Гориславича, але й сини його брата Давида.

10 Ідеться про Юрія Володимировича та його дітей, нащадків Володимира Мономаха.

11 Треба думати, що Ізяслав Мстиславич пішов на Альту, щоб там помолитись у церкві Бориса і Гліба (див. прим. 8 до 1117 р.) 5 вересня, в день убивства Гліба Володимировича; тільки так, очевидно, можна пояснити, чому Ізяслав, ідучи на Чернігів, неподалік од Києва трохи завернув на південь.

12 В Іп. «къ СнЂжатину», «отъ НЂжатина», у Хл. «къ нежатиноу», «оть ньжатина»; в Єрмол. «кь няжатину», «оть Княжатина».

13 У Лавр. сказано, що Ізяслав перебрів Дніпро, став над Чорториєм («Черторыею») і звідси послав Уліба до Чернігова, а сам пішов на ріку Супій.

14 Ізяслава хотіли схопити, щоб потім обміняти на постриженого в ченці Ігоря Ольговича або вбити у відплату за Ігореву біду.

15 В Іп. «ни ясти»; треба, вважаю, «ни лети».

16 Цим послом, ймовірно, був київський боярин Петро Бориславич, котрий, мабуть, і писав літопис за часів Ізяслава Мстиславича та його сина Мстислава Ізяславича; тому й розповідь тут і далі має такий яскравий колорит особистої присутності.

І, порадившись 8, | князі чернігівські послали [послів] до Ізяслава, велячи йому піти і кажучи: «Земля наша погибає, а ти не хочеш піти». Ізяслав тоді скликав бояр своїх і всю дружину свою, киян, і сказав їм: «Осе надумав я з братами своїми, з Володимиром і з Ізяславом Давидовичами, і з Всеволодовичем Святославом: хочемо ми піти на Юрія, на стрия свойого, і на Святослава до Суздаля, тому що прийняв він ворога мойого Святослава Ольговича. А брат Ростислав там із нами з’єднається, він має прийти до мене зі смольнянами і з новгородцями».

Кияни ж, почувши [це], сказали: «Княже! Не ходи з Ростиславом на стрия свойого. Ліпше з ним уладься. Ольговичам 9 віри не йми і не ходи з ними в похід». Та Ізяслав сказав їм: «Вони цілували мені хреста, і думу я з ними думав, тож ніяк сього походу я не маю наміру одмінити. Так що ви збирайтеся». Кияни ж сказали: «Княже! Ти на нас не гнівайся. Не можемо ми на Володимирове плем’я 10 руки зняти. Коли ж [на] Ольговичів — то хоч і з дітьми». Ізяслав тоді сказав їм: «А той добрий, хто за мною піде». І, це сказавши, зібрав він багато воїв і пішов.

Рушив же він на [ріку] Альту 11, а звідти пішов до [города] Княжатина 12, а од Княжатина 12 пішовши, став коло [города] Русотини полками своїми і звідтіля послав [воєводу] Уліба до Чернігова 13. А брата свого Володимира він зоставив у Києві.

Уліб же, ввійшовши в Чернігів, довідався, що цілували хреста Володимир [та] Ізяслав Давидовичі і Святослав Всеволодович Святославу Ольговичу, маючи намір убити підступом Ізяслава. Це ж почувши, Уліб прибіг до князя свого Ізяслава і сказав йому, що відступили од нього князі чернігівські і цілували проти нього хреста. Прийшла також йому вість од приятелів із Чернігова: «Княже! Не ходи відтіля нікуди! Вони ведуть тебе обманом, хотять тебе вбити або схопити за Ігоря 14. Адже вони й хреста цілували | Святославу Ольговичу. Після сього вони послали до Юрія з хрестом, проти нього ж з тобою нарадившись».

Ізяслав же, це почувши, вернувся назад [до Княжатина], /211/ і послав послів своїх у Чернігів до Володимира і до брата його Ізяслава, і сказав їм: «Ми ото замислили єсмо похід великий і хреста єсмо цілували. А се єсть присяга дідів наших, [і] отців наших. Так засвідчімо ж іще, що в сьому поході [нам] ні свар [не] мати, ні обману ж ніякого, ні підступу 15, а по правді [в] сей похід сходити і з противниками битися».

Але вони йому відповіли: «Так осе нам даремно хреста цілувати? Хреста ж ми тобі цілували єсмо. І яка наша провина?» І не схотіли вони цілувати хреста, І сказав їм посол Ізяслава Мстиславича: «А який гріх у тім, коли по приязні хреста цілувати? Се нам [і] вам на спасіння». Та вони не схотіли. А Ізяслав сказав був послу своєму 16: «Якщо ж вони не згодяться по приязні хреста цілувати, то ти скажи їм [те], що ми чули єсмо». І сказав їм Ізяславів посол [княжі слова]: «Якщо стоїте ви на хреснім цілуванні, то я вам обом, брати, об’являю. Таке мені увійшло в уші, що мене ведете ви обманом. А Святославу ви хреста єсте цілували, Ольговичу, що в сьому поході вам або мене схопити, або вбити за Ігоря. То чи так се єсть, брати, чи не так?» Вони ж нічого не могли відповісти, тільки ззирнулися, а по довгій мовчанці сказав Володимир послові Ізяслава: «Вийди звідси, посиди, ми тебе знову покличем».

Довго ж вони радилися, тому що вони викриті є, і тоді покликали [посла]. І вони сказали: «Брате! Цілували ми єсмо хреста Святославу Ольговичу, бо жаль нам є. Ти брата нашого держиш, Ігоря, а він уже чернець і схимник. Пусти-но брата нашого, і ми будемо обік тебе їздити. Чи тобі, брате, було б любо, коли б ми брата твойого держали?»

І тоді посланець Ізяславів, приїхавши, сказав Ізяславу, що вони одступили від нього. Ізяслав же послав знову посла свого до них, із хресними грамотами, і сказав їм: «Ви хреста мені цілували єсте до кінця живоття свойого. А волості Святославові й Ігореві я вам дав. Я ж із вами обома і Святослава прогнав, а волость вам добув, і дав Новгород і Путивль, і добро його ми єсмо взяли, і майно його розділили на частини, а Ігореве я взяв. Тепер же, брати, ви оба хреста переступили єсте, а сюди мене повели підступом, убити мене хотячи. Хай же буде зо мною бог і сила животворящого хреста! Нехай як мені бог дасть!» І, це сказавши, кинув він їм грамоти хресні.

У той же час Ізяслав послав посла свого до Ростислава, брата свого, в Смоленськ, і сказав йому: «Брате! Осе Володимир та Ізяслав Давидовичі хреста нам обом цілували були і думу думали оба, [щоб] піти з нами на стрия нашого. Однак збиралися вони [йти] зо мною підступно, убити мене хотячи. Але бог і сила хресна [се] виявила. І тепер, брате, ти вже не ходи туди, куди ми думали були єсмо піти, на стрия свойого, а піди сюди, до мене. А туди наряди новгородців і смольнян, хай вони удержать Юрія, і до спільників пошли, і в Рязань, і повсюди».

У той же час Ізяслав послав у Київ двох мужів, Добриньку і Радила 4, до брата свого Володимира,— бо того зоставив був Ізяслав у Києві,— і до митрополита Клима [Смолятича], і до Лазаря [Саковського], тисяцького, і сказав їм: «Ззовіте киян на двір до святої Софії. Хай мій посол мовить річ мою до них і скаже про обман чернігівських князів».

19.IX 1147

Коли ж усі кияни зійшлися од малого і до великого до святої Софії на двір і стали вони на вічі, то сказав їм Ізяславів посол: «Вітав вас князь наш. «Я вам об’явив був: надумав ото я з братом своїм Ростиславом і | з Володимиром [та] з Ізяславом Давидовичами піти на стрия свойого, на Юрія, і вас із собою закликав. А ви мені сказали єсте: «Не можемо ми на Володимирове плем’я, на Юрія, руки зняти. А коли на Ольговичів — хоч із дітьми підемо ми з тобою». Тепер же я вам даю знати: осе Володимир Давидович, і Ізяслав, і Всеволодович Святослав, якому я багато добра зробив, цілували мені хреста. А нині цілували вони потай од мене хреста Святославу Ольговичу і до Юрія послали, а надо мною обман учинили. Вони хотіли мене або схопити, або вбити за Ігоря. Але бог мене заступив /212/ і хрест чесний, що його вони мені цілували. Нині ж, браття-кияни, підіть услід за мною до Чернігова на Ольговичів,— чого ви хотіли єсте і що мені обіцяли єсте. Збирайтеся од малого і до великого, хто має коня. А хто коня не має — то в човні, бо вони не мене одного хотіли вбити, але й вас іскоренити». І кияни сказали: «Раді ми, що бог нам тебе ізбавив од великого обману [і] братів наших. Ми йдемо за тобою навіть із дітьми, як ти ото волиш».

І сказав один чоловік: «За князем своїм ми радо йдемо. Та спершу про се подумаймо, як ото й раніш учинили при Ізяславі Ярославичі. Вирубавши Всеслава із поруба, оті лиходії поставили його князем собі, і багато лиха було через се городу нашому 17. А ось Ігор, ворог нашого князя і наш,— не в порубі, а в святім Федорі! Лише вбивши його, ми до Чернігова підемо за своїм князем! Кінчаймо ж із ними!»

17 Згадується повстання 1068 р., коли кияни звільнили з ув’язнення Всеслава Брячиславича і посадили його на київський стіл. Київський князь Ізяслав Ярославич тоді втік, навів поляків, а син Ізяслава Мстислав учинив криваву розправу над киянами.

18 Мається на увазі біблійна історія, про яку розповідається в книзі Іова: аби довести сатані, що Іов праведник, бог розоряє його, покриває проказою і наводить на нього інші тяжкі нещастя.

19 Посл. Павла до римлян VI, 8.

20 В Іп. хибно «по обаю»; у Лавр, «по обычаю».

21 Мантія, або паллій — верхнє монаше широке чорне одіння, без рукавів, що вільно спускається з плечей до ніг.

22 Свитка, або хітон — власяниця (волосяниця), яку одягають на ченця при його постриженні.

23 Іов I, 21.

24 Куди він примчав, з Іп. неясно. За Лавр., Володимир, будучи вже у дворі своєї матері, відіслав Ігоря на Кожухові (кожухові?) сіни (галерея-веранда другого поверху на стовпах), але люди, які виламали ворота і ввійшли у двір, побачили його на сінях, розбили сіни, стягнули князя з них і тут його вбили кінець сходів. Про те, що Ігоря ще живого потягли на Великий Ярославів двір і лише тут прикінчили його, як це сказано в Іп., у Лавр, не говориться.

25 У Татіщева тут додано, що коли Ігоря повели на Бабин торжок коло Десятинної церкви, то («Ігор, бачачи, що його хочуть убити, просив, аби йому дали священика висповідатися. Але народ кричав на Ігоря: «Коли ви з братом Всеволодом жінок і дочок наших брали на постелі і доми грабували, тоді попа- не питали! І тепер піп без надоби!»>

26 Татіщев наводить таку характеристику Ігоря: («Сей Ігор Ольгович був муж хоробрий і великий любитель ловитви [зі псами і птицями] звірів і птахів, читальник книг [великий] і навчений церковних співів. Часто мені доводилося з ним у церкві співати, коли він був у Володимирі. Священиків мало поважав і постів не додержував, через що його в народі мало любили. На зріст був середній і сухий, смаглявий з лиця, волосся, супроти звичаю, носив довге, як піп, а борода була вузька і мала. Коли перебував у монастирі під сторожею, тоді старанно уставів чернечих додержувався, але чи удавано він так себе проявляв, чи цілком покаявся, сього я не знаю, бо лише один бог знає совість людини»).






Ці татіщевські відомості, де один із авторів літопису говорить про себе у першій особі і розповідає про своє особисте знайомство з Ігорем, знову ведуть, як вважають, до Петра Бориславича (див. прим. 16). Ігор був смаглявий з лиця,— ці риси передала йому мати-половчанка, дочка половецького хана Осулука, друга жона Олега Святослави ча.

27 За Никон, наступного року в Новгороді-Сіверському помер брат Ігоря Іван, якого Іп. і Лавр, не згадують.

28 За Лавр., його поклали на воза («на кола») біля Десятинної церкви і повезли на Подолля.

І, почувши це, народ рушив звідти на Ігоря в [монастир] святого Феодора. І сказав їм Володимир [Мстиславич]: «Сього вам брат мій не велів! Ігоря охороняють сторожі. А ми підемо до брата, як ото 4 він нам велів». Та сказали кияни: «Ми знаємо, що не кінчити добром із тим племенем ніколи ні вам, ні нам». Хоча митрополит [Клим] їм забороняв, і Лазар [Саковський], тисяцький, і Рагуйло | [Добринич], Володимирів тисяцький, щоб вони не вбили як Ігоря, але вони зняли крик і пішли убивати Ігоря. Володимир також, сівши на коня, погнав [туди], але люди йшли по мосту, і він, не маючи змоги їх обминути, повернув коня направо, мимо Глібового двора, і кияни випередили Володимира.

Ігор же, почувши [крики людей], пішов у церкву святого Феодора. І, зітхнувши з глибини серця [зі] скрушним, смиренним роздумом та проливши сльозу, спом’янув він усі [нещастя] Іова 18, і подумав у серці своїм: «Нізащо такі страждання і різні смерті находили на праведників». І як святії пророки і апостоли з мучениками вінець [страдницький] приймали і вслід за господом кров свою пролили, і як святії священномученики, преподобнії отці, многії напасті і гіркії муки і різнії смерті прийняли, випробувані бувши дияволом, мов золото в горнилі, «їх же молитвами, господи, причисли мене до вибраного твойого стада з правобічними вівцями». І як святії правовірнії царі пролили кров свою, страждаючи за люди свої. «А ще ж і господь наш Ісус Христос ізбавив світ од спокуси диявольської чесною кровію». І, так говорячи, він утішав себе, і знову говорив: «Ти, господи, поглянь на неміч мою, і побач смирення моє, і злую печаль і скорботу, що нині проймають мене, аби, на тебе уповаючи, я витерпів. Ти бо, Спасе, говорив єси: «Той, хто вірує в мене, померши, жив /213/ буде вовіки» 19. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою, і сподобив мене прийти на [той] світ із темного, і суєтного, і короткочасного віку сього, і в царствії твоїм явив ти мене причасником нетлінних твоїх і несповідимих благ, з усіма праведниками, що вгодили тобі, господи. І от нині, якщо кров мою проллють, то я мучеником буду господу моєму».

Вони ж накинулись на нього, як ті звірі лютії, і схопили його, коли він стояв 4, по обичаю 20, на обідні в церкві святого Феодора, | і мантію 21 на нім обірвали. Він тоді сказав їм: «О законопереступники, вороги всякої справедливості, одступники від Христа! За що, яко розбійника, ви хочете мене вбити? А що хреста ви цілували єсте мені, кажучи, що будете мати мене собі князем,— нині вже і всього того я не спом’янув був, бо сподобив мене бог монаший чин прийняти».

Лукаве ж, нечестиве зборище ще дужче заволало, викрикуючи: «Побийте! Побийте!» А тоді із свитки 22 виволокли його, і він, вельми закричавши, сказав: «О нещаснії! Ви не відаєте, що творите, бо творите се через невідання! Хоч і все тіло моє нагим оставте! Бо «нагим я вийшов із утроби матері моєї і нагим одійду на той світ» 23. І коли він це говорив, його, схопивши, повели з монастиря.

І стрів його Володимир у воротах монастирських, і сказав Ігор, глянувши на нього: «Ох, брате, куди мене ведуть?» І скочив Володимир з коня, і огорнув його корзном, кажучи киянам: «Браття мої! Не смійте вчинити сього зла! Не вбивайте Ігоря!» І повів його Володимир до воріт [садиби] матері своєї (Любави), і тут стали вони Ігоря убивати, а вдарили Володимира, б’ючи Ігоря. [Боярин же] Михаль побачив це і скочив з коня, хотячи помогти Володимирові, а Володимир увімчав його, [Ігоря], у двір матері своєї, оберігаючи, і зачинив ворота. Б’ючи ж Михаля, вони обірвали хреста на ньому з цепами, а в нім, [хресті], гривня золота. Коли ж таке множество убивало Ігоря, то примчав Володимир Мстиславич 24, і скочив з коня, і, розігнавши людей, упав на Ігоря. І тоді Ігор устав і ввійшов у Мстиславів двір, а люди тоді схопили Володимира і хотіли вбити із-за Ігоря. І коли [вбивці], які стояли серед народу, побачили, що Ігор вбіг у Мстиславів двір, то народ також двинув, і виломили вони ворота, і тоді били [його]. Ігор же, якого били, сказав: «Владико! В руки твої передаю я тобі життя моє. Прийми у мир твій душу мою».

Беззаконнії ж, | немилостивії, побивши його, тіло його зовсім нагим зоставили. І, кинувши, вони вірьовкою за ноги прив’язали, і, /214/ коли він був іще живий, чинячи наругу царському і священному тілу, поволокли його з Мстиславового двора через Бабин торжок 25 на княжий двір, і тут прикінчили його.

П’ятниця 19.IX 1147

І так прикінчили вони його, Ігоря-князя, сина Олегового, а був він добрий [муж] і поборник роду свого 26. В руки божії передав він душу свою, скинувши одіж тлінної людини і в нетлінную і многостраждальную облачившись одіж Христа, який його і увінчав, і прийняв він муки нетлінний вінець. І так до бога він одійшов місяця вересня в дев’ятнадцятий [день], у день п’ятниці 27.

А звідти, поклавши його на воза 28, вони повезли його на Подолля, на торговище, і кинули [тут] на наругу, беззаконні, нерозумні, помутнілі очима своїми, знаючи, що месником єсть бог і покарає він за кров неповинного. Люди ж благочестиві, приходячи, брали од крові його і од покрову, що на ньому був, на тілі його, на спасіння собі і на зцілення, і покривали вони наготу тіла його своєю одежею.

І розповіли Володимиру, що кинуто його на торговищі, і послав [Володимир] тисяцького 29. І приїхав він, побачив кинутого Ігоря мертвого і сказав: «Осе ви вже вбили єсте Ігоря. Давайте похоронимо тіло його». Кияни ж сказали: «Не ми його вбили, а Ольгович, два Давидовичі і Всеволодович 30, що замислили на нашого князя зло, хотячи погубити [його] підступом. Та бог за нашим князем і святая Софія». І повелів тисяцький Лазар 4 [Саковський] узяти Ігоря, і, взявши, положили його в церкві святого Михайла 31.

Ніч на 20.IX 1147

На ту ніч бог явив над ним, [Ігорем], знамення велике: загорілися свічі всі над ним у церкві тій. А назавтра новгородці, прийшовши, розповіли [про це] митрополитові [Климу]. І митрополит заборонив, щоб вони нікому ж не говорили, і повелів потаїти таку благодать, яку бог явив | над ним. /215/

Субота, світання
20.IX 1147

У суботу ж на світанні послав митрополит [туди] ігумена [монастиря] святого Феодора Онанію. І приїхав ігумен, побачив [Ігоря] нагого, і одягнув його, і одспівав над ним належні співи, і одвіз на [Копирів] кінець города в монастир святого Симеона,— бо [це] був монастир отця його, [Олега Святославича], і діда його, Святослава [Ярославича],— і там положили його.

29 У Лавр. Володимир (йому було всього п’ятнадцять літ) посилає двох тисяцьких — Лазаря Саковського і Рагуйла Добринича.

30 Тобто Святослав Ольгович, Володимир та Ізяслав Давидовичі і Святослав Всеволодович.

31 У Лавр, уточнено — «в Новгородьскую божницю».

У той же час стояв Ізяслав [Мстиславич] у верхів’ї [ріки] Супою, і туди прислав до нього [брат] Володимир [посла], розповідаючи йому про вбивство Ігоря. Ізяслав же, почувши це і заплакавши, сказав: «Коли б я відав, що так сьому бути, то якби я звідти його подалі стерегти одіслав, я міг би Ігоря вберегти». І сказав Ізяслав своїй дружині: «Буде тепер мені нарікання всякого! Од людей не втекти. Буде в них річ: «Ізяслав велів убити». Але тому бог свідок, що я не повелів, ні научив. Та се вже богові судити». І сказали йому мужі його: «Даремно ти журишся тим, що люди скажуть, ніби Ізяслав убив його чи повелів людям убити. Адже се, княже, бог відає і всі люди, що не ти його вбив, а вбили брати його. Бо, хреста тобі цілувавши, вони потім одступили і обман над тобою замірились вчинити, вбити тебе хотячи». Ізяслав же сказав: «Коли вже так учинилося,— а на тім світі нам усім бути,— то се вже богові судити». І жалівся він на киян, і послав Ізяслав Володимира [Мстиславича] в Городець [Остерський], а по Ростислава [Мстиславича] послав [посла] у Смоленськ.

І прийшла вість Володимиру Давидовичу, що Ігоря вбили, а Володимир послав [посла] до Святослава Ольговича і розповів йому: «Брата тобі Ігоря вбили». І він скликав дружину свою старшу, і дав знати їм, і так плакав гірко за братом своїм.

А в той час прибув до нього, [Святослава Ольговича], Гліб із Суздаля, Юрійович, і прийшли вони обидва до Курська. Мстислав же [Ізяславич], почувши, що йде Юрійович із Святославом Ольговичем на нього до Курська, розповів [про це] курянам. І куряни сказали | Мстиславу: «Якщо се йдуть Ольговичі, ми раді за тебе битися навіть із дітьми [разом]. А на Володимирове плем’я, на Юрійовича 32, ми не можемо руки зняти». Мстислав тоді, це почувши, пішов до отця свойого.

32 Гліба Юрійовича (див. також прим. 10).

33 У Володимирі тоді сидів Володимир Андрійович, двоюрідний брат Ізяслава.

Куряни ж послали [послів] до Юрійовича і взяли у нього посадника собі. А він, посадивши свого в них посадника, сам пішов із Святославом і одійшов звідти до [города] Вира.

І посаджав посадників своїх Гліб Юрійович по Посейм’ю, за полем. А коло Вира багато половців ходило тоді з ним до присяги. І туди прийшов до них Всеволодович Святослав, і послали вони [послів] до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, ми оддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас — Ізяслав»,— і не здалися їм. І звідтіля пішли вони до [города] В’яханя, і там не досягли нічого. А звідти пішли вони до [города] Попаша. І туди прийшов до них Ізяслав Давидович, і вони билися, і взяли Попаш.

І в той час прийшла Ізяславу вість, Мстиславичу, що В’яхань та інші городи одбилися, а Попаш вони взяли. Ізяслав же Мстиславич зібрав воїв многих, і од Вячеслава [Володимировича] прийшла поміч йому, і з [города] Володимира полк до нього прибув 33.1 пішов Ізяслав з полками своїми до Переяславля, і тут була йому вість од брата Ростислава, що Ростислав уже йде. І так йому сказав посол Ростиславів: «Брат тобі мовить: «Ти пожди мене. Я ж тут Любеч спалив, і багато пустошив, і лиха Ольговичам багато заподіяв. А обидва разом ми побачимо, що нам бог дасть». Почувши ж [це], Ізяслав пішов потиху, дожидаючи брата свого Ростислава.

І став Ізяслав [там], де ото є Чорна могила, і туди прийшов до нього брат Ростислав зі смольнянами, із множеством воїв. І тоді Ізяслав, з’єднавшися з братом своїм Ростиславом, воздав хвалу богові, радуючись братові своєму. І став він радитися з братом своїм | Ростиславом, з дружиною і з чорними клобуками, куди б їм піти навперейми їм, [Ольговичам], до [ріки] Сули, де ото вони стояли. І сказав Ростислав братові своєму Ізяславу: «Се нас, брате, бог /216/ зібрав докупи. А тебе бог ізбавив од великого обману, тому що вони хотіли тебе або схопити, або вбити. Нині ж, брате, [ти йди] не таячись. А куди ти [підеш] їм напереріз, туди й ми до них поїдемо. Хай як нас із ними бог розсудить!» [І], це сказавши, пішли вони обидва на Сулу.

Коли ж Ізяслав Давидович, і Святослав Ольгович, і половці почули, що Ізяслав уже з’єднався з братом Ростиславом і вони обидва йдуть до них, то на ту ніч половці пішли од них в Половці, і мало половців зосталося в них. І самі вони пішли на [город] Глібль до Чернігова.

І коли почули це Ізяслав і Ростислав, що вже нарізно розійшлися половці, почувши [про] них, а [Ольговичі] пішли до Чернігова, то стали вони обидва думати з мужами своїми, і з дружиною, і з чорними клобуками, куди б їм напереріз піти до них. І сказали їм обом чорні клобуки і дружина його, [Ізяслава]: «Туди нам напереріз — до Всеволожа».

І, це сказавши, пішли вони їм напереріз, та не перегнали їх дО [города] Всеволожа, бо вже Ізяслав Давидович, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав пройшли були мимо Всеволожа. Ізяслав же Мстиславич із братом своїм Ростиславом не пішли вслід за ними, а, прийшовши сюди, до Всеволожа, полками своїми, взяли город Всеволож на добичу і в нім [жителів] двох інших городів, [що] сюди були ввійшли.

Коли ж почули інші городи,— Уненіж, Біла Вежа, Бохмач,— що Всеволож узятий, то побігли [жителі їхні] до Чернігова, і багато інших городів побігло. Почувши ж [це], Ізяслав і Ростислав послали вслід за ними [воїв]. І догнали вони [їх] на полі, і там узяли ті три городи, а інші втекли. І повелів Ізяслав запалити городи ті.

Коли ж почули глібльці, що Уненіж, і Бохмач, і Білу Вежу [спалено, вони теж хотіли побігти], але не встигли втекти. І, отож, Ізяслав із братом своїм Ростиславом, це почувши, пішли удвох до Глібля. І тоді, прийшовши до Глібля [і] приготувавшись до бою, рушили до города полками і почали битися. [Глібльці] завзято билися з городських стін,— а билися вони, почавши з зарання і до вечора,— і так бог, і свята богородиця, і святії оба мученики, [Борис і Гліб], ізбавили город од сильної раті.

Ізяслав же з братом своїм Ростиславом звідти вернулися і пішли до Києва, сказавши своїй дружині, киянам і смольнянам: «Готуйтеся всі, допоки ріки стануть. Підем же до Чернігова. Хай як нам із ними бог дасть!»

Прийшовши ж до Києва, воздали вони обидва хвалу богові, і поклонилися святим церквам, і веселились. А тоді, домовившись, сказав Ізяслав братові своєму Ростиславу: «Брате! Тобі бог дав верхню землю. Так ти там і піди проти Юрія, бо там у тебе смольняни, і новгородці, і дехто [із] спільників твоїх. Ти ж там удержи Юрія, а я тут зостануся. Хай як мені бог дасть з обома Ольговичами і з Давидовичами!» І Ростислав пішов до Смоленська.

Поч. зими 1147/8

А по тім часі, як уже ріки стали, [Святослав] Ольгович і оба Давидовичі, пославши дружину свою з половцями, розорили [город] Брягинь.

У тім же році поїхав Юрійович Гліб і зайняв отчий Городок [Остерський] в Ізяслава [Мстиславича]. І, почувши [це], Ізяслав послав до нього [посла], зовучи його [в] Київ до себе. І він обіцявся піти до нього, але не пішов, послухавши ото [воєводу] Жирослава [Нажировича], який сказав йому: «Ти піди до Переяславля, хотять тебе переяславці». І, послухавши його, він пішов уборзі до Переяславля.

І коли розсвітав день, а Мстислав [Ізяславич] і дружина його [ще] спали, сторожі, примчавши, сказали йому: «Не спи, княже! Гліб он прийшов на тебе!» І він, уставши 4 спішно [і] зібравши дружину, виступив проти нього з города. А Гліб, постоявши до ранку, вернувся назад. Мстислав же, зібравшись із дружиною і з переяславцями, гнав услід за ним і догнав | коло [города] Носова на /217/ [річці] Руді, [і] захопили вони трохи дружини його. А сам він пішов у Городець, а Мстислав пішов до Переяславля.

Коли ж почув Ізяслав, що сталося, то зібрав він дружину [і] берендіїв, і пішов Ізяслав на нього до Городка. І прислав Гліб [послів] до Володимира [Давидовича] і до Святослава Ольговича, і сказав йому: «Іде на мене Ізяслав. Пришліть-но мені поміч». Та вони не могли нічим помогти.

І прийшов Ізяслав до Городка на Гліба, і стояв навколо нього три Дні. Юрійович же, убоявшись, виїхав із Городка, і поклонився Ізяславу, і помирився з ним.

Ізяслав тоді вернувся до Києва. А Юрійович прислав [посла] до Володимира [Давидовича], говорячи: «Поневолі цілував, я хреста Ізяславу, бо він обступив був мене в городі, а од вас мені помочі не було. Нині ж я всіляко хочу бути з вами обома і буду сприяти вам».

У РІК 6656 [1148]. Знову пішов Ізяслав до Чернігова. Зібравши силу свою, він послав [посла] і взяв полк у стрия свого Вячеслава [Володимировича], і з Угрів привів полки собі в поміч 1, і володимирський полк привів.

Кін. зими 1147/8


1 Ці війська дав Ізяславу Мстиславичу угорський король Гейза II, який десь у 1145-1146 рр. одружився з його рідною сестрою Єфросиніею (див. ще прим. 12 до 1149 р.), ім’я якої відоме з угорських джерел.

І, зібравши всі свої війська [і] берендіїв, рушив він до Чернігова, і, прийшовши, став на Ольговім полі. І тут стояли вони три дні, і не одважилися з Чернігова вийти супроти Ізяслава Святослав Ольгович, і Ізяслав та Володимир Давидовичі, і Всеволодович Святослав. Ізяслав же, тут стоячи, попалив усі села їх, аж до [ріки] Боловоса. І став Ізяслав говорити: «Осе ми села їхні усі попалили єсмо і добро їх усе. А [якщо] вони до нас не вийдуть, то підемо до Любеча, де ото є все їхнє добро».

І тоді Ізяслав, нарадившись, пішов до [города] Любеча. Ішли ж вони до Любеча п’ять днів, і став Ізяслав коло Любеча.

А в той час прийшли [сюди] Володимир [та] Ізяслав Давидовичі і Святослав Ольгович із синівцем своїм, із Святославом Всеволодовичем, Ольговичем, і рязанські прийшли князі, і половці [прийшли] з ними. І єсть річка [Ужик] коло Любеча, і вони, прийшовши, стали, прикрившись нею.

А в недільний день Ізяслав приготував до бою військо своє і пішов проти них. Та не можна було йому доїхати через ту ріку [до] їхніх полків, лише стрільці билися через неї з обох [боків].

А на ту ніч був вельми великий дощ, і на другий день Ізяслав, побачивши, що Дніпро гіршає, сказав до мужів своїх [і] до угрів: «Осе з сим військом нам не можна битися через сю ріку. А сюди, за нами, Дніпро розливається. Підем-но за Дніпро».

І, це сказавши, Ізяслав пішов за Дніпро в понеділок, а на другий день рушив Дніпро. І по тій стороні [Дніпра] Ізяслав пішов до Києва. А угри уборзі в’їхали на озеро, і обломилися тут на озері, і трохи їх тут утопилося. Ізяслав же прийшов до Києва і воздав хвалу богові і силі животворящого хреста.

І послав Ізяслав [посла] до Ростислава, брата свого, і сказав йому: «Брате! Я даю тобі знати: на Ольговичів ходив я до Чернігова, і на Ольговім полі стояв, і багато лиха їм учинив, землю їхню попустошив, і там не змогли вони до мене вийти військом битися. А звідти пішли ми до Любеча, і тут вони до нас приїхали. Але роз’єднала нас із ними ріка, і не можна було нам із ними битися через ріку [всім] військом. А на ту ніч дощ був великий, і на Дніпрі став поганим лід, і через те пішли ми на ту сторону. І так бог, і святая богородиця, і сила животворящого хреста привели нас при здоров’ї в Київ. І тебе, брате, я питаю, чи при здоров’ї ти єси і як тобі там бог помагає?»

У той же час послав Володимир Давидович [послів] до Святослава Ольговича і до Святослава Всеволодовича і сказав: «Брати, зберітеся! Ми не можемо, бачачи війну проти нас, лежати!» 2

2 В Іп. хибно «держати», у Хл. «лежати».

І приїхав до них, [Давидовичів], Святослав [Ольгович], і послали вони послів своїх до Юрія [Володимировича], і сказали йому: «Ти нам хреста цілував єси, що ти підеш із нами на Ізяслава. А от не /218/ пішов єси. А Ізяслав, прийшовши, за Десною городи наші спалив, і землю нашу вони спустошили. А се ще раз | Ізяслав, прийшовши знову до Чернігова, став на Ольговім полі, і тут села наші вони попалили аж до Любеча і все добро наше розорили. А ти ні до нас [не] пішов єси, ні на Ростислава [не] виступив єси. Нині ж, якщо ти хочеш піти на Ізяслава, то піди. А ми — з тобою. А як не підеш, то ми в хресному цілуванні є праві, бо не можемо ми одні од війни погибати».

У той же час Юрійович Гліб, змовившися з переяславцями, поїхав до них із [Остерського] Городця. А Мстислав Ізяславич, довідавшись, що він іде на нього, вийшов насупроти військом своїм, з переяславцями. Гліб же, побачивши, що йде на нього Мстислав,— а з Глібом було мало [дружини],— сказав: «Обманули мене переяславці». І, не маючи змоги стати насупроти, він утік. Вони ж, настигаючи дружину його, [одних] захопили, а других побили. І [воєводу] Станіславича вони тоді схопили і скарали карою лютою, і інших багатьох захопили. А сам Гліб вбіг у Городок і, не змігши в нім бути, втік у Чернігів до Володимира Давидовича.

У той же час приїхали посли їх од Юрія, і не знайшли вони собі в нім підмоги. Тоді Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович і Всеволодович Святослав послали послів своїх до Ізяслава Мстиславича, домагаючись миру і так мовлячи: «Так воно було раніш дідів наших і при отцях наших: мир стоїть до війни, а війна — до миру. Нині ж ти на нас за те не жалійся, що ми встали єсмо на рать. Жаль бо нам єсть брата нашого Ігоря, і ми того домагались єсмо, аби ти пустив брата нашого. А коли вже брат наш убитий і пішов до бога,— а там усім нам бути,— то богові те судити. А ми допоки будемо Руськую землю губити? Хай би ми уладилися!»

Ізяслав же сказав їм: «Брати! Добре то є — про християн дбати. Але ви були єсте на [своїй] раді, і я пошлю до брата свойого Ростислава і з ним іще подумаю, і ми оба пошлемо послів своїх до вас». І, це їм сказавши в одвіт, він одпустив послів їхніх, а до Ростислава, брата свого, послав | мужів своїх, кажучи йому: «Осе брати прислали до мене, Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, миру прохаючи. А я ж раджуся з тобою. Як ото буде нам обом угодно? Чи вгоден тобі мир? Вони хоч і лиха нам натворили, але тепер миру просять у нас обох. Чи знову рать угодна? Бо я на тебе покладаюсь».






3 В Іп. хибно «оба», у Хл. «обаче».

Ростислав же таке відповів братові своєму Ізяславу. Він сказав: «Брате! Я кланяюсь тобі. Ти за мене старший єси, і як ти надумаєш, то з тим я згоджуюсь. Якщо, брате, ти на мене честь покладаєш, то я, брате, сказав би так: «Заради руських земель і заради християн, то я, брате, люблю ліпше мир. Тії були на рать встали, а чого досягли? Так що нині, брате, християн заради і всеї Руської землі — замирися. Але вони, однак 3, ворожнечу із-за Ігоря хай облишать і знову того не зроблять, що ото хотіли вчинити. Як те все вони облишать, то мирися. Якщо ж їм [угодно] із-за Ігоря мати ворожнечу, то ліпше нам із ними у війні перебувати. Хай як нам із ними бог дасть».

Ізяслав же, це почувши, послав до Володимира Давидовича, і до брата його Ізяслава, і до Святослава Ольговича, і до Святослава Всеволодовича білгородського єпископа Феодора, і печерського ігумена Феодосія, і мужів своїх із ними до Чернігова, кажучи їм, [Ольговичам], так: «Ви мені оба хреста цілували єсте на тім, що брата вашого Ігоря ви не будете домагатися, та од сього ви одступили єсте, і досить мені пересердя вчинили єсте. Нині ж усього того я не споминаю заради Руської землі і християн заради. Якщо ви до мене прислали єсте заради миру і за те каєтесь, що ви хотіли єсте вчинити, то нині цілуйте нам хреста на тім, що ви із-за Ігоря ворожнечі не будете мати і не вчините того, що хотіли єсте раніш учинити». [І] так вони на тім цілували хреста у святім Спасі: ворожнечу із-за Ігоря облишити, а Руську землю берегти і бути всім, як один брат. /219/

Осінь 1148

Того ж року, на осінь, з’їхалися на збір коло Городка | [Остерського] Мстиславич Ізяслав, Володимир Давидович і брат його Ізяслав, і тут усі перебували.

У той же час прийшов був Юрійович найстарший, Ростислав, розсварившись із отцем своїм, бо отець йому волості не дав у Суздальській землі. І прийшов він до Ізяслава в Київ, і, поклонившись йому, сказав: «Отець мене сильно зобидив і волості мені не дав. І я прийшов, поклавшись на бога і на тебе, тому що ти єси старший [між] нас, між Володимирових онуків, а я за Руськую землю хочу труждатися і обік тебе їздити». Ізяслав тоді сказав йому: «За всіх нас старший отець твій, але з нами він не вміє жити. А мені дай, боже, до вас, братів усіх моїх і до всього роду свойого, ставитися справедливо, так, як до душі своєї. Нині ж, коли отець тобі волості не дав, то я тобі даю». І дав він йому Божський, Межибоже, Котельницю й інші два городи.

{14.IX 1148}

4 За Татіщевим, з’їзд цей відбувся на Воздвиження, тобто 14 вересня.

5 Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович.

6 Новгород Великий; його забрав Ізяслав Мстиславич для свого сина Ярослава, вивівши звідти до Володимира-Волинського свого брата Святополка Мстиславича.

І взяв він Юрійовича Ростислава з собою на збір до Городка Остерського 4, і сказав Ізяслав Володимиру Давидовичу і брату його Ізяславу: «Хоча брат Святослав і сестрич мій 5 таки до мене оба не прийшли, але ви всі хреста цілували єсте на тім, що коли хто буде мені [чинити] зло, то вам бути проти того зо мною. Тепер же, брати, я раджуся з вами. Осе стрий мій Юрій, із Ростова [посилаючи], зобиджає мій Новгород 6, і данини од них одібрав, і на дорогах їм пакості діє. Тому хочу я піти на нього і се хочу владнати — або миром, або війною. А ви на тім єсте хреста цілували, що бути [вам] зо мною». Володимир тоді сказав: «Хоча брат Святослав не приїхав, ні сестрич твій, та ми оба єсть. А ми всі хреста цілували на тім, що коли тобі обида буде, то нам бути з тобою». І так домовились вони про свій похід: коли стане лід, піти на Юрія до Ростова. Давидовичам же обом і Святославу Ольговичу піти на Вятичі до Ростова, а Ізяславу піти до брата свого Ростислава в Смоленськ, і всім зібратися на Волзі.

А тоді Ізяслав Мстиславич узяв на обід до себе Володимира Давидовича і брата його Ізяслава. І так, пообідавши і пробувши у веселощах і в приязні, вони й роз’їхалися. Ізяслав пішов до Києва, а Володимир Давидович із братом пішов до Чернігова.

І сказав Ізяслав [Мстиславич] Ростиславу Юрійовичу: «Ти іди в Божський і перебудь же там, допоки я сходжу на отця твойого і або мир з ним візьму, або ще якось із ним уладнаюся. А ти постережи землю Руську звідтіля».

Неділя 9.1 1149

У той же час Ростислав [Мстиславич] смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода- [Сіверського] в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день.

У той же час Ізяслав пішов на Юрія, стрия свого. При цьому брата свого Володимира він зоставив у Києві, а сина свого Мстислава зоставив у Переяславлі, а сам пішов наперед до брата Ростислава. Полкам же він повелів услід за ним іти і всім зібратися у Смоленську в Ростислава.

7 Цесарські землі — землі, що належали цесареві; так тоді нерідко називали великого князя київського.

8 Верхні землі — див. прим. 1 до 997 р.

9 Очевидно, це землі, де колись сиділи варяги.












10 Підвойський — дрібний урядовець, який передавав народові розпорядження властей.

11 Див. прим. З до 945 р.

12 Тобто новгородці так само поважають Ізяслава, як і його діда Володимира Мономаха, і його отця Мстислава Володимировича, котрий довго княжив у Новгороді Великому.

І прийшов Ізяслав до брата Ростислава, і воздали вони хвалу богові, і святій богородиці, і силі животворящого хреста, бачивши брат брата при здоров’ї. І пробували вони обидва у великій любові і у веселощах, з мужами своїми і з смольнянами, і при цім обдарували один одного дарами многими. Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі [були] од Руської землі і од усіх цесарських земель 7, а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі [були] од верхніх земель 8 і од варягів 9. І так домовились вони удвох про свій похід.

Ізяслав, отож, пішов з невеликою дружиною до Новгорода, щоб повести новгородців і з ними піти, а брату Ростиславу наказав полками своїми туди ж піти по Волзі [і] всім зібратися на усті [ріки] Медведиці. І от, коли новгородці почули, що Ізяслав іде до них, то возрадувалися вони радістю великою, і вийшли тоді новгородці назустріч йому за три дні путі, а інші всіма силами зустріли його за день путі од Новгорода. /220/

І так у Новгород увійшов він із честю великою, і в день недільний його тут зустрів син його Ярослав із боярами новгородськими, і поїхали вони обидва до святої Софії на обідню.

Ізяслав тим часом із сином Ярославом послали підвойських 10 і биричів 11 по вулицях гукати, зовучи до князя на обід од малого і до великого. І тоді, обідавши, веселилися вони [з] радістю великою і [з] честю розійшлися у свої доми.

А на другий день послав Ізяслав [підвойських?] на Ярославів двір і повелів дзвонити [на] віче. І от новгородці і псковичі зійшлися на віче, і він сказав їм: «Осе, браття, син мій [і] ви прислали єсте до мене, що вас зобиджає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, зоставивши Руську землю, заради вас і задля ваших обид. Тож подумайте проти нього, браття, як на нього піти: чи мир ото з ним візьмемо, чи таки з ним війною покінчимо?» І вони сказали: «Ти — наш князь, ти — наш Володимир, ти — наш Мстислав! 12 Ми радо з тобою ідем із-за своїх обид». І так вони розійшлися. І ще сказали новгородці: «Княже! Давай же підем! Бо кожна душа [в нас піде], навіть і дяк, якщо тім’я йому прострижено, а він не поставлений буде, і той піде. А хто поставлений — нехай бога молить».

І так рушили новгородці з Ізяславом усіма силами своїми, і псковичі, і корела. І прибув Ізяслав на Волгу з новгородцями, на устя Медведиці, і тут ждав брата свого Ростислава чотири дні. І прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськими, і тут з’єдналися вони і рушили удвох униз по Волзі.

Вони бо раніш послали були обидва із Смоленська послів своїх до Юрія, до стрия свого, але він до них ні посла їхнього назад [не] пуетив, ні свого [не] послав. І прийшли вони до [города] Кснятина, і тут їм од Юрія вісті не було. І стали вони городи його палити і села, і всю землю його пустошити обаполи Волги. І пішли вони звідти на [город] Углече Поле, а звідтіля пішли на устя [ріки] Мологи. І тут прийшла до них обох вість, що Володимир Давидович і Святослав Ольгович стоять у своїх І Вятичах, ждучи і дивлячись, що там учиниться межи Юрієм І Ізяславом. А до них обох вони не пішли, як ото домовилися були між собою — усім зібратися на усті Медведиці.

Ізяслав тоді сказав братові своєму Ростиславу: «Хоча ті оба до нас не прийшли, як ото сказали, та аби з нами обома бог був». І звідтіля послали вони новгородців і русь пустошити до [города] Ярославля. /221/

Неділя 27.III 1149

А в ту пору вже стало тепло, бо була вже вербна неділя, і вода по Волзі і по Молозі була на льоду коневі до черева. І в той час прийшли новгородці [і] русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли, і багато лиха землі тій наробили. Ізяслав же з братом Ростиславом, [побачивши], що вже ріки рушають, [і] порадившись, надумали розійтися.

І тоді Ростислав пішов полками своїми до Смоленська, а Ізяслав, брат його, пішов до Новгорода Великого. А дружина руська — ті з Ростиславом пішли, а другі — кому куди завгодно. І так розійшлися вони до себе.

1 Ідеться про Володимира Мстиславича, невідому на ім’я жону Ізяслава Мстиславича (див. прим. 23 до 1151 р.) і його наймолодшого сина Ярополка.

2 Насад — човен з високими, набитими, «насадженими» бортами; насади згадуються і в «Слові о полку Ігоревім».

У РІК 6657 [1149]. Прийшов Ізяслав із Новгорода в Київ, і стали йому говорити на Юрійовича на Ростислава, кажучи: «Багато зла він замислив був. Він підмовив на тебе людей, берендичів і киян. Тільки б бог отцю його поміг, то він би, в’їхавши в Київ, і добро твоє забрав би, і брата б твойого схопив, і жону твою, і сина твойого 1. Одішли-но ти його до отця. Се твій ворог. Держиш ти його на свою голову». І, це почувши, Ізяслав і послав [мужів] по Ростислава по Юрійовича.

А в той час стояв Ізяслав навпроти [монастиря] святого Михайла, коло Видобича на острові. Ростислав теж приїхав туди. Ізяслав при цім послав насад 2 свій по нього і що [було] з ним дружини. Він увійшов у насад, і з ними й перевезли його. А поставили йому шатро особно, і там повелів Ізяслав Ростиславу висісти і йти в шатро.

І послав [Ізяслав] до нього мужів своїх, і сказав йому: «Осе, брате, ти до мене од отця прийшов єси, бо отець тебе сильно обидив і волості тобі не дав. Я ж прийняв тебе щиро, як достойного брата свойого, і волость тобі дав. Так що навіть отець тобі того [не] дав, що я тобі дав, а ще я і Руську землю наказав тобі стерегти. Бо так я тобі сказав: «Осе я, брате, іду на отця твойого, а на свойого стрия, а /222/ ти постережи Руської землі. Я з ним або помирюсь, або ж хай як мене з ним бог розсудить». А ти, брате, надумав був єси так: коли б проти мене бог отцю твоєму поміг, то ти б, в’їхавши в Київ, брата мойого б схопив, і сина мойого, і жону мою, і добро моє забрав би».

Ростислав же йому так одповів: «Брате і отче! Навіть і в умі моїм, ні на серці мені того не було! Коли ж на мене хто говорить, якщо князь котрий, то тепер я [піду] на нього. Якщо муж котрий із християн чи з поганих,— то ти за мене старший, і ти мене з ним і розсуди».

Ізяслав тоді сказав йому: «Сього од мене ти не проси. Ти хочеш мене зворогувати з християнами чи з поганими. Та нині я сього тобі не зроблю. Піди-но ти до свойого отця». І тоді, одвівши, всадили його в насад із чотирма отроками. А дружину його схопили і добро одняли.

Ростислав же, прийшовши до отця свого в Суздаль, ударив перед ним чолом і сказав: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руськая і чорні клобуки. І так вони мовлять: «Він 3 нас зневажив. Піди-но на нього». Юрій же, зажурившись соромом сина свого, собі сказав: «Чи ото нема частки в Руській землі мені і моїм дітям?»

24.VII 1149

3 Ізяслав Мстиславич.









4 Тобто у великі руське свято — день пам’яті Бориса Гліба.

5 Очевидно, Петро Бориславич (див. трим. 16 і 26 до 1147 р.).

[І], зібравши силу свою і половців, він рушив, поклавши надію на бога, місяця липня у двадцять і четвертий [день] 4, і пішов на Вятичі.

Володимир же Давидович послав [посла] до Ізяслава, кажучи йому: «Ось Юрій, стрий твій, іде на тебе, і вже увійшов у наші Вятичі. А ми тобі хреста цілували єсмо, що будем з тобою. Тож я даю тобі знати — споряджайся».

Ізяслав же, це почувши, став готуватися, а | до Володимира послав [у Чернігів] мужа свого, кажучи: «Брате! Бог тобі поможи! Як ото і сам ти говориш, хреста ми єсмо цілували, щоб усім нам бути заодно. Нині ж, брате, осе муж мій 5, а ти пристав свого мужа, і пошлімо [їх] до Святослава Ольговича». Володимир же сказав послу Ізяславовому: «Ми з братом своїм готові єсмо [бути з тобою] за хресним цілуванням, і не дай нам бог од нього одступити. Та коли б додержав [сього] брат наш Святослав».

І от коли ж послані мужі прийшли до Святослава [Ольговича у Новгород-Сіверський], то сказав йому посол Ізяславів: «Так тобі мовить Ізяслав, брат твій: «Хреста ми, брате, на тім єсмо цілували, що бути вам зо мною заодно. А тепер, брате, стрий мій іде на мене. Тож ти, брате, готуйся, як ото Володимир готується [та] Ізяслав, брат його». Володимирові ж мужі та Ізяславові сказали йому: «Брат тобі мовить Володимир і Ізяслав: «Ми хреста єсмо цілували, що усім нам бути заодно. Тож ми, брате, обидва готуємось. І ти, брате, так само готуйся». Але Святослав промовчав і нічого їм [не] одповів. Тільки так він їм сказав; «Ви підіте у свої стани, а я ще вас покличу сюди».

І держав він послів неділю, і сторожів поставив [неподалік] од станів їхніх, щоби до них ніхто ж не прийшов. Послав бо він був [посла] до Юрія, кажучи йому: «Чи ти вправду йдеш на Ізяслава? А якщо так, то дай мені знати. Не погуби-но волості моєї і мені тяготи не завдай!»

Коли ж Святослав почув Юріїв одвіт, то він покликав до себе послів Ізяслава [Мстиславича], і Володимира Давидовича, і брата його Ізяслава, і сказав Святослав Ольгович Ізяславу Мстиславичу: «Верни-но мені добра мойого брата скільки-небудь, і я з тобою буду».

І посол Ізяславів приїхав до Ізяслава [Давидовича] і брата його Володимира, і тут сказав Володимир послу Ізяславовому, мовивши: «Повідай брату Ізяславу: «Святослав же посилав до Юрія, питаючи його: «Чи ти вправду йдеш на Ізяслава?» І Юрій сказав йому: «Як се — не вправду піти? Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши,| волость мою розорив і попалив, а іще й сина мойого вигнав із Руської землі, і волості йому не дав, і мене соромом покрив. Тож або сором /223/ я зніму і за землю свою одомщу, або честь свою добуду, або ж голову свою зложу».

Ізяславів же посол приїхав у Київ і повідав йому, [Ізяславу Мстиславичу], Святославову річ і що йому Володимир сказав. Ізяслав тоді, це вислухавши, не забарився, а послав знову посла свого до Святослава [Ольговича], кажучи йому: «Брате! Ти хреста чесного цілував мені єси, що [тобі] зо мною бути і [що] ворожнечу із-за Ігоря і добра його ти облишив єси. Нині ж, брате, чи не побачивши се, що стрий мій на мене раттю іде, ти се споминаєш? Чи ж не нині хреста чесного додержати, як ти ото цілував єси? Будь зо мною! Чи ти не хочеш бути зо мною і ти вже хресне цілування переступив єси? А я без тебе навіть на Волгу ходив, а чи мені що було? І нині аби зо мною бог був та хресна сила!»

6.VIII 1149

Юрій же, прийшовши, став коло [города] Яришева. І туди до нього приїхав Святослав Ольгович, на Спасів день, і при цім Святослав позвав його до себе на обід, і, тут пообідавши, вони роз’їхалися.

Неділя 7.VIII 1149

А на другий день, у неділю рано, коли сходило сонце, родилася у Святослава Ольговича дочка, і нарекли її в хрещенні ім’ям Марія. І сказав Ольгович Святослав Юрієві: «Брате! Се нам ворог усім — Ізяслав. Він брата нашого вбив».

Понеділок 8.VIII 1149

У той же день пішов Юрій наперед з воями своїми, а Святослав рушив услід за ним на другий день, у понеділок, і догнав Юрія. А тоді, коли вони з’єдналися, послав Юрій і Святослав послів своїх до Давидовичів, кажучи: «Брати! Поїдьте обоє з нами двома на Ізяслава!»

Але Володимир Давидович і брат його Ізяслав так відповіли Юрієві, кажучи: «Ти єси нам хреста був цілував, а Ізяслав, прийшовши, землю нашу спустошив і по Задесенню городи | наші попалив. А нині цілували ми єсмо хреста Ізяславу Мстиславичу. З тими ж [клятвами] ми воліємо обоє бути, а душею не можемо грати». І відмовились вони обидва, і послали [послів] до Ізяслава, і розповіли йому, що Юрій іде на нього і [що] Святослав Ольгович прийде з ним.

6 У Лавр, «на старую» нема.

7 Подальші дані Іп. свідчать, що він стояв тут тижнів зо два.

Юрій же, почувши це, що відмовили йому Володимир та Ізяслав, пішов звідти на [город] Білу Вежу, на стару 6, і стояли вони коло Білої Вежі місяць 7, ждучи до себе половців, а од Ізяслава покори. Та побачивши, що від Ізяслава нема навіть вісті, вони звідти пішли до [ріки] Супою, і сюди [із Божського] приїхав до нього Святослав Всеволодович,— Святослав бо не хотів одступити од вуя свого Ізяслава [Мстиславича], але неволею поїхав стрия свого заради, Святослава Ольговича. І половці дикі прийшли до Юрія сюди на Супій, многе-множество.

Коли ж Ізяслав це почув, він послав [посла] по брата свого по Ростислава і сказав йому: «Ми ото домовились єсмо так: якщо Юрій промине Чернігів, то тобі прийти до мене. Нині ж, брате, Юрій уже проминув Чернігів. Піди-но, хай побачимо ми оба разом, що нам бог дасть». І Володимирові, [братові своєму], він послав війська [в Переяславль]. І тоді Ростислав, зібравши силу свою, пішов до брата свого Ізяслава.

Юрій же сказав: «Підем до Переяславля. Туди йому прийти, щоби там покоритися». І, прийшовши, стали вони коло Куднового сільця, перейшовши [річку] Стряків, тому що в Переяславлі був у залозі Володимир, брат Ізяславів, і Ярополк Мстиславич з порошанами.

Ранок 15.VIII 1149

Ізяслав же, почувши, що Юрій прийшов, [сказав киянам]: «Коли б він прийшов тільки з дітьми [своїми], то котра йому волость люба, ту він і взяв би. Але коли він на мене половців привів і ворогів моїх Ольговичів, то я волію битися». Оскільки ж кияни не хотіли [іти з ним], говорячи: «Мирися, княже, ми не йдемо»,— то він сказав: «Підіте зо мною. Хай | мені добре буде 8 миритися з ними, силу маючи». І пішли кияни за Ізяславом 9, і прибув до нього Ізяслав Давидович на поміч. /224/

Полудень 16.VIII 1149


8 Додано з Лавр.

9 Розрахунки і та обставина, що 15 серпня — це день Успіння богородиці, дають підставу датувати цим числом виступ Ізяслава Мстиславича з Києва (в літописі неодноразово відзначено, що у важливі походи руські князі вирушали саме у ті чи інші свята, у дні пам’яті своїх християнських патронів).

Ізяслав же став, прийшовши, коло [броду] Вітечева, і туди прибув до нього брат його Ростислав із силою великою. І тоді, порадившись, тут перебрели вони обидва Дніпро і звідти рушили на [ріку] Альту. Але тут прийшла до них вість, в полуднє, що стрільці [Юрія] вже переїхали через Стряків, а половці вже йдуть через Стряків до города. Ізяслав тоді й Ростислав приготували до бою воїв своїх і пішли удвох до Переяславля.

А в цей час примчали до них половчина дикого, захопивши [його] коло Переяславля, де ото вони стрілялися. І стали обидва [князі] його допитувати: «Од котрого становища ви приїхали єсте?» І він сказав: «Іздалека ми приїхали єсмо. Але Юрій через те вборзі їхав, що вважав, що до тебе здасться Переяславль».

Ізяслав же, це почувши, повелів перетяти половчина, так, як він був, з опоною А чорних клобуків і молодь свою пустили вони обидва наперед до Переяславля, а самі пішли удвох полками своїми за ними вслід. Стрільці ж, од Ізяслава і од Ростислава прийшовши, одбили противників од города і гнали їх аж до війська їхнього. А Ізяслав і Ростислав, прийшовши до Переяславля і переїхавши Альту, пішли за город полками своїми і стали оба по [ріці] Трубежу.

17-19.VIII 1149
Ранок 20.VIII 1149

Юрій же стояв три дні коло Стрякова. А [на] четвертий день, по [вранішній] зорі, він пішов од Стрякова мимо города, приготувавшись до бою, і став межи двома валами. Став же він полками своїми по ту сторону Трубежа за звіринцем, коло зарості.

Вечір 20.VIII 1149

І стояли полки одні проти одних аж до вечора, а стрільці билися з обох військ. Коли ж прийшла ніч, Ізяслав і Ростислав тут і спішились вище города, по Трубежу. А Юрій там і став коло зарості, там же він і спішився.

10 Тобто не дав йому київського великокняжого стола.

11 В Іп. «цртвоуя» із «с» під титлом; перекладаємо «цесарствуючи», а не «царствуючи», оскільки текст Іп. уповноважує й «црь» (без «с» під титлом) перекладати як «цесар», бо тут же є багато паралельних форм «црь», «цря» із «с» під титлом (тобто треба читати тільки «цесарь», «цесаря»); слово «цар» залишаємо лише для біблійних цитат та окремих поодиноких випадків.

На ту ж ніч Юрій при|слав до нього, [Ізяслава, посла], так мовлячи: «Осе, брате, на мене ти приходив єси, і землю спустошив, і старшинство з мене зняв єси 10. Нині ж, брате і сину, заради Руської землі і християн заради, не пролиймо крові християнської. Дай-но мені Переяславль, хай посаджу я сина свойого в Переяславлі, а. ти сиди, цесарствуючи 11, в Києві. А як не хочеш ти сього зробити, то за всім воля божа».

Ізяслав же цього не вподобав, навіть посла його [не] одпустив, а вирядився увесь із города і став на оболоні, а обоз [лишив] за городами.

І настав ранок. Ізяслав одслухав обідню у святім Михайлі і пішов із церкви, хоча ж Євфимій, єпископ, сльози проливав і молив його: «Княже! Помирися зі стриєм своїм! Многе спасіння дістанеш ти од бога і землю свою ізбавиш од великої біди». Але він не захотів, надіючись на безліч воїв [і] кажучи: «Я добув головою своєю Київ і Переяславль». І пішов він проти Юрія.

Вечерня 21.VIII 1149

Юрій же стояв за Янчиним сільцем, і стояли вони одні проти одних аж до вечерні. Ізяслав тим часом із братом своїм Ростиславом та Володимиром, і з сином своїм Мстиславом, і з Ярополком [Мстиславичем] скликали бояр своїх і всю дружину свою і стали радитися з ними, маючи намір поїхати на Юрія на ту сторону, за Трубіж. При цім одні мужі йому говорили: «Княже! Не їздь услід за ним! [Щоб город] одняти, він перейшов землі і трудився, а сюди прийшовши, не досягнув нічого. А се вже повернув звідси, а на ніч він зовсім звідси піде. І ти, княже, не їздь услід за ним». Другі ж підбивали його, кажучи: «Поїдь, княже! Привів тобі бог — не упустимо його звідси».

Ізяслав же, вислухавши це від одних і других, зволів поїхати вслід за ними. І так, приготувавши до бою воїв своїх, він перейшов услід за ним, [Юрієм], на ту сторону, за Трубіж. Перейшовши полками своїми [і] не сходячи на гору, він став на лузі, навпроти Кузнечих воріт.

І настало полуднє, і побіг перебіжчик | од Юрія з війська, і вони погналися вслід за ним. А сторожі Ізяславові, це побачивши, пополошились, кричачи: «Рать!» Ізяслав же, це почувши, приготував до бою полки свої [і] виступив на поле, де ото є Красний двір. /225/

Вечір 22.VIII 1149

Коли ж Юрій, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович побачили, що полки ідуть, то вони також, приготувавши полки свої до бою, пішли супроти них і, пройшовши вал, там стали. Дивилися вони одні на одних, а стрільці билися з обох військ, і так стояли полки аж до вечора. А тоді Юрій, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, повернувши полки свої, пішли у свій табір.

Ізяслав же, це почувши і побачивши, став радитися з братом своїм Ростиславом, і з Ізяславом Давидовичем, і з двома братами своїми, [з] Володимиром і з Ярополком, і з сином своїм Мстиславом, і з Андрійовичем Володимиром, маючи намір поїхати вслід за ними. Але вони стали радити йому: «Не їздь услід за ними, а пусти їх у їхній табір. [Діло] вже тобі є вірне». Другі ж говорили: «Княже! Вони тікають уже!» Ізяславу ж це до вподоби було, і він пішов услід за ними.





Ранок 23.VIII 1149








Вівторок 23.VIII 1149

Юрій же, і Святослав Ольгович, і Всеволодович Святослав побачили, що вже полки ідуть услід за ними, і вернулися назад, і пішли полками своїми супроти них. І поставив Юрій синів своїх праворуч, а Святослава Ольговича і синівця його Всеволодовича Святослава ліворуч, і пішли полки одні до одних. Коли сходило сонце, вони зступилися, і була січа люта межи ними, і спершу побігли порошани, а потім Ізяслав Давидович, а після сих — кияни. А серед переяславців була змова, вони сказали: «Юрій нам князь. Він свій. Його було нам прикликати іздалека». Це кажучи, вони й побігли. Побачивши ж, що полки Ізяславові і Ростиславові прийшли в замішання, Ізяслав [Мстиславич] полком своїм зітнувся тоді зі Святославом Ольговичем і з половиною Юрієвого полку, і так він проїхав крізь них. І, за ними будучи, він побачив, що | війська всі побігли, і багатьох побили вони, а других руками похватали. І коли Ізяслав побачив, що війська втікають, переможені, він побіг і перебрів [Дніпро] на Канів, всього утрьох, і прийшов до Києва. Сталося ж це місяця серпня у двадцять і третій день.

24.VIII 1149

24-26.VIII 1149
28.VIII 1149

А назавтра Юрій, воздаючи хвалу і славу богові, ввійшов у Переяславль. І, поклонившись святому Михайлу, він пробув у Переяславлі три дні. А звідти він рушив до Києва полками своїми і, прийшовши, став навпроти [монастиря] святого Михайла по лугові.



30.VIII 1149

Ізяслав же порадився з братом своїм Ростиславом, і вони дали знати киянам, кажучи: «Осе стрий наш прийшов, і ми обидва вам об’являємо. Чи можете ви за нас битися?» Та вони сказали: «Володарі наші, князі! Не погубіте нас до кінця. Бо нині отці наші, і браття наші, і сини наші на війні. Ті схоплені, а другі убиті, і оружжя знято. І нині хай вони не візьмуть нас на добичу. Поїдьте обидва у свої волості. Адже ви знаєте, що нам із Юрієм не вжитися. Якщо після сих днів ми де побачимо стяги ваші,— туди ми до вас готові єсмо».

<1.IX> 1149

Ізяслав, отож, і Ростислав, порадившись, роз’їхалися. Ізяслав при цім, зібравшися з жоною і з дітьми, поїхав до [города] Володимира, а Ростислав пішов до Смоленська. Ізяслав же й митрополита Клима забрав із собою. /226/






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.