Попередня     Головна     Наступна




ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1175 — 1184.



Убивство великого князя Андрія Юрійовича володимирського


1174/5
У ніч на суботу,
з 28 на 29.VI 1174

1 В Іп. «въ 28 и день», у Хл. ця сама дата; у Лавр, «июня въ 29 день, на память святою апостолу Петра и Павла, в суботу на ночь»; в Іп. далі також наводиться точна дата убивства; за церковним календарем, наступний день розпочинається з вечерні попереднього (а не з опівночі, як це прийнято астрономічне).

2 Єрусалим — дарохранильниця у вигляді маленької церкви.

3 Ріпіди — опахала; золоті чи срібні кружки із зображенням шестикрилих херувимів, прикріплені до ручок; два диякони, стоячи обабіч престолу, повівають ними над святими дарами після освячення їх.

4 Кандшш — різні підсвічники, стоячі й висячі; висячі світильники називались полікандшіо (від 7 до 12 свічок) і панікандило (понад 12 свічок).

5 Тобто оббито листами позолоченої міді.

6 Сінь, або ківорій — навіс із дорогої оздобленої матерії, який у деяких церквах напинали над престолом; ківорій або підвішували до склепіння, або укріплювали на колонах, що стояли довкола престолу. Розкопки княжого замку і палацової церкви Різдва богородиці у Боголюбому показали, що згаданий у літопису ківорій являв собою, очевидно, окрему споруду зовні церкви, поблизу її західних дверей.

7 Деісус — ікона (одна або три), де в центрі зображено Ісуса Христа в царському одінні, а праворуч і ліворуч у молитовних позах Богородицю та Іоанна Хрестителя.

8 Закінчення цього опису треба читати нижче, через абзац — текст «верх же він золотом прикрасив» до «і по склепіннях навколо»; тут один опис пристосовано до двох церков — однобанної Різдва богородиці у Боголюбому і п’ятибанног о Успенського собору у Володимирі-Суздальському.

9 Амвон — середина солеї (підвищеного місця перед іконостасом) проти царських врат, на якій читають Євангелія, проголошують проповіді тощо.

10 Пояс — тут: аркатурний пояс, верхня частина церковних стін, на якій робили різні оздоблення.

11 Вітрила — флюгери.

12 Єванг. від Матфія XXV, 40.

13 Псалом СХІ, 5, 6.

У РІК 6683 [1175]. Убитий був великий князь Андрій суздальський, син Юріїв, онук Володимира Мономаха, місяця червня у двадцять і восьмий день 1, напередодні [дня пам’яті] святих апостолів [Петра і Павла]; день тоді був субота.

Спорудив же він був собі город кам’яний, на ім’я Боголюбий; так оддалеки, як ото Вишгород од Києва, так само і Боголюбий од Володимира.

Сей благовірний і христолюбивий князь Андрій, змолоду Христа возлюбивши і пречистую його матір, а помисел і ум облишивши, душу свою, яко палату красну, прикрасив усякими доброчесностями. Він уподібнився царю Соломону: яко дім господу богу, він і церкву преславну Різдва святої богородиці, кам’яну, посеред города спорудив у Боголюбому і оздобив її ліпше від усіх церков.

Подібно до тої Святої святих, що її був Соломон, цар премудрий, спорудив, так і сей князь, благовірний Андрій, спорудив церкву оцю на пам’ять про себе. І прикрасив він її іконами многоцінними, золотом і камінням дорогим, і жемчугом великим безцінним, і нарядив він її різними прикрасами, і оздобами з яшми прикрасив, і всякими узороччями убрав її. А од сяйва й дивитися було ніяк, бо вся церква була золота. І прикрасив він її, і спорядив її начинням золотим і многоцінним так, що всі, хто приходить [сюди], дивуються, і всі бо, хто бачив її, не можуть висловити незвичайну красу її. І золотом, і емаллю, і всякою дорогоцінністю, і церковними юздобами вона прикрашена, і всяким начинням церковним: і Єрусалим 2 [у ній] золотий з каменями дорогими, і ріпідами 3 многоцінними [вона споряджена, і] кандилами 4 різноманітними. Усередині церкви, од верха і до долу, і по стінах, і по стовпах, оковано золотом 5, і двері ж, і одвірки церкви золотомтаки оковано. Була ж і сінь б золотом оздоблена од верха і до Деісуса 7. І всякою дорогоцінністю церковною вона сповнена, прикрашена всякими витворами 8.

Князь же Андрій городські стіни Володимира сильно був укріпив і до них ворота Золоті виготовив, а другі із срібла зробив. І звів він церкву кам’яну соборну святої Богородиці, предивну вельми. І всякими різноманітними прикрасами нарядив він її із золота і срібла, і п’ять верхів її позолотив, а троє дверей церковних золотом оздобив. Камінням дорогим і жемчугом многоцінним він убрав її, і всякими узороччями прикрасив її, і багатьма панікадилами золотими та срібними освітив церкву, а амвон 9 із золота і срібла зробив, а богослужебного начиння, і ріпід, і всякого спорядження церковного, золотом, і камінням дорогим, і жемчугом великим [оздобленого, було] вельми багато; і три єрусалими вельми великі він зробив, що [були] з чистого золота і з каміння многоцінного.

І всіма оздобами і прикрасами обидві [церкви] були подібні диву, до Соломонової Святої святих. І в Боголюбому, і в городі Володимирі верх же він золотом прикрасив, і склепіння позолотив, і пояс 10 золотом оздобив, камінням осяяв, і башту він позолотив іззовні церкви, а по склепіннях птахів золотих, і кубки, і вітрила 11, золотом прикрашені, поставив — і по всій церкві і по склепіннях навколо. Після цього ж він інших багато різних церков кам’яних поставив і монастирів багато спорудив.

На весь бо церковний чин і на церковників одкрив йому був бог сердечні очі, він не затьмарив ума свого п’янством, і кормителем був він ченцям, і черницям, і вбогим, і всякому чину він яко улюблений отець був. Особливо ж на милостиню він був милостив, слухаючись /313/ господа, який глаголить: «Оскільки вчинили ви братії меншій моїй, то мені ви вчинили» 12, і також [як] Давид говорить: «Добрий муж милує і дає весь день, він за господом не спіткнеться» 13. Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили, й іншого добродіяння багато в нім було, і всякий добропорядний обичай він мав.

Уночі він входив у церкву і свічі запалював сам, і, бачачи образ божий, на іконах написаний, дивився [на нього], яко на самого творця. І всіх святих, на іконах написаних, бачачи, смиряв він образ свій, сокрушався серцем і зітхав [із глибини] серця, і сльози лив із очей, покаяння Давидове приймаючи, плачучи за гріхи свої. Возлюбивши нетлінне паче тлінного, і небеснеє — паче дочасного, і царство зо святими у вседержителя бога — паче минущого сього царства земного, він і всякою доброчесністю був прикрашений, другий мудрий Соломон.

І се також добродійство він мав: він велів повсякдень возити по городу поживок і питво різне недужим і вбогим на потребу. І бачачи всякого нищого, який приходив до нього просити, він, подаючи їм те, чого вони просили, говорив так: «А може, се єсть Христос, що прийшов випробувати мене?» І так він Приймав усякого, приходящрго до нього, як ото Христос заповідав [і] сказав: «Оскільки ви сим, меншим, учинили, братії моїй, то мені ви вчинили» 12. І слово це пам’ятав він у серці завжди.

Тому достойно од бога страдницький вінець прийняв ти єси, княже Андрію, чиє ім’я означає мужність. Ти слідом обох братів благорозумних святих страстотерпців, [Бориса і Гліба], пішов єси, кров’ю умившись страждання твоєю. Бо якщо напасті нема, то нема вінця, а якщо муки нема, то нема нагороди. Всякий бо, хто додержує доброчесності, не може тому без многих ворогів бути.

14 Єванг. від Матфія XXVII, 25.

15 Єванг. від Іоанна XV, 13 і від Луки XIV, 26 (або 27 чи 33).

16 В Іп. хибно «благолюбивии», у Хл. «боголюбивыи»

Отож князь Андрій, почувши наперед, що мають його вбити вороги, духом розгорівся божественним і вважав це за ніщо, говорячи: «Господа бога мойого, вседержителя і творця свойого, возлюбленії люди на хресті пригвоздили, говорячи: «Кров його хай буде на нас і на дітях наших» 14. І ще глаголить слово [божеє] устами святих євангелістів: «Якщо хто положить душу свою | за други свої, той може моїм учеником бути» 15. Сей же боголюбивий князь не за друга, а за самого творця, який сотворив усе із небуття в буття, душу свою положив.

Тому в пам’ятний день убивства твойого, страстотерпче княже Андрію, прогнівалися небеснії вої, бачачи кров, що проливається за Христа. Ридає ж множество правовірних, бачачи отця сиротам і кормителя, зорю світоносну, що вона меркне для них, які в мороці пробувають. А окаяннії вбивці вогнем охрестяться безконечним, що спалює всякого гріха купину, себто діяння. Ти ж, страстотерпче, молися всемогущому богу за плем’я своє, і за рідних [своїх], і за землю. Руськую, щоб він дав мирові мир. Та ми до попереднього повернемось.

П’ятниця, обідня 28.VI 1174

Се ж сталося в п’ятницю, на обідні, рада [ця] лукава, пагубовбивча. Був ото в нього, [Андрія], Яким, слуга, улюблений ним. І почув він од когось, що брата його князь велів скарати, і кинувся він за диявольським наущенням, і побіг, волаючи, до браття свого, до злих порадників, як той Іуда до жидів, стараючись угодити отцю своєму — сатані. І стали вони мовити: «Сьогодні він того скарав, а завтра нас. Так подбаймо про князя сього». І врадили вони убивство на ніч, як ото Іуда проти господа.

І коли настала ніч, то кинулись вони, взявши оружжя, пішли на нього, яко звірі лютії. Та коли йшли вони до ложниці його, то пройняв їх страх і трепет, і побігли вони з сіней, і, пішовши в медушу, пили вино. А сатана веселив їх у медуші, слугуючи їм невидимо, збуджуючи і укріплюючи їх [на те], що вони йому були пообіцялися. І тоді, упившись вином, пішли вони на сіни.

Заводієм же убивцям був Петро Кучков, зять [Якимів], Амбал, ясин, ключник, Яким Кучкович, а всіх невірних убивць [було] /314/ числом двадцять, що зібралися були на окаянну раду того дня у Петра у Кучкова, зятя [Якимового] 17.

Ніч на суботу,
з 28 на 29.VI 1174




28.VI 1174

17 3 літопису не цілком зрозуміло, чиїм зятем був Петро Кучков (Кучкович), хто такий Яким Кучкович. Ситуація прояснюється на основі даних «ПовЪсти о зачалЬ царствующего града Москви», які відомі також за іншими джерелами і наведені у Татіщева. Коло ріки Москви було відоме з літопису село Кучкове, власність великого боярина (за Татіщевим — тисяцького) Степана Івановича Кучка. 1147 р. сюди приїхав Юрій Володимирович і, будучи жонатим («другые жены многи приводя, веселяся почасту») та п’ючи з дружиною, взяв собі за полюбовницю і піддатливу красуню, жону Кучка. Обурений Кучко запер свою жінку під замок. Юрій за це його вбив, а дочку забитого Улиту тут же віддав за свого сина Андрія (за «Синопсисом» його друге ім’я — Китай), можливо, уже один (чи більше) раз одруженого на невідомій жінці, бо тоді йому було добрих 35 літ. Справили весілля, на яке приїхали, зокрема, чернігівський князь Святослав Ольгович із сином Олегом, привізши Юрієві в дарунок гепарда (див. про це під 1147 р.). Забрали тоді й обох малолітніх сиріт, синів Кучка — Петра і Якима, котрі потім жили у Володимирі-Суздальському. Пройшли роки. Петро Кучков, як виходить, одружився з дочкою Якима, улюбленого слуги Андрія Юрійовича. Яким Кучкович, мабуть, був іще парубком. З цих же джерел відомо, що брат Андрія Юрійовича Михалко (чи Всеволод?) тоді ж убив учасників змови, а третю (?) жону Андрія, родом, за Татіщевим, (ясиню) (осетинку) чи, за іншими припущеннями, булгарку, теж скарали чи заслали в монастир. Можна припустити, отже, що ясин Амбал, ключник Андрія Юрійовича, був родичем його третьої (?) жони.

18 В Іп. хибно «вынялы», у Хл. «выняль».

Коли ж приспіла суботня ніч, у [день] пам’яті святих апостолів Петра й Павла, вони, взявши оружжя, прийшли, яко звірі дикії, до ложниці, де ото блаженний князь Андрій лежить, і сказав один, стоячи | коло дверей: «Господине, господине!» І князь спитав: «Хто се є?» А він же сказав: «Прокопій». І мовив князь: «О парубче, ти не Прокопій!» Вони ж, почувши слово княже [і] прискочивши до дверей, стали бити в двері і силою виламали двері. Блаженний же схопився, хотів узяти меча, і не було тут меча, бо його в той день вийняв 18 Амбал, ключник його: той бо меч був [мечем] святого Бориса. І вскочило двоє окаянних, і схопилися з ним, та князь кинув одного під себе, і вони, подумавши, що кинуто князя, поранили навіть свого друга. А потім, пізнавши князя, боролися вони з ним завзято, бо він був сильний, і сікли його мечами і шаблями, і списами завдали йому ран. І сказав він їм: «О горе вам, нечестивії! Чого ви уподібнюєтеся Горясіру? 19 Яке я вам зло учинив? А що кров мою ви пролили на землі, то хай бог одомстить вам і мій хліб!» А сі нечестиві, подумавши, що його вбито до кінця і взявши друга свого, винесли його звідти. Трепечучи, вони одійшли.

Він же, зопалу вискочивши вслід за ними і почавши кричати й кликати од болю в серці, пішов під сіни, і вони, почувши голос, вернулися назад на нього. І коли вони стояли, то сказав один: «Стоячи, я бачив, як князь ішов із сіней долів». І вони сказали: «Поглядіть його!» І побігли вони подивитись на нього, аж нема [його] там, де вони пішли од нього, убивши. І сказали вони: «Тож ми погибли єсмо! Вборзі шукайте його!» І тоді, запаливши свічі, знайшли вони його по [слідах] крові.

Князь же, побачивши, що вони йдуть до нього, підвів руки до неба [і] помолився богу, говорячи: «Хоча, господи, і в сьому осудження і кінець я приймаю, хоча й багато я согрішив, господи, заповідей твоїх не додержавши, але знаю я, який ти милостив єси. Ти бачиш того, що плаче, і спішиш назустріч, навертаючи блудного». І, зітхнувши з глибини сердечної, він пролив сльозу і спом’янув усе, що було з Іовом 20, і роздумував у душі своїй, і говорив: «Господи! Хоча ж у часи живоття мойого [добра було] мало, а повно гріха і злих діл, та одпущення ти мені даруй і сподоби мене, господи, недостойного, прийняти кінець сей так, як ото всі святії. Нізащо бо такі страждання і різні смерті находили на праведників». [І] як святії пророки і апостоли з мучениками [страдницький] вінець приймали і вслід за господом кров свою проливали, і як і святії священномученики і преподобнії отці многїі напасті, і гіркії муки, і різнії смерті прийняли, випробувані бувши дияволом, мов золото в горнилі, «їх же молитвами, господи, до вибраного твойого стада з правобічними вівцями причисли мене». І як святії правовірнії цесарі пролили кров свою, страждаючи за люди свої. «А іще ж і господь наш, Ісус Христос, ізбавив світ од спокуси диявола чесною кровію своєю». І, так мовлячи, він утішав себе і знову говорив: «Господи, поглянь на неміч мою, і побач смирення моє, і злую мою печаль, і скорботу мою, що нині проймає мене, бо, [на тебе] уповаючи, я терплю. І за все це дякую я тобі, господи: що смирив ти єси душу мою і в царствії твоїм причасником мене зробив. І осе нині, господи, якщо ж кров мою проллють, то причисли мене до сонму святих мучеників твоїх, господи».

І коли він говорив це і молився за гріхи свої до бога, то сидів він за стовпом сходів. А вони довго шукали його, і побачили його, що сидів, мов ягня непорочне, і тут окаянні прискочили до нього, і Петро відтяв йому праву руку 21. Князь же, глянувши на небо, сказав: «Господи! В руки твої передаю тобі я душу мою». І тоді упокоївся.


Неділя, до світання 30.VI 1174

19 Горясір — убивця, який 1015 р. за наказом Святополка Окаянного звелів зарізати Гліба Володимировича.

20 Див. прим. 18 до 1147 р.

21 На мініатюрі Радз. йому відрубують ліву руку, як і було насправді; це підтверджено антропологічним обстеженням скелета князя.

Убитий же він був у суботу на ніч. А перед світом на другий день, у неділю, [в день] пам’яті дванадцяти апостолів, ті ж окаянні, пішовши звідтіля, вбили Прокопія, улюбленця його. А звідти пішли вони на сіни і вибрали золото, і каміння дороге, і жемчуг, і всяке /315/ узороччя — аж до всякого улюбленого майна — і, поклавши на улюбленцевих коней, до світання одіслали звідти.

А самі, взявши на себе оружжя княже улюблене, почали вони збирати дружину до себе, кажучи: «Та хіба ж на нас приїде дружина володимирська?» І зібрали вони військо, і послали [послів] до [города] Володимира: «Чи ви замишляєте що на нас? Бо ми хочемо з вами [се] закінчити. Не про нас бо одних дума [ся], але й про вас. Бо й ви так само думаєте». І сказали володимирці: «Якщо хто з вами в думі, то нехай він буде вам, а нам — без надоби». І розійшлися вони, і взялись грабувати — страшно дивитися.

І побіг на місце [вбивства] Кузьмище, киянин, аж нема там князя, де він був убитий. | І став питати Кузьмище: «Де є убитий господин?» І вони сказали: «Лежить он, виволочений в город. Але ти не смій узяти його. Так тобі мовлять усі. Ми викинемо його псам. Якщо ж хто подбає за нього, той наш ворог є, і того ми уб’єм!» І став плакати над ним Кузьмище: «Господине мій! Як ти не розпізнав єси мерзенних і нечестивих пагубовбивчих ворогів своїх, що йшли до тебе? Або як ти не додумався єси побідити їх, колись перемагаючи полки поганих болгар?» /302/

І так оплакував він його, і прийшов Амбал, ключник, ясин родом,— а той держав кормило в усім домі княжім, і над усіма [князь] дав був йому волю. І сказав, глянувши на нього, Кузьмище: «Амбале-вороже! Скинь же ковер, чи що, щоб послати або чим прикрити господина нашого». І сказав Амбал: «Ти йди звідси, ми викинемо його псам». І сказав Кузьмище: «О єретиче! Уже псам викинути? А чи пам’ятаєш ти, жидовине, в якій одежині ти прийшов був? Ти нині в оксамиті стоїш, а князь нагий лежить? Та я благаю тебе, скинь мені що-небудь». І той скинув ковер і корзно 22.

22 Ковер — різновид килима; корзно — плащ, накидка (див. ще прим. 34 до 1015 р.).

23 Притвор — вхідна частина церкви; тут мовиться про зовнішній не покритий дахом притвор (паперть).

І, загорнувши його, [князя], він поніс його в церкву, і сказав: «Одімкніте мені божницю». І вони одказали: «Кинь його тут у притворі 23, коли тебе печаль узяла»,— бо вже вони п’яні були. І сказав Кузьмище: «Уже тебе, господине, пахолки твої не признають. А колись, якщо ж купець приходив із Цесарограда, і з інших країв, із Руської землі а чи [з] Латинян, то до всього християнства і до всіх поганих ти говорив: «Уведіте їх у церкву і на хори, хай побачать істинне християнство і охрестяться». Як воно й сталося: і болгари, і жидове, і всі погани, бачивши славу божую і красу церковную, і ті більше плачуть по тобі, а сі навіть у церкву не велять положити». І так положив він його у притворі коло божниці, прикривши його корзном, і лежав він тут два дні і [дві] ночі.

2.VII 1174

На третій день прийшов Арсеній, ігумен [монастиря] святих Кузьми і Дем’яна, і сказав: «Довго нам дивитися на старших ігуменів і довго сьому князю лежати? Одімкніте мені божницю, нехай я одспіваю | над ним. Вложимо його або в буді, або ж у гроб. А коли перестане лиходійство се, то тоді, прийшовши з Володимира, і однесуть його туди». І, прийшовши і взявши його, крилошани боголюбські внесли його в божницю, і вложили його в гроб кам’яний, одспівавши над ним заупокійну службу з ігуменом Арсенієм.

24 Посл. Павла до римлян IV, 15.

25 Див. прим. 13 до 1155 р.

26 Посл. Павла до римлян XIII.

27 Посл. Павла до римлян XIII, 2, 4.

28 Див. прим. 8 до 945 р.

Городяни ж боголюбці розграбували дім княжий і майстрових, які прийшли були для діла, [забрали] золото і срібло, одежу і паволоки — майно, що йому не було числа. І багато зла вчинилося у волості його: доми посадників його і тивунів пограбували, а [їх] самих, і отроків його, і мечників побили, а доми їх пограбували, не відаючи, що говориться: «Де ото закон, там і обид багато» 24. Грабіжники ж, навіть із сіл приходячи, грабували. Так само й у Володимирі [було], поки ж не став ходити [піп] Микулиця з [образом] святої богородиці 25, в ризах, по городу: тоді перестали грабувати. /317/

Пише апостол Павло: «Всяка душа властям [нехай] повинується, бо власті богом настановлені» 26. Природою бо земною цесар подобен єсть до всякої людини, а владою сану — вищий, як бог. Говорить великий Златоустець: «Якщо хто противиться власті, він противиться закону божому. Князь бо недарма носить меч, бо він слуга божий єсть» 2?. Та ми до попереднього повернемось.

П’ятниця 5.VII 1174

У шостий день, у п’ятницю, сказали володимирці ігумену Феодулові і Луці, доместику 28 святої Богородиці: «Спорядіть обидва носилиці, нехай поїдем візьмемо князя великого і господина свойого Андрія». А Микулиці вони сказали: «Збери попів усіх. Облачившись у ризи, вийдіте ж перед Серебряні ворота зі святою богородицею. Там підождеш князя». І він так зробив. Феодул, ігумен [монастиря] святої Богородиці володимирської, з крилошанами і з володимирцями поїхали по князя в Боголюбий і, взявши тіло його, привезли до Володимира з честю і з плачем великим.

29 Це народне голосіння, яке дає цінну фактичну інформацію, тлумачили по-різному. Наш переклад точно передає оригінал. І ситуація ясна, у ній яскраво виступає момент авторської присутності. Убитого Андрія везуть із Боголюбого до Володимира. Біля Срібних воріт його зустрічає, плачучи, народ. Процесія іде в город, проходить мимо натовпу до Успенського собору, що виблискує своїм золотим порталом («врата», «ворота» — канонічна назва церковних вхідних дверей). Покійного вносять «в ту церкву тими золотими воротами». Згідно з народними уявленнями, покійник поїхав у далекий край. Андрій, якого внесли через золоті ворота в Успенську церкву,— голосять люди,— поїхав, очевидно, до Києва, здобути який він так жадав.

Мідні позолочені ворота володимирського Успенського собору, оздоблені різними зображеннями, були, безумовно, подібні до дверей боголюбовської церкви Різдва богородиці, в якої «і двері ж, і одвірки золотом-таки оковано». Як свідчить голосіння, за розпорядженням Андрія і на його кошти ворота Успенського собору було зроблено («послав був робити тій церкві») у Києві, на Великім Ярославовім дворі, де, отже, працювали видатні майстри-декоратори. Ці ж кияни, що створили золоті ворота собору, були, безсумнівно, у складі тих «изъ всЂхъ земль мастеры» (Лавр., 1160 р.), які в 1160 р. оздоблювали золотом («хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі золоті») закладений ще 8 квітня 1157 р. Успенський собор. Ворота собору було виготовлено і встановлено в стіну до того, як почалося оздоблення храму,— це звичайна послідовність опоряджувальних робіт. Є підстави твердити, що київські майстри брали участь і в побудові Золотих воріт города Володимира; вони за головними розмірами дуже близькі до Золотих воріт Києва.

30 Посл. Павла до євреїв XII, 6, 7.

31 Що це за Андрієві брати — Роман і Давид, літописи не уточнюють; у покажчиках до літописів їхні імена випущено. Традиційною є думка, що тут маються на увазі Борис-Роман і Гліб-Давид Володимировичі, убиті 1015 року за наказом Святополка Ярополковича Окаянного, як брати Андрія за своєю долею, його духовні брати, котрих чекає райське блаженство за перенесені муки.

32 Юрій.

33 Гліба Ростиславича рязанського, сина Ростислава Ярославича від невідомої жони; оскільки ж Мстислав і Ярополк Ростиславичі названі шуринами, братами жінки Гліба, то ясно, що вона була дочкою Ростислава Юрійовича.

І минуло трохи часу, і почав виступати стяг од Боголюбого, і люди не могли ніяк удержатися, а всі волали і од сліз не могли дивитися, і плач далеко було чути. І став увесь народ, плачучи, мовити: «Чи ти вже до Києва поїхав, господине, в ту церкву тими золотими воротами, що їх ти послав був робити тій церкві на Великім дворі на Ярославовім, кажучи: «Я хочу спорудити церкву таку саму, як і ворота сі золоті 29. Нехай буде пам’ять усьому роду моєму». І так плакав по ньому весь город, і, опрятавши тіло його, з честю і зі співами благохвальними положили його в чудовній, хвали достойній, у святій Богородиці Золотоверхій, що її він сам був спорудив. /318/

Сей бо князь Андрій не дав за живоття свойого тілу своєму покою, а очам своїм дрімоти, доки ото не звів дім істини, захисток усім християнам — [церкву] цариці небесних чинів і владичиці усього всесвіту, яка всякого чоловіка і многими путями до спасіння приводить. Як ото апостол [Павло] учить: «Кого любить господь, то того й карає, і б’є ж він кожного сина, якого приймає. Бо якщо ви покару терпите, то бог поводиться з вами, як із синами» 30. Не поставив же бог прекрасне сонце на одному місці, а доволі його, щоб звідти увесь всесвіт освітити, бо сотворив він йому схід, і полуднє, і захід.

Так і угодника свого, Андрія-князя: не привів він його до себе дарма, а щоб міг він таким життям також і душу свою спасти. Адже кров’ю мученицькою омивши гріхи свої, він і з двома братами своїми, з Романом і з Давидом 31, однодушно до бога прийшов і в [такому] райському блаженстві несказанно оселявся з ними обома, що його [ні] око не бачило, ні вухо не чуло, ні на серце людині [яке не] зійшло, а яке уготував бог тим, що люблять його, сподобившись ті блага видіти вовіки.

Радуєшся ти, Андрію, княже великий, уповання маючи на всемогущого і між багатих найбагатшого,— на бога, що сидить на високостях! Молися, [щоб] помилував він браття твоє, дав їм побіду над ворогами, і мирне володарювання, і цесарювання славне й многолітнє в усі віки віків. Амінь.

Довідавшися ж про смерть княжу, ростовці, і суздальці, і переяславці, і вся дружина, од малого до великого, з’їхалися до Володимира і сказали: «Се вже так сталося. Князь наш убитий, а дітей у нього нема. Синок його малий 32 у Новгороді, а брати його в Русі. По кого пошлемо між своїх князів? Нам князі муромські і рязанські є в сусідах, та ми боїмося помсти їх: іще підуть зненацька раттю на нас, бо князя в нас нема. Пошлім-но до Гліба 33, кажучи: «Князя нашого бог узяв, а ми хочемо обох Ростиславичів, Мстислава [і] Ярополка, твоїх шуринів». Отак, хресне цілування забувши,— цілувавши князю Юрію [Володимировичу] про менших князів, про дітей [його], про Михалка і про брата його [Всеволода] ,— переступивши хресне цілування, посадили вони Андрія [Юрійовича] , а менших вигнали і потім, після Андрія, не спом’янули [їх], а слухали Дідильця і Бориса, двох рязанських послів.

І, присягнувшись святою богородицею 25, послали вони [послів] до Гліба [Ростиславича]: «Твої два шурини — се наші князі. Бо осе, присягнувши межи собою, послали ми до тебе послів своїх, а ти приставиш до них послів своїх, нехай вони ідуть по обох князів наших у Русь». Гліб же, почувши [це], рад був, що йому честь складають і шуринів обох його хотять. І, присягнувшись хресним цілуванням і святою богородицею, послали вони по них, кажучи: «Ваш отець добрий був, коли у нас був. Поїдьте-но оба до нас княжити, а інших ми не хочемо».

Посли, приїхавши, повідали річ дружинину Михалку і Всеволоду Юрійовичам, що були з ними обома, [Мстиславом і Ярополком], у князя Святослава [Всеволодовича] в Чернігові. І сказали Мстислав і Ярополк: «Поможи бог дружині, що не забувають вони любові отця нашого». І, порадившись, вони самі сказали: «Чи зле, чи добре усім нам, підемо всі чотири, і Юрійовичів два, [і] Ростиславичів два».

І рушили удвох попереду Михалко Юрійович [і] Ярополк Ростиславич. Присягнувши межи собою, цілувавши хреста із рук єпископа чернігівського [Порфирія], давши Михалкові старшинство, вони оба приїхали в Москву. Почувши, ростовці обурилися цим [і] сказали Ярополку: «Ти поїдь сюди». А Михалку вони сказали: «Ти пожди трохи в Москві».

Ярополк тоді поїхав, потай од брата, до дружини в Переяславль-[Суздальський]. А Михалко, побачивши, що брат поїхав, також поїхав до Володимира-[Суздальського] і заперся в городі. Дружини в городі не було, бо вони поїхали були назустріч Ярополку. /319/ І, побачивши князя Ярополка, вони привітали його, і, присягнувши хресним цілуванням, із ним поїхали до Володимира на Михалка.






Серпень-вересень 1174

Михалко ж заперся в городі, а [дружини] володимирців не було у Володимирі, бо вони поїхали були, за велінням ростовців, назустріч обом князям з півторома тисячами, і ті так само цілували хреста. І приїхала зо всією силою ростовська земля на Михалка до [города] Володимира, і багато зла вони вчинили, і муромців і рязанців привели, і попалили довкола города. Володимирці ж билися з городських стін, [і] свята богородиця помагала їм. І стояли вони довкола города сім неділь, і свята богородиця ізбавила город свій. Бо володимирці, не видержуючи голоду, сказали Михалку: «Ти мирися або промишляй про себе». І він, одповівши, сказав: «Ви праві єсте. Чи вам задля мене погинути?» [І] поїхав він у Русь, [і] проводили його володимирці з плачем великим.

Потім же володимирці, присягнувши з обома Ростиславичами хресним цілуванням, що вони оба не вчинять ніякого зла городу, вийшли з хрестами назустріч Мстиславу і Ярополку з города. І, ввійшовши в город, заспокоїли вони володимирців, і, розділивши волость Ростовську, сіли обоє княжити.

А Ярополка-князя посадили володимирці з радістю в городі Володимирі на столі, у святій Богородиці весь обряд звершивши. Бо не проти обох Ростиславичів билися володимирці, а не хотячи покоритися ростовцям, і суздальцям, і муромцям, тому що ті говорили: «Ми спалимо Володимир або ж якогось посадника в нім посадимо. Вони є наші холопи-каменярі». Потім же ростовці посадили Мстислава у себе в Ростові, на столі дідньому і отчому, з радістю великою.



Вівторок 11.II 1175

Тої ж зими оженився Ярополк Ростиславич, князь володимирський. Пославши [сватів] до Смоленська, він узяв за себе княгиню, дочку Всеслава [Васильковича], князя вітебського. Вінчався він із нею у Володимирі, у святій Богородиці, місяця лютого в одинадцятий день, у вівторок м’ясопусної неділі 34.

1175

Того ж року смольняни вигнали од себе Романовича Я|рополка, а Ростиславича Мстислава ввели до Смоленська княжити.

1174/5

34 В Іп. «генваря въ 3 день масопустьнои недЂлЂ во вторникъ»; у Хл. і Лавр, ця сама помилкова дата; з «Хроніки Лівонії» Генріха Латвійського відомий ще син Всеслава Васильковича Володимир, князь полоцький.

35 Див. прим. 12 до 996 р. та прим. 4 до 1093 р.

36 У Лавр. «городи».

Того ж року, коли оба Ростиславичі, [Ярополк і Мстислав], сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами 35, бо самі князі, молодими будучи, слухали бояр, а бояри навчали їх брати побільше. [У] святій Богородиці володимирській вони золото і срібло взяли оба в перший день, [і] ключі відібрали [од] церковних скарбниць, і город 36 її [забрали], і данини, що [їх] надав був церкві тій блаженний князь Андрій.

І почали володимирці мовити: «Ми єсмо двох вільних князів прийняли до себе, хреста цілували на всім. А сі як не своєю волость вважають, ніби не збираючись у нас сидіти. Грабують вони не тільки волость усю, але й церкви. Подумайте-но, браття!» І послали вони [вість] до ростовців і до суздальців, даючи їм знати про обиду свою. Та вони, [ростовці і суздальці], на словах були за них, а ділом були далеко. А бояри князів тих обох кріпко держалися.

1174

У той же рік почав війну Олег Святославич. Він послав [послів] до шуринів своїх, [Рюрика, Давида і Мстислава Ростиславичів], і повів їх на брата свого Святослава [Всеволодовича] на Чернігів. І, прийшовши, Ростиславичі та Ярослав [Ізяславич] попалили [городи] Лутаву і Моровійськ. Цілувавши хреста, вони вернулися до себе, а Олег із двома братами, [Ігорем та Всеволодом], прийшов до Стародуба. Та города він не взяв, а що [було] скоту навколо Стародуба [з] усіх сіл його, [Святослава Всеволодовича], він, зайнявши, погнав до Новгорода- [Сіверського].

Святослав тоді з братом Ярославом пішов на Олега до Новгорода. І приступили вони до города, і вийшов супроти них Олег, нарядив військо своє. І зступилися вони, [але], тільки стріливши по стрілі, [вої його] побігли, а сам князь утік у город. Дружину ж його вони захопили, а другу посікли, а острог попалили. І назавтра він /320/ прислав [послів] просити миру, і, замирившись, вернулися вони до себе.

1174/5

Того ж року родився Ігореві [Святославичу] син, і нарекли його ім’ям Олег, а в хрещенні Павлом.

Кін. 1174

Тоді ж прийшов був Роман [Ростиславич] зі Смоленська до братів своїх на підмогу, і Ярослав [Ізяславич] сказав: «Ви привели єсте | брата свойого Романа і даєте йому Київ». І пішов він із Києва в Луцьк. Вони ж стали слати [послів] услід за ним, запрошуючи його назад у Київ, але він не послухав їх і пішов у Луцьк. Роман тоді сів у Києві на столі діда свойого і отця свойого.

1175/6
21.V 1175


1 Див. прим. 17 до 1175 р.

2 В Іп. хибно «Лакшу», у Хл. «Коулашкоу».

3 У Хл. «загородя».

4 Себто, сталеві лати і кольчуги блищали, як лід.

5 В Іп. і Лавр. «Мстиславичи»,— тобто дружина, вої Мстислава.

У РІК 6684 [1176]. Пішов Михалко [Юрійович] і Всеволод, брат його, із Чернігова місяця травня у двадцять і перший день, у празник Костянтина і Олени, а Святослав [Всеволодович] приставив [до них] сина свого Володимира з військом. Але коли Михалко вирушив, то пойняла його недуга тяжка на [ріці] Свині. І, положивши на носилиці, несли [його] ледве тільки живого. [І] йшли з ним до Кучкова, себто до Москви 1, і тут зустріли його володимирці з Андрійовичем Юрієм, бо одні володимирці були до нього добрі.

Коли він сів обідати, то прийшла йому вість, що синовець його Ярополк [Ростиславич] іде на нього. І вийшли вони із Москви, і рушили до [города] Володимира. Ярополк же, почувши [це], уступив їм на сторону, а московляни, почувши, що йде на них Ярополк, вернулися назад, оберігаючи доми свої. І переїхав [Михалко] ріку Кулакшу 2, і перебували вони на полі Белеховім, а Володимир Святославич їхав попереду. І виступило військо [Мстислава] із загір’я 3, всі в бронях, немов кожен у льоду 4, і вдарив він на них, [воїв Володимира], зненацька, і підняли [вої Мстиславові] стяг. Михалко тим часом готувався з братом Всеволодом, наряджаючи полки свої. [І] пішов Мстислав [Ростиславич] із суздальцями, а Всеволод [Юрійович] із володимирцями і з Володимиром [Святославичем], нарядивши полки, рушили до них. І пішли вої Мстиславові 5, кричачи, немов пожерти [противників] хотячи, [а] стрільці стріляли з обох полків. Михалко ж іще був недужий, носили його на носилицях, і хоча тих було многе-множество, а правда була І святий спас із Михалком. Отож вої Мстиславові 5, не доїхавши, покинули стяг і побігли, гнані гнівом божим і святої богородиці, [і] поміг бог Михалку і брату його Всеволоду. /321/

Неділя 15.VI 1175

6 Ім’я Февронії відоме з Лавр.; так само ім’я Марії, за грузинськими джерелами, — осетинки, відоме з Лавр.; вона померла 19 березня 1205 р., незадовго перед цим прийнявши чернецтво під ім’ям Марфи (на честь імені своєї сестри Марфи); 1209 р. Всеволод Юрійович оженився вдруге, за Воскр., на Любові, дочці князя вітебського Василька Брячиславича, одруженого (за дослідженнями) з невідомою на ім’я дочкою Давида Ростиславича; Василько, за дослідженнями, мав ще сина Брячислава, жінка якого невідома; дочка Брячиславова, яка, за Татіщевим, мала ім’я (Прасковія), а за іншими даними — Олександра, була, за Новг. I, дружиною Олександра Ярославича Невського.

7 Ім’я цього синівця (племінника) Гліба Ростиславича, сина Юрія Ростиславича — невідоме; і сам Юрій, власне, ніде не згадується.

8 Далі 18 рядків до кінця другого стовпця 212 арк. (423 с.) і зворот 212 арк. (424 с.) в оригіналі не заповнені; з 213 арк. (425 с.) і до кінця літопис переписано четвертою рукою.

Оскільки бог помагає і захищає сильніш од усіх людей, | то переміг [Михалко] синівця свого [Мстислава] місяця червня в п’ятнадцятий день, [на] святого пророка Амоса, в неділю. І погнав він їх, і побіг [Мстислав] до Новгорода [Великого], а Ярополк побіг до зятя [Гліба Ростиславича] в Рязань.

Михалко ж і Всеволод, одаривши Володимира Святославича, відпустили його до себе, а потім Михалко і Всеволод поїхали у Володимир зі славою і з честю великою, ведучи перед ним, [Михалком], колодників. Бог покарав князів, щоб хреста вони не переступали і старшому братові честь складали, а лихих людей не слухали, які не хотять добра межи братами. Тоді володимирці, узрівши князя свого, вийшли зо хрестами, і з радістю і честю великою. І ввійшов Михалко в город, до святої Богородиці, і сів на столі діда свойого і отця свойого. Того ж дня, в неділю, була радість велика в городі Володимирі.

А потім послав Святослав [Всеволодович] жон їхніх, Михалкову [Февронію] і Всеволодову [Марію] 6, приставивши до них сина свого Олега провести їх до Москви. Олег же, провівши їх, вернувся у свою волость, до [города] Лопасни. [А] звідти, пославши [воїв], Олег зайняв [город] Свірилеськ, бо й то була волость чернігівська. Гліб же [Ростиславич], довідавшись про це, послав синівця свого Юрійовича 7 на Олега, а Олег, зібравши дружину свою, вийшов до нього. І вони билися на Свірилеську, і переміг Олег Святославич шурина свого, і багато дружини захопив, а сам він ледве втік 8.







1176/7
Між 16-22.V 1176

1 Русальна неділя (тиждень) розпочиналася в неділю через шість тижнів після Великодня і передувала Трійці; у 1176 р. вона припадала на 16-22 травня. Четвер русального тижня називався «русалчиним Великоднем».

2 Тобто не покарав свого брата Давида.

3 В Іп. хибно «Рослава», у Хл. «Ярослава».

4 Отже, невідома на ім’я дочка Святослава Всеволодовича була жоною Мстислава Володимировича.

5 Перед цим в Іп. і Хл. прогалина. Судячи з Лавр., перед словами «люди ж володимирські» була розповідь про події у Володимиро-Суздальській землі: смерть Михалка Юрійовича в ніч на 20 червня 1176 р., початок князювання у Володимирі Всеволода Юрійовича, перемога його 27 червня над синівцем Мстиславом Ростиславичем, онуком Юрія Володимировича, спалення восени 1176 р. Глібом Ростиславичем рязанським Москви, похід його взимку 1176/7 р. на Всеволода, довге стояння військ на ріці Кулакші, перемога Всеволода над Глібом 7 березня 1177 р. і повернення його до Володимира, де його зустрічають володимирці.

У РІК 6685 [1177]. Прийшли половці на Руську землю на русальній неділі 1. Оскільки Роман [Ростиславич] сидів у Києві, то він послав [проти них] брата свого Рюрика і двох синів своїх, [Ярополка і Мстислава]. Половці тим часом узяли шість городів берендицьких і пішли до [города] Ростовця. Давид же [Ростиславич] не прийшов був, і сталася суперечка межи братами. Однак наздогнав він братів своїх, Рюрика і обох синівців своїх, Ярополка і [Мстислава-] Бориса, і настигли вони половців коло Ростовця. Але половці, повернувшись, перемогли полки руські і багато бояр захопили, а князі вбігли в Ростовець.


А се бог напустив кару на нас, [оцих] поганих, та не яко милуючи їх, але нас караючи, навертаючи нас до покаяння, щоби удержалися ми од лихих діл,— і тому карає він нас нашестям поганих. Се бо єсть бич його, щоби ми, смирившись, схаменулися од злої путі. Коли почули це Ольговичі і Всеволодович Святослав, вони обрадувалися, ніби не відаючи про божу кару.

Того ж року Святослав поїхав до Києва, і говорив Романові Святослав: «Брате! Я ж не домагаюсь од тебе нічого, але угода наша є така: якщо князь завинить, то [погубить] волость, а муж — голову. А Давид — винуват». Але він, [Роман], цього не зробив 2.


Святослав тоді послав брата свого Ярослава 3 і [сина] Олега з воями. І вони, перейшовши Дніпро [на Вітечівськім броді], послали [послів] до Мстислава Володимировича, до зятя свого 4, велячи йому одступити від Ростиславичів, і Мстислав обіцявся їм так учинити. І рушили вони до города до Треполя, а Мстислав же пішов до воріт до водяних, удаючи, [що буде] битися, [бо] домовився він [із ними] потай із города, утаївшись од Ярополка [Романовича], а трепольців зрадивши, і одчинив на них город. І Ярополк пішов до отця. /322/


Святослав же, прийшовши з полками своїми, став коло [броду] Вітечева, і туди приїхали до нього чорні клобуки; туди ж приїхали до нього кияни, кажучи: «Уже Роман пішов до Білгорода».

20.VII 1176

Святослав тоді увійшов у Київ, у день святого пророка Ілії, а звідти послав братів своїх до Білгорода. Не досягнувши нічого, вони вернулися.

1176/7

У тім же році родився в Ігоря І [Святославича] син, і нарекли його в хрещенні ім’ям Андріян, а княже — Святослав.

У той же час прийшов [із Новгорода] Мстислав [Ростиславич] із військом своїм, і сказали [Роман, Мстислав і Рюрик]. Ростиславичі: «Якщо бог зволить, то завтра ми дамо бій Святославу».

Кін. липня 1176

Коли ж Святослав довідався, що хотять йому дати бій Ростиславичі, то побіг Святослав через Дніпро [коло] устя Либеді, і потопилося багато людей. А перед цим він послав був [послів] у Половці, і половці, почувши, що Святослав вибіг із Києва і, приїхавши до [города] Торчського, багато людей захопили.

Кін. липня — поч. серпня 1176

Ростиславичі ж, не хотячи губити Руської землі і християнської крові проливати, порадившись, дали Київ Святославу, а Роман пішов до Смоленська.


Понеділок 7.III 1177

У Татіщева наведено таку характеристику померлого Михалка Юрійовича: («На зріст був малий, і сухий, борода вузька і довга, волосся довге і кучеряве, ніс нагнутий; вельми навчений був [святого] Писання, з греками і латинами говорив їхніми мовами так, як руською, але про віру ніколи суперечок мати не хотів і не любив, вважаючи, що всі суперечки від гордості або невігластва духовних виникають, а закон божий для всіх є один»>

6 Звідси ясно, що невідома на ім’я дочка Гліба Ростиславича вийшла за Мстислава Ростиславича, але, за дослідженнями, це була його друга жона; першою ж була, за дослідженнями, також невідома на ім’я дочка Ярослава Володимировича Осмомисла; її, за даними угорських джерел, ще малою посватали за майбутнього угорського короля Стефана (Іштвана) III, відіслали на виховання в Угри, але шлюб цей у 1164 році розладнався, бо Ярослав Володимирович виступив на боці візантійського імператора Мануїла І Комнина, свого родича, у його війні з уграми. Отже, незабаром її видали за Мстислава, бо тільки так можна пояснити той факт, що син Мстислава Ростиславича, теж Мстислав (Удатний), законно запрошувався і сидів деякий час на галицькому столі.

Крім Романа, у Гліба Ростиславича було (за Лавр., Воскр., «Русским временником» та «ПовЂстьо о разорении Рязани Батыемъ») п’ять синів: 1. Ігор, одружений з Агрипиною (дочкою Ростислава Мстиславича), який мав трьох синів — Інгваря, Романа, Юрія-Георгія та дочку Феодосію, третю жону Ярослава Всеволодовича (в черницях — Єфросинію); Інгвар, у свою чергу, від невідомої жони мав чотирьох синів — Романа-Гліба (?), Юрія-Георгія, Олега Красного, Інгваря-Кузьму та дочку Євдокію (за Татіщевим- (Надію», жону Володимира Костянтиновича (який залишив синів Андрія та Романа); 2. Володимир, який від невідомої жони мав чотирьох синів: Гліба (одруженого з дочкою Давида Ростиславича), Олега, Костянтина (який від невідомої жони мав сина Остафія) та Ізяслава; 3. Всеволод, який від невідомої жони мав сина кир-Михайла, одруженого з дочкою Всеволода Святославича Чермного (за Татіщевим — (Вірою) ), а кир-Михайло мав сина, невідомого на ім’я; 4. Святослав, який від невідомої жони мав трьох синів: Святослава, Мстислава і Ростислава (одруженого з невідомою на ім’я дочкою Давида Ростиславича); 5. Ярослав, одружений із Всеславою, дочкою Рюрика Ростиславича.

...5 люди ж володимирські зустріли з хрестами князя свого [Всеволода Юрійовича], який ішов з побідою, і возрадувалися, побачивши християн, визволених із полону в поганих. А ворогів у руках [своїх] він привів, схоплених, у город Володимир — князя Гліба [Ростиславича] із сином його Романом і з шурином його, Мстиславом [Ростиславичем] 6. І дружина [їх була] схоплена, і всі вельможі їх, і була радість велика в городі Володимирі. /323/

А на третій день стався заколот у городі Володимирі. Повстали бояри і купці, кажучи: «Княже! Ми тобі добра хочемо, за тебе голови свої кладемо, [а] ти нині ворогів своїх держиш просто. Адже се вороги твої і наші — суздальці і ростовці. Тож скарай їх, чи осліпи, або дай нам».

Князь же Всеволод, благовірний і богобоязливий, не хотячи цього вчинити, повелів усадити їх у поруб задля людей, аби втишився заколот. А по Ярополка [Ростиславича] він послав [послів], говорячи: «Видайте нашого ворога, або я іду на вас». Рязанці тоді, порадившись, сказали: «Князь наш і браття наші погибли із-за чужого князя». І, поїхавши у [город?] Вороняж, вони схопили його самі, і привели його, Ярополка, у Володимир, і всадили його тут же в поруб.

Зять же Глібів, Мстислав Ростиславич 6, порадившись, послав [посла] до Святослава [Всеволодовича], кажучи: «Пошли до Всеволода щодо Мстислава і Ярополка»,— бо присилала до нього, [Святослава Всеволодовича], і Глібова княгиня [посла], благаючи за мужа і за сина. І послав Святослав | до Всеволода [Юрійовича] Порфирія, єпископа чернігівського, і Єфрема, ігумена [монастиря] святої Богородиці 7, і продержав їх Всеволод два роки. Бо сказав був Святослав: «Якщо пустить він Гліба, той піде в Русь». Але Гліб сказав: «Лучче я тут умру. Не піду». Тоді ж князь Гліб [і] помер, [місяця] червня у тридцятий 8 [день], а Романа, сина його, ледве визволили, цілувавши хреста. А Мстислав 9 і Ярополк у порубі були. А потім, вивівши їх і осліпивши, пустили [їх].




Оранта. Фрагмент мозаїки у центральній апсиді Софійського собору в Києві. XI ст.



1179/80

При цьому Гліб Володимирович разом із братом Костянтином 20 липня 1217 р. організував убивство рідного брата Ізяслава та п’яти двоюрідних братів: Романа Ігоревича, кир-Михайла Всеволодовича і синів Святослава Глібовича — Святослава, Ростислава і, очевидно, Мстислава.

7 Тобто ігумена Єлецького монастиря з церквою Успіння богородиці (Успенським собором).

У РІК 6686 [1178] 1. Прислали новгородці мужів своїх до Мстислава до Ростиславича [в Білгород], зовучи його до Новгорода Великого. Але він не хотів іти з Руської землі, кажучи їм: «Не можу я іти з отчини своєї і з браттям своїм розійтися». Він бо ревно дбав, стараючись трудитися од усього серця, за отчину свою. Завше бо на великі діла прагнучи, роздумуючи із мужами своїми, намагався він піднести отчизну свою. Отож, про це все роздумуючи в серці своїм, він не хотів іти. Та присилували його брати його і мужі його, кажучи /324/ йому: «Брате! Якщо зовуть тебе з честю, ти йди. Бо там хіба не наша отчина?»

І він, послухавши братів своїх і мужів своїх, пішов із боярами новгородськими, але цé поклав в умі своїм: «Якщо бог приведе мене здоровим у сі дні? Бо не можу ж я ніяк Руської землі забути».

1.XI 1179

8 У Хл. «іюл[я| 31».

9 За Новг. I, у Мстислава був син Святослав (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Агафоник) від першої, невідомої, жони; удруге Мстислав оженився на дочці новгородського посадника Якуна Мирославича.



1 3 6686 по 6708 р. (у Хл. по 6706 р.) включно Іп знову переходить в основному з ультраберезневого на березневе літочислення; при цьому відомостей про події 6686 (1178/9) березневого року в літопису нема.

І прийшов він до Новгорода, і зустрів його єпископ [Ілля] з новгородцями і [з] ігуменами, з хрестами. І всі, ввійшовши у святу Софію, поклонилися святому спасу і святій богородиці, і сів він на столі діда свойого і отця свойого зі славою і з честю великою.

А коли сидів Мстислав у Новгороді Великому, то вложив бог у серце Мстиславу добрий намір: піти на Чудь. І скликав він мужів новгородських, і сказав їм: «Браття! Осе зобиджають нас погані. А коли б, поклавшись на бога і на святої богородиці поміч, одомстили ми за себе і визволили б Новгородську землю од поганих?» І була любою річ його всім мужам новгородським, і сказали вони йому: «Княже! Якщо се богові вгодно і тобі, то ми ось готові єсмо». І

І Мстислав, зібравши воїв новгородських і полічивши їх, знайшов, що їх двадцять тисяч числом. І тоді рушив Мстислав на Чудську землю, і, ввійшовши в неї, він стояв у ній тиждень, спустошуючи по всій землі їх. І так попалив він усю землю їхню, і, захопивши в полон челядь і [зайнявши] скот, вернулися вони до себе, діставши од бога побіду над поганими, зі славою і честю великою.

Зима 1179/80

А коли він ішов із Чуді, то ввійшов у Псков і захопив соцьких із-за Бориса 2 [Романовича], синівця свого, тому що не хотіли [псковичі] синівця його Бориса. І тоді, присягнувшися з людьми, він пішов звідти до Новгорода і тут перебував усю зиму. /325/

Весна 1180

2 Княже ім’я його було Мстислав.

3 Тут зять — чоловік сестри; отже, жоною Всеслава Васильковича була невідома на ім’я дочка великого князя київського Ростислава Мстиславича.

4 Це той самий боярин, що був найближчою довіреною особою отця Мстиславового, Ростислава Мстиславича. Старшим братом Володимира, за Лавр., був Мстислав Удатний (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Федір; далі він неодноразово виступатиме в Іп., див. також прим. 6 до 1177 р.); молодшим, очевидно, був Давид (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Гліб). За Новг. I, Володимир мав від невідомої жони сина Ярослава (див. ще прим. 2 до 1130 р.) і дочку, яку було видано, згідно з «Хронікою Лівонії» Генріха Латвійського, за рицаря-воєводу Теодеріха (Дітріха) фон Буксгевдена, брата першого ризького єпископа-місіонера Альберта. Ярослав, у свою чергу, мав від першого шлюбу з невідомою жоною сина, який 1243 р. убив свою мачуху Євпраксію Рогволодівну.

5 У Новг. І «июня въ 14»; у Лавр, «в суботу 50-ю»; отже, помер Мстислав Ростиславич (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Федір) у ніч із п’ятниці на суботу, з 13 на 14 червня 1180 р.

6 В Іп. і Хл. помилково «Всеволода».

7 У Татіщева додано: («волосся мало, тільки на потилиці мав»}.

8 В Густ. і в Татіщева дочка великого князя польського Казимира II Справедливого названа Марією (в Любецькому синодику — Анастасією, а Всеволод — Данилом) і поєднана, вважаємо, з іншою Марією (за Татіщевим — (Агафією)), дочкою Мстислава Володимировича, удовою Всеволода Ольговича, про смерть якої ідеться тут же, через два абзаци.

9 Ім’я з Татіщева; в Любецькому синодику вона має ім’я Євдокія, а Володимир — ім’я Борис.

10 В Іп. хибно «дЂломъ», у Хл. «діаволом».

11 Далі в Іп. виступатиме її молодша сеогра Верхуслава, за «Києво-Печерським патериком» — Анастасія; з Лавр. відомі дві старші сестри Збислави — Олена і Всеслава (за Любецьким синодиком — Євпраксія?); отже, друга (чи третя) дочка Всеволода Юрійовича невідома.

А на весну, надумавши із мужами своїми, він пішов на Полоцьк на зятя 3 на свого на Всеслава [Васильковича], бо дід його, [Святослав Всеславич], ходив був на Новгород і взяв дарохранильницю церковну і начиння служебне, і погост один одмежував Полоцьку. Та коли Мстислав, маючи намір за все те одплатити, за Новгородську волость і обиду, прийшов на [город]. Луки з воями новгородськими, то Роман, брат його, почувши [про] це в Смоленську, послав сина свого Мстислава у Полоцьк до зятя свого [Всеслава Васильковича] на підмогу. А до брата свого Мстислава він послав мужа свого, кажучи йому: «Обиди тобі до нього нема. Але якщо ти йдеш на нього, то спершу піти тобі на мене». І він, не хотячи вередити серця братові своєму старшому, вернувся в Новгород.

І пойняла його недуга тяжка, і ослабівали сили, і однімало мову, і він, глянувши на дружину свою і на княгиню, зітхнув із глибини серця свойого і, зронивши сльозу, став їм мовити: «Осе поручаю я дитя своє, Володимира, Борисові Захаровичу 4 і з ним даю [сина] з волостю на руки брату Рюрикові і Давидові. Хай що про мене бог промислить». І так, поручивши дітей своїх братам своїм, і звівши руки до неба, і зітхнувши із глибини серця, він пролив сльозу і оддав душу свою в руки божії.

Преставився ж князь Мстислав, син Ростиславів, онук великого князя Мстислава [Володимировича], місяця червня у тринадцятий день, у п’ятницю 5, в день [пам’яті] святої мучениці Акилини, прийнявши причастя на святій літургії. І тоді, опрятавши тіло його, [хоронили його] з честю і з благохвальними співами, і з кадилами запахущими Ілля-єпископ і всі ігумени. І плакала по ньому вся земля Новгородська, а найбільше плакали за ним ліпші мужі новгородські. І положили тіло його в тій же гробниці, де ото лежить Володимир, син великого князя Ярослава Володимировича.

І так промовляли вони, плачучи: «Уже не зможемо ми, господине, поїхати з тобою на іншу землю, поганих підкорити під область Новгородську. Ти бо багато говорив, господине наш, маючи намір [піти] на всі краї поганські. Добре б нам, господине, [було] з тобою вмерти, бо вчинив ти новгородцям такий визвіл од поганих, як ото і дід твій Мстислав б, ти ізбавив був нас од усіх обид. Ти ж, господине мій, ревно наслідував був його і пішов по путі діда свойого. Нині ж, господине, ми вже більше не зможем тебе побачити, уже бо сонце наше зайшло нам, і в обиді всі ми зосталися». І так потуживши над ним, усе множество новгородське, і сильні, і мізерні, і нищі, і вбогі, і чорноризці,— бо він був милостив до всіх убогих,— розійшлися тоді у доми свої.

Сей же благовірний князь Мстислав, син Ростиславів, на зріст був середній, і з лиця гарний 7, і всякою доброчесністю прикрашений, і доброзвичайний, і приязнь мав до всіх, а особливо старався про милостиню. Він про монастирі подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів піддержуючи, і з любов’ю приймаючи [їх], і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і про попів, і всьому святительському чину достойну він честь воздавав. І в бою він був сильний, і завше прагнув умерти за Руськую землю і за християни. Коли ж бачив він християн, полонених поганими, то так говорив дружині своїй: «Браття! Нічого ж не майте в умі своєму. Якщо нині ми умрем за християн, то очистимось од гріхів своїх і бог прийме кров нашу так, як мучеників. Якщо ж подасть бог милість свою, то слава богу, коли ми ото нині умрем. Бо умрем все одно». І, так мовлячи, він надавав сміливості воям своїм, і, отож, од усього серця бився за отчину свою. Був же він приязний до дружини, і майна [їй] не жалів, і не збирав золота, ні срібла, а давав дружині своїй | або ж складав на поминання душі своєї. І прилучився він до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Не було ж тої землі в Русі, котра б його не хотіла і не любила, бо завше ж він прагнув на великі діла, а преставився молодим. І вельми опечалились брати, почувши, що він преставився, і тужила по ньому /326/ вся земля Руськая. Не може вона забути доблесті його, і чорні клобуки всі не можуть забути ласки його.

Між 15.XI — 24.XII 1179
Осінь(?) 1180

У той же рік привів Святослав [Всеволодович] за Всеволода, за середнього сина, жону з Ляхів, [Марію] Казимирівну 8, у Філіппів піст.


Кін. літа — поч. осені 1180
1179/80

Того ж року прикликав Всеволод Юрійович Володимира Святославича до себе в [город] Володимир і оддав за нього братаницю свою <Пребрану>9, Михалкову дочку. [І] пішов Володимир з жоною в Чернігів до отця, бо тут жив Святослав [Всеволодович], прийшовши з Києва.


Бл. <6.VII> 1179

Того ж року преставилася [удова] Глібова, [дочка Ростислава Юрійовича], княгиня рязанська.

Того ж року преставилася [Марія, удова] Всеволодова, прийнявши на себе чернечу схиму. І покладена вона була в Києві, у [церкві] святого Кирила, що її сама була спорудила.

Серпень 1179

Того ж року, місяця серпня, прийшли іноплемінники на Руську землю, безбожні ізмаїльтяни, окаянні агаряни, нечисті виплодки диявола 10, сатанинські норовом, на ім’я Кончак, призвідця лиха правовірним християнам, а особливо усім церквам, де ото ім’я боже славиться, а цими поганими хулиться,— се не кажу одним християнам, але й самому богу вороги. Бо якщо хто любить ворогів бога, то самі вони що приймуть од бога?

Сей же богопротивний Кончак із однодумцями своїми, приїхавши до Переяславля за гріхи наші, багато зла вчинив християнам — тих вони забрали в полон, а інших побили, а найбільше побили дітей.

У той же час Святослав [Всеволодович] вийшов із Києва [і] стояв нижче Треполя, піджидаючи до себе Ростиславичів, [Рюрика, Давида і Мстислава]. Він бо ждав до себе половців на мир, а була їм, [князям], інша вість: «Війна!» І в той час пригнав посол [од Володимира Глібовича] із Переяславля: «Пустошать половці навколо города». Почувши ж [це], князі руські пішли за [ріку] Сулу /327/ і стали поблизу городища Лукомля. А коли дістали [про це] вість половці, вони кинулися втікати назад своєю дорогою, і князі вернулися до себе.

У тім же році преставився Олег Святославич, місяця січня в шістнадцятий день, і положили його [в Чернігові] у [церкві] святого Михайла.

Потім же Ігор, брат його, сів у Новгороді-Сіверськім, а Ярослав Всеволодович у Чернігові сів.


8.XI 1179

Оддав Ярослав [Всеволодович] дочку свою (Забаву) за Володимира за Глібовича в Переяславль [місяця] листопада у восьмий день.

25.Х 1179

Того ж року, перед Дмитровим днем, родилася у великого князя Всеволода [Юрійовича] четверта дочка. І нарекли її ім’ям у святому хрещенні Палагія, а княже — Збислава 11, і хрестила її тітка Ольга [Юріївна].

1180-81

Літо(?) 1180

У РІК 6688 [1180] 1. Пішов Святослав [Всеволодович] до Любеча і прикликав до себе братів своїх — Ярослава [Всеволодовича], Ігоря [та] Всеволода [Святославичів]. Коли він вів переговори, то тут, у Києві, скоїлося велике лихо: погоріли двори по Горі, і церква загорілась велика, митрополія, свята Софія.

Кін. літа (поч. осені?) 1180


1 В Іп. і Хл. 6687 р. пропущено.

2 Значить, дочка Святослава Всеволодовича була за Романом Глібовичем; ім’я її невідоме.

3 Тобто, серед нащадків Володимира Мономаха (див. ще прим. 10 до 1147 р.).

Того ж року послав Святослав [Всеволодович] Гліба, сина свого, в [город] Коломну, у Рязанську волость, помагаючи рязанським князям і зятеві своєму Романові [Глібовичу] 2, бо вони воювали із Всеволодом [Юрійовичем]. Коли ж почув Всеволод, що прислав Святослав сина свого, помагаючи зятю своєму, він покликав його, [Гліба], до себе. Гліб же Святославич не хотів їхати, але і волею і неволею поїхав до нього, тому що був у його руках. А він схопив його, і окував його, і послав його у волость свою, [город] Володимир, і приставив до нього сторожів; і дружину його коло нього так само схопили.

Почувши ж [це], Святослав розпалився гнівом, і розпікся люттю, і розмислив в умі своєму, кажучи: «Одомстив би я Всеволоду, та не можна. Ростиславичі — то ті мені в усьому шкодять в Руській землі. А в Володимировім племені 3 [лише] хто мені родич, той добрий».

У той же час ходив Давид Ростиславич по Дніпру в човнах, лови діючи, а Святослав ходив по чернігівській стороні, [теж] лови | діючи навпроти Давида. І тоді Святослав, порадившись із княгинею своєю [Марією] і з Кочкарем, улюбленцем своїм, [надумав схопити Давида], але не сказав сього мужам своїм ліпшим, про свій намір. І одразу кинувся Святослав на битву із-за Гліба, сина свого, і, не вдержавшись од люті, переступивши хреста, переїхав він через Дніпро, бо замислив в умі своєму: «Давида схоплю, а Рюрика вижену із землі і візьму один із братами волость Руську. І тоді я одомщу Всеволоду за обиди свої».

Та бог не любить високих помислів наших. Того, хто заноситься, він смиряє. Так от, одразу вдарив Святослав на стан на Давидів, а Давид не знав і не мислив на себе нізвідки ж зла, тому що він хрестом чесним заприсягнувся був із ним, [Святославом], і вірив тому [хресту]. І той [хрест] ізбавив [Давида] от рук його, і вбіг [Давид] у човен із княгинею своєю, а вони, наздогнавши понад берегом, стали стріляти в нього, та все ж бог уберіг його цілим. Святослав же захопив дружину його і стан його і вернувся, і поїхав до Вишгорода. Та помилився Святослав у замислі своєму. Бо, простоявши тут, під Вишгородом, ніч, на другий же день він поїхав до нього, [але], шукавши Давида, не знайшли вони його ані на якій путі. Він тоді знявся [і] поїхав за Дніпро, сказавши: «Уже ми об’явилися Ростиславичам, так що не можна мені бути в Києві».

І приїхав він у Чернігів до братів, і скликав усіх синів своїх і молодше браття, і зібрав усю чернігівську сторону і дружину свою, і став радитися з ними, сказавши: «Де ми поїдемо? До Смоленська чи до Києва?» І сказав йому Ігор [Святославич]: «Отче! Добре 4 було, тихо. Та коли вже не вийшло, то аби нам бог дав, [щоб] ти здоров був». /328/

Кін. літа — поч. осені 1180


4 В Іп. хибно «дро», у Хл. «добро».

Давид же прибіг у Білгород до брата [Рюрика]. І Рюрик, почувши, що Святослав утік за Дніпро, в’їхав у Київ у недільний день і сів на столі діда свойого і отця свойого. І послав він [послів] по братів своїх, по Ярославичів, по Всеволода і по Інгваря, і привів їх до себе, і Ярославова поміч [прийшла], галицького князя, з [воєводою] Тудором з Єлчичем. А Давида він послав у Смоленськ до Романа, до брата свого, на підмогу.

І встріла [Давида] вість на Сковишинім | бору: «Брата тобі Романа бог узяв». Він же, почувши [це], вельми опечалився. Плачучи, він поїхав борзо до Смоленська, і зустрів його єпископ Костянтин, з хрестами, і з ігуменами, і з попами,— всі смольняни [зустріли] . І ввійшовши Давид у церкву святої Богородиці, сів на столі діда свойого і отця свойого.

Кін. літа — поч. осені 1180

5 Роман Ростиславич (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Борис) уподібнюється до Бориса-Романа Володимировича, якого разом із братом Глібом-Давидом забито 1015 р. за наказом Святополка Ярополковича.

6 У Татіщева маємо світський аспект характеристики Романа Ростиславича: («Він був вельми навчений усяких наук, а оскільки він сам честь, славу і багатство зневажав, неправди тяжко ненавидів, то, хоча в молодості багаторазово хоробрість проявив і вельми сильним був, війни він ненавидів, хіба що примушений [до цього] був. Так він часто у бесідах братів своїх і вельмож цього повчав і до учення молодих людей спонукав, влаштувавши для цього училища, і вчителів — греків і латиністів — своєю казною утримував, і не хотів мати священиків невчених. І так на це він маєтність свою вичерпав, що на погреб його смольняни примушені були давати срібло і куни, скільки хто хотів. А що всі народом його любили, то зібрали таку силу, що більше було, ніж князеві в рік приходило»).

І преставився князь Роман, син Ростиславів, онук великого князя Мстислава [Володимировича], і, опрятавши тіло його, єпископ Костянтин і ігумени всі з благохвальними співами і з кадилами запахущими положили тіло його у святій Богородиці. І плакали по ньому всі смольняни, споминаючи добросердя його до себе. А ще ж більше сини його плакали, сльозами обливаючи лице своє, і, останнюю службу одправивши родителю своєму, опрятавши тіло його, вложили [його] в гроб.

Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом [і] так голосячи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді тебе наречено ім’ям Роман. Всею доброчесністю ти подобен єси йому 5. Багато досади дістав ти од смольнян, та не бачила я тебе, господине, ніколи, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив».

Сей же благовірний князь Роман був на зріст високий, у плечах великий, з лиця гарний, і всякою доброчесністю прикрашений — смиренний, кроткий, незлобивий, справедливий, він приязнь мав до всіх і до братів своїх істинну, нелицемірну. Страху божого сповнений, убогим милостиню даючи, він про монастирі подбав і церкву спорудив кам’яну святого Іоанна [Богослова], і прикрасив її всяким убором церковним,— а ікони [були] золотом і емаллю оздоблені,— пам’ять зводячи роду своєму, а найпаче ж душі своїй прощення гріхів просячи 6. І прилучився він до дідів своїх і отців своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Прийшла також вість Рюрикові про смерть Романову, і опечалився він, і плакав за ним, як за отцем, бо він був од них старший.

Святослав же [Всеволодович] зібрався з братами своїми і з половцями, і сказав Святослав братам своїм: «Осе я старший Ярослава, а ти, Ігорю, старший Всеволода, і нині я | вам замість отця остався. Тож велю я тобі, Ігорю, тут зостатися з Ярославом стерегти Чернігова і всеї волості своєї, а я піду із Всеволодом до Суздаля і одберу сина свойого Гліба. Хай як нас із Всеволодом бог розсудить».

Лютий 1181

І, розділившись надвоє з братами, пішов він до Суздаля, і взяв із собою Ярополка Ростиславича. І половців він так само розділив надвоє: половину їх із собою взяв, а половину їх зоставив братам. А йдучи, Святослав з’єднався на путі з сином Володимиром і зо всім військом новгородським,— бо син його Володимир княжив у Новгороді Великому,— і ввійшов у землю Суздальську.

І вийшов супроти нього Всеволод [Юрійович] з усіма суздальськими військами, і з рязанськими військами, і [з] муромськими, і стрів його на Вленіріці. І стояли вони обаполи ріки Влени дві неділі, билися обоє через ріку ту, бо ріка та неприступно тече, крутоберега, і суздальці стояли на горах, у пропастях і виломах, так що не можна [було] до них дійти військам Святославовим. Всеволодова дружина сильно хотіла їхати на Святослава, але Всеволод, добросердий сей, не хотячи кровопролиття, не їхав на нього. І послав Всеволод рязанських князів, і ввігнались вони в обози Святославові, і потоптали їх, а інших [людей] захопили, а других посікли. /329/

І тоді спішно приготувалися [до бою] у війську Святославовім, і Всеволод Святославич уборзі примчав до руських полків зі своїм полком. І тоді рязанські князі втекли, а других вони захопили, а інших побили; схопили вони тут навіть [воєводу] Івора Мирославича.

Святослав тим часом послав попа свого до Всеволода [Юрійовича], кажучи: «Брате і сину! Багато я тобі добра робив, і не чаяв я такої віддяки од тебе. Але ж ти замислив єси на мене зло і схопив сина мойого, то недалеко тобі мене шукати. Одступи далі од річки тої, дай мені путь, хай я ближче до тебе переїду. Нехай нас розсудить бог. Якщо ти мені путі не даси, то я тобі дам, ти переїдь на сю сторону, хай нас тут бог розсудить».


Березень 1181

Всеволод же, схопивши тих послів, одіслав [їх] до [города] Володимира, а Святославу не відповів. Святослав тоді, ждавши багато днів [і] остерігшись тепліні, спішно пішов. А Всеволод | послав [воїв] у стани його, і багато вони [всього] взяли, а вслід за ним самим [Всеволод] не велів гнатися. Святослав же, ідучи із землі Суздальської, попалив город Дмитров. А коли вийшов він із Суздальської землі, то одпустив брата свого Всеволода [Святославича], і Олега, сина свого, і Ярополка [Ростиславича] в Русь, а сам [із] сином з Володимиром пішов до Новгорода Великого.

Ярослав же [Всеволодович] порадився з Ігорем [Святославичем], і пішли вони оба до [города] Друцька, узявши з собою половців, а Всеволода, Ігоревого брата, і Олега Святославича зоставили в Чернігові. І прийшли полоцькі князі на стрічу, помагаючи Святославу: два Васильковичі — Брячислав із Вітебська, брат його Всеслав 7 із полочанами,— а з ними були і ліби, і литва,— [і] Всеслав Микулич 8 із Логожська, [і] Андрій Володшич, і синовець його, [Андрія], Ізяслав [Микулич], і Василько Брячиславич. Зібравшися всі, пішли вони мимо Друцька назустріч Святославу.

7 У «Слові о полку Ігоревім» згадується ще інший брат Брячислава (жона його невідома) — Ізяслав, а також Всеволод, невідомий з інших джерел; безсумнівно, що Володша літопису — це і є Всеволод.

8 Микула Володшич (Всеволодович) відомий лише через своїх синів — Всеслава та Ізяслава: жона його теж невідома.

9 В Густ. під 1160 р. згадується Глібів брат, як вважають, Всеслав із Полоцька.

І в’їхав Давид [Ростиславич], князь смоленський, у Друцьк з усім військом своїм, з’єднавшися з Глібом з Рогволодовичем 9, і пішов напереріз Ярославу, бо хотів Давид Ярославу та Ігореві дати бій до [приходу] Святослава. Ярослав же та Ігор не одважились удвох дати бій Давидові без Святослава, а пішли в неприступні місця. І стояли вони одні навпроти одних неділю обаполи [ріки] Друті. Але од Давидового війська приїжджали стрільці та списники, і билися вони з ними кріпко. А потім Святослав приїхав із новгородцями, і раді були йому брати його, і перегатили вони Друть, маючи намір їхати до Давида. Давид тоді під покровом ночі втік до Смоленська, а Святослав приступив до Друцька і попалив острог. І звідти він одпустив новгородців, а сам пішов до [города] Рогачова. Із Рогачова він поїхав по Дніпру до Києва. Ігор же, взявши з собою половців, [ханів] Кончака і Кобяка, дождався Святослава навпроти Вишгорода. І, почувши це, Рюрик [Ростиславич] поїхав у Білгород.



Початок княжіння Святославового в Києві


Літо 1181



10 В Іп. і Хл. хибно «по Лобьскоу», «в подлобьскоу».

11 Ідеться про військо Мстислава Мстиславича Удатного.

12 Отже, війська прийшли з Білгорода і з Треполя; щоб перейти на лівий берег Дніпра, треба було переправитися на Вітечівському броді.

13 Військо Мстислава Володимировича, сина Володимира Метиславича «мачушича».

14 У Новг. І «на зиму».

А Святослав в’їхав із двома братами, [Ярославом Всеволодовичем та Ігорем Святославичем], у Київ. І половці випросили у Святослава Ігоря, щоб він отаборився з ними по Долобську 10, і Святослав одпустив його.

Коли ж Рюрик | почув, що Святослав привів собі половців на підмогу і отаборились вони з Ігорем по Долобську, то послав він Мстислава Володимировича з чорними клобуками, і Лазаря [Саковського], воєводу свого, з молоддю своєю, і [воєвод] Бориса Захаровича зі Здиславом з Жирославичем і з Мстиславовим полком 11 із [города] Треполя; Борис Захарович [пішов] з людьми Володимира [Мстиславича], княжича свого. І, поклавши надію на бога, поїхали вони на них 12. /330/

Половців же було багато, і стояли вони табором без боязні і без сторожі, надіючись на силу свою і на Ігореве військо. Мстислав, отож, приїхав до них, і чорні клобуки розвідали їх і розповіли [про все] Мстиславу, і браттям своїм, і воєводам руським.

Чорні ж клобуки, почувши [про це] од браття свого, кинулися на них і пустили коней до табору їхнього, хоча воєводи руські [цього] не веліли їм, але не змогли їх удержати, бо була ще ніч. А вони, помилившись, не попали на табір їхній. Тільки крило їх невелике, одлучившись од дружини своєї, ввігнало в їхній стан. А половці, побачивши їх, загонців тих, чорних клобуків, схопили кількох [із] них,— бо не було тут ліпших [мужів] і мало їх увігнало було в табір їхній,— і вони побігли.

Чорні ж клобуки, втікаючи, вчинили були сум’яття русам і вбігли у Мстиславове військо 13. А Мстислав подумав, що їх переможено, і тоді прийшла в замішання дружина Мстиславова. І Мстислав не зміг удержати їх, ні чорних клобуків, ні людей своїх, і побіг він сам із ними. [А] чорних клобуків ліпші мужі зосталися були, [і] Лазарвоєвода з полком Рюриковим, і Борис Захарович з полком свого княжича Володимира, і Здислав Жирославич із Мстиславовим полком 11. І, поклавши надію на бога, поїхали вони супроти половців.

Половці тим часом, побачивши їх, кинулися на них і зітнулися з ними, але русь потоптала їх. Половці ж, утікаючи перед руссю, многі потопилися в Чорториї, а інших захопили, а других посікли. Ігор же, побачивши, що половці переможені, і вскочивши тоді удвох із Кончаком у човен, утік [по Чорторию] на Городок [Остерський] до Чернігова.

А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячюка багатого, і Чюгая, і визволили з полону своїх поганих.

І так поміг бог Русі, і вернулися вони до себе, діставши од бога над поганими побіду. І приїхали вони до Рюрика з побідою, а Рюрик, хоча й здобув побіду, та нічого згорда не вчинив, бо возлюбив він мир паче раті, пожити хотячи в братолюбстві, особливо ж заради християн, що їх повсякдень брали в полон погані, і пролиття крові їх, [християн], не хотячи бачити.

Отож, обдумавши [і] з мужами своїми порадившись,— бо Святослав був старший літами,— він урядився з ним і одступив йому старшинство і Київ, а собі всю узяв Руську землю. І, присягнувшись хрестом чесним, жили тоді вони оба у приязні і родичанням обнявшись. Рюрик тільки пожалівся на Володимировича на Мстислава, кажучи йому: «Ти колись Треполь передав Ольговичам, а нині, хоча ти й побіг єси до Ольговичів, і половцям добро чинив, та бог і хрест поміг моїм боярам. А ти їх хотів прикінчити». І вельми він на нього жалівся.

Кін. осені 1181

Тої ж осені 14 вигнали новгородці Володимира Святославича з Новгорода.

А Всеволод [Юрійович] суздальський пустив Гліба Святославича з оков, зайшовши у велику приязнь зі Святославом [Всеволодовичем] і сватаючись із ним. Він оддав за сина його меншого [Мстислава] своячку свою [ясиню Марфу].

1182/3

4.VII 1182

1 Додано з Лавр.

У РІК 6689 [1181]. Преставилася благовірна княгиня Ольга [Юріївна], сестра Всеволода великого, наречена в чернецтві Єфросинією, місяця липня в четвертий день, і покладена у святій Богородиці Золотоверхій у Володимирі 1 [Суздальському].

1183/4

У РІК 6690 [1182]. Князь київський Святослав Всеволодович оженив двох синів: за Гліба взяв [Анастасію] Рюриківну, а за Мстислава — ясиню [Марфу] 1 із Володимира-Суздальського, Всеволодову своячку, і весілля було велике.

Того ж року Всеволод Юрійовичі, князь суздальський, почав війну з Болгарами і прислав до Святослава [посла], помочі прохаючи. І послав [Святослав] до нього сина свого Володимира, сказавши йому, [Всеволодові]: «Дай бог, брате і сину, в наші дні стати нам на війну проти поганих». /331/



<8.VI> 1183

1 Імена Анастасії і ясині (осетинки) Марфи є в Любецькому синодику, де Гліб має хрестильне ім’я Пахомій, а Мстислав — Пантелеймон.

2 Галія — різновид великих суден (про насади див. прим. 2 до 1149 р.).

3 У Лавр. його ім’я Фома Лазкович.

4 Тобто жителі болгарських городів Собі, Куля, Темті і жителі узбережжя ріки Ками-Челмати.

5 Учан — різновид суден.

6 В Іп. і Хл. хибно «носадЂ ихъ», «насадех».

[І] коли йшли вони по Волзі на Болгар, то рушили на [те] місце, де ото [є] острів, який зовуть Ісади. [В] усті [ріки] Цівки висівши на берег, вони тут залишили всі насади й галії 2, і білозерський полк теж зоставили коло них, воєводу Фому Назаковича 3 і другого — Дорожая, бо це був його, [Всеволода], отчий слуга. І інших воєвод вони зоставили, і князів, кожного біля своїх людей, а самі рушили на конях у землю Болгарську, до [Болгара], Великого города серебряних болгар.

Болгари ж, побачивши множество руських полків, не змогли стати [супроти них і] заперлися в городі, а молоді князі розохотилися їхати до воріт битися. І тут застрілили крізь броню під серце Ізяслава Глібовича, синівця Всеволодового. І принесли [його] ледве живого в стан, і була печаль велика Всеволоду, і всім князям, і дружині сум.

Навколишні ж городи болгарські — собі, куляни і челмата 4 — з’єдналися з іншими болгарами, що звуться темтюги 4. І коли зібралося їх п’ять тисяч, [то] рушили вони насадами, а із [города] Торцького — на конях. Коли вони приїхали на човни руські, то, вийшовши на острів той [Ісади], пішли вони на Русь.

Руси ж, приготувавши військо [і] божою поміччю укріплюючись, пішли супроти них і схопилися з ними. А вони, побачивши [це], побігли, а наші погналися, рубаючи поганих магометан. І прибігли вони до Волги, і повскакували в учани 5, а тут одразу [руси] поперевертали учани, і тоді втопилося більше тисячі їх.

І поміг бог русі, і перемогли вони їх, побили їх дві з половиною тисячі. А інші [болгари] пішли до човнів, не відаючи того, що сталося: що [руські] човнярі до [приходу] їх перемогли військо болгарське і воздали хвалу богові за те, що сталося.

На тім же острові, на Ісадах 6, преставився князь Ізяслав Глібович од стрільної тої рани. І, опрятавши тіло його, вложили [його] в човен, і понесли його із собою, і положили у Володимирі у святій Богородиці Золотоверхій.


24.VII 1183

У той же рік преставився блаженний архімандрит, ігумен печерський, на ім’я Полікарп, місяця липня у двадцять і четвертий день, в день празника святих мучеників Бориса і Гліба. /332/ І, опрятавши тіло його, погребли [його] з останніми співами, як ото він сам заповів.




Вівторок 26.VII 1183

По смерті ж його було замішання в монастирі, бо після старця того не могли вони вибрати собі ігумена. І була скорбота братії, і туга, і печаль велика, бо не подобає такому багатолюдному дому навіть один час без пастиря бути. У вівторок же вдарили, отож, братія в било, і зійшлися в церкву, і стали молитви діяти до святої богородиці. І дивне тут сталося діло. Яко одними устами, многі сказали: «Пошлемо до попа Василія на Щековицю, аби був він нам за ігумена і управителя стаду чорноризців Феодосієвого монастиря Печерського».






П’ятниця 29.VII 1183

І, прийшовши [до церкви], поклонилися вони Василію-попові, і сказали: «Ми, вся братія і чорноризці, кланяємося тобі і хочемо тебе мати собі за отця ігумена». А піп Василій, у великому здивуванні бувши, поклонився так само їм і сказав: «Отці і братія! Я чернецтво на серці вже мав. А щодо ігуменства, чого ви подумали про мою мізерність?» Однак, багато посперечавшись із ними, він пообіцяв їм, і вони, взявши його, повели [його] в монастир, у п’ятницю.

Неділя 31.VII 1183

7 Полоцьким єпископом Миколай став трохи пізніше (див. далі).

А як прийшла неділя, то приїхав митрополит Никифор на постриження його, і туровський єпископ Лаврентій, і Миколай, полоцький єпископ 7, і всі ігумени. Постриг же [його] Никифор своєю рукою, і став він ігуменом і пастирем чорноризцям Феодосієвого монастиря.

1184/5
23.11 1184


1 В Іп. І Хл. хибно «въ 1-ю».

2 В Іп. і Хл. «АндрЂя»; княже ім’я його було Святослав.

У РІК 6691 [1183], місяця лютого у двадцять і третій день, у другу 1 неділю посту, прийшли ізмаїльтяни, безбожні половці, на Русь пустошити, до [города] Дмитрова, з окаянним Кончаком і з Глібом Тирійовичем. Але через боже заступництво і не було шкоди од них.

Тим часом князь Святослав Всеволодович, порадившися, зі сватом своїм Рюриком | [Ростиславичем] рушили на половців і стали коло [села] Ольжичів, дожидаючи Ярослава [Всеволодовича] з Чернігова. І зустрів їх Ярослав, і сказав їм: «Нині, браття, ви не ходіте. А назначивши час, як дасть бог, на літо ми підемо». І Святослав та Рюрик, послухавши його обидва, вернулися.

Весна 1184

Святослав, однак, послав синів своїх із військами своїми полем до Ігоря [Святославича], велячи йому їхати замість себе, а Рюрик послав Володимира Глібовича зі своїми військами. Володимир же Глібович послав [посла] до Ігоря, прохаючи в нього [дозволу] їздити попереду полком своїм, але князі руські дали були [Ігореві наказ] попереду їздити в Руській землі, так що Ігор не дав йому того. Володимир тоді, розгнівавшись, вернувся і, звідти йдучи, рушив на сіверські городи, і взяв у них багато здобичі. Ігор також вернув київські війська і приставив до них [сина] Олега [і] синівця свого Святослава [Ольговича], аби якось довести військо цілим, а сам поїхав [на половців], узявши з собою брата свого Всеволода [Святославича], і Святославича Всеволода [Чермного], і [синів своїх] Андріяна 2 з Романом, і трохи од чорного клобука з [ханами] Кулдюрем і з Кунтувдієм.

І прийшли вони до ріки до Хирії, і було тої ночі тепло і дощ сильний, і збільшилося води, і не було їм кудою переїхати [ріку]. А половці, котрі встигли перейти [Хирію] вежами, спаслися, а котрі не встигли, то тих захопили. І казали, що в ту рать багато веж, і коней, і скоту потопилося в Хирії, коли втікали [половці] перед руссю. /333/

1184
1183




Неділя 11.III 1184

У той же рік преставився єпископ полоцький на ім’я Діонісій, і ми, отож, про се поговоримо. Коли преставився Леон, ростовський єпископ, то настановлений був єпископом Миколай, гречин. Але Всеволод Юрійович, князь суздальський, не прийняв його, а послав [посла] у Київ до Святослава до Всеволодовича і до митрополита Никифора, сказавши: «Не обирали сього люди землі нашої. А якщо ти єси поставив його, то де тобі вгодно, там і держи. А мені постав Луку, смиренного духом і кроткого ігумена святого Спаса на Берестовім». Хоча митрополит Никифор не хотів настановити його, але, сильно приневолений Всеволодом і Святославом, поставив | він Луку єпископом у Суздальську землю, а [Миколая] послав до Полоцька єпископити.


Середа 18.IV 1184


3 В Іп. і Хл. помилково «въ 13 день въ среду»; у Лавр, «въ 18 день», коли й була середа; правда, середа була 13 квітня 1183 р., але ж тут Іп. відстає на один рік.

4 При освяченні храму архієреєм покритий дорогою одежею (індитією) престол обв’язується вірьовкою (вервієм), і при цьому так, що з усіх чотирьох сторін вона утворює хрест; довжина цієї «чудовної вірьовки» понад 42 м.

5 Жоною Ярослава Юрійовича була, за Татіщевим та висновками учених, Єфросинія, дочка Бориса Юрійовича.

6 Це одне слово свідчить, що в ті часи уже існував город Дубровиця і він був центром удільного князівства (волості); жона Гліба Юрійовича невідома.

7 У Хл. «полтрети тисяч», тобто дві з половиною тисячі.

8 В Іп. «Билюковича Изая»; ясно, що це син хана Белука (Беглюка).

9 В Іп. і Хл. помилково «Товлмя»; у Лавр. «Толгыя Давыдовича тести с сыомъ»,— отже, звідси ясно, що Мстислав (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Федір) Давидович, князь новгородський, був одружений з дочкою цього половецького хана.

10 У Хл. «Токмиша»; у Лавр. перелік захоплених половецьких ханів дещо інший, ніж в Іп.

У тім же році була пожежа велика в городі Володимирі- [Суздальському] , місяця квітня у вісімнадцятий день, у середу 3. Погорів бо мало не весь город, і княжий двір великий згорів, і церков числом тридцять і дві, і соборна церква свята Богородиця Золотоверха, що її прикрасив був благовірний князь Андрій [Юрійович], і всі п’ять верхів [її] золотих згоріли. А загорілася вона тоді зверху, і [згоріло все], що було в ній усередині — узороччя, і панікадила срібні, і начиння золотого і срібного без числа, [і] одеж, шитих золотом і жемчугом, що їх вішали на празник на двох вірьовках 4 од Золотих воріт до [церкви] Богородиці, а од [церкви] Богородиці до владичних сіней, на двох же вірьовках чудовних.

Того ж року бог вложив у серце Святославу [Всеволодовичу], князю київському, і великому князю Рюрикові Ростиславичу [добрий намір]: піти на Половців, і послали вони [послів] по навколишніх князів. І зібралися до них обох: два Святославичі, Мстислав і Гліб, і Володимир Глібович із Переяславля, Всеволод Ярославич із Луцька з братом Мстиславом [Німим], Романович Мстислав, Ізяслав Давидович, і городенський Мстислав [Всеволодкович], Ярослав [Юрійович] 5, князь пінський, з братом Глібом, [князем дубровицьким], і з Галича од Ярослава [Володимировича] поміч. А свої брати не пішли, кажучи: «Далеко нам іти у низ Дніпра. Не можемо ми своєї землі пустою зоставити. Але якщо ти підеш на Переяславль, то зберемося з тобою на Сулі».

І Святослав, невдоволений на своїх братів, рушив, приспішуючи похід свій і подвигнений божим промислом, тому старші сини його не встигли з чернігівської сторони. Він же йшов по Дніпру і став там, де ото брід, що називається Інжир. І там перебрів він на ворожу сторону Дніпра, і п’ять днів шукали вони їх, [половців]. Тут-таки одрядив він молодших князів попереду своїх військ: одрядив же Володимира [Глібовича] переяславського, і Гліба, [сина свого], і Мстислава, сина свого, і Романовича Мстислава, і Гліба Юрійовича, князя дубровицького 6, і Мстислава Володимировича, і берендіїв з ними було дві тисячі і сто 7.

Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло І на них, побігли, гнані гнівом божим [і] святої богородиці. А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши [їх], вернулися і стояли на місці, котре іменується Єрель і яке русь зове Угол.

Половецький же князь Кобяк, подумавши, [що це всього] стільки русі, вернувся і погнав услід за ними. Та коли вони йшли вслід за ними, [русичами, то] узріли їх війська руські. [І] стали вони перестрілюватися через ріку [Єрель], і почали ганятися одні за одними, і було це в них довго. Почувши ж [про це], Святослав і Рюрик послали більше війська їм на підмогу і самі пішли обидва за ними, поспіваючи.

Як тільки побачили половці війська підмоги, то подумали, що тут Святослав і Рюрик. І одразу вони побігли, а руси, діставши поміч божу, ввертілися в них і почали їх сікти і хватати. І так учинив господь милість християнам, возвеличив у той же день бог князя Святослава і Рюрика за віру їх обох. А тоді схопили Кобяка Карлийовича з двома синами, Белуковича Ізая 8, і Тоглія 9 з сином, і брата його Бокмиша 10, Осулука [Бурчевича], Барака, Тарха, Данила, /334/ і Содвака Кулобицького схопили також; і Корязя Калотановича тут убили, і Тарсука, а інших — без числа.

Понеділок 30.VII 1184





11 Велике освячення — освячення нової церкви і антимінса (шовкової чи лляної хустини із зображенням покладення Ісуса Христа в гроб, в яку загортаються частинки святих мощей); освячення відбулося в день пам’яті (успіння) Василія Великого.

12 Єпископ Никифор перебував не в давно запустілому, знищеному Юр’єві, а в Каневі, де в 1144 р. Всеволод Ольгович заклав храм святого Георгія (Юрія) Побідоносця.

Сотворив же бог побіду сю місяця липня у тридцятий [день], у понеділок, у [день] пам’яті Іоанна Воїна. А великий князь Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич, діставши од бога над поганими побіду, вернулися до себе зі славою і честю великою.

Того ж року Ігор Святославич, почувши, що пішов Святослав на Половців, прикликав до себе брата свого Всеволода, і синівця Святослава [Ольговича], і сина свого Володимира, і мовив до братів і до всеї дружини: «Половці повернули проти руських князів, і ми без них спробуймо на вежі їх ударити». Та коли він був за [рікою] Мерлом, то стрівся з половцями,— бо поїхав був Обовли Костукович з чотирмастами [воїв] пустошити до Русі,— і тоді одразу пустили вони до них коней. І половці побігли, за повелінням божим, а руси погнали їх, і тут перемогли їх, і вернулися до себе.

У той же час Володимир Яро|славич галицький, шурин Ігорів, перебував у Ігоря [Святославича], тому що він був вигнаний отцем своїм із Галича. Той бо Володимир прийшов спершу в [город] Володимир до Романа [Мстиславича], [але] Роман, остерігаючись отця його, не дав йому одпочити в себе. Тоді звідтіля він пішов до Інгваря [Ярославича] в Дорогобуж, і той, остерігаючись отця його, не прийняв його, і він звідти поїхав до Святополка [Юрійовича] в Туров. І той так само одіслав його до Давида [Ростиславича] в Смоленськ. Давид же одіслав його в Суздаль до Всеволода [Юрійовича] , вуя його, але Володимир галицький і там не знайшов собі покою. Він прийшов у Путивль до зятя свого, до Ігоря Святославича. І той прийняв [його] з любов’ю, і склав йому честь велику, і два роки держав його в себе, а на третій рік помирив його з отцем його і послав із ним сина свого, зятя Рюрикового, Святослава.

Літо — осінь 1184

Того ж року Городен погорів увесь і церква кам’яна од мигання блискавки і ударів грому.



1.I 1185

У той же рік освячена була церква святого Василія [Великого], що стоїть у Києві на Великім дворі, великим освяченням 11 місяця січня в перший день. [Вчинили це] священний митрополит [Никифор], і блаженний Никифор, єпископ юр’євський , і архімандрит печерський, ігумен Василій. Споруджена вона була Святославом /335/ Всеволодовичем, і він зізвав на пир той духовний священного митрополита Никифора, і інших єпископів, і ігуменів, і все священство, і киян, і всі веселилися. І він одпустив їх, і вони розійшлися до себе.

1185


1 Притчі Солом. III, 34.

У РІК 6692 [1184]. Прийшов був окаянний, і безбожний, і треклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем. Він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим огнем; були також у них луки тугі самострільні, [що їх] ледве п’ятдесят чоловік могли натягти. Але «всемилостивий господь бог гордим противиться» 1, і заміри їхні він розбив.

Коли [Кончак] прийшов, то став він на [ріці] Хоролі, бо послав був [посла] із обманом до Ярослава Всеволодовича, миру прохаючи. І Ярослав, не відаючи підступу їх, послав до них мужа свого Ольстина Олексича, хоча Святослав Всеволодович слав [послів] до Ярослава, кажучи: «Брате! Не йми ти їм віри і свойого мужа не шли. Я на них піду».


Неділя 17.II 1185

І Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич з усіма полками своїми, не барячись, пішли супроти них. При цім Рюрик і Святослав одрядили удвох [наперед] Володимира Глібовича. Вирядили вони в напад також Мстислава Романовича, а сам Рюрик і Святослав пішли позаду них. І коли вони їхали, то встріли оба купців, що йшли назустріч їм із Половців, і ті розповіли їм, що половці стоять на Хоролі. Святослав же і Рюрик, це почувши, раді були і пішли до них. І Володимир, і Мстислав, почувши, рушили до місця того, де ото вказали купці. Та коли вони прибули на місце те, де тоді стояли [половці], то не побачили анікого, бо вони пішли були на інше місце коло Хорола.




1.III 1185

2 В Іп. і Хл. хибно «вагаты», «въгаты».

3 Можливо, йдеться про Залозний шлях.

4 Додано з Єрмол.

Тим часом вої з передового загону, перейшовши Хорол, зійшли на узвишшя, розглядаючи, де побачити їх. Але Кончак стояв у лузі, і вони, їдучи по узвишші, оминули [його], а інші ватаги 2 побачивши, вдарили на них. Коли ж Кончак це побачив, то позаду них утік через дорогу 3, а молодшу жону його захопили, і того бусурменина схопили, що в нього був живий огонь,— і того теж до Святослава привели з наладнаним вогнем 4. А інших воїв їхніх — тих побили, а других захопили 4, а коней і оружжя їх многе-множество набрали.






Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.