Попередня     Головна     Наступна





ПЕРЕДМОВА



Літературна мова в житті кожного народу — це надійна опора в його духовному й матеріальному розвиткові. Залежно від епохи літературна мова виконує то вужчі, то ширші функції. У період натурального господарства літературна мова плекається духовною елітою. Вона є чудом для неосвічених людей, засобом спілкування з Богом, знаряддям, з допомогою якого досягається вище одкровення. Ця мова, як правило, не збігається і не може збігатися з народною — святість межує з закритістю. В Україні-Русі першою, однофункціональною мовою була старослов’янська — перша слов’янська мова, якою заговорив Бог. Це була створена за зразком старогрецької мови солунськими братами Кирилом і Мефодієм мова, сперта на південнослов’янські говірки, на поширені тут слова, а головне — на слов’янські корені, з яких кувалися нові слова, що передавали наявні в Святому письмі складні абстрактні поняття.

Життя людини не обмежується спілкуванням з Богом — люди повинні знаходити взаємопорозуміння між собою. Для цього їм потрібен простіший інструмент, ніж той, що використовується для звернення до Всевишнього. Так на Русі за зразком старослов’янської мови і значною мірою на її основі, але з активним використанням місцевих лексичних і граматичних елементів, виробляється діловий стиль літературної мови, або, як його ще називають, давньоруська літературна мова. Обидва стилі активно між собою взаємодіють, що особливо чітко відбилося в давньоруському літописанні. При цьому треба усвідомлювати, що взаємозв’язок між писемною й усною мовою був у ті часи зовсім не такий, як тепер. І конфесійна література і ділова були тільки писемними. Як справедливо пише В.В. Колесов, «середньовічна літературна /7/ мова — тільки мова писемності, зібрання текстів літературного призначення» 1.

Розвиток агіографічної, літописної, художньої, згодом наукової літератури накладав свій відбиток на еволюцію літературної мови у кожного зі східнослов’янських народів — українців, росіян і білорусів, — оскільки всі вони успадкували той самий вихідний матеріал — старослов’янську мову як культову і утворену за її зразком давньоруську як стиль офіційно-ділового спілкування.

В основі східнослов’янської редакції старослов’янської мови були переважно пам’ятки південнослов’янської редакції цієї ж мови. Сюди належали рукописи X—XI ст. болгарської редакції (Зографське євангеліє, Савина книга, Супрасльський рукопис, Ассеманієве євангеліє, Синайський псалтир, Хіландарські листки, Рильський листок, Македонський кирилівський лист, Охрідські глаголичні листки, Листки Ундольського, напис царя Самуїла 993 р., — найдавніша датована пам’ятка, писана кирилівським письмом, — Темницький напис, Зографські листки, Зографський кирилівський підпис 980 р., Іверський глаголичний підпис 982 р.), сербської (Марийське євангеліє, Клоцові листки), словенської (Фразингенські уривки). Треба брати до уваги й західнослов’янську редакцію старослов’янської мови, зокрема Київські глаголичні листки і Празькі глаголичні листки. Усі ці тексти створені пізніше, ніж безпосередня кирило-мефодіївська спадщина, — від IX ст. до наших часів не дійшов жоден текст, писаний старослов’янською мовою 2. Деякі з цих давніх пам’яток, можливо, були створені й на східнослов’янських землях; це, зокрема, македонський кирилівський лист 3; окремі тексти перекладалися не з грецької мови, а з латинської, як, наприклад, Київські глаголичні листки.



 1 Колесов В.В. Древнерусский литературный язык. — Л., 1989. — С. 5.

 2 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови X—XI віків. — Варшава, 1929. — С. 7.

 3 Там же. — С. 49.



Літературні мови східнослов’янських народів пізнього середньовіччя були близькі між собою, оскільки всі вони мали в своїй основі старослов’янське джерело. Згодом виразні його прослідки зберегла тільки російська мова. Поширюючи свою експансію на український і білоруський народи, російська літературна мова поступово витісняє місцеві літературні мови, заступаючи їх місце у всіх сферах духовного життя. /8/

Поширення науки й освіти наприкінці XVIII — на початку XIX ст. пробуджує інтерес у місцевої української і білоруської еліти — значною мірою уже зрусифікованої — до минулого своїх країн, до тих історичних подій, які спричинили втрату ними національної самосвідомості, до народної мови, до історичної пам’яті, яку несе в собі фольклор. Це зумовило розвиток нових літературних мов, спершу української, згодом білоруської. Та й російська літературна мова зазнала певної модернізації: зберігаючи в собі багато старослов’янських елементів, — лексичних і фонетичних, — вона активно вбирала в себе суто народні слова і позбавлялася південнослов’янських граматичних форм.

Спершись на народне джерело, нова українська літературна мова одразу ж дихнула на повні груди. Це було юне, ще повністю не оформлене культурне явище, яке б розвивалося швидко й упевнено, коли б мало для цього відповідні умови. Спершу так і сталося: від «Енеїди» І. Котляревського до «Кобзаря» Т. Шевченка минуло неповних півстоліття, а за цей час літературна мова досягла таких успіхів у вираженні душі українського народу, як і інші споріднені й неспоріднені літературні мови. Одного їй не було дано: у світі науки, публіцистики, юриспруденції — в тих сферах, у яких за нормальних політичних умов панує національна літературна мова, — її місце посіла російська. Що далі, то гірше. У 1862 р., як відомо, проти російської окупації повстали поляки. І хоч українці не готові були підтримати цю свободолюбну акцію, їх звинуватили в злих намірах щодо імперії і на знак покарання взагалі заборонили вживання української мови як літературної. Та все ж могутній геній Т. Шевченка розбудив багато талановитих душ, надихнув їх патріотизмом і бажанням бачити свій народ вільним серед інших вільних народів світу. Це й Марко Вовчок, і Панас Мирний, і Л. Глібов, і С. Руданський, і А. Свидницький, і І. Нечуй-Левицький, і, звичайно ж, вершина злету української літератури — М. Коцюбинський, І. Франко, Леся Українка. Після революції 1905 року у царській Росії були частково скасовані репресивні заходи щодо української мови; ні українські університети, ні гімназії, ні навіть церковно-приходські школи з українською мовою викладання не відкривалися, зате значно зросла кількість видаваної українською мовою літератури, і не тільки художньої, а й науково-популярної, призначеної для освіти широких народних мас, переважно селянства. /9/

У Західній Україні (Галичина, Буковина) на цей час освіта українською мовою стала реальністю. Отже, потрібна була наукова література, зокрема підручники з різних соціальних, природничих і технічних наук. З великими труднощами творилася українська наукова термінологія. Ця робота набула цілеспрямованого характеру після утворення у Львові Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) — прообразу майбутньої української академії. Видавані в НТШ наукові записки і на сьогодні становлять значний науковий інтерес.

Злити воєдино дві літературні традиції — східноукраїнську й західноукраїнську, — витворивши при цьому одну багатофункціональну літературну мову, — це було обопільне бажання східноукраїнських і західноукраїнських діячів культури. Та було це завданням нелегким. Як показала мовна дискусія 90-х рр. XIX — початку XX ст., обидві сторони багато чого у мовотворенні одна одної приймати не хотіли. І все ж шляхом взаємних компромісів переважно в 20-ті рр. XX ст. кістяк єдиної літературної мови в основному зі спільною науковою термінологією склався. Та настали тяжкі 30-ті рр., а за ними ще тяжчі 40-ві. Українська мова не вмерла, але й не жила нормальним життям. Цей період, а за ним і 50-80-ті рр. називають часом насильницької русифікації. Про це докладно йтиметься у відповідних розділах. Тут же попередньо слід згадати про таке: звичайно, русифікація полягала не в тому, що українські слова замінювалися російськими (хоч було й це). Ліс лишився лісом, поле — полем, хата — хатою, граблі — граблями і т. д. Не слід вбачати русифікацію і в тому, що арабське з походження слово майдан заступилося слов’янським площа, або занесене з жаргону німецьких слюсарів слово мутра замінило слово гайка. Русифікація виявляла себе в іншому: українській мові були перекриті як прямі джерела поповнення всі інші мови, крім російської. Українська термінологія таким чином ставала тінню російської.

У наш час українська літературна мова знову піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори. Однією з них є правдиво викладена власна історія: пізнай самого себе — й ти будеш непереможний. Отож від короткого екскурсу в минуле перейдемо до просторішого викладу історії літературних мов в Україні.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.