[Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х т. — К., 1973. — Т. 1. — С. 91-106.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





ПІСНІ ТА ФАБУЛИ



DE LIBERTATE


Что то за волность? Добро в ней какое?

Ины говорят, будто золотое.

Ах, не златое, если сравнить злато,

Против волности еще оно блато.

О, когда б же мнЂ в дурнЂ не пошитись,

Дабы волности не могл как лишитись.

Будь славен вовЂк, о муже избранне,

Волносты отче, герою Богдане! / 751 /






FABULA


Как толко солнце к вечеру запало

И вездЂ небо темнозрачно стало,

На тверди звЂзды блеснули прекрасны,

Как дорогіе каменья алмазни,

Фалес закричал: «Старухо драгая!»

«Чего ти кричиш, мудросте глупая?»

«Полно мнЂ уже сидЂть на сем мЂстЂ.

Поведи мене смотрЂти на звЂзды».

Пошла 1 перед ним старуха драгая,

А за нею вслЂд и мудрость глупая.

Пошли туди, где холм високомЂстной,

Отколь способно смотрЂть на круг звЂздной.

«Ой, — мудрец крикнул, — пропал я, старухо!»

Впав бЂдній в яму, одбил себЂ ухо.

«Не впал бы ты в ров, безтолковый дЂду,

Чему моего не держишся слЂду?

Как ты, не видя перед носом рова,

Можеш знать звЂзды, главо безтолкова?»

З сих спекуляцій повела старуха

Назад до дому мудреца без уха. / 752 /






FABULA DE TANTALO


Цар Тантал когдась Іовиша до дому

Цехмистра з богов звал к пиру царскому.

Іовиш, вЂдая політичны нравы,

Взаим Тантала на небесны стравы

Просил. Но куди, небесное зало \92\

СовсЂм Тантала перещоголяло.

Іовиш своего любезного гостя

Не хотЂл пустит без дара так проста.

«Проси, — говорит, — что хоть при отходЂ

«Дай мнЂ тут кушать во вЂчніи роды»,

ОтвЂщал Тантал. Іовиш оскорбился,

Что Тантал 1 просить так не устидился.

Но, помня важность шляхетского слова,

Сказал, что ему дорога готова.

Стал Тантал в небЂ пировать оттолЂ,

А чего ж то нЂт при небесном столЂ?

Тут вина разны, тут нектар солодкій,

Услаждающій божественны глоткы,

Тут амвросія, вишних богов снЂды,

Против ней — пустош панскіи обЂды.

ВездЂ багрЂют розы пред глазамы,

Чудніи вездЂ курят фиміамы. / 761 /

Кричат по залЂ музы сладкогласны,

Все сам подносит Ганімед прекрасній;

Бахусов пЂстун сам пляшет пресмЂшно,

Всякій род шутов шутят преутЂшно.

И хоть в том хорЂ не бывал Далольо,

Однак за таких сто могл сам Аполло.

Коротко сказать: всЂ чувства тЂлесны

Услаждали 2 там сладосты чудесны.

Тантал сидячи все смотрит умилно,

Все воздихает, хоть всего обилно,

Все лице морщит, страх трет его члены,

Трясевицею будто пораженній.

Что за причина? Сверху сквозь хоромы

Низпущен висит камень преогромніи

Над саменкою 3 его головою,

Не дает ему сидЂти в покою.

Боится, бЂдній, как себЂ порушит,

На власЂ висит, вот-вот в прах сокрушит. / 811 /






ФАБУЛА


Старичок нЂкій Філарет в пустиннЂ

Проживал вЂк свой в дубравной густинЂ.

Молодец нЂкій, Филидоном звался,

К бородатому старику пробрался,

Слиша от многих о нем предоволно, 5

Что пустинник свят и мудросты полной 1.

Как поздоровил честную сЂдину,

«Здоров будь!, — сказал старик, — и ты, сину». \93\

«Не погнЂвайся, отче милосердій,

Скажи мнЂ, кій путь жизны свят и твердій?

Мать моя мене и отец оставил,

Давно я о них обЂды отправил. 10

Ты мнЂ мЂсто их будь уже родитель,

А будеш, если будеш мнЂ учитель».

«Я, сину, и сам в мудрости есмь скудній,

Знаю толко, что путь сей жизны трудній».

«ЗдЂлай же милость, о сЂдая главо, 15

Все буду помнить, я мЂх не диравой».

«Опасно, сину, с свЂтом обиходся,

З свЂтом, пока жизнь, надобно боротся.

Старайся с чужих случаев меж людом,

А не с своих бЂд познать добро с худом; 20

НапримЂр, видиш, что побили вора,

Учись с него, что крадеж — бЂда скора; / 812 /

Не братайсь с тЂм, кто к добру не способній,

С преподобным бо будеш преподобній;

Паче ж дЂлай не то, что вЂтрогоны, 25

Но то, что велят разума законы.

Кому нравится нрав сей сегосвЂтній,

Не возможет тот в свЂтЂ не быть бЂдній».

Філидон, видя, что се не на руку

Старій плещет, вдруг почувствовал скуку. 30

«Благодарствую тобЂ 2, старик сЂдовласій!».

«З богом, мой синку!» Пошол восвояси.

Свята се мудрость, однак не манЂрна,

Сам себЂ мислит. ПослЂ, сискав вЂрна

По перью друга, принял марш в учены 35

Стороны, чтоб 3 ум набыть совершенній.

Взяли молодца силою до пруса,

Когда он имЂл войну на француза.

А как дюжина годов миновала,

Домой Улікса судбина припхала. 40

Принял марш прямо в лЂс до Філарета,

Вспомянул емо мудріи декрета.

«Спасайся, отче!» «Ты что за персона?»

«Помниш ли, отче святій, Філидона?»

«Ах, коль же ты стал манЂрна фігура!» 45

«Змучила мене свЂтовая буря!» / 821 /

«На правом окЂ что то за затула?»

«Се мнЂ вишибла контузьею пуля».

«А то откуду на лбЂ страшна яма?»

«ТрЂснуло ружжьо». «А то что два шрама 50

На щекЂ?» «Эту рану взял на бойкЂ».

«Во фрунтЂ?» «О нЂт, в трактірЂ в напойкЂ».

«Так как прилЂплен тебЂ шматок носа». \94\

«ПрилЂчен, Он был зсЂчен от францоза».

«И по всем лицу мушкы?» «Се короста». 55

«Она, думаю, французка, не проста.

Ты тепер, сину, и ходиш отмЂнно?»

«Упал с лошадЂ, викрутил колЂно.

И кромЂ того лЂкарЂ лЂчили,

Когда та болЂзнь позмикала жили». 60

«Чего ж ты плакать стал? Плач не поможет

Тепера уже». «О боже мой, боже,

Ах, поможи мнЂ, отче святЂйшій!»

«Не могу теперь, сину любезнЂйшій!

Не слушал тогда моего совЂта, 65

Проси ж тепера о помощЂ от свЂта». / 1172 /






РАЗГОВОР О ПРЕМУДРОСТИ

Мудрость и Человек


ЧеловЂк 1. Любезная сестра иль как тебе назвать?

Доброты всякой ты и стройности ты мать.

Скажи мнЂ имя ты, скажи своєесама;

ВЂть всяка 2 без тебе дурна у нас дума.

Мудрость. У греков звалась я 3 Софіа в древной вЂк,

А мудростю зовет всяк руской человЂк,

Но римлянин мене Мінервою назвал,

А хрістіанин добр Христом мнЂ имя дал.

ЧеловЂк. Скажи, живеш ли ты и в хинских сторонах?

Мудрость. Уже мнЂ имя там в других стоит словах.

ЧеловЂк. Так ты и в варварских вЂть сторонах живіош?

Мудрость. Куда ты мнЂ, друг мой, нелЂпую поіош?

ВЂть без мене, друг мой, одной чертЂ не быть!

И как же мнЂ, скажи, меж хинцамы не жит.

Где ночь и день живет, где лЂто и весна,

Я правлю это всіо с моим отцем одна.

ЧеловЂк. Скажи ж, кто твой отец? Не гнЂвайсь на глупца.

Мудрость. Познай вперіод меня, познаеш и отца.

ЧеловЂк. А с хинцами ты как обходишся, открой?

Мудрость. Так точно, как и здесь: смотрю, кто мой, то мой.

ЧеловЂк. Там толко вЂть одны погибшіе живут?

Мудрость. Сестра вам это лжет, так точно, как и тут 4. / 1181 /

ЧеловЂк. А раз†ж есть сестра твоя?

Мудрость. Да, у меня.

Сестра моя родна, как точно ноч у дня.

ЧеловЂк. И лжет она всегда, хотя одной роднЂ? \95\

Мудрость. ВЂть одного отца, но дЂти не однЂ.

ЧеловЂк. Зовут же как?

Мудрость. Ей сто имен. Она

Однак у россіан есть безтолковщина.

ЧеловЂк. С рогами 5 ли она?

Мудрость. Дурак!

ЧеловЂк. Иль с бородой?

Иль в клабукЂ?

Мудрость. Ты вріош! Она войдіот и в твой

Состав, если хотиш. Ах ты! Ищезни проч! 6

ВЂть я возлЂ тебе, как возлЂ свЂта ноч.

[ЧеловЂк.] Ищезни лучше ты! БЂжи с моих проч глаз!

ВЂть глупа ты сама, если в обман далась.

Чево здЂсь не слихать нигдЂ, ты всіо вріош

И, подлинно сказать, нелЂпую поіош.

Родился здЂсь народ и воспитан не так,

Чтоб диких мог твоих охотно слушать врак.

Чуть раз†сищется один или другой,

Чтоб мог понравится сей дикой замисл твой.




* * *


Все лице морщиш, печален всегда ты,

Се ли ты можеш жизнію назвати? / 874 /

Тот суще живет, кто, весела зрака

Будучи, свЂтло жизнь ведет без мрака.

А кто печален, безпрестанно тужит,

Того мертвого 1 смерть 2 протяжна душит.







ПОХВАЛА АСТРОНОМІИ / 841 /

(EX OVID[IO] FAST[I])


Щасливы, кои тщились еще в вЂк старинній

Взвесть ум виспр и примЂчать звЂздних бЂгов чины.

Можно вЂрить, что оны, всы земніи здоры

Оставя, взойшли сердцем в небесніи горы.

Не отвлекло сердец их угодіе плоты,

Ни воинскіи труда, ни штатскы заботы,

Ни вЂтренная слава, ни праздніи честы,

Ниже безмЂрних богатств приманчивы лесты.

Придвинув пред очы нам, здЂлали извЂстны \96\

И подвергли под ум свой теченія звЂздны.

Так-то должно восходить на кругы прегорны.

Не так, как исполины когдась богоборны. / 821 /






O DELICATI BLANDA ETC.

[До Петра Герардія]


О селянскій милій, любій мой покою,

Всяких печалей лишенній!

О источников шум журчащих водою,

О лЂс темній прохлажденній, О шумящы кудры волосов древесних,

О на луках зелень красна,

О самота мати ради дум небесних,

О сумна тихость ужасна,

Где раз†глас толко птичое даст воле

Да сопЂлка пастухова,

Как вигонит овцы в благовонне поле,

Или в дом пригонит знова!

О мой столик малій ни скуп, ни излишній

Стравмы селскимы набратій!

Не тЂ, чтоб господский роздражнить вкус пишній

Кухар присмачил нанятій,

Но что синам с батком, наспЂвшим з оранья,

Сама варит мати в домЂ.

О бібліотеко, ты моя избранна,

О немногим книги чтомы! 1 / 762 /

О каморка толко что одному вмЂстна!

О сне волній и пріятній!

О стезя к блаженству певна и извЂстна!

О путь всЂм мірским незнатній! 2

Коль ищу одних вас, коль дух мой палает,

Враз все пренебрег другое.

Коль бЂжит до вас всяк 3, всяк вас почитает.

Над богатство все мірское,

Кто водою духа грязь омил очесну

И вкусил мудросты истой.

Ты ж, мой друг, сподоблен воду пить небесну,

Коей чужд сей мір нечистой,

Тягнеш ли в один гуж, или мучен злою

Славы и богатства молью.

Лучше селских утЂх и мила покою

Чтеш дворских житій неволю? \97\

О, прошу тебе я гор сіонских ради,

Кую ты 4 видЂл смлада гору,

Изволь от старика друга совЂт взяти,

Кой сам он взял, но не впору

Кто тебе от книжок и от волЂ манит,

Знай, что лестны суть тЂ душы 5. / 782 /

Знай, что под медом слов скритій яд, обманы.

БЂгай сих душ, заткнув ушы.

Блаженна живет 6 не в златом металлЂ,

Ни в індійских маргарітах

Сердце нежадное сито будет малим

Жадность же ничим же сита.

Когда жизнь проводить ест тебЂ откуду

Тихо, сладко и свободно,

То скажи, тебе бЂс кій женет отсюду

Взять оковы самохотно?

І смотрЂть в житіи на чужую волю

Трепещя на панскы взоры?

Ну, расторгии узы, збій ярмо додолу,

Будь твой свободитель скорій!

Дерзни быть щасливим, от в его будь волній,

Что к землЂ ум пригвождает,

Да паряя 7 виспр, гдЂ дом пространства полній,

Лиш о вЂчных помишляет

І слЂпого щастя дары всЂ в сем свЂтЂ

Несмислам остав на диво,

О когда бы еще в цвЂтущем лЂтЂ

А не в сей уже вЂк сивой 8 / 771 /

Друг старик, кій умній, расказал се с толком,

Что твой друг тепер толкует,

То б я лЂт, что в дворской службЂ тЂрял столко,

Не оплакивал днесь всуе. / 772 /






IN NATALEM IESU


О ночь нова, дивна, чудна,

ЯснЂйшая свЂтла полудня,

Когда чрез мрак темній, черній

Блиснул солнца 1 свЂт невечерній.

Веселитеся, яко с намы бог,

Яко с намы бог.

Кой всЂ моря усмиряет.

Кой богу нас всЂх 2 примиряет,

Сей в нищетной днесь хижинЂ \98\

Нищети нас учит всЂх нинЂ 3.

Веселитеся, яко с намы бог. (2)


Там под Вифлеемским градом

Пастухы, пасуще стадо,

ВсЂх первЂе вЂсть пріемлют,

Что к нам Христос 4 прійде на землю

Чрез ангелов, яко с намы бог. (2)


Видно, что то богу 5 люба

Та 6 простота беззлобна, груба,

Кая хранит 7 правость ревно

Чрез простой свой 8 нрав вЂрной, древной 9.

Веселитеся, яко с вамы бог. (2)


Вифлеемска возлЂ града

Там пастирскій сонм берег стада...

На глас: «ПохвалЂмо царя Христа!». / 911 /







EST QUAEDAM MAERENTI FLERE VOLUPTAS


Кто мнЂ дасть слези, кто дасть мнЂ нинЂ дождевны?

Кто мнЂ дасть моря? Кто дасть мнЂ рЂкы плачевны?

Да грЂх ридаю

И омиваю,

Во многоводних

Слезах несходних

Не почивши.

Изсушил очы адскій грЂхов моих пламень,

Сердце ожесточенно, как адамант камень.

НЂсть мнЂ ток слезній,

Дабы болЂзны,

Жжущы внутр уду,

Можно оттуду

Изблевати.

Ты, источников в горах развергшій проходы

И повЂсивій горЂ превиспренны воды,

Зрак вод наполни,

Да льет 1 доволны,

Сердцу коснися,

Да ощутится,

УтЂх отче!

Аще же буду богат на токы мнЂ слезны,

Будут мнЂ оны одны утЂхы любезны.

Твоя и дурность \99\

Над міра мудрость 2,

И плач над смЂхы —

Его утЂхы,

Чудній боже! / 771 /






QUID EST VIRTUS?


Трудно покорити гнЂв и прочіи страсты,

Трудно не отдать 1 себе в плотяніи сласты,

Трудно от всЂх и туне снести укоризну,

Трудно оставить свою за Христа отчизну,

Трудно взять от земли ум на горы небесны,

Трудно не потопитися 2 в міра сего 3 безднЂ.

Кто может побЂдить всю сію злобу древну,

Се цар — властитель 4 крЂпок чрез силу душевну.


Brutos affectus carnis frenare 5 valere

Atque voluptates, hoc opus, hic labor est.

Hoc opus, hic labor, a quovis 6 opprobria ferre:

Ac tempsisse sui jura patrimonii 7.

Hoc opus, hic labor, in caelos traducere mentem,

Vulgique errorum ex superare mare 8.

Vincere qui valeat veteres cacodaemonas istos,

Is rex, virtгtem pectoris intus habens. / 751 /






EPIGRAMMA


Скажи мнЂ кратко мужа мудра дЂло! —

ІмЂй свЂт в умЂ и здравіе тЂла.


Dic mihi breviter, quae sortis summa beatae?

Sanam mentem habeas,

Sanaque membra vide.

Sit mens sana tibi... / 842 /






SIMILITUDINES EX VIRG[ILIO]

2 AENEID[A]E


Similitudo clamantis Laocoontis, circumplicati a draconibus


Каковій ужасно испущает рикы,

Когда не добит бЂжит от жерца бик дикій. \100\


Similitudo Aeneae spectantis ex super domo sua incendium Trojae


Так, как огнь в пашнЂ впадет при бурях жестоких

Или быстрій дождевній поток с гор високих

Нивы и красны сЂвы ломит, постилая,

I стремглав тащит лЂсы, столпЂет не зная,

Слиша шум сверх скал, пастир.


Simil[itudo] Aeneae, quomodo Trojae noctu cum sociis in medium hostium sese conjecit


...ПослЂ ж в той минутЂ,

Как хищны волкы, коих в темную ноч лютій

Глад слЂпо вигнал с язвин 1, дома ж племя само

Ждет, зЂвая несито; чрез огнь, чрез меч прямо

БЂжим на явную смерть.


Quomodo Androgeus imprudenter noctu in hostes resiliit


ОстолбЂл и порвался вдруг назад с словамы

Так, как кто меж терніем невзначай ногамы

Наступит змія и вдруг зблЂднет, отбЂгая,

А она злится, с ядом шію поднимая. / 851 /


Quale certamen int[er] Aeneam et nobiliss[imum] Graecorum super Helena


Так, как когда збЂжатся вЂтры полномочно

Бурним вихром з запада, юга и восточной

Стороны, трещат лЂсы, кипят вознесенны

Волны и с пЂском рвутся виспр мЂста безденны.


Cui similis erat Pyrrhus, cum in[ter] ceteros oppugnaret regiam Priami.


Каков змій, когда на свЂт вишол полній яда,

Кой крился под землею в час зимнаго хлада,

Скинувши ж линовище в день весны прекрасной,

Вьется спиною в ціркул, по коих блеск ясной,

А слизку грудь подняв виспр, взор яростномечній

Кидает, сичит с устен язик треконечній 2, / 871 / \101\






IN NATALEM BASILII TOMARAE, PUERI 12 ANNORUM


Periecto circo rursum novus incipit annus.

Haec est prima dies, quam caput annus habet.

Hocce die nasci, puer ingeniose Basili,

Omine felici fata dedere tibi,

Ut cum primus es in lucem puer editus infans,

Primus virtute ac primus honore sies.

Primus es ingenio, primus quoque dotibus illis,

Consona quas poscit corporis harmonia.

Primo prima tibi indulsit natura benigna,

Quae post te natis dura noverca fuit.

Sic prius ille opifex rerum confinxit Adamum,

Finxit post et Evam, sed minor Eva fuit.

Gratulor ergo tibi, quod tam bona multa dedere,

Multa dedere tibi numina dextra 1 bona,

Sed tamen heus multum tibi credidit ille creator,

Illo in judicio reddita multa volet.

Magna, puer, te cura manet toleranda laborque,

Ut sis Basilius nomine reque simul.








HA ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ТОМАРИ [ХЛОПЧИКА 12 POKIB]


Круг годовий довершився і знов розпочався. Сьогодні

Маємо першу добу, року нового почин,

Доля судила тобі, обдарований хлопче Василю,

В цей народитися день. Добра то провість тобі.

Першим ти пагонцем, хлопче, на світ од батьків народився,

Перший чеснотою скрізь, перший і славою будь,

Перший і розумом сильним, і перший тим даром природним,

Що потребує його врода тілесна твоя.

Благословення тобі, первакові, послала природа,

Що для молодших дітей мачуха гостра була.

Так і спорудник всесвітній, створивши Адама найперше,

Єву потому створив, меншу в любові його.

Радо вітаю тебе, що стільки добра тобі дано:

Досить на частку твою бог милосердний поклав.

Тільки ж гай-гай! Як багато тобі доручив сотворитель,

Згодом немало і сам схоче від тебе узять.

Отже, науки і всякої праці берись, не цурайся,

I не з наймення лише, будь і ділами Василь. \102\

/ 782 /






IN NATALEM BILOGRODENSIS EPISCOPI


Scilicet innumeris obnoxia vita periculis,

Te tamen optamus vivere posse diu.

Vive diu vitam, pastor, nobisque tibique,

Aut tibi si renuis vivere, vive aliis.

Vive diu felix, et ad ipsum plaudite vive,

Alme parens, nobis nam tua vita lucrum est.






НА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ БІЛГОРОДСЬКОГО ЄПІСКОПА


Хоч небезпек неприємних в житті цьому й безліч буває,

Многих проте тобі літ нині бажаємо ми.

Пастирю, щасно живи якнайдовше для нас і для себе.

Жить як не хочеш собі, іншим ти довго живи.

Довго щасливо живи, щоб тобі лише люди раділи,

Отче-наставнику, нам скарбом є твоє життя.

/ 1151 /







DE SACRA CAENA, SEU AETERNITATE


Carne panem vinumque vides, sed mente videtur,

Sub specie carnis qui latet, ipse deus.

Qui latet, ille manet 1, quae apparent, somnium et umbra est.

Ergo latere est res: ergo patere — nihil.

Machina magna patet mundi haec, sed somnium et umbra est:

Res et verum ens est, quod latet ore sub hoc.

Sole cadente velut, cum quercus proiicit umbram,

Umbra licet lata est, non tamen arbor ea est.

Quid sequimur carnem, quae cum patet, esse negatur?

Quid fugimus raortem? mors latitare dabit.

Cum latitare dabit, tunc nobis esse licebit;

Nam res ipsa latet, sola sed umbra paret. / 1152 /

Surge cito, о ratio mea recta! resurgito ab umbris

Jam firmata potes: lгce repleta vides.

I mihi prae, mea lux 2! at te comes iste sequetur.

Hic animus, sacrat qui tibi velle suum.

Tu radius solis, nec te praemit umbra latentem:

Те sine nulla est res, nulla vel umbra patet.

Res et corpus es umbrarum, sed rebus es umbra;

Per te res quaevis possidet esse suum.

Ergo lates speciosa in fronte patentibus umbris:

Quae latitant, et in his frons speciosa pates.

Ac ubi frons speciosa foras excesseris, illic \103\

Ens seu res, quod erat, desinet esse statim.

Cum fugis, haud fugis hinc: cum desinit, incipit esse;

Nempe et in his rursum jam nova forma pates.

Quid ludis mentem mihi, sancte volubilis anguis?

Et fugiens remanes et remanendo fugis.

Nunc latitas umbris, jam rebus es umbra patendo;

Cum fugis absque tamen te nihil esse potest. / 1161 /

Quale est si centum speculorum te orbe corones,

In variis speculis, forma sed una patet.

Non ego te capio capiens; cum reddo, reservo:

Cum in partes traheris, totus es inde tamen.

Omnes te sumunt, sed non consumeris unquam:

Oranes cum excipiunt, nullius esse potes.

Nullius esse potes, sed et omnibus unus idemque es.

Quo me plus satias, plus mihi famis inest.

Tu cibus es: nunc te mihi participare latentem

Convenit, at pueris sola tua umbra sat est.

О versute anguis, latitas velut hamus in esca,

Quo stultos pueros in tua regna trahas.

Laudo tuas technas, exosculor insidias has,

Et per te sanctum sancta quoque umbra tua est.

Iam ceu pisciculus captus non indiget esca,

Sic mihi jam capto non opus umbra tua est.

Exue personam! dignare venire sine umbra,

Jam te gustavi: jam mihi λω̃τος eras. / 1162 /

Нас ego firmatus, valui vitiosa necare

Dogmata stultitiae, quae parit omne nefas.

Hac ego repletus, saevos vicisse furores

Et potui et possum, si modo tu te faves.

Da mihi te placidum mea ad ultima tempora vitae;

Esto favus dulcis, lux mea! vita mea!

Aetas inficiet jam jam mihi tempora canis,

Cede meis lacrimis ultima dona tua.

Nempe senem bis me fas, mente et corpore juxta;

Et facies, mentem si mihi luce reples.

Si vires corpus linquunt, tu linquere noli

Cor mentemque meam, lux mea! Vita mea!

Dulcia si carnis fugiunt mihi, tu esto voluptas;

Et fueris, mentem si mihi luce reples.

Si raihi carnis opes desunt, tu es persica gaza;

Et fueris, mentem si mihi luce reples.

Si me exsecratur vulgus, pande favorem;

Et pandes, mentem si mihi luce reples.

Surge citus! Quin me rerum deducis ab umbris?

Sed prius hoc pectus luce repleto mihi.

Sum cinis, umbra, nihil; sed ubi me luce repleris,

Ens et res fuero non cinis, umbra nihil. / 1171 / \104\

Educ me totum ex telluris inertis amore;

Sic pax! et facies hoc duce luce tua.

Da mihi sufficiens hoc lumen, temnere mortem:

Da mihi velle mori! da mihi amare mori!







ПРО СВЯТУ ВЕЧЕРЮ, АБО ПРО ВІЧНІСТЬ


Бачиш очима вино тут і хліб, проте розумом видно

Господа бога, який, тіло прибравши, сховавсь.

Той лиш існує, хто схований; видний — то сон і примара:

Схованим бути — це щось, виднеє все — це ніщо.

Світу машину хоч видно, проте це — лиш сон і примара.

Світу реальність завжди схована в назві його.

Дуб коли тінь відкидає довжезну при заході сонця,

Хоч простягался й без меж, дубом вона все ж не є.

Тіло чом наше в повазі, недійсне, коли його видно?

Смерті не хочемо чом? Чей нас сховає вона.

Нас як вона вже сховає, тоді лише будемо жити:

Схована ж дійсність завжди, видно лише її тінь.

Хутко збудися, мій розуме правий! Воскресни вже з тіней!

Дужий, здолаєш ти все, сповнений світлом, прозриш.

Світло моє, поведи враз зі мною ще спільника мого —

Дух мій, що радо тобі волю свою віддає.

Сонця ти промінь і тінь тебе, видного, вже не сховає,

Речі без тебе нема й тіні її не бува.

Тілом і річчю ти тіней єси, для речей — лише тінню.

Завдяки саме тобі все має власне буття.

Отже, ти схований завжди у виразно видних нам тінях.

В схованім завжди тебе виразно бачимо ми.

Там, де ти виступиш виразно, річ або сутнє, що досі

Мало вже своє буття, тратить воно його враз.

Зниклий, щезаєш не весь: твій кінець є початком чужого,

Адже й у ньому тебе видно знов у формі новій.

Бавишся нащо ти розумом моїм, святий в’юнкий змію?

Зниклий, ти звідси не щез й зник, залишаючись тут.

Видно тебе то як тіні речей, то ти схований у тінях,

А як зникаєш цілком, бути не може ніщо.

Ось так коли, дзеркалами себе оточивши, свій образ

Бачиш у безлічі їх, в дійсності все ж ти один.

Взяти не можу тебе, хоч беру; повертаю, зберігши,

Цілий ти навіть тоді, в друзки коли розлетівсь.

Всі споживають тебе, але ти залишаєшся цілим.

Всі тебе завше беруть, усім проте ти все ж чужий.

Власністю бути когось ти не можеш, бо всім ти єдиний.

Ситиш чим більше мене, голод тим більший зроста.

Їжа — ти. Можна мені втаємниченим у тебе вже стати: \105\

Тінь твоя дітям малим завше достатньою є.

Змію в’юнкий, ти бо схований, наче гачок у принаді.

Скільки немудрих хлоп’ят у царство своє ти ведеш!

Схвалюю спритність твою я й ці хитрощі палко цілую,

Бо від святого тебе тінь теж святою бува.

Спійманій рибці принади смачної вже більше не треба,

Так, коли й я вже спіймавсь, зайвою є твоя тінь.

Маску скидай! Я пізнав те,бе в русі без тіні і зблизька

Бачити зміг, бо раніш ти мені лотосом був.

Зміцнений цим, подолати я зміг помилкові догмати

Шалу й безглуздя, які зроджують усякі гріхи.

Сповнений цим, поборов я теж пристрасті вельми шалені.

Як допоможеш мені, й далі долатиму я.

Звабний, віддайся мені доки жити на світі я буду,

Медом солодким ти будь, світло моє ти, життя!

Скроні мої як літа підфарбують ледь-ледь сивиною,

Моїм сльозам уступи твої останні дари:

Двічі старим ти зроби мене, разом душею і тілом.

Й зробиш це, світлом коли враз ти мій розум сповниш.

Тіло як сили покинуть моє, ти будь разом зі серцем

Й розумом завжди моїм, світло моє ти й життя!

Тіла розваги мене як залишать, розродою будь ти!

Нею ти будеш, коли світлом мій розум сповниш.

Тіла багатств коли в мене немає, ти перським скарбом будь!

Й будеш ти ним лиш, коли світлом мій розум сповниш.

Чернь як почне проклинати мене, будь до мене ласкавий!

Й будеш ласкавим, коли світлом мій розум сповниш.

Встань же мерщій! Чому з тіней речей ти мене не виводиш!?

Але до того моє серце ти світлом сповни.

Попіл я, тінь, ніщо. Світлом як сповниш мене, тоді стану

Сутнє, річ — не як раніш — був я тінь, попіл, ніщо.

Виведи геть мене з пристрастей й зваб до земного без шкоди!

Згода! Це вчиниш, коли світлом своїм поведеш.

Дай мені цього ти світла доволі! Дай смерть зневажати!

Вмерти бажання ти дай! Смерть мені дай полюбить!

/ 1182 /







DE UMBRATICA VOLUPTATE


Si levis umbra tegit, fugit hinc, mox aestus adurit:

Sin te aedes, erit hic nocte dieque quies.

Sic carnis dulcedo, simul te melle perunxit,

Mox velut umbra fugit, pectora felle replens.

Heu! fuge, care deo 1, fuge si[c]! latet hamus in esca;

Esca fugit propere, sed manet hamus edax.

At non sic virtus: animum facit illa virilem,

Et prius est gravior felle, deinde lubet. \106\

Quale est, si sumas aegre medicamen amarum,

Post tibi dulce tamen fit genus omne cibi.

Quique febri somnum suadenti cedere non vult.

Mox ibi temperies nempe serena redit.

Quique tulit coeptam brumam, ver dulce sequetur:

Quos prius umbra fovet, bruma deinde venit.

Iustus ubique deus, qui temperat omnia rerum 2;

Nil est sincerum miscuit omne deus.

Namque superficiem dulcedo texit amari;

Dulce quod incipiet, finis amarus erit.

Contra dulcedo tetrico praetexta labore est:

Dulcia post capiet, dura vorare valens.

Dulce quidem coepisse valent et vilia corda;

Solis egregiis dulce coronat opus.







ПРО РОЗРАДУ ПРИМАРНУ


Тінь коли легка зникає, палить тебе спека відразу;

Дах як сховає, тоді матимеш спокій завжди,

Тіла так пристрасть недавно тебе солодила медами,

Хутко ж як тінню зника, серце сповняє гірким.

Любий богам, утікай! У принаді гачок заховався;

Знада як квапно втече, лишиться так лиш гризький.

Та не така чеснота, бо вона робить душу стійкою,

Спершу, як трійло, гірка, згодом солодка, як мед.

Так заживаєш ти ліки гіркі всі з бідою важкою,

Згодом смачною зате будь-яка їжа стає.

Хто не вступився гарячці, що сон навіває, до того

Вéрем’я тіла його швидко вертає назад.

Зиму сувору хто зніс, той побачить теж весну-красуню;

Хто ж у холодочку сидів, зиму повинен знести.

Бог справедливий усюди, чергуючи речі постійно.

Чистих речей не бува: бог створив усього розмáй.

Адже поверхня гіркого покрита солодким. Початок

Чого солодким бува, те гіркий має кінець.

І, навпаки, осолода понурою працею вкрита

Й той осолоду здобув, хто зміг спожити терпке.

Від осолоди у змозі почати серця лиш нікчемні:

Мало з них працю свою врешті солодким вінча. \107\










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.