[Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2006. — С.163-204.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





5. Понад- або наднаціоналізм?



У той час, коли національну державу обсідають внутрішні кризи, загроза їй виникає і з боку сил зовнішніх *. На її роль основного економічного, політичного й культурного гравця у світі раптом було кинуто тінь сумніву.



* В англійському оригіналі у назві розділу використано префікси «супер-» і «супра-», які ми передаємо як «над-» і «понад-» відповідно. Ми вирішили передати їх українськими відповідниками, бо вже існує прецедент перекладу Смітового терміна «supernation» як «наднації» П.Таращуком («Національна ідентичність», вид-во «Основи», 1994). При цьому виникли труднощі з підбором українського відповідника для «supra-». Ми все ж таки зупинилися на «понад-». Зважаючи на неоднозначність такого кроку, уточнимо нюанси, якими слідом за автором ми наділяли ці два префікси: «над-» [super-] указує на вищу, ніж в інших, інтенсивність прояву в явища певної ознаки, яка не є ключовою для його приналежності до певної категорії явищ (у цьому випадку ознакою є розмір нації, який не є базовим для приналежності певної спільноти до категорії націй, тому його інтенсифікація не змінює таксономічної позиції явища та відповідно його суті). «Понад-» [supra-] вказує на вихід за межі такої категорії через подолання ознаки, визначальної для членства в цій категорії, на переступання через поріг певної категорії та знаходження поза її межами. Якщо «наднаціоналізм» продовжує бути націоналізмом із його основними рисами, то «понаднаціоналізм» таким не є.



Хоча цьому питанню /164/ приділено увагу в першому розділі, його варто розглянути ґрунтовніше, особливо в світлі останніх політичних подій у Європі.

Виглядає ніби національна держава залишається життєздатною, а національні ідентичності, хоч періодично і змінюють вигляд, аж ніяк не відмирають. За таких обставин чи можна всерйоз плекати ідею про світ без націй або націоналізмів; світ, в якому національні держави добровільно передадуть свої повноваження якомусь континентальному органу або планетарній організації, що заступить націю й національну державу як об’єкти відданості й джерела пристрастей для більшості людей?

Це питання знову набуло актуальності. Сам факт, що в західній половині Європи національна держава, здається, перейнята позбавлянням себе своїх повноважень, тоді як у східній половині вона здається так само охочою наново привласнити собі ці повноваження після довгої радянської зими політичної пасивності, збурив відчуття парадоксу, як це зробили й трагічні події в Боснії на самісінькому порозі Європейського Союзу.





У напрямку регіональної федерації?


Це питання не нове. Ернест Ренан у своїй славетній лекції під назвою «Що таке нація?», прочитаній 1882 p., пророчив настання часів, коли Європа буде об’єднана в якийсь різновид федерації, але додавав, що це не було політично можливим у ті дні. Більш ніж століттям пізніше питання повернулося, як у Європі, так і поза нею 1. /165/

Це одне із застережень, яке стосується, зокрема, і загальновідомого аргументу, що зі смертю національної держави, регіонально-континентальна федерація стане політичною формою, яка найкраще пасуватиме й слугуватиме економіці великих транснаціональних компаній та суспільствам «постнаціональної» доби. Якщо коротко, то цей погляд можна звести до наступних положень: поперше, національна держава більше не може обслуговувати потреби й інтереси бізнесу та ринкової економіки розвинутого капіталізму, а також бути надалі власником військових технологій і носієм суверенітету; по-друге, регіонально-континентальна федерація, яка найкраще відповідає потребам транснаціонального капіталізму і підходить на роль носія суверенітету, особливо прийнятна для населення, наділеного спільними тісними історичними узами та культурною спадщиною.

Не варто зупинятися на першому положенні, бо це вже знайома територія, яку до певної міри було пройдено в першому розділі. Зараз ми переймаємося не транснаціональними гравцями й практиками per se *, а лише їхнім впливом на націю й національну державу.



* Самими по собі (лат.).



Хоча справедливо те, що багато економічних операцій та інституцій переступають межі національної держави {і фактично завжди так робили); не менш очевидне й те, що національні економіки залишаються стандартними одиницями управління та розподілу ресурсів. У даний момент важко уявити, як узагалі могло бути якось інакше, за винятком повернення до імперії або стрибка в тотально уніфіковану світову систе- /166/му, котра охоплює все людство як єдину політичну й економічну одиницю. Навіть коли порівнюють економічні, соціальні та політичні показники, національна держава залишається основною одиницею для порівнянь, а «методологічний націоналізм» — правилом 2.

З емпіричних фактів, звичайно, видно, що велика кількість транснаціональних фірм обплутали планету. У своїй діяльності вони навряд чи зважають на національні кордони. Водночас вони, як правило, базуються в тій чи тій індустріалізованій державі, яка виконує роль центра їхніх операцій; відтак, вони чутливі до правил і політики цієї держави. Ресурси, що є в розпорядженні більшості транснаціональних компаній, поза сумнівом, величезні і часто суттєво перевищують бюджети багатьох малих або нових держав. Проте вони не перевершують наймогутніші національні держави і зазвичай не контролюють засоби примусу, якими користуються навіть деякі найменші держави. Маємо вагомі докази існування транснаціональної верстви економічних суб’єктів — фінансистів, банкірів, директорів, для яких національні бар’єри все більше стають непомітними перешкодами; однак політики, на яких транснаціональні еліти мусять у підсумку впливати й переконувати, залишаються відповідальними перед іншими групами в межах кожної національної держави, а через виборчу скриньку — перед усім населенням 3.

У питаннях військової могутності інтернаціоналізація командних структур, очевидно, таки надала певної ваги аргументам, що національна держава вже більше не є основною військовою одиницею. Це може бути також справедливим щодо /167/ ядерного озброєння, хоча нещодавні дебати у Франції та навколо Північної Кореї й України змушують бути обачнішими. Проте на звичайному рівні, де війни ведуться насправді, національна держава лишається ядром-одиницею військової технології й примусу, а також головним постачальником озброєнь. До того ж доки національна держава утримуватиме цей статус, вона залишатиметься по суті суверенною; вона може розривати угоди й підкріплювати свій вихід потрібною силою, незважаючи на високі збитки. В історії було безліч спільнот, готових зазнати збитків, щоб тільки бути вільними навіть ціною життя 4.

Я ж хочу зараз розглянути друге твердження. Навіть якщо національна держава зберігає за собою важливу роль в економічному і військовому житті розвинутого індустріального суспільства, чи не вдовольняли б регіонально-континентальні об’єднання й федерації ці потреби краще у тривалій перспективі? Так, справді, сьогодні ці об’єднання та федерації мало чим можуть похвалитися; вони явно мало записали на свій рахунок на шляху до політичного успіху. Об’єднання Сирії та Єгипту в Об’єднану Арабську Республіку було нетривалим, як і включення Сингапуру в Малайзію або вільніший союз трьох східноафриканських держав — Кенії, Уганди і Танзанії. Те саме з мертвонародженою Західноафриканською федерацією. В інших випадках федерація існує в постійній напрузі: в Бельгії, Індії та Канаді. У колишньому Радянському Союзі централізована версія федералізму завалилася; залишається побачити, чи якась видозміна вільнішого конфедеративного ладу посяде її місце. У випадку Югославії важко /168/ навіть уявити, щоб щось урятувалося на уламках федеративної партійної системи, створеної Тіто.

Ті країни, де федерація витримала іспит часом, зокрема Сполучені Штати, Австралія і Швейцарія, завдячують цим успіхом певній початковій історичній та культурній спорідненості серед населення. Їх підпирало етнічне ядро або, як у Сполучених Штатах, його великий уламок. Знов-таки, етнічне ядро формує історичне й культурне підґрунтя для високого рівня децентралізації та територіального розповзання повноважень, але підпирає почуття солідарності.

Однак регіонально-континентальні об’єднання і федерації мають ширші функції та глибші основи. Я маю на увазі об’єднання, засновані на культурній спорідненості і такі, що містять ідеологію «пан»-націоналізму. Прикладами можуть бути панарабізм, панафриканізм, пантюркізм, панлатиноамериканізм. Такими були панславізм і пангерманізм кінця XIX ст., які часто непомітно переходили в російський та німецький іредентизми. Так само задля іредентистських цілей скористався пантюркізмом режим молодотурків (він допоміг виправдати масові вбивства й «переміщення» вірменів) через посилання на лінгвістичну й расову спорідненість тюркомовних спільнот із монголами включно 5!

Функції таких «пан»-націоналізмів суперечливі. З одного боку, вони начебто свідчать про витіснення наявних держав в інтересах набагато більших наддержав та наднацій. З іншого боку, вони підтримують національну державу, прив’язуючи її до ширшої категорії «захищених» держав та зміцнюючи її культурні контури й історичну іден-/169/тичність через протиставлення культурно відмінним сусідам і ворогам. Вони створюють новий набір «хранителів кордону», новий комплект символів і міфів, спогадів [memories] та цінностей, які відмежовують включені національні держави від інших. Гасло «Ми всі — африканці» у 1960-ті pp. стало не просто лозунгом колонізованих і упосліджених, а й ствердженням відмінності і почуття власної гідності через культурну єдність 6.

З чисто політичного погляду «пан»-націоналізми слід уважати провальними. Вони ще збереглися у вигляді політичних форумів і регіональних впливів, які навряд чи провіщають прорив у політичних та економічних стосунках. Сумнівно й те, що вони витіснили б або могли б витіснити окремі національні держави, якщо це коли-небудь ставилося за мету. Навпаки, можна стверджувати, що їхня функція полягала в нормалізації і за її допомогою в легітимізації національних держав. Ці ширші континентальні або регіональні об’єднання у підсумку залежать від доброї волі й співпраці окремих їхніх членів, як це можна зрозуміти на прикладі демонстративної непокори Саддама Хусейна більшості в Лізі арабських держав напередодні війни в Перській затоці. Але завдяки цій співпраці об’єднання культурно близьких держав можуть використовувати систему важелів на міжнародних форумах і над громадською думкою частково через використання позитивних стереотипів і частково через голосування блоком. Навіть на обмеженішому рівні міждержавних економічних та екологічних проектів культурна близькість і «пан»-націоналістичні ідеології можуть зміцнити взаєморозуміння і співпрацю, хоч національні /170/ держави завжди співпрацювали в особливих справах і над особливими проектами, які вони розцінювали як такі, що стосуються їхніх особливих «національних інтересів». Помилково гадати, ніби національні держави завжди були настільки суверенними й незалежними, як вони полюбляють себе зображати 7.

Поза всяким сумнівом, швидке зростання телекомунікацій і мас-медій сприяло створенню ширших регіонально-континентальних мереж. Потрібно вивчити, якою мірою регіонально-континентальні об’єднання, базовані на «пан»-націоналізмах, спроможні породити об’єднавчі культури й ідентичності, котрі складуть конкуренцію національним державам й етнічнім ідентичностям, або й замінять їх. Далі я стверджуватиму, що ці культурно базовані регіональні об’єднання можуть вдовольняти, а подекуди і вдовольняють ширші соціальні, культурні й філантропічні потреби. Тому їх не слід скидати з рахунку, навіть у політичній сфері.






Європейський проект


Усе це треба мати на увазі, розглядаючи, як дедалі більша зорієнтованість на європейську єдність впливає на націоналізм і національну державу. Їх співвідношення в чорно-білих поняттях дуже просто передати як обернено-пропорційні: чим сильніша європейська єдність, тим слабкіша національна ідентичність кожної національної держави-члена Європейського Союзу. Немає сумніву, що таке сприйняття криється за часто неса-/171/мовитими дебатами між про- та антиєвропеїстами в Британії й деінде, хоч воно пов’язане з іншими дебатами — щодо демократизації, соціального добробуту та розширення Європейського Союзу. Кидаючи свою довгу тінь через увесь континент зі сходу на захід, «привид націоналізму» відмовляється бути вигнаним.

Можна розпочати з переосмислення старих і добре відрепетируваних суперечок між єврофілами і євроскептиками. Загалом кажучи, єврофіли наполягають на тому, що нам слід творити Європу у вигляді федеративної — лише незначна частка сказала б унітарної — держави і тим самим покласти кінець тисячоліттю смертоносного європейського розбрату та націоналістичним війнам, які спричиняли розправи у XX ст. Вони провадять далі, підтримуючи свою справу аргументом, що Європа в такий спосіб відновить свій колишній статус «великої потуги» на світовій сцені нарівні з Америкою, Японією та, можливо, Росією (раніше — з Радянським Союзом). А за рахунок такої єдності народи Європи переживуть небачене процвітання в межах своїх тарифних кордонів та завдяки дії свого вільного внутрішнього ринку товарів і робочої сили. Антиєвропеїсти заперечують їм, що головною причиною європейської єдності була холодна війна й потреба протистояти радянській російській та/або американській потузі; що внутрішній ринок принесе зиск лише окремим головнішим європейським країнам за рахунок дрібніших держав; що закритий Європейський Союз завдасть економічної шкоди третьому світу; і що «європейський клуб» стане політично й культурно замкнутим. Вони також указують на зрос-/172/тання можливості німецького економічного й політичного домінування в об’єднаній Європі та на вирослу тенденцію до расового й етнічного замикання, до якого об’єднана Європа буде змушена вдатися. Одне слово, вони бачать європейську співпрацю вигідною, а європейське об’єднання — збитковим для інтересів і ширших цінностей європейських народів. Деголлівське «Europe des Patries» * залишається їхнім ідеалом 8.



* Європа вітчизн (фр.).



Паралельно точаться дебати між єврооптимістами і європесимістами. Вони дискутують з приводу можливості й механізмів об’єднання. З погляду єврооптимістів, клімат для «творення Європи» зараз сприятливий, шанси на успіх — високі, враховуючи європейські орієнтації бізнесу та підтримку молодших поколінь, якщо буде виконано дві передумови — сильні лідери й добре спроектовані інститути. Європа майбутнього — це Європа інституційних мереж, якими керують норми цивілізованої соціал-демократії, Європа балансу ринкових потреб із правами людини під егідою неупередженої і всепроникної бюрократії, Комісії та рівною мірою шанованої судової гілки — Європейського Суду. Одна з версій цієї позиції передбачає збалансування сильної виконавчої влади не менш потужною законодавчою, а це означатиме вищу міру демократичного контролю над євробюрократією та її підзвітності.

Європесимісти оцінюють шанси європейського об’єднання на будь-якому, крім найбільш поверхового (і бюрократичного), рівні як малоймовірні. А в зрослому припливі етнічного націоналізму ба-/173/чать силу, яка відтягне європейський проект на невизначений термін. Хай якими проникливими будуть лідери й міцними інститути, вони не допоможуть викувати справжню європейську єдність на народному [popular] рівні, доки не відбудеться відплив відповідних народних уявлень, почуттів і ціннісних орієнтацій від нації й національної держави в напрямку об’єднавчої європейської ідентичності. Європа майбутнього, якщо вона колись постане, буде Європою масової ідентифікації з європейським ідеалом та відданості йому разом із чи навіть замість національної вірності та ідентичності. Тобто великі маси жителів європейського континенту не тільки вважатимуть себе передусім і понад усе «європейцями», а будуть готові принести жертви заради цього ідеалу 9.

Поза цими доводами лежать дуже відмінні оцінки того, що раніше пов’язувало індивідів у Європі, а саме оцінки націй та національних ідентичностей. Економічні доводи й політичні надії та страхи часто приховують ще більш невловиму й важку проблему національної культури — цінностей, символів, міфів, пам’яті й традицій, які пов’язують людей в одне ціле і наділяють їх особливою значущістю й долею. Яка природа цієї спадщини й культури для кожної спільноти? Як вона змінилася за останні кілька десятиліть? І яким буде вплив «Європи» на ці культури й ідентичності?

У цьому питанні слід постійно тримати в голові дві зауваги: по-перше, різне значення культурних ідентичностей на індивідуальному й колективному рівнях. На рівні індивіда ідентичностей багато й вони часто ситуативні. Як згадувалося в розділі другому, людські істоти мають численні ідентич-/174/ності — родини, ґендеру, класу, регіону, релігії, етносу й нації. При цьому та чи та в різний час переважає решту залежно від багатьох обставин. Удома ми можемо відчувати, що належимо до конкретного класу або регіону; за кордоном ми можемо розглядати себе і нас розглядатимуть інші як членів конкретної етнічної або національної групи. Для одних цілей нашу ідентичність означуватиме релігійна спільнота, для інших це буде ґендер або родина. На практиці ми схильні вільно і порівняно легко ковзати між цими ідентичностями відповідно до контексту й ситуації. Лише час від часу ці численні ідентичності спричиняють тертя, і вже зовсім рідко вони переходять у справжній конфлікт 10.

Однак ідентичності бувають не тільки «ситуативними». Вони можуть ще й «нав’язуватися». На колективному рівні мають значення не вибір і почуття індивідів, а природа колективних уз. За рахунок соціалізації, спілкування й часом примусу ми виявляємося зв’язаними конкретними ідентичностями від самісінького народження. Можна намагатися чинити опір цій силі над нами, та наші спроби можуть виявитися марними. Так часто буває з етнічними й національними узами. Вони добрий приклад того, що Еміль Дюркгайм описав би як загальну, зовнішню й зобов’язувальну властивість соціальних фактів. Від покоління до покоління ці узи справляють потужний вплив на наше життя; вони можуть лишатися тривалими й життєздатними силами, попри відступництво навіть великої кількості індивідів. Виживання деяких дуже давніх етнічних груп і націй усупереч відступництву й внутрішньому тертю — від /175/ вірменів і євреїв до китайців і японців — це доказ живучості принаймні деяких етнічних уз та розмежувань протягом тисячоліть, незважаючи на періодичні перетворення їхнього культурного змісту й відступництва окремих їхніх членів 11.

Отже, принаймні теоретично народи Європи цілком можуть відчути, що вони мають більше, ніж одну культурну ідентичність: почувати себе сицилійцем, італійцем та європейцем або фламандцем, бельгійцем та європейцем (так само як і бути водночас жінкою, середнім класом, мусульманином абощо). Водночас варто поцікавитися і таким питанням: який відносний радіус дії цих «концентричних кіл відданості»? Яке з цих кіл політично вирішальне, а яке має найбільший ефект для щоденного життя людей? І яка з цих культурних ідентичностей та лояльностей може виявитися найтривалішою й найживучішою 12?

Другий пункт, на якому слід зупинитися: об’єднання Європи, там де настає, і тоді коли настає, значило й може значити дуже різні речі, залежно від рівня, на якому до нього підходять. Мовою повсякдення часто воно просто означає створення спільного ринку без жодних політичних конотацій. Крім цього, воно може означати прихильність до федералізму, який розглядається як реалізація економічного об’єднання. Жодне зі значень не несе посилань на культурний рівень об’єднання. Часто існує мовчазне припущення, ніби федералізм тягне за собою певну міру культурної конвергенції, принаймні в термінах об’єднавчої європейської ідентичності та спільноти, яка охоплює наявні національні ідентичності. Але це означає змішування політики й культури, і хоч вони в /176/ окремих випадках бувають тісно пов’язаними, ці рівні слід брати окремо 13.

Сьогодні помітна тенденція до рівняння національної ідентичності з національною державою. Проте сполучення суверенних держав — це не те саме, що й злиття культур або амальгамування ідентичностей, а створення європейської «наддержави» не те саме, що й формування «наднації» Європи. Наприклад, поділи польської держави в кінці XVIII ст. не призвели до загибелі польського народу і польської культури. Завоювання ірландських католицьких племен англійцями-протестантами й «Акт про унію» між Великою Британією й Ірландією після 1800 р. насправді підсилили корінну ірландську культуру та почуття спільної ірландської етнічності. Економічне й монетарне об’єднання не спричиняє втрати власної культури та спадщини. Зрештою, валлонці і фламандці, шотландці й англійці, баски та кастильці пов’язані в економічні й політичні об’єднання, але жоден із цих етносів і націй не втратив своєї культурної виразності. Тому нам важко уявити, що європейське економічне й політичне об’єднання або європейська федерація скасує чи зітре глибоко закорінені історичні ідентичності й культури цих дуже різних народів Європи 14.

Інша справа, чи такий політичний союз або федерація настільки ж бажаний, як і можливий. Те, що впродовж кількох наступних десятиліть ми можемо стати очевидцями створенням якоїсь форми федеративного союзу на більшій частині європейського континенту, під сумнів не ставимо. Спірні такі питання: наскільки глибоко він проникне, як далеко його влада насправді втручати-/177/меться в повноваження його складових національних держав у життєво важливих справах. Та всі ці можливості не слід змішувати з цілковито осібним питанням створення спільної європейської культури та об’єднаної європейської ідентичності.






Загальноєвропейська ідентичність?


Існують дві протилежні моделі створення колективних культурних ідентичностей. Перша розглядає ідентичності як соціально сконструйовані артефакти, які можна привести в життя й надати їм певних обрисів шляхом активного втручання і планування. Згідно з цим поглядом, створення загальноєвропейської ідентичності — частина теперішнього процесу злиття інституційних структур у загальноєвропейську політичну спільноту. Точно так само, як «Німеччина» як культурна ідентичність була створена в процесі злиття Митного союзу й бісмарківського райху, так і загальноєвропейська ідентичність виникне з активного прагнення й свідомого планування передбачливих і енергійних лідерів та еліт. Відповідно до цього активістського й зосередженого на еліті бачення, загальноєвропейська ідентичність пошириться майже в той самий спосіб, що й аристократична етнічна культура в «латеральних» етносах, тобто через процес бюрократичної інкорпорації очоленим елітою центром середніх і нижчих класів та віддалених регіонів 15.

Інша модель бачить культурну ідентичність як відкладений поколіннями осад спільних спогадів [memories] і досвіду. З цього погляду, еволюція за-/178/гальноєвропейської ідентичності, якщо вона матеріалізується взагалі, напевне буде повільним, щойно початим, часто неспланованим процесом, хоч окремі його сторони можуть бути об’єктами спроб свідомого планування. Як указують європесимісти, економічний або політичний союзи можна навмисно створити, розбудовуючи спільні інфраструктури та засновуючи інститути. Але культури й колективні ідентичності, з іншого боку, — продукти безлічі соціальних, політичних і культурних традицій, цінностей, спогадів [memories] та символів із народного рівня. З часом вони зрослися, щоб створити спільну спадщину й міфорушій — конститутивний політичний міф — у той самий спосіб, що й «вертикальні», демотичні етноси. На народному рівні загальноєвропейську культурну ідентичність справді можна буде побачити лише як наслідок спільного досвіду й пам’яті [memories], традицій і цінностей, а також об’єднавчих міфів та символів кількох поколінь народів Європи — мається на увазі, спільних для всіх народів Європи. Це піднімає складне питання: де ми знайдемо такі пан-європейські народні традиції й цінності, символи й досвід?

Із цим пов’язано кілька проблем. Перша з них — це спрямований «згори донизу» характер європейської інтеграції до сьогодні. Європейський проект свідомо конструювали дії і програми ділових, адміністративних та інтелектуальних еліт, чиї потреби вже більше не вдовольнялися в контексті національної держави і які шукали шляхів розбудувати економічну інфраструктуру й політичний каркас для ширшого європейського союзу. В рамках таких міркувань масова культура мала відста-/179/вати від економічних і політичних дій еліт і вимагати певного періоду стабілізації, щоб наздогнати економічні й політичні зміни, а у зв’язку з цим виконати свої функції в розподілі праці. Там, де політичні еліти стоять на чолі, маси йтимуть за ними в результаті «низхідної фільтрації» нових ідей, практик та інституційних норм еліти 16.

Проблема цього функціонального підходу — його надмірне покладання на еліту й лідерів. Це достатньо продемонстрували народні реакції на умови Маастрихтської угоди в Данії, Франції та Сполученому Королівстві, а також деяке прохолодне ставлення до «Європи» в скандинавських країнах-кандидатах на вступ. Уряди можуть вести до Європейського Союзу, але їхні народи не завжди охочі йти за ними. Характерна риса ставлення до Європи в багатьох її частинах — відсутність глибоких емоційних чи культурних зв’язків між народами європейського континенту і слабке відчуття будь-яких окремішних систем цінностей і вірувань, спільних винятково для народів Європи. Хоча серед багатьох європейців існує бажання взаємодіяти, жити й працювати разом, але його не підпирають хоч якісь чіткі уявлення, що означає «Європа» в термінах культури, цінностей, ідеалів і традицій, як і жодне палке відчуття приналежності до європейської сім’ї народів.

Це може бути пов’язане з другою проблемою — складністю означення «загальноєвропейського зв’язку» та його окремішної культури. Однієї з провідних ниток у шуканні такого означення ми раніше вже торкалися при обговоренні «пан»-націоналізмів. Ці великомасштабні культурні націоналізми часто намагалися, зазвичай, невдало, зіб-/180/рати докупи самостійні держави та їхні народи на основі спільних культурних критеріїв і спільної культурної спадщини, а потім зцементувати їх у єдину наднаціональну спільноту. До націоналістичних рухів такого різновиду належали пантюркізм, панславізм, панафриканізм, панлатиноамериканізм та пан’європеїзм, тобто пан’європеїзм Куденгофе-Калерґі, Жана Монне і європейський рух, започаткований 1948 р. в Гаазі, а не просто покрокове часткове наближення до економічного об’єднання. Саме пан’європеїзм, який починається згори, а потім поступово спускається донизу в глибини суспільства, потребує лідерів і еліт, інститутів і норм, свідомого воління й планування вишколених і мотивованих кадрів, які вийдуть в люди й рознесуть послання європейської єдності та створять загальноєвропейський зв’язок як єдине реалістичне розв’язання багатьох скрут, що довго не давали спокою європейським народам 17.

Пан’європеїзм був і досі є визначною візією, яка відводить культурі місце в серці нової Європи, шукає способів створити нову загальноєвропейську культуру за допомогою інститутів і декретів аж до створення нового європейського чоловіка й нової європейської жінки. Але в цьому й полягає проблема. Чому людина має віддавати перевагу «загальноєвропейській» культурі й ідентичності понад усіма іншими? На якій основі її можна закликати до цього і чому ми можемо очікувати резонансу від нашого заклику, а також серед кого?

Для пан’європеїстів відповідь проста. Завжди існувала загальноєвропейська культура та загальноєвропейська ідентичність, хай якими туманними й важкими для точного означення й формулю-/181/вання вони були. Вона, зрештою, і становить основу їхнього заклику. Хоч вони й говорять про нову загальноєвропейську культуру й нових європейців, вони дивляться на обидва явища як на теперішні версії того, що вже існувало в минулому, але було зруйноване національними державами і їхніми міжусобними війнами, а тепер його слід повернути й реставрувати. В минулому загальноєвропейська єдність ґрунтувалася на християнській культурі й католицькій ідентичності, тому не варто дивуватися впливу католиків у колах лідерів європейського руху. Середньовічна християнська культура була по суті західноєвропейською з її головною віссю вздовж Рейну від Фландрії до Швейцарії й Італії, головними центрами зосередження населення й торгівлі у містах ганзейської ліги та основними центрами у Франції, Священній Римській імперії і папській частині Італії. Вона також була по суті елітною культурою — латинською культурою духовенства й знаті, а з ними й haute bourgeoisie *.



* Велика буржуазія (фр.).



Таким було європейське минуле — експансивна, інноваційна і войовнича християнська Європа під загрозою мусульманських сарацинів і турків зі сходу, яка задає модель єдності для секуляризованої Європи дня нинішнього 18. Звичайно ж ніхто не вимагає повернення до цієї зреалізованої доби християнського царства. У даному разі сама форма, а не зміст творить модель. Сучасна Європа повинна знайти світський еквівалент спільної віри й системи цінностей, які скріплювали європейців попередніх епох воєдино. Але це лише переформульовує проблему: де знайти /182/ цю спільну віру й систему цінностей? Які спогади й символи, міфи й традиції спроможні сформувати лояльність у мешканців «Європи»?

Отже, «пан»-націоналізм у формі пан’європеїзму лише артикулює проблему, не пропонуючи нових розв’язань. Можливо, слід шукати деінде, приглядаючись до часто крихкого, винайденого, гібридного й суперечливого характеру багатьох ідентичностей та культур у кінці XX ст.? Цю ж саму двоякість, гібридність і крихкість культурних артефактів можна виявити як на загальноєвропейському, континентальному рівні, так і на національному рівні ідентичності. У цьому сенсі можна говорити про загальноєвропейську «сім’ю культур» у стилі Віттґенштайнового концепту «мовної гри», оскільки існує кілька часткових, двояких і взаємонакладних культурних і політичних традицій, цінностей та досвідів, які протягом століть здійснювали перехресне запліднення багатьох країв і народів на європейському континенті. Кілька з цих взаємонакладних інтер-європейських традицій, цінностей, символів і життєвих досвідів, які вплинули на народи Європи в різний спосіб і різною мірою, можна використати для конструювання «уявленої спільноти» нової Європи, хай навіть це лишається переважно справою еліти. На великих територіях європейського континенту еліти більшості (хоч і не всіх) її народів прийняли такі традиції, як римське право, юдео-християнська система етичних цінностей, ренесансний гуманізм, дух Реформації, Контрреформації і Просвітництва. Вони і їхні народи також брали участь, хоч і різною мірою, в таких соціальних, політичних і культурних досвідах, як Великі географічні відкрит-/183/тя й колоніалізм, великі революції, неполадки капіталізму, індустріалізм та урбанізація, рухи й символи романтизму, реалізму й націоналізму.

Націоналізм? Поділ Європи на ворожі нації? А як щодо ще двох спільних масових досвідів, які багато чим завдячують націоналізмові, — двох смертоносних європейських та світових воєн? Хіба не всі ці традиції, символи й досвіди мали свої суперечливі, темні та міжусобні сторони? Навіть у розпалі католицького християнського царства хіба не були такі меншини, як єретики, прокажені та євреї, дарма що жили в межах Європи, викинутими з європейського суспільства, часто замкнутими у відгороджених кварталах? І хіба вони, через це, не означували для себе «Європу» через дзеркальне відображення Іншого? Хіба Відродження не освітило деякі частини Європи, тільки щоб лишити інші в пітьмі? Хіба істини Реформації і Контрреформації не наплодили кривавих різанин часів релігійних воєн? Стисло кажучи, спільні досвіди й традиції, символи й цінності лише висунули на передній план частково взаємонакладну європейську строкатість, загострили її етнічні й релігійні грані поділу й двозначності, а ще відкрили калейдоскоп окремішних етносів і контркультур, нестравних меншин, іммігрантів, чужоземців та соціальних вигнанців 19.

Справжня кількість цих меншин, живучість цих розділених етносів та їхніх унікальних культур означали, що сама Європа — сумнівний географічний зворот — виглядала блідо й непостійно поруч із укоріненими культурами й спадщинами, які творять її багату мозаїку. Порівняно з привабливістю та відчуваністю французької, шотландсь-/184/кої, каталонської, польської та грецької культур і етнічних традицій, «загальноєвропейська ідентичність» виглядає порожньо і не піддається описові. Радше мертва сума всіх народів і культур континенту, вона мало додає до того, що вже існує; іншими словами, Європа стала просто ареною, силовим полем конфліктування ідентичностей і культур 20.

Ще гірше те, що загальноєвропейська ідентичність зажила незначної прихильності й лояльності серед мас. Вона трохи схожа на чесноту. Кожен виступає за чесноту, про що завжди свідчить Євробарометр; кожен, крім англійців (та інколи французів), які здаються байдужими, якщо не відверто скептичними, до загальноєвропейської чесноти. Але навіть затяті європейці не можуть викликати ту щирість почуттів, ту теплоту й навіть любов, на які так часто може надихати етнос або нація людини. Якщо «націоналізм — це любов», за Мішелем Афлаком, пристрасть, яка вимагає непереборної відданості, абстрактність «Європи» змагається в нерівних умовах із конкретністю й «укоріненістю» кожної нації. Так художники й поети описували і славили красу конкретних місцин у Європі або ж особливі регіональні, етнічні чи національні пейзажі, переплетені з унікальними історіями й традиціями, але ніколи «європейський краєвид» загалом. Те саме стосується і романістів, які зображували панораму соціального життя в окремих селах, містах і країнах Європи 21.

Абстрактність Європи, звичайно ж, не випадкова. Як ми бачили, наділити цю ідентичність сердечністю й життям означає розворушити спогади, які краще облишити: спогади про війни, вигнан-/185/ня, різанини, влаштовані народами Європи і проти них, не кажучи вже про чужинців, недавні й болісні спомини. За Ренаном, забування так само важливе для націй, як і пам’ятання. Вибіркова пам’ять і деяка амнезія суттєві для виживання націй. Але чи можемо ми вибирати, що саме слід забути? Як ми зітремо, якщо це треба робити взагалі, ще свіжу пам’ять про Голокост? І чи сучасність дозволить європейцям розкіш амнезії? Відродження антисемітизму, напади неонацистів на іммігрантів і ґастарбайтерів, нові етнічні чистки на боснійській землі, примара балканської війни навколо самого слова «Македонія» — все це піднімає питання, чи народи Європи приречені повторити те, що вони не потурбувалися запам’ятати.

Тепер перед нами постає ще фундаментальніше запитання — про роль пам’яті в колективній ідентичності. Чи може виникнути або підтримати себе будь-яка колективна культурна ідентичність через повний розрив із минулим? Хіба революції минулого не змушені були пристосовуватися до системи цінностей, традицій, символів і пам’яті попередніх поколінь суспільства, в якому вони вибухали? Навіть там, де не було відвертої реставрації ancien regime*, як це мало місце в Англії, Франції й недавно в Росії, робилися сповнені рішучості спроби спаювання різних культур у нову складену цивілізацію того різновиду, за яким ганялися сучасні мексиканські революціонери.



* Старий режим (фр.).



Навіть випадок Америки не дає нам контрприкладу: батьки-пуритани могли повертатися до /186/ своєї батьківщини спиною; засновники республіки могли зважуватися на якнайрадикальніший розрив зі Старим світом, але їх знову й знову затягував назад вихор; їм знову й знову нагадували про їхніх предків та їхнє минуле життя до сьогодні. Це говорить про те, що для колективної культурної ідентичності спільні спогади так само важливі для виживання, як і відчуття спільної долі. «Забудькуватість веде до вигнання, пам’ять — ось секрет звільнення» 22. На іспиті з пам’яті Європа сьогодні виглядала б кепсько.






Загальноєвропейські міфи та символи


Оскільки загальноєвропейську пам’ять часто навідують примари, оскільки її народи поділяють лише болісні спогади про національні розмежування минулого, можливо, вони зможуть об’єднатися навколо спільних міфів або символів, які передають глибшу солідарність та відмінність? Який потенціал і значення можуть народи Європи видобути з таких «міфосимвольних комплексів»? І де нам слід шукати такі міфи й символи?

У греко-римській спадщині й римському праві? Звичайно, спадок класичної античності помітний скрізь у сучасній Європі — в її дорогах і назвах міст, у традиціях скульптури й архітектури, її правових системах і мовах, історії й філософії, драмі та героїчних міфах, її демократичних та імперських традиціях, її раціоналізмі й дусі наукового пошуку. Але цей спадок був у той час і лишається понині нерівномірно розсіяним по континенту. Землі Середземномор’я глибоко просякнуті кла-/187/сичними традиціями і впливами, тоді як землі Північної і Східної Європи не були заторкнуті в античності і відчули тільки її пост-присутність після Відродження. До того ж перед ними постійно поставали виклики з боку інших ідеалів і традицій. Бачення стародавньої Греції як «молодості Європи» могло викликати захоплення в деяких еліт, особливо у вікторіанську епоху, та лишати відбиток на цивілізації сучасного Заходу (включаючи Америку), але зараз воно занадто віддалене, щоб зачепити якусь глибинну струну в більшості мешканців Європи 23.

Чи може нам варто звернутися до християнської цивілізації та юдео-християнської системи цінностей? Їхній вплив також полишив глибокі сліди: в традиціях самих церков і ролі духовенства, в перекладанні Біблії народними мовами, в поширеній перейнятості соціальною справедливістю й суспільним добробутом, у соціалістичній етиці й рухах на захист рівності, пригноблених і позбавлених прав, а також у багатьох добровільних і доброчинних організаціях. Але й тут були глибокі поділи та суперечливі впливи: розколи між православними й католиками, між католицькою і протестантською церквами, між сектами й церквами, які вражали різні території Європи в різні способи. Міфосимвольний комплекс християнства, християнської цивілізації, об’єднаної в хрестових походах проти поган, своїм обходженням із єретиками та євреями у Європі і своїми війнами проти Візантії й мусульман на своїх кордонах, своїми релігійними війнами аж до свого банкрутства в нацистській Німеччині знову у знову демонстрував свою нездатність гарантувати моральну єдність для Євро-/188/пи, яку він проголосив і яку деякі європейці хотіли б тепер воскресити. Релігійні поділи в ключових регіонах європейського континенту все ще надзвичайно глибокі, хоча лишилося дуже мало щиро набожних людей. Релігія-як-значок, релігія-як-цемент, релігія-як-границя, релігія-як-етнічність — усі ці застосування можна знайти в багатьох лютих конфліктах, які досі непокоять континент, або ж як підводну течію стосовно стабільніших, але так само глибоких розколів 24.

Може, потрібна символьно-міфологічна єдність криється в спільній індоєвропейській мовній спадщині й витоках? Справді, багато європейських мов належать до індоєвропейської сім’ї, а деякі вчені досі тримаються теорії про прамову і прабатьківщину індоєвропейськомовних племен у далекому минулому. Але археологи, мовознавці й історики не одностайні. У сучасній Європі є кілька мов, які не належать до цієї групи (баскська, фінська, естонська, угорська); ще важливіше те, що після використання теорії мовної групи як раси нацистами більшість жителів Європи не дуже зацікавлені в міфі про «індоєвропейську спадщину», опріч деяких невеликих, але галасливих груп істориків-ревізіоністів та расистів 25.

Як же щодо білої імперіалістичної традиції Європи та її політики недопущення кольорових людей? Хіба тут ми не бачимо тієї символьно-міфологічної єдності, яка досі нам не давалася? Якщо індоєвропейський міф — справа меншості, то почуття винятковості і європейської вищості, оперте на упередження за кольором шкіри, безперечно, таким не є. Тут, певно, маємо справу з сильнодійним і вибуховим набором міфів і символів, /189/ які здатні об’єднати «європейців» проти «чужих» та створити масові емоційні умови для політики дискримінації й виключення, практикованих багатьма урядами сучасних європейських держав. Це, поза сумнівом, один із ключових елементів поточної атмосфери етнічних страхів і моральної паніки у відповідь на іммігрантів, шукачів притулку, біженців та чужоземців, які деякі уряди, медії й групи інтересів оркестрували в останні роки в багатьох західноєвропейських державах. Питання стоїть так: чи може міф вищості білих європейців об’єднати Європу й подолати внутрішні відмінності і чи може колір шкіри слугувати символьною основою європейськості?

Те, що він робив це в минулому, принаймні для деяких європейських еліт, і те, що він наділений здатністю розпалити масові спалахи гніву сьогодні, незаперечне. Але ця сила негативна: вона процвітає не на спільних цінностях, не на винятково європейських рисах, а на відмінностях, які сприймаються в різний спосіб і різною мірою. «Білість» може скінчитися на кордоні національної держави або на краю села чи міського району. Для декого чужі турки, для інших — боснійські мусульмани, ще для когось ними можуть бути поляки, серби чи албанці — або французи чи англосакси. Дві сучасні проблеми зробили питання Іншого помітнішим: імміграція та іслам. Проблема імміграції підсилює сприйняття національної, а не загальноєвропейської ідентичності. Оскільки національна держава контролює імміграцію, національні медії поширюють інформацію й думки про іммігрантів, національні ринки праці дискримінують їх, а до членів націй апелюють, коли /190/ іммігрантів піддають переслідуванням або виганяють. Отже, відчуття небілого стороннього підкріплює національні упередження й національну єдність, хай і негативну — через відмінність, і жодного внеску до загальноєвропейської єдності й ідентичності не робить 26.

Іслам, на перший погляд, начебто заперечує тенденцію до націоналізму, оскільки охоплює цілий континент. Певно, що існує поширений стереотип ісламу й мусульман, який відсилає нас назад до хрестових походів і тривалої боротьби з турками-османами. Цей пан’європейський стереотип підважує претензії Туреччини, всупереч її офіційному секуляризму й теперішньому демократичному режимові, бути «європейською» і долучитися до Європейського Союзу. Мусульманський характер більшості її населення й роль історичного ворога роблять її підозрілою в очах «європейців». З іншого боку, іслам також породжує виклики перед окремими європейськими національними державами, а отже, живить їхні націоналізми. У Франції розміри мусульманської громади збільшили підтримку руху Ле Пена, а в Німеччині розміри турецької та інших меншин, яким було відмовлено в громадянстві, розпалили насильство й расову ненависть, розворушену неонацистським рухом. У Британії теж були заворушення, спричинені ісламськими питаннями, зокрема справою Рушді *, а це, своєю чергою, підняло питання британської національної ідентичності та її зв’язку з англійськістю 27.



* «Справа Рушді» — міжнародний скандал навколо книжки британського письменника арабського походження Салмана Рушді «Сатанинські вірші», в якій він на думку багатьох мусульман зневажив іслам. Іранський лідер аятола Хомейні в лютому 1989 р. заочно засудив письмен-/191/ника на смерть і той змушений був переховуватися під захистом британської поліції.



Оскільки імперіалістична спадщина білої, християнської винятковості діяла здебільшого на національному рівні і зміцнювала національні ідентифікації, чи можна знайти в історії «Європи» якусь міру спільності та якісь героїчні фігури, що можуть надихати загальноєвропейську свідомість? Це дещо дискусійне питання. Чи можна говорити про «загальноєвропейську історію» взагалі, яка є не просто «історією її народів»? У межах європейського континенту ми бачимо численні ряди й потоки подій, які впливали на різні його частини в різні часи. Я вже натякав на певні моделі культури, які по-різному профільтрувалися через народи континенту, але ми вже бачили, що навіть на них не варто покладати надій. Думка про те, що існують якісь великі спільні теми, які ілюструються різноманітними процесами в Європі, вимагає забагато від історичних доказів. На неї слід дивитися як на частину пан’європейської міфології, яку конструюють сьогодні певні групи інтересів та еліти. Принаймні це досить чітко зрозуміло з напівофіційної історії Європи, укладеної Жаном-Батистом Дюрозелем 28.

З огляду на ситуацію, чи ж зможемо ми знайти якісь великі приклади європейської гуманності й героїзму. До кого ж нам слід повернутися? До Августа, який оплакував утрату Бара * та своїх легіонів



* Очевидно, в англійському тексті було допущено помилку: замість Публія Квінтилія Вара [Varus], староримського полководця і політичного діяча, який очолював /192/ римські легіони в Тевтобурзькій битві, після якої вчинив самогубство, було написано прізвище Марка Теренція Варрона [Varro], староримського письменника і вченого, який помер за 36 років до Тевтонбурзької битви і жодного стосунку до неї не мав.



у Тевтобурзькому лісі, облишивши надії на іншу частину Європи? До Карла Великого і його спадкоємців, чия Священна Римська імперія була так само базована на Заході і чиї середньовічні ідеали не знаходять відгуку в серцях сучасних світських, демократичних європейців? До Наполеона, чиї амбіції й імперія були нетривалими й непривабливими, як і в будь-якого сучасного диктатора? Може, варто звернутися до великих «європейських» художників, письменників і науковців — Шекспіра, Мікеланджело, Бетговена й Ейнштейна? Але їхні генії універсальні, їхні мистецтво й наука долають усі кордони; якщо ж говорити про дрібніші таланти, то їх, як правило, націоналізовують у романтичній традиції, а їхній національний вплив часто був набагато величнішим за будь-який загальноєвропейський чи глобальний резонанс 29.

Існує ще одна проблема з цими спробами розбудувати Європу навколо її історії, її міфів, її символів. Приклади здебільшого можна взяти з Західної Європи й Італії. Приклади зі Східної Європи, попри славетні винятки Коперніка, Шопена, Чайковського і Толстого, мають невелике значення для переважно західнонародженої «Європи», а у випадках на зразок Івана Грозного або Петра Великого викликають тільки страх або відразу. Щодо міфів і символів Східної Європи, то порівняно з міфами й символами Відродження або Великої /193/ французької революції вони локальні, маловідомі й не вселяють довіри за межами країн свого походження (можливий виняток — грецька війна за незалежність). Знов-таки, підкреслюється домінування Західної Європи, і не тільки її центрами багатства й технології, населення й торгівлі, а й у науці, літературі, освіті та мистецтві, а також у творенні й поширенні народних міфів, символів і традицій 30.

Отож, скидається на те, що ледве чи існують хоч якісь спільні загальноєвропейські міфи й символи, які мали б значення й силу для жителів європейського континенту і могли б прислужитися їхньому об’єднанню. В Європі існує занадто багато лакун, забагато зон виключення й нерозуміння, наприклад, землі православних церков із їхніми дуже відмінними соціальними структурами й культурними традиціями, світоглядами й символікою або багато нехристиянських меншин і чужинців — від гнаних євреїв Близького Сходу до гнаних ґастарбайтерів дня сьогоднішнього, яким нічого доброго не віщує Європа, яка звертає погляди до ідеалів середньовічного християнства. Найпотужніші «міфосимвольні комплекси» на європейському континенті набагато більше національні за походженням і контекстом, ніж загальноєвропейські, хай то міфи й символи Римської імперії, Просвітництва, Великої французької революції, Рисорджименто чи Більшовицької революції 31.

Не легше знайти європейські священні місця і святині для паломництва всіх європейців. Аахен занадто віддалений, собор св. Павла, паризький Будинок інвалідів чи Вавель занадто національні. І навіть Рим більше не манить серця й думки на-/194/родів на півночі й заході Європи. У цьому сенсі націоналізм випередив пан’європеїзм. Його святині й монументи скрізь. Вони займають офіційні центри — Тріумфальна арка і Могила невідомого солдата — та багато славетних місць на периферії. Національна скульптура, прапори й емблеми, храми й меморіали панують над пагорбами, заповнюють майдани і прикрашають міські ратуші, нагадуючи громадянам про їхню вірність та пробуджуючи їхню гордість. Чи має «Європа» що запропонувати поруч із цими меморіалами з каменю? Чи можуть її емблеми пробуджувати ті самі пристрасті, що й національні 32?

Чи є підстави говорити про сумірні загальноєвропейські обряди й церемонії, які захоплять серця й надихнуть уяву всіх мешканців континенту, так само як Вашингтон, Конституція і День незалежності можуть об’єднати серця й надихнути уяву більшості американців у Сполучених Штатах? Може, з часом, через кілька поколінь такі церемонії являться світу, зосереджені на Європейському Парламенті в Страсбурзі та резиденції Комісії в Брюсселі. Біда всіх цих «винайдених традицій» у тому, що їхні творці не можуть бути впевненими, що їхні винаходи знайдуть глибинніший відгук у наступного покоління. У цьому сенсі націоналізм завжди на крок попереду: він завжди мав на оці суд наступних поколінь, яким намагався замінити спасіння в іншому світі 33.

Без спільних спогадів і значень, без усім зрозумілих символів і міфів, без святинь, церемоній і монументів, за винятком гірких нагадувань про голокости й війни, хто почуватиме себе європейцем у глибині свого єства, хто добровільно пожерт-/195/вує собою заради настільки абстрактного ідеалу? Коротше кажучи, хто помре заради Європи?

Недостатньо для відповіді вказувати на спільну безпеку й міжнародну політику, яка змушує відправляти «європейські сили» за кордон чи на європейські театри війни, або на народну реакцію, коли перші «європейські солдати» гинуть. Фактично, загальноєвропейський реєстр заслуг не був до сьогодні підбадьорливим. Вторгнення в Кувейт 1990 р. було передусім справою ООН, очоленої Сполученими Штатами, а ініціативу за дії в Боснії 1994 р. взяв на себе радше НАТО, ніж Європейський Союз, хоча останній етнічний конфлікт відбувався явно в межах кордонів самого європейського континенту. Історія спільної європейської оборонної й закордонної політики позначена незгодами і непорозуміннями аж до останніх випадків у Боснії й Македонії. Загальноєвропейські збройні сили лишаються невеликими. До того ж народна підтримка інтеграції систем оборони і спільних військових акцій незначна, навіть у серці Європи, не кажучи вже про кордони Європи, які по-різному означують: то від Ірландії до Македонії та прибалтійських держав, то від Франції до Кавказу й Уральських гір 34.

Військові жертви також неминуче зображуються в національних, а не загальноєвропейському, контекстах. Хай як офіційно зображують такі жертви, та преса й люди тлумачать їх як національні, а будь-яка справжня скорбота буде зарезервована для братів-співвітчизників, а не для «європейців». Етнічна нація завжди подавала себе як «родина родин», тобто як сукупність і спілка кожної родини в межах спільноти. Її міфи — це міфи «надродини» /196/ спільного видуманого походження та однієї «крові». Це означає, що протягом поколінь члени однієї етнічної спільноти або нації звикли дивитися на себе й почувати себе частинами великої, розширеної родини; відтак національна оборона вважається неминучою жертвою заради своїх знайомих і рідні, заради своєї родини 35.

Порівняно з цією чіткою й відчутною, хоч і вигаданою, національною родиною, загальноєвропейська «родина культур» видається блідою і безплотною. Подібно до мушлі, в якій нації, регіони й етноси можуть знайти прихисток, європейський проект пропонує арену для роботи над проблемами та гарантування вигод для народів Європи, але він не бачиться здатним породити глибинні узи, життєву снагу, спільноту спільної віри. А це могло би натомість бути однією з головних його приваб для всіх тих регіонів і етносів-меншин, які голосно заявляють про свою відданість новій Європі; під європейською парасолем первинні лояльності людей повернуться туди, до чого вони належать: від могутніх національних держав назад до зневажених і пригноблених етносів. Девіз «L’Europe des Ethnies» * лаконічно виражає цю мету. Але на реверсі відповідної монети викарбувало «L’Europe des Patries» ** 36.



* Європа етносів (фр.).

** Європа вітчизн (фр.).







«Європейська наднація»?


Однак жодна з цілей не втілює пан’європейську мрію. Для пан’європеїстів Європа — це ні коопе-/197/ративна афера наявних національних держав, ні парасоля, яка захищає багато етносів і регіонів, котрі прагнуть зірватися з прив’язі національної держави. Для них це непідробно «понаднаціональна» унія, яка справді переступить межі вузького національного світогляду й зітре з лиця землі бридке обличчя націоналізму. Але чи зможе така унія перевершити націю і заступити націоналізм, на що пан’європейці так щиро надіються? Чи, може, ми станемо свідками зростання не якоїсь нової «понаднаціональної» одиниці, а чергової давньо-нової нації, але ще більшої розміром — європейської «наднації» з її власними прапорами, гімном і столицею в Брюсселі, власними паспортами, карбуванням монет і банком, власним парламентом, системою оборони й закордонною політикою, університетами й академіями, щорічними святкуваннями, церемоніальними парадами й процесіями, монументами загиблим, меморіалами засновникам, музеями європейської історії та фольклору? І хіба така наднація просто не сполучить у собі проблеми світу націй? У такому разі об’єднання Європи, аж ніяк не ставши похоронним дзвоном за націоналізмом, піднесе його на новий рівень могутності й легітимності 37.

Це побоювання притаманне не тільки націоналістам теперішніх національних держав, а й європесимістамам, для яких «Європа» може постати тільки в образі нації з тими самими особливостями й родовими муками, як і ті, що дають життя нації. Вони стверджують, що хоч така велика й різношерста унія матиме якісь нові особливості (фактично особливості поліетнічної нації), вона повинна, як і будь-яке довготермінове людське /198/ об’єднання, розвинути ті основи колективної ідентифікації — спільну пам’ять, міфи, цінності й символи, — які мусить породити будь-яке культурне угруповання, щоб вижити на кілька поколінь. У європейському контексті єдиний шлях постання справді об’єднаної Європи — через повільне формування спільних європейських пам’яті, традицій, цінностей, міфів і символів за образом етносу й нації.

Але як уже пояснювалося вище, в цьому сенсі концепція Європи неповноцінна. Хоча наявні деякі культурні й політичні традиції, вони позначені суперечністю й нерівномірним проникненням; немає об’єднавчих спільних спогадів, міфів і символів, окрім невідповідних ідеалів середньовічного християнського світу чи імперіалізму, які могли б об’єднати європейців. Крім усього цього, будь-які спроби вибудувати загальноєвропейську ідентичність навколо цих спільних культурних елементів мають конкурувати з до того чинними й глибоко вкоріненими етнонаціональними міфами, символами, цінностями й спогадами націй та етносів, які разом утворюють конвенційно означуваний географічний простір Європи.

Саме ця етносимвольна конкуренція робить досягнення європейської єдності досить невірогідним у передбачуваному майбутньому на культурному й соціально-психологічному рівнях. Хоча деякі мобільні еліти зірвалися з ланцюга етнонаціональних прив’язаностей, за традицією середньовічних і ранньомодерних європейських аристократій, народна прив’язаність та масова відданість націям і національним державам залишаються глибоко вкоріненими. Їх скріплюють /199/ різні сучасні бюрократичні та культурні механізми, у тому числі національною системою освіти, національними медіями, національною мовою та літературою, національними кодексами законів, а також ілюзорнішими, але глибоко проникливими чинниками краєвиду, мистецтва, музики, вбрання, кухні, відпочинку й фольклору. Ці культурні елементи не просто популістські винаходи інтелектуалів-маніпуляторів і не просто фольклористичні рудименти колишнього трибу життя, романтичні й ностальгічні прив’язаності до далекого ідеалізованого минулого, хоча обидві риси можна простежити в окремих випадках. Це складники укорінених форм народної культури, які нещодавно пережили швидкі темпи змін, а проте зберегли багато своїх окремішних якостей і характеристик. Вони також складники загальновизнаної національної ідентичності, які попри істотні видозміни, все ще спроможні об’єднати маси людей своєї нації навколо однакового розуміння спільних цінностей, спогадів, традицій і символів 38.

З цього погляду, творення більших «наднаціональних» сутностей із матеріалу різко диференційованих народних ідентичностей залишиться проблематичним. Перенесення лояльностей та ідентифікацій більшості населення цих національних держав і націй та прикріплення їх до нового набору спільних європейських міфів, спогадів, цінностей і символів передбачає подвиг культурної й соціально-психологічної інженерії в тандемі з відповідним інституційним обрамленням, що в минулому було можливим лише з розкладанням наявних колективів та об’єднань або за допомогою масових релігійних рухів. Оскільки жодна з цих /200/ умов не видається вірогідною в передбачуваному майбутньому й водночас національна держава лишається життєздатною, не виявляючи жодних ознак спаду етнічної свідомості й самовизначення, складається враження, що доступно мало культурного й емоційного простору для розгортання нового пан’європейського рівня простонародної наднаціональної ідентифікації.






Висновок


Європейський та інші проекти об’єднання можна розглядати у два способи: як героїчні, хоч і приречені, спроби замістити нації і як нові, зринаючі типи національних спільнот. Може бути, що ми стаємо свідками нового оберту в тривалому циклі формування й розпаду людських об’єднань. У часи писемної історії завжди відбувалося гойдання конкурентних різновидів соціальних і політичних одиниць, а більші одиниці виковувалися внаслідок завоювання або об’єднання дрібніших одиниць або ж знову розпадалися на складники. Історія великих імперій, за якими йшли феодальні міжцарів’я, пропонує парадигму цього історичного руху. Всупереч ранішим переконанням, зараз видається малоймовірним, що перехід до модерного, індустріального типу суспільства в змозі зламати цей шаблон або ж переробити модель з’єднання й розпаду. В цьому й інших сенсах політика й культура мають свої власні ритми змін, які не можна зводити до технологічних і економічних ритмів.

Різниця в тому, що в модерних суспільствах /201/ обидва процеси — з’єднання і розпад — ідуть пліч-о-пліч, підбурювані тими самими силами народнокультурної масової мобілізації, політизації культури й очищення спільнот, про які йшлося раніше. Це повертає нас до нашого початкового парадоксу: співіснування об’єднувальної й роз’єднувальної тенденцій, розширення і фрагментації в сучасному суспільстві й політиці. Я проговорився на початку, що обидві — наслідки одних загальних сил модерного суспільства, і тепер я можу розшифрувати це повніше.

Я висловив припущення, що спроби створити великомасштабну одиницю в Західній Європі чи деінде, коли в більшості інших частин світу великі мультинаціональні імперії й держави розпадаються на етнічні складники, випливають не стільки з різних рівнів економічного й політичного розвитку, скільки з чистого розмаїття історичних траєкторій і дуже відмінних етноісторичних культур різноманітних регіонів і народів. Звичайно, різні рівні економічного, технологічного й політичного розвитку мають істотний вплив, але вони самі великою мірою так само наслідки, як і причини, цих різноманітних траєкторій, етноісторій та культур.

У третьому розділі я описав, як два найголовніші шляхи формування націй у модерному світі — «латеральний», або аристократичний, та «вертикальний», або демотичний, — сильно вплинули на подальші форми й змісти націй, які спаювалися з різноманітних етносів. В одних випадках елітна етнічна культура поширювалася назовні й униз серед населення сильною й інкорпоративною бюрократичною державою — цей процес був особливо визначним у Західній Європі. В інших части-/202/нах Європи й Азії народна просторічна культура підданих і пригноблених залишалася живим депозитарієм, активним ресурсом, який могли задіяти й політизувати корінні інтелігенції.

Однакові процеси бюрократичної інкорпорації сильними державами та народнокультурної мобілізації сільських і міських мас етнічними інтелігенціями можна побачити на кожному континенті від Росії та Японії до Ефіопії, Індії й Мексики. Різноманітні перестановки в цих процесах допомагають пояснити дуже відмінні форми, яких набув етнонаціоналізм у різних частинах світу, а також підводять ґрунт під наполегливі твердження про культурну відмінність та етнічний поділ, який супроводжує все більшу глобальну взаємозалежність. Справді, ця сама взаємозалежність, ведучи до тісної близькості неоднакових культур й унаочнюючи їхні відмінності, заохочує етнічні й історичні порівняння та процвітання етнічних націоналізмів, що ведуть до фрагментування світу. Коли до цього додати можливості сучасних телекомунікацій підсилити й транслювати ці культурні відмінності й історично унікальні характери, наш початковий парадокс стає зрозумілим.

Так само все більша взаємозалежність державних систем у різних регіонах світу, як і в Організації Об’єднаних Націй, висуває на передній план відмінності культур і прив’язує багатьох людей ще тісніше до їхньої етноісторії та спадщини, які, на їхню думку, опиняються під загрозою. Відчуття незамінності своїх власних культурних цінностей загострюється в міру того, як дедалі помітнішає глобальна одноманітність. Але це не просто питання реакції еліт чи народів на помічені за-/203/грози. Бажання зберегти давні цінності й традиції — це не просто ностальгія колекціонера старожитностей, це спонука до реставрації втраченої спільноти, до оживлення її «золотого віку», до відновлення спільноти за допомогою її очищення від чужорідних елементів та до законного повернення їй окремішної культурної спадщини.

Ми повернулися до нашого базового модерного шукання культурної самобутності. Автономія — ключ до високого становища в модерному світі — вимагає самобутності; свобода залежить від ідентичності, а доля — від спільної пам’яті. Тому-то бажання взяти участь у сучасному світі можливостей і технологічної компетентності вимагає спаювання окремих моральних спільнот, які мають несумірні й самобутні ідентичності. Однак якщо ключем до ідентичності є пам’ять, то етнічну минувшину треба рятувати й повертати собі для того, щоб обновити теперішність і побудувати спільне майбутнє у світі конкурентних національних спільнот.

Важко прогнозувати швидкий кінець подвійному процесу оновлення, який проходить шляхом відділення або взаємозалежності. Ці процеси взаємопов’язані і самовідтворні. Здається, легкого способу зламати цей цикл не існує. Той факт, що етноісторії настільки нерівномірно поширені, культури неоднаково політизовані, а народи по-різному мобілізовані у світі масових комунікацій та економічної взаємозалежності, свідчить про те, що навіть якщо ширші проекти, на зразок об’єднання Європи, укоріняться, вони цілком можуть набути деяких рис чинних етнічних націоналізмів, породжуючи нове і ще небезпечніше суперництво. /204/ За таких обставин навряд чи нам доведеться стати свідками швидкої погибелі національних спільнот, опертих на спільну історію і спільну долю, із їхніми обіцянками колективного безсмертя через суд нащадків.













Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.