[Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2006. — С.205-221.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





6. На захист нації



Думка, що нації і націоналізми ймовірно втримаються на деякий час, і це пов’язано із спроможністю націоналізму гарантувати почуття гідності й безсмертя, може здаватися песимістичною і неправильною, коли взяти до уваги крайнощі й жорстокість, за які націоналізм відповідальний по всьому світу. Коментатори люблять приписувати націоналізмові багато конфліктів, якими сповнена наша планета, і схильні припускати, що світ без націй буде вільний від супутніх хвороб расизму, фашизму і ксенофобії. Світ без націй, твердять вони, буде стабільнішим і мирнішим, а також справедливішим і вільнішим — мрія, яка насправді спільна для лібералів і соціалістів, для яких нація була в кращому разі неминучим етапом у розвитку людства, а в гіршому — небезпечною загрозою і відхиленням.

Я хотів би завершити книгу, коротко розглянувши аргументи проти націоналізму і показавши, чому нація і націоналізм залишаються єдиною реальною основою для вільного товариства держав у сучасному світі. /206/





Націоналізм: за і проти


Аргументи проти націоналізму потрійні: інтелектуальні, етичні й геополітичні.


1) В інтелектуальному сенсі націоналізм вважається логічно непослідовним, а його основні постулати необгрунтованими. Ці постулати — принцип колективної культурної ідентичності, принцип колективної волі і доктрина національних кордонів. Якщо говорять про колективну культурну ідентичність, заявляється, що існують суперечливі критерії для визначення національного «я» — мова, релігія, походження, звичаї і територія. Як давно показав Макс Вебер, жоден із цих критеріїв не може бути застосований до всіх колективних культурних ідентичностей, які претендують бути або їх визнають «націями». В Африці на південь від Сахари, наприклад, існують низки взаємонакладних «я», ґрунтованих на різних критеріях. Навіть у межах однієї спільноти націоналісти неодноразово підтримували різні критерії нації 1.

Такі самі труднощі притаманні принципу національної «волі». За винятком щоденного плебісциту, немає інших способів з’ясувати її природу або вирішити, чи було це насправді істинне й вільне вираження «волі народу» або індивідів, які складають націю. Існує також проблема визначення, хто має вважатися «народом». Різноманітні демагоги завжди запросто присвоювали собі право інтерпретувати народну волю й вирішувати, хто є народом 2.

Схожі проблеми характеризують доктрину національних кордонів. Для націоналістів націо-/207/нальні кордони зазвичай самоочевидні і збігаються, як заявляли Дантон у Франції і Мадзині в Італії, з «природними границями». Але легко показати, що такі кордони ніколи не є природними, навіть коли вони були давніми або чіткими; Південний Тироль, скажімо, залишається спірною територією між Італією і Австрією. Мешканці прикордонних територій мають звичку не визнавати «природність» конкретних кордонів 3.

Усе це привело деяких учених до висновку, що не може бути зв’язної доктрини націоналізму і що існує стільки націоналізмів, скільки є націй і націоналістів 4. Це здається загалом неправильним прочитанням ідеології націоналізму. Сам факт, що хтось намагається аналізувати набір почуттів, рухів та ідей через збірне поняття — націоналізм — підказує певну спільність між різними проявами цих почуттів, рухів та ідей. Немає потреби відкидати велике розмаїття цих проявів, щоб визнати засадничий зразок, підсумований у тому, що я назвав (у розділі 3) «ключовою доктриною» націоналізму.

Щоб збагнути похибку в переважній більшості критичних закидів на адресу націоналізму, необхідно нагадати головні положення цієї доктрини й головні ідеали націоналістичних рухів. Ось вони:


I. Світ поділений на нації, кожна з яких має власний характер і долю.

II. Нація є джерелом будь-якої політичної влади, і лояльність до нації перевищує всі інші лояльності.

III. Щоб бути вільними, люди мають ідентифікуватися з певною нацією. /208/

IV. Щоб бути самобутньою, кожна нація має бути автономною.

V. Задля миру і справедливості на землі нації мають бути вільними і захищеними.


Основних ідеалів, які випливають із цих положень, три: національна ідентичність, національна єдність і національна автономія. Це і є цілі націоналістів в усі часи і на всіх континентах, хоч їх по-різному тлумачили, а «ключова доктрина» становить sine qua non * націоналістичних переконань, навіть якщо націоналісти додавали нові мотиви до неї, щоб застосувати її до ситуації у своїй спільноті. Узяті разом, основні положення й ідеали підказують робоче означення націоналізму: «ідеологічний рух за здобуття і збереження автономії, єдності й ідентичності, що розгортається від імені населення, яке, на думку декого з його представників, становить "націю"» 5.



* Неодмінна умова (лат.).



З цих положень та ідеалів виник набір символів, міфів і понять, які відрізняють світ націоналізму від інших символічних, міфологічних і дискурсивних світів і які гальванізували і втішали населення по всьому світу. Церемонії, символи й міфи надзвичайно важливі для націоналізму; через них нації формуються і виражаються.

Отже, ці положення, ідеали й означення націоналізму і нації не вказують на конкретні критерії національної ідентичності. Будь-який культурний елемент може функціонувати як діакритичний знак або позначка нації, хоч вибір якогось одного може породжувати суттєву відмінність на-/209/ціоналізмів за певних обставин. Отже, не треба закидати націоналізмам непослідовність щодо цього, оскільки немає нічого в ключовій доктрині чи ідеалах, що б однозначно вказувало, які культурні елементи мають служити критеріями національної самості. Те саме і з поняттями «національної волі» і «природних кордонів». Націоналізм не має теорії того, як національна воля чи національні кордони можуть бути з’ясовані, він потребує інших ідеологій для цього завдання; так націоналізм було поєднано з усілякими іншими рухами й ідеологіями від лібералізму до комунізму й расизму. Ключова доктрина націоналізму пропонує не більше, ніж базове обрамлення для соціального й політичного ладу в світі, і воно має бути наповнене іншими системами ідей та конкретними обставинами ситуації кожної спільноти у певний час. Отже, закидати націоналізмові логічну непослідовність означає прогледіти суть і силу цього ідеологічного руху: націоналізм поєднує великий ступінь гнучкої абстракції й унікальну здатність дотягуватися до фундаментальних народних потреб і сподівань, але він не претендує дати повне і зв’язне пояснення історії і суспільства.


2) Етичні аргументи проти націоналізму: по-перше, він неодмінно екстремістський за характером; його перейнятість культурною однорідністю веде до винятковості й соціального замкнення меншин; він заперечує незалежність, різноманітність і людські права індивідів 6.

У деяких із цих аргументів чимала частка правди, особливо коли вони стосуються окремих моментів націоналізму. Але як загальні аргументи /210/ вони потребують певного застереження. Ідею, що всі націоналісти — фанатичні доктринери-волюнтаристи і що кожний націоналізм екстремістський за характером спростовують багато рухів, режимів і лідерів, які були загалом демократичними, ліберальними й поміркованими. Спадають на гадку приклади Масарика і Чехословаччини, Прата де ля Риби і Каталонії, МакДаярміда і Шотландії, Снеллмана і Фінляндії. За межами Європи також можна знайти приклади порівняно поміркованого націоналізму, якщо врахувати дуже різні соціальні й політичні умови: на Березі Слонової Кістки, в Замбії, Гані після Нкруми, Тунісі, Єгипті після Насера, Туреччині після Ататюрка, ранній індійський націоналізм, в Японії після 1945 p., Мексиці після Карденаса. Хоч і немає підстав говорити про багато режимів у країнах Латинської Америки, Африки й Азії як про демократичні чи ліберальні, але їхні невдачі не можна списати на націоналістичний екстремізм; багато інших чинників долучилися до часто недемократичного характеру цих режимів. Важливий момент полягає в тому, що націоналізм приходить у багатьох формах і ступенях, їх не можна громадити разом під однією вивіскою «екстремізму».

Мало того, не всі націоналізми однаково боролися за культурну однорідність. Що вимагають усі націоналісти, так це єдиної громадської культури. Є приклади, коли вони радо визнавали деяку міру приватної культури для етнічних і релігійних меншин, якщо це не надто порушувало національну ідентичність, створену громадською культурою національної держави. І так бувало, як часто думають, не тільки із громадянськими націоналізмами. /211/ Як згадувалося раніше, громадянські нації можуть бути суворими до меншин так само, як і етнічні. Толерантність можна знайти швидше серед розмаїтих націй, створених іммігрантськими суспільствами, хоча не рідкісні й випадки толерування прав меншин у націях із домінантними етносами на кшталт Фінляндії, Малайзії чи колишньої Чехословаччини.

Не відкидають усі націоналізми й основних людських прав та розмаїття індивідів. Цим радше займалася націоналістична ідеологія вторинного типу. «Ключова доктрина», вимагаючи першочергової лояльності до нації, нічого не говорить про розмаїтість чи права людини. В «органічній» версії націоналізму, пропагованій німецькими романтиками, справді є тенденція розглядати людей суто як екземпляри їхніх національних груп. Але помилково розглядати німецьку романтичну доктрину як нормативну для націоналізму хоча б лише тому, що французька революційна доктрина була ще впливовішою, наприклад в Африці, де права людини пов’язані з національним визволенням. Попри все це, хоч націоналізм не цілковито демократичний чи ліберальний рух, заперечення центральних положень націоналізму може перешкодити поступу до прав людини й демократії, як зауважував Енгельс з приводу польського націоналізму 7.


3) Такі самі аргументи можна навести проти головного геополітичного закиду проти націоналізму: він дестабілізує і розділяє. Знов-таки, це перебільшення. Звісно, можна вказати на якісь приклади дестабілізації й розділення, свідомого підбу-/212/рювання націоналістами незадоволення серед населення етнічно мішаних регіонів, як Боснія чи Кавказ. Але як показують приклади Радянського Союзу, Югославії, Курдистану й Ефіопії, не націоналізм per se відповідальний за розвал держав. Націоналізми швидше виникають на руїнах держав, які з інших причин, так само як із етнічних, більше не життєздатні. В інших випадках етнічні націоналізми можуть боротися довго й марно, як моро на Філіппінах чи нага в Індії. Там, де держави з якоїсь причини більше не життєздатні, націоналізм може становити альтернативу часто нестабільному (тому що примусовому) статус-кво; альтернативу більш життєздатну тому, що він краще відповідає народним сподіванням у конкретному регіоні. Схильність багатьох націоналізмів до розділення і дестабілізації — просто інший бік монети їхнього народного, об’єднувального й солідаристського аспектів. Націоналізм не може нести відповідальність за змагання держав, яке існувало задовго до виникнення його доктрини. Що націоналізм зробив, так це закорінив змагання суверенних держав у масову культурну основу, таким чином запропонувавши деяку соціальну єдність у період швидких соціальних змін; він не винаходив цього змагання 8.






Неодмінність, функціональність, закоріненість


Зі сказаного можна побачити, що натомість як закиди проти націоналізму мають резони щодо певних доктрин і окремих рухів, вони часто пропу-/213/скають суть і надміру екстраполюють конкретні приклади на «націоналізм загалом».

На завершення я хотів би коротко викласти три аргументи, які разом наводять на думку про доречність захисту розмаїтого ладу націй і неправдоподібність якого-небудь раннього подолання націй і націоналізму. Ці аргументи такі: націоналізм політично неодмінний, національна ідентичність соціально функціональна; нація історично закорінена.


1) У розділі 4 я обговорив важливість націоналізму для модерного розмаїтого світопорядку. Зважаючи на розмаїття визнаних держав, принаймні з 1648 p., запровадження націоналістичних принципів від 1789 р. можна розглядати як підпирання, розширення й гуманізацію політичного порядку міждержавної системи, яке оперло її на культурні й історичні критерії, тобто на попереднє існування історичних культурних спільнот. Це були простонародні спільноти, чия культура і традиції виражають їхні прагнення як спільнот і для яких націоналізм шукає місця в розподілі влади у світі. Ось чому націоналізми так часто борються проти держав і міждержавного порядку — щоб дати місце притлумленим і невизнаним культурним спільнотам у світі національних держав. Мало того, націоналісти стверджують, що кожна держава у розмаїтому світовому порядку має володіти осібною політичною індивідуальністю, ґрунтованою на окремій і унікальній культурній спільноті чи нації. Це стало очевидним і для інших, крім націоналістів, щойно влада монарха була зруйнована й передана суверенному наро-/214/дові. Питання «хто є народом?» стало неминучим, і націоналізм запропонував загальну відповідь у вигляді історичної спільноти з єдиною громадською культурою, яку націоналісти допомагали адаптувати й завершити. Невдовзі всі інші легітимації ладу розмаїтих суверенів і всі інші джерела політичної влади стали неприйнятними.

Виходить, що нації й націоналізми залишаються політичною неодмінністю, тому що (і допоки) вони одні можуть закорінити міждержавний порядок у принципи народного суверенітету й волі народу, хоч би як їх визначати. Лише націоналізм може забезпечити згоду підданців із територіальною одиницею, до якої вони приписані, через почуття колективної ідентифікації з історичною культурною спільнотою в їхніх «вітчизнах». Доки глобальний порядок лишатиметься ґрунтованим на балансі конкурентних держав, доти принцип національності лишатиметься єдиною широко визнаною легітимацією і фокусом народної мобілізації. Оскільки є мало ознак, що змагання держав, навіть у Європі, долається якимось абсолютно новим політичним порядком, імовірність того, що нація, яка формує raison d’etre держави і її спільноту, відійде, залишається незначною. Навіть якби якісь держави об’єднали свої суверенітети, навіть якби їхні національні спільноти погодилися на союз у межах єдиного політичного обрамлення, нація і її націоналізм довго залишалися б єдиним чинним фокусом і виборчою одиницею для з’ясування народної волі. В інших регіонах також мало ознак подібних федеративних тенденцій, і розмаїтий світ націй і національних держав залишається єдиним запобіжником проти імперської тиранії. /215/


2) Національна ідентичність, на відміну від інших видів колективної ідентичності, надзвичайно функціональна для модерності, відповідаючи потребам широкої низки соціальних груп і індивідів у модерну епоху. Головно не тому, що націоналізм функціональний для індустріального суспільства, яке потребує армії мобільних, освічених громадян для ефективних дій. Радше тому, що міфи, пам’ять, символи й церемонії націоналізму пропонують виняткову основу для соціальної єдності й політичної дії модерних суспільств із їхнім часто різнорідним соціальним та етнічним складом і різними цілями. Націоналізм — це ідеологія історичної території, і він зосереджує енергію індивідів і груп у межах чітко означеної «вітчизни», в якій усі громадяни мисляться братами й сестрами і до якої вони, отже, «належать». Повторюючи обряди братання політичної спільноти на своїй вітчизні з періодичними інтервалами, нація здійснює таїнство і поклоняється собі, даючи своїм громадянам відчуття сили й затишку їхньої колективної ідентичності і вселяючи їм високу самосвідомість і соціальну рефлективність 9.

Як результат, індивідуальні члени усвідомили соціальні функції своєї залежності від нації, у тому числі такі колективні потреби, як збереження незамінних культурних цінностей їхньої спільноти, відкриття її самобутніх коренів, вшанування і наслідування зразків її героїчних чеснот, творення почуття братерства і кревності та мобілізація громадян для спільних завдань. Із цих потреб, які часто ставали темами виступів перед громадою, випливають ритуали й церемонії, звичаї і святкування, традиції й символи, які відзначає і святкує на-/216/ція в кожному поколінні. Їхня загальна мета — пробудити в громадян національну свідомість і згенерувати національну волю. Вони досягають цих цілей через масові, публічні прояви і живі образи. Хоча деякі сміливі голови могли протистояти окремим національним режимам, більшість громадян виявилися охочими брати участь у національних обрядах, приймати загальновизнані наративи й міфи національної ідентичності. Відступництво завжди було мінімальним, і більшість членів до сьогодні продовжують ідентифікувати себе з ідеальною версією нації, зображеною націоналізмом 10.

Ба більше, почуття національної ідентичності часто достатньо потужне, щоб породити дух самопожертви в ім’я нації у багатьох, якщо не в більшості, громадян. Особливо в часи криз і війни. Тут можна бути свідком, до якого ступеня більшість громадян готові терпіти злигодні і приносити особисті жертви «на захист нації», аж до добровільного офірування життям, часто у великих кількостях, як трапилося у кількох країнах під час обох світових воєн. Самопожертва такого масштабу немислима для будь-якого іншого типу колективної культурної ідентичності й спільноти в нашу епоху, хіба що за винятком деяких релігійних громад. Саме надзвичайна здатність нації викликати масову самопожертву часто робить її об’єктом безпринципних демагогів. До того ж нація стала головним носієм війни, а національна ідентичність — головним виправданням участі в смертельній боротьбі. Англія й Ірландія, Франція й Німеччина, Греція й Туреччина, Ізраїль і араби, Індія й Пакистан, кхмери і в’єтнамці — перелік етнонаціональних анта-/217/гонізмів у сучасну епоху нагадує, наскільки війни посилили національну свідомість і наскільки мобілізація націй назавжди змінила характер війни 11.

Усього цього недостатньо, щоб передрікати дальше виживання національної ідентичності. Як часто демонструвалося, функціональність інституції або ідеології не гарантує їй подальшого існування чи впливу. Водночас, при оцінці живності сучасного націоналізму треба брати до уваги багато функцій, що їх національна ідентичність продовжує виконувати.


3} Як я скрізь доводив, нація історично закорінена. Вона — сучасний нащадок і перевтілення набагато старішого й загальнішого етносу і як така збирає в собі всі символи й міфи домодерної етнічності. Поєднуючи ці домодерні узи й почуття з вибуховим модерним зарядом народного суверенітету і масовою громадською культурою, націоналізм розіграв унікальну модерну драму національного визволення і народної мобілізації на прабатьківській землі. Старі міфи етнічної обраності — віра в обраність певних спільнот, чиї божественні привілеї залежать від подальшого виконання ними своїх обов’язків — не випарувалися. Націоналізм вдихнув у них нове життя, живлячи прагнення до колективного відродження на вітчизні і виправдання національної обраності, якщо люди наново оволодіють своєю самобутньою ідентичністю і землею предків, як це яскраво продемонстрували сіонізм і вірменський націоналізм 12.

Є й інші приклади історичної закоріненості /218/ нації в набагато старіші етнічні обрамлення. Хоча ідея нації й може бути вивільнена, узагальнена і перенесена в середовище, де немає очевидного історичного етносу чи прабатьківської вітчизни, як у різнорідних іммігрантських острівних спільнотах на зразок Тринідаду і Маврикій, більшість справжніх націй черпають свою силу з народних і політичних зв’язків набагато старіших етнічних спільнот та ідентичностей. Це дозволило націоналістам повернути, відкрити і перепривласнити традиційні звичаї, символи й церемонії, такі як валлійські айстедводи, які, попри кілька адаптацій і змін, загалом наслідують головні схеми середньовічних валлійських бардівських конкурсів, котрі поступово відмерли в XVI ст., але вижили в народній свідомості в місцевих «альманахових айстедводах». З іншого боку, релігійні еліти можуть зберігати старіші форми святкувань, такі як єврейські сільськогосподарські святкування стародавньої Палестини. Їх з року в рік відзначали дедалі урбанізованіші діаспорні спільноти аж доки їх відродили як національні свята ранні сіоністи після повернення до Ізраїлю 13.

Герої і саги також були перепривласнені модерним націоналізмом для власних цілей. Мухамад і Мойсей перестали бути пророками й слугами Господа і стали національними лідерами par excellence; міфологічні барди на зразок Ойсина (Оссіана) і Вайнамойнена стали втіленнями стародавньої ірландської і фінської національної мудрості; герої «Рамаяни» стали прототипами індійського національного опору. Тут цікаве не використання, якому ці стародавні взірці піддавали часто нерозбірливі в засобах лідери, а завзяття мас /219/ вірян. Сила їхньої ідентифікації з етнічною минувшиною, із її героїчними міфами й легендами, символами й цінностями — життєдайна для успіху націоналістичної справи. Вона також вирішальна для змісту націоналізму, який теж незабаром приходить. Етнічна минувшина накладає обмеження на маніпуляції еліти і пропонує ідеали для відродженої нації та її долі. У такий спосіб нація залишається закоріненою в минувшині, яка окреслює її майбутнє так само, як будь-яку теперішню глобальну тенденцію. «Паралізуюча сьогомоментність» багатьох нинішніх досліджень не повинна робити нас сліпими до тривкої, хоч подеколи і прихованої сили походження нації та до виживання особливих етнічних уз і почуттів, у яких нація так сильно закорінена 14.

Але мова йде не тільки про закоріненість нації як її знають сьогодні; її доля також завдячує своїм значенням і напрямком послідовним інтерпретаціям етнічної минувшини. Саме пов’язування етноісторії з національною долею найбільше працює на те, щоб підтримувати й зберігати світ націй. Модерна нація стала тим, чим етнорелігійні спільноти були в минулому: спільнотами за історією і призначенням, які дають смертним відчуття безсмертя радше через суд нащадків, ніж через божественний суд у потойбічному житті.

Ця здатність задовольнити загальніше жадання безсмертя відрізняє націоналізм від інших ідеологій і світоглядів сучасного світу. В деяких регіонах вона дозволила націоналізму поєднатися зі світовими релігіями, як іслам чи буддизм; в інших — замінити собою зникомі традиції. Однак в обох випадках те, що постало як засадничо /219/ світська ідеологія і символіка культури й політики, виявило трансцендентний вимір, котрий підніс індивіда над земним циклом життя і виніс поза безпосередній час. У цьому сенсі націоналізм можна розглядати як «сурогат релігії», а націю як продовження, але також і перетворення домодерної етнорелігійної спільноти 15.






Висновок


Я стверджував, що, попри здатність націоналізмів породжувати повсюдний терор і руйнування, нація і націоналізм надають єдине реальне соціокультурне обрамлення для модерного світопорядку. Сьогодні вони не мають конкурентів. Національна ідентичність також залишається повсюдно привабливою й ефективною. Багато людей відчувають, що вона задовольняє їхні потреби в культурі, коренях, безпеці і братерстві. Багато людей досі готові відгукнутися на поклик нації і покласти життя за її справу. Нарешті, нації пов’язані ланцюгами спогадів, міфів і символів із поширеним і тривким типом спільноти, етносом, і це те, що дає їм їхній унікальний характер і велику владу над почуттями й уявленнями багатьох людей.

Жоден з цих фактів не означає відкидання «темної сторони націоналізму», його здатності розділяти, дестабілізувати і руйнувати. Що треба пояснити, так це повсюдну притягальність націй і націоналізмів у глобальному світі, а це можна зробити лише, якщо збагнути їхні етноісторичні підвалини і спосіб, у який сучасні тенденції були оживлені й окреслені давніми етнічними узами. /220/

У світлі всіх цих зауважень було б нерозумним провіщати близьке подолання націоналізму і неминучий вихід за межі нації. Вони обоє залишаються неодмінними елементами взаємозалежного світу і культури масових комунікацій. Глобальна культура, схоже, не спромоглася забезпечити людей колективною вірою, почуттям власної гідності й надією, які може надати лише «сурогат релігії» з його перспективою територіальної культурної спільноти крізь покоління. Понад і поза будь-якими політичними чи економічними вигодами, які може дати етнічний націоналізм, саме ця обіцянка колективного, але земного безсмертя, що зухвало протистоїть смерті й забуттю, допомогла утримати так багато націй і національних держав в епоху безпрецедентних соціальних змін і оновитися багатьом етнічним меншинам, які здавалися приреченими зникнути в епоху технологічного одноманіття і корпоративної ефективності.













Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.