[Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2006. — С.23-48.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





1. Космополітична культура?



У своєму дослідженні еволюції націоналізму, головно європейського, Ерик Гобсбаум говорить, що феномен націоналістичної, або етнічної, політики кінця XX ст. «функціонально відмінний від "націоналізму" і "націй" XIX і поч. XX ст. Це вже не головний напрямок історичного розвитку» 1.

Основним змістом історичного розвитку, твердить він, були розбудова націй навколо національних держав й індустріальних економік XIX ст. та антиколоніальні рухи за національне визволення і звільнення в середині XX ст., а не етнічні й лінгвістичні націоналізми, які виникли в другій половині XIX ст. і продовжують ширитися сьогодні. Націєрозбудовні та національно-визвольні рухи були «типово уніфікаційними, а також емансипаційними», тимчасом як типові націоналізми кінця XX ст. «засадничо негативні чи радше роз’єднувальні. Звідси й наголошування на "етнічності" і мовних відмінностях, інколи поєднуваних із релігією».

Так само як і класичний марксизм, Гобсбаум уважає, що ці рухи мають зв’язки з попередніми «рухами малих народів, спрямованими проти Габсбурзької, царської й Османської імперій». Але в /24/ іншому сенсі вони навпаки — відкидання модерних способів політичної організації, яке виростає із реакції слабких і наляканих, спроб звести барикади, щоб контролювати сили модерного світу, подібних у цьому відношенні радше до ремствувань празьких німців, затиснутих у кут чеською імміграцією, ніж до ремствувань чехів, які наступали 2.

Цей переляк живився недавніми міжнародними міграціями населення і швидкими фундаментальними соціоекономічними перетвореннями. Гобсбаум наводить приклад естонської, валлійської і квебекської реакцій на російську й англофонну імміграцію і додає: «Хоч би де ми жили в урбанізованому суспільстві, ми зустрічаємо незнайомців: чоловіків і жінок без коріння, які нагадують нам про вразливість чи висихання власних сімейних коренів» 3. Далі в поняттях, запозичених із Зіммелевого аналізу групових конфліктів, він пояснює, що


Поклик етнічності чи мови не вказує дороги до майбутнього взагалі. Це лише протест проти статус-кво або, точніше, проти «інших», які загрожують етнічно означеній групі.


Оскільки:


Націоналізм за визначенням виключає зі свого кола всіх, хто не належить до його «нації», тобто більшість людства. Мало того, натомість як фундаменталізм може, принаймні до певної /25/ міри, апелювати до решток справжнього звичаю, традиції чи віджилої практики, позаяк вони втілені в практиці релігійній, націоналізм, як ми вже бачили, або ворожий до справжніх звичок минувшини, або виникає на її руїнах 4.


Чому ж тоді етнічні й лінгвістичні націоналізми так поширилися сьогодні? За Гобсбаумом, тому, що вони є «відповіддю на вельми ненаціональні і ненаціоналістичні принципи формування держав у більшій частині світу XX ст.». Але це не означає, що етнічні реакції можуть дати якийсь альтернативний принцип політичної перебудови світу у XXI ст.5

Вторячи знайомій тепер темі, Гобсбаум твердить, що принципи такої перебудови мало стосуються націй чи націоналізму. Це тому, що нації втратили свої колишні економічні функції, хоча він погоджується, що великі держави й далі виконуватимуть важливі економічні функції. Але загалом глобальна взаємозалежність означає, що основу спільнот у майбутньому становитимуть набагато більші економічні одиниці. Для Гобсбаума аксіома те, що націоналізм «ніщо без утворення націй-держав, а світ з таких держав, які відповідали б сучасним етнолінгвістичним критеріям національного, сьогодні навряд чи здійсненна перспектива» 6.

З огляду на цей принцип випливає, що як етнічне або лінгвістичне явище,


попри очевидне чільне становище, націоналізм сьогодні історично менш важливий. /26/ Він більше не глобальна політична програма, як раніше, як могло бути в XIX і на початку XX ст. Щонайбільше він ускладнювальний чинник чи каталізатор розвитку інших процесів.


Відступаючи перед новою «понаднаціональною перебудовою світу» або пристосовуючись до неї, «нації і націоналізм залишаться в цій історії, але на підлеглих і часто другорядних ролях». Наводячи цю репліку з Елі Кедурі, Гобсбаум доходить висновку: оскільки історики нині швидко просуваються вперед в аналізі явищ націй і націоналізму, це означає, що


в більшості випадків це явище вже проминуло свій пік. Сова Мінерви, яка приносить мудрість, говорив Гегель, вилітає в сутінки. І те, що вона тепер кружляє навколо націй та націоналізму — це добрий знак 7.






Деполітизація нації


Гобсбаумів аналіз — один із багатьох, які прогнозують близький відхід націй і націоналізму. Він представляє марксистський варіант цього прогнозу з поділом на позитивний, об’єднувальний націоналізм (але дев’ятнадцятого століття) і негативний, роз’єднувальний (але сучасний) націоналізм. Це відповідає історичному розрізненню, яке Гобсбаум, слідом за Марксом і Енгельсом, проводить між двома видами європейських і неєвропейських націоналізмів. Перший, який розквітнув між 1830 /27/ і 1870 pp., — демократичний, пов’язаний із масовою політикою націоналізм «великих націй», що виростає з громадянських ідеалів Великої французької революції. Другий, характерний для періоду 1870 — 1914 pp., навпаки, — вузькоетнічний або лінгвістичний націоналізм, реакція малих народів на неадекватність політичних устроїв Османської, Габсбурзької і царської імперій серед переважно окраїнних народів у часто відсталих регіонах 8.

У другій половині XIX ст. згідно з Гобсбаумом, урбанізація, масові міграції і нові «расові» теорії надали діяльності інтелектуалів-романтиків нового політичного значення й масову підтримку з боку «менш повноцінних класів». Це вело до моди на етнічний або лінгвістичний (або етнолінгвістичний) націоналізм, такий невідповідний глобальній епосі масштабних економік і політичних утворень, але який продовжує запалювати людську уяву чи радше відповідати на страхи і слабкості людей. Старий демократичний політичний націоналізм, виконавши свою історичну роботу і йдучи своїм ходом, був витіснений напливом пізніших етнолінгвістичних націоналізмів, які були не більше, ніж реакційні або спантеличені відповіді на швидкість глобальних змін. Але й вони невдовзі послабшають і поступляться перед неминучим масштабним політико-економічними ходом світової історії.

Нині цей різновид оптимістичного матеріалістичного еволюціонізму не обмежується марксистами. Він надихає ліберальних критиків націоналізму від Карра і Кона до Смелзера і Брюлі. По суті, всі ці критики визнають чинну реальність і історичну роль великої національної держави, /28/ але намагаються деполітизувати її, зробити її безпечною, перетворюючи націю на суто культурний або фольклорний феномен, позбавлений будь-якої політичної важливості, в інтересах більшої частини людства або людства загалом 9.

Один зі способів досягнути такої деполітизації — відокремити культурний рівень нації від політичного рівня держави чи, краще, від регіональних економічних зв’язків держав. Лише останнє має «реальне» соціальне й політичне значення у розвитку світового порядку, позаяк «нація-держава» більше не може стримувати у своїх кордонах територіальний ринок і масову, громадську культуру. Втративши обидві ці громадські функції, нація опускається до рівня «етнічності» й «культури» або «фольклору», стаючи суто романтичним додатком до минувшини, який знаходить відгук у романтизованій культурній виразності деяких наукових підходів. Вона втрачає всі свої колишні політичні виміри 10.

Другий спосіб деполітизувати націю — демілітаризувати її. Нація, відповідна якійсь державі чи ні, більше не є ефективним дієвцем на міжнародній арені, бо в сучасному світі вона екзистенційно пов’язана з сусідами чи регіональним військовим блоком і реально не може мати незалежної оборонної чи зовнішньої політики. Нація-держава більше не вільна провадити зовнішні відносини як їй заманеться; вона обмежена не лише загальними міжнародними нормами, такими як норми Статуту ООН, а й специфічними регіональними договорами й союзами, в які волею-неволею втягується. Із утратою військових гарантій /29/ національний суверенітет великою мірою обмежується, якщо не зникає взагалі.

По-третє, нація може бути «нормалізована», а її націоналізм ритуалізовано. Через Організацію Об’єднаних Націй, за допомогою міжнародних форумів і конференцій, багатосторонніх договорів, організацій тощо національні сподівання кожної нації легітимізуються і в такий спосіб контролюються. Вони стають частиною світової системи зобов’язань і міжнародного інституційного порядку. Отже, ікла націоналізму вирвані, а м’яка й здорова національна ідентичність або патріотизм зі стандартною символікою прапорів, гімнів і церемоніальних парадів стає найбільшою крайністю. Із взаємовизнанням націями одна одної націоналізм утратив свою політичну силу і зійшов до символічного рівня, мирних економічних, мистецьких і спортивних змагань.

Спільне між цими способами — ідея вилучити націю з політичної сфери і повернути її у сферу культури й громадянського суспільства, з якої вона виникла, — неначе злого духа повертають у казковий глечик. На жаль, така ідея виказує серйозне нерозуміння природи націоналізму. Вона припускає, що культурний націоналізм і політичний націоналізм не просто окремі явища, а що вони не пов’язані один із одним. Проте в цьому криється недобачання засадничого елементу могутності націоналізму, його хамелеонової здатності змінюватися відповідно до сприйняття і потреб різних спільнот і конкурентних верств, груп та особистостей у цих спільнотах. Це також серйозне нерозуміння зв’язку між культурою й політикою в націоналізмі. Націоналізм не можна звести до уні-/30/версального принципу, що культурну одиницю треба зробити конгруентною з політичною одиницею. Це означає не просто пройти повз багато інших дієвих націоналістичних принципів, а ще й не збагнути той факт, що розвиток будь-якого націоналізму залежить від тісного поєднання, а то й гармонії культурного й морального оновлення спільноти з політичною мобілізацією і самовизначенням її членів. Тому-то ідея, що націоналізм можна «повернути» в якусь сферу, навіть у сферу культури, і наївна, і засадничо хибна. Це означає ліквідувати ходову пружину націоналізму — ідеал відродження спільноти в будь-якій і кожній сфері людського життя — й замінити «чистою формою» територіальної нації її емоційний вміст — у дусі іншої порожньої стратегії, «національної за формою, соціалістичної за змістом...» 11.

Та й з емпіричного погляду той факт, що націоналізм постійно повертається в різних частинах світу, навіть у федеративних державах і розвинених суспільствах, указує, наскільки небезпечно хибний і оманливий погляд, ніби деполітизація нації може запропонувати ліки від агресивного націоналізму. Насправді завершальне визнання Гобсбаума, що етнолінгвістичні націоналізми знову з’явилися і процвітають скрізь, навіть у високоіндустріалізованих державах, підважує його попередній аргумент, що нації й націоналізм відступають перед транснаціональними силами пізньої модерності. Те, що заможніші, освіченіші частини держав нерідко обирають радикальну автономію чи навіть відокремлення (Пенджаб в Індії, прибалтійські республіки в колишньому Радянському Союзі, Словенія й Хорватія в колишній Югославії, /31/ Каталонія, Країна Басків і Квебек) і продовжують робити так після того, як націоналізм пробув на політичній сцені років двісті, мусить зупинити навіть найтвердішого чи найоптимістичнішого еволюціоніста. Коли доля стількох поліетнічних і багатонаціональних держав балансує в непевності, лише сміливці можуть сьогодні доводити можливість успіху «багатокультурних націй» американського або австралійського зразка. Правильніше було б припустити, що етнічні націоналізми досягають успіху в сучасному державотворенні і що політичні націоналізми національних держав і етнічні націоналізми етнічних спільнот співіснують нелегко або зійшлися в протистоянні один із одним — ситуація, яка склалася принаймні від 1945 р. і не демонструє ознак пом’якшення або розв’язання 12.

Немає й істотних ознак демілітаризації націй. Справді, ядерні наддержави суттєво скорочують свої великі арсенали, але нові небезпеки розповсюдження ядерної зброї в Казахстані, Україні, Ізраїлі, Індії, Пакистані та Північній Кореї супроводжуються суттєвим зростанням торгівлі зброєю, особливо продажів воюючим сторонам у гарячих точках, і збереженням в багатьох країнах величезних військових бюджетів. Багато держав, навіть у Європейському Союзі, тримаються незалежної оборонної і зовнішньої політики, мають новий клопіт з тероризмом, епідеміями, наркотиками й масовою імміграцією. Страх перед іммігрантами підживив незадоволення і сприяв поновленню інтересу до культурної ідентичності, національної солідарності й захисту національних інтересів — проблем, що їх екстремісти перетворили на ксено-/32/фобський расизм і антисемітизм, а поміркованіші групи — на переутвердження захисного державного націоналізму. Багато великих пробоїн у хваленому «новому світовому порядку» впродовж останніх кількох років в Іраку, Боснії, Сомалі, Південній Африці, на Кавказі та в інших місцях змусили національні держави потвердити свої зобов’язання й позиції у сфері безпеки і оборони з тим результатом, що в більшості випадків національна держава діяла в національних, на гадку її еліт, інтересах,

«Вогнища націоналізму» не загасили й зусилля з нормалізації. Тоді як націоналізму дали загальну глобальну легітимність, хоча б у вигляді права націй на самовизначення, записаному в Статуті ООН (хоча воно стосувалося лише колишніх колоній), його водночас різко критикують, принаймні прояви націоналізму інших народів традиційно продовжують засуджувати. Хоча скрізь погоджуються, що нація — єдина основа для політичної діяльності й масової мобілізації, націоналізму — ідеології та руху — не довіряють, а національний сепаратизм зазвичай осуджують. Не мала великого успіху й ідея опанувати «розперезаний націоналізм», зв’язавши нації певного регіону економічними й політичними союзами. Справді, багато національних держав співпрацюють у численних політичних і практичних проектах по всьому світу, як і колись у минулому, але немає гарантії від раптового спалаху національних пристрастей чи етнічного сепаратизму там, де міжнародні обставини дозволять, а соціальні умови заохочуватимуть до цього 13.

Усе це вказує на безпідставність прогнозів і /33/ хибність стратегій виходу за рамки нації й витіснення націоналізму заходами з «деполітизації». Ці заходи мають тривалу історію, яка сягає Ліги Націй. Їхніх постійних невдач, може, й замало, щоб підважити поширені еволюціоністські підходи до націоналізму (які заохочує сам націоналізм), але вони мають насторожити нас стосовно огульних тверджень їхніх прихильників про неминучий «хід історії» й незворотні сили глобалізації.






Новий імперіалізм?


В основі соціалістичних і ліберальних еволюціоністських поглядів лежало припущення, що масштабні нації або «великі нації» (завжди національна держава) були єдиним механізмом суспільного й політичного прогресу і що коли вони виконають свою всесвітньо-історичну місію втягування всіх народів у цивілізаційний процес, на їхньому місці постануть більші й потужніші види людських об’єднань. Як підготовчий етап у поступі людства велика нація мала мирно або ні поступитися місцем континентальному і регіональному об’єднанню або спільноті. Це приводить нас до ідеї «нового імперіалізму» 14.

У недавніших варіантах цієї аргументації основними агентами всесвітньо-історичного прогресу виступають великі транснаціональні компанії, блоки великих держав і широка система масових комунікацій, яка обснувала планету. Для теоретиків «розвиненого капіталізму» в його глобальній фазі головні носії капіталістичної модер-/34/ності — це великі транснаціональні компанії з їхніми колосальними бюджетами, арміями кваліфікованого персоналу, великими інвестиціями, широкими ринками і високими технологіями. Їхні домінантні позиції і переважання над усім, крім найбільших держав, становлять нову стадію капіталізму, але їхні операції вимагають також існування транснаціонального класу капіталістів, потужної глобальної ідеології й культури масового споживацтва з усіма її звичними ідеями і практиками масової реклами, упаковки й матеріального заохочування, які втягують у транснаціональну сферу дедалі більше населення і країн. Ці практики, ідеї та образи, вивільнені від будь-якого контексту, нагадують валюти, взаємообмінювані на світовому ринку споживацької культури з тим результатом, що національна держава й національні ідентичності оминаються і релятивізуються 15.

На теорії «постіндустріалізму» більше вплинув політичний потенціал нових систем електронних масових комунікацій. Ці широкі мережі телекомунікацій, великий прогрес у складних комп’ютерно-інформаційних технологіях разом із впливом нового покоління візуальних мас-медій, звісно, сприяли розвитку стандартизованої упаковки продуктів, образів і ринків транснаціональних компаній. Але вони також уможливили виникнення й конкуренцію потужних міжнародних організацій на кшталт МВФ чи Світового банку з усіма, крім найбільших, національними державами і запропонували можливості для нової, вільної від національних обмежень космополітично глобальної культури, яка проникає крізь національні /35/ кордони. Здається, там, де зазнало невдачі есперанто, мають досягти свого інформаційні технології 16.

Але існує й інша можливість. Нова система масових комунікацій — радіо, телебачення, відео, персональні комп’ютери — заохочують також менші соціальні й політичні групи, етнічні й мовні спільноти створювати й підтримувати власні щільні соціальні й культурні мережі на противагу і національній державі, і ширшій континентальній або глобальній культурі. Ось тут ще одне, можливо, несподіване джерело відродження етнічних націоналізмів, тим більше несподіване в національно розвиненому ядрі світу; джерело, яке відкрито засуджують Гобсбаум та інші, але яке продовжує множитися під парасолькою ширших, вільніших об’єднань на зразок Європейського Союзу та їхніх об’єднавчих ідеологій 17.

Мрія про глобальну єдність не нова. Вона сягає тих світових імперій — Хаммурапі, Александра, Юстиніана, Гарун аль-Рашида, Чингізхана і Карла V, Наполеона і Британської імперії, — які вважали і проголошували себе носіями цивілізації, а інших вважали відсталими дикунами й варварами. Вони також подавали себе як всесвітні сакральні цивілізації, які мають владу над усім відомим світом, підтримують елітарну мову й «високу» культуру, яка не знає кордонів, попри факт, що великі маси їхнього населення перебували на куди вужчих культурних орбітах і ті великі традиції торкалися їх лише час від часу.

Сьогодні, звісно, цей старомодний імперіалізм неспроможний, відсунутий назад навальним націоналізмом, хоча й не зліквідований. Прихильни-/36/ки глобальної культури далекі від будь-якого зв’язку з такими сподіваннями, навіть у поміркованих культурних варіантах. Їхній культурний релятивізм і відвертий екуменічний космополітизм — різка опозиція не лише до роз’єднувального націоналізму, а й до агресивного і самозвеличувального імперіалізму всіх видів.

Але чи може глобальна культура уникнути культурного імперіалізму? Чи може вона стати справді космополітичною? Хіба англійська мова не стає глобальною lingua franca? Хіба не стали європейські (переважно французькі й британські) інституції й американський спосіб життя визначати більшість того, що скидається на міжнародну культуру, культуру Далласа, поп-музики і джинсів, але також культуру комп’ютерної технології, мас-медій, модерністської урбаністичної архітектури, конституційного права і демократії та соціальної справедливості? Навіть наявні майже універсальні ідеологічні каркаси — капіталізм і соціалізм — були прив’язані до специфічних історичних контекстів, певних державних формацій і окремих регіональних військових блоків, заснованих на американській і російській гегемонії. Чи можемо ми втекти від специфічності нового імперіалізму, нового Pax Americana, або Japonica, або Europeana за космополітичні лаштунки глобальної культури? Дуже часто приклади глобальної культури, підібрані для ілюстрації її зростання, виявляються зобов’язаними своїм походженням і привабливістю владі й престижу котрогось із великих метрополійних центрів та культур сучасного світу, новим «культурним імперіям» модерності. Це щонайменше підказує, що пошуки глобальної /37/ культури й ідеалу космополітизму постійно руйнуються реаліями владної політики та характером і особливостями культури 18.






Культура без пам’яті?


Спробуймо на мить уявити справді не імперську глобальну культуру, не пов’язану з певним часом чи місцем і таку, що не приховує за собою національного коріння і характеру. Такий космополітизм інколи вважають природною властивістю або результатом «постмодерної культури». Не заглиблюючись у складне питання, що і в якому значенні вважати «постмодернізмом» у різних сферах, суміщення глобалізму й постмодернізму означатиме рух культурного еклектизму і амбівалентності або колаж локалізованих особливостей у поєднанні зі стандартизованою і добре налагодженою науковою технологією. З одного боку — грайливе, іноді сатиричне використання різних традиційних стилів, образів і слів, видобутих зі старіших історичних культур у літературі, музиці, мистецтві, архітектурі й моді, які розглядаються з незалежної позиції. З іншого боку, існує уніфіковувальне облицювання налагодженого одноманітного «наукового» дискурсу, який відповідає особливостям технічної інфраструктури комунікацій 19.

Справді, для декого наратив самої нації й особливо концепція народу сьогодні має цей гібридний, еклектичний присмак. Він «латка на латці» історичних культур, його характеризує «подвійний час» і розрив між авторитетним історичним і повчальним наративом народу та повторюваним на- /38/ративом називання, який виконується в щоденному житті і через який народ відтворюється. За цим сценарієм «національна ідентичність» стала гібридною й амбівалентною: це сукупність оповідей, розказуваних усіма видами соціальних груп і індивідів, особливо маргіналізованими й ізгоями, іммігрантами, екс-колоніалами, вигнанцями і підлеглими. Ймовірно, характер глобальної культури буде так само гібридним, з багатьма амбівалентними, навіть суперечливими складниками: колаж традиційних локальних, фольклорних і національних мотивів і стилів; сучасного наукового, квантитативного й технічного дискурсів; культури масового споживацтва, що складається зі стандартизованих масових товарів, образів, практик і слоганів; і взаємозалежність усіх цих елементів по всій планеті, ґрунтована на уніфікаційному тискові глобальних телекомунікацій і комп’ютеризованих інформаційних систем 20.

На практиці, ясна річ, гібридна космополітична культура напевне матиме і «модерні», і «постмодерні» ознаки. Ми очікуємо, що вона виказуватиме раціоналістичний, технічний і науковий дискурс модерності, але також амбівалентне й ностальгічне, якщо не цинічне і штучне, маніпулювання строкатим, гібридизованим минулим з його фольклорними традиціями, національними мовами й культурами, які характеризували «постмодерну» реакцію на модерність. І все це спиратиметься на уніфіковану квантитативну й технологічну базу дедалі складніших комп’ютеризованих інформаційних мереж і електронних систем масових комунікацій. /39/

У такому розумінні гібридна глобальна культура має три особливості, які позначають ЇЇ як справді нову: вона універсальна, технічна і безчасова. Вона універсальна в сенсі, якого ніколи не могла досягти навіть найбільша імперія з її «космополітичною» культурою. Ні китайська, ні римська, ні буддійська, ні ісламська цивілізації не могли претендувати на таку універсальність; на їхніх limes * завжди були інші імперії та чужі культури. Вони завжди були проявами властивостей окремих народів у певний період їхньої історії; хоч би як вони ослабли, вони завжди були пов’язані з певними місцем і часом; їх зазвичай приносили завойовницькі армії. Навіть великі цивілізації, як ісламська і християнська, які Джон Армстронг уважає матрицями культурних символів для багатьох менших етнічних спільнот, виказують особливості місця свого народження або розташування святинь. З іншого боку, сьогоднішню або завтрашню глобальну культуру, навіть якщо вона більш розвинена в Америці й Західній Європі, не можна легко прив’язати у часі й просторі. Вона втратила багато часової і просторової специфіки в мішанині елементів, із яких складається, і точно втратить ще більше. Вона стане дійсно планетарною 21.



* Кордонах (лат.).



Сьогоднішня глобальна культура — це також перша суто технічна цивілізація. Використання нею етнічних чи національних елементів емоційно нейтральне. Її мозаїка грайлива і прорахована, вона викачує пристрасть із контроверзій і зводить їх до технічних питань із суто інструментальними /40/ розв’язаннями. В основі її космополітства — уніфікована технологія з безліччю систем комунікації, які створюють взаємозалежні соціальні мережі, виражаючи себе у відповідному стандартизованому, технічному й часто квантитативному дискурсі. Ось чому технічна інтелігенція стала важливою для пізньої модерності і чому вона витіснила раніших гуманістичних і часто націоналістичних інтелектуалів. Саме техніки мають посідати й керувати глобальними системами масових комунікацій, а їхня технічна культура критичного дискурсу визначає специфічний характер виниклої глобальної культури 22.

Крім того, глобальна культура не має часу. Завжди наздоганяючи невловиме «тепер», штучна й стандартизована універсальна культура не має історичної основи, ритму розвитку, відчуття часу і послідовності. Безконтекстна й безчасова, ця штучна глобальна культура може вдаватися до минулого з ілюстративною метою або прагматично використовувати мотиви з конкретного минулого з еклектичною мінливістю, але відмовляється вміщувати себе в історії. Справжня глобальна культура плинна, повсюдна, безформна й історично неглибока, вона позбавлена будь-якого відчуття розвитку поза виконуваним теперішнім і ворожа до ідеї «коренів».

Чому люди чекають і бояться приходу такої космополітичної, безкорінної культури? Чи може вона насправді вистояти? Вони чекають і бояться її приходу через швидкий поступ тих великих утворень, величезних транснаціональних компаній, систем масових комунікацій і супутньої культури масового споживацтва, про які згадувалося /41/ вище. Є, зрештою, чимало свідчень усе більшої культурної й економічної одноманітності в різноманітних царинах і продуктах діяльності. Наступ американської масової культури, англійської мови, поп-культури, візуальних мас-медій і комп’ютерно-інформаційних технологій являють собою важливі глобальні культурні тенденції. Ці тенденції, судячи з усього, існують принаймні кілька десятиліть. Але що вони дали? Чи може істотна кількість чоловіків і жінок жити за ними, а також із ними? Чи можуть вони піднестися до нової культури, нового стилю життя, який надихав і втішав би людей у втраті, горі й смерті? Яку пам’ять, які міфи й символи, цінності й ідентичності може запропонувати така глобальна культура?

А це саме те, що завжди намагалися дати минулі культури. На відміну від історично неглибокої, безпам’ятної глобальної культури, ґрунтованої переважно на прагматичній мові повсякденності, культури минулого будувалися навколо спільної пам’яті, традицій, міфів і символів, витворюваних послідовними поколіннями культурних чи політичних одиниць населення, класу, регіону, політичного утворення, етнічної чи релігійної спільноти, що їх вони намагалися кристалізувати й виразити. На відміну від деміфологізованої й амбівалентної космополітичної культури тут-і-тепер, культури минулого формувалися на основі архетипних міфів і символів, цінностей і спогадів, розказаних, переказаних і переозначених попередніми поколіннями кожної такої культурної спільноти. На відміну від майбутньої ціннісно нейтральної і безтрадиційної культури планети, багато окремих культур минулого і теперішнього завжди прагнули /42/ зберегти те, що Макс Вебер називав їхніми «незамінними культурними цінностями», й особливі символи, ритуали, ідеали і традиції тих, хто їх придумував і брав у них участь 23.

Але, можливо, космополітичну культуру майбутнього не слід міряти за стандартами раніших прив’язаних до часу культур з їхніми обмеженнями й особливостями. За означенням, закорінені культури минувшини виключали себе з універсальності, неодмінної для глобальної культури всього людства, хоч би якими були їхні претензії. Поза сумнівом, це правильно, бо так воно є. Але чи є хоч якісь докази, що ми можемо сформувати справді універсальну культуру, яка була б такою самою привабливою, відповідала потребам людей у всьому світі у спосіб, подібний до того, як це робили культури минувшини? Чи не говорить використання гаданою глобальною культурою мотивів і образів багатьох окремих етнічних і національних минувшин про те, що ці культури продовжують сповнювати наші почуття й пронизувати наші соціальні структури? Чи можемо ми уявити, що достатньо втекли від нашої нав’язливої живої минувшини з усіма її поглядами і припущеннями і починаємо заново, як колись, велику справу — зводити безчасову, технологічну, універсальну глобальну культуру? І чи не свідчить це також про те, що глобальна культура не може, зрештою, позначити радикальний розрив з націоналістичною минувшиною, у що так вірять і чого так бажають її прихильники, і що найбільше, чого можна сподіватися у XXI столітті, — це досягнення тієї національної «різноманітності в єдності», яку проповідують деякі єврофедералісти? /43/

Залишається фактом, що культури та їхня система образів — історично специфічні. Упакована система образів уявної глобальної культури або тривіальна і мілка, предмет реклами товарів широкого вжитку, або закорінена в наявних історичних культурах, виводячи з них будь-які значення й могутність, що ними володіє. Ці культури минувшини й теперішності виражають досвіди конкретних соціальних груп, які проявляються одразу під поверхнею добре упакованої системи образів, що належить гібридизованій цивілізації масових товарів. Якийсь час ми можемо перебиватися, «винаходячи традиції» та виробляючи міфи. Але якщо міфи й традиції повинні зберігатися, то вони мають знаходити відгук серед великої кількості людей протягом кількох поколінь, а це означає, що вони мають належати колективному досвідові і пам’яті конкретних соціальних груп. Отже, нові традиції також мусять бути культурно-специфічними: щоб пережити покоління засновників, вони мають приваблювати і мобілізовувати членів окремих груп, непрямо виключаючи сторонніх 24.

Одне слово, безчасова глобальна культура не відповідає поточним потребам і не навіює спогадів. Якщо пам’ять — чільний момент в ідентичності, ми не можемо побачити ні глобальної ідентичності в розвитку, ні прагнень до неї, ані жодної колективної амнезії, яка б допомогла замінити наявні «глибокі» культури космополітичною «поверхневою» культурою. Остання залишається мрією небагатьох інтелектуалів. Вона не зачіпає жодної струни серед величезної маси людей, поділених на звичні спільноти за класом, статтю, регіоном, релігією і культурою. /44/

Образи, ідентичності, культури — все виражає множинність, партикуляризм історій, їхню далекість від будь-якого нового імперіалізму і будь-яких візій космополітичного глобального порядку. Невдачі держав-гегемонів контролювати націоналізми наїжачених етнічних спільнот чи виниклих національних держав супроводжуються постійним переутвердженням автономії націй і спільнот супроти вимог і настанов культурного імперіалізму й безчасового масовотоварного космополітства. У сфері мас-медій, мистецтва, освіти чи повсякденних стилів життя вимогам елітарного культурного імперіалізму й космополітства постійно протистоять, а їхні рамки, попри прийняття товарів широкого вжитку, майже всюди переозначують. У кожному разі традиції і сприйняття спільноти-реципієнта контекстуалізують усі претензії та вимоги мірою того, як покоління за поколінням місцевої інтелігенції намагаються пристосувати до себе і своїх спільнот зустрічні запити вестернізації й автохтонної культури. У цій хронічній культурній борні концепція нації відіграє ключову роль 25.






Висновок


За всіма цими аргументами стоять два припущення. Перше стосується масштабу. Згідно з Марксом і Гобсбаумом, націоналізм історично передбачає націю, яка має економічну «границю», тобто може вмістити модерну капіталістичну економіку, бо має населення і територію, достатні для економічної життєздатності й політичної незалеж-/45/ності. Вона забезпечує великий територіальний ринок для торгівлі й капіталовкладень, ринок праці і товарного виробництва. Навіть якщо на цій території немає власних природних ресурсів, принаймні їх бракує, вона може утримувати населення, яке володіє потрібними вміннями, щоб виготовляти товари для менш розвинених регіонів світу. Такий економічний критерій відкидає міні-нації як життєві політичні одиниці; справді, він перетворює їх на надокучливі колючки на шляху капіталістичного прогресу 26.

Саме цей соціальний і політичний поступ був історичним досягненням класичних західних націоналізмів періоду масової політики від часу Великої французької революції до 1860-х pp. Припущення полягало в тому, що нації, які відповідають цьому економічному й політичному критерію та можуть забезпечити територіальні ринки для розвиненого капіталізму і масової культури, відігравали й досі відіграють провідну роль в еволюції політичної влади й геополітичних відносин. Вони вирішальним і диспропорційним чином (якщо не по-експлуататорськи) вплинули на міжнародний поділ праці. Нації, яким не вдалося дотягтися до критеріїв економічної й політичної життєздатності, не можуть відігравати якоїсь ролі у великому ході історії. Їхнє ж залучення до глобалізаторської капіталістичної економіки протягом коротких моментів політичної незалежності позначило їхній неминучий занепад як окремих і самовизначених політичних націй — погляд, до якого пристало чимало націоналістів (зазвичай з тієї чи тієї «великої нації»). У цьому розумінні націоналізм справді був «нервовим тиком» капіталізму 27. /46/

Проблема з таким поглядом, звісно, та, що хоч якою була справа у XIX ст., коли капіталізм потребував важкої промисловості й чисельного некваліфікованого пролетаріату, сьогоднішній різновид розвиненого капіталізму (чи «постіндустріалізму») потребує натомість великої сфери обслуговування, висококваліфікованої праці і складних інформаційних технологій, сприяючи у такий спосіб зворотним тенденціям до гнучкої спеціалізації, диверсифікації і взаємозалежних мереж. Як наслідок, відсутність «економічної життєздатності», обмежений розмір і масштаб потенційної нації не стають на заваді меншим культурним спільнотам, що прагнуть автономії або намагаються зберегти колись досягнуту політичну й економічну незалежність. Ісландія, Португалія, Норвегія, Швейцарія, Сингапур, Тайвань, Нова Зеландія, Ізраїль і Туніс — це лише деякі з малих національних держав, чиїй незалежності не особливо заважали обмежений розмір і масштаб (хоча брак природних ресурсів у деяких випадках став перешкодою); так само і їхнє відносне процвітання, залежне, звісно, від ширшої системи розвиненого капіталізму (а чиє процвітання від нього не залежить?), — не вимагало і не сприяло згортанню їхньої політичної незалежності чи культурної окремішності. Навіть навпаки, в очах націоналістів малих націй політична незалежність виявилася винятковим економічним благом. Вона дала їм можливість обирати між конкурентними пропозиціями допомоги й торгівлі, союзу та оборони з боку великих держав, нацьковуючи одну потугу на іншу, що було б цілковито немислимим в умо-/47/вах статусу колонії або провінції більшої імперії чи федерації 28.

Мало того, міжнародна спільнота часто, хай неохоче і обережно, приймає дрібніші, але економічно багатші й продуктивніші спільноти та регіони, особливо на заможному Заході або серед європейських держав, які нещодавно прагнули чи прагнуть політичної незалежності (ця ситуація останнім часом спостерігалася частіше). Це справедливо щодо випадків таких спільнот, як Квебек, Країна Басків, Каталонія, Чехія, Словенія, Хорватія і прибалтійські країни, а також Сингапур, Тайвань і Кувейт. Розмір і масштаб, отже, втратили важливість для моральної економіки націй у сучасному світі, натомість як політична незалежність залишилася суттєвою справжньою цінністю і метою етнічних спільнот на кожному континенті 29.

Якщо Гобсбаумів погляд у цьому сенсі засадничо обумовлений класичним досвідом націоналізму в XIX і на початку XX століть, то він також потрапив у тенета іншого хибного припущення XIX ст. — економічного редукціонізму. Двадцяте століття нас точно навчило одному — опиратися аргументам, які говорять, що різні рівні культури — чи культур — будуть або мають відповідати й бути функціональними для певних видів і етапів економічних і соціальних структур або що глобальні економічні й політичні тенденції повинні супроводжуватися (після відповідного проміжку часу) відповідними змінами у масштабі, організації й типі культурної одиниці. Масштаби, бюджети, технології, персонал і розмах операцій економічних організацій надзвичайно виріс за кілька останніх /48/ десятиліть, але це не означає, що характер, масштаб і дії політичних одиниць, не кажучи вже про культурні організації, мусять зазнати таких самих змін. Ці одиниці належать до різних сфер, і кожна має власні процеси й тенденції, властиві цій сфері. У культурній сфері масові комунікації відкрили нові можливості для дрібномасштабних мереж і культурних спільнот збільшити їхню соціальну щільність і підняти рівень самочинної громадянської участі у той самий час, коли зросла кількість владних центрів і масштаб економічних організацій. Фактично існує навіть невеликий збіг між дедалі більшим технологічним масштабом і економічним успіхом, з одного боку, і піднесенням етнічних націоналізмів у культурній і політичній сферах — з іншого; або, з приводу цього ж, між економічною стагнацією або занепадом і виникненням націй, як переконливо продемонстрував Вокер Коннор 30.

Я не заперечую, що держави й культури пережили радикальні зміни, сумірні за інтенсивністю й глибиною змінам в економічній сфері. Але характер тих змін і їхні причини не можна просто вивести зі змін в економічній сфері. Їх треба знаходити й аналізувати самі по собі, позаяк держави й культури мають свої власні характеристики і зразки, які цілковито відрізняються від характеристик і зразків економічних систем. Ніде це так не очевидно, як у сфері націй і націоналізмів. /49/













Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.