[Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2006. — С.49-76.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





2. Модерністська хиба



Можливо, найпоширеніший погляд у нашій сфері досліджень: нації і націоналізм — явища XIX і початку XX століть, що доти націй і націоналізму переважно не знали і що економічний і політичний розвиток, який так сприяв їхньому формуванню й поширенню, тепер, наприкінці другого тисячоліття, починає перетворювати їх на пережитки. За цим поглядом стоять певні припущення про природу етнічних спільнот і націй.

Їх можна підсумувати так. По-перше, нації і націоналізм розглядаються як по суті модерні — в значенні недавні — явища, тобто вони виникли в останні двісті років на хвилі Великої французької революції. По-друге, до націй і націоналізму підходять як до продуктів специфічно модерних умов капіталізму, індустріалізації, бюрократії, масових комунікацій і секуляризації. По-третє, нації — конструкти засадничо недавні, а націоналізм — їхній модерний цемент; вони є відповіддю на виклики модерності. Нарешті, етнічні спільноти, або ethnies, якщо скористатися зручним французьким словом *,



* Ентоні Сміт послідовно вживає французьке слово «ethnie» і повсюдно виділяє його курсивом як чужоземне. Це /50/ пов’язано, очевидно, з тим, що в англійській мові є прикметник «ethnic» (етнічний), але немає відповідного іменника. Далі по тексту ми традиційно передаємо «ethnie» як «етнос» без курсиву.



хоч і набагато старіші й поширеніші, не є ні природними, ані заданими в людській історії, а виступають головно ресурсами й знаряддями еліт і лідерів у боротьбі за владу. За цими поглядами лежить, ясна річ, фундаментальне припущення, що модерність становить одну з революцій у людській історії, можливо, саме ту революцію, чиї наслідки повсюдні й універсальні, і що всі домодерні епохи добігли кінця, а з ними й усі структури й вірування, які процвітали й підтримували раніші, давно минулі епохи. Минуле, таки справді, — «інша країна» 1.






«Інструменталістські» підходи та «примордіальні узи»


В основі того, що я називатиму «модерністськими» й «інструменталістськими» поглядами на етнічність і націоналізм — поглядами, які так переважають сьогодні — лежать певні базові припущення. Спершу я скажу кілька слів про інструменталістський підхід.

Кажучи коротко, «інструменталістський» підхід уважає, що люди завжди жили й діяли у великому розмаїтті груп. Як наслідок, люди завжди мали цілу низку колективних ідентичностей — від сім’ї і статі до класової, релігійної та етнічної приналежності. Люди постійно входять і виходять із таких колективних ідентичностей. Вони обирають /51/ і конструюють свої ідентичності відповідно до ситуації, в якій опиняються. Отже, для інструменталістів ідентичність виглядає радше «ситуативною», ніж усезагальною, і має аналізуватися як властивість індивідів, а не колективів 2.

Щоб зрозуміти їхні погляди, треба поглянути на колективні ідентичності як на розмаїття ресурсів і обмежених категорій, на які люди можуть спиратися в різних середовищах. Сім’ї, школи, парафії, класи, етнічні групи, ґендери — все це окремі обмежені ресурси, до яких ми як індивіди, можемо вдаватися в різний час і за різних обставин. Їхні змісти і їхні значення дуже гнучкі для нас. З іншого боку, соціальний кордон між «ними» і «нами» досить постійний. Культурний зміст і значення етнічних ідентичностей змінюються залежно від культур, періодів, економічних і політичних обставин, відповідно до сприйняття і ставлення кожного члена. Вони ніколи не бувають статичні, ніколи не бувають фіксовані. Марно дошукуватися в таких ідентичностях «суті», бо їх завжди перетворюють і їх завжди можна змінити залежно від потреби. Подібно до Гераклітової річки, їхні форми й змісти завжди плинні, змінюються залежно від поточної ситуації, потреб і настанов груп та індивідів. Залишаються лише їхні соціальні кордони 3.

Етнічні спільноти, або етноси, — один із таких обмежених ресурсів, точніше, набір ресурсів, для індивідів. Навіть близько не будучи закоріненими в людській природі й історії, етноси не лише різняться між собою, а й кожен із них постійно зазнає змін. В очах членів групи і чужинців бути італійцем чи росіянином сьогодні не те саме, що 1980 року, не кажучи вже про 1960-й. Попри це, /52/ етнічність створює для індивідів та еліт визначене символьне й організаційне поприще для мобілізації ресурсів у переслідуванні спільних цілей у рамках держави. Символи, отже, важливі для оформлення сукупності ресурсів (разом із людьми), означення кордонів та задавання для членів мети й орієнтиру. До того ж символи, як і всі інші культурні коди, перемінливі й податливі; їх можна адаптувати і навіть винайти для того, щоб припасувати до групових і особистих інтересів та обставин 4.

Різко суперечить інструменталістським поглядам давніший підхід до етнічності, який трактує колективні культурні ідентичності й особливо етноси як такі, що мають глибше коріння в людському суспільстві й історії. Тут існує багато позицій, які часто підсумовують під загальною рубрикою «примордіалізму». Крайня версія твердить, що ми маємо етнічну ідентичність, як маємо язик, очі чи вуха. Ця форма примордіалізму розглядає людей як приналежних «за природою» до певної етнічної спільноти так само, як вони належать до сімей. Це звичний погляд серед націоналістів, хоч і не всіх. Ми знаходимо його передусім в «органічній» версії націоналізму, яку вперше розвинули німецькі романтики початку XIX ст., але яку можна знайти вже серед послідовників Руссо у Франції. У цій версії нації мають певне походження і місце в природі, а також особливий характер, місію і призначення так само, як вони мають «природні межі». У цьому погляді не проводиться різниця між націями й етносами — і те, й те вважають рівними частинами природного укладу, а націоналізм — природною ознакою людства 5. /53/

Друга версія примордіалізму пов’язана з недавнім відродженням соціобіології. Згідно з нею, етноси й нації «природні», бо вони є продовженням кревних груп, обраних генетичною еволюцією за їхню пристосованість. Цей погляд отримав новий імпульс, коли ідеї соціобіологів на кшталт Вілсона, Трайверса і Бедкока застосували до етнічності. Індивідуальний репродуктивний успіх максимізується «непотизмом» і взаємодопомогою, а культурна подібність розглядається як важливий засіб скеровування індивідів у їхньому прагненні генетичного відтворення через замкнуті кревні групи. Факт біологічного походження етнічних груп позначився на їхніх культурних міфах про походження і родовід. Книжка П’єра ван дер Берге — добрий приклад застосування відродженої соціобіології до етнічності 6.

Третя версія примордіалізму твердить, що етнічність загалом — одна з первинних, заданих і могутніх, інколи справді непереборних або «несказанних», соціальних уз. Але ця емоційна сила не притаманна етнічним зв’язкам як таким; її відчувають учасники певного етнічного контакту або члени певного етносу. Саме ці члени або учасники приписують «примордіальну» якість своєму етносу; в їхніх очах етнічні узи мають логічний і часовий пріоритет перед іншими узами, і вони визнають їхню нездоланну силу й «афективність». Це не означає, що етноси фіксовані або статичні. Навпаки, історичні етнічні спільноти формуються, процвітають і розчиняються або їх поглинають сусідні етноси чи етноси-завойовники, навіть коли їхні прагнення повністю визнають їхні члени. З цього погляду, кожна людина мусить бути членом тієї чи /54/ іншої етнічної спільноти; етнічність істотна для розуміння історії; етнічні зв’язки переважають інші лояльності; однак певні етноси можуть утрачати свою життєвість, підупадати, слабнути і відроджуватися під дією зовнішніх сил 7.

Різноманітні версії примордіалізму вразливі до багатьох заперечень. Серед них найочевидніше те, що люди живуть у розмаїтті соціальних груп; у різні часи деякі з них важливіші й помітніші, ніж інші. Отже, етнічні узи не мають абсолютного пріоритету. Це лише один із багатьох поширених, але перемінливих зв’язків, які можуть пов’язувати людей у певний час. По-друге, етнічні узи, як і інші соціальні зв’язки, залежать від економічних, соціальних і політичних сил і тому коливаються й змінюються відповідно до умов. Мало того, часті міжнаціональні шлюби, наплив дефіцитної кваліфікованої робочої сили через зменшення кількості населення, спричинене такими чинниками, як неодноразові епідемії в містах, широкі торговельні зв’язки з іншими регіонами й народами та часті чужоземні завоювання в історії призвели до того, що, мабуть, липі дрібка переважно ізольованих етносів могли хоч колись похвалитися культурною однорідністю й чистою «сутністю», на які посилається більшість примордіалістів (і націоналістів). По-третє, в результаті цих чинників для індивіда існує набагато більша, ніж допускають примордіалісти, свобода вибирати етнічну спільноту, до якої він воліє належати, і в такий спосіб окреслювати долю свою і своєї сім’ї; це особливо справедливо щодо кінця XX ст.8

Крім того, механізми, запропоновані соціобіологами для пояснення лояльностей до набагато /55/ ширших спільнот, ніж сім’ї, механізми на зразок непотизму, проекції та ідентифікації досить непевні. Взагалі неясно, чому прагнення індивідуального репродуктивного успіху має виштовхувати за межі розширеної сім’ї в набагато ширшу культурну одиницю на зразок етносу або наскільки подібна константа може допомогти пояснити перемінливе явище модерної нації. Що стосується гнучкіших версій Ґірца і Шилза, вони також страждають від певного перебільшення апріорності, афективної і пов’язувальної здатності етнічного чинника, і не бачать наскільки на етнічні вибори впливають обставини. Насправді етнічна солідарність — дуже часто результат абсолютно раціональних стратегій максимізації вигод із боку індивідів і груп, особливо стосовно значущих інших 9.

У всій цій справі є чимала частка непорозуміння. Хоча деяка критика «жорстких» (чи натуралістичних) версій примордіалізму має серйозні підстави, вона проминає або в кращому разі применшує тривкість й пов’язувальну здатність багатьох етносів та їхню часто вперту живучість упродовж століть, навіть коли (можливо, тому що) вони є частинами ширших поліетнічних мозаїк чи ієрархій. Вона також проминає або применшує сильні почуття учасників або членів етносів і націй щодо колективів, до яких вони входять. Ці почуття приналежності і обов’язку, старовини й знатності, відчуття уз, які первинніші й потужніші, ніж інші, самі по собі становлять важливі вихідні факти для будь-якого дослідження смислу етнічності. Їх не можна відкинути лише тому, що /56/ деякі примордіалістські пояснення неадекватні чи тавтологічні 10.

Що важливіше — така критика плутає індивідуальні й колективні рівні. На колективному, на відміну від індивідуального рівня, етнічність залишається потужною, вибуховою і часто тривкою силою. Етнічна категоризація й етнічна організація були центральними для людських спільнот і конфліктів протягом більшості періодів історії та в більшості регіонів. Багато людей відчували тривалу силу і чіпкість етнічних уз і часто вважали власні етноси споконвічними. Назви, вітчизни, спогади й символи можуть зберігатися й далі століттями, попри завоювання, колонізацію чи міграцію населення, яке вони колись означували чи виокремлювали. Так було з пунічною культурою ще довго після того, як Рим зруйнував Карфаген, і з персами в Ірані, коли їх завоювали араби-мусульмани й ісламізували з VII ст., проте вони зберігали свої перські імена, вітчизну, міфи й спогади. У цьому сенсі ми можемо говорити про «примордіалізм представників», відчуття тривких етнічних уз серед нащадків початкової спільноти, хоч би де вони опинялися 11.






Обмеженість модернізму


Звернімося зараз до паралельної дискусії, котра точиться між тими, кого можна назвати «перенніалістами» і «модерністами».

Це суперечка радше про нації, ніж про етноси й етнічність. Для деяких учених нації також існують вічно з незапам’ятних часів. Їхні корені сяга-/57/ють середньовіччя, а то й античності. Ніколи не було епохи без своїх націй і націоналізмів, хоч принцип самовизначення виник у модерну добу. Кожна людина відчуває «в крові» тривку могутність своєї нації, майже позачасові якості національного характеру. Нації можна простежити від найдавнішої старовини, від початків літописання в стародавніх Шумері та Єгипті, і відтоді вони домінували в політичному житті у всі епохи 12.

Небагато вчених пристають на цей погляд. Вони схиляються до протилежного підходу до націй і націоналізму — модерністського. Згідно з цим поглядом, нації і націоналізм — досить недавні явища (зазвичай датовані часом Великої французької революції, але інколи Реформацією), продукт революційних модерних сил індустріалізму, капіталізму, бюрократії, масових комунікацій і секуляризації. Дехто з учених поєднує такий модернізм із наголосом на сконструйованості, ба навіть винайденості, нації як культурного артефакту і твердою вірою в історично специфічну і скороминущу природу націй і націоналізмів. Нації і націоналізми для них засадничо — явища XIX і XX ст., пов’язані з особливою епохою «модерності», яка на Заході поступово наближається до кінця і застарілість якої в розвинених індустріальних суспільствах наприкінці XX ст. стає очевидною 13.

Хай там що, модерністи більше цікавляться не так минущістю націоналізму, як його відповідністю модерності чи то «збігом» із нею. Для модерністів і нації, і націоналізми слід розглядати як органічні елементи модерності і як неодмінні умови піднесення модерної держави. Одна з версій безпосередньо виводить нації і націоналізм із /58/ піднесення й характеру модерної територіальної і професіоналізованої держави, спочатку на ранньомодерному Заході, а тоді, через колоніалізм, на приєднаних заморських територіях у Латинській Америці, Африці й Азії. Нації були винесені на передній план, а абсолютистські держави перетворені на національні в процесі трансформації монархічних суверенних держав після Великої французької революції через масову демократизацію й поширення ідеалу верховенства народу. Як ми вже бачили на прикладі аналізу, проведеного Гобсбаумом, націоналізм у такому прочитанні черпає свою силу й значення лише від поєднання нації з модерною державою; і саме держава визначає розмах і силу будь-якого націоналізму. Водночас нації та націоналізми потребують зовнішніх референтів, і їх дають низки конкурентних національних держав у світовій міждержавній системі 14.

У другій версії нації і націоналізм можна вважати засобами подолання розколу й відчуження між державою і громадянським суспільством, які виникли в Європі ще в часи Реформації. Націоналізм намагається розв’язати проблему розколу між державою та суспільством за допомогою пристойного гасла природної та історичної культурної спільноти, спираючись на гердерівські ідеї самобутності й органічної культури. У такий спосіб він прагне пробудити почуття органічної спільноти, яке маскує класові конфлікти й поділи модерних суспільств емоційним закликом до єдності. Зовсім недавно вважалося, що нації та націоналізм є результатом потреб новочасної держави з її монополією у сферах управління, примусу й контролю та новими формами міждержавних /59/ відносин. Звернення до культурно окремішньої і суверенної простонародної спільноти в сучасну епоху мобільності, відчуження й занепаду традицій доповнює і легітимізує владу модерної держави в модерній міждержавній системі. Саме тут джерело насильства й війни. У такому розумінні нації і націоналізм — органічні компоненти для самовідтворюваної модерності, яка сьогодні стала справді глобальною за масштабом і проникненням. Навіть більше, нові явища відщеплення часу від простору та «вивільнення» багатьох елементів із їхніх локальних контекстів, так характерні для модерності, створили ґрунт для нового прагнення до локальних одиниць довіри і співпраці перед лицем відчужувального світу. Нація представляє один зі способів розв’язання цієї діалектичної напруги, породженої модерністю 15.

В альтернативній версії нації і націоналізм виводяться з потреб модерної індустріальної соціальної організації та її потреби в масовій письменності і мобільності. На відміну від домодерних держав і суспільств із їхнім сталим поділом між церковною й аристократичною елітами та масою сільськогосподарських виробників із багатьма локальними культурами, індустріальне суспільство — плинне, орієнтоване на зростання; його існування й легітимність залежать від здатності задовольняти матеріальні очікування. Таке суспільство, чия матеріальна база — промисловий урбанізм, характеризується радше семантичною, ніж фізичною роботою. Воно відірвалося від каркасу обмежених і приписових рольових відносин і може віднайти соціальну єдність тільки в особливому виді культури — «високій» або «доглянутій» ку-/60/льтурі, — або перетворюючи «низькі», стихійні й усні культури на культивовані, письменні, або витворюючи останні з «клаптів і латок» наявного культурного матеріалу для того, щоб відповідати потребам плинного, егалітарного масового суспільства. Лише модерне, орієнтоване на зростання суспільство, яке здатне забезпечити масштабний економічний розвиток, породжує потребу у «високій» національній культурі, а підтримувати останню можуть тільки керовані державою і стандартизовані системи масової державної освіти 16.

Модерністські теорії представляють панівну ортодоксію в наукових дослідженнях націй і націоналізмів. Але до всіх них напрошуються кілька заперечень. Перше — історичне. Націоналізм (ідеологія і рух) — справді недавнє явище, яке сягає кінця XVIII ст., але в кількох західноєвропейських державах зростання національних почуттів, які долають етнічні узи, можна простежити і до XVI, і до XV, якщо не раніших століть. Серед нечисленних класів церковників і бюрократів Франції, Англії, Шотландії, Іспанії і Швеції, а також Польщі й Росії, можливо, Швейцарії, а то й Вельсу та Ірландії вияви палкої відданості концепції нації як територіально-культурної і політичної спільноти траплялися ще в XV і XIV ст. Звісно, на XVI ст. в Англії і Нідерландах, якщо не у Франції, почав утверджуватися широкий «середньокласовий» націоналізм міських освічених верств, який підніс «народ» до суверенного становища. Цей погляд швидко був підкріплений міфом про етнічну обраність і підсилений пуританськими доктринами. Існують «давні, тяглі нації», які Сетон-Вотсон по-/61/рівнював із набагато пізнішими «придуманими націями», створеними на хвилі націоналізму 17.

З соціологічного погляду, націєтворення виявилося так само важковловимим. Дуже часто конструювання націй прирівнювали до державотворення. Але державотворення, хоч воно може живити сильний націоналізм (лояльний чи неприхильний до певної держави), не треба плутати з винайденням національної, культурної й політичної ідентичності у культурно неоднорідного населення. Утворення об’єднавчих державних інституцій не гарантує культурної ідентифікації населення з державою чи прийняття «національного міфу» домінантного етносу. Справді, винайдення елітами ширшої національної міфології на підтримку легітимності держави може залишити велику частину населення незаторкнутою або відчуженою. У багатьох нових африканських і азіатських державах асимілятивній владі модернізаторської держави не вдалося запобігти етнічним протестам і вибухам, не кажучи вже про стирання етнічних кордонів і культур. У багатьох випадках від Філіппін і Шрі-Ланки до Іраку, Ефіопії й Анголи відбувся не сплав етносів за допомогою територіальної національної ідентичності, а збереження глибокого розколу й етнічного протистояння, які загрожують самому існуванню держави. До того ж в інших випадках спробу злиття вважали, часто резонно, етноцидом (а то й геноцидом), і постраждалий народ або регіон удавався до масового опору й протестів, якщо не до негайного повстання й відокремлення. Цей антагонізм може походити з до державних і доколоніальних етнічних стосунків (в тому числі від споконвічної ворожнечі) або, навпаки, /62/ від соціальних, економічних чи культурних наслідків колоніальної «модернізації». Все це означає, що треба остерігатися надавати забагато ваги значенню модерної держави в поясненнях модерних націй і націоналізмів. Існують інші сили й чинники, які можуть схилити культурне населення й регіони до націоналістичної ідеологічної програми 18.

Третя проблема пов’язана з інструменталізмом більшості модерністських теорій. Їм важко пояснити динамічний, вибуховий, подеколи ірраціональний характер етнонаціональної ідентичності й етнічного націоналізму в дедалі взаємозалежнішому світі. Мільйони чоловіків і жінок жертвували собою, навіть життям заради батьківщини, «la patrie», заради Франції, Італії, Ізраїлю, В’єтнаму. Інструменталістський підхід до етнічності, проаналізований вище, за всього визнання важливості символів не може пояснити, чому люди мають обирати своїм рушієм етнічність чи націоналізм, а не клас чи релігію. Чому стільки мільйонів людей мають реагувати на прапори й гімни, національні монументи й святині, національні свята й урочистості? Теорія «раціонального вибору» намагалася пояснити це раціональними намаганнями індивідів максимізувати громадські блага для культурно означеного населення, але вона зупиняється перед запальними, вибуховими рисами етнонаціоналізму. Чому стільки людей готові боротися й покласти життя заради етнічних спільнот, чия боротьба видається приреченою і де будь-які громадські блага постійно видаються невловимими? Звідки ця готовність до /63/мучеництва заради справи меншості, що здається безнадійною? 19

Усе це вказує на наступну прогалину в модерністських та інструменталістських поглядах. Вони зосереджуються здебільшого на маніпуляціях еліт із «масами», а не на динаміці масової мобілізації per se *. Це наслідок методу «згори донизу», який використовують у більшості модерністських версій. Хоча роль еліт і особливо інтелігенції важлива, недостатньо уваги приділяють світогляду й потребам бідних і безвладних чи розподілу їхніх інтересів і потреб за класом, статтю, регіоном і етнічністю. Так само належної ваги не надавали способам, у які кожна з цих груп і верств могла бути і була мобілізована відповідно до її культурних і політичних традицій, пам’яті, міфів, символів і уснонародних форм вираження. Це також стосується тих, хто, подібно до Гобсбаума, визнає важливість «протонаціональних» спільнот і почуттів серед нижчих класів, однак відмовляється хоч якось пов’язувати їх із подальшими модерними політичними націоналізмами. Такий підхід не дозволяє збагнути популярність в народі націоналізму, його здатність до масової мобілізації й життєдайну роль, яку відіграють культура і символізм 20.



* Самій по собі, як такій (лат.).



І напевно, найважливіше: за допомогою того, що я назвав «міфом модерної нації», не можливо збагнути тривалу важливість і силу домодерних етнічних уз і почуттів у створенні твердої основи для майбутньої нації. Прагнучи довести, що всі елементи «традиції» були зруйновані або стерті ре-/64/волюціями модерності, модерністи не зуміли показати, що глобальний масштаб тих революцій в одних регіонах був відчутніший, ніж в інших, а в одні верстви й сектори проникнув набагато глибше, ніж в інші. Етнічність і релігія були насправді двома секторами, які опиралися засвоєнню панівних секулярних і універсалістських рис модерності. Так було навіть із деякими західними осередками модерності. Хоча політична вага релігії істотно занепала на Заході (за винятком Ірландії, Іспанії й Америки), не випадково, що міцні національні держави Західної Європи були збудовані навколо чималих «етнічних ядер» (англійці, північно-центральні французи, кастильці, шведи), які могли інкорпорувати, якщо не асимілювати, своїх менших сусідів у крупнішу національну державу, хоч і з різною мірою успіху. Поза Заходом традиційні і фундаменталістські релігії зберігають суттєвий вплив на мільйони людей. Це стосується випадку Південної Азії так само, як ісламських країн. Подібно до цього, сьогодні багато держав поза Заходом змогли винайти нації там, де вони спиралися на культурну основу панівного етносу. Так було із окремими східноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Греція) і деякими новими державами Азії (Таїланд, В’єтнам, Японія і Корея), які мали тривалу традицію історичного домінування стратегічно чільного етносу 21.

Одне слово, міф модерної нації треба вважати тим, чим він є, — напівідеологічною теорією націй і націоналізму, яка відповідає модерним настановам і потребам, особливо мобільної, універсалістської інтелігенції, для якої нація-держава — лише сходинка на шляху людства до глобального /65/ суспільства й культури. Це такий же міф у розумінні драматизованої оповіді про священне минуле, в яку масово вірять і яка служить сучасним потребам, як і самі націоналістичні міфи, і його треба розглядати так само обережно 22.






Модерність і націоналізм


Існують також важливі емпіричні заперечення модерністським підходам.

Передусім, модерністи не помітили епохи, коли певне населення починає свої «входини в модерність» — розгортає культурницьку й політичну роботу, що веде до формування нації. Розпочинати цей проект, скажімо, на початку XIX ст. в Європі чи Латинській Америці — це дві різні справи і ведуть вони до зовсім інших результатів, ніж націоналізм і націєтворення в Африці чи Азії після Другої світової війни. Післявоєнна епоха стала свідком набагато більш «глобалізованої» ситуації економічної, технологічної і політичної взаємозалежності, ніж можна було уявити і, певна річ, реалізувати років двісті тому. Мало того, різниця в часі важлива для дуже різноманітних виявів різних націоналізмів і радикально різних типів націй, що їх вони допомагають створити. Як мінімум, мова й символи нації зазнають вагомого впливу епохи, в яку вони виникають, перебуваючи часто в зоні тяжіння одного чи кількох національних центрів — Англії, Франції, Росії, Японії, Китаю, — котрі діють як першопрохідці й взірці національного розвитку 23.

По-друге, модерністські підходи небезпечно недооцінюють місцеві культурні й соціальні кон-/66/ тексти. Останні розглядаються як всього-лиш «місцеві варіації», що ілюструють загальну тему націоналістичної модернізації. Однак аналіз окремих моментів переконає нас у хибному характері подібних уявлень. У кращому разі, залучення елементів «модерності» може допомогти пояснити часовий графік поштовхів до націоналізму і формування націй. Поза сумнівом, «модерність» зіграла свою роль у стимулюванні націоналізму аборигенів в Австралії чи індіанців-могавків у Канаді, так само як вона спрацювала у Франції чи Росії. Але чи багато це нам говорить про той-таки часовий графік, не чіпаючи вже масштабу й характеру цих надзвичайно відмінних націоналізмів, які інакше можна назвати «окремими світами»? 24

Так само важливий той факт, що націоналізм і далі процвітає, хоч у дещо менш гострих формах, однак із великою енергією й упертістю в деяких із найрозвиненіших індустріальних суспільств — у Франції, Канаді (Квебек), Каталонії і в Сполучених Штатах. Це знову наводить на думку, що культурні рухи на кшталт етнічного націоналізму відносно незалежні від процесів модерності, і створює серйозні проблеми для модерністських теорій націоналізму.

У Франції з її революційними традиціями, де розвинена економіка, централізована держава і професійна бюрократія, освічене й порівняно заможне населення ілюструють риси повністю модернізованого суспільства в самому серці глобальної економіки, ідеології приходили й відходили, а націоналізм і сильне відчуття національної ідентичності залишаються сталими й сильними. Негативним чином це виразилося у французьких запе-/67/реченнях у 1950-х pp. проти Європейського оборонного союзу, голлістській опозиції у Франції у 1960-х і 1970-х pp. до НАТО й американської гегемонії, опозиції до американських культурних запитів під час уругвайського раунду дискусій про ГАТТ * і неприязні, яку в 1970-х, 80-х і 90-х багато французів відчували до іммігрантів-мусульман, євреїв, «les Anglo-Saxons» та їхньої культурної гегемонії. У позитивному сенсі ці почуття збігалися з так само палкою відданістю багатій культурній і природній спадщині Франції, сильною відданістю її історичним традиціям, любов’ю до французької мови, гострим відчуттям її історичних кордонів, помітною гордістю за символи французької слави і її досягнення від архітектури й літератури до кулінарії й кіно. І все це попри сильний регіоналізм, який Франція демонструє й досі, чимало сумнівів і критики, спрямованої в останні роки на загальноприйняті національні традиції в підручниках з історії, в мистецькому історичному каноні, музеєзнавстві та багатьох інших сферах.



* Генеральна угода про тарифи і торгівлю (General Agreement on Tariffs and Trade) — багатостороння міжурядова угода, підписана двадцятьма трьома країнами у 1947 р. і чинна з 1 січня 1948 р. Стала основою для створення кількох міжнародних організацій у галузі торгівлі. Має на меті зліквідувати деякі перешкоди, знизити митні тарифи, сприяти бездискримінаційній торговельній політиці. Нині до ГАТТ приєдналася переважна більшість країн світу, штаб-квартира — в Женеві.



Голлізм і його концепція «Європи вітчизн» була тільки політичним вираженням цього фонового культурного націоналізму, який закорінює фран-/68/цузьку державу у французькій культурі та суспільстві 25.

У Квебеку також існує порівняно заможне розвинене індустріальне суспільство, яке становить частину ширшої північноамериканської глобалізованої економіки й виказує всі ознаки пристрасного націоналізму, котрий балансує на грані «суверенітет-об’єднання», прагнучи водночас повної культурної незалежності. Хтось, може, сподівався, що після «тихої революції» 1960-х pp. і успішного переходу професійної й ділової діяльності в цій провінції до рук франкофонів квебекці задовольняться французькою культурною гегемонією і провінційним «гомрулем». Але сталося зовсім не так. Французькі квебекські сентименти й погляди залишалися живою і впливовою силою в політичному житті провінції, провокуючи етнічні й національні контрсили в інших провінціях канадської федерації. Справді, існує побоювання, що новий рух за відокремлення з боку одного з найзаможніших етнічних складників урешті-решт роз’єднає канадську державу після провалу угоди Міч-Лейк і нових повноважень квебекської опозиційної партії у федеральному парламенті 26.

З кінця XIX ст. Каталонія була одним із найуспішніших торговельних і промислових регіонів Іспанії, а Барселона стала провідним транзитним пунктом і великим європейським культурним центром. Каталонський культурний націоналізм був народжений літературним і культурним Renaixenca середини XIX ст. і розквітнув у багатьох літературних, культурних, мистецьких і наукових рухах, академіях, журналах і партіях на зламі століть. Відтоді Каталонія була серед економічно й куль-/69/турно найрозвиненіших регіонів Європи і після тривалого народного опору культурним утискам режиму Франко знову постала як сильний центр етнічного націоналізму, який відбирає в Мадрида велику частку політичних повноважень. Незважаючи на всеосяжну модернізацію (а можливо, завдяки їй) Каталонія залишається нацією з міцним почуттям історичної національної ідентичності й палким сподіванням на максимальну автономію на Піренейському півострові 27.

У самих Сполучених Штатах Америки, найдинамічнішій арені модернізації, потужний континентальний провіденціальний націоналізм мобілізувати не важко. Щоразу коли американські солдати гинуть чи потрапляють у полон під час місій ООН, щоразу як президент ламає голову над зовнішньополітичною проблемою, яка стосується американської військової присутності, щоразу як торговельні переговори схиляються на користь конкурентів Америки, на задньому плані вимальовується почуття осібної й унікальної американської історії і призначення, заохочуючи американців відчувати свою спільну історичну місію носіїв свободи й демократії. Цей загальний патріотизм, месіанська віра в Америку, квазірелігійне відчуття спільної долі виглядають незалежними від економічної та політичної мінливості Сполучених Штатів чи американського суспільства, позаяк виникають у всіх контекстах і не спадають зі зростанням багатства й масового споживання. Віра в американську мрію, конституцію і триб життя, який накриває своїм покровом багато культур складових етносів, залишилася еластичною силою, незважаючи на багато невдач і розчару-/70/вань, що їх американці зазнали вдома й за кордоном 28.

В інших менш розвинених, але швидко модернізовуваних суспільствах, таких як Польща, Норвегія й Ірландія, етнічний націоналізм залишається впливовою могутньою силою, а почуття національної спільності глибоко закорінене й дуже поширене серед населення. Його живив, звісно, страх перед спільними ворогами (у польському випадку — страх перед Радянським Союзом, у норвезькому — побоювання економічного, політичного й культурного впливу Європейського Союзу, очолюваного Німеччиною і Францією, а в Ірландії — історичною недовірою до Англії), але воно походить також з історичної спадщини власної державності та/або включеності в статусі маргінальної, навіть подавленої й утискуваної спільноти в більшу, розвиненішу державу. Хоча й можна пояснити енергійні прояви націоналізму в цих країнах як спадщину й пережитки попередньої націоналістичної епохи, проте той факт, що вони трапляються знову і досить поширені, підказує, що треба уважніше придивитися до соціальних і етнічних витоків цих колективних почуттів і прагнень 29.

Існує також новіший феномен лютої ксенофобії й етнічного насильства, спрямованих проти іммігрантів, ґастарбайтерів і біженців. Це набуває як простонародних, так і офіційних форм. В останні кілька років ми стали свідками жорстоких спалахів антисемітизму на простонародному рівні в Німеччині, Франції, Польщі, Угорщині та інших місцях, ще більшої ненависті до турків, албанців, циган та інших іммігрантів чи ґастарбайтерів у /71/ Німеччині, Італії, Франції і Чехії. Їх розпалили різні неофашистські або неонацистські організації, виступаючи під прапором патріотизму на захист чистоти національної культурної спадщини й національної ідентичності та гарантії робочих місць для корінних мешканців. На офіційному ж рівні і національну, і загальноєвропейську політику проти біженців та іммігрантів координували європейські уряди, а правила в’їзду були посилені в той самий момент, коли Договір про Єдину Європу і Маастрихтська угода об’єднали корінних жителів Європи, дозволяючи їм вільне пересування по всій території Союзу. Тут також натрапляємо на промовистий парадокс об’єднання і фрагментації та складність узгодження нового відродження етнічного націоналізму з будь-якою ідеєю модернізації як болісного переходу, успішне проходження якого у сферу демократичного масового достатку винагороджується національною злагодою і соціальним спокоєм 30.






Ідентичність, тяглість і перетворення


Тривка могутність етнічного чинника і поширеність етнічних націоналізмів навіть у розвинених індустріальних суспільствах становлять головний камінь спотикання для міфів про вихід за межі етнічності за допомогою модернізації, а також для нових модерністських теорій націй і націоналізму. Головна причина їхньої неспроможності — їхня відмова пов’язати наслідки модерності з розумінням тяглості ролі, яку відіграють культурні узи й етнічні ідентичності, що виникли в /72/ домодерні епохи. Ці узи й ідентичності трапляються серед локальних і регіональних спільнот, тобто серед нижчих верств — селян, одноплемінників, ремісників, чорноробів, — які часто формували основу народнокультурних націоналізмів, котрі спиралися на мобілізацію мас. Ця неспроможність полягає в систематичному ігноруванні простонародної основи й культурного каркасу націоналізму. Щоб реалістично пояснити парадокс фрагментуючих націоналізмів під час переходу до глобальності, аналіз має починатися з цієї простонародної основи та її етнічної минувшини, зокрема, пам’яті, міфів, символів і традицій культурних спільнот. Критика модних модерністських підходів до націоналізму дає потрібну відправну точку для кращого розуміння нових політичних і соціальних тенденцій.

Будь-яка спроба збагнути постмодерні тенденції зринаючого еклектичного глобалізму і нового місцевого патріотизму мусить, отже, пов’язувати їх не лише з процесами модернізації, а й з ранішими домодерними ідентичностями і спадком, які сьогодні продовжують лежати в основі багатьох модерних націй і справляють на них серйозний вплив. Середньовічні Франція і Росія не просто творять фундамент, тигель модерних Франції й Росії; суспільні відносини й культурні практики цих країн закарбовані в традиціях, міфах, пам’яті, символах і цінностях, які передавалися з покоління в покоління, до сьогодні справляючи потужний, хоч інколи і непомітний, вплив на політичні традиції, право і звичаї, ландшафт і священні місця, мову й літературу, архітектурні форми, художній і музичний спадок, танці, костюми, /73/ кухню і відпочинок людей. Це означає, що тяглість домодерних впливів треба аналізувати в поєднанні з модерними й «постмодерними» тенденціями та їхніми виявленими взаємозв’язками, якщо ставиться завдання пояснити теперішнє поширення культурних ідентичностей і етнонаціоналізмів у всіх частинах світу 31.

На завершення — приклад того, що я маю на увазі. Навіть маленькі й нейтральні держави на кшталт Швейцарії, які так довго опиралися спокусі втягнутися в європейські політичні альянси й суперництво, відчувають нині привабливість масових комунікацій, транснаціональних компаній і ринків та європейського політичного об’єднання. Настільки, що навіть святкування 700-річчя легендарного заснування Швейцарської конфедерації у 1991 р. було певною мірою притлумлене; проблеми країни, особливо для молоді, схоже, мали небагато спільного з героїчною епохою початку або з простими непорушними чеснотами, що їх пов’язували зі швейцарською незалежністю. Сьогодні ці проблеми видаються радше або місцевими, або глобальними, ніж просто національними, і старий повчальний національний наратив, який так домінував у Швейцарії до 1970-х pp., здається все менше й менше слушним.

Але ж минуло менше двох десятиліть, відколи Швейцарію струсонула кампанія за недопущення чужоземних, головно італійських, робітників, надання швейцарських робочих місць швейцарцям та збереження чистоти швейцарської політичної культури й стилю життя країни в недоторканому вигляді. Фактично вона вимагала збереження суверенітету національної держави, яка була засно-/74/вана в 1848 p. (а якщо починати з ранішої Гельветичної республіки, то в 1798 р.) і благополучно проіснувала до 1970-х pp. За цим наполяганням на швейцарській політичній незалежності стояла набагато триваліша історія, в якій стара Швейцарська конфедерація захищала права своїх кантонів і свою політичну культуру від низки зовнішніх ворогів; тривалий процес, у якому спільнота карбувалася через боротьбу і відокремлення новонароджуваної швейцарської ідентичності від ідентичностей великих сусідів 32.

Зараз можна виділити три великих епохи тяглості й перетворення в швейцарській історії. По-перше, була тривала домодерна епоха етнічного формування, коли різні кантони були вільно, часом невизначено зведені разом на основі традицій Алеманської долини, міських інституцій та спільної боротьби за збереження або повернення місцевих привілеїв, на які зазіхнули Габсбурги. Її згодом стали називати героїчною епохою, що асоціювалася із різноманітними легендами про заснування (клятва на горі Рутлі, Вільгельм Телль) і була позначена зовнішніми конфліктами з Габсбургами і бургундцями. Лише з XVI ст. неалеманські франкомовні кантони й міста намагалися приєднатися до Конфедерації, спонукаючи швейцарців шукати інших, немовних, основ для своєї політичної ідентичності. За цим ішов період консолідації на ґрунті міського патриціату і взаємозв’язаної олігархії 33.

Коли тій ідентичності у XVIII ст. загрожувала зашкарублість, рух за культурне й політичне оновлення в Цюриху, Берні й Женеві привів до щирого прийому французького впливу й інтервенції. Так /75/ почалася друга, модерна епоха націоналістичної ідеології та формування нації, протягом якої різні світські еліти намагалися поширити ідеї національної швейцарської ідентичності на своїх співвітчизників. Цей процес сягнув кульмінації в утворенні Швейцарської федерації і Конституції 1848 р. після короткої релігійної війни 1847 р. й інституціоналізації модерної національної держави 34.

І нарешті — поступове відкриття нейтральної оборонної швейцарської національної держави й політичної культури назустріч зовнішнім економічним і політичним впливам, яке почалося в 1960-х pp., але відтоді прискорилося. Зараз ще рано говорити, куди веде ця «постмодерна» фаза і чи може вона розмити швейцарське політичне утворення або швейцарську політичну культуру й ідентичність. Хай там що, основна ідея в тому, що ми не можемо братися до оцінок цієї можливості, не беручи повністю всієї попередньої швейцарської історії й ідентичностей щонайменше за відправну точку для подальшого аналізу 35.

Останнє зауваження стосується і предмету, і методу. Щодо предмету, будь-який новий спосіб самоідентифікації швейцарців буде наповнений пам’яттю, символами і традиціями попередніх ідентичностей. Це неминуче, навіть якщо деякі молодші міські швейцарці захочуть відкинути старіші ідентичності. У кожному разі, будь-яка нова загальноєвропейська ідентичність швейцарської молоді буде наче пронизана старішими швейцарськими ідентичностями. З методологічного погляду будь-який глибший аналіз змін у колективній самоідентифікації швейцарців має відводи-/76/ти належне значення цим старішим ідентичностям, які керували більшістю швейцарців протягом стількох століть. Будь-які нові способи самоідентифікації швейцарців будуть, кінець кінцем, завдячувати як старим швейцарським ідентичностям, так і новим загальноєвропейським та глобальним тенденціям. На обох рівнях швейцарський приклад становить корисний орієнтир для того, щоб зрозуміти природу парадоксу й збагнути важливість модерних етнічних націоналізмів, які недавно пережили таке помітне і повсюдне відродження.













Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.