[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2905-2913.]

Попередня     Головна     Наступна





Словоскладення, поєднання в одну наголосово-семантичну одиницю двох або більше слів чи коренів, що творять нове лексичне ціле (дармоїд, всесторóнній, трикýтник, макíтра), при чому перший член С. приймає тоді сполучний голосний (-о, -е, -и, -і), а кінцевий член може, маючи дериваційний наросток, різнитися від підставового слова (три-кýт-ник). Синтаксичний зв’язок членів С. — окреслюваного й окреслювального — може бути атрибутивний (чорноклéн = чорний клен), об’єктний (листонóша = що носить листи) чи обставинний (далекобíйний = що б’є, стріляє далеко), при чому окреслюваний іменниковий член С. або становить ознаку іншого, не названого іменника (кривонíс = людина з кривим носом), або є сам семантичним центром цілости (гучномóвець). В укр. нар. мові С. числово обмежені, в літ. мові часті у давню добу як церковнослов’янізми (благословúти, богослóв, всещéдрий) та під грец.-латинським впливом у добу барокко й клясицизму. Тепер широко стосовані у фаховій наук. термінології та, здебільша емоційно-забарвлені, у публіцистичному стилі.

О. Г.


Словосполучення, група виразів, утворена за нормами мови з двох або більше повнозначних слів, пов’язаних між собою синтаксично, використовувана як лексично-семантичний матеріял номінативної (знакової) функції в реченні й поза ним. За зовн.-синтаксичними стосунками С. поділяються на сурядні (перелікові — безсполучникові та сполучникові єднального, розділового й зіставно-протиставного характеру), що утворюють незамкнені ряди чи пари слів (напр, поле, і гай, і гори) і на підрядні С. У підрядних С. одне слово завжди надрядне (панівне, підпорядкувальне, означуване), інші — залежні, означувальні (напр., висока хата, хати села, писати листа). За надрядним словом С. поділяються на субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові, адьєктивні (високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п’ять вершників), адвербіяльні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку), при чому кожне з них має по б комбінаційних різновидів (напр., субстантивно-нумеральне С: три яблука). Найчастішими є субстантивні (субстантивно-субстантивні й субстантивно-адьєктивні: ріг хати, висока хата) й вербальні С. Серед підрядних С. крім заг.-реченневих способів підрядно-синтаксичних зв’язків (узгодження — повне й неповне, напо., місто Суботове: керування — безпосереднє без прийменника й посереднє з прийменником, напр., рівний станом, рівний щодо стану; прилягання, напр., читати уважно), дехто відрізняє ще зв’язок підрядно-сполучникового підпорядкування (напр., радіє, аж скаче). За внутр.-синтаксичними стосунками С. поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік), предикативні (учень читає) з предикативно-атрибутивними (хата гарна, — що від атрибутивних різняться словоладом — з прикметником нормально у постпозиції), апозиційні (місто Київ), об’єктні (читати книжку) й обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі) та причинові (паленіти від сорому). З уваги на наявні в дієслові категорії модальности, часу, особи й числа, а також з уваги на словолад (все це, разом з комунікативною інтонацією, характеристичне для речення, а не для С.), дехто вважає предикативні й предикативноатрибутивні С. сполученнями слів, а не С. (подібно й нумерально-субстантивні С. з числівниками 2 — 4, — за неслушною аналогією до рос. мови). За числом членів С. поділяються на прості (двочленні, напр., день і ніч) й складні (три- й багаточленні, напр., висока, почорніла від старости кам’яниця на розі вулиці). За лексико-семантичною структурою С. поділяються на вільні (лан пшениці) й лексикалізовані, фразеологічно більш чи менш зв’язані (дуля під ніс), або нерозкладні фразеологізми (точити ляси), що їх уже власне не зачислюють до С. С. досліджували Є. Родзевич («Словосочетания как строительный материал предложения», 1956), Г. Удовиченко («Словосполучення в сучасній укр. літ. мові», 1968), О. Мельничук («Сучасна укр. літ. мова. Синтаксис: Словосполучення», 1972) й ін.

О. Горбач


Словотвір (також деривація), разом з словозміною частина граматики (див. Морфологія), наука про будову слова й утворення від наявних у мові слів нових слів, з новим лексичним значенням: 1) афіксами (приростком: гомін — відгомін: наростком: ліс — ліс-ов-ий), 2) словоскладанням (гол-о-дранець) й словозростами (велик-день), 3) абревіятурою (сіль-рада, кол-госп, УНР — уенер). Дехто зараховує сюди ще й субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіялізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби С. з переходом слова до ін. частини мови. Нескладене слово може включати такі морфеми (пере-пис-ува-ти; за-город-ній): кореневу (-пис-, -город-), звич. як носія заг. лексичного значення, приросткову (пере-, при-) й наросткову (-ува-, -н-), що конкретизують значення слова і разом з кореневою морфемою складають основу слова, — і флексійну, закінченнєву морфему -ти, -ий (полекуди й постфікс, напр., -ся), як носія граматичного значення слова, що визначає стосунки слова до ш. у реченні чи словосполученні. Кількаскладне слово має дві або більше кореневих морфем (водо-гін, високо-думний, благо-словити, див. Словоскладення, Словозрости). Коренева морфема може виступати в кількох варіянтах (бр-а-ти, бер-у, з-бир-ати, з-бор-и, з-бір), що є наслідком давніх словотвірних і фонетичних процесів (див. Чергування звуків). Наростки широко вживаються у С. іменників та прикметників, менше дієслів. За функцією вони поділяються на: 1) словотвірні, що утворюють нові слова (кар-а-ти, кар-н-ий: кар-а), і 2) формотвірні, що утворюють граматичні форми і належать до засобів словозміни (для вищого ступеня прикметників і прислівників: гарн-іш-ий, -іше, для дієприкметників і дієприслівників: твор-ен-ий, твор-ячи). За активністю вживання наростки поділяються на продуктивні, що вживаються далі для творення нових слів (-ач: вимик-ач, -ник: боліль-ник), та непродуктивні, що даються виділити лише мовознавчою аналізою (-р: да-р, -к: зна-к, -т: моло-т). Дуже поширені наростки утворювати емоційні форми слів (мат-ус-я, -усеньк-а, гарн-есеньк-ий, здоров-езн-ий, пс-иськ-о, паруб-ійк-а, див. Пестливі форми), вживані в іменах та прізвищах (Тимко, -цьо, -ченко, -чук, -чак, -цюра, -ченя). З лексичних запозичень вичленовуються інколи нові наростки (-ущий: загреб-ущий, за церк. стражд-ущий; -унок: дар-унок, пор. рах-унок; -із-ація: яров-изація, пор. колон-ізація; також інтеґрацією частини ін. наростка; благ-альн-ий, спершу звич. в якійсь вужчій стилістичній функції. Число приростків порівняно невелике; більшість їх виступає ще як прийменники; вони широко вживаються при С. дієслів для творення нових слів (пис-а-ти: ви-пис-а-ти, нерідко в сполученні з наростками) та при суперлятиві для творення нових граматичних форм (най-); при творенні видів дієслова: (роб-и-ти: з-роб-и-ти); для розмовної мови характеристичне скупчування кількох приростків (по-поспати); запозичених приростків мало (ц.-слов. пре-багатий, грец. архи-дурень). Абревіятурний тип С., вживаний спершу в підпільній літературі (есер ’соціял-революціонер’, РУП), дуже поширився під час першої світової війни і зокрема в підсов. добу був спопуляризований пресою й адміністрацією (сельбуд ’сільський будинок’, НКВС — енкавеес). Інфікси застосовуються при С. вигуків та в арґо. Редуплікація як форма словозростів, уживана при вигуках (зокрема приманках: тась-тась! у дитячій мові: ту-ту ’трубка’) й частках (ледве-ледве) виникла з повторень (довго-довго). С. досліджували: Р. Смаль-Стоцький, В. Сімович, Я. Рудницький, О. Ізюмов, В. Ільїн, І. Ковалик («Вчення про С.», 1958, 1961), Л. Юрчук («Питання суфіксального словотворення дієслів в сучасній укр. мові», 1959), Т. Возний, М. Плющ, Ю. Редько («Сучасні укр. прізвища», 1966, «Довідник укр. прізвищ», 1969), О. Шевчук, Л. Коць, Н. Клименко та в діяхронному перекрої А. Майборода, В. Токар, Н. Зарицький, М. Чемерисов, Л. Гумецька («Нарис словотворчої системи укр. актової мови 14 — 15 ст., 1958), В. Русанівський («Структура укр. дієслова», 1971) та ін.

О. Горбач


Слов’яногірське (до 1964 — Банівське; V — 18), м. Донецької обл., підпорядковане Слов’янській міськ. Раді, положене мальовничо над р. Дінцем, 5 000 меш. (1967). Санаторій (60 000 осіб на рік), будинок відпочинку; пам’ятка архітектури — крейдяна церква з 17 в. На території С. положений кол. Святогірський Успенський манастир.


Слов’янознавство, наука про слов. народи, їх археологію, історію, зокрема мову й літературу (славістика), культуру, фолкльор та етнографію в цілому й про кожний зокрема (по слов. країнах з виключенням власного, див. Україністика). До поч. 19 в. (в донаук. добу) це відокремлені спостереження місіонерів (св. Кирило й Методій, Ю. Кріжаніч), подорожніх, хроністів (від. візант., араб., і нім. почавши) й філологів-поліглотів (на Україні гол. граматиків і лексикографів 16 — 17 вв.: Л. Зизанія, М. Смотрицького, І. Ужевича, П. Беринди, Єпіфанія Славинецького). Наук. С. підготували преромантичний археографічний (збирацький) рух (давні тексти й їх видання, археологічні пам’ятки, етногр. записи), зацікавлення визвольними рухами півд. та зах. слов’ян і слов. біблістично-текстові студії чеха Й. Добровського, завершені його граматикою старо-ц.-слов. мови («Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris», 1822), що були підставою для включення слов. філології в порівняльну індоевропеїстику. З створенням катедр слов. філології (найперше у Відні 1849, обсадженої Ф. Міклошічем, 1885 — В. Яґічем, 1922 — М. Трубецьким, згодом по ін. ун-тах Австро-Угорщини. Росії й Німеччини) С. перейшло до Фахівців, а в Сер.-Зах. Европі набрало характеру філологічно-мовознавчої науки з її дальшим спеціялізаційним розвитком (мовознавство, літературознавство, палеографія, історія культури, фолкльор і етнографія). Першу катедру історії слов. літератур засновано в Парижі (1840, обсаджена А. Міцкєвічем). Літературознавче С., як не врахувати синтезуючих звеленнево-компаратистичних спроб О. Пипіна й В. Спасовіча (1880 — 84), Й. Карасека (1906), Я. Махаля (1922 — 29), Ф. Волльмана (1928), Е. Ґеорґієва (1958 — 63) й Д. Чижевського (1952, 1968), обмежилося нац. історіями літератур чи історією заг. рухів і літ. напрямів у пов’язанні з позаслов. світом. Над етногр. синтезою С. працював К. Мошинський (1929 — 39), над археологічною Л. Нідерле (1902 — 24, 1911 — 25) і поль. археологічно-лінґвістична (Т. Лер-Сплавінський, Ґ. Лябуда й ін.) та антропологічна (Я. Чекановський) школи. Взагалі розбудова й спеціялізація С. по слов. країнах і на Зах. почалася по першій світовій війні з заснуванням при більших ун-тах катедр і лекторатів слов. мов.

У Росії С. було в 19 в. пов’язане спершу з політ. слов’янофільством (див. Панславізм), і це вплинуло на розростання, поряд філологічно-археографічного С., ще й іст. та етногр. (В. Ламанський й ін.). Катедри «історії й літератури слов. наріч» почали створювати на доручення Уварова (з 1835); з першого же покоління славісти були відряджувані для наук. подорожів-перебувань по слов. країнах і зах. славістичних центрах (для ознайомлення з мовами й для археографічних зб.) молоді доц. окремих ун-тів. Традиція славістів-істориків Росії жива в СССР та в УССР і досі. Розвиткові С. помітно сприяли щоп’ятирічні міжнар. конґреси.

З філологічного напряму С. вийшли заг. курси частин порівняльної граматики слов. мов: Ф. Міклошіча (1852 — 75), В. Вондрака (1906 — 08), Й. Мікколі (1913 — 50), В. Поржезінського (1914), Г. Ільїнського (1916), А. Меє (1924), А. Ваяна (1950 — 66), С. Бернштейна (1961 — 74), Ю. Шевельова (1964), О. Мельничука (1966), З. Штібера (1969), С. Івшіча (1970) та ін. і спроби порівняльно-етимологічних словників: Ф. Міклошіча (1886), Е. Бернекера (1908 — 14), Л. Саднік і Р. Айцетмюллера (1963 — ), Ф. Копечного (1973 — ), Ф. Славського (1974 — ) й О. Трубачова (1974 — ), як і (перев. збірні), огляди історії слов. мов: Т. Лєра й О. Брюкнера (1929), Т. Лєра-Сплавінського, В. Курашкевіча й Ф. Славського (1954), М. Вайнґарта (1937), Р. Травтманна (1947), Р. Брея (1951), К. Горалека (1955) та слов. народів і їх культури: Д. Дорошенка (1922), П. Дільса (1963), крім раніших Л. Нідерле (1909) й Т. Флорінського (1895). Для укр. славістів важливими осередками С. був до 1918 Відень (звідки вийшли укр. гал. і бук. славісти), у період між двома світовими війнами — Прага, Краків і Варшава, а весь час Петербурґ і Москва.

Результати студій С. публікуються в численних міжнар. і нац. спеціяльних періодичних зб. і журн.: «Archiv für slavische Philologie» (42 тт., Берлін 1876 — 1929), «Русский Филологический Вестник» (78 тт., В. 1879 — 1918), «Журнал Министерства Народного Просвещения» (П., 1834 — 1917), «Prace Filologiczne» (В., з 1885), «Rocznik Slawistyczny» (Кр., з 1908), «Јужнословенски Филолог» (Беоґрад, з 1913), «Revue des Etudes Slaves» (Париж, з 1921), «Slavia» (Прага, з 1922), «Известия Отделения Русского Языка и Словесности Императорской АН» (П. 1896 — 1927), «The Slavonic and East European Review» (Лондон, з 1922), «Slavia Occidentalis» (Познань, з 1921), «Zeitschrift für slavische Philologie» (Ляйпціґ, з 1925, Гайдельберґ, з 1951), «Slavische Rundschau» (Прага — Берлін — Відень, 1929 — 40), «Byzantinoslavica» (Прага, 1929), «Wiener slavistisches Jahrbuch» (Відень, з 1950), «Oxford Slavonic Papers» (Оксфорд, з 1950), «Studia Slavics» (Будапешт, з 1955), «Die Welt der Slaven» (Вісбаден, з 1956), «Zeitschrift für Slavistik» (Сх. Берлін, з 1956), «Slavia Orientalis» (В., з 1957), «Советское Славяноведение» (М., з 1965), «Slavica Slovaca» (Братіслава, з 1966) та ін. У Львові виходили ж. «Слово» (1936 — 39), зб. «Питання слов. мовознавства» (9 тт., 1948 — 61), «Питання слов. філології» (1 т., 1961) і зб. «Укр. Слов’янознавство» (11 тт. до 1975), у Києві зб. «Слов’янське Мовознавство» (5 тт., 1958 — 67) і «Міжслов. літ. взаємини» (3 тт., 1958 — 63) та як їх продовження зб. «Слов. Літературознавство і Фольклористика» (11 випусків, 1965 — 76). Окремого періодичного вид. С. в УССР немає. На еміґрації з 1948 виходить укр. серія неперіодичних випусків «Slavistica».

Література: Ягич М. История славянской филологии. Энциклопедия славянской филологии, випуск I. П. 1910, Ляйпціґ 1967; Королевич Н., Сарана Ф. Слов. філологія на Україні (1958 — 62 pp.), бібліографія. К. 1963; Королевич Н., Беляєва Л., Гольденберг Л., Сарана Ф. Слов. філологія на Україні (1963 — 67 pp.), бібліографія, ч. I — II, 1 — 2. К. 1968.

О. Горбач


Слов’яноруська (славенороська) мова, назва, що виникла наприкін. 16 в. і була спопуляризована П. Житецьким (1889) для тогочасної укр.-білор. книжної форми літ. мови, уживаної в наук.-публіцистичних жанрах та вищому стилі художніх творів 15 — 18 вв. С. м. розвинулася з староукр. ред. старо-ц.-слов. мови 11 — 14 вв., що в 14 — 15 вв. зазнала архаїзації й сер.-болг. і серб. впливу в дусі граматично-стилістичної реформи патріярха Євтимія (т. зв. другий півд.-слов. вплив) і стабілізувалася у висліді нормативних граматично-лексикографічних зусиль 16 — 17 вв. Від сер. 17 в. впливала на норми літ. мови в Росії; від сер. 18 в. наблизилася на Лівобережній Україні настільки до рос. норм, що могла зіллятися з рос. її формою. С. м., занесена у 1720 — 30-их pp. вчителями росіянами й українцями у Срім і Бачку, стала там основою архаїзовано-книжної слов’яносерб. мови на протязі понад 100 pp. У Галичині, на Буковині й Закарпатті С. м. перетривала у формі зросійщеного (в лексиці) язичія до першої пол. 20 в.

Від староукр. книжної літ. мови С. м. різниться з лексично-словотвірного й стилістичного погляду (латинізми, польонізми, калькові словоскладання, перевага гіпотактичної і періодичної будови речень, фігуративно-перифрастичний стиль типу «плетенія словесного»). С. м. нормували граматики «Адельфотес» (1591), в її слов. перекладі грец. тексту), Л. Зизанія (1596), М. Смотрицького (1619), разом з її скороченою переробкою, може, А. Пузини, виданою 1638 у Крем’янці; лексичну кодифікацію подавали «Лексис...» Л. Зизанія (1596), «Лексикон славеноросский...» П. Беринди (1627 і 1653); рукописні «Синоніма славеноросская» й версії латино-слов. (1642 і пізніші копії) та слов.-латинського словника Є. Славинецького і А. Корецького-Сатановського; дрібніші друковані слов.-поль. словнички (Супрасль, 1722; Почаїв, 1751, 1756, 1804; Й. Левицького, 1830).

С. м. оминала чіткіших укр. (як і білор.) рис у фонетиці (ікання), зберігала етимологічні написання з ы, ъ, не позначала секундарного подвоєння приголосних, впроваджувала стверділе ц в суфіксах, залишала ц.-слов. відміни і їх закінчення в деклінації й коньюґації (добрыя земля — доброї землі); значення заниклих часових форм (аорист, імпепфект), як і штучно створених за грец. граматикою способів (оптатив, коньюнктив) та словотвірних засобів (-телный ’-abilis, -andus’, хлЂботворец — пекар) переношено з грец. та латинської мов. Систему сполучників, широке стосування активних дієприкметників, як і абсолютного дативу, перебрано з ц.-слов. синтакси (в орієнтації на мову Острозької Біблії і літургічних книг). У лексиці — біблізми, грецизми й латинізми (до 18 в. і польонізми) клясицистичного характеру, з оминанням нар. діялектних виразів. Такий синтетичний характер С. м. був причиною її строкатости у окремих авторів, залежно від начитанности й тематики. На ділову мову впливала зокрема синтакса С. м.

Література: Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия 17 и 18 вв. К. 1889 (укр. переклад; Нарис літ. історії укр. мови в 17 в. Л. 1941): Грушевський М. Історія укр. літерятупи, т. V (ч. 1, 2) К. 1926 — 27; див. також ЕУ 1. стор. 358.

О. Горбач


Слов’яно-Сербія, адміністративно-територіяльна військ. одиниця, утворена рос. урядом 1752 на півд. від р. Дінця між її притоками Бахмуткою і Луганкою. На сх. межувала з Землею Війська Донського, на зах. — з Запоріжжям, на півн. — з Слобожанщиною, на півд. — з володіннями Крим. ханства. Як у Новій Сербії, в С.-С. поселено сербів з Угорщини (також болгарів, волохів, греків й ін. правос. з Туреччини) для охорони від татар і турків та колонізації рідко заселених просторів. Серби були організовані на військ. лад, мали деяку автономію і являли собою два полки під проводом Р. Прерадовича й І. Шевича (1 300 вояків), які відбували службу на Українській лінії: адміністративним центром С.-С. було м. Бахлут. Між військ. поселенцями і місц. укр. населенням та сусіднім Запоріжжям виникали постійні конфлікти. 1764 рос. уряд ліквідував С.-С. і включив її до складу Катеринославської провінції Новорос. губ.; чужинецьке населення її згодом асимілювалося з укр. Див. також карту на 2059 стор.


Слов’яносербське (V — 19), с. м. т., положене в Донецькому басейні на правому березі р. Дінця, р. ц. Ворошиловградської обл. 5 200 меш. (1966). Харч. пром-сть. С. було засноване 1753 на території Слов’яно-Сербії як один з оборонних пунктів Укр. лінії під назвою Підгірне: 1784 перейменоване на м. Донецьке, 1817 — на Слов’яносербське. 1796 — 1883 пов. м. Катеринославського намісництва й губ.; з 1883 — заштатне м-ко.


Слов’янофільство, світоглядово-ідеологічна і суспільно-політ. течія в Росії у 1840 — 70, яка на противагу рос. орієнтації на Зах. Европу (т. зв. «западников») перейшла на шлях рос. панславізму, ідеалізувала все, що рос., протиставляла Росію Заходові, православіє («єдина правдива христ. релігіям) — католицизмові, моск. звичаї — евр., вихваляла минувшину й суспільний лад Моск. держави (зокрема допетровської лоби), а також общину, артілі і т. п. Рос. слов’янофіли (О. Хом’яков. І. і П. Кірєєвські, І. і К. Аксакови, Ю. Самарін, І. Беляєв та ін.) виступали за скасування кріпацтва та обороняли деякі дем. свободи, але були прихильниками держ. і нац. централізму в Рос. Імперії, вважали, що Росія повинна стати на чолі й керувати всіма слов. народами, і були проти позитивного вирішення укр. і навіть поль. питань.

Рос. С. майже не мало впливів серед українців. Деякі етногр.-іст. праці М. Максимовича та О. Бодянського (обидва прашовали в Москві) віддзеркалюють погляди С. Намагання братів Аксакових притягнути до співпраці з слов’янофілами Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша не мали успіху.


Слов’янське (V — 18), м. на Донецькому кряжі, положене в долині р. Казенного Торця, р. ц. Донецької обл.; 135 000 меш. (1975). У 16 в. на території сучасного С. почали поселюватися селяни-втікачі з України та Росії. 1645 для захисту від наскоків татар козаки збудували фортецю Тор; відтоді С. — центр видобутку соли й торгівлі нею. 1685 — 1764 Тор — сотенне м-ко Ізюмського полку, 1784 перейменоване на Словенськ (пізніше Слов’янське), з того ж часу пов. м. Катеринославського намісництва. З 1787 — заштатне м. Ізюмського пов. Слобідсько-Укр. (з 1835 — Харківської) губ. З 1880-их pp. зал. вузол. 1860 м. мало 9 300 меш., 1897 — 15 600, 1926 — 28 800; основне значення відогравали соляна пром-сть та курорт. З 1930-их почалося сильне зростання пром-сти. Нині у С. найважливіші пром. підприємства: зав. важкого машинобудування («Словважмаш», основна продукція — коксохем. та прокатно-опоряджувальне устаткування), содовий комбінат (1972 — 18 виробничих цехів), олійно-товщевий комбінат (з 1954; 1970 вироблено у тис. т.: 101,6 олії, 84,6 шроту, 16.6 саломасу, 31,9 мила, 0,5 гліцерину); ін.: керамічний, хлібний та м’ясний комбінати, зав.: ізоляторний, «Коксохеммаш», солеварний, «Будмаш», фабрика олівців тощо; ДРЕС. Пед Ін-т, заг.-техн. фак. Укр. Заочного Політехн. Ін-ту. Поблизу С. — грязьовий курорт (з 1934 всесоюзного значення), показання: захворювання органів руху, нервової системи, жіночі хвороби.


Слов’янський Інститут, Slovanský Ústav, н.-д. ін-т слов’янознавства в Празі, створений з ініціятиви през. Т. Масарика (1920), розпочав діяльність з 1928 (перший гол. Л. Нідерле); 1940 закритий німцями, 1945 відновлений, але з 1948 майже припинив працю, а з 1953 — 54 увійшов до складу Чехо-Словацької АН. С. І. розвинув жваву наук. і вид. діяльність: низка серійних вид., монографічних серій і окремих монографій (разом понад 70), періодичні вид. (понад 50 річників; серед них «Byzantinoslavica» і «Slavia»). С. І. фінансував дослідну працю наук. установ і поодиноких осіб, присвячуючи чимало уваги українознавству; у вид. Ін-ту появлялися праці й ст. укр. дослідників, які (також укр. наук. установи) одержували допомогу на свої досліди і вид. Серед д. чл. С. І. було чимало українців: Л. Білецький, О. Колесса, С. Смаль-Стоцький, О. Мишок, В. Тимошенко, Д. Чижевський, О. Лотоцький, Ф. Колесса, Ф. Стешко. При С. І. діяла як автономна клітина Комісія дослідів Словаччини і Підкарп. Руси, у якій брали участь також українці.

Дослідною бібліотекою С. І. була Слов’янська Бібліотека, Slovanská Knihovna (одна з найбільших слов. бібліотек поза межами СССР), що була (до 1938) під управою Мін-ва Закордонних Справ Чехо-Словаччини; 244 000 тт. монографій та 150 000 річників періодичних вид. (1946). При С. Б. діяв з 1930 Укр. Історичний Кабінет.

Д. Ш.


Слов’янський Конґрес у Празі 1848, з’їзд представників слов. народів Австр. Монархії, скликаний за ініціятивою П. Шафарика і Й. Єлачіча, заходами чес. діячів Ф. Паляцького, К. Запа, К. Гавлічка-Боровського, Ф. Ріґера та ін. з метою протиставитися проголошеному нім. парляментом у Франкфурті над Майном об єднанню всіх нім. земель Німеччини й Австрії, включно з Чехією. У конґресі, що почався 2. 6. 1848, взяли участь також представники гал. і закарп. українців — делеґація Гол. Руської Ради у складі: І. Борисикевич, о. Г. Гинилевич, о. О. Заклинський та А. Добрянський з Закарпаття, як також делеґація прополь. Руського Собору під проводом кн. Ю. Любомирського і з участю Л. Сапіги, К. Ценґлєвіча, Л. Стецького й ін. На конґрес, як гості, були допущені К. Лібельт з Познані, росіянин М. Бакунін та українець Гояцький. Праці С. К. велися у 3 комісіях; чехо-словацькій, поль.-укр. та півд.-слов. У наслідок переговорів поль.-укр. комісії, створеної за ініціятивою Паляцького і Бакуніна й очоленої Л. Сапігою, 7. 6. 1548 була досягнута поль.-укр. угода п. н. «Переговори русинів з поляками в Галичині» про політ., культ.-нац. й мовну рівноправність гал. українців з поляками. Прийнята більшістю комісії вимога представників Гол. Руської Ради розподілу Галичини на сх. і зах., була під тиском поляків змінена у тому напрямі, щоб її остаточно вирішили Крайовий Сойм і Держ. Рада. Виступаючи проти нім. й угор. зазіхань на слов. землі, С. К. обміркував справу перебудови Габсбурзької монархії на федерацію автономних народів і вирішив проголосити маніфест до евр. держав з закликом направити кривди, заподіяні Угорщиною слов. національностям, та вислати окреме звернення до цісаря Фердінанда І з вимогою забезпечити рівні права для всіх слов. народів Австр. Монархії, у тому ч. також права укр. мови в Галичині. Жадний з обговорених проєктів не був остаточно й офіц. схвалений С. К. У наслідок виниклих у Празі заворушень й обстрілу австр. військом, наради С. К. були припинені 12. 6. 1848.

Практичних наслідків для гал. і закарп. українців С. К. не дав. Своєю участю й вимогами їхні представники маніфестували, вже на міжнар. полі, відрубність українців від ін. слов. народів і їхню волю до боротьби за політ. і нац. права. У С. К. взяли участь 363 делеґати, у тому ч. 61 у складі поль.-укр. групи з Галичини.

Література: Созанський І. До історії участи гал. Русинів у слов. конґресі в Празі 1848 p. ЗНТШ, т. 72. Л. 1906; Брик І. Слов. з’їзд у Празі 1848 р. і укр. справа. ЗНТШ, т. 129. Л. 1920; Наваловський М. Українці і слов. конґрес у Празі 1848 р. Х. 1930; Баран С. Весна народів в Австро-Угорській Україні. Нар. календар на 1848 й окрема відбитка. Мюнхен 1948; Začek V. (ред.) Slovanský sjezd у Praze. Прага 1958; Гостічка В. Слов. з’їзд у Празі та гал. українці. Укр. календар 1968. В. 1968; Борис В. Деякі питання поль.-укр. відносин під час революції 1848 р. в Галичині. Укр. Слов’янознавство, випуск 6. Л. 1972.

Б. Кравців


Слов’янські мови, група мов, що розвинулися з діялектів праслов. мови, яка становила собою одне з розгалужень індо-евр. родини мов. У наш час є дванадцять слов. мов: укр., білор., рос., поль., долішньо-лужицька, гор.-лужицька, словацька, чес., словінська, сербо-хорв., болг. й македонська. Іст. засвідчені записами ще вимерла полабська мова і старо-ц.-слов. Вигасли, лишивши слід тільки в місц. назвах і подекуди окремих записаних словах, слов. мови на терені сучасної Сх. Німеччини, Угорщини, Румунії і Греції. У період свого розпаду праслов. мова складалася з континууму діялектів; сучасні слов. мови утворилися в наслідок об’єднання певних діялектів навколо політ. і культ. центрів.

Традиційне уявлення про історію розвитку мов як постійний розпад, за схемою т. зв. родового дерева, не відповідає дійсності: концепція праслов. мови, що розпалася спершу на празах.-слов., прасх.-слов. і прапівденно-слов. мови, не потверджується іст. й мовними фактами. Поширений поділ слов. мов на три групи, — сх., зах. і півд. (і менше поширений на півн., центр. і півд.), має умовний характер і виправданий тільки з геогр. погляду. В дійсності, за винятком теренів пізнішої колонізації, межі слов. мов розпливчасті, скрізь є переходові говірки і навіть між літ. мовами переходи є поступові.

Засада, за якою виділяються слов. мови, є насамперед генетична. Структурно слов. мови мають багато спільного, якщо брати їх попарно за геогр. сумежністю, але мало спільних рис, що виявлялися б у всіх слов. мовах. Напр., у просодії є слов. мови з розрізненням інтонацій у наголошених голосних (словінська, сербо-хорв.) і без нього, з довгістю голосних (словацька, чес.) і без неї, з сталим (поль., словацька, лужицька, чес., македонська) і з рухливим наголосом. У фонетиці є мови з носовими голосними (поль.) і без них, з дифтонгами (словацька, чес.) і без них, з опозицією в паляталізації приголосних і без неї (словінська, македонська). У морфології з відміною іменників і без неї (болг., македонська), з розгалуженою дієвідміною (сербо-хорв., болг., македонська) і з зредукованою тощо.

Риси спільні для всіх слов. мов, беручи Синхронічно, виявляються почасти в подібностях засад їхньої будови, почасти в матеріяльних елементах останньої. Рисами першого типу є, напр., наявність чергування певних голосних з нулем (але який саме голосний чергується, залежить від мови, пор. укр. сом : сну, поль. sen : snu, серб.-хорв. сан : сна), подібності в структурі кореня, наявність двох основ у дієслові супроти — перев. — однієї в імені, узгодження прикметника з іменником. З матеріяльних подібностей найяскравіші є в словнику, а надто в репертуарі коренів слів (часто одначе з семантичним зсувом, напр., укр. гора — болг. гора ’ліс’, укр. шум — сербо-хорв. шума ’ліс’), зокрема в наборі прийменників і префіксів (з частковими відмінностями), меншою мірою суфіксів та ін.

Ю. Шевельов


Слов’янськ на Кубані (VIII — 19; кол. станиця Слов’янська), м. на Кубані, р. ц. Краснодарського краю РСФСР, положене над р. Притокою; 56 000 меш. (1975). Швейна фабрика, зав. «Тракторозапчасть», харч. пром-сть. 1926 українці у Слов’янському р-ні становили 69,1% всього населення.


Служба, у церк. значенні — літургічна відправа (див. Богослужба) на прославлення Бога і святих. З додатком «Божественна» С. означає св. Літургію, тобто жертвоприношення пресв. Евхаристії. Основні денні С: утреня і вечірня. На зміст С. складаються різні моління, літургічні пісні та читання св. Письма. Основні С. на Україну дійшли з Візантії у ц.-слов. перекладі з часів св. Кирила і Методія (9 в.). С. складалися також і на Україні, гол. для прославлення місц. св.: св. Покрови, Бориса і Гліба з 11 в., Теодосія Печерського з 12 в. та пізніші С. на честь св. Володимира В., кн. Ольги, Теодосія Углицького, Йосафата Кунцевича тощо. С. святим вміщені у т. зв. Мінеях (на кожний день літургічного року), а С. великоднього циклу у т. зв. Тріоді (пісна і цвітна Тріодь). С. недільного циклу і т. зв. заг. С. вміщені в Осьмогласнику (Октоїху) та Заг. Мінеї.


«Службовець», ілюстрований тижневик, орган Всеукр. Комітету та Харківської окрфілії Профспілки радторгслужбовців, виходив у Харкові 1925 — 31; ред. Г. Охріменко.


«Службовий», місячник, проф. орган Союзу Укр. Приватних Урядників Галичини (СУПРУГА), виходив у Львові 1920 — 39; ред. В. Цмайло-Кульчицький, П. Подлевський, В. Полянський, О. Навроцький, А. Нивинський та ін.


Службові слова, неповнозначні (синсематичні слова — вільні морфеми, що інтонаційно об’єднуються зі словом, словосполученням чи реченням і виражають, подібно до словотвірних і словозмінних (флексійних) зв’язаних морфем, різні стосунки між повнозначними словами й реченнями, об’єднуючи їх або надаючи їм різних значеннєвих відтінків. До С. с. в укр. мові належать прийменники, сполучники й частки.


[Службовці. — Доповнення. Т. 11.]


Служебник, церк. кн., що містить три літургії: св. Василія В., Івана Золотоустого і Наперідосвячених Дарів та священичі і дияконські моління на вечірні й утрені і по причасті. До тієї основної частини додається звич. ще церк. календар та змінні літургічні співи (тропарі, кондаки, задостойники), стихи (прокімени, алілуярі, причастні), кінцеві поминання тощо. Найстаріші сх.-слов. С. відомі з 12 в.: Антонія Римлянлна († 1147) і Варлаама Хутинського († 1192), а теперішні С. датуються від обробки царгородського патріярха Філотея (1352 — 76) і болгарського патріярха Євтимія († 1389) та київ. митр. Кипріяна († 1406). Найперше С. появився друком у Терговищі (1508) і в київ. митрополії у Вільні (1533) та в Стрятині (1604). Для Укр. Правос. Церкви найважливіший є С. митр. П. Могили, що появився у Києві (1639), який повторюється у наступних вид. у Києві, Чернігові та Львові, поки з поч. 18 в. не був заведений моск. С. (синодальний). У з’єднаній з Римом київ. митрополії після першодруку С. у Вільні (1617; Мамоничевого) вийшов там таки (1692) у збільшеному об’ємі С. митр. К. Жоховського з додатком літургічних читань з Апостола і Євангелія за зразком грец. С. в Римі 1683 і в такому вигляді друкувався впродовж 1? — 20 вв., поки у новому рим. вид. 1942 не був зведений до первісного вигляду. В укр. перекладі С. вийшов в Укр. Правос. Церкві в обробці комісії богослужбових кн. Наук.-Богословського Ін-ту в Нью-Йорку, схвалений Укр. правос. автокефальною ієрархією 1963, і в Укр. Кат. Церкві під наглядом верховного архиєп. Я. Сліпого 1968 у Римі.

о. М. Ваврик


Служебник Ісидора, кін. 14 — поч. 15 в., пергаменовий рукопис Ватиканської бібліотеки (148 листків, півустав), списаний, мабуть, у Новгороді (покрайні дописки, може, з Смоленщини) з серб.-болг. ориґіналу з виразними мовно-стилістичними слідами трновської школи митр. Кипріяна; крім тексту трьох літургій, включає ще богослужбовий устав царгородського патріярха Філотея († 1386), перекладений Кипріяном. Мовна ред. першовзору С. І. стала підставою вживаних у церкві на Україні літургічних текстів. Рукопис привіз до Риму митр. Ісидор, мабуть, 1448; його власноручний грец. запис подає епархії, підпорядковані київ. митрополії. С. І. видав О. Горбач (Рим 1966).


Служебниці Пренепорочної Діви Марії, див. Сестри Служебниці Пренепорочної Діви Марії.


Служка Іван, київ. будівничий 16 в.; 1542 збудував дерев’яний замок на горі Киселівці у Києві, до якого входило багато будинків, 4 церкви і костьол.


Слуква, вальдшнеп, валюшень (Scoloрах rusticola L.), птах ряду куликів, родини сивкових. Довж. тіла 34 — 38 см, вага 200 — 460 г. На Україні звичайний гніздовий птах півн. частин Полісся, Карпат і Закарпаття; інколи зустрічається в Лісостепу. С. живиться дощовими червами, комахами, молюсками тощо. Мисливський птах.


Слуцкін Абрам (1891 — 1950), радіофізик родом з Борисоглебська (тепер Воронізька обл.), д. чл. АН УРСР (з 1948). По закінченні Харківського Ун-ту (1916) працював у ньому (з 1928 — проф.), одночасно (з 1930) у Фізико-Техн. Ін-ті АН УРСР (Харків). Понад 50 наук. праць (рос. мовою) з радіофізики та електроніки. С. має значні досягнення з ділянки радіохвиль надвисотних частот (розробив магнетронні методи ґенерування радіохвиль).

[Слуцкін Абрам († Харків). Засновник наук. школи. — Виправлення. Т. 11.]


Слуцький Григорій (* 1916), архітект родом з Києва, де закінчив Інженерно-Будів. Ін-т. Опрацював Ген. плян розвитку Києва, проєкти забудови р-нів Києва — Відрадного, Оболоні; ін. проєкти в Києві: житлові будинки на Басарабській площі (1950), вулиці Енґельса (1952), Головпоштамт (1956) річковий двірець (у співавторстві з ін., 1961).

[Слуцький Григорій (1916 — 1990, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Слуцький Євген (1880 — 1948), економіст, статистик і математик, родом з Ярославської губ. Гімназію закінчив у Житомирі, високі студії у Київ. Ун-ті та в Мюнхенській Політехніці. 1913 — 26 викладач політ. економії й статистики в Київ. Комерційному Ін-ті, згодом у Москві, де працював у Коньюнктурному Ін-ті, Центр. Статистичному Управлінні та в Матем. Ін-ті АН СССР. 1915 опублікував італ. мовою в ж. «Giornale degli economisti» статтю «До теорії збалянсованого бюджету споживача», в якій уперше в світовій літературі матем. обґрунтував принцип рівноваги попиту споживача, поєднавши граничні суб’єктивні оцінки вартости з коливанням цін і грошових доходів споживача (в 1930-их pp. ця стаття лягла в основу теорії попиту й споживання англ. школи матем. економістів); 1926 в «Записках соц.-екон. відділу УАН» у ст. «Етюд до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки» С. вперше виклав теорію т. зв. «пракаеології», тобто раціональних рішень при різних комбінаціях умов (в 1950-их pp. ця теорія знайшла послідовників у Польщі — О. Лянґе, та серед інших зах. економістів кібернетиків). У 1925 — 26 pp. C. висунув нову тоді теорію границь стохастичних функцій, на підставі якої побудував матем. теорію циклів, що виникають з випадкових причин (ст. про це опублікував 1937 р. в амер. ж. «Ecomometrica»). Працюючи в Москві, написав ряд праць про екон. цикли в СССР і за кордоном. Після розгрому Коньюнктурного Ін-ту і заборони вживати матем. статистику для аналізи сов. економіки С. вживав її й свою теорію випадкових циклів у застосуванні до геофізики, гідрології, метеорології, астрономії й біології, що зумовило перегляд способів статистичних доказів випадкових і періодичних циклічних закономірностей у цих науках у СССР. В останній період свого життя С. перейшов до чистої математики, опрацьовуючи такі теми, як аксіоматизація теорії імовірностей подій та частоти подій у послідовності незалежних вибірок, теорія неповної ґамма-функції та оберненої неповної бета-функції і т. д. В сов. математиці С. вважається основоположником теорії випадкових функцій, натомість його праці з матем. економіки та застосування матем. статистики до соц.-екон. явищ залишаються в СССР тепер ще не визнаними.

Праці С: Кн.: «Сущность кооперации и ее формы». К. 1912; «Сэр Вильям Петти». К. 1914; «К вопросу о законе больших чисел». К. 1925; «Избранные труды: теория вероятности и математическая статистика». М. 1960. Ст. про С: Allen R. G. D. The Work of Eugen Slutsky. Econometrica, ч. 3. 1950; Четвериков Н. C. Жизнь и научная деятельность Е. Е. Слуцкого. Ученые записки по статистике АН СССР, т. 5. М. 1959.

[Слуцький Євген (* Нове — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

В. Голубничий


Слуцький Михайло (1907 — 59), режисер документального кіна родом з Києва. Працював у Центр. студії документальних фільмів та Укр. студії хронікально-документальних фільмів. «Радянська Україна» (1947), «Квітуча Україна» (1951), «Нар. творчість» (1951) та ін. пропаґандивні фільми.

[Слуцький Михайло († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Случ, Південна Случ, права притока Горині; довж. 451 км, сточище — 13 900 км². Бере поч. на Подільській височині, в пониззі тече Поліською низовиною. Ширина долини від 0,2 — 0,8 км у верхів’ї, до 5 км у нижній течії, річища — від 5 до 50 м, найбільша — 110 м. Живлення гол. снігове і дощове. Замерзає в грудні, скресає в березні. Судноплавна на 290 км. Частково використовується для водопостачання, у верхів’ї — невеликі ГЕС. На С. — м. Новоград Волинський і Сарни.


Случ, Случ поліська, ліва притока Прип’яті; довж. 228 км, сточище — 5 330 км², живлення дощове й снігове; сплавна.


Слюзикевич Василь (1700 — 79), василіянин, 1741 провідник богословських курсів для парафіяльного священства на Поділлі й Покутті, у василіянських манастирях у Погоні, Крилосі, Загвізді й ін.; 1744 — проф. філософії і богословія для василіянських богословів у Лаврові та ін. манастирях.


Слюсаренко Федір (1886 — 1958), клясичний філолог, історик і педагог родом з Черкас. По закінченні ун-ту в Петербурзі учителював там у гімназії й активно працював в укр. громаді. 1918 — 19 у Києві, згодом на еміґрації у Відні й Празі, де став доц, пізніше проф. УВУ та Укр. Пед. Ін-ту. Помер у Празі. С. автор низки розвідок і ст. з античної історії Греції й України, друкованих гол. у зб. УВУ й Укр. Іст. Філол. Т-ва.


Слюсарчук Костянтин (1869 — 1919), син Олексія С. (див.), полк. Укр. Гал. Армії; старшина австро-угор. армії, 1917 командант Вишколу УСС., 1918 — 19 командант групи «Щирець», після переходу УГА за Збруч командант армійського вишколу, згодом УГА (в с. Грушки б. Кам’янця Подільського, де й помер на тиф).

[Слюсарчук Костянтин (* Станиславівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Слюсарчук Олексій (1838 — 1912), укр.-кат. свящ., гал. церк. і гром. діяч, організатор укр. громади у Станиславові, автор перших у Галичині укр. молитовників, проповідів і «Псалтирі розширеної».


Сльозка Михайло († 1667), львівський друкар і видавець, чл. Львівського Успенського Братства (з 1633), спершу підмайстер, з 1634 управитель його друкарні. З 1638 С. мав власну друкарню (1643 — 51 працював і для Братства), у якій друкував ц.-слов. (бл. 20), поль. і латинські кн. З 42 відомих важливіші: «Апостол» (1939) з передмовою С. і численними заставками майстра Іллі та ін., «Тріодь цвітна» (1642), твори І. Ґалятовського — «Ключъ разумЂнія» (1663, 1665) і «Небо новое» (1665), латинські кн. С. Окольського про київ. і чернігівських єп. та ін. С. перший видав кн. мініятюрного формату: «Молитви і часослов» (1642) і «Псалтир» (1667). За його управи, в братській друкарні надруковано вперше на Україні ілюстроване «Четвероевангеліє» (1636), спеціяльним шрифтом, що імітував письмо рукописних євангелій львівського типу. Вид. С. відзначалися старанним оформленням і великим мист. смаком.

[Сльозка Михайло (?, Білорусь — 1667, Львів), „Апостол“ (1639). — Виправлення. Т. 11.]


Сльозкін Петро (1862 — 1927), аґроном родом з Москви, з 1897 в Києві, з 1899 — проф. Київ. Політехн. Ін-ту; організатор контрольно-насінневої станції. Праці присвячені вивченню органічних речовин у ґрунті, ролі бактерій і добрив у підвищенні родючости ґрунту, аґротехніці зернових і бобових культур тощо.


Сльота Петро (1911 — 74), маляр родом з Харківщини, закінчив Київ. Художній Ін-т (1940); учень Ф. Кричевського. Картини: «Київ, Хрещатик» (1957), «Тарасова гора в Каневі», «Собор паризької Богоматері» (1960), «Перша весна» (1964 — 65), «Щедре літо», «Блакитний ранок» (1969), «Яблуні» та ін.

[Сльота Петро (* Панютине, тепер Лозівський р-н — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.