[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 2. — С. 98-158.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





Письменство історичного характеру. Наша стара історіографія, ведена так часто духовними руками або такими світськими, які стояли вповні під пануванням провідних релігійних ідей епохи, теж так часто зближається до агіографії, що між ними не завсіди можна навіть провести скільки-небудь різку межу. Ті, що писали історичні повісті і записки, з яких зложились літописні збірники, дуже часто мали нахил оцінювати події й ситуації передусім з становища інтересів християнізації, церковності, єрархії, уділяти особливу увагу епізодам, особам і обставинам цінним і цікавим спеціально з сього становища. З другого боку, церква і єрархія спішили приодягнути з своєї сторони авреолею святості всіх, хто міг послужити за взірець потомним поколінням своїм прихильним, приязним, лояльним становищем супроти церкви, єрархії, духовенста. Крім цілого ряду князів, єрархів, подвижників, формально зарахованих в число святих, було багато «місцево шанованих» людей, з котрими зв'язувалась пам'ять праведності, святості, побожності — кандидатів на святих, «блаженних», котрі чекали своєї канонізації в будуччині. Тому як, з одного боку, літописець не раз, описуючи діла якого-небудь політичного діяча, не знаходив собі кращого джерела, як яку-небудь «пам'ять і похвалу» йому як святій і праведній особі, так, з другого — записки, писані прихильною рукою по гарячим слідам діяльності того чи іншого шановного діяча, часто мають тенденцію заховати якраз риси його побожності і праведності, котрі могли б послужити для будучого «прославлення», канонізації сього помершого чи навіть живого ще симпатичного чоловіка. «Владимеръ такъ єсть любезнивъ, любовь имЂя к митрополитомъ, и къ епіскопомъ, паче же черноризецький чинъ любя»,— записує ближче нам не звісний Василь, прихильник Мономаха, очевидно, приготовляючи йому добру славу на пізніше. «Святополкъ єгда исхожаше или на рать или на ловы, прихождаше в монастырь, съ благодареніємъ покланяя ся святЂй Богородици и гробу Феодосієву»,— посвідчує якийсь не звісний нам сучасник сього князя. Характеристики князів, писані під враженнями їх смерті, оповідання про їх останні хвилі життя, передсмертні розмови, завдяки щирому, безпосередньому почуттю, живим, яскравим подробицям, підхопленим реально і відданим вірно, не раз роблять сильніше враження, ніж пізніше надумані оповідання на морально-дидактичні теми агіографічних творів. Секрет лежить в тім, що над сими записками не тяжів так літературний взірець, іконографічний шаблон, який убивав і позбавляв краси не раз дійсно гарні, вдячні з естетичного погляду ситуації й акти, оброблювані під агіографічні взірці.

В сім взагалі секрет краси і експресії нашого історичного письменства, що роблять його чи не найціннішою частиною нашої старої писаної літератури — безпосередній, свіжий подих епохи, життя, що віє місцями з нього, як ніде інде, завдяки його свободі від готових літературних схем і шаблонів, які тяжіли над літературою дидактичною і агіографічною. Наші історичні «повістярі» не мали перед собою моделей, до котрих старались би за всяку ціну піднятись. До нас, як я вже сказав, не перейшло, здається, ні одного твору (принаймні досі не викрито) з властивої історіографії, з штучнішою, прагматичною композицією, з літературною риторикою, з промовами і характеристиками античної історіографії. Приходили головно всесвітні хроніки, механічно компільовані і настільки примітивно зроблені, що вони не могли дати «канона», взірця, під котрий мусили б підтягатись з своїми тубільними подіями і своєю домашньою історіографією наші списателі «временних літ». І дійсно, на протязі трьох століть нашого історичного письменства, що полишили свої документи в тих літописних збірниках, якими ми розпоряджуємо нині, ми знаходимо лише єдиний твір, який претендує на історичний прагматизм і заразом — на літературність вищої, себто риторичної, марки: се галицька повість про «великий мятежь» по смерті Романа, що займає через се зовсім окреме місце.

Що характеризує нашу стару історичну творчість, в її цілості, в нинішнім вигляді, в порівнянні з історичною традицією народів з сильнішою писаною літературою,— се її колективність і анонімність. Ми зовсім не маємо історичних творів окремих і самостійних, а тільки те, що ввійшло в більші історичні збірники чи компіляції, здебільшого сильно проредаговані їх компіляторами. Вони бо старались можливо тісніше зв'язати між собою, уодностайнити і перетопити разом нагромаджений ними матеріал: короткі й ширші річні записки, більші сказанія і повісті, чи то взяті в цілості, чи в виривках, документи або літературні пам'ятки, які використовувались для ілюстрації обставин або як рефлексії з приводу описаних подій. Тому той чи інший історичний твір — повість, записка, слово — розмірно рідко заціліли в своїй оригінальній формі; ще рідше ми можемо мати абсолютну певність сеї оригінальності. Майже всюди мусимо рахуватись з можливістю прогалин або вставок, сполучень чи комбінування двох паралельних джерел, часом написаних з різних, навіть навзаєм протилежних становищ. Дуже часто стрічаємо виразні сліди й докази таких деформацій і переробок: часом більш поверхових, коли редактор, скажім, переміняє нинішній час оригіналу на час минулий, відповідно зміненій перспективі, або першу особу оригіналу на третю особу переповідання. Часом далеко радикальніших, коли, напр., редактор одним слівцем «не» зміняє зміст на зовсім протилежний (як, скажім, в оповіданні про колишню дань з Новгорода до Києва) або своїми додатками надає цілком відмінне значення первісному текстові (напр., в виводах «Повісті» про початок руського ймення і руської держави).

Бувало не раз і так, що текст переходив через кілька редакторських рук, з одної компіляції до другої, підпадав кількоразовим переробкам і компіляціям, і його первісний вигляд затемнювавсь іще більше. При тім все, що виявляло автора, час, місце повстання, умисно або й неумисно, в самій процедурі перероблювання, найчастіше стиралось, пропускалось, витравлялось. А коли, через недогляд редакторів, і зіставались сліди колишньої індивідуальності твору, чи то через переочені фрази в першій особі, чи поклики до якихось пропущених уступів, орієнтації географічні («на сій стороні», «на тій стороні» тощо), або навіть полишалось і якесь Ім'я (як ім'я Василя в діалогу Василька Ростиславича), то се переважно тільки натяки, які вказують на компілятивний характер літописів, на те, що в їх склад включені окремі, самостійні твори, але в цілості і в оригінальності сих творів уже не будемо мати! Замість довгої серії окремих переказів, поетичних творів, повістей, записок, поменших компіляцій ми маємо перед собою кілька пізніших літописних збірок, де зв'язано докупи по кілька великих компіляцій, а в сих останніх покришено і перемішано останки тої всеї літератури.

Сі літописні компіляції набирають через те великої ваги як свого роду літературний архів, де полишивсь не раз одинокий слід всього того письменства, яке вони витиснули з уживання, прийнявши в свій склад його фрагменти. Вони визначаються великим багатством і різнорідністю змісту в порівнянні з багатьма чужоземними хроніками. Але вони осягнули сю свою вагу занадто дорогою ціною, як я сказав, вивівши з уживання, засудивши на смерть і забуття безконечний ряд творів і авторів, котрих імена носили сі писання, і пропали потім, ввійшовши в виривках чи переробках в сю анонімну антологію нашого старого письменства, котру ми звичайно звемо ходячою назвою літопису. Замість різнорідних творів з різних культурних українських центрів, голосів різних політичних і культурних течій з різних часів, як я сказав,— літописання, в котрім ледве можемо розбирати первісні складові часті.

Се мало своїм наслідком два протилежні явища чи тенденції в студіюванні й характеризуванні сеї історичної творчості.

В середині минулого століття поволі увійшло в свідомість, що наші т. зв. літописи являються не чим іншим, як збірниками різнорідного літературного матеріалу. Сю гадку висловив уже в 1820 р. російський археограф Строєв проти давнішого погляду, підтримуваного особливо авторитетом Шлецера, першого наукового дослідника нашого літописання, який бачив в старому літописі індивідуальний твір Нестора. Ясно усвідомилась вона особливо в 1840— 1850 рр., після завзятої полеміки про авторство Нестора, і по сім почалась інтенсивна аналітична робота головно над «Повістю временних літ» задля вирізнення її складових частин і різних хронологічних верств, з яких вона зложилась. Перший період сих студій був закінчений працею Бестужева-Рюміна, яка стала надовго підставою всяких міркувань про наше літописання («О соста†русскихъ лЂтописей», 1868). Компілятивний характер літописання був уставлений твердо, літопис був признаний архівом, де збереглись останки давнього письменства; вияснена була самостійність цілого ряду включених до літописів пам'яток. Але еволюція літописання не була твердо уставлена, і се понудило в 1890-х рр. академіка Ол. Ол. Шахматова, лінгвіста по спеціальності, залишивши свої лінгвістичні студії, забратись до ґрунтовного аналізу літописних компіляцій, щоб уставити дати і авторів різних літописних редакцій, які були поглинені в тих великих компіляціях, про котрі була мова.

Характеристично, що вихідною точкою сього аналізу послужило знов-таки питання про авторство Нестора. Шахматов виступив оборонцем печерської традиції як в сім питанні, про права Нестора на «Повість временних літ», так і в деяких інших суперечних справах, зв'язаних з сею традицією (про житіє Антонія, напр.). Але він при тім викрив нову, незвичайно важну базу для прослідження історії старого літописання — той старший від «Повісті временних літ» літописний звід, котрого даремно дошукувалось попереднє покоління аналізаторів літопису, а Шахматов вказав його у вступній, пізніше дописаній частині дефектного, пергаментного найстаршого кодексу Новгородського літопису, котрий був без уваги відкинений як безвартісна компіляція першими видавцями сього літопису, і тільки 1838 р. вийшов в повнім тексті. Шахматов пізнав і довів, і в тім невмируща його заслуга в історії нашого літописання, що в першій частині сього дописаного вступу ми маємо сліди кількох старших редакцій, які викриваються з аналізу сього вступу і порівняння його з іншими літописними компіляціями. Він вказав на взаємовідносини київського і новгородського літописання і яскраво освітив своїми студіями велику вагу пізніших компіляцій для дослідження розвою літописання, чи, краще сказати, літописного компілювання. За його приводом стали видаватись сі пізніші компіляції, перед тим цілком занедбані, і сам він протягом цілого чвертьстоліття, до самої смерті, неустанно працював над ними, стараючись відкрити історію літописання і компілювання літописних збірників та вислідити авторів-редакторів.

Довести до кінця сього діла йому, на жаль, не вдалось, і та безконечно складна система затрачених зводів, яка ввижалась йому, не перейшла з сфери домислів в буття реальне. Мішання дуже дотепних і влучних помічань з апріорними і навіть фантастичними припущеннями, на котрих він опирав сю складну філяцію різних місцевих літописних творів, об'єднуваних в різних, теж недосяжних, гіпотетичних компіляціях загальніших, митрополітальних особливо, і галерею їх авторів, ініціаторів, редакторів і т. д. бентежило наукові круги, що не рішались іти тими рисковними дорогами, на котрі їх кликала уява талановитого угадчика. Результати його праці стоять і нині поза обрубом наукового добутку, чекаючи тверезої, холодної оцінки людей, які б уміли з здібностями угадування сполучити обережність і навіть скептицизм, обов'язковий для сторожів людського знання. Одним з пильних завдань для наших дослідників являється активна участь в розробці і провірці результатів сього шановного труду та включення в наш науковий оборот того, що можна взяти з них як тривкий і певний науковий здобуток на місце провізоричного реферування складних гіпотез дослідника, котрими займались ми протягом літ, чекаючи його «останнього слова», яке б завершило його будову і дало можливість оцінити її в суцільності, в підставах і останніх вислідах 1.



1 Такими «останніми словами» тепер, по смерті Ол. Ол. Шахматова (1921), скільки знаю, зостались такі праці: Разысканія о древнЂйшихъ русскихъ лЂтописныхъ сводахъ, 1908 (ЛЂтопись занятій археограф. коммисіи, т. XX); ПовЂстъ временныхъ лЂть, т. I. вводная часть, текстъ примЂчанія, 1917 (ibid., XXLX); ЛЂтописецъ Несторъ, 1914 (Записки Наук. Тов. імені Шевченка, 117); Стаття про літописи в новім вид. Енциклопед. Словника Брокгауза—Єфрона; Общерусскіе лЂтописные своды (Ж. М. Н. П., 1900, IX—X; 1901, XI) і Ермолинская лЂтопись и ростовскій владычній сводъ (Изв. Ак., 1903)—про пізніші компіляції. Під час друку сеї книги вийшла праця Е. Перфецького «Русскіе лЂтописные своды и ихъ взаимоотношенія», Братіслава, 1922: автор, ученик Шахматова, приймаючи його виводи, старається розвинути їх особливо в приложенні до літописання XII в.



Але тим же часом, поки велась аналітична робота над літописанням, дальше продовжувалась тенденція трактувати його як якоїсь органічної цілісті і «літописця» — як щось єдине і суцільне, що мало свою ясно означену фізіономію, незмінну на протязі століть сеї літописної роботи. Так як для Шлецера і його школи «Повість врем. літ» з усім її складним змістом і довгою історією се був просто тільки «Нестор», індивідуальний автор, котрого належало обчистити від різних додатків, виходячи з студій його самого, його манери й індивідуальних прикмет його писання, так для багатьох істориків літератури і культури ще й тепер взагалі «літописець» не тільки «Повісті врем. літ», а всіх трьох віків староруського літописання — се щось одно, що можна характеризувати, беручи з котрого-небудь літопису погляди на суспільний устрій, на культуру, на мораль.

Се певного роду реакція на те розкавалкування літописної цілості на безконечні ряди фрагментів, сліди запропащених зводів і творів, амофорні, безіменні, позбавлені ясних вказівок на час і обставини їх постання. Синтетична гадка не може устояти перед спокусою зложити ясніший і повніший образ, хоч би за поміччю сеї різнорідної мозаїки, зведеної в літописних компіляціях. Але що можна було


дарувати Шлецеровій школі сто літ тому, не можна поповняти нині, ігноруючи всі здобутки вікової аналітичної роботи. Характеризувати всуміш не тільки ціле літописання XI—XIII вв. або хоч би котрийсь цикл його: старший — XI в., середній — XII, галицько-волинський — се так, як би характеризувати взагалі літературу, не тільки українську, а всю східнослов'янську сього чи іншого століття.

Адже ми тепер уявляємо собі досить ясно, напр., що старший київський літопис «Повість врем. літ» останніх редакцій зложилась з кількаразових комбінацій оповідань київських і новгородських, об'єднує в собі творчість сих двох культурних і політичних центрів, які боролись за гегемонію, конкурували і дійсно визначались в своїм соціальнім і економічнім укладі, в культурнім і політичнім житті значними різницями. Яка ж рація всуміш характеризувати сього колективного, абстрактного, апокрифічного київсько-новгородського літописця матеріалом, зібраним без розбору з київських і новгородських записок компіляторами XI—XII в.?

Так званий київський літопис XII в. компілювався з збірок і записок українських і суздальських, що кілька разів переходили з рук в руки. Цілком розбіжні, суперечні течії старого східнослов'янського світу, київського, і нового, суздальсько-володимирського, боротьба на життя і смерть київських, українських політичних і соціальних традицій з новими, великоруськими тенденціями не раз досить навіть яскраво відбиваються в суперечностях записок київських та інкрустованих в київській компіляції суздальсько-володимирських. Очевидно, завдання історика культури і літератури — відділити сі й інші течії й характеризувати їх методом порівняльним, а не шукати якоїсь спільної характеристики київського літопису як єдиної, органічної цілості.

В повістях і записках, які поставали не тільки в різних центрах України, як Чернігів, Володимир, Галич, але і в самих київських, які з'являлися в різних кругах і осередках під рукою людей різної культури, різного стану, ми бачимо теж значні відміни. То перед нами нищий духом аскет якого-небудь монастиря, весь заглиблений в ідею гніву Божого на грішний світ поза монастирськими мурами, що пильно заносить на сторінки своєї «харотьї» небесні і земні знаки, які провіщали той гнів і остерігали людей, та передусім пильнує змін в єрархії чи в своїм монашім житті. То особа теж духовна, але з ширшим суспільним і поглядом, яка відзивається борше на інтереси загальнішого, політичного характеру, ніж на узкоцерковні й єрархічні. То, нарешті, людина, очевидно, вповні світська, чи своїм становищем чи світоглядом, учасник походів, дипломатичних переговорів, захоплений безроздільно сучасними політичними, династичними, громадськими інтересами й конфліктами, який тільки дуже загально відбиває домінуючі християнські настрої й погляди сучасного освіченого громадянства.

Очевидно, історик літератури і культури повинен приложити всі старання, щоб вирізнити всі отсі індивідуальності або, принаймні, різні типи письменника-літописця, не знеохочуючись анонімністю і не піддаючись спокусі за всяку ціну, оправдано чи неоправдано, пришпилити кожному фрагментові якесь сучасне ім'я або пришити анонімну літописну записку чи повість до іншого твору з іменем, з-поза літописання. По чвертьвіковій аналітичній роботі над нашим літописанням приходить черга на студії над складовими частями, над фрагментами старого письменства, абсорбованого ним, щоб по можності, реставрувати їх, виробити собі поняття про їх вигляд, літературну манеру й ідейну фізіономію їх авторів, їх світогляд, їх культуру.

Я, розуміється, не можу тут переводити сю роботу в її повнім обсягу. Можу тільки намітити дещо головніше, полишаючи поглиблення і викінчення сеї програми будучим дослідникам.


Старий київський літопис і його літературний матеріал. Старий, або «Начальний», «Найдавніший», київський літопис закінчений кількома редакціями в другім десятилітті XII в., як уже вище було зазначено, не заховався ні в одній з сих своїх редакцій окремо, а тільки в більших літописних збірниках.

Один такий збірник, закінчений, правдоподібно, на Волині при кінці XIII в., репрезентується найстаршим рукописом, переписаним, судячи по знакам паперу, не раніше 1420 р. (коло 1425 р., як ближче датують), десь на півночі, в районі псковського діалекту, а перехованим в Іпатськім монастирі, в Костромі. По імені сього монастиря самий збірник прийнято було називати Іпатським, хоч він цілком припадково опинивсь у тім монастирі і репрезентує не основну, початкову збірку, так, як вона була зведена вперше, в «протографії» її, а одну з пізніших редакцій, в котрій між іншими з'явилась партацька нинішня хронологія Галицького й Волинського літопису. Ближче до протографу стоїть інший кодекс, списаний, судячи по письму на Україні в XVI віці, по імені свого останнього власника він зветься Хлєбніковським; від нього йдуть кілька ще новіших українських копій: одна закінчена в Животові (Брацлавщина) в 1620 р., тепер зветься Погодінською; друга, ще молодша (XVIII в.), з небезінтересними приписками на маргінезах,— Єрмолаївська: так звуться вони по іменам пізніших, великоруських власників.

Другий збірник, суздальський, був закінчений кількома роками пізніше, на початку XIV в., але репрезентується копіями ранішими від волинського збірника. Найстарша кінчиться 1305 р., а списана ченцем Лаврентієм в 1377 р., мабуть, в Суздалі. Три молодші копії: Радзивиллівська або (Кенігсберзька) — ілюстрована численними мініатюрами, Академічна (або Троїцька) і друга Троїцька, що згоріла в 1812 р. і звісна тільки з варіантів, поданих при виданні «начального літопису», що ладилось тоді, всі належать до XV в.

На інших, пізніших компіляціях, які в більш-менш чистім виді містять старий київський літопис, не буду спинятись, тим більше, що вони переважно не вистудійовані докладно й досі.

Основою сього старого київського літопису послужила «Повість временних літ». В найстаршім кодексі, мніха Лаврентія, сей заголовок читається так: «Се повЂсти времяньныхъ лЂтъ, откуду єсть пошла Руская земля, кто в КиєвЂ нача пер› княжити, и откуду Руская земля стала єсть». Кодекси волинського збірника мають дописку: «черноризца Феодосьєва манастыря Печерьского», а кодекс Хлєбніковський має при тім ще ім'я Нестора: «Нестора черноризца». Старша редакція, приписана до дефектного Новгородського літопису, має інший значущий додаток до сього титулу: «и како избра Богъ страну нашу на послЂднеє время».

Ся остання дописка, очевидно, пізніша, психологічно не менш інтересна, як дописка кодексів волинської версії про анонімного автора, що так багато займала дослідників. Вона вказує, що й тодішній читач, як і нинішній, відчував, як сей титул не відповідає змістові всього літопису. Вичисляючи головні справи, висвітлені літописом, він проминав найважнішу, яка стоїть в центрі всього його оповідання — се християнізація Русі, Факт дійсно знаменний, і, не вважаючи на всі зусилля ак. Шахматова довести, що се був титул «Несторового зводу» останньої редакції 1118 року, я думаю, що ся аргументація не ослабляє значення сього факту. Він свідчить, що згаданий титул з'явивсь не над котроюсь з останніх редакцій, а над одною з перших, може, таки найпершою, яка не доводила свого оповідання до Володимирового схрещення, а говорила справді тільки, «відки пішла Руська земля» (очевидно, в тіснішім значенні — Київської Русі), «хто спершу почав у Києві княжити» і «як стала Руська земля» — як організувалась київська державну система. Се було оповідання, яке починалось історією заснування Києва, говорило про перших історичних князів: Аскольда, Діра й Ігоря, предка нової династії, про його війни і про його смерть у деревлян, з котрої вив'язались київсько-деревлянські війни, що служили темою різних переказів, легенд і поетичних творів. Як далеко заходило се оповідання, чи кінчилось воно на сих деревлянських війнах по смерті Ігоря, чи доводило історію далі, до смерті Святослава або до останньої війни київського князя Ярополка з деревлянським князем Олегом, в зв'язку з історією ривалізації київської династії з родом Свенельда, держателя Деревської землі, і тепер ще трудно сказати, тому що в обох місцях, при подіях по смерті Ігоря і Святослава текст літопису підпав, очевидно, великим змінам. Свого часу Срезневський вказав на хронологічну табличку «Повісті» (під 852 р.), в якій єсть різниця в рахуванні років до смерті Святослава і після його смерті, і він вважав, що перший літописний цикл кінчився з смертю Святослава. Шахматов виставив таку гіпотезу, що перший літопис був списаний після заснування київської, кафедри Ярославом в 1039 р., і доводив оповідання до сих фактів: заснування Ярославом нового Києва і побудування кафедри св. Софії на місці побіди над печенігами 1039 р.1.



1 В літопису під 1039 р. стоїть звістка про посвячення церкви Богородиці (Десятинної), початої Володимиром. Шахматов поправляє се на церкву св. Софії, з огляду, що 4 жовтня, день посвячення св. Софії, припадав 1039 р. на неділю, і приймає, що тоді ж фундовано взагалі руську митрополію в Києві (звістку пізніших компіляцій: «церковь святую заложи камяну и устави митрополью» — він уважає автентичною запискою Новгородського зводу XI в.). По його гадці, запискою про сі події кінчився перший київський літопис, і тільки потім дописано сюди ще оповідання про похід на греків 1043 р. (Разысканія, с. 412 і дд.). Все се можливо, але, властиво, зостається вповні гіпотетичним, бо побудоване на самих припущеннях.



Хоч ся гадка — зв'язати постання першого київського літопису з Ярославовими заходами коло освіти, культури, книжності — має в собі багато правдоподібного, я все-таки не вважаю обгрунтованою тезу, що перший київський літопис з'явивсь тоді і в такім складі, як думав Шахматов,— доведений до подій 1030-х рр.

Я думаю взагалі, що при всіх величезних заслугах Шахматова, положених ним коло аналізу сього літопису, його бажання за всяку ціну оборонити печерську традицію про Нестора — автора «Повісті врем. літ» — і варязьку теорію (переведену в «Повісті» тим же Нестором, як думав Шахматов) до певної міри затемнили питання і не дали можливості йому і тим, що йшли за ним, зробити правильні виводи з ним самим зроблених відкрить і помічань.

Мені думається, що стара гадка (висловлена Соловйовим і Костомаровим, підтримана Бестужевим-Рюміним) про первісну «Повість временних літ», яка не доходила до схрещення Русі за Володимира, таки правильна. Думається далі, що перша київська повість, яка відкривалась історією заснування Києва трьома братами, мала дуже «руський», себто київський характер, що в ній ще не було варязької теорії, вона стояла на погляді, як літописна повість про Кирила і Мефодія, що «слов'янський язик і руський один». Вона ще дуже мало займалась північними, новгородськими справами, а всю увагу скупляла на боротьбі Києва з полудневими сусідами.

Але Ярославова доба відсвіжила претензії варязьких дружин на провідну ролю в Києві і суперництво з Києвом Новгорода як ключа до путі «з варяг в греки». Подібні події мали місце півстоліття перед тим, під час боротьби Володимира за Київ, але потім Володимир, обжившися в Києві і відправивши варязькі дружини, вернув Києву його гегемонію в Руській системі. Боротьба Ярослава з київським князем Святополком розворушила все се наново, і пізніші редакції кивїського літопису, з їх комбінацією відомостей київських і новгородських, з їх теоріями варязького походження київської династії, руського імені і всього «роду Руського»,— вони носять на собі сліди сеї нової пертурбації, тим часом як первісна «Повість» чи її прототип (коли він не мав сього імені), хоч і написаний в часах Ярослава (се можливе вповні), скорше віддавав настрої давніші, що міцно стояли на грунті старих київських традицій. В перших початках повісті київська династія, мабуть, виводилась безпосередньо від братів — фундаторів Києва, так, як бачимо се в варіанті, використанім Длугошом і в різних інших історичних компіляціях, а тільки потім сей зв'язок був перерваний пізнішими здогадами про варязький початок династії й перехід її з Новгороду, провідну ролю варягів в будові Руської держави, її християнізації і т. д. Все се були здогади, висунені во славу Новгорода як старого варязького гнізда і розсадника київських князів, з котрого прийшли не тільки Ярослав і Володимир, але, мовляв, також Ігор, Олег, Аскольд, Дір і т. д.1



1 Про суперництво київської і новгородської політичної системи, дві паралельні легенди — київську і новгородську — і перемогу новгородської в новіших редакціях «повісті» писав я в останнім виданні І тому України-Руси, с. 381 і дд. і с. 420. Там же, на с. 383 і 586, про можливу безпосередню зв'язь Володимирової династії з Києм в прототипі «Повісті». Я звертаю увагу дослідників на сю пробу глянути через голови редакторів «Повісті» на ті поняття про початок київської держави, котрі могли бути перед варязькою теорією, розвиненою пізнішими редакторами. Я вказав там теж (с. 587), що пізніші нахідки і вставки (вказані в тексті) тільки згодом відсунули так далеко від Володимирових часів в глибину віків київські початки, які до тих находок уявлялись київським книжникам значно пізнішими. Поки умови 909 і 911 р. не дали Олегові місця між київськими князями, поки не було дати для першого походу на Царгород, все те, що тепер виповнює ціле півстоліття перед Ігорем, уявлялось, мабуть, як події середини або першої половини X в.



Походження династії було тоді дуже неясною справою (се вказує, що писалось про се, в усякім разі, не раніше XI віку). Знали тільки Володимирового батька і діда; відносини Олега до династії були зовсім не звісні, в першім початку повісті його зовсім поминено в ряді київських князів, вставлено тільки потім, і перед тими різними пізнішими нахідками і вставками (походу Русі на Царгород за царя Михаїла, договорів Олега, Ігоря, Святослава й т. ін.), які внесли більше докладності і документальності в сю київську старовину, її події комбінувались, мабуть, дуже свобідно і різнорідно, як то бачимо хоч би й на різних переказах про Кия, записаних в «Повісті» і поза нею.

Переведений останнім часом аналіз сеї найстаршої «Повісті» виявив, що всі додатки книжного характеру (виключивши хіба деякі цитати з Біблії) з'явились тут пізніше. Спочатку се була збірка київських переказів — повістей і пісень, скомбінованих і подекуди пояснених, інтерпретованих укладчиком, без років, без хронології, яка з'явилась тільки потім, так само як і короткі річні записки. Такий характер переказів мали оповідання про Кия та його братів і про походи київських князів на греків, пізніше пов'язані різними способами з Аскольдом, Діром, Олегом, Ігорем, Святославом, а була, видно й така версія, яка самого Кия водила в похід на греків. Оповідання про хозарів, їх владу над нашими племенами і пізнішу боротьбу з ними, може, й боротьбу з печенігами, хоч сі оповідання зв'язались потім з пізнішими князями. Перекази про війни з своїми, українськими племенами: уличами і особливо деревлянами. Подібно як оповідання про походи на греків, сі деревлянські війни мали паралельні перекази і поетичні твори, які зв'язувались то з тим, то з іншим князем; вони переходять довгою низкою через «Повість», перетерпівши, очевидно, глибокі зміни під руками редакторів: так випала історія війни Ігоря з уличами, що продовжувалась потім епізодом про Свинельдову дружину у деревлян, і так само пропало дещо таке, що зв'язувало сей епізод з історією Свинельдового сина, що був причиною останньої війни з деревлянами за Ярополка. Стара «Повість», очевидно, сильно утерпіла від сих переробок і стратила свою початкову провідну ідею і з її становища переведену перспективу подій: її заступили нові історичні теорії.

З одної сторони, налягли тенденції тіснішого зв'язку з візантійською і християнською традицією, в стилі тих візантійських хронік світової історії, про котрі була мова вище. Безпосередньо з хроніки Амартоло чи якоїсь компіляції, яка зачерпнула звідти різний матеріал, взято історію людського розселення по світу, з котрим поставлено в зв'язок розселення слов'янське, і в паралелю етнографічним характеристикам грецьким дано етнографічний огляд східнослов'янських племен. В паралелю історіям про поширення християнства використано один з варіантів повісті про Кирила і Мефодія та утворено легенду про побут у Києві апостола Андрія як патрона християнської Русі. Зачерпнено різні візантійські звістки про русько-візантійські відносини, про ті народи, які переходили через Україну,— про обрів і білих угрів-хозар, волоське розселення на Дунаї, «Велику Скитію», котра нібито означала наше чорноморське розселення. Віднайдено і вставлено, з відповідними змінами загальної історичної схеми, договори київських князів з Візантією і т. д. Історію Русі введено як інтегральну частину в склад світової історії так, як її представляли візантійські хроніки світу. По потопі три Ноєві сини ділять між собою землю; Афетові дістається «північна і західна сторона», від Мідії і Арменії до Британії і Варязького моря; до його коліна належить русь, ляхи, варяги, литва і чудь, волохи, римляне і німці. При змішанні язиків під час будови вавилонської вежі, коли Бог розділив усіх людей на 72 язики, слов'яни були в числі сих 72; згодом вони осіли на Дунаї, відти розселились по нинішнім слов'янськім краю, діставши назви по новим місцям свого розселення. Між ними були поляни, у котрих три брати, Кий, Щек і Хорив, збудували город Київ. Різні народи: болгари, «білі угри», обри (авари), хозари — находили на них і підбивали їх собі. Київська династія відборонила Русь від сих сусідів, заснувала державу і своїми походами на Візантію зробила її ім'я голосним у світі: похід на Царгород за цісаря Михайла дав їй місце в історії («нача ся прозывати Руская земля»). Трактати Олега, Ігоря і Святослава з цісарями задокументували її пізніше буття. Володимир своїм схрещенням увів її в сім'ю культурних народів і уставив відносини до сусідніх християнських держав: Візантії, Угорщини, Чехії й Польщі.

З другого боку, зроблено ряд додатків, переробок і змін, щоб тісніше зв'язати київські перекази з новгородськими.

Київську традицію початків Русі підпорядковано новгородській, більш приємній династії і дружині, і в зв'язку з тим розвинено варязьку теорію, в ширшім розумінні — теорію провідної ролі варягів в політичній і культурній історії Русі. Так з'явилась у «Повісті» історія про покликання до Новгороду Рюрика, походи Аскольда і Діра і потім Ігоря на Київ і т. д. На сім місці я не буду ближче входити в розгляд сеї нової комбінації старих київських переказів з такими теоріями і переказами — зроблене се було мною досить детально в історії України-Руси.

Паралельно з тим ішло хронологічне розширення первісної повісті через додавання нових циклів. Серії коротких річних записок, котрими продовжувано більш зв'язле і прагматичне оповідання, крок за кроком заступлено більшими оповіданнями, які почасти займали їх місце, почасти вміщались серед них. Так ввійшла велика повість про Володимира, властиво, комплекс різних повістей і переказів про християнізацію Русі, в більш-менш переробленій, скомпільованій формі: оповідання про Ольгу, про варягів мучеників, похід Володимира на Корсунь, його схрещення. Шахматов бачив під тим болгарський підклад: повість про схрещення царя Бориса, приложену з деякими переробками до Володимира; але се болгарське запозичення не потверджується аналізом матеріалу. Навпаки, виясняються тісні зв'язки його з різними східнослов'янськими повістями про Володимира, звісними в пізніших рукописах XV, XVI, XVII в., а в основі своїй, очевидно, значно старшими — різними переходовими мотивами, зв'язаними з традицією X віку 1. Відносини сих повістей до літописного оповідання ще добре не вияснені, так само як і переважної більшості пізніших варіантів літописних оповідань передволодимирової доби 2.



1 Вони вичислені в останнім виданні І т. «Історії України-Руси», с. 575.

2 До смерті Ольги оповідання пізніших коипіляцій й переробок зібрав Гілляров, ного збірка під заголовком «Преданія русской начальной лЂтописи», 1878, була випущена в 1890-х рр., але й потім зосталась без уваги.


Потім друга, поменша компілятивна стаття оповідає про події, зв'язані з смертю Володимира і боротьбою його синів. Вона в багатьом дуже близька до «сказанія про Бориса і Гліба», багато черпає, очевидно, з поетичних творів на теми сих подій: про деякі мальовничі подробиці, які виявляють сліди сих творів, скажемо пізніше. Тут же завважимо, що по сій повісті відчувається справді прогалина,— закінчення літописного циклу, що може припадати на 1030-і рр., часи організації нового кафедрального кліроса в Києві, тим часом як друга половина століття (після повісті про Ярослава) виявляє тісні зв'язки з Печерським монастирем. Сюди належить повість про печерських подвижників, розбита в літописі на дві часті, під рр. 1051 і 1074, оповідання про віднайдення мощей Феодосія під 1091 і чимало поменших звісток.

Шахматов висловив здогад, що з початком сімдесятих років кафедральний літопис було доповнено в Печерськім монастирі «великим Никоном», в котрім Приселков добачив відставленого від кафедри м. Іларіона. Постать борця за незалежність руської церкви — печерського літописця виходить дуже ефектна, може багато говорити фантазії, але ніяких реальних підстав вважати Никона письменником ми не маємо, як я вже вказав вище, і зовсім неймовірно, аби його сучасник і великий прихильник Нестор ні слівцем не згадав про се. Так само чистим здогадом являється гадка Шахматова, що новий цикл літопису утворився в Печерськім монастирі коло 1095 р. завдяки ініціативі тодішнього ігумена Іоанна. Не силкуючись на подібні здогади, ми натомість краще приглянемось тому літературному матеріалові, який помітний в сій другій половині літопису (до складових частин першої ми ще повернемось, вишукуючи в ній останки старої поетичної творчості).

Після повісті про початок Печерського монастиря, включеної під р. 1054 і вище нами вже обговореної, звертає на себе увагу повість про повстання в Києві 1068 р.: підступне поневолення Всеслава, котрого се повстання визволило і посадило на київськім столі, і погром князів половцями, що послужив приводом повстання. З приводу сього редактор літопису пускається в міркування про божі кари за гріхи, використовуючи для сього популярне слово «О казнях божіих». В зв'язку з сим правдоподібно стоїть оповідання про небесні знаки, які попередили се нещастя, і до них доточені різні дивні «знамення» з грецьких джерел. Весь комплекс звісток, цитат, рефлексій, очевидно, перетерпів різні редакторські зміни, але в побожних міркуваннях про силу хреста, котру образили князі, цілувавши Всеславові хрест і потім поневоливши його в свято Воздвиження Хреста, і воно принесло йому визволення, відчувається момент, в котрім се писалось: по гарячих слідах подій, без передчуття, що буде з тим київським князюванням Всеслава.

Я наводжу в приблизній реставрації сей словесний епізод, поетично оброблений в «Слові о полку Ігоревім», а в XIX в. з зворушенням читаний поколіннями романтиків нашого старого «народоправства» — історію першої історично записаної української революції, з поставленням всенародно вибраного князя:


«Заратився Всеслав, син Брячиславів, полоцький і захопив Новгород 1. Ярославичі ж три — Ізяслав, Святослав, Всеволод, зібравши військо, пішли на Всеслава — серед великої зими. Прийшли під Мінськ, і міняне зачинилися в городі, а сі браття здобули Мінськ, вирубали мужів, жінок і дітей взяли «на щити» [поділили в полон] і пішли к Немизі. І Всеслав пішов проти, і зійшлись оба війська на Немизі, місяця марта в 3 день. І був великий сніг, і пішли напроти себе, і була січа зла. Впало багато, і подолав Ізяслав, Святослав і Всеволод, а Всеслав утік.

Потім же, місяця червня в 10 день, Ізяслав, Святослав і Всеволод цілували хрест Всеславові, кажучи: «Приходь до нас, не зробимо тобі нічого злого!» Він же, покладаючись на цілування хреста, переїхав чозном Дніпро. Ізяслав пішов у шатро наперед, а Всеслав ішов за ним, j тут узяли Всеслава, на Рші під Смоленськом, переступивши хрест. Ізяслав же привів Всеслава до Києва і всадили його до поруба, з двома синами.



1 Шахматов уважав сю записку запозиченою з Новгородського літопису. Щось подібне, одначе, мусило бути в київській повісті. Іншими гадками Шахматова про первісний вигляд сього тексту (Разысканія, с. 168—9 і 606) користуюсь, оскільки вважаю їх умотивованими.

2 Сі слова додаю замість «року 6576», очевидно, поставленого при хронологізації літопису.



В той же час 2 прийшло на Руську землю половців багато. Ізяслав, Святослав, Всеволод пішли проти них на Альту. І була ніч, і пішли проти себе. За гріхи наші побідили половці і побігли князі руські — Ізяслав з Всеволодом до Києва, а Святослав до Чернігова. І люде київські прибігли до Києва і, вчинивши віче на торговищі (на Подолі), послали князеві сказати: «От половці розсипались по землі, дай нам, княже, оружіе та коні, будемо ще битися з ними!» Ізяслав же сього не послухав. І почали люде говорити на воєводу, на Коснячка, і пішли з віча на гору і прийшли на двір Коснячків, а не знайшовши його, стали коло двору Брячиславого і сказали: «Ходім, висадім дружину з погреба». І розділились надвоє: половина їх пішла до погреба, а половина пішла мостом: сі пішли на княжий двір. Ізяслав сидів на сінях з своєю дружиною, і вони [люде] почали споритись з князем: стояли долі, а князь дививсь через вікно. Дружина стояла коло князя, і сказав Ізяславові Туки Чудинів брат: «Бачиш, княже, люде розкричались! Пошли, щоб пильнували Всеслава». Коли він се говорив, прийшла й друга половина людей, відчинивши погріб. І сказала дружина князеві: «Се зле! пішли до Всеслава: нехай облесно покличуть його до віконця, щоб пробити мечем». Але князь сього не послухав. Люде ж підняли крик і пішли до поруба Всеславого, а Ізяслав, побачивши се, з Всеволодом, утік з двору. Люде ж вирубали Всеслава з поруба і поставили [вар.: прославили] його серед двора княжа, і двір княжий розграбили: несчисленне множество золота і срібла, кунами і шкірою. Ізяслав утік до ляхів, а Всеслав сів у Києві в 15 день сентября.

Се так Бог показав силу хреста, бо Ізяслав, цілувавши хрест, ухопив його [Всеслава]. За се Бог навів поганих, а сього [Всеслава] явно визволив чесний хрест: бо в день Воздвиження Всеслав, зітхнувши, сказав: «О, хресте чесний! За те, що я вірив тобі, визволи мене з рову сього!» І Бог показав силу хреста в науку землі Руській, аби не переступали чесного хреста, цілувавши його. Бо велика сила хреста!

Хрестом перемагаються сили бісовські. Хрестом Господь помагає князям в битвах. Хрестом захищені вірні люде побіждають супротивних супостатів. Хрестом рятуються скоро в напасті, хто з вірою його призиває. Нічого біси не бояться, крім хреста. Коли від бісів буває мана, познаменувати лице хрестом, і вони прогоняться».


Се слово з нагоди пригоди Всеслава в літописі перебите аж двома іншими додатками, включеними в літопис. Одно — се згадане слово о казнях божіїх. Друге — записка про щасливий похід Святослава на половців, що стався після погрому на Альті. Шахматов добачав тут записку з Чернігівського літопису. Цілий літопис — се, може, й забагато; чернігівська записка — се можливе, але вона могла бути зроблена і в якімсь монастирі чернігівської фундації в Києві.

Під р. 1071 читається повість про волхвів і волхвування, написана з нагоди появи «в та же времена» якогось волхва в Києві та його пророкувань, що грецькі землі будуть міняти свої місця; вступна фраза «в та же времена» ясно показує його непричетність хронологічному літописному оповіданню 1. Головну його частину становить оповідання, записане зі слів воєводи Яна Вишатича про його диспут на Білім озері з волхвом, який викладав дуже інтересну дуалістичну космогонію, аналогічну з нашими легендами і піснями космологічного змісту.

Під р. 1072 записка про перенесення мощей Бориса і Гліба, зачерпнена з тих же вишгородських записок, які ми бачили вище при «сказанні» 2.



1 Шахматов висловив гадку, що се продовження оповідання про дивні пригоди і знаки, які віщували українські замішання 1068—9 рр., що стоїть в літописі під р. 1065.

2 В сім місці Шахматов покладав край розширеної редакції, зробленої Никоном і доведеної до початків 1073 р. Підставою для нього послужило, що в сім місці (під 1074 р.) кінчиться подібність між «Повістю» і «Софійським Временником», пізнішого компіляцією, яка, по його гадці, використала старий київський літопис в старшій редакції.



Оповідання про смерть Ізяслава Ярославича, під р. 1078, переходить в апологію покійного князя від різних закидів («коли хто каже: «Киян посік тих, що висадили Всеслава з поруба»), похвала його братолюбію і міркування про чесноту братолюбія взагалі виглядає як відгомін якогось похоронного слова. Те ж саме трохи далі, під р. 1087, з нагоди смерті Ізяславича Ярополка. Висловлено було досить правдоподібний здогад, що се уривок з слова, сказаного митрополитом на похороні убитого князя:


«Многы бЂды приємъ, без вины изгонимъ отъ братья своєя, обидимъ и разграбленъ, наконець и смерть горку прия, — но вЂчнЂй жизни и покою сподобися. Таковъ бЂ бяше блаженный князь Ярополкъ — кротокъ, смиренъ, братолюбивъ и нищелюбець, десятину дая отъ всихъ скотъ своихъ СвятЂй БогородицЂ и отъ жита на вся лЂта. И моляше Бога всегда, глаголя: «Господи Боже мой, Ісусе Христе, прийми молитву мою і дай ми смерть такову, якоже вдалъ єси брату моєму Борису и ГлЂбови...»


Дуже інтересна повість вставлена в літопис під р. 1093, слідом за запискою про смерть Всеволода і запанування в Києві Святополка 1.



1 Шахматов тут бачив закінчення третього літописного циклу, зробленого в Печерськім монастирі за ігумена Іоана, між р. 1093 і 1096 («Несторъ-лЂтописець», с. 33); її вступом уважав він ту передмову, про котру нижче.

2 Серед дикого народу. Варіант.: «языкомъ испаленомъ» — з язиками, спаленими згагою.



Вона дуже нагадує вищенаведену повість про київську революцію і поставлення в Києві Всеслава. Починається історією нападу на Київщину половців і конфлікту на сім грунті у Святополка і приведеної ним до Києва дружини з старими київськими боярами (на чолі їх Ян Вишатич, один з інформаторів літописців). Описує дуже докладно похід на половців і нещасливу битву під Трипіллям, з докладною датою, далі облогу половцями Торчеська, переходить в побожні міркування з сього приводу на тему божих кар, очевидно, повставлювані в первісне оповідання, яке дуже мальовничо описує тодішню біду, піддання міста половцям і гірку долю невільників. Се найстарший тип невільничої поезії, який звучить місцями як відгомін якоїсь невільницької псальми:


«Половцемъ же осЂдящимъ Торчьский, противящемъ же ся Торкомъ и крЂпко борющимъ ізъ города, убиваху многы отъ противныхъ. Половци же начаша налЂгати і отъимаху воду, и изнемагати начаша у городЂ люде жажою водною и гладомъ. И прислаша Торци къ Святополку глаголюще: «Аще не пришлеши брашна, предатися имамы». Святополкъ же пославъ и не бЂ лзЂ украстися в городъ, множества ради ратныхъ. И стояща около города недЂль 9, и раздЂлишася надвоє: едини сташа у града, ратью борюще, а друзии поидоша Кыєву, и пустиша на воропъ [на рабунок] межи Кыєвъ и Вышгородъ. Святополкъ же выиде на Желяню и поидоша обои противу собЂ, и ступишася и укрЂпися брань, и падаху язвении предъ врагы нашими, и мнози погыбоша и быша мертви, паче неже у Треполя, Святополкъ же приде Кыєву самъ третий. И быша же си злая мЂсяца июля 23, наутрея же, в 24, у святою мученику Бориса и ГлЂба, бысть плачь великъ у городъ, а не радость, грЂхъ ради нашихъ и неправды.

ПоловцЂ воєваша много и възвратишася к Торческому. Изнемогоша люди в градЂ отъ глада и предашася ратнымъ. ПоловцЂ же приємЂше градъ, запалиша огнемъ и люди раздЂлиша, и ведоша я у вежЂ к сердоболямъ смоимъ и сродникамъ своимъ много роду крестьянска. Стражающе, печални, мучими, зимою оцЂпляєми, в алчи и в жажи и в бЂдЂ, опуснЂвши лици, почернЂвши телесы, незнаємою страною, языкомъ исполиномъ 2, нази ходящи и боси, ногы имуще сбодены тернЂємъ, со слезами отвЂщаваху другъ къ другу глаголюще:

«Азъ бЂхъ сего города», «А язъ сея веси». Тако съвоспрошахуся со слезами, родъ свой повЂдающе и въздыхающе, очи возводяще на небо к Вышнему, свЂдущему тайная».


Доволі складний комплекс різних творів, цитат, ремінісценцій згромадилось також під р. 1096. Насамперед маємо тут доволі заокруглену і суцільну повість про війну Мономаха і його синів Мстислава й Ізяслава з Олегом Гориславичом, ту саму, що дала привід до вже звісної нам «грамоти» Мономахової до Олега. Повість написана з становища Мономаховичів в Новгороді, може, новгородцем таки, як се дає зрозуміти її закінчення: «Мстиславъ же узворотися въспять къ Суждалю, и оттуду приде Новгороду, въ городъ свой, молитвами преподобнаго епископа [новгородського] Никиты: се же бысть исходящу лЂту 6604, индикта 4, наполы» (в середині індикту, що починався з 1 вересня, тим часом як рік кінчився місяцем лютим, бо починався в марті, отже, діялось в місяці лютім).

Се оповідання розбите кількома київськими звістками про напади половців. Одна особливо інтересна тим, що вказує в авторі печерського монаха:


«Приидоша на манастырь Печерьскый, намъ сущимъ по кЂльямъ, почивающимъ по заутрени, и кликоша около манастыря, и поставиша 2 стяга предъ вороты манастырскими. Намъ же бЂжащимъ задомъ манастыря, а другимъ възбЂгшимъ на подать [на хори церкви], безбожний сынове Измаилеви высЂкоша врата манастырю и устремишася по кЂльямъ, высЂкающе двери, изношаху єже аще обрЂтаху у кЂльи».


До сього прилучені міркування про походження сих «синів Ізмаілевих» від нечистих народів, про котрі оповідається в Откровенії Мефодія патарського, і оповідання новгородця Гюрати Роговича («яж слышахъ преже сих 4 лЂтъ , яже сказа ми Гурята Роговичь новгородець») про північних угрів, в Печорськім краю, в сусідстві з самоїдею, і німу мінову торговлю з ними:


«Молвять, не разумЂти языку ихъ, но кажють желЂзо и помавають рукою, просяще желЂза, и аще кто дасть имъ желЂзо: или ножь, или сокиру, и они дають скорою противу». В них наш учений коментатор пізнав народи, загнані на край світа і «заклепані» в горі Олександром Македонським, описані в тім же «Откровенії Мефодія».


Продовження сього оповідання, очевидно, читається далі, під р. 1114, де оповідається зі слів ладожан (в Новгородськім краю) про різні дива, які діються на півночі, «за Югрою і за Самоєдью»: як з одних тут спадають молоді вивірки, а з других — малі оленята. Се дає привід незвісному книжникові до екскурсів по аналогічні дива до візантійської премудрості, зачерпненої безпосередньо з Амартола чи якоїсь компіляції.

Потім, під р. 1097, наступає славна повість Василя про осліплення Василька теребовельського і волинську війну, що виникла з сього приводу. Вона, очевидно, стратила свій початок, його місце заступила записка про княжий з'їзд на Любчу або скомбінована з нею якась фраза повісті. Інші короткі записки з сих років, 1098—1100, заціліли далі, тільки відсунені отсею вставленою повістю Василя, і се урятувало її від переробок, для скомбінування з сими записками. Завдяки тому маємо в досить чистій формі сю прегарну повість — одну з найкращих, які донесла нам наша традиція. Хоча автор Василь вважається духовною особою, і се можливо 1, але, в кожнім разі, він дуже помірковано стилізував своє оповідання «от писанія», і воно непорушно задержало безпосередність почувань, поглядів і мотивів своїх героїв, визначається простотою, силою і виразністю вислову і малюнка, підіймається до високого пафосу, до артистичної мальовничості місцями, але ніде не стає трівіальним і банальним.



1 Найбільш проречиста з сього погляду вказівка — се компліменти Мономаху за його любов і поблажливість до «черноризецького чину»: автора дійсно можна вважати чорноризцем — монахом невисокого рангу; може бути, що був він справді монахом Видубицького монастиря, куди заїздив Василько в Києві, і се одмічено в повісті. Сей здогад я вважаю правдоподібним. Натомість гадку Шахматова, що повість була написана в Перемишлі (sic) на дворі Василька (котрий, одначе, був князем теребовельським), я вважаю зовсім безпідставною. Щоб се був духовник або двірський священик Василька, також властиво ніщо не показує. Він досить об'єктивно ставиться до Василька.




Найбільш сухе і збите оповідання при кінці: може бути, покорочене вже в літописі, а може, й самим автором договорене тільки як епілог розповіджених подій. Коли вважати текст повісті не поправленим редактором, то його вирази показують, що повість написана по смерті Давида, себто після р. 1112, але за життя Василька (що вмер р. 1124). Для характеристики її манери я наведу кілька уривків:


«Прийшов Святополк з Давидом до Києва, і раді були всі люде. Тільки диявол сумував про сю любов [заключену князями на Любчу]. І вліз сатана в серце деяких мужів, і почали говорити Давидові Ігоревичеві, а говорили так, що «Володимир зложився з Васильком на Святополка і на тебе». Давид же няв віру брехливим словам і почав намовлювати [Святополка] на Василька, так казав: «Хто вбив брата твого Ярополка? а тепер він замишляє на тебе і на мене і зложився з Володимиром! промишляй но про свою голову!» Святополк збентежився, говорив: «Чи се правда чи брехня?» — і не знав. І сказав Святополк Давидові: «Коли правду кажеш, нехай Бог ти буде свідком; коли ж з зависті говориш, нехай його Бог заступить». Узяв жаль Святополка за брата і за себе, почав думати, чи се не правда? і став вірити Давидові. І підійшов Давид Святополка. І почали думати на Василька, а Василько сього не знав, ні Володимир.

І почав Давид говорити: «Коли не вхопимо Василька, то ні тобі не буде княження в Києві, ні мені в Володимирі». І послухав сього Святополк.

А Василько прийшов 4 ноября і перевізся на Видубичі, пішов поклонитись святому Михайлові в монастир, і вечеряв там, а товари свої [обоз] поставив на Рудниці. Як настав вечір, пішов до свого товару. Як настав ранок, прислав Святополк, переказуючи: «Не йди від моїх іменин» [на св. Михайла, 8 падолиста]. Василько ж відмовився, сказав: «Не можу ждати, може бути рать [війна] дома». І прислав Давид до нього: «Не ходи, брате, не протився братові старійшому, підемо [потім] оба». Та Василько не хотів так зробити, не слухав їх. І сказав Давид Святополкові: «Чи бачиш? не вважає на тебе, хоч тут в руках твоїх ходить. А як піде до своєї волості, побачиш сам, чи не забере городів твоїх Турова і Пінська, й інших твоїх городів. Тоді згадаєш мене! Але ти поклич його ще тепер і вхопи та дай мені».

І послухав його Святополк, і послав по Василька, переказав: «Коли не хочеш чекати моїх іменин, то прийди нині, привітайся зі мною та посидимо собі з Давидом разом». Василько й обіцяв прийти, не знаючи лесті, яку на нього кував Давид.

Василько всів на коня і поїхав, і стрів його отрок його, і розповів йому тими словами: «Не ходи, княже! хочуть тебе вхопити!» Не послухав його той, помислив: «Як же хотіли б мене вхопити? Оногди цілували хреста, кажучи: «Коли хто на кого,— на того буде хрест і ми всім І подумавши так, перехрестивсь, кажучи: «Нехай буде воля Господня». І поїхав з малою дружиною на княж двір.

Вийшов проти нього Святополк, пішли в гридницю [вар.: истьбу], прийшов Давид і сіли. І почав Святополк говорити: «Зостанься на свято». І сказав Василько: «Не можу, брате, зостатись,— вже я й товарам казав іти наперед». Давид же сидів наче німий. І сказав Святополк: «Поснідай, брате!» І згодився Василько поснідати. І сказав Святополк: «Посидіть ви тут, я піду, приготую». І пішов, а Давид з Васильком сіли. І почав Василько говорити до Давида, і не було в Давиді ні гласа ні послушання, — настрашився, і лесть мав у серці. І посидівши трохи, Давид сказав: «А де брат?» Йому сказали: «Стоїть на сінях». І Давид устав, кажучи: «Я піду по нього, а ти, брате, посидь». І Давид устав і пішов. І як вийшов Давид, замкнули Василька, закувавши в дві окови, і приставили до нього на ніч сторожу, 5 ноября [день, мабуть, потім приписано).

Другого дня Святополк скликав бояр і киян і розповів їм, що йому оповів Давид: «Брата тобі вбив, і на тебе змовивсь з Володимиром, хоче тебе вбити і город твій зайняти». І бояре та люде сказали: «Тобі, княже, треба пильнувати своєї голови. Коли Давид сказав правду, нехай буде Василькові кара; коли Давид сказав неправду, нехай буде йому Бог месником, і він відповідає перед Богом». І довідались ігумени, і почали просити за Василька Святополка. Святополк же сказав їм: «То Давид!» Давид же, довідавшися, став підбивати його на осліплення: «Коли сього не зробиш, а пустиш його, то ні тобі княжити, ні мені!» Святополк же хотів пустити його, але Давид не хотів — боявся його.

І на ту ніч відвели його до Звенигорода — се малий городок коло Києва, верст з десять віддалі. Привезли його на возі, скованого, і, зсадивши з воза, завели до малої «істобки» [кімнатки].

І сидячи там, побачив Василько Торчина, що гострив ніж, і порозумів, що його хочуть осліпити, і скричав до Бога з великим плачем і стогоном великим. І тут ввійшли послані Святополком і Давидом: Сновид Ізечевич, Святополків конюх, і Дмитр, конюх Давидів, і почали стелити ковер, і постеливши, вхопили Василька і хотіли його кинути, і він боровся з ними сильно, і вони не могли його кинути. І ввійшли тоді інші, і кинули його, і зв'язали, і, знявши дошку з печі, положили йому на груди. І сіли по оба боки Сновид Ізечевич і Дмитр і не могли його утримати. І приступили ще інших два і зняли з печі другу дошку і сіли, і придавили його сильно, так що груди тріщали. І приступив Торчин, на ім'я Берендій, вівчар Святополків, держучи ніж, і хотів устромити ніж у око, і не трапив ока, а перерізав лице — єсть та рана на Васильку і донині. Потім устромив йому ніж у зіницю, вийняв зіницю, потім у друге око увертів ніж, вийняв другу зіницю. Під той час [Василько] був як мертвий. І взяли його на ковер і положили на віз, як мертвого, і повезли до Володимира.

І переїхавши міст звижденський прийшли й стали з ним на торговиці. І стягнувши з нього криваву сорочку, дали випрати попаді. Попадя, виправши, одягла на нього. Ті обідали, а попадя почала над ним плакати, бо він був як мертвий. Збудив його той плач і сказав він: «Де си ми? Ті ж йому сказали: «Над Здвижем у городі». Він попитав води, і ті йому дали. І напивсь води, і вступила душа, і спам'ятав і полапав сорочку і рече: «Чому сьте зняли з мене? нехай би в сій сорочці смерть прийняв і став перед Богом у кривавій сорочці». Ті ж пообідали і пішли з ним возом скоро, хоч по грудній дорозі, бо тоді був місяць грудень, себто ноябр. І прийшли з ним до Володимира за 6 день. [Наступає оповідання про інтервенцію князів у сій справі, по сім:]

Як був Василько в Володимирі, вище згаданім місті, і наблизився великий міст, і я був там же в Володимирі, одної ночі прислав по мене князь Давид. І я прийшов до нього. Дружина сиділа коло нього, і він мене посадив і сказав: «От мовив Василько сеї ночі Вланові і Колчі — так сказав Василько: "Зачуваю, що Володимир і Святополк ідуть на Давида; нехай би Давид мене послухав, я б послав свого мужа до Володимира, щоб він вертався: напевно, якби йому сказати, то він не піде". Так от, Василю, посилаю тебе, — поїдь до Василька з отсими двома отроками і скажи йому так: «Якщо хочеш послати свого мужа до Володимира, і Володимир вернеться, то дам тобі котрий хочеш город: хоч Всеволж, хоч Шеполь, хоч Перемиль».

Я пішов до Василька і сповів йому всю мову Давидову. А він сказав: «Сього я не мовив: але, надіючись на Бога, пошлю до Володимира, аби не проливали крові за мене. Але сього мені дивно: дає мені свій город,— а мій Теребовль, моя волость — почекаю її ще й тепер!» Так воно й сталось — скоро дістав свою волость. Мені ж сказав: «Піди до Давида і скажи йому: «Пришли мені Кулмія, я його пошлю до Володимира». І не послухав його Давид, і послав мене знов, кажучи: «Нема Кулмія». І сказав мені Василько: «Посидь трохи!», і сказав слузі свому вийти, і сів зо мною і зачав говорити:

«Се азъ слышю, оже мя хочеть Давыдъ давати ляхомъ. То се мало насытилъ крове моєя, і се хощеть болше ся насытити, оже мя вдасть имъ. Азъ бо Ляхомъ много зла створихъ, и єще єсмь хотЂлъ створити и мьстити Руськую землю. Аще мя вдасть ляхомъ, не боюся смерти, но се повЂдаю ти по истинЂ, яко наведе на мя Богь за моє узвышеньє (1 Гордість, високі мислі. - М.Г.). Яко приде мнЂ вЂсть, яко йдуть ко MHt Береньдичи и ПеченЂзи и Торци, и се рекохъ въ умЂ своємъ: отже ми будуть Берендичи, и Торци и ПеченЂзи, и реку брату своєму Володареви и Давыдови: дайта дружину свою моложьшюю, а сами пиита и веселитася! И помыслихъ на землю Лядськую: наступлю на зиму и на лЂто и возму землю Лядськую и мщу землю Руськую 1. И посемь хотЂлъ єсмь переяти Болгары дунайскыя и посадити я у себЂ. По семь хотЂхъ проситися у Святополка и у Володимера на ПоловцЂ: и пойду, рЂхъ, на ПоловцЂ, да любо налЂзу собЂ славу любо главу слою сложю за Руськую землю 2. А иноє помышленьє в сердци моємЂ не было ни на Святополка ни на Давыда. И се кленуся Богомъ и єго пришествиємъ, яко не помыслилъ єсмь зла братьи моєй ни в чемьже, но за мое узнесеньє — оже поидоша Береньдичи ко мнЂ, и возвеселися сердце мое, и возвеличися умъ мой, и низложи мя Богъ и смири мя».



1 «І подумав я на землю Лядську: наступлю я на неї на цілу зиму і літо і знищу землю Лядську, помщуся за землю Руську».

2 «Сказав я собі: піду на половців,— або собі слави добуду, або голову положу за Руську землю».



Далі йде оповідання про війну Володимира з Давидом, наслідником котрої Давид мусив пустити Василька, і той, вернувшися до своєї Теребовельської волості, разом з Володарем почав воювати Давида, а Святополк, діставши від Мономаха і Святославичів поручення відібрати — для себе — Давидову волость, з свого боку, повів компанію проти нього:


«Святополк же, прогнавши Давида, почав думати й на Володаря та на Василька, кажучи, що «се ж волость мого батька і брата!» І пішов на них. І Володар та Василько, почувши се, пішли напроти, узявши хрест, що той їм цілував на тім, що «я на Давида прийшов, а з вами хочу мати мир і любов», а переступив Святополк хрест, надіючись на множество війська. І зійшлись на полі Рожні. Як обі сторони ісполчились, Василько взяв хрест, кажучи, що «ти його цілував, і спершу відібрав зір у очей моїх, а тепер відібрати хочеш і душу у мене, нехай уже буде між нами сей хрест чесний». І пішли оба на бій проти себе, і зійшлись полки, і багато людей побожних бачило хрест над Васильковими воями — високо піднесений. Була битва велика, і з обох полків упало багато. І побачив Святополк, що битва люта, і побіг до Володимира. Володар же і Василько, побідивши, стали тут, кажучи: «досить нам на межі своїй стати!» — і не пішли нікуди». (Проти сих замислів Святополка об'єднались Ростиславичі з Давидом, і тим часом як Святополк спровадив на них угрів, Давид покликав в поміч половців).

«Ярослав, Святополків син, прийшов з уграми — король Коломан і два єпископи стали коло Перемишля над Багром, а Володар зачинився в городі. Давид якраз прийшов від ляхів і посадив жінку свою у Володаря, а сам пішов до половців. І перестрів його Боняк, і Давид вернувсь, і пішли на угрів. І йдучи, стали на нічліг, і як була північ, встав Боняк і від'їхав від раті і почав вити по-вовчому. І одвивсь йому вовк, і почало багато вовків вити. Боняк же, приїхавши, сказав Давидові: «Побіда нам на угрів!» І другого дня Боняк ісполчив військо своє і Давидове: було Давидових 100 сот, а Бонякових 300 сот. І поділив їх на три полки і пішов на угрів. І пустив вперед [«на воропъ»] Алтунопу з 50, а Давида поставив під стягом, а сам розділивсь на два полки, по 50 на сторону. Угри ж ісполчились відділками, бо угрів було числом 100 тисяч. Алтунопа пригонив до першого заступу і, стріливши, побіг від угрів. Угри подумали, що то Боняк від них тікає і погнали за ними. А Боняк погнався за ними, рубаючи їх в плечі. Алтунопа веряувся знову і знов не допустив угрів до себе. І так кілька разів побивали їх. Боняк же розділивсь на три полки, і збили угрів у мяч, як сокіл галич збиває. І побігли угри, багато їх потонуло у Вагру, інші в Сяну, біжучи понад Сяном угору, спихали одні одних. Гонили по них два дні, рубаючи їх. Убили біскупа їх Купана і з бояр багатьох. Кажуть, що згинуло їх до 40 тисяч побитих».


Остання частина літопису, після закінчення Волинської війни, заповнена головно звістками про боротьбу з половцями, поведену князями, особливо Мономахом, після замирення Волинської війни. Тут маємо літературно оброблену повість про щасливий похід, запроектований Мономахом всупереч опозиції Святополкової дружини — тої самої, котру вже осудило оповідання про половецьку біду 1093 р.:


«Вложив Бог добру гадку руським князям, Святополкові і Володимирові, і з'їхались порадитись [«думати»] на Долобську. І сів Святополк з своєю дружиною, а Володимир із своєю у одному шатрі. І почали радитись, і почала говорити Святополкова дружина: «Не час воювати на весну, погубимо [зруйнуємо] смердів [селян] і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що ви жалуєте коней, котрими хтось оре, а сього чому не розміркуєте, що смерд почне орати, а половчин над'їде, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере, а на садибу його заїде, візьме жінку і діти, а все майно його забере, то коня його жалуєш, а його самого чому не жалуєш?» І не змогла Святополкова дружина на те йому відповісти. І сказав Святополк: «Брате, я от уже готов». І встав Святополк. І рече йому Володимир: «Се ти, брате, велике діло зробиш Руській землі». І послали до Давида і Олега, кажучи: «Ходіть на половців! будемо або живі або мертві».


Ся щаслива війна була, очевидно, з замилуванням оброблювана на різні способи сучасними книжниками і поетами. Нижче ми спинимось на прегарнім поетичнім фрагменті, використанім редактором галицької повісті про великий «мятеж» по смерті Романа. Тепер же одмітимо різні рефлекси сеї традиції в літописнім оповіданні про половецькі відносини. Бачимо се оповідання, насамперед, під рр. 1102—3: початок його, про небесні знаки, які провіщали війну з половцями і налякали людей, що не знали, чи ворожать сі знаки зле чи добро, читається під р. 1102, відділений різними записками про події осені — зими 1102—3 р. Потім наступає оповідання про похід, закінчене короткими мовами, вложеними в уста Мономаха — улюбленого героя сеї русько-половецької епопеї. Під р. 1110 читаємо вступну частину другої редакції сеї ж повісті, приложеної до походу 1111 року: про огненний стовп, що вночі став над Печерським монастирем, і була при тім блискавиця і грім — в місяці лютім: се був «вид ангельський» — являвся ангел, який на другий рік повів руських князів на половців. Але самий похід не міститься в редакції літопису, перерваному на 1110 р. запискою ігумена Сильвестра, він читається тільки в інших редакціях: тут знов оповідається про нараду Мономаха з Святополком, опозицію дружини, розповідається похід 1111 р., з іншими подробицями, і в се вплітаються різні міркування про ролю ангелів в людських ділах, похвала ангелам, зложена з різних виписок з святоотецьких писань (Златоуста, Епіфанія Кіпрського, св. Іпполіта), і, нарешті, се кінчиться фіналом походу:


«Так от, божою помочію, молитвами св. Богородиці і святих ангелів вернулися руські князі додому, з славою великою серед своїх людей і серед людей дальших, скажім — греків, угрів, ляхів, чехів, аж і до Риму дійшла ся слава, на славу Богу, завсіди, нині і во вічні віки. Амінь».


Повість сеї другої редакції, приложеної до походу 1111 р., розтинається — коли порівняти тексти суздальської і волинської компіляції — редакторською запискою іг. Сильвестра, яка кидає одинокий, властиво, ясний промінь світла на історію старого літопису:


«Игуменъ Силвестръ святаго Михаила написахъ книгы си ЛЂтописецъ, надЂяся отъ Бога милость прияти, при князи ВолодимерЂ, княжащю єму въ КыєвЂ, а мнЂ в то время игуменящю у святаго Михаіла, въ 6625, индикта 9 лЂта. А иже чтеть книгы сия, то буди ми въ молитвахъ».


Значення сеї записки пробувано зменшити, виказуючи, що літопис не має ніякого сліду, щоб його ведено в Видубицько-Михайлівськім монастирі Сильвестра, тим часом як звістки про монастир Печерський дуже часті, якраз в сій кінцевій частині літопису. Тому ролю Сильвестра зводили до простого переписання, тим часом як дійсним укладчиком мав бути печерський монах Нестор чи якийсь інший. Шахматов останніми часами ще раз попробував довести, що редакція, закінчена 1110 роком, була зроблена Нестором, котрого ім'я й стояло в титулі: «ПовЂсть врем. лЂтъ... Нестера черноризьца». Нестор, мовляв, проредагував літопис від початку до кінця, використав договори київських князів з Візантією, пододавав виїмки з грецьких джерел (з Амартола і житія Василя Нового) і зв'язав, таким чином, нашу історію з світовою: перевів «послЂдовательно, но съ насиліемъ надъ своимъ источникомъ варязьку теорію». Отже, мав право поставити своє ім'я на літопису, хоч сам був автором тільки його останньої частини.

Але я думаю, що ми таки не маємо права виключати Сильвестра з історії нашого літописання, зводити його «написання» на просте «списання» і заразом допускати, що, будучи не більше як простим копістом Несторового твору, він вимазав з заголовку його ім'я й ім'я його монастиря, про котрий літопис стільки говорив якраз в останній своїй частині. Нам невідомі відносини Сильвестра до Печерського монастиря, котрого він міг бути постриженцем, а навіть і ставши ігуменом в Видубичах, міг чути себе не більше як ігуменом одної з філій великої печерської метрополії. Але ніяк не можна уявляти собі старий Печерський монастир і маленький монастирець, заснований кн. Всеволодом при своїм дворі на Видубичах, немов якісь рівнорядні величини: сі маленькі монастирці, що групувались наоколо Печерського монастиря, жили інтересами й подіями великого монашого центру, міг ними жити й Сильвестр, так що печерські записки останніх десятиліть могли вийти і від нього. Бо я таки не бачу ніяких підстав надавати великого значення описаному варіантові заголовка «Повісті» волинського збірника, що міг бути простим випливом з пізнішої печерської традиції. Вона послідовно, протягом століть, розширяла авторство Нестора на все, так чи інакше зв'язане з Печерським монастирем, хоч єдиним певним, що вона знала про Нестора,— се було його авторство житія Феодосія, і тільки. З того могло урости потім Несторове авторство літописної повісті про печерських подвижників, з сього — традиція, що він «писав літопись» (сю традицію ми теж не можемо поки що прослідити далі назад поза редакції «Патерика» XV в.), і, нарешті, могла з сього повстати і глоса титулу «ПовЂсти»» про печерського чорноризця як списателя «Повісті».

Старий київський літопис був замкнений, таким чином, Сильвестром, видубицьким ігуменом, в 1116 р.

Чи стояла його запись дійсно там, де ми бачимо її тепер в Суздальській збірці, серед повісті про похід 1111 р., чи вона опинилась тут наслідком переробки старого київського літопису в сім місці — се для мене питання відкрите.

[Акад.] Шахматов припускав, що слідом, в 1118 р., в Переяславі, куди перейшов Сильвестр на владицтво, була переведена ще одна редакція сього літопису, доведеного до того ж 1118 р. Але се здогад, не підпертий сильними аргументами.

В одній з пізніших компіляцій, т. зв. Софійськім Временнику, заховалась передмова до одної з редакцій літопису, котру давніше дослідники датували першими роками XIII в., а Шахматов нещодавно приложив до 1090-х рр. Її автор заявляє намір довести оповідання до часів «Олександра (вар. Олекси) й Ісакія», що давніше толкували як Алексія й Ісака Ангелів, а Шахматов поставив здогад, що тут треба розуміти Алексія Комніна і його брата Ісака севастократоpa 1. Воно містить в собі таку інтересну апострофу ао своєї публіки з дружини:


«Вас молю, стадо Христово, з любов'ю: «Прихиліть уха ваші і розважте, які то були старинні князі і мужі їх, як боронили Руську землю й інші краї підбивали! Ті князі не збирали великого майна, не накладали на людей неможливих вир та продаж, але яка була справедлива вира, ту брали й давали дружині на зброю. А дружина годувалася, воюючи інші краї, билась і казала: «Братіє, потягнім за своїм князем та за Руську землю»» Не жадали, відказуючи: «Мало мені, княже, двох сот гривень!» Вони бо не вбирали своїх жінок в золоті обручі — ходити їх жони в срібних! І розмножили були землю руську. За нашу ж наситість навів на нас Бог поганих, і гроші наші, села наші, маєтки наші у них, — а ми ще від своїх злих учинків не відстаємо! Бо написано: неправдою забране багатство розвіється [і т. д.].

Отже, на будуче, братіє моя улюблена, залишім свою неситість! Будьте задоволені тим, що вам призначене і не робіть нікому насильства: процвітайте милостинею та гостинністю, страхом божим та правовірністю заробляйте собі спасення, аби й тут добре пожити і там вічному життю були причетними!»


Шахматов бачив тут відгомін незадоволень «молодшою» київською дружиною, про котрі говорять повісті з 1090-х рр. Але могло се писатись і при пізніших редакціях літопису, за тих Комненів (Олексій помер 1118 р.),— і пізніше.

Відгомони поетичної творчості: останки творів передволодимирової доби, заховані в літописі. Старий київський літопис дорогоцінний для нас також слідами поетичних творів, так чи інакше використаних його укладчиками. З огляду, що поза такими літописними фрагментами та ще згадками «Слова о полку Ігоревім» до нас з сих століть не заховалось ніяких писаних поетичних творів,— сі сліди й згадки набирають особливої вартості. Переглянувши літературний матеріал книжного походження, який міститься головно в другій половині літопису, ми звернемось тепер до перегляду слідів старої поетичної творчості, які містяться головно в її першій половині. Я нагадаю, що піввіку тому таку роботу, кінчаючи добою Володимира, проробив над нею Костомаров 2. З своїм прирожденним поетичним почуттям зробив він се настільки добре, що вказане ним здебільшого було прийняте пізнішими дослідниками і тепер можна його положити основою, доповнивши тільки новими спостереженнями.



1 Предисловіе къ Начальному Кіевскому своду и Несторова лЂтопись.— ИзвЂстія отд. рус. языка, 1908, І.

2 Преданія Первоначальной Русской лЂтописи, въ соображеніяхъ съ русскими народными преданіями въ пЂсняхъ, сказкахъ и обычаяхъ (ВЂстникъ Европы за 1873, передр. в XIII т. Монографій). Перед тим аналогічна стаття Сухомлинова «О предашяхъ въ древней русской лЂтописи».— Основа, 1861, передр. в 85 т. Сборника Петерб. академії.



В цілій силі лишається і його загальна, принагідно кинена замітка, котру я лише розвину, що нас не повинна дивувати бідність і фрагментарність, сухість і схематичність сих останків, бо літописець, змушений удаватись, за браком інших джерел, до пісень і оповідань, які з правовірного, аскетичного становища різко засуджувались як діло безбожне і бісівське, мусив старатись можливо очистити сей матеріал якраз з невідповідних для побожного оповідання поетичних форм, в які він був вложений поетами й оповідачами. Можна сказати, що укладчики літопису були в дуже клопотливім становищі, бажаючи можливо більше взяти від сеї поетичної традиції, яка консервувалась в близьких їм духом дружинних кругах і доволі добре відповідала їх власним національним, соціальним і політичним поглядам та симпатіям, а з другої сторони, як можна пильніше старались обскробати з того все, що мало «бісівську» марку, то значить носило на собі яскравіші прикмети поетичної форми і традиції. Тому в їх переповіданні тільки зрідка ми спостерігаємо якісь останки поетичної форми, якусь традиційну фразу. Здебільшого ж маємо сухий скелет оповідання, фабулу, умисно зведену до можливо тощої і непоетичної схеми, котру тільки по аналогії з темами, донесеними до нас усною традицією, можливо наново наповнити поетичним змістом. Розуміється, таке наповнення зостається все досить гіпотетичним.

З таким незвичайно сильно висушеним і спресованим букетом колись поетично закрашених або навіть поетично утворених оповідань чи пісень стрічаємось зараз на початку первісної «Повісті». Сей спресований вигляд їх був причиною, чому як пам'ятками поетичними ними взагалі досі не займались. Але хоч вони перейшли через книжницьку реторту, первісний поетичний зміст їх все ще слідний.

Автори повісті розрізняють тут кілька оповідань, які ходили про се в тодішнім Києві:

Кий княжив в роду своїм і ходив до Царгороду, де прийняв велику честь від царя.

Кий се був перевізник, що держав перевіз під Києвом.

Кий і його брати займалися звіроловством в великих лісах наоколо пізнішого Києва і поставили тут перший город.

Сестра їх була Либідь, і від неї дістала своє ім'я тутешня річка.

Ся остання тема особливо ясно вказує на поетичний характер сих київських переказів: річка могла дістати ім'я через те, що в ній утопилась чи в неї перемінилась ся сестра київських осадників, а не тому, що вона над нею жила, очевидно. Тут виразна тема поетичної саги, котрої сліди вказувано в образі «білої Лебеді», доньки короля чернігівського або обивательки київської в інших варіантах 1.

Переказ про обрів, приложений одним з редакторів літопису до аварів і аналізований свого часу Костомаровим, поруч ремінісценцій візантійських писань 2 містить елементи з оповідань про велетнів, якими уявлялись сі обри, і про погибіль гордих народів («бяху бо Обри тЂломъ велици, умомъ горди, и потреби я Богъ»). При сім цитується сучасна приповідка: «Погибоша аки Обри».

Сліди дружинної поезії виступають в оповіданні про хозарську дань 3.


«Наидоша я [Полян] Козаре, сЂдяща на горахъ сихъ въ лЂсЂхъ и рЂша Козаре: «Платите намъ дань!» Здумавше же Поляне и вдаша отъ дыма мечь. И несоша КозарЂ ко князю своему. Князь же созва старЂйшины свои, и рече имъ: «Се налЂзохомъ дань нову». Они же ръша єму: «Отъкуду?» Онъ же рече: «Въ лЂсЂ на горахъ, надъ рЂкою ДнЂпрьскою». Они же ръша: «Что суть вдали?» Онъ же показа имъ мечь. I рЂша старци козарстии: «Не добра дань, княже! Мы доискахомся оружьємъ одиноя стороны, решке саблями, а сихъ оружьє обоюдоостро, рекше мечи! Си имуть имати и на насъ дань, и на инЂхъ странахъ»...4 Якоже и бысть: володЂють бо Козары русьтии князи и до днешняго дня».



1 Халанский, Къ исторіи сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ, с. 295; він посилається в тім на Потебню, що висловився про Либідь і Лебедь як два фонетичні варіанти. — Къ исторіи звуковъ, II, с. 1.

2 Про історичну сторону Історія, I, вид., 3, с. 181.

3 Приймаю під увагу все зроблене Шахматовим для реставрації сервісного вигляду сього тексту (Разысканія, с. 540).

4 Тут подані аналогічні приклади книжного характеру, з Біблії.



Розстріленим друком я відзначив вирази, які носять особливо ясний слід старого поетичного стилю.

Шахматов недавно висловив здогад, що се хозарський переказ, який Никон печерський, гіпотетичний автор літопису, приніс з своєї Тмуторокані. Але в дійсності тема оброблена виразно з київського становища, на славу київської дружини та її тріумфів над степовиками: хозарська шабля репрезентує тут взагалі силу кочівників — печенігів, торків, половців, котрих поборює київський меч. В сім, очевидно, життєвість і тривкість сеї теми.

Історія Олега являється низкою поетичних мотивів, нанизаних на сього легендарного князя. Виступають вони здебільшого теж в дуже спресованім виді; досліди, які після старих праць Сухомлинова і Костомарова велись новішими дослідниками (Халанським, Міллером, Шамбінаго й ін.), розшифрували дещо з сих останків, але зостається ще багато вдячної роботи. Зазначимо дещо з сих мотивів:

Підступне убивство Аскольда і Діра новгородським варязьким ватажком (прототип пізнішої історії Володимира і Ярополка); обстанова — удавання купців-земляків, засідка вояків в човнах — все подробиці якогось епічного твору.

Похід Олега на Царгород, хитрий спосіб приступу в кораблях, поставлених на колеса, що перестрашили греків.

Костомаров вказував паралелю в українській казці: «Казали мені їхати водою, плисти землю — поставив воза на човен і поплив, потім човно на віз і поставив вітрило — вітер сього воза й погнав». Паралелю в билиннім репертуарі дає, очевидно, хитрий спосіб, котрим Вольга-Олег добивається до міцно замкненого міста та обеззброює його. Для неї знов цікава паралеля в оповіданні Геродота про те, як миші вирятували єгиптян, обеззброївши військо Сеннахаріба, погризши його воякам усі їх воєнні причандали. В нашім уснім репертуарі я вказав паралелю в казці про Трьомсина, що теж, як Вольга, обертається в потребі звірем, птахом, рибою і до царського двору пролазить «комашкою».

Багата дань взята з греків — тут неясний мотив в рахунку дані, подиктовані Олегом грекам (в нім криється, очевидно, якесь лукавство, котрим Олег перехитрив греків, але в переповідженні літописця воно пропало). Різні вередування Олега, котрими він підчеркував свій тріумф і багату здобич — шити вітрила з паволоки й кропини, вішати щити на царгородських воротах, «показующе побуду» і т. д. Нарешті, прихід до Києва, «неся золото, и паволокы, и овощи, и вина, и всяко узорочьє» — все се подробиці явно епічного складу.

«И прозваша Олега: вЂщий». Се звучить як вступ до другої серії оповідань, де сей «вЂщий» князь осоромлюється, стрічаючися з різними силами і чинниками, сильнішими від його хитрості. В літопису заховалась історія Олегової смерті від свого коня, котрої він не вмів утекти, не вважаючи на всякі способи обережності, прийняті ним:


«БЂ бо въпрошалъ волъхвовъ кудесникъ: «Отчего ми есть умрети?» И рече єму одинъ кудесникъ: «Княже, конь, єгоже любиши и Ђздиши на немъ, отъ того ти умрети». Олегъ же приимъ въ умЂ си, рече: «Николи же всяду на конь, ни вижу єго боле того». И повелЂ кормити и не водити єго к нему. I пребывъ нЂколько лЂтъ на дЂя єго — дондеже и на ГрЂкы иде. И пришедшю єму къ Києву и пребысть 5 лЂта, и на 5 лЂто помяну конь свой, отъ него бяху рекъли волъсви умрети Ольгови. И призва старЂйшину конюхомъ, река: «Кде єсть той, єгоже бЂхъ поставилъ кормити и блюсти єго?» Онъ же рече: «Умерлъ єсть». Олегъ же посмЂяся и укори кудесника рекя: «То ть не право молвять волъсви, но все то лжа єсть: конь умерлъ, а я живъ». И повелЂ осЂдлати конь — «Ать вижю кости єго». И приЂха на мЂсто, идеже бяху лежаще кости єго голы и лобъ голъ... И слЂзъ с коня посмЂя ся река: «Отъ сего ли лъба смертъ мнЂ взяти?» И въступи ногою на лобъ. И выникнучи змЂя и уклюну и въ ногу, и с того разболЂвся умьре».


Сухомлинов свого часу вказав дві близькі паралелі до сього оповідання, одну скандинавську, другу сербську. Ісландська сага оповідає, що Орварові Оддові напророчена була смерть від його коня Факса, і тому Одд убив Факса, закопав в глибокім рові і насипав могилу. Вернувшись потім, за триста літ, на се місце, він побачив на тім місці кінську голову і поворухав її списом. З голови вилізла ящірка і вкусила його в п'яту, і з нього він умер. Сербська казка оповідає про султана, що він діставши таке провіщання, велів відвести коня на пастівень і лишити його там,— аж той здох. Султан, гуляючи, надибав його голову і, глузуючи, штовхнув голову ногою. З голови вискочила змія і вкусила його, і султан з того помер. Українського оповідання такого ж близького досі не знайшлось.

В певнім ідейнім зв'язку з Ольговою сагою, очевидно, стоїть Боянова «припівка» про Всеслава (котрого постать, як побачимо, прийняла на себе різні атрибути Вольги-Олега) про неминучість долі: «Ни хытру ни горазду суда божія не минути».

Друга тема про «посрамлення» віщого Вольги, найблискучішого репрезентанта дружини, в стрічі з іншим, так би сказати, земським елементом знаходимо тільки в билиннім обробленні. Се стріча Вольги з Микулою Селяниновичем. Не входячи в близший розгляд сеї теми, зазначуємо поки що зв'язок між темами «Повісті» про Олега як того, що підбив Києву сусідні племена 1 і збагатив дружину багатою данню (відгомін в оповіданні про похід на Царгород) — і билинними оповіданнями про збирання дружини Вольгою Всеславичом та його походи «по дань» на різні городи, дані йому «князем Володимиром стольнокиївським» 2.



1 «БЂ Олегъ обладая Древляны, Поляны, Радимичи»...

2 Була висловлена гадка (ще Безсоновим, при його виданні пісень, зібраних Рибниковим. т. І. с. XX), що на сім епізоді відбилась історія іншого, молодшого Олега X віку, сина Святославового, тому Вольга в деяких варіантах і зветься Святославичем. Нижче я буду говорити про сей епізод і сей здогад, останніми часами підтриманий Шахматовим. Тут зазначу тільки, що сей перехід деяких мотивів з історії Олега Молодшого міг зв'язатися з епічним Вольгою тільки через ототожнення Олега Молодшого, Святославича, з старим, «віщим» Олегом.



Згадка про Володимира — се маленький, але цінний натяк на те, як епічний матеріал, зв'язаний колись з Олегом, був потім притягнений Володимировим циклем. Нижче ми побачимо, як сам Олег опинився в ролі Володимирового воєводи, і в зв'язку з сим різні мотиви з Олегового циклу розпустились в циклі Володимировім. Перед тим, в традиції книжній, різний матеріал сього циклу був розділюваний між Олегом і Ігорем, між Олегом і Ольгою, між Олегом і Святославом.

Особливо подібність імен Олега (Ольга) і Ольги мала вплив на перенесення різних звісток з Олега на Ольгу; про се я писав в своїй «Історії» (с. 447), раніше ще вказав на се Халанський. Олег і Ольга стали парою премудрих князів («Ольга же бЂ мудрЂйши всЂхъ человЂкъ» — в паралелю віщому Олегові), і відповідно до того різні теми зв'язувалися то з одним, то з другою. З огляду, що Олегів цикл був, очевидно, старший, частіше різні теми з нього потім були переношувані на Ольгу. В різних пізніших переказах з літописним оповіданням про подорож Ольги до Царгороду комбінується тема про Олегів похід. Напр., Ольга запалює Царгород голубами, так як спалила Іскоростень. В інших облога деревського міста Кольця зв'язується то з Олегом, то з Ольгою. По всякій правдоподібності, дещо з історії помсти Ольги над деревлянами належить до «примучування» деревлян Олегом. Взагалі історія підбивання ним сусідніх племен і уставлення у них «даней і уроків» мусила бути повна епічних мотивів, які пропали для нас: дещо було перенесене на Ігоря, дещо на Ольгу. В пізніших редакціях «Повісті» дещо реституйовано, але вже зовсім мертвим книжним способом, що не дає ніякого поняття про зміст сього циклу.

Реконструкція сього циклу і вияснення його відносин, на один бік, до билинної традиції, на другий — до інших, неукраїнських циклів, се дуже інтересна тема, яка заслугує пильного пророблення. Вже Орест Міллер в своїй старій праці про билинний цикл вказав на аналогії історій Олега-Вольги й Helgi, героя Едди, допускаючи, що на первісну міфічну основу образу Вольги могла налягти «печать варязької дружини». Халанський, підтримуючи сю аналогію, вказав, з другого боку, на аналогії історії Олега-Вольги й оповідань про Олександра Вел. Все се варте дальшого поглиблення і докладнішої переоцінки.

Переходимо до оповідань, зв'язаних з Ігорем. В літописі вони відбились доволі слабко, хоча різні редакції його дуже сильно вагались щодо оцінки ролі Олега й Ігоря в процесі збирання київської держави та розділу матеріалу між ними 1.



1 Про традиційну антитезу Олега й Ігоря див. в Історії, I, с. 445.



Похід Ігоря на греків являється одним з варіантів епічної теми про багату дань, хитро взяту київським князем; вона, розуміється, дуже обезбарвлена книжним переказом, але епічний елемент все-таки ясно просвічує в нім. Насамперед у сім розголосі і переляку від походу:


«Се слышавше Корсунци послаша къ Романови 1 глаголюще: «Се йдуть Русь, покрыли суть море корабли».

Такоже и Болгаре послаша вЂсть глаголюще: «Йдуть Русь, и ПеченЂгы наяли суть к собЂ».

Се слышавъ царь посла к Игореви лутьшии бояры моля и глаголя: «Не ходи, но возьми дань, юже ималъ Олегъ, и єще придамъ къ той дани».

Такоже и ПеченЂгомъ послаша паволокы и золото много».

Потім літописець переказує фінал, правоподібно, значно скоротивши подробиці походу. Ігор, дійшовши до Дунаю, скликає дружину на нараду над грецькими пропозиціями:

«Ркоша же дружина Игорева: «Да аще сице глаголеть царь, то что хощемъ боле того — не бившися имати злато и сребро и паволокы?»

Єда кто вЂсть, кто одолЂєть, мы ли они ли, или с моремъ кто свЂтенъ? Се бо не по земли ходимъ, но по глубинЂ морьстий, и обча смерть всЂмъ».


Ігор приймає се рішення, відсилає печенігів воювати болгар і вертає додому, «вземъ у ГрЂкъ злато и паволокы на вся воя».

Але найбільше історія Ігоря була оплетена епічними творами, які мали своєю темою боротьбу полян і деревлян. Без сумніву, ся тема була взагалі дуже батата мотивами, оброблювалась в різних часах, з різного становища, втягала в себе різні інші теми і комбінувалася з ними. В літописі зостались деякі останки сього циклу, дуже деформовані. Багато було, очевидно, викинено при останніх редакціях і переробках «Повісті временних літ». Шахматов присвятив чимало уваги сьому циклові, пробуючи на основі деяких пізніших варіантів (м. ін. у Длугоша) реконструювати в головних рисах основну тему, потім покриту новішими варіантами 2.



1 Ім'я імператора — очевидний додаток редактора.

2 Окрім «Разысканій» (розд. XIV), ще стаття «Мстиславъ Лютый въ русской поэзіи» (Сборникъ Харьков, ист.-фил. общ., т. XVIII, 1909). Про сю гіпотезу див. мою Історію України-Руси, I, с. 433.



Деякі гадки його справедливі, де в чім вони односторонні і настільки довільні, що можуть бути інтересні лиш як дотепні можливості. Я не можу тут заглиблюватись в розгляд сих здогадів, говорив про них на іншім місці; тут завважу, що в літописній традиції ми маємо дійсно два паралельних епічних, дружинних цикли. В однім боротьба київської дружини з Деревською землею, котра закінчилась погромом її під час київської усобищ по смерті Святослава, коли поліг останній деревський князь (з київської ж таки династії) і Деревська земля стала простою волостю Києва. В Другім — емуляція, суперництво київської Ігоревої династії з родиною Свенельда, одного з найвизначніших київських воєвод. До нас дійшло кілька епізодів з сих двох паралельних циклів, які переплітались між собою тому, що Свенельд держав Деревську землю з руки київського князя, і він і його сім'я не завсіди ясним, але, очевидно, дуже сильним способом були вмішані в київсько-деревські усобиці. Різні редактори «Повісті», очевидно, налягали то на одні, то на другі епізоди, робили зміни, доповнення, пропуски, препарували і розмішували епічний матеріал своїми політичними і морально-дидактичними міркуваннями і в результаті подали нам дуже мізерні уривки, в дуже гіркім стані, Як вихідний епізод з циклу війн київської дружини з «окольними» племенами в первісній чи в одній з найстарших редакцій «Повісті временних літ» розповідалась історія війни Ігоря з деревлянами і уличами. Війна з деревлянами пізнішими редакторами була перенесена на Олега чи пропущена тому, що перед тим сказалося про війну його з деревлянами. Війна з уличами через якийсь недогляд була упущена пізнішими редакторами і зосталася в новгородськім варіанті (Пор. реконструкційні уваги Шахматова.— Разыск., с. 102.):


«Воював Ігор на деревлян і уличів, і не піддававсь йому один город іменем Пересічен, сидів Ігор коло нього три роки і заледво взяв його. Сиділи уличі по Дніпру нижче, а по сім перейшли межи Бог і Дністер і сіли там. І прилучив Ігор уличів, і наложив на них дань, і дав її Свенельдові. І деревську дань дав йому ж».


Не може бути сумніву, що в усній традиції сі війни з деревлянами і уличами, зведені літописцем до сухої, лаконічної фрази, існували як епічна повість, прозаїчна чи співана або рецитована, одним словом, ритмована. Фраза про трилітнє «сидження» Ігоря під Пересіченом зовсім виразно вказує на епічну тему своєрідної троянської війни, правдоподібно прикрашену різними подробицями, подібними до тих, які в нашій традиції зв'язалися з облогою Коростеня і Корсуня.

Другий епізод відкривається наріканням дружини з приводу передачі Свенельдові деревської дані:


«И рЂша дружина Игореви: «Се далъ єси єдиному мужеви мъного; отроци СвЂнельжи изодЂлися суть оружьємъ и порты, а мы нази. Да пойди, княже, съ нами въ дань, да и ты добудеши и мы!» И послуша ихъ Игорь.

И приспЂ осень, и нача мыслить на Деревляны, хотя примыслити болшую дань. [Тут повторення, наслідком переробок тексту].

Иде въ Деревы въ дань и примысляше къ пЂрвой дани, а насиляше имъ, и мужи єго».


Шахматов виставив здогад, що в первіснім тексті тут було оповідання, як Свенельдів син Мстислав, прозваний Лютим, інакше Мстиша, інакше Лют, виступив проти Ігоря й його дружини в інтересах своєї дружини, котрій був віддав сю дань Ігор. Разом з деревлянами він погромив Ігоря й його дружину, і сам Ігор наложив головою. Се опирається, одначе, тільки на деякій подібності імен Свенельдового сина Мстиші (про котрого літопис нічого не говорить, крім голої згадки, що був такий) й імені деревського князя в Длугошевій «Хроніці». Він називається тут не Мал, як в літопису, a Nyszkina, або Myszkyna, і Шахматов пропонував се вважати варіантом літописного Мстиші. Се не так легко (див. деякі мої міркування в «Історії»); але що тут міг бути якийсь конфлікт з Свенельдовою дружиною і що він був темою епічного оброблення, се зовсім можливо. Він, одначе, пропав в літописнім тексті. Тільки углиблюється тема хапчивості Ігоря, котрого так розлакомила його дружина:


«И возмя дань, и поиде въ свой городъ. Идущю же ему въспять, размысли и рече дружинЂ своей: «Идете вы съ данью домови, а язъ възвращюся и похожю єще». И пусти дружину свою домови, с маломъ же дружины въвзратися, желая болшая имЂнья: Слышавше же Древляне, яко опять идеть, съдумавше Древляне съ княземъ своимъ Маломъ, и ркоша: «Аще ся въвадить волкъ въ овцЂ, то относить по єдиной все стадо, аще не убьють єго. Тако и сей: аще не убьемъ его, то вси ны погубить». И послаша къ нему глаголюще: «Почто идеши опять? Поималъ еси всю дань!» И не послуша ихъ Игорь. И шедше изъ города ИскоростЂня Древляне убиша Игоря и дружину его».


Се доволі рідка в нашій літописній традиції нота: оправдання повстання «примучених» проти київського князя-насильника і його дружини. Ми, правдоподібно, завдячуємо його якомусь творові про захланного київського князя, зложеному в інтересах Свенельжого роду, покривдженого династією і представленого в нім оборонцем покривдженої деревлянської людності від княжої захланності. Таким духом дружинного протесту проти нездар-князів, як ми побачимо, перейнята билинна традиція, В літописній він проривається особливо при конфліктах різних дружинних груп, як ми бачили вище при огляді літописного оповідання 1093 р.

В оповіданнях, переказаних літописом в зв'язку з смертю Ігоря, сі фрагменти протидинастичного твору переплітаються переказами вповні лояльного характеру, які цілком ігнорують вини Ігоря, а величають помсту його вдови Ольги і погром, заданий нею деревлянам. Деревляни, як іншими разами печеніги, представляються дурнями, котрих вчать розуму «смисленні» київські князі і мужі. Деревляне тріумфують:


«Се князя рускаго убихомъ, поимемъ княгиню єго Олгу за князь свой Малъ, и Святослава, и створимъ єму якоже хощемъ».


Ольга намовляє їх послів повеличатися перед киянами, жадати, аби їх несли перед княгинею в човнах. Кияне покірно виконують сі капризи:

Ркоша же кияне: «Намъ неволя! Князь нашъ убить, а княгиня наша хощеть за вашъ князь!» И понесоша я въ лодьи. Они же сидяху въ перегбЂхъ и въ великихъ сустугахъ гордящеся».

Ольга задоволяє амбіцію своїх київських підданців, немилосердно використовуючи глупоту і довірливість сих глухих поліщуків, справляючи їм криваві поминки по чоловіку. Літописне оповідання в різних редакціях збирає і накладає одне на одне кілька таких оповідань:

Ольга закопала живцем деревських послів, що приходили її сватати.

Вона спалила живцем найкращих старшин їх, пославши митися до лазні.

Перебила на поминальнім пиру силу деревлян, коли вони повпивались.

Спалила підступом місто Іскоростень, виманивши у нього голубів і горобців як дань і потім пустивши з запаленою сірою.

Сухомлинов вказав свого часу паралельні мотиви в скандинавських сагах: про Стіра ісландця, як він спалив в гарячій лазні небезпечних женихів його доньки, і про Ярославового зятя Гаральда, що спалив місто в Сицилії, наловивши птахів, що гніздилися в нім, і пустивши їх з огнем до міста. Він же завважив оповідання чеської хроніки Даліміля, що татари здобули Київ «голубами». Деякі балканські паралелі вказав Халанський. Коробка недавніми часами опублікував переказ з-під Іскоростеня про спалення сього міста Ольгою, але настільки близький до літописного оповідання, що се викликає підозріння щодо його народності (див. «Історія», I, с. 449). Загалом в нашій усній традиції досі не викрито мотивів, близьких до сих літописних оповідань, хоч трудно сумніватися в тім, що вони в ній були.

Під сими оповіданнями про Ольжину помсту і деревську недотепність загубилась тема про конфлікт Ігоря з Свенельдовою родиною, котрою була уведена ся деревська історія в літопис. З нею пропали, мабуть, і подробиці смерті Ігоря (я вище вказав, що тут могли загубитись і сліди закінчення першої редакції «Повісті»). Обезкровлений, обезбарвлений фінал сеї історії, мабуть, виступає потім в короткій звістці про смерть Свенельдича Люта, уведеній до літопису одним з пізніших редакторів (див. нижче), але кінець кінцем її розвій для нас затратився.

Старий мотив про те, як київські князі вміли натягати греків на багаті дарунки і дані прохоплюється в побожнім оповіданні про Ольжине схрещення. Візантійський цісар сватає Ольгу й дає їй багаті дарунки («дары многы: золото и сребро, паволокы, сосуды разноличныя»). Ольга дари бере, але сватання збуває різними хитрими викрутами (очевидно, се вже під руками книжників вони набирають тої канонічної казуїстики, з котрою виступають у літописі: в усній традиції сі викрути мусили мати інший характер). За дари обіцяє віддарувати його українськими «сирівцями» («челядь, и воскъ, и скору, и воя многы в помощь»). Але коли розлакомлений цісар присилає по те все своїх послів, Ольга відправляє їх з нічим: каже цісареві прийти за тим усім самому до Києва та постояти на Почайні стільки, скільки вона простояла в царгородському порті.

В літописнім оповіданні про Святослава ще ясно бренять ноти величавої дружинної епопеї, на жаль, сильно обезбарвленої книжним переповідженням. Місцями тільки виступають фрагменти неткнені чи менше рушені його рукою:


«Кънязю Святославу възрастъшю и възмужьшю, нача вои съвокупляти многы и храбры.

ВЂ бо и самъ хоробръ и легокъ, хотя аки пардусъ.

Войны многы творяще, а возъ по собЂ не вожаше.

Ни котла [имяше] ни мясъ варя,

Ни по тонку изрЂзавъ конину,

или звЂрину,

или говядину —

не углехъ испекъ ядяше.

Ни шатра имяше,

Но подъкладъ постлавъ, и сЂдло въ головахъ,

[Тако почиваше]

И посылаша къ странамъ глаголя: «Хочю на вы ити».


В ламаних скобках додаю, що приблизно могло бути з огляду на загальний характер ритму, а в круглих те, що додано, мабуть, літописцем для пояснення:


«Прийде Святославъ Переяславцю и затворишася Болгаре въ городЂ.

И излЂзоша Болгаре на сЂчю противу Святославу, и бысть сЂча велика, и одоляху Болгаре.

И рече Святославъ воємъ своимъ: «Уже намъ сьдЂ пасти! ПотягнЂмъ мужскы, братиє и дружино!»

И къ вечеру одолъ Святославъ, и възя градъ копьємъ, и рече: «Се городъ мой!»

И посла къ Грекомъ, глаголя: «Хощю на вы ити, и възяти градъ вашъ, яко и сий».

И рЂша Греци: «Мы не дужи противу вамъ стата, но возми дань на насъ [на себе] — и на дружину свою.

ПовЂжьте ны, колько васъ, да вдамы по числу на главы»:

И рече имъ Святославъ: «Єсть насъ 20 тысящъ».

И пререче 10 тысящь — бЂ бо Руси 10 тысящъ только.

И пристроите Греци 100 тысящь на Святослава, и не даша дани.

И поиде Святославъ на Грекы, и изидоша противу Руси.

ВидЂвше Русь, убояша ся зЂло множества вои.

И рече Святославъ: «Уже намъ нЂкамо ся дЂти, волею и неволею стати противу!

Да не посрамимъ землЂ РусьскыЂ, но ляжемы костьми.

Мьртвый бо срама не имамъ,

Аще ли побЂгнемъ, срамъ имамъ!

Не имамъ побЂжати, но станемъ крЂпко,

[Ставите крЂпко вси], азъ же предъ вами пойду,

Аще моя глава ляжеть, то промыслите собою!»

И рЂша вои: «Идеже глава твоя, ту и своя главы сложимъ!»

И исполчиша ся Русь и Греци противу, и бысть сЂча велика,

И сразиста ся полка, и оступиша Греци Русь,

И одолЂ Святославъ, и бЂжаша Греци.

И поиде Святославъ къ граду, воюя и грады розбивая

(иже стоять пусти и до днешняго дне)

И посла царь, глаголя сице:

«Не ходи къ граду, възьми дань на насъ, єже хощеши>.

(За маломь бо бЂ не дошелъ Цареграда).

И даша ему дань. Имашеть же и за убиєныя глаголя яко: «Родъ єго возьметь».

Възя же и дары многы и возвратися въ Переяславецъ съ похвалою великою».


Се один з варіантів уже звісної нам теми про багату дань, узяту з греків.

На тему Святославової мови до дружини маємо інтересний варіант в одній редакції т. зв. «Моленія Данила»: «Яко рече Святослав, син Ольжинъ, идя на Царьградъ съ малою дружиною: «Не вЂдомо ны єсть, братнє, ити: граду ли отъ насъ плЂнену быти, или будетъ намъ отъ града погибнути. Аще Богъ по нас, то кто на ны?» (вар.: «Якоже Богъ повелить, тако и будетъ»). Остання фраза може і книжного походження, але цілий фрагмент може бути відгомоном якоїсь старої епічної традиції.

Щодо епізоду, який читається в теперішнім літописнім оповіданні, про те, як цісар випробував вдячу Святослава, посилаючи йому різні дарунки, то ми знаємо його як самостійну епічну тему, котра приходить між іншими і в наших величальних піснях. Шахматов вважає се за «вставку» котрогось з пізніших редакторів; в дійсності се сполучення мотивів могло походити і від першого укладчика, але пробу вдачі Святослава, мабуть, треба вважати за самостійну тему, прилучену до основного епосу про Святославові походи. Паралелю маємо в оповіданні про Олега, котрого греки хочуть спокусити на їжу і вино, що виносять йому на знак покори з Царгороду, але мудрий Олег не приймає його, бо устроено съ отравою». Лицарський Святослав так само не спокушається на багаті дарунки і переконує греків в неминучості покори:


Съзва царъ въ палату бояры своя и рече имъ: «Что створимъ, яко не можемъ стати противу єму?» И ркоша ему бояре: «Поели къ нему дары, искусимъ Ї, любезнивъ ли єсть злату или паволокамъ?» Послаша къ нему злато и паволокы, и мужа мудра,— рЂша єму: «Глядай взора єго, и лица єго, и смысла єго». Онъ же вземъ дары и прийде къ Святославу. И повЂдаша Святославу, яко придоша Греци съ поклономъ, и рече: «Въведите я сЂмо». И приидоша и поклонишася єму, и положиша предъ ним злато и паволокы. И рече Святославъ, прочь зря, отрокомъ своимъ: «Схороните!» Они же придоша ко царю, и съзва царь бояре. РЂша же послании, яко «Придохомъ к нему и вдахомъ дары, и не возрЂ на ня, и повелЂ схоронити». И рече единъ: «Искуси и' єще, пошли єму оружьє». Они же послушаша єго и послаша єму мечь и ино оружьє. И принесоша єму мечь, онъ же примъ, нача хвалити и любити и цЂловати царя. Придоша опять ко царю и повЂдаша єму вся бывшая. И рЂша бояре: «Лють сей мужъ хощеть быти, яко имЂнья не брежеть, а оружьє ємлеть. Имися по дань!»


Інший епос про Святослава, навпаки, ставиться до його воєнних подвигів більш критично. Коли перший величає Святослава з становища мандрівного дружинного лицарства, сей другий осуджує його діло з становища інтересів землі. Святославова охота до авантюр, до багатих чужих країв, і занедбування своєї батьківщини не подобається тим кругам, де складався сей другий. Сама собою приходить на думку аналогія з засудом хапчивості Ігоря в його відносинах до деревлян, зазначеним вище, і насувається питання: чи не з того ж джерела, зв'язаного з конкуренцією Свенельдового роду з Ігоревим, виходить і ся критика 1.



1 Я вказав на різницю сих двох оцінок в Історії, I, с. 459. Шахматов здогадувавсь, що перша, більш панегірична, походить з болгарського джерела, друга — більш холодна і критична — з місцевого, руського. Я вказав там на повну неправдоподібність такого болгарського джерела.



Поки Святослав воює в Болгарії, прийшли на Русь печеніги і обступили Київ, так що з великою бідою вдалось устояти против них:

«И послаша Кияне къ Святославу глаголюще: «Ты, княже, чюжей земли ищешь и блюдешь, а своєя ся лишивъ. Мало насъ не възяша ПеченЂзи, и матерь твою и дЂтий твоихъ. Аще не поидеши ни оборонити насъ, да пакы ны возьмуть. Аще ти не жаль отчины своєя, ни матере стары сущи, и дЂтий своихъ?»


Святослав послухав сього докору, прибув до Києва і відігнав печенігів, але ся очевидна гроза, яка насувалась на Русь від степу, не зробила його більш дбалим про свою вітчину. «Жалував» біди, яка сталась від печенігів, але таки сам лишитися і стерегти Києва не хотів:


«Рече Святославъ къ матери своєй и къ боярамъ своимъ: «Не любо мы єсть КыєвЂ быти, хощю жити Переяслави на Дунай, яко то єсть среда земли моєй, яко ту вся благая сходяться: отъ Грекъ злато, паволокы, вина, овощеве разноличныя, ис Чехъ же изъ Угоръ сребро и комони, изъ Руси же скора и воскъ, медъ и челядь».


Ледве вдається його намовити, щоб зістався поховати матір, що разболілась смертельно. Ледве поховавши, роздав волості синам і пішов назад до Болгарії. Розгромивши болгар і греків, рішається іти на Русь тільки на те, щоб звідти привести більше дружини для забезпечення своїх нових позицій:


«ВидЂвъ же мало дружины своєя, рече въ собЂ: «Єда како прельстивъше избиють дружину мою и мене». БЂша бо мнози погибли на полку. И рече: «Пойду въ Русь, приведу боле дружины». И поиде въ лодияхъ».


Пізніший редактор літопису, котрому впали до рук умови київських князів з Візантією і треба було вставити і умотивувати умову Святослава з Цімісхієм, вкладає йому в уста розважніші міркування: Святослав уважає, що по тім як греки згодились йому давати дань, сим можна й задовольнитись і зістатись на Русі, «коли ж [цар] не буде давати дані правильно, то, зібравши більше війська, знову підемо з Русі на Царгород». Але се розминається з характеристикою епічної традиції, в котрій Святослав, як і Ігор, гине жертвою захланності:


«Послаша Переяславъци къ ПеченЂгомъ глаголюще: «Се идеть вы Святославъ въ Русь, вземъ имЂниє много у Грекъ и полонъ бещисленъ, съ маломъ дружины». Слышавше же Печенъзи заступиша пороги. И рече єму воєвода отень СвЂнгельдъ: «Пойди, княже, на конихъ около, стоять бо Печенъзи в порозЂхъ». И не послуша єго и поиде въ лодьяхъ. И приде Святославъ къ порогамъ, и не бЂ льзЂ пройти порогъ. И ста зимовати в БЂлобережьи. И не бЂ у нихъ брашна уже, и бЂ гладъ великъ, яко по полугривнЂ голова коняча. И зимова Святославъ ту. ВеснЂ уже приснЂвъши, поиде Святославъ въ порогы. И нападе на нь Куря, князь печенЂжьскый. И убиша Святослава, възяша главу его, и въ лъбЂ єго съдЂлаша чашю, оковавъше лобъ єго, и пияху в немь».


Пізніші історичні збірники розвивають сю тему — чи на підставі якоїсь писаної традиції, нам досі не звісної, чи влучно потрапляють в тон старого епосу. На чаші, зробленій з черепа Святославового, зроблено напис: «чюжихъ ища, своя погуби». Чашу переховують донині в скарбі князів печенізьких, і молоді п'ють з неї на весіллях, в коморі, примовляючи: «Який сей чоловік був, котрого се череп, такий нехай буде і той, що родиться від нас».

І так знов тут виступає антитеза мудрого Свенельда, який таки урятував свою дружину, промкнувшися на конях до Києва, і нерозважного, захланного Святослава, який пожалував кинути свої багажі, забрані від греків і болгар багатства, і марно згинув з своєю дружиною, зоставивши тільки славу сліпої хоробрості і авантюрничості. Вона дає нам ключ, відки йде ся критика Святославової діяльності і взагалі критичне освітлення політики київської династії.

В сю історію входить епізод з іншого епічного циклу — русько-печенізьких відносин, хронологічно перший в тім роді. Мотив — малолітній богатир. Як ми знаємо, він незвичайно популярний в усній поезії і в літописній традиції представлений цілим рядом фрагментів. Сей перший епізод в літописі приложений до часів Святославової війни в Болгарії, але се зв'язок доволі механічний, правдоподібно, зроблений самим літописцем. Справедливо завважено, що печеніги в сім епізоді сподіваються приходу князя з-за Дніпра, зі сходу, а не від полудня, з Болгарії: коли за Дніпром дружина почала трубіти, печеніги думають, що се йде князь. Чи в епосі розумівся Святослав, чи взагалі князь, се теж може бути всяко.

Тема оповідання — перехитрення дурних печенігів, які застукали Київ в дуже трудній хвилі, зовсім безборонним, але випустили з рук. В оповіданні сполучаються два мотиви, окремі і самостійні — хитрощі хлопця, що пробився через печенізьке військо, і хитрощі воєводи, який умів удати наближення княжого війська і змусити сим страхом орду до відступу. Наслідком сполучення різних мотивів вийшли деякі непослідовності в фразеології, які стараюсь усунути:


«Оступиша Печенъзи градъ въ силЂ велицЂ, бещисльно множьство около града. И не бяше льзЂ из града вилЂзти, ни вЂсти послати. Из-немогаху людьє гладомъ и водою — не бяше льзЂ коня напоити на Лыбеди ПеченЂгы [через печенігів]. Собравшеся людье оноя страны ДнЂпра в лодьяхъ, об ону страну стояху, и не бЂ льзЂ внити въ Киевъ ни єдиному ихъ, ни из града к онЂм. И въстужиша людье въ градЂ и рЂша: «НЂсть ли кого, иже бы моглъ на одну страну дойти и рещи имъ: «Аще не подступите заутра, предати ся имамы ПеченЂгомъ». И рече единъ отрокъ: «Азъ прейду». И ръша: «Иди». Онъ же изиде изъ града о уздою и ристаше сквозЂ Печенъгы и глаголя: «Не видЂли коня никтоже?» БЂ бо умЂя печенЂжьскы и мняхуть й своего. И яко прнближися к рЂцЂ, свергь порты сунуся въ ДнЂпръ, и побреде. ВидЂвшн же Печенъзи устремишася на нь стрЂляюще єго и не могоша єму ничтоже створити. Они же видЂвше с оноя страны и приЂхаша в лодьн противу ему и взяша и' в лодью и' привезоша и' къ дружинЂ. И рече имъ: «Аще не подступите заутра къ городу, предати ся хотять людьє Печенъгомъ».


Наступає друге оповідання, логічно досить слабо зв'язане з попереднім. Героєм виступає воєвода задніпрянського війська Претич, який думає не про те, як би визволити від голоду і згаги обложену людність, а тільки — вирятувати княжу родину:


«Рече же воєвода ихъ Претичь: "Подступимъ завтра в лодьяхъ и попадше княгиню и княжичЂ, умчимъ на сю страну. Аще ли сего не створимъ, погубити ны имать Святославъ". Яко бысть заутра, всЂдъше въ лодьи противу свЂту и въструбиша вельми. И людьє въ градЂ кликнута. Печенъзи же мнЂша князя пришедша, побЂгоша разно отъ града. И изиде Ольга со унуки и с людми к лодьямъ.

ВидЂвъ же се князь печенЂжьский, въвратися единъ къ воєводЂ Претичю и рече: "Кто се приде?" И рече ему: "Людье оноя страны". И рече князь печенъжьский: "А ты князь ли єси?" Онъ же рече: "Азъ єсмъ мужъ єго, и пришелъ єсмь въ сторожЂхъ, и по мнЂ идеть полкъ со княземъ, бес числа множьство". Се же рече грозя имъ. Рече же князь печенъжьский ко Претичю: "Буди ми другь". Онъ же рече: "Тако створю". И подаста руку межю собою. И въдасть печенЂжский князь Претичю конь, саблю, стрЂлы. Онъ же дасть ему бронЂ, щитъ, мечь. И отступиша Печенъзи отъ града".


Далі останки Свенельдової епопеї переплітаються з епічною традицією про усобицю Святославичів. Кілька окремих тем виступають зовсім виразно, але розмежувати їх нелегко; під руками книжників-редакторів вони стратили занадто багато і звелись не раз до голих схем. Свенельдова епопея відчувається в сих епізодах: Свенельдич Лют на ловах стрівся з Святославичом Олегом, князем деревським, і довідавшись, що се Свенельдич, Олег убив його. Свенельд, що став першим воєводою Ярополка по смерті його батька, бажаючи відомститися за смерть сина, намовляв Ярополка на Олега: йти на нього походом і забрати його волость. Ярополк справді пішов походом на Деревську землю. В битві під Вручим Олега погромлено, і сам він згинув, упавши з мосту в рів, серед стиску, який стався на мості 1. Коли Ярополк довідався про се, він велів розшукати бодай трупа його.



1 Ся катастрофа на мості дала привід зв'язати з сим епізодом билинну історію про Вольгу', котрого дружина, «силушка великая», погинула на «поддЂльныхъ мосточках», пороблених мужиками гуршівськими, як він пішов добувати від них «получку»: «мосточки всЂ надломилися», і «сила вся въ рЂченькЂ подвалялася» (ПЂсни, собр. Рыбниковымъ, I, ч. 4). Безсонов, видаючи сю билину, висловив здогад, що тут мова про Олега Святославича, і город Гуршівець (вар. Гурчевецъ, Куржевецъ і т. д.)—се літописний Вручій (Овруч). Дальше пішли, розвиваючи сю гіпотезу, Квашнін-Самарін і Шахматов: городи, отримані Вольго'ю від Володимира: Гурчевець, Оріховепь і Крестьяновець — вони толкували як Вручій, Корческ і Коростень і підтримували гадку про зв'язок билинного оповідання з історією Олега Святославича. Я, можливо, ще повернуся до сього здогаду, тут тільки зазначу ідейний зв'язок сього епізоду з епосом про деревлян і Свенельда в мотиві про відпор, який ставиться людністю княжій дружині при зборі дані,— я вказував на се в своїх раніших працях.



Зрана і до полудня витягали трупи з рову, і нарешті, на самім споді, знайшли тіло Олега, винесли й положили на коврі. І прийшов Ярополк, плакавсь над ним, і сказав Свенельдові: «Бачиш, сього хотів ти?»

В старшій версії літопису історії про смерть Люта нема, ініціатором походу на Олега, нічим не мотивованого, являється злий геній Ярополка, воєвода Блуд, він підбиває його на Олега, а потім зраджує для Володимира. Очевидно, пізніший редактор, щоб умотивувати війну з Олегом, використав Свенельдову епопею, яка продовжувала сим епізодом історію старої ворожнечі двох династій. Але кінець її для нас пропав. Дослідники, старші і новіші, досить дотепно пробували її зв'язати з історією Володимира і його перемоги над Ярополком: Малуша, мати Володимира, і Добриня, її брат і опікун, за поміччю різних кон'юнктур і поправок літописного тексту робилися дітьми Мала, князя деревського, або Мстиші Свенельдовича, і Володимир, Свенельдів внук по матері, в останнім рахунку, убиваючи Ярополка, убійника Олегового, ставав ніби месником покривдженої Деревської землі і Свенельдової династії. Але все се занадто гіпотетичне 1.



1 3 старшої літератури статті Прозоровского і Срезневського в «Записках Петерб. акад.», т. V, з новішої — згадані праці Шахматова (с. 135). Про сі здогади в Історії, I, с. 469—470.




Поетичні твори Володимирового циклу. Війна Ярополка з Олегом в кожнім разі служить прелюдією першого Володимирового виступу. Вона накликає на Ярополка похід Володимира: він злякавсь, що за Олегом прийде черга і на нього, тому заздалегідь вибрався за море: шукати варязької помочі на Ярополка. Як в дійсності, з історичного становища, треба розуміти сей конфлікт, про се я говорив на іншім місці і тут не вважаю потрібним повторяти. Зовсім справедливо помічено було, що на представлення сеї усобиці Святославичів вплинула пізніша і свіжіша в пам'яті літописців усобиця Володимировичів: побивання братів Святополком, роля Ярослава новгородського як конкурента київського «збирача земель» і т. д. Се відчувається в характеристиках і стилізації. Чорною фігурою того епосу, про котрий хочу говорити, виступає фігура Блуда, як в пізнішій усобиц! вся чорнота зібрана на Святополку. Епос, очевидно, мав завданням змалювати постать такого злого дорадника-погубителя, одного з таких, «котрі, прийнявши від князя або господина честь або дари, мислять на голову і пагубу свого князя», як се пояснює літописець в своїм коментарі до своїх витягів з сього епосу (коментар сей, розуміється, упускаю):


„Приде Володимеръ Кыєву съ вои многы, и не може Ярополкъ стати противу. И затворися в Кие†с людми своими и съ Блудомъ. Володимеръ же посла къ Блуду съ льстью глаголя: "Поприяй ми! аше убию брата своего, имЂти тя хощю в отца мЂсто, и многу честь возмеши отъ мене. Не азъ бо почахъ братию бити, но онъ, азЂ же того убоявся придохъ на нь». И рече Блудъ къ посломъ Володимеремъ: "Азъ буду тобЂ в серце и в приязньство», Сълаше къ Володимерю часто, веля пристряпати къ граду бранню, а самъ мысля убити Ярополка. Гражаны же не бЂ льзЂ убити єго. Блудъ же не възмогъ, како бы убити и, замысли лестию, веля ему не излазяти на брань изъ града. Льстяче же рече Блудъ Ярополку: «Кыяне слються къ Володимеру глаголюше: "Приступай къ граду, яко предамы ти Ярополка!" ПобЂгни за градь!" И послуша єго Ярополкъ, избЂгъ предъ нимь затворися въ градЂ Рольни на устьи Ръси. А Володимеръ вниде въ Кыєвъ и осЂде Ярополка въ Родьни. И бЂ гладъ великъ въ немь, и есть притча до сего дня: "БЂда акы в Родьни".

И рече Блудъ Ярополку: «Видиши ли. колько вой у брятя твоего? Нама ихъ не пребороти! Твори миръ съ братомъ твоимь». Льстя подъ нимь се рече. И рече Ярополкъ: «Тако буди! И посла Блудъ къ Володимеру сице глаголя, яко «Сбысться мысль твоя, яко приведу къ тобЂ Ярополка и пристрой убити и'». Володимеръ же то слышавъ въшедъ въ дворъ теремьный отень, сЂде тутъ съ дружиною своєю. И рече Блудъ Ярополку: «Пойди къ брату твоєму и рци єму: "Что ти ни вдаси, то азъ приму"! И поиде Ярополкъ. Рече же єму Варяжько: «Не ходи, княже! убитоть тя! побЂгни въ ПеченЂги и приведеній вои». И не послуша єго. И прийде Ярополкъ къ Володимеру. Яко полЂзе въ двери, подъяста й два Варяга мечема подъ пазусЂ, Блудъ же затвори лверЂ и не да по немь ити. й тако убиенъ бысть Ярополкъ.

Варяжько же видЂвъ, яко убиєнъ Ярополкъ, бЂжа съ двора въ Печенъгы и много воева на Володимера съ Печенъгы. И єдва приводи и' заходивъ къ нему ротЂ».


Літописне переповідження сього епосу «про льстивого Блуда і вірного Варяжька», в багатьом аналогічного до пізнішої історії убивства Бориса і його вірного отрока Георгія, в теперішнім викладі перебите іншою епічною історією чи, властиво, фрагментом з великого і цікавого циклу «Володимирових сватань», а саме історією його війни за полоцьку княжну Рогнідь. Се пізніша вставка, яка зовсім механічно перериває розвій оповідання. В цілості повість читається в суздальськім збірнику під р. 1128, з нагоди конфлікту Мстислава Вел. (Мономаховича) з полоцькими князями:


«О сихъ же Всеславичехъ сице есть, яко сказаша вЂдущии: Яко Рогволоду держащю и владЂщю и княжащю Полотьскую землю, и Володимеру сущю НовЂгородЂ, дЂтьску сущю еще и погану, и бЂ у него уй єго Добрыня воевода, хороборъ и наряденъ муж. И сь посла к Роговолоду и проси у него дщере за Володимера. Онъ же рече дъщери своей: «Хощеши ли за Володимера?» Она же рече: «Не хочю розути робичича, но Ярополка хощю». Слышавъ же Володимеръ разгнЂвася о той рЂчи, оже рече: «Не хощю я за робичича». Пожалися Добрыня и исполнися ярости. И поємъше вои идоста на Полтескъ и побЂдиста Роговолда. Рогъволодъ же вбЂже в городъ. И приступивъше к городу и взяша городъ. и самого [князя Роговолода] яша и жену єго и дщерь єго. И Добрыня поноси ему и дщери єго — нарекъ єй робичича. И повелЂ Володимеру быти с нею предъ отцемь єя и матерью. Потомъ отца єя уби, а саму поя женЂ и нарекоша єй имя Горислава. И роди Изяслава [батька полоцької династії].

Поя же паки [Володимир] ины жены многа и нача єй негодовати, НЂколи же єму пришедшю к ней и усунувшю, хотЂ [Рогнідь Володимира] зарЂзати ножемь. И ключися єму убудитися, и я ю за руку. Она же рече: «Сжалилася бяхъ, зане отця моєго уби, и землю єго полони, мене дЂля, и се нынЂ не любиши мене и съ младенцемъ симь». И повелЂ єй устроитися во всю тварь цЂсарьскую, якоже в день посяга [подружа] єя, и сЂсти на постели свЂтлЂ в храминЂ, да пришедъ потнеть ю. Она же тако створи и давши мечь сынови своєму Изяславу в руку нагъ и рече: «Яко внидеть ти отець, рци выступя: "Отче! єда єдин мнишися ходя?" Володимеръ же рече: «А хто тя мнЂлъ сдЂ?» И повергъ мечь свой и созва боляры и повЂда имъ. Они же рекоша: «Уже не убий єя, дЂтяти, дЂля сего, не въздвигни отчину єя и дай єй с сыномъ своимъ». Володимеръ же устрой городъ и да има, и нарече имя городу тому Изяславль.

И оттолЂ мечь взимають Роговоложи внуци противу Ярославлимъ внукомъ».


Як бачимо, се одна з найкращих, найбільш повних і суцільних епічних парафраз. Розуміється, форма страчена і колористика також, але тема віддана досить повно, включно до сього закінчення, яке пояснює завдання сього епосу — об'яснити традиційну ворожнечу династії Ярослава Київського й Ізяслава Полоцького (до речі, пояснення, яке не дуже рахується з княжою генеалогією, бо Ярослав був таким же сином Рогніди і внуком Рогволода, як і Ізяслав полоцький). Сей мотив зв'язувано з завзятою боротьбою з полоцькими князями, поведеною Мстиславом Великим в 1120-х рр., оповідання вписано до літопису під 1128 р., очевидно, в зв'язку з сею боротьбою, але воно, розуміється, старше, про се свідчить уже те, що початок його, в коротшім викладі, але з буквальними подібностями, війшов уже до оповідання про усобицю Святославичів, в одній з останніх редакцій «Повісті временних літ», себто не пізніше другого десятиліття XII в. Вступ оповідання інтерпретовано як поклик на поетів-співців (відущїї — грецькі «аойди»: співці-поети, буквально те саме, що «відущі»), хоча більше в такім розумінні се слово не приходить. З-поміж билинних варіантів найбільше подібності вказувано в билині про добування Володимирові жінки Добринею і Дунаєм: в деяких варіантах її Добриня ще грає головну ролю, в інших його відсунув на другий план Дунай, ставши взагалі центральною фігурою билини, так що сама Володимирова женячка відійшла назад перед трагічною долею Дуная. Через се взагалі сей билинний варіант має тільки дуже загальні подібності з епопеєю Горислави. З німецького епосу вказувано на подібності сватання різних варварських королів в Кудруні, в Тідрексазі, в Нібелунгах і т. зв. поемах ломбардського циклу, одначе сі подібності більше належать до ролі свата, ніж самого жениха, що являється центральною фігурою в історії Горислави 1. В варіантах, переказаних літописом, постать Володимира в усім циклі легенд, з ним зв'язаних, все-таки домінує доволі виразно; поруч нього впливова і активна фігура Добрині, його пістуна і дорадника, грає другорядну ролю. Пізніше ся постать, очевидно, розщеплюється, роля Добрині ділиться між різними «хоробрими», а Володимир стає все більш пасивною і декоративною фігурою. Про се будемо говорити далі, в огляді билинної традиції.

Інші історії з циклу Володимирових сватань в літописі не заховали такої свіжості. В тій формі, як ми тепер читаємо їх в «Повісті врем, літ», перед нами дуже збитий і стертий, а при тім дуже складний комплекс різних епічних, мотивів, фрагментів і простих ремінісценцій. Очевидно, книжники і редактори літопису кілька разів переробили його, і тепер тяжко визнатися в тім, як виглядав сей матеріал сам по собі.

Новіші дослідники багато працювали над ним, почавши особливо від тисячоліття схрещення 988 р., щоб витиснути звідси найбільше фактичних подробиць. Новішими часами дав нову притоку сим студіям ак. Шахматов своєю пробою реставрації в первіснім виді того, що він назвав «Корсунською легендою» 2.



1 Кирпичниковъ. Поэмы ломбардскаго цикла, 1874; Халанскій, Великорусскія былины кіевскаго цикла, 1885; Лобода, Русскія былины о сватовствЂ, 1904.

2 Корсунская легенда, в II т. «Сборника на честь Ламанского, 1904; інша література і критичні замітки до неї в Іст. Укр., I, 3 вид.



Він приймав при тім, що редактори літопису компілювали і комбінували, маючи вже книжне оброблення традиційного епічного і легендарного матеріалу, так що сей матеріал пройшов принаймні двічі через книжну реторту, дуже багато при тім стративши і в змісті і в характері. Над сим ще, дійсно, буде багато праці. Не входячи в подробиці, я зазначу тільки головніші теми сього книжного циклу легенд про Володимира:

Незвичайне заласся Володимира до жінок. В літописі заховались тільки деякі сухі тези, препаровані книжником. Вичисляючи кілька жінок і синів Володимира, він завважає:


«БЂ Володимеръ побЂженъ похотью женьскою, и быша єму водимыя [жінки] — наложьницъ бЂ у него 300 ВышегородЂ, а 300 БЂлЂгородЂ, а 200 на Бересто†в селци єже зовуть Берестовое: и бЂ несытъ блуда, приводя к собЂ мужьскыя жены и дЂвицЂ растляя».


Може бути, що сюди ж належить і історія про те, як він забрав Ярополкову жінку, хоч, вважаючи на різні подробиці, її скорше можна зв'язати з історією Святополкових злодійств, як дідично обтяженого злочинця.

Похід Володимира по грецьку царівну. Його вступною прелюдією стає облога Корсуня. Але згодом ся облога сама стає центром епосу, до певної міри чимсь паралельним до облоги Пересічна. Володимир обступає місто й заповідає грекам, що буде стояти хоч би й три роки, греки не слухають і борються, хоча й знемагають. Володимир велить сипати великий вал під містом, щоб перейти мури,— греки ночами крадуть насипану землю й виносять до міста. В поміч приходить корсунський піп Анастас, який поучує Володимира перейняти воду, що йде до міста рурою. Володимир велить перекопати руру, і тоді «людьє изнемогаша водною жажею и предашася».

Київські книжники розробили сей варіант в зв'язку з історією схрещення Володимира, і в такій формі ми маємо його в літописі. Володимир обіцяє охреститись, коли йому вдасться здобути місто за поміччю Анастаса; ставить церкву на тій землі, яку сипали корсуняне, крадучи з його валу; Анастас потім стає на чолі київської церкви, заснованої Володимиром.

Інший варіант, більш свобідний від сих побожних рук, захований в різних пізніших збірниках, оповідає сю корсунську історію як епізод Володимирових сватань, зв'язуючи її з «блудною ненаситністю» Володимира (котра кінець кінцем, божим судом, під рукою книжника, приводить Володимира до правдивої віри). «Володимир був блудник», мав стільки і стільки жінок, стільки і стільки сот підложниць — те, що бачили ми вище. «І послав воєводу свого Олега («князя Олега» — очевидно, пізніший додаток) до корсунського князя просити за себе доньку його. Князь же корсунський дуже з того посміявсь, «що сей поганий робить». Володимир збирає військо, бере Корсунь в облогу і стоїть під ним шість місяців. Варяженин іменем Жберн пускає з міста стрілу до варязького полку Володимира, щоб сю стрілу донесено до Володимира, а на ній написано: «Княже Володимире! Приятель твій Жберн пише тобі: Хоч будеш стояти з усім військом під городом рік і два і три, не візьмеш Корсуня, бо корабельники приходять земляною дорогою з питтям і стравою до городу». Володимир закопав сю дорогу і по трьох місяцях город мусив піддатись. «Князя Корсунського з княгинею взяв, а дочку їх узяв до себе до шатра, а князя з княгинею прив'язав до шатерної сохи і з їх донькою перед ними беззаконство сотворив». (Паралель до історії Рогніди). «І по трьох днях велів князя і княгиню вбити, а доньку їх дав за боярина Жберна, з великим маєтком, і в Корсуні його ж поставив намісником».

По сім наступає нова історія: «І не розпустив від себе полків, а послав воєвод своїх Ольга та Жберна до Царгороду, до царя Константина і Василя просити за себе їх сестру Анну». «Коли,— рече,— не дасте її за мене, вчиню вашому городові те, що й Корсуневі». (Пор. оповідання про Святослава). Царі збирають «вселенський собор» і ставлять Володимирові, як в літописі, умовою схрещення. Володимир годиться і посилає «скорі посли». Царівна Анна приїздить до Корсуня, але Володимир зостається у власті своєї пристрасті. Перед самим схрещенням він хоче «вмалЂ нЂчто беззакониє сотворити» (вар.: «хотя безвЂріє сотворити»), очевидно, щось в стилі історій про Рогнідь і доньку «корсунського князя». Але тут мішається божа сила — «нападе на него струпие». Володимир настрашивсь, охрестивсь сам, охрестив військо, струпи з нього спали «аки рыбія чешуя», і він стає новим чоловіком 1.

Як бачимо, під впливом спеціально корсунської легенди, культивованої в київських кругах (мабуть, передусім духовними, виведеними з Корсуня, і їх потомством, що дідично займали різні місця при церкві Богородиці, де були зложені корсунські святощі) 2, корсунський епізод розростається.



1 Найновіші тексти з збірника XVII в. (купця Плігіна, тепер Академії Наук) видав Шахматов в праці «Корсунская легенда о крещеніи Владимира» (Сборникъ, поев. Ламанскому, II, 1908), з ним ще один короткий варіант. Перед тим Жданов і Халанський звернули увагу на коротку парафразу його в Володимировім житії, виданім Соболевським з одного збірника XV в.— Ждановъ, Рус. былевой эпосъ, с. 192; Халанскій, Экскурсы въ область древ, рукописей.— Записки Харків, університету, 1902.

2 Шахматов справедливо вказав на рязанську традицію про десять поколінь Евстафія Корсунського, що були священиками при церкві Миколи Зарайського, де був поставлений образ Богородиці, привезений сим Евстафієм. Так могло бути і в київській церкві Богородиці.



В різних варіантах він стає самоціллю, самостійною цілістю в ланцюгу Володимирових сватань. Поруч нього сходить на другий план, блідне і забувається інший, без сумніву, колись центральний і кульмінаційний епізод походу за царівною на сам Царгород. З одного боку, коштом його розрісся корсунський епізод, з другого боку, заслонила його пізніша легенда Мономахова.

Літописці відкинули сей похід на Царгород як вигадку нереальну. Поза літописом теж досі не стрілось скільки-небудь суцільного тексту, тільки різні натяки, які виступають з-поза Мономахової легенди. В Історії України я вказав на них, ширше не буду спинятись тут. Завважу, що ті спільні, загальні мотиви походу на Царгород за добичею і дівчиною, котрі в літописній традиції в їх добичній часті зв'язано з старим Олегом, але в усних варіантах (в колядках) вказують на Царгород як на таке місце, звідки особливо почесно дістати дань і дівчину,— вони по всякій імовірності зв'язувались в старій традиції також і з Володимиром. Се був, очевидно, найвищий, кульмінаційний епізод його сватань. Відти він діставав, чи, скорше, йому діставали, і царівну, і цісарські регалії, мабуть, і всякі християнські дорогоцінності.

Старий Олег, перше ніж дістав в літописі свій княжий ранг і місце в хронології, довго плавав в ролі виконавця сього походу без конкретніших означень: то як самостійний ініціатор сього походу, на свою славу і честь, то як воєвода якогось князя. В старшій редакції «Повісті временних літ» він воєводою Ігоря, в згаданій редакції «Корсунської легенди» воєводою Володимира.

Халанський висловив здогад, що дещо з Олегової діяльності в ролі Володимирового воєводи перейшло потім на Eligias-a (вар.: Elegast, Elygas, Ylias, Yljas й ін.), руського князя з «Гартена» (Ногартена — Новгорода), героя німецької поеми про Ортніта (першої пол. XII в.). Він виступає тут в ролі, аналогічній з роллю Добрині при Володимирі, з одної сторони, з Олеговою роллю — з другої. Eligas, вуй, найближчий міністр і помічник ломбардського короля Ортніта, разом з волхвом Альберіхом (котрого Халанський зв'язував з Вольгою-Волхвом) він помагає Ортнітові дістати доньку єрусалимського короля з кріпкого міста Судерса, котрий вони здобувають різними хитрощами і відвагою. Тідрек-сага, розроблюючи тему про короля «Гертніда» новгородського (Holmgard — Новгород), називає Ylias-a, навпаки, його сином, братом Володимира, «короля грецького», тільки не від жінки, а від підложниці. Він виступає тут як намісник Володимира в Греції, «ярл грецький» 1.



1 Халанскій, Къ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ.— Ж. Мин. H. П., 1902, VIII, і в Archiv fur slav. Philologie. т. XXV, його стаття Hias von Reupen und Hja Myromec, з критичними замітками Ягича.



Ся інтересна тема, безсумнівно, зв'язана з нашим старим епосом і висунена старим дослідником германського епосу К. Міленгофом, що ще в 1860-х рр. накликав слов'янських спеціалістів до розслідження зв'язків німецької героїчної саги з нашою традицією,— чекає ближчого розслідження ще й досі.

З другого боку, новішими дослідниками, А. М. Лободою між ін., як я вже згадав, вказаний був очевидний зв'язок наших літописно-житійних записок про Володимирові сватання з билиною, особливо про Володимирового свата Дуная. Коли додати до сього зв'язки сеї теми з величально-колядними темами про похід і здобування дівчини з чужої землі-міста (Царгороду й ін.),— підчеркувані Костомаровим, Потебнею, Антоновичем, Драгомановим й іншими дослідниками нашої старої поезії, се дасть нам поняття про незвичайний, різносторонній інтерес сеї теми, що одними своїми варіантами входить до історії нашої книжної традиції, другими — до традиції усної та зв'язує наш епос з західноєвропейським, з одної сторони, з північнослов'янським — з другої.

Поза циклом Володимирових сватань маємо в літописній Історії його походів ще кілька поетичних відгомонів:


«Йде Володимер на Радимичи. БЂ у него воєвода Волчий Хвость, и посла Володимеръ предъ собою Волчия Хвоста. И срЂте я на рЂцЂ ПищанЂ и побЂди Радимичи Волчий Хвостъ. ТЂмъ и Русь корятся Радимичамъ глаголюще: "Пищаньци волъчья хвоста бЂтають"».


«Воєвода Волчий Хвостъ» виступає також в старім варіанті Любецької битви 1016 р. як воєвода Святополків.

Костомаров в цитованій праці цитує веснянку з Старобільського повіту:


Піщано, Піщанино

По березі ходило.

Ішов вовк мимо дівок,

Усім дівкам шапку зняв,

А парубкам хвіст підняв.


Але з іменем піщан ся веснянка, здається, більше нікому не траплялась.

Далі, в оповіданні про війну Володимира з болгарами:


«Иде Володимеръ на Болгары съ Добрынею, съ уемъ своимъ, въ лодьяхъ, а Торъкы берегомъ приведе на конихъ. И побЂди Болгары. И рече Добрыня Володимеру: "Съглядахъ колодникъ, у суть вси въ сапозЂхъ, симъ дани намъ не даяти, поидемъ искать лапотникъ!" И створи миръ Володимеръ съ. Болгары, и ротЂ заходиша межю собЂ, и рЂша Болгаре: "Толи не будеть межю нами мира, оли камень почнеть плавати, а хмель грязнути"».


Елементи історичного епосу очевидні. Шахматов був висловив гадку, що як Добриня взагалі був героєм спеціально північним, новгородським, то й се пісня новгородська, взята до «Повісті» з новгородського літопису. До сього питання про Добриню ми ще повернемось.

Славні Володимирові пири, що стали потім центральним моментом билинного епосу, в літописі лишили деякі сліди, але сильно закрашені вже церковним елементом:


«Придоша ПеченЂзи к Василеву и Володимеръ с маломь дружины изыде противу. И съступившимся и не могъ стерпЂти противу, подъбЂгъ ста подъ мостомъ, одва укрыся противныхъ. И тогда обЂщася поставити церковь Василе†святаго Преображенья. бЂ бо въ тъ день Преображеньє господне, єгда си бысть сЂча. Избывъ же Володимеръ сего, постави церковь и створи праздникЂ великЂ, варя 300 варъ меду и съзываше боляры своя и посадники и старЂйшины по всЂмъ градомъ и люди многы, и роздая убогымъ 300 гривенъ. Праздновавъ князь дний 8 и възвращашеться Кыєву на Успеньє святыя Богородица и ту пакы сотворяше праздникъ великъ, сзывая бещисленноє множство народа.

Слыша бо єдиною євангелие чтемо... повелЂ всякому потребу, питьє и яденьє и отъ скотниць кунами. Устрой же и се: рекъ, яко "немошщнии и болнии не могут долЂзти двора моєго", повелЂ пристроити кола [вози] и въскладаше хлЂбы, мяса, рыбы, овощь розноличный, медъ в бочелкахъ, а въ другыхъ квасъ, возити по городу въпрашающимъ имът "Кде болнии или нищъ, не могы ходити?" — тЂмъ роздаваху на потребу.

Се же пакы творяше людемъ своимъ: по вся недЂля устави на дворЂ въ гридьницЂ пиръ творити, и приходити боляромъ, и гридемъ, и соцьскимъ, и десяцьскымъ, и нарочитымъ мужемъ, при князи и безъ князя. Бываше множество отъ мясъ, отъ скота и отъ звЂрины, бяше по изобилью отъ всего. Єгда же подъпьяхуться, начинахуть роптати на князь глаголюще: "Зло єсть нашимъ головамъ, — да намъ ясти деревяными лжицамя, а не сребряными". Се слышавъ Владимеръ повелЂ исковати лжицЂ сребряны ясти дружинЂ, рекъ сице, яко: "Сребромъ и златомъ не имамъ налЂзти дружины, а дружиною налЂзу сребро и злато, якоже дЂдъ мой у отець мой доискася дружиною злата и сребра"».


В сій останній частині дружинно-епічний стиль виступає досить яскраво, тим часом як в першій традиція про Володимирову милостиню і його гомеричні пири (сі 300 вар меду, очевидно, належать епічній традиції) вже явно спрепаровані в релігійно-дидактичнім дусі.

Краще заховались дві інші епічні теми — про переяславського кожем'яку і про білгородський кисіль:


«ПеченЂзи придоша по оной странЂ отъ Сулы, Володимеръ же поиде противу нихъ, и срЂте я на Трубежи на сей сторонЂ, кде нынЂ Переяславль. И ста Володимеръ на сей сторонЂ, а ПеченЂзи на оной, и не смяху си на одну сторону, ни они на сю.

И приЂха князь печенЂжьскый к рЂцЂ. возва Володимера и рече єму: «Выпусти ты свой мужь, а я свой, да ся борета,— да аще твой ударить моимь, да не воюємъ за три лЂта, аще ли нашь мужь ударить, да воюємь три лЂта». И разидостася разно.

Володимеръ же приде въ товары и посла биричи по товаромъ глаголи: «НЂту ли такого мужа, иже бы си ялъ з ПеченЂжиномь?» И не обрЂтеся никдЂ же. Заутра приЂхаша ПеченЂзи и свой мужь приведоша, а у нашихъ не бысть. И поча тужити Володимеръ, сля по всЂмъ воємъ.

И пріиде единъ старъ мужь ко князю и рече єму: «Княже, єсть у мене единъ сынъ дома, менший: я с четверми єсмь вышелъ, а онъ дома. Отъ дЂтьства єго нЂсть кто имъ удариллъ. Єдиною бо ми сварящю, оному же мьнущю усниє [кожу], разгнЂвавъся на мя, преторже черевии руками». Князь же се слышавъ радъ бысть и посла по нь борзо, и приведоша и' ко князю. И князь повЂда єму вся. Сей же рече: «Княже, не вЂдЂ, могу ли со нь. Да искусять мя! НЂту ли быка велика и сильна?» И налЂзоша великъ и силенъ. И повелЂ роздражнити быка. Возложиша на нь желЂза горяча и быка пустиша. И побЂже быкъ мимо и', и похвати быка рукою за бокъ, и выня кожю с мясы, елико ему рука зая. И рече ему Володимеръ: «Можешися съ нимъ бороти».

И наутрия придоша ПеченЂзи, почаша звати: «НЂсть ли мужа? Се нашь доспЂлъ!» Володимеръ же повелЂ тои ночи облещися въ оружиє. И приступиша ту обои. Выпустиша ПеченЂзи мужь свой. БЂ бо превеликъ зЂло и страшенъ. И выступи мужь Володимеръ, и узрЂ ПеченЂжинъ и посмЂяся: бЂ бо середній тЂломь. И размЂривши межи обЂма полкома, пустиша я к собЂ. И ястася и почастася крЂпко держати. И удави ПеченЂжина в руку до смерти и удари имъ о землю. И кликнуша, и ПеченЂзи побЂгоша. И Русь погнаша по нихъ сЂкущи и прогнаша ихъ.

Володимеръ же радъ бывъ заложи городъ на бродЂ томь и нарече й Переяславль, зане перея славу отрокъ ть. Володимеръ же великимъ мужемъ створи того и отця єго. Володимеръ же възвратися въ Кыєвъ с побЂдою и съ славою великою».

Давно вказано на споріднення сього епосу з казкою про Кирила Кожем'яку, що розривав зпересердя по дванадцять шкір в руках і на заклик князя виступив на боротьбу з змієм, щоб визволити Київ від ганебної підвладності йому (див. т. 1, с. 311). З другого боку, явний паралелізм сього епосу з пізнішою піснею Бояна про поєдинок Мстислава з Редедою.

Друге оповідання — теж з печенізького циклу, про обдурених печенігів:

«Володимеру шедшю к Новугороду по верхние вои на ПеченЂги, увЂдаша ПеченЂзи, яко князя нЂту, придоша и сташа около БЂлагорода. И не дадяху вылЂзти из города, и бысть гладъ великъ в городЂ. И не лзЂ Володимеру помочи, и не бЂ лзЂ пойти ему, еще бо ся бяхуть не собрали к нему вои, ПеченЂгъ же бЂ множьство много.

И удолжиша остояче градъ 1, и бЂ гладъ великъ, и сотвориша вЂче в градЂ люди и ръша: «Се хочемъ помрети отъ глада 2 и отъ князя помочи нЂть. Да луче ли вы умрети? Вдадимся ПеченЂгомь — да кого ля оживять кого ли утвертвлять! Уже помираємь оть глада!» И тако совЂтъ створиша.

БЂ же єдинъ старець не былъ на вЂчЂ томъ и въпроша: «Что ради вЂче было?» И повЂдаша єму, яка утро хотяться люди предати ПеченЂгомъ. Се же слышавъ, посла по старЂйшины градьскыя и рече имъ: «Слашахъ, яко хощете предатися ПеченЂгомъ?» Они же рЂша: «Не стерпять людье голода». И рече имъ: «Послушайте мене, не предадитеся за три дни и азъ что вы велю, сотворите». Они же ради обЂщашасл послушати. И рече имъ: «Сберите аче и по горсти овса или пшеницЂ или отрубъ». Они же шедше ради снискаху. И повелЂ женамъ створити цЂжъ 3, в немже варять кисель. И повелЂ ископати колодязъ и вставити тамо кадъ, и нальяти цЂжа кадъ. И повелЂ ископати другий колодязь и вставити тамо кадь, и повелЂ искати меду. Они же шедше взяша меду лукно, бЂ бо погребено в княжи медуши. И повелЂ росытити велми и въльяти в кадь в друзЂмъ колодязи.

Утро же повелЂ послати до ПеченЂгы. Горожане же ръша шедше к ПеченЂгомъ: «ПоимЂте к собЂ тали [заложників] наша, а вы поидЂте, десять мужь, въ градъ, да видите, что ся дЂєть в градЂ нашемъ». ПеченЂзи же ради бывше, мняще, яко предатися хотять, пояша у нихъ тали, а сами избраша лучьшиЂ мужи и послаша в градЂ, да розглядають, что ся дЂєть в градЂ. И придоша в градъ, и рекоша людие: «Почто губите себе? Коли можете перестояти насъ? Аще стоите за 10 лЂтъ, что можете сотворити намъ? ИмЂємь бо кормлю отъ землЂ, аще ли не вЂруєте, да узрите своими очима!» И приведоша я къ кладезю, идЂже цЂжь, и почерпоша ведром и льяша в ладкы [горнята], и варяху предъ ними. И яко свариша кисель и поимша придоша с ними к другому кладезю и почерпоша сыты, и почаша ясти сами первое, потомъ ПеченЂзи. И удивишася. И рекоша: «Не имуть вЂры наши князи, аще не ядять сами!» И людье нальяша корчагу цЂжа и сыты отъ колодязя и вдаша ПеченЂгомъ. Они же шедше повЂдаше вся бывшая. И вариша кисель и яша князи печенЂжьстии и подивишася. И поємше таля своя и онЂхъ пустивше въсташа отъ града и в свояси идоша».




1 Довго стояли коло міста.

2 Прийдеться пропасти з голоду.

3 Мука, зароблена водою.



Справедливо вказано аналогічний мотив в оповіданні Геродота про облогу Мілета лідійцями: Тразібул, тиран мілетський, велів знести все, що було хліба в місті, на майдан і засісти за пир саме в той час, коли мали прийти лідійські посли; коли лідійці довідались, що в Мілеті не тільки нема голоду, а навпаки, мілетяне пирують, вони запропонували перемир'я і залишили облогу (I, 21).


Інші відгомони поетичної творчості XI віку. Як можна бачити з наведеної вибірки, списателі старого літопису включили силу поетичного матеріалу, дуже різнорідного, хоч і дуже обезбарвленого ними, до тої перед'ярославової частини, для котрої у них не було більш історичних джерел. Починаючи від часів Ярослава, коли літопис списувався по свіжих слідах подій, в поетичних творах не було вже такої потреби, і вони використовувались в розмірах далеко менших, як декоративний засіб.

Такі декоративні елементи стрічаємо вже в оповіданні про усобиці по смерті Володимира. Дещо тут іде на рахунок «Сказаній про Бориса і Гліба» чи його джерела, коли його вважати також джерелом літопису (див. вище): дещо, очевидно, в усякім разі, незалежне від нього. Тут виразно виступають елементи якогось епосу новгородського f київського. Шахматов, наново обґрунтовуючи стару традицію про надання новгородцям хартії привілегій за їх поміч в боротьбі за Київ, постарався вилучити сі новгородські елементи, які, по його гадці, не йдуть далі першого запакування Ярослава в Києві, після Любецької битви, в 1016 р., а потім іде оповідання київське. Ся проба розділу варта уваги ї провірки, бо ті елементи переказу, які висувають великі заслуги новгородців для Ярослава, ідуть потім і в історії другої війни Ярослава з Святополком. Явну поетичну закраску має оповідання про битву з поляками під Волинем і ще більше — про битву «Летьську» (на р. Альті) —особливо в ширшім тексті, як він читається в службі Борису і Глібу:


«И поидоша противу себе, и покрыша поле Летьское обои отъ множьства вой.

БЂ же пятокъ тогда, восходящю солнцю и приспЂ о тотъ чинъ Святополкъ с ПеченЂгы, и съступишася обои.

И бысть сЂча зла, яко же не была в Руси.

И за руки ємлюче сЂчахуся, яко по удольємъ крови тещи.

И соступиша ся трижды и омеркоша бьющеся.

* И бысть громъ великъ и тутенъ, и дожчь валикъ, и молньямъ блистания.

* Єгда же облистаху молния, блыцаху ся оружие в рукахъ ихъ. И къ вечеру одолЂ Ярославъ, и Святополкъ бЂжа».


Означене звіздкою читається тільки в службі Борису і Глібу (по тексту Іваничських міней). Воно нагадує літописне оповідання про Листвинську битву, що стоїть уже під знаком Боянових «замишленій». Відносини сих двох текстів — про битву Летьську і Листвинську — не ясні, і власне з огляду на те, що тут входить в гру Боянова традиція, питання се досить інтересне.

Як відомо, «Слово о полку Ігоревім», характеризуючи манеру і репертуар Бояна, каже, що він «пЂснь пояше старому Ярославу, храброму Мьстиславу, иже зарЂза Редедю предъ пълкы касожьскыми, красному Романови Святъславличу». Були звісні, значить, якісь пісні Боянові про Ярослава і його брата Мстислава, спеціально про його поєдинок з Редедею. Літописне оповідання про сей поєдинок сухе; Боянове оповідання, зовсім можливо, лежить під ним, але очевидно — цілком обезбарвлене:


Мьстиславу сущю Тьмуторокани, поиде на Касогы. Слышавъ же се князь касожьскый Редедя, изиде противу тому. И ставшема обЂма полкома противу себЂ, рече Ределя к Мьстиславу. «Что ради губи†дружину межю собою? Но снидевЂся сама бороть. Да аще одолЂєши ты, то возьмеши имЂниє мое, и жену мою, і дЂти моЂ, и землю мою. Аще ли азъ одолъю, то възьму твоє все». И рече Мьстиславъ: «Тако буди». И съЂхастася, и рече Редедя къ Мьстиславу: «Не оружиємь ся биєвЂ, но борьбою!» И яста ся бороти крЂпко. И надолзЂ борющемся има, нача изнемагати Мьстиславъ. БЂ бо великъ и силенъ Редедя. И рече Мьстиславъ: «О пречистая Богородице, помози ми! Аще одолъю сему, съзижю церковь во имя твоє!» И се рекъ, удари имь о землю. И выньзе ножь и зарЂза Редедю. И шедъ в землю его взя все имъние єго, и жену єго и дЪти єго, и дань възложи на Касогы. И пришедъ Тьмутороканю, заложи церковь святыя Богородиця, и създа ю, яже стоить и до сего дня Тьмуторокани».


Єсть тут певні епічні подібності до Летьської битви, і ще більше — до історії переяславського поєдинку отрока з печенігом; але нічого з тих Боянових замишленій, котрі доволі яскраво схарактеризував автор «Слова о полку Ігоревім».

Більше колоритності в оповіданні про Листвинську битву (я беру ширші варіанти):


«Посла Ярославъ за море по Варяга, и приде Якунъ с Варягы. И бЂ Якунь сь лЂпъ, и луда бъ у него золотомъ истъкана. И приде къ Ярославу, и иде Ярославъ съ Якуномъ на Мьстислава. Мьстиславъ же слышавъ изиде противу има к Листвену.

Мьстиславъ же с вечера исполчивъ дружину и постави СЂверъ [сіверян] въ чело противу Варягомъ, а самъ ста с дружиною своєю по крилома.

И бяше осень. И бывши нощи рябиной, бысть тьма и громъ шибаше, молонья, и дождъ. И рече Мьстиславъ дружинЂ своєй: "Поидемъ на ня, то ны єсть корысть!" И поиде Мьстиславъ и Ярославъ противу єму.

К съступися чело. Съверъ съ Варягы, и трудишася Варягы сЂкуще СЂверъ. И посемъ наступи Мьстиславъ с дружиною своєю и нача сЂчи Варягы.

И бЂ гроза велика, и сЂча силна и страшна:

Яко посвЂтящи молни, тако свЂтящеся оружія.

Єлико же молния освЂщаше, толико меча видяху.

И тако другЂ друга убиваше.

И бЂ гроза велика

И съча зла и силна.

Видъвъ же Ярославъ, яко побЂжаємь єсть, побЂже съ Якуномъ княземь варяжьскымъ, и Якунъ ту отбЂже луды златоє.

Мьстиславъ же о свЂтъ заутра видъвъ лежащЂ исЂчены свои СЂверъ и Варягы Ярославли, и рече:

"Кто сему не радЂ?

се лежитъ СЂверянинъ, а се Варягъ,

а дружина своя цъла!"»


Я умисно вирізнив, короткими рядками, сі місця, де найбільше чується поетичний стиль і ритм. Дає себе відчувати або якесь покорочення (дуже стисле), або комбінування кількох епосів; воно виявляється і в різних повтореннях в опису сеї «рябиної» («горобиної») ночі, що становить найсильніше місце сього уривку. Один епос міг займатись отсим «ліпим» (гарним) Якуном в золототканім лудані, що теряв його, тікаючи, в битві 1. Він потім, в оповіданнях «Патерика», виступає як сеньйор боярської київської родини, з котрої походили добродії Печерського монастиря Симон Варяг і його внук Георгій тисяцький: предком її називається «князь Африканъ, братъ Якуна [с]лЂпого, иже отбЂже златы луды, біяся полком по Яросла†с лютымь Мьстиславомь»: його діти, вигнані з батьківщини Якуном, прийшли потім до Києва.



1 Замітки до сих текстів в Історії, II, 1 вид., с. 19—20; Шахматовъ, Разысканія, с. 223; Голубовскій, Служба св. мученикамъ Борису и ГлЂбу въ Иваничской минеЂ.— Чтенія київські, т. XIV. Шахматов і тут пробує відділити текст новгородський від київського. Поправка «сь лЂпъ» замість «слЂпъ», запропонована Ламбіним, прийнята при виданні Лаврент. літопису, ним мовчки відкинена.



Другий епос займається особливо Мстиславом і величає його незвичайне прив'язання до дружини, засвідчене таким цікавим способом в сій битві. Сей мотив повторюється в посмертній похвалі йому, яка теж може належати до тої ж епічної традиції, зв'язаної з іменем Бояна:


«БЂ же Мьстиславъ дебелъ тЂломь, чермьномъ лицемъ, великома очима, храбръ на рати, милостивъ, и любляше дружину по велику, имЪния не щадяше, ни пития ни ядения броняше».


Аналогічну фразу ми не раз потім стрічаємо в княжих характеристиках XII в., і дуже правдоподібно, що вона епічного походження.

В літописних звістках про Романа Святославича є тільки одна поетична фраза, що лунає як відгомін пісні, може, дійсно Боянової — в оповіданні про його останній похід і смерть:


И суть кости єго до сего лЂта тамо лежаче,

сына Святославля и внука Ярославля.


Тема про чудодія Всеслава, оброблена також Бояном,— з його іменем «Слово» спеціально зв'язує мораль сеї історії («тому вЂщей Боянъ и пръвоє припЂвку смысленыи рече: ни хытру ни горазду, ни птцю горазду суда божія не минути») ,— лишила сорозмірно мало сліду в літописі. В руках її укладчиків, як ми бачили, була якась побожна повість, яка гарно оповідала історію його конфлікту з київськими князями з релігійно-морального становища, і вона позбавляла його потреби запозичатися у поетів. Тільки на початку, записуючи початок панування Всеслава (під р. 1044), котрийсь з редакторів зробив маленький екскурс в сферу поетичної традиції:


«В се же лЂто умре Брячиславъ, сынъ Изяславль, внукъ Володимеръ, отець Всеславль, и Всеславъ, сынъ єго, сЂде на столЂ єго. Єгоже роди мати отъ вълхвованья. Матери бо родивши єго, бысть єму язвено на гла†єго, рекоша бо волсви матери єго: «се язвено навяжи нань, да носить є до живота своєго». — Єже носить Всеславъ и до сего дня на собЂ. Сего ради немилостивъ єсть на кровьпролитьє».


Як бачимо, записка внесена до літопису ще за життя Всеслава (щоправда, княжив він безконечно довго, до р. 1101, і тим, можливо, скріпив переконання про своє незвичайне походження). Але постилізована вона доволі неясно, так, як би звивала докупи дві епічні теми. Одна — про надприродне уродження Всеслава, з чим могли зв'язуватися його надприродні здібності, описані Бояном чи іншим поетом, котрого твір використаний в «Слові» і ще більше — в героїчних поемах, відгомін котрих зоставсь у билинах про Вольгу-Волхва Всеславовича. Друга — про чари, зроблені над Всеславом уже після уродження: у дитини була на голові «сорочка» і волхви веліли зав'язати її як магічну пов'язку, котру Всеслав носив усе життя — і через те був «немилостив на кровпролиття».

Чи єсть тут щось від Боянової поеми, не знати, і ні по чім того не видно виразно, навіть коли не дошукуватися спеціальних подібностей саме з піснею про Всеслава в «Слові о полку Ігоревім», котру вважають (декотрі) ексцерптом з Боянової поеми чи екскурсом в сферу його мотивів.

Нарешті, з засланням Олега «за море Царгороду», що сталося з початком київського володіння Всеволода (коло р. 1080), з деякою правдоподібністю зв'язується процитована «Словом о полку Ігоревім» Боянова припівка:


Тяжко ти голо†кромЂ плечю!..


Се правдоподібно настільки, що досить добре замикає круг Боянових тем, перечислених «Словом»: Ярослав, Мстислав, Всеслав, Роман і Олег, приблизно п'ятдесятилітній круг подій — від поєдинку Мстислава з Редедею до заслання Олега, те, що може держати в живій пам'яті одно покоління. Вважаю бо відкиненою наукою теорію про Бояна як абстрактне ім'я поета взагалі: Гомера, як думав колись Вяземський, якогось болгарського поета, як здогадувавсь Вс. Міллер, чи загалом поета-оповідача, від «баяти», складати байки, як думали інші. Ім'я се дійсно може бути епітетом тільки, що означав автора пісень, але в устах автора «Слова», чи його редактора, воно було-таки іменем, очевидно, з котрим у нього зв'язувавсь образ конкретного поета, з конкретним репертуаром, котрий він вичислив в «Слові» і схарактеризував його манеру.

Наведені ним цитати і взірці Боянових словес, в зв'язку з сею характеристикою його нахилу «розіткатися мислею по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під облаки», вибираючи з безконечного багатства тем («стада лебедей») щось конкретне в славу того чи іншого князя, дають нам поняття про його манеру:


Не буря соколы занесе через поля широкая —

Галичи стада бЂжать къ Дону великому

Комони ржуть за Сулою,

Звенить слава въ КыєвЂ...


А коли вважати взірцем його стилю і фрагменти про Всеслава:


На седьмом вЂцЂ Трояни

Връже Всеславъ жребій

О дЂвицю себЂ любу ... —


аж до:


Тому въ ПолотскЂ позвониша

Заутренюю рано у Святыя Софеи в колоколы,

А онъ въ КыєвЂ звонъ слыша,


та ще й ремінісценції Олегових часів (хоч се менш обгрунтоване) :


СЂяшеться и ростяшеть усобицами,

Погибашеть жизнь Даждь-Божа внука... —


де дійсно є характеристичні подібності, в образах битви на Немизі і загальної руїни за Олегових часів, то се в сумі дає доволі змістовне поняття про Боянові замишленія. Широкий стиль, вибір образів з безконечного світового простору, любування в традиційних поетичних фразах (loci communes) старої української творчості, перевага таких зверхніх поетичних тем над конкретним історичним змістом і доволі свобідне його трактування (тому приклад дає хронологічне переставлення подій в фрагменті про Всеслава). Так представляється манера, котрій автор «Слова» хоче протиставити більш реальний і історичний свій виклад «по былинамъ», реальним фактам сучасності, а не по гарним, але дуже «стилізованим» Бояновим замишленіям.

Порівнюючи ті вказівки, які дає «Слово», з слідами поетичного оброблення вказаних ним тем в літописі, бачимо справді деякі аналогії. Образ Листвинської битви дійсно має подібну закраску, як опис битви на Немізі в пісні про Всеслава. Загалом же, очевидно, літописці, використовуючи Боянові пісні, старались якнайпильніше вибрати з них конкретний історичний зміст, а обчистити з декоративних замишленій. А що того змісту, тих «билин», вживаючи виразу «Слова», в Боянових піснях було небагато, а все лежало головно в поетичнім «замишленію», то ж так мало знаходимо ми дійсно Боянового в тих переповіданнях літопису, котрі, йдучи за вказівками «Слова», ми з значною правдоподібністю можемо вважати за парафрази його пісень, тільки безмірно сухі і далекі.


Церковна поезія. Говорячи про поезію сього століття, випадало б сказати дещо про поезію церковну. Століття поширення візантійських культурних впливів в слов'янських землях були епохою високого розвитку візантійської церковної поезії, яка займала одне з перших місць в літературній творчості тої доби. З поширенням візантійської церковності в землях балканських, а потім східнослов'янських церковна поезія культивувалась тут в формах церковнослов'янських та мала величезний вплив на вироблення місцевої поетичної, літературної манери взагалі. Я вище зазначив потребу пильнішого студіювання сих впливів, досі мало досліджених і легковажених. Без відповідного їх освітлення образ старої поетичної творчості все буде неясний. Мусимо пам'ятати, що кожна письменна людина тих часів пройшла церковну науку і стояла під впливами її літературних форм, зокрема церковної, біблійної і візантійської поезії. Приклад нашого Кобзаря XIX в., котрий, при всій своїй ненависті до «візантійства» і церковності, так глибоко пересяк біблійними впливами, що несвідомо для себе починає говорити біблійним стилем, як тільки почуває потребу піднести тон своєї мови, може бути ілюстрацією всеї нашої старійшої і новішої братії, яка починала свою освіту від «блажен муж», і часто свою власну поетичну творчість починала від переспівів і наслідувань творів біблійних і церковних.

В попереднім був названий один з перших авторів слов'янських стихотворів, ученик і наступник в літературній праці св. Мефодія, Константин, єпископ словенський. У нас серед першої письменницької плеяди Печерського монастиря згадується, як сучасник Нестора, Григорій «творець канонів» 1, правдоподібно не перший з «творців» того роду,— тільки що і з його творів досі нічого напевно не відомо. Митр. Іоанна, котрого іменем надписується Служба Борису і Глібу, уважають першим митрополитом того імені, сучасником Ярослава, тому, напр., митр. Макарій вважав сю службу «найстаршим літературним твором Київської Русі» 2.


1 Повість Поликарпа так вичисляе визначніших отців печерських, які виганяли бісів з вищезгаданого Никити, що необережно заглибився в студії Старого Завіту (див. вище): «Никонъ игуменъ, Іоаннъ иже бысть по немь игуменъ, Пуминъ постникъ, МатфЂй прозорливець, ИсакЂй святый (див. вище), Агапитъ лЂчець, Григорий чюдотворець, Никола иже бысть послЂже епископъ Тьмутороканю, Нестеръ иже написа лЂтописець, Григорий творець кануномъ, Фектистъ иже бысть епископъ Чернигову, Онисифоръ прозорливець».— Патерик, вид. Абрамовича, с. 201.

2 Исторія Русской церкви, I, с. 103. ,Ся «служба» — стихири і канон звісні в кількох рукописах XII в., в однім вони мають напис: «творение Іоанна митрополита русьскаго». Кілька разів публіковано виривки з них: з новгородського «обиходу церковного», списаного за «єпископа Аркадія» (1156—1163), і з служебної мінеї москов. сінод. друкарні, теж XII в. Я беру нижче наведені виривки з вид. Срезневського в «ИзвЂстіях акад. наукъ», X, с. 501 і дд. і з «Исторії рус. церкви» Голубінского, I, 2, с. 429 і дд.


Служба ся, звісна в кількох копіях XII в., дійсно має прикмети великої старини, хоча теж, можливо, не була найстаршим твором в тім роді. Але, як найстарший досі мий взірець старої нашої гімнології, він, в кожнім разі, варт того, щоб навести з нього кілька взірців:


«Кыми похвальными вЂньци ›ньчаємъ пЂваємая,

раздЂленая телесема и совокупленая душею

вЂрнымъ людемъ теплая заступника,

земля русьскыя удобрение,

всея вселеныя наслажение,

мужеумнымъ смысломь бЂсовьскую державу разрушьшая,

Христовымъ подобиемъ — подающаго миръ и велию милость.

Кыми пЂсньными добротами украсимъ пЂваємая

Романа силу имущаго на страсти доблестьми

и Давида купьно ревнителя,

оба свЂтлЂ присно сияющи и озаряющи свЂтомъ добродЂтели благочестивый вься,

Христовы увЂдЂвша заповЂди божественыя прославистася славьно всЂмъ — подающего нзмъ миръ и велию милость.

ПридЂте новохрещении рустии собори

и видЂмъ, како без вины судъ приємлеть мученикъ, Борись — завистию братьнею копиємь тЂло его прободоша и крови пролитиє сотвориша отъ наважения дияволя.

ГлЂбий же отъ того же брата Святополка ножемь зарЂзанъ бысть

и межю двЂма колодами сокровенъ.

Но сия вЂньчастася, а онъ бес памяти погыбе,

сия же Христа Бога молита о спасении душь нашихъ.

ПридЂте вси вЂрнии собори русьстии

да похвалимъ добра князя Бориса и ГлЂба,

яко отчею любовию даръ восприимша,

и коликы воя земля Русьскыя въ руку держаща

не противляшася брату —

оноя славы взирающа,

тЂмь же увязоста вЂнцемь

отъ Христа Бога и Спаса душамъ нашимъ».


Дуже старим твором нашої гімнології являється також служба св. Феодосієві, вписана в мінеї XIII—XIV в. 1, включена також до «Патерика» 1406 р.2



1 Надруковано у Голубінского, Ист. рус. церкви, 1, 2, с. 434.

2 Вид. Абрамовича, с. 138 (в ширшій формі).



Вона анонімна, але хто зна, чи не належить її вважати твором згаданого Григорія печерського. Навожу з неї останню пісню канона, з згаданої мінеї (москов. синод, друкарні), справляючи деякі місця на основі «Патерика»:


«Память твоя днесь намъ яко солнце восия, преподобне, цЂлующе рану твою яко божественый кивотъ, вЂрно въспЂвающе твоє успеньє с вышними силами, Феодосьє!

Радуйся, граде Русьскый, приимъ скровище некрадомо! Отъ Бога або помощника велика блаженнаго и заступники теплаго, божественаго Феодосья ты въсприять, с лики мнишьскыми нанЂ веселяся.

Събрася торжьство нынЂ в память твою въспЂти Господа, тобЂ подавшаго добляя труды, яже ты претерпЂ, [въ] тЂмь и молися єму избавити ся стаду твоєму от соблазнъ вражьихъ, єже ты стяжа мудре молитвами твоими».









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.