[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 35-75.]

Попередня     Головна     Наступна

...початок розділу

Інші дружинні повісті XII в. На інших дружинних, чи лицарських, повістях XII в., включених до Київського літопису, я спинюсь коротше. Їх основний світогляд, їх ідеологія приблизно ті ж, що й повісті про Ізяслава; вище подану характеристику її ідеології можна в значній мірі прикласти до всіх їх. Різниця в стилі оповідання: більше барвистім в одних, сухішім в других. Далі в суб’єктивнім освітленні авторськім — більш яскравім вияві своїх симпатій і солідарності в одних або більш об’єктивнім тоні інших. Нарешті, в мірі церковно-моралістичного елемента, в декотрих дещо сильнішого, в інших цілком непомітного. Правда, ся остання різниця залежить також і від тем.

З оповідань про Всеволода Ольговича (1140 — 1146) я наведу кінець оповідання — класичний текст про «ряди», умови віча з князями; я вважаю, що своїм стилем, стислішим і сухішим, сей текст більше підходить до історії Всеволода, ніж до повісті про Ізяслава, що слідом дає себе відчути:

«Всеволод, прийшовши до Києва [з походу на Галичину], розхорувавсь і послав по брата свого Ігоря і по Святослава. І був дуже хорий, і став під Вишгородом на острові. І призвав Всеволод до себе Киян і почав мовити: "Я дуже хорий! от вам брат мій Ігор, прийміть його!" Вони ж рекли: "Княже, приймемо радо!" І взяли Ігоря [з собою] до Києва, — пішов він з ними під Угорський, і скликав Киян усіх. Вони всі цілували йому хрест, кажучи: "Ти нам князь", але прийняли його зрадливо.

Другого дня Ігор поїхав до Вишгорода, і Вишгородці цілували йому хрест. Всеволод же, ще при житті своїм, послав Володислава. зятя свого, до Ізяслава Мстиславича, а до Давидовичів Мирослава Андрієвича, рік: "Чи стоїте в хрестнім цілуванні братові вашому Ігореві?" І вони рікли: "Стоїмо!"

На другий день Всеволод преставивсь, місяця августа 1 дня, і спрятавши тіло його положили в церкві св. мучеників [Бориса і Глібaj. Ігор же поїхав до Києва і скликав Киян усіх на Гору, на Ярославль двір. І цілували йому хрест всі Кияне. І знову зійшлися коло Турової біжниці, і післали до Ігоря, кажучи: "Княже, приїдь до нас!" Ігор же, взявши брата свого Святослава, поїхав до них, і став з своєю дружиною, а брата свого Святослава послав до них на віче. І почали Кияне складати обвинувачення на Всеволожого тивуна Ратьшу, і на другого тивуна, вишгородського, на Тудора, кажучи: "Ратьша нам знищив Київ, а Тудор — Вишгород! Тепер ти, княже Святославе, цілуй нам хрест [разом] з братом своїм: кому з нас буде обида, ви судіть самії" Святослав їм рік: "Цілую вам хрест [за себе] і за брата свого, що не буде вам ніякого насильства, а тивун ось вам в вашій волі. І, зсівши з коня, Святослав поцілував до них хреста серед віча. І Кияне, _ зсівши з коней, говорили: «Брат твій [наш] князь, і ти!» [як наслідник]. І на тім цілували всі Кияне хреста, і за дітей [своїх], що їм Ігореві не зрадити, ані Святославові.

І Святослав, взявши лучших мужів Киян, поїхав з ними до брата свого Ігоря, і рече: "Брате! я на тім цілував їм хрест, щоб тобі з ними бути справедливим і їх любити!" ¹ Ігор же, зсівши з коня, цілував їм хрест на все, що вони бажали, і брат [його]. І поїхав [по сім] на обід. А ті [Кияне] кинулися на Ратьшин двір, грабувати його, і на мечників. Ігор послав до них брата свого Святослава з дружиною і ледве що втихомирив» (Іпат. 229).

¹ В Воскрес. літописі ся мова переказана ширше: «Кому з людей буде обіда, судити їх по правді тобі самому або мені; а тивунам їх ні судити ні карати; що тивунами у нашого брата були Ратьша і Тудор, — їм не бути, а котрі будуть, — тим брати за суд «уроком» [по таксі], а своєю волею людей «не продавати» [не збирати грошевих кар]». Про сей текст в «Історії України», II, с. 144.

Оповідання про Святослава Ольговича і його боротьбу з Ізяславом, фрагментами включене в повість про Ізяслава, досить подібне своїм стилем до сеї повісті і відрізняється головно своєю політичною орієнтацією (зверненою проти ДавидовичІв, старшої чернігівської лінії, тим часом як Ольговичі були молодшою). Автор менш здержливий в своїх судах про події і любить приплітати диявола як причину неприємних йому фактів, чого не робить автор повісті про Ізяслава. Святослава, свого героя, він дуже зручно і послідовно характеризує, не словами, а ділами, як чесного, принципіального, вірного своїм обов’язкам чоловіка. Ся зручність свідчить про неабиякий літературний талант автора, оскільки взагалі можна судити з таких фрагментів, що тільки гіпотетичне виловлюються серед інших частин літопису. На взірець наведу сей невеличкий епізод, безпосередньо після побіди Ізяслава над Ігорем (1146):

«Святослав прибіг до Чернігова з малим числом дружини і послав до братів Володимира і Ізяслава [Давидовичів], рече: "Чи стоїте, браття, в хрестнім цілуванню, що сьте цілували п’ять день тому?" Вони сказали: "Стоїмо!" І рече їм Святослав: "То я вам лишаю Коснятка, мужа свого, якщо треба буде подумати між собою". А сам поїхав до Курська, людей приводити до ладу, а відти приїхав до Новгорода ¹.

¹ Тут оповідання перебите.

І почали Давидовичі радити ["думати"] потай від Святославового мужа, а Косняткові, мужові Святославовому, була ся вість, що Давидовичі хочуть вхопити брата свого Святослава. І послав Коснятко до свого князя: "Княже, думають на тебе, хочуть тебе вхопити! Коли пришлють брати по тебе, ти до них не їдь!"

Лукавий бо, пронирливий диявол, не хотячи добра між братією, а хотячи прикладати зле до злого, вложив їм гадку не доходити брата Ігоря [взятого Ізяславом в полон}, не пам’ятаючи свого "отецтва" [спільного роду], ні хрестної присяги, ні божественної любові, як добре жити братії одномисленно вкупі, пильнуючи свого роду. Переступили хрестну присягу і забули страх божий, послали до Ізяслава: "Ігор як тобі був злий, так і нам! держи його твердо!" А до Святослава послали, і рекли: "Іди з Новгорода до Путивля [зречися Новгорода-Сіверського], а від брата Ігоря відступи!"

Святослав же рече: "Не хочу ні волості, ні іншого нічого, тільки пустіть мені брата!" Вони відказали: "Цілуй нам хрест, що не будеш просити брата, ані доходити його не будеш, а волость [тоді] держи!" Святослав же, прослезившись, рече, пославши до Юрія, до Суздаля: "Брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав вхопив, іди ти в Руську землю, до Києва, пожалуй, добудь мені брата, а я тут, надіючись на Бога і силу животворящого хреста, буду тобі помічником!" (Іпат. 233).

Літературну манеру оповідань про події по смерті Ізяслава Мстиславича (1154), центральною фігурою котрих виступає його син Мстислав до своєї передчасної смерті (1170), ми пізнали по найкращому епізодові їх — історії походу на половців 1168 р.: барвистому, поетично закрашеному оповіданню (в т. II, с. 213). Його вистане для характеристики. В сю серію оповідань входить також наведена вище (с. 23) історія київського погрому, про котру я висловив свої гадки (про можливу переробку її). Від її стримано-страдальницького, як я його назвав, тону різко відрізняється повість про другий конфлікт київських князів з Андрієм (1172 — 3) — одна з найкращих речей нашої дружинної літератури. Се найбільш темпераментно, рішучо й одверто написана річ, свого роду останнє слово київської дружинності перед новим великоруським абсолютизмом, що підіймався на півночі і грозив загладою українській державності і українському лицарству. Я заповів вище повний текст сього оповідання, на жаль, урваного вложеною тут повістю про убийство Андрія. Наводжу його тут:

«Прислав Андрій до Ростиславичів, так кажучи: "Назвали ви мене собі отцем, і я хочу вам добра і даю Романові, братові вашому, Київ". Послали по Романа до Смоленська, і прийшов Роман до Києва, і стріли його з хрестами: митрополит, і архімандрит печерський і всі інші ігумени, Кияне всі і братія його. Князь же Роман війшов в Київ і сів на столі батька і діда, а синові Ярополкові дав Смоленськ. І була радість всім людям від того Романового княження.

[По малім же часі] ¹ почав Андрій складати вини На Ростиславйчів і прислав до них Михна, так кажучи: "Видайте мені Гриюрія Хотовича і Степанця і Олексу Святословця, бо вони уморили брата мого Гліба, і се вороги всім нам". Ростиславичі ж того не послухали і відправили Григорія [свобідно]. [Тоді] Андрій сказав Романові: "Не ходиш ти з братією своєю в моїй волі, то йди з Києва, а Давид — з Вишгорода, а Мстислав — з Білгорода, маєте собі Смоленськ, ним поділіться!" І дуже розжалились Ростиславичі, що він їх позбавляє Руської [Київської] землі і дає Київ братові Михалькові. Роман пішов до Смоленська, а Михайло з Торчеського ² сам до Києва не пішов, а послав туди брата свого Всеволода і синовця свого Ярополка Ростиславовича. І Всеволод сидів у Києві п’ять тижнів. Ростиславовичі ж Рюрик, Давид і Мстислав послали до Андрія так кажучи: "Брате, ми на правду назвали тебе своїм батьком і хрест тобі цілували, і в хрестнім цілуванню стоїмо [додержуємо присяги], хотячи тобі добра. А ти тепер вивів з Києва нашого брата Романа, а нам дорогу показуєш з Руської землі — без нашої вини. Та за всіми Бог і сила хрестна!" Андрій же відповіді їм не дав. Ростиславичі ж, нарадившись і «узрівши» [покладаючись] на Бога і на силу Чесного Хреста і молитву [свою] до святої Богородиці, в’їхали до Києва вночі на похвалу св. Богородиці, взяли Всеволода Юрієвича і Ярополка, Юрієвого внука, і Ляха Володислава і Михна і всіх бояр. Київ же браття дали рюрикові, і князь Рюрик, син Ростиславів, війшов до Києва з славою великою і честю і сів на столі отців своїх і дідів своїх.

Ростиславичі [ж] пішли на Михалька до Торчеського і стояли коло нього шість день, а на сьомий послали до нього і умовились так: Михалько дістав до Торчеського Переяслав і відступив від брата свого [Андрія] і від Святослава Всеволодича чернігівського, а приступив до Ростиславичів ³. Умовився так, щоб Володимира Ярославича галицького, сестричича Михалькового, видати Ростиславичам і відправити до батька ⁴, а Ростиславичі пустять Всеволода і Ярополка і всю дружину. І Всеволода пустили, а Ярополка не пустили — "ти про нього не згадав!" Тим же походом ідучи, вигнали Ростиславичі і синовця його [Михалькового] Мстислава, і Мстислав пішов відти до Чернігова, а Михалько його не прийняв.

Андрій же ⁵ розгнівався на Ростиславичів за Григорія Хотовича, що не вчинили його волі ⁶, і, се почувши, Ольговичі зраділи. Святослав Всеволодич і вся братія його послали до Андрія мужів своїх, підбиваючи його на Ростиславйчів і так кажучи йому: "Хто тобі ворог, то і нам, і ми з тобою готові!" Андрій же, послухавши їх поради, наповнивсь "високоумія" і розгордився дуже, покладаючись на силу тілесну, огородивши себе множеством війська і розпалившися гнівом, післав Михна мечника, сказавши йому: "їдь до Ростиславичів і скажи їм; "Не ходите в моїй волі, отже, ти, Рюриче, іди до Смоленська, до брата свого Романа, на свою отчину".

¹ Я вставляю в скобках тут і далі переходові слова намість «того же лЂта», що з’явилось, очевидно, при літописній редакції.

² Там він досі сидів, в полудневій Київщині.

³ Тут додано, мабуть, потім: «бЂ бо тогда Рюрикъ в КыєвЂ».

⁴ Перед тим встановлено звістку (мабуть, з серії галицької) про те, як Володимир, утікши від батька, попав до Михалька.

⁵ Тут, очевидно при редакції, додано при імені Андрія: князь суздальський.

⁶ Значить: ще перше ніж довідавсь, що зробили з його свояками.

А Давидові скажи: "А ти йди до Берлади ¹, а в Руській землі не велю тобі бути!" А Мстиславові скажи: "На тобі стоїть все, і не велю тобі бути в Руській землі!"

Та Мстислав від молодості звик нікого не боятись, тільки одного Бога пильнувати. Він звелів узяти Андрієвого посла і обстригти йому перед собою голову і бороду, і так сказав: "Іди до свого князя і скажи йому: "Досі ми тебе мали за батька з любові; коли ж ти з такими словами прислав — не як до князів, а наче до підручника і простого чоловіка, то чини, щó замислив, — а Бог за всім!"

Андрієві же, як почув він таке від Михна, образ лиця його потемнів. Кинувсь на війну і був готов. Послав і зібрав своє військо: Ростовців, Суздальців, Володимирців, Переяславців, Білозерців, Муромців, Рязанців і Новгородців. І, порахувавши, знайшов їх 50 тисяч ². І послав з ними сина свого Юрія, і Бориса Жидиславича воєводою, і наказав їм Рюрика і Давида прогнати з їх отчини, а Мстислава взяти, і нічого йому не робити, а привести до себе ³.

Коли вони йшли повз Смоленськ, — тому що [Андрій] наказав Романові виправити свого сина з Смольнянами, Роман мусив виправити сина свого з Смольнянами і, не хотячи, виступив против братії, бо був тоді в руках його. Також і полоцьким князям усім велів іти, і туровським і пінським і городенським. І, прийшовши до Ольговичів, злучилися з ними проти Києва, і тут же прийшли до них Михалько і Всеволод, Ростислявичі [Андрієві братаничі] Мстислав і Ярополк, Глібовичі, і Переяславці всі. І, перейшовши Дніпро, в’їхали до Києва. Ростиславичі ж не зачинилися в Києві, а пішли по своїх городах: Рюрик зачинився в Білгороді, Мстислава зачинили в Вишгороді з Давидовим полком, а Давид поїхав до Галича, до Ярослава за поміччю.

Святослав же з братією і Михалько з братом Всеволодом і синовцями, зібравши Киян і Берендичів, Поросся і всю Руську землю, полками пішли від Києва до Вишгорода на рождество святої владичиці нашої Богородиці, приснодівиці Марії ⁴.

¹ Про значення сеї фрази («іди між безземельних князів») і взагалі про ролю Берлади — «Історія України», II, с. 521.

² Звертаю увагу читача на прегарний епічний стиль сього місця.

³ Тут наступають доволі незручно влучені рефлексії якогось укладчика літопису, очевидно: «Так наказав він Борисові Жидиславовичеві і велів іти до Святослава Всеволодича, як умовились з ним і з усею братією, спокусою многолукавого диявола, що воює на християн. Андрій князь, такий розумний («умник»), у всіх ділах визначний («добль»), стратив притомність («смыслъ») і, не стримавшися, розпалився гнівом — такі то й хвалькуваті слова пустив, що перед Богом стидні, і мерзка всяка хвала і гордість. Все се було від диявола, що посіває в серці нашім хвалу і гордість, як Павло каже: «Гордим Бог противиться, смиренним же дає благодать». Так і збулося слово апостола Павла, що таке сказав, то потім покажемо, тут же до попереднього вернемось».

⁴ Тут, можливо, пізніша ампліфікація.

Було всіх князів білыге двадцяти, і найстаршим з усіх Святослав Всеволодич. Він вирядив Всеволода Юрієвича й Ігоря з молодшими князями до Вишгорода. Коли вони приїхали під Вишгород, Мстислав Ростиславич, побачивши, що прийшов неприятель, ізрядив полки свої і виїхав на оболонь проти них. Обі сторони були жадні бою; стрільці їх зчепились і почали стріляти, ганяючись між собою. Мстислав же, побачивши, що його стрільці замішалися серед неприятелів, зараз кинувсь до них. Рече дружині своїй: "Братіє, зложім то на божію милость і поміч святих мучеників Бориса і Гліба!" І зараз поїхав на них.

Неприятелів стояло три полки: Новгородці, Ростовці і посеред них Всеволод Юрієвич з своїм полком. І так Мстислав вдарив на їх полки, і потоптали середній полк, а інші неприятелі обступили їх, бо Мстислав в’їхав серед них з малим числом. І так змішалися обидві сторони. І було велике замішання, гук і крик великий, і дивні гуки. Можна тут було бачити, як ломилися списи; гучала зброя і за великим порохом не можна було розглянути ні кінного, ні пішого. І так, бившися кріпко, розійшлися. Було багато покалічених, але мертвих не було багато. Такий був один бій на оболоні першого дня у Мстислава з Всеволодом, з Ігорем і з іншими молодшими людьми.

Потім прийшли всі сили; обступили весь город. І, вибігаючи з города, билися кріпко, і багато було в дружині Мстиславовій поранених і вбитих добрих [вояків]. І [так] стояли під городом дев’ять тижнів. Потім прийшов Ярослав луцький, теж на Ростиславичів, з усею Волинською землею. Він добивався собі старшинства ¹ перед Ольговичами, але не поступили йому Києва. Він [тоді] ввійшов у зносини з Ростиславичами, умовився з ними про Київ і відступив від Ольговичів: піднявсь і пішов від них, ізрядивши полки, до Рюрика до Білгороду.

Побачивши се, настрашились [Андрієві присяжним], сказали: "Тепер вони, певно, сполучаться з Галичанами і Чорними Клобуками!" Полки їх стривожились і, не дочекавши світу, в великім замішанню, не можучи стриматися, побігли через Дніпро, і багато їх потонуло. Побачивши се, Мстислав похвалив всемилостивого Бога і поміч святих Бориса і Гліба, що невидимо погонили їх. Виїхав з города з дружиною своєю, і дружина його гонила і ударилась о товари [обози] їх і взяла багато полонянника. Мстислав же багато поту утер з дружиною своєю і не мало мужства показав з мужми своїми ².

Ростиславичі ж положили старшинство на Ярослава і дали йому Київ. Ярослав ввійшов у Київ і сів на столі діда свого і отця свого.

Святослав же почав посилати до Ярослава з жалями, так казав йому: "Пригадай собі давнішу умову [ряд], на чім ти цілував хрест? Ти бо рік: "Якщо я сяду в Києві, то я тебе наділю; а як ти сядеш в Києві, то ти мене наділи! Тепер же ти сів єси, чи право чи криво, наділи ж мене!" Той же почав йому мовити: "Що тобі до нашої отчини? тобі ся сторона [Дніпра] не належить". Святослав же почав йому мовити: "Я не Угрин, ані Лях, ми одного діда внуки: скільки тобі до нього, стільки й мені [ми рівні в генеалогії], а як ти не стоїш в попередній умові, вільно тобі!"

І то сказавши, зійшовся з братією і поїхав наїздом на Київ. Ярослав же не зібрав братії і не посмів сам один зачинитися в Києві. Утік До Луцька, а Святослав в’їхав до Києва і сів на столі діда свого і отця свого, забравши майно Ярослава без числа. Бо без вісті наїхали і братії його не було вісті, що Ольговичі наїхали на Київ. "Заїхали" [захопили] тут і княгиню Ярославову, взяли з меншим сином, і дружину всю забрали та послали до Чернігова *. І, просидівши двадцять днів у Києві, вернувсь [Святослав] до Чернігова ³.

¹ Права на київське князівство.

² Тут наступає та друга рефлексія от писанія, до котрої редактор відкликався вище: «Се уже сбысться слово апостола Павла рекша: "Возносяйся смириться, а смиряйся вознесеться". И тако возвратишася вся сила АндрЂя князя суздальского: совокупилъ бо бяшеть всЂ земли, й множеству вой не бяше числа, пришли бо бяху высокомысляще, а смиренний отъидоша в домы своя».

³ Означені звіздками слова взяті з Суздальського літопису; тут явні сліди доповнення старшого тексту, з котрого користувався Суздальський літопис, пізнішими додатками.

Ярослав же, почувши, що Київ стоїть без князя, пограблений Ольговичами, приїхав назад до Києва J в гніві замислив тяготу Киянам, сказав: "Навели сьте на мене Святослава, тепер промишляйте, чим викупити княгиню і дитину". Ті не вміли йому чим на те відповісти, і він "попродав" [наложив контрибуцію] на весь Київ: на ігуменів, попів, черців і черниць, Латину і гостей, і позамикав усіх Киян".

Тут історія уривається; про те, як Ростиславичі, побачивши хитку позицію Ярослава, повели переговори з Андрієм, щоб вернути Київ собі, говорять лише уривкові записки: повість про смерть Андрія і замішання в землях суздальських, правдоподібно, покрила при редакції літопису оповідання про київські події ¹. Перо, що описало війну Ростиславичів з Андрієм, ми пізнаємо аж в оповіданні про останні діла і смерть героя повісті Мстислава Ростиславича:

«Прислали Новгородці мужів своїх до Мстислава Ростиславича, закликаючи до Новгорода Великого. Але він не хотів іти з Руської землі, казав їм; "Не можу йти з отчини своєї і з братією своєю розійтися". Пильно бо старався він, від усього серця хотячи страдати за вітчину свою, завсіди пориваючись до великих діл, роздумуючи [про се] з мужами своїми, хотячи сповнити свій обов’язок перед вітчиною ². Все розмишляючи в умі своїм, не хотів іти, але братія його і мужі його понудили його, кажучи йому: "Брате, коли зовуть тебе з честю, то йди! бо там чи не наша отчина?" Він послухав братії своєї і мужів своїх і пішов з новгородськими боярами, але се положив в умі своїм: "Коли Бог приведе мене здорового в сих днях [дасть здоров’я в найближчих часах], то ніяк не зможу я забути Руської землі".

Прийшов він до Новгорода, і стрів його єпископ з хрестами, з Новгородцями, й ігумени, і всі, ввійшовши до святої Софії, поклонилися святому Спасові і святій Богородиці, і сів він на столі діда свого й отця свого з сливою і честю великою.

І коли сидів Мстислав в Новгороді Великім, вложив Бог в серце Мстиславу мисль добру піти на Чудь. І скликав він мужів новгородських і сказав їм: "Братіє, от обідять нас погані. Зглянувши на Бога і на святої Богородиці поміч, постояти б нам за себе і захистити Новгородську землю від поганих!" І люба була його мова всім мужам новгородським, і сказали йому: "Княже, коли се любо Богові і тобі, то ми готові єсьмо!" ³ І зібрав усіх воїв новгородських, і порахував їх, і знайшов їх 20 тисяч числом ⁴. І так пішов Мстислав на Чудську землю, і, ввійшовши до неї, стояв у ній аж до того дня ⁵, воюючи по всій землі їх. І так попалив всю землю їх і, набравши полону челяддю і худобою, повернув додому, діставши від Бога побіду на поганих, зі славою і честю великою.

¹ Про них в «Історії України», II, с. 203 і д.

² «Хотя исполнити отечьствиє своє» — се слово має дуже широке і загальне значення, тут його так уважаю за найкраще віддати.

³ Порівняти подібний вступ в повісті про Мстислава Ізяславича — в т. II, с. 213.

⁴ Пор. таку ж саму фразу вище про Андрія — доказ одної руки.

⁵ Очевидно попсоване місце, мусило бути число: до «дев’ятого дня» або якесь інше.

Ідучи ж з Чуді, ввійшов до Пскова, і забрав [арештував] соцьких з-за Бориса, свого синовця, що не хотіли його синовця Бориса. І, договорившися з людьми, пішов відти до Новгорода, і там пробув усю зиму. А на весну, здумавши з мужами своїми, пішов на Полоцьк, на зятя свого Всеслава. Бо дід його ходив на Новгород, узяв Єрусалим церковний ¹ і сосуди служебні, і один погост [сільський округ] прилучив до Полоцька. Мстислав же, хотячи дійти в тім усім правди для Новгородської землі й її обіди, прийшов на Луки з військом новгородським. Почувши те, його брат Роман у Смоленську послав свого сина Мстислава до Полоцька в поміч його зятеві, а до брата свого Мстислава послав мужа свого, так кажучи: "Від нього [Всеслава полоцького] тобі нема обіди, а коли йдеш на нього, то перше тобі піти б на мене!" І він, не хотячи «вередити серця" братові свому старшому, вернувся до Новгорода.

І напала на нього болізнь сильна, сила слабла, і язик відбирало. І поглянувши на дружину свою і на княгиню і зітхнувши з глибини серця свого, прослезився й почав їм говорити: "От я поручаю дитину свою, Володимира, Борисові Захаровичеві, і з тим, з волостю, віддаю на руки братові Рюрикові і Давидові, а про мене — як Бог рішить!" І так, поручивши дітей своїх братії своїй і знявши руки до неба та зітхнувши з глибини серця, він прослезивсь і віддав душу свою в руці божі. Преставився ж Мстислав син Ростиславів, внук великого князя Мстислава, місяця юня в 13, на святої мучениці Акилини, в день п’ятничний, взявши причастя на святій літургії. І так, спрятавши його тіло з честю і з благохвальними піснями і кадилами благовонними, Ілля єпископ і всі ігумени положили його тіло в тім гробовці, де лежить Володимир, син великого князя Ярослава Володимировича ².

І плакалась по нім вся земля Новгородська, найбільше ж плакались

по нім ліпші мужі новгородські, і так говорили плачучись:

"Уже не можемъ, господине, поЂхати з тобою на иную землю,

поганыхь поработити во область Новгородьскую!

Ты бо много молвяшеть, господине нашь, хотя на всЂ стороны поганыя.

Добро бы нынЂ, господине, съ тобою умрети,

створшему толикую свободу Новгородьцемъ отъ поганыхъ!

Якоже и дЂдъ твой Мьстиславъ свободил ны бяше отъ всЂхъ обидъ,

ты же бяше, господине мой, сему поревновалъ

и наслЂдилъ путь дЂда своєго.

НынЂ же, господине, уже к тому не можемъ тебЂ узрЂти!

Уже бо солнце наше зайде ны,

и во обидЂ всимъ остахомъ!" ³

¹ Дарохранительния, ціборій.

² В оригіналі ся фраза стоїть не на місці, серед плачу, можливо дописана була потім, на маргінезі.

³ Іпат., с. 413. Се прототип плачу Волинського літопису по Володимиру Васильковичу, наведеного в т. І, с. 117. Розваживши справу, я не маю більше сумніву, що плач над Мстиславом являється типовим українським дружинним плачем, бо се оповідання, очевидно, писано «руським» пером, не новгородським, хоч плач вложено в уста новгородців. З огляду на сю стилістичну вартість наводжу його в оригіналі.

І так плакало над ним все множество новгородське: багаті і бідні, нищі й убогі і чорноризці, бо він був милостив до всіх нищих, і так розійшлись до домів своїх.

Сей же благовірний князь Мстислав син Ростиславів зростом був середній, лицем гарний, всіма добрими прикметами прикрашений і благонравний. Мав любов до всіх, а особливо до милостині був пильний. Монастирі наділяв, черців потішав і всіх ігуменів потішав теж, з любов’ю приймав і брав у них благословення. І мирські церкви наділяв, попів і весь святительський чин честю достойною шанував.

Був кріпкий на війну, все поривавсь умерти за Руську землю і за християн. Коли бачив як християн полонять погані, так говорив дружині своїй: "Браття, не майте нічого в умі своїм [не вагайтеся]: коли тепер умрем за християн, то очистимося з гріхів своїх, і Бог нашу кров оцінить як мучеників. Коли Бог дасть милость свою — слава Богу! Бо хоч нині умремо — однаково умремо [колись]". І так кажучи, піддавав відвагу воякам своїм, і так від усього серця бився за вітчину свою. А був любий до дружини: майна не жалував, не збирав золота ні срібла, але давав дружині своїй або призначав за душу свою.

І [так] приложивсь до отців і дідів своїх, віддавши спільний довг, котрого не втекти ніякому родженому.

Не було в Русі такої землі, котра б його не хотіла, не любила, бо він завсіди поривався на великі діла, але преставивсь молодим.

І, почувши про преставлення його, браття дуже сумували, і плакалася по нім уся земля Руська, не можучи забути "доблесті" його. І Чорні Клобуки не можуть забути "приголублення" його».

Се закінчення, так само як і початок оповідання, ясно показує, що писалось воно людиною, яка жила всіма інтересами «Руської землі» в тіснішім розумінні. Хоча, як бачимо, останні діла Мстислава були зв’язані з Новгородом, очевидно, не новгородець писав його: інтереси автора всі коло Києва, і очевидне його бажання оправдати покійного перед київськими кругами, що він, такий популярний на «Русі», покинув її для Новгорода. Бодай по смерті, сими інтимними намірами повороту при першій можливості назад, хоче він зв’язати покійного «господина» з його «вітчиною». Се зв’язує отсе оповідання з повістю про війну 1173 р., котрої найяскравішою фігурою виступає той же Мстислав як найкращий представник українського лицарства і найбільш популярний між дружиною і Чорними Клобуками князь, проповідник неустанної боротьби з степовим поганством — сеї провідної ідеї українського лицарства (так само як вона і на заході, в огнищу тамошнього лицарства, у Франції, остаточно скристалізувала ідеальний зміст лицарства). Звертає на себе увагу гаряче висловлена тут ідея посвячення вітчині, страждання для неї, смерті за неї як найвищої цілі життя, і запалу до «великих діл» лицарських, воєнних, якнайкращого змісту, який може людина вложити в своє життя. Як ідеологія українського лицарства, незвичайно яскраво і сильно відбитого в тих небагатьох словах, ся коротка повість не має нічого собі рівного в нашім старім письменстві і з сього погляду варта особливої уваги.

Серія оповідань про походи на Половців 1183 — 1193 рр. найбільше звісна з повісті про похід Святославичів 1185 р. — літописної паралелі «Слова о полку Ігоревім». Вона багато разів аналізувалась, порівнювалася з стилем і манерою «Слова» і дає поняття про всю серію, особливо коли лишити на боці побожні міркування, вложені в уста Ігореві в неволі (може бути, додані або розширені при пізнішій редакції, так само як в Суздальській збірці).

Оповідання про галицькі події зв’язуються в прагматичну, суцільну повість, особливо під рр. 1188 — 1190. Оповідання про смерть Ярослава притикає безпосередньо, але оповідання про побожні його настрої перед смертю не дуже відповідає загальному тонові дальшого оповідання, і може бути, що тут треба покласти на рахунок пізнішої редакції — бодай дещо. Історія родинної трагедії Ярослава, під р. 1173, хоч відділена кільканадцятьма роками, в котрих нема нічого спеціально галицького, по змісту належить теж сюди, і може бути, що в своїм джерелі вона була прагматично зв’язана з тою усобицею, яка потім відігралась на грунті тих родинних відносин. Тому подаю її тут теж як вступну частину:

Вибігла княгиня ¹ з Галича до Ляхів з сином Володимиром, і Константан Сірославич і багато бояр з нею. Були там вісім місяців. І почали посилати до неї Святополк та інша дружина, закликаючи назад: "А князя ми вхопимо!" Володимир же послав до Святослава Мстиславича, просячи у нього Червна: "Там сидячи, буде мені добре посилати до Галича, а як сяду в Галичі, верну тобі твій Бужськ і три городи додам до нього". Святослав йому дав і хрест цілував, що буде помагати. І Володимир з матір’ю пішов до Червна. І перестріла його вість від Святополка з Галича: "Приїзди скоро, ми вхопили твого батька, приятелів його Чаргову чадь побили, а ворог твій Настаська — от тобі!"

Галичане, наложивши огню, спалили її, сина її послали в заслання, а князя водили до хреста, аби жив з княгинею по правді. І так уладились. [Але другого року] ² вибіг Володимир ³ до Ярослава до Луцька і той обов’язався йому доходити волості. Ярослав галицький послав до Ляхів і привів їх в поміч собі: дав їм 3000 гривень срібла. Спалив два городи [луцької волості] і почав посилати до Ярослава: "Пусти до мене сина, інакше піду на тебе війною". Той злякався спалення своєї волості і відправив Володимира до Михалька, до Торчеського, з його матір’ю, бо Михалько був брат Ользі княгині. Відти покликав його тесть Святослав до Чернігова, з тим щоб відправити до Суздаля, до Андрія, і не пустив його [Михалько] ⁴.

[Потім, р. 1187] ⁵ преставивсь [умер] Ярослав, місяця октября в 1 день, а другого дня положено його в церкві святої Богородиці. Він був князь мудрий, язиком мовний і богобойний, по чужих краях поважаний і славний полками [військом]: коли де-небудь була йому обіда, то сам з своїми полками не ходив, а посилав з воєводами.

¹ Слово: «Ярославляя» приписано на боці, с. 383. Се була донька Юрія, сестра Всеволода суздальського.

² Се додаю замість «в тоже лЂто», очевидно доданого потім (с. 388).

³ Тут і нижче, мабуть, пізніший додаток: «сынъ Ярославль галичьского князя».

⁴ Як потім Ростиславичі взяли його від Михалька і відправили до батька — див. вище.

⁵ В літописі знов «тогоже лЂта», с. 441.

Землю свою привів до ладу, велику милостиню роздавав, любив «странних» [прочан], бідних годував, любив чорноризький чин і честь йому віддавав по силі своїй. У всім ходив по закону божому, сам доглядав церковного порядку і в добрім ладі держав крилос.

Перед своєю смертю в тяжкій хоробі почув свою слабість і скликав мужів своїх і всю Галицьку землю, покликав крилошан і монастирі, і старців, сильних і худих, і так з плачем говорив до всіх: "Отці, браття і сини! От я вже вихожу з сього світу марного і йду до Творця свого. Согрішив я більш усіх, як ніхто інший не согрішив! Ви же. отці і братя, простіть і одпустіть!" І так плакався три дні перед усіми крилошанами і перед усіма людьми. І велів роздавати своє майно монастирям і старцям, так роздавали по всьому Галичу три дні і не могли роздати.

І так говорив він мужам своїм: "От я з одною своєю худою головою ходячи, утримав всю Галицьку землю. А віддаю своє місце Ольгові, меншому свому синові, а Володимирові даю Перемишль". І на тім перевівши умову між ними, поприводив до хреста Володимира і мужів галицьких в тім, що він не буде відбирати Галича від брата. Бо Олег був син Настаськи і був йому милий, а Володимир не ходив в його волі, тому й не дав він йому Галича.

По смерті ж Ярослава було велике замішання ["мятежь"] в Галицькій землі. Мужі галицькі, здумавши з Володимиром, переступили хрестне цілування і вигнали Олега з Галича. Олег утік відти до Вручого [Овруча], до Рюрика, а Володимир сів у Галичу, на столі діда свого і отця свого.

[Але] ¹ княжачи в Галицькій землі, був Володимир охочий до многого пиття, і думи не любив з мужами своїми. І взяв жінку у попа і поставив її у себе за жінку, і родились у неї два сини. Роман же Мстиславич володимирський посватався з ним і видав доньку за його старшого сина. А се довідався, що мужі галицькі не добре живуть з своїм князем, за його насильство, бо де улюбив чию жінку або доньку, забирав силоміць. Отже, Роман, не криючись, почав посилати до галицьких мужів, підбиваючи їх на князя, щоб його прогнали, а [Романа] прийняли б на княження.

¹ В оригіналі тут новий рік для звісток цілого літопису, с. 444.

Мужі галицькі пристали на Романів замисл і, зібравши полки свої й утвердившися хрестом [присягнувши на хресті], повстали на князя свого. Та не сміли його ні вхопити, ні вбити, бо не всі були в тій "думі" [змові]: боялися приятелів Володимирових. Отже, здумавши послали до свого князя [з таким]: "Княже, ми не на тебе повстали, а не хочемо кланятись попаді, тільки хочемо її вбити, а ти де хочеш, ту за тебе висватаємо!" Се ж вони сказали, знаючи, що він попаді не дасть, отже, щоб прогнати його, сим йому пригрозили. І він, злякавшись, забрав золота і срібла багато з дружиною, і жінку взявши і двох синів, поїхав на Угри до короля.

Галичане ж відібрали у Володимира Романівну Федору і послали по Романа. Роман віддав Володимир братові Всеволодові, зовсім, і хрест йому цілував: "Більш мені Володимира не потрібно". І в’їхав Роман до Галича і сів в Галичі княжити.

А Володимир прийшов до короля, і король узяв Володимира і з усіма полками пішов на Галич. І Роман, почувши, що король уже за Горою і не можучи проти нього стати, утік: забрав весь добиток [майно] Володимирів і втік з Галичанами з Галича до Володимира. Але тут, в Володимирі, зачинився перед ним брат Всеволод. [Роман] сам пішов в Ляхи, а жінку з Галичанками відправив до Овруча, на Пінськ. Але в Ляхах Романові помочі не було і він пішов до тестя свого Рюрика, з тими мужами, що його були увели до Галича.

Король же в’їхав до Галича, але дав весь наряд [управу] Галичанам, і посадив в нім сина свого Андрія, а Володимира забрав з собою назад на Угри, неволею, забравши від нього добуток, і всадив його з жінкою до вежі. Зробив се король великий гріх, бо цілував хрест Володимирові, але Бог визволив його [Володимира] від такої біди.

Роман же випросився від свого тестя Рюрика на Галич, рік йому: "Ведуть мене Галичане до себе на княження, пошли зо мною свого сина Ростислава". Рюрик виправив з ним свого сина і воєводу Славна Борисовича. Роман же наперед послав воїв під Пріснеськ [вар. Пліснеськ], щоб заїхали наперед Пріснеськ. Вони зачинилися [там], а Угри і Галичане їх заїхали: декотрих забрали, інші повтікали. Почувши то, Роман відправив шурина додому, а сам поїхав в Ляхи до Казимира. З Ляхів прийшов під Володимир, і не пустив його брат до Володимира. Роман прийшов до брата з Ляхами, з Мешком, вуєм своїм. Не добився нічого і пішов до свого тестя Рюрика. Рюрик дав йому Торчеськ, а на брата його, на Всеволода, наслав з погрозою. Всеволод побоявся Рюрика і відступив Володимир братові Романові. Роман поїхав до Володимира, а Всеволод до Белза.

Галицькі ж мужі післали до Ростислава Берладничича ¹, закликаючи його до себе на княження до Галича. Він, то почувши, зрадів і випросився від Давида, бо Давид його прийняв був до себе. Поїхав борзо з Смоленська і, приїхавши на Галицьку Україну ², взяв два галицькі городи, і відти пішов на Галич, згідно з їх замислом.

Але мужі галицькі не були всі в одній мислі: чиї сини та брати були у короля, ті міцно тримались королевича. А король під той час прислав синові в поміч багато угорських полків, боячися князів руських. Отже, коли королевич і воєводи угорські почули, що Ростислав іде на Галич, по змові з галицькими мужами, королевич, не довіряючи їм, почав їх водити до хреста. Праві цілували, нічого не знаючи, а винуваті — стережучись Угрів.

Ростислав же прийшов під полки галицькі з невеликою дружиною, не знаючи їх "лесті", але покладаючись на те, як вони обіцяли: тільки побачуть його полк, зараз відступити від королевича. Було ж в його полку і кілька мужів галицьких, що приїхали, сі, побачивши хитрість своєї братії, підпустили їх під свій полк і відступили від нього. Тоді дружина його сказала: "Княже, бачиш тепер їх хитрість! їдь собі геть!" Він же рече: "Браття, ви знаєте, на чім вони мені цілували хрест! Коли ловлять моєї голови, то Бог їм судить то і той хрест, що вони мені цілували; а я не хочу блудити по чужій землі, хочу голову свою положити в своїй отчинії" І, сказавши се дружині своїй, рушив на галицькі полки. Полки ж галицькі й угорські, окруживши, збили його з коня і, взявши тяжко раненого, ледве живого, понесли його до Галича. Галичане ж схвилювалися, хотячи відібрати його від Угрів і прийняти собі на княження. Угри ж, побачивши то, приложили до ран зілля смертне, і від того він умер. Положили його в монастирі, в церкві св. Іоана, і прилучивсь він до дідів своїх і до отців своїх.

Угри ж, дізнавши "лесті" галицької, що Галичане шукають князя руського, почали у всім насильство їм діяти: у мужів галицьких почали відіймати жінок і доньок на постіль до себе, коней ставити в божницях і в хатах і інших насильств багато робили. Галичане ж почали дуже тужити і сильно каялись, що прогнали князя свого.

[Того ж року] ³ утік Володимир Ярославич з Угор, з вежі кам’яної, де його держав король з його попадею і двома дітьми.

¹ Володимирового брата в других.

² «Ко УкрайнЂ галичьской».

³ Се теж редакторський додаток, мусило бути щось інше: «під той час», «тоді», абощо (с. 448).

Поставлене було йому шатро на вежі, і він, порізавши шатро і звивши собі вужівку, спустився з дітьми долів. Потім сторожі його два були йому прихильні і допровадили його до землі Німецької, до царя німецького. Цар же, довідавшись, що він сестричич великому князеві Всеволодові суздальському, прийняв його з великою любов’ю і з великою честю. Приставив до нього мужа свого і послав його до Казимира, в Ляхи, велячи йому добути йому Галич, як він того бажав. Бо [Володимир] прирік давати цареві по 2000 гривень срібла щороку. Казимир же, приставивши до нього свого мужа, Міклая, послав його до Галича.

Галицькі мужі стрінули його з великою радістю [як] свого князя і дідича, а королевича прогнали з землі своєї. На Спасів день сів Володимир на столі діда свого й отця свого. І послав до свого уя Всеволода до Суздалю, благаючи його: "Отче господине, утримай Галич при мені, а я божий і твій з усім Галичем — в твоїй волі єсмь завсіди!" Всеволод же суздальський обіслав всіх князів і короля в Ляхах, водив їх до хреста щодо свого сестричича, що вони Галича не шукатимуть під нім ніколи. І Володимир утвердився в Галичі, і ніхто з того часу не виступив проти нього».

Закінчення сеї повісті, як бачимо, виявляє руку «суздальської орієнтації» — автора чи редактора, се вже тяжче сказати.

З серії оповідань про інтригу Всеволода суздальського, на котрій замикається Київський літопис видубицької редакції, я наведу першу частину, яка розповідає про смерть Святослава, перехід київського стола до Рюрика і зв’язані з тим події (рр. 1194 — 5):

«Скликай Святослав свою братію: Ярослава, Ігоря і Всеволода — і почав з ними радитись, хотячи [йти] на рязанських князів, бо була у них суперечка są волості. І послали до Всеволода до Суздалю, просячи його [згоди] на похід на Рязань. Всеволод же їх волі не вволив і повернув Святослав з Карачева, з Юрієвого дня. їхав літом на санях, бо кинулось йому щось на ногу, а Десною пішов насадами [човнами]. Прийшовши до Києва, поїхав Святослав до Вишгорода, в п]ятницю, поклонитися святим мученикам. Ввійшов до церкви, з слізьми цілував святий гріб, потім пішов до батьківського гробівця і хотів своїм звичаєм туди. Але що піп з ключем одійшов, Святослав, не діждавшися, поїхав, невдоволений в умі своїм, що не поклонився батьковому гробові. І так приїхав до Києва. В суботу поїхав до св. мучеників, до тої церкви, що у святого Кирила [батьківської фундації], свою останню службу приносив, в неділю ж, на празник [Бориса і Гліба], не міг [уже] поїхати з Нового Двора, а тут і празнував празник святих мучеників. Другого дня, в понеділок, прийшла йому вість від сватів, що йшли брати внуку Святославову, Глібівну Єфимію, за царевича, і Святослав послав проти них мужів київських. Сили його все більше слабли і язик «отемнівав», і він, прокинувшись, сказав до княгині своєї: "Коли буде, — рече, — святих Маковеїв?" Вона ж відповіла: "В понеділок". Князь же рік: "О, не діжду я того!" Батько бо його Всеволод в день св. Маковеїв пішов к Богові. Княгиня, міркуючи, що якесь видіння бачив князь її, стала питати, але він не сказав їй, рече: "Я вірую в одного Бога". Велів себе постригти в черці і послав по свата Рюрика.

І преставився місяця юля [25] князь Святослав, мудрий, в заповідях божих ходивши, чистоту тілесну пильнувавши, чорноризький і єрейський чин любивши, нищих милувавши. І положили його у св. Кирила, в його батьківськім монастирі. Князь Рюрик поїхав до Києва, і вийшли йому назустріч з хрестами митрополит і ігумени всі, і Кияне всі від малого до великого, з радістю великою. Рюрик же, ввійшовши до св. Софії, поклонився святому Спасові і св. Богородиці і сів на столі діда свого і отця свого, з славою і честю великою. І зраділа вся Руська земля з княження Рюрикового: Кияне, християне і погані. Бо всіх він приймав до себе з любов’ю, і християн і поганих, і не одгонив нікого.

В літо 6703 ¹ післав Рюрик по брата свого Давида, до Смоленська, і казав йому: "Брате, зостались ми старші з усіх в Руській землі. Приїдь до мене до Києва: які будуть [справи до] думи про Руську землю і про братію нашу — Володимирове плем’я, то все порішимо, і [притім] самі здорові побачимось". І пішов Давид з Смоленська човнами з Смольнянами, і прийшов до Вишгорода в середу русальної неділі. T покликав його Рюрик на обід; Давид приїхав до брата Рюрика на обід, і були в любові великій і веселію многім. І, обдарувавши багатьма дарами, відправив його. Потім позвав його до себе на обід до Білгорода братанич його Ростислав Рюрикович. Давид приїздив до Білгорода, і тут були в веселію великім і любові многій, і Ростислав, обдарувавши дарами многими, відправив його.

Давид же [теж] позвав до себе на обід брата свого князя Рюрика і дітей його, і тут були в веселію і любові великій, і, обдарувавши брата свого Рюрика дарами многими, Давид відправив його. Потім позвав Давид на обід усі монастирі, і був з ними "весел" [підохочений], і роздавав сильну милостиню їм і нищим, і відправив їх. Потім покликав Давид усі Чорні Клобуки, і обдарував їх дарами многими і відправив їх. Кияне ж почали звати Давида на пир, подавали йому велику честь і многі дари. Давид же й собі запросив Киян на обід, і був з ними в веселію многім і в любові великій, і відправив їх.

А з братом своїм Рюриком постановив умови в усіх справах про Руську землю і свою братію, Володимирове плем’я, і пішов Давид до свого Смоленська».

¹ Очевидно, тут знов-таки пропала первісна фраза (с. 458).

Сподіваюсь, що ся чимала вибірка взірців, наведених мною, оправдує мою пропозицію трактувати сі історичні оповідання XII в. як окремий літературний рід, виділивши його з-під загальної категорії «літописання», яка так мало говорить нашій уяві вже через саму свою загальність. Вилучивши сі оповідання, писані з становища княжих та дружинних інтересів, з літописної мішанини — церковних та монастирських записок та різних релігійно-моралістичних додатків, котрими їх, подекуди цілком явно і очевидно, прибрала рука церковника-книжника, щоб перетворити сі лицарські повісті в душеспасенне книжне почитання, видушивши церковну мораль з сих коромол і бійок за «часть» і «честь», ми дістаємо цілком ясний ряд оповідань, зазначених літературною індивідуальністю їх авторів, і певну категорію творчості, котра вспіла протягом століття виробити певну спільність стилю й ідеології.

Коли, напр., порівняти повість про Ізяслава, з її широким, свобідним, непримушеним стилем, багатими деталями, многословними промовами, з сим останнім оповіданням про смерть Святослава і гостину Давида в Києві, з її біднішим висловом, перевагою стереотипових фраз, повтореннями, наче взятими з якої-небудь «казки з повтореннями», ми ясно бачимо різниці в літературній манері авторів. Пошукавши в сім напрямі пильніше і детальніше, аналізуючи лексику і фразеологію різних серій оповідань, правдоподібно, вдасться представити досить докладно стиль і манеру різних авторів, далеко повніше і певніше, ніж се я зробив в сім огляді, скорше для прикладу, щоб дати заохоту студіям в сім напрямі, а не доходячи до кінцевих результатів. Навіть при простім читанні впадають в око різниці вислову різних повістей, як я назвав сі серії, напр., в повісті про Ізяслава ми все стрічаємо технічний вираз: «исполчи полкы», а в повісті про Мстислава Ростиславича: «изряди полкы» і т. под.

Але поруч того, і ще виразніше, виступають певні спільності всіх сих оповідань, сеї дружинно-лицарської літератури, які об’єднують її в одну яскраву цілість. Вони виступають як у фразеології, в певних «загальних місцях» — отих різних «в’їхав до Києва і сів на столі діда і отця», стріло нового князя духовенство «з хрестами», зібрались князі «в любові й веселії» і под., — так і в провідних ідеях княжої та дружинної ідеології, лицарської моралі, з котрою досить слабо гармонізують побожні фрази з ходячого церковно-релігійного запасу. Ся спільність походить передусім, очевидно, з того стилю мови і вислову, який виробився в дружинних кругах, набрав своєї лицарської фразеології. Але, без сумніву, відбились тут і літературні впливи.

Насамперед безперечні дуже сильні запозичення з дружинної поезії, які, напр., виступили перед нами з порівняння літописної повісті про похід на половців Мстислава Ізяславича з «Словом о полку Ігоревім» і з тих різних відблисків героїчного епосу (напр., пісень про Боняка), котрі вже були вище принотовані ¹.

¹ Т. II, с. 211 — 2, 213, 229.

Цілком певно, що коли б ми мали перед собою більше тих героїчних епопей, ми б бачили на кожнім кроці, як виведені в тих літописних оповіданнях особи рухаються і говорять по епічних взірцях і як самі сі оповідання сповідають словами і ситуаціями героїчного епосу.

Поруч того були впливи також і самої дружинної прози: старших повістей на творчість молодшу. Тільки ми при нашім стані матеріалу мусимо завсіди рахуватися з можливістю, що повторення в повістях молодших загальних місдь з повістей старших можуть бути й безпосередніми відгомонами утертих фраз поетичних. Коли, напр., фразу «много пота утер» ми стрічаємо в фрагменті про Мстислава Вел., а потім в повісті про Мстислава Ростиславича, або «ломъ копЂйный и звукь оружьиный, отъ множьства праха не знати ни конника на пЂщца» сеї повісті повторюється в повісті про Батиїв погром («ломъ копЂйни и щитомъ скЂпание, стрЂлы омрачиша свЂтъ») ¹, то тут така ремінісценція поетичного «загального місця» майже очевидна. Але те ж може бути і в багатьох інших, менше замітних випадках.

¹ Іпат., с. 213, 392, 522.

В кожнім разі певна одність настрою і стилю об’єднує сю галузь нашої старої літератури і відмежовує її цілком виразно від літератури релігійно-моралістичної. Коли навіть полишити на рахунку авторів сих повістей деякі релігійно-моралістичні прикраси і навіть епізоди (в тім роді як передсмертна сповідь Ярослава галицького), котрі не мають таких виразних познак інтерполяції, як інші, зовсім безсумнівні додатки, — ми все-таки бачимо виразно, як механічно прилучаються вони до того, щó властиво становило зміст і нерв оповідання. На вище поданім розборі оповідань про смерть Ігоря Ольговича (с. 15 дд.) можна було бачити яскраво, як різко розходилися сі дві літературні течії: релігійно-агіографічна та моралістична, з одного боку, дружинно-героїчна, або воєнно-лицарська — з другого. Так само показували се різні додатки, наведені вище, яка глибока різниця лежала між літературою церковно-релігійною і сею світською, тільки декорованою на церковну. Так, як герої, що виступають в сих повістях, невважаючи на вічні фрази про покору божій волі, божий суд і посмертну заплату, з усею безпосередністю своїх, не зрушених рефлексіям вдач, з самозабуттям віддавались скороминущому моментові, зриваючи з нього «свою часть» і «свою честь» і не думаючи про згідність своїх вчинків з церковною мораллю, — так і автори сих повістей, будучи церковно вишколеними, але цілком світськими по вдачі й інтересам людьми, дуже мірну частину віддавали новому Богові, а всю увагу, весь інтерес, всі симпатії лишали тим справам, за котрі «покладали свої голови» їх герої.

Де знаходились вони, такі автори, речники княжих та дружинних інтересів? Чи таки в монастирях, фундованих династіями, між колишніми мужами-боярами тих князів, що потім ішли на спокій до сих монастирів своїх патронів князів? Чи між монахами з професії, які старались тим прислужитись своїм патронам-добродіям, списуючи з їх слів, в їх освітленні, їх діла? Чи між ближчим окруженням сих князів і бояр, між двірськими попами, між клириками-секретарями, дяками і под.? Чи, нарешті, між самою дружиною бували настільки книжні й охочі до письменства люди, що вони списували діла, котрих учасниками й свідками були?

На се, на жаль, ми не знаходимо скільки-небудь виразних вказівок ні в самих повістях, ні поза ними. В старому київському літописі один з його редакторів (можливо таки сам ігумен Сильвестер), з нагоди смерті тисяцького Яна Вишатича, записав, що він чув від нього багато оповідань, «многа словеса», котрі й повписував до свого літописця («яже вписахъ в лЂтописецъ»). Се автентична вказівка на те, якими дорогами заходили до монастирських літописців оповідання, взяті з уст визначніших бояр і князів. Але вони могли списуватись і поза монастирями, тільки потім попадаючи в руки якогось літописця з професії, підпадали різним змінам і препараціям, комбінуючися з різним матеріалом, як то ми бачили, власне, на Київському літописі XII в. Нижче в сій книзі в авторі волинської повісті про Володимира Васильковича ми побачимо, з усякою правдоподібністю, прибічного княжого писаря. Се кидає світло на всю сю літературну течію взагалі.

Останки дружинних повістей з першої чверті XIII в. Київський літопис видубицької редакції заховав нам найбільшу і найкращу частину дружинної, лицарської літератури, яку маємо; але се, очевидно, тільки невелика частина. Розуміється, література ся не скінчилась там, де замкнув свій відпис незвісний нам видубицький книжник. Літописання в Києві продовжувалось в тих же напрямах, які зазначилися в XII в., і хоч від XIII століття не зосталось для нас такої місцевої збірки, яку маємо для XI і для XII в., але в компіляціях північних, а почасти і в галицько-волинському літописі маємо деякі останки повістевої літератури, що служить безпосереднім продовженням писань XII в. Тільки як з XII віку ми сей київський матеріал в північних збірках — в Суздальському літописі мніха Лаврентія і в пізніших московських зводах — мали переважно тільки в витягах, конспективних переповідженнях, так і київські, взагалі українські повісті XIII в. маємо в них переважно в формі таких же конспектів і ними мусимо вдоволятись, наскільки не маємо новіших записів.

Так історія української усобиці, роздмуханої Всеволодом суздальським, перервана в видубицькій редакції Київського літопису похвалою Рюрикові, продовжується в Суздальському літописі такими записками, вповні аналогічними з витягами з київських записок XII віку, котрі ми там читали під попередніми роками:

«Повстав Рюрик на Романа й привів до себе Половців до Києва, збираючись іти до Галича на Романа. Але Роман випередив його і, зібравши полки галицькі й володимирські, в’їхав до Руської землі. [Тоді] й Володимиричі [Рюрикові свояки], відступивши від Рюрика, поїхали до Романа, і Чорні Клооуки, зібравшися всі, їхали до Романа, і з усіх городів руських люде їхали до Романа. І з усіма полками своїми Роман наборзі пішов до Києва; Кияне відчинили йому подільські ворота, в Копиревім Кінці, і він в’їхав на Подолля і послав на Гору до Рюрика і Ольговичів. Водив до хреста Рюрика і Ольговичів, і сам їм хрест цілував. Відправив Рюрика до Вручого, а Ольговичів за Дніпро до Чернігова, а в Києві Роман посадив Інгваря Ярославича.

Тої ж зими ходив Роман князь на Половців, і взяв вежі половецькі, і привів полону багато, і душ християнських відполонив від них множество, і була радість велика в землі Руській. [Але] місяця генваря в 2 день, на пам ять св. Сильвестра папи римського, взято Київ Рюриком і Ольговичами і всею землею Половецькою. Вчинено велике зло в Руській землі, якого не було над Києвом від охрещення Руської землі. Були бо напасті і взяття, але не такі, як тепер се зло сталося. Не тільки одно Подолля взяли й попалили, але й Гору взяли, митрополію св. Софії пограбували і Десятинну Богородицю пограоували, всі монастирі. Ікони пообдирали, а інші забрали, і честні хрести, і святі сосуди, і книги, і одежі блаженних давніших князів, що повішали були на пам’ять по собі з святах церквах, — все то взято в полон. Черців і черниць порубали, попів також; старих, сліпих, хромих, слабих і хорих — всх посікли, а молодих черців і черниць, попів і попадей, Киян і доньок та синів їх — всх повели іноплеменники до себе в вежі. Взяла тоді дружина Ростислава Ярославича Мстислава Володимирича й повела до сеое до Сновська.

При кінці ж року, февраля в 16 [день], приходив під Вручий Роман до Рюрика, відводячи його від Ольговичів і Половців. Цілував Рюрик * вел. кн. Всеволодові і синам його Константанові та його братам... В літо 6712 прислав Роман мужа свого до в. кн. Всеволода, просячи за Ольговичів, аби прийняв їх в мир і до хреста привів; в. кн. Всеволод послав мужа свого Михайла Борисовича, і він водив Ольговичів до хреста, а Ольговичі послали мужів своїх, і ті водили Всеволода до хреста, а Романа на Русі. І настав мир.

В літо 6713 ходили руські князі на Половців: Рюрик київський, Ярослав переяславський, в. кн. Всеволода син, Роман галицький Мстиславич і інші князі. Була тоді люта зима, і Половцям була велика тягота, наслана на кару од Бога. І взяли руські князі багато полону, і зайняли їх стада, і вернулись додому з великим полоном. І була радість велика всім християнам Руської землі, тільки диявол був сумний, що не хоче Добра народові християнському. В Треполі з’їхались Рюрик і Роман, Ростислав приїхав, бувши у свого шурина в Переяславі, і тут були переговори про волості [відповідно тому], хто що послужив Руській землі [«терпелъ за Руськую землю»]. І диявол учинив велике замішання. Роман ухопив Рюрика і відіслав до Києва і постриг в ченці, також жінку його і доньку його [свою жінку давнішу], котру був відправив, а Ростислава, Рюрикового сина, і брата його Володимира — теж забрав з собою„,» ¹

Ясно бачимо тут скорочену, конспективну схему оповідання, що становить продовження оповідань Київського літопису з 1190-х років. Як тоді укладчик володимирської чи суздальської збірки, котрою покористувався суздальський мніх Лаврентій (була вона складена в Володимирі суздальськім чи тільки орієнтувалась на Володимир, се не берусь рішати), переказував сі київські повісті, покорочуючи та стилізуючи на свій лад, так, очевидно, і далі се робиться з якимсь українським джерелом, котрого нині не маємо. В основі лежать київські записки, правдоподібно, того ж стилю, що оповідання про події по смерті Святослава, 1195 — 6 рр., зовсім можливо, що тої самої руки. Володимирський компілятор, з одного боку, покорочує їх, бо в своїй компіляції старається дати більше матеріалу про північні відносини, про володимирське князівство. З другого боку, він препарує український матеріал з становища володимирської ідеї: висуває роль Всеволода як старійшини сучасних князів, найвищої інстанції, без волі й санкції котрої нічого не діється, а все, що діється, діється во славу її. В наведених уривках я почасти викропкував, почасти зазначив звіздкою такі володимирські квітки, як правдоподібні сторонні додатки.

Такі запозичення з київських джерел в північних компіляціях ідуть, хоч не рівномірно, але досить все-таки в значній кількості до кінця першої чверті XIII в. Тут ми маємо київську повість, яка завдяки сенсаційності події, оціненій, щоправда, тільки пізніше, знайшла місце у всіх компіляціях в досить повній формі, а в деяких і зовсім без скорочень, а навпаки, з різними місцевими додатками. Се оповідання про перший "прихід Татар до Європи і нещасливу битву з ними українських князів, зведену над Калкою в 1223 р. Вступна фраза, що се сталося «при Мьстисла†князЂ РомановичЂ. в десятоє лЂто княженья єго в КиєвЂ». не полишає сумніву, що воно було написане в Києві, бо Київ був в той час уже таким другорядним центром, що ніде, крім Київщини, нікому не прийшло б до голови означати подію роками київського княження ².

¹ Лавр., с. 396 — 9; Воскр. с. 107 — 8. Ампліфікації, котрих бракує в Воскр., виключаю в сім перекладі.

² Підношу се, бо в літературі автора вважають звичайно «галичанином або воланяком», з огляду на подробиці про Данила. Пор. «Тет. України», II², с. 243.

Притім цінне воно як властиво єдина дружинна повість, захована в мало зміненій формі, з початком і кінцем, так що може бути реставрована в своїй оригінальній формі. На жаль, така робота над нею досі не переведена, хоч як типова «воїнська повість» досить давно була оцінена істориками літератури. Те, що я подаю нижче, се тільки приблизна реставрація — поки текст буде уставлений докладніше (звіздкою означаю правдоподібні пізніші додатки):

«По гріхам нашим прийшли язики незнані, пр. Мстиславі Романовичі князі, в десяте літо княження його в Києві. Прийшла нечувана рать, безбожні Моавитяне, так звані Татари, про котрих ніхто не знає добре і ясно, хто вони і звідки прийшли, якого вони язика і котрого племені, і яка їх віра *. [Звуть їх Татарами, а інші кажуть, що то Таурмени, другі що то Печеніги, а деякі кажуть, що се ті, про котрих оповідає Мефодій, єпископ патарський, що вони вийшли з пустині Етрівської, що лежить між сходом і північчю, загнав їх Гедеон, а по скінченім часі мають вони знов явитись і поплінити всю землю від сходу до Євфрату, а від Тігра до Понтійського моря, крім Ефіопії. Бог один знає їх, а Ми се списали про них на пам’ять руських князів і біди, яка їм була від них (Татар)].

Прочули ми, що вони поплінили багато країв: Ясів, Обезів, Касогів — і прийшли на землю Половецьку. Половці стали [проти], але Юрій Кончакович, що був найбільшим між Половцями, не міг стати проти лиця їх [Татар]. Коли він утік, Половці не змогли їм противитись. Побігли безбожні Половці аж до Дніпра ріки, а інших загнано До Дону, до Лукомор’я, і там вимерли, побивані гнівом Божим і пречистої його Матері * [Багато бо ті Половці вчинили лиха Руській землі, тому всемилостивий Бог схотів погубити безбожних синів Ізмаїлевих — Куманів, аби покарати за кров християнську. Так і сталось над безбожними — побілили їх Татари, і інших сім язиків].

Перейшли [Татари] всю землю Куманську і прийшли близько Русі, а Котян з іншими князями і останком Половець прибіг туди, що зветься "вал Половецький". Данил Коб’якович і Юрій були вбиті, а інших Половців багато розбіглось по Руській землі. Котян сей був тесть Мстиславичу і прийшов з князями половецькими з поклоном до Галича, до зятя, князя Мстислава, і до всіх князів "руських. Приніс багато дарів: коней, верблюдів, буйволів і дівчат, обдарував князів руських і так говорив: "Нашу землю зайняли сьогодня, а завтра прийдуть і заберуть вашу. Обороніть нас! Коли не поможете нам, то нині ми будемо посічені, а завтра ви будете посічені!"

І попросив Котян помочі у свого зятя, Мстислав же почав просити князів руських, братії своєї. Рече: "Коли ми, братіє, не поможемо скм, то сі піддадуться тим [Татарам], і більша сила їх буде". І так думавши [над сим] багато, згодились помогти Котянові, послухавши благань князів половецьких. Була нарада всіх князів в городі Києві, і прийняли таку гадку: "Лучче нам прийняти їх [Татар] на чужій землі, ніж на своїй*" І почали кожний ладити свою волость. Був тоді в Києві Мстислав, а Мстислав Ковельський — в Чернігові, і Мстислав — в Галичу, то були старійшини в Руській землі, а молодші князі такі: князь Данило Романович, князь Михайло Всеволодич, князь Всеволод Мстиславич київський і багато інших князів ¹. Тоді й князь великий половецький Бастий охрестивсь.

¹ Речення — при старших князях: «Юрия же князя великого суздальского не бы [вар.: нЂту] в том съвЂтЂ» і при молодших: «Василка же не бЂ, бЂ бо в ВолодимерЂ младъ» вважаю пізнішими додатками.

І, зібравши всю землю Руську проти Татар, прийшли над ріку Дніпро, на Заруб. Тоді Татари, довідавшися, що князі руські йдуть проти них, прислали послів до князів руських: "Зачуваємо, що йдете проти нас, послухавши Половців, а ми вашої землі не займали, ні городів ваших, ні сіл, ані не прийшли на вас, але прийшли, Богом попущені, на своїх холопів [рабів] і конюхів, поганих Половців. Візьміть з нами мир, бо нам з вами війни нема. А як Половці до вас тікають, то ви їх бийте, а майно забирайте собі, бо ми чули, що вони і вам багато злого чинять, тому ж ми їх відси й б’ємо". Князі ж руські того не послухали і послів татарських побили, а самі пішли проти них. І, не дійшовши Олешя, стали на Дніпрі, коло острова Варяжського ¹, і [тут] прислали Татари послів вдруге, кажучи: "Коли сьте послухали Половців, а наших послів побили і йдете проти нас, то йдіть! ми вас нічим не займаємо, і у всім тім нам Бог [суддя] !" І [князі] відправили їх послів.

І тут прийшла вся земля Половецька і всі князі їх, а з Києва князь Мстислав з усею силою, а з Галича князь Мстислав з усею силою, Володимир Рюрикович з Чернігівщини, і всі князі руські і всі князі чернігівські. З Смоленська прийшло на Заруб 400 мужів, і з інших країв. А вигонці галицькі приїхали човнами Дніпром: пішли в море, було їх човнів тисяча, ввійшли в Дніпро, піднялись через пороги і стали коло річки Хортиці на броді, на протолочі. Був з ними Домаморич Юрій і Держикрай Володиславич. І прийшла вість у становища, що [Татари] прийшли подивитись на руські човни: почувши се, Данило Романович погонив, сівши на коня, і кінні, що були з ним, і багато інших князів з ним гонили, щоб побачити ворога. Але ті вже відійшли, Юрій же сказав, що були то стрільці. Інші говорили, що се прості люди, гірші від Половців, але Юрій таки говорив: "Се воєнний люд і добрі вояки!" Приїхавши, розказали Мстиславові; Юрій розповів все і молоді князі сказали: "Мстиславе, і другий Мстиславе! не стійте, ходім проти них!" ²

Тоді князь Мстислав галицький перебрів Дніпро з тисячею людей на сторожів татарських і побив їх, а решта стала тікати з воєводою Гемябеком, і тут не було їм рятунку. Тоді закопали свого воєводу Гемябека в землю, хотячи його живим схоронити, і тут таки знайшли його, і Половці випросили його і вбили. Почувши сс, князі руські пішли всі за Дніпро з множеством людей; перейшли ми ³ Дніпро як по сухому, так що вода була покрита множеством людей, Галичане і Волинці — кожне з своїми князями, а Куряне, Трубчане і Путивльці — кожні з своїми князями. І так перейшли всі князі — Мстислав, і другий Мстислав, чернігівський, і інші князі — ріку Дніпро і пішли в поле Половецьке. І перестріли Татари руські полки, але стрільці руські побідили їх і гонили в поле далеко, рубаючи їх; забрали їх худобу і утекли з стадами, так що всі вояки збагатилися худобою.

¹ Думаю, що се означення сюди належить, але попало не на своє місце, під перший прихід татарських послів.

² Сей епізод, мабуть, додатковий і в оригіналі стоїть не на місці, і через се там військо двічі переходить за Дніпро.

³ Так читається се неясне слово у всіх кодексах волинської збірки: «вся намъ по суху же... перешедшимъ». Поправляють на «вояномъ».

Відти йшли вісім день до ріки Калки. Стріли їх сторожі татарські; билися з ними сторожі, і вбито Івана Дмитрієвича і ще двох з ним, Татари ж від’їхали геть і на річці Калці стріли полки половецькі й руські. Князь Мстислав Мстиславович велів Данилові перейти ріку, й іншим полкам з ним, і сам перейшов за ними. Зайшли за ріку Калку і вислали в сторожі Яруна з Половцями, а самі стали тут станом. Князь же Мстислав і сам потім борзо поїхав [наперед]. Побачивши татарські полки, велів скоро озброїтись. Князь же Мстислав [київський] і другий Мстислав [чернігівський] сиділи в стану і не знали: Мстислав [галицький] їм не сказав з зависті, бо була між ними велика "котора".

Полки зійшлися на місці і вдарили в татарські полки ¹. Татари побігли, і Данило побивав їх з своїм полком, і Олег курський також сильно бився, тоді й Ярун та інші половецькі князі виступили, хотячи битися, але Половці побігли й, біжучи, потоптали стани князів руських. Князі не встигли "ісполчитись" проти них [Татар], і замішались всі руські полки. Була січа зла і люта, і за гріхи наші побіджені були полки руські.

¹ Тут наступають подробиці про геройства Данила, дописані, очевидно, галицьким літописцем, тим, що включив сю повість в свій літопис.

І сталась побіда над усіма князями руськими, якої не було ще ніколи від початку Руської землі. Сам тільки великий князь Мстислав київський, побачивши сю біду, не рушився зовсім з місця: стояв він на горі над рікою Калкою, було тут місце камінисте, і тут зробили город з возів і билися з того города три дні. Інші Татари пішли за руськими князями, побиваючи їх, аж до Дніпра, а коло сього города зостались два воєводи їх, Чегиркан і Тешукан, проти князя Мстислава, його зятя Андрія і Олександра Дубровницького: було тут двоє князів з Мстиславом. Були тут і Бродники старі, і воєвода Плоскиня. І той проклятий ["окаянний"] цілував хрест князеві Мстиславові і обом князям, що їх не уб’ють, а пустять за викуп, і збрехав проклятий: зв’язавши, віддав їх Татарам. Город узяли, людей порубали, а князів узяли й задавили: положили їх під дошки, а самі зверху сіли обідати, і так ті князі скінчили життя.

І було убивство велике і безчисленне. В погоні до Дніпра вбито шість інших князів: Святослава канівського, Ізяслава Інгваровича, Святослава шумського, Мстислава чернігівського з сином. Юрія несвижського, а з інших усяких вояків [хіба] десятий прийшов.

Князь Мстислав Мстиславич [галицький] тоді напереді перебіг через Дніпро; прийшовши до човнів, велів їх палити, інші порубати або відіпхнути від берега — боявся за собою погоні татарської, і сам ледве втік до Галича. Молоді князі поприбігали з малим числом людей, а князь Володимир Рюрикович прибіг до Києва і сів на столі.

Сталась же ся біда від Татар місяця юня в 16 день... Сих же злих Татар-Таурмеи не знаємо, звідки вони прийшли до нас і де поділися знов, тільки Бог знає».

Так приблизно виглядає ся повість, відкинувши те, що з більшою чи меншою правдоподібністю треба вважати пізнішими додатками. Як зазначено вище, сі додатки були трьох категорій: місцеві спомини, додавані в різних місцях при копіюванні, або вкладанню до місцевих літописних збірок; по-друге — інтерполяції книжників, особливо моралістичного характеру, і третє — пояснення, дані пізнішими відомостями про татар, коли сей їх прихід, що здавався сучасним таким загадковим, дістав своє роз’яснення і освітлення в дальшім розвою подій.

Повість являється останнім київським історичним твором передтатарської доби, захованім скільки-небудь ціло. Калкський епізод мав фатальний вплив на життя східньої України і спеціально її дружинної верстви. Він завдав новий тяжкий удар Києву, після погромів 1169 і 1203 р., і сильно підтяв київську дружину. Цвіт київського лицарства поліг з Мстиславом київським; один з варіантів повісті каже, що киян полягло в сім поході десять тисяч; цифра, мабуть, значно побільшена, але вона дає поняття про сумну пам’ять тодішніх утрат. В пізніших споминах Калкська битва стала місцем загибелі старого київського богатирства, що прославлялось київським героїчним епосом, там загинули київські «храбри», не лишивши по собі останку. Короткий зміст сеї легенди стрічається в формі глоси деяких північних компіляцій XV в., що там «Александръ Поповичъ убиєнъ бысть съ инЂми 70 храбровъ»; в Тверськім збірнику XVI в. вона розгортається в ширшу повість про Альошу Поповича — про сю традицію будемо говорити ще далі, при огляді її останків в усній поезії.

Попередня     Головна     Наступна