[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 5-11.]

Попередня     Головна     Наступна





ПЕРЕДНЄ СЛОВО



В першій частині сеї праці, що вийшла в трьох томах у Львові в 1923 році, поданий був перегляд всього важнішого, чим розпоряджає нинішній дослідник для пізнання найраніших стадій нашої словесної творчості. Старались ми там насамперед дослідити’ останки найстаршої, передкнижної доби народної творчості, та за поміччю їх відтворити образ словесного мистецтва, що відповідало господарським і соціальним відносинам в передісторичних часах життя наших племен. Сьому був присвячений перший том сеї праці. Два дальші були віддані старшим книжним пам’яткам. Використовуючи передусім краще датовані й певніші щодо походження з українських культурних огнищ, а доповнюючи їх матеріалом менш ясним щодо своїх зв’язків з українською творчістю, старались ми начеркнути можливо повний круг ідей і образів, котрі займали нашу культурну, книжну верству, що витворилася в економічних і політичних умовах полудневого розселення: перших зв’язків торговельного капіталу, розцвіту міських громад і дружинної верстви — оборонці сих перших економічних успіхів. Характеризували ми форми, в котрі сі ідеї викладались, оцінювали степінь оригінальності сих творів і вложених в них ідей, літературноестетичну вартість форм і втілених в них образів.

З черги належить нам перейти до розділу, як ті ідеї й образи, теми й форми з книжних кругів переходили між широкі верстви не книжної людності та поширювались тут дорогою усної передачі, входячи при тім у ще тісніші сполучення зі старшими мотивами і темами, що розвинулися в усній словесності в попередній добі.

Такий процес сполучення, в більшій або меншій мірі, сі ідеї й образи, теми й форми переходили вже при своїм літературнім обробленні в книжній словесності. Але виходячи відси в широкий масовий оборот, вони підпадали ще глибшому, довшому і затяжнішому перероблюванню в тім же напрямі комбінування і перемінювання в щось нове трете в своїх сполученнях з матеріалом усним: заразом народним в обробленні і широко інтернаціональним в своїм складі. Не раз почавши такий трансформаційний процес свій в княжій добі, вони переходять його аж до наших часів. Отже, так як перед тим, в томі першім (котрого продовженням служить сей четвертий з ряду том), старались ми вирізнити найстарші верстви усної традиції і ті новіші, що відповідали новим формам господарства в умовах полудневого розселення, зв’язаним з ним космічним поняттям та магічним мотивом творчості, а пізніші наверствування по можності вилучали або відсували для дальшого розсліду, так тепер пильнуватимемо вибирати якраз ті елементи усної словесності, які найбільше підпадали впливам дружинних та церковних течій, що відповідали ідеології пануючих верств княжої доби й характеризували книжну творчість вже нами перейдених століть.

Робота ся буде нелегка, і результати її далекі від пожаданої повності. Наша етнографія й фольклористика досі дуже мало спинялись над питаннями історичного характеру. Вони брали нашу усну творчість в її теперішнім стані, мало застановлюючись над її еволюцією, ще менше заглиблюючись в реконструкцію форм і типів, які вигасли, не доживши наших часів. Так було, напр., в питанні про долю нашого героїчного епосу. Коли вирисувалася в перших своїх зарисах великоруська епічна традиція так званих билин, українські дослідники усної традиції в особах Максимовича, Бодянського, Костомарова вдоволились побіжними замітками, що ся епічна традиція зародилась на Україні, але вигасла тут під натиском нових переживань, інтересів і тем, які захопили суспільність в епоху народної боротьби з польське-шляхецьким режимом. Сконстатувавши неіснування у українців сеї дружинної епічної традиції, вони заспокоїлись на антитезі великоруських билин і українських дум козацької доби, не думаючи ставити собі питання, яке ж місце в розвою усної української поезії займала колись ся епічна традиція, котру нині бачимо в посіданні великоруського народу? Що з неї можна і повинно взяти для освітлення еволюції української словесності? Піп заховалось в ній з колишньої української епічної традиції, а що мусить уважатись за відміни, набуті на грунті великоруськім?

Ще більша байдужість виявлялась до релігійно-поетичної або легендарної творчості, що старалась опанувати релігійні мотиви, піддані -церковними і нецерковними кругами, які проводили між народну масу той різнородний, синкретичний релігійно-легендарний матеріал, що збиравсь на Україні. Наші дослідники знали українські вірші пізнього шкільного походження, канти новішої формації, але без уваги полишали, як щось чуже українському життю духовні стихи старшого складу, що задержалися в репертуарі головно великоруських каліків і на Україні стрічалися часто в формах покалічених церковнослов’янських. Вони здавались їм чимсь чужим і до історика української літератури не приналежним.

Таким чином, прогалина, яка виявлялася в книжній традиції XIV — XVI в., ставала ще страшніша і сумніша, бо поруч неї відкривалась ще більш прикра і депримуюча порожнява в духовнім житті народу, що повинно було проявляти себе в усній словесності. В XVII — XVIII вв. якраз в ній, в усній словесності лежала вага нашої творчості. Як же було перед тим? Чим жили, що думали, яким богам молились сі покоління XIV — XVI вв., коли затихли княжі співці, клирошане-вітії, книжники і філософи, що кидали окрухи від свого багатого столу між маси «простих»? Що оповідали, що співали сі «прості» покоління?

Се питання стає пекучим, як тільки хочемо відтворити неперервну тканину духового життя нашого народу, і розв’язання його неминуче потрібне хоча б для того, щоб вияснити собі умови повстання і розвою тої нової верстви словесної поетичної творчості XVII — XVIII вв., що становила довгий час — та й нині ще становить — головну окрасу української творчості, так би сказати — культурне свідоцтво української нації. Коли Житецький в 1890-х рр. поставив собі завданням вияснити початки так званих дум — найбільш визначної категорії сеї творчості XVII — XVIII вв., він, обертаючися в тім пізньоукраїнськім репертуарі, котрий вимежували собі українські дослідники XIX в. (шкільної словесності і усної творчості XVII — XVIII вв.), навіть не пробував пошукати для неї прецедентів в попереднім. І новіший дослідник думи, Ф. Колесса, задовольнившись теоретичним признанням, що «в московських билинах (логічно . треба було додати також «і духовних стихах», котрих тісний зв’язок з билиною в формі і змісті автор вповні признає) треба шукати за останками українського героїчного епосу не лише по змістові, як се досі роблено, але й по формі», фактично не перевів досліду в сім напрямі і спинивсь перед незглубимою суперечністю: з одного боку, дума повинна продовжувати сталу лицарську поезію, задокументовану «Словом о полку Ігоревім», з другого, — вона являється новотвором, до потреб лицарської поезії приладженим тільки в козацькій добі.

Отже, те що робиться в отсій книзі, властиво повинно було зробитись уже піввіка тому. Коли усвідомився факт, що великоруська народна традиція виявила більше консерватизму в захованні старих типів і тем усної творчості (а таку гадку висловив уже Костомаров в 1840-х роках в своїх «Мыслях»), ясно було, що деякі сторони старої української творчості не можуть бути відтворені без помочі великоруської традиції. До таких, власне, частей старої української словесності, де під натиском нових образів і тем, підданих різко зміненими умовами українського життя, українські традиції поблідли або й зовсім позаникали, належить епіка на теми героїчні і релігійно-легендарні. У великоросів вона дуже багата і досить архаїчна в своїм змісті і формі, у українців, оскільки йде мова про традицію часів княжих і переходових століть XIII — XVII, вона досить слаба, фрагментарна або деформована. Вважаючи на такий її нинішній стан, деякі дослідники не від того були навіть, щоб звести українські останки до відгомонів зайшлих великоруських творів: і сліди богатирських тем, і останки духовних стихів старших типів. Але уважніший розслід сих останків, в зв’язку з загальнішими умовами словесної творчості, не полишає сумніву в тім, що в основі і героїчного епосу, і епосу релігійно-легендарного, захованого у великоросів, мусить залягати стара полуднева, київська творчість, яким би пізнішим змінам вона не підпадала. Півстоліття тому се усвідомилось уже зовсім ясно, особливо в приложенню до богатирської, билинної традиції, що досить займала дослідників. Традиція релігійно-епічна менше обговорювалась, але щодо неї, властиво, не може бути навіть і серйозних сумнівів: настільки ясно, що репертуар український і великоруський мусив бути один, і в основі його лежить традиція київська.

Тому скоро б тільки стали на черзі завдання історичного представлення нашої усної творчості взагалі, чи спеціально — нашої епіки, так неминучо великоруські пережитки і богатирської, і релігійної епіки мусили б бути притягнені до реконструкції українського репертуару княжої і переходової доби, там де бракує нам матеріалу свійського, щоб пов’язати докупи і об’єднати в однім образі фрагменти і відгомони українські. Але, на жаль, як я то вказав ще в І т. сеї праці, досі у нас так, як і у великоросів, навіть і не ставилось скільки-небудь серйозно се завдання історичного представлення розвою усної творчості поруч із творчістю писаною.

Усний репертуар у них і у нас, як я зазначив на вступі, розглядавсь переважно в його теперішнім стані, данім записами XIX в. Не бракувало при тім іноді дуже влучних і цінних помічень над історичними наверствованнями його, ніколи, одначе, не ставились завдання історичного представлення усної творчості паралельно з книжною. А без того для народу, у котрого усна творчість грала таку переважаючу роль, історії літератури, властиво, нема як то я вже підніс раніше.

Рішившись зробити початок в сім напрямі і бодай в грубших рисах зазначити паралельний розвиток нашої усної і книжної творчості, я присвячую сей черговий том епіці пізніх княжих і переходових віків: приблизно від останніх десятиліть XII в. і до поч. XVII в., — чотирьох століть, кругло рахуючи. Він нав’язує, з одного боку, до осадів сеї творчості, які задержались в обрядовій поезії й казці і були обговорені в першім томі, з другого — до тих останків дружинної епіки другої половини XII в., що заховалися в писаних пам’ятках: в записі «Слова о полку Ігоревім» і в фрагментах поеми про Кончака (див. т. II). Матеріал український я доповнюю великоруським в розмірах, потрібних для того, щоб мати поняття про обсяг, мотиви і поетичні засоби нашої епіки тих часів. Навіть починаю від сього великоруського матеріалу, щоб зачеркнути ті загальні зариси, котрих не дають нам українські фрагменти і тільки зрідка виповнюють їх своїм змістом, огляду щодо точних, прецізних типів і великоруський матеріал ще не зведений, мушу давати його в розмірах більших, ніж які вказує загальний план праці, щоб дати змогу читачеві виробити собі якийсь суд про характер заниклого українського репертуару. Маю те пересвідчення, що не осягнув би сього завдання голословними узагальненнями, тим більше, що й до якоїсь антології великоруської епіки (чи билинної, чи духовних стихів) відіслати читача не можу. Тому мушу дати в натурі той матеріал, який, по моєму переконанню, доповнює нам наші українські фрагменти.

В осібнім розділі міщу кілька взірців утворів посередніх між старою героїчною епікою і релігійною легендою, що заховались в великій свіжості в великоруській традиції, а мають також співзвучні мотиви в традиції нашій. Вони відповідають думам мішаного, історично-моралістичного змісту, і я думаю, що такий посередній легендарно-героїчний рід епіки існував колись і на Україні так ширрко, а в кожнім разі він дуже гарно ілюструє тісні зв’язки між епікою героїчною й релігійно-легендарною. Сі зв’язки, вияснені головно новішими студіями великоруської традиції, дуже важні для зрозуміння розвою старої творчості, і головно з сих мотивів я дав місце сим взірцям. Вони виясняють нам багато в нашій літературній еволюції.

Начеркнувши таким чином сі загальні рамці, я в другій половині книги випроваджую те, що заховалось в українській традиції легендарній — багатшій і живучішій, ніж традиція богатирська, котрої фрагменти і відголоси піддав я переглядові при відповідних групах билинної традиції.

Хоча старші типи релігійної поезії у нас теж ослабли або й позагибали під натиском нового репертуару шкільного походження, але релігійно-легендарна традиція, не вважаючи на всі пережиті перетурбації (уніатсько-католицькі, з одного боку, московсько-синодальні, — з другого), все-таки трималася твердіше, ніж старша героїчна. Тут не було такої катастрофи, як повний майже заник старої дружинної суспільної верстви, що сотворила епос богатирський. Тому легенда донесла нам з сих переходових віків без порівняння більше, ніж героїчна епіка. Розуміється, мусимо і тут рахуватися з різними пізнішими елементами. Але так, як рахуючися з такими ж пізнішими наверствуваннями в магічних формулах, в обрядовій пісні і в казці, я дав все-таки суцільний перегляд сих родів усної поезії в огляді старшої доби в т. I, — так і тут уважаю вказаним дати суцільний перегляд легенди в різних її формах, лише одмічаючи пізніші відміни.

Питання словесної форми при тім лишаю на боці, відкладаючи до одного з дальших томів, де треба буде спинитись на сім складнім і досі мало виясненім питанні про розвій ритмічних форм в сих віках. Тут же сліжу тільки за змістом, за літературними мотивами, як вони приймались і перероблювались українською людністю. Веду огляд по темам, подаючи відповідно тому всуміш матеріал прозовий і віршований, обрядові й інші пісні, стихи й думи. Пізніше буде переведена систематика сього ритмічного матеріалу, тут забігати вперед у сі питання я не вважав доцільним, бо для завдань, яке ставить собі огляд, поданим в сім томі, се не має особливої ваги. Він має дати образ поетичних тем, ідей і мотивів, які займали українську людність, як спадщина пережитого складного суспільного і культурного процесу.

При бідності книжної традиції з сих століть, XIII — XVI (аж до першого нашого відродження при кінці XIV віку), сей огляд усної традиції послужить доповненням історії нашої книжності, вказуючи багато такого, що Не лишило сліду в її нинішніх бідних останках, а проте існувало безсумнівно. Завдяки свому більшому багатству і різнородності, вона, усна традиція, збагачує і прикрашує не одною яскравою подробицею монотонний і убогий образ книжної творчості, і тільки в сполученні сих усних і книжних матеріалів виступає ясніше духовий зміст сих, покривджених історією століть.

Підходивши з різних сторін до з’ясування їх буття в попередніх працях, я сим разом підходжу до сього завдання з боку літературної творчості, як відбиття життя сих століть. Сей і дальші томи нинішньої праці таким чином послужать за доповнення до IV — VI тт. моєї «Історії України-Руси», де я свого часу подав огляд соціальноекономічного, культурного і політичного життя українського народу в сих століттях. Містились там і начерки літературної творчості того часу 1. Нинішня праця розгортає їх ширше і доповнює матеріалом усної традиції.



1 Історія України-Руси, т. VI, с. 294 дд., с. 463 дд., 539 дд., VII с. 402 дд. VIII. 1 с. 73 дд., VIII. II с. 89 дд.

2 Русская устная словесность. Введеніе в исторію устной русской словесности. Устная поэзія повЂствовательного характера.



Книга була написана за кордоном, але я маю змогу друкувати її вже дома, і в зв’язку з сим міг переглянути ті видання, котрих не міг добути за кордоном, — вони використані в відповідних місцях. Тепер тільки міг я зазнайомитись і з новішим оглядом усної великоруської поезії, особливо билинної, зробленої проф. Сперанським 2. В дечім мої погляди і способи трактування зійшлися з цінною працею московського ученого. З приємністю зазначую сі згідності, бо, коли працюючи незалежно, приходимо до аналогічних вислідів, є в тім деяка певність, що виводи з матеріалу зроблено не припадково.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.