[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 233-257.]

Попередня     Головна     Наступна

...початок розділу

Михайлик — оборонець Києва і билинні паралелі сеї теми. Тема ся звертала на себе особливу увагу, і вона її варта з різних поглядів. Інтересувались нею головно тому, що се старокиївська тема, яка виїмково добре переховалася в українській традиції. Через се вона служила одним з популярніших аргументів тубильності нинішньої української людності в старім Києві і притягнена була також до висвітлення українського походження київського билинного епосу — жваво обговорювалася в дебатах за і проти сеї тези.

В такому вжитку видвигнули її свого часу за київські учені, а пок. Веселовський збивав, доводячи її літературне походження. Потім, увіривши в її приналежність до нашого героїчного епосу, він же положив її підставою своїх студій над «полудневоруськими билинами», а противники його полудневої теорії, як Халанський і В. Міллер старались зв’язати сю тему з північними подіями. Довгі часи для українських наукових і літературних кругів се була найяскравіша і майже одинока зв’язь, яка виступала в народній традиції між старою Руссю і новішою Україною (так, напр., ще в 1883 р. відзивавсь про неї пок. Антонович в дебатах над доводами Дашкевича).

Та незалежно від усяких інших доказових вартостей сього твору, незвичайно цікаво було бачити на сій темі, з одного боку, живі зв’язки з старою княжою традицією, з другого — безпосередні аналогії в поезії козацькій. Івась Коновченко — Вдовиченко, випрошуючись у корсунського полковника на герць з татарами, говорить до нього словами Михайлика, а Палій звертає на себе увагу шведів і Мазепи вистрілом, який повторює богатирські прикмети Михайлової стрільби на Батиєве військо. З сього погляду ся тема варта особливої уваги й нині. Не говорити вже про більш романтичні інтерпретації її, давані в нашій літературі як вияв народної віри в вічне обновлення своєї історії (пор. т. І), або меланхолійних думок про трагічну долю вибранців долі, спасителів народу, легкодушно ним відкиданих або зраджуваних.

Але наші замітки про сю тему не мусять бути занадто детальними, з огляду на існування сумлінної й вичерпуючої праці, зробленої над сею темою київським істориком Л. П. Добровольським — такої, що тільки побажати іншим аналогічним темам ¹. Отже, по всякі деталі її літературної історії можемо справити читачів туди, а обмежитись лише на важніших спостереженнях, почасти висловлених раніше, почасти своїх власних.

Перший запис сеї «співомовки» ², записаний коло Копачева, в околиці Стугни (на полудень від Києва) з’явився в 1845 р., в книзі М. Грабовського «О gminnych podaniach ukraińskich». Одначе, ся книга була настільки рідка, що запис не звернув нічиєї уваги. В тім же приблизно часі записав се оповідання Куліш в самім Києві, але його перша збірка матеріалів була конфіскована, і тільки в повторній формі, як І т. «Записок о Южной Руси» вийшла в 1856 р., і аж тоді ся тема звернула на себе увагу та викликала кілька інших записів або пригадок. Так, Костомаров згадав звісну йому версію (в 1861 р.) ³, київський етнограф Ревякін видрукував другий запис з-над Стугни (1862) ⁴, другий етнограф Трусевич переповів так, як він чув се в Києві (1866) ⁵, і нарешті, талановитий київський історик Ів. Новицький з приводу поновленої польської публікації Трусевича пославсь на се оповідання як на доказ полудневого походження богатирського епосу та його пережитків серед української людності (1871).

¹ Л. Добровольский. Михайло і Золоті Ворота. Старі й нові записи й література до сього питання. Записки київські т. XI і XII. Пок. Т. Сушицький, публікуючи невиданий ще запис Біленького про Батия, з тої нагоди пробував дати нове освітлення легенді про Михайлика (що зв’язується в деяких варіантах з Батиевою). Ся студія його — «Оповідання про Михайлика й Золоті ворота та про Батия» (Записки істор. філ. від. У. А. Н. т. І і II 1919 і 1923) являється «останнім словом» в сій справі. Але гадки автора про те, як легенда про Михайлика розвинулася з легенди про Батия, здаються мені цілком не стійними, і досліду над легендою Михайлика вони не посунули наперед. Запис Біленького інтересний тим, що в ньому легенда про Батия не скомбінована з легендою про Михайлика, отже, сей запис добре ілюструє самостійність легенди про Батия — про котру мова далі, в огляді легендарних саг.

² Я вживаю се слово в значенні французького середньовічного cantefable, див. в т. II.

³ Черты народной южно-русской исторіи, в «Основі» 1861 р.

⁴ Там же, за 1862 р. I, «Сближенія и слЂды»: Entruckte Helden (лицарі-невмираки).

⁵ Народныя легенды про Кіевъ и его окрестности, «Кіевлянинъ», 1866.

Потім сі дебати розгорілися ще живіше з нагоди вже обговореної вище дискусії на київськім археологічнім з’їзді, а за тим пішли нові публікації текстів про Михайлика: Антонович і Драгоманов, передруковуючи Кулішів текст в своїх «Історичних піснях», додали до нього не тільки коментар, але й деякі нові звістки. В «Преданіях» Драгоманова з’явився новий текст, записаний пок. дядьком моїм Вол. Менчицем, в особливо повній та інтересній формі (на жаль, з доволі глухою вказівкою: «записав по всій правдоподібності коло Бердичева») ¹. До того прибув ще й старий запис XVIII в. — «Гисторія о киіевскомъ богатыре Михайле сине Даниловиче дванадцати леть», що становить цікавий перехід від української співомовки до великоруських варіантів билини про Михайла Даниловича. Так зібравсь поважний матеріал на сю тему.

¹ Малорусскія народныя преданія, вид. Драгомановим, 1876, с. 249.

Ак. Веселовський, що перед тим, маючи на увазі запис Куліша, вважав київський переказ за відгомін, апокрифічної повісті Методія Патарського про кінець світу — її оповідання про останнього імператора Михаїла, змінив погляд і визнав великоруські і українські тексти паралельними варіантами колишньої української («южноруської») поеми, або навіть цілого циклу пісень про малолітнього спасителя Києва, ображеного киянами (с. 52). Ся незвичайно талановита і яскрава студія, котрою він розпочав свою працю про «Южнорусскія былины» (1881), освітила ще ясніше незвичайну, виїмкову, можна сказати, методологічну цікавість сеї теми, де старий книжний запис перекидає міст між українською і великоруською героїчною традицією в такому характеристичному пункті — локального київського переказу («саги»).

Після сього інтерес дослідників до сеї теми мусив піднестись ще вище. Вона стала пробним каменем для оборонців південного і північного походження билинної поезії. Дашкевич ентузіастично привітав зроблені на підставі сеї теми виводи Веселовського про довге існування богатирського епосу на Україні і в цілості прийняв його висновки про епічну стару українську пісню про Михайла Ігнатієвича, «котрого пізніший український варіант зробив Михайликом, що заніс Золоті ворота». Халанський, «розвінчуючи будову київського епосу», постаравсь підшукати великоруський корінь сеї теми в конфлікті кн. Михайлика Юрієвича з володимирською громадою, в 1175 р. Про се, мовляв, мусила повстати дружинна пісня, вона оповідала, як громада виїла з міста такого хороброго і популярного князя; перенесена потім з Великоруси на Україну, вона дала почин переказові про Михайлика. Сю гадку з великим співчуттям прийняв і посилкувавсь далі розвинути й обгрунтувати В. Міллер; по його гадці київська легенда про Золоті ворота, забрані з Києва якимсь Михайликом (що лише локалізувала есхатологічне оповідання Методія), була доповнена різними подробицями з великоруської билини про Михайла-малолітка і його боротьбу з Батиєм. Її, мовляв, принесли до Києва великоруські прочани: у них золотоворотська легенда викликала ремінісценцію отої билини про Михайла-малолітка, і так зложилась синкретична локально-київська легенда про Михайлика ¹.

Коли ще додати до сього пробу Потаніна вивести Михайла з монгольської легенди про царевича-богатиря Мекеле і толкування пок. нашого міфологіста Дикарева, що Михайлик — се молодий Діоніс ², то матимемо повний круг найрізнородніших течій в толкуванні героїчної традиції, які виявились в виясненні сеї теми. Се ілюстрає вагу й інтерес її для українського дослідника: се найінтересніший для нього пункт в усій епічній традиції.

Переходжу тепер до варіантів сеї теми — до котрих останні десятиліття докинули ще кілька небезінтересних текстів, українських і великоруських ³.

Я почну від українського варіанта, який протягом яких двох-трьох віків уже, мабуть, закаменів, не підпадаючи дальшим впливам інших билинних тем, котрі в великоруськім репертуарі, як ми вже бачили, переходили неустанні сполучення (контамінації) мотивів і загальних епічних місць. Всі, дотеперешні українські тексти настільки близько підходять до себе, що творять властиво один варіант ⁴, котрий одними оповідачами тільки розповідався ширше, іншими коротше.

¹ Былины о СаурЂ и сродныя по содержанію, 1893, передр. в І т. Очерків. Се толкування повторив потім в своїм курсі Келтуяла, I.I с. 952 — 3, але сам Міллер в передсмертній праці відрікся від них по деяким міркуванням, які «вважав зайвим викладати ширше» (III, с. 62).

² Докладніший виклад сих толкувань у Добровольського с. 56 і дд. Я тут на них не спиняюсь.

³ 3 українських прибули, крім вичислених вище: з-під Трипілля, записаний Ляскоронським, видр. 1900; з Почтової Віти під Києвом, записаний Добровольським, видр. 4913; запис Біленького (зроблений мабуть іще в 1870-х рр. на дніпровськім пароплаві, опублікований Сушицьким в 1919 р.), містить саму легенду про Батия (в деяких варіантах зв’язану з Михайликом), тому про неї мова далі окремо. Разом Добровольський рахував 12 версій, з того 8 записей (Грабовского, Куліша, Костомарова, Ревякина, Трусевича, Менчиця, Ляскоронського і Добровольського), одне повторення Трусевича (по-польськи, з деякими змінами) і три констатування подібних варіантів, котрі свого часу чув той чи інший дослідник. До сього рахунку треба додати як 13-у версію і 9-й запис — текст Біленького. Запис Добровольського показує, що тема дожила в київській околиці до війни; новіших звісток не прибуло. Годиться зазначить, що Веселовський в своїм, можна назвати класичнім аналізі сеї теми, користувався лише трьома текстами та трьома ремінісценціями.

⁴ Се справедливо підчеркнув в своїй студії Добровольський.

Найширший і найбільш архаїчний варіант Менчиця; він пояснює, хто такий був Михайлик, виводить Володимира як київського царя (князя), його свояка, і кладе натиск на їх відносини, так як і великоруські варіанти. Тексти Трусевича і Новицького ампліфікують сю тему подробицями про київське походження Батия і пізніше спустіння Києва, поза тим належать до групи коротших текстів, які знають лише Михайлика і київську громаду й інтересуються головно долею Золотих воріт. Я виходжу від варіанта Менчиця, пропускаючи непотрібну фразеологію і означаючи відхилення інших текстів:

Колись давно був князь Володимир. Владимир-князь царством своїм обладує, але Михаїл — то син царський, але ще він молодий. А в стороні татари своє царство мають. І знахарі татарські стали ворожити, догадались про Михаїла, кажуть своїм: «Глядіть, щоб не було чого нам! Росте збоку коло нас такий і такий Михаїл — воїн, воїн з нього вийде, щеісвіт не бачив такого лицаря!» Татарський цар пише до Владимира: «Ми довідались за Михаїла, він ще дитина у вас, його царство, його все буде, як підросте, то віддай нам його, будьмо сватами (очевидно, оженивши Михаїла у себе; заразом оповідач упускає, що татарський цар обступає своїм військом-татарами-уланами ¹ Київ, грозячи його зруйнувати, коли Михаїла не віддадуть, се ясно з інших текстів і з дальшого оповідання).

¹ Улани — вища шляхетська верства татарських вояків (верстви такі: беки, мурзи, улани і, нарешті, прості «козаки»).

От Володимир скликає людей, говорить, що татарський цар хоче до себе взяти Михаїла. Міркували скрізь, чи зробити так, як татарський цар пише, і придумали, що віддаймо малого. Вся громада сказала так.

Володимир примітив, що Михаїл став хмурний дуже, ходить такий засмучений. А Михаїл був же літ 18. Спитав Володимир його, що йому за туга така:

Михайлятко-дитятко,

чого ти засмучений такий?

в тебе чаша золотая

вина повна

завжде,

і часть Києва на тебе йде. —

Мені так здається, що журиться тобі нема чого.

Михаїл і каже Володимирові:

Господару-цару Володимиру!

Так, в мене чаша золотая,

вина повная завжде,

і часть Київа на мене йде,

але київська громада —

то зла в неї рада!

Володимир на цеє промовчав. А Михаїл каже до меча свого, що на стіні висів:

Мечу мій, мечу — та на татарове!

Мечу мій, мечу — та на юланове!

Михаїлові байдуже, що татари хтять його брати.. Він меч свій як візьме, то! Але Володимир цеє вислухав і дивиться, що Михаїл малий такий, і каже йому:

Михайлятко-Дитятко,

Молоде ти і неспосібне —

то тра, щоб бути літ двадцяти або тридцяти, тоді хіба за меч можна братись!

А Михаїл йому одказує по-свойому:

Господару-цару Володимиру!

возьми ти утятко молоденьке,

і пусти на море синеньке:

воно попливе як і стареньке! ¹

Тоді Володимир каже до Михаїла: «Як так оце ти говориш, то Боже тебе благослови!».

Після того Михаїл взяв меч, копіє. Коня йому вивели. Іде Михаїл і зострічає, що стоїть той татаруга, турок той. Михаїл нічого не робив, оно перехрестив військо татарське своїм мечем, то по обидві сторони Михаїла не стало того війська: на ліву сторону так як огнем спалило, по праву — так як солому виклав. Як посів теє військо Михаїл, то поїхал в світа. І прийшлось йому їхати через Царські (розумій Золоті) ворота, то до їдного стремена взяв на ногу їдну половину, а на другу ногу (до) другого стремена і взяв другу половину. З тими воротьми поїхав за якісь гори і став там жити, і Та й досі, каже, живий. А, може, й помер ².

¹ В думі про Івася Коновченка сей молодий герой так промовляє до полковника:

Благослови ти мені, пане Филоне, на доброго коня сідати,

З кримцями та ногайцями на поєдинку погуляти!

То корсунський полковник словами промовляє:

«Іване Коновченко, ти дитина молодая,

Ні на полі, ні на морі не бувала,

Козацької крови не видала:

Як ти кров християнську узриш,

То ти сам ся злякаєш!»

Іван Коновченко словами промовляє:

«Корсунський полковнику, пане Филоне,

Піди ти на ріку, та піймай утя староє’ і малоє,

Та пусти на ріку — єсли не попливе староє як малоє!»

(Житецький 216).

Або

— Пане Хвилоне, корсунський полковнику,

Позволь мені на герць піти погуляти,

Славного царства вже заживати!

— Сину Івасю Конівченку, ти дитя малоє,

Підеш ти на герць гуляти,

Будуть тебе турки побіждати!

— Пане Хвилоне, корсунський полковнику!

Адже ж пусти ти одно утя староє,

А друге молодоє,

То вже ж може попливе староє

Такоже і молодоє. (К. Ст. 1904 IX)

² Малор. народ. преданія, с. 249 — 61.

Коротші тексти, як я вже сказав, не знають кн. Володимира і відносин до нього Михайлика. Оповідання починається просто з того, що Київ обступили татари; тексти Ляскоронського і Добровольського називають їх Батиєвим військом. В текстах Трусевича і Новицького до історії Михайлика приплітається Батиєва легенда (звісна в самостійній формі з запису Біленького), але сполучення зостається досить механічним. У Трусевича Батий — киянин зроду, тому знає вперед про Михайлика: що він не здобуде Києва, поки його боронить Михайлик (Михалко). Але ся подробиця непотрібна в дальшому розвою його тексту, і тому її можна лишити на боці, тим більш, що Трусевич переповідає, а не віддає тексту докладно, так як чув. В інших текстах Михайлик дає про себе знати, пустивши з міста стрілу до татарського табору ¹. В одних текстах (Грабовського, Куліша, Добровольського) се проста стріла, але вона влучила в страву татарського ватажка (Батия) ², і з того він зміркував, що то за богатир у Києві (сей термін «богатир» виступає в текстах Грабовського, Куліша і Добровольського, до речі — останній найбільш автентичний, кілька разів провірений).

¹ Найбільш скорочений текст Ревякіна не знає і сеї подробиці: просто татари «лізуть до міста, як муравлі», і кияни рішають піддатись, але один «лицар Михайлик» не пристав на се й, забравши Золоті ворота на ратище, поніс їх з собою до Царгорода.

² Мотив сей повторюється на різні способи в оповіданнях про Палія, напр.: «Палій пустив стрілу, та стрілка попала в лусту м’яса, де Мазепа з чужоземним королем на радощах бенкетував, балював. Як побачили вони стрілку, та й кажуть: «Годі воювать, бо вже є Семен Палій», та й до утеку тоді (Записки Юго-зап. отд. I, с. 299).

В двох текстах (Трусевича і Ляскоронського) до стріли прив’язаний листок (мотив Корсунської легенди). В листі Михайлик висміває Батия або заповідає, що хоч він іще сім літ простоїть під Києвом, не візьме його («Простояв ти сім літ, іще будеш стоять стільки, а нас не возьмеш, поки я буду»). Се змушує татарина (Батия) добиватись від князя видачі Михайла: він обіцяє відступити і більше не нападати, коли йому видадуть Михайла.

В тексті Трусевича Михайло запевняє і присягає, що відборонить місто від Батия, люди дуже йому вірили, любили його і жалували, але страх татар переміг. Може бути, се ампліфікація записувача. Інші тексти говорять просто, що київська громада рішила видати Михайлика. чТекст Куліша надає сьому характер потаємної змови: «От кияне шушу-шушу і радяться: А що ж, оддаймо!» В інших текстах сього нема: рада, очевидно, має характер явний:

«Коли хотіли випровадити його з міста, ні один кінь не міг його винести.

Тоді аж сам богатир нарадив, щоб привели батьківського коня з батьківської стайні, який витримає його» (текст Грабовского).

«Довідавшись (що громада ухвалила його видати), Михайлик попрохав, щоб йому дозволили попрощатися з Києвом. Він одів всю свою зброю і, сівши на улюбленого коня, виїхав на площу коло Золотих воріт. Там в коротких словах змалював перед народом, що зібрався коло нього, всю плачевну будучину Києва і закінчив словами: «Кияне, кияне, погана ваша рада» (текст Трусевича).

Інші тексти не дають сих подробиць, вони знають тільки сі останні слова (пісню), що Михалко прорікає перед київською громадою перед виїздом з міста, сидячи на своїм коні:

Ой кияне, кияне, панове громаде,

Гов., на ваша рада:

Якби ви Михайлика не віддавали,

Поки світ сонця вороги б Києва не достали ¹.

Або:

Панове громада,

Погана ваша рада,

Не хочу я з вами жити

Татарину служити (текст Ревякіна).

Кияне городяне (або київська громада),

Погана ² ваша рада.

Пропадете, як руде миша (Добровольського).

Громадо, громадо,

Г-на ваша рада,

Був сокіл, та випустили з рук.

Ні Батию ³, ні вам (Ляскоронського).

Сей трипільський запис дає продовження:

Сів на коня, взяв Золоті Ворота на копіє та й каже:

Тоді я Золоті Ворота принесу,

Як кум до кума пирогів не буду носити,

І син батька не почитатиме,

І батько сина (тут щось бракує),

Тоді я принесу і поставлю на ті ставні ворота.

(мотив звісний з обрядових пісень: світ скінчиться, коли люди перестануть сповняти святочні обряди: «Чи кум до кума з вечеров ходить. Чи син вітцеві знизька ся клонить? — Ой кум до кума з вечерою не йде. Ой син на вітця руку здіймає» і т. д.) ⁴

¹ Се текст »Куліша (в друкованім: «погана» в листі до Стороженка він дає дійсний вираз — Записки іст.-філ. від. Укр. Акад. II, с. 212). Дуже близький текст Грабовського дає лиш зам. погана — дурна, «поки сонце на небі», зам. вороги — татари. Так само близькі ремінісценції Костомарова і Новицького.

² Властиво було теж: гов-на.

³ Видавець додає очевидно від себе: «Не дамся».

⁴ Див. нижче: Есхатологія, кінець світу наближається.

В тексті Куліша Михайлик страшить киян: «як оддасте мене, то в останній раз будете бачить Золотиї Ворота», і, доказавши (як вище) за «гов..ну» раду, бере ворота на ратище, «так як от сніп святого жита візьмеш». В текстах Трусевича і Добровольського він «вдарив в Золоті Ворота», в інших просто «підніс», «підняв», «надів на спис» і так повіз (Трус.: «полетів»).

В тексті Грабовського Михайлик відвозить таким чином ворота до татарського табору, татари зраділи, одержавши богатиря і Золоті Ворота, і одіслали до Царгороду. Але се, очевидно, помилка оповідача, а основний мотив той, що так сильно виступає в вар. Менчиця: Михайлик без перешкоді переїхав через татарське військо й подався до Царгороду. У Куліша: «поїхав у Цариград через татарське військо, а татари його і не бачать. От як одкрив ворота, то чужоземці ввалились у Київ да й пішли потоптом».

Текст Ревякіна глухо вгадує, що «Михалко» поніс ворота до Царгороду. Інші кажуть що Михайлик поїхав невідомо куди (Добр.), або просто уривають оповідання на виїзді його (Трус., Ляскор). Есхатологічно зв’язані з кінцем світу закінчення дають оці тексти:

Граб: І досі живе богатир у Царгороді. Перед ним стоїть святий хліб, його виду вистає йому за їжу і питтє. Стоять і Золоті Ворота. Коли перехожий, минаючи їх, думає, що вони там і лишаться, вони затуманюються й мерхнуть. Коли ж в думці скаже: «О Золоті Ворота, ви знову повернетеся на старе місце», — золоті мури блищать і світяться мов сонце. Бо повернуться до Києва і Золоті Ворота, і богатир. Сього вже не, довго ждати.

Куліш: А лицар Михайлик і досі живе в Цариграді: перед ним стоїть стаканчик води і проскурка лежить, більш нічого не їсть. І Золотиї Ворота стоять у Цариграді. І буде — кажуть — колись таке время, що Михайлик вернеться в Київ і поставить ворота на своє місто, і як ідучи хто мимо скаже: «О Золотиї Ворота! стоять вам ізнов там де стояли!», то золото так і засяє. А якже не скаже, або подумає: «Ні, вже не буть вами у Києві», то золото так і померхне.

Ревякін: Оповідають старі, що ще раз братимуть татари Київ, ще раз знівечать церкви божі. Тоді знов явиться Михалко. Принесе на копії і прожене ворога. Він і тепер живе, і все їсть одну проскурку, яку йому дали з Лаври.

Але найсильніший есхатологічний характер має все-таки заповідь Михайлика в тексті Ляскор: він принесе Золоті Ворота назад до Києва на старі «ставні» аж тоді, коли наспіє кінець світу.

Переказ про будучий поворот Золотих Воріт з Царгорода до Києва жив на Україні в другій половині XVII в., як припадком довідуємость з одної московської реляції.

З приводу невдалого походу запорожців на Крим 1672 р., зробленого під проводом кошового Вдовиченка, запорожці оповідали московському послові, що сей Вдовиченко, прийшовши на Запоріжжя, називав себе жителем харківським, провидцем і пророком. Сім літ тому, казав він, велів йому Бог діждатися вказаного часу, йти з Запорізьким військом на Крим, його зруйнувати, а в Царгороді взяти Золоті Ворота і поставити в Києві на давнім місці. Кн. Ромодановський (воєвода московський) йому сього доброго діла забороняв і мучив, але його муки не беруть: писано, що син вдовиці всі землі звоює, і тепер Бог його прислав в військо Запорізьке і велів по містах казати всім людям, аж до ссущих немовлят, що він такий провидець, аби йшли з ним Крим руйнувати: як прийде до Криму п’ять городів здобуде і в них зимуватиме; бусурмани не стрілятимуть, бо він невидиме приходитиме під городи; мури самі падатимуть, брами самі розчинятимуться. І від того прославиться він, Вдовиченко, по всій землі. А попереду має він здобути Перекоп і військо Запорізьке пожитками поповнити.

Почувши такі слова, багато людей полишили доми свої і збіжжя в полі й пішли за Вдовиченком на Запоріжжя, зібралось сила людей і домагались вони від війська Запорізького, щоб ішло з Вдовиченком на Перекоп. Кошовий не хотів іти без згоди московського уряду, тоді сі городовики, що поприходили, щоб з Вдовиченком іти, хотіли кошового вбити, підняли крик, що вони прийшли не задля військової слави, а для Вдовиченкової, і січовики піддались на сі слова, скинули кошового і вибрали замість нього Вдовиченка. Стали збиратись в похід і питали Вдовиченка, скільки гармат брати. Вдовиченко сказав, що ніяких гармат не потрібно, — добудуть їх в першім більшім бусурменськім городі. Але коли прийшли під Перекоп, і татари почали відстрілюватись, а Вдовиченко став від стрільби ховатись, військо зневірилось до Вдовиченка, відібрало від нього булаву й бунчук і хотіло вбити, та він утік. Але потім об’явивсь у Баришівці, і тут наново почав свою проповідь. Та тут уже його вхопили і відіслали до гетьмана, а той до кн. Ромодановського ¹.

З кінцевим пророцтвом про Золоті Ворота Веселовський влучно зв’язав псевдометодіїві провіщання про останнього візантійського імператора (котрого прототипом вважав Іраклія, що визволив чесний хрест). В пізніх східнослов’янських редакціях сього апокрифа оповідається, що в останні часи «Ізмаільтяне» повоюють всю землю, зістанеться тільки один Царгород:

Ізмаїльтяне приступлять і дійдуть до Золотих Воріт, що замкнені здавна і нікому не відчинялись, а тоді за божим велінням відчиняться перед ними, й Ізмаільтяне вступлять до міста й досічуться до св. Софії. Тоді ангел принесе царя Михаїла з Риму і положить в алтарі св. Софії; від розпучливого крику християн він прокинеться, «встане, як зі сну, і візьме меч свій, і скаже: «Дайте мені борзого коня», і піде на Ізмаіловичів з великим запалом, підійме меч свій на них зо гнівом. Ангел же господень, що ходив з Ізмаіловичами, обернеться на них з Михаїлом, розслабить серце ізмаільтянам, як воду, тіла їх ростануть, як віск, і мужество їх буде ні на що. Михаіл царствуватиме в спокою і добрі, але люде скоро забудуть біду і почнуть жити беззаконно. Тоді Господь звелить ангелові сховати Михаїла на островах морських до уреченого часу. Розчиняться гори Сіверські й вийдуть нечисті народи, Гог і Магог, і бушуватимуть знову; народиться Антихрист, і тоді повернеться назад цар Михаіл і сяде в Єрусалимі на царство. Антихрист служитиме йому, взявши на себе образ тихого і нищелюбного чудотворця. По 12 літах Михаіл прийде на Голгофту, і тоді спуститься з неба хрест господень; Михаіл вложить на нього свій царський вінець, віддасть царство Богові, — хрест вернеться з вінцем на небо, Михаіл же засне навіки ².

¹ Соловьевъ. Исторія Россіи, т. XII, компакт. вид. т. III, с. 439 — 0.

² Тихонравовъ. Памятники рус. отреченной литературы II c. 257. Франка Апокріфи IV с. 274. Веселовскій. Опыты по исторіи развитія христ. легенды, I, і Южнорусскія былины, І. В незвичайно цікавім білоруськоукраїнськім збірнику XVI бібл Красіньских в Варшаві (що містить литовські літописи) ряд есхатологічних писань (візія Тундала, Сівілли, месіаністичні пророцтва) замикається сею повістю про «Михайлове царство» — але тільки початою і, на жаль, — не дописаною («Слово о последнем времени, о Михайло†царствЂ... Єгда будет о последнем времени, о исходе 7 тысячщь лЂт, тогда умножить безакониє в людехъ»). Див. Карского, О языкЂ т. н. Литовскихъ лЂтописей, c. 17.

Тут бачимо містичні Золоті Ворота в Царгороді і чудесного царя Михаіла, що побиває Ізмаільтян. Прийнявши, що на Україні зложилася легенда про богатиря Михаіла, який забрав Золоті Ворота з Києва від татар, можемо справді уявити, що візантійська легенда могла скомбінуватися з нею та додати свою есхатологічну закраску. В деяких інших текстах вона виступає, як бачимо, доволі сильно.

Переходимо до варіантів великоруських — передусім до старого книжного запису сеї билини, захованого в рукописі «початку XVIII в.» ¹

Починається загальним місцем: пиром у вел. кн. Володимира Всеславовича в краснім стольнім городі Києві. Наїздить на те молодець з поля чистого, з сторожі, що стояла на шоломені (на горбі), — спішить до князя з вістю про наступ великої орди, під проводом царя Бахмета Тавруєвича, в епічних виразах описуючи її безконечність. Володимир наливає в туровий ріг солодкого меду й підносить своїм тридцяти богатирям: нехай п’є той, хто візьметься вийняти з-під знамені Бахметового чоловіка першого, який відає думу царську. Але богатирі ховаються один за одного і не беруться такого діла.

Тоді виступає молодий Михайло Данилович і береться виконати поручення. Володимир стримує його: «Молодий Михайло син Данилович, малим ти маленький і розумом молоденький, всього тобі зроду дванадцять літ! розумом ти глупесенький, в чистім полі не бував, кривого чоловіка не видав ², на кріпкім ділі не стояв — дитячим розумом говориш!» Відповідає йому Михайло: «Господарю-князю, Володимире Всеславєвичу! вели зловити гоголя й держати три роки, а пусти того гоголя на воду — чи зуміє той гоголь плавати — таке й наше богатирське серце не «уімчиве» (нестримне) . Слово се Володимирові полюбилось, обіцяє він Михайла нагородити «у всім стольнім городі Києві».

Михайло збирається до бою і кладе на голову золотий вінець. Перескочив, як годиться, через київську «ограду кам’яну», але їде попереду до монастиря «почесного», до батька свого Данила по благословення. Батько каже, що він прожив у Києві 90 років, побував в 90 побоїщах, а такого діла не підіймавсь; одначе благословляє сина, велить йому ні на кого не надіятись, а Бог йому поможе.

Михайло з тим виїздить, з шоломени оглядає силу татарську. В один бік подивиться сила-рать велика, в другу — ще більша, в третю гляне — як сильна вода хвилюється. Молодий Михайло настрашивсь, але сказав собі: Поїхати мені, молодцеві, не побивши побоїща, до стольного города Києва і князя великого Володимира — (прийдеться) прийняти від нього гнів великий, а від братії моєї сором мені буде великий; а як поб’ю я побоїще, буде мені честь і хвала від великого князя і від усеї братії велика. Тоді покликав він Господа в поміч і став «напускати на полки татарські, як ясен сокіл на стада галичі» ³. Побиває він раз за разом всю силу татарську: трьох братів — сильних богатирів і з ними сили три тисячі, і нарешті сорок царевичів і з кожним сили сорок тисяч.

¹ Рукопис тепер в Москов. Публичнім (Румянц.) Музею. Видав його спочатку Веселовський з копії, уділеної йому Майковим, і з заміткою, що рукопис, писаний письмом другої половини XVIII в. Передрукував В. Міллер (Рус. былины старой и новой записи), категорично значачи рукопис початком XVIII в., але не поясняючи сеї різниці в датуванні.

² Пор. слова полковника Филона до Івася, с. 265.

³ Старе епічне порівняння — див. в повісті Василя т. II («як сокіл галич збиває») і Слово о Полку Ігоревім (соколи і галич).

Тоді виїздять до нього мурзи-улани і просять перемир’я, на три дні Михайло дає їм перемир’я і спить три дні і три ночі в своїм шатрі, а мурзиулани за той час поробили наоколох «своїх полків» рови, натикали в них вістря, зверху накрили, і Михайло, наїхавши на полки, проваливсь у ті ями. Тільки кінь його видерся, а його самого татари закували й повели до царя (мотив, як бачимо, той же, що в билині про бій Іллі з Калином-царем). Цар пропонує Михайлові служити йому, як він служив Володимиру. Михайло відповідає, що він рад йому послужити — своєю шаблею гострою над

його шиєю товстою. Цар велить його стяти, але Михайло скидає заліза з рук і ніг і починає побивати татар: спочатку з руки, далі віссю залізною, виломаною з теліги ординської, і от уже добиває орду, бродячи по коліна в крові. Цар Бехмет б’є йому чолом о сиру землю, щоб він не добивав її до кінця, а пустив його хоч сам-третього до орди. Михайло пускає його й сам вертається до Києва.

Але в Києві тим часом був на Михайла «лихий оговорщик», він наговорив князеві, що Михайло замість сповняти поручення їздив «по деревнях», пив-їв та пиячив. Володимир нагнівавсь і по повороті Михайла велів посадити його в темницю, в яму глибоку на сорок сажнів, де сидів Ставр Годинович, і замість хліба велів йому давати по снопу вівсяному, за його : заслугу. Накрили його дошкою залізною, закопали землею накріпко, спустили грати залізні й приставили сторожу («кріпость») велику.

Але — не мотивуючи такого спам’ятання, очевидно, пропускаючи чиюсь участь, билина каже, що Володимир послав Іллю Муромця провірити, чи дійсно Михайло побив рать татарську. Ілля їде, оглядає й спішить потвердити князеві, що скільки він живе, не бачив такрго грізного побоїща: від трупу татарського на горбах коневі крові по щітку, а де логовина — по черево. Володимир велить зараз вийняти Михайла з ями глибокої, каже йому: «Будеш мати від мене нагороду: золотий скарб для тебе незапечатаний, дорогоцінна одіж тобі не зношена, до"брі коні стоять не їзжені» ¹. Але Михайло відповідає: «Велика твоя нагорода, але прошу тебе, пусти мене до батічка мого до манастиря постригтись! Бо у тебе в Києві «лихі оговорщики», не дають служити тобі вірою і правдою».

Тоді Володимир пустив Михайла до батька на постриження. Він князеві поклонився, чудовим образам помолився й поїхав до батька свого в монастир. І постригшися став жити в тім монастирі в великій славі і честі до смерті.

В сучасній билинній традиції ся тема не визначається популярністю, але звісна в різних районах — олонецькому, біломорському, поволзькому і східносибірському. Варіанти розходяться досить далеко, і в сумі доповнюють старий запис деякими подробицями, цінними для реконструкції давнішого змісту.

Передусім тут маємо історію виходу до монастиря Михайлового батька:

На пиру у Володимира всі понаїдались, понапивались і понахвалялись, оден лише Данило Ігнатевич не їсть, не п’є й не похваляється. Се Володимиру не подобалося, питає він його, і той іронічно відповідає, що хвалиться йому нема чим: широкого двора у нього не було, золотої «казни» не трапилось, бо й.сила його мірна: служив він князеві п’ятдесять років, побив йому п’ятдесят царів, дрібної сили побив без рахунку, — а тепер йому стало девятдесять літ, просить він його пустити в пречестний манастир, до «низьких келій», постригтися в старці чорниї, посхимитися в книги спасенниї (вар.: постригтися к Федосію в Пещер-монастир, наложити на себе схиму спасенную). Володимир довго не годиться, бо як довідаються орди невірні і царі нечестиві, що богатирі пішли в монастирі, прийдуть на Київ і не буде кому боронити. Тоді Данило каже, що єсть у нього молодий син Михайло, тепер йому шість літ, а поки нечестиві королі довідаються, буде дев’ять, а поки зберуться, буде дванадцять, і буде він сильніший від батька ²

¹ Пор. слова Володимира в запису Менчиця, с. 264.

² В однім з варіантів (М. 76) Данило називає Михайла дванадцятилітнім уже в сім моменті і описує його силу: батьківська броня вже на нім не сходиться, батьківською булавою він бавиться: кидає її під небеса, ловить одною правою рукою і т. п.

В однім з варіантів Володимир висловлює бажання бачити молодого богатиря. Батько каже йому вбратися в «цвітну» одежу, посилає його до княжої палати, там його Володимир приймає чаркою «зелена вина», не малою не великою — в півтора відра. Батько дістає дозвіл князя на постриження й виходить до монастиря ¹.

Побоювання Володимира справджуються: «невірний цар», довідавшись, що богатирі постарілись і пішли до монастирів, вибирається до Київа: хоче Київ-город щитом узяти, князів-боярів вистинати, Володимирові-князеві голову зрубати. Але Михайлові дійсно за той час вийшов дванадцятий рік. Коли Володимир запитує своїх князів і богатирів, хто б узявся поїхати в поле й привезти рахунок вражої сили, і всі від такого діла ховаються, виступає Михайло й береться се зробити. Володимир його стримує, навіть доволі грубо в деяких варіантах: «Гей же ти Михайло Данилович, зростом літами ти маленечкий, та й розумом дурненечкий, тепер тобі, Михайле, дванадцять літ, стратиш ти, Михайле, свою голову!» (Вар.: Молодий зобун (жовтодзюб), зарано підлітаєш, єсть сильніші від тебе й могутніші). Та коли таки ніхто більш не береться, Володимир його пускає, — або Михайло, розгніваний словами князя, самовільно вибирається в поле.

Батькове благословення, що він бере перед виїздом, в деяких варіантах обмежується тільки осторогою — не зариватися в бою ²; в однім ширшім (К) батько теж остерігає, що се завдання йому не під силу (се діло не твоє, не пустив би я тебе в чисте поле) — але коли Михайло, не сподобавши се собі, завертає коня в чисте поле, — «рикнув старий старчище Данилище грімким голосом: Стій ти, Михайло, та стримай коня, та візьми від мене благословення повнеє! Він поучує його, як він має відшукати його коня і зброю, заховану в землі (в ін. варіанті Михайло старає собі се все без батьківської науки). Потім «старчище Данилище» молиться до Спаса і Богородиці: «Ти Спаса всемилостива Богородице, прийми моє моленнє пустинне, прийми моє моленнє скоро-наскоро, поможи мойому синові Михайлушкові, — сповняє ж він добре, чинить оборону всьому Києву»!

Михайло не послухав батьківських нарад ні осторог свого коня, що звернув його увагу на ворожі підкопи (один з варіантів знає й сю подробицю старого запису — довгий сон Михайла після трехденного бою, використаний ворогами для зроблення підкопів).³

¹ КирЂевскій III c. 41, Рыбниковъ ч. 104, Гильфердингъ ч. 192, Марковъ, ч. 12 і 76.

² Не безінтересні сі деталі: К. «Повертав доброго коня до келій іноцьких, в ту пору мать сира земля схвилювалася, старе старчище Данилище засовалося: Чи не мій то приїзав Михайлушко?».

Р.: Виходить його родитель із пустині, старий Данило Ігнатович, плечем підійшов він під кінські груди, спинив з ходу бистрого»

³ Текст Рибнікова — в деяких Інших подробицях теж найближчий до запису XVIII в.

Через те попав він у підкопи, але вибився з рук татарських, помолившися Спасові й Богородиці, або послухавши небесного голосу, що велить йому розтягнути руки, розправити ноги, — і заліза спадають з нього. Тим часом Михайлів кінь, вирвавшися з підкопів, приглядався, що робили з його паном татари. Побачивши, він біжить до Михайлового батька, своєю появою дає йому зрозуміти, що з Михайлом сталось нещастя, і старець вирушує в поміч синові. (Більшість варіантів забула сю подробицю, і тому вихід батька на поміч стає слабше умотивованим). Сам же кінь прилітає до Михайла, і той всівши на нього, докінчує побіду. Списує силу татарську, бере на спис голову царську, і їде до князя Володимира.

Аж тут на зустріч іде старчище Данилище в класичнім одягу калікибогатиря: одежа чорного оксамиту, на голові колпак землі Грецької, в руках «клюка» сорок пудів. Не пізнавши здалека сина, думає він, що то хтось з поганих уланів, що вбили його сина, — викликає його на бій. Тоді Михайло скликав «голосом громким, голосом дитинним!»: «Стій-но, монах, притримай клюку, підійми свій колпак шовковий, побачиш, кого тобі треба!» Батько пізнає сина, Михайло оповідає, як молитва вирятувала його, і відсилає батька назад в «Пещер-монастир», а сам їде до Володимира, і тут дивуються привезеній голові, славлять і дарять Михайла (в однім вар.: Володимир хоче його оженити, але Михайло не хоче — він буде весь вік їздити в поле, охороняти церкви і князя).

Відмінний і дуже інтересний варіант дає східносибірський, колимський запис:

Починається Володимировим пиром, на котрий наспіває вість про наступ на Київ невірної сили. Володимир питає святоруських богатирів, хто заступить віру християнську, але всі ховаються один за одного. Тоді відзивається Данило Ігнатович: він постарівсь, але у нього як у старого дуба Є «одростень» — син одинак, «Мишенька»; якби він мав п’ятнадцять літ, заступив би віру християнську, аде йому тільки дванадцять літ: не може він на коні сидіти, від гострої шаблі ховається, від гострого списа лякається. Сказавши се, — Данило поклонивсь і пішов в монастир Богу молитись.

Тоді Володимир посилає слуг — потихеньку викликати і привести Мишеньку Даниловича. Приїздить він до князя «во світлу гриденьку», приймають його з честю-радістю. Володимир наливає чару зенена вина в півтора відра — питає, хто прийме її одною рукою, вип’є її одним духом, заступиться за віру християнську? Миша приймає і випиває чашу, збирається в поле і заїздить до батька по благословення. Батько благословить і наказує взяти коня «найученішого», булаву найлекшу, і не битись довше, як три дні — четвертої доби вернутись додому.

Але Миша не послухав його добре: взяв булаву найтяжшу і коня «найсердитішого». Бивсь три дні і три ночі, не їдячи, з коня не встаючи, і підорвавсь очевидно: «четвертої доби Мишеньку поранили». Повернув він коня круто-накруто, повернув до Києва, до свого двора. Стрічає його батько, здіймає з доброго коня, кладе на лавочку дубову, накриває хусткою червоною шовковою. Сам сів на коня, вирубав невірну силу «в корінь», ватажка коневі до хвоста прив’язав. Приїздить до свого двора — його Мишенька «преставився». Повернув він тоді коня, поїхав до сонечка-Володимира. «Пощо було малого запоювати, пощо було вам малого підмовлювати?»

«Тут спроговорив сонечко-Володимир князь: Ой гой же ти, Данилушко Ігнатович! Ми похорони справимо княженецькі, покличемо попів з сорока церков, сорок першого владику софійського, і чесного отця «печережського». Відспіваємо йому пам’ять вічную, іще тризну справимо шестоденну, нищій братії на гостину, чесному мирові на поминання» ¹.

Так же трагічно кінчається історія в іншому східносибірському, недавно записаному варіанті — в котрому, одначе, обложене місто називається Єрусалимом, а обложив його цар Тіт!

Данило кладе пораненого сина під образами, їде замість нього рубати татарську силу, а вернувшися застає свого сина вже мертвим і з жалю іде. оповісти се свому цареві (.Тимофієві). «Погасла, каже, свічка воску ярого, померло, каже, наше красне сонечко, переставилась моя дитиночка! — Кинувсь метнувсь Данило о цегляний поміст, розбивсь на смерть о цегляний поміст» ².

¹ Перед. у Міллера Очерки I, с. 426.

² Этнографич. Обозр. 1913, І.

Нарешті є ще ряд записів, які замінюють, дуже характеристичним для билинної традиції способом, малолітнього богатиря Михайла цілком історичною особою кінця XVI в. Єрмаком Тимофієвичем, звісним завойовником Сибіру, героєм великоруського козацтва. Доволі складною асоціацією мотивів сей отаман, про молодість котрого нема взагалі ніяких відомостей, попадає в роль малолітнього оборонця Києва, племінника князя Володимира, і замінює Михайла в різних варіантах, котрі таким чином доповнюють досить цінним способом круг мотивів про малолітнього богатиря, зв’язаних з іменем Михайла ¹. В одних молодий Єрмак щасливо розправляється з татарами і повертає до Києва, в інших вибивається з сили й «преставляється». Побоюючись такого трагічного кінця, богатирі в декотрих варіантах посилають кого-небудь затримати і завернути молодого героя: коли послухає, то намовою, а не послухає, то й силоміць; або самі їдуть йому в поміч і за нього докінчують битву. В деяких молодий богатир їде виручати старшого (Іллю), котрий або попав в підкопи ворожі, або заступає його, коли той випив і заснув. Нарешті маємо й такі, що старші богатирі «пересілись» і через свою похвалку згинули в боротьбі з татарською силою, молодий Єрмак один зостається на продовження богатирського племені ².

¹ Перегляд билин про Єрмака, досить численних, у Веселовського Ю. Рус. б. розд. IV.

² Г. 138: Прибились вони, примучились (один одного порізали — додаток непотрібний), не зісталось на Руси богатирів, зіставсь один молодий Єрмак Тимофієвич.

Збираючи тепер докупи всі варіанти, українські і великоруські, бачимо, що все се багатство мотивів про малолітнього оборонця Києва складається в кілька досить виразних тем:

Старий богатир-оборонець Києва постарівшись іде в монастир, але коли погані царі, довідавшись, хочуть з того скористати і взяти Київ, виявляється, що старий богатир лишив по собі підлітка, який за нарадами і молитвами батька поборює ворожу силу, приводить чи привозить невірного царя на княжий двір, і займає на нім місце свого батька. Отже, тема з щасливим кінцем, в мажорному тоні, так би сказати.

Можна допустити, як її старший варіант, що старі богатирі загибають у битві, й малоліток- докінчує початий ними бій, рятує місто і продовжує богатирську традицію.

Сій темі в мажор відповідають кілька комбінацій мотивів з кінцем більш або менш сумним — за найбільш типові я вважав би:

Київ обступає невірна сила. Князя Володимира, як звичайно безрадного і безпомічного, береться виручати його малолітній родич. Володимир його стримує, але переконаний пригадкою про природженність богатирства (порівняння з качкою або гоголем), кінець кінцем пускає. Малоліток побиває ворожу силу, але стрічається в тій чи іншій формі з невдячністю князя і не хоче більше лишатись на його дворі. (Сюди, очевидно, належать Володимирові улещування його часткою Києва, завсіди повною чашею і под., що мають свою паралель в старому великоруському записі.)

Друга комбінація: В небезпеці, яка впала на Київ, Володимир, не маючи ким виручитись, підмовляє на подвиг богатиря-малолітка, ще не готового на подвиг. (Порівняти популярний сучасний мотив богатирських оповідань: богатир, щоб побивати ворогів, мусить дожити в тиші й непомітності двадцяти літ.) Малоліток побиває ворожу силу, але сам підривається в передчаснім бою і вмирає; похорон марно страченого героя становив мабуть одну з ефектніших деталей епосу.

Третя комбінація: Невірний цар, що обступив Київ, дістає острогу від міста — чи то богатирським вистрілом, чи то в писаній формі (се теж по аналогії Корсунської легенди може бути первісним, паралельним мотивом). Він добивається видачі героя-оборонця, і громада малодушно ухвалює його видати: змушує йти до ворожого табору. Але богатир невидимо проходить через нього або побиває вороже військо й зникає — в горах, в монастирі, в Царгороді: варіанти могли бути різні, на мотив народного героя, що ховається, щоб вернутися в слушний час (пор. Палія, що подавсь на острови, і колись прийде звідти — визволяти простий люд — више).

Варіант: Обступлена ворогом київська громада ухвалює піддатись; малолітній богатир відмовляє її від сього, запевняючи, що ворог Києва не здобуде. Але громада таки хоче піддатись. Тоді герой остерігає її, що місто стратить свій паладій, напр., Золоті Ворота, і не дістане аж «в послідніх часах». Він забирає його й виїздить.

Сі мотиви могли бути рівно старі, могли переплітатись і покривати себе навзаєм, даючи різні скомбіновані варіанти. Пок. Веселовський припускав, що старший полудневий мотив говорив про малодушну громаду, яка під натиском ворогів змусила героя-князя вийти з міста, а той на глум один побиває ворожу силу: се, мовляв, була дружинна пісня, зложена в докір малодушним мішухам. Потім на півночі, коли забулись сі старі відносини князя і віча і пережилась політична активність громади взагалі, дійовою особою став самодержець Володимир, що під намовою, «оговорщиків» ображає героя ¹. Але я не бачив би нічого неправдоподібного в дуже старому та й початковому паралелізмі таких двох мотивів.

¹ Южно-рус. былины I, 37 — 8.

Розмірно пізнішим вважаю мотив забрання Золотих Воріт. Він може належати не до часів Половецької або Батиєвої руїни, а до пізнішого знищення Києва, в XV — XVI вв. Тодішній спустошений вигляд київського паладія (яким виступають Золоті Ворота в літературі XI — XII вв. ¹) в зв’язку з переказами про містичні Золоті Ворота царгородські міг викликати сей новий варіант: відібрання від малодушних киян сеї святині, котру вони готові були відчинити невірному цареві, і перенесення її до Царгороду до слушного часу.

Старою натомість, хоч може й не початковою, тільки в нинішніх варіантах призабутою подробицею, вважав би я мотив чудесного меча малолітнього богатиря — захований в однім лише тексті Менчиця. Він нагадує чудесний меч імператара Михаїла в псевдо-Методієвому оповіданні. Архангел Михаїл, що виступає в тім оповіданні, міг грати певну роль і в старих варіантах нашої поеми, і власне він навіть міг дати ім’я героєві, яке сорозмірно твердо за ним держиться (в деяких тільки великоруських записах він стає «Іваном Даниловичом»). Може бути, що не без значення була деталь (тексту Трусевича), де Михайлик зветься фундатором київського монастиря Михайла архистратига (Золотоверхого) — сі подробиці, завважу, могли вплинути на появу пізнішого київського герба з архангелом Михаїлом (досі не вияснену) ².

Ся риса відповідає загальному нахилові сеї поеми в сферу християнської легенди, задля котрого я поставив її в сій групі героїчно-легендарних тем. Сей же лєгендарний елемент бринить і в споріднених темах про оборону Києва від невірної сили, до котрих перехожу.

Батий і Василь П’яниця. Ся тема, як і історія молодого Єрмака, місцями дуже близько підходить до теми Михайла Малолітка. Пок. Веселовський пробував психологічно умотивувати перехід від одної до другої, вказуючи на процедуру напування Володимиром малого Михайла ³ і висловив свої гадки про те, як се ім’я Василя могло виникнути як типове ім’я для героя — пияка. Сі міркування, одначе, не дуже переконуючі і я вважаю за краще зостатись при констатуванні тільки паралельних мотивів в обох темах.

¹ Южно-рус. былины I, 37 — 8.

² Мішання імператора Михаїла з архангелом Михаїлом помічаються і в візантійських та західних прототипах сеї легенди, див. у Веселовського Опыты II, c. 60 дд.

³ Колимський варіант, де ся подробиця (в докорах Михайлового батька Володимирові) виступає найвиразніше, йому тоді не був ще звісний.

Сі билини про Батиїв наступ і Василя П’яницю розпочинаються чудовим образом плачу Богородиці на київській стіні — однією з найцінніших перлин старої легенди. Нижче подаються його тексти і варіанти; тут я піднесу тільки його неорганічність в нинішній билині. Образ перейшов сюди, очевидно, з якоїсь старої пісні про Батиєве побоїще, більше закрашеної духовною легендою, тим часом як в нинішній билині про Батия і Василя П’яницю оповідання перейшло в стиль скоморошо-корчемний, що цілком не відповідає велично-тужному побожному заспівові.

Оповівши про сю появу Богородиці, що провіщала прихід Батия, билина переходить до самого наступу:

Наступає «Батига» ¹ з сином і зятем, з «дяком-видумщиком» і з незчисленною силою, а в Києві нікого з богатирів не трапилось тоді! Знайшовсь тільки молодий п’яниця Василь «упянсливий», «в молодих літах, у двадцять літ, він пропив життє-буттє, богацтво батьківське» ². Сей п’яниця влучними вистрілами, як Михайлик, застрілює трьох найбільших прибічників Батиєвих: сина, зятя і дяка-видумщика: «Виходив він з кабака царевого на ґанок «перений» (обгорожений поручами), спиравсь о поручі точені, глядів на поле чисте, натягав свій лук, накладав гартовану стрілу» ³, або в інших варіантах — викрадався поночі з Києва, стрілив по шатрах татарських і убив ті три «найкращі головки» ⁴. Батий посилає Володимира з докором, що він йому «воровски» вибиває людей, і жадає видачі стрільця. Сторожі доносять Володимирові, хто був той стрілець, і Володимир, викликавши Василя, посилає до Батиги — відповідати за своє діло. Василь просить дати йому «чару зелена вина, другу — пива п’яного, третю — меду солодкого», зливає се все разом і випиває, по сім їде до Батиги. Признається в своїй вині, береться за те здобути йому Київ, просить тільки дати опохмілитись, та придати відповідну силу. Випрошує все нові полки татарські, побиває їх, нарешті витинає решту татарської сили, і Батига чимдуж тікає, зарікаючись за себе, дітей і внуків в Києві не бувать, ні Києва не видать.

Деякі варіанти вплітають в сю історію Іллю, відповідно до тенденції билинної традиції — циклізувати все коло сього свого улюбленця. Тоді роль Василя сходить на перенесення вісті до богатирів, і дальше акція перебігає на одну з тем циклу Іллі.

Ілля і Калин цар. Виразні сліди такої ж циклізації має й ся билина, з котрою ми вже мали діло, — головно з її початком — мотивом невдячності князя Володимира до свого головного богатиря. Розправа ж Іллі з невірним царем, що носить в сій билині загадкове ім’я «Калина» ⁵, являється паралеллю оповіданням з історії богатиря-малолітка.

¹ Се найчастіше ймення, але в варіанти імен взагалі не буду входити.

² Г. 258. В іншому варіанті Василь «по полям гуляв двадцять літ», Г. 18 Крім сього числа літ Василя П’яницю з Михайликом, можливо, в’яже і прізвище: П’яниця часто зветься Василем Гнатовичем, як батько Михайлика в в.-рус. записах.

³ Г. 231.

⁴ Веселовський одмітив се, що з українських текстів ремінісценція Стоякова також говорила про три стріли Михайлика.

⁵ Пок. Міллер виводив його з імені р. Калки; пок. Марков справедливо оспорював се об’яснення.

Роль коня, що остерігає богатиря від зроблених підкопів, необережність богатиря, який не стримує свого серця і попадає в татарські підкопи; кінь, що видирається з сих підкопів, очевидно з тим, щоб завезти батькові вість про нещастя богатиря (хоч ся мета вже призабута) — всі сі подробиці далеко більше підходять і логічніше в’яжуться з виступом молодого і недосвідченого малолітка, ніж «старого козака» Іллі. Деякі ж подробиці зовсім ясно вказують на пізніше приладження до Іллі теми про богатиря-малолітка: Калин-цар ні з того, ні з сього в деяких варіантах прозиває старого козака «молодим щеням». Ілля кличе собі в поміч не кого іншого, а свого хрещеного батька Самсона-Святогора. Є такі варіанти, де Ілля виступає разом з заступниками Михайла-малолітка: Єрмаком або Василем; Єрмак з Іллею побивають Татар, або Іллю супроводжує Василь, і сі епізоди служать переходовими формами та дають зрозуміти, якими дорогами переносилася тема на старого богатиря.

Ті подробиці, які відрізняють сю билину від билин про Михайла і Василя: грубіянське посольство Калина до Володимира, посилання до нього дарів, щоб дістати перемир’я і под., теж ледве чи становили спеціальну приналежність пісні про Іллю. Скорше — се загальні місця всього циклу: оборони Києва і боротьби з наступом невірних, що в різних варіантах прикладались до того чи іншого героя: входили раз до сеї, другим разом до іншої комбінації сих епічних мотивів.

Сурога-Суровець. Ся слабо захована і мало популярна билина (в олонецько-біломорському районі незвісна) також повторює той же образ боротьби з татарською ордою, який маємо в билинах про Михайла і царя Калина ¹. Тільки сей мотив уводиться інакше, іншим епічним загальним місцем (звісним напр., з билини про Козарина).

¹ Найповніший варіант був виданий в пісеннику Новикова 1780 р., передр. в зб. Кіреєвського III; се один з найстарших друкованих текстів взагалі. Про билину у В. Міллера Очерки I, с. 330, II, с. 71 дд.

Богатир Сурога-Суровець (в декотрих вар. Суздалець) їздить на ловах, нічого не знаходить і збирається застрілити ворона — віщу птицю. Та промовляє до нього, щоб він її не стріляв, а краще звернув свою силу на невірного царя (Кумбала, Курбана, Кургана), що піднявся з усею силою могучою, з усею поляницею удалою, так що синє море схвилювалось від того. Богатир, послухавшися ворона, лишає його, їде у вказанім напрямі, бачить дійсно невірну татарську орду, починає її бити. Тоді цар велить своїм татарам-уланам копати рови глибокі, ставити «поторчі» гострі, і Сурога, так як Михайло й Ілля, попадає в сі рови. Кінь виривається, і богатир дає йому якісь поручення, які, одначе, пропали в теперішніх варіантах. Самого Сурогу татари виводять з підкопів, цар пропонує йому служити, але він побиває татар, вхопивши одного з них за ноги.

Кінець часом цілком мирний: богатир пробує сили з царем, вони роз’їжджаються. Але закінчення взагалі настільки збите (або й зовсім затрачене), що на цьому нема ніякого інтересу спинятись.

Сухман — ся билина також містить різні мотиви з сього ж циклу ¹. Мало розповсюджена і очевидно збідніла в змісті, вона інтересна тими пережитками, які не стрічаються або досить рідко стрічаються в інших комбінаціях.

Олонецько-біломорські записи починаються з Володимирович) пиру, де всі веселяться, один Сухман мовчить, і на розпитування Володимира робити йому не дуже умотивовану пропозицію — привести білу лебідь, не ранену, не скривавлену. Часом дістає таке доручення від князя: князь сам дає таку задачу богатирям, і Сухман підіймається се зробити. Виїздить на лови на сине море, або на Почай-ріку, але скільки не їздить по «тихих заводях», не знаходить ні лебеді, ні інших птахів. Тоді їде над Дніпро (чому саме — не мотивується).

Варіант з Сибіру не знає Володимирового пиру: «Суханьша» просто виїхав на лови і трапилось йому доїхати бистрого Дніпра (ТМ. 51).

Дніпро «тече не по-старому», скаламутився, і на запитання богатиря поясняє, що се від невірної татарської сили, що стоїть за ним й мостить мости, щоб іти на Київ. Тоді богатир уважає, що не було б се ні в честь ні в похвалу йому, коли б він не поборовся з сею силою. Витягає він «сирий дуб кряковистий з коріннями» і, взявши його за вершок, з сею булавою напускається на татар. «Куди махне — вулиця, куди завернеться — перевулочок». «Навалив трупів коневі по стремена, горячої крові попід черева». Побив, усіх татар, тільки трьох татар притаїлося за корчами, стрілило й підстрілило богатиря. Він тих татар також убив, а рани маковим листочком заткнув.

В сибірськім варіанті богатир знемігся в бою, дістав 30 ран, «ті рани були зносні, а три рани сердечні». Тікає на болото і тут засипляє під «облаком попливучим», положивши сідло на купину (кочку) болотну під голову. Так надибає його Володимир і забирає до Києва, і тут в церкві соборній він «покаявся й переставився». Се паралель до богатиря-малолітка, що підірвавсь і згинув в першім бою. Олонецько-біломорський варіант повертає оповідання на мотив невдячного князя. Побивши татар і заткавши свої рани Сухман повертає на княж-двір. Володимир питає, чи привіз лебідь не ранену. Богатир каже, що було йому не до лебеді — він побивав силу невірну. Володимир велить посадити богатиря «в глубок погреб», а Добриню посилає на Дніпро, провірити його оповідання. Добриня обзирає побоїще, знаходить і булаву Сухманову, облиту і скривавлену, та привозить її Володимирові на доказ. Володимир переконується, посилає князів і богатирів привести Сухмана з темниці, щоб нагородити його «городами з пригородками, селами з присілками, незчисленною золотою казною до схочу». Ті виводять Сухмана, переказують йому княжі слова, але Сухман ображений, не хоче ні князя, ні його ласки: «Не честь, не хвала молодецька брати городи з пригородками, брати села з присілками, брати незчисленну золоту казну! Не умів мене, сонечко, милувать, не умів мене, сонечко, жалувать (нагорожати) — не видать йому мене в ясні очі! Я поїду тепер у чисте поле, (там) мені смерть напрасная — від тих ран, від великих!»

«Виходив на далеке, на чисте поле, виривав листочки макові з тих ран кривавих, говорив такі слова: Ой гой, мої рани криваві! Потечи ж но з ран Сухман-ріка від моєї крові від горючої, від горючої крові від напрасної» ².

¹ Про неї студії: А. Якуб: Къ былинЂ о СухманЂ (Етногр. Об. т. 60, 1904) І. С. Шамбінаго. Историческія переживанія въ старинахъ о СухманЂ. Сборникъ прис. Ключевскому, 1990, перед тим у Халанского, Великорус. былины. Ім’я богатиря дуже змінне: Сухман, Сухан, Сухманьша, Сухмантій Сухматій, Сухматка, по батьку Дихмантієвич, Домантієвич, Дем’янович. Форма Сухман найбільш прийнята, отже тримаюсь її.

² Р. 148, Г. 63, М. II — фінал збираю з сих трьох текстів.

Як бачимо, се паралель до старого запису билин, про Михайла Даниловича. З другого боку вона близько нагадує старий запис про Дем’яна Куденевича. Тому нема підстав вважати сю билину витвором московської доби, як то роблять деякі дослідники. Матеріал її старий, хоч і міг підпадати пізнішим обробленням.

Дем’ян Куденевич — сей старий запис, XVI в. про переяславського богатиря був уже поданий раніше (III т.), і там вказані були гадки про її відносини до билини про Сухмана, висловлені різними дослідниками. Сей запис дає найстарший варіант теми про богатиря, що знемігся в нерівній боротьбі з невірною силою і про невдячного князя, що не міг його відповідно цінити за життя, а розсипався з своєю ласкою, коли вмираючому богатиреві вона вже була непотрібна (мотив княжої невдячності в сьому записі, одначе, простилізований дуже м’яко і невиразно). Особливий інтерес її полягає в тому, що він сей мотив — оборони від невірної сили — трактує ще в обстанові передтатарській (боротьба з половцями) і без зв’язку з Києвом: Дем’ян боронить Переяслав. Ми завдячуємо сі подробиці, очевидно, більшій давності запису. Він нагадує нам, що в старших версіях ті мотиви, котрі ми розглядаємо, були взагалі старші від татарщини, і не завсіди в’язалися з Києвом.

«Камське» побоїще і кінець богатирів. Билина ся прибула тільки недавно з біломорських записів ¹. Оригінальністю її зміст не визначається — се комбінація різних мотивів на тему боротьби богатирів в невірною силою й їх загибелі в ній; мотиви сі були звісні й давніше, з інших комбінацій, більш органічних, ніж оця доволі-таки нескладна збиранина. Але дещо заціліло в ній, що помагає в реконструкції затраченої теми «Грозного» або «сильного» «Камського побоїща».

В. Міллер Висловив здогад, що ся назва «Камського» повстала з «Калкського», Калецького побоїща.²

¹ Маркова ч. 81.94, 104 Григорьєва ч. 394, 415. Перед тим був опублікований один запис Єфименком (передр. ТМ ч. 8) як варіант билини про Іллю і Мамая. Цікавий варіант «Мамаєвого» побоїща в збірці Ончукова ч. 26.

² Къ былинЂ о Камскомъ побоищЂ, 1902, передр. в Очеркахъ, II. Перед тим була надрукована студія самого Маркова «Камское побоище» в ювілейнім збірнику Міллера — його здогади доповнює й справляє Міллер в своїй студії. Свої замітки до його праці дав Марков в поминці Міллера в Изв. отд. рус. яз.

Чи так, чи ні, в кожнім разі се ясно, що в основі своїй се була поема про катастрофальну битву, де погинули руські богатирі — так, як се дійсно оповідалось про битву над Калкою. В деяких варіантах (Гр. 415) виступають і ті 70 богатирів, звісні нам з старих історій Калкського побоїща. Але пізніші переробки сеї теми, як в стількох вище наведених уже випадках, так і тут, не додержали сього трагічного тону і постарались закінчити історію більш щасливо. В. Міллер надавав особливий вплив на такі звихнення первісного плану пізнішим вплітанням до сих історій Іллі Муромця, котрому «в бою смерть не була написана», — тому, приплітаючи сього модного в пізніших часах богатиря, співці через те саме мусили доробляти щасливий кінець для даної теми. Вважаю сю гадку досить влучною; але, незалежно від того, тенденція до щасливих закінчень таких історій, після того, як невірна, татарська сила стратила свій трагізм і небезпеку, досить виразно виступає загально, в зв’язку з сею зміною історичної обстанови.

Оповідання починається наступом татарської сили на Київ, з доволі характеристичним заспівом: «Що ж то, браття, засмутився місяць небесний, померхло сонце красне?» Переходить слідом на загальні місця невірного наступу, які мають доволі стертий і невиразний, стереотипний вигляд. Присутність Іллі притягає часом Ідолище-Тугарище, що виступає на чолі сеї раті; в інших варіантах проходить Калин-цар. Він висилає посла до Володимира, той випрошує собі малу проволоку, тим часом скликає богатирів. Роль герольда-позовщика відіграє часом малий Михайло, що справляється незвичайно скоро. Збираються богатирі: в одних варіантах 30, в інших 70. Провідну роль грає Ілля, Добриня, Альоша. Коли вважати Іллю пізнішим дебютантом, то роль Добрині й Альоші з 70 богатирями відповідає старим глосам XV — XVI в. про тих багатирів, що згинули в Калецькім побоїщі. Як присутність Іллі притягає сюди історію його розправи з Ідолищем і поєдинок з сином, так знов присутність Добрині втягає його поєдинок з бабою Латигоркою. Виключивши сі, очевидно, пізніші додатки, дістаємо, в доволі неясних зарисах, першу щасливу битву, в котрій невірне військо побите і богатирі спочивають. Але весь успіх губить похвалка двох богатирів: вони, звуться часом Довгополими Поповичами, і се походить мабуть з первісного варіанта, де сими хвальками виступали Олександр Попович з своїм товаришем Гаврилом Довгополим. Похвалка передається в традиційних формах легенди: нахвальщики кажуть, що якби була драбина з землі на небо, то вони побили б і силу небесну (інші варіанти менш характеристичні). Наслідком сеї похвалки було, що коли богатирі пробудились після спочинку, побачили, що побита ворожа сила відродилася ще в більшій масі: з кождого татарина, перерубаного надвоє, стало двоє татар, з перерубаного натроє — три. Богатирі починають їх рубати — але результат той самий: кожний перетятий двоїться і троїться. Щоб дати щасливий вихід з сеї страшної ситуації і рятувати репутацію Іллі, деякі варіанти розв’язують справу його молитвою: він молиться до Спаса Пречистого (Спаса і Пречистої), і ся молитва нейтралізує погибельні наслідки похвалки: вся сила погана впала знову ¹. Ситуація вирятована, але подробиця, що нахвальщики кінчають потім самогубством, ясно вказує, що такий щасливий кінець додано неорганічно. Богатирі поїхали до білих шатрів, а Альоша з Гаврилом в чисте поле, і на гострих списах закололися.

¹ ТМ ч. 8. М. 81.

Очевидно, кінець мусив бути фатальний. Богатирі погинули в битві з викликаною «силою небесною». Сей кінець, затертий і затрачений в нинішніх записах «Камського побоїща», заховався в деяких переробках билини про Михайла (Єрмака): «Тут руські могутні богатирі прибилися, примучились, один другого покололи-порізали, не зосталося на Руси богатирів» (окрім малого Михайла-Єрмака) ¹. Або в запису Мея, богатирі всі закаменівають, як побачимо зараз.

Як фінал колишнього фатального закінчення Камського побоїща виглядає поява в деяких варіантах його баби Латигорки; вона їздить по трупах, підкидає трупи списом і приговорює: «Ой мені лихо, не застала я сильного Камського побоїща!» Трупи, котрі вона підкидає, се очевидно трупи богатирів — хоч ся подробиця призабута вже нинішніми сказителями. Живим зістався в сім побоїщі Добриня, але він гине, переможений і збезчещений в поєдинку бабою. Билина вирятовує одного Іллю (як билина про Михайла-Єрмака малого Михайла). Але Ілля, дійсно, мусить бути трактований тут як пізніший додаток.

З сього боку цікавий згаданий тільки що запис Мея, який дуже займав дослідників — поки новіші записи Камського побоїща не дали розв’язки сьому питанню. В 1840 р. російський поет Л. Мей, як він оповідав, записав від одного старого сибірського козака, котрого прізвище не пам’ятав, билину про те, «як перевелись богатирі на Святій Руси». Він поділився нею з Шевирьовим, який і спопуляризував її в своїм курсі історії літератури, а пізніше (1856) опублікував її сам Мей ².

¹ Г. 138, пор. вище с. 276.

² Передрукована в збірці Кіреєвського IV, с. 108.

Сей опублікований запис, при всій своїй інтересності, одначе, будив підозріння: по-перше, він мав безсумнівні сліди стилізації самого Мея; по-друге — він складався з двох фрагментів, доволі слабо і штучно зв’язаних між собою, так що се піддавало гадку, що і в самій композиції не обійшлось без руки Мея.

Починалась вона мотивом богатирської застави. Стоять сім богатирів на Сафат-ріці, де сходяться дороги на Київ, Новгород і Синє море. Вийшовши рано на ріку, Добриня побачив за рікою татарина, виїхав і викликав на поєдинок. Але в сім поєдинку, коли стали боротися вруч, Добриня впав, татарин зарізав його і вийняв серце з печінками. Кінь вернувся сумний на заставу. Альоша виїхав собі на ріку і побачивши коня зрозумів, що з побратимом сталось нещастя. Поїхав його шукати й знайшов труп Добрині. Викликав на поєдинок татарина, переміг його й хотів зарізати, але ворон порадив йому татарина пустити (для чого не ясно), а Добриню покропити мертвою і живою водою, котру він, ворон, принесе. Тим способом Добриня був оживлений.

Потім виходить на річку Ілля й бачить, Що ріку переходить незчисленна бусурманська сила. Він покликав богатирів, і ті за три години і три хвилі порубали всю силу погану. Стали богатирі похвалятися: «Не намахались (ще) наші могутні плечі, не змучились наші добрі коні, не затупились наші мечі булатні!» Говорить Альоша Попович молодий: «Подавай нам силу нетутешню («нездешнюю»), ми і з тою силою упораємось!» Тільки промовив слово нерозумне, з’явилося два «воїтелі», крикнули грімким голосом:

«давайте, витязі ¹, битись!» Бились три дні, три години і хвилини — змахалися плечі могутні, змучилися коні добрі, ступилися мечі булатні, а сила все росте (двоїться). Злякалися могутні витязі, побігли в кам’яні гори, в темні печери — підбіжить витязь до гори, так і скам’яніє; як підбіжить другий, так і скам’яніє, як підбіжить третій, так і скам’яніє. З тих часів перевелися витязі на святій Руси.

Коли прибули олонецькі записи про фатальну битву з невірною силою (Ілля і Єрмак), і потвердили основні мотиви Меєвої билини, дослідники, звівши їх докупи, уже в тім матеріалі дуже влучно вгадали поетичний відгомін Калецького побоїща. В сім напрямі висловився Л. Майков, Ор. Міллер, Дашкевич, Веселовський ². Вони вказали на подібність мотивів сеї билинної традиції з літописною повістю про Калецьке побоїще і пізнішими її голосами: билинна «сила нетутешня» — і таємничість, в якій виступає в літоп. повісті «незнаємий язик» татарський; «гордість і величання князів руських», що підчеркуються в ній; сімдесят богатирів (з Олександром Поповичом і Добринею — 72), що полягли тут — очевидно означає всю богатирську верству (варіант: «вси побьєни быша»). Епічна цифра 72 богатирів, що полягли в бою з татарами, читається вже у молодшого сучасника події, Матвія Парижського, в переповідженні вістей, принесених про татар на ліонський собор; се вказує на широку популярність мотиву уже зараз по події.

Я додав би ще асоціацію похоронного богатирського поля під Переяславом, засипаного великим камінням, описаного подорожником XVI в., з сим переказом про закам’янілих богатирів ³. Паралельні мотиви дає ісход богатирів до печер (київських) — туди їде то сам Ілля, то молодий Михайло і богатирі взагалі («Сідали удалі на добрих коней, поїхали удалі к городу Києву, заїхали до красного Києва города, в чесні монастирі, в печери київські — там всі вони преставилися», ТМ.).

¹ Сі «витязі» мабуть поставлені самим Меєм замість «богатирів» або якогось іншого слова.

² Найбільш грунтовно розвинена була ся гадка в звісній уже нам студії Дашкевича, де вказана була і попередня література; до його виводів в значній мірі прилучився потім Веселовський (Южно-Рус. Был. II), а потім і В. Міллер в цитованій статті.

³ Див. вище. Подорожник не розвиває своєї гадки, але я думаю, що тепер ми можемо її відгадати в такому розумінні.

Таким чином нові записи про «Калецьке побоїще», при всій хаотичності і покаліченості своїй, доповнили весь сей матеріал кількома цінними подробицями, і нині ся тема фатальної битви, де гине старе київське лицарство через свою гордість, в приблизних зарисах виступає перед нами доволі ясно. З тим ще більше переконує гадка, що історичним підкладом для неї стала нещаслива битва на Калці, де згинув цвіт українського лицарства, і тема ся була поетично оброблена на Україні ¹ під свіжими враженнями катастрофи, в межичасі між першим і другим приходом татар.

¹ Дашкевич, навпаки, був тої гадки, що билина зложилася на півночі в Суздальщині. Але аргументи, котрими він підпер сю гадку, дуже слабі, і Веселовський, пишучи по нім, вважав правдоподібнішим полудневий початок билини. Що хвальками виступають часом братія суздальці, се досить влучно толкується впливом повісті про північну битву на Липиці.

В сій поемі найбільш яскраво і сильно розкривався мотив, що переходить, більш або менш помітно, через усю сю групу оповідань про богатирську оборону Києва і боротьбу з невірною силою, як символ всієї княжої Київської Руси: як надломлюється в знесиленні, в понад міць піднятому подвигу ся богатирська сила, і ховається в святих печерах, в церквах і монастирях, в недовідомих краях, зломана історичним фатумом чи непереможним моральним законом. Сей, власне, мотив був тим нервом, що зібрав навколо сих тем в так цінних, хоч і неясних переважно зарисах, все се багатство легендарних відгомонів.

продовження розділу...

Попередня     Головна     Наступна