[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 257-288.]

Попередня     Головна     Наступна

...початок розділу

Полудневий підклад билинної традиції. По сьому перегляді більш інтересних для нас билинних та билинно-легендарних тем звернімось ще раз до питання про їх історичний підклад. Постараймось здати собі справу, які історичні особи, події й ситуації відбилися в сій билинній традиції, в якій мірі і формі. Поодиноких подробиць з сеї сфери доводилось нам дотикатися вже не раз, але мусимо зібрати все разом для вияснення поставленого вище питання — українського походження билинної поезії (властиво — певної чи переваженої її частини) і українського початку її епічних засобів (загальних місць).

З перєдволодимирових часів я зазначив вище вже як найстаршу, приступну нашому розборові верству — цикл мотивів, зв’язаних з Олегом Віщим — Вольгою — Волховом. Дослідники, котрі займались ними протягом останнього півстоліття, вважали правдоподібним, або навіть і певним, що маємо тут останки старих епічних творів, які оспівували Олега Віщого — з тої ж серії, що й витяги та переповідження старого київського літопису. Одні висловлювались про се більш категорично — як, напр. О. Міллер або Костомаров, інші більш гіпотетично — як Веселовський або Жданов. Одні збирали всі варіанти, де лиш виступав Вольга, і з того старались скомбінувати повну поетичну історію сього героя, паралельну з літописними оповіданнями про нього: так поставив справу Халанський в своїй недокінченій праці про «Поетичні оповідання про Віщого Олега». Шамбінаго, переглядаючи сі оповідання, навпаки, вважав потрібним докладно розмежувати різні теми, зв’язані з Вольгою Волхвом, як цілком окремі і нічим між собою не зв’язані твори. Пісню про Вольгу-ловця він уважав цілком категорично відбиттям переказів про Олега — Ольгу, а щодо пісні про похід на Індійське царство він уже добачав «деякі труднощі». В пісні про Вольгу-збирача дані дослідники бачили комбінацію образа Вольги — Олега з Олегом-молодшим (Квашнін — Самарій, Шамбінаго, Шахматов) і под.

Один В. Міллер, з-поміж видніших дослідників билини, рішуче відкинув саму можливість існування в билинній традиції мотивів, зв’язаних з Олегом і взагалі з передволодимировою добою. По його гадці «епічна історія» «знає тільки князя Володимира-християнина і не спускається нижче, в попередні часи — період племінного розрізнення норманських князів, що ходили на «полюдьє» і з дружинами, зложеними з пануючих норманів і підбитих слов’ян, вибиралися в розбійничі морські походи на Візантію. Наш епос не пам’ятає не тільки сих варязько-слов’янських подвигів Олега, Ігоря, Святослава, він забув боротьбу з печенігами і половцями, — хоча безсумнівно, вони колись входили в епічний краєвид, як доказують народні перекази в літописі. В дружинному кругу в часах складання початково літопису ще ходили перекази норманського походження, прив’язані до імен Олега, Ольги (як от смерть Олега від коня, помста Ольги над древлянами), але сі перекази грунтовно забулись і не ввійшли до нашого епічного циклу «старого» Володимира і київських богатирів» ¹.

Але се твердження тільки категоричне, а не правдиве. Автор не постаравсь його умотивувати доказово, і думаю, що се й не можливо було б зробити. Цілком довільно, за поміччю своїх улюблених «новгородських» побутових рис ², В. Міллер зробив Вольгу новгородським князем, не постаравшись навіть вказати, котрий саме з никлих новогородських князів сього імені міг так заінтересувати поетичну увагу!

¹ Очерки II, с. 148, подібно в останній праці надр, в III т. Очерків с. 17 дд.

² їх нестійкість особливо добре виказав пок. Коробка в цитованій статті: Сказанія объ урочищахъ Овруч. V.

Без особливої рації проголосив пізнішим фабрикатом билину старого запису про наїзд київських богатирів на Царгород — хоча, в дійсності не можна заперечити, що в ній з пізнішими образами лучаться відгомони старих поем, з X в., про страх, задаваний Царгородові. Без уваги перейшов над екскурсією Вольги за получкою, котра дає нам власне поетичний образ «полюдь» X віку, якого собі тільки можна бажати! Цілком голословно заперечив, що в поході на Індійське царство не можуть міститись спомини про старі походи на Царгород, — бо ж присутність казочних мотивів або впливів Александрії, на котрі він вказує, зовсім не усуває присутності свійських героїчних традицій, з котрими сплелися потім сі казкові чи книжні елементи. Поступаючи аналогічно, можна б поставити тезу, що не тільки з X в., але з усеї передтатарської доби східнослов’янський епос не запам’ятав нічого, — бо ж одинокий, скільки-небудь конкретний образ, донесений ним, — се облога Києва Батиєм! Все інше так густо заплетене казковими і книжними споминами, так тісно асоційоване з образами пізніших часів, що від нього так само можна відмахнутись, як від індійського походу Вольги! Але не можна сього зробити з пам’яттю XI — XII, і так само з поетичною пам’яттю X віку!

Билина забула половців. Не донесла навіть їх імені ¹. Але ми документально знаємо, завдяки Слову о полку Ігоревім і деяким фрагментам, що якраз боротьба з половцями, на протязі майже двох століть, була тим нервом, який оживляв і рухав поетичну творчість на героїчні теми! Отже, коли в тій же билинній традиції (між іншим, завдяки праці самого ж В. Міллера) і поза нею в різних уривках колишніх поетичних творів ми стрічаємо ряд половецьких імен, почасти правдоподібних, почасти таки зовсім певних, то се ясно і безсумнівно свідчить, що під пізнішою татарською поволокою в билинній традиції залягає ціла верства мотивів, зв’язаних з боротьбою з степом, з половцями, з печенігами XII, XI і, очевидно, так само X віку, котрої треба доходити різними підходами літературного аналізу ². На її рахунок в переважній мірі мусить бути покладена вся аксесорія героїчної боротьби з невірною силою, що становить один з головних, цінних для нас складників билинної традиції.

¹ Один з виїмкових випадків див. зараз нижче прим.².

² Веселовський писав в своїх Южнорус. был II с. 372: «Старі цісні про половців загублені, але багато їх могло заховатись окремими мотивами в наших билинах під покривкою нових імен. З-під татар нам тяжко розглянути половців. Про Тугарина ми говорили (Тугарин — Тугорхан, про се нижче); в билинах про Саула Левандовича він їде в однім варіанті «в дальну орду, в половецьку землю» (в іншій пісні заступлену царствами: Латинським, Литвинським і Сорочинським) — б’ється там з татарами... Київська легенда про Золоті Ворота говорить про татар, але не можна заручити, чи не наверствувались вони на половцях — пригадаймо київський епізод з Боняком і літописну похвалку Бонякового сина Севенча, — Царище Уланище, побитий Михайлом, може ще половецький відгомін пор. Valani — Kymanu y Ruysbroeck’a; одна половецька орда звалась Уланами і таке ж було ім’я її хана. Завважимо, до речі, що bogutur — богатир Стрічається вже в Куманськім словарі».

Подібно і з відгомонами передволодимирових подій і тем. Зрівняння: Вольга Святославович = Волх Всеславьевич-Олег не підлягають сумніву (пор. Вольга — Ольга в пізнішому записі, т. III. Можна вважити певним, і властиво нема сумніву, що вихідним образом, первообразом, коло котрого обвилися сі різні теми і мотиви, був образ Олега Віщого. Так, як про билинного Володимира ми не маємо сумніву, що при всіх можливих пізніших асоціаціях з Мономахом, навіть з Володимиром Васильковичем (Даниловим братаничом), як припускають декотрі, — в основі його лежить образ Володимира Великого (Святого), так нема підстави сумніватись І щодо Вольги! З Олегом тут, без сумніву, зв’язався образ Ольги ¹.

¹ Се підніс особливо Халанський, його гадка була прийнята Шамбінаго, з огляду на літописну згадку про ловища Ольги, і за ними й Міллер в своїй передсмертній праці зробив виїмок для Ольги з усеї передволодимирової доби: допустив, що завдяки популярності Ольги — тому що її славили, в церковних кругах, що вона була родом русинка й ім’я її безпосереднє зв’язувалося з іменем її славного внука, воно перейшло разом з ним і до епічної традиції, «без усякого впливу переказів про Олега. Отже Вольга — се Ольга, і тільки Ольга: з переказів про її лови виросли образи грандіозних ловів якогось богатиря-князя Вольги, що жив за часів Володимира, і т. д. (с. 17 дд).

Декотрі клали дещо на рахунок Олега Святославовича деревського (див. II). Можна думати і про Олега Гориславича. На образі «Волха Всеславича» без сумніву відбилася пізніша постать «рожденного від волхвовання» хитрого Всеслава. Але все се налягло, наверствувалось по аналогії, на старшому. Віщому Олегу, — так, як всі образи, скомбіновані в образі Володимира, налягли — таки на образі Володимира Великого! Іншого Олега не можна тут положити підвалиною, так само, як іншого Володимира. І завдяки його імені, чи тому вищеподаному зрівнянню Вольга = Волх = Олег, ми маємо деяку можливість реконструювати групу героїчних мотивів X в., чи перед володимирового часу, скажімо. Коли доповнити мотиви, безпосередньо зв’язані з іменами Вольги — Волха в традиції (вище) деякими аналогічними мотивами з інших билин, се, приблизно, були б такі мотиви:

Чудесно рождений, віщий, наділений надприродними здібностями князь чи ватажок, що сим своїм талантам завдячує незвичайному свому воєнному щастю (тут казкові мотиви про оборотнів).

Князь чи ватажок, оборотний чи госпрдарний, що промишляє про свою дружину і наділяє її всім потрібним: поживою, одежею, грошима, жінками і, нарешті, оселямимаєтностями (пор. літописний комплімент Свенельдові, що його дружина «ізоділась»).

Обходи князя з дружиною «за получкою» з підвластних городів і сіл (полюдьє); самооборона і опір «мужиків», їх засіки і засади, де дружини гинуть на «підроблених місточках», але кінець кінцем приборкують непокірних і задають їм страху.

Сюди ж, очевидно, належить покласти мотив очищення доріг, зв’язаний тепер з Іллею, а давніше, мабуть, з ОлегомОльгою, і прототипи богатирської застави, яка боронить Київ і Русь від невірної сили: їх ми розглянемо далі в іншій комбінації. Тут лише належить згадати про можливо найстарший варіант «застави»:

«Під славним городом під Києвом, на тих степах «Цицарських» стояла застава богатирська», — Добриня, виїхавши, побачив слід богатирського коня — «з тої землі Жидовської проїхав жидовин могуч богатир на сі степи Цицарськиї» ¹. Дальше йде Історія про виїзд на сього «нахвальщика» Альоші, Добрині й Іллі нарешті, котрий його поборає.

Нам тут інтересна в сім варіанті назва Жидовина. Вже Хом’яков висловив здогад, що тут треба розуміти Жидовина — Хозарина, з землі Хозарської; проти сього полемізував Халанський, але Веселрвський підтримав і розвинув сей здогад, пославшися на румунські перекази про «жидіввелетнів», котрі румунські фольклористи теж толкують як ремінісценцію про Хозарське царство іудейської віри, пізніше змішане з образами татар ². Я вважаю се толкування вартим уваги як можливий причинок до мотивів передволодимирової доби ³. До речі, нагадаю, що недавно відкрите єврейське джерело познайомило нас з війнами Руси і хозар за часів Олега: нападом Олега на хозарські володіння, вчиненим з поручення імператора Романа і походом хозар на руські землі, що скінчився політичною залежністю руських князів від Хозарії і походом їх на візантійські землі в інтересах Хозарії. ⁴

¹ Кир. І с. 46, IV с. 6, мабуть, той же самий запис, з Архангельської губ.

² Веселовскій, Мелкія замЂтки къ былинамъ, XI, Журналъ Мин. Нар. Пр. 1889, V і Разысканія XX (c. 163 дд) Халанскій, Былины о ЖидовинЂ,Р. Ф. 1890, Южнослав. сказаній о кралевичЂ Марк-Ђ II с. 239 дд. Лобода, Былины про Илью Муромца с. 13. Веселовський посилається на румунську студію Saineany Jidovii sau Tatarii sau. Uriasii (велетні) з 1887 p.

³ Назву «Цицарськиї» Веселовський в зв’язку з сим також толкував, як Хозарські, й стрічу з жидовином малював собі на Хозарських степах — пізніше перенесених під Київ. Інші розуміють їх як цесарські-німецькі або австрійські, Соболевскій, Матеріали с. 248 (в значенні середнє-дунайські).

⁴ An. unknown Khazar document, by S. Schechter, the Jewish Quarterly Review 1912, October. Реферат про неї П. Коковцова: Новый еврейскій документъ о хазарахъ и хазарско-русско-византійськихъ отношеніяхъ въ X вЂкЂ, Ж.М. Н.П. 1813, X і моя замітка з приводу сього Україна 1914, IV. Новіша студія Ю. Бруцкуса: Письмо хазарского єврея от X века (Еврейская Мысль, I, 1922) і замітка з її приводу В. Пархоменка в Записках Іст. Філ, від УАН т. IV, 1924, также його «У истоков русской государственности», с. 75.

Щодо старої билини про похід київських богатирів на Царгород, то, аналізуючи її разом з новішими записами про розправу Іллі з Ідолищем в Царгороді ¹, по мойому розумінню треба розрізняти тут два старі епічні мотиви. Один — се страх, заданий Царгородові київськими богатирями, котрі без властивої війни, більше своєю відвагою і. навіть хитрістю (захоплення царгородських коней) змушують царя царгородського на вічні часи заріктись зачіпатися з Києвом («І учали заклинать, чтоб им на Русь не бывать въкъ по въку»). Се відгомін того ж епічного мотиву, що в книжних, літописних переказах зв’язувався з Олегом, Ігорем, Святославом, Володимиром, сплітався з історіями про велику дань, взяту з Царгороду, одержану відти царівну, оповіданнях про царські убори, чудесних коней і под. Він мандрував з століття в століття, чіпався Мономаха, цісаря Емануїла — учасника великої війни за Київ в середині XII в.: його ім’я перейшло, можливо, сею дорогою в билинний епос, в формі грізного царя Етмануйла Етмануйловича, що з поміччю звичайного билинного синкретизму став нарешті царем ординським (в билині про визволення Царгорода се ім’я відзивається в назві царя Константина Атаульєвича і под.) Ми стрінемось з ним нижче при Володимирі.

Другий мотив — се воєнна поміч Києва Царгородові, що визволяє грецького царя від невірного насильства. Історія X віку дає кілька таких епізодів, почавши від часів Олега, коли руський помічний полк, в числі 700 мужів, брав участь в морськім поході Візантії на арабів під проводом Імерія, і до часів Володимира Вел., коли руський помічний корпус рятував царгородський двір від страшного Варди Фоки, що стояв уже над Босфором ². Я думаю, що саме один з таких епізодів, убраних в еп-ічні форми, лежить в основі теми про рятування київськими богатирями Царгороду від Ідолища, Вона потім правдоподібно сплелася з образом Єрусалима, поневоленого невірною силою і рятованого хрестоносним воїнством. Бачимо, що в нових записах билини про Іллю й Ідолище Царгород раз у раз мішається з Єрусалимом: цар Константан і благовірна цариця Єлена мучаться в засильстві поганого Ідолища то в Царгороді, то в Єрусалимі. Стрічений Іллею каліка йде то з Царг-орода, то з Києва, то з Єрусалима: «Іду я від города Єрусалима, від царя Константина Боголюбова, від цариці Єлени Александровни — не здорово живе цар Константан Боголюбович, не стало в Єрусалимі читання,; співання церковного, не стало дзвону колокольного, розселилось Ідолище погане, погане Ідолище прокляте» ³.

¹ Див. вище.

² Історія Укр. т. I,³ с. 433, 496.

³ Кир. IV, с. 22.

Тому що наші князі, скільки знаємо, не брали участі в хрестоносних походах, треба міркувати так, що образ Єрусалима наліг тут на образ поневоленого і визволеного руською силою Царгорода (так, як в деяких варіантах Цар-город, як святе місце, замість Єрусалиму асоціюється з Бар-городом, куди ходили прочани на поклін святому Миколі ¹. Може бути й так, що не без впливу тут зоставсь і образ Цар-городу, в XIII в. поневоленого Латиною.

Похід Вольги — Волха на Індійське царство відбиває, правдоподібно, спомини походів на Царгород і на Схід. По аналогії билини про Дуку можна б думати, що й тут з-поза образу Цар-городу встає образ Індії, взагалі Сходу, просто по асоціації з Царгородом. Але, маючи на увазі численні походи Хвіку на Каспійське узбережжя, кінчаючи походом Святослава ², треба гадати, що вони не зостались також без відгомону, і їх риси скомбінувалися з образами царгородських походів.

Порівнюючи їх літописні відгомони з мотивами величальними (колядковими), ми бачили ³, що образи сих екзотичних тріумфів, здобич і под. вінчалися здобуванням героєм дівчини-жінки, і так мусимо собі уявляти сі старі епічні теми.

¹ Гр. III: Поезджай ко Добрыня ко Бару-городу, отъ Бара где града ко Царю-городу.

² Див. Іст. України I,³ см. 403, 433, 443, 451.

³ В т. II, с. 152.

Так кінчиться й билина про похід Вольги на Індійське царство, тільки в ній сей мотив занадто вже спресований, — він не грає ролі в оповіданні. В старих, непорушених прототипах билин він мусив виступити більш активно і мальовничо, як руховий мотив сих епічних подій: далеких походів і війн. Те, що в билинах про Володимирові сватання виступає доволі блідо, далеко яскравіше і сильніше малюється вже в літописній парафразі історії Рогніди, а ще яскравіше мусимо уявляти собі сі мотиви сватання і здобування жінки в епічних творах передволодимирової доби.

Нарешті, по всякій правдоподібності, якийсь передволодимирський субстрат треба припустити в пізнішому мотиві посилання богатирів з Києва по дані до різних народів, з котрими іще стрінемося далі.

Такий приблизно сей круг найстарших епічних мотивів переданий билинною традицією і в значній мірі скуплений навколо постаті Олега — Вольги — Волха. З тих загальних епічних місць і ситуацій, до котрих далі перейдемо, без сумніву, треба дуже багато покласти на рахунок сеї найстаршої традиції. Найстарше епїчне ім’я донесене як усною, так і книжною традицією — се дійсно Олег. Хоча в літописі ми знаходимо деякі ще старші епічні відгомони, але вони анонімні або псевдонімні. Про Кия, напр., згадується, що він ходив до Царгороду і прийняв там велику честь від царя ¹ — отже, щось ніби з кругу походів на Царгород; але се велике питання, чи ім’я Кия як героя було дане народною традицією, чи явилось як книжна комбінація (подібно як новогородський Волхв, про котрого зараз далі) Київська Либідь, княжнаріка, являється дуже інтересним прототипом Ніпри-ріки, Дунаєвої жінки ², і коли етимологічне зрівняння Либедь — Лебедь, поставлене Потебнею ³, дійсно справедливе, се являється також найстаршою згадкою образів дівчат-лебедиць, котрі виступають в билинній традиції. Але се образи, позбавлені всякої хронології, все досить гіпотетичні, тим часом билинний Олег щось-таки певне!

Розуміється, він прийняв на себе різні діла не тільки пізніших героїв, але й раніших. Тут можуть бути відгомони діл норманських і наших слов’янських ватагів попереднього часу, рефлекси старшої війни з степом, всяких внутрішніх і зовнішніх конфліктів, що не минули без сліду в поетичній пам’яті ⁴.

¹ Див. в т. II.

² Вище.

³ Завважу, що в живому київському говорі я сам чув таку вимову назви ріки: Лебедь; але можливо, що се вже пізніше етимологізація.

⁴ Нагадаю, що пок. Партицький догадувався старого антського Божа у «времяни Бусовім» «Слова о полку Ігоревім» — найстаршої героїчної теми нам звісної. Думаю, що і під Менандровим оповіданням про «Мезамира» і його горду мову перед аварським каганом, так само, як і під літописним переказом про аварські «насилья» лежать епічні перекази. Див. Історію I,³ с. 180 — 1 і под.

З другого боку двоївся, розщіплювався образ самого Олега, приплітаючись до різних подій і до різних часів. Я вже вказав на вагання київських книжників щодо історичного місця епічного Олега. Він виступав то в ролі великого київського князя, то як княжий родич і найвищий воєвода. В Корсунській легенді Олег і Жберн, Володимирові воєводи, які виконують всі акти епічної формули: здобуття здобичі, царства і цариці, які по черзі мусили проробляти різні герої нашого старого епосу.

Тут, власне, приходить на чергу дотепна гіпотеза пок. Халанського про Олега — Іллю. Незважаючи на лінгвістичні сумніви щодо такого зрівняння, вказані спеціалістами, я не вважаю можливим його ігнор’увати: зрівняння могло статись не на грунті звукового переходу, а бозна якої звукової аналогії! А в кожнім разі, лишаючи на боці філологічну сторону, треба признати, що з погляду еволюції поетичних образів таке епічне зрівняння Олег — Ілля має чимало правдоподібного. Ілля — селянський син й Ілля-козак — се, розуміється, пізніші образи, дані XVI — XVII століттями, — розвоем сеї теми може на нашому, може, і на великоруському грунті ¹. Але германська середньовічна епіка знала Іллю як «грецького» ярла-воєводу, брата чи стрия Володимира. Історичного прототипу з таким іменем не знаходиться (вказувано на Іллю, старшого Ярославового сина, але він рано вмер і ледве чи міг лишити такий активний епічний образ). Тож, шукаючи чогось звуково подібного, дійсно спиняєшся на Іллі — Олегу! Билинна пара Ілля — Добриня дуже добре відповідає епічному Олегу і Добрині, княжим своякам (в літописно-епічній традиції). Два головні билинні богатирі, які на собі несуть всі тягарі і клопоти київського правління, були б спарованою, зв’язаною докупи паралеллю двох епічних літописних опікунів-свояків київських князів: Олега, що виступає то пістуном Ігоря (в старшому київському літописі), то переноситься на часи Володимира (в Корсунській легенді) — і Добрині, даного літописною традицією як вуй Володимира. Се пояснило б нам і процес переходу епічних мотивів, зв’язаних якийсь час з Олегом — Ольгою, на Іллю і Добриню, минаючи Володимира, що зостається в ролі тільки пасивного осередка епічної акції. Олег і Жберн Корсунської легенди — се були б прототипи билинних Іллі і Добрині ².

¹ Адаптація Іллі донським козацтвом, що жило в такому тісному зв’язку і під безсумнівним впливом більшого козацтва запорізького, се факт, над котрим ще варто задуматись.

² Приходить на гадку, чи Жберн не Добриня навіть? чи се не друга, норманська форма слов’янського імені Добрині (як деякі рівняють Малфрідь — Малуша).

Се дало б відповідне освітлення і тим генеалогічним зв’язкам Вольги і Володимира, котрі дає билинна традиція. Вольга — племінник Володимира, що могло значити первісно не племінника в нинішньому розумінні, а родича, свояка. Володимир і Вольга однаково звуться по батьку — то Святославичами, то Всеславичами.

Може бути, що не без впливу на всю сю епічну генеалогію лишилась пізніша пара — Володимир Мономах і Олег Святославич, брати в перших. Правда, вони не спільники, а вороги — але епічна традиція могла запам’ятати їх свояцтво, ігнорувавши все інше. Образ Володимира Мономаха правдоподібно асоціювався з образом Володимира Великого; дещо з образу Олега Святославича могло асоціюватись з епічним образом Олега — Володимирового родича і воєводи та скріпити сю генеалогію!

З другого боку — се вже можна сказати не вагаючись — з образом Олега зв’язався образ волхвуванням рожденого Всеслава, віщого князя-чудодія ¹.

¹ Див. т. II.

Він взяв на себе багато з старого епічного образу класичного віщого князя Олега — Волхва: в відбитках образу Всеслава в літописному оповіданні (про його уродження) і в «Слові о полку Ігоревім» виразно відчуваються запозичення з сього старшого образу (обертання Всеслава вовком, пробіганий величезних просторів, припівка Бояна про його «віщу душу», яка не могла відвернути від себе нещастя. В результаті сих перенесеньобраз віщого Всеслава не тільки асоціювавсь, а кінець кінцем розпустився в образі старого віщуна; стратив свою індивідуальність і лишив свій слід тільки в патроніміці Вольги «Всеславьєвича». Очевидно, в епічних обробленнях XI — XII віку Всеслав настільки став дублетом старого Вольги — Волхва, що нарешті перестав існувати як окрема постать: злився з тим старшим образом, тільки оживив і відсвіжив його наново, збагативши різними епічними подробицями казкового, книжного й історичного характеру. Може бути, що сій обставині — от сьому відродженню поетичному ми й завдячуємо се, що Олег — Вольга так сильно сконцентрував коло себе епічну традицію передволодимирової доби, і що він все-таки вижив, а не згинув до решти під розростом Володимирового циклу. Дещо напр., як мотиви посоромлення Віщого Олега Вольги, що являються ілюстрацією вищезгаданої припівки Бояна, може було ближче зв’язане власне з Всеславом і від нього перейшло на Вольґу — Олега.

Казковий і книжний елемент вливався, певно, довго до Олегового циклу через зрівняння Вольга-Волх. Само по собі юно не що більше як паралельна форма для літописної формули «Олег Віщий». «И прозваша Ольга ВЂщій — бяху бо людие погани и невЂголоси», завважає літописець. «Люди» назвали Олега «Віщим» в розумінні чудодійних його здібностей; по гадці літописця — се був вияв їх несвідомості, бо сила чудодійна прислугуе тільки Богові і святим. Епітет «волхв» мусив з’явитися при імені Олега безпосередньо, чи через якусь посередню фігуру (може навіть того ж Всеслава!), в такому же розумінні чудесних здібностей, і через нього на стару героїчну постать переходили різні мотиви з кругу поетичних’ усних і книжних оповідань про волхвування і чудотворення. Уже Буслаєв звернув увагу на аналогії билинного Волха — Вольги з повістю про Волхва — новгородського героя епоніма. Нам також годиться глянути тут на неї.

«Історія еже о началЂ Рускія земли и созданіи Новгорода и откуда влечашеся родъ словенскихъ князей», пізній книжний утвір, скомпонований, правдоподібно, в XVII в., оповідає, що річка Волхов під Новгородом давніше звалася «Мутна», а нинішнє ім’я дістала від Волхва, сина Славенового, бісоугодного чародія, що залягав на сій ріці дорогу тим, хто йому не кланявсь: одних пожирав, інших потопляв; бісовськими штуками приймав різні образи, лютого звіря крокодила, а невігласи вважали його за бога і прозивали громом або Перуном. Сей окаянний чародій для нічних відправ і зборів бісовських поставив малий городок на місці, що зветься «Периня», і невігласи говорять про нього «в боги сів». А його біси задушили в ріці, і бісовськими штуками тіло його поплило горі рікою і викинено на березі проти того його городка. Невігласи з плачем поховали його тут, але по трьох днях земля розійшлась і поглинула його гидке тіло — кажуть, що знак ями стоїть і тепер і не наповнюється ¹.

В. Міллер, розвиваючи гадку Буслаєва, на сій підставі взагалі проголосив билину про Волха Всеславовича новгородським утвором ². Але вартість наведеної повісті про новгородського епоніма не годиться перецінувати: вона має всі прикмети дуже пізнього книжного фабриката, й пок. Жданов справедливо завважив її споріднення з апокрифічними оповіданнями про Симона Волхва і його «прЂніе» з апост. Петром. Сей апостольський Волхв теж манив людей, приймаючи образ різних звірів, робив рухомими статуї й різні предмети, літав в повітрі і под., поки ап. Петро не помолився Богові, і Волхв упав і провалився крізь землю, а місце се стало прозиватись його іменем ³.

Що якийсь пізній книжник надумав використати се оповідання для об’яснення назви ріки Волхова, в сьому нема нічого дивного; але спеціально новгородського в оповідженій ним історії нема нічого, і ототожнення Волова з Перуном тхне занадто пізнім евгемеризмом, аби можна було підозрювати в ньому якусь поетичну ноту. На доповнення і потвердження сього оповідання наводять переказ, записаний в околицях Новгорода в середині минулого століття, про «звіря-зміяку Перюна», що жив на місці Перюнського скиту. Переказ сей нічого спеціально новгородського не має, він існував і на Україні ⁴, та й, як бачимо, ніскільки не підтверджує існування переказу про Перуна — Волхва, а хіба навпаки: незалежність повісті про Волхва від оповідання про Перуна-змія. Бо змій змієм, а волхв волхвом.

¹ Буслаевъ. Историч. очерки рус. народ, словесности и искусства, II, с. 8. Коротший текст в Изборнику А. Попова.

² Очерки т. І і знову в т. III.

³ Рус. былевой эпосъ, c. 407 дд.

⁴ Катеринославські варіанти сього оповідання нижче: Легенди, прив’язані до України.

Але раз явилась формула Олег-волхв, так вона саме без сумніву відкрила двері до сеї теми для всяких книжних чародійських мотивів. В тому ж київському літописі, що розповів історію смерті Олега, напророченої волхвом, один з укладчиків приписав по аналогії кілька казусів «от книг» про різні волхвування класичних чудодіїв — пом’янувши при тому і того апостольського Симона Волхва! Сею дорогою книжні елементи могли особливо легко і безупинно напливати до циклу, зв’язаного з Олегом, і нічого дивного, що аналогії з Александрією, скажімо, знаходяться в історії про похід Вольги на Індійське царство (тут ще аналогія походу Олександра на Індію помогла!). В літописнім оповіданні про Олега його поява асоціюється у царгородських греків з образом св. Дмитра — і под.

Що, з другого боку, ввійшло до сеї найстаршої верстви, формованої в часах найбільших впливів скандинавів в Києві й на Новгородсько-Чорноморській дорозі, з джерел скандинавських? Се питання не раз підіймалось і досі стоїть непорішеним. Я вже згадував, що зараз після опублікування збірки Кирші тодішні учені вказували на подібності билини з скандинавською поезією — так само як в різних літописних переказах. Але грунтовно справа не була продискутована ні разу. В 1860-х рр. серйозно занявсь германськими аналогіями в билинному епосі Ор. Міллер; але зібраний ним матеріал не переконав в існуванні скандинавських, чи ширше — германських впливів чи запозичень. Пізнішими часами налягав на сю сторону особливо Халанський і Рожнецький; але їх безоглядні підтягання під скандинавські впливи без відповідного обгрунтування не могли прояснити справи ¹. Пок. Веселовський в останнім десятилітті своєї праці забравсь до ґрунтовнішого розгляду сього питання, котре поручав слов’янським філологам ще Міленгоф: про відносини староруського і старогерманського епосу. Перший начерк своїх спостережень над відгомонами староруського епоса в германському він дав в 1896 p ².

¹ Критичні замітки з приводу поглядів Рожнецького в студії А. Я. Лященка про Дюка, цитованій вище.

² Уголокъ русского эпоса въ сагЂ о ТидрекЂ Берискомъ. Предварительное сообщеніе (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1896, VIII. Мелкія замЂтки къ былинамъ XVIII). Загальний вислід автора, в формі «здогаду» тільки, в сій студії був такий: німецькі люди, заходячи в Двинські сторони, застали там «велику загу», allmikill saga, якісь перекази про «Вільтінів», що й тепер доживають в «волотах» місцевих легенд; могли чути й оповідання-пісні про «старого» Володимира та Іллю — вони заходили сюди горі дніпровою долиною, через «чорні болота смоленські» та «хоробру Литву». Ще в XVI віці в Білоруси пам’ятали Іллю Муромця та Соловія Будимировича; білоруські казки про Іллю се, можливо, останні, хоч і підновлені сліди епічного розвитку, перерваного історичними обставинами та мішанням народностей. Такі от перекази застали в Двинській стороні німецькі купці, або шпільмави, і надали їм закраску недавніх подій, в котрих виступав кн. Володимир полоцький (поч. XIII в.), а Полоцьк та Смоленськ стояли на першім місці. Так вийшло оповідання про Вільтіна і Вільтінів та їх боротьбу з Руссю, котрій дано також княжу руську генеалогію (с. 255).

Потім, стрівшися з цілим рядом неясних питань в історії самої старонімецької традиції, почав детальніший перегляд їх ¹, але смерть заскочила його серед сеї праці, далеко не доведеної до якихнебудь твердих, рішаючих виводів.

Загальне враження від дотеперішніх екскурсів в се питання таке, що досі не удалось викрити чогось такого, що рішуче вказувало на якісь основні, ґрунтовні впливи германського і, зокрема, скандинавського епосу на богатирський східнослов’янський епос в процесі його формації. Подібності, розуміється, стрічаються, не раз дуже інтересні (змієборство, чудесні родження, уздоровлення, поєдинок батька з сином і под. — ми вже стрічалися з ними почасти). Але з приводу їх можуть бути сумніви — чи не походять вони з спільних християнських, візантійських або орієнтальних ісламсько-іудаїстичних або індійських джерел, з котрих східнослов’янський епос міг черпати на власну руку, незалежно від германської поезії. Так, напр., Веселовський ставив питання про відгомони соломонової легенди, аналогії Еди й інші. Нинішні германісти багато такого виводять з мандрівної легенди, що давнішим представлялось спадщиною германського міфологічного або героїчного епосу, і, стрічаючи аналогії орієнтальні, візантійські і германські, новіші дослідники билинної традиції загалом скоріш схиляються в бік перших, ніж останніх ².

¹ Русскіе и Вильтины въ сагЂ о ТидрекЂ Бернскомъ — ИзвЂстія отд. рус. яз. 1906.

² Див. вище теорію Ярхо про переходи східних мотивів через східнослов’янську епіку до германської.

Бо перші, орієнтальновізацтійські, безсумнівні, хоч се не значить, що й останніх не було! Далі, вони рахуються з тим фактом, що германські мотиви могли перейматись не при первісній формації, а в пізніших часах, приплітаючись до старших тем. Ми бачили вище погляди В. Міллера, що годиться признати норманське походження за літописними переказами про старих київських князів, але думаю, що в нинішньому володимировому тих норманських переказів не лишилося і сліду, і все, в чому можна бачити німецький елемент, зайшло в пізніших віках. Стрічались ми з безсумнівними німецькими запозиченнями, що йшли через Західну Слов’янщину різними дорогами і в різних часах. Присутність же в билинній традиції первісних скандинавських чи взагалі німецьких впливів в періоді її формації лишається питанням відкритим.

Володимирова верства в билинній традиції документується сим рядом імен:

Володимир Святославич або Всеславич.

Княжна, очевидно, сестра Володимира, як показує її патроніміка — Марфіда Всеславьєвна — літописна Малфрідь, котрої смерть без ближчого пояснення записана під 1000 p ¹.

Добриня, брат Володимирової матері, його опікун і педагог в літописі.

До сього можна додати Хотена Блудовича як правдоподібного сина Володимирового воєводи Блуда, але ся гіпотеза менше прийнята. Натомість перший ряд: Володимир — Марфіда — Добриня не викликає ніяких сумнівів.

Щодо Володимира припускають, правда, наверствування на образ Володимира Св. різних подробиць з часів Володимира Мономаха, але ніхто не сумнівається, що в основі лежить пам’ять про Володимира Святого. Щодо Добрині, ми вже знаємо, деякі дослідники висловлювали підозріння, що в билинному герої маємо до діла з пізнішою особою ² —

¹ «Престави ся Малъфридь» в Іпат.; в Никонів. з сього зробився богатир: Малфрид сильний.

«Марфида Всеславьєвна» зветься «дочка царская, княженецкая», котру вирятовує від змія Добриня в тексті, записанім Гільфердінгом ч. 59. В билинах, записаних Богоразом в Схід. Сибіру «Марфа Сеславьєвна» зветься племінниця Володимира «крестова сестра» Добрині (Былины нед. зап., с. 47 і 255). Се ж ім’я носить мати Волха в тексті Кирші (Марфа Всеславьєвна) . Ослаблення сеї традиції бачимо в «Марфі Дмитрієвні», Володимировій племінниці, визволеній Добринею, в запису Маркова, с. 377.

Літописну Малфрідь в сій. Марфиді відгадав Квашнін-Самарін, і його погляд потім розвинув В. Міллер в своїх Екскурсах. Малфрідь уважають найчастіше матір’ю Володимира: імя її, передане літописом: «Малуша», приймають як здрібнілу форму Малфріди. Див. в І т. Історії України, с. 469 — 470.

² Соболевський в своїх замітках про билинні ймення про Добриню висловився так: «Здається, нема досить підстав, щоб бачити в сьому богатирі відбитку найстаршого з історичних Добринь, дядька Володимира св.» (с. 228). Лобода, оборонець історичної традиції, не сумніваючись в історичності билинного Володимира, про Добриню висловлюється з деякою резервою (Рус. былины о сватовствЂ, с. 282). Історичний підклад билини про Добриню-змієборця підчеркнув особливо В. Міллер, в тих же Екскурсах, але зв’язував його з Новгородом — маючи на увазі тамошні перекази про «зміяку-Перуна»; в сім напрямі пішов і Марков в цитованій розвідці. Але Почай-ріка виразно вказує на Київ як вихідну точку, а про переказу про боротьбу з змієм тут свідчать нинішні варіанти легенди про Кожем’яку. Новгородський же переказ про змієборство не згадує. Український дублет (або прототип) нижче: Легенди, прив’язані до України.

напр., з Добринею Рязанцем, котрого подвиги описують під іменем Добрині — «Золотого Пояса», товарища Альоші, пізніші великоруські компіляції XVI — XVII в ¹. Але, допускаючи наверствування пізніших мотивів і пригадок, ми й тут майже так само певно, як при Володимирі, мусимо вважати основним образом старого епічного Добриню, Володимирового вуя, звісного нам з літописних парафраз XI — XII в. Його роль Володимирового свата і участь в хрещенні не лишають в тім сумніву.

¹ В хронографі т. зв. першої редакції «два храбра» Добриня — Золотий Пояс і Олександр Попович виступають помічниками кн. Константина Всеволодовича в війні 1216 р. Так зв. Царственный ЛЂтописець про Калецьке побоїще каже, що там убито Олександра Поповича и съ слугою его Торопомъ и Добриню Рязанича Златого Пояса и семдесятъ великихъ и храбрыхъ богатырей».

Але образ Володимира сильно поблід і стерся в сій билинній традиції. Дуже мало, майже нітрохи він не нагадує того до крайності енергійного й імпульсивного, нестримного в похоті і пожаданню князя, замазаного кров’ю і ославленого громами побід, якого малюють по епічних переказах літописці XI — XII в. Правда, можна підозрювати, що вони умисно перечорнили, з свого аскетично-побожного становища, образ Володимира-поганина, щоб тим яскравішим контрастом представити його моральне відродження під впливом християнства. Але і величавий образ Маестатичного «Кагана», змальований тростю Іларіона, не знаходить собі ніякої аналогії в билинному Володимирі. Сей не має в собі нічого величного, нічого імпозантного, нічого благородного, так що його епічний епітет — «Красне Сонечко» стоїть в дивному контрасті до його несимпатичних і зовсім не блискучих рис.

Одні билини трактують його зовсім індиферентно як епічну подробицю, ніскільки не інтересуючись змістом сеї фігури, уживаючи її тільки як «загальне місце» — зовнішній мотив, що служить для об’єднання і удержання в цілості билинної теми. Інші, як то ми вже бачили, мають явну тенденцію розробляти образ Володимира і його княгині в напрямі негативнім, як контраст героїчним, ідеальним постатям богатирів. Наскільки ті благородні, героїчні, чесні, величні, порушуються не особистими, а лицарськими, патріотичними, гуманними мотивами, настільки Володимир і його жінка вульгарні, егоїстичні, невдячні, водяться мотивами страху, пожадання, користі. Володимир ганяє своїх богатирів, наділяючи їх різними порученнями, не тільки героїчними, політичними, але й просто подиктованими його забаганками; сам же не рушиться з місця, пирує і забавляється — щонайбільше виїде кудись в гостину або на полювання. Він навіть ради мудрої ніколи не дасть, в небезпеці тратить голову, безпомічно плаче, і тільки богатирі рятують його — а він платить їм чорною невдячністю, особливо своїм головним протекторам і оборонцям — Іллі й Добрині. Іллю, як ми знаємо, він в сліпому роздраженні каже заморити голодом; Добрині в його неприсутності чинить пакість, видаючи його жінку. Його княгиня заводить розпусні романи з ким лиш може, заслуговуючи від богатирів назву «сучки-волочайки». Подібне ж зневажливе трактування і свого монарха, «Красного Сонечка» являється обов’язковим для видніших богатирів.

Дослідники міфологічної школи, особливо Ор. Міллер, тим пробували й толкувати сі негативні риси, що билинні оповідання про Володимира мусять розглядатись як натуралістичний сонячний мир: образ Володимира — се дійсно образ сонця, образ аморальний, що виявляє себе різними сторонами, добродійними і шкідливими з людського погляду. Прихильники теорії запозичення пробували поясняти, що з історичним іменем Володимира тут зв’язалися образи інертного, лінивого, малодушного монарха, занесені з інших циклів: напр., вказувано на Іранського царя Кейскауса, також пасивного, малодушного, невдячного супроти свого добродія, героя Рустема (толкування Стасова і В. Міллера).

Сі пояснення нині облишені, але натомість іншому ближчому, більш науковому розборові образ Володимира не був підданий. Пок. Веселовський принагідно схарактеризував його еволюцію як «детеріоризацію», повільне загрубіння і вульгаризування первісного героїчного типу. В. Міллер в своїх студіях розвивав уже звісний нам погляд про вплив на билинні характеристики селянсько-опозиційних і противодержавних течій Московщини XVI — XVII в. Се замітки, з котрими належить в повній мірі рахуватись. Але треба числитися також і з тим, очевидно, що в самому заложенню Володимир послужив циклічним центром, а не активним героєм тої епічної поезії, котрої останки дійшли до нас, і вже в самих початках її могли бути тенденції можливо висунути заслуги, активність, високі прикмети улюблених, героїв-дружинників — коштом самого Володимира.

Я висловив свого часу гадку, що моделлю сього епічного Володимира послужили не історичні факти першої половини його правління, повної ініціативи, воєнної, заборчої енергії, а навпаки — його останні десятиліття, коли місцева адміністрація і пограничні війни відійшли до Володимирових синів, розсаджених по волостях, під наглядом старших досвідчених бояр, котрі й були властивими правителями і мусили звертати на себе увагу громадянства. Володимирова ж увага була скупчена коло організаційної, культурної й законодавчої роботи, яка менше кидалася в очі дружинникам і дружинним поетам ¹. Ми маємо сліди такого зрозуміння вже в старому літописі. Книжники були повні пієтизму до заслуг Володимира коло християнізації Руси — але вони не могли з сеї сфери дати щось більше, понад кілька загальних фраз, і то мало оригінальних, переважно зачерпнених з старшої християнської літератури, яка прославляла різних інших діячів, заслужених коло-поширення християнства. На доповнення вони подають перекази різних свійських оповідань про Володимира, але сі вже малюють його в стилі пізнішої билинної поезії — ласкавим господарем княжого двору в Києві, організатором пасивної оборони української границі проти степового натиску, взагалі доволі пасивною фігурою, котру тільки печенізькі напади на найближчі околиці Києва і Переяслава змушують до самооборони. Сі оповідання служили прототипами пізніших пісень, переказаних билинною традицією. В них маємо мотиви боротьби з степом, оборони Києва, богатирської сили і обдурювання дурних варварів хитрими штуками; сі мотиви розвиваються за поміччю загальних місць епічної традиції, і Володимир уже в сих літописних переповідженнях виступає в положеннях зовсім не героїчних. Так, в наведеному уже попереду оповіданні про битву під Василевим Володимир, вийшовши проти печенігів з невеликою дружиною, мусить тікати і ховатися під мостом: обіцяє церкву поставити Спасові, коли вирятується з сеї біди ².

¹ Див. Історію України I,³ с. 537 — 8.

² Див. в т. II.

Отже билинна традиція, розписуючи Володимира відданим пирам сибаритом, пасивним, боязким і безрадним, у всім залежним від богатирської дружини, розвивала мотиви, заложені в сьому циклі властиво відразу, не вважаючи на всю безсумнівну популярність сього князя і певний пієтизм дружини до нього як признаного прихильника, описуваного з сього становища на взір і науку всім іншим князям. Раз пустившися в сім напрямі, вона, очевидно, все більше доміщувала до своїх характеристик тих рис малодушних, капризних і невдячних тиранів, котрі давала їй ходяча поетична література. Так дійсно збільшувалась і розвивалась ся «детеріоризація» Володимирового типу, паралельно з тим, як завдяки його популярності се ім’я і постать розвивали свою атракційну силу, як циклічний центр, та притягали до свого циклу все ширший круг мотивів з різних епох і різних поменших груп. Не поправила сеї характеристики ні асоціація з ідеалом активності — «добрим страдальцем за Руську землю» Мономахом, ні можливе приплетений дечого з поетичної пам’яті великодушного ідеаліста Володимира Васильковича. Епізоди додавались, але основна характеристика розвивалась в напрямі відразу заложених в ній провідних мотивів!

З раніших років Володимира можна констатувати тільки мотив його сватань, свого часу так сильно розвинений в нашому епосі, як показують старі парафрази поеми про Рогнідь-Гориславу і Корсунської легенди, але в сучасній билинній традиції сильно зблідлий. Класичне женолюбство Володимира ледве звучить іще в докорі Добрині за просватання його жінки: «Не дивуюсь я князеві Володимирові: що сам робить, те й другому велить: від живого чоловіка хоче жінку відібрать» ¹; або в деяких варіантах билини про Потока, де Володимир похочує взяти собі «Лебідь-білу», привезену ним, тільки Поток не годиться йому відступити, і справа тим кінчиться.

¹ Р. 41 — сказитель се місце пояснив так, що у Володимира було дванадцять жінок, декотрі від живих чоловіків.

Нещодавно опубліковано новий рід билини про оженення Володимира з грецькою царівною (Гр. 349); але її походження викликає підозріння новіших книжних впливів, а по змісту се доволі сухий і блідий варіант сватання Володимирові жінки Дунаєм та Добринею:

Володимир на пиру розпитує богатирів, чи хто не знає йому жінки. Добриня береться йому висватати «великую княжну да царя Грециї», їде «ко граду Грециї», лишає коня на дворі, наказуючи не даватись нікому, а сам іде до царя і передає йому лист від Володимира. Цар питає доньку — та здається на його волю, але цар не хоче її видати за Володимира. Посилає на Добриню спочатку 20 воїнів — від них Добриню відбиває кінь, і Добриня їх побиває. Далі цар «трубочкою» збирає всю свою «несмЂтную силу» — Добриня починає її побивати. Тоді царівна намовляє батька не нищити «силу-армію», а видати її за Володимира. Цар з усім двором везе її до Володимира, і билина дуже лаконічно закінчує сю історію: «Цар видав свою доньку за князя Володимира; на пиру, на весіллі всі понаїдались, понапивались до ситості». Сказитель безпосередньо переходить, і сей зв’язок — може найбільш інтересне в сім варіанті до визволення Києва від Ідолища. Поки київські богатирі проводжали царя з Києва додому, приступив Ідолище і взяв в полон Київ і Володимира з княгинею — аж Ілля їх визволив.

На жаль, записувач спішив і не обслідував докладніше сього цікавого сказителя, лише завважає, що він письменний і читав «в друкованій книзі в історії, як охрестивсь і оженивсь — Володимир з Ольгою» (!) Сполучення Володимирового сватання з визволенням Києва (в архетипі, можливо, Царгорода) — се річ, котра ледве чи могла бути дана нинішньою книгою, а воно трапляє якраз до вищевисловлених здогадів про значення сього епізоду в розвою теми.

Можливо, що на рахунок Володимирової епічної верстви треба покласти розвій мотиву про збирання даней з різних підвласних народів; походження він старшого, але Володимирова верства могла дати йому нові епічні фарби і засоби. Підходить до його часів також ідея «прибавлювання землі святоруської», що виступає мотивом богатирської діяльності:

Говорить Ілля таке слово: «Гей же ви, братики хрестові-названі, молодий Михайло Поток, син Іванович, молодий Добриня Никитович! їдь ко ти, Добриня за Синє море, підбивай язики невірні, прибавляй земельки Святоруської, а ти, Михайлику, їдь до лісів темних, на болота чорні, підбивай язики невірні, прибавляй земельки Святоруської; а я, старий, бач, старший вас — я поїду далеко в чисте поле, буду там підбивать язики невірні, прибавляти земельки Святоруської (Г. 52).

Так само могли вони відбитись новими наверствуваннями на мотивах царгородських походів, як то вже зазначено було вище, і даней, здобутих в далеких краях. Те, що тепер бачимо, напр., в книжних переповіданнях Мономахової легенди, як напр., здобуття грецької корони і царського убору, різних таємничих сакральних предметів, дивних коней тощо, по всякій імовірності, колись належало до Володимирової епіки або перейшло через неї. Напр., В. Міллер влучно зв’язав з билинними конями, котрими величається Володимир (билина про Івана Гостьового), оповідання історика московської Смути Петрея про Мономахового коня, записане ним, очевидно, в Москві в поч. XVII в.

Оповідали, що у Мономаха був кінь, який походив від Олександрового Букефала і визначався характеристичними чорними смугами. Він нікому не давав сідати на себе, крім князя і свого конюха; але під конюхом ходив повільно і негарно, як лінивий осел, коли ж його убирали під князя, він підносив голову і вуха, бив копитами, іржав і хропів так, що наганяв на всіх страх. Коли ж князь потріпає його злегка канчуком і промовить, він починав гратися ще більше: підскакував, хапав зубами і копав ногами, жартуючи. В стайні пильнував, щоб його ставили на найшановнішому місці і тоді був дуже слухняний; коли ж ставили там іншого коня, він переривав припони і кусав того коня, аж поки його не виводили і не віддавали того місця йому.

Я думаю, що ми маємо тут один з книжних відгомонів поетичної традиції про Володимира Великого, перенесений, мабуть, на московськім грунті, на Мономаха, яко ближчого предка тутешньої династії, в ряді інших аналогічних подробиць ¹.

¹ Про сей процес перенесення Володимирової легенди на Мономаха див. в історії України I,³ с. 507.

Виразніше вказують на Володимирову добу відгомони його охрещення і всенародного київського хресту. Вони зв’язані з образом Добрині і задокументовані іменем Почайни (Почай або Пучай-ріка, в однім вар. Г. 54 — «Пучайныя»). Се ім’я київського потока, де сталося всенародне київське хрещення, має дуже важне значення. В тім комплексі казкових і легендарних елементів, в який перетворився факт хрещення в епічній передачі, воно зосталося, властиво, єдиним історичним, фактичним спомином; але завдяки своїй безсумнівній історичності, так би сказати, привертає до історичного початку всю сю легендарно-казкову історію і дає їй фактичне освітлення.

Вона містить в собі, як ми бачили, такі мотиви: Добриня купається сам в Почай-ріці і тим провокує змія на боротьбу. Він привозить князеві Володимирові і всій богатирській громаді з «Почай-ріки» «свіжу, холодну», молодильну воду (яка переходить в деяких вар. в молодильні яблука). Він підіймає боротьбу з Змієм-Гориничем, що живе на горах Сорочинських і ловить людські душі; побиває його і визволяє його полон. Нарешті, як я вказав, з Добринею повинен бути зв’язаний ближче мотив боротьби, поєдинку і побіди над тою невірною силою, що виступає під іменем Ідолища, Невіжі, баби-Яги, або Горинянки, і тепер комбінується з іменами різних богатирів.

В основі їх лежить образ Добрині як переможця над «Ідольською», поганською («сорочинською»), зміїною силою, що держала у своїй власті Русь. Мотив сей підпав, з одного боку, впливам християнської легенди з її мотивами змієборства і був оброблений з сього становища. З другого боку, ідея поганства свійського, староруського (билинне Ідолище і Зміяка-Перун різних переказів) асоціювалася з ідеєю поганства степового, печенізько-половецько-татарського. Тугарин-Тугорхан зветься Змієвичем; Кожем’яка — переможець печенізького богатиря стає змієборцем, який змушує змія викопати глибокі рови і насипати ті високі «змієві» вали, які боронять, Русь від степової сили, і п.

Вище я навів влучний здогад, що під впливом християнської легенди «Анікіт», переможець, стало другим іменемепітетом Добрині. На сьому грунті, правдоподібно, його образ дав своє нинішнє українське відбиття в змієборціКожем’яці, що носить часто ім’я Микити (поруч того є, правда, багато відмін і паралельних образів). Варіант сей ілюструє перехід мотиву перемоги над староруським поганством до мотиву боротьби з степом, почастково втіленний в образі Кожем’яки. Билинний Добриня в Почай-ріці і літописний поєдинок Кожем’яки з печенізьким богатирем під Переяславом — се дві вихідні точки, два документи — один притемнений, неустанною усною передачею, другий яскравіше захований в літописній парафразі XI — XII віку. Вони ілюструють нам сей процес сполучення, контамінації сих двох мотивів: перемоги над поганством і перемоги над степом і дають змогу орієнтуватися в таких притемнених усною передачею образах, як всі оці билинні Ідолища, Змієвичі, Баби-Латигорки і т. д.

Відбиття в билинній традиції Володимирової християнізації таким чином розлазиться, роздрібнюється в цілому розгалуженні образів, які приносять різні риси до первісного мотиву. В сьому напрямі дослідників чекає ще дуже вдячна праця. Але присутність сього історичного факту і старої київської епічної традиції в основі нинішньої билинної не підлягає сумніву вже й тепер.

Боротьба з степом становить другу групу мотивів, зв’язаних з Володимиром. Вона, без сумніву, була одним з центральних нервів Володимирового циклу, що розвинув велику атракційну силу і дуже сильно вплинув на процес циклізації епічної традиції, притягаючи різні героїчні, а з ними — казкові й новелістичні мотиви до сього епічного центру — Києва часів Володимира св. «Сторожеве стояння на Україні, що пішло від часів Володимира і перейшло, можна сказати, — через усю нашу історію, стало основним змістом нашого епосу», влучно завважив свого часу О. Міллер, (с. 809), і я думаю, що мотив сей разом з таким же другим — облоги Києва степовою силою мав рішуче значення для сього літературного процесу. За їх посередництвом віссав сей цикл старші епічні перекази й притяг потім пізніші, сам при тому підлягши впливам сеї пізнішої, половецько-татарської верстви. Не входячи занадто в деталі, ми можемо вказати такі головніші мотиви сеї групи:

Богатирська застава, що стереже на степових шляхах під Києвом і виглядає кожного «нахвальщика».

Невірна сила приступає під Київ і вимагає поєдинщика, а коли його не знайдеться, грозить Володимирові і Києву поневоленням, знищенням, поневіркою.

Невірна сила облягла Київ, заступила всі входи і виходи, грозиться його полонити.

Короткі звістки, кинені нашим старим літописом й чужоземними звістками (напр., листом Брунона, що звидів Київ в поч. XI в. і описав ті великі укріплення і вали, котрими був тоді загррожений Київ з полудня), показують, яка маса енергії й засобів була звернена в останніх десятиліттях Володимирового панування на боротьбу з степовим натиском, що тоді назвичайно обгострився. «Був неприятельський наступ неустанний» (бЂ рать безъ переступа), характеризує тодішню ситуацію літописець, збираючись розповісти історію про облогу Білгороду і здурення печенігів киселем. Володимир мусив силоміць переводити людність з північних земель на полудневу границю, що пустіла й розсипалася під сим натиском. Стягав зусюди воєнні, дружинні континтенти з великим напруженням всіх державних засобів ставив нові городи й обсаджував їх залогами, переводив великі фортифікаційні будови, описані, власне, згаданим Бруном ¹. Се все дає нам зрозуміти, наскільки сі мотиви мусили сильно бриніти в тодішньому житті, і при дуже інтенсивному, без сумніву, розвитку дружинної, героїчної поезії — відбиватися в прототипах нинішньої билини.

Але вони дуже сильно покрились пізнішими верствами: половецькою і татарською, прийняли не тільки ймення, але й пізніші стилістичні форми. Особливо останній мотив облоги Києва живо відбив на собі мотиви Батиєвого побоїща, тим часом як мотив застави ще в розмірній свіжості зберіг риси старші, Володимирової доби й наступних половецьких часів.

Нарешті, третя група мотивів, зв’язана з Володимиром — ласкавим господарем Києва, київського двору і київської гридні. Він загально вважається найбільш активним, творчим моментом в циклізації епічного репертуару, і дійсно йому можна признати се значення, але поруч того моменту, що був підоймою епічної творчості у нас, так само, як і на заході: боротьби християнства з поганством, Городу з Степом.

Ми знаємо сей третій, двірський мотив з книжної творчості XI віку: з літопису, «Закону і благодаті», «Пам’яті і і похвали», при своїй нібито відчуженості від суспільного життя, ся книжність тут іще раз досить живо віддає суспільні настрої й ідеї, стараючись тільки своїм звичаєм християнізувати сю репутацію Володимира. Надає їм святості, підсуває його пирам мотиви християнські, розтягує його опіку і ласку на верстви найбільш опікувані церквою: духовенство, убогих, калік і под. Епічна традиція, переданабилиною, ігнорує сі змасання книжників. Вона так само, як усна традиція XI в., знає княжу гридницю, де збираються князі, бояри і могучі богатирі — «бояре, гриді, соцькі, десяцькі і нарочиті мужі» літописної парафрази ², але її Володимир не займається убогими.

¹ Див. в Історії України I,³ с. 239 дд.

² Див. в т. II.

На Володимирів двір рветься все, що є визначного, активного, сильного, ініціативного в землях Руської держави і на всьому хрещеному світі, щоб стати членами київської богатирської дружини, взяти участь в її «постоянню за християнство і хрещений люд», і Володимир приймає всякого чесного лицаря до свого двору. Частує його чарою зелена вина з своїх рук, і се означає прийняття до сього «хороброго» гурту і його лицарського подвигу ¹. Се свого роду лицарське посвящення, приєднання до богатирського братства (пор. пиття побратимської чаші).

Поволодимирової доби мотиви, притягнені здебільшого Володимировим циклом, через се переважно тільки різними іменами або деякими характеристичними подробицями виявляють свою хронологію.

Найбільш інтересний приклад такого розпливання в старших верствах, аж до самого імені в останку, дає нам образ Всеслава. Ми зовсім виразно відчуваємо його присутність в різних билинних темах — в образі віщого Вольги — Волха, в різних «мудруваннях» його й інших билинних героїв. З другого боку, се зовсім ясно і певно, що в образі Всеслава, переданому нам Київським літописом і «Словом о полку Ігоревім» на образі віщого полоцького князя XI в., осіли епічні мотиви старшої доби; я сказав уже, що в його уродженні, описаному київським літописцем, в його «обертаннях», «прорискуваннях», описаних «Словом», ясно прозирають сі старші загальні місця. Його ім’я, притягнене назад сими старими мотивами, осіло на старших героях: Вольга став Всеславичем, і через нього, мабуть, також Володимир і його мати Малфрідь ². Сам же образ Всеслава розпустивсь і розтопивсь, як фантастична химера, осівши на різних інших фактах і йменнях.

Конкуренція двох найбільших політичних центрів — Києва і Чернігова та їх династій, що наповнює політичну історію України, XI — XII в., лишила легенькі, ледве помітні, але певні і безсумнівні сліди в різних дрібних деталях. В билині про Івана Годиновича Чернігів характеризується як город «славний», що додержує пари Києву: «хоч у Києві жить, хоч у Чернігові», каже Іванові князь Володимир, й Іван признається, що нагледів собі доньку у чернігівського «царя», або «короля», котрий пізнішою титулатурою означається як суверенний володар — «вольний Чернігівець» ³.

¹ Див. нижче, в виїмках.

² Деякі дослідники припускають тільки просту заміну через подобозвучність: Святославович — Всеславович; я ж переконаний, що тут більш, ніж така подобозвучність: тут комбінування мотивів, — бо ж само по собі «Святослав» — ім’я далеко популярніше, ніж Всеслав.

³ М. с. 414, К. III, с. 11 — 5, КД.

В билинах про Дуку й Івана Гостьового сина, коли приходиться протиставити Володимирові якусь постать приблизно рівнозначного авторитету, в сій ролі виводиться «владика чернігівський». Коли треба поручитись проти Володимира за сих героїв, нікого не знаходиться, крім владики чернігівського, і «меч» (match), по-теперішньому кажучи, розігрується між Києвом і Черніговом:

«Держали поруку двома городами — першим Києвом, другим Черніговом, а по тому молодому боярину (Дуці) не було ніякої поруки, а взяв поруку той владико чернігівський».

Або: «За князя Володимира держать поруки кріпкі всі князі й бояри, гості корабельщики, закладу за князя кладуть на сто тисяч, — за Івана ніхто поруки не держить, трапився тут владика чернігівський, він за Івана кріпку поруку держить» (в тій самій сумі — сам-один).

Коли ж парі виграно, владика розпоряджається в Києві: «у великого князя на почесному пиру велів захопити три кораблі на бистрому Дніпрі, з їх товарами заморськими» — щоб гості корабельщики не вислизнули, — «а князі та бояри нікуди від нас не підуть» ¹.

Проф. Лобода справедливо завважив з сього поводу, що в пізніших формаціях билин — в тих часах, коли Чернігів цілком стратив і політичну, і культурну роль (після батиєвого погрому), і пам’ять його колишнього значення затратилась, не можна собі уявити таких подробиць. Билини мусили бути зложені скорше, і сі подробиці «вказують на старинність билин і споконвічну їх гравітацію до Полудня» ².

¹ Р. 29= Г. 152 (Дюк), КД (Іван Гостів син). В репертуарі того ж біломорського сказителя Анікієва, що проспівав Григорієву билину про сватання Володимира у «царя Греції», чернігівський двір князя Олега в билині про Святогора виступає в подібній ролі, як київський двір князя Володимира в інших билинах:

«В славному городі в Чернігові, у ласкавого князя у Олеговича (sic) Збирались усі його богатирі, 12 богатирів на чолі, і славний богатир його Святогор. Вони всі до князя збирались, виходив до них князь до нової «горенки», наказував їм діло молодецьке: «Ви їдьте, браття, в чисте поле, в широке роздолля, східною стороною, — там підіймається грізна туча на мене, князя Чернігова, рать-сила незчисленна князя Додона: хоче він Чернігів у полон узяти, мене, князя, до в’язниці всадити, мою княгиню собі взяти» і т. д. Богатирі просять князя Олега (sic) дати їм по чарці вина в півтора відра, і по сьому їдуть на ворога. Святогор своєю булавою вибиває велику силу, решта тікає; Святогор повертає, «в красен Черніговгород»; князь Олегович (!) пропонує «Святогорові Романовичу» гроші, честь, села з присілками, Святогор того не потребує, а проситься «в чисте поле — себе показати й людей побачити» (Гр. 350). Повторюю вже сказане, що репертуар сього сказителя вартий додаткового пильного розгляду, коли він ще живий!

² Рус. былины о сватовствЂ, с. 206.

Додам, що доволі докладне поняття про положення сього маленького київського пригородка, з пізнішого становища, показує теж, що билини складались за кращих часів Чернігова: вони знають, що між Києвом і Черніговом лежить Дніпро, що між ними «два-дев’яноста верст» (можливо, туди й назад).

Бузсумнівно, поняття Києва — Чернігова як двох найвизначніших пунктів на Дніпрі лишається відгомоном епохи їх політичної конкуренції.

Билина про Гліба Володієвича донесла нам, як ми бачили, доволі виразний і свіжий відгомін чорноморськоазовських, тмутаракансько-корсунських відносин: старої дружинної пісні про смерть Ростислава, Володаревого батька, з руки підступного корсунського Грека, рефлекси боротьби за панування на Керченській протоці — хоча й обліплені, як звичайно, різними казковими мотивами ¹.

¹ Вище.

Доба Мономаха дає себе відчувати тільки в різних другорядних подробицях, в іменах, захованих билинною традицією, але перенесених на інші часи й теми і відірваних від їх епічного змісту. Епічний образ Мономаха, як правдоподібно приймають, наверствувався на образ Володимира Святого і розпустився в ньому. В московських дружинних і династичних кругах була тенденція навпаки — винести якнайвище сього молодшого Володимира як предка московської династії, і для того на нього переносились різні перекази про блискучі тріумфи старшого Володимира і утворення ним сильної імпозантної власті: перенесення на Русь імператорських регалій і взагалі всяких форм цісарської влади старого Риму. Можна думати, що і в героїчному епосі були моменти, коли старий епічний добуток, зложений на Володимирі старшому, використовувався для звеличення Мономаха — популярного особливо своєю боротьбою з степом, більш ініціативною, більш активною, ніж оборонна тактика Володимира св. Походи в глибину степів, в самі осідки Половецької Орди, переведені Мономахом, послужили сильним імпульсом для героїчної творчості, запліднили її новими мотивами, що долетіли до нас в фрагментах поеми про Кончака й ін. Але початий уже раз процес циклізації епічних мотивів навколо Володимира «Ясного Сонечка» знов узяв гору, в якімсь часі, над сим екскурсом в Мономахову добу. Мотиви глибоких степових походів, «пиття золотим шоломом Дону» поблідли й розвіялися перед старшими, твердо сформованими мотивами оборони Києва, а нова система «застав» — довгих ціломісячних чатувань на шляхах половецьких, практикованих в другій половині століття, нова половецька навала кінця XII в., а потім трагічні образи облоги українських городів татарами скріпили й розписали новими фарбами старі мотиви київської оборони.

Може тільки в мотивах посилання Володимиром богатирів по дані в «Золоту Орду», або в тих оповіданнях, де невірний цар, приступивши під Київ з наміром його підбити й данню обложити, сам мусить прийняти обов’язок давати дань князеві Володимирові, віддати своє царство під його зверхність і признати себе його васалом чи намісником, можна побачити сліди перемоги над половецькими ханами; котру в таких яскравих рисах описувала поема про Кончака і пізніші відгомони сеї епохи (як згадки «Слова о погибели Руської землі»). В билинах сей результат осягається, одначе, не тільки воєнною перемогою — богатирською розправою над невірним військом, що змушує невірного царя проситися — лишити йому «хоч на насіння» його недобитків. Він буває також часто наслідком якоїсь штуки, переходить з турніра воєнного в турнір шахматний і под., одним словом, не додержує лицарського рівня Мономахової епіки.

В усякому разі існування в нашому епосі дуже богатої і сильно розвиненої половецької верстви, котра потім була покрита верствою татарською, але дала їй силу епічного матеріалу, не підлягає сумніву. Її давно відчули проникливіші дослідники старого епосу, як, прим. ак. Веселовський, і нині, по кількадесятьох літах можемо ще з більшим запасом матеріалу розвинути його здогади ¹, а судячи по переданому нам писаною літературою, головними центрами, коло котрих скуплялась ся верства, мусимо вважати часи великої Мономахової агресії, і пізнішого половецького натиску 1180-х рр.

¹ Між історичними даними про боротьбу з половцями в часах Мономаха і нинішніми билинами могла існувати затрачена тепер пісенна традиція, в котрій половці грали роль, перейняту потім татарами, а історичне тло виступало ясніше — влучно завважив він з приводу билини про Тугарина.

В піснях і переказах народів, які зазнали на собі половецьке насильство, вони не могли пройти без сліду. Ними інтересувались; та редакція грецької Александрії, що стала основою сербської, прийняла куманів-половців замість скитів Псевдокалістена і наділила їх царем — якимсь Алтамишем; в слов’яно-руських Питаннях-Відповідях серед символічних означень народів виступило нове: «Куманинъ пардосъ єсть», і автор «Слова о полку Ігоревім» пригадав сей епітет («пардуже гнЂздо»), хоча йому знайомі й інші, більш народні: він говорить про «погані», «зелізні», «великі» полки половецькі, половці у нього «дЂти бЂсови», половчин — «чръный воронъ». Наче повів степової поезії пройшов над деякими епізодами «Слова», в тій же народній сфері, на котру воно вказує, сей повів мусив відчуватись сильніше. До сього вели довгі зносини між народами, не тільки ворожі, але й тихомирні: Русь умикає «красних дівок половецьких» і сама надовго лишається в улусах кочовиків; князі женяться з половецькими княжнами: коли Ігор утік з неволі, і Гзак говорить Кончакові: «Аже соколъ (Ігор) къ гнЂзду летить, a въ соколца (Ігоревича) опутаевъ красною дЂвицею». Новий зв’язок знайшовся, коли й християнство знайшло дорогу до половців — вкажу тільки легенду про «полоненого половчанина» (див. в т. II). При такому зближенні сих народів легко припустити, що у нас не тільки співано пісні про половців, але й підспівувано половецьким пісням. Про першу категорію, очевидно, мова в тому епізоді «Слова», де готські діви співають на березі синього моря про «время Бусово, лелЂють месть Шаруканк»; уривок пісень або переказів, що тхне ще ароматом степу, заховався в нашому літописі під р. 1201 (автор розуміє фрагменти про Кончака в Галицького літопису). Южно-рус. былины II. 371 — 3; пор. вище.

Цілий ряд половецьких імен, захованих в поетичній оправі, дає досить проречисті вказівки в сьому напрямі:

«Шолудивого Боняка» ми мали вже нагоду пізнати з сього боку в літописних оповіданнях і українських переказах різних часів ¹.

«Тугарин Змій» або «Змієвич», по всякій правдоподібності Тугорхан, другий половецький хан Мономахових часів і провідник тодішніх половецьких нападів, лишив, очевидно, теж багаті спомини і малюється в дуже змінливих формах. То він богатир на баскім коні, не обридливий, а гарний з себе молодець, так що його образ мішається з образом класичного джиґуна Чурила Пленковича і Володимирова княгиня кохається в ньому, як в Чурилі ². То в ньому беруть перевагу прикмети менструальні, нелюдські, і тоді він малюється тими ж рисами, як Ідолище: зростом на три сажні, голова, як пивний казан, межи очима стріла зміститься. Або він змій-літавець, що дихає вогнем і літає на крилах, котрі, одначе, в інших варіантах стають крилами приробленими, «бумажними». Сі поетичні варіанти степовика-змія ми вияснили собі на іншому місці ³; тут згадаю історичне толкування, досить правдоподібне, тої ролі, яку Тугарин грає за столом Володимира, засівши між князем і княгинею, поводиться нечемно, обертається до князя спиною, а з княгинею на очах у всіх грубо женихається, жере і п’є не по-людськи.

¹ Див. в т. II.

² «Рушала княгиня лебідь білу, втяла рученьку ліву, загорнула рукавцем, під стіл спустила, говорила таке слово: «Гей ви, княгині-боярині! Любо мент різати лебідь білу, любо дивитись на молодого Тугарина Змієвича» (КД) — мотив з билини про Чурила (той самий, що про Йосифа прекрасного і Потіфарову жінку). Любов княгині до Тугарина цікаво запам’ятали козацькі варіанти, і в одному з них князь велить кінець кінцем повісити княгиню разом з її коханком (Былины недав. записи, с. 301) — вплив пісні про «молодця і королівну», як справедливо помітив Міллер (Каз. епич. пЂсни, c. 135, передр. в III Очерків).

³ Див. т. І. Згадаю інтересну гіпотезу Веселовського, що перетворення наших степовиків на зміїв сталось по аналогії драконів — «драків» і «драконтопулів» (драконовичів) грецького середньовічного епосу, де вони означають ворожих сарацинських богатирів.

Святополк київський, сучасник Мономаха, з політичних мотивів замирюючися з половцями в 1094 р., оженився з донькою Тугорхана, і се вповні можливо, що образ такого княжого тестя, «дикого половчина», котрий засідає в княжій гридні між князем і княгинею, не вміє себе повести відповідно і допускає різні прогріхи проти двірського етикету, був темою сатиричного образка в якомусь сучасному епічному творі, особливо в двірських кругах святополкового конкурента — Мономаха. Роль грубого тестя, котрого треба терпіти з політики, зв’язала його з іншим образом степового насильства — Ідола, тим часом як з другого боку — епітет «Змія» або «Змієвича» притяг різні казкові подробиці мотивів про літучого змія.

Третя половецька постать тої ж епохи не так певна. Се Шарк-велетень (Шарк-великан), звісний з двох записів Олонецької губ., присланих Рибнікову з других рук., і то з явними познаками «літературного» підправлення ¹. В ньому добачали Шаруканя, третього популярного хана з кінця XI в., згаданого і в «Слові о полку Ігоревім» як героя пісень. Се було б вповні правдоподібно, коли б можна було бути цілком певним, що Шарк-великан не був видуманим тим аматором, що переслав сі тексти Рибнікову. Тому що Шарк — Шарукань взагалі фігура мало популярна, більш правдоподібності, що він її не вимислив. Але поки що справа зостається під сумнівом.

З другого половецького натиску епічна традиція донесла ім’я славного Кончака, оспіваного в поемі, котрої фрагменти донесла нам похвала Романові Галицькому. Його богатирська постать — велетня з надлюдською силою, свого часу подана була з народних переказів Архангельської губ ². В билинах же він попав в обстанову Батиєвого наступу на Київ: Батий підіймається на Київ «з улюбленим зятем Сартаком (вар. Артаком) і з улюбленим сином Коньшиком (вар. Гончуг, Кирщик, Лоншик») ³. Нема сумніву в тому, що тут маємо різні відміни імені Кончака, і се піддає мені гадку, що може в обстанові сього батиєвого наступу знайдеться ще щось інше з половецької традиції. От «Тороканчик Каранников» (вар. Карабликов), що в інших варіантах сеї билини виступає замість Кончака Батиєвим зятем, нагадує Тугорхана, — може се дублет до імені Тугарина. А «дячок-видумщик» (часом «чорний дячок», або «вор дячок-видумщик») ⁴, що без ближчого пояснення його ролі товаришить сим ватажкам, приводить мені на пам’ять того літописного видумщика «мужа текового бесурменина, иже стрЂляше живымъ огнемъ», котрого Кончак вишукав собі (обрЂлъ бяше) для сього наступу на Переяславщину кілька місяців перед Ігоревим походом.

¹ Р. 214 і 215.

² Пор. в т. III, там і про здогад Міллера, що брав варіант: «с Артаком» і добачав тут ім’я Артака-Отрока, Кончакового батька.

³ Гр. 314, 319, 337, Он. 87, 77, КД — про сі варіанти Очерки В. Міллера II, с. 375 — 6. Ім’я Батия заступають часто епічні ймення Кудреванка, Калина.

⁴ Пор. в т. II — примітку до слова «шерешіри».

Літописна повість про сей наступ має досить виразні сліди поетичного оброблення; дуже правдоподібно, що вона використала якусь сучасну дружину поему — так само, як літописне оповідання про Ігорів похід: з тяжкою книжною фразеологією переплітаються в них елементи дружинної поезії, і подекуди «Слово о полку Іг.» наче робить натяки на поетичні епізоди в них ¹:

Кончак похопився з множеством половців на Русь, хотячи городи руські пополонити й огнем попалити — «вишукав такого бісурменина, що живим огнем стріляв, і були у них тугі луки-самостріли, що п’ятдесять людей ледве могли натягнути». Став на Хоролі й послав «лестю» до Ярослава Всеволодича чернігівського, пропонуючи миритись; Ярослав готов був переговорюватися з ним, але Святослав стримав його, заповівши, що піде на нього. Пішов з Рюриком з усіма полками, і стріли гостей, що йшли проти їх з половців, і сказали ті їм, що половці стоять на Хоролі. Кончак же стояв у лузі, і «наворопники», ідучи «шоломенем», проминули його, але інші «въгати» доглянули й ударили на них. Кончак, побачивши, втік через дорогу, а «меньшицю» (жінку) його взяли, і того бісурменина, що мав живий огонь: привели до Святослава з тим огнем «утроєним», а інше військо побили, а коней і зброї множество пополонили і т. д ².

¹ Наїхав Батигушка з своїм сином Батигою Батиговичем, з зятем Тараканником (Тараканчиком) Коранниковим (Корабликовим) і з чорним дячком-видумщиком, у Батиги сили сорок тисячів, і у сина теж сили сорок тисячів, у зятя сили сорок тисячів, у дячка сили сорок тисячів — Р. 81, 161. 194, 209- Г. 60, 66, 116.

² Іпат. 429.

Отже думається мені, що похід Батия з сином і зятем покрив тут старший наступ Кончака з дячком-видумщиком, розбитий руськими богатирями, і ближчий дослід над сею билиною ще зможе викрити сліди сього сполучення (контамінації) .

З інших відгомонів XII століття вже знаємо візантійського імператора Мануїла Комнена (1143 — 1680), союзника Володимира Галицького і Юрія Мономаховича в їх боротьбі з Ізяславом Мстиславичем і його швагром угорським королем Гейзою (1150 — 1152). Один з найбільш активних і рухливих візантійських писарів, він очевидно пожив довго в нашому старому епосі як представник епічної Візантії, поки перетворився в те, що ми бачимо: епічне ім’я чужого екзотичного «царя» (цар Золотої Орди Етмануйло Етмануйлович).

Друга епічна фігура домашнього походження — «молода Забава» (вар. Запава, Любава) Путятична, билинна племінниця Володимира — Ясного Сонечка. Се донька київського тисяцького, себто найвищого достойника часів Святополка і Мономаха — Путяти, котрого двір розбили кияни під час розруху 1113 р., зверненого проти київської аристократії, капіталістів і всяких спекулянтів, євреїв між іншим. Непопулярний, як бачимо, серед біднішої київської людності сей боярин і його родина, правдоподібно, фігурували в дружинній поезії як найбільш блискучі представники дружинної аристократії. В. Міллер пробував дуже дотепно реставрувати його власну фігуру в «Мишаточці Путятинім», що виступає як злобний Володимирів заушник в билині про Данила Ловчанина: він поправляв се ім’я на «Путяту Вишатича», в інших варіантах сеї билини він зветься Путятин Путятович. Але сьому здогадові один з дослідників протиставив інший — що тут належить розуміти Путяту Меншого, одного з московських княжих повірників XVI в ¹.

¹ Б. Соколовъ. Историческій элементъ въ былинахъ о ДанилЂ ЛовчаничЂ, Рус. Фил. ВЂстникъ, 1910.

Отже я поки що лишаю його на боці. Але «Путятин двір», про котрий чув пісні Татищев в першій половині XVIII в. і Забаву Путятичну, Володимирову племінницю, котру визволяє Добриня від змія в одній билині і сватає Соловій Гудимирович в другій, я вважаю можливим з усею певністю покласти на часи Мономаха. Як одна з найбільш блискучих фігур тодішнього Києва, вона була, очевидно, темою різних романтичних композицій XII в. Чи була вона споріднена з родиною Мономаха, зостається незвісним. Але, правдоподібно, в піснях про неї фігурував сей Володимир Молодший, і се улегшило потім перехід сих пісень до циклу Володимира Старшого.

Відгомони XIII в. всі вже властиво принотовані і обговорені вище, тому мова про них буде коротка.

Се передусім образ грізного Романа, оплетений різними мотивами; героїчними, новелістичними і казковими навіть. Напр., в деяких варіантах пісні про його війну з литовськими королевичами він представлений оборотнем і чародієм, на нього перенесені казкові мотиви Вольги — Волха, він нищить ворожу стайню і зброю, обертається вовком, потім горностаєм і под. (Г. 61). Його сигнали війську повторюють мотиви Соломонової легенди (вище) і т. д.

Далі образ грізного Калецького побоїща, в котрім полягло київське лицарство наслідком гордої похвалки, котра мусила бути покарана! Чи лежать під тим ще старші образи такого фатального бою, не знати. Наша епічна пам’ять не знає такого старшого образу, і можливо, що се й було щось нове, дане подією 1224 р. Але на сей образ налягли без сумніву новіші мотиви XIV — XV вв., піддані образами тих цвинтарищ, як Летське, де спочило старше; богатирство, або Київські печери, де показувано тіла сих колишніх героїв. На образ фатальної битви наверствувались мотиви, піддані легендами і казками: вороги двояться в безконечність під ударами богатирів, богатирі закам’янівають, замикаються в печерах. Се, кажу, відгомони вже пізнішого перероблення билинного матеріалу на українському грунті — в районі київської легенди передусім XIV, XV, XVI вв.

Батиєве побоїще — в первісних формах кінчилось, як вище зазначено, теж фатально: знищенням Києва, його святинь, профанацією християнства. В первісній формі се були пісні-плачі про погибель Києва, — їх відбиття зосталося в чудовому образі плачу Богородиці над Києвом, або плачу київської стіни — див. нижче.

Закінчення щасливе — побивання тим чи іншим богатирем сеї незчисленної невірної сили з’явилось пізніше, правдоподібно через скомбінування з старшими поемами про погром половецьких сил в тому роді, як схарактеризований вище твір про Кончаків похід 1185 р.

З другого боку, на образ київської руїни, даної первісними піснями-плачами, як ми бачили, налягли легенди про майбутній поворот київської слави і красоти, занесеної містичними героями кудись на гори, в печери, за море, до Царгороду (перед його упадком, очевидно), і под. Се знову наверствування пізніші, XV — XVI віків, досить виразно представлені в легенді про Золоті Ворота.

Крім сих зловіщих тем першої пол. XIII в. в билинному репертуарі відгадуються відгомони волинсько-галицькі з другої половини XIII в.: образ Володимира Васильковича, що міг додати своїх рис збірному образові «князя Володимира — Ясного Сонечка», і його боярина Дуная, перенесеного потім до київського циклу і постановленого в парі з старшим типом богатиря-дворянина Добрині.

Ставши на становищі існування і дальшого розвивання та верствування дружинного епосу на нашім українськім грунті в переходових віках — XIV — XV та XVI — XVII (як приймав пок. Дашкевич) — я ставлю ще інше питання в тому же напрямі: чи в тому збірному образі київського Володимира не належить шукати також слідів останнього київського князя того імені Володимира Ольгердовича, що коло тридцяти літ, як рахують літописи, просидів у Києві (до року 1394). Його діяльність не знайшла відбиття в наших історичних джерелах, але вона була того роду, що коли дружинна поезія ще була жива і реагувала на факти політичного і соціального життя, правління сього Ольгердовича не могло не порушувати його струн. Се ж під його рукою ліквідувалися наслідки Батиєвого наступу. Вирвана Ольгердом з безпосередньої залежності від татар Київщина віддана була в його опіку. В його особі київське духовенство, останки дружинної верстви, міщанство, вищі верстви взагалі після ціловікового сирітства знайшли знову князяпротектора, «свою віру». Він мав завданням фактично захистити Київсько-Переяславські землі від Орди (хоча номінально вони зоставались під її зверхністю), відродити дружинну верству й організувати її службу на оборону землі на нових підставах. В сьому напрямі він безсумнівно щось зробив, можна думати — зробив багато, судячи з припадкових пізніших відкликів до його розпоряджень. А се, власне, було те, що передусім мусило вдаряти в струни дружинної поезії, зачіпаючи ті ноти, які творили її основу: ідею охорони Руської землі від невірного Степу і опіки над дружиною та скуплення її для сеї мети — те саме, що становить підставу Володимирового билинного циклу.

Сими останніми замітками я свідомо висуваю нову проблему історично-літературного розсліду. При дотеперішньому розсліді билинного матеріалу в поетичній традиції не пробувано шукати дружинно-поетичних відгомонів українських подій післятатарської доби. Великоруські дослідники билинної традиції новішими часами енергійно і небезуспішно працювали в напрямі відшукування в билині відбить подій московської доби XVI — XVII в. Аналогічна робота повинна бути поведена також і в напрямі українських наверствувань XV — XVI вв.

Правда, з огляду на те, що билинна традиція на великоруському грунті не стратила своєї життєвої сили навіть донині, там її наверствування безсумнівні; навіть Петро Вел. заступає часом місце Володимира, а його датський концесіонер Бутенант, під іменем Бутмана Коливановича, виступає в ролі Василя П’яниці ¹.

¹ Дуже правдоподібний коментар до сих пісень у Міллера, Очерки II.

Українських же наверствувань XIV — XVI вв. в сучасній билинній традиції може й не знайтись. Але за поміччю іншого матеріалу, комбінуючи його з билинним, може й удасться до певної міри вияснити, які стадії і зміни переходила спадщина дружинної поезії (прототипи нинішньої билини) на українському грунті, перше ніж вигасла дорешти. Героїчні перекази і легенди можуть в сім напрямі дати цінні вказівки, і напр. вистудіювані вже варіації теми оборони Києва від Батия в українських переказах про Золоті Ворота і богатиря малолітка, аж до кінця XVII в. на один бік, і в великоруських билинах про Данилу Ігнатєвича та його малого сина — на другий, дають досить проречистий приклад того, що може бути в сім напрямі осягнене. Пам’ятаймо, що богатирська традиція живе в нашім народі аж донині!

закінчення розділу...

Попередня     Головна     Наступна