[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 306-327.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ (до четвертого тому, книга 1)




СПИСОК СКОРОЧЕНЬ, ЩО ВИКОРИСТАНІ В ПРИМІТКАХ


Адрианова-Перетц, Покровская... — Библиография истории древнерусской литературы: Древнерусская повесть / Сост. В. П. Адрианова-Перетц и В. Ф. Покровская. М.; Л., 1940. Вып. 1.

Азбелев. Указатель... — Азбелев С. Н. Указатель сюжетов и вариантов героических былин // Азбелев С. Н. Историзм былин и специфика фольклора. Л., 1982. С. 277 — 293.

Астахова. Былины... — Астахова А. М. Былины: Итоги и проблемы изучения. М.; Л., 1966.

БС. Т. 1, Т. 2 — Былины Севера / Записи, вступ. статья и коммент. А. М. Астаховой. М.; Л., 1938. Т. 1; 1951. Т. 2.

ВУАН — Всеукраїнська Академія наук.

ДІМ — Державний історичний музей (Москва).

ЕЗ — Етнографічний збірник. Видає Етнографічна комісія Наукового; товариства ім. Шевченка. Львів.

ЖМНП — Журнал Министерства народного просвещения. Санкт-Петербург.

ЗНТШ — Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Львів.

КС — Киевская старина. Ежемесячный исторический журнал. Київ; (відновлений 1992 року під назвою: Київська старовина).

Махновець. Давня... — Українські письменники: Біобібліографічний словник: У 5 т. К., 1960. Т. 1 / Уклав Л. Є. Махновець.

Назаревский. Библиография... — Библиография древнерусской повести / Сост. А. А. Назаревский. М.; Л., 1955.

ОРЯС — Отделение русского языка и словесности Академии наук. Санкт-Петербург — Петроград — Ленинград.

ПВЛ — Повість врем’яних літ.

ПСРЛ — Полное собрание русских летописей.

РЛ — Русская литература. Историко-литературный журнал. Ленинград.

РФ — Русский фольклор. Ленинград.

Словарь XI — XIV... — Словарь книжников и книжности Древней Руси. Л., 1987. Вып. 1.

Словарь XIV — XVI... Ч. 1; Ч. 2 — Словарь книжников и книжности Древней Руси. Л., 1988. Вып. 2. Ч. 1; 1989. Ч. 2.

ТОДРЛ — Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы (Пушкинский Дом) АН России. Ленинград — Петербург.

ХИФО — Харьковское историко-филологическое общество.

ЧИОНЛ — Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. Киев.

ЧОИДР — Чтения в имп. Обществе истории и древностей Российских при Московском университете.

ЭО — Этнографическое обозрение. Периодическое издание этнографического отдела имп. Общества любителей естествознания, антропологии и этнографии при Московском университете.

AT — Aarne A., Thompson S. The Types of the Folktale. Helsinki, 1961.










ПРИМІТКИ (до )


Повернення Грушевського у четвертому томі «Історії української літератури» до проблем фольклору, а надто специфічність жанрів, що тут розглядаються (билини, духовні вірші, християнські легенди), викликають необхідність внести корективи й до специфіки приміток, визначеної автором цих рядків для перших трьох томів (див. т. I, с. 369). Зокрема, оскільки у першій частині тому йдеться про билини як надбання української словесної культури, треба сконденсувати у примітках усе найцінніше з того нового, що було зроблено за майже сімдесят років на тих напрямках дослідження билинного епосу, на яких працював (а деякі з яких і започаткував) Грушевський. Це відбилося, природно, й у складі прийнятих у примітках до першої частини тому скорочень. Оскільки ж четвертий том автор готував до друку, вже повернувшись в Україну і маючи змогу користуватися вітчизняними книгозбірнями, то й до «розшифрувань» його посилань на джерела та наукових попередників можна було звертатись набагато рідше, аніж при коментуванні попередніх томів.



Переднє слово


Загальний задум тому, з яким М. С. Грушевський знайомить тут читача, справді новаторський. З одного боку, дослідник повертається до сміливого реконструкту прадавнього стану української народної творчості, розпочатого у першому томі, поширюючи свої спостереження й висновки на «княжу добу» або «період південного розселеннях 3 іншого боку, задум тому органічно пов’язаний із такою методологічною новацією першого тому, як спроба подолати принципову антитетичність у вивченні усної та писемної традицій національної словесної. культури. При цьому якщо стосовно літератури XI — XII ст. йдеться про певну естетичну «рівновеликість» двох паростей словесної творчості народу, то потім, аж до половини XVI ст., усна традиція, на думку Грушевського, не лише суттєво доповнює, а й збагачує та прикрашає «монотонний і убогий образ» писаної літератури.

Оскільки вже стало аксіомою, що російська усна традиція як консервативніше зберегла багато чого з прадавнього надбання, втраченого в українській, Грушевський у своїй реконструкції дружинної та християнської епіки Київської Русі рішуче звернувся до матеріалів російського фольклору. На жаль, сучасна українська фольклористика має ті само вади, що її історик зауважив у своїх попередників і сучасників, — нехтування історико-генетичною проблематикою. Тим корисніший для майбутніх дослідників генези та найдавніших періодів розвитку вітчизняного фольклору досвід першопроходців.

Повної «антології великоруської епіки» немає й тепер Деякі її функції беруть на себе видання: Былины. В 2 т. / Подг текста, вступ. ст и коммент В. Я. Проппа и Б. Н. Путилова М., 1958, Илья Муромец / Подг. текстов, ст. и коммент. A. M. Астаховой. M.; Л., 1958; Добрыня Никитич и Алеша Попович / Изд. подгот. Ю. И. Смирнов и В. Г. Смолицкий. М., 1974; Новгородские былины / Изд. подгот. Ю. И. Смирнов и В. Г. Смолицкий. М., 1978. Для наукової роботи ці антології непридатні.

У кінцевому зауваженні Грушевський чергового разу дає нам приклад наукової етики, «з приємністю» зауваживши, що «погляди і способи трактування» його праці де в чому зійшлися з не відомим йому під час роботи над томом оглядом М. М. Сперанського: Сперанский M. H. Русская устная словесность. Введение в историю устной русской словесности. Устная поэзия повествовательного характера. М., 1917.



Відгомони дружинного епосу


Присвячення О. М. Бодянському (1808 — 187,7), українському та російському філологові, фольклористу, й письменнику, пов’язано, мабуть, зі спробою його одним з перших визначити риси національної специфіки українського фольклору («О народной поэзии славянских племен», М., 1837).



Загальні уваги


Серед обгрунтованих тут тез найоригінальнішою є та, що твердить про існування в соціально-економічному й культурному (а також церковному) українському житті XIII — XV ст. обставин, які сприяли консервації старої дружинної традиції. Друга принципово важлива теза — про розвиток цієї традиції «від елемента ліричного до епічного», забарвленого казковою фантастикою та релігійною легендою; вона грунтувалася, зокрема, на ідеях О. М. Веселовського (див., наприклад: Веселовский А. Н. Историческая поэтика. М., 1989. С. 195 — 215). Ця концепція походження й розвитку епосу прийнята більшістю сучасних епосознавців.



Становище української науки супроти билинної традиції


За сімдесят років стан вивчення розглянутої у розділі проблеми ще ускладнився. Якщо за рубежем зроблене на цьому полі Грушевським було прийнято аксіоматичне й де в чому спрощено (див., наприклад, загальні огляди Б. Лепкого, М. Гнатишака), то у нас або замовчувалося (билини при цьому беззастережно відносилися тільки до російського фольклору; див.: доповідь М. Т. Рильського на IV З’їзді славістів, праці Г. С. Сухобрус та Я. І. Шуста), або ж фальсифікувалося. М. М. Плісецький, приміром, зауважує, що «українська націоналістична фольклористика ретельно замовчувала взаємовпливи в російській та українській народній творчості. Вона зачіпала російський фольклор лише тоді, коли мала можливість шляхом фальсифікації матеріалу об’явити творцями деяких творів російської народної творчості українські панівні класи. Саме так трактував російські билини М. Грушевський» (Плисецкий М. М. Взаимосвязи русского и украинского героического эпоса. М., 1963. С. 4 — 5). Чи справді «саме так», читач може переконатися сам Водночас цей автор не соромиться Ілюструвати своєю працею тези 1954 р. й декларувати «політичне значення єдності процесів епічної творчості російського та українського народів» (с. 3, 422). M. M Плісецький доходить висновку, що «найдавніша богатирська поетична традиція органічна не тільки для Півночі, а й для Півдня» (с 422), але натомість розглядає билинний епос лише як російський.

Попри сказане, M M Плісецький у своєму дослідженні сумлінно узагальнює зроблене його попередниками (за винятком, зрозуміло, коментованої тут праці), а її автор, об’єктивно продовжуючи справу, розпочату Грушевським, робить на цьому шляху варті уваги спостереження й висуває гіпотези, до яких далі ще доведеться звертатися.

Якщо не зацікавилися пошуками в билинах рудиментів, що йдуть «від архетипів XIII — XIV вв., які жили в українських варіантах», українські фольклористи, то російські й поготів. Реконструкцію ж билинного епосу Київської Русі — хоч би сюжетного його складу — вважають неможливою за тих же причин, які на початку сторіччя спинили й самого Грушевського: кардинальні питання історичного приурочування билин залишаються невирішеними.

Стан вивчення проблеми у 50-ті роки демонструє поява статті Т. М. Акимової, котра знайшла можливим віднести «тему соціальної боротьби в билинах» до... «50 — 60-х років XIX століття»: Акимова Т. М. Русские героические былины / схема исторического развития // Основные проблемы эпоса восточных славян. М., 1958. С. 72. Під час голосної дискусії початку 60-х років про історизм билин В. Я. Пропп, датуючи билинні сюжети за відбитими в них «народними ідеалами», розтягнув процес створення головного корпусу билин з «додержавної доби» аж до XVII ст., тоді як Б. О. Рибаков, що відродив у своїх працях методологію «історичної школи» В. Ф. Міллера, звужує відповідні хронологічні рамки фактично до 980 — 1068 рр. Див.: Астахова. Былины... С. 67 — 73.

Нова дискусія про історизм билинного епосу, що розгорнулася на сторінках журналу «Русская литература» (1983. № 2; 1985, № 2) за участю І. Я. Фроянова, Ю. І. Юдіна, С. М. Азбєлєва, Т. О. Новичкової, Д. М. Балашова, В. П. Анікіна, Б. О. Рибакова, О. О. Горєлова та ін., показала, що, по-перше, погляди на історизм билин учасників попередньої дискусії не змінилися («школу» В. Я. Проппа після смерті його очолив В. М. Путілов), по-друге, від датувань билин XVI — XVII століттями відмовилися, здається, й послідовники В. Я. Проппа, по-третє, акценти сучасних досліджень помітно переносяться на «передісторію» (Б. О. Рибаков) епосу — міфологічну, магічну, ритуальну.

Хоча переважна частина вчених (серед них Г. М. Астахова, Д. С. Лихачов, Б. О. Рибаков) додержується думки, що більшість билин так званого Київського циклу постала на території України, час од часу виникають спроби реанімувати, здавалося б, відкинуту наукою концепцію новгородського походження билин. Так, суцільне картографування билинних записів привело С. І. Дмитрієву до висновку, що «відома нам билинна традиція є новгородською інтерпретацією руського («русского». — С. Р.) епосу»: Дмитриева С И. Географическое распространение русских былин. М., 1975. С. 93. Дослідниця виводить із цього, що вже в XIV - XV ст билин не було на інших російських землях, «а також в Україні та Білорусії» (с 82) І методика цієї праці, й зроблені висновки зазнали аргументованої, на наш погляд, критики в статтях Ю О Новикова Новиков Ю А Проблема варианта и региональных традиций в изучении русских былин // РЛ 1984, № 4. С. 87 88; Его же. Точку ставить рано (О концепции новгородского происхождения русской былинной традиций) // Фольклор Проблемы историзма. М., 1988. С. 19-41.

Суб’єктивними, як побачимо, залишаються й фіксації окремих билинних сюжетів у часі й просторі.

Потребують «розшифрування» відповідно до сучасних вимог посилання на такі, праці: Костомаров Н. И. Об историческом значении русской народной поэзии. Харьков, 1844; Котляревский А. А. Соч. СПб., 1889. Т. 1, Костомаров Н. И. Разбор Истории Забєлина // Рус старина 1887 Январь С. 172- 175; Веселовский А. Н. Русский эпос и новые его исследователи Халанский и Дамберг // Вести. Европы. 1888. Июль. С 152 153, Дашкевич Н. П. K вопросу о происхождении русских былин Былины об Алеше Поповиче и о том, как не осталось на Руси богатырей K , 1883, Миллер В. Ф. Наблюдения над географическим распространением былин // ЖМНП. 1894, № 5. Передруковано: Миллер Вс. Очерки русской народной словесности. М., 1897. T. 1. С. 66 — 93; Дашкевич H. Разбор сочинения Вс. Миллера «Экскурсы в область русского народного эпоса». Отчет о 36-м присуждении наград гр. Уварова. СПб., 1894; Коробка H. И. Сказания об урочищах Овручского уезда и былины о Вольге Святославиче // Известия ОРЯС. 1908. Кн. 1. С. 292 — 328; Марков А. В. Поэзия Великого Новгорода и ее остатки в Северной России. Харьков, 1909.



Билини — їх студіювання


Походження терміна «билина» тепер вже не всі фахівці вважають «апокрифічним». У середині 50-х років навіть, розгорнулася полеміка між П. Д. Уховим, що захищав його давнє — північноросійське та сибірське — побутування (Ухов П. Д. К истории термина «былина» // Вести. Моск. ун-та. 1953. № 4. С. 132 — 134), і В. Я. Проппом (див.: Алексеева О. Б., Емельянов Л. И. Научная сессия, посвященная 70-летию А. М. Астаховой // РФ. 1957. Т. 2. С. 327 — 348). Г. М. Астахова, додавши до аргументації П. Д. Ухова й деякі свої міркування, підтримала його у цій полеміці: Астахова. Былины... С. 25 — 27.

Згаданий дослідником «стих старина за пивом» XV ст. знаходиться у збірнику Національної Публічної бібліотеки (Санкт-Петербург, КирилоБілозерське зібр., № 9/1086, у частині, переписаній відомим книжником кінця XV ст. чорним попом того ж монастиря Єфросином). Цей найдавніший запис духовного стиха «Плач Адама» надруковано: Симонії П. Памятники старинного русского языка и словесности XV — XVIII столетий. Вып. 3. Задонщины по спискам XV — XVIII столетий // Сб. ОРЯС. Пг., 1922. Т. 100. № 2. С. 13. За навёдением Грушевським поділом на слова, що був запропонований П. Симоні, ченці співають цей похмурий стих під час святкової трапези, щоб, мабуть, не дуже розкошували за питвом. В. П. Адріанова-Перетц у ненадрукованому дослідженні «Из истории духовного стиха» пропонує інакше поділити Єфросинів заголовок на слова: «старина за пивом»; це вже вказівка на наспів билин, котрим має співатися стИх. Див.: Лурье Я. С. Литературная и культурно-просветительная деятельность Ефросина в конце XV в. // ТОДРЛ. М.; Л., 1961. Т. 17. С. 157.

Давні записи билин зібрані в антології: Былины в записях и пересказах XVII — XVIII веков / Изд. подгот. А. М. Астахова, В. В. Митрофанова, М. О. Скрипиль. М.; Л., 1960. Найдавніший, можливо, запис переказу билини про «Александра Поповича» див.: Клосс Б. М. Новый памятник русского эпоса в записи XVI века // История СССР. 1968. № 3. С. 151 — 157.

Згаданий Грушевським запис XVIII ст. билини про Іллю Муромця і Солов’я та Ідолище, «знайдений Барсовим», міститься в рукописі ДІМ, зібр. Є. Барсова, № 2399; надрукований: Соколов Б. М. Былины старинной записи // Этнография, 1927. № 1. С. 119 — 122. За класифікацією В. В. Митрофанової, цей список належить до «Чернігівського» І ипу, до його Короткої редакції, спорідненої з текстами лубочних видань: Митрофанова В. В. K вопросу о редакциях былин старинных русских записей // РФ. М.; Л., 1957. Т. 2. С. 293 — 296, 300 — 301. Мовна українізація його досить непослідовна, іноді українське слово виникає як результат хибного розуміння російського: «и отделал себе зьброю ратную», де «зьброя» з’явилася на місці «збруй» російського протографу (пор.: «и зделал себе збрую ратную» у списку ДІМ, зібр. Барсова, № 2400). Отже, російський запис усного тексту, котрий започаткував Коротку редакцію книжної версії билини, справді, як зазначає Грушевський, «обертався і на Україні»; можливо також, що список (зібр. Барсова, № 2399) був створений і в Росії, але українцем (або українцями, якщо «дві руки» його належали двом різним особам).

Новітнє наукове видання збірника Кирші Данилова: Древние российские стихотворения, собранные Киршею Данияовым / 2-е доп., изд., подгот. А. П. Евгеньева и Б. Н. Путилов. М., 1977. Дослідження А. П. Євгеньєвої, О. О. Горєлова, Є. І. Дергачової-Скоп підтвердили думку Є. Ф. Будде, що до нас дійшла «не перша копія оригіналу, а щонайменше друга» (Будде Е. Ф. Сборник Кирши Данилова (Рец.) // ЖМНП, 1902. № 4. С. 521). Підтримано й давнішу версію, що Кирша був скоморохом, який записав власний репертуар. Див.: Горелов А. А. Кем был автор сборника «Древние российские стихотворения» // РФ. М.; Л., 1962. Т. 7. С. 293 — 312. Сприймання Кирші Данилова як збирача-аматора (Майков Л. Материалы и исследования по старинной русской литературе. СПб., 1892. С. 6) зберігає в наш час, здається, лише Б. М. Путілов. Див.: Путилов Б. Н. «Сборник Кирши Данилова» и традиции русского фольклоризма XVIII в. // Роль и значение литературы XVIII века в истории русской литературы. XVIII в. Сб. 7. М.; Л., 1966. С. 28 — 35.

У розпочатім в 70-ті роки науковім перевиданні зібрання пісень В. П. Кирієвського передруковано й билини: Собрание народних песен П. В. Кириевского. Записи Языковых в Симбирской и Оренбургской губерниях. Л., 1977. Т. 1. № 1 — 17. С. 41 — 63.

Билинний репертуар Алтаю другої половини XIX ст. відбито у збірнику: Былины и песни Южной Сибири / Собрание С. И. Гуляева. Новосибирск, 1952. Фундаментальна антологія В. М. Сидельнікова «Былины Сибири» (Томск, 1968) підготовлена й видана настільки незугарно, що, може, як справедливо зауважує рецензент Ф. Селіванов, «служити лише довідником про більш надійне друковане джерело» (РФ. Л., 1971. Т. 12. С. 298).

Видання так званих «донських билин»: Листопадов А. Песни донских козаков. М., 1949. Т. 1. Ч. 1; 1954. Т. 5. Після того, як виявилося, що збирач неприпустимо виправляв ці тексти, вони не можуть використовуватися як повноцінне наукове джерело.

Тепер, коли билинний репертуар справді може вважатися «вичерпаним і замкненим» і фактично не доводиться «рахуватися з можливістю нових цінних доповнень» (хіба що за рахунок архівних знахідок), необхідність видання повного корпусу билинних записів відчувається дуже гостро. Першим новітнім задумом такого видання в 50-ті роки був проект Зводу російського фольклору. У другій половині 70-х років планувалося видання билин як російський том серії «Епос народів СРСР». Ці задуми не були здійснені. Третій, справді величний проект повного, за всіма друкованими й рукописними варіантами, Зводу російських билин (орієнтовно 1300 — 1400 друкованих аркушів) як складової частини оновленого проекту Зводу російського фольклору має найпривабливіший вигляд. Проте й цей задум не пішов далі стадії обговорення, щоправда фахового й ґрунтовного (див.: Азбелев С. Н. Полное собрание русских былин (Проект проспекта и основных правил подготовки издания) // РФ. Л., 1977. Т. 17. С. 11 — 23; Хомчук Н. И. Всесоюзное совещание по вопросам издания Свода русского фольклора (серия «Былины») // РФ. Л., 1979. Т. 19. С. 217 — 227; РЛ. 1979. № 4. С. 217 — 224; Азбелев С. Н. Неопубликованные записи былин // РФ. 1981. Т. 20. С. 162 — 195.

У розділі Грушевський посилається й на такі важливі для подальшого викладу дослідження й публікації: Шахматов А. А. Общерусские летописные своды XIV — XV вв. // ЖМНП. 1901. Кн. 11. С. 52 — 80; Тихонравов Н. С., Миллер В. Ф. Русские былины старой и новой записи. М., 1894; Татищев В. Н. История Российская c самых древнейших времен. М., 1768. Кн. 1. Ч. 1; Аксаков К. Богатыри времен великого князя Владимира по русским песням // Рус. беседа. 1856. Т. IV. Передруковано: Аксаков К. С. Полн. собр. соч. М., 1861. Т. 1, Песни, собранные П. В. Кириевским. М., 1860 — 1874. Вып. 1 — 10; Кириевский П. В. Русские народные стихи // ЧОИДР. Кн. 9; Калеки перехожие. Сборник стихов и исследование П. Бессонова. М., 1861 — 1864. Вып. 1 — 6; Варенцов В. Сборник русских духовных стихов. СПб., 1880; Народные русские сказки / Издал А. Афанасьев. М., 1855 — 1863. Вып. 1 — 8 (є й українські записи). Найповніше новітнє видання: Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. М., 1958. Т. 1 — 3; Афанасьев А. Н. Народные русские легенды. М., 1859 (е українські тексти. Передрук: Народные русские легенды А. Н. Афанасьева. Новосибирск, 1990); Памятники старинной русской литературы, издаваемые гр. Григорием Кулешовым-Безбородко. СПб., 1860 — 1862. Вып. 1 — 4; Тихонравов Н. Памятники отреченной русской литературы. М., 1863. Т. 1 — , 2; СПб., 1894. Т. 3; Метлинский А. Народные южнорусские песни. К., 1854; Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. СПб., 1857. Т. 2; Закревский М. Старосветский бандуриста. М., 1860 — 1861. Кн. 1 — 2; Номис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше. СПб., 1864 (перевидання: К., 1993); Головацкий Я. Ф. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. М., 1878. Ч. 1 — 2.



Нинішній стан билинної традиції і її колишнє розповсюдження на Україні


Розділ є найповнішим у науці оглядом зазначеної проблеми. У тексті його вимагають «прояснення» такі посилання: Лобода А. М. Русский богатырский эпос. К., 1896; Kuun G. Codex Cumanicus. Budapest, 1880; Владимиров П. В. ..Обзор южнорусских и западнорусских памятников письменности от XI до XVII ст. .// ЧИОНЛ. 1890. Кн. 4. С. 101 — 139; Сборник материалов для исторической топологии Києва и его окрестностей. К., 1874; Teraturqima lubo cuda, ctore byly tak w samym... Monastyru... Kiiowskim... / Przez w ojci Athanasivsa Kalnofoyskiego... K., 1638. Барсов Е. В. Слово о полку Игореве как художественный памятник Киевской дружинной Руси: В 3 т. М., 1887. T. l; Linde S. B. Słownik języka polskiego. Wyd. 2. Lwów, 1854 — 1860. T. l — 6; Каллаш В. Мелкие этнологические заметки // ЭО. 1889 T. 3. С. 204 — 205; Эварницкий Д. (Яворницький Д. I.) Илья Муромец в пересказе малорусского слепца // Киев. слово, 1889. № 659; Сумцов Н. Ф. Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен. К., 1887; Rulikowski E. Zapiski etnograficzny z Ukrajny // Zbiór wiadomości do antropologii Krajowej. Kraków, 1879. T. 3; Мартынович П. Малорусские записи // КС. 1904. Т. 7. С. 40 — 45; Прохоренко І. Дещо про Іллю Муромця // Сб. ХИФО, 1909. Т. 18. С. 560 — 563; Веселовский А. Н. Южнорусские былины. 1 — 2. СПб., 1881; Лобода А. М. Русские былины о сватовстве. К., 1905; Kolberg O. Pokucie. Obraz etnograficzny. Kraków, 1883. T. 2; Stecki T. J. Wolun pod wzglądem statystycznym, historycznym i archeologicznym. Lwów, 1864. T. 1; 1871. T. 2; Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Львів, 1899. Т. 1; Каманін L Українські богатирі козацької доби // Зап. Укр. наук. тов-ва в Києві, Кн. 11; Малороссийские народные предания и рассказы, собранные М. Драгомановым. K., 1876; Манжура И. О богатырях // КС. 1888. T. 8; Его же. К поверьям о богатырях // КС. 1891. Т. 8; Его же. К вопросу об отголосках богатырского эпоса в южнорусских сказаниях // ЭО. 1893. Т. 3; Смола П. Перекази про богатирів // ЗНТШ. 1911. Т. 103. С. 202 — 204; Драгоманов М. Політичні пісні українського народу XVIII — XIX ст. Львів, 1883. Т. 1; Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1908. Т. 5; Ястребов В. Н. Материалы по этнографии Новороссийского края. Одесса, 1894.

Новіший передрук оповідань про богатирів та Палія див.: Легенди і перекази. К., 1985. С. 160-165, 216 — 227.



Нинішні носителі билинної традиції та її походження


Накреслену автором схему виникнення билин у дружинному осередку, перехід їхній згодом до скоморохів та калік, а від них — до селян, що й зберегли їх в глухих закутках російської Півночі, приймали у більшості своїм і дослідники 20 — 30-х років. Проте після урядової постанови про лібретто Д. Бєдного до комічної опери О. Бородіна «Богатирі» (Правда. 1936. 14 нояб.) радянські билинознавці були змушені спокутувати гріх прихильності так званої «теорії аристократичного походження епосу», приписаної всевідаючою владою В. Ф. Міллєру. В результаті «додемократизувалися» до того, що на початку 50-х років П. Д. Ухов писав у підручнику для університетів: «Усі відомі тексти билин записані в основному від селян (а збірник Кирші Данилова? — С. Р.). Записи билин від представників інших соціальних верств є рідкісним явищем. Уже цей факт сам по собі свідчить, що билини є творчістю селянства» (Русское народное поэтическое творчество / Под общей ред. П. Г. Богатырева. Изд. 2-е, испр. и доп. М., 1956. С. 350).

Не дивно, що з’явилися праці, в яких північні селяни XIX — XX ст. розглядаються не лише хоронителями билинної традиції, а й активними творцями її: Астахова А. М. Русский былинный эпос на Севере. Петрозаводск, 1948; Липец Р. С. Былины у промислового населения русского Севера XIX — начала XX века // Славянский фольклор: Материалы и исследования по исторической народной поэзии славян. М., 1951. С. 153 — 210. В останній розвідці сміливо стверджувалося, що «в билинах, якщо брати їх у цілому, знайшов цілковитий відбиток комплекс місцевого життя — соціально-економічні відносини, матеріальна культура, побут і погляди» (с. 208).

Більш тверезий погляд на цю проблему поновив зрештою Б. О. Рибаков, котрий визнав існування серед билин кількох «боярських новел»: Рыбаков Б. А. Исторический взгляд на русские былины // История СССР. 1961. № 6. С. 96. Проте й тепер можна прочитати у російському підручнику з фольклору: «Билини створені народом, і не мають під собою грунту твердження про ненародне походження билин» (Аникин В. П., Круглов Ю. Г. Русское народное поэтическое творчество. Л., 1983. С. 240).

Найгрунтовніші дослідження «билинного метру»: Трубецкой Н. С. K вопросу о стихе русской былины / Пер. с польск. А. М. Панченко // Трубецкой Н. С. Избранные труды по филологии. М., 1987. С. 352 — 358; Гаспаров М. Л. Русский былинный стих // Исследования по теории стиха. Л., 1978. С. 3 — 47.

Епосознавчі праці Ф. М. Колесси перевидано: Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. К., 1969.

Дослідник ще посилається на праці: Аничков Е. В. Язычество и древняя Русь. СПб., 1914 (Зап. ист. филол. фак-та имп. Санкт-Петербург. ун-та. ч. 117); Иванов П. Описание государственного архива старых дел. М., 1850; Фамиццын А. С. Скоморохи на Руси. СПб., 1889. Останні значні розвідки про скомороство: Белкин А. А. Русские скоморохи. М., 1975; Власова 3. И. Скоморохи и фольклор // РФ. 1987. Т. 24. С. 44 — 64.



Богатирські цикли (Вольги, Добрині, Іллі, Альоші)


Вольга — Волхв. Варіанти: Азбелев. Указатель... С. 291. Коментар див. нижче, до розділу «Південний підклад билинної традиції».

Вольга і Микула. Гіпотезу про відтворення в образі Вольги постаті

Олега Древлянського захищає в наш час Б. О. Рибаков: Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. М., 1963. С. 57. Перелік варіантів: Азбелев. Указатель... С. 291.

Добриня. В. Г. Смолицький намагається довести, що Змій у билині «Добриня і Змій» є символом половців і що билину створено було на Рязанщині: Смолицкий В. Г. Былина о Добрыне и змее // РФ. Л., 1971. Т. 12. С. 181 — 192.

В Маринці («Добриня й Маринка») тепер мало хто бачить російську царицю Марину Мнішек. Ім’я її може походити від Морени (Марини, Мар’ї) — давньослов’янської богині смерті. Див. про неї: Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. Вінніпег, 1965. С. 119; Иванов В. В., Топоров В. Н. Славянские языковые моделирующие системы. М., 1975. С. 75 — 77.

Бібліографія билин про Добриню: БС. Т. 1. С. 565 — 575; Азбелев. Указатель... С. 285 — 286, 284.

Ілля. Думка Грушевського, що «в нинішнім комплексі зв’язаних з Іллєю мотивів можна буде знайти-таки дуже старі героїчні і навіть міфічно-героїчні мотиви», знайшла цікавий відбиток у працях Б. Мериджі Зацікавившись деяким .«дивним збігом» у билинах про Іллю й Солов’я, Добриню і Змія, Альошу й Тугарина, італійський славіст пояснює це тим, що в «архетипі билинних пісень» відбилися «окремі моменти давніх ритуалів племінного посвячення»: Meriggi B. Le origini delie byline. Roma, 1963, Ero же. Наблюдения над «Сборником Кирши Данилова» // Роль и значение литературы XVIII века... С. 22 — 27.

Бібліографія: БС. Т. І. С. 590 — 618; Азбелев. Указатель... С. 278 — 384.

Альоша. Гіпотезу про пізнє (XIII ст.) ростовське походження постаті цього богатиря підтримав і докладно проаналізував літописні відомості про нього Д. С. Лихачов: Лихачев Д. С. Летописные известия об Александре Поповиче // ТОДРЛ. М.; Л., 1949. Т. 7. С. 11 — 51. Б. О. Рибаков, навпаки, поділяє думку про «існування старого одноіменного богатиря» і бачить його в Ольбері Ратиборичі, котрий 1095 р. застрелив хана Ітларя, підступно, під час переговорів, схопленого у Переяславі (ПВЛ під 1095 р.). Для Б. О. Рибакова виникнення билини «Альоша і Тугарин» в «епоху Володимира Мономаха» є аксіомою (див., наприклад: Рыбаков Б. А. Русский эпос и исторический нигилизм // РЛ. 1985. № 1. С. 156).

Згадуються й цитуються праці: Веселовский А. Н. Разыскания в области русских духовных стихов. СПб., 1880; Адрианова В. Хождение Арсения Селунского. СПб., 1913 (Отд. оттиск из Изв. ОРЯС, т. 18, кн. 3); Порфирьев И. Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях. Казань, 1877; Апокрифи і легенди з українських рукописів / Збирав, упорядкував і пояснив Ів. Франко. Львів, 1899 — 1910. Т. 1 — 5.



Т. зв. Галицько-Волинська група


Князь Роман. У наш час ототожнення Романа Галицького не тільки з билинним князем Романом, а й з героєм балади про вбивство жінки чоловіком Романом визнає Б. О. Рибаков: Рыбаков Б. А. Исторический взгляд на русские былины // История СССР. 1961. № 6. С. 88, 94. У цьому зв’язку М. М. Плісецький згадує «одну з рідкісних українських балад про Романа», у якій жінчині брати вбивають героя за образу її. «Сліди пам’яті про славнозвісного Романа» дослідник вбачає у кінцівці балади за варіантом із збірки Я. Головацького:

Ох хоть він був лихесенький,

Та на всьой світ славнесенький!

(Плисецкий М. М. Взаимосвязи... С. 50 — 51). Йдеться про баладу «Ой не любив Роман жони...» Ще в одному її варіанті Роман коня водить «за поводи шовковії, | За трензелькі золотії» (Балади. Родинно-побутові стосунки. К., 1988. С. 391); ця деталь свідчить про високий суспільний статус героя.

Бібліографія: Азбелев. Указатель... С. 292; БС. Т. 1. С. 623 — 624.

Билина про Дуку (Дюка Степановича). О. І. Лященко 1925 р. спробував обгрунтувати думку, що в билині йдеться про перебування в 1151 р. угорського королевича Стефана у Києві: Лященко О. И. Былина о Дюке Степановиче // Изв. ОРЯС. 1925. Т. - 30. С. 45—142. Проте про прибуття до Києва саме Стефана Іпатіївський літопис не повідомляє. Негативний відгук О. Брюкнера на цю розвідку див.: Brukner А. Еіп Arpaden-Held russischer Balladen? // Ungarische Jahrbucher, 1926. Bd. 4. H.4. S, 427 — 433.

В. Я. Пропп, на нашу думку, так само безпідставно знайшов у билині народну «сатиру на московське боярство XVII ст.»: Пропп В. Я. Русский героический эпос. С. 478. У свою чергу, M. M. Плісецький намагається довести, що Дюк у билині приїздить до Києва не з Галича, а з Галаца, колишнього центру Придунайської Русі (Плисецкий M. M. Взаимосвязи... С. 226 — 233). Але спирається він при цьому лише на вказівку «чудового варіанта Ончукова (№ 24)», де Дюк виїздить .«Из той из Нижной Малой Галицы, | Из той Корелочки да из богатоей...» (Ончуков Н. Е. Печорские былины. СПб., 1904. N° 24); інші записи, на які посилається M. M. Плісецький, вже 30-х років, належать до тієї само локальної печорської версії, у котрій, за спостереженнями Г. М. Астахової, «повністю згладжені найдавніші відгомони історичних соціальних відносин», а «тему розроблено в плані особистої сутички Дюка з Чурилом» (БС. Т. 1. С. 584). Необхідність пояснити появу «Корелочки» приводить українського дослідника до карколомних етимологій О. Д. Григор’єва, що тлумачить її, виходячи з тюркського лексичного матеріалу, як «лесистые» Карпаты (Архангельские былины и исторические песни, собранные А. Д. Григорьевым в 1899 — 1901 гг. Прага, 1939. Т. 2. С. 530).

І. Я. Фроянов і Ю. І. Юдін, виходячи головним чином з теорії І. Я. Фроянова про дофеодальний устрій Київської Русі, знайшли, що в билині «відбилися дві епохи східнослов’янської та давньоруської історії: родоплемінна на пізній стадії її історії та общинно-територіальна, що безпосередньо до неї прилягає. У першому випадку ми простежуємо розгортання конфлікту між Волинню й Києвом, коли перевага залишається за Києвом. А в другому — боротьбу з Києвом Галича», котра йде на рівних. «Можна вважати, що билина про Дюка виникла, саме в Галицько-Волинській землі»: Фроянов И. Я., Юдин Ю. И. Исторические реалии в былине о Дюке // РЛ. 1990. № 2. С. 28..

Бібліографія: БС. Т. 1. С. 582 — 583.

Чурило. У розвідці, що вийшла друком одночасно з коментованим томом «Історії української літератури», В. Ф. Ржига спробував довести пізнє й північне походження образу цього богатиря, побачивши його прототипа в особі, котра згадується в запису 40-х років XVI ст. даточної книги Йосифо-Волоколамського монастиря. Тут зафіксовано внесок «30 рублев» на поминання «Иоана пятого Чурилова сына Суровцова»: Ржига В. Ф. О Чуриле Пленковиче // Изв. ОРЯС. 1923. Т. 28. С. 75 — 84. Цей Чурило, як і інші відомі нам у XV — XVI ст., міг бути названий так саме на честь богатиря княжої доби.

Б. О. Рибаков ідентифікував билинного Чурила з чернігівським князем Всеволодом Ольговичем (хресне ім’я — Кирило), що був великим князем Київським у 1139 — 1146 рр. Сюжет про молодість Чурила, на думку історика, навіяний появою цього князя в молоді роки в Києві. Головний аргумент на захист цього ототожнення — рядки з «Истории Российской» В. М. Татищева, джерела, як відомо, сумнівного: «Много наложниц имел ... И как умер, то едва кто по нем, кроме баб любимых, заплакал». Див.: Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. С. 135 — 138. Натомість М. M. Плісецький, ще раз переглянувши зібраний у науці матеріал про українських Чурил і Джурил, підтримує версію про галицьке походження Чурила: Плисецкий М. М. Взаимосвязи... С. 158 — 174. До цього можна додати, що Джурин, тепер село Шаргородського району Винницької області, згадується у Львівському літописі під 1524 р. таким чином: «Татаре були на Подолю і Чурилова замку доставали» (Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. К., 1971. С. 100). Бібліографія: БС. Т. 1. С. 641 — 644.

Треба зазначити, що билини про Дюка й Чурила були тяжким випробуванням для вимушеного квазідемократизму радянських фольклористів. Ю. М. Соколов одним з перших знайшов вихід з глухого кута; на його думку, в образі Дюка «відбилася загальна мрія трудового народу про багате й щасливе життя. І тому немає підстав припускати створення билини про Дюка верхівкою феодального суспільства»: Соколов Ю. М. Русский фольклор. М., 1941. С. 250 — 251. Те саме повторює Г. М. Астахова: Русское народное поэтическое творчество. М.; Л., 1953. Т. 1. С. 169. M. M. Плісецький, у свою чергу, бачить «у характері Дюка і молодецтво берладників і бродників, що були немов попередниками козацтва»: Плисецкий M. M. Взаимосвязи... С. 232. У Чурилі цей дослідник бачить «могутнього, фактично незалежного боярина (або князя)», котрий «„сотворися мній", признавши себе васалом великого князя Володимира» (с. 191 — 193). Билина про молодість Чурила — «народний твір, що вимагає від князів підкорення закону, праву, підкорення, конче потрібного для досягнення єдності князів, для укріплення Руської землі» (с. 191). Проте таке розуміння «ідейного змісту» билини вимагає надто високого рівня правосвідомості — не в гіпотетичного народу, а в конкретного народного співця, що нібито склав цю «двірську новелу».

Михайло Потік (з Потуки). Після праць В. Ф. Міллера і М. Грушевського питання про галицько-волинську локалізацію цієї билини мало цікавило вчених. В. Я. Пропп пов’язує билину з Київською Руссю, але вважає, що сюжет її «склався до Києва»: Пропп В. Я. Русский героический эпос. М., 1955. С. 105 — 112. Д. М. Балашов побачив тут відбиток ще скифськосарматських сутичок VI — VIII ст.: Балашов Д. М. Из истории русского былинного эпоса // РФ. 1975. Т. 15. С. 31 — 40). Т. О. Новичкова дійшла висновку, що «культурно-історичні основи сюжету — у тій епосі, коли в більшості слов’янських племен існувала традиція трупоспалення і звичай інгумації, притаманий частині слов’ян, спричинявся до культових розбіжностей при укладанні міжплемінних союзів»: Новичкова T. A. K истолкованию былины о Потыке // РЛ. 1982. № 4. С. 163.

Бібліографія: БС. Т. 2. С. 619 — 621.

Дунай. Використані тут Грушевським міркування В. С. Міллера про історичне приурочування постаті Дуная вважала за вірогідні й Г. М. Астахова (БС. Т. 1. С. 566 — 577). С. М. Азбелєв називає ці думки «обережними» й «обгрунтованими», бо факти, на які спирався В. Ф. Міллєр, є «твердо встановленою реальністю»: Азбелєв С. Н. После дискуссии об историзме былин // РЛ. 1977. № 4. С. 204.

Б. О. Рибаков, аналізуючи історичну основу билини, теж досить обережно пов’язує сватання Дунаєм нареченої Володимиру і його стосунки з Настасією з «таким цікавим і важливим культурно-історичним явищем, як яскрава дружинна культура, що склалася у VIII — IX ст. в давній землі амазонок і відома археологам під назвою Салтовської». Історик підкреслює вірогідність (незважаючи на те, що глибинні першооснови сюжету визначити неможливо) того, що в персонажах билини можна бачити цих «кінних дружинників IX ст. Сіверського Донця IX ст.», алано-болгар, котрі допомогли Володимирові взяти Херсонес (Рыбаков Б. А. Древняя Русь. С. 49 — 50)

Сучасні противники «історичної школи», відкидаючи гіпотези В. Ф. Міллера, пропонують свої, набагато екзотичніші. В. Я. Пропп бачить у Дунаї «зрадника, що віддає перевагу службі в закордонного князя» перед службою у князя Володимира, а загибель цього «підлого, егоїстичного вбивці» закономірною: Пропп В. Я. Русский героический эпос. С. 135, 143 — 153). Д. М. Балашов у спеціальній розвідці доводить, що в билині відбилися слов’янсько-сарматські відносини перших століть н. е., зокрема, зв’язує образ Настасії з сарматськими «жінками-войовни-цями»: Балашов Д М «Дунай» // РФ. 1976. Т. 16. С. 95 — 114. У свою чергу, В. Г. Смолицький, принципово розглядаючи цю билину як твір XV — XVI ст., складений про минуле, вбачає у вбивстві Дунаєм дружини кару за порушення «заповіді „да убоится жена мужа"», а в самому богатиреві — водночас і носія законів «древлего» побуту, й людини, що відчуває подих «нових критеріїв моралі»: Смолицкий В. Г. Былина о Дунае // Славянский фольклор й историческая действительность. М., 1965. С. 123 — 130.

Бібліографія: Азбелєв. Указатель... С. 288 — 289; Б. С. Т. І. С. 576 — 582.

Козарин. Порівнюючи цю билину з південнослов’янськими епічними піснями, Б. М. Путілов висловив припущення, що первісним сюжетним ядром її був мотив «відвернутого інцесту або шлюбу між братом і сестрою» і що народні співці йшли двома шляхами в його подальшій трансформації: перший — «створення героїчної билини», другий — «створення історичної балади з мотивами полону, долі полонянки і перетворення богатиря в епізодичну фігуру» (Путилов Б. Н. Русский и южнославянский героический эпос: Сравнительно-типологическое исследование. М., 1971. С. 223 — 230).

Бібліографія: Азбелєв. Указатель... с. 292 — 293.

Згадано й процитовано такі праці та публікації: Жданов И. Н. Русский былевой эпос. СПб., 1895. С. 425 — 525 («Песни о князе Романе»); Соболевский А. И. Великорусские народные песни. СПб., 1895. Т. 1; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край... Материалы и исследования, собранные ... П. П. Чубинским. СПб., 1874. Т. 5; Истрин В. М. Сказание об Индейском царстве. М., 1893; Грінченко Б. Словарь української мови. К., 1907. Т. 1; Соболевский А. Имена в великорусских былинах // Материалы и иследования... СПб., 1910 (Сб. ОРЯС. Т. 88). С. 230 — 233; Филарет (Гумилевский). Обзор русской духовной литературы. Харьков. 1859. Кн. 1; Грушевська К. Примітивні оповідання, казки й байки Африки та Америки. К., 1923; Рожнецкий С. Из истории Києва и Днепра в былевом эпосе // Изв. ОРЯС. 1906. Т. 11. Кн. 3.



Билини на теми казкові, обрядово-символічні та новелістичні


Гліб Володієвич. Повісті про Басаргу присвячено монографію М. О. Скрипиля, написану в 40-х роках, а надруковану значно пізніше: Повесть о Дмитрие Басарге и о сыне его Борзосмысле / Исслед. и подгот. текстов М. О. Скрипиля. Л., 1969. Попереднє ґрунтовне дослідження цієї повісті В. М. Отроковського, на жаль, не збереглося, але з відгуку на нього В. М. Перетца відомо, що джерела повісті той цілком відносив до «традиційної усної творчості» (Перетц В. Н. Отзыв на сочинение на тему «Повесть о купце Басарге» // Университетские. известия. К., 1914. № 9. С. 36). Водночас В. Андерсон висловив протилежну думку, схиляючись до висновку «просто про вплив Слова про купця Басаргу на нашу билину»: Андерсон В. Роман Апулея и народная сказка. Казань, 1914. Т. 1. С. 596. У свою чергу, М. О. Скрипиль, детально зіставивши версії анекдоту про імператора та абата (АТ, № 921), варіанти билини та списки повісті, дійшов висновку, що між билиною та повістю «безпосереднього генетичного зв’язку немає»: Повесть о Дмитрие Басарге... С. 35. С. і. Дмитрієва, посилаючись на «малу поширеність цієї билини (записана лише в двох варіантах у с. Зимня Золотиця)», вважає, що вона мала книжне джерело (Дмитриева С. И. Географическое распространение... С. 76 — 77). Цей висновок рішуче заперечує Ю. О. Новиков, спираючись на аналіз запису, зробленого в 1928 р. Г. М. Астаховою у с. Усть-Нізема від М. Г. Антонова (БС. Т. 1. С. 204 — 208); запис цей, на його думку, посилює зв’язок билини «Гліб Володієвич» з історією: Новиков Ю. А. «Глеб Володьевич»: «вымысел» или отражение исторической реальности? // Фольклор. Проблемы историзма. С. 193 — 199. На нашу думку, оригінальні деталі версії мезенського сказителя походять з оповідного матеріалу, засвоєного ним за довге життя.

Бібліографія: БС. Т. І. С. 563 — 564.

Соловій Будимирович (Гудимирович). Як бачимо, Грушевський додержується думки про символічно-обрядовий зміст цієї билини і навіть бачить у ній «весільну пісню», призначену для виконання на заручинних або весільних учтах співцями-професіоналами. У наш час Б. О. Рибаков доводить, що пісню цю створив згаданий у «Слові о полку Ігоревім» Боян, і сталося це в 40-ві роки XI ст., коли Боян був при дворі Ярослава Мудрого й оспівав у цій билині два приїзди до Києва конунга Гаральда Норвезького та його одруження з княжною Єлизаветою Ярославівною: Рыбаков Б. А. Древняя Русь... С. 78 — 85.

Маємо, мабуть, прислухатись і до твердження В. Я. Проппа, що ця билина «бере початок не від весільної поезії, а від епічної традиції. Характер сюжету потягнув за собою зближення з весільною поезією, але сюжет не виник з неї»: Пропп В. Я. Русский героический эпос. С. 175. Інша справа, що пісня, створена як епічна, може згодом виконуватися як обрядова. Такою, наприклад, була доля на російській Півночі відомої історичної пісні про Кострюка.

В. Б. Вілінбахов, підтримуючи балтійський варіант «поетичної географії» билини, обґрунтовує цікаву гіпотезу, згідно з якою йдеться про подорож не скандинава, а слов’янина з балтійсько-слов’янських земель. Оскільки вже у XII ст. ці землі остаточно втратили свою незалежність, билина про Солов’я могла з’явитися «ніяк не пізніше XII ст. Скоріш за все час її виникнення належить відносити до X — XI ст., до часу розквіту балтійсько-слов’янської культури і розвитку тісних зв’язків балтійськослов’янських племен із Східною Європою»: Вилинбахов В. Б. Былина о Соловье Будимировиче в свете географической терминологии // РФ. Т. 12. С. 226 — 229. Ф. М. Селіванов, розглянувши специфіку художнього часопростору у варіантах билини, у висновках схиляється до первісності «південного» варіанту топонімів: з часом «замість Дніпра і Чорного моря з’являються Волга і Каспійське море» (Селиванов Ф. М. Эволюция пространственно-временных характеристик эпического повествования (Былина о Соловье Будимировиче) // Фольклор. Проблемы историзма. С. 192).

Порівнявши сюжети билини й давньої російської повісті XVII ст. «о Василии Златовласом», В. П. Бударагін доходить висновку, що зв’язок між цими творами дуже мало має вірогідності: Бударагин В. П. О происхождении Повести о Василии Златовласом, королевиче Чешской земли // ТОДРЛ. М.; Л., 1970. Т. 25. С. 271.

Бібліографія: БС. Т. 1. С. 630 — 632.

Хотінь Блудович. Фактично повторивши критику Грушевським твердження В. Ф. Міллера про новгородське походження цієї билини, укладачі антології «Новгородские былины» (М., 1978) Ю. І. Смирнов і В. Т. Смолицький кінець кінцем зарахували її до новгородських. Підстави досить хиткі. По-перше, близьку за сюжетом билину «Альоша і сестра Петровичів (Сбродовічів)» автори «визнали середньоруською і зв’язали її перенесення на Північ Росії з московською колонізацією», тоді як билину про Хотіна «знаходили лише на Півночі, в межах або на периферії колишніх новгородських володінь» (с. 430 — 432). Водночас друкують вони цю билину за текстом із «Збірника Кирші Данилова», що створений на Уралі або в Сибіру. По-друге, «оскільки з усіх «київських реалій» лише традиційний зачин об’єднує всі варіанти билини про Хотіна, остільки у нас є підстава виключати її київське або московське походження» (с. 432). Це твердження пов’язане із загальним поглядом на билини Ю. І. Смирнова, котрий тримається думки про «еволюційно пізній характер києвізації, обумовленої виникненням централізованої російської держави, із центром у Москві» (там же). Див. також: Смирнов Ю. И. Славянские эпические традиции. М., 1974. С. 33 — 34, 40 — 46.

Проте відродження київських традицій у московській культурі XIV — XV ст., про яке багато писав і Д. С. Лихачов, було б неможливим, якби культура Київської Русі не залишалася естетичним взірцем для московських інтелігентів. Так само і «києвізацію» билин неможливо собі уявити без її взірця та основи — прадавнього епосу саме київського циклу. Проти теорії Ю. І. Смирнова свідчать і конкретні спостереження Ф. М. Селіванова, який на матеріалі північних варіантів билини про Солов’я Будимировича встановив поступове послаблення київської локалізації, починаючи з середини XIX ст. і закінчуючи 20 — 50-ми роками XX ст. (Селиванов Ф. М. Эволюция пространственно-временных характеристик... С. 177 — 178).

Бібліографія: БС. Т. 1. С. 639 — 641.

Іван Годинович. Згаданий за працею О. М. Веселовського «трактат» міститься не в «біографії Йосифа Саніна, XVI в.», а в так званому Волоколамському патерику, створеному Досіфеєм Топорковим приблизно в 1545 — 1546 рр. Це одна з розповідей учнів «отця Пафнутія». Текст цього твору: Московские Высшие женские курсы. Семинарий по древнерусской литературе. № 5. Волоколамский патерик. Сергиев Посад. Б. г. Випуск вийшов 1915 р. під редакцією керівника Семінарію М. М. Сперанського.

Б. О. Рибаков, аналізуючи зображення на срібній оковці одного з двох рогів, знайдених Д. Я. Самоквасовим під час розкопок 1872 — 1874 рр. так званої Чорної могили у Чернігові, розпізнав один з епізодів билини про Івана Годиновича: стріла, направлена Кощеєм в Івана, наздоганяє самого Кощея, що біжить; перед ним дівчина (бо з косою) «в поневі (фактично напівгола. — С. Р.), з луком і сагайдаком»; є тут і «віщий птах», але це не «чорний ворон», котрого знаходимо замість голубів у деяких варіантах, а безсумнівно, «орел». Ці паралелі з билиною знаходять своє місце в широко задуманій реконструкції «греко-слов’янського міфу землеробів nро Кощея — Аїда», де билина — лише один із пізніх його відбитків (Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. М., 1988. С. 316 — 349).

Зазначимо, що підкреслений давнім гравером дівочий статус героїні суперечить версії билини, де вона на момент появи Кощея (або «невірного царя») є дружиною Івана (як, до речі, й у всіх баладних версіях сюжету), до того ж на оковці рога вона й сама біжить, рятуючись від струли. Це нагадує деталь славнозвісної пісні про Байду:

Ой як стрілив — царя вцілив,

А царицю — в потилицю,

Його доньку — в голівоньку.

(Українські народні думи та історичні пісні. К., 1955. С. 16).

Надлюдські властивості Байди немов перекидають місток від цієї історичної пісні (сказати б, над етапом розвитку дум) відразу до епосу княжої Русі; не кажучи про те, що така розправа з жінкою та дочкою ворога вельми архаїчна. Чи не відбилася у зображенні на розі та в пісні деталь прадавньої билини, втраченої в північноросійській версії билинного епосу?

Бібліографія: БС. Т. 1. С. 585 — 587.

Іван Гостів син. Г. М. Астахова, погодившись із критикою Грушевським версії В. Ф. Міллєра про новгородське (XV — XVI ст.) походження цієї билини, прийшла до песимістичного висновку: «Питання про джерела, місце і час створення билини залишається, таким чином, невирішеним» (БС. Т. 1. С. 588). Б. О. Рибаков зазначає, що реалії билини не виходять за «хронологічні межі Київської Русі»: Рыбаков Б. А. Древняя Русь... С. 126, 130.

Ю. І. Смирнов і Б. М. Путілов повернулися до порівнянь билини з балканським епосом, започаткованих ще І. Махалем: Machal J. О bohatyrskem epose slovanskem. S. 183 — 185. Ю. І. Смирнов, оглянувши записи билини та використавши матеріал праці Є. К. Теодорова (Теодоров Е. К. Сыдност и произход на българските юнашки и хайдушки песни във връзка c отразените в тях състезания. София, 1963), доводить на прикладі цієї билини варіант своєї улюбленої тези: «Процес уніфікації російського епосу «під князя Володимира» не знищив цілком попередні жанрові обробки, не кажучи вже про наступні» (Смирнов Ю. И. Былина «Иван Гостиный сын» и ее южнославянские параллели // РФ. 1968. Т. II. С. 55 — 56). Б. М. Путилов, виходячи з того само фактично порівняльного матеріалу, висловлює цікаву гіпотезу, згідно з якою попередніми щодо цієї билини етапами розвитку «сюжетної теми про кінні змагання» були: «I. Пісні про міфологічного нареченого, котрий за допомогою чудового коня випереджає сонце і отримує в нагороду сонцеву сестру. 2. Пісні про юнака-нареченого, котрий добуває наречену під час гіперболічного кінного змагання»: Путилов Б. Н. Русский и южнославянский зпос: Сравнительно-типологическое исследование. М., 1971. С. 239 — 244.

Бібліографія: БС. Т. 1. С. 588 — 589.

Грушевський посилається на праці: Марков А. В. Из истории русского былевого зпоса. III. K былине о князе Глебе Володьевиче // ЭО, 1904. Кн. 62. № 3. С. 1 — 37; Халанский М. Южнославянские сказания о Кралевиче Марке в связи c произведениями русского былевого эпоса. Варшава, 1893 — 1896. [Вып.] І — IV; Котляревский А. Скандикавский корабль на Руси // Сб. ОРЯС. 1905. Т. 48. С. 555 — 569; Милюков П. Что такое море «Вирянское» и город «Леденец» // Юбилейный сборник в честь В. Ф. Миллера. М., 1910. С. 314 — 315; Гнатюк В. Колядки і щедрівки. Львів, 1914. Т. 1-2 [ЕЗ. Т. 35 — 36]; Novakovic St. Uber Legjan-grad// Archiv fur slavische Philologie, 1879: Bd. 3; Потебня A. A. Объяснения малорусских и сродных народных песен. Варшава, 1887. T. 2; Розанов С. П. Повесть об убиении Батыя // Изв. ОРЯС. 1916. Т. 21. Кн. 1. С. 109 — 142, Архангельский А. С. [Вс. Миллер. Очерки русской народной словесности] // Изв. ОРЯС. 1898. Кн. 3.

Сомадева — давньоіндійський письменник XI ст., автор «Катхасаритсагари» («Океана оповідей»).



Епос і легенда. Твори мішаного характеру.


Присвята цієї частини тому «пам’яті П. Куліша» є знаком ушанування його заслуг як фольклориста, одного з перших збирачів українських легенд.



Течія героїчно-епічна і релігійно-легендарна


«Теорія Бедьє» розцінювалася в Радянському Союзі як «реакційна та клерикальна» (Азадовский М. К. История русской фольклористики. М 1958. Т. 2. С. 286).

Розгорнуту тут програму вивчення українських духовних віршів у зіставленні з билинним епосом, що була запропонована Грушевським як певне продовження широких пошуків у цьому напрямі А. О. Веселовського, реалізовано не було. Атеїстична доктрина в СРСР наклала табу на дослідження християнських елементів у народному світогляді, У Росії дещо робилося, хоч би під виглядом вивчення «народних утопій»: Клибанов А. И. Народная социальная утопия в России. Период феодализма. М., 1977; Его же. Народная социальная утопия в России. XIX в. М., 1978. Нові записи духовних віршів, згромаджені в архівах Московського університету, Держлітмузею (Москва) та ін., розглянуті в змістовному огляді Ю. О. Новикова: Новиков Ю. А. К вопросу об эволюции духовных стихов // РФ. Т. 12. С. 208 — 220. В Україні ж видавалися «Посібники» та «Програми» для збирачів народної творчості, де наголошувалося на тому, що християнські жанри «зовсім відмерли», що їх збирати «не варто» і т. ін. Записи все ж таки є, зокрема у фольклорному архіві кафедри фольклористики Київського університету.

Згадуються й цитуються праці: Jagič V. Die christlich-mythologiscne Schicht in der russischen Volksepik // Archiv fur s!avische Philologie. Berlin, 1876. Bd. 1; Bédier J. Les légendes épiques: Recherches sur la formation des chanson de geste. Paris, 1908 — 1913. Vol. l — 4; Срезневский И. И. Поучение o пьянстве и пении тропарей при чашах: Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках. XI — XV // Сб. ОРЯС. 1875. Т. 12. С. 321 — 326; Сочинения Н. С. Тихонравова. СПб., 1898. Т. 1; Сперанский М. Н. Духовные стихи из Курской губернии // 90. 1901. Кн. 50. № 3. С. 1 — 66; Рыстенко А. В. Легенда о св. Георгии и драконе в византийской и славяно-русской литературах. Одесса, 1909; Жданов И. H. К литературной истории русской былевой поэзии // Жданов И. Н. Соч. СПб., 1904. Т. 1. С. 485 — 743; Соколов М. И. Материалы и заметки по старинной славянской литературе // Изв. ист.-филол. ин-та кн. Везбородко в Нежине. Нежин, 1889. Т. II. С. 3 — 211; Владимиров П. В. Великое зерцало: Из истории русской переводной литературы XVII века // ЧОИДР. 1883. Кн. 2. С. 1 — 82; Кн. 3. С. 83 — 105; Кн. 4. С. 1 — 78; Истрин В. Апокрифи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Ів. Франко. Львів, 1896. Т. 1 [рец.] // ЖМНП. 1898. Январь. С. 112-433; Костомаров Н. Историческое значение южнорусского песенного творчества // Костомаров Н. Собр. соч. СПб , 1906. Кн. 8. Т. 21; Франко їв. Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія // ЗНТШ. 1895. Т. 8. С. 1 — 28, І — XVI; 1896. Т. 10. С. 29 — 80; 1897. Т. 18. С. 81 — 134; 1897 Т. 20. С. 135-202; Його ж. Святий Климент у Корсуні. Причинки до історії староруської легенди // ЗНТШ. 1902. Т. 46. С. 1 — 44; Т. 48. С. 45 — 144; 1903. Т. 56. С. 145 — 180; 1904. Т. 59. С. 181 — 208; 1904. Т. 60. С. 209-256; 1905. Т. 56. С. 257-281; 1905. Т. 68. С. 281 — 310; Иванов П. В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии // Сб. ХИФО. Харьков, 1907. Т. 17. С. 185-216; Горленко В. П. Кобзари и лирники // КС. 1884. Т. VIII (январь); Т. X (декабрь).



Билинно-легендарні теми та їх українські відгомони


Святогор — Самсон. Розглянуті тут билинні сюжети рясніють казковими мотивами Серед них «Приречена дружина» (АТ № 934) і «Жінка в скриньці» (АТ № 895) Біблійну розповідь про Самсона й Далілу (Суддів, 16 4 21) дослідив як фольклорну «сагу», твір «художника-оповідача» Дж. Фрезер, зібравши великий порівняльний матеріал: Фрэзэр Дж. Дж. Фольклор в Ветхом Завете / Пер. c англ. 2-е изд., испр. М., 1989. С. 320 — 334.

«„Святі гори", де перебував Святогор», Б О Рибаков знаходить тепер у дохристиянському Чернігові, а самого билинного героя пов’язує зі «знатним богатирем», похованим у боярській могилі «Гульбище», що «на Болдиних горах, поряд із Святим гаєм і храмом Іллі, тобто на давньому язичницькому ритуальному місці, від чого могло з’явитися й епічне ім’я Святогора»: Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. С. 314.

Бібліографія: БС. Т. І. С. 603 — 605.

Соломон. Першоджерелом апокрифічних легенд про Соломона — і книжних, і фольклорних — є розповідь про цього царя XI ст. до н. е. Першої (за грецьким рахунком — Третьої) книги царів (1.12 — 11.41). Друковані й рукописні тексти (між ними й українські) повістей про Соломона див.: Адрианова-Перетц, Покровская... С. 107 — 113; Назаревский. Библиография... С. 144 — 147. Див. ще: Ярошенко-Титова Л. В. Повесть об увозе Соломоновой жены в русской рукописной традиции XVII — XVIII веков // ТОДРЛ. Л., 1974. Т. 29. С. 257 — 273; Татова Л. В. Неизданная редакция «Повести о рождении й похождениях царя Соломона» // ТОДРЛ. Л., 1979. Т. 33. С. 343 — 363.

Бібліографія записів і досліджень билини: БС. Т. І. С. 632 — 634.

Сорок каліків. Думку В. Ф. Міллера про північне й новгородське походження цієї стаоовини підтримала згодом Г. М. Астахова: БС. Т. 1. С. 654.

«Біблійна історія Йосипа Прекрасного — спокушання його Пентефрієвою жінкою і епізод з чашею» читається у книзі Буття (39. 6 — 20; 44. 1 — 13).

Бібліографія: БС. Т. 1. С. 634 — 637.

Святі змієборці. Після виходу в світ праці Грушевського головну увагу істориків культури та фольклористів привертали тексти, пов’язані з ім’ям св. Георгія (Юрія). О. Лооритц зібрав і дослідив записи духовного вірша про нього від російських старообрядців Естонії: Loorits O. Der heilige Georg in der russischen Volksuberlieferung Estlands. Berlin, 1955 (VeroffentHchuhgen der Abteilung fur slavische Sprachen und Literaturen des Osteneuropa-Instituts (Slavisches Seminar) an der Freien Universitat Berlin. Bd. 7) В. Я. Пропп зробив спробу застосувати методи фольклористики до вивчення ікон св. Георгія: Пропп В. Я. Змееборство Георгия в свете фольклора // Фольклор и этнография Русского Севера. Л., 1973. С. 190 — 208. В. В. Іванов і В. М. Топоров залучають матеріали українського фольклору про св. Георгія до реконструкції «головного» індоєвропейського міфу про двобій Громовержця та його міфічного противника (на слов’янському грунті — Велеса). Див., зокрема: Иванов В. В., Топоров В. Н. Инвариант и трансформация в мифологических и фольклорних текстах // Типологические исследования по фольклору. М., 1975. С. 60 — 67. Б. А. Успенський, автор ґрунтовного дослідження східнослов’янського культу св. Миколи Мірлікійського у контексті двовірства, робить серед інших і таке спостереження: якщо культ св. Миколи є характерним для Росії (особливо її Півночі), то в Україні «св. Георгій ставиться вище Миколи, тут можуть навіть вважати, що Микола — „породи московської", і він протиставляється „руському Юрку"»: Успенский Б. А. Филологические разыскания в области славянских древностей: Реликты язычества в восточнославянском культе Николая Мирликийского. М., 1982. С. 32.

Народно-християнське тлумачення образу св. Дмитра Солунського привертало увагу дослідників головним чином у зв’язку з духовним віршем про його перемогу над Мамаєм. Див.: Путилов Б. Н. Куликовская битва в фольклоре // ТОДРЛ. 1961. Т. 17. С. 112 — 115; Азбелев С. Н. Куликовская битва в славянском фольклоре // РФ. Т. 11. С. 82 — 83; Бегунов Ю. К. Греко-славянская традиция почитаний Димитрия Солуиского и русский духовный стих о нем // Byzantinoslavica, 1975. Т. 36. Fafc. 2. С. 149 — 172.

Бібліографія: Словарь XI — XIV... С. 144 — 146; 260 — 265; 272 — 273.

Богатир і смерть (Аніка-Воїн). Тепер знайдено текст німецького оригіналу (між 1484 і 1493 р.) «Двоєсловія живота і смерті». Див.: Raab НZu einigen niederdeuschen Quellen des altrussischen Schrifttums // Zeitschrift fur Slawistik. Berlin, 1958. Bd. 3. H. 2 4. S. 323 — 335.

Українські списки пам’ятки досліджував М. K. Гудзій. Розбивши відомі йому сім списків на п’ять редакцій, він надрукував два з них: Гудзий Н. К. «Прение живота и смерти» и новый украинский его список // Рус. филол. вести. 1910. № 3 и 4. С. 317 — 337; Перетц В. Н. Отчет об экскурсии Семинария русской филологии в Житомир 21 — 26 октября 1910 года. К., 1911 (Отд. оттиск из «Университетских известий). С. 65 — 70 (звіт M. K. Гудзія). Ще 10 списків додає Р. П. Дмитрієва, котра надрукувала й деякі виїмки в них у своєму дослідженні (Повести о споре жизни и смерти / Исслед. и подг. текстов Р. П. Дмитриевой. М.; Л., 1964. С. 68 — 70).

Бібліографія: Махновець. Давня... С. 832 — 836; Адрианова-Перетц, Покровская... С. 123 — 134; Назаревский. Библиография... С. 127 — 131; Словарь XIV — XVI... Ч. 2. С. 303 — 305.

Голубина книга. Думку Грушевського, що епізод з Климентової легенди, вплетений до змісту «Голубиної книги», «служить одним з найбільш проречистих свідоцтв її зв’язку з передтатарським Києвом», можна тепер підкріпити й новими аргументами. Так, спостереження М. Ф. Мур’янова показали процес знищення під впливом візантійської церковної цензури слідів культу Климента Римського в літургійній практиці російської церкви: Мурьянов М. Ф. Страницы гимнографии Киевской Руси // Традиции древнейшей славянской письменности й языковая культура восточных славян. М., 1991. С. 79 — 81. Автор цих рядків також звернув увагу на варіант «Голубиної книги», в якому з Климентової церкви


Из соборной, из богомольной

Выходила Царица Небесная.


Отже, йшлося про Десятинну церкву (в ПВЛ — «каменню церковь святыя Богородиця») ще як про «головну церкву Києва (Океан називався ще „Кіянь-море"»): Росовецкий С. К. Литературные и фольклорные отражения культа мощей св. Климента Римского в Херсонесе и Києве в связи c проблемой отношения к кирилло-мефодиевской традиции новонайденной службы их обретению // Православие и культура. К., 1993. № 1. С. 53. І ця деталь могла ввійти в структуру вірша лише в часи загальноруської слави київської реліквії — голови св. Климента та величної Десятинної церкви, де вона зберігалася.

Дотатарське ж походження заключної частини вірша — епізоду про боротьбу Правди і Кривди, що символізується в змаганні двох зайців, засвідчує зображення цих звірів — графіто (не пізніше XII ст.) у Софії Новгородській. (Див. малюнок у кн.: Медынцева А. А. Древнерусские надписи Новгородского Софийского собора. М., 1978. С. 22).

Тепер у «Голубиній книзі» знову шукають релікти прадавнього, ще індоєвропейського міфологічного спадку. (Див., наприклад: Топоров В. Н. «Голубиная книга» и «К плоти»: Состав мира и его распад // Этнолингвистика текста. Семиотика малых форм фольклора. І. М., 1988. С. 169 — 172.)

Грушевський посилається на праці: Жданов И. Н. Повесть о королевиче Валтасаре и былины о Самсоне — Святогоре // Жданов И. Н. Соч. Т. 1. С. 842 — 869; Галицько-руські народні легенди / Зібрав В. Гнаткж. Львів, 1902. Т. 1 — 2 (ЕЗ. Т. 12 — 13), Веселовский А. Н. Из истории литературного общения Востока и Запада. Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе и западные легенды о Морольфе и Мерлине СПб., 1872 (Перевидання: Пг., 1921), П И [Иванов П. В.] Из области малорусских народных легенд. Сказания о ветхозаветных лицах и событиях. VI // 90. 1893, № 3, С 85, 109, Етнографічні матеріали з Угорської Русі /

Зібрав В. Гнатюк. Т. і. Львів, 1897 (ЕЗ. Т. 3); Миллер Вс. K былинам о сорока каликах со каликою // ЖМНП. 1899. Август. С. 464 — 500; Мендельсон H. M. K былине о сорока каликах со каликою // ЭО. 1900. № 3. С. 124 — 129; Отчет имп. Публичной библиотеки за 1894 год. СПб., 1895; Child F. J. The English and Scottish Popular Ballads. New York, Boston, 1882 — 1898. Vol. l — 10. Народные южнорусские сказки / Издал И. Рудченко. K., 1869. Вып. 1; 1870. Вып. 2; Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника // ЗНТШ. 1897. T. 16. С. 18 — 20; Сумцов H. Ф. Этнографические заметки. VII // ЭО. 1889. Кн. 3. № 3; Новгородские и псковские летописи. ПСРЛ. СПб., 1848. Т. 4; Красносельцев Н. Ф. K вопросу о греческих источниках «Беседы трех святителей». Одесса, 1890 (оттиск из Зап. Новорос. ун-та. Т. 55); Жданов И. Н. Беседа трех святителей и Joka Monachorum// ЖМНП. 1892. Январь. С. 157 — 194 (або: Соч. Т. 1. С. 763 — 808); Сухомлинов M. O преданиях в древней русской летописи // Основа 1861. Червень. С. 51 — 71 (або: Сб. ОРЯС. 1908. Т. 85. С. 248 — 272).

Вінценцій з Бове — латиномовний письменник XIII ст. «Верцадло історії» є однією з трьох частин величезної зібраної ним середньовічної енциклопедії.



Михайлик — оборонець Києва і билинні паралелі сеї теми


Комплекс розглянутих тут творів M. M. Плісецький пов’язує з народнопоетичним осмисленням подій 1018 р., а саме «захопленням Києва польським королем Болеславом І Хоробрим, Святополком і печенігами та наступною їхньою поразкою, викликаною народною боротьбою»: Плисецкий M. M. Взаимосвязи... С. 84 — 151.

У билинному Єрмаку С. М. Азбєлєв пропонує тепер бачити не отамана XVI ст., а відомого насамперед з рязанських історичних переказів «Єрмачка» — героя битви з татарами на річці Вожі 1378 року, що й загинув там: Азбелев С. Н. Историзм былин и специфика фольклора. Л., 1982. С. 139 — 140.

Перелік варіантів билини про Михайла Даниловича: Азбелев. Указатель... С. 290.

Батий і Василь П’яниця. Серед пізніших інтерпретацій історичної основи цієї билини відзначимо гіпотезу Б. О. Рибакова, згідно з якою вона відбиває події київського повстання 1068 р., а прототипом Василя Гнатовича (П’яниці) був князь Всеслав Полоцький: Рыбаков Б. А. Исторический взгляд на русские былины // История СССР. 1961. № 5. С. 155; Его же. Русские летописцы и автор Слова о полку Игореве. М., 1972. С. 449 — 450.

Бібліографія: БС. Т. 1. С. 560 — 563; Азбелев. Указатель... С. 290 — 291.

Ілля і Калин цар. Оскільки головний епізод билини — вбивство богатирем ворожого царя — не знаходить аналогій в Історії Русі, дослідники шукають відповідні факти в історії інших народів. О. Янсен висунув гіпотезу про втілення тут поголосу про вбивство в 1299 р. темника Ногая воїном хана Тохти: Jatisen О. Собака Калин цар // Slavia. Praha, 1939. Ročn. 17 Seś. 1 — 2. S. 82 — 98. С. М. Азбелев, не прийнявши цю версію, сам намагається довести, що в епізоді відбилося відоме руським співцям із чуток убивство сербом Милошем Обіличем султана Мурада І в день Косовської битви; до билини про Іллю й Калина царя цей мотив, на думку дослідника, перейшов з билини «Камське побоїще», обидві ж згадані билини є відгуками Куликовської битви. Див.: Азбелев С. Н. Историзм былин и специфика фольклора. С. 174 — 203. Проте, як на нашу думку, саме питання про необхідність такого ближчого історичного факту для пояснення епізоду билини є дискусійним.

Бібліографія: БС. T. l С. 595 — 601; Азбелев. Указатель... С. 284 — 285.

Сурога — Суровець. Бібліографія варіантів: Азбелев. Указатель... С. 291.

Сухман. Згодом В. І. Малишев знайшов давню російську повість у списку кінця XVII ст., що є обробкою :цієї билини: Малышев В. И. Повесть о Сухане. Из истории русской повести XVII века. М.; Л., 1956. Поряд з новими рисами московського дворянського побуту повість зберегла цікаві рудименти київської давнини: дія відбувається «во граде Кие※ та «при великом князе Манамахе Владимеровиче», Сухан їде «ко быстру Непру Слаутичю», князь «у СофЂи велЂл молебны пЂть», а тіло Суханове мати віднесла «в пещеру каменну».

Б. О. Рибаков відносить створення билини до середини XII ст., а в Сухані бачить тюркського богатиря на руській службі (Суу-хана): Рыбаков Б. А. Древняя Русь... С. 153 — 154.

Дем’ян Куденевич. Див. примітки до тому II (с. 269 — 270).

«Камське» побоїще і кінець богатирів. Полеміка про автентичність запису Л. Мея відновилася у 50-х роках. H. K. Митропольська доводила, що текст Л. Мея є стилізацією духовного вірша, а П. Д. Ухов і В. М. Сидєльніков виступили на захист збирача. Див.: Астахова. Былины... С. 125 — 126. Оскільки елементи стилізації в тексті не викликають сумніву, слід обережніше використовувати лише сюжетну схему запису.

Варіанти: Азбелев. Указатель... С. 284.

З посилань цього підрозділу потребують уточнення: Добровольський Л. Михайло і Золоті ворота (старі й нові записи, література до цього питання). К., 1913; Суишцький Т. До історії поетичних оповідань про Михайлика й Золоті ворота та про Батия // Зап. іст.-філол. від. ВУАН. 1919. Т. Г; 1923. Т. 2 — 3; Ревякин П. Сближения и следы // Основа. 1862. № 1. С. 21 — 23; Трусевич И. Народные легенды про Киев и его . окрестности // Киевлянин. 1866. № 5; Новицкий И. Kwiaty i owoce / Wydal Ignacy Trusiewicz [рец.) // Киевлянин. 1871. № 77; Потанин Г. Н. Саур Ванидович // ЭО. 1895. № 4. С. 68 — 70; Дикарев М. Заметки по истории народной ботаники // ЭО. 1899. № 1 — 2. С. 34; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной имп. Русским географическим обществом, Юго-Западный отдел. Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским. СПб., 1871. Т. 1; Соловьев С. М История России с древнейших времен. 2-е изд. СПб. Б. г. Кн 3; Карский Е Ф О языке так называемых Литовских летописей. Варшава, 1894, Новое и полное собрание российских песен, содержащее в себе песни любовные, пастушеския, шутливыя, простонародныя. М., 1780-1781, Ч. l-6, Марков А. В. Беломорская былина о походе новгородцев на Югру в XIV веке // Юбилейный сборник в честь В Ф Миллера. М 1900. С. 150 — 162; Его же. Обзор трудов В. Ф. Миллера по народной словесности // Изв. ОРЯС. 1914. Т. 19. Кн 2, 1915. Т. 20 Кн. 1.



Полудневий підклад билинної традиції


У цьому підрозділі сконцентровано й хронологічно систематизовано головні спостереження й гіпотези дослідника щодо давньоукраїнського («південного») субстрату відомої нині билинної традиції Це певні підсумки реконструкції епосу Київської Русі, що виконана була з урахуванням досвіду билинознавства початку XX ст на високому як на той час рівні

Образ Вольги Волхва продовжує привертати пильну увагу дослідників Р. Якобсон разом і І Шефтелем розвиває висловлену, як бачимо, І Грушевським думку про відгомін у билині «Волх Всеславич» «усного епосу» про Всеслава Полоцького, що відбився також у «Слові о полку Ігоревім» та ПВЛ (див. примітки до т. II, с. 252 — 253). Якщо у згаданій статті Р. Якобсон уважав, що в основі цього «епосу» — «прадавній руський міф» про князя-вовка, що відбиває культ цього хижака, то згодом він інтерпретував цей міф як спільний слов’янський, що стає вже базою «епічного сюжету зі спільного слов’янського усного надбання («on Common Slavic lore»): Jakobson R., Ružičic Q. The Serbian Zwaj Ognie ni Vuk and the Russian Vseslav epos // Annuaire de 1’Institut de Philologie et d’Histoire Orientales et Slaves. Bruxelles, 1950. P. 343.

Спробу соціологічного обгрунтування ототожнення билинного князя Володимира з Володимиром І Святим див.: Плисецкий M. M. Историзм русских былин. М., 1962. С. 197 — 199.

Новаторська ідея Грушевського про необхідність пошуків у билинному епосі «українських наверствувань XV — XVI вв.» одразу ж знаходить реалізацію в не менш сміливій спробі знайти й риси Володимира Ольгердовича (XIV ст.) у збірному образі епічного Володимира. Ідея ця передбачає такий рівень взаємодії староукраїнської та давньої російської билинних традицій, котрий забезпечив би перехід місцевих київських нашарувань кінця XIV — XV ст. від першої до другої, перехід, котрий долав би кордони державний, етнічний та мовний.

Грушевський посилається, зокрема, на праці: Темні місця в «Сло†о плъку Игоре※ / Пояснив Ом. Партицький. Львів, 1883. Ч. 1 (Передрук з «Зорі»); Буслаев Ф. Исторические очерки русской народной словесности и искусства. СПб., 1861. Т. 2. Древнерусская народная литература и искусство; Попов А. Изборник славянских и русских сочинений и статей, внесенных в хронографы русской редакции. М., 1869; Rozniecki St. Varaegiski Minder in den russiske Heltedigting. Kopenhagen, 1914; Квашнин-Самарин H. Д. Русские былины в историко-географическом отношении // Беседа. 1871. Т. IV — V; Миллер Вс. Экскурсы в область русскогб народного эпоса. М., 1892; ПСРЛ. СПб., 1914. Т. 22. Ч. 1 (Хронограф редакции 1512 г.); ПСРЛ. СПб., 1906. Т. 13. 2-я пол. (Царственная книга).



Відгомони старого епосу в билинній традиції


Від, сказати б, стратегії реконструкції київського «старого епосу» Грушевський переходить до питань тактики її. З одного боку, він дає методичні поради майбутнім дослідникам, а з другого — пропонує вибірку «найбільш традиційних і постійних поетичних образів» існуючої билинної традиції, що можуть їм придатися на шляху до зазначеної мети.

Нині подальші дослідження у цьому напрямі неможливі без врахування і критичного використання досвіду, накопиченого світовим епосознавством. Див., зокрема: Bowra C. M. Heroic Poetry. London, 1952; Vries J. de. Heroic Song and Heroic Legend. London, 1963; Lord A. The Singer of Taks. New York, 1968; Heroic epic and saga: An introduction to the world’s great folk epics / Ed. by Oinas F. T. Bloomington; London, 1978.

Як певне продовження розпочатої тут Грушевським каталогізації билинних (за термінологією А. Б. Лорда) «епічних тем» та «епічних формул» можна розглядати праці: Ухов П. Д. Атрибуции русских былин. М., 1970; Астафьева Л. А. Указатель мотивов, сюжетных ситуаций й повествовательных звеньев богатырских былин // Фольклор: Проблеми историзма. С. 200 — 229. Див. також: Селиванов Ф. М. Художественные сравнения русского песенного эпоса: Систематический указатель. М., 1990.


Йосафатова-долина — місце поховань єрусалимських бідняків, котре, згідно з пророцтвом Іоїля (Іоїль, 4. 1 — 3), мало стати місцем, де відбудеться Страшний Суд над «всіма народами».

Грушевський посилається на розвідку: Миллер В Новые записи былин в Якутской области // Изв. ОРЯС. 1900. Т. 5. Кн. 1. С. 69 — 74.

В. М. Жирмунський розглядав цю билину крізь призму своєї теорії походження епосу. Розвиваючи ідеї В. Вундта й Ф. Панцера, він вважав, що однією з праформ героїчного епосу була так звана «богатирська казка», жанр, котрий знаходив-у фольклорі алтайців, шорців, хакасів, тувинців та інших народів Сибіру та Середньої Азії. Тож і нагромадження в цій билині «давніх казкових мотивів» дало дослідникові привід побачити в ній, «найдавнішій з усіх руських билин», навіть «у цілому героїзовану богатирську казку»: Жирмунский В. М. Эпическое творчество славянских народов и проблемы сравнительного изучения эпоса // Жирмунский В. М. Сравнительное литературоведение. Восток и Запад. Л., 1979. С. 234. Заново переглянувши весь південнослов’янський порівняльний матеріал, Б. М. Путилов прийшов до висновку про «недостатню обгрунтованість» гіпотези Р. Якобсона. На його думку, джерела дають підстави казати лише про те, що «в зображення окремих юнаків зрідка вплітаються більш-менш стабільні архаїчні риси», котрі «як система збереглися вповні лише в образі билинного Волха, богатиря-перевертня, змієвича, великого мисливця»: Путилов Б. Н. Русский и южнославянский героический эпос. С. 75, 78.

Нові дослідження «мотивів величальних (колядкових)» як відгомонів походів на Царгород і на Схід: Гацак В. М. Эпос и героические коляды // Специфика фольклорных жанров. М., 1973. С. 7 — 51 (про «східнороманські» (румуно-молдавські та українські колядки на тему звільнення з полону); Азбєлев С. Н. Историзм былин и специфика фольклора. С. 227 — 247 (Глава VI. «Героический эпос й обряд», де розглянуто колядки українські, білоруські та болгарські).

Іншу редакцію історико-фантастичної повісті XVII ст. «про начало Руської землі» див.: ПСРЛ. Холмогорская летопись. Двинской летописец. Л., 1977. Т. 33. С. 139 — 145.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.