[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 82-94.]

Попередня     Головна     Наступна

Боротьба з злим елементом. Змієборство. Як я вже зазначив, війною Сатанаїла з Богом, описаною вище, не вичерпується тема боротьби Доброго і Злого, дуже популярна у нас і трактована з великим замилуванням, за поміччю мотивів біблійно-іудаїстичних, християнсько-апокрифічних і дуалістичних, комбінованих з елементами свійської космогонії від віків і донині. Не маючи претензії вичерпувати всіх варіантів сеї теми, ані зводити їх в систему, котра якщо й була коли-небудь, то в кожнім разі дуже утерпіла в сім неустаннім відтворюванні, я зазначу лише деякі характеристичні варіанти.

Бог, погромивши Сатанаїла, посилає арх. Михаїла чи котрогось святого відібрати від нього його ризу, «силу» або його «корону», котру він дістав в часах своєї світлості як знак і прикмету своєї власті. Про сю «ризу» його, що, видно, мала своє значення в богомильській легенді, згадує Зігабен, а «Книга св. Іоана» оповідає, як Сатанаїл, творячи свою вселенну, «взяв корону ангела, що був на водах, і з половини її зробив світло місячне, а з другої світло сонячне, і з каміння її зробив звізди». Грецька апокрифічна повість, знайдена в однім пізнім париж. збірнику, говорить, що Сатанаїл, спадаючи з неба, забрав з собою «знак вищого звання» ¹. Цікава переробка легенди про відібрання від нього корони одмічена в сербськім фольклорі, в пісні, про Івана і царя Дукліяна. В іранських легендах про Джемшіда виступає «свята сила». Коли він согрішив, нею заволодів демон Їма і тричі поринав в море, щоб її сховати, але Наоша догонив і відібрав її від неї ².

¹ В згад. статейці Мочульського.

² Витяги у Веселовського, с. 35 — 6, с. 79 — 84, Драгоманова, с. 347.

Відбирання від Злого різних цінних річей, утікання з ними і погоня (що й тут кінчиться часом тим, що Злий уриває собі тільки щось з ноги утікача) — мотив доволі популярний в арійських (індоіранських легендах) ¹. Тепер наведемо свійські.

Чернігівський варіант (з Новгород Сіверського повіту). Раз якось диявол украв у Господа Бога небесну силу і збудував собі кришталеве небо (небесна сила помогла йому будувати) та став жити на небі. Ото й каже Господь Бог архангелові Михаїлові: «Як би то нам відібрати у нечистого духа небесну силу». А Михаїл і відповідає: «Піду я спробую вкрасти її!» Господь Бог дав дозвіл Михаїлу, і він пішов. Приходить до диявола та й каже: «Чи знаєш ти ширину світу і глибину моря?» Ширину світу знав диявол, і висоту його знав, але на сей раз і забув: уже так йому Господь Бог зробив на той час. Ото й поліз диявол у море міряти глибину його. Міряє диявол море, а того й не знає, що Господь Бог уже заморозив воду. Хотів диявол виринути, дивиться — лід не пускає. Довго він мучився, поки розбив лід, виліз з моря, а Михаїл уже високо, так що ледве його видно. Пустився диявол доганяти. Михаїл уже зовсім близько до неба, а диявол ось-ось догонить його. Тоді Господь Бог і каже Михаїлові: «Бий його небесною силою!» Михаїл ударив, і диявол розсипався на дрібні бризки: сорок діб ішов дощ» ².

Варіант, записаний в Києві від селянина, який багато мандрував від Бесарабії до Кубані, оповідає се з деякими інтересними відмінами. Бог жив «на першім небі» з двома прислужниками «Мишкою і Гришкою», котрі потім стали аргангелами Михаїлом і Гавриїлом. Сатанаїл у всім перешкоджав Богові, і тому Бог задумав відібрати у нього його «ризу, у котрій вся сила сиділа». Він заспорив з Сатанаїлом, що той не дістане дна морського. Сатанаїл пірнув, а Бог післав Мишку заморозити воду, Гришка ж тим часом забрав Сатанаїлову ризу, котру він лишив на березі. (Далі та сама історія, що й вище, з тим додатком, що в тій ризі Ісус Христос потім мучився на хресті ³.)

¹ У Денгардта, I, с. 140 — 1.

² Етногр. Зб., т. XIII, с. 523.

³ Кіевская Старина, 1887, V, с. 196.

Наведу ще варіант закарпатський, марамароський, головне, задля його початку: «Луціфер світоносний сильний був над усі ангели, а мав він шість крил, був шестикрилий. І каже Богу небесному, що годен бути вищий від Бога і піднесе свій престол вище од божого. І каже святий Михаїл: «Луціфер світлоносний вище свій престіл підніс від вашого!» І каже сам Господь Бог: «Іди, Михаїле святий, та побіди його». — «Я, Господи, не годен, бо він сильний від мене». — «Іди, Михаїле, й іми його престол лише за одну лабу». І прийшов Михаїл, і дав Господь йому свої сили безплотні, і упав із престолом Луціфер коло моря і, побіджений, став чорний, як другі чорти пекельні. І каже святий Михаїл: «Господи, які ризи красні поніс». І каже сам Господь Бог: «Іди, Михаїле, за тими ризами і винесеш їх назад» (із землі, як упав на землю Луціфер). І приходить Михаїл на землю, і стає коло Луціфера світлоносного, і каже Луціфер: «Що я такий побіджений став, Михаїле? Та й ми собі такі пойташі були!» І каже святий Михаїл: «Іди, Луціфере, у Чорне море і там ся умиєш і не будеш побіджений, такий чорний». І хоче Луціфер скочи|и в море в золотих, красних ризах. Михаїл святий каже: «Зверж ризи, бо побідиш (замажеш)». Він зверг, а Михаїл святий вхопив і поніс на небеса горі. (Далі, як в попередніх. Етн. Зб., III, с. 3.)

Подільська космогонія, записана Беньковським (Ж), предметом сих заходів називає корону Сатанаїла. «Сатанаїл, як проклятий і скинутий на землю, зачав ходити з своїми слугами по землі і добрим людям зло чинити, а Бог на небі на місце Сатанаїла поробив собі других дуже багацько гарненьких хлопчиків і назвав їх ангелами. З сих ангелів він найлучче любив одного і дав йому ім’я «Миха». І цьому Михові велів слідити за Сатанаїлом і як можна стараться не давати йому робить людям зло. От і зачав Миха слідити за Сатанаїлом. Слідив він, слідив, але це йому мало вдавалось, бо Сатанаїл мав 6 крил, Миха тільки два, і через те Сатанаїл утікав. Тоді Миха пожалувався Богові, що він з Сатанаїлом не може нічого зробити, бо Сатанаїл, мавши 6 крил, тоді як у нього, Михи, тільки два» швидше від нього літає, і через те він не може за ним слідити. А также Миха зачав просити Бога, щоб Бог відібрав від Сатанаїла подаровану йому корону і дав йому. Бог Михові на це і каже: «Йди бо лишень ти на землю, найди Сатанаїла, подружися з ним і поклич його в глибоке море купатися, і як будете купатися, заложися, хто довше буде сидіти під водою. І як за третім разом Сатанаїл пірне, ти йди скоро на берег, бери Сатанаїлову корону і тікай на небо, а я тим часом заморожу море, то за ним Сатанаїл з-під леду вирветься, то ти з короною втічеш. Миха так і зробив, як йому Бог велів.

Сатанаїл сидів під водою доки міг, але вже дальше невмоготу. Він догори — ага щось не так, лід не пускає вийти! Він тоді знов спустився на дно, як уперся ногами, як підскочив і вдарив в лід головою, то лід на тім місті, де він вдарив в нього головою, тріщить, потріскав, та не ломиться. Він втретє як вдарив, то аж наверх з-під леду вискочив, дивиться — Миха вже на середині дороги між небом і землею, втікає з його короною. Сатанаїл за ним, давай доганяти, і як у нього було 6 крил, а в Миха всього 2, то він швидче летів, ніж Миха, і став його доганяти. От Сатанаїл вже недалеко-недалеко, от-от дожене Миху, але тут якраз показавсь на небі Бог і кинув Михові огняну шаблюку, сказавши: «На, боронися!» Миха хап за шаблюку, а Сатанаїл вже коло нього, хоче видерти корону. Тоді Миха махнув шаблюкою і зразу відрубав у Сатанаїла з одного боку три крила, а сам дальше втікати. А Сатанаїл як підстреляний, з одрубаними крилами так каменем і полетів наниз та й упав на землю.

Тоді Бог від імені Сатанаїлового відірвав слово «їл» і вчіпив то слово до імені ангела свого Миха, через те Сатанаїла стали звати прямо Сатана, а Миха — Михаїл».

Легенда про зміну імені була популярна у богомилів. Зігабен згадує оповідання царгородських богомилів про те, як Христос, посадивши Сатану в Тартарі на тяжкий ланцюг, відібрав йому ангельське ім’я, що кінчалось на «їл», і так з Сатанаїла він став просто Сатаною. Пізніша редакція сього апокрифа, знайдена в рукописах Соловецької бібліотеки, оповідає сей епізод в зв’язку з першим упадком Сатани і закінчує його передачею нароста «їл» ангелам і архангелам, спеціально Михаїлові, що перед тим звався просто Міхе ¹.

¹ Див. у Соколова. Матеріалы, с. 138.

Епізод сей таким чином мандрує через усю серію оповідань, зв’язаних з боротьбою Сатанаїла з Богом від першого повстання і до побіди Христа над Сатаною, як і нації мотиви. Але перше ніж перейти до сих дальших її етапів,., Я ще хочу навести кілька цікавих відмін сього відбирання; скарбів у Злого.

У варіанті з Гуцульщини, записаному Онищуком, поручення дістає і виконує святий Петро: Сатанаїл краде ризи у Бога, коли той відігнав його від себе; Бог наказує йому ввійти в приязнь в Сатанаїлом: наговорити Йому, що Бог його теж відігнав, а потім «відокрасти» ризи. Петро так Зробив і став товаришити з Сатанаїлом. Той закликав його іти разом на Море, щоб знайти в нім такий камінь, «що дістанемо ся до неба», і зібравсь поринати за ним, тільки наперед казав Петрові забожитись, що не вкраде його риз. Петро три рази забожився, а коли Сатанаїл пірнув, заморозив воду своїм духом, узяв ризи й утік (с. 67).

У варіанті Херсонськім у Сатанаїла відбирають грім. «Давно, давно, ще як тільки земля заснувалась, Бог дружив з чортом. Чорт мав у своїх руках Грім, а Бог небо. Чорт з своїм громом багацько шкоди робив усім, от Бог і задумав одняти у нього грім. Для цього зійшов на землю і ходе. А у чорта землі не було, він по воді плавав у піні. От чорт і каже Богові: «Научи мене посіять собі землі так, як ти собі посіяв». Бог каже: «Добре, лізь у море, достань з дна у жменю землі, і як будеш випливать, то держи кріпко, а то вода вимиє; ту землю, що останеться хоть за нігтями, посій по воді, то буде у тебе земля. Бог це сказав і пішов на небо; чорт положив свій грім коло берега на каміні, а сам пірнув у воду. Тоді Бог каже архангелу Гавриїлу: «Біжи, візьми у чорта грім, бо лежить на нашій землі»... Архангел полетів і засів за каменем. Чорт, як перший раз пірнув, то не дійшов до дна, а вернувся подивитися, чи не взяв хто його грому». Слідує звісна історія, як архангел бере і тікає з чортовим добром. Чорт от-от нажене, уже за ногу кватає і вирвав кусочок мняса: од того тепер у людей на нозі з одного боку виїмки. Бог каже архангелові: «Візьми та його громом його і стріляй. Ангел як повернувсь, як стрільнув, так крила й осмалив чортові (через се чорти тепер слабо літають). Чорт упав на землю, а ангел полетів на небо і вручив грім пророку Іллі ¹.

В Буковинськім варіанті се виконує Ілля. Як Бог творив світ, він сотворив блискавицю і грім і віддав їх чортові. Але той зле вживав їх, і Бог послав такий мороз, що вода замерзла на 24 сяжні; чорт спав під тим ледом, а Бог намовив святого Іллю вкрасти йому блискавку і грім. Ілля се зробив і став з добичею підійматися на небо. Але чорт збудивсь, прогриз лід, вхопив святого Іллю за ноги і став стягати. Борюкаючись, чорт дуже натомивсь, і де він при тім ногами сильно тупав, там стали долини. Але Ілля таки переміг і таки приніс блискавицю і грім на небо ².

¹ Херсонщина, збірник Ястребова; варто мати на увазі, що на сій території була сербська колонізація XVIII в.

² Urguell, I, 16 — у Денгардта, I, с.139.

Сліди популярної в світовім фольклорі теми про викрадення огню заховалися найбільше в експлікативних оповіданнях про те, звідки взявсь огонь у кремені. При тім плутаються мотиви святого, небесного походження огню, що відбиваються в різних обрядах і оповіданнях, і божих мудрувань, котрими огонь вимудровується від його ви«ахідника-чорта.

«Чорт розклав огонь та й стереже його — се він видумав огонь. От Бог і послав архангела Гавриїла і дав йому желізну палку. Прийшов архангел Гавриїл і почав з чортом балакать, а сам кінець желізної палки засунув а огонь; як той кінець добре нагрівся, Гавриїл давай утікать, чорт за ним — от-от дожене. А Бог і каже; «Кидай палку!» Архангел і кинув, іскри і полетіли: палка ударилась об камінь. От з того часу люди і знають, як , добувать огонь» ¹.

Текст, опублікований свого часу пок. Ф. К. Вовком, не зважаючи на свою очевидну «облітературеність», цікавий тим, що чорт тут відбирає огонь у людей, а Бог посилає Петра вкрасти у нього трохи того огню для людей.

«Чекайте, — думає чорт, — коли я вам огонь заберу, будете мені кланятись!» Наклав всякого палива, запалив та й став навколо огню ходить та пильнувати й тих, що хотіли хоч би люльку закурити. Люде ляментували й ломили руки та благали Бога, щоб тому нещастю кінець зробив. Тоді Бог покликав Петра й сказав йому: «Петре мій любий, чи не можеш ти вкрасти хоч трошки огню від чорта?» і т. д. ²

¹ Чубинський I, с. 45 — 6, пор. Етн. Зб. XII, с. 73.

² Revue des traditions populaires X, c. 6.

Переходимо тепер до другого, широко розгалуженого циклу оповідань про те, як Бог закував Сатану, що задумував його взяти в лапку. Подібно як й інші мотиви сеї боротьби, ся серія оповідань також часом переноситься в історію Христового сходження в Ад і визволення відти праотців, але так само часто зв’язується з боротьбою і повстанням Сатанаїла на початку світу і тут комбінується з різними божими «мудруваннями»:

З того часу, як Бог повимудровував від нього всякі його винаходи, розлютився Триюда дуже на Бога та зі злості хотів позбавити Бога. Він вигадав млин, але такий, що треба було ногою кидати валок, аби зерно йшло з коритця у камінь та мололося на муку. Коло того валка зробив він капкан, бо хотів, аби Бог, як прийде кивати ногою валок, упав у той капкан, а Триюда його заланцював. Але Бог мудрий! Каже до нього: «Іди ти перший, а я потому прийду, як буду видіти, як ти то робиш». Лише зачав Триюда ногою кивати, але так, що не докивався (не торкавсь) капкана, кинув Бог камінцем, вцілив у капкан, зрушив його, а капкан імив Триюду. Капкан був зроблений з заліза, воно було спершу таке м’ягке, як гріте, як дріть відпущена. Але Бог зараз подув на нього — і воно застило, та й з того часу і тепер воно таке є. Відтоді прикований Арідник лиш десь, колись уриваеся. Він почав торгатися, а земля була тонка та й з того завалилася. Арідник потяг млин на тридев’яту землю, у пекло. Земля стоїть на морі, а в тім морі є друга земля, відтак знову море, а потім знов земля: се вже земля Арідникова, пекло, туди він потяг млин (Б).

Не міг Сатана вийти з Богом на лад. Наконець пішов до коваля, казав, аби поробили ланцюхи з усякими защіпками, і приніс до Бога і казав: «Уберися в той ланцюх, будемо пробувати, хто буде сильніший: хто його урве, я чи ти». — «Уберися сам, Сатано, бо я не знаю як, а як я буду видіти, як на тобі стоїть, то я ся уберу». А як ся Сатана убрав, казав Бог: «Стій, Сатано, упнений, доки світа і сонця» (Е).

Сатана-Ирод робив на Бога такі ланці, що аби його замкнув. А ті ланці він робив сім років, і такі то ланці, що як за одну гачку потягнеш, всі замкнуть. І так він ті ланці уробив та й усередині ланців крісло залізне зробив. А він гадав, що Бога здурить, та й Бог сяде в то крісло, аби він замкнув Бога. Та й каже до Бога: «Ей, побратимку, ходи-но сюди!» А Бог прийшов. Але Бог знає всі його гадки. А він тоді каже до Бога: «А ну сядьте ви у се крісло, чи добре у ній сидіти?» А Бог каже: «А ну сядь ти, най я вижу, як тобі буде панувати». А Сатана гадав, що Бог не знає, як його замкнути, та й сів. А Бог не кивав нічого за ланці, лиш сказав: «Замкніться ланці!» А ланці нараз замкнули. А Сатана-Ирод заплакав, так як він забутів, та каже: «Як бих я урвав, то я би штрикнув (скочив) на землю, то землю провалив би до самого моря; а як би штрикнув на небо, то бих небо провалив!» А Бог каже: «А видиш, ти хотів мене замкнути, а то тебе я замкнув!» Тим стало пекло невгасиме. А він тоді каже: «Господи, коли ти мене відси пустиш?» А Бог каже: «При кінці світа, Ироде, Сатано проклята!» (Гуц., II).

По тім, як Михаїл відібрав у нього ризи, чорт каже Богові: «Ходім, побрати (ме) ід моїй хаті!» А Бог каже: «Ідім, розпобрати(ме)!» Прийшли вони ід тій хаті, а чорт: «А ну, іди, побрати(ме), у хату». А Бог каже: «Іди ти, розпобрати(ме)!» А чорт увійшов у хату, Бог поблагословив, а то двері лиш заперлися. Тоді чорт як потрясе ся і заревів — то стали гори і долини! І чорт каже: «Коли я, Господи, відси вийду?» А Бог каже: «Коли діти не будуть по боханці ходити і як смерека не буде зеленіти, тоді ти вийдеш відси!» А відтак Бог скинув ангелів до пекла, котрі звуться дияволами (Етн. Зб. XII, с. 4.)

Сатана силкується всякими способами увільнитися з тих кайданів, але сила божа уневажнює сі його зусилля.

Осиновець, прикований на кінці світа до двох стовпів, він їх гризе, і як перегризе, то буде кінець світу. Вони такі грубі, що відколи світ настав, то він їх гризе, а тільки половину перегриз (Етн. Мат. XI, с. 70).

Сатана поставив двох чортів, аби перерізали ланцюх пилою та його випустили. Як місяць старий (скінчиться), то вони вже настільки переріжуть, що тільки трохи тримається. А як настане місяць новий, то й ланцюх новий — так не можуть його перерізати ніколи. Ріжуть його цілий рік і так переріжуть за цілий рік, що мало тримається, а як настане новий рік — ланцюх ще грубший, ніж був (сі паралельні варіанти часом сполучаються разом) ¹.

Звичайно говорять, що перегризені чи наднищені ланцюги відновлюються на Великдень або на Різдво:

На святий вечір (різдвяний) обвивають ланцюхом навколо двох коників столу, де сідають їсти вечерю. Бо змій прикований на ланцюху і гризе, і вже б урвався, але як на Святий вечір перед вечерею ґазда принесе ланцюх до хати і обвів’є довколо столиня, то і ланцюх на лихім зцілиться, стане як новий, і змій знову мусить гризти до нового святого вечера ².

¹ Етн. Зб. XII, с. 14.

² Етн. мат. III, с. 55 (Бойківщина); пор. в т. I, с. 151.

Як Люципер сів (при приході Христа до пекла), то сам злапався в ланцюги; від того часу щороку пилують злі духи, щоб його увільнити. Але на сам Великдень, на резурекції заливає ся то, що злі духи випилували. А як вони перепилують ті ланцюги, тоді має ся породити жидівський Месія.

Він (Сатана) гризе (ланцюги) та мислить, що ся відгризе та й все гризе, гризе цілий рік. Вже таке як міхова нитка, внеть би вже перегриз, але ксьондз (священик) заспіває на воскресеннє: «Христос Воскресе», а він стане слухати, тільки ся забуде, а воно таке саме, як було відразу, коли зачинав гризти. І тому так ксьондз рано встає йти на воскресеннє — бо би змій перегриз то, та й би ся переломило, як би так завчасу не йшов до церкви ¹.

Ковалі повинні поклепувати молотом від часу до часу по голім ковалі, бо тим способом зміцняеться ланцюг, котрим скований Сатанаїл:

«Коваль мусить поковтувати дурно в ковало, бо то на ланцюг для того в аду. Що робить, а все хоч два-три рази ковтне дурно в голе ковало, ніби що моцуе того на ланцюгу» ².

Навпаки є такі рухи, котрі ослаблюють ланцюг на Сатанаїлі або взагалі служать йому на користь, отже, «христьянин» повинен того вистерігатись. Напр., сидячи, не годиться махати ногами, «бо попускає лапу на нім». Не можна потягати пальців, щоб тріскали, — «то гріх великий, то тоді попускається лапу на нім» ³.

Таким чином мир християнський бере безнастанну участь в поборюванні Сатанаїла. Найважніше з того, одначе, аби вони свято заховували різдвяні і великодні звичаї, бо доки то тримається, доти Сатанаїл не може вийти з пекла.

З кожним днем у році стає ланцюг тонший, аж коли зближиться свято Різдва Хр., питається той найстарший товариства (чортів): чи йде ще кум до кума з вечерею? То знов у великодні свята: чи ходять ще писані яйця? Коли почує притакуючу відповідь, зареве на всі пекла, та як сіпне ся, аби урватись — так ланці стануть знов на мірі ⁴.

¹ Е. З. XII, с. 119.

² Етн. мат. XI, с. 70.

³ Мат. до етн. XI, с. 70.

⁴ Там же, пор. вище, с. 431.

Йдучи за вечерею (під Різдво) до сусідів, можна стрітити Юду (чорта). Як ся щось привиджує, шумить, летить, то той, що несе вечеру і кликав Юду, має казати: «Я не йду сам, я йду з гузицею». Се на те, аби Юда не бачив вечері та не водив чоловіка цілу ніч у безвісти. Бо Юди ходять оті ночі по світі, аби перевідати, чи люде ходять одні до других з вечерею. Бо доти буде світ стояти, доти буде найстарший Юда прикований ланцами до скали, доки будуть одні до других з вечерею ходити. Тому-то він висилає молодших Юдів, аби перешкоджали в тім. А аби припадком на кого найшов Юда та показався, треба до нього навідлів (навпаки) говорити: «Недобрий вечір», «Не йду з вечерею». Він дасть себе обманути, бо йому ніколи: він того дня має весь світ обігнати ¹.

Кілько раз ударить ковач по наковальні пусто клевцем, тільки раз він того Ирода-Сатану прокляту тужить (міцніше заковує) у тих ланцюгах. А він, як хто умре грішний та й піде до пекла, питає ся: «Чи ще пишуть писанки? чи є ще Великдень?» Бо якби лишили писанки писати і якби не було Великодня, то вже тоді був кінець світа, та й він би тоді виліз з тих ланців. Але що пишуть писанки, а є та й буде до кінця світа Великдень, то ще він не вилізе хутко з тих ланців. А то ще його багато тужать в тих ланцях ².

Але не вважаючи на тверде переконання, «що тільки як діти не будуть ходить в живий четверг за кукуцами, а парубки не будуть ходити за писанками по дівках», Сатанаїл буде мати вихід на світ і тоді буде кінець світу ³, існують повірки, що часом йому вдається зірватися з ланців, тільки що Бог не попускає йому сили на землю:

Раз він був ся урвав і хотів цілком світ зігнати докупи. А Господь Бог, отець наш, каже йому: «Стій, я маю більшу потерю (силу) від тебе! Я не хочу світ тратити, я хочу, аби ти був знов присилений так, абись ся нікуди не вивихнув!» І в тім часі земля розступилася, а Ирод потав у землю по саму шию.

Буде тому якісь двадцять років або й більше, як він знов був урвався. Гуцули присягають, що його виділи, як він летів попід облаки конем білим, сам такий великий, такий чорний, такий страшний, такий поганий, що пуду давано! Люде гадали, що вже світ ся кінчає. Він як летів облаками, то громи били і блиски били. Де він ішов поверх лісів, то ліс упав, як від коси трава падає, а смеречє щось так терло (ломило), а так фівкало, що люде ся перепудили, гадали, що гине світ. Отже, щастя від Бога, що Бог дав, що ті 12 ланців імили його назад і вже не пустять, поки діти будуть ходити на кукуци в живний четвер ⁴.

¹ Гуцульщина IV, с. 16.

² Гуцульщина V, с. 11.

³ Там же.

⁴ Гуцульщина V, с. 12.

Образ Сатанаїла, що сидить довіку в аді, мішається з образами звичайних чортів, що ходять по світу від нього, і з того виходить така суперечність, що він і навіки закований, і ходить. Виникає ще якась посередня істота, котра своїми виходами в світ робить більше заколоту, ніж буденні чорти, — але для неї нема окремого ймення, вона зветься тим же іменем, що й Сатанаїл.

Бог жив довго на землі: поки людей було мало та не було між ними ненависті та прогнівку, ходив Бог по землі, а як вони збагатіли та намножилося їх багато, стали слухати юдників, грішили дуже, не міг Бог між ними., остати, він злинув на облака, на «висину» — відти видить усе. З того часу став Арідник правити землею через своїх юдників, часто і сам приходив на землю. Бог страшив його громом, але він увик вже до нього та й не боявся грому. Через те став він «корити» вже самому Богові, пускався і до неба, на висину летіти. Тоді дав Бог Алеєві (Іллі) допомоги Пантелія. Як лише Арідник начне викривляти ся Богові, прогнівить його дуже, а часом і г... йому покаже, то Бог наказує, аби Алей гримав на Арідника. Тоді Алей сипле кременем, ним б’є він у Арідника. Як його поцілить, то Пантелій зараз палить, кремінь ловить ся (займається) та й горить. Від того горить усе, хоч би яке сире було, — як Арідник сидить на нім. А як він утече, то не (за) йметься, хоч у нього б’є Алей, — бо вже там Арідника нема.

Як вихопить ся часом з пекла сам Арідник-Триюда, то настає буря. Він міркує, коли Алей-божий на твердо всне, що його розбудити не можна. Від того буває багато шкоди: багато людей, худоби забере плова (злива), позавалює хати, понесе, а він у тумані, у тьмі, музика грає — страх! Прийде над ріку, забере відти воду: хоч яка була повінь, то ріка стане як зарінок сухий — він її перенесе у другий бік.

Але те ж саме оповідається і про звичайне чортовіння; Сатана закований в Аді, а на землі його слуги-чорти:

«Ілля, де заздрить чорта, то б’є — чи в скалі, чи під скалою, чи денебудь під деревом — б’є, палить. Чорт ходить сею землею, але в страху великім. Багато їх морскає, але ж багато виховується ¹.

Кажуть, що за сім літ він одного уб’є, бо вони дуже сокотяться (стережуться). Найбільше вони ховаються під недільну тріску, що чоловік щось у неділю майструє, що є тріски, а він як під ту тріску сховає ся, то його ніщо не годно вбити. Як у котрого вже грім ударить, то з нього находять кров і кремінь із того набою, що Ілля стрілив. Кров то буде такою букатою (кусником), як кавалок м’яса спаленого. А в сім років можна знайти той кремінь, де його вбило. Той кремінь, котрий би вже найшов, то аби сховав, то як ся захмарить, то може видіти крізь той кремінь, коли і відки буря надходить ².

Се записи з Західної України, головно з Гуцульщини. Наведу ще кілька з інших сторін.

Вихор від того вийшов, що як Сатанаїл виніс землю з води, то вода зверху замерзла. Ото Сатанаїл як пробився, то сильно втомивсь, а ангел ждав уже його над ледом, вирвав землю і полетів до Бога. Сатанаїл оддихнув і погнався. Ото Бог бачить, що уже Сатанаїл дожене ангела, та й каже: «Махни мечем на праву сторону!». Ангел махнув та й одсік праве крило Сатанаїлу. Він закрутивсь та й став як вихор. Ото й тепер як стане Сатанаїл літать по землі, то й знімається вихор (Канів. повіт, Чуб. I, 35).

¹ Гуцульщина V, с. 6.

² Гуцульщина, с. 9.

³ Етногр. мат., с. 77.

Гримить від того: пророк Ілля й архистратиг Михаїл воюють з чортом, що дрочиться з Богом. Бог через се хоче вбити чорта; що стягаються хмари — се значить гнів божий. Бог, Ілля і Михаїл стріляють на Сатану: куди б’є грім, там значить сховався чорт; якщо грім вдарить чоловіка, значить, що чорт сховався під того чоловіка. Якщо загориться дім, то гасить не можна, гріх, і огня того нічим не згасити, тільки молоком або сироваткою. Блискавиця — се небо, що Бог гніваючись відкриває людям; коли б на землю впала хоч маленька часточка того неба, то спалила б усю землю. Небо се відкриється перед страшним судом (Житомирський повіт, там же, с. 23).

Як натякає одне з попередніх оповідань, Ілля таки не годен упоратися з чортом. Тому велику заслугу мають люде, котрим доведеться вбити чорта. Вище наведені були такі легенди про Палія, Довбуша, можна б додати Сірка й інших характерників. Сей же мотив вплітається до теми про покуту великого грішника, що тим дістає прощення.

Навпаки, великий гріх мають ті, що розплоджують чортів. На се є багато різних способів — як виховати собі чорта на службу. Найпростіший спосіб — повторяти ту ж операцію, котрою Сатанаїл натворив їх.

«Тепер є у нас до днесь така поведінка, що (як) він зробив з води злих, як стрясував, і днесь хто знає то, то є гріхом: як умиє жінка ложки, аби стрясла, або як ся чоловік миє і руками так махне» (Бойківщина, И).

Окремий спеціальний рід поборювання злого, сатаниного елемента становить змієборство, розроблене особливо в фольклорі східноукраїнськім. Тим часом як західноукраїнська легенда залюбки розробляє мотиви боротьби Сатанаїла з Богом, закування Сатанаїла, його безплодних повстань проти Бога і його прислужників Іллі, Михаїла і под., — східноукраїнська з особливим замилуванням спиняється на боротьбі з змієм, як образом, символом і втіленням Сатани і слуг його. Ми багато мали вже діло з сим мотивом, як з одним з найбільш живучих нервів героїчного, богатирського. Без сумніву, традиції героїчного епосу, що сей мотив в широких розмірах засвоїв і розвинув, приложивши до своїх героїчних постатей і ситуацій, завдячуємо особливу популярність сього мотиву в східній Україні, тим часом як у західній він особливої ролі не грає. Вважати його впливом великоруської билини, духовного стиху і казки, де він теж досить популярний, вважаю неможливим: на Україні він рішуче більш живий, актуальний, популярний — все, що хочете. Я навів уже деякі ілюстрації його живучості ¹; тут мушу спинитися на нім іще в зв’язку з релігійною легендою, бо сюди він в першій лінії належить.

¹ Т. I і в сім томі.

Дуже різнорідні верстви, очевидно, наверствувалися тут протягом ряду віків: варіанти біблійно-іудаїстичні, дуалістичні, християнсько-апокрифічні, з одного боку, з другого — елемент звіриної байки, свійської символіки і епіки. З одного боку, змій — се втілення Сатани, його улюблений образ ¹; з другого, як ми бачили, — символ всього нечистого, невірного, ворожого в розумінні національнім, чи родоплеміннім.

¹ Пор. вище: змій як синонім Сатани.

Отже, боротьба во славу божу з диявольською силою виливається в сім образі — чи буде то подвижник, замкнений в печері затворник, чи богатир, лицар, вояк. Так само — боротьба за свій нарід, за свій край, за «кров християнську», котру ведуть ті всякі Микити, Кирили, Іллі, Мойсеї, Добрині, відбираючи від них християнський полон, проорюючи переможеними зміями рови, висипаючи вали в оборону Руської землі від степової невіри. Мали ми вже нагоду трохи того бачити і ще побачимо (в відділі легенд на свійські теми). Тут наведу тільки отсей запис з Поділля, як ілюстрацію зв’язку сеї теми з попереду розгляненим релігійно-легендарним циклом.

Вихор — се той же диявол: сім літ буває він звичайно змією, за другі сім літ стає полозом, величезною змією, за треті сім стає змієм крилатим і живе в скалах. Коли йому крила виростуть вповні, він починає літати в повітрі, і для своїх прогулок вибирає час перед бурею. Своїми крилами він робить страшенний вітер, що ламає дерева, руйнує будинки. Шість літ тому бачили, як він літав (Чуб., I, с. 35).

Сим замикаю огляд космогонічної легенди. Наведений матеріал дає можливість судити про її різнорідність і багатство її змісту, її вагу для пізнання тих культурних і релігійних течій, які перехрещувалися на нашій землі, для зрозуміння психології народної творчості, котра їх переробляла, зв’язуючи з свійськими космогонічними представленнями, — і для орієнтування в отсих поняттях. Подекуди ся легенда зістається для нас єдиним провідником в пізнанні тих наверствувань, що налягали на примітивний світогляд нашого пранароду. Напр.: з неї тільки ми й можемо пізнати се розповсюдження дуалістичних ідей, спеціально — богомильського маніхейства, що, як бачимо з сього, — колись широкою хвилею розлились по нашій землі, поруч офіціального християнства, знайшло незвичайно живий відгомін в нашім суспільстві й могутньо вплинули на вироблення народних космогонічних, релігійних і етичних понять. Писані джерела не дають нам ніяких відомостей про се; аналіз ж легенди, захованої так сорозмірно яскраво, хоч і фрагментарно, на всім майже просторі нашої землі, від Слобідщини і Кубані до Закарпаття, відкриває нам незмірно цікаві факти, що без того так би й лишились нам незвісними. Помічення над сим матеріалом, коли будуть переведені повніше і докладніше, принесуть важні здобутки в сім напрямі. Вони зможуть пояснити місце і роль нашого народу в широкім міжнароднім духовнім обміні, в розповсюдженні духовного проміння з великих, старих полудневих огнищ ранішої творчості, — тим часом як писані джерела односторонньо говорять тільки про зв’язки з візантійською ортодоксією (з тою домішкою апокрифа, яка була прийнята в церковних і книжних візантійсько-болгарських кругах).

Різнорідність сих наверствувань, одначе, остерігає також і від передчасних і односторонніх узагальнень. Течії, впливи, осади в народнім репертуарі і в народнім світогляді були дуже різнородні, і ледве чи коли-небудь, — від часів як почавсь сей живіший синкретичний процес, релігійно-космогонічні поняття, а з ними й етичні поняття й мотиви зводились до повної одностайності й суцільності. Обережно приглядаючись до того, що заціліло і вибрано з фольклорного запасу, ми помічаємо різні течії і розходження в оцінках і освітленнях релігійно-космогонічних образів і символів, прийнятих уявою. Образи доброго, благого Бога, що окружає любов’ю і толеранцією все живе, мішаються з дуалістичними поняттями про хитрого, лукавого і виразно злого деміурга — творця реального, видимого світу. З представленнями іудаїстичними, що звеличували всякими способами свого національного Бога і його піклування про свій вибраний нарід, спиралися погляди богомильські, дуже ворожі для старозавітної традиції, котру вони вважали ділом злого Сатанаїла, почавши від спокуси перших людей до смерті Христової. Такими суперечностями мусить пояснюватись існування поруч світлих, гуманних і поетичних образів також і епізодів та оцінок грубих і нелюдських.

Сі розходження і суперечності зісталися не зведені до якогось одноцільного образу. Тим пояснюється фрагментарність і мозаїчність сих космогонічних оповідань, яку відбиває на собі й вищеподаний перегляд, зложений з десятків різних фрагментів. В минувшині не було у нас ні поета, ні релігійного зачинателя, який би поставив своїм завданням звести до одної суцільної «Книги Буття» сі різнорідні елементи релігійної проповіді, міжнародного літературного обміну і морального саморегулювання, — його правила, що ходили в нашім народі. Ніколи, видко, вони не були піддані під таку об’єднуючу і регулюючу працю, котра б викликала якийсь рух до центру, до канону, і відкинула б і вивела з уживання все, що різнилось і суперечило йому. Як в героїчнім епосі, так і в релігійній легенді процес циклізації не дійшов до кінця. У нас нема чогось подібного до фінської Калевали, а тільки багатий і різнорідний конгломерат релігійно-космогонічної легенди, незвичайно інтересний, але досить-таки трудний для досліду. Правда, за те він обіцяє більше реальних, конкретних результатів, ніж коли б між нами і народною космогонічною традицією став якийсь літературний твір, котрий би передав її нам уже в своїм поетичнім перетравленні!

Я вище згадував про пробу Руданського зробити з української легенди щось подібне до того, що зробив фінський лікар Льонрут чверть століття перед тим з космогонічною традицією фінських племен. Записавши від «бурлаки Вакули» в своїм ріднім селі Хомутинцях, в східнім Поділлі ряд легенд — від Сатанаїла до Соломона — наш поет задумав зв’язати сі перекази в одну поетичну цілість, доповнивши власною інвенцією те, що тим Вакулиним оповіданням бракувало, і продовживши їх на підставі іншого легендарного матеріалу. Так були написані «Байки світові в співах» (1856), котрі Руданський задумував опублікувати поруч із оригінальними записами текстів, котрі він обробив поетично. Але ся праця тільки початкуючого тоді поета-студента лишилась без того навіть значення, котре б могла мати, бо не була вчасно видана. Вийшла сорок літ пізніше і не здобула тоді вже ніякого інтересу — ні поетичного, ні етнографічного, бо оригінальні записи Руданського тим часом були вже опубліковані в збірці легенд Драгоманова, а з поетичного боку космогонія Руданського не визначалась високими прикметами. Не було тут ні яскравої уяви, ні релігійного пафосу, котрий дав змогу Мільтонові влити новий зміст в тощу історію боротьби Люцифера з Богом. Монотонне і плитке, балакуче переповідання варіантів, теж не блискучих експресією, небагато більше вартості надавало тому етнографічному матеріалові, як деякі новіші галицькі анонімні перекладання в віршову форму біблійних та фольклорних текстів, котрі ми бачили вже почасти вище. Але не вважаючи на се, якби «Байки» Руданського були видані в свій час (якби цензура їх пропустила!) та ще під якимсь ефективнішим титулом і без додатку текстів, котрі підтинали інтерес до його парафраз, — вони могли б збудити інтерес. Матеріал ще був новий, незвісний, так що зроблений Руданським етнографічний запис легенди про сотворення світу, опублікований з других рук, без його імені, в «Основі» 1861 р., був першим в тім роді й збудив чималий інтерес. На жаль, сього не сталось, і я вважаю потрібним тільки пригадати на сім місці сміливу пробу молодого письменника — не повторену більш ніким!

Попередня     Головна     Наступна