[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 91-111.]

Попередня     Головна     Наступна





Перші писання Вишенського: меморіал львівського братства і «Писаніє до всіх в Лядській землі живущих». Вишенський — одна з найбільш яскравих і близьких нам постатей нашої літератури. Світогляд його досить тісний, круг образів невеликий. Вся вага і сила його в емоціональній стороні: в сильнім, поривистім пафосі. Сей риторичний пафос — його зброя. Він промовляє і добивається ним до нашого почуття на віддалі трьох століть та робить для нас зрозумілими, людськими, тим самим близькими свої погляди — безконечно далекі теоретично, давно пережиті, чужі і навіть ворожі. Ми знаємо достеменно, чим жив і болів сей далекий странник, сидяший в безмолвії афонської печери. Через те його індивідуальність ближча нераз нам, ніж люди, які жили дуже недавно, інтересами, значно ближчими до наших. Се секрет літературної творчості. Чудо творчої емоції, котрою поборюється час і простір. Те, чим взагалі дорога і важна нам історія літератури.

Але коли від сього загального враження, такого яскравого і виразного, схочемо перейти до деталей, коли попробуємо уяснити собі еволюцію сеї творчості, що навіть у дохованих до нас творах обіймає все-таки цілу четвертину століття, коли схочемо вислідити, які саме конкретні події викликали сю творчість і викликали далі її відгомони, — ми стрінемося з непереборимими неясностями і прогалинами в наших відомостях, незважаючи, що писання Вишенського дуже займали учених — українських, російських, польських, і протягом останніх тридцяти-сорока літ коло нього зібралася доволі значна література. Крім «Слова о полку Ігоревім» і старого київського літопису ледве ще котрий твір нашого старого письменства чи який письменник може похвалитися такою увагою 1.



1 Увагу викликали твори Вишенського головно після того, як Костомаров опублікував чотири з них (властиво — п’ять) в Актах Южной и Зап. Руси, з рукопису кінця XVII в. Петерб. Публ. Бібл., бувшого гр. Толстого — Рус. Q. N 243. Потім Голубєв у І т. своєї монографії «Петръ Могила» (1883) надрукував два псевдонімні твори Вишенського, не вгадавши їх авторства, з копії Київської Духовної Академії (відгадали автора потім Сумцов і Франко). А в Архиві Юго-Зап. Россіи 1. VII (1887) з тої ж пізнішої копії Київ. Дух. Акад. подав ще кілька писань уже з іменем Вишенського. Франко і Гн. Житецький в Кіев. Старині 1889 і 1890 доповнили їх число ще Підгірцях коло Бродів (тепер у львівськім монастирі св. Онуфрія), і з того ж рукопису Петерб. Публичн. Бібліотеки № 243: приналежність їх Вишенському виявилася з змісту його збірника («Терміни»), що знайшовся в підгорецькім збірнику. Після того Франко (в Записках Львів, т. XXXVI, 1900) довів авторство Вишенського ще для афонського посланія 1597 p., надрукованого тоді ж в Острозькій «Книжиці», і тим круг писань Вишенського замкнувся, поки що принаймні.

Старша література про нього вичислена в монографії Франка. Новіша починається статтею ак. Сумцова в Кіев. Стар. 1885 р. «Іоаннъ Вишенскій, южнорусскій полемистъ начала XVII ст.» За нею пішла стаття Франка (під псевд. «Миронъ»), там же 1889, IV: «Іоаннъ Вишенскій. Новыя данныя для оцЂнки его литературной и общественной дЂятельности», з додатком невиданих статей з Підгорецького збірника. Потім Гн. Житецького «Литературная дЂятельность Іоанна Вишенскаго», з додатком невиданих творів, К. Ст. 1890, VI. Франко 1892 р. випустив популярну статтю «Іван Вишенський, руський писатель XVI віку» (передрук. з «Хлібороба»), а 1895 р. вийшла його книга «Іван Вишенський і єго твори», Львів (Літературно-Наукова Бібліотека кн. 21 — 30) — найбільша і найважніша з праць, присвячених сьому письменникові (536 ст. малого формату, з того головну частину, ст. 77 — 416, займає перегляд поодиноких творів, для усталення їх; хронології і «діалектики розвою»; перша частина — огляд літератури; третя, ст. 417 — 198 — перегляд біографії і характеристика). Книга викликала дві великі рецензії самостійного значення: ак. Студинського в Записках львівських т. V, 1895 і ак. Кримського в К. Старині 1895 р. кн. IX і X. Франко додав ще потім до своєї монографії невеличку статейку в львів. Записках 1900 р. про згадане афонське посланіе. Я чимало дав Вишенському місця в VI т.. Історії України, 1907, ст. 407 — 8, 471 — 3 й інш. Др. В. Щурат у львів. Записках, т. 87, 1909 р. п. з.: «До біографії і писань Івана з Вишні» подав деякий рукописний матеріал. Проф. Й. Третяк у своїй книзі «Piotr Skarga w dziejach i literaturze unii brzeskiej», 1912, присвятив Вишенському чималий розділ. М. Возняк — ще більший в т. II своєї Історії Української Літератури, 1921. Ак. Перетц у Науковім Збірнику за р. 1924 умістив студію «Іван Вишенський і польська література XVI в.», перероблена і побільшена, вона вийшла в томі 101 № 2 Сборника отд. рус. языка рос. акад.: Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — : XVIII вв. 1926.

Як бачимо, Ів. Франкові належить львина пайка сеї літератури. Та найбільше зробив він для популяризації Вишенського як діяча і письменника та його ідеології своєю поемою «Іван Вишенський», виданою в збірнику «Із днів журби» 1900 р. і потім не раз передрукованою окремо. Про неї спеціальна студія Щурата «Франків Іван Вишенський», Льв. 1925; він уставляє такі моменти в розвою занять Франка Вишенським: в 1886 — 7 рр., помагаючи упорядковувати археологічну виставу, Франко зацікавився збірником, присланим на виставу з Підгорецького монастиря і уміщеними в нім творами Вишенського; в 1889 р., розчитуючися в біографії Гуттена, написаній Штравсом, і в поемі К. Ф. Майєра про Гуттена, Франко утворив собі той образ Вишенського, що ліг основою і його поеми, і його монографії про Вишенського, написаної зимою 1892 — 3 р. Констатуючи близьку і безумовну залежність Франкової поеми від Майєрової, др. Щурат дає зрозуміти, що під впливом сеї концепції писав Франко свою монографію про Вишенського, і тим пояснює перевагу поетичної інтуїції над історичним аналізом у сій книзі, підчеркнену свого часу ак. Кримським. У дійсності поетична інтуїція: не перешкоджає монографії Франка бути твором вповні науковим: поет у ній ніде не зводить на манівці дослідника, хоча й дає йому імпульси.




Життя і діяльність Вишенського до 1590-х років нам.: зовсім незнані. Він називає себе то Вишенським, то «з! Вишні», очевидно — вказуючи на своє походження з Судової Вишні в Перемишльщині, уже звісної нам шляхетської станиці — місця шумливих соймиків Руського воєводства 1.



1 Про се прізвище велась свого часу маленька дискусія. Ак. Кримський, вважав, що Іван був тільки «з Вишні» і не мав фамілійного прізвища: «Вишенський», як допускав Франко (с. 419). Др. Щурат, переглянувши цілий ряд імен «з Вишні» і «Вишенських» у старім помяннику Добромильського монастиря, думає, що Іван був-таки «Вишенський». Але се зостається все-таки неясним — наскільки се ім’я було тверде в його роді; на своїх творах він себе зве: «Іоан мних в Вишні», «Іоан інок з Вишні», «странник реченний Вишенский», «Іоан Русин Вишенский».



Про походження своє він не сказав ні слова — був він міщанином, поповичем чи дрібношляхетским потомком? Так само не натякнув нічого на час свого народження, і всякі проби розшукати в документах що-небудь про се досі були безрезультатні. З огляду, що в 1621 р. кияни вважали Вишенського ще живим, ухваляючи викликати на Русь з Афонської гори «преподобних мужей Россовъ въ житій и богословіи цвитущихъ», і в їх числі його — «Іоана порекломъ Вишенского», приймають, що він родився в середині XVI в., в 1540-х або 1550-х рр. Та може бути, що був і дещо старшим, і тоді се могло б кинути деяке світло і на його перші літературні відомості.

Діло в тім, що в 1540-х роках латинським священиком у Судовій Вишні був звісний уже нам Мартин Кровицькі, приятель Оріховського, що разом з ним виступав в обороні особливостей східного обряду, оженився, стратив через се ласку свого патрона Кміти і свою посаду у Вишні та, перейшовши на місце Станкара до Пінчова, став одним з стовпів польської реформації, а в письменстві — одним з найважніших (поруч Рея) антикатолицьких публіцистів і зачинателів польської літературної мови. Новіший біограф його виясняє, що на парафії вишенській Кровицькі був досить довго, кільканадцять літ, від р. 1535 приблизно до 1551 р. 1, значить, мусив знати тутешніх людей, і його знали, і та велика хрія, що була ним піднята зимою 1550 — 1 р. серед католицького духовенства, і до живого захоплювала всіх «нас — перемишлян», як висловився Оріховський, мусила особливо живо інтересувати вишенців, а спеціально — тутешніх русинів.



1 Marcin Krowicki, predstawił Henryk Barycz, Reformcja w Polsce IX — X, 1924.



Піднята Кровицькім з’їдлива критика католицької церкви й оборона тих відмін, котрими руська церква відрізнялася від церкви латинської, мусила їх дуже захоплювати. Коли в грудні 1550 р. Кровицькі на зборі латинського духовенства в Перемишлі з незвичайним завзяттям виступав за те, «аби Руси не перехрещувано, причастя під обома видами, так як то Христос уставив і апостоли і стара церква заховувала, не відмовлювано, тим хто того собі жадають», а целібат щоб знесено — задля очищення духовенства від теперішньої розпусти. Коли він словом і власним прикладом пропагував сі тези, завів причастя на православний взір, хлібом і вином, у своїй парафії. Коли, незважаючи на осторогу, зроблену йому місцевим біскупом, тут-таки в Вишні, під час соймику 1550 р., сам оженився й іншим теж радив. Коли перемишльський духовний суд його за се виклинав і вилучав з церкви, а його прихильники підіймали крик, які то «на Руси дивні речи діються — засуджують проти закону божого і людського чоловіка за те, що оженивсь, позбавляють честі за те, що не помиї, а кров господню давав людям пити з чаші». Коли Кровицькі, отрясаючи порох від ніг своїх, заявляв, що на нього — вірного слугу божого піднявся Антихрист в образі католицької церкви, — можна собі уявити, який розголос і враження се робило серед вишенської Руси і серед усього, що було тут хоч трохи інтелігентного!

Отже, коли прийняти, що будучому мніхові Іванові в тім часі, 1550 — 1, було вже років 12 — 13, — а се зовсім можливе 1, — то можемо зміркувати, яке враження на його імпульсивну, вразливу уяву все се мусило зробити, — як мусили захопити його релігійні дебати, в котрих стрінулись погляди католицькі, православні і євангелицькі! Перші, найбільш голосні, акти сеї полеміки пройшли перед його очима в самих печатках свідомості, і пізніші писання Кровицького, котрого він знав особисто, і зносини з ним міг і потім підтримувати, — його гостра критика католицької церкви, розвивана ним теза папи-Антихриста — були для Вишенського відгомоном його дитячих, таких глибоких, звичайно, переживань і вражень 2.



1 Франко припускав, що Вишенський родився в роках 1545 — 1550, в 1576 — 1580 рр. він пішов на Афон, а вмер коло р. 1620, себто маючи 70 — 75 літ (с. 419 — 20). Але так само мислимо, що він родився десь у рр. 1538 — 9, мав під час афери Кровицького 12 — 13 літ, у 1590-х рр., коли з доручення афонської братії писав своє послання на Україну, мав не під п’ятдесят, а під шістдесят (се здається мені правдоподібнішим), і вмер коло р. 1620, маючи 81 — 82 роки (в Києві 1621 р. могли не знати докладно, чи він ще живий — могли вважати живим, коли він незадовго перед тим помер — а, може, прожив і довше!).

(Сам Франко на іншім місці (с. 431) допускає, що Вишенський «мусив не раз бачити Кровицького в дитинстві особисто», як «свого земляка». В такім разі, щоб сі стрічі зробили на малого якесь враження, мусив би він родитися скорше, ніж у 1545 р., бо в початку 155! р. Кровицький перестав бути його «земляком». Се я помітив уже потім, як поставив вищенаведену гіпотезу про дещо старший вік Вишенського: властиво, вона єсть in nuce і у Франка).

Земляком Вишенського Кровицький може називатися тільки через свій досить довгий побут у Вишні. Родом він був, мабуть, не тутешній: новіший біограф доводить, за вказівкою Гозія, що Кровицькі походив з Прусії (до сього увели його рецензента в Kwart. Hist. 1925 ст. 364).

2 Що Вишенський знав писання Кровицького і вони мали чималий вплив на нього, здогадувався Франко (с. 130 і 431) і заохочував кого-небудь провести ближче порівняння між писаннями Вишенського і публікаціями Кровицького, — але сей дезидерат і досі зостається невиконаним. Ак. Перетц, проводячи порівняння між писаннями Вишенського і сучасних польських письменників, так само як і Франко, писань Кровицького не мав під рукою, — і я теж не маю.



Розуміється, мусимо при тім вважати Вишенського не таким простаком і неуком, яким він часом себе називає в запалі полеміки. Коли він у передмові до «Терміни» свідчиться, «яко грамматичного дробязку не изучих, риторическо,є игрушки не видах, философъскаго высокомечтателного (высокомечтанія?) не слыхах», — то сим він відмежовується тільки від нової католицької, єзуїтами організованої школи. «Мой даскал простак, але от всЂх мудрЂйшій, котрый безкнижных упремудряєт; мой даскалъ простакъ, которій рыболовци в человЂколовци претворяєт; мой даскал — которий простотою философы посмЂваетъ; мой даскалъ — которий смиреніємь гордость потлумляєт», — говорить він далі, натякаючи, очевидно, на святе письмо як головне джерело своєї освіти. Але Біблією і богослужебними книгами, котрі він рекомендував православним замість світської мудрості, його власна лектура, очевидно, не обмежувалася! Його писання, їх стиль, виклад, діалектика, улюблена діалогічна форма, замилування в дефініціях, виявляють людину, добре обстріляну в релігійних диспутах, обчитану не тільки в святоотецькій (що можна покласти на його афонські літа), але і в полемічній, особливо протикатолицькій літературі 1550—60-х, а може й початку сімдесятих років. У своїм часі я показав на близьке споріднення Вишенського з його земляком Миколою Реєм — у підходах, у виборі тем і в самім стилі 1.



1 Історія України VI с. 299 дд.



Ак. Перетц пробував подати більше таких літературних аналогій, але зачерпнув їх переважно з пізніших творів, тимчасом як з кінцем 1570-х років Вишенський, мабуть, уже вийшов з сеї сфери, судячи з того, то з книгою Скарги 1577 р., яка викликала таку сенсацію і не могла б зостатись Вишенському незвісною, коли б він іще зоставався в «землі Лядській», він познайомився гень пізніше, в новім виданні 1590 року! Як мислитель і письменник він сформувався на писаннях і диспутах 1550 — 60-х років, в атмосфері широкій, відкритій впливам різних європейських доктрин. Позиція старовіра-консерватора, котру він зайняв у своїх писаннях, була позиція, прибрана принципіально, а не результат незнаймості його з сучасною західною культурою! Він вихованець реформаційної доби, тільки православний реакціонер у результаті, так, як Оріховський й інші ставали реакціонерами католицькими. Його різка, безоглядна негація — продукт реформаційного скепсису, а не безпосередньої православної традиції. Се свого роду Достоєвський — а не Курбський чи старець Артемій, що в непорушності тримали і заховали своє московське неприятіє серед усіх спокус реформаційної доби.

Принагідно в однім з своїх писань, остерігаючи людей від спокус сучасного мудрування, Вишенський упустив слівце, що він теж пройшов через нього — «і я колись у тій спробі (спокусі) був», і як приклад лукавої сили облесного слова згадав про своє приятельство з якимсь «містром» у Луцьку, що розповів йому, як йому вдалося звести дівчину облесними компліментами 1. Правдоподібно, у Вишенського була бурно пережита минувшина — не тільки в інтелектуальних інтересах, але і в більш житейських уподобаннях, перше ніж він то все покинув для афонської печери. Імпульсивна, поривча вдача його мусила себе проявляти в різних напрямах, перше ніж скупитись на аскетичних інтересах, — тільки, на жаль, він не схотів ближче увести нас у свою історію! Франко висловив здогад, що Вишенський служив на дворі Острозького і їздив по різних судових містах з різними дорученнями, заводив знайомості тощо; але се не має ніяких твердих підстав у нашім матеріалі. Так само не знаємо нічого про те, які обставини змусили його покинути се мирське життя і за контрастом пошукати ліку в повнім відчуженні, самітності і мовчанні афонської печери. З вищенаведених міркувань виводжу, що се сталось не пізніш кінця 1570-х років.

Таким чином, у біографії Вишенського виникає прогалина в яких двадцять літ: від 1570-х до 1590-х, але нам нема потреби дуже ламати голови над нею. Коли чоловік пошукав схоронища на Афоні, з усякою правдоподібністю можемо думати, що довгий час, десять-кільканадцять літ він віддав тому, за чим ішов на Афон: повному відчуженню від світу, самозаглибленню і аскетичному вихованню, «поліруванню» і «вниманію собі» (як він се називає) під проводом якого-небудь старця. В попередніх розділах, в начерку відродженої афонської містики XIV в., дано було загальне поняття про сю аскетичну школу; власний виклад сеї системи, поданий Вишенським у «Зачапці», наведемо при огляді сього твору. Тільки вповні пройшовши се «цвиченнє» і почувши себе цілком свобідним від спокус світу і своїх давніх потягів, він міг повернутись, уже як нова відроджена людина, до інтересів, котрими жила сучасна православна громада, і взявся між іншим за перо, щоб їй послужити. Коли се і як сталося? Се питання хронології творів Вишенського, над котрим годиться нам трохи спинитися.

Маємо тепер 20 творів Вишенського 2. З них десять з додатком вступних статей заховалося в згаданій вище копії б.



1 «ОтвЂтъ Феодула», с. 114, див. нижче.

2 От їх видання — насамперед ті, що увійшли до «Терміни» (в тім порядку, як вони там вичислені, 1 — 12), потім всі інші (в хронологічнім порядку).

1. Передмова «Терміни» — з Підгорецького збірника, видав її Франко в Київ. Старині 1889. IV дод. с. 27, кілька поправок на підставі того ж тексту подав Щурат у Львів. Записках т. 87 с. 58.

2. «О чину прочитанія» — з Підгор. збір., видав Франко в К. Стар. 1889, IV с. 29, кілька поправок Щурата в львів. Записках 87 с. 56. Інший варіант, при Краткословн. Одвіті, з копії К. Дух. Акад. видав Голубєв, Петръ Могила I, дод. с. 144.

3. «Обличеніє діявола миродержца» з Підгор. збірника, видав Франко в К. Стар. 1889, IV дод. с. 31, кілька поправок до сього видання подав Щурат у львів. Записках т. 87 с. 589. З копії Київ. Д. Ак. видав Голубєв в Архиве Юго-Зап. Рос. І. VII с. 19.

4. «Писаніє до кн. Василя» — з зб. Публ. Бібліотеки, видав Костомаров в Актах Ю. 3. Россіи II с. 204, варіанти з Підгор. зб. подав Франко в К. Стар. 1889, IV с. 24.

5. «Порада» — з зб. Публ. Бібл., видав Костомаров в Актах Ю. 3. Р. II с. 209, варіанти Підгор. зб. подав Франко с. 25, Щурат у Зап. львів. т. 87 с. 59.

6. «Писаніє до всіх в Лядській землі» — з зб. Публ. Бібл., видав Костомаров в Актах Ю. 3. Р. II с. 224, варіант Підгор. зб. подав Щурат с. 59.

7. «Писаніє к єпископом» з зб. Публ. Бібл. видрукував Костомаров в Актах Ю. 3. Р. II. с. 227, і вдруге поправніше (але далеко не ідеально!) звідти ж — єп. Порфирій Успенський в книзі: Востокъ Христіанскій. Афонъ ч. III відд. II, 1892 с. 1014. Варіанти Підгорецького зб. (де сей твір без кінця) подав Щурат у львів. Записках т. 87 с. 59.

8. «ИзвЂщеніе краткое о латинской прелести» з зб. Публ. бібл. видав Костомаров в Актах Ю. 3. Р. II с. 254.

9. «О єретикох» з зб. Публ. бібл. видав Гн. Житецький в К. Стар. 1890 VI с. 112.

10. «Загадка философом латинским» з зб. Публ. бібл. видав Гн. Житецький, К. Стар. 1890, VI, с. 116.

11. «СлЂд к постиженію художества» з зб. Публ. бібл. видав Гн. Житецький в К. Стар. 1890, VI, с. 114.

12. «Новина о обрЂтеніи тЂла Варлаама архиеп.» з зб. Публ. бібл. видав Гн. Житецький в К. Стар. 1890, VI, с. 114.

13. Посланіє Афонітів, опубліковане в Острозькій «Книжиці» 1598 р. (авторство Вишенського уставив Франко в львів. Записках т. 36), передрукував Малишевський в II т. своєї праці Мелетій Пигасъ, 1872, с. 44. З рукописної «пізнішої» копії (львівського братства?) видав Милькович у Monumenta Confraternitatis Staurop. Leopoliensis I. II c. 881.

14. «Краткословний отвЂт Феодула» з копії Київ. Дух. Ак. (дуже несправної чи несправної) видрукував Голубєв, Петръ Могила І дод. с. 109.

15. Лист до Домнікії — з копії Київ. Дух. Акад. видав Голубєв в Архіві Юго-Зап. Рос. І. VII с. 26.

16. Лист до Йова Княгницького — з копії К. Дух. Ак. видав Голубєв в Архіві Юго-Зап. Р. І. VII с. 36.

17. Лист до львівських братчиків — з копії К. Дух. Ак. видав Голубєв в Архіві Юго-Зап. Р. І. VII с. 24.

18. «Зачапка мудрого латынника» з копії К. Дух. Ак. видав (дуже несправно) Голубєв, Петръ Могила І дод. с. 67.

19. Лист до кн. Вишневецького — з копії К. Дух. Ак. видав Голубєв в Архіві Юго-Зап. Р. І. VII. с. 37.

20. «Позорище мысленное» з копії К. Дух. Ак. видав Голубєв в Архіві Юго-Зап. Р. І. VII с. 38.

З трьох старих копій творів Вишенського досі скільки-небудь обслідувано дві: Збірник Підгорецького монастиря обслідував Франко і вдруге Щурат — сей доходить до висновку, що хоч ся копія не була автографом, але являється найближчою до протографа. Збірник Публ. бібл. (з старим витиском: ex biblioteka akcan gelina) обслідував Гн. Житецький. Натомість збірник б. Царського використовувано тільки в пізнішій копії К. Дух. Академії, до оригіналу ж його досі ніхто не звертався. Тепер копія К. Дух. Академії затратилась, і нову копію споряджено для Археограф. Комісії Укр. Академії Наук, з перевозору: збірника кол. № 486 бібліотеки Царського (описаної Строєвим), що потім перейшов до бібліотеки Уварова (тут № 632), а тепер переховується в Московському Історичному Музеї. Історичний Музей був ласкав надіслати сей збірник до нашої Археографічної Комісії, і при сій нагоді і я ним користувався.

Копія списана на папері з знаком 1817 року, від початку до кінця. Перші 217 карток малого кварто займає «Книга о правдивой єдиности правовЂрныхъ христіанъ церкви восточной. Тамъ же и противъ апостатовъ и о ихъ лживой уніи. Милостію и помощію божією, а за благословеніемъ старшихъ через ієромонаха Захарію Копистенского написано». Потім, через дві ненумеровані картки від 218 і до кінця (к. 536) — ідуть писання Вишенського. Починаються таким заголовком: «Преподобнаго и блаженнаго отца Іоанна Вышенскаго братствомъ писанъ до Львова братству ради вЂры и повсюду». Се може бути заголовком листа до Львівського братства, що стоїть на першім місці, — а може й цілого збірника. Писання йдуть у такім порядку: Братству Львовському (п. 218 — 221), Домнікії (л. 222 — 237), отцу Іову (л. 237 — 9), Мих. Вишневецькому (л. 239 — 40), Зачапка (л. 241 — 301), К прочитателю (л. 301 — 2), Краткословный отвЂт Феодула (л. 303 — 358), (чин) читанія сего писанія (л. 359 — 360), К прочитателю наєдинЂ (л. 361 — 2), Обличеніє діявола (л. 362 — 372), Василію Острозькому (л. 372 — 384), «Буди же вам извЂстно» (Порада (л. 384 — 428), ТебЂ в земли Польской будущему народу (л. 429 — 438), Вельможным панам архієпископам (л. 439 — 518), Позорище Мысленноє (л. 519 — 536). Порівняння варіантів статей, спільних з збірником Підгорецьким і Архангельським (Публ. бібл.), показує, що архетип збірника б. Царського різнився від одного і другого, але загалом тексти всіх трьох подібні; тільки в Писанію к єпископом єсть значні різниці: текст Царського не має кінця, але має кілька місць, пропущених в Арханг. (в Підгор. текст ще більш куций, ніж в ркп. Царського.). Для інших творів зб. Царського также дає чимало цінних варіантів (почасти вказаних у дальших моїх витягах), так що при виданні він мусить братись під увагу. Але загалом він дуже несправний. Переписувач зб. Царського, чи його протографа, ясна річ, був дуже неуважний, дуже часто не розбирав і не розумів тексту, а при тім іще ставив своїм завданням всяко вигладжувати українізми й полонізми мови Вишенського і заступати їх виразами ходячої церковнослов’янської і російської мови. Часом се він робить впопад, хоч приблизно, часом зовсім псує зміст. Коли зам. «нехай» пишеться «пусть», зам. «пиха» — «гордость», зам. «чоботъ» — «сапогъ», зам. «мають» — «имЂють», зам. «чы не лЂпше» — «не лучше ли» і под., то се зрозуміло. Та поруч того «але» систематично заміняється через «или» — що цілком калічить зміст, зам. «мнЂмати» — «внимати», зам. «червоних» (золотих) — «красныхъ». А трапляються такі, напр., результати одного і другого: нерозбирання, нерозуміння і «русифікації» тексту: зам. «мнЂмаю» — «мнЂ имЂю», зам. «чячку» — «частку», зам. «фольварки» — «варварскій», зам. «шпетностю и нЂкчемностю» — «доброю иночестію», зам. «на спросного» — «напрасного», зам. «очекиваючи» — «оклеветаючи», зам. «трактовати» — «страсти ковати», і т. д. Через те доволі часто буває так, що тільки за поміччю паралельного тексту можна зрозуміти текст б. Царського, а там, де нема паралельного тексту, — часом не можна й вгадати, що стояло в оригіналі Вишенського. Тим пояснюється така маса прогалин, означених і неозначених, у виданнях Голубєва: стрічаючи неясні місця, він або справляв їх, не подаючи дійсних лекцій рукопису, або пропускав: часом викрапковуючи, а часом нічим не зазначаючи пропуску.



Підгорецького монастиря, у вигляді збірника, спорядженого самим автором і присланого на Україну для списування і читання на зборах вірних. Він назвав її «Терміною о лжи, которая над истиною у вашей земли царствуєт», себто виясненням, що таке та неправда — мовлячи виразом нашої сучасної моралістичної поезії — що запанувала в світі, вигнавши з нього правду Христову. Слово «Терміна» уживалося в значенні чорновика брульона, начерка 1 — але контекст тут може вказувати на значення змістовніше: означення, дефініції: що таке «лож» 2. Так, як в одній з статей ставиться на початку питання, що таке «прелесть», в іншій — що таке «єресь». З усякою правдоподібністю можна прийняти, як се робиться звичайно, що се перша збірка писань Вишенського. Дати вона не має, час написання заведених до неї творів викомбіновується з різних внутрішніх вказівок: от зміст збірника, зроблений самим Вишенським:


І. Обличеніє діявола миродержца и прелестный ловъ єго вЂка сего настоящаго.

II. Писаніє до князя Василія 3 и всЂх православныхъ христіан, ознаймуючи, як восточноє вЂры вЂрніи на опоцЂ или на камени вЂры Петровы неподвижно и непрелестно стоят, а врата адовы их одолЂти никакоже не могут, прочіи же вси отпали въ прелесть, заблудили и въ ад адовыми враты затворени суть. В нем же и погреб невЂрію папы римскаго и єму послЂдуюших.

III. Порада, како да ся очистит церков Христова, заплюгавленная лживыми пастыри и нечестным житієм оных и всЂх им послЂдующих, и которій смрад поганскій въ злонравст†ся въ христіанех... Зде же о поруганію иноческаго чина от свЂтских и мирского житя человЂк, и что єсть таинство иноческаго образа... лЂпо утварія, и прочая.

IV. Писаніє до всЂх обще в Лядской земли живущих 4, да ся покаютъ къ Богу, показуючи, каковы плоды Лядскоє земли жителей.

V. Писаніє къ утекшим от православноє вЂры епископомъ, о имени згоды в книжках от них выданоє, показуючи, яко тая згода не таковыми якож они безплодными в вЂрЂ и житій чинена и єдинена быти маєт, но святыми и духовнаго розума достигъшими. И на прочая хулы, лож и клевету от них на благочестіє і єму послЂдующих рыгненую отповЂди і обліченіє, откуду сію мудрость и розум постигли, которым так безбожне мудръствовати ся отрули.

VI. ИзвЂщеніє краткоє о латинской прелести, заблужденіи от пути истиннаго, лжи и хоробЂ смертоноснаго и погибелію вЂчного смердящаго мудрованія єже о вЂрЂ, о цръкви, о началствЂ, о ложном чистцу, и прочая.

VII. О єретикох — что єсть имя: єресь, и что благочестіє.

VIII. Загадка философом латинским.

IX. СлЂдъ краткій привъдящій къ постиженію 5 и изъученію художества, приводящаго къ царъствующей безсмъртной и вЂчной правдЂ.

X. Новина или вЂсть о обрЂтеніи тЂла Варлаама архиепископа Охридскаго града, въ градЂ Велись убитаго и в рЂку Варъдаръ въверженнаго.



1 Так воно вжито, напр., в Monum. Confr. c. 738.

2 Се було те, що він іншими словами, описово, хоче сказати в «ИзвЂщені о прелести»: «Прелесть и ложъ латинскую краткими глаголы по изображенію сему ниже печенному обличЂмъ, да и их лож и прелесть познаємъ, и сами въ истиннЂй вЂрЂ пребыти и не поколебати ся себе укрЂпимъ и утвердимъ» (с. 256).

3 До князя Острозького, що звався Костянтином на честь батька, а хрещений був іменем Василя.

4 В друк.: живящих.

5 В друк.: постыженію.



Франко, пробуючи винайти порядок написання сих творів, вважав найранішим «Новину» (X) — мовляв, Вишенський написав її ще в дорозі на Атос, десь у рр. 1576 — 1580. По ній він клав «СлЂдъ» (IX) і «Обличеніє Діявола» (І) — мовляв, написані скоро по приході на Афон, у періоді морального самовдосконалення автора. І по них, нарешті, «ИзвЂщеніє», мовляв, написане скоро по появі книги «О вЂрЂ» Василя Острозького (1588), на котру воно посилається, — значить, у роках 1588 — 1590.

Критика справедливо виказала безпідставність такоі хронології для перших трьох творів: вони не мають ніяких хронологічних вказівок, і Вишенський міг їх написати коли-небудь, раніш і пізніш. Натомість «ИзвЂщеніє», з огляду на згадку про книжицю Василя, і досі кладеться дослідниками на першім місці між творами Вишенського. Розбираючи «латинські прелести», він заявляє тут, що ще про деякі мав замір написати, але побачив, що про них досить написав Василь, тому залишив сей намір. Дістається таке враження, що серед писання наш автор дістав книгу Василя, щойно видану, — отже писав десь у р. 1589 — 90. З другого боку, влучні помічення Франка про зв’язок «Писанія до всіх в Лядській землі» з меморіалом (запискою) львівського братства 1592 р. дають підставу містити се «Писаніє» також між ранніми, доуніонними творами Вишенського. Інші писання почасти мають виразні вказівки на пізніший час — боротьби проти унії, 1596 — 8 рр., почасти взагалі позбавлені яких-небудь хронологічних вказівок і могли бути (принаймні частина їх) написані тоді, коли у Вишенського з’явилася гадка послати землякам збірку своїх писань на утвердження в правовір’ї і добрім житії.

Тому, хотячи взяти щось з творів Вишенського як характеристичне для початків його літературної діяльності, приходиться вибирати між сими двома: «ИзвЂщенієм» і «Писанієм до всіх в Лядській землі». Я думаю, що треба виходити від «Писанія».

Вглублюючися в психологію людини, що втекла з світу, замкнулася на ряд літ у самітній печері і потім знову виступає перед світом у ролі учителя і народного вождя, треба припускати щось спеціальне, що вивело її з сфери самовдосконалення і попхнуло на дорогу соціальної активності. Думаю, що вказані Франком подібності в змісті і вислові між «Писанієм» і львівською запискою дають сей момент, вказують той імпульс, що перетворив мніха Івана з Вишні з самітнього афонського анахорета в народного трибуна України.

Се був конфлікт львівського братства з своїм владикою. Що стояло за лаштунками його, се відкрилось сучасниками тільки згодом. Ми тепер знаємо се документально. Се була конспірація наших митроносних шляхтичів, під проводом Балабана, проти міщанства, що під протекторатом патріархів хотіло взяти їх під контроль. У першій половині 1590 р. в Белзі відбувся перший з’їзд владик, де було порішено перейти під зверхність Римської курії, щоб утекти від сих міщанських претензій. Змова ся довго зоставалася секретом, але Балабан, покладаючись на неї, розпочав зараз же, в другій половині 1590 р., гостру кампанію проти львівського братства і заразом проти митрополита, що хотів використати сварку братства з своїм владикою, аби відновити свої зверхні права над львівським владицтвом як вікаріатом митрополії. Ситуація була незвичайно складна і напружена, між іншим — ще й через дуже хитке і необчислиме поводження царгородського патріарха Єремії, зверхника української церкви, що легко піддавався впливам то одної, то другої сторони, різко міняв курс, видавав дуже гострі, безоглядні і суперечні з собою розпорядження, і се сприяло появі різних фальсифікатів, самозваних уповажених, виникали оправдані і неоправдані підозріння різних закулісових інтриг, і т. д. 1. Серед самого міщанства зазначився небезпечний розділ між партією братською і владичою, котру братство з великими зусиллями зломило і собі підпорядкувало 2, і таке інше.

В сих обставинах протягом 1592 р. братство кілька разів звертається безпосередньо до царгородського патріарха Єремії і до його ближчого товариша, патріарха александрійського Мелетія Піги, шукаючи їх підтримки проти противників, головно проти владики Гедеона Балабана, і заразом освідомляє їх про відносини і церковне життя.

До нас заховалось кілька таких листів, з додатком окремої записки про стан української церкви. Я думаю, вони були писані дідаскалом братської школи Стефаном Зизанією (Куколем) 3, одним з видніших сучасних діячів — парою до Вишенського по своїм прикметам перебійця і агітатора, тільки з тою різницею, що тимчасом як Вишенський воював пером, з афонського віддалення, Стефан був людиною безпосередньої акції, чоловіком вулиці — далеко меншої літературної репутації (і таки очевидно — далеко меншої здібності), а більшої безпосередньої активності.



1 Докладніше про се в Історії України т. V с. 549 дд.

2 Monumenta Confraternitatis Leopoliensis, особливо документ ч. 172 й ін.

3 Крім загальних міркувань — що Стефан весь сей час був головною науковою силою братства як дідаскал братської школи від самого заснування її, я бачу доказ авторства його в словах листа з 6 лютого, де оповідається, що братство мусило скоротити свою школу через протидіяння владики: «отпустихомъ даскаловъ: Кирила въ градъ Виленскый, Лаврентія же въ градъ Берестейскый, и иныи инде розидоша ся, Стефан же зде пребываєтъ» (Mon. Confr. I c. 340).



Відкладаючи на пізніше мову про його головний літературний твір, який маємо з його іменем, я тут уважаю потрібним навести в цілості сю записку, додану до листа з 7 вересня 1592 р. до патріарха Єремії, як цікавий літературний твір і як правдоподібний прототип — джерело й імпульс «Писанія» Вишенського: се надає йому спеціальний інтерес, незалежно від визначного загального соціально-історичного значення сього листування. (З сього погляду сі братські листи 1592 р. дуже інтересні як один з найбільш виразних для нас документально захованих виступів українського міщанства проти шляхетської конспірації). Завважу, що ми маємо сю записку в копії, так, як її вписано в тогочасну книгу братської кореспонденції — не знати, чи як український первотвір, чи як переклад грецького тексту; синтаксичні неправильності українського тексту скорше промовляють за сю другу можливість 1.


Святый владыко наш! Многажды пишуще о исправленіи ся молитвенныя наша словеса ко твоєму престола величеству, нынЂ же конечнЂє вся по ряду добре свЂдуще возвЂщаваємъ, предстояще лицу твоєму и весде на соборехъ сущим — нам исправленія ищуще и от всЂх окресных стран всякия помощи улучити чающе и не могуше успЂти, и вся настоящая и хотящая в нас нЂкая явитись возвЂщаваем.

Пер› же вЂси, твоя святыня, яко в нас мнящіи ся быти святителе сущий ж по истинЂ сквернителе: иночествовати обЂщавающе ся и со женами невозбранно живуще. НЂцыи же многобрачни святительствующе 2, прочіи же съ блудницами чада родиша. Аще сицевы святители суще, священником таковым мнит ся пребыти! Єгда же обличаше их на соборЂ я†пред всЂми митрополит, дабы священницы престали священства, священницы же отвЂщаша: «да престанут пер› святителЂ своєго святителства, послушают закона, даже и мы ихъ послушаем. — «Миру горе от соблазн»! А єгда же бывшу изысканіи о манастырех, яко єпископи похитивше себЂ архимандритства и игуменства, возведше во манастырЂ соплеменников своих и урядников мирских и вся церковная истощивше и иночество испразднивше, по немже и лаятелей и псов в манастырЂ воведше, и дабы от рода в род по племени подавственно монастырЂ начальствовали 3, — и того ради везде иноковъ и священников не обрЂтаєт ся, в монастырех же мирстіи священницы нЂкогда совершаютъ.



1 Друкована вона була в Актах Зап. Росії IV с. 45 (і з сього видання звичайно цитується), новіше і поправніше, але теж повне явних помилок видання в Monumenta Confr. Leopol. І ч. 245б. Дальше я зазначаю деякі значніші поправки, а цілком дрібні даю без застережень; правопису сеї копії не додержуюся теж.

2 Се бойове тоді питання, не в час підняте патріархами проти української практики: що чоловік, який був більш ніж раз жонатий, не може бути свяченний в ніякі церковні чини.

3 Аби дідично (наслідственно) начальствувати в монастирях у своїм роді, дістаючи королівські подавання для свого племені.



Єгда же о єресех взысканію бывшу, обрЂтес церков нашего православія всякого зловЂрыя и зловоленія исполнена. Людем же в недоумЂніи смущаємЂмъ суще, погибати время настоитъ! Мнози же совЂтъ утвердиша предати ся римскому единоначалія архиєрейству, утверждающе себЂ да пребудут под папою римским, совершающе вся своя въ церкви по закону греческия вЂри невозбранно, — понеже и календар новый раздЂляєтъ нас сугубо, праздновати (же) отъ обоюду запрети ся намъ. И сей совЂт доселЂ пребываєт. Римский же папа послав нЂкоєго єрея своєго повелЂвающе по всЂхъ церквах своих зде кваснымь хлЂбомъ службу совершати и соєдиняющесь сим общенієм церквам нашим. Яже и зде во Лво†збыст ся. НЂкий же єзуита виленский Петръ Скарга выдруковал книги о вЂрЂ своєй и о греческом заблуждении глаголюще, и кролеви сіє писаніє вручил, да всякими грады мирская власти потрясе нас, и готовив ся по своєму хотєнію совершити.

Людіе же сіє розсудиша, яко можеть вЂра Христова под рымскою властію правовЂрно исповЂдати ся, яко же из начала 1 бысть. Понеже безначаліє во многоначаліи нашемъ обрЂтаєт ся, и законы отеческія попрана суще и православієм лицемЂрствующих ся 2 учителей лжа покры церков, и оскверни ся земля в дЂлЂх их. Смысляй да умолкнет нынЂ, яко день зол єст! 3. Уже бо второє вси благороднЂйшиє панове земли Литовскія послов своих от братства 4 к нам посылают ищуще в нас священника и учителя, якоже Ахав алчным конем своим травы, глада ради, умноживша ся на земли ради студных священников. Исчезе 5 въ болЂзни живот наш и лЂта наши во воздыханіих, и изнеможе нищетою крЂпость наша. Понеже нечестіє обожи ся в нас, яко нЂціи ся глаголеміи бози от различныя нечистоты обожиша ся, да будут честь божія в твоєй святительской области согрЂшати 6.

Сего ради всегда и нынЂ яко последнеє 7 молим твоєго святительства, да не яко оклеветаніє нЂкоє от нас сія прієм, но яко испытанію и исправленію и отмщенію внимай! Не рци, яко малій нЂціись человЂци възвЂщают, но разсудительнЂ внемли и возвЂсти сія всему чесному собору, дондеже прочая услышиши. Помяни пророком реченная о пастырех: «Жерцы ero отвергоша ся закона моєго, и оскверниша святая моя, между святым и сквернавым не разлучиша, и между нечистым и чистым не разлучиша, и пророци єго помазующе ся сами. И взысках от них мужа живуща пра†и стояща отинудь пред лицем моим во время гнЂва, якоже не до конца погубити єго, и не обрЂтох. И возліях на ня ярость свою во время гнЂва моєго, яко скончати ся. Пути их на главы их дах, глаголет Господь. Се аз предаю тя во руцЂ ихже ненавидиши, и от нихже отступи душа твоя, и сотворят во тебЂ в ненависти и возмут вся труды твоя и дЂлеса твоя. И будеши наг и со студом, и открыєт ся студЂніє блуженія твоєго и нечестіа твоєго: блуженіє твоє сотворит тебЂ се» .



1 Друк.: и значалЂ.

2 Що ліцемірно удають з себе православних.

3 Так реставрую я се місце, признане незрозумілим у першім виданні і хибно надруковане в другім; зміст ясний: людям мудрим нема життя, — се, мабуть, натяк на те розіслання «дідаскалів» зі Львова, що вище.

4 Попереднього року воєвода мінський Богдан Сопіга просив львівське братство прислати віленському доброго дідаскала (Monum. Confr. ч. 201), і в відповідь, мабуть, на се прошення післано туди дідаскала Кирила.

5 В друк.: Ище же, в 1 вид. вірно: исчезе.

6 Місце видимо попсоване, але без оригіналу не рішаюсь його поправити.

7 Мабуть, у розумінні: востаннє. Лист був писаний з приводу грамоти, нібито патріаршої, котрим спір братства з владикою рішався в користь владики.

8 Цитата з прор. Єзекіїля. Цікавий цей нахил до старозавітного пророчого тону, такий характеристичний для Вишенського — і для пресвітеріанкальвіністів!



Мы же здЂ мали суще во градЂ ЛвовЂ, толик труд имуще со єпископом нынЂшним Болобаном, якоже и прежде со отцем єго 1 єпископом лвовскимъ, не себЂ ради церкве блюдем, — имамы бо безпечално житіє в о окрестных градЂхъ2. Вже два краты попы епископскіє урядови папЂзскому ключЂ церковныє отдаючи здражали 3, и дань навели на (нас) 4, Греков ради, иже ймуть со купецтвы прибЂжище во град Львов. Такоже и честную обитель св. Онофрія 5 странных ради іноковъ грецких, преходящих град сей, стережем, и фундуємъ тіє д†мЂсци 6. А твоя святительская милость знову (отдаєши) 7 єпископу законопротивному и єго безчинным священникамъ. Которіи єсли третій разъ таковую здраду учинят, конечно южъ не оборонимо! Бо на тот час не было в мЂстЂ нашом єзувитов, которіи много русских церквей поосЂдали. И нынЂ живут въ градЂ нашем не имуще церков, присно причины назирающе, да возмогут от нас похитати.


Франко припускав, що сі листи були завезені на Афон братським посланцем, може, навіть там мали й перекладатися на грецьку 8.



1 Див. вище (розбивка моя).

2 Се інтересне підчеркнення, що братство вважає потрібним обстоювати Львів як важну національну позицію, хоч умови життя для міщанства легші по інших, сусідніх містах и містечках.

3 Як свідчить Потій, Балабан почав свою уніонну акцію за змовою з арцибіскупом, і може бути, що пообіцяв йому братські церкви. Сей епізод у нього не тривав довго, і тому сей момент зостається неясним. «Нас» додав перший видавець, і воно справді потрібне. Се нинішній василіанський монастир на Жовківськім передмісті Львова; братство і владика спорили за нього, і грамотою патріарха, що дав привід до сього листа братчиків, сей монастир був признаний за владикою. Братську церкву і монастир св. Онуфрія.

7 Се слово додано з огляду на зміст, в копії дієслово явно опущене, як запримітив іще перший видавець.

8 Іван Вишенський і єго твори с. 163.



Сей другий здогад здається мені малоправдоподібним, але що афонським українцям братські листи тою чи іншою дорогою стали звісні відразу, се більш ніж імовірно, і «Писаніє» Вишенського в цілім ряді пунктів виявляє свою суголосність з наведеною запискою. З огляду, що се один з найкращих творів Вишенського, повний не тільки прекрасних деталей, а і в цілім досить добре витриманий — досить конструктивний, як рідко у нього, а при тім невеликий, я вважаю потрібним подати його в цілості.

Те, що читається в збірнику як кінцева приписка, становить логічний вступ:


Іоанъ инокъ зъ ВышнЂ, отъ святыя Афонскія Горы. Прочюхъ от Лядской землЂ, сирЂчь Малой Русій, яко напали на вас злоєреси. Того ради послахомъ отца нашего Сава проигумена отъ святыхъ Павелъ. A вы же, Христовы христіане, примЂте єго съ радостію, и милостыня сътворЂте — того ради молимъ вашей милости!


Саме ж писаніє починається так:


1) ТобЂ въ земли зовемой Полской мешкаючому всякаго возраста, стану и преложенства народу Рускому, Литовскому и Лядскому въ роздЂленыхъ сектахъ и вЂрахъ розмаитыхъ сей гласъ въ слухъ да достиже!

2) Ознаймую вамъ, якъ земля, по которой ногами вашими ходите и въ нейже въ жизнь сію рожденіємъ произведени єсте и нынЂ обитаєте, на васъ перед Господомъ Богомъ плачеть, стогнеть и въпієть, просячи Сътворителя яко да пошлеть серпъ смертный, серпъ казни погибельнои, якоже древле на Содомляны, и всемірного потопу, которій бы васъ выгубити и искоренити (яко да не скверните болшей оную антихристовымъ безбожнымъ невЂріємъ и поганскимъ нечыстымъ и несправедливымъ житіємъ вашимъ) моглъ! Изволяючи лЂпше пуста въ чистотЂ стояти, нежели вашимъ безбожствомъ населена и беззаконными дЂлы осквернена и запустошена, от хвалы всесильного Бога создателя и творца небеси и земли оставлена быти 1.

3) ГдЂ бо нинЂ въ Лядськой земли вЂра?

ГдЂ надежда?

ГдЂ любовь?

ГдЂ правда и справедливость суда?

ГдЂ покора?

ГдЂ євангельськіє заповЂди?

ГдЂ апостольская проповЂдь?

ГдЂ святыхъ законы?

ГдЂ храненіє заповЂдей божіихъ?

ГдЂ непорочноє священство?

ГдЂ простоє благоговЂнноє и благочестивоє христіянство?

Не все ли превратися въ паче всЂхъ языкъ нечистыхъ нечестнЂйшеє житіє и безвЂріє?

И почто и именемъ христіанскимъ себе гласити безстуднЂ дерзаєте, єгда силы того имени не хранити, ниже дЂльнымъ постиженієм съхранити того имени свойство учити ся не хочете? 2.

4) О окаянная утроба, которая таковыхъ сыновъ на погыбель вЂчную породила и на съблазнъ прелестного свЂта выпустила!

Днесь бо в Лядской землЂ священники всЂ, — якоже древле нЂкогда Єлзавелины (а не небесного Бога) жрецы — чревомъ а не духомъ офЂруютъ 3.

Панове зась надъ Бога богами вышними надъ своими подручными поддаными ся починили, и надъ творца, ровнымъ зданіємъ образа всЂхъ почтившего, судомъ беззаконнымъ вознесли ся. Безсловесныхъ єстество вышшею цЂною въ своихъ, антихристового закона правахъ надъ людъ божій, имъ до часу подъ власть злецоный, оцЂнили! 4.

4а) Въ мЂсто зась євангелской проповЂди, апостолской науки, и святыхъ закона, и ограниченья цноты и учтивости сумненя христіанского, нинЂ поганскіє учители, Аристотели 5, Платоны и другіє тымъ подобныє машкарники a комедійники въ дворехъ Христа Бога владЂють!

Въ мЂсто зась смиренныя простоты и нищеты гордость, хитрость, матлярство 6 и лихоимство владЂєтъ!



1 Ніж зостатися без хвали Богові.

2 Не хочете доходити того, щоб ділом своїм виявити істоту (християнську), котрої ім’я носите.

3 Жертви приносять.

4 З огляду на особливу цінність сього місця я подам його переклад: «Пани в відносинах до своїх підручних підданих поробили з себе богів, вищих від самого Бога. В суді своїм беззаконнім вонеслися над ними вище від Творця, що всіх рівно (і тих підданих) наділив своїм образом. У своїм праві — антихристовім законі — безсловесні сотворіння вони оцінили вище над люд божий, до часу поручений під їх власть». Мова тут про такси за різні роди порушення панської власності. Вишенський показує себе тут знавцем сучасного права Польщі-Литви.

5 Друк.: Аристотоли.

6 Махлярство — фальш.



Въ мЂсто зась суду и правды несправедливость, ложъ, крывда, прехитреньє, препреньє, потваръ 1, лицемЂріє, лесть и кгвалтъ антихристовъ владЂєтъ!

Въ мЂсто зась вЂры и надежды и любви безвЂрство, отчаяніє, ненависть и мерзость владЂєтъ!

Въ мЂсто зась цЂломудрЂнаго житія конечноє вшетеченство 2, плюгавство и нечистота скверная 3 владЂєтъ!

5) Покайте ся убо всЂ жители тоя земли! Покайте (ся) да не погыбнете дво якою погыбелію: и вЂчною и дочасною, отъ скорого гнЂва божія нагло!

Аще ли же не хощете — тогды къ вамъ, стаду православному христіанскому мовлю: БудЂте готовы отлучити ся отъ того погыбелного антихристова и содомского рода! да єсте 4 истиною Новый Израиль, а не съ поганцы погане!

5а) ГдЂ бо въ поганЂхъ таковой плодъ нечистый, якоже нынЂ въ Лядской земли видить ся? СтосугубнЂй не крещеные въ имя Отца и Сына и Святого Духа, прелщеныє отъ діавольского слуги и лжепророка Махомета Турки честнЂйшіє суть предъ Богомъ въ судЂ и правдЂ якой такой, нежели крещеныє Ляхи, которыє на євангельскую науку съпротивно борють и оную своимъ злымъ житіемъ и гордостію антихристового духа пожерши попирають!

5б) Прето, вЂдаючи вы о семъ, православній христіане, не скорбЂте! Господь бо єсть съ нами! ИмЂйте убо вЂру и надежду въ Бога жива крЂпку и непоколебиму! На пановъ же вашихъ Руского рода, на сыны человЂческія не надЂйте ся! Въ нихь же нЂсть спасенія. ВсЂ бо живого Бога и вЂры єже в него отступили. Прелести же єретической, любви духа тщеславного, жизнолюбовію и лихоимству ся подклонили. Въ нихъ же не благоволит Господь, по реченному: «а єгда обинеть ся, не благоволить душа моя о немъ!» ТЂмже да отступитъ отъ неправды всякъ именуяй имя господнє!

Будите убо готовы на пріятіє Іисуса, которій нынЂ у вашей земли не маєть гдЂ главу подклонити! Духи бо нечистій поднебесніи вездЂ въ естест†зовомыхъ христіанъ гнЂздять ся царситвують. Прелстили, прехитрили и отъ Бога различными єресми десно и шує єстество человЂческоє открали, и въ слЂд себе отволокли суть.

Яко нынЂ нЂсть хвалы Богу ни мало въ Лядской землЂ, и христіанство вконецъ исчезе и погыбе. ВсЂ бо настоящаго вЂка гонять, да ся єго благыми удоволять и насытять. О будущаго же вЂчноє наслажденіе мыслити и искати въ жизни сей — и память тую уморили. И якоже камень къ оной 5 жизни онечюствЂли суть!



1 Наклепи.

2 Розпуста.

3 Друк.: сверная.

4 Неясно: аби вам бути (зам.: да будете), чи: бо ж ви (єгда єсте).

5 Будучій.



Обачъ, гдЂ ся толко отъ васъ обрЂтаєтъ истинный священникъ, инокъ цЂломудръ и мірского житія христіанинъ православный, которій отъ труда своєго житіє своє, богобойне живучи, а не отъ лихоимства языческого окормляєтъ, и правду видЂти алчетъ и жаждетъ?

Дасть вамъ Богъ по желанію вашему! Не скорбЂте убо, но потерпите мало. Грядый бо пріидеть и не закоснить!

6) Да прокляти будуть владыки, архимандрити и игумени, которіє монастырЂ позапустЂвали и фольварки собЂ зъ мЂстЂ святыхъ починили, и сами толко зъ слуговинами и пріятелми ся въ нихъ тЂлесне и скотски переховываютъ.

На мЂстЂхъ святыхъ лежачи гроши збираютъ.

Съ тыхъ доходовъ, на богомолци Христовы поданыхъ дЂвкамъ своимъ вЂно готуютъ.

Сыны одЂваютъ.

Жены украшаютъ.

Слуги умножають.

Барвы справуютъ.

ПріятелЂ обогачуютъ.

Карити зиждутъ.

Возники 2 сытыє и єдинообразныє спрягають.

Роскошъ свою погански 3 исполняю(тъ).

A въ монастырЂ рЂкъ и потоковъ непрестайно 4 въ молит†къ небесному кругу текущихъ иноческаго чина по закону церковному — видЂти нЂсть. И мЂсто бдЂнія пЂсни и молитвы и торжества духовнаго пси выютъ, гласятъ и ликуютъ!

ГдЂ нынЂ правило по уставу святыхъ въ Лядской земли въ церкви видЂти и слышати хощеши? То єсть вечерню, павечерницю, полунощницю, завтредню, 1-й часъ, 3-й часъ, 6-й часъ, 9-й часъ? Книжноє поученіє день и нощъ? Не все ли преврати ся въ поганскоє безвЂріє, и слЂдъ христіанскаго житія исчезе и погибе?

Владыки бо безбожныє, в мЂсто правила и книжного поученія въ законЂ господни день и нощъ, надъ статутами и лжею увесь вЂкъ свой упражняютъ и погубляють. И вмЂсто богословія и вниманія настоящаго житія — прелести хитрости человЂческія, лжи, щекарства 5 і прокурацій 6 діаволского празнословія и угожденія ся учать.

О земле запустЂлая и зарослая терніємъ безвЂрія и безбожія!

О образе божій, по (подобію єго) 7 зданный — како погребе ся отъ славы нетлЂнной вЂчной жизни небеснаго царства въ жизни сей скороисчезающей!

О человЂче окаянный — како чести своєя отбЂгши и къ безсловесныхъ скотовъ 8 несмысльству припрящися 9 и усвоитися чувством изволилъ єси!

О христіанине реченный 10 — како помазаніє крещенія въ божество, божествам Духа, миролюбіємъ симъ посмрадилъ єси!

О сыне вЂрою небесного Бога — како сыномъ діавольскимъ плоды дЂлъ своихъ преименовати ся изволилъ єси!

О царскоє священіє, языку святый, людіє обновленія — како въ поганскоє и єретическоє безвЂріє превратил ся єси!

7а) Къ тебе же, земля Лядская, съ плачемъ гласъ Ісаинъ мовлю: «И како бысть блудница градъ вЂрный Сіонь, полнъ суда, въ немже правда успе, въ немже нынЂ убійцы! сребро ваше непотребно; корчемницы твои смЂшаютъ вино съ водою».

Єже єсть образъ лядского священства; священници бо твои смЂшають истинноє слово божіє съ лжею: съ похлебствомъ 11, ласканіємъ, лицемЂріємъ, лестію и человЂкоугожденіємъ, оводнЂвающе винную истину водою лицемЂрія и лести, — чесанієм слуховъ, а не боденіємъ и убієніємъ грЂха, внутръ сердца кріємого, истиною обличенія!



1 Лівреї (ліберії) слугам справляють.

2 Коні.

3 Друк.: поганскіи.

4 З Підгорецького зб.

5 Брехні.

6 Процесування.

7 «Єго» додаю від себе.

8 Друк.: скотохъ.

9 Припрягтися.

10 Християнин по імені.

11 Лестю.

12 Спільники.



Князи твои закону божію не покоряют ся — обещници гатемъ, любяще мзду, гоняще за посулами, сиротамъ не судяще и суду вдовицъ не внемлюще! Сего ради — се глаголетъ владыка Господь Саваофъ: «О горе моцным и преложонымъ въ Лядской земли! Не престанетъ бо ярость моя на противность ихъ и судъ лукавства ихъ! И противленія надъ ними учиню, и наведу руку мою на нихъ, и роспалю бЂдами и искусомъ въ чистоту. Не хртящихъ же покаяти ся и оть того злонравія предложити ся — и до конца погублю, и память имени ихъ в веки затрачу. И отъиму 1 всЂхъ беззаконныхъ от тебе 2, и всЂхъ гордыхъ смиру. И будетъ крЂпость ихъ яко паздеріє згребноє, и дЂла ихъ яко искры огненны. И съжегут ся беззаконници и грЂшници вкупЂ, и не будетъ угашаяй»!

7б) О лють, страно грЂшна,

людіє полни грЂховъ,

племя злоє,

сынове беззаконіи!

Остависте Господа и разгнЂвасте святого Ізраилева, отвратисте ся впять!

Что и єще уязвляєте ся, прилагающе беззаконіє къ беззаконію?

Оть главы и до ногъ острупЂли єсте!

Отъ начальникъ, отъ священникъ и до простыхъ онечистЂли єсте!

ОсмраднЂли єсте гноємъ міролюбія!

Образъ божій огноили єсте!

НЂсть мЂста цЂлого отъ грЂховного недуга —

все струпъ, | все неправда, | все сЂнь,

все рана, | все лукавство, | все пара,

все пухлина, | все хитрость, | все дымъ,

все гнилство, | все коварство, | все суєта,

все огнь пекелный, | все кознь, | все тщета,

все болезнь, | все лжа, | все привидЂніє!

все грЂхъ, | все мечтаніє,

Сущеє же нЂсть ничтоже! НЂсть гдЂ плястра приложити на исцЂленіє нЂкоєя части. Все смертоносный грЂхъ, все пекломъ, адомъ и геєною вЂчною смердитъ!

8) Покайте ся убо, Бога ради, покайте (ся), донелЂже покаянію время имате!

По смерти бо сего обрЂсти не можете!

Что толико онечюствЂли, одебелЂли и окаменЂли сердцемъ и помысломъ єсте?

Єда не вЂруєте, яко помрете?

Аше украдаєть вамъ діаволъ тую память, и ослЂпляєтъ васъ міролюбіємъ?

A вы пробЂгнЂте 3 памятію народившихъ васъ и предковъ вашихъ! ГдЂ ся подЂли, и въ которую сторону отошли? Не померли ли? не и вамъ ли тамъ подобаєтъ отъити и также помрети?

А єгда и вы мусите, хочъ и не хочете, также якъ и родители ваши помрети, готовте жъ ся на исходъ къ будущему вЂку!

ГотовЂте дЂла,

готовЂте чистоє житіє,

готовЂте богоугожденіє!

Да єгда повелитъ вамъ маятель 4 отъ сея жизни преходити, да имате тоє готово зъ собою!



1 Тут зайве у.

2 Місце не в порядку.

3 Друк.: прибЂгнЂте съ...

4 Себто маітель — господар.



Да будетъ тоє сокровище при васъ на смертной постели!

Да видите тоє съобраніє своє, єгда душа съ тымъ окаяннымъ тяжаромъ тЂла розстати ся хощетъ, и утЂшит ся!

Нехай будетъ тоє сокровище ваше вамъ посломъ до нЂдръ Авраамлихъ!

Яко да готуєтъ покой и мЂсто отпочинення, —

мЂсто прохладноє,

мЂсто покойноє,

мЂсто затишноє,

отнюду же отбЂже всяка болЂзнь, печаль и въздыханіе

идже присЂщаєтъ свЂтъ троичнаго божества,

идЂже жизнь безконечная,

радость незреченная,

веселіє непостижимоє,

идЂже лици святыхъ,

лици патріархъ,

лици древле Богу угодившихъ,

лици пророкъ,

лици апостолъ,

лици мученик, преподобныхъ, праведныхъ, въ постЂ, молит†и подвизЂ просіявшихъ,

пустынноє въспитаніе,

честноє въскормленіє и оживотвореніє Духа святого дЂйством и благодатію, —

ихже подражатели в подвизЂ быти и наслЂдниками части и жребія ихъ получити васъ сподоби, Христе царю, — котрому ти приносит ся отъ всея твари честь и поклонен съ Отцомъ и Святымъ Духомъ нынЂ и присно и въ вЂки вЂком. Аминь.


Як бачимо, се досить конструктивно збудований поклик до покаяння в стилі пророків — паралель до погрози Єзекіїлевими словами в львівськім (Зизаніїнім) листі: апокрифічний плач землі 1, як вихідний мотив (1); цитати з Ісайї (7а і б) в паралель Зизаніїній цитаті з Єзекіїля. Образ загального «поеретичення», розпусти і обмирщення в ряді яскравих характеристик розвиває загальні тези львівського листа (тут і піклування про сім’ю, і псарні по монастирях, і загальне занедбання богослужіння). Спеціальна клятва на єпископів; осторога перед зайвими надіями на панів і поклик до поправи і каяття, що двічі (5 і 8) у різних формах з різними підходами повторюється на протязі сього писання. Циклічна будова, в котрій напруження то степенується, то розвантажується каденціями — ритмічними рядами паралельних, часом римованих виразів.

Пок. Франко, признаючи сьому творові «силу вираження і величність помислів» і зачисляючи його «до найкращого, що взагалі посідає наша література», закидав йому, що «він грішить подекуди многословієм і риторикою», — і сей закид з того часу повторюється в літературі 2. Але я не вважаю його оправданим! «Писаніє» побудоване в стилі патетичного риторства, і оскільки воно риторське, оскільки того вимагає сей літературний рід. Він вимагає паралелізмів, образовості, і понад се зайвого «многословія» Посланію ніяк не можна накинути.



1 Про сей мотив у нашій легенді див. в т. IV.

2 Возняк II с. 135, пор. Франко с. 165.



Другий закид, зроблений Франком, — що позитивна сторона «реформи суспільності» бідна в «писанію»: мало дає конкретних вказівок, яке має бути життя. З нашого становища се загальна хиба — не самого Вишенського, але й усієї аскетичної моралі, «пустинного воспитанія»: воно не дає відповідних вказівок, що робити людям, які зостаються «в миру». Але з сього становища Вишенський мав свою програму того, що він називав «очищеннєм церкви Христової», тільки відложив її до іншого писання, як се зараз побачимо. А тут я піднесу виразний соціальний нерв: як Вишенський і в сім, і в інших писаннях (се зараз побачимо!) виразно відчуває в отих братських скаргах соціальний характер конфлікту і яскраво підчеркує його своєю релігійною публіцистикою: стрічу міщанської інтелігенції з пануючою шляхетською верствою — тою, що силкується перетворити духовні посади в свої дідичні держави («тенути»), й тою світською частиною, котрої плоттю від плоті і кісттю від кості зостаються шляхетноуроджені митро-і клобуконосці. Се підтверджує, що Вишенський не був зовсім тільки книжником-аскетом, а людиною з великим громадським досвідом, — і робить привабним здогад (Франка), що походженням Вишенський таки був теж міщанин. Тому, скажемо, так відчув він соціальний підклад релігійного конфлікту, що малювала львівська записка!













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.