[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 513-555.]

Попередня     Головна     Наступна

Ісайя Копинський. Схвилювання і роздразнення, викликане в православному громадянстві уніонною чи компромісною акцією, в котрій замішані були найблискучіші представники вищої церковної інтелігенції, цвіт шкільної науки несподівано, для контрасту, висунуло на шпиль церковної ієрархії представника суворого аскетизму, православного старовірства в стилі Вишенського, Княгиницького й ін., за якого найменше можна було б побоюватись, що він дасть себе звабити на цю компромісову стежку. Був це Ісайя Копинський, довголітній наставник Антонієвої печери, перший організатор Братського монастиря і т. д. — людина високо шанована в православних кругах, але менше всього придатна на кермування церковним, то значило тоді, національним життям України і Білорусі в тодішніх складних обставинах — церковних, політичних, культурних. Митрополит з нього вийшов ефемерний; фактично усунений за який-небудь рік з свого становища вибором Могили, він не зорієнтувався в ситуації, поступився на всякі способи боротьби з противником, ставив себе в фальшиві і малопочесні положення і лишив пам’ять людини амбітної, упертої, обмеженої. Але це не повинно вибивати нам з пам’яті, що цей невдалий митрополит сам у собі для свого часу був людиною змістовною, цікавою, яка яскраво відбивала на собі певну ідеологічну течію — нехай пережиту, засуджену на заникання, але в той час ще живу й популярну в широких масах. Мусимо пам’ятати, що це була людина, обдарована довір’ям цих широких мас, і поскільки ця цікава постать відбила себе в певних літературних творах, ці твори варті уваги вже як відбиття ідеології часу, — цих правовірних течій, що тішилися спочуттям і підпорою козацьких, міщанських і всяких взагалі демократичних мас. Але і з чисто літературного становища вони не безінтересні, хоча, на жаль, ми не певні повної автентичності їх форми і наскільки потерпіли вони від пізнішої літературної редакції.

Біографія автора до заснування братства 1615 р. майже невідома. Те, що його в 1620 р. посвятили на єпископа перемиського, видимо, послужило підставою вважати його людиною західноукраїнського походження і виховання, і це само собою дуже правдоподібно, що він належав до тої галицької громади, що перенеслася до Києва в першім десятилітті XVII в., слідом за Плетеницьким, як Копистинський, Борецький й ін., але ніяких конкретніших вказівок про час і обставини, коли Копинський з’явився в Києві, досі не маємо ¹. Тому, що в печерських кругах його пам’ятали як довголітнього наставника чи доглядача Антонієвої печери ², треба думати, що це місце він займав уже досить довго до 1615 р., коли йому, як вище ми бачили, доручено було, очевидно з ініціативи печерської верхівки, відповідальне діло організації нового Братського монастиря, себто того, що мало бути скелетом братської організації.

¹ Силування дати біографію Копинського — в книзі Добрянського "Исторія епископов трех соединенных єпархій Перемышльской, Самборской и Саноцкой", Львів, 1893.

² Див. нижче заголовок його "Ліствиці"; в літопису Густинського монастиря значиться, що перед тим ніж узяти на себе організацію Густині в 1615 році, Ісайя пробув 16 літ в Антонієвій печері, себто прийшов разом з Плетеницьким, і в цей момент мав під собою 12 ченців (Чтения Московск. общества истории, 1846, № 8, с. 7). Але і хронологія, і деталі літописи, поскільки вона говорить про такі дальші для її авторів часи, мусять приймати дуже обережно.

Але про діяльність його на цім полі невідомо нічого. В Густинськім монастирі, де пам’ять Ісайї шанували як свого організатора довше й живіше, ніж деінде, була пам’ять, що перед своїм посвяченням на єпископа перемиського в 1620 р. він правив також якийсь час Межигірським монастирем, з котрим Густиня стояла в тісному зв’язку — вважала Межигір’я своєю митрополією. Чи був Ісайя коли-небудь справжнім ігуменом у Межигір’ї, це неясно, але, очевидно, він грав провідну роль у житті цього монастиря саме перед своїм посвяченням, і в "Протестації" 1620 р. вище ми бачили його з титулом "межигірського", що відповідає титулам інших ігуменів.

Очевидно, в зв’язку з цим стоїть і участь Ісайї в організації задніпрянських монастирів у маєтностях князів Вишневецьких: Густинського Прилуцького, Мгарського Лубенського і Підгірського Лядинського, організаційно зв’язаних з Межигір’ям. Першу хронологічну дату до цієї стадії його діяльності дає грамота князя Михайла Вишневецького 1612 року, котрою він наказує своїм урядникам помагати Афанасію, ігуменові межигірському, що разом з "отцем Ісайєю Печерським" "згідно з бажанням князя строять монастирі" в його задніпрянських маєтках ¹. Потім 3 січня року 1619 маємо кілька листів Раїни Могилянки, вдови по кн. Михайлу і матері Яреми Вишневецького, виданих Ісайї як ігуменові Густинського і Лядинського монастирів ², але це пізніші монастирські копії не дуже певні, на мій погляд; з них виходить, що Лядинський монастир в цім часі перемінено на жіночий, і першою ігуменею його стала рідна сестра Ісайї, Олександра. Восени 1620 р. при відновленні ієрархії висвячено його на єпископа перемиського ³ і, як кажуть його густинські біографи, він потім їздив "на Волинь", "о нЂкоторых ему требованіях".

¹ Про дату див. "Історію України", VII, с. 436.

² ЛЂтопись Густинського монастиря, с. 50 — 6.

³ Лазаревського. Описаніе Старой Малороссіи, т. III, с. 388.

Це, мабуть, треба так розуміти, що він робив проби ввійти в фактичні зв’язки з своєю перемиською єпархією, але це йому не вдалось, і він вернувся назад до Києва. Замість номінального владицтва перемиського йому дано більш реальний титул архієпископа чернігівського (на своїм листі 1629, наведенім вище, він називає себе архієпископом смоленським і чернігівським). За цей час він втратив свою позицію в Межигір’ї (густинці представляють так, що Ісайя правив цим монастирем через те, що братія прогнала свого ігумена Гедеона, а тепер в монастирі взяла гору партія Гедеона і покликала його назад, а проти Ісайї виставила такий аргумент, що, ставши єпископом, він не може більше бути їх ігуменом). Він ділить свій час і енергію між задніпрянськими монастирями, що далі вважають його своїм зверхником, і загальними київськими церковними справами, де він теж відограє впливову роль, як провідник правовірних, екзарх патріарший. Вище бачили ми його слізницю до московського царя, вислану з Мгарського монастиря в 1622 р., де він, малюючи тяжке становище православних, просить у царя помочі для своїх монастирів, де вже зібралось, як він каже, 150 ченців.

З року 1628 (11 липня) маємо його "постановення" про обов’язки підданих Лядинського монастиря, видане в Лядині літом 1628 р.:

"ВЂдомо чиним, што просили нас подданные церковные лядинские, абы есмо порядок учинили, хто з них якую повинность нам на церков божую давати и чинити будет повинен. Што мы видячи речь слушную и постерегаючи теж, абы ничого болшей на них над слушность и звичай не вытягано, толко ведлуг того постановеня нашого было брано, теди знесшися з ними, за прозбою их — всеЂ громады Ладинскоє на той час такоє постановенє учинили. (Маєт) ¹ каждый з них в рок повиность — нам на церков божию чинить ведлуг реєстру бывшего намЂстника нашего ладинского Мартирія в року 1620 браного. Єднак (єсли) не ведлуг уваженя тим брано ² у можнЂйших, которыи мают(ь) плуг волов, або дасть Бог будут(ь) мЂти ласЂку, и инших добродЂйств на кгрунти церковном, и маючи ся добре над инших, — то и овшем ведлуг пожитку, маєтности и уваженя нас або намЂстника нашего всякую повинности чинити и давати повинни будут(ь).

¹ Тут і далі щось помилено, я дещо виправляю.

² Тут "или".

До того всЂ разом, каждый з них, так конниє яко и пЂшиє толокою повинни сЂна косити день и тоє погребти и до монастыра возити што потреба. Такъже жита толокою озимини день один, а ярини день. До того каждый з них хто конЂ маєт, дров по десяти возов вывезти. С тих же конних з десяти человЂков в рок повинни подвод по чотири c чим ся трафить за десять миль возити. Шарварок до гребли кождий з них и для самих себе дерн, хворост, солому и што потреба до гребли возити или направовати, кром сипання грабарского. А хто бы з них будучи непослушний на греблю не виє(ха)л або не вышел, таковий повинен будет огурного грошей дат(ь), а день предця обробить" ¹.

Як бачимо, тут з-під мантії великого аскета Антонієвої печери висувається тверда рука цілком звичайного церковного феодала, але документа не маємо в оригіналі, тому мусимо рахуватися з можливістю, що пізнішу монастирську практику умисно освячено його іменем.

В справах загальної церковної політики чули ми вище про циркуляри Ісайї, розіслані до православних на початку того ж року 1628, з осторогою проти конспірації ієрархів (Борецького, Могили, Смотрицького) на користь унії. Розгнівані конспіратори почали проти Ісайї однодушну кампанію — головно у його патрона, Яреми Вишневецького, та його опікунів, щоб вони приборкали небезпечного ригориста, наступивши на його задніпрянські монастирі; але не видко, щоб це мало якісь неприємні наслідки для Ісайї ², і в кожному разі він не змінив своєї твердої опозиції релігійним компромісам і далі вважався за найбільш рішучого і принципіального сторожа православної правовірності. Це по смерті Борецького (що упокоївся 2(12) березня 1631 р.) дано Ісайї титул митрополита: десь у червні чи в липні "совЂтно от всего народа Россійского" выбрано його митрополитом — проти кандидатури Могили, висуненої Борецьким і його однодумцями і стиха підтримуваної королем і католицькими кругами ³. Кандидатом був також протопоп Мужилівський ⁴, але кінець кінцем цю кандидатуру знято, може, з огляду, що це була занадто яскрава постать — герой собору року 1628, провідник опозиції проти унії; Ісайя, хоч правовірний понад усякий сумнів, не був такою червоною фігурою, православні могли думати, що на нього уряд пристане скорше, а при тім же був він єпископом і патріаршим екзархом.

¹ ЛЂтопись Густин. мон., с. 57.

² Густинські монахи восени того року, навпаки, одержали потвердження від кн. Вишневецьких до прилуцької адміністрації, щоб Густині не чинили ніяких прикростей (у Лазаревського, с. 392).

³ Подробиць вибору досі не маємо, про ситуацію див. в "Історії України", VIII, с. 129-134.

⁴ Про це згадує король у своєму листі з 23 червня. П. Могила, II, дод., 72. Нижче я ще до цієї кандидатури повернусь.

Погром уніатів і так був очевидний, вони самі підчеркнули це, не стримавшися від різних неприязних виступів проти Ісайї. А як розуміли цей факт на Україні, показує оповідання новгород-сіверських монахів у Путивлі в вересні 1631 р.: буде в ляхів з запорізькими козаками знову війна незадовго, цеї осені, бо козаки посадили на місце Борецького Ісайю, тому що тільки він стоїть за православну віру, а печерський архімандрит піддався ляхам і тримає з ними проти козаків ¹.

Переїжджий грецький митрополит посвятив Ісайю на митрополита, і з цього боку все було в порядку, але в Києві козацький митрополит зістався цілком безпритульним: ні в Печерському монастирі, де правив Могила, ні в Михайлівському, що був резиденцією Борецького, Ісайї не приймали. Борецький, промощуючи до митрополита дорогу свому приятелеві Могилі, перевів перед смертю вибір на своє місце в Михайлівському монастирі печерського намісника Філотея Кизаревича, Могилиного повірника; той зараз перейняв у свої руки Михайлівський монастир і не пустив сюди Ісайю. Стався великий скандал. Київські православні круги були дуже схвильовані такою поведінкою могилянців. Замурмотіло й козацтво. Під натиском цієї громадської опінії переведено в монастирі нові вибори ігумена і вибрано Копинського як наступника Борецького на митрополії: "ВЂдаючи є. м. здавна в том святом представительст†(ігуменстві) вЂрнЂ c братіями поступуючого b в животЂ побожном всЂм прикладного, а надто в вЂрЂ святой благочестивой добрЂ свЂдомого, статечного b ни в чем неподозрЂного и от того ж святЂйшого патріарха на архієрейство возведеного и посвященого" ².

Але партія Могили — Кизаревича не вступилася. Тоді військо делегувало полковника Дем’яна Гарбуза, і той 10(20) грудня з козаками прийшов до монастиря, вигнав звідси Кизаревича і впровадив в володіння Ісайю ³.

¹ Акты Москов. госуд., I, ч. 315.

² Акты Зап. Россіи, IV ч., 231 — "писан в монастыри св.архистратига Михайла церкви ЗолотоверхоЂ в КієвЂ р. б. 1631 мЂсяца октября 29 дня".

³ Пізніша скарга могилянців — Акты Зап. Р., V, ч. 12.

Розуміється, такий тісний союз нового митрополита з козацтвом не послужив йому на користь в офіціальних кругах. Під час безкоролів’я, що настало весною 1632 р., він силкувався подвигнути військо до найбільш рішучого натиску на уряд в інтересах православної віри. Між домаганнями було признання ієрархії Феофанового свячення, усунення уніатів з занятих ними кафедр і передача всіх владицтв і бенефіцій православним. Тактика гетьмана Петражицького-Кулаги під час конвокаційного сойму цим крайнім ревнителям православія здавалася занадто поміркованою. На козацьку раду в Черняховій Діброві, що відбулася коло Успення, приїздив Ісайя з Ісакієм Борисковичем, з священиками і ченцями — докоряти гетьманові й старшині, що слабо підтримують церковну справу, і прохали у війська енергійнішої підтримки. Коронному гетьманові розповідали це так, що на козацьку раду приїхало 200 православних попів і, впавши перед військом на землю, слізно благали козаків, щоб вони міцно обстали за віру, добилися привернення бенефіцій і скасування всякого роду обмежень і репресій на православних ¹. Це зробило сильне враження на козаків, скликано нову раду, і на ній Кулагу скинено, і кінець кінцем укарано смертю його і декого з старшини за невірну, мовляв, поведінку.

¹ Див. в "Історії України", VIII, с. 152 — 3.

На козацькій тактиці це не відбилось, бо більше, ніж робив Кулага, його наступники теж нічого не могли видумати, але в урядових кругах фігуру Ісайї і його ближчих товаришів це зробило ще більше одіозною. Уже перед тим уряд, очевидно, став на тій позиції, що владиків Феофанового свячення не можна признати з принципіальних причин, тому що вони зламали королівське право патронату; тепер такі убігання під козацький протекторат, агітація в війську за різші виступи робили цих людей ще неприємнішими. Доля Ісайї була засуджена, коли на елекційному соймі, в листопаді 1632 р., переведено під проводом королевича Володислава релігійний компроміс, поділено владичі кафедри і інші бенефіції між православними й уніатами, і православним послам і іншій публіці, що з’їхалися на сойм, запропоновано вибрати кандидатів на митрополію і владицтва. Було вже справою порішеною, що на православні владицтва треба подати нових кандидатів, а не владиків Феофанового свячення ¹. Таке побажання уряду було прийнято до відома, очевидно, вже на попереднім, конвокаційнім соймі, православна шляхта не хотіла захмарювати цією подробицею медовий місяць свого порозуміння з новим королем, що хотів порозумітися з нею, і на виборах, переведених 3 листопада н. с. тут же, в Варшаві, вибрано кандидатами Могилу, а для форми — другим кандидатом підстаросту вінницького Михайла Лозку — сина славної фундаторки Київського братства. Між підписами під протоколом знаходимо всіх православних головачів: Древинського, Кропивницького, Киселя та ін.², але нікого з духовних, хоч їх у Варшаві тоді не бракувало: очевидно, брати участь у виборі при канонічно поставленому живому митрополиті вони вважали за невідповідне, тим більш, що не могли передбачати, як поставляться до цього ширші круги суспільності. Але королевич ще перед своїми формальними виборами поспішав затвердити Могилу митрополитом (10 листопада н. с.), і Ісайю таким чином відставлено.

На потіху йому потверджено гоноровий титул (перед тим небувалий) — "архієпископа задніпрянського сіверського" ³.

¹ Про це в "Історії України", VIII, с. 169.

² Там же, с. 170.

³ Цей титул вперше стрічаємо в актах 1635 р. — Архів ЮЗР, 1, VI, ч. 285, але коли він був офіціально санкціонований, то найскорше власне при потвердженні вибору Могили.

Могила готовий був піти на різні компроміси з ним — залишити в його володінні Михайлівський монастир тощо, але Копинський на компроміси йти не хотів. Трудно, розуміється, сказати, скільки тут могла грати роль амбіція, жаль за митрополичим титулом і т. д., але не треба опускати з очей і принципіальної сторони. Ісайя мусів пам’ятати, що він канонічно настановлений митрополит, вибранець правовірної, "непідозреної" частини православного духовенства і суспільності, тим часом як Могила в його очах був компромісович і опортуніст, кандидат латинників і уніатів. Ісайя мусів почувати себе зобов’язаним боротися за свою митрополичну владу і гідність і охороняти свій уряд від претензій латинського поставленика. Коли він, може, й готов був коли-небудь забути про цей свій обов’язок і бажати замирення і спокою, не бракувало коло нього людей, які мусіли вважати своїм уже обов’язком це йому пригадати ¹.

Першим рухом Ісайї, коли він довідався про вибір Могили, було наче бажання тікати до Москви. Вище було наведено листи Копинського до царя і до московського патріарха, послані ним при кінці 1632 року з густинським ігуменом, де Копинський в дуже обережних виразах — все конкретніше лишаючи усному оповіданню його посланця, — висловлює свій намір "приклонити свою голову" у патріарха "в благочестивій східній державі", коли не стане сил далі протистати "гоненіям супостатов" і "мнимих своїх, завистю і рвеніем томимих".

Але не знати, чи не було прихильної відповіді з Москви, чи однодумці настоювали на боротьбі, тільки пройшло ще кілька довгих і незмірно тяжких літ, поки Ісайя справді попробував тікати за границю. Поки ж що він засів у своїй Михайлівській резиденції і наготовився боронити свою позицію. Коли П. Могила повідомив його в ряді інших владиків феофанівського свячення про свій вибір митрополитом і зажадав признання своєї канонічної зверхності, Ісайя, очевидно, не згодився зректися своєї митрополитанської гідності ані уступитися з Михайлівського монастиря. Тоді з наказу Могили печерські дворяни силоміць "заїхали" в Михайлівський монастир, посадили назад на ігуменстві Кизаревича, а Ісайю, зв’язавши як арештанта, з усяким підчеркненим грубіянством приставили до Печерського монастиря і тут його всяко мучили, доки нарешті не вирвали від нього заяви, що він зрікається прав на митрополію і признає Могилу ². Але вирвавшися на волю після цієї резиґнації, Ісайя зовсім не думав зрікатись, а став шукати заступства, де тільки міг.

¹ Біографічний матеріал про Ісайю за десятиліття від його вибору на митрополію і до смерті найповніше зібраний у Голубєва "П. Могила", II, с. 9 і далі. Дещо в моїй "Історії України", VIII, 160 і далі.

² Про це знаємо від Єрлича — він оповідає це з нагоди смерті Могили; згадка Могилиного обіжника, надрукованого у Голубєва, — II, дод., с. 25, говорить, мабуть, про пізнішу декларацію Ісайї, але ясно, що з печерської в’язниці його не випустили, поки він не зрікся претензій до митрополії, як це доволі виразно говорить і Єрлич.

Передусім удався до своїх старих протекторів — Війська Запорізького. Подробиць не знаємо, але маємо припадкове оповідання, як обидва конкуренти ставилися на військовій раді літом 1632 р. Служебник кор. гетьмана Конєцпольського, бувши на ній, оповідає, що Ісайя наробив перед військом різних жалів на Могилу, але той виправдався через воєводу Кисіля, що приїхав у ролі королівського комісара, і потім, як йому приготовлено відповідну зустріч, з’явився на раді з усією митрополичою церемонією, відправив у війську богослуження, посвятив гармату, військо поблагословив, взагалі був визнаний у своїй митрополитанській гідності по всій формі. З Ісайєю ж за посередництвом Кисіля й старшини прийшло, мовляв, до порозуміння на тім, що Могила відступив йому Михайлівський монастир, а Ісайя перед тими ж свідками прирік, що задоволиться Михайлівським монастирем і не підноситиме більше ніяких претензій на митрополію й Могилу ¹.

Але, вернувши собі Михайлівський монастир, Ісайя, видно, таки не припинив агітації проти нового митрополита, і Могила мусів знову взятися до репресій проти нього. Він перевів нові вибори михайлівського ігумена, вибрано на них наново Кизаревича, виборчий протокол подано на затвердження, король його потвердив, і Кизаревича урядом впроваджено в адміністрацію монастиря. З другої сторони, Могила поновив свої заходи у Вишневецьких, щоб вони приборкали Копинського в його задніпрянських монастирях. Копинський почав заходи на королівському дворі, шукаючи там протекторів. Суша в пізнішій своїй біографії Смотрицького каже, що Ісайя шукав тоді навіть протекції Рутського ².

¹ Див. в "Історії України", VIII, с. 186 — 7.

² З цею звісткою рахувався Макарій (XI, с. 503), скептично ставився до неї Голубєв (II, с. 20), на мій погляд, теж вона непевна, але не неможлива.

Так чи інак, чи дорогою протекції, чи ціною грошових оплат він знайшов у короля деяку заручку: в грудні 1635 р. з королівської канцелярії вийшла низка листів в його оборону. Яремі Вишневецькому, на котрого Ісайя скаржився, що він відібрав від нього задніпрянські монастирі і віддав у завідування Могили, король наказує мати на увазі працю і кошти, вложені Ісайєю в організацію цих монастирів, вернути йому ці монастирі, взагалі підтримувати владу Ісайї як сіверського архієпископа в своїх маєтностях. Могилі наказує помиритися з Копинським, вернути йому речі, забрані в Михайлівському монастирі, як той скаржиться, і шкоди нагородити. Щоб запобігти дальшій боротьбі між старим і новим митрополитом, спеціально за Михайлівський монастир визначається кара в 60 тисяч кіп на ту сторону, яка б дозволила собі якийсь насильний вчинок ¹.

Але ця королівська інтервенція, мабуть, не поліпшила становище Ісайї; і Михайлівський монастир, і монастирі задніпрянські були закриті для нього; він тинявся по різних містах, не знаходячи, де притулитись, і цим, мабуть, пояснюються дивні вчинки його з цих літ. Так, у лютім 1637 р. Ісайя ставився в луцькім гроді і зложив заяву, що він перепросив митрополита П. Могилу за всі свої вини перед ним і відступає від яких-небудь претензій. Півтретя місяця потім в гроді володимирськім ставивсь його уповажений з заявою, що Могила примусив його вірителя до такої заяви "ґвалтовне", загрожуючи його життю. Ісайя, уневажнюючи свою попередню заяву, відновлює всі попередні свої претензії до П. Могили, котрих буде доходити, як тільки йому здоров’я позволить ². Дійсно, він поновлює свої заходи на королівському дворі, і при кінці травня того року король визначив спеціальну комісію з київських достойників і шляхтичів під номінальною зверхністю колишнього воєводи Сангушка на розслідування претензій Ісайї до Могили і їх полагодження ³. Але комісія ця або не відбулась (це здається мені навіть правдоподібнішим), а коли й зібралась, не дала Ісайї нічого конкретного, і він, очевидно, втративши всякі надії чого-небудь добитися в Польщі, вертається до старої гадки — виїхати до Москви разом з задніпрянськими ченцями і черницями ⁴.

¹ Архив Ю. З. Р., I, VI, с. 285.

² П. Могила, I, л. 96 і 97.

³ Там же, дод. 99.

⁴ Акти цієї еміграції в Актах Ю. З. Р., III цід р. 1638, про неї в "Історії", VIII, с. 109 — 110, детальніш у Харламповича "Малороссийское влияние", с. 52 і далі.

Ситуація була для того сама відповідна. Козацька війна 1637 р. проходила під гаслами боротьби за віру і була програна. На весну піднялася знову і після перших успіхів також пішла нещасливо. Нарід на Задніпров’ї ворушився, підіймавсь, йшов за московську границю, побоюючись репресій. В такій тривожній атмосфері Ісайя поновив свою агітацію проти Могили і його однодумців, закидаючи їм уніатські плани. Густинські емігранти так переказують зміст цих агітаційних листів Ісайї: писав йому великим постом (1638 р.) Сангушко, мовляв, на соймі порішено православну віру скасувати, православні церкви знищити, книги руські вивезти, і здійснити цей план доручено Могилі. Він дістав від папи титул патріарха і дозвіл удавати з себе далі православного, щоб перевести цей план, і присяг королеві й сенатові, що його переведе. Резиденцію свою матиме в Вільні, а в Києві, в Печерському монастирі, сяде на його місці Корсак, новопризначений уніатський митрополит, а по київських монастирях латинські монахи. Під впливом цієї агітації ченці і черниці Густині, Мгара й Дядина постановили йти за кордон і весною 1638 р. вислали до Путивля своїх посланців — дістати дозвіл на перехід. Справа ходила до царя, дозвіл дано і визначено для цих емігрантів монастирі, і в червні монастирі рушилися. Одначе в останній мент мгарський ігумен Калістрат, що згідно з цим планом мав іти на Волощину, в останній момент, побувши в Києві і переконавшися в невірності пущених Ісайєю чуток про унію, відстав від еміграції і почав взагалі від неї відмовляти, це одно; друге — тільки частині емігрантів удалось перейти границю, декотрих пограбили і затримали пограничні урядники, вчас діставши відомість про ці плани, і, судячи з деяких натяків, між такими затриманими був і сам Ісайя. На листи Калістрата, котрими він закликав емігрантів до повороту, а як не хочуть — жадав повороту забраного монастирського майна, емігранти відповідали йому такими докорами: "Дуже дивуємось, що ти важишся кидати на нас клятву — ти черв’як, а не чоловік, що спільного нашого пастиря Ісайї одрікся, на благословення і присягу наплював, його самого трохи що не на смерть віддав, а сам за іншим пастирем (Могилою, очевидно) пішов єси задля мамони" (с. 12). В одному з пізніших московських актів заховалася згадка, що Могила свого попередника, законного митрополита, довів до утечі, але в дорозі до Москви через своїх посланців затримав, і вони "приставили його до Києва мертвого" ¹. Разом з наведеними докорами Калістратові це дає підставу здогадуватись, що про заміри Ісайї тікати дано знати кому слід, його затримано, порядно потурбовано і відставлено ледве живого до Києва, мабуть, знову-таки до Печерського монастиря, де він і помер два роки пізніше, мабуть, як фактичний в’язень Могили. Могила і раніш закидав Ісайї зрадницькі зносини з Москвою ², а тепер як зловлено його, як-то кажуть, на гарячім учинку, він міг замкнути його, не боячись заступництва влади за політично скомпрометованого в’язня.

В старому пом’янику Антонієвої печери, котрою Ісайя завідував колись, як свідчить Максимович, записана була його смерть під 5 жовтня 1640 року ³.

¹ Виписка в Голубєва, II, с. 29, на жаль, без докладнішого пояснення джерела.

² Історія України, VIII, 1, с. 186 — 7.

³ Сочинения, II, с. 204, цю дату смерті Ісайї прийняв і Піко в своїй біографії Могили, с. 113.

Стільки знаємо про життя цієї цікавої людини. Перейдемо до його літературної спадщини.

Збірник його літературних творів обертався в XVII — XVIII вв. в такому складі:

"О єже точію о єдином ГосподЂ радовати ся подобаєт";

"Предословіє ко любезному читателю" ("Прежде сея малыя книжицы "Алфавит Духовный" вмЂсто предисловія, любезный читателю, ко поощренію и наказанію комуждо самого себе на предЂ положихом...");

"Алфавит Духовный";

"ЛЂствица духовная" — на початку її покажчик змісту: "Оглавленіє главизнам, яже в книжици сей обрЂтают ся", і далі сама "ЛЂствица", поділена на три частини і 33 "главизни" — головний твір;

"Стихословія любезного к Богу взыванія" — п’ять молитов, додані до "главизн" "Ліствиці".

В деяких рукописах заховався такий заголовок: "ЛЂствица духовная по БозЂ жителства иноческаго содержащая в себЂ тридесять и три главы по образу господня во плоти на земли житія, єже єсть тридесять и три степени, трудолюбнЂ составленна и в пользу душевную усердствующим и внимающим постническому житію написана преподобным отцам Исаієм Копинским иже постничествова и безмолвія путь проходя при пещерЂ преподобнаго отца нашего Антонія иже в КіевЂ, — послЂди же бывша митрополита того же богоспасаемого град а Кіева".

Такий заголовок мала рукопись московської синодальної бібліотеки, ч. 146(86), описана в книзі про Дмитра Ростовського, спорядженій під редакцією Горського; рукопис кол. Румянцевського музею, ч. 550, рукопис колишньої збірки Царського — письма кінця XVII в., описана востаннє арх. Леонідом (ч. 362); рукоп. кол. Толстого, теж письма кінця XVII ст. (№ 305 — на жаль, в каталозі не подано змісту). Очевидно, було таких іменних рукописей багато, бо збірник користувався неабиякою популярністю. Але, на нещастя, у видання попав рукопис безіменний. В 1700-х роках писання колишнього митрополита мали щастя заінтересувати високого печерського достойника — економа печерського, ієромонаха Ілію, і він, правлячи монастирем у часі опорожненої архімандрії зимою 1709 — 10 року, намовив печерський собор її видати його, економа, накладом. Собор книгу ухвалив, але автора її, що був стовпом і окрасою печерської громади яких 70 — 80 років перед тим, уже забули в Печерському монастирі! От як оповідається про це в передмові до першого видання, випущеного в 1710 році, в присвяті новому архімандритові Іоасафу Кроковському від імені того економа Іллі.

"По великой, страшной, выгранной баталій Александра Македонскаго c Даріем, обрЂтенную в наметЂ Дарієвом Александрови мистернои (яко второго Дедала) й дорогои роботы принесено было скриночку — ясне в Богу преосвященны пастыру. Которую он оглядаючи и пЂстуючи в руках розмышлял, якую бы в ней вещ держати и хранити имЂл. По размышляню, назначил ю на соблюденіе Іліады, то єсть, книг славного некгды греческого поета Гомера, о збуреню Трои.

Не назначил ей на злото, сребро, и дорогоє камЂня, котороє коликолвек и в землю схованноє и моль и ржа повредити и в ничтоже обернути может, — леч назначил ю на соблюденіє негибнущеє й никогда неветшающее. Бо аще и согинєт взглядом матерій книга, обаче в ней написанноє дЂйство й отважныє чины знаменитых, незвитяжоных тріумфаторов в вЂки пребываєт.

Подобным способом й я недостойный, обрЂтши по розных руках от многих лЂт блукающуюся рукописную, по БозЂ житіе свое провождающаго нЂкоєго мужа трудом и искусством сложенную книжицу, "Алфавит духовый" названную, и прочтеши ревностію подвижен, вещей в ней зЂло благопотребных и душеполезных, умолилем братію соборную, й всЂх обще, да бы моим иждеваніем, тщаніемже брати, к тому благословеніем преосвященнаго собора, между патріаршеством, тая книжица была изслЂдована, исправлена, й напечатана.

Яко ж милостивым Бога призрЂніем й помощію, й получил желаємое. Разсуждая же (яко Александер) коему бы тое богоугодное дЂло вручити заступнику, дабы неповрежденно было, зубы противных расторгателей й обругателей, но дабы хранимо было, аки Іліада Гомера, аки свЂща от вЂтра, аки корабль, от погруженія водного.

Не иное убо обрЂтаю хранилище й Depositorium, но твой Гербовный намет, аки скриночку Александрову ¹, й приношу аки жертву, аще й не Соломоново Hecatombe, цвадесят тисяч волов, — еже он по совершении храма приношаше, но аки цяту евангелскія вдовицы, в церковное вверженную сокровище. Да бы єси, по долгом времени, чрез тую, в небесных сокровищах предражайшую маргариту, царство небесное и й вЂчное тамо селеніє изобрЂл ².

¹ Книжку прикрашено, як звичайно, гербом Кроковського, а цей герб мав своїм знаком шатро "намет".

² Автор бажає, щоб книжка своїми поученнями допомогла Кроковському доступити спасіння по смерті, але з чемності вважає потребним застерегтися, що не бажає йому скорої смерті і не вважає його людиною, яка б потребувала тих поучень.

Приношу малую сію книжицу, яки Іерусалим, на единой плинфЂ от пророка изображенный.

Приношу аки лЂствицу, от многих степеней Алфавита сложенную, по нейже добрЂ шествующіи, ангели земныи, яко небесныи по Іаковли лЂствици, на небо взыдут.

Приношу не к возбужденію твоєму й поощренію, вЂдащи тя измлада от ноктей бодростію, благомислієм, мудростію, внЂшнею и внутреннею убогащенна, й всЂми добродЂтелми, аки небо звЂздами, аки землю цвЂты, и аки древа листвієм зЂло, украшенна.

Є муже удивляху c слышаще, познанскіи й виленскіи, от нихже почерпал єси высокаа.

Афины тя первЂе pro Rostris проповЂдію слова божія гримяша. Потом же на горах Кіевских "Аксіос" глаголюша, удивляются, — но да витает в твоем наметЂ, аки в скалЂ и в ковчезЂ Ноєвом голубица, аки финикс на приморіи, й аки кедр на горах Ливанских.

Прийми сіє малое приношеніє, й храни в твоей отческой кущи й знаменіи, пачеже в любви архієрейской.

Розшири крилЂ намета твоего да внійдет конь, й да всегда тебЂ присутствует, й витаєт аки в добром пристанищи; да й аз похвалюся й реку: обрЂтох сему дЂлу нЂкое пристанище нарицаемое доброє.

И паки: от коль добры домове твои Іакова, й куща твоя Іилю!

Прими аки миро изліанное, благоуханія исполненноє, имже душы святых всегда благія воня наполняются.

Пріймы аки кадило благопріятноє, имже возбужденны душы грядут спЂшно в слЂд жениха Христа, в воню благоуханія его, аки звЂріе за рысем в пустыни, насладити ся воня єго.

Пріми аки Господь дары Авелевы, аки жертвы Ноєвы, аки мирная Самоиловы.

Аще кто вопросит, к чесому сіе дело составленно єст, само собою извЂстит, аще кто єго проникнет й всегда оупотребляти будет.

ИзвЂстит, яко поставит єго пред Господем, якоже пречистая сына своего первенца: (понеже й дЂло сіє єсть первенец в типографіи).

ИзвЂстит, понеже "Алфавит" имя имат, гдЂ живет альфа и омега, и начаток и конец, первый и останній.

ИзвЂстит, яко сладость єго сладчайша єсть паче меда й сота, нектара же й ангельскія амвросіи.

ИзвЂстит, яко отверзаєт врата небесного царствія, яко сопричтет єго ангельскому благочинному ликостоянію, й всЂх святых небесных ієрархій, собором.

В тому извЂстит й наставит єго на всякое дЂло благоє.

Вопроси златокузнец нЂкій, єдинаго премудра, како бы дЂло єго, от злата содЂланное, благопріятно в людех й скоро продано было. ОтвЂща: аще изряднЂ содЂлано, и прямою цЂною продавати ся будет.

Сіє дЂло, аще й не от злата произведенно й содЂлано єст; обаче искусна й свята мужа, хитростію й словес, от божественных писаній соплетеніем, истканно сооружено єст. Предает же ся — не продаеть, не цЂною коєю, но смиренія мЂрилом, главы же и колЂн преклоненієм; найпачеже благословенія нашего пастырскаго желанієм, й доброхотным воспріятієм.

Прійми оубо сію книжицу от мене, пастыру, й паки молю, прійми аки от Варлаама святаго, патрон твой святый Іоасаф, древле пріят многоцЂнный камень Христа.

Мене же, дерзнувшаго принести, в любви, благословеніи, й милости своей отческой — патырской, всегда сохраняй.

Смиренный ієромонах Иліа економ печерскій" ¹.

Так цей обшарпаний рукопис, що в довгих блуканнях по руках, мабуть, утратив і своє ім’я, і ім’я автора, попав до друку. Очевидно, сильно сподобався і в Печерськім монастирі, й поза ним. Через три роки випущено з Печерської друкарні друге видання його, присвячене київському губернаторові Дм. М. Голіцину, високому протекторові Лаври. В 1717 і 1719 роках видрукувала цю книжечку Петербурзька Лавра. Пізніше друкували її в Києві, Чернігові, Москві, Петербурзі — за показчиками Ундольського до кінця XVIII в. відомо ще 10 видань ², але не думаю, щоб це був повний реєстр (можливо, одначе, що помилково показані паралельні видання київські і чернігівські тих самих років).

¹ Алфавит духовный в ползу іноком и мірским богоугоднЂ жити хотящим написаний. НынЂ же в стой великой чудотвор. ЛаврЂ Печерской Кієвской благословенієм преосвященного собора, тщанієм братіи, накладом же честного ієромонаха Иліи економа печерского, между архимандрією, первЂе типом изданный. Року от Рожд. Х-ва 1710, фев. 2.

² В Києві 1741, в Києві і Чернігові 1747, в Чернігові 1751, в Києві 1755, в Києві і Чернігові 1761, в Києві 1766, в Петербурзі 1782, в Москві 1799.

Пильно передруковували її потім і в XIX в. — в цілості і окремими главами; безсумнівно, це найпопулярніша книжка, яку дав київський осередок XVII віку! Але автор лишався незнаним, невважаючи, що по різних бібліотеках переховувалися копії з його іменем. Більше того, ігноруючи справжнього автора, його писання стали вважатися твором Дмитра Тупталенка Ростовського як найбільш популярного, симпатичного і плідного київського автора. Не знаю, хто перший пустив цю качку, але, почавши від видання 1805 року, "Алфавіт" включено до творів Дмитра, і так прийнялась ця гадка, що сам Євгеній Болховітінов, найбільший знавець київських церковних старинностей й признаний авторитет у цих питаннях, знаючи рукописи з іменем Копинського і зарахувавши "Алфавіт" до його творів у своєму "Словарі письменників", одночасно в тім же словарі вичислив "Алфавіт" і "Ліствицю" також і між творами Дмитра. Баламутство нарешті було начебто вияснено в монографії про Дмитра, випущеній Московською духовною академією 1849 року ¹: там було наведено вищезацитований заголовок "Ліствиці" з рукописи Синодальної бібліотеки, вказано, що рукопис належав самому Дмитру, має його власноручні помітки і списаний його рукою оглав і, очевидно, в нього самого не знаходив заперечення як твір Копинського ². Невважаючи за це, переконання про авторство Дмитра ще довго трималось по інерції ³,

¹ "Св. Димитрій митрополит ростовскій". Москва, 1849. За академічною традицією, наведеною пок. Шляпкіним в його монографії про Дмитра (передмова, ст. IX), ця стара монографія була зложена професором академії Горським з двох студентських праць на цю тему — Нечаєва і Барського і випущена анонімно.

² Що це твір першої третини XVII в., підтвердженням може служити й те, що деякі розділи "Ліствиці" знайшлися в збірці "Тропик" 1634 р., писані одною рукою з рештою збірника — "Описание рукоп. Синод, библ.", ч. 238.

³ Напр., у покажчику Каратаєва (Хронолог, роспись славянских книг, 1861) "Алфавіт" вид. 1710, 1713, 1717, 1719 — всі позначені як "соч. св. Димитрія митрополита Ростовскаго", хоч на книгах цього й нема. Це баламутство змусило Нестора київських істориків В. І. Щербину написати спеціальну статтю, щоб нагадати про авторство Копинського; вона вийшла в "Наук. збірнику" за 1930 р.

і, мабуть, для пояснення і деякого оправдання цеї помилки з’явилось твердження, що Дмитро переклав писання Ісайї на слов’янську мову (так пояснював це Філарет Гумілевський, арх. Леонід ¹, і це ж пояснення повторив недавно М. Возняк ²). Але ні один з біографів Дмитра не признає за ним такої праці перекладчика, а порівняння першого видання 1710 р. з рукописними копіями XVII віку показує, що при виданні справлено було тільки правопис, а мова лишилась та сама.

Головний твір збірки — "ЛЂствица Духовная", що становить чотири п’ятих (159 з 197 малих карточок друкованої книжки); супроти неї все інше — невеличкі додатки, "Алфавит Духовный" в тім числі; на гадку автора, він мав служити читачеві вступом до "Ліствиці", хоч, мабуть, задуманий був незалежно від неї ³.

Взірцем для "Ліствиці" послужив Копинському, очевидно, славнозвісний аскетичний твір того ж імені Івана Синайського "Ліствиця Райська", здавна високо шанована в Печерському монастирі ⁴.

¹ Обзор русской духовной литературы, с. 258, описание рукоп. Уварова, с. 516.

² "Історія укр.літератури", II, с. 177.

³ Не можна говорити, як Голубєв (II, с. 10), що, мовляв, помиляються ті, що говорять про "Алфавіт" і "Ліствицю" як два окремі твори, бо це один і той сам твір. Це таки два окремі писання, але правда, що, говорячи про "Алфавіт", часто розуміють якраз "Ліствицю", тому що, видаючи збірку Копинського "Алфавітом", названо її цілу, а заголовка "Ліствиці" в цих друкованих виданнях зовсім нема, видко, його й не було в рукопису, з котрого видавав збірку ієромонах Ілля. Без того і в передмові нелегко було розібрати, що говориться про "Алфавіт" як вступну статтю, а що про саму "Ліствицю", позбавлену особливо назви і титулу.

⁴ Див. у II т. цеї праці, с. 33, і в III, с. 131.

На взір його Ісайя поділив свій провідник християнської мудрості на 33 "главиці" — стільки, скільки було літ життя Христа на землі ("Ліствиця" Іванова мала 30 розділів). Ці 33 глави мали б означати "степені драбини" (ліствиці), котрою християнин підіймається в своїм моральнім уліпшенню. Але ідея морального постепенного підіймання не відчута і не переведена автором. Він починає з дуже високих тонів, але не витримує цього високого рівня і спускається в сферу практичних моральних поучень, доволі плутаних і банальних, в котрих ніякого морального степенування доглянути не можна.

Завдання своїй книзі на початку уставляє він таке, що вона має бути провідником мудрості, від котрої залежить побожність і моральність (старий сократичний принцип). Адам відбіг свого первісного блаженного стану — "відомість Бога" через "безуміє и всЂх вещей неразсмотрЂніє", Адамові потомки не можуть вернутися до Бога іншою дорогою, як тільки "через розуміння і пізнання всіх речей".

"О еже первЂйшая вина бысть Адамьлю паденію нерозуміє і всеконечное себе непознаніе.

Мнози, мнози и различны предлагают Адамьлю паденію вины: єдини безвЂріє, друзии же — преслушаніє, тратии же — гординю и сластолюбиє, иный же — ины различны вины. Мы же, ни єдину от сих: первЂйшу быти мним точію безуміє и всЂх вещей неразсмотрениє.

И первЂйшая Адаму бысть в раи заповЂдь, еже дЂлати и хранити, сирЂч дЂлати разумъно, еже розумЂти добрЂ и хранити заповЂданіє, єже не преступати: но понеже не дЂлаше разумом, сего ради не сохрани заповЂданния от недЂланіа умного. ПревЂе превозрасте в АдамЂ невЂріє, воєже не вЂровати Богу, иже рече и заповЂда. По сем от невЂрия преслушаниє и преступленіє. От преступленія же — отпадениє господня благодати и божественіа єго любве оттужденіє.

Аше бы разумЂл Адам благодателя и предразсудил себЂ заповЂданіє, не бы не вЂровал бы заповЂданію. Аще бы не вЂровал небы преслушал, аще бы не преслушал, небы вкушал заповЂданного древа, небы изгнан был из рая. Не бы подпал смерти и тлЂнию. Не бы во Бог толико от нас чудодЂйствовал, дотолЂ, донелЂ приведет нас во древний разум и всЂх вещей познаніє.

Якоже не иною виною отпаде Адам от Бога и єго благодати, точію безумієм, — сице нЂ инЂм чим паки кто присоєдинт ся єму, точію разумом и всЂх вещей познанієм. Познавый бо кто истинно себе, позна Бога, и познавый Бога, позна себе, со Богом соєдинен єст и почи от всЂх дЂл и трудо†своих, вниде во святилище божіє и приносит Богу всегда умилную службу духа, якоже нихто рече ¹.

Обаче нЂктоже может познати Бога, донелЂ не познаєт первіє себе. Не познаєт же совершеннЂ себе, донелЂ первіє не придет в познаниє твари и всЂх вещей в мирЂ ² зримих и разумЂваємих разсмотрениє. Єгда же приде в познаниє сих, тогда возможет прийти в познаніє себе, также и Бога, и тако приходит во совершенное со богом любовию соединениє.

ТЂм же аще кто истинно хощет познати Господа, познати себе и c ним любовию соєдинитись, да познаєт первіє всю тварь видимую ³ и разумЂваєму, де увЂст всЂх вещей всЂх тварей разсмотреніє от кого и чесо ради сія суть, воєже ни єдиной вещи утаєннЂй и недоумЂннЂй быти от него, таже себе и все єже о себЂ таинство, таже Бога и вся єго неизреченная благодЂянія, и тако приходит во совершенноє всего познаніє. Ибо пер› подобаєт долняя вся разумЂти, таже горняя. Не бо от горных на ныжня восходити должны єсми, но от должных на вышшяя. Того бо ради вся твар(ь) и все мирское устроєниє яко же нЂкое училище или зерцало пред очи наши Бог положи, яко да учашчеся от долних восходим на вишшяя. Аще же долняя не познаваєм, горняя же како разумЂти імамы?

¹ Наводжу ці уривки з збірника Тупталенка, кол. Синод. бібліотеки, № 146, пропущене доповняю і виправляю за друкованим текстом.

² Пом.: мЂри.

³ ВЂдимую.

От разума и познаніа раждається вЂра, от вЂри же заповидий божеских храненіє; от хранения же заповЂдей Божиих упованіє на Бога; от упованіа — же на Бога божественнея любов(ь); сей же умноженнЂй бывши совершенноє бываєт любовію со Богом соєдиненіє и исполненіє закону и пророком.

Поелику процвЂтаєт разум, потолику возрастает вЂра. И поєлику возрастаєт вЂра, потолику умножают ся добродЂтели, потолику раждаєт ся и упованіє на Бога. И поєлику кто уповаєт, потолику и Бога любит и поєлику любит, потолику и co Богом соєдиняєт ся, наслаждающе ся божественніа его слави.

От безуміа раждаєт ся невЂріє, от невЂріа же лреслушаніє, от преслушаніа же всяк грЂх и престушіеніе. Како может кто вЂровати ничтоже разумЂяй?

НевЂруя же неже ¹ разумЂяй ничтожа ² како может сохранити господня заповЂци? Не сохраняйже ³ господня заповЂди, како может имЂти на Бога упованиє и любов? Никако же.

ТЂм же прежде всего подобаєт учитис(ь) не точию внешнему ⁴ труду, но и дЂланію умному, разуму и познанію: и научивий ся кто разума и всЂх вещей познанію удобнЂ всему вЂру ємлет: сохраняєт вся господня заповЂци, уповаєт на Бога, любит єго всЂм сердцем своим и соєдиняєт ся со ним во єдино, во єже быти єму во Б(о)зЂ и Бог в нем. Сицевый прежде воскресеніа воскресеніє души приємълет, и прежде жизни жизнь вЂчную наслЂдуєт, воєже пожерту ⁵ быти безсловесію ⁶ смерти разума и познаніа жізнію. Се бо, рече, єст(ь) живот вЂчний да познаєм господа. Се же и смерт не розумЂти о нем" (л. 101).

Ця ідея пізнання Бога і досягнення блаженного стану через пізнання "всієї тварі, видимої й невидимої" свого часу вирвала в Костомарова ентузіастичні слова: "Ніколи ще на Русі не виходило з уст руського монаха більшого поважання до позитивної науки" ⁷.

¹ Ниже.

² Никто же.

³ Сохраняя иже.

⁴ Сему.

⁵ В друк.: пожертой.

⁶ В рукоп. і в друку: безсловесіи.

⁷ "Русская История в жизнеописаниях", стаття про П. Могилу, а властиво про київський освітний рух XVII в., вид. 1874, с. 73.

Але після цього, — зауважує він, — автор круто повертає на старий шлях монаших писань; у нього розум двох родів: зовнішній і божий, дві мудрості — зовнішня і внутрішня, два знання — зовнішніх і божих речей, і виявляється, що Бога можна пізнати тільки вищим, божим розумом, зовнішня ж мудрість стає майже непотрібною". Це викладається в розділі II "Ліствиці".

"О еже дЂлати подобаєт разумом и хранити г(о)сп(о)дня заповЂди. Рекохом, яко первЂйшая вина и начало быст(ь) Адамлю паденію безумЂе, благому же дЂланію и начинанію — разум, обача же прав и истинен разум, гл(а)голю: Разум бо со истинною приятен єст. КромЂ же истинны отвержен єст. Прав разум возрастаєт і умножаєт ся от дЂланіа умного и от храненія господних заповидей, яко же и в раи Адаму заповЂданно бысть дЂлати и хранити, но понеже не дЂлаше разумом, сего ради не сохрани заповЂданіа.

И бЂси бо мнят ся быти премудри и разумны, обаче не пребывают, ниже пребыти хощу во истиннЂ, сего ради отвежени сут(ь). Яко же не прията єст(ь) милост, кромЂ истинни, сице ниже премудрост не праведна, но абоя со собою да соравненъна будут, яко же глаголет пророк: милост и суд воспою тебЂ, Господи, пою и розумЂю во пут запорочнЂ. Сице и разум равен со правдою воспЂвати и имЂти подобаєт безпорочні.

Ничто же Бог тако требует и любит, яко же разум прав (и) истинну. О сем бо и подвиг нам есть, о сем и труди, о сем и попеченіа, да получим прав разум и содержим истинну, и пребудем в неи несовратнЂ даже до кончины. Буди ми вЂрен до смерти, дам ти в вЂнец жизни, глаголет Господь. Развратн же и сопротив истиннЂ вся мудръствующе и глаголюще, аще и велемудроствуют, аще многокознствуют, лжу вомЂсто истинны представляюще, обаче лжа правдою никогда же быти может, ниже от Господа прията єсть.

Мнят же ся и єретицы и всЂ злЂ мудрствующіи быти премудрЂ и разумни но убо не пребывают, ниже пребити хощут во истиннЂ. Помрачиша бо ся в разумЂ и ослЂпоша лжею, сего ради мудрость их отверженна и поглощенна быст. Непріята єст мудрост(ь) со лжею ниже фЂлозофіа со неправдою — яко же и западнего сословіа любомудреци, сопротивная церкви мудрствующии, истинну в неправдЂ содержаще, како пріати имут от Бога (быти)? Ни како же.

Разум уклоняяй ся истинны ¹ неправ, ниже от Бога приятен єст разум, и обрЂтаяйся кто в нем, во злолукая дЂйства низходит и бЂсу подпадаєт во власть отцу лжи, и во различіє вопадает єреси взискуя.

¹ ИстиннЂ.

Иже прав и истинен разум — взискуєт Господа, и обрящет его. Нигде же бо никто обрЂсти єго может, точію в разумЂ, пра†и истиннЂ.

Яко же стрЂляяющий непра†далече погрЂшают цЂля, сице и непра†мудрствующей далече отстоят разума божіа и приближаніа єго. Мнози желают, мнози ратяться ¹ мнози о сем тщаніє имут, обаче не всЂ равнЂ и прави во цЂль ² намЂрают. сего ради далече цЂлю отстоят во безвЂстиЂ.

Рожденноє от плоти плот(ь) єст, рожденноє же от духа дух єст, глагола апостол. Яко же плот(ь) плоти сочетая ся рождаєт плот, сице и прав и истинен разум соєдиняя ся во познании всЂх вещей разуму божію, зачинаєт начаток духа и по пождательном времени во водимих подвизех всегда пребываяй, раждаєт дух.

Страха бо, рече, ради твоєго Господи во чре†пріахом и поболЂхом и родихом дух спасеніа — господня благодати, божественніа єго любве, глаголет пророк. Не имЂяй же прав разум, никогда же се получит.

Обаче же хотяи кто ³ имЂти прав разум, дЂланіа умнаго всегда требуєт; не дЂлаяй бо кто разумом, ниже тща ся о сем, аще и єст естественный, или от внишних любомудрец учимий разум, ничтоже ползуєт ся. Яко же злато в земли сущеє не дЂланноє же и не разжизаємо, в малЂ цЂнЂ єст; или древо не исчищаємо, не прЂцЂплаємо, не присаждаємо мал и не сладок плод приносит. Єлико же их кто найпаче дЂлати будет, толик плод и пространство узрит. МЂсы бо мноми вяще вомЂщеніє мЂти могут; не мномиЂ же, сотЂсненны суть рече никто ⁴.

¹ Ретятся.

² ВЂцЂ.

³ И то.

⁴ Ця фраза в друку пропущена, очевидно, її не зрозуміли, хоч вона ясна: міх не вим’ятий менше в собі вмістить, ніж вим’ятий.

ДЂланиє же умноє, имже имами приближитис(ь) и совершенънЂ присоєдинити ся Господеви, сіє єст: єже познати пре› всю тварь видимую и разумЂваємую, от кого и чего ради сотворенна быст(ь) и ким движима и обогашаєма ест, и увЂрити ся о сем истинно. Таже себе и вся яже о сЂбе таи(н)ство. Та же Бога ¹ и вся его благодЂяніа. Ово глаголю разум прав и истинен єст познати вся сіа подробну, воєже ни єдиной вещи от него утаєннЂй и недоумЂннЂй быти, и углубити сіє в себе долгим временем, воєже быти єму со сим, яко єдинораслну ² и во єдино соєдиненъну. Не доспЂвой же всія и держали высокая о себЂ мудрствовати и богословити, аще і всю мудрост(ь) мира сего извыче, безумен и о всем слЂп єст, сЂтей злокозненнаго не убЂжит.

Обаче хотяй кто удобіє прийти во познаніє твари, во познаніє себе та же и Господа, да чтет наичастЂи ³ книжицу нареченную Седмодневник, в ней же о сем пространнЂе начертахом. Сіа же вся не могут быти, кромЂ труда и дЂланого подвигу и умнаго всегдашнего дЂланіа и пождателного долговременного времени. Яко же сятя зерно пшенично не абыє в землю воверженно бывше возрасте клас, или квас в муцЂ три вложен бывше абиє воскисе, по притчи євангельстей, иже ⁴ пріємша жена душа квас слова божіа сокри во муцЂ сата три тричаснем души согрЂвая и квася в себЂ слово божіє довгим временем дондеже воскисе все во познании и просвЂщаніи разума и всего о себЂ таинства".

Ак. Возняк схарактеризував цей хід гадок Ісайї як дорогу "від пошани для позитивної науки до чернечого балакання" ⁵; повторяючи гадки Костомарова, він наводить його приклади, як Ісайя, йдучи утертими староаскетичними стежками, договорюється до різних недорічностей.

¹ В друк, "Бога" пропущено.

² Єдинорасну.

³ НачистЂй.

⁴ В друк.: єго же.

⁵ Історія укр. літератури, II, с. 177-8. Новішу літературну оцінку "Ліствиці" дав В. І. Щербина в "Науковім збірнику" за р. 1930.

Але в дійсності Копинський ніде і не виступав проповідником реальної "позитивної науки": пізнання себе самого і зовнішнього світу, ним рекомендоване, це не пізнання індуктивне, експериментальне, а чисто спекулятивне, ідеалістичне, як уся церковна наука східної церкви. На жаль, до нас не заховалась ся Ісаїна "Книжиця", "нареченная Седмодневник", котру він рекомендує як провідник в цім "пізнанні тварі, пізнання себе і пізнання Бога", але цілком ясно з того, яким дає себе пізнати Ісайя в тих творах, які до нас заховались, це ніяк не міг бути підручник "позитивного знання". На погляд Ісайї, пізнання доохресного світу і самого себе здобувається не вивченням природи, не спостереженням і дослідом її явищ, а спекулятивним самозаглибленням, "умним діланням", — як це власне пояснює розділ третій:

"О єже не дЂлаяй кто разумом и не очищаяй єго неправ и неистинен єст разум.

Разум не дЂлан и долгим временем не очищен, разум не разум єст(ь) — не прав и не истинен єст(ь) разум. Єст(ь) бо разуму ¹ различиє, якоже і всЂм внЂшним вещам. Єст(ь) бо разум совершен духовен, єст(ь) же посредний — душевен; єст(ь) же отнюд груб — плотеск. Яко же внЂшняго ученіа или коего художества никтоже завикаєт, не всегда о сем поучая и попеченіє творя, сице и совершенного духовнаго отчищеніа умнаго не всегда о сем прилежаніа творя.

Не потщивийся кто пройти собою тЂсний путь євангелскіи и о очищениЂ ума вознебрег, аще і всю внЂшню мудрост извиче, слЂп ест душею, писма точію убывателъного держит ся, духа же оживляющаго не приємлет и неточно инЂх, но ниже себе совершеннЂ справити может. Ин же бо єст(ь) разум мира сего, ин же єст(ь) духовен; духовного бо разума от пресвятаго духа учашеся всЂ святій и пресвЂтиша ся, яке солнце во мЂри. Днес(ь) же не от духа свята, но от Аристотеля, Цицерона, Платона и прочиих языческих любомудрец разума учат ся. Сего ради до конца ослЂпоша лжею и прилстиша ся от пути правого в разумЂ. Святий ² заповЂдей Христових и умного дЂланіа учиша ся, сіи ³ же течію словес і глаголаний учите ся, — внутр; в души мрак и тма, на язицЂ же их вся премудрост.

¹ Разум.

² Святых.

³ Так в друк., очевидно, правильно в рукоп.: вы.

Не может прав и истинен разум удоб в душу быти углубен, аще не долгим временем и дЂлним трудом и подвигом углубит ся. По мЂри подвига и труду умерщвляют ся плотскіа похоти и, поєлику умерщвляют ся похоти, потолику процвЂтаєт и возрастаєт истинен разум. Сугубо же всЂм ¹ требЂ єсть подвигу: якоже внишняго труду, сице и дЂланіа умнаго єдино, бо кромЂ другаго не совершаєт ся.

Навыкнувий кто внЂшняя мудрости, духовніа же вознебрег подобен єст о єдином оцЂ или о єдиной нозЂ сущему. ВнЂшня мира есго мудрост и телесний труд, кромЂ умного дЂланіа, яко сосца суси, яко древо неплодовито, глаголет нЂкто. Того ради не преставаху святыи на єдином внЂшнем точію трудЂ и ученій но потщаша ся навикнути и внутренего, сирЂч ² очищеніа умнаго. Аще бы во внишнем ученій точію были быша учими, в духовном же ни, не были быша святы, ниже благодат пресвятаго духа пребывала бы во душах их.

ВсЂ єлици внЂшняго наказаніа навыкше, о духовнем же внутрием дЂланый о очищеній и просвЂщеніи разума нерадивше, всеконечнЂ обезумЂша ся и розвратиша ся, во различніа страсти или єреси погибелніа вопадоша, акоже Арий, Савелий, Євономий, Євтихий, Ориген ³ и иніи мнози, иже не и кусиша ни познаша Бога имЂти во своєм разумЂ, сих предаст Бог в неискусен ум творити неподобная, глаголет апостол.

¹ ВсЂх.

² СЂрич.

³ В друк. нема Евкомія і Орігена.

⁴ Соєдинив иже.

⁵ Всегдашним... слезам.

Аще кто и всю мудрост мира сего извикнет, не очистит же ума, ниже просвЂтит ся, душею Богу соєдинити ся не возможет. Не соєдинивыйже ⁴ ся Господеви в разумЂ духом во стезях безвЂрних єст(ь). Очищаєт же и просвЂщаєт ум сугубим подвигом, яко же рекох — храненієм господних заповЂдей и умним всегдашним дЂланієм, паче же всегдашними теплими слезами ⁵, инако бо до просвЂщеніа умнаго никто же прейти возможет.

Всяк ум не дЂлан, непросвЂщен и не осолен бывше солію благодати пресвятаго духа обезумит ся и различними страстниими дЂянми и помишленми возсмердит ся. Разум (бо) комужде естественнЂ от Господа всажен єст, обаче не дЂлаяй кто им помрачаєт ся и потемнЂваєт; дЂлаяйже уясняєт ся и в совершенное просвЂщеніє приходит. Яко же и малЂйшеє отроча не требуєт ученіа зрити очима свЂт, точію аще недужни сут(ь) врачованіа [требуєт] — сице не требуєт кто и внЂшняго ученіа ко премудрости духовнЂ и соєдиненію разумом ГосподевЂ, точію очищенія і просвЂщения умного. Мнози бо не точию внЂшняго ученія не искусни но и отнюд препрости бывша премудрости духовния умним дЂланієм храненієм господних заповЂдей научивше ся великим даром причасттници бывша, яко же Антоний, Пахомий, Павел препростий и иниЂ мнози.

Первийший єсть ум паче ученіа внишняго и писмени. Небо от писмени и ученіа внЂшняго обрЂте ся и возрасте ум, но от ума вся сіа родиша ся и возрастоша. Ум єстественнЂ Бог комуждо даде, внЂшнеє же ученіє от человек прибыст(ь). Того ради паче всЂх должни єсмы имЂти тщаніє о очищеній разума. Ум очищен и просвЂщен бывше вся внЂшняя и внутрняя розумЂти и востязати может. Духовен бо рече востязєт вся, а сам той ни от єдиного востязуєт ся — рече апостол.

Вся жертва солію да осолится, рече Господь, неосоленЂна же бывше возсмердит ся. Сице и душа єст(ь) свойственна Богу жертва, по рекшому: жертва Богу, дух сокрушен. Не осоленъна же бывше солію благодати пресвятаго духа, всяко возсмердит ся безумієм и исполнит ся червіа розличниа страстей. Аще и всю мудрост мира сего кто извикнет, не осолит же ся солію святаго духа и не буде причастен господня благодати, весма непотребен остаєт, яко не имЂяй в себЂ начертана образа царска внЂ измещатся чертога Хр(и)стова. Аще кто, рече, духа Христова не имат, сей нЂст плоть его, глаголет апостол" (14 — 6).

Коли ж у результаті цього "умнаго ділання" розум очиститься і прийде "в просвЂщеніє", тоді кінчиться "подвиг" і починається безтурботнє, блаженне сполучення з Богом — ідеал і остання мета морального самовиховання.

"ДотолЂ бо труд, дотолЂ подвиг, дондеже не призриши, дондеже в совершенное сознаніе себе не прійдеши, донелЂ любовію себе c Богом не соєдиниши. Єгда же себе познаєши, єгда любовію Богу совершеннЂ соєдинишися, тогда не єдиного подвига и труда имЂти будеши. Тогда в покои, радости же и веселій всегда обряшеши ся" (гл. 4, розд. 7).

Як бачимо, це добре нам звісний афонський містицизм, відроджений в XIV в., пересаджений на Україну в XV, відроджений на переломі XVI і XVII вв. плеядою афонітів як Вишенський, Ійов Княгиницький та ін. — проповідь "тісної євангельської путі", зневаги до світського знання і практичної діяльності, апологія аскетичного самозаглиблення і божої мудрості, що від "подвига", "практики" через "самозаглиблення" — "теорію" веде до совершенного знання і блаженного, безтурботного заглиблення в Бозі ¹.

¹ Див. в т. V сеї праці, ст. 20.

Тільки Ісайя не витримує на верхах афонської "теорії", він, очевидно, складом свого інтелекту не теоретик, не абстрактний мислитель. Він і не полеміст, не перебієць, як Вишенський. Він проповідник моральної "практики", в тому містичному розумінні — певного морального мінімуму, який, виходячи з життєвої суєти, не відбігає від неї далеко, не відгороджується від неї непрохідними мурами, а вважає потрібним з монастирської келії держати руку на пульсі світського життя, нести йому моральну поміч, підтримувати якнайвище його моральний рівень. Почавши від постулату "умного ділання" (теорії) як засобу до осягнення блаженного об’єднання з Богом (ісіхії), Ісайя далі спадає до чистої "практики", даючи поради: тримати піст і бути у всім повздержаним (гл. 6), не піддаватись утіхам тілесним, але шукати духовної утіхи (7), не давати себе потягати красі лиця і потягам тіла (9), не піддаватися розпусним гадкам і потягам (10), не тішитися пошаною і славою людською (14), не пишатися ніякими речами віку цього (15), не обмовляти інших, а більше думати про свої гріхи (18), стримуватися від сміху, пустих слів і глузування (19), не збирати грошей, а на Бога єдиного вповати (23) і т. д.

Кінець кінцем сам автор сприйняв свою книгу як збірку окремих поучень проти різних хиб і ухилів життя і в закінченні свого оглаву рекомендує прочитувати окремі розділи, присвячені тій чи іншій хибі; "Коли подолатиме тебе обжирство або пияцтво — зчаста читай відповідні розділи про обжирство і пияцтво; коли обсядуть тебе лінощі, недбальство, розпуста або пиха, гнів, або зависть, або інша якась пристрасть — особливо бери якнайчастіш розділи, відповідні твому ухилові". Так воно й виходило, що різні переписувачі або видавці виймали окремі розділи і пускали їх окремо. Аскетичної системи авторові не вдалось зложити, але елементарна приступність і популярність цих його поучень забезпечувала їм симпатії масового читача, і книга переписувалась і передруковувалась без кінця — навіть з друкованих видань робились все нові й нові копії.

Причину цеї популярності можна добачати також у загальних тонах цих поучень. Автор не витримує понурого, безрадісного аскетизму, він вагається між запереченням життя, вимогами неустанного пам’ятання про смерть, оплакування своїх гріхів, пробування в неустанному смутку і т. д. і — "радуванням в Господі", християнським оптимізмом і безжурністю.

"Бог усього світу гріхи на собі носить, і за покуту кожному його гріх отпускає, то думаєш, що він не понесе твоїх гріхів — одного чоловіка?" — раптом читаєм по тих суворих, аскетичних порадах у гл. 26 "Аби не дуже журитися в сумних" (пригодах). "Він за весь мир пролив кров свою, то тобі одному не дасть пробачення кров’ю своєю? Ти тільки від гріха відстань, тільки покайся! Скажи тільки гріхи свої, аби оправдатися з них. Скажи: висповідаюся з проступків своїх перед Господом, і зараз він вибачить нечисть серця твого!

Не на сум і тугу кличе тебе до себе Господь, але на радість і втіху! "Радуйтеся в Господі, рече, всі праведні серцем! І, вставши з мертвих, перше слово сказав він жонам: радуйтеся! Дерзайте, рече, бо я переміг світ і владику світу (диявола). Радуватися звелів мироносицям, а не тужити. Бо він плач прабаби нашої Єви своїм воскресінням припинив, як Бог, — і ти радуйся ним, а не тужи! Веселися в Господі, а не бентежся! Сам не тужи і інших непотрібно не засмучуй, але будь до кожного ласкав і терпелив. Будьмо добрі один до другого, не себе тільки пильнуймо, але кожен нехай вислуговується свому близькому на все добре, як каже апостол".

В цім м’якім добротливім настрою, думаю, лежить велика частина секретів успіху цієї незрівняно популярної книжки. Легкий, прозорий виклад, гарна мова, популярний, зрозумілий стиль — це також неабияка сприятлива прикмета: наведені уривки дали змогу його оцінити. Елементарна нескладність, невибагливість елементарних приписів ішла в парі з цією зовнішньою популярністю викладу і забезпечували книжці великий і тривкий успіх.

Стільки я хотів казати про головний твір. З додаткових статей збірки не буду спинятись на "Алфавіті" — збірці коротких моральних поучень, цілком безсистемно розложених за алфабетом, в порядку перших букв, і на "стихословіях" — себто молитвах, поділених на п’ять частин, відповідно до п’ятьох "чувств", — я не бачу в них нічого замітного. Натомість спинюсь на статті, з котрої починається збірка: "О єже точію о єдином ГосподЂ радоватися". Це паралель до наведеного вище уривку з 26 главиці — вислів християнського оптимізму, ясного і радісного настрою. Взявши за вихідний мотив слова ангела до Товії: "Радуйся, Товіє, радость тебЂ всегда да будет", — автор спочатку вияснює, що на цім світі чоловік не має певної потіхи, автор радить йому "радіти в Господі":

"...нерадуй ся ни о чесомже временном в вЂцЂ сем плачевном; понеже все в нем не постоянно и превратно, все в нем ложно єст и премЂнно: о ГосподЂ єдином утЂшайся, аще хощеши радовати ся: о ГосподЂ єдином радуй ся. Радость бо плотская в скорЂ погибаєт; о ГосподЂ же радость пребываєт во вЂки. УтЂшеніе земное внезапу ищезаєт, и в горесть обращает ся. УтЂшеніе же пресвятаго духа, о ГосподЂ присно утЂшаєт, и во вЂки вЂчныя утЂшати будет, утЂшенієм неизреченным.

Сего ради ни о чесом ином, но о ГосподЂ радуйся: "Радуйтеся бо о ГосподЂ, вси правій сердцем", глаголет пророк, и паки апостол: "Всегда — рече — о ГосподЂ радуйте ся, непрестанно молите ся, о всем благодарЂте: всих бо трієх спасеніє наше бывает.

Не о чесом ином, точію о ГосподЂ радуй ся, всяка бо радость аше не о ГосподЂ, лож єст, прелесть єст. Всяко утЂшеніе, аще не о БозЂ, тяжесть єст, и смущеніе душЂ. ТЂм же не о пищи и питій, не о богатст†и сла†міра сего радуй ся, ниже о коих красотах, и безсловесных похотех: но о ГосподЂ радуй ся, о БозЂ єдином веселієм весели ся: о сих бо временных радости истинныя нЂт точію ложная, временная, безсловесная".

Радуй ся о ГосподЂ, и благодареніє єму приноси, яко он Бог всесильный, пребогатый, тебе ради обнища, тебе ради человЂк быв, да тебе соединит себЂ во єдино,

Невозгнуша ся на ся взяти наша, да нам всего себе отдаст.

Тебе ради в яслех положен бысть, тебе ради пеланами повит бысть одЂвая небо облаки.

Тебе ради осмодневне обрЂзан бысть, тебе ради бЂжа в Єгипет, тебе ради в Іордани крестися, тебе ради главу Предтечи приклони, да тебе вознесет горЂ,

Не требуя крещенія крести ся, да тебЂ крещенієм очищеніе подасть.

Радуйся о ГосподЂ и благодареніє ему приноси, яко тебе ради бієн, безчестен и оплеван, заушен, связан, терновым вЂнцем уязвен бысть.

Тебе ради руцЂ свои на крестЂ пригвозди, оцта и желчи вкуси, копієм в пресвятоє своє ребро прободен бысть, тебе ради кров свою пресвятую излія, кровію своєю искупи; тебе ради в гроб, положен бысть, тебе ради тридневнЂ из гроба воскресе, да всЂм нам из гроба воскресеніе даруєт.

Радуйся о ГосподЂ и благодареніє ему приноси, яко аще и тмами тем пред Богом согрешаєши, милостивнЂ пріемлет тя кающегося.

Колико пред ним согрЂшаеши, он же единаче не отмЂтаєт тя.

Колико ты преступаеши, он же не отвращается,

Колико ты падаєши, он же возстановляет тя.

Долготерпит ти, не абіє смерти тя предает, но ожидает обращенія твоего, даже до кончины, когда ты обратиши ся.

Даде тебЂ закон, уведаніе воли своєя.

Не отрыну тя крещенія, не остави тя во иновЂрстве, или пагубной єреси, погруженну быти.

Радуйся о ГосподЂ, и благодареніє ему приноси, яко малаго ради нЂкоего благоугожденія, жизнь вЂчную царствіє небесное обЂща дати.

Сам сотворивый, сам создавый, и вся ко благоугожденію давый, жизнь вЂчную даруеть, не на время нЂкое мало, не на время нЂкое кратко, не на сто лЂт, или тисящу, или тисящ тисящей, но во вЂки вЂчныя конца не имущыя.

Слава наисповЂдимому єго милосердію.

Слава неизреченной и непостижимой єго благости и человЂколюбію".

Радість і надія, і ніяких страхів геєнни, пекла, мук і всякого іншого страхіття, котрим повне було це аскетичне християнство.

Не все з писань попало до цієї збірки. Так, ми бачили, автор відсилає читача до своєї книги "Седмодневник", де "пространно" написано про пізнання світу, самого себе і Бога — мала б це бути велика книга, і цікаво б було бачити, як автор розв’язує такі великі проблеми.

Перейду до писань останнього десятиліття Ісайїного життя — від вибору і посвячення його на митрополита.

Перше місце серед них займає славне послання до Яреми Вишневецького, дідича Лубенщини і Прилуччини, патрона задніпрянських монастирів Ісайї, з нагоди його переходу з православної віри на латинство. Воно заховалося в тій же густинській збірці, без дати ¹.

¹ Видано при літописах Густинського монастиря, в "Чтениях" і в "Актах Зап. России", IV, с. 526; хоч обидва видання роблено з одної копії, вони подекуди різняться — на тексті "Актів" подекуди видно виправки, але й на вірність тексту "Чтеній" не можна покладатись. Одначе розходження дрібні і маловажні.

Я подаю це посланіє ціле, крім вступних і кінцевих фраз: воно заслужено вважається одним з найцінніших творів з цієї київської доби. Енергійний, темпераментний вислів, гарна риторична будова, мова проста і виразиста — все це робить його дуже цінною літературною пам’яткою.

"Великий жаль милостивий княже, серца нашЂ всЂх нас духовных и всего православного христіянства обыймуєт, видЂчи вашу кн. милость — пожаданую утЂху нашеє старожитнои релєи грецкои, предков и родителей своих не наслЂдуючого.

Не мнЂй теж плачет и ляментуєт церков божая, матка наша, же в. кн. м. згоржати єю рачиш!

З великою охотою вси очекивали єсмо пожаданои утЂхи нашои, але вмЂсто того, над сподЂванє наше, в смуток ся наш оборочаєт!

Што ж в. кн. м. обачил в церкви божой вонтпливого,

што подозреного,

што за герезію?

Або не она єсть маткою всего свЂта?

Або не Ієрусалим єсть головою, по ГосподЂ БозЂ всего свЂта?

Або не оттуль вЂра христіанская початок и фундамент свой взяла?

"От Сіона — абовЂм — выйшов закон и слово господнє от Ієрусалима" — яко мовит пророк!

Або не там Господь наш І. Христос кровію своєю пренайсвятЂйшою спасеніє наше справил?

Або не там кровію своєю пренайдорожшою весь свЂт откупил?

Або не там найпервшого епископа-патріарху ієрусалимского намЂстника своєго поставил, яко писмо свЂдчит?

Азали не оттуль наука Христова по всему свЂту розширила, от всходу и до заходу, и до самого Риму дойшла?

Чим же Рим лЂпшій єсть от Ієрусалима, и зачим Ієрусалимом — маткою всЂх церков гордят, а до Риму ся горнут?

Зачим Ієрусалим знЂважают, а Рим выносят.

Если для славы сего свЂта або для великого богатства, то суть рЂчи марныи и зрадливыи, и не єдин ся на том ошукал.

Не за тым правдивая вЂра идет!

Не на том правдивая вЂра познака быти маєт!

АбовЂм Господь І. Христос не ведлуг сего свЂта свои рЂчи справуєт.

І. Христос сам был убогий и взгорженый от людей, а Ирод и Пилат славны и велможны;

Ученики І. Христови ненъдзны и убоги, а жиды и фарисей богаты.

Азали потом аппробована мает быти рЂч правдивая?

Ієрусалимом не треба гордити, иж єст убогим, леч ласки божои полный;

лЂпшей ся щитити Ієрусалимом и до него ся горнути, а нижли до Рыму, абовЂм в ІєрусалимЂ І. Христос для нас умер и из мервых там воскрес, там вознесе ся на небо, на ученіки свои и апостоли духа святого послал.

Там ся наше спасение стало,

там на вЂчную память и гроб свой святый оставил,

там по собЂ и намЂсника своєго, Іякова, патриарху, постановил.

Чим Рым лЂпшый єст от Ієрусалима?

Там намЂсник І. Христов патриарха, а тут намЂсник, святого Петра, отец папЂж;

там самого І. Христа намЂсник, а тут зась слуги его;

тут гроб І. Христов, а там зась гроб Петров.

Хто убогим Ієрусалимом и намЂсником єго гордит, правдиве же самым І. Христом гордит.

Для чего маємо гордЂти церковию божою, маткою нашою и маткою всЂх церквей?

Што в ней видимо прикрого, албо недосконалого?

НЂмаш, за ласкою божиєю, в церкви нашой жадного блуду, жадной єреси, и никгды ся не знайдет.

Што раз она приняла на седмых вселенских соборах и постановленыи артикулы, до того часу всЂ в цЂлости, ничого непридаючи, а ни уймуючи, заховуєт.

Не вЂдаю, хто так вашой княжей милости обридил єи и омерзил; хто вашу княжую милость от неи отвернул, албо отворочаєт; мовлю то щире а правдиве: вЂчне на том неблагословенство божиє будет зоставало.

ВЂдаємо всЂ милостивый княже, под якими кондицыями страшными стороны реліи и обовязками, и клятвами родителка вашой княжой милости з того свЂта сходячи, зоставила; за чиєй то душЂ падает, Господь Бог же то вЂдаєт!

ВЂдаємо, же отцевская клятва высушает, а материнская викореняєт, як писмо мовит.

Што за утЂху, за зыск тыи всЂ отнесли и относят, которыи старожитнои своєи вЂри, для марности того мизерного свЂта отступуют? Азаж того не видимо своими очиами, што ся дЂєт?

Пытал бым тых всЂх, для чого свои старожитнои вЂры греческои отступают, для чого єю гордят?

Єсли для мудрости того свЂта, теды мудрост того свЂта глупство єст у Бога, як мовит апостол;

Єсли для якого блуду, теды за ласкою божою нигди в церк†Христовой жаден блуд ся не знашел и найдовати ся

не может. СнаднЂй там найдовати ся може, где що рок, то иначей приложат, албо уймут.

Єсли ж для славы того свЂта, теды то єст реч мнЂйшая, єднак лЂпшую тыє завше славу и повагу у всЂх людей мають, которыи сут в вЂрЂ своєй сталыи, анижли тыи, што ся хвЂют и статечнє во своєй вЂрЂ не тривают й тривати не хотят.

Азали не велику славу мЂл ксенже Острожскоє, воєвода києвский, и сын єго, воєвода волынский, на которых ся много оглядало?

Азаж не велику славу мЂл всюды святои памяти родител вашои княжеской милости, Михаил Корыбут?

Азаж не по всЂх сторонах плынула слава мужества єго ¹ и дЂлности рыцерской.

Азаж не был утЂхою и подпорою всЂм правовЂрным?

Азаж не оглядали ся на него ² все противныи?

¹ В "Чтениях" нема: єго.

² В "Чтениях" нема: на него.

³ В "Чтениях" нема: ли.

Азаж не славными были предкове вашой княжой милости дЂлностями рыцерскими в коронЂ полской, почавши от Олгерда, прадЂда в. кн. м., великого княжати литовского, и сына єго, Ягелъла, который был потом королем полским и другого сына Олгердового, Дмитра Корыбута, княжати сиверского, продков в. кн. м. Вишневецких, которого сын Жигмунът, для великой дЂлности рыцерской, взятый был на королевство Ческоє?

И иншыє продки и поколєня в. кн. м. всЂ были славныи и мужныи рыцери, всЂ были релЂи грецъкой, a им тоє ничого не шкодило, — тым барзЂ славнЂшыми были

Азаж бы то тепер уже през в. кн. м. цного дому й великих княжат релЂи грецкой предков в. кн. м. слава вЂкуистая мЂла уставати?

Продкове в. кн. м. святои памяти родител и родителка, c поколЂня были релЂи грецкой, — в. кн. м. тылко ли ³ один от них мЂл бы быти вылучоным?

Не дай того Боже, абы ся мЂл през в. кн. м. дом славнои релЂи грецкой зводити!

Єсли теж для великого богатъства, — и то єст в руках божїих; Господь Бог кому хочет теды даєт!

Ми просимо Господа Бога и просити завше повинних єстесмо, абы в. кн. м. Бог своєй старожитной апостолскои не допустил отступовати реліи;

Хоцто мовят мало нам жычливый адверсары наши, же то грецка хлопъска єст вяра. Єсли ж так єст, як оны повЂдают, теды хлопскои релЂи были и церкве грецкіє, и велікиє монархове.

Хлопскои вЂры были апостолове, патриархове, и всЂ святыи отцы всходной церкви, которых мы за великіх почитаємо и суть.

Прошу теды в. кн. м. униженє именем всего христианства и именем всей церкви, — не давай ся в. кн. м. уводити политицкими рацыями!

Спомни, в. кн. м. на святои памяти родители свои, якой они были побожности, якого набоженства, якой вЂры. Не хлопъской, не єрєтицкои, не подейзраной. МЂли стоє ¹ розуму, знали ся на речах, але вЂры, мовлю, были старожитной, апостолскои всходной церкви, чистои и непокаляннои, жадными вымыслами людскими незмазаннои.

¹ В "Актах": столько.

Чему в. кн. м. не маєш продков своих вЂры наслЂдовати, в которой ся в. кн. м. народил? АбовЂм ни в чом не єсть подейзрена. Не до чужои, але до своєй матки церкви божои навернеш.

Не маєте в. кн. м. на што ся оглядати. Не див то в молодых лЂтєх дасти ся увести мовами людскими; а часом то бываєт в молодых дитинных лЂтєх и през мус. Але то все ничого; кгды в. кн. м. захочеш зараз то все учинити зможеш.

Маєш в. кн. м. за ласки божей в маєтностях своих церкви, и монастыров, духовных особ досить. Не треба шукати где инъде; чого в. кн. м. потребовати будет, все снаднє одержиш.

Мы єднак до конца невонтпимо о мудром, и розсудком, и уважном баченю в. кн. м. иж в. кн. м. не до конца нас засмутити захочеш, не до конца церков божию в непамять закинути дозволиш. На имя божиє все духовенство, все християнство, унижніє а плачливє просимо, не горди в.кн.м. вЂрою своєю, в которой водою и духом єстесь урожоный, але наверни ся до церкви божей, матки своєй природнои, a утЂш нас всЂх.

И кгды в. кн. м. побожнє учинити рачиш, благословенство божиє и родителскоє вЂчнє на в.кн.м. опочивати будет, и всю церков и все христианство реліи старожитнои утЂшиш, и тут на землЂ щасливє и фортуннє вЂк свой препроводивши, в ласцЂ божой векуистый живот одЂдичиш.

Аминь".

З громадського становища треба взяти на увагу, що це було в грунті речі "обличеніє", обвинувачення за відступництво, піднесене проти могутнього патрона, від котрого цілком залежала доля найдорожчих Ісайї установ — задніпрянських монастирів його фундації. Він не відступив від цього акту, хоч у повній мірі мусів передбачити прикре враження в цього патрона від такого виступу і прикрі наслідки від того. Зате, треба думати, серед українського громадянства цей виступ Ісайї зробив дуже сильне враження, так що і його тодішній суперник, Могила, уважав за потрібне зробити й собі подібний жест, тільки зробив його в формі незрівняно м’якшій і лояльнішій — в друкованій присвяті Яремі своєї проповіді в неділю хрестопоклонну (про неї мова буде далі). Вітаючи молодого князя з поворотом додому з чужих країв, Могила висловлює побажання й прохання, щоб князь і сам зістався при "отчистій" своїй вірі, і підданих затримував у ній, пам’ятаючи науку того преславного мужа (Лактанція), що ніякий князь (в розумінні володаря) не повинен дозволяти кидати свою батьківську релігію або її насилувати ¹.

¹ Матеріали до історії книжної справи, с. 269.

Це "прохання", очевидно, треба вважати відгомоном посланія Ісайї, і час проголошення проповіді Могили, 4 березня 1632 р., може нас орієнтувати також у часі появи посланія Ісайї.

З того ж часу маємо інше посланіє, цим разом датоване докладно: 1 березня 1632 року. Це небезінтересний з літературного боку і ще більше цікавий з культурно-історичного погляду документ: фундація, затвердження і благословення "братства юношеського", себто братської організації учеників Луцької братської школи, "поруш братства старшого".

"Благочестія ревнителем, возлюбленным сыном истинным нашым, восточъного въспитанія млеком неувядаємым цЂломудрія, украшенному цвЂтом сіонскія церква, неискусозлобному собору честных отроков богоспасаемаго града Луцка, богособранному словесному Христовому стаду, непорочной отрасли церковной, возлюбленной чади, братіям братъства юношеского, смиренія ж нашего любовъжъделЂнным чадом. Благодать, милость и мир от вседержителя Бога да будет c вами во вся дни вЂка, аминь.

Омногу утЂшохом ся, яж ко благому ревностію вашею, о възлюбленный, як о всем печалованіє ваше изнуряєте, єже самому Богу угодите, той ж и да поспЂшит желанію вашему во всем. Точію вЂрою несумнЂнною предначинайте, таж до конца на твердом и непоколЂбивом основаній бывше, яж до крове при церкви восточной вЂры святой истинной кафолической в мужест†стояще, друг друга укрЂпляюще, поборника имуще утЂшителя духа, Той бо наставит вас, и вразумит во всем, и от враг видимых и невидимых сохранит.

При сем и аз ревностію возбуждаєм єсм яж о благом совЂтЂ вашом нудите ся. Вземше извЂщеніе по раду от честнаго во іероменасех брата Іліи, сожителя нашего, з Премышля обывателя, зЂло и изобилно насладихся предсявзятію вашему, в бозЂ юностію цвЂтуще и растуще, яко литорасли масличныя при исходищах вод, множащесь и богатящесь в добродЂтелных, дЂланіях, злобою младенствующе, умом же совершенны бывше, горняя предизбираєте. Отроцы бо суще возрастом, мужеская мудръствовати предначинаєте, єже в благочиніи цЂломудренно церковнему возслЂдовати наказанію. В нем же всесилная благодать Христова да основет (!) и назидает крЂпцЂ, всесилною десницею своєю, ваше неискусобрачноє, любовію братскою сопряженное соєдиненіє, молимся и от святЂйшое митрополієи Кієвъскоє благословенієм Ієрусалимским благославляєм, и порядок братства вашего во всем позволяєм и за пристойный признаваєм и укрЂпляєм. Сам всему исправител(ь) Господь абы побожный замысл ваш до благословенного скутку досконале провадил и во всем помощь свою подати рачил. Найпачеж всего напоминаєм и просим, аби, єсли Господь Бог що исправити даровати вам рачи, дух гордости и тщеславія, ненависти и памятозлобія найменшого там не мЂл приступу. Але дух покоры, смЂренія и послушенства Христова пребывал... а звлаща ку старшым и родителем своим пристойное пошанованя и новобранных братіей ваших у вас мЂстце и ушанованя имЂли. Тым бо вЂм способом, старших шануючи, и любов оных ку собЂ звитяжим, и Христу Богу угодим, по божественному апостолу: друг друга честію упережаючи, шановати и любов промежку себе имЂти, що єсть связок всего пророцътва и закону. Вспоминаючи вам сына божого раду и пересторогу даючи: "Если все заповЂданное выконаете, мовьте, же ємо непотребные рабы, бо смо учинили тоє, що смы повинни учинити".

Схажки ваши, ведлуг описанных артикулов, без наученя и цвиченя писменнаго нехай не бывают, выстерЂгаючись празнословія, смЂху и соблазн, — упоминаючи вас спасителем раченаго слова, же о всяком дЂлЂ, словЂ, помыслЂ и празнословіи стязани будете и воздасте отвЂт на страшном судЂ.

Промысл о школЂ и о побожных милосердных учинках братства вашого по силЂ имЂйте; кто що зможет, — понеж доброхотного дателя любит Бог. "Блажени милостивыи, яко тыи помиловани будут". И еще: "Милость хвалит, рече, на судЂ".

Духовный отец, чистоту милуючый, абы при схажце вашой завше бывал. А для уваги, рады, порядку... и цвЂченя вашого и ушанованя от вас абысте двох завше мЂвали, будь з духовных, или мирских честных мужей старого братства. Которые не мают себЂ власти и ктиторства фундацій приписовати... за любов отческую ку сыном своим возлюбленным ходити и радити о побожном добром и здоровом церкви Божой.

А так кождый брат братства вашего (на що вас самая вытягает повинность христіанская и соединеніє братскоє) послуги отдаючи щире, истинно, не точію самому Богу, але и в справованію врученнаго братскаго порядку, яко самому Христу работающе. То єсть, на каждый рок разов чотыры, як то в постах дорочных, (сумн)Ђня своє абы сповЂдію кождый очищал, а можна ли, абы и таин пренайсвятшихш тЂла и крове сына божого причащатись узбраял. Сам бо рек: "Ядый мою плоть а піяй мою кров, той пребывает во мнЂ, и аз в нем". А (от)ца духовного єдиного на тоє розсудного, обрати и велце шановати потреба.

ПрибЂжество ваше и схажки при церкви православной, уставичне знайдуючой, маєт бывати.

Ствержаючи вам ваше предсявзятя, на(поми)наю, абысте все выконывали ведлуг артикулов своих, и чого бы вам не доставало до споряженя, от иншых сягайте, абы было ку благому Господу Богу и имени его святого, а к плъзЂ души своей завше и устави(чне пре)бывали.

Прочее ж стережитесь от всякого брата, безчинно хоцяща, а не по преданію заповЂдей божіих; таковаго строфуйте, карЂте, наказуйте, да покается и посрамит, стерегучи и самих себе, абысте во всем не порочни были. Єретика человЂка, то есть унЂята, схизматика, отвращайтесь и не примЂшайтесь, и як члонка згнилого удаляйтеся, и аще будет каков брат от схизматик покаялся, да не началствует вами. По совЂту вашему, як ж сами вЂсте ку благому вам, тако и творЂте. Аще ж обрящет разорител який от вас самЂх, албо сторонный кто колвек знашол бы сь, и таковому дЂлу, Господу Богу на честь, на хвалу работающе, прекословил, — бог отмщеніе и помстою на таковаго въскорЂ будет.

Благочестіе восточное милуйте, апостаских єресій варуйтесь, житіє чисто и без порока хранитЂ. Братолюбіє приискрно ховайте. Чим Господь похвален будет, да во юности вашей во благословеніи исплъните лЂта многа, да и в будущом вЂцЂ радости неизреченныя сподобитесь, ласкою и милосердієм всесвятои и живоначальной тройцы отца и сына и святого духа, аминь.

Молитва и благословеніе смиренія нашого да будет c вами в вся дни вЂка.

Дан з манастыра святого архистратига Михайла, церкве Золотоверхое, над Кієвом, дня первого мЂсяца марта 1600 трідцят второго року. Ісаіа Копинский, милостию божиею архиепископ митрополит киевский, рукою власною" ¹.

¹ Памятники кіев. комісії, I, с. 54, до оригіналу прибита печатка з титулом архієпископа смоленського й чернігівського.

Вище було відзначено, що такі студентські братства були широко розповсюджені в єзуїтських школах і, очевидно, їх прикладом культивувалися в школах православних. Лист Ісайї дає нам документальний взірець таких організацій у цю добу на Україні. Для індивідуальності Ісайї він має той інтерес, що ілюструє його причетність до організації шкільної. Він мусів брати участь у цій роботі і при організації Київського братства, про це ми мусіли догадуватися з тої ролі, яка йому була призначена при організації Київського братського монастиря; цей пізніший лист дає документальну ілюстрацію цієї сторони його діяльності. Коли в своїй давнішій праці він кинув кілька зневажливих слів на адресу "язического любомудрія", то в практичній роботі, вийшовши з присмерку своєї печери на широку громадську арену, мусів в повній мірі приложитися і до організації цеї зовнішньої премудрості.

Нарешті маємо ще одно посланіє — з літературного погляду без значення, але з культурно-історичного теж інтересне. Це "Кондицыя господином братиям священникам належачая" — короткі поучення священикам, в 16 пунктах, з котрих наведу цікавіші.

"От церкви до церкви без вЂдомости своєго благочестивого митрополита абы жаден не переходил, ани теж у уряду свЂцкого под запрещением канонов богоносных отець не покуповал ся.

Абы жаден в справах своих духовных до свЂцкого суду не мЂл удавати ся над правила святых отцех.

Знати теж о своіом благочестивом митрополитЂ, и инде в жадныє речи без вЂдомости оного не удавати ся.

В парафій єдин другого жаднои перешкоды не чинити, ани теж от єдиного связаноє и запрЂщенноє другому без вЂдомости связаннаго прощати и разрЂшати абы не важил ся.

Поночи шлюбу не давати, але заразом по службЂ божой на тще сердце, не упивши ся, под неблагословенством божіим.

Которые теж мешкают без шлюбу, абы отлучали от церкве и оповЂдали людем.

В корчмЂ абы ся жаден не найдовал под срокгою карностю и на нас, митрополита, виною.

До хорых ити не лЂновати ся, и о причастиє святых тайн не торговати ся.

Где церков єст непосвященъна, абы всЂ старали ся, и людем тоє предкладали, абы пилное старанє о посвящению церкви чинили, кгды ж конечне будут печатаныи.

В олтарю антимис абы был благочестивого митрополита келих, дискос, лыжица, и проч., абы было все порядне, що належит до службы божей.

Тыє, которые караны бывают от свЂцкого суду на горлЂ, абы были сповЂданы, и таин Христовых причащены, — пилно просити уряду, абы того дня не были караны на горлЂ.

Тых невЂст, которыє дЂти рождают, а из свЂта того исходят, того ж часу обмывши, абы были причащены.

A которыє бывают барзо хорыє и из свЂта исходят и не могут мовити, и не исповЂдали ся, а прагнут тайн Христовых, жебы не гиазмою ¹, але самым тЂлом и кровию Христовою причащены были, пилная єст того потреба".

¹ Свяченою водою.

Судячи з того, що Ісайя тут титулований митрополитом і архієпископом сіверським, ці поучення треба, мабуть, класти на р.1633, і вони призначалися, мабуть, для тих "сіверських" парафій, що стояли під якимсь наглядом чи управою Ісайї після того, як митрополію засів Могила. Незважаючи на лаконічність, у них відбивається церковне життя в обставинах боротьби православної ієрархії з уніатською (підчеркнення, що священики повинні триматися "благочестивих" митрополитів, а не звертатися до уніатських владиків), непорядки, викликані цією боротьбою і безієрархічним станом (богослуження відправляються в церквах непосвячених — Ісайя загрожує, що всі такі церкви будуть запечатані); недбальство і невисокий моральний рівень духовенства — висиджування в корчмі, відправи по п’яному, торги за оплати. Дуже своєрідний гуманізм проглядає з наказу старатися, щоб суди не карали на горло засудженців того дня, як їх священик запричастить!

Так різносторонньо характеризується в цих писаннях ця цікава індивідуальність, незаслужено заслонена постаттю його антагоніста Могили.

Попередня     Головна     Наступна