VIII. Спомини про Олегові походи.
Были вЂчи Трояни] Карамз., Ґрамм. — „сЂчи”. Макс., Пот Огон., Вельтм. та ин. виправили, як воно й випливає з контексту „вЂци” — часи. Тіх., Влад., Шамб. залишили, як читалось у 1-му вид · в псков. рук. ц замінено на ч; Тіх. виправив „Бояни”. „Времена Трояновы”, як і далі („на седьмомь вЂцЂ Трояни”) = далекі, епічні віки „ознаменованные ратями, как и лЂта Ярославли. Это тоже разбег мысли только в образах времени, а не пространства, как выше”, в тому-ж „Сл.” Пот. 51.
были плъци Ольговы, Ольга Святъславича] „Плъци"= походи, війни, див. попереду. Корш додає: „Были [по нихъ] пълци”, та це й непотрібно. Пот. „Ольгови”.
Олег Святославич — дід кн. Ігоря Св., героя „Сл. “. Коли в Київі князював його батько, він здобув в уділ володимирське князівство на Волині. А як Святослав помер, то в. кн. Ізяслав вигнав Олега з Володимира Вол. Р. 1076 з кн. Володимиром Всеволодовичем він іде „Ляхомъ в помочь на Чехы” (Лавр., с. 193), а далі — літопис геть аж до 1115 р. чимало оповідає про його та його пригоди, як він вганяв за вигідними прибутковими уділами. Не маючи змоги погодитися з дядьками, він тікає р. 1078 в Тмуторокань до брата, „красного Романа”, і з кн. Борисом приводить Половців: „и побЂдиша Половци Русь, и мнози убьени быша ту”... „Олегъ же и Борисъ придоста Чернигову, мняще одолЂвше a землЂ РусьскЂй много зла створше, проливше кровь хрестьяньску, ея же крове взищеть Богъ отъ руку ею, и отвЂтъ дати има за погубленыа душа хрестьяньскы”, (с. 194 і Іп., ст. 191). Після поразки на Нежатиній ниві того-ж року — знову „побЂже Олегъ в малЂ дружинЂ и одва утече, бЂжа Тмутороканю” (Лавр. с. 195). Дальшого 1079 року Олег з Романом наймають Половців і ідуть з ними на Русь, але поблизу Переяславля в. кн. Всеволод замиривсь із ними. Половці Романа забили, „а Ольга емше Козаре поточиша и за море Цесарюграду” (с. 198), звідки його перевезено жити на о. Родос („В томь остро†былъ Олегъ, князь рускый 2 лЂтЂ и 2 зимЂ”, Хожд. Дан. игум., вид. Венєвіт., с. 8 — 9), де він прожив недовго й знову опинивсь у Тмуторокані, звідти р. 1094 з Половцями-ж пішов на Чернігів, спалив його околиці й манастирі, випер кн. Володимира до Переяславля, а сам посів стіл свого батька, „Половци же начаша воевати около Чернигова, Олгови не възбраняющю, /201/ бЂ бо самъ повелЂлъ имъ воевати. Се уже третьее наведе поганыя на землю Русьскую, его же грЂха дабы и Богъ простилъ, занеже много хрестьянъ изгублено бысть, а друзии полонени и расточени по землямъ” (с. 218 — 19, те саме Іп. і Соф. 1-ий, с. 150). Тож не дивниця, що Олег р. 1095 (Лавр. с. 220 — 1) і згодом, р. 1103 (Л., 267) одмовляється іти з иншими князями на Половців. Р. 1096 він збирає вояків і захоплює Муром, забивши в бою Ізяслава, с. Володимира Мон., „надЂяся на правду свою, яко правъ бЂ в семь”, як завважує літописець (Л., с. 228 — 31), але наприкінці цього року кн. Мстислав виганяє його й із Мурома, й із Рязани, куди він був заховавсь із недобитками дружини. Р. 1097 бере участь на Любечськім з'їзді (Л., с. 247), а р. 1098 іде з Володимиром М. на Святополка, що порушив умову того з'їзду (Л., с. 203). Десять років за нього не чуть, а р. 1107 бачимо його в поході на Половців біля Лубень на Сулі, де самим „кликом” пощастило прогнати ворогів, замиритися з ханом Аепою, що з його донькою Олег одружив свого сина (Л., с. 271 — 2). Р. 1115 — „преставися Олегъ Святославичь в 8 день августа мЂсяца” (Л., с. 276); це саме сказано вдруге і під р. 1116 (с. 277). В Іп. л. — трохи инакше: „в се же лЂто (1115 р.) преставися Олегь Святославличь мЂсяца августа в 1 день, а во вторый погребенъ бысть у святого Спаса у гроба отца своего Святослава”, ст. 282; та сама дата і в Новг. 1-ому (вид. р. 1888, с. 121), а в Новг. 4-ому — 18 серпня. (Про Олега Свят. див. Соловьев, Ист. Росс. I, с. 300 — 357, вид. „Общ. пользы"; Лонґ., с. 12 і дд.). Можливо, спогад про кн. Олега доховавсь у билині про кн. Олега Чернігівського — про перемогу його багатирів над військом князя Додона, див. Григ. III, 249 і дд., — коли тільки тут не було повторного, книжного впливу на співака.
Той бо Олегъ мечемь крамолу коваше и стрЂлы по земли сЂяше] „крамола” (середньовічне латинськ. carmula = seditio, незгода, свар, заколот (Місl. Stammbild., 111) синонім слова „кóтора”. Частіш — в розумінні „заколот, повстання”, часом „підступ": „Крамола в нихъ (в Ольговичах) бысть немала” Лавр. р. 1136, с. 288. Пор. у перекладн. пам'ятках: Варавва „6Ђ за нЂкую крамолу (στάσιν) бывшюю въ градЂ и убійство въвьрженъ въ тьмніцю”, Гал. Єв. р. 1144 та ин. Лук. 23, 19, 11, с. 536; „за крамолу”, Лук. 23, 25, с. 539. В Хрон. Амартоловій: „градъ на градъ крамолу имяше”, I, с. 67; „Елини и варвари другъ на друга крамолу творяще”, там-же, с. 69; „имяху безмирную крамолу”, с. 69; „охабляю же ся глаголати различныхъ браний и крамолъ”. с. 112 і чимало ин.; „имать враг власть крамолу творити”, там-же, 443, цих. з Апостола. В літоп.: „Ярославъ же сЂде в Кіе†утеръ поту съ дружиною своєю и оттолЂ крамола преста в Русьской земли”, Соф. 1-ий, р. 1019, с. 133; „бысть крамола зла вельми въ Рязани, брать брата искаше убити”, Лавр. р. 1186, с. 380; в Іп. (Гал.-вол.) літ. — часто. Звичайно в літоп. винний у „крамолі” диявіл, Лавр. р. 1217, с. 418 та ин. „ковати” = грец. τύπτειν (Ис. 58, 4 у Толк. прор., Евсеев); в „Сл.” — в розумінні грец. τεκταίνειν; у Притчах Солом. „сердце куя мысли /202/ злия” Брандт, Парем.-Григ. II, с. 167; „лестъ в сердци кующаго злая”, III, с. 254; „не куй на свой другъ зла” Парем. p. 1271 і Панд. Ант. XI в., Барс. III, 373; „обрЂтъше бо мужа сего губителя и кующа ковъ всЂмъ Июдеомъ”, Христин. Апост. XII в. ДЂян. 24, 5, с. 57; „коваху бЂды”, Минея 1097 р. Срезн. В Іп. р. 1097 „невЂдый лесть, юже коваше нань Давыдъ”, ст. 232 — безперечно підо впливом біблійного вислову; також і „Не преподобно бо есть ковати ковъ на брата своя” Парем. чт. о Бор и Гл., Абрамович, с. 116 — „Тъй бо”... — звичайний спосіб переходити до дальшого повідання і в перекл. слов. Євангелії і в Хрон. Амартоловій, напр., „тъй бо нощи божий нЂкий глас прогласи”, с. 505.
тъи же звонъ слыша давный великый Ярославь а сынъ Всеволожь Владимиръ по вся утра уши закладаше въ ЧръниговЂ] 1-е вид. — „a Владимиръ”... Ґрамм. переставив: „а Владимиръ, сынъ Всеволожь, по вся утра”..., з чим погодивсь р. 1837 Максим.; Бутков: „слыша Ярославь, a сынъ Всеволожь Владимиръ...”, на це пристав і Пот. 51, розуміючи Ярослава 1-го. Снєґір.: „Ярославль сынъ Всеволодъ”, себ-то в. кн. Всев. Ярославич, батько Вол. Мономаха (Ист. Сб. р. 1838); на цю виправку пристали Дуб., Максим, р. 1859, В'яз., Вс. Мілл., Огон., Тіх., Барс., Яковл., Корш. Приймаємо, як читає Бутк., адже це потрібує найменших змін у тексті, до того переставляємо „а” з його місця в 1-му вид., де його віддано сл. „Владимиръ”. А втім, можливе й „Всеволодь”, напр., пор. в житії Евфросинії Суздальської: „БЂ въ Черниго†преименитомъ градЂ нЂкто, благовЂрный великий князь Михаилъ, сынъ Всеволодь, внукъ же Святослава Олговича, Олегъ же сынъ Святославль”... (Унд. № 208, поч. XVII в., арк. 3; склав його єп. Варлам Сузд., близько р. 1580).
„тъй же” — читає Макс.; Корш: „тъй же звонъ слышя[шеть]"; 1-ше вид. „Тоже"; Пот. „Тъже"; Влад, „той же"; Барс. „ту же”. Мова за дзвін, отже й слово „тъй” повинно стосуватися до нього. — „звонъ” — це дзвонить не вічовий дзвін, як гадав безпідставно Огон. 62, а стрем'яна, зброя, або „слава” — поголос про подвиги Олегові; їхній „звон” міг дійти й до небіжчика великого Ярослава, а Володимир, що не полюбляв сварок та крамол, — намагавсь за них і не чути; але Бориса В'яч. вона, слава отая, привабила й привела на смертний бій, див. Потеб. 51. На довід цього, м. б., корисне таке місце з Амарт., де дзвін = слово: „кде ми суть глаголи твоихъ трудъ звьнять”, I, с. 151, або у Флавія: „и еще бо звЂнят прегрЂшеніа наша въ ушію всЂх; мнимъ же, яко и по нас будет съй звонъ”, 7 кн. Вол., арк. 257 та зв. — Проте, можливо, мають рацію 1-ші видавці (с. 15), вбачаючи в цьому Ярославі — Ярослава Всеволодовича Ольговича, що був від 1174 аж до 1200 р. за чернігівського князя; але тоді це невміле підлещування і слово „давный” треба пояснити.
Бориса же Вячеславлича слава на судъ приведе] Мова за внука Ярослава I, кн. Бориса В'яч. Р. 1177 „сЂде Борисъ Черниго†мЂсяца мая 4 день, и бысть княженья его 8 дней, и бЂжа Тмутороканю к Романови” („Красному”), Лавр. с. 193. Р. 1078 він повертається з Олегом, ведучи Половців, захоплює Чернігів, вигнавши звідти кн. Всеволода. /203/ В кн. Ізяслав „утЂши Всеволода и повелЂ сбирати вои от мала до велика"; на чолі їх, окрім згаданих, Ярополк Ізяславич та Володимир Мономах. Обклавши військом Чернігів, вони пішли проти Олега й Бориса.
„Рече же Олегъ κ Борисови: ,не ходи†противу, не може†стати противу четыремъ княземъ; но посло†с молбою къ стрыема своима'. И рече ему Борис: ,ты готови, зри, азъ имъ противенъ всЂмъ'... И поидоста противу, и бывшимъ имъ на мЂстЂ у села на НЂжатинЂ ни†и сступившимся обоимъ, бысть сЂча зла: первое убиша Бориса, сына Вячеславля, похвалившагося велми; Изяславу же стоящю въ пЂшцихъ, и внезапу приЂхавъ единъ, удари и копьемъ за плече; и тако убьенъ бысть Изяславъ сынъ Ярославль... мЂсяца октября въ 3 день”... Лавр., с. 194 — 195, Іп. ст. 192. Коротенько відзначає цю подію Соф. 1-й літ. під р. 1079:
„того же лЂта убіенъ бысть Изяславъ Ярославичъ с Борисомъ Вячеславичемъ, бьяся по ВсеволодЂ с Олгом Святославичемъ и съ Борисомъ Вячеславичемъ у града Чернигова”, с. 148. Вол. Мономах ще коротше: „пакы ходихомъ томъ же лЂтЂ со отцемъ и со Изяславомь битъся Чернигову с Борисомь, и побЂдихомъ Бориса и Олга”, Лавр. с. 239, (див. Соловьев, Ист. Росс. I, 301 — 303).
„на судъ” = на смерть; пор. далі „припЂвку” Боянову. Вислів звичайний в перекл. та оригінальному д.-руськ. письменстві і в народній традиції: у Амартола про імп. Льва Ісавра: „не убо скончася лЂто даже, божий суд порази его”, себ-то він помер, I, с. 468 і там-таки: „божиемь осуждениемь умре”, с. 159; у Флав.: Сабін „падеся судом или своимь несъблюденіемь”, кн. 6, Вол. арк. 192; про Юліяна сотника: „послЂди и сьй судом постиженъ бысть” ( — забитий), т.-же, арк. 194; „кто шед противу сему судом падет”, арк. 201 зв.; „божий суд на вся приходя” — Сл. Іо. Золот. про смерть, сборн. Симс. арк. 10. — В Повч. Вол. Мон.: „А братцю моєму судъ пришелъ, а †ему не буде†местника”, Лавр, с. 243; у літоп. оповіданні — „да оже Михалка Богъ поялъ, а с братом его съ Всеволодомъ Богъ россудилъ тя: чему к намъ идеши”, Лавр, p. 1177, с. 363; ідучи на бій з кн. Юрком, кн. В'ячеслав, Ізяслав та Ростислав кажуть до Мстислава (р. 1151 Іп.) — „се уже мы идемъ на суд Божий”, ст. 434; кн. Василько „скончася судомъ Божіемъ” від татар, р. 1238, 4 Новг. л., с. 220, щò безперечно залежить од біблійного: „3-яя часть скончаеться от них божиемь судомь” Апокал. XII — XIII в., арк. 41 зв.; „Суду божию нашедшу”, Сиб. літ. р. 1907, с. 84. — Цікаво відзначити, що і пізня епічна й усна традиція цей вислів розуміє правильно: „ИльЂ то было не к суду пришло”, коли він уратувавсь од Дочки Солов'я розб., Рыбн. I, 58, 84; III, 31; „Суда божия на добромъ конЂ не обьехати”, Рыбн. III, 3; „Устрашились, видно, скорой вы смеретушки | От суда Божія родъ да мы не дЂнемся, | Отъ смеретушки вЂдь намъ да неубЂгать”, Барс. Прич. I, 120 та ин., — а в Сказ, про Дм. Ів.: „ПересвЂта чернца Брянскаго боярина на суженое мЂсто привели” Тіх. 35. Ще приклади у Лонґін. с. 88 прим. — В новітній великор. /204/ пісенній традиції: „б. суд” Шейн Вел. № 1356; „суд божий” = „золотой венец”, себ-то шлюб, № 1942 та ин.
и на Канину зелену паполому постла] Запропоновано чимало поправок: Ґрамм. „и на конину"; Дуб. так само або , на ткань ину"; Гаттала — „тканину"; Вельтм. „конину” (ст. кон — конец); В’яз. „коньну"; Малаш. „на Каялину"; Пот. (54) „на конь ину, зелену паполому постьла"; Корш „на Каялину... посьла"; ґрунтуючися на тому, що Маліновський написав „на казанину”, Лонґін. 229 — „и на казнь ину: зелену..."; а Шамб. „наказа: ниву зелену — паполому постла”. Тіх., а за ним Вс. Мілл. порівнювали це місце до Задонщ.: „а чаду твоєму Іакову лежати на зеленЂ ковылЂ тра— (можна зазначити ще „лежаша на земли пустЂ, на тра†ковылЂ никимъ брегоми”. Про те, як Бат. зруйнував Рязань, Срезн. Св. и зам. XXXIX с. 89, або в усн. традиції „не стало Добрыни Никитича в живности, | Буйной головой лежит он во ракитовом кусту, | A резвыми ножками во ковыль траве” Рыбн. I, 86); за ними Огон., Яковл., Владім. виправили „на ковылу”. Барс, „на каа ниву зелену”, розуміючи Нежатину ниву. — Усі ції поправки більш виявляють, які з коментаторів дотепні люди були, аніж наближають до істини. Воліємо вже читати як у 1-ому вид., адже ще Снєґірьов (Ист. Сб. р. 1838) визнав „Канинъ” за географічну назву, згадувану в літоп. під р. 1152: він під „зеленой паполомой” розумів „Канинский зеленый покров, означающий зеленую мураву поля или луга": до цієї думки, дарма що Соловйов має її за непевну (Ист. Росс. II, прим. 199), прилучивсь Макс. (Украин. 105), а Соболевський (Р. Ф. В. 1885, 4, с. 295) довів, що можна перебутися без поправок: це місце в „Сл.” відтворює картину битви на Нежатиній ниві за Лавр, літоп. (наведено попереду); Нежатина нива знаходиться на північ або схід од Чернігова; „Канинъ” — так зветься річка або струмок — в Лавр. літ. р. 1152: військо Юрка Довгорукого „поидоша къ Чернигову и перешедше Сновъ и сташа у Гуричева близь города перешедше Канинъ”, с. 320; себ-то Юрко Довгор., перейшовши Сновь, іде на південь і переходить Канин, отож він, Канин отой, як виходить, знаходиться на північ од Чернігова, що й дає спромогу ототожнити його із згадуваним у „Сл.”. — Собол. пропонує виправити „на КанинЂ”, та зрештою можна залишити й форму місц. відм. на -у. — Маньковський пропонує читати всеньке це місце так: „Бориса же Вяч. слава на суд приведе и на ,Каялу' ину — зеленую паполому постьла. [А] за обиду Ольгову — храбра и млада князя — съ тояже ,Каялы' Святопълкъ полелЂя”... (Сл. о п. Иг. Житом, р. 1915, с. 18); тут вдало [а], але можна перебутися без нього.
„паполома” — покривало, грец. πέπλωμα, новогр. πάπλωμα; „про· стерше паполому на одрЂ положите”, Новг. Корм. р. 1280; „по потрении же всего тЂла приносять нову свиту, съвлачять мертвеца, на назЂ части положь паполому и облачить его въ новую ризу, прострЂть паполому верху его (одра) и положить възглавнице мало; верху же паполомы простирають манатью его..., верху же мертвеца простирається другая /205/ паполома”, Новг. чин. погреб. инока XIV в. Див. Срезн., II, 877. Див. далі в „Святославовому сні”.
Съ тоя же Каялы Святоплъкъ полелЂя отцасвоего междю Угорьскими иноходьцы ко святЂй Софіи, къ Кіеву] Макс. „с тоя же Канины”. — Макс. р. 1851, В'яз., Яковл., Барс. — „Ярополкъ”, й гадали, що й далі мова про загибіль Ізяславову на Нежат. ниві; „повелЂя” 1-го вид. — викликало виправки: Карамз. (И. Г. Р. III, пр. 268), а за ним Ґрамм. і Владім.: „по сЂчЂ я"; Пожарськ. — „повелЂ ять"; Бутков — в згоді з Карамз., або згідно з Пожарськ. — „повелЂ ять тьстя”, звідки Макс. і собі: „повелЂ яти”. В'яз, „повелъ бо тця” або „повелЂ яти отца"; Вс. Мілл., Смірн., Огон., Шамб. „повелЂ яти отца”, тут малося на оці літоп. повідомлення р. 1096 про те, що Святополк, „аки тестя, повелЂ взяти” труп Тугоркана, Іп., ст. 281 і Густ. літ. Огон. мав за глосу слова „С тоя же... къ Кыеву"; Корш „повелЂ възяти"; Пот., за ним Прозоровськ., Барс, та Яковл. „полелЂя"; Петруш. „повелъ бяше тцтя”. Барс. „Съ тоя же Каялы нивы Ярополкъ”...
Погоджуємось із Потебнею, бо його виправка відповідає палеографічним умовам, історичній правді й історії давнього побуту: 1) в полууст., ще переходить в скоропис, переписувач міг записати не до ладу в трикутне й л· 2) цей спогад стосується не до битви на Нежатиній ниві, а до подій р. 1096, коли б'ючись із Половцями на р. Трубайлі, кн. Святополк 19 липня здобув перемогу, а „Тугоркан убьенъ бысть, и сынъ его и инии князи мнози ту падоша; наутрея же налЂзоша Тугоркана мертва, и взя и Святополкъ, аки тьстя своего и врага, и привезъше Києву и погребоша и на Берестовомъ на могылЂ межи путемъ, грядущимъ на Берестовое, a другымъ идущимъ в монастырь”, Іп. ст. 222; що Тугоркана названо в „Сл.” не тестем, а батьком, це річ звичайнісінька; тестя в літ. звичайно звуть батьком: „Володимеръ зовяше тестя своего Романа река: ,господине отче'“. Іп. р. 1274, ст. 874; слова „ко св. Софіи” и „къ Кіеву” — синоніми, і зовсім не визначають, що Тугоркана поховано саме в храмі св. Софії; 3) „полелЂя” = переніс гойдаючи (пор. далі „възлелЂй... мою ладу ко мнЂ”). Як переношувано мертвих та важко поранених між кіньми — див. в Іп. р. 1087: забитого зрадницьки кн. Ярополка „взяша отроци на конь, передъ ся, Радко і Воикина, и инии отроци несоша к Володимерю, а оттуди Києву”, ст. 198; отак, певне, р. 1151 і „Давыдовичь Изяславъ, возма брата на полчищЂ, и несе `и Чернигову”, Лавр. с. 317. Звичай перевозити мертве тіло, прив’язане до дощок поміж двох коней, як свідчить подорожній Георги, існував в азіятських народів, Лонґін. 233, Анучін, „Сани, ладьи и кони, как принадлежн. похор. обряда”, 1890. Так, мабуть, переношувано поранених на Україні і згодом. В укр. переказі про Палія: він, просидівши аж 30 років у в'язниці, „такий дід зробився, що вже аж труситься. Як тут його везти... Коли прибігають чотири коні, кладовлять його в радно (холст), і чотирьох верхів кожному по кінцеві; і так його щоб везти, і щоб нігде і не здригнути”, Малор. нар. пред. и расск. М. Драгоманова, с. 203. /206/ Археологічно обґрунтовано — у Д. В. Айналова (Зап. іст. і філол. секц. Укр. Наук. Тов. в Київі, XVII, р. 1918, 92 — 97): це той спосіб, що його описав Турпін: „beatum Rothlandum super duas mulas tapeto aureo subvectum, pallis tectum ad Blaviam Carolus deferri iussit”, або той, котрий бачимо на міньятюрах житія кн. Бориса та Гліба: двоє верхівців їдуть на конях один за одним і тримають руками кінці жердин од ношів; те саме і на инших давніх образах, XV і XVI вв. Ролю ослюків у нас, очевидячки, відогравали коні-иноході, що їх мали за приналежність багатого господарства: „кони его тучьни иноходи” — в сл. про багат., Сб. Тр. Лавр. XII в. Срезн. Мат. І.
Тогда при ОльзЂ Гориславличи сЂяшется и растяшеть усобица ми] Ґрамм., як і скрізь, „сЂяше ся... растяше... погыбаше”, відповідно до поняттів його часу про д.-р. мову; Пот. „Тъгда"; Корш „Гориславичи"; Пот. „Святославличи [горе] сЂяшеться...”, Барс, „горів славлячи(с”, себ-то „горе похваляясь”. Так-о це місце читаючи читаємо не зовсім певне, але здається можна толкувати й инакше, не виправляючи, а тільки поділяючи слова. В 1-му вид. і в дальших комент. „усобицами” — одне слово, до того, гадали, де підмет; поділяємо слово на двоє: „ми” — dat. ethicus, звичайний в „Сл.": „что ми шумить, что ми звенить”, пор. дані, що їх попризбірував Пот., 186 — 190, з пам. д.-р. письм., живої українськ.., серб, та болг. мови. Це „ми” в розумінні = „адже": „Адже тоді за О. Г. сіялась та зростала усобиця”. — „Гориславличь” Олег — відомий через свої пригоди кн. Олег Святославич (див. попереду), його прозвано так за горе, що він учинив Русі; пор. в Молін. Дан. Заточн. „кому ти есть Переславль, a мнЂ Гореславль”... Шляпк... с. 42. — „усобица” = сварка, міжусобиця — у Амарт.: „крамолы же часты и усобица по всЂмъ градомъ и странамъ и селомъ и въ храмЂхъ бяху”, I, 209. У Флавія: „въ то же врЂмя усобиця бысть Римляномъ” кн. І, Арх. сп. арк. 355b; кн. 4 — „продолжившися усобици” Вол. арк. 115 зв.; „да будет на них глад и осыпы и усобици” арк. 123; „мятежь же и усобица и зависть придоша на град” кн. 6, арк. 217 зв.; „въстависта усобицю” кн. 4, арк. 133; „бысть в Іюдеи мятежь и усобица”, арк. 136; „народ же озлоблень сый от частых усобиць”, кн. 7, арк. 234 зв.; „тогда будет взят Іерусалимъ град и святаа пожежется, егда усобица будет въ градЂ”, кн. 4, арк. 125. Подібно до усобиці —росте й зненависть: „Іюдейскаа ненависть растяше всюдЂ”, Флав. 7 кн., Вол., арк. 232 зв. — „Растяшеть” там-же кн. 1: „растяшеть же у нею (синів Іродових) умъ съ тЂломъ”. Инші численні приклади — у Срезн. III, 1269. — Джерело „усобиць” за літописом: „усобная же рать бываеть от сважения дьяволя”, Іп., ст. 157. „Усобица” „сеялась” — так само, як у нар. пісні — горе, образа: „Уж как чужая то сторонушка | Горем вся изнасЂяна, І Она слезами поливана, | Печалью огорожена”, Сахар. Сказ. 1, 3, 149; „мнЂ куды с горя горюшЂ подЂватися, | МнЂ разсЂять ли обиду по чистымъ полямъ”, Барс. Прич. І, 17 — 18. /207/
Погыбашеть жизнь Даждь-божа внука] — „жизнь” розуміють звичайно в сучасному нам розумінні цього слова, дарма що для цього було слово „живот”, а „жизнь” — визначало „достаток, майно"; Пот., 59 — 60, має на оці значіння „жизнь” = „майно”, але гадає, що князю, который дружиною может ,налЂсти злато', и которому лишь бы была ,дружина своя цЂла', неприлично жалеть о потере такого имущества, и высоко настроенный автор ,Сл.' вряд ли мог придавать важность такой потере, тем более, что в ней виновны были сами князья”... Усеньке це міркування збудовано на традиційно-неправдивій уяві про д.-р. князів, що їх історики ідеалізували, не звертаючи уваги на мету їхніх походів, звідки вони поверталися, коли перемагали, „ополонившеся” і женучи „товар”, себ-то худобу. Знов-же й з самого автора „Сл.” надто „высоко настроенного” — була людина свого часу й свого оточення: адже перераховує він здобич, що її захопили руські (вище) і згадує (див. далі), які дешеві були-б бранці та бранки, коли-б у поході на Половців взяв участь кн. Всеволод. Слово „жизнь”, як це довів Барс. III, 262 — 3, вживано у д.-р. пам'ятках у виразнісінько матеріяльному розумінні (не лат. „vita” a „victus”). В Іп. кн. Ізяслав каже до дружини: „вы есте по мнЂ из Рускы земли вышли, своихъ селъ и своих жизней лишившися”, ст. 409; „брата моя еста землю мою повоевати и стада моя и брата заяли, жита пожьгли и всю жизнь погубила еста”, ст. 332; „а жизнь есмы его взяли и имЂнье раздЂлилЂ на части”, ст. 347; „се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь их всю”, ст. 361; „а поидем к Любчю, идеже их есть вся жизнь”, ст. 361; „не створиша ему (Рогволоду Борисовичу) милости братья его, вземше под ним волость его и жизнь его всю”, ст. 493, р. 1159; ще — Барс. III, 263 і Срезн. I, 873. — „Погыбати” — синонім не тільки до „ищезнути”, але й до „оскудЂти” в Парем. перекл. Ісайї (= εκλείπειν) Евсеев, 142, — звідки можемо инакше, як звичайно, перекласти, а саме: „маліло (зменшувалось) майно (статок) Д. внука”.
„Даждь-божа внука” — викликало різні думки (див. Вступ, § 11), але сенс один: гинуло добро онуків цього Д., а за літописом „Солнце царь, сынъ Свароговъ, еже есть Дажьбогъ”, Іп., ст. 278 — 9 (уже кн. Оболенський завважив, що це місце запозич, з Хрон. Іо. Малали, перекладач додав тільки слов'янське ім'я бога). За „внуковъ Д.” — разом із Пот. 61 маємо не всіх русичів (напр. ,смердів, що за них автор „Слова” каже окремо), а самих князів і, може, найближчу його дружину: це — в дусі понять феодальної Руси. Тут „Д. внука” — збірно. Зазначимо ім'я по батькові „Дажбоговичъ Васко”, 1397 р. Тупиков, Словарь др.-ρ. соб. имен, р. 1903.
в княжих крамолахъ вЂци человЂкомь съкратишася] I вид. „скратишась"; Ґрамм., Огон. „съкратишась”, Пот. „съкоротишяся”, Корш — „в тяжькыхъ... вЂци[ся] человЂкомъ съкратишя”. До цього місця: „Долгие вЂки человЂкомъ отсЂкошася” Хроногр. Барс. I, 459; у запису до Пск. Апостола р. 1307 М. Син. б. № 722, арк. 180 — паралеля до слів „Тогда... съкратишася” див. вступ, § 5. /208/
Тогда по Руской земли рЂтко ратаеве кикахуть] Ґрамм. „рЂдко ратаеве кыкаху”, инших ортогр. випр. не відзначаємо. — „Ратай” — звичайний в д.-р. пер. літ., пор.: „Призовется ратай на плачь” Амос. V, 16 (Туницкий, с. 55); „й иноколЂньници ратай и винари ваши”, Ис. Парем. XIII в. Н. Соф. соб. № 53, арк. 17; „и ратай сЂе не на простЂ тъчию земли, нъ на добрЂ”, Изб. Св. р. 1073, арк. 90; „Каинт, ратай сый”, Амарт. I, с. 31; „ратаемъ небрежение”, 218; „Ратай оравый ниву” — у Пов. про Акіра, р. О. И. Др. Р. № 189, Григ., Прил. с. 219; инші прим. Срезн. III, 104. — В сучасній усній традиції: „Оретъ въ полЂ ратай, понукиваетъ. Говорил Вольга таковы слова: Божья ти помочь, оратаюшко”... Рыбн. I, 19. Образ — „ратай в полі” — в білор. пісні: „у чистум поли да ратай твои, Да ратай твои, да усе молодью”, Шейн, Мат. I, I, 61. — „Кикахуть”, пор. далі „кычеть”. В д.-р. пам., окрім „Сл.” — невідоме. Зіставлювано (Тіх. 58) вирази із народньої пісні: „Кичет, кичет лебедь бЂлая” (Арх.) і: „ужь как стали гуси сЂрые Что лебедушку щипати, А лебедушка кикати” (Сибир.); але „кикахуть” — не визначає тільки „кричать”, а через те треба прилучитися до тих перекладачів, котрі віддають: „перегукувались” (пор. грец. κυκάω, Одисс.).
нъ часто врани граяхуть, трупіа себЂ дЂляче] Крук, що кряче, може, поруч уяви про його ролю трупожера — зловісний птах, що пророкує лихо: „Ой краче, краче чорненький ворон, | Да на глибокій долині: | Ой плаче, плаче молодий козаче | По нещасливій годині”, Макс. Укр. нар. п. I, с. 146; див. далі — в ком. до „Святославового сну”. — „Трупіа": „трупъ” віддає або грец. κώλον (член), Ис. 66, 24, або θνησιμαιον (Ис. 5, 25, Парем., у Толк. Пр.) — „мрьтвець”, Евсеев; „трупіе” — ім'я збірне в останньому розумінні: Флав. „градъ полонъ бысть трупия' кн. 1, Αρχ., арк. 359я; „мятежници же ходяху по трупію” кн. 5, Вол., арк. 145; „кровь же течааше яко рЂка, и струя кровная влечаше трупіе”, кн. 6, 209 зв.; Іп. — „волочиша трупье изъ гребли... налЂзоша Олга под трупьемъ”, ст. 63; Новг. 1-ий 1128 р. „трупие по улицямъ”, вид. р. 1888, с. 124; Новг. 4-ий 1215 р. „по торгу трупіе”, с. 185; р. 1272 „накладше трупья”, там-же, с. 242; також „трупіе” — в Пск. 1-ому, сі. 241 та ин.
Образ — „птахи жеруть трупи” — біблійний, що його не одного разу використовували й давньоруські автори: „речено бысть пророкомъ Иоилем: ,прийдете, птица небесныя, напийтеся крови чловЂчьскии и звЂріе дивии, наядишася мясъ чловЂчьскихъ”, 4 Новг., 1216 p., c. 193. Той самий образ подибуємо в І кн. Царств розд. 17, але застерегаємо, що подаємо його за пізнім текстом р. 1581, а він може часом трохи розбігатися з давнім перекладом: „и рече иноплеменникъ (Голіаф) къ Давиду: ,иди на мя и дамъ плоть твою птицамъ небеснымъ и звЂрем земным” (Острож. Б.); Давид одповідає: „дамъ тЂло твое и телеса полка твоего иноплеменнича в день сій птицамъ небесным и звЂремъ земнымъ"; а звідси — і в новозаповітній поезії: „и прочии убьени быша оружиемь сЂдящаго на кони ишьдъшимъ изъ устъ его, и вся птица насытишася от плъти іхъ”. Апокал. XII — XIII в., арк. 89 зв., і далі, там-таки: „трупия не оставлять /209/ положити въ гробЂ”, арк. 51 зв. — Довмонт „положи трупия храбрыхъ в брашно звЂремъ земнымъ и плоть силных птицам небесным”, Жит. Довм. пошир, ред., Серебрянск., с. 153. У пізній епічній традиції, в Сказ. о Дм. Ив. це місце „Слова” віддано: „И въ то время по Рязанской землЂ около Дону ни ратай ни пастухи въ полЂ не кличютъ, но едины вороны грають трупи ради человЂческія”. Тіх. 36. В усній укр. традиції: удова питається в орла: „Ой ти, орле, сизокрилий, високо літаєш. Ой чи часто мого сина у вічі видаєш? Ой чи часто, чи не часто, таки його бачу, | На чуб, на чуб наступаю, очі колупаю”, Чуб. V, 888; і ще — „Не дай, боже, в поході умерти, | Там нікому доглянути жовнірської смерти: | Ворон прилітає, в очі заглядає, ] В очі заглядає, тіло об'їдає. Ох, об'їв він біле тіло, кості покидає”, Чуб. V, с. 1006, № 107 та ин.
А галици свою рЂчь говоряхуть, хотячи полЂтЂти на уедіе] Пот. „галичь”, але це зайве, тим більш, що й присудок — у множині. У 1-му вид. „хотять"; виправляємо, гадаючи, що в одній з проміжних копій було „хотя(ч”, а невиразне виносне ч прочитано за т, знов-же це „хотячи” гармоніює до попереднього „дЂляче”. — Слово „уедіе” — в инших пам'ятках не трапляється; перекладаємо — „на здобич, на поживу”.
