Попередня     Головна     Наступна




М. О. МАКСИМОВИЧ


ПЕСНЬ О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ,

ПЕРЕЛОЖЕННАЯ НА УКРАИНСКОЕ НАРЕЧИЕ


«То старина, то и деянье,

Добрым людям на послушанье,

Веселым молодцам на потешенье».


Старинный припев







Часть І


ПОХОД НА ПОЛОВЦЕВ


1. Запев


Чи не добре б було, браття,

Нам про Ігоря війну

Заспівать жалібну пісню,

Як співали встарину!

А початися тій пісні

По сьоголітнім ділам;

Не по умислам високим,

Як Боян той починав.

Боян віщий було схоче

Кому пісню заспівать,

Зараз думкою по древу

Починає він літать;

Біжить вовком-сіроманцем

По горах і по долах;

Орлом сизим пролітає

В піднебесних облаках.

А як речі годів давніх

Про незгоди споминав,

То на стадо лебедине

Десять соколів пускав;

І як тільки котрий сокіл

К тому стаду долітав,

Про старого Ярослава

Лебідь пісню починав;

То про храброго Мстислава,

Що Редедю поборов

І його перед касозьким

Буйним військом заколов;

То про красного Романа.

Да той, браття, наш Боян

То ж не десять соколів він

Не на лебедів пускав,

А свої літучі персти

Він на струни накладав;

І живії струни славу

Самі грали тим князям.


Нуте ж, браття, жалібную

Нашу пісню почнемо

Од Владимира старого

Да до Ігоря сього,

Що своїм завзяттям сильним

Кріпкодушний ум вхопив

І його, як меч булатний,

Смілим серцем нагострив,

І, сповнившись духом ратним,

Військо храбреє навів

За святую Руську землю

Да на землю половців.





2. Затмение солнца


От поглянув Ігор на яснеє сонце,

А сонце мінилось;

І тьмою одразу усе його військо,

Як ніччю, покрилось.

І каже дружині безстрашний князь Ігор:

«О браття й дружино!

Вже ж лучче нам в полі порубаним бути,

Ніж стати в полону;

А сядьмо на коней да побачим, браття,

Ми синього Дону!»

Запала в ум князю одвідати Дону

Велика охота;

І божеє знам’я йому заступила

Сердечна скорбота.

«Хочу, — каже, — з вами в Половецькім полі

Коп’є ізломити!

Там голову хочу свою положити

Або сим шоломом того Дону пити!»


О Бояне, соловею

Давньої години!

Коли б ти защебетав був

Про оці дружини!

Коли б ти ізвив був славу

Вкруг сеї години!

Розливаясь соловейком

По думчому древу,

Пролітая орлом сизим

По синьому небу,

Рища вовком-сіроманцем

По дальньому степу;

По Трояновій дорозі

В гори, в доли мчася,

О, тобі було співати

Внуку того князя:

«То не буря в степ широкий

Соколів промчала;

То на Дон великий тягне

Чорних галок хмара!»





3. Приход Всеволода из Курска


Чи не так би співать лучче,

О Велесів славний внуче:

Іржуть коні за Сулою,

А в Києві дзвенить слава;

Трублять труби над Десною,

У Путивлі стоять стяги...

А князь Ігор над Осколом

Брата друга дожидає.

Іде буй-тур Всеволод князь

І словами промовляє:

«Один брат мені ти рідний,

Один світ мені ти світлий,

Ігор милий! Ми з тобою

Святославичі обоє!

Сідлай, брате, свої коні,

А мої тобі готові,

Іще в Курську посідлані.

Для тебе й мої куряни

Люди добрі повдавались:

Під трубами сповивались,

У шоломах колихались,

Кінцем коп’я годувались,

Всі дороги ісходили,

Всі яруги огляділи,

Тугі луки натягнули,

Повні тули розімкнули,

Добрі шаблі нагострили;

А самі, як вовки сірі,

Скачуть в полі, щоб достати

Собі честі, князю слави!»





4. Грозная ночь


В той час Ігор князь у стремінь

Золотий ступає,

І по чистому він полю

Іде, проїжджає.

Ясне сонце йому тьмою

Там путь заступало,

А тут темна ніч грозою

Йому застогнала.

Пробудилась сонна птиця,

Звір’є проквиляє;

От і Див уже над древом

Виє і гукає;

То землі він Половецькій

Звістку посилає:

К Волзі, к Сулі, на Помор’є,

В Сурож, в Корсунь славний,

І тобі, тмутороканський

Ідоле поганий!


Біжать к Дону небитими

Половці шляхами;

Кричать гарби, як лебеді,

Летячи степами.

Ігор князь на Дон великий

З військом поспішає.

А його біди вже птиця

В лозах доглядає;

Вовки сірі по яругах

Грози вижидають;

Орли клекотом на кості

Звір’є закликають;

На щити червоні брешуть

Лисиці по полю.

О святая Руська земле,

Ти вже за горою!

Довго, довго ніч темніє;

Зоря-світ не мріє;

Поля-степи половецькі

Густий туман криє;

Солов’їв не чутно; галич

Говір підіймає.

Руське військо по широким

Полям поспішає,

Їх червоними щитами

Перегороджає,

Собі честі, князю слави

Воно добуває.





5. Победа над половцами


Вони в п’ятницю уранці

Половців спіткали

І поганії полки їх

Побили й стоптали;

І, розсипавшись стрілами

По чистому полю,

Дівчат гарних половецьких

Помчали з собою;

З ними золото і срібло,

Парчі-златоглави,

Оксамити дорогії —

До себе забрали;

А саквами, опанчами,

Кожухами тими

І всім збіжжям, що погані

Половці носили,

По болотах і грязюках

Мости помостили.

А червонеє те знам’я,

Біле корогвище,

І червону пишну чілку,

І срібне ратище —

Святославичу вручали,

Його привітали.

От Олега гніздо сміле

У полі спочило.

Так далеко на чужину

Воно залетіло!

Не в обиду ж було воно

На світ породилось;

Ні соколу, ні кречету

Воно не корилось,

Ані тобі, ворон чорний,

Половчин позорний!

Кза поганий сірим вовком

Біжить, поспішає;

Кончак вражий йому к Дону

Сліди прокладає.






6. Битва субботняя


А на другий день, в суботу,

Як стало світати,

Почала зоря кривава

На небі палати;

А од моря чорні хмари

Ідуть, вихожають,

На чотири ясні сонця

Вони надвигають;

А в їх сині блискавиці

Дрижать і блискають.

Ой там бути, там гриміти

Великому грому!

Там іти дощу стрілами

З великого Дону!

На тій річці на Каялі

Коп’ям поломаться;

Об шоломи половецькі

Шаблям позбиваться!

От Стрибогові унуки,

Вітри, з моря віють

І на Ігореве військо

Все стрілами сіють.

Земля стогне; течуть шумно

Річки засмучені;

В’ється пил понад полями;

Лопочуть знамена.

То ж од Дону і од моря

Враги надвигають;

І вже наше храбре військо

Кругом обступають.

Криком-гиком вражі діти

Все поле покрили;

Ми червоними щитами

Перегородили.


Яр-тур Всеволоде,

Наш удалий княже!

Насамперед стоїш в битві

І на військо враже

Прискаєш стрілами

І гримиш мечами

Об оварськії шоломи

Половців поганих.

Там, де тур проскаче

Половецьким полем,

Своїм блискаючи ясним

Золотим шоломом,

Там лежать рядами

Голови погані,

І шоломи порубані

Гострими мечами.

Яр-туру не страшні

Ніякії рани,

Бо ввесь світ він забуває,

Як до бою стане;

Забуває почесть,

Свій рожай удалий,

Золотий престол отцівський

І Чернігів славний;

І княгиню гарну

Глібовну кохану,

Її любий-милий звичай

І добрий обичай.





7. Дума о войнах Олеговых


Ой були віки Трояна,

Літа Ярослава,

Були войни і Олега,

Сина Святослава.

Той Олег мечем кував нам

Незгоди да свари;

Руську землю засівав він

Гострими стрілами.

В золотий стремінь ступає

У Тмуторокані;

І великий Всеволод князь

Слухав дзвін той давній;

А його син Володимир

Добре було дбає,

Що в Чернігові повсякдень

Уші затикає.

А Бориса молодого,

Сина Вячеслава

Із Олегом на суд смертний

Вела туди слава

І зелений йому килим

В Канині послала.

Ярополк взяв отця свого

З тієї ж Канини,

Між угорських іноходців,

В Київ до Софії.


О, тоді, як був Олег той,

Гориславич лютий,

Засівались і врожались

Незгоди да смути;

Вжитки внука Дажбогова

Марне пропадали;

У князьких незгодах люди

Життя коротали.

Тоді рідко в полях Руських

Пахарі гукали;

Часто, трупом ділячися,

Ворони кричали,

Да стадами чорна галич

По полях літала

І, збираючись на добич,

Говір підіймала.

То ж було в ті войни люті,

В ті битви криваві;

А такої битви злої

Іще й не чували.






8. Битва на Каяле


Ой ізранку до вечора,

З вечора до ранку

То не хмари громовії

Гримлять безустанну:

Гримлять шаблі об шоломи,

Летять, свистять стріли

Да тріщать булатні коп’я

В далекій чужині,

У тій дикій половецькій

Безлюдній пустині.

Чорна рілля копитами

Була ізорана,

А засіяна кістками,

Кров’ю поливана;

Уродила ж вона Русі

Тугу й горювання.

Що шумить там, що дзвенить там

Рано на світанні?

То князь Ігор полем скаче,

Полки завертає,

Бо за братом Всеволодом

Серце замирає.

Бились день і другий бились,

На третій, в неділю,

Впали Ігореві стяги

В обідню годину.

Там, на березі кривавім

Бистрої Каяли,

Розлучилися два брати

І в неволі стали.

І кривавого вина там

Уже недостало.

Там-то руськії дружини

Весілля кінчали:

І сватів своїх впоїли,

І полягли самі;

Ой лягли за Руську землю

Вони головами.

Жалкуючи, в чистім полі

Трава повалилась,

І дерев’є аж на землю

З туги похилилось.









Часть II


ИГОРЬ В ПЛЕНУ ПОЛОВЕЦКОМ



9. Плач певца о Руси


І вже, браття, невесела

Настала година,

Уже нашу славну силу

Пустиня покрила.

В силах внука Дажбогова

Уздвиглась обида;

І на землю Троянову

Дівою ступила;

І всплескала вона криллям,

Як лебідка біла,

Там, по синьому по морю,

Край тихого Дону.

Пробудилося привілля

Годів стародавніх!

Да в князів уже пропала

Вражда на поганих.

«Се моє, і то моє єсть», —

Каже брат до брата;

За малу річ великую

Почали казати;

І самі на себе стали

Незгоду кувати.

А вороги з побідою

На Русь набігали,

З усіх сторін Руську землю

Вони руйнували.

О, далеко залетів ти,

Наш ясний соколе,

За птахами гонячися

На синєє море!

А вже Ігоревой раті

З мертвих не підняти!

Знов Кончак і Кза поганий

З криком поскакали,

І пожар в огневім розі

По Русі помчали.

Заридали руські жони

І заголосили:

«Вже ж нам мислями не змислить

Дружин наших милих;

Ані думками їх здумать,

Ні очима взріти;

А тим золотом і сріблом

Вже нам не дзвеніти!»

Стогне, браття, Київ з туги,

А Чернігів з горя;

Тоска-печаль серед Русі

Розлилась, як море.

А князі самі на себе

Незгоду кували;

А вороги з побідою

На Русь набігали

І собі по білій з двору

Дані забирали.






10. Песнь Святославу киевскому


Святославичі ж то смілі

Ізнов розбудили

Тую тяжкую неславу,

Котрую приспав був

Грізний київський владика,

Святослав великий.

Як гроза, там він мечами прогримів,

І могучими полками страх навів,

І на землю Половецьку наступив,

Там і гори і яруги він зровнив,

Там і ріки і озера замутив,

А потоки і болота ізсушив;

І як вихор на Кобяка налетів,

З лукоморських полків його ухопив;

І впав Кобяк у Києві на горах,

В Святославових високих теремах.

Там і німці, і венедці,

І греки, й морава

Величають і співають

Славу Святослава;

Князя Ігоря тим часом

Кають непомалу:

Втопив золото він руське

Й добро у Каялу!

На тій річці половецькій

З сідла золотого

Пересів уже князь Ігор

В сідло полонного.






11. Сон Святослава


Сумні стали од печалі

Городові стіни;

Приунили й затужили

Веселі країни.

Святославу ж великому

Сон приснився дивний.

«От у Києві на горах,

На ліжку тисовім,

Сю ніч, — каже, — мене чорним

Вкривали покровом;

Вино синє з отрутою

Мені наливали;

І все тулами пустими

Половців поганих

Буйний жемчуг насипали

І мене ласкали.

У теремі злотоверхім

Сволока не стало;

І всю ніч на Бусовиці

Вороння кричало;

І були яри глибокі

В Плінську на болоні;

А кияни уже стали

На синьому морі».

Одгадали сон бояри

І князеві кажуть:

«Уже туга полонила

Думи твої, княже!

То два соколи ясненькі

Криллям стрепенули

І з престола золотого

В поле полинули,

Щоб ізнов Тмутороканя

Города добиться

Або Дону великого

Шоломом напиться.

І вже шаблями підсікли

Крила соколині,

А їх самих пов’язали

В залізні путини.

Було ж темно на третій день;

І два сонця ясні,

Два стовпи тії червоні

Примеркли й погасли;

І два місяці із ними,

Молоді обоє —

То ж Владимир з Святославом —

Заволоклись тьмою.

І у синьому у морі

Вони потонули;

І велике буйство знову

Ханові вернули.

На тій річці на Каялі

Тьма світ заступила,

І по Русі простяглася

Половецька сила;

Як гніздо свиріпих пардів

Вона розійшлася.

І хула на нашу славу

Уже нанеслася,

Загриміла зла неволя

На вольную волю,

І вже Див той ненависний

Кинувся додолу.

От над синім морем стали

Готськії дівчата

Руським золотом дзвеніти

І пісні співати;

Хвалять Бусову годину

І месть Шарукана...

А тут уже ніякої

Радості нема нам!»






12. Плач Святослава


І князь виронив крізь сльози

Слова золотії:

«О мій Ігор, Всеволод мій,

Сини молодії!

Рано землю Половецьку

Стали руйнувати,

І мечами там своїми

Слави добувати;

Да не з честю, мої діти,

Ви там воювали,

Бо не з честю кров погану

Ви там проливали!

Ви в булаті закували

Серця ваші смілі

І в великому завзятті

Добре закалили;

Да що ж се ви моїй срібній

Сідині зробили!

Вже не бачу волі й сили

Ярослава брата.

Де чернігівська дружина

Дужа і завзята?

Де могути, і татрани,

І вдалі шельбири,

І топчаки, і ревуги,

І смілі ольбири?

Без щитів, тільки з ножами

В поле виїжджають;

В предківську дзвонячи славу,

Криком погромляють.

А ви так, сини, сказали:

«Мужаймося самі!

Ми самі собі добудем

Там нової слави,

А славою предківською

Поділимось самі!»

А чи диво ж і старому

Помолодіть, браття!

Коли сокіл ізлиняє,

Має він завзяття,

Він за птицею женеться

Високо й сердито

І гнізда свого нікому

Не дасть ув обиду.

Да то лихо: мені поміч

Од князів минулась,

І та добрая година

Внівець обернулась!






13. Воззвание к князьям


От під шаблями поганих

Ромен пропадає,

А молодий князь Владимир

Од ран знемагає,

Тоска й тута сину Гліба

Серце надриває.

О великий Всеволоде!

Іздалека міг би ти

Вже не думкою одною

Прилетіть тепер сюди,

Золотий престол отцівський

Од біди постерегти.

Можеш веслами ти, княже,

Тую Волгу розкропить,

А шоломами ти можеш

Дон великий осушить.

Коли б ти був, дешевизна

На поганих тут була б:

По ногаті б полонянка,

По різані був би раб!

Єсть у тебе чим стріляти

І на суші ворогів:

Живих маєш самострілів,

Вдалих Глібових синів.


Смілий Рюриче й Давиде!

Ой наплавалися ви

Там шоломами своїми

Золотими по крові.

Чи не ваші ж то дружини

А як тури заревли

Од калених гострих шабель

У пустинній стороні?

О, ступіть же у стремена

Золотії ви свої,

За обиду сього часу,

За стон Руської землі

І за рани, що добув їх

Смілий Ігор на війні!

О Галицький Осмомисле,

Славний Ярославе!

Злотокований престол свій

Високо поставив.

Ти залізними полками

Підпираєш гори,

Угорському королеві

Заступив дороги

І широкому Дунаю

Зачинив ворота.

Там, метаючи тяжари

Через сині хмари,

Судиш, рядиш по Дунаю

По свому звичаю.

На всі землі, грізний княже,

Грози насилаєш;

І ворота золотії

В Київ одчиняєш;

І з престола золотого

Салтанів стріляєш!

О. стріляй же, господине,

Кончака поганця,

За святую Руську землю,

За Ігоря князя!


О Романе смілий,

Мстиславе завзятий!

Храбра думка носить ум ваш

Все на подвиг ратний.

Несетесь ви бистро

На криваву битву,

Як за птахом ясний сокіл

Женеться по вітру.

Несетесь ви бистро,

Бо єсть у вас крила,

При шоломах тих латинських

Залізнії крила.

Од їх задрижали

Країни погані,

Деремела і Ятвяги,

Литва й половчани;

Свої списи гострі

Вони положили

І під ті мечі булатні

Голови вклонили.


А Ігорю князю

Сонце світ вменшило,

І дерев’є не на добре

Листя поронило:

По Сулі й по Росі

Городи побраті;

А вже Ігоревой раті

З мертвих не підняти!


Кличе Дон, князі, вас,

Зове на побіду!

Олегові смілі внуки

Готові на битву.

О Інгварю й Всеволоде,

Сини Ярослава,

І всі три брати завзяті,

Три сини Мстислава!

Шестикрильці ви одного

Гнізда неплохого!

Не побідами ж на власть ви

Жереби побрали?

Нащо ж ви собі шоломи

Золоті надбали?

Нащо й ті щити червоні

З ляцькими списами?

Загородіть же ворота

Гострими стрілами

Половецькому ви полю

За руську недолю

І за Ігореві рани,

За його неволю!






14. Дума об Изяславе полоцком


Не біжить у Переяслав

Срібноструйная Сула,

Двина мутно к полочанам

Під Литвою потекла.

Один тільки Ізяслав той,

Молодий син Васильків,

Об литовськії шоломи

Там мечами подзвонив.

В свого прадіда Всеслава

Грізну славу перебив.

Да й його ж то положили

Там литовськії мечі

На кривавую отаву,

Під червонії щити.

І з собою тую славу

Він на смертне ліжко взяв

І до прадіда Всеслава,

Умираючи, казав:

«Вже твою дружину, княже,

Птиця криллям укрива,

І вже з неї кров гарячу

Звір голодний полизав!»


Не було там з Ізяславом

Ані брата Брячислава,

Ні другого, Всеволода.

Там єдиний, як сирота,

Зронив душу він жемчужну

Із храброго свого тіла

В золотеє ожерелля.

І вже втихли шумні ігри,

Уже співи заніміли;

Тільки труби городенські

Йому сумно протрубили.


О Ярославе й внуки Всеслава!

Вже в вас нестало дідовськой слави.

Схиліть же ваші стяги плохії,

Вложіть же й ваші мечі тупії!

Ви ж то своїми сварами злими

Литві поганій слід проложили

В Руськую землю, в волость Всеслава.

Так з половців нам нужда й неслава

Все через свари на Русі стала.






15. Дума о Всеелаве полоцком


От у сьомий вік Трояна

Кинув жереби Всеслав:

Про дві діви йому любі

Він задумав, загадав.

В коні вперся він клюками,

В город Київ поскакав

1 престола золотого

Там ратищем був дістав,

І з Білгорода впівночі

Лютим звірем поскакав;

Повис в синьому тумані,

У Новгород полетів

І уранці таранами

Там ворота одчинив;

Пишну славу Ярослава

Погромив він і розбив;

І з Дудуток на Немигу

Сірим вовком потурив.

На Немизі головами

Стелять по полю снопи,

Жизнь кладуть на тік, молотять

Там булатнії ціпи,

Там од тіла душу віють;

По кривавим берегам

Не жита, все кості сіють,

Руських кості сіють там.

Всеслав людям суди судив

І ряди рядив князям,

А сам вовком-сіроманцем

Бігав, рискав по ночам.

Із Києва він до півнів

В Тмуторокань добігав

І великому Хорсові

Вовком путь перебігав.

Дзвонять в Полоцьку в Софії

До заутрені йому,

А він слухав, як у дзвони

Дзвонять в київськім храму.

Душа віща й тіло гарне —

Да біди він бідував.

К тому здавна й Боян віщий

Добру приспівку сказав:

«Будеш хитрий, будеш бистрий,

Хоть і птахом полинеш,

Да все божого ти суду

Не обійдеш, не минеш!»


О постогнеш, Руська земле,

Пом’янувши давній час

І князів великодушних,

Що були тоді у нас!

Володимира старого,

Що, як сонце в небесах,

Прикувать було не можна

Там на київських горах.

Його стяги величаві

Не в одних уже руках:

Тії Рюрикові стали,

Ті в Давидових полках;

І хоть носять вони роги,

Тільки ж машуть їм хвости.

Вигравають по Дунаю

Його коп’я золоті.






16. Плач Ярославны


Чутно голос Ярославни.

Як зозулька на зорі,

Заридала, загукала

У Путивлі на стіні:

«Я зозулькою далеко

По Дунаю полечу

І бобровий рукавець мій

У Каялі обмочу;

Свого милого я князя

До серденька пригорну

І криваві його рани

Я промию, обітру!»


То княгиня Ярославна

У Путивлі на стіні

Заридала, загукала,

Як зозулька на зорі:

«Ой ти вітре, буйний вітре!

Чого все напротив дмеш

І на легких своїх крильцях

Стріли ханськії несеш?

Чи то ж мало тобі віять

З облаками угорі

Да по синьому по морю

Колихати кораблі!

Нащо ж, вітре, буйний вітре,

Нащо радість ти мою

В чистім полі вже розвіяв

По срібному ковилю!»


То княгиня Ярославна

У Путивлі на стіні

Заридала, загукала,

Як зозулька на зорі:

«Ой ти Дніпре-Славутицю!

На простір собі пробив

Круті гори кам’янії

Через землю половців.

І до війська Кобякова

В час великої війни

Ти доносив, Дніпре славний,

Святославові човни.

Принеси ж до мене князя,

Друга милого мого,

Щоб я сльоз моїх не слала

Все на море до його!»


То княгиня Ярославна

У Путивлі на стіні

Заридала, загукала,

Як зозулька на зорі:

«Сонце ясне і прекрасне!

Всім тепло і світ даєш;

Нащо ж військо мого друга

Ти лучем своїм печеш?

Нащо їм в безводнім полі

Луки смагою звело,

І їх тули за плечима

Лютим горем затягло!»








Часть III


ВОЗВРАЩЕНИЕ ИГОРЯ НА РУСЬ




17. Бегство Игоря


Море приснуло к півночі,

Стовп туманний потягнувсь:

То бог каже путь-дорогу

Князю Ігорю на Русь,

Щоб з неволі на отцівський

Золотий престол вернувсь.

От вечірні зорі згасли;

Ігор спить; ні, він не спить,

Поле мислями він мірить,

Де Донець да Дон біжить.

Кінь за річкою готовий,

От і свиснув там Овлур,

Звістку князю посилає —

І князь Ігор як не був!

Стукнув, гукнув степ широкий

І травою прошумів;

Уздвигнулись опівночі

Сонні вежі половців.

А князь скочив горностаєм

В очерет високий

І поплив, як білий гоголь,

Через Тор глибокий,

А там кинувсь на коня він,

Мчиться скільки духу;

З коня скочив, побіг вовком

К донецькому лугу;

А там соколом він ясним

Летить у тумані,

Б’ючи гуси і лебедів

На страви доладні —

На обід і на вечерю,

На снідання раннє.

Летить соколом князь Ігор;

За ним вовком босим

Овлур мчиться, труся в лузі

Холоднії роси.

Надірвали вони в гоні

Свої бистрі коні.






18. Донец-река


От біжить Донець веселий,

До Ігоря каже:

«Ой не мало честі й слави

Буде тобі, княже,

А Кончакові досади,

А Русі одради!»

Ігор каже: «Донче любий!

Буде й тобі слави,

Що ти князя так леліяв

На хвилях привітних,

Що під деревом зеленим

На берегах срібних

І зеленую травицю

Йому постилав ти,

І теплими туманами

Його укривав ти;

Що його так доглядав ти

З води гоголями,

А чорнятами на вітрах,

На струях чайками».


Чи такая ж річка Стугна?

Лиху бистрю має,

Що руч’ї вона чужії

У себе вбирає,

А з себе глибокі струги

В кущах прокладає.

Молодого Ростислава

Вона утопила

І Дніпровий темний берег

Йому затворила.

Плаче й тужить стара мати

По своїм дитяті,

По коханім Ростиславі,

Молодім княжаті.

Жалкуючи, в чистім полі

Пов’янули квіти

І дерев’є аж на землю

Похилило віти.






19. Погоня


Не сороки то скрегочуть

По дикому полю,

То Кза скаче із Кончаком

За князем в погоню.

У той час уже сороки

Там не скреготали,

І ворони не кричали,

І галки мовчали;

Вони тільки в густих лозах

Помалу скакали.

Дятли стуком путь-дорогу

Ік Донцю взначають,

Солов’ї веселим співом

Ясний день вітають.


А лихий Кза до Кончака

Каже, промовляє:

«Коли вже наш ясний сокіл

До гнізда літає,

Золоченими стрілами

Сокольця ми розстріляєм!»

А Кончак до Кзи лихого

Каже, промовляє:

«Коли вже наш ясний сокіл

До гнізда літає,

То красною дівчиною

Сокольця ми стенетаєм!»

А лихий Кза до Кончака

Так одповідае:

«Як красною дівчиною

Його стенетаєм,

То не буде сокольця в нас,

Ні дівчини тої,

І почне нас птиця бити

В Половецькім полі».


Боян віщий, піснетворець

Годів стародавніх,

Співаючи про походи

Князів наших славних,

Святослава, Ярослава

І Олега того,

Про походи на когана

Сказав таке слово:

«Тяжко-важко да без плечей

Голові зостаться,

Біда-горе й тому тілу

Без голови статься!»

І тобі так, Руська земле,

Без Ігоря князя.






20. Игорь на Руси


Ясне сонце в небі сяє,

Ігор в Руськім краї.

От дівчата заспівали

На тихім Дунаї.

В’ються пісні голоснії

Через море в Київ:

Їде к святій Пирогощі

Ігор на Боричев.

Звеселилися країни,

Городи зраділи.

Старих князів величають,

Молодим співають:

Слава Ігореві князю,

Буй-тур Всеволоду

Владимиру молодому

І всьому їх роду!

Многа літа князям славним

І дружинам справним,

Що б’ють військо бусурманське

За мир християнський!

Слава князям і дружинам

По всім українам!









М. О. Максимович. Песнь о полку Игореве. Друкується за збірником «Слово о плъку Игоре※, стор. 73 — 98. Вперше опубліковано в книжечці «Песнь о полку Игореве, переведенная на украинское наречие Михайлом Максимовичем», К., 1857.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.