В. Ф. Соболевський
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
На Дунаї чути голос Ярославни,
зозулею незнаною кує рано:
«Полечу я, — промовляє, — зозулею по Дунаю,
омочу рукав шовковий у Каялі-ріці,
обітру я князю кривавії рани
на могучім його тілі».
В Путивлі граді на забралі
Ярославна рано плаче, промовляє:
«О Вітре-Вітрило!
Чому, господарю, сильно вієш?
Чому стріли ханські мечеш
своїми легкими крилами
на воїв дружини моєї?
Мало було б тобі вгорі віяти під хмари
та на морі синім колихати кораблі?
Чому ж, володарю, мою радість
ти розвіяв по ковилі?»
В Путивлі на забралі на світанку
Ярославна плаче і благає:
«Славутичу Дніпре!
Ти пробив камінні гори
через землю Половецьку,
ти леліяв на собі Святославові насади
до битви з Кобяком,
прилелій же, господарю, моє ладо до мене,
щоб до нього на світанку
я не слала сліз на море».
В Путивлі граді на забралі
Ярославна рано плаче, промовляє:
«Світле і пресвітле Сонце!
Всім ти тепле і красне!
Чому ж, володарю, простер проміння гаряче
ти на воїв дружини моєї
і в полі безводнім зсушив спекою їм луки,
затягнув тугою тули?»
Москва, 24.XI 1961 р.
В. Ф. Соболевський. Плач Ярославни. Друкується вперше.
