Попередня     Головна     Наступна

Володимир ВАСЬКІВ

СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЯ

Чи ж не ліпше було б, браття,

Нам цю повість розпочати

Від старої давнини,

В новім стилі, в новім слові

Про похід в степи шовкові,

Князя Ігоря полки...

Про бувальщину, билину

Розповім вам, браття, нині,

Хоч не так, як той Боян. —

Він бо був направду віщим,

Різні думи, свої пісні

Залишив навіки нам.

Його мисль прудка, як білка,

Красна, мов з калини гілка,

В височінь орлом шугає

Сірим вовком в полі ходить,

В морі хвилі хороводить,

Або з вітром розмовляє...

Він співав нераз про чвари —

Міжусобиці та згари,

Знав і радість і нужду,

Про князів та їх крамоли,

Як змагались за престоли,

Про непослух та вражду.

А коли Боян співає —

Десять соколів пускає

на стадонько лебедине,

Котру ж сокіл упіймає,

Перша пісню заспіває,

І той спів землею лине:

Про мудрого Ярослава,

Храбрість й силу у Мстислава.

Як касогам жах нагнав,

У двобою став спереду —

Зарубав мечем Редедю,

Його славу перейняв.

І про красного Романа,

Святославичу пошана,

Красунь був — так і назвали...

А Олега, його брата,

Що навів на Русь розбрати —

"Гореславичем" прозвали.

— Браття!

Слухайте тепер чуйніше,

Про що співа старець віщий,

Про що пісню укладає,

Що, кому, кого він судить,

Кого хвалить, кого гудить,

Співом з нами розмовляє.

То не соколи гонились

за стадоньком сизокрилим,

То надтхненною рукою

Його пальці струни брали,

І живущії співали.

Вихваляли славу грою.

Почнем, браття, оце "Слово"

Від Владимира старого

Аж до найновіших днів, —

Коли Ігор, мужний, владний,

Вигострив свій ум удатний

І полки у бій повів.

У хороброму запалі

Військо він зібрав чимале.

В Київ вістки не подав...

Рано-вранці сам зібрався,

В половецький степ загнався, —

"Йдем, за Русь!" — усім мовляв.

* * *

О Бояне, соловію

Часу древнього! Ти вміло

Руських воїв оспівай,

Полинь птахом над лісами,

Дзвени піснею степами,

Звеличай наш Рідний Край!

Біжи "стежкою Трояна",

Степом, горами й до рана —

Пісню Ігорю утни.

Про Олегового внука

Нам на славу і науку,

Пісню хіба так почни:

"То не буря соколина

В степ чужий із Руси лине

на "поганих" в час негоди, —

Галки зграями літають,

На Дон-ріку поспішають —

Дон великий котить води"...

Або так зачни, Бояне,

Славний Велесів ти внуче:

"За Сулою іржуть коні,

Дзвенить слава в Києв-граді,

У Путивлі^: стали стяги,

Трублять труби в Новгоро́ді!"

Ігор жде на свого брата

Буй-тур Всеволода в шатах

"Чолом тобі, брате-княже!" —

Вони радо обнялися,

Дружньо в терем подалися,

А Всеволод тоді й каже:

"Один брат ти в мене рідний!

Один світ ти в мене світлий!

Святославичів нас двоє...

Сідлай, брате, бистрі коні,

Бо мої вже на припоні,

Стоять в сідлах й люд при зброї.

Перед Курськом стали в плавні.

Ну й куряни мої вправні —

Всі під трубами сповиті,

Під шоломами гойдались,

Кінцем списа годувались,

Всі путі вже ними биті.

Дич пустині, добре знають,

Тятви в луках натягають.

Рвуться всі до переправи,

Гострих мечів вістря тонуть,

Як один, здобути хочуть

Собі — чести, князю — слави!"

Глянув Ігор на світ-сонце, —

Щось не так у цій сторонці:

Небо тьмою затягає...

Ось спада уже й на військо

І віщує брань зловіщу —

Вої голови схиляють...

Бачить Ігор: в його воїв

Вкрався сумнів під шоломи:

"Браття мої! І дружино!

Ліпше нам у січі впасти,

Ніж в полон, на глум попасти!

Будем битись до загину!

А всядьмо ж ми, гридні-вої,

На свої бистрії коні.

Та й на синій Дон поглянем!"

Хоч могутня в князя сила,

Слава ж розум заступила

У степу за Шелом’янем!..

Жадоба напитись з Дону

Знехтувала мудрість в ньому:

"Хочу, — каже, — приломити

Списа свого в їхнім полі,

З вами ж, русичі хоробрі,

Можу й голову зложити!

Або з гордістю із Дону

Зачерпнуть води шоломом

Та напитися уволю". —

І тоді, при всіх знаменах,

Став у золоті стремена

Й рушив... поруч війська в полі.

Темінь сонце заступила,

День у ніч перетворила.

Буря стогне, рве, ламає —

Дикий свист зірвався лісом —

Птиць злякав...

Див кличе бісом

Вість "поганим" посилає.

Вість про Русь, що йде над Доном...

Вість летить стрілою-гоном.

Вість для Волги — у край ханський,

Вість і Корсуню й Помор’ю,

Вість Посуллю і Сурожжю

Й ідолу Тмутороканськім.

Звідусіль, кругом шляхами,

Й бездоріжними степами

Спішать половецькі сили.

Скриплять вози опівночі,

Безліч копит, скрізь тупочуть...

Мов лебеді, вози квили...

Ігор з військом йде над Доном,

Хижі круки стежать зором.

В ярах тужно вовки виють,

Клекотом орли взивають —

На кістки звірів скликають,

Жах між людьми й кіньми сіють.

Бути битві, ще й великій

В Половецькім Полі дикім.

Скреготять над військом птиці.

З ляку шарпаються коні —

З лісу на щити червоні

Брешуть в’їдливо лисиці...

О, Руська Земле, а ти вже за горою!..

Довго страшна ніч тривала,

Аж світ-зоря запалала.

Мла усі поля покрила.

Говір галок пробудився,

Ігор з військом зупинився —

Ніч минувша всіх втомила.

Русичі в степу великім,

У поганій землі дикій

Тісно стали скрізь полками.

Стяги їхні говорили,

Що ввесь степ загородили

Русичі черлен-щитами.

Ігор військо оглядає,

Полки конем об’їжджає:

Стоять куті з криці лави,

О, вони готові стати

за Русь свою... і придбати —

Собі чести,

князю — слави.

* * *

Рано в п’ятницю удало

Руси половчан стоптали

і розсипалися роєм

По обозах бранців брати.

Красні діви в полон гнати,

А добро — росло горою:

Золото та паволоки,

Узороччя на всі боки —

Опанчі та покривала,

Кожухи та оксамити...

Всі болота загатили,

Шляхи килимами слали.

Половецький стяг, червоний,

Біла хоругов, шовкова,

Ще й бунчук з ратищем срібним —

Все дісталося в добичі,

Святославичем підбитій.

Ігор знав, що слави гідний...

Спить гніздо Олега в полі,

Взявши полону доволі.

Вогні гаснуть, саме тління...

Ой, далеко ж залетіло,

Хоч не з кривди народилось,

"Гореславича" насіння!

Смілість в роді все бувала,

Хоч кругом хула ступала —

Уступатись він не стане.

Сам, як сокіл, в бій полине

Проти тебе, половчине, —

Чорний вороне поганий!

Ґзак вже сірим вовком гонить

Збира полки та комони,

Скорим маршем вирушає...

Слідом суне Кончак, близько

Мов та хмара, його військо

На Дон-ріку поспішає.

День минув. А рано-вранці

Зір кривавії багрянці

Тріпотили над землею —

Чорні хмари тягне вітер —

Хтять чотири сонця скрити, —

Чотирьох князів під нею...

Буревії хмари перли,

Сині блиски темінь дерли...

Бути тут страшному грому,

Безліч стріл впадуть дощами,

Вкриють трупом збиті трави

Близь ріки, синього Дону.

Ось де списам поломитись,

Тут і мечам пощербитись

Об шоломи половецькі

На ріці та на Каялі

Руським молодцям удалим,

Руській раті молодецькій.

О, Руська Земле, а ти вже за горою!..

Ось вітри, Стрибожі внуки,

Віють стріли, з моря йдучи,

На полки Руси...

З-над Дону

Невидима сила гонить.

Вся земля дрижить та стогне,

Без надій на оборону.

"Сила сил йде!" — стежі кажуть;

Скрізь половці сунуть вражі,

І від Дону... і від моря...

З усіх сторін обступили

Руську рать, огородили

Діти бісові з помор’я...

Русичі знов не корились

Дружньо враз відгородились

Вздовж червоними щитами:

"Яр-тур Всеволоде, брате!

Стань ось тут!..

Тримай проклятих!..

Смерть посій усім поганим!

Диких треба зупинити,

Їхній напір заломити —

Перейдім на оборону, —

Не залишим на поталу,

Піші раті...,

а помалу,

Пробиватимемсь до Дону...

Славно прю прийняв, великий!

Сипнув стрілами на диких —

Кріпко громиш та поганих,

І де лиш шолом твій блисне,

Харалужний меч твій свисне —

Так і ляжуть головами...

Поскипані...

дерев’яні

Під каленними мечами,

Ті шоломи оварськії.

А ти ж, Яр-туре завзятий —

Сієш смерть мечем булатним

На голови поганськії!"

Браття, мої дорогії!

Він забув життя і мрії,

А в Чернігові — чертоги,

Глібовну свою прекрасну,

Отчий стіл... і терем ясний,

Обичаї, честь і Бога.

* * *

Вже були "віки Трояна", —

Пройшли літа Ярослава

І Олегові походи...,

Він шукав мечем крамолу,

Вогні сіяв, смерть, незгоду —

На своїх, чужих наводив.

За біду Руси й руїни

Міжусобиці та війни,

За пожежі та облави,

І набіги в Землю Руську,

За смерть, сльози й лихо людське

"Гореславича" всі знали...

Став він в золоті стремена, —

Під Тмуторокані знамена

Взявсь нести нові пожежі —

На Чернігів, город вдільний...

А князь Всеволод потрійно

Пильно й чуйно за ним стежить.

Всеволод став князь Великий,

Всівсь у Києві, як влитий.

Він синові Мономаху

Стіл Чернігівський вділяє,

Берегтися намовляє

Підступу чи й змови-жаху.

Мономах, князь Володимир,

Знаючи Олега злидні —

Знай щоранку закладає

Бруси-бервена великі

В вуха брам...

а його гридні

Город денно запирають.

Та все ж, Олег "гореславич"

"Чварний" Борис Вячеславич

Стали з військом в один день

Й за Олегову обиду

Мовив князь Борис в огиді:

"Аз ім єсть противен всєм!"

Стрілись на ріці Канині

І в бою, в Нежатій Ниві,

Суд Борисові настав,

Бо навів він брат на брата:

За кров руську, що пролята,

Меч Руси — кінець поклав...

Там на березі Канини,

На траву між квітів синіх,

Розчерпленний упав.

З ним, у тім бою проклятім,

Руси йшли в страшнім завзятті,

Брат від брата умирав...

Свій свого сікли, рубали,

Мов половців на Каялі,

Де рус руса брав на списи,

Де мечі сікли кольчуги,

Аж сталь грілась від напруги,

А скрізь, рідні стяги висли...

Святополк звелів узяти

Батька тіло на "Нежатій"

Між угорських іноходців

На жердини його вклали...

В Київ, у Софію взяли, —

Як звелів князь Новгородський.

Ой, було ж тоді народу!

Олег сіяв гнів-незгоду

Міжусобиці зростали...

А князі в своїй крамолі

Зневажали людську долю,

Людям вік укорочали.

Не життя було, а мука:

Добро Дажбожого внука

Гинуло і пропадало...

Вже й ланів лишилось мало

Й рідко ратаї гукали

Бур’яном все заростало...,

По Русі літають круки,

Ділячи поживу-трупи, —

Їм нехованим лежати,

Галки зграями кружляли

Кості білії довбали,

Лихоліття далось знати...

* * *

Люті битви проминули,

А про таку ще й не чули,

Що звів Ігор понад Доном:

Зрана, вдень, вночі й світанку,

А далі, то й знов до ранку

Гримлять мечі об шоломи.

Летять коні, збиваючись,

Тріщать списи, ламаючись

У полі та незнаному,

Серед землі, ще й чужої, —

Б’ються чесно руські вої,

Битва-жах...

в дню даному..

Гори трупів наложили,

Чорний степ — кривавий килим,

Коні падають, гребуться.

Обох кров тече по полю...

Тепер тут рішають долю —

Передсмертним боєм б’ються.

Січ жорстока не вгаває,

Кончак війська досилає...

Бій іде уже нелюдський...

Булавами б’ють, мов громом,

Трощать черепи в шоломах, —

Йде туга по Землі Руській...

Брязк мечів об гарт шоломів

Знявся степом аж під зорі.

З тіл вже сопух полем тягне...

Ранком Ігор об’їжджає

Поле битви, оглядає, —

Дону...

мабуть вже не сягне...

Кончак напер в новій силі —

Сколохнулись ряди смілі...

Он полки "своїх поганих"

Не вдержали поля-бою,

Врозтіч кинулися з строю...

Дич... рубала їх, вже гнаних...

Ігор спішить, переймає,

Часть "ковуїв" завертає,

Та даремно...

вже запізно, —

Вмить половці налетіли,

Князя перетнем оточили,

Гримнули мечі залізно...

Креше криця блискавиці,

Ігор, з мечем у правиці,

Щит розбитий відкидає...

Хоч на лет стріли від нього,

Недалеко допомога, —

Про полон його не знає!

Жаль було йому дивиться,

Як брат, Всеволод, жах бився.

Він колов, рубав на зміну,

Всіх громив під трубні звуки —

Все трощив, що йшло під руки,

Смерть ходила за плечима...

Бились день, бились і другий...

А на третій під полудень,

Впали Ігореві стяги...

Вже не стало вина-крови

І скінчили "пир" хоробрі

Русичі — сини відваги.

Тут два брати розлучились,

Тут "свати не смерть упились"

У степах ріки Каяли:

Руси сватів напоїли

І самі всі положились —

За Русь голови поклали.

— Браття!..

Зла година нам настала...

Руську рать орда здолала!

Буде сліз, ридань багато...

Трава з жалю похилилась,

Сумно дерево склонилось, —

"Де мій син?..

Де муж?..

Де тато?"...

* * *

Ой, вступила кривда-мука

В силу Дажбожого внука,

Дівою йде в Землю Руську, —

Крила свої розіпнула

Лебідкою Дон сплеснула,

Час змінила в біду людську.

Всі походи із князями

Припинились на поганих,

І сказав тоді брат брату:

"Се моє!..

І се моє же!"

І стали вони те найменше

Та найбільшим називати.

Стали князі забувати

І крамоли знов шукати, —

А половці йшли і били,

Нашу землю воювали,

Мирний люд в неволю брали,

Вогнем нашу Русь палили...

О, соколи!..

Та й не в пору,

Стали бити "птиць" край моря,

Бо добились самозгуби:

Он, лежать полки суворі —

Вже не встати їм ніколи

Ні під стяги, ні під труби.

Карна й Жля гукнули кликом,

І половці вино з лихом

По всій Русі розілляли...

Раз-по-разу в городища

З рогу кидали вогни́щем —

Скрізь оселі запалали...

Руські жони тужно плачуть:

"Вже нам наших лад не бачить!

І мислею ізмислити,

Ні думкою угадати,

Ні очима оглядати, —

Множість срібла загубити"...

Браття!..

Київ стогне від розбою,

І Чернігів на підбою.

Скрізь руїна... плаче Мати...

Печаль груди людям тисне, —

А в крамолі мов навмисне,

Князь йде князя воювати...

А поганці набігали,

Нашу землю воювали,

Брали дань...

Русь у покору...

Отак ті два князі добрі,

Ігор й Всеволод, хоробрі, —

Дич збудили, та не в пору.

Сами біду розбудили,

Що отець приспав був, в силі,

Грізний князь, сам Святослав, —

Бо половцям був грозою,

Сам водив полки до бою,

Мечем диких присмиряв.

Святослав був князь Великий

Наступив на землю диких,

Притоптав холми й яруги,

Скаламутив їх потоки

Осушив грузькі болота.

Осоружним — ніс наругу.

Хана Коб’яка, мов вітер,

Вихопив з полків залізних

І поніс від луків моря

Ген аж в Київ...

а вже бранців,

Аж сім тисяч військ, поганців

У полон набрали з поля.

Аж в го́роді, у Києві —

Упав Коб’як знесилений,

У гридниці Святослава.

Тут же німці і венеди,

Вся морава, навіть й греки

Виспівують: "Князю — слава!"

А тепер, в цей новий клопіт,

Корять Ігоревий похід,

Бо втопив добро Держави

З "дикими" в степу..

аж тужно, —

Руське золото погрузло

В хвилях вод, ріки Каяли.

Ось князь Ігор... князь небога

Висів з сідла золотого

І в "кощієве" всів, — "в шорах" —

у невольниче..., у раба —

Засмутилась руська слава

По містах на заборолах...

* * *

Мутний сон снивсь Святославу

В Києві на горах, рано.

Каже князь: "Вночі, крізь морок

В ліжко з тису мене клали,

Чорну паполому слали,

Вино синє лляли з горем...

Сипали мені з порожніх

З сагайдаків, тих негожих

степових... і висипали, —

Жемчуг грядний тут... на лоно...

І жалібні пісні жонів

Чув, як тужно погасали...

В теремі золотоверхім

Впав додолу князьок-гребінь —

Снилось, ніби впав уранці...

Цілу ніч чомусь ворони

Кричать в Плоскім, в Оболоні,

Навіть й в дебрях на Киянці".

— "Князю!..

Всі ті круки, що над полем —

З криком неслись десь за море"...

І сказали знов бояри:

— "Князю!..

Ум твій туга́ полонила,

Це ж два соколи злетіли —

З степом стрінулись в зударі.

Пішли го́рода шукати,

Хтіли Тмуторокань взяти

Та напитись води з Дону...

Але соколині крила

Он мечами втнула сила

У степу та й у чожому.

А їх самих в пута взяли

І в залізо закували". —

Темним третій день був руським...

Бо два сонця там померкли:

Двох стовпів-князів затерли

Половчани в полі грузькім.

А при них також погасли

Юні місяці два ясні —

Молодесенькі княжата...

Вони тьмою огорнулись,

В хижих хвилях потонули,

З ними й рать Руси, піддата...

Тьма на річці, на Каялі,

Степ кривавий вкрила брані —

А по Землі Руській з криком

Степовики простягнися,

Хижий пардус загніздився,

Кров та смерть, ще й чорне лихо.

* * *

Гордість хилиться в покорі,

А насильство — б’є по волі.

Дико кинувсь Див Помор’я.

А он ґотські красні діви

Вже виводять хоро-співи

Берегами біля моря.

Руським золотом всі сяють

Ходять дзвонять та співають...

Як Вінітар, король ґотів,

Розбив антів із князями,

Розп’яв Буса із синами

Та сімдесять старшин-воїв.

Радо діви заспівали

Про брань страшну на Каялі,

Як Кончак помстивсь за Хана,

Що п’ять тисяч руських воїв

Потопили біля Дону

В Пімсту діда, Шарукана.

* * *

А нам, княже, всій дружині

Веселощів нема нині! —

Прибитий горем Святослав

Сумно розпочав словами,

Голос тремтів за сльозами,

І, з болем серця, проказав:

"Ой, синовчі мої! Шкода, —

Ігорю та Всеволоде! —

Рано стали ви у лави,

Половецьку землю бити

Та мечем поган разити,

А собі шукати слави!

Слави ви собі шукали

Та в неславі в битві впали...

І без чести, і в обмані

кров пролили й одолілись.

Вашу ж славу розділили

Нечестивці препогані!

Серця ваші, звинні-вперті,

Сковані в жорстокій смерті,

В бою, кров’ю гартувались...

Що ж ви, діти, натворили?

Голові моїй, вже сивій,

Горя лютого завдали...

Влади я уже не бачу

В могутнього мого брата —

Брата-князя Ярослава.

З значними богатирями

І Чернігова билями

Многих військ у його лавах.

Воєводи і татрани

Й знать, полків "своїх поганих" —

І ревуги з стопчаками,

І ольбири та шельбири, —

Це ж вони без щитів бились,

З захалявними ножами.

Колись сили Ярослава

В честь дідів дзвонили славу.

Тепер...

в битву він не хилить —

Ігорю дав лиш "поганих",

Саме тих, що повтікали

Й крило русів оголили.

Ігорю! Мій милий брате!

Славу самі хтіли взяти,

кажучи: "Самі мужніймо!

І минулу заберемо,

І прийдешню теж візьмемо —

Та й поділим її спільно!"

— Браття!..

А чи диво є старому

Щоб відмолодіти знову?

Та ж, коли сокіл линяє —

Птиць збиває він без сліду,

Не дає гнізда в обіду,

Всяку погань відганяє".

Після Ігоря поразки

Ринули на Русь поганці:

Ґзак Путивль вже облягає,

Кончак в Переяслав гоном.

А назустріч, лиш з загоном —

Володимир поспішає.

На це зло, що йде до хати,

Помочі з князів не ждати!

Той, хто може..., відвернувся

Інші роблять по свойому

Бережуть свій стіл та дому...

Час в нінащо обернувся!

А біда, біда лихая

Нашу землю не минає...

Поміч не йде, все в роздорі,

Римів кричать під мечами,

Володимир вже у ранах,

Повалився в битві в полі.

Він же так хоробро бився

З Кончака великим військом,

І, як пише нам літопис:

"Довго будуть пам’ятати

Переяславці, як брата,

Володимировий попис"...

Бо любив він своє військо,

Не щадив гроша ністільки,

І не поклонявсь лихому.

Твердо станув він до раті,

Показавсь міцної вдачі, —

Ой, постогне край по ньому!

Князю! Всеволоде, світе!

Добре в Суздалю сидіти...

Тут не мислею літати —

Отчий стіл берегти треба,

Київ заступить потреба,

За Русь грудьми час вже стати!

Війська твого не злічити...

Можеш Волгу розкропити,

Або й Дон виллять шоломом, —

І коли б ти був тут, брате,

Була б "чага по ногаті"

За "різань", бранця одного.

Ти ж бо можеш суходолом

Стрілять живі стріли полем,

Гліба вдалими синами,

Що стоять в могутній раті —

Молоді брати, завзяті.

На сторожі, ген степами.

* * *

Ти, буй-Рюриче, й Давиде!

Чи ж тепер вже вам не вгідно?

Та ж шоломи ваших воїв

Хижо все блищали в полі

Й плавали у братній крові —

Київ брали, сім раз боєм!

Чи ж не ваша то дружина

Рикає хоробро нині,

Мов тури на Подніпров’ю, —

Хована на самій брані,

Під каленними мечами

Гартована в битвах кров’ю, —

А вступіте, господини,

В золоті свої стремена —

Граду Києву у ласку.

Геть відкиньте горя чашу,

Йдіть за Землю Руську, нашу,

Рани й Ігоря поразку!

* * *

Ярославе Осьмомисле!

Князю галицький, ти грізно

Сів на кованому троні.

Підпер гори он полками,

Залізними лучниками,

Заступивши путь короні.

Путь рікою по Дунаю

Королеві з угрів краю —

Зачинив, запер ворота.

В хмари тягарі метаєш,

По Дунаю суди рядиш,

Завдаєш чужим турботи.

Брами в Київ відчиняєш,

Стріли в султанів пускаєш...

Стріляй, господине в хана —

В Кончака, кощія пащу,

Стань за Землю Руську, нашу

Та за Ігореві рани!

Буй-Романе й ти, Мстиславе,

Мисль хоробра розум давить.

Вам на подвиг би летіти,

Наче соколам з вітрами.

Птиці стежучи...,

орлами, —

Облетіти б вам півсвіту.

Є у вас молодці смілі,

Всі заковані в залізі

Й під шоломами латини, —

Вже не раз земля дудніла,

Коли в битвах мали діло

Із поганими й литвином.

Їх ятв’яги добре знають

Й деремели пам’ятають,

А половці темнолиці

Гострі списи опустили,

Свої голови схилили

Під мечі, ковані з криці.

Княже, княже, он світ ясний

Померк Ігорю завчасно,

А дерева й лист вронили...

Не з добра по Сулі й Росі

Городи ділили...

й зовсім

Силу руську заломили.

А Ігоря полки вбиті, —

Їх ніяк не воскресити.

Сам Дон кличе вас до діла:

Всю Русь збира на побіду...

За поразку і обіду..

Цей раз, внуки вже успіли...

* * *

Інґвар, Всеволод і трійця

Мстиславичів, шестикрильців —

Не худого гнізда птиці.

Та не правом сили бою

Володіння за собою

Ви схопили у десниці.

Пощо вам злоті шоломи,

Лядські списи, щити й коні?

Вам би слід загородити

Всі шляхи для зла-недолі:

Ставте ж спільно частоколи,

Щоб нечистих зупинити!

* * *

Сула текти перестала,

Срібний струмінь вгамувала

В Переяславі від ратних;

Двина теж тече болотом

Завмира під хижим оком

Від литвинів, тих напасних.

Сам лиш Ізяслав боровся,

Син Василька із Полоцька:

Вдарив дзвонячи мечами,

Об литовськії шоломи, —

Згубив славу діда в полі,

Що той виборов боями.

Сам же під щитом червоним

На траву криваву, гоном —

Впав порубаний наш княжич.

Юна кров тече із ранів,

Він оглянув поле брані,

І востаннє тоді каже:

"Княже! Княже!..

Зникла вся дружина-сила,

Птаство всіх взяло на крила,

Звірі кров її злизали".

Не прийшли брати по славу,

Всеволод із Брячиславом —

Помочі йому не дали...

Сам один зронив він душу

З тіла княжого, жемчужну

Крізь золочене намисто.

Де був сміх — нужда і згуба,

Де був спів — там плачуть труби,

Сумним Городенським містом.

* * *

Внуки й рідня Ярослава,

І ви усі, від Всеслава,

Похиліть вже свої стяги, —

Мечі щерблені сховайте,

Помиріться! Спокій дайте —

Бо вже вийшли з дідів слави.

Бо ви...

Ви вже таки, дійшли долу!

Ваші сварки та крамоли

Навели на Русь поганих,

Над добром діда Всеслава

Вже незгода верх узяла —

Став наш край — неначе рана.

* * *

На "сьомім віці Трояна"

Кинув Всеслав жереб знаний —

На "дівицю", йому любу.

З блудом, він оперсь на коні,

Ратищем діткнувся трону

Й став у Києві до шлюбу.

"Сьомий вік" — остання хвала

Русь з "дажбожеством" кінчала...

Всеслав, "в порубі сів з горем",

Все ж велике в нього щастя, —

Бій на Альті розпочався,

Бо половці йшли як море.

До "дівиці-Київ-город"

Смерди збіглись, бо йшов ворог:

— "Зброї! Коней!" — скрізь кричали...

Ізяслав боявсь сваволі

Не дав людям коней, зброї

Й люди проти нього встали.

Люд-кияни враз звільнили

З поруба Всеслава в силі.

Він обманом дав їм зброю

І опершись на комонні,

Сів собі на чужім троні,

Взявши "владу-шлюб" без бою.

Всеслав в Києві заперся,

Сім місяців в ньому дерся,

А вже ранньою весною

Ізяслав із Болєславом —

Лядським королем, лукавим —

Проти нього йшли війною.

Всеслав Київ залишає,

Сам в Білгород поспішає —

Ізяславу смерть леліяв...

Раптом звірем опівночі

Всеслав з Білгороду скочив

І у синій млі розвіявсь...

Залишив він на недолю

Своє військо в чистім полю, —

Тричі щастя уриває...

В Новгороді відкрив браму,

Розбив Ярослава славу —

Вовком з Дудуток скакає...

— На Немигу...

А там уже снопи стелять,

Головами степ мережать,

Б’ють ціпами людську ниву,

Життя на току складають,

Душу з тіла вивівають, —

Смерть збирає добре жниво...

Береги кругом Немиги

Потоптані, кров’ю сплили:

Не добром їх засівали,

А засіяли кістками

Руси, руськими синами,

І сіклись...

своїх рубали...

Князь Всеслав вмів править судом

Князям іншим, радив чудом...

А сам вночі вовком гонить

з Києва й до півнів рано

Добігав Тмуторокані, —

З Хорсом біг навперегони.

А в Полоцьку за Всеслава

Задзвонила його слава —

І до утрені в Софії

Люд за нього вже молився,

Щоб за ним Бог заступився, —

Вість домчала в стольний Київ.

Хоч і віщу душу має

в смілім тілі, і все знає,

Та біду терпів ізнову...

А Боян при тій нагоді

Обізвався до народу,

Співомовку мудру мовив:

"Ні хитрому, ні смілому,

Ні чаклуну вмілому

Суду в Бога не минути!"

За діла князів нелюдські

Потерплять всі землі руські,

Часу того не вернути!..

Ой, стогнати Руським Землям,

Згадуючи князів плем’я

І ті давнії години,

Володимира старого, —

Не утримали й облогом, —

В горах Києва, святині.

* * *

Ось і нині піднялися.

Стяги Рюрика над військом, —

А он й другий стяг, Давида...

Та нарізно повівають,

В різні боки списи сяють,

Забувши науку діда...

Рюрик-князь зняв рать чималу

І з київським Святославом —

Рушив проти "сил з-над Дону",

А Давид-брат, мов навмисно,

Хоч й дійшов Трипілля з військом —

Повернув назад, додому...

* * *

Ген із мурів понад луки

Ярославни голос чути,

Зозулею кує жалі:

"Полечу, — каже з любови, —

Омочу рукав шовковий

Та й на річці, на Каялі!

Князю втру рани криваві

На кріпкому тілі, жвавім!"

Ярославна так ридає

Стоячи на заборолі,

З вітром ділить свої болі

І крізь сльози промовляє:

"Ой, вітре, мій ти вітриле!

Чому, господине милий,

Ти так сильно з півдня вієш?

Чому мечеш хінські стріли

На своїх легеньких крильцях

І на воїв наших сієш?

Мало тобі хмар-просторів,

Чи кораблів в синім морі?

Чому ж прикрість мені вдіяв?

Мої радощі і щастя

На Каялі в день нещастя

В ковилі-траві розвіяв.

О Дніпре! Славуто славний!

Крізь пороги шлях проклав ти —

Через землю поганина.

Ти ж не раз гойдав на хвилі

Святослава човни смілі

На Коб’яка половчина.

Принеси, о господине,

Мого лада, хай прилине.

Щоб не слала сліз на море", —

Ярославна так ридає

у Путивлі... Примовляє,

Стоячи на заборолі:

"Світлеє і трисвітлеє,

Сонечко наше краснеє...

Чому кидаєш ти нині

Промені свої пекучі?

В спразі, у степу жагучім?

Моє ладо-воїн гине!"

Жагою уста стягнуло,

Усе в гарач обернулось...

А половці в новій силі

Руських від ріки відбили —

Люд і коні понад сили

У степу безводнім бились!

* * *

Загриміло опівночі

Море, смерчами гуркоче, —

Ігорю Бог путь являє

З половецького полону

В Землю Руську, де у дома

Золотий престіл чекає.

Згасли вже вечірні зорі.

Ігорь-князь не спить, бадьорий...

В думці він степи вже мірить

З ріки Дону великого

Аж до Дінця до бистрого —

В себе, в силу свою вірить.

Десь впівночі за рікою

Свиснув Овлур над водою, —

Двічі Ігоря не звати...

Степ здригнувся... а сторожа

Вежі підняла ворожі,

Про утечу дає знати.

Горностаєм князь проскочив,

Білим гоголем ускочив

в комиші і в воду кинувсь...

Допав коня, і з розгону —

В степ влетів, і геть від Дону

Сірив вовком в ніч полинув.

До Дінця, за луu-калину,

Мов той сокіл, Ігор лине,

Убиваючи без раті

Гусі й лебеді на їжу,

На сніданок й для обіду, —

Чим степи були багаті.

Ось князь Ігор в луг влітає,

За ним Овлур поспішає, —

Мов той сірий вовк по п’ятах,

Струшуючи роси в полі,

Підірвали свої коні

В перегонах отих клятих.

Ось вже й Русь...

а Донець каже:

"Слухай, Ігорю, мій княже:

Хіба ж мало тобі слави,

Чи прикростей Кончакові?

Русь радіє — ти на волі,

Із полону втік, з неслави".

"Слави досить, Донче синій,

Хіба ж тобі мало, милий, —

Ти ж гойдав мене на хвилі...

В берегах своїх сріблистих

Слав постіль, з трави та листя,

І на сон колишеш нині.

Одягнуті теплою млою

В тінях дерева, в спокою,

Гоголем стеріг щоднини,

Чайкою вважав на вирі,

Зустрічав мене у мирі,

Пильнував, як батько сина.

* * *

Не та, кажуть, ріка Стугна...

Маловодна, завжди мутна.

А раз во́ди розілляла, —

Чужі струмки геть пожерла —

Прудкі хвилі в устя перла

Князя юного забрала.

Колись, при розливі адськім,

Стрілись русичі зненацька

З половецькою ордою,

І в тяжкім бою, в негоду,

Ростислав пірнув у воду...

Кров...

і окрився під водою.

Плаче Ростислава мати —

Велить сина свого взяти...

І в Софійському Соборі

Ростислава поховали.

Никнуть квіти, плачуть трави,

Тужить мати в тяжкім горі.

Не сороки скрегіт чути:

Слідом Ігоря — з яруги

Кончак з Ґзаком вилітають...

Хочуть Ігоря здогнати,

Овлура на смерть скарати, —

На луг Дінця поспішають.

Мовчки вороння зірвалось,

Не кричало, лиш кружляло,

Галки стихли, мов навмисно,

І сороки мов у чарах...

Тільки полози у травах

Сикали кругом зловісне.

А он дятли стуком сильним

Путь Кончаку вкажуть мильний,

А соловій невгомонний

Світлий день он провіщає,

Ігор шляхи вибирає, —

На Русь ідуть, хоч без коней.

Край Дінця, стримавши коні,

Ґзак промовив Кончакові:

"Коли ж сокіл в гніздо летить,

Ми "соколича" візьмемо

Й стрілами його уб’ємо,

Володимиром помстить!"

А Кончак відповідає,

Ґзу помало умовляє:

"Коли не здогнати птиці,

Ми соколичеві крильця

Опутаєм наче сильцем,

Чаром красної дівиці".

Покрутив Ґза головою

І знов каже Кончакові:

"Візьмем сокола у шлеї —

Опутаєм в шати діви, —

То не лишиться і сліду

Ні від нього, ні від неї...

Вони будуть вірно жити.

Він на Русь буде дивитись,

Бо ж там рід, престіл, пошана,

А нас за його неволю

Тут, у нас, у нашім полі,

Будуть бити "птиці" зрана!"

Так, як Ґзак сказав, так було:

Володимира роззула

Молоденька Кончаківна,

А по двох роках полону

Князь утік на Русь, додому,

А з ним жінка та дитина.

Каже Боян-піснетворець,

Часу давнього дозорець,

Про походи Святослава,

Мудрість Ярослава книги...

Про Олегові інтриґи...

І про славу й про неславу:

"Важко...

без тіла голові!

Зле й тілу, як нема її!" —

А Землі Руській без Ігоря!

Ясне сонце небом пливе,

А нам Ігор на Русь іде,

До го́рода, до Києва.

Руські діви вже співають

Аж на синьому Дунаю,

В’ється голос солов’їнний,

До Києва долітає:

Князя Ігоря вітають,

Величають його нині.

Ігор в Боричев в’їжджає,

З вдячності поклін складає

Богородиці і Прощі,

Й перед образом святої

Діви, Матері самої

Єдиної Пирогощі.

Землі раді, всі веселі...

Від щитів міста й оселі

Червоніють мов калина.

Старим Князям пісні піли

Й молодим соколам смілим:

"Князь вернувся!" — вістка лине.

"Слава Ігорю навіки!

Святославичам і дітям!

Буй-тур Всеволоду-брату —

Сину Ігоря й дружині

й наймолодшому, всім нині,

Що явили руську вдачу!

Всім князям — здоров’я-віку!

Війську — сили...

нам — утіхи,

Бо всі разом стали нині

Проти ворогів триклятих,

Що ідуть наш Край долати, —

Слава князям і дружині!"

КІНЕЦЬ

[За виданням: Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі. Видання підготував Олекса Мишанич. Акта, 2003. — С. 580-613.]

Володимир Васьків. СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЯ. Переспів здійснено в США й "видано з нагоди Тисячоліття Хрещення України — Об’єднанням 2-ої Дивізії У.Н.А. в пам’ять борців за Волю України". Переспів перевидано в Україні окремою книжкою: Васьків Володимир. Переспів «Слова о полку Ігоря» з історичним довідником. — К.: Наукова редакція Головної редакційної колегії Книги Пам’яті України при видавництві "Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1996. — 79 с.
Подається за київським виданням.

Попередня     Головна     Наступна