ІСТОРИЧНІ ВІРШІ
[Про Жовтоводську битву] А
Висипався Хміль из міха
И наробив ляхам лиха,
Показав им розуму,
Вивернув дідчу думу.
До Жовтои водиці
Наклав им дуже хмельници.
Не могли на ногах стояти —
Волили утикати.
Гетьманчику-небоже! Б
Не туди на Запороже!
Не найдеш гаразд шляху
У Сидоровим байраку.
Чи не ти Степанку-сараче! Б
Од козаків гарачи,
Не тись брав им хутори.
Єсть инши тепер пори!
Одже побірки проклята
Під Очаковим взяти
И по пастуши тебунці
Приїхали к вам ординці.
Не утікай же, ляху,
З самого перестраху,
Заждай юнаків в табори,
Готуй деньги за хутори.
Юж не будеш их хаты
Поганцям оддавати,
Не будеш пересудів брати,
А ні их воювати...
Хочь же маєте кримчухи,
Дайте им тепер кожухи.
Отже Хмельницкій може, —
Поможи ему, боже! —
Тих куркоідів бити...
Юж утікають з валів:
Бояться самопалів,
Волять татарскои юки,
Ніж козацкої руки.
А Текст цього і двох дальших віршів друкується за виданням: Антонович и Драгоманов, Исторические песни малорусского народа, т. II, К., 1875.
Б «Степанко-гетьманчик» — Стефан Потоцький, син гетьмана коронного, поранений і полонений, вмер після бою.
[Полонення Потоцьких під Жовтими Водами і Корсунем]
Он глянул як звір, он крикнув як лев на жолнірскії слова.
Острая як міч, грубая як піч була там тая мова.
Зараз синачка свого єдиначка шлеть на Жовтую Воду.
Там на большую и на горшую собі и всім шкоду.
Бо скоро стали ляхи подле Плавли, зараз поскочили,
Хмельничики, ординчики обоз заточили.
А скоро привернули, зараз огорнули, роскопали моцнии вали
Одних постреляли, других порубали, третіх живцем в орду пооддавали.
На тім не досить; миру не просить Потоцький здумалий 1
На войну встає, штурми готує, бо мів встид немалий
Хочеть битися, кривди мститися, під Корсунь вступає,
А за собою, як за свою волю запорозьців потягає,
Там же на полю всім своим силу желнерским утрачає,
Стрельбу и штуки и всі ринштунки запорозьцям нажичає
Турецькій коні, дрогии убори оддає по неволі.
А сам иде и инших веде до татарськои неволі!
[Полонення польських гетьманів]
От так пиха наробила лиха коронному Потоцькому.
От так була и тобі скрута польному Калиновському.
Отам жолніре ідіте сміло на зимовиско,
В Білогороді в загороді майте становиско.
Нехай, христіяне ваші подоляне, не роспложують кури,
Що виловили виносили ваші дьзюри 2.
А ви в татарах в тяжких кайданах до смерти сідите;
Як ми од вас, так ви од нас тепер потерпіте.
Дума козацька о Берестецькім звиченстві 1651 31 іюля А
О ріко Стирю, що Хміль за віру
Скажи ти всьому миру,
Гди в Дніпр впадаєш, оповідаєш
Радость з війни чи з миру? Б
1 гордий
2 джури
А Текст друкуємо за виданням: В. Перетц, Историко-литературные исследования и материалы, т. I, ч. 1, СПБ, 1900.
Б Початок заплутаний і темний, може означати: Ой ріко Стирю, що в Дніпр впадаєш. Що робить Хмельницький за віру? Що мирові оповідаєш, радість з війни чи з миру?
Хан наступає і помагає
Козакам ляхів бити
Під Берестечком, малим містечком,
Міл оних кров пролити,
На перевозі, чилі 1 в дорозі
Короля погромити.
Ляцкими пани да і гетьмани
Татарам заплатити.
Хан згоду радив, да не порадив.
Козаки війну люблять.
Ой Казіміру, юж тобі миру
З козаками не будеть.
В тім хутнесенько Хміль ранесенько
Ку королю приближаєть.
Била погода, да воєвода
Руський знать війську даеть,
То єсть о хані і о гетьмані
Королю ознамляєть.
А лях не дбаєть, не утікаєть,
K війні ся приближаєть.
Середа пришла, вся Орда вишла,
Хан і Хміль з козаками,
Ой не Зборово, війна то нова,
Не як під Пилявцями:
Не утікають, кров проливають
І на татар не дбають:
В крові татарській і бусурманській
Острий меч свой купають.
А Казановський А, богатир польський,
Серця всім додаваеть,
Для оборони польськой корони
Голову покладаєть.
Б’ються що живо да вельми диво
Мні на Осолинського Б.
Що нас воюєть, не наслялуеть 2
Канцлежа детка свого.
Он бил спокійний, не іскал війни,
Он на нас натераєть,
Яко лях давній і юнак славний
Для Польщі вмираєть.
Бачил рицера, на подканцлера
Сапіга В що зближаєть.
А Вишневецький г, хоть не величкий,
Своїх не одступаєть.
1 чи, а чи 2 не наслідує
А Каштелян галицький, загинув під Берестечком.
Б Юрій Осолинський, канцлер коронний.
В Підканцлер литовський, під Берестечком командував полком.
Г Ярема Вишневецький.
— Що, небож хане, як знаєш стане
Лях по Пилявецькому:
Не утекаєть, от наступаєть
K бунчуку юж ханському.
— Ой не глядіте, треба ся бити,
Хан мурз напоминаеть.
А лях не дбаєть, мурз забиваеть,
В їх крові меч купаєть.
Тричі кланяли і упадали,
Короля сьмо просили,
По Зборовському люб по старому
Щобо сьмо тулько жили.
Мовити не даєть, з очі зганяєть:
— «Видайте мі гетьмана,
Панов слухайте, старшини дайте,
А йдіть бийте хана».
— Хмеля не маєм, панов слухаєм,
Татаров будем бити,
Але старшину, нашу дружину,
Нет вісти, як одступити.
Плач Россійскій А
О боже мой милостывій!
возри на плачь мой ревнивій.
Где бЂдница есть такая.
як я Россія Малая?
ВсЂ маткою называють,
а не всЂ за матку мають:
Другій хощет загубити,
в ложцЂ води утопити.
Бо чи треба горшой муки,
як подати ляхом в руки?
Давно вони острать зуби,
давно моей ищут згуби.
А ви, дЂтки, як чужіи,
садите їх мнЂ на шіи.
От як скоро все забули,
что видЂли и что чули,
Як под тими ворогами
стогнала я тяжко з вами!
Стогнала я, ни отради
не мЂючи, ни поради...
А Текст друкується за виданням: П. Кулиш, Плач Россійскій, «Основа», 1861, V.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тое все вже би стало,
Щоб имя наше пропало,
Если б Богъдан, муж избранный
не бил от бога нам даній.
Той стер сЂмя проклятое,
зскинул з мене ярмо злое,
И за мудрим сам совЂтом
поставил под крипким щитом,
Под рукою царей славних,
самодержцов православных.
А ви, дЂтки, ах, утЂха,
прошлого зхотЂли лиха.
Еще я крил не простерла,
еще и слез не оттерла,
А вам, дЂтки, жалко стало,
що я оддихнула мало.
Ох мнЂ бЂда! дЂтей лаю,
не знать што з жалю гадаю.
Ой не сини, ой не дЂти,
хощут мене загубити,
Ляхолюбци, лихолюбци,
тии мои, тии згубци!
Як саранча налетЂли,
доми, церкви посквернили.
Куда пойдем — ляхов хвалят,
вЂрних тилько що не палять,
Простим уши набивають,
лихим ядом заражают.
Без хвал лядских анЂ слова:
вдать, чи пють — о их мова.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Що лядское, то им смачно,
хочь лядащо, то им вдячно.
Хощуть бути унЂяти,
папу в ногу цЂловати.
K ляхом весь дух, вся охота,
то им мудрость, то и цнота.
Тии теперь хощут цЂло
привести замисл свой в дЂло.
Тіи мене загубити
мислять — не ви, мои дЂти.
Да и на вас нарЂкаю
и на самих вас жаль маю.
Щоб з такими дружба ваша,
а невдячна любовь наша.
Що видите у их мосцЂ,
опрочь дурной хвальшивосцЂ?
Що мнЂ за син, що з врагами
сердце его, а не з нами?
Не той то син мнЂ здажився,
що в моем дому родився;
Нехай прийде и за свЂта
да мнЂ жичить многа лЂта,
Той мнЂ будеть син родимій,
не иначе, як любимый.
Осе ж, дЂти, ви гдядЂте,
ляхолюбцев не любите.
Поти добра в нас не буде,
поки у нас сіи люде.
Нехай йдуть на сухЂй лЂс,
куда зоветь их гордій бЂс...
Нехай же им безъголовя,
а нам живучи на здоровъя.
Finis
О гордых и гнЂвливых ляхах, како гордостїю хотЂша Росією обладати и православїє в єресь низложити А
Кто хощет пріиди и узри,
Очима своима возри,
Что в мирЂ ся дЂет,
Что в нас самых спЂет.
Брани днесь умножишася
И мечи изостришася,
Брат брата убивает,
Кровь отца проливает.
Ненависть междусобная
Изрещи неудобная
Точит кровем токи,
Падают отроки,
Юноши млады и дЂвы,
Матери бывають вдовы.
Ох, ох вездЂ се слышим,
Пріидите сія внушим:
НЂкогда страна славная
И врагом всЂм ужасная,
Паде, паде мечем,
Междусобным сЂчем.
Окрест вси врази ликуют,
Веселят и торжествуют,
Зря сію обнаженну
И в конец спустошенну.
Силніи вси и княжата
Ведут, яко отрочата,
По руках связанны
Bo скифскія страны.
Подолье стонет рыдает,
А Текст друкується за виданням: В. Перетц, Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. («Киевская старина», 1899, август).
Волынь плачет воздыхая
Чад своих заколенных
И вездЂ избіенных.
Тысящи и тмы падоша,
Враны во плЂн отвЂдоша,
Земля стала пуста,
Пред тым сущи густа.
Грады бо вси суть сожжени
Живущеи внутрь сотрени.
Горе, горе оставшим,
Блюдут их к бЂдам вящшим...
(Див. Українська поезія. Кінець XVI — середина XVII ст. )
