‹‹     Головна





АРІСТОТЕЛЬ


[Добірка статей з українських академічних енциклопедій та словників.]




Список українських перекладів Арістотеля


Окремі видання:

Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена; вступ. ст. і коментарі Й. Кобова. — К.: Мистецтво, 1967. — 136 с.

Арістотель. Політика / Пер. з давньогрецької, авт. передм. О. Кислюк. — К.: Основи, 2000. — 239 с.; — 2 вид. — К.: Основи, 2003. — 239 с.; — 3 вид. — К.: Основи, 2005. — 239 с.

Арістотель. Нікомахова етика / Пер. В. Ставнюк. — К.: Аквілон-Плюс, 2002. — 480 с.


Фрагменти:

Арістотель. З «Поетики» / Пер. Б. Тена // Теорія драми в історичному розвитку. Хрестоматія. — К., 1950. — С. 67-83.

Арістотель. Поетика / Пер. Ю. Ф. Мушак, Й. У. Кобів // Іноземна філологія. — Львів, 1965. — Вип. 4. Питання класичної філології. — С. 85-113.

Арістотель. Про мистецтво (фрагменти) // Всесвіт. — 1978. — № 12.

Арістотель. Метафізика; Політика. Читанка з історії філософії: в 6-ти кн. — Кн. 1. Філософія стародавнього світу / Під ред. Г. І. Волинки; Український педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, Кафедра філософії. — К.: Довіра, 1992. — 207 с.

Арістотель. Політика. кн. IV, V: Уривок // Невичерпність демократії: Видатні діячи минулого і сучасності про вільне демократичне суспільство і права людини / Упор. О. І. Терех та ін. — К.: Укр. письменник, 1994. — С. 14-17.

Арістотель. Поетика. В кн.: Античні поетики / Упоряд. М. Борецький, В. Зварич. — К.: Грамота, 2007. — 168 c. — (Серія «Бібліотека античної літератури»).




           





Політична енциклопедія, 2011
Юридична енциклопедія, 2011
Філософський словник, 2009
Тлумачний словник філософських термінів, 2009
Словник іншомовних слів, 2006
Енциклопедія історії України, 2005
Конспект лекцій з філософії для студентів, 2005
Історія філософії. Словник, 2005
Словник-довідник з релігієзнавства, 2004
Підручник «Антична література», 2004
Політологічний енциклопедичний словник, 2004
Філософія права. Словник, 2003


УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія, 1999
Релігієзнавчий словник, 1996
Українська літературна енциклопедія, 1988
Філософський словник, 1986
Енциклопедичний словник, 1986
Словник української мови, 1975
Українська радянська енциклопедія, 1974
Енциклопедичний словник, 1966
Українська радянська енциклопедія, 1959
Українська мала енциклопедія, 1957
Правописний словник Голоскевича, 1929
Російсько-український словник, 2011





[Політична енциклопедія / НАН України; Ін-т політ. і етнонац. досл. ім. І. Ф. Кураса; Гол. ред. Ю. Левенець. — К.: Парламентське в-во, 2011. — С. 39-40.]


АРІСТОТЕЛЬ (Стагіріт; 384 до н. е., Стагір, п-ів Халкідіка — 322 до н. е., Халкіда, о. Евбея) — політ. філософ, упродовж 20 років був учнем Платона, а потім викладачем Платонівської академії, у 335 до н. е. заснував власну школу в Афінах — Лікей. Бл. 342 став учителем 13-річного сина македон. царя Філіпа II — Александра. Після смерті Александра Великого залишив Афіни та повернувся до рідного міста матері — Евбеї, де його й спіткала смерть. А. залишив енциклопедичну спадщину: Corpus Aristotelicum (компендіум його творів) містить конспекти лекцій, які А. читав у Лікею. Усі конспекти являють собою авторські або учнівські записи лекцій, до яких самим А. вносилися правки та доповнення. Корпус включає: твори з логіки «Категорії», «Перша аналітика», «Друга аналітика», «Топіка», «Про софістичні спростування», пізніше об’єднані під назвою «Органон»; 14 книг, присвячених принципам буття та пізнання, які отримали назву «Метафізика» внаслідок того, що упорядник Корпусу Андронік Родоський розташував ці книги після групи творів з дослідження фізичних, природних процесів, а тому термін «метафізика» (що з давньогрец. буквально означає після фізики») набув значення вчення про принципи буття та пізнання й ототожнювався з філос. онтологією, гносеологією або з філос. методом пізнання; етичні твори «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика»; політичні твори «Політика», «Афінська політія», праці з теорії першопричин природних речей та їхнього руху «Фізика», «Про небо», «Про будову тварин», «Про душу» тощо; естетичні твори «Поетика» та «Риторика». У «Метафізиці» А. долає платонівський дуалізм ідей та речей, обґрунтовуючи думку, що сутність речей існує тільки в них самих. У матерії сутність речей закладена як можливість, а дійсності вона набуває завдяки формі. Ентелехію (від «телос» — мета) А. розуміє як перехід речі від можливості до дійсності, і цей процес потребує чотирьох причин: формальної, тобто форми предмета, цільової, бо становлення неможливе без мети, рушійної, що виконує роль двигуна, та матеріальної, що надає матеріал для втілення форми та мети. Тобто у метафізиці А. закладено телеологічний підхід до розуміння всіх речей, в т. ч., політики, д-ви та гр-на. А. вважає д-ву вищою за сім’ю та селище формою спілкування людей, оскільки тільки д-ва дозволяє людині реалізувати свою сутність (телос) як політ. вільної істоти. Людина поза полісом — це або бог, або тварина. За логікою А., раби не мають громадян. прав, бо панування та рабство дані людям від природи. А. критикує проект ідеальної д-ви Платона, насамперед, за підпорядкування блага гр-н єдності поліса. Метою існування д-ви, за А., є забезпечення блага гр-н. Він не ототожнює благо ані з грошима, ані з насолодою, ані з честю, а називає його «евдемонією», що означає в різних перекладах благословення, щастя, процвітання. Суть евдемонії А. розуміє як життя відповідно до чеснот, тобто добробут в етичному вимірі цього терміна. Чесноти є тими якостями характеру, які дозволяють досягти евдемонії. Визнання А. телеологічної сутності людини як політ. тварини. на відміну від класичного лібер. погляду на людину як на природну істоту із заданими невідчудженими природними правами, обумовлює й розуміння того, що політ. істотою треба стати в процесі оволодіння чеснотами. Тому вчення А. про д-ву, політику та форми д-ви невід’ємні від його етики.

Саме етичне вчення про чесноти гр-на поліса дозволяє А. обґрунтувати концепцію «правильних» форм правління та концепцію гр-на. Відповідно до розподілу душі на розумну (теор. і практ. мудрість) та нерозумну (пристрасть і воля) складові А. розділив чесноти на діаноетичні (інтелектуальні) та етичні (що визначають доброчесний спосіб життя). Перші — філос. (теор.) мудрість (sophia) та практ. мудрість, розсудливість (phronesis), які набуваються шляхом навчання. Другі — чесноти волі, характеру, які набуваються через виховання. До них відносять мужність, щедрість, справедливість тощо. Чесноти формуються як знаходження середини у поведінці та почуттях, вибір між їхнім надлишком та нестачею: напр., мужність є середнє між боягузтвом та нерозсудливою відвагою, скромність — між сором’язливістю та нахабством. Але як визначити міру наших почуттів та вчинків? За А., саме фронезіс, що панує у сфері практики, визначає цю міру як середину. Необхідною умовою солідарності поліса постає така чеснота, як дружба. Саме вища форма дружби, яка полягає в однаковому розумінні блага, є основою полісного життя й обгрунтуванням необхідності такої приват. власності, яка є серединою між надлишком і нестачею та дозволяє поділитися з друзями. А. задається питанням про співвідношення чеснот людини з чеснотами гр-на та доходить висновку, що вони співпадають тільки у правильних формах держ. устрою. Тому постає питання про правильні форми держ. устрою, які реалізують благо гр-н та виховують їх відповідно до чеснот. А. розрізняє шість форм держ. устрою: три правильні та три неправильні, спотворені. Відокремлення правильних форм держ. устрою здійснюється ним на підставі етичного критерію блага. Правильні політ. устрої — монархія, аристократія та політія служать спільному благу гр-н, неправильні — тиранія, олігархія, демократія характеризуються правлінням на користь інтересам можновладців. Більш стабільною серед усіх правильних форм є політія (цей термін використовується в «Політиці», а в «Нікомаховій етиці» йому відповідає платонівський термін «тимократія»), яка поєднує кращі риси ін. форм і відповідає сформульованому в етиці принципу середини між двома крайнощами, оскільки ґрунтується на владі гр-н середнього статку. На відміну від демократії як влади народу, що печеться про свої інтереси, політія є владою доброчесних гр-н, які обираються на основі середнього майнового цензу та керуються благом усіх. В умовах важкої кризи поліса А. в останніх двох книгах «Політики» намагається накреслити проект найкращого держ. устрою, який ґрунтується на орг-ції землеробства, що повинна забезпечити гр-нам середній доход, який дозволяє надавати свою власність у користування друзям, необхідності участі гр-н у спільних трапезах — сіссітіях, розподілі всієї землі на суспільну, що забезпечуватиме кошти на реліг. культи та сессітії, та приват. власність гр-н. виключення з числа гр-н не тільки рабів і варварів, а й ремісників і торговців через те, що їхній спосіб життя не сприяє вихованню чеснот тощо. У сучас. політ. думці ідеї А. постійно актуалізуються для вирішення проблем розуміння та впровадження такої політ. форми, яка б сприяла ціннісній інтеграції сусп-ва та виключала політ. абсентеїзм, індивідуалізм та появу «опікунської влади» (А. де Токвіль).


Н. Амельченко







* * *



[Юридична енциклопедія: в 6 т. / НАН України; Ін-т держ. і права ім. В. М. Корецького; Гол. ред. Ю. С. Шемшученко. — К.: Юридична думка, 2011. — Т. 1: А-Г. — С. 142-143. Також перше видання: К.: Укр. енцикл., 1998. — Т. 1. — С. 142-143.]


АРІСТОТЕЛЬ (Άριστοτέλης) (Стагіріт; 384 до н. е., м. Стагір, Фракія — жовтень 322 до н. е., м. Халкіда, о. Евбея) — давньогрец. мислитель, учений-енциклопедист. У 367—347 до н. е. — слухач, згодом викладач Академії Платона. Був учителем (343 — 340) Александра Македонського. В 334 (335) до н. е. заснував філософську школу в Лікеї (Афіни). Гол. політ.-правові ідеї виклав у працях «Політика», «Афінська політія», «Риторика», «Етика» та ін. З ім’ям А. пов’язане народження політ. юриспруденції, емпірико-теор. підходу до вивчення політ. і правових проблем. Погляди мислителя на політ. інститути і процеси великою мірою зумовлені його уявленням про людську природу. Людину він розглядає як «політичну тварину», об’єктивне начало всіх політ. явиш. Звідси і постулат, що д-ва — передусім організація людей, але не всіх, а лише тих, хто може брати участь у законотв., суд. і військ. діяльності, тобто гр-н. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвиша форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Зміна розуміння категорії «громадянин» тягне за собою і зміну форми держави, тобто політ. системи, яка втілюється у верх. владі і залежить від кількості правлячих осіб: один — це монархія або тиранія; декілька — аристократія або олігархія; більшість — політія або демократія. Правильні форми д-ви — ті, де правителі дбають про заг. благо (монархія, аристократія і політія), неправильні — де вони керуються особистими інтересами. Ідеальна форма — політія, тобто переплетення демократії та олігархії, де багаті замирюються з бідними шляхом зростання середньої верстви населення, панує закон, усі гр-ни знають один одного, дотримуються принципу рівності за гідністю і мають велику кількість рабів. Ремісники, торгівці і «натовп матросів» громадян. прав не мають.

Для запобігання політ. переворотам принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом політ. справедливості, тобто відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільна (нерівна) за гідністю і зрівняльна, арифметична, яка застосовується у сфері цив.-правових відносин. Політ. справедливість можлива лише у стосунках між вільними і рівними людьми і втілюється у політ. формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою — вільні, інші — раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політ. сферою. Критерій справедливості для А. — право як норма політичного спілкування індивідів, як відносна рівність за принципом «рівним — рівне, нерівним — нерівне». Право — це виключно політ. інститут, неполіт. права не існує. воно складається з природного права, адекватного політ. сутності людини, і умовного, встановленого люльми, права (позитивне право). Останнє А. поділяє на писане (закони д-ви) і неписане (звичаєве право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це виключно політ. діяльність, невід’ємна частина політ. процесу, а політ. правління — це правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне, то будь-які політ. інституції повинні мати правовий характер. Політ. якість закону як «урівноваженого розуму» визначається його відповідністю політ. справедливості та ідеї права, а політ. якості «доброї людини», «грунтовної сфери» політ. спілкування залежать від інтелект. та етичних (вольових) чеснот, які набуваються і збагачуються шляхом політ. виховання та законами, що поєднують авторитет розуму і духовної сили.

Всесв.-істор. значення політ. концепції А. полягає у завершенні мислителем старод. політ. теорії як «науки наук», учення про найвище благо людини і д-ви; започаткуванні політ. етики, розумінні політики як високоморальної, інтелект., справедливої діяльності: створенні політ. юриспруденції, обгрунтуванні конституціоналізму, права народу на законод. владу, політ. сутності людини, співвідношення матерії і форми у політ. стосунках; визначенні місця і ролі д-ви, права, всіх верств населення у політ. житті; закладенні концептуальних основ майб. теорій правової держави, поділу влади: значному збагаченні природно-правових доктрин; розробці фундам. методології дослідження політичних процесів тощо. Вчення А. живе у багатьох напрямах сучас. політ. ідеології, як демократичної, так і тоталітарної. у догмах християнства та ісламу. Ідеї мислителя поширювались у Київ. Русі, особливо позначився їх вплив на становлення укр. політико-правової думки з кін. 16 ст. Вчення А. викладалося у братських школах, Острозькій колегії, Києво-Могилянській академії та ін. навч. закладах України.


Тв.: Поетика. К., 1967; Сочинения, т. 1-4. М., 1975-83.

Літ.: Зубов В. П. Аристотель. М., 1963; Мироненко О. М. Проблема прав і свобод людини у давній політ.-правовій думці. К. 1995.


О. М. Мироненко.







* * *



[Булатов М. О. Філософський словник. — К.: Стилос, 2009. — С. 49-50.]


АРІСТОТЕЛЬ (384-322) — «Олександр Македонський грецької філософії» (Маркс); це — не лише аналогія. Відбувався певний реальний процес об’єднання народів і етносів, який знайшов відбиток у створенні монархії під керівництвом учня. Подібну ж тенденцію бачимо і в творчості вчителя: Арістотель — перший в європейській історії видатний систематизатор накопичених знань, що призвело до побудови оригінальної системи і знання взагалі, і філософії зокрема. Перша проявляється в класифікації і систематизації наук. Арістотель розподілив їх на теоретичні (споглядальні), практичні (науки про діяльність) і творчі чи поетичні. До перших він відніс першу філософію (називав її також мудрістю і теологією, бо теорія походить від слова теос — Бог); до других — етику (вчення про мораль), політику (про життя полісу, його зміст і структуру), економіку (домоведення: від ойкос — дім); до третіх — поетичні мистецтва і ремесла (які мали ще особистісний і художній характер). Найвище він ставив теоретичні науки, а серед них — «першу філософію», яка в класифікації Андроніка Родоського (1 ст. до н. е.) називалася «Метафізика» (бо йшла мета, тобто після фізики). В піднесенні споглядання, мудрості виявляється загальноантична спрямованість філософії А. Більшості цих наук він присвятив праці «Метафізика», «Фізика», «Про частини тварин (біологія)»; три етики — «Нікомахова», «Евдемова», «Велика»; «Політика» і складені з учнями 150 Політій — державних устроїв полісів та їх історії; «Поетика». З інших, таких, як математика, А. розробив методологію, яка охоплює вчення про аксіоми, судження і умовиводи, критику ненаукових, софістичних і ймовірнісних (діалектичних) умовиводів. Усі ці проблеми викладені і в «Метафізиці» та «Фізиці», і спеціально в колі праць, що отримали загальну назву «Органон»: «Аналітика перша і друга», «Про тлумачення», «Топіка», «Спростування софістичних доведень» та ін. Методологією А. користувалися Евклід у «Началах», Птолемей в «Альмагесті», не говорячи вже про філософів.

Система філософії А. має яскраво виражений особистісний характер. До нього вже склалося багато течій і напрямів філософської думки, в тому числі і дві головні з них — ідеалізм і матеріалізм, «лінії Платона і Демокріта». Своєрідність А. полягає в синтезі цих двох напрямів та ліній. Це становить загальну специфіку його вчення. Звичайно тут бачать «коливання» А. між матеріалізмом та ідеалізмом, насправді ж цей синтез входить до загальної структури його філософії. Вихідні елементи становлять перші й другі сутності. Перші сутності — це окремі речі або істоти («окрема людина чи окремий кінь»). З них складається вся дійсність. Їх особливість — вони самостійні, не є предикатами чогось іншого. Навпаки, все інше — їхні властивості: якість, кількість, відношення і т. п. Це — другі сутності, родові й видові властивості, які А. назвав категоріями (родовими висловлюваннями про буття) і присвятив їм окрему працю «Категорії», а більш широко висвітлив дані та багато інших категорій в «Метафізиці», «Фізиці», інших працях. Будь-яку річ або істоту породжують чотири причини: матеріальна, формальна, дієва і цільова. Тому А. до начал відносить сутність, матерію, форму та їх єдність. Під цілями він розуміє не тільки ті, що ставлять перед собою люди (в цьому, на його думку, особливість діяльності людей), а й внутрішню спрямованість дій самої природи. Такі об’єктивно існуючі цілі він назвав терміном «ентелехія» і теж відніс її до начал; її витоком є першодвигун, бог, мислення мислення. Завдяки дії наведених причин відбувається будь-яка, людська чи позалюдська діяльність, а її функція полягає у здійсненні — переведенні можливості в дійсність — фундаментальні категорії, котрі розкривають все існуюче в напрямі від чистої можливості — матерії до чистої дійсності — мислення мислення (бог) найвищої інстанції, котра завжди існує як дійсність і дієвість. Своє вчення про начала і причини А. називав першою філософією (другою є фізика), вона є основою також його моралі і політики. В моралі А. поділяв доброчесності на два види: етичні і діаноетичні. Перші — доброчесності характеру. До них належать щедрість, хоробрість тощо. Мудрість, розумність, розсудливість відносив до других. Найвищим благом А. вважав хороше життя і діяльність і бачив їх у спогляданні, ідеалом якого є мислення мислення (бог). Це є евдемонія — блаженство. Для такого життя потрібне дозвілля, а його дає суспільство, поділ його на вільних громадян і невільних, рабів, ремісників, землеробів, тих, хто створює матеріальні блага як засоби для перших. Тому для А. право на дозвілля — головний критерій вільних, призначених для інтелектуального життя. В інших дозвілля немає і вони до цього не здатні. Синтетичний характер думки А. виявляється, нарешті, в його ставленні до попередників та сучасників. Він перший значний історик філософії. Кожне поняття його вчення обґрунтовується аналізом і критикою висловленого іншими мислителями. Він ретельно переглядає точки зору про начала і причини, сутність і буття і т. ін., розмежовує позитивне і негативне, додає свої міркування і створює новий зміст і структуру, нові категорії, все те інтелектуальне багатство, яке називається «філософія Арістотеля». Вона пройшла через віки і зараз викликає подив глибиною і широтою охопленого матеріалу і результатів. Це пояснюється характером мислення А.: він емпірик і водночас найвитонченіший аналітик. Його увага зосереджується на всій сукупності досвіду, він збирає, класифікує, створює нові науки. Його «Політика» базується на 150 «Політіях», «Топіка» — єдине величезне зібрання хибних або ймовірнісних умовиводів і т. д. Тому філософія А. повчальна і для сучасника, в ній на кожному кроці знаходиш нові відкриття в царині думки і досвіду.







* * *



[Петрушенко В. Тлумачний словник основних філософських термінів. — Львів: Львівська політехніка, 2009. — С. 193.]


Арістотель (384-322 рр. до н. е.) — один із найуславленіших у світі філософів, творчість якого вважають вершиною в розвитку високої класики в античній філософії, учень Платона, вихователь Олександра Македонського, засновник в Афінах вищого навчального закладу під назвою «Лікей», автор потужної течії світової філософії «арістотелізму». У картині Рафаеля «Афінська школа» Арістотель і Платон зображені в центрі композиції і постають її незаперечним смисловим центром.







* * *



[Бибик С. П., Сюта Г. М. Словник іншомовних слів: тлумачення, словотворення та слововживання / За ред. С. Я. Єрмоленко. — Харків: Фоліо, 2006. — С. 424.]


ПЕРИПАТЕТИЗМ, у, ч. система філософських поглядів учнів та послідовників давньогрецького філософа Арістотеля.

Перипатетик, а, ч. Перипатетична школа.







* * *



[Енциклопедія історії України / НАН України; Ін-т історії України; Гол. ред. В. А. Смолій. — К.: Наук. думка, 2005. — Т. 1: А-В. — С. 120.]


АРІСТОТЕЛЬ (’Αριστοτέλης; 384-322 до н. е.) — давньогрец. мислитель, філософ. Один із найбільш обдарованих людей в історії людства. Н. в м. Стагір, сх. узбережжя п-ова Халкідікі (нині тер. Греції). А. поділяв свої тв. на теор. й практичні. До перших належать «Фізика», «Метафізика», дослідження з логіки та психології, праці про тварин, в яких закладено основи зоології; до других — «Етика», «Політика», праці про держ. устрій різних грец. полісів. Теорію мист-ва виклав у «Поетиці», а теорію літ. — в «Риториці». Вихованець Академії Платона, А. створив власну філос. шк. — Лікей. Був вихователем Александра Македонського.

Праці А. справили величезний вплив на європ. й араб. культури доби середньовіччя та Нового часу. Деякі з них були відомі освіченим людям Київської Русі. Його риторикою широко користувались укр. письменники і проповідники кін. 16 — 17 ст. Без вивчення спадщини А. не обходиться жодний курс історії філософії.

П. у м. Халкіда (нині м. Халкіс), о-в Евбея (Греція).


Тв.: Сочинения, т. 1-4. М., 1976 — 83.

Літ.: Зубов В. П. Аристотель. М., 1963.


М. В. Скржинська.







* * *



[Шевченко В. М. Словник-довідник з релігієзнавства. — К.: Наук. думка, 2004. — С. 33. — (Серія «Словники України»).]


Арістотель (384 — 322 до н. е.) — давньогрец. філософ і вчений-енциклопедист. Визнавав, що матер. світ існує, проте вважав, що матерія — це пасивне начало, а форма — активне. «Формою всіх форм», за А., є бог. Визнавав об’єктивне існування руху, дав класифікацію його видів. Разом з тим джерело руху вбачав у нерухомому, існуючому поза матерією джерелі, яким є бог. Бог, за А., є також кінцевою причиною і вищою метою сущого («ентелехія»). Суперечливі погляди А. справили значний вплив на філософію середньовіч. схоластики, теологіч. концепції віталізму та фіналізму, а також на розвиток араб. і візант. філос. світогляду епохи Відродження.







* * *



[Історія філософії. Словник / КНУ ім. Т. Г. Шевченка; За заг. ред. В. І. Ярошовця. — К.: Знання України, 2005. — С. 89-93.]


АРІСТОТЕЛЬ (Άριστοτέλης) Стагірит (384/5-322 до н. е.) — античний мислитель, одна з найвизначніших постатей світової філософії. Походить з фракійського міста Стагір, із сім’ї лікаря при дворі македонського царя Амінти II. У 17 років вступає до Академії Платона, де перебуває протягом двадцяти років. Після смерті Платона полишає Академію, багато подорожує, читає лекції, засновує школи. У 343-335 до н. е. — вихователь і наставник Александра Македонського. У 335 до н. е. в Афінах засновує філософську школу — Лікей.

А. належить багато творів. Згідно із переліком, що дістався від араб. перекладачів, його спадщина містить 1000 книг. Сучасне зібрання творів античного філософа налічує праці з логіки («Органон», дві «Аналітики», «Топіка»); праці з природознавства («Фізика», «Про небо», «Про всесвіт» тощо); праці з біології («Про душу», «Про походження тварин» тощо); трактати, що збереглися з предмета «першої філософії», згодом, увійшли до збірки, яка отримала назву «Метафізика»; етика була викладена в книгах «Нікомахової етики» і «Евдемової етики»; соціально-політичні твори: «Політика» і «Політії», що містили в собі конституції 158 грецьк. державоутворень; праці з поетичного мистецтва і риторики: «Поетика», «Риторика». Здебільшого це підручники, що складалися з лекцій лікейської доби. Проте значна кількість праць, створених у перший період перебування в Афінах в Академії Платона, частково або повністю втрачені.

У своєму вченні А. не тільки не заперечує категоріальну субстанційність загального, але, навпаки, вважає науковим тільки таке пізнання, що вміє знаходити в будь-якому одиничному загальні принципи. Ці принципи не тільки ним визнаються, але й постійно залучаються до пізнання як дійсна необхідність. Однак будь-яке загальне для А. має сенс лише тоді, коли воно працює, тобто діє, становиться, рухається саме і рухає матеріальні речі. Те, що в Платона було присутнім імпліцитно, А. намагається виписати так, щоб позбавити філософську позицію Платона загрозливої невизначеності. Тому для А. важливою виступає не сама «ідея», а її плинно-сутнісне становлення; її сила, що спрямована на оформлення; її потенція; її енергія, а також «зорово-смислове обличчя речі, що породжується нею, яке він називає „ейдосом“» (О. Ф. Лосєв). (За звичаєм, «ейдос» — ειδος — переклажають як «форма», що викликає багато непорозумінь). Саме у цьому відношенні потенція і енергія становлять єдність виразного смислу, або «ентелехію» (εντελέχεια).

Ентелехія як повна виразність смислу може проявити себе лише за умови наявності чотирьох основних причин. Справді, кожна річ для свого здійснення повинна реалізувати в собі матеріальну, ейдетичну (формальну), дієву і цільову підстави. Отже. А. тут не стільки заперечує платонізм з його діалектикою категорій, скільки осмислює, як здійснюється процес матеріалізації ідей, або їх становлення. Щоб уникнути загрози «подвоєння світів», А. висуває як опорне поняття власної філософії «смислове буття речі», акцентуючи увагу на особливому стані ідеї, коли вона мислиться не сама по собі, а у співвідношенні з фактом, як тотожність смислу і факту, тобто як осмислений факт». Це факт, просякнутий смислом; це смисл речі, даний як факт і зафіксований в понятті (зрозумілий факт); це смислова тотожність ідеї та матерії. Тому ідея речі є відповіддю на запитання — що таке дана річ, і на ту її узагальнюючу значущість, без якої вона б взагалі втрачала будь-який смисл.

Наступна ідея арістотелівської філософії — вчення про Розум-першодвигун. За А., ейдос будь-якої речі є її матеріальною причинно-цільовою конструкцією, а увесь космос також постає грандіозним ейдосом, що є ейдосом усіх ейдосів, тобто ідеєю ідей. Такий космічний ейдос він називає «Розумом», що водночас виступає причинно-цільовою енергією існуючого, тобто «першодвигуном». Відносно космосу Розум-першодвигун є, з одного боку, чимось самостійним, а з іншого як ейдос будь-якої речі — невід’ємним від нього і, навіть, тотожним із ним. Для усвідомлення ейдосу будь-якої речі потрібна не тільки наявність останньої, але й суб’єкт, який здатен мислити цей ейдос. Проте космічний Розум, що охоплює геть усе, вміщує в собі об’єкт і суб’єкт, тобто предметом мислення космічного Розуму є він сам. Таким чином, він мислить сам себе, ототожнюючи того, хто мислить, і те, про що мислять. Ця рівновага і гармонійність в космічному Розумі є прекрасне. У ньому немає нічого випадкового. А. структурує платонівську ідею Розуму. Мислення завжди має якусь мету. Мета спрямовує до себе. Таке «спрямування» можна визначити як любов. У космічному Розумі усе зовнішнє, чого він намагається досягти, співпадає з його внутрішнім, тобто його мисленнєвою діяльністю, а сам він — не тільки вічне прагнення любові, але й володіння нею. В абсолютній нерухомості космічного Розуму здійснюється процес, який не призводить до змін та збитку (як це має місце в чуттєвому світі). Цей процес прямує до мети, але мета є вже присутньою в кожній його точці. Все це є життям у межах Розуму, життям, яке зводиться до споглядання. Саме звідси А. виводить суто філософське розуміння Бога, що фіксується окремим поняттям. Космічний Розум — це Бог, він є першопричиною — вічною і незмінною; нерухомою, але тою, що рухає все; він мислить самого себе; має вічне життя і вічну насолоду від власної діяльності.

Певні корективи А. вносить до платонівського вчення про душу («Про душу»). Він вважає душу початком життя, проте розрізняє й «рівні»: нижчу — рослинну, що відповідає за функції живлення, зростання, розмноження в будь-яких живих істот; середню — тваринну, в якої до вище наведених функцій додаються відчуття і здатність бажання (прагнення до приємного і уникання неприємного); вища розумна душа, яка притаманна людині, додає розсудливість і мислення. А. вважає тіло нейтральним субстратом, що слугує підставою для більш високих форм життя. Проте власне розум, за А., не залежить від тіла. Розум є вічним та незмінним, здатним до усвідомлення вічного буття, чим формує сутність вищої з арістотелівських форм, що зовсім позбавлена матерії, — «довічного рушія», який постає «чистим мисленням», і який рухає і живить усе у світі. Цей розум А. називає діяльним, творчим, і відрізняє його від пасивного розуму, який тільки сприймає. Поміж двох наведених типів розуму людині, головним чином, притаманний останній, тоді як творчий — лише незначною мірою. Безсмертною А. вважає тільки розумову здатність людської душі, що після смерті зливається з всесвітнім розумом.

А. не поділяє позицію етичного раціоналізму Сократа. Знання, вважає філософ, ще не є доброчесністю: людина може знати, що є добрим, проте її воля не завжди здатна слідувати доброму. А. накреслює роль не тільки знання, але й навичок до добра. У нього ще недостатньо сформоване поняття «воля», хоча свідомий факт розрізнення розуму і волі є присутнім.

Призначення держави в людському житті, на думку А., постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови і гарантії людського щастя. Останнє ж можливо лише в умовах громади. Адже тільки в умовах суспільства люди можуть формуватись, виховуватись як моральні істоти. А. визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину і сприяють розвитку в ній шляхетних задатків. Тому в «Політиці» А. визначає державу як суспільство рівних людей, що поєднані між собою з метою досягнення найкращого життя. Останнє передбачає не тільки середній матеріальний добробут, але й, у першу чергу, дотримування справедливості, яка увінчує всі доброчинності, до яких А. відносить розсудливість, великодушність, хоробрість, щедрість, правдивість, доброзичливість. Характерна для грецьк. свідомості любов до міри і розмірності притаманна і А. Усі перелічені доброчинності суть середина між крайнощами. Наприклад, справедливість є серединою: це вміння віддати ближньому не надто багато і не надто замало, а саме стільки, скільки він того справді заслуговує.


О. В. Алєксандрова







* * *



[Афанасьєв О. І., Барановська О. М., Левченко В. Л., Ополев В. Т., Скіданова В. О., Ярош Л. О. Конспект лекцій з філософії для студентів усіх спеціальностей і всіх форм навчання / За ред. В. Л. Левченка. — Одеса: Наука і техніка, 2005. — С. 20-21. — (Одеський національний політехнічний університет).]


Арістотель — найбільший давньогрецький філософ, учень, а потім критик Платона створив власну філософську школу — ліцей. Дітищем Арістотеля є логіка, наука про мислення і його закони, викладена вченим в творах під назвою «Органон» (знаряддя). Головною ж його філософською працею є «Метафізика» (те, що після фізики).

Арістотель розрізняє «першу» і «другу» філософію. Фізика для Арістотеля все ще філософія, але друга. Предметом першої філософії є Бог. Але філософія ширше теології і вивчає взагалі всі основи і причини всього, що існує. У Арістотеля закони мислення є одночасно і закони буття. Основні засади вчення Арістотеля про буття такі:

1) категоріальний аналіз існуючого; 2) причинний аналіз субстанцій; 3) вчення про можливість та дійсність.

Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань і нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, місце, відношення, дія, стан, володіння, страждання. Арістотель підкреслює, що тільки категорія «сутність» означає те, що здатне до самостійного існування. Арістотель говорить, що суть буття речі — її форма. Ключем розуміння форми є її ототожнення з суттю речі. Форма як суть буття речі — це той чи інший вид певного роду. Вид — вирішальна засада буття і знання. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі. Види Арістотеля — це вічні і неземні сутності. Вони не створені Богом, існують самі по собі і, поєднуючись з матерією, творять речі. Тому кожна річ складається з активної форми і пасивної матерії, неозначеної і безформеної субстанції.

Заслугою Арістотеля було обгрунтування того, що наука про природу (фізика) може бути створена про речі, що рухаються, мінливі, чуттєво сприймаються, а не тільки про незмінні, що осягаються розумом. Чистиною арістотелівської фізики є космологія — вчення про будову космосу. Космологія Арістотеля геоцентрична. Найважливіший елемент фізики Арістотеля — вчення про доцільність, телеологія, приклади якої він вбачає в інстинктах тварин, взаємоузгодженості частин тіла і т. д. Критикуючи атомістичне вчення, Арістотель стверджує, що природа не терпить пустоти.

Етика — вчення про моральну діяльність, моральні цінності. Арістотель будує її на основі телеології. Мета, доя якої прагнуть люди, — блаженство, що перебуває не в багатстві, не в насолодах, а в розумній діяльності. Центральне поняття етики — поняття середини, під котрим Арістотель розуміє уміння вибирати належний вчинок. Чеснота вибирає середнє між надмірністю і нестачею.

Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Арістотель розрізняє три види душі. Дві з них належать до фізичної психології, оскільки не можуть існувати без матерії. Третя — метафізична. Через вчення про душу Арістотель оригінально говорить про пізнання. Воно неможливо без розумної душі, яка незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але реальне пізнання неможливо і без чуттєвого рівня. Щоб перевести знання із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому обсязі, як активний, так і пасивний. А активний розум — Бог.







* * *



[Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література: Підручник. — Вид. 2-ге, стереотип. — К.: Либідь, 2004. — С. 418-422. — (Підручник для студентів вищих навчальних закладів, допущений МОН України).]


АРІСТОТЕЛЬ (384 — 322 рр. до н. е.)

Найталановитішим учнем Платона виявився його улюбленець Арістотель, який народився в сім’ї придворного лікаря македонського царя Амінта — Нікомаха, у фракійській колонії м. Стагір. Арістотель 20 років учився в академії Платона, після його смерті впродовж трьох літ (з 342 р.) виховував маленького Александра, майбутнього македонського імператора і завойовника. Після повернення до Афін у 335 р. він відкрив у передмісті свою школу, що розташувалася в парку, де знаходився храм Аполлона Лікейського, тому її почали називати лікеєм (спотворено — «ліцей»). Обвинувачений у промакедонських симпатіях, Арістотель змушений був утекти з Афін після смерті Александра в 323 р. на о. Евбея, де незабаром і помер у м. Халкіда. Перед цим в Афінах йому винесли смертний вирок за «безбожність». Школа Арістотеля ще називалася школою перипатетиків (від гр. «перипатос» — прогулянка, колонада), оскільки він читав свої лекції учням не в кімнаті, а під час прогулянок.

Арістотель був одним з найобдарованіших людей в історії людства. Визначний філософ, геніальний учений-енциклопедист, блискучий організатор наукової праці, він створив колектив учнів, що під його безпосереднім керівництвом провели величезну наукову роботу. Саме в його школі починається відокремлення від філософії інших наук. Синтезувавши античні наукові досягнення, учений розпочав новий етап розвитку науки в Елладі. Арістотель поглибив знання у низці вже відомих наук — зоології, ботаніці, метеорології, риториці й заснував нові — логіку, естетику, поетику, етику, теорію мистецтва, соціологію тощо. Особлива заслуга цього мислителя полягала і в тому, що він започаткував і розробив метод наукового дослідження. Сприйнявши матеріалістичну концепцію від батька-медика (сам Арістотель також спершу працював лікарем), він, хоч і не був послідовним матеріалістом, так і не став прихильником ідеалістичного вчення Платона і пізніше виступив, по суті, першим його критиком.

Кількість написаних Арістотелем книжок назвати точно неможливо. Під його керівництвом самих лише конституцій для різних еллінських держав було написано понад 150. Уже в античності кількість його творів визначалася сотнями — від чотирьохсот до тисячі. Мабуть, значна частина їх була записана учнями Арістотеля під час його лекцій і потім ним відредагована. До наших днів дійшло близько 50 книг. Серед них найзначніші «Метафізика», «Політика», «Фізика», «Нікомахова етика», «Афінська політія», «Риторика», «Про тварин», «Про душу» тощо.

Філософські погляди Арістотеля були надзвичайно широкими й базувалися на досягненнях усіх його попередників. На відміну від Платона, навколишній світ він розглядав як природознавець-матеріаліст, у якого існування цього світу ніколи не викликало сумнівів. Ідеї ж Платона Арістотель звів з неба на землю, бо вони, за його твердженням, являють собою лише суб’єктивні форми, загальні поняття, нерозривно пов’язані з реально існуючими речами, сутністю яких вони і є насправді. Тим самим філософ доводив можливість пізнання навколишньої дійсності. За Арістотелем, усяка річ становить єдність форми й матерії. Форма для нього — це активне природне начало, що формує матерію. Пасивна матерія — це сукупність можливостей, щось подібне до «матеріалу», який реалізується завдяки формі.

Незвичайними для того часу були й космологічні уявлення Арістотеля, що суперечили релігійним поглядам і міфологічним традиціям еллінів. Центром Всесвіту він уважав Землю, навкруги якої розташовуються концентричні «сфери», до яких прикріплені небесні світила — спочатку сфери Місяця й Сонця, потім п’яти відомих тоді планет, а далі йдуть сфери нерухомих зірок. Богам у небі в Арістотеля місця не знайшлося.

Соціально-політичні погляди мислителя визначалися характером рабовласницького суспільства, в якому він жив. Демократія викликає в нього не тільки недовіру, але й неприязнь. Дослідження різних форм полісів дало Арістотелю підставу зробити висновок, що існують лише три державні форми — монархія, аристократія і політія (помірна демократія). Проте ці держави можуть вироджуватися в тиранію, олігархію і демократію (для нього — «охлократію», тобто владу юрби, до якої Арістотель ставився з презирством).

Як учений-соціолог Арістотель дав завершену теорію рабства. Він уважав, що еллінам, носіям високої культури, наперед визначено бути вільними людьми й керувати «варварами», які мають їм підкорятися.


«Користь, що її приносять свійські тварини, мало чим відрізняється від користі, що її дістаємо від рабів: ті та інші своїми фізичними силами надають нам допомогу в задоволенні наших безпосередніх потреб».

(Тут і далі переклад Б. Тена)


Серед усіх творів Арістотеля для нас особливо цікавою є частина його «Поетики», що збереглася в далеко не повному обсязі. Розділи про епос, лірику й комедію були втрачені, можливо, вже в нові часи. Історична цінність цієї невеличкої книжки виявилася величезною, адже нею геніальний учений заклав основи реалістичної літератури, мистецтва та естетики. Свої думки автор викладає надзвичайно стисло, своєрідними тезами і напівнатяками. Він дає визначення окремих видів поезії, докладно зупиняється на специфічних ознаках драматургії, зокрема трагедії.

Арістотель незмінно виходить із твердження, що всі види поетичної творчості відтворюють дійсність і нерозривно з нею пов’язані. Він має на увазі не натуралістичне копіювання дійсності, а відтворення найхарактернішого в образах чи подіях, тобто висуває на перший план принцип типового в мистецтві. Відповідно до його концепції, види мистецтва розрізняються залежно від того, яким чином, з допомогою яких засобів і як саме відбувається процес наслідування. Пісні й музика з’являються тому, що вони наслідують звуки, танці — ритмічні рухи, живопис і скульптура — кольори і форми, а література здійснює наслідування завдяки словам і поетичним розмірам:


«Нам від природи властиві і наслідування, і мелодія, і ритм; віршові ж розміри, очевидно, є види ритму. І вже з первісних часів найздатніші до цього люди почали творити поезію, поступово розвиваючи її з імпровізації» (II, 1448 в).


Вбачаючи роль мистецтва у «наслідуванні», що допомагає людині, як і наука, осмислити навколишній світ, зрозуміти його, оскільки художнє наслідування відтворює цей світ, Арістотель робить важливий висновок: мистецтво є одною з форм пізнання дійсності (проти цього твердження категорично виступав Платон). Тільки мистецтво пізнає її по-своєму, використовуючи художні образи й різноманітні прийоми. Об’єктом мистецтва та літератури завжди є людина з її поведінкою, вчинками, суперечливою вдачею. До того ж Арістотель наголошує велике виховне значення мистецтва, не випадково ця тема розглядається в межах викладу вчення про державу.

Звертаючись до питання єдності форми й змісту, філософ віддає перевагу змістові як головному елементові твору:


«...поетові належить бути більш творцем фабул, ніж віршових розмірів, бо й поет він у тій мірі, у якій відтворює дійсність, а відтворює він її в дії» (IX, 1451 в).


А перед цим дається конкретне пояснення думки:


«...Якщо хтось напише віршем твір з медицини або з фізики, то його, звичайно, назвуть поетом, тоді як у Гомера й Емпедокла нічого спільного, крім розміру, немає, тому першого справедливо називати поетом, а другого скоріше природознавцем» (I, 1447 в).


Цікаву думку Арістотель висловлює і тоді, коли доводить, що поезія на відміну від науки висловлює загальну думку в художньо-конкретних образах героїв, які мають свої імена і стають носіями неповторних, притаманних тільки їм характерів:


«...Завдання поета — говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче. Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий — прозою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий — про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію — поезія більше говорить про загальне, а історія — про окреме» (IX, 1451 в).


Багато місця в «Поетиці» приділено трагедії як жанрові драматичного мистецтва. Автор визначає суть трагічного, а оскільки трагедія являє собою сценічну виставу, то формулює шість її складових елементів:


«Немало поетів, а можна сказати, і всі вони, користуються цими елементами, бо кожна трагедія має і сценічну обстановку, і характер, і фабулу, і певний спосіб вислову, і музичну композицію, і мислення» (VI, 1450 а).


Значну увагу Арістотель приділяє питанню про вплив трагедійного дійства на глядачів. Він наголошує, що сила цього впливу залежить як від сценічних засобів, так і від самого перебігу подій. Найскладнішим у розумінні Арістотелевої теорії трагедії вважається не розшифрований автором термін «катарсис», тобто «очищення», що його викликає трагедія у глядачів. («Трагедія... через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань». VI, 1449 в). З цього приводу висунуто багато гіпотез, що вирішували питання «очищення» з різних поглядів — релігії, медицини, моралі, етики тощо. Найвірогіднішою тепер уважають «медицинську теорію» Я. Бернайса, німецького вченого кінця XIX ст. її суть полягає в тому, що подібно до того, як горе викликає у людини сльози, так і переживання глядачів під час перегляду трагедії викликають у їхніх душах кризу, природну розрядку, реакцію на драматичні емоції героїв і приводять до «очищення» від афектів «співчуття і страху». А втім, не слід відкидати й інше тлумачення «катарсису» як морального очищення душі через викликане трагедією нервове напруження. Інакше кажучи, страждання глядачів від спостереження чужого нещастя в трагедії спричинюється в кінцевому підсумку до психологічного полегшення і приводить до очищення.

Класицисти XVII ст. зробили теорію трагедії Арістотеля основою висунутої ними концепції «трьох єдностей» — часу, місця та дії. Проте вони мали рацію лише в останньому твердженні. Арістотель справді приділив особливо багато уваги значенню єдності дії («...фабула повинна відтворювати одну — і до того ж суцільну, дію...»). Відносно єдності часу він обмежується зауваженням, що трагедія тяжіє вкластися «в один оберт Сонця», а про єдність місця взагалі не згадує.

Безперечно, деякі думки «Поетики» вже застаріли, а проте більшість із них зберігає своє значення і в наші часи. І не випадково, розкриваючи якусь сучасну книгу з історії театру, мистецтва, літератури, естетики, майже з перших сторінок можна знайти посилання на авторитет давньогрецького мислителя: «Арістотель із цього приводу писав так...»







* * *



[Політологічний енциклопедичний словник / НАН України; Ін-т держ. і права ім. В. М. Корецького; Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — 2-е вид., доп. і перероб. — К.: Генеза, 2004. — С. 36.]


АРІСТОТЕЛЬ, Стагіріт (384-322 до н. е.) — давньогрец. філософ і вчений-енциклопедист. один з найдавніших мислителів в історії людства і «отців політології». У 367-347 рр. — слухач, згодом викладач Академії Платона, 347-334 рр. мандрівний філософ, у 343-340 рр. вчитель Олександра Македонського, 334-322 рр. — засновник і викладач філос. школи у Лікеї (Афіни). Гол. політ. ідеї викладені у працях «Політика», «Афінська політія», «Риторика», «Етика» та ін. З ім’ям А. пов’язане зародження політ. юриспруденції, започаткування емпірико-теор. підходу до вивчення політ. проблем. Витоки поглядів мислителя на політ. інститути і процеси — у природно-людському джерелі, тобто у політ. природі людини, яку він розглядає як політичну істоту, об’єктивне начало всіх політ. явищ. Звідси і д-ва, хоч вона і передує індивіду як ціле частині, — насамперед, організація людей, але не всіх, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності, тобто громадян. Отже д-ва, що виникла природним шляхом як найвища форма спільноти, — це, з погляду А., «самодостатня для існування сукупність громадян». Зміна розуміння категорії «громадянин» тягне за собою і зміну форми д-ви, тобто політ. системи, яка втілюється у верховній владі й залежить від кількості правлячих: один — це монархія або тиранія; кілька — аристократія чи олігархія; більшість — політія або демократія. Правильні форми д-ви — ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія і політія), неправильні — де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма — політія, тобто поєднання демократії й олігархії, де багаті замирюються з бідними шляхом швидкого зростання середньої верстви населення, де панує закон, де всі громадяни знають один одного, дотримуються принципу рівності за гідністю і мають велику кількість рабів. Ремісники, торгівці та «натовп матросів» громадян. прав не мають. Ддя запобігання політ. переворотам принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом політ. справедливості, тобто відносною кількісною рівністю. Звідси — два види справедливості: розподільча (нерівна) за гідністю та зрівняльна (арифметична), яка застосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політ. справедливість можлива лише у стосунках між вільними і рівними людьми і втілюється у політ. формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою вільні, інші раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політ. сферою. Критерій справедливості право як норма політ. спілкування індивідів, як відносна рівність за принципом «рівним рівне, нерівним нерівне». Право це виключно політ. інститут, неполіт. права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політ. сутності людини, і умовного, встановленого людьми права (позитивне право). Останнє А. поділяє на писане (закони д-ви) і неписане (звичаєве право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це виключно політ. діяльність, невід’ємна частина політ. процесу, а політ. правління — це правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне, то будь-які політ. інституції повинні мати правовий характер. Політ. якість закону як «урівноваженого розуму» визначається його відповідністю політ. справедливості та ідеї права, а політ. якості «хорошої людини», «справжнього громадянина» залежать від інтелектуальних і етичних (вольових) чеснот, які набуваються і збагачуються шляхом політ. виховання та законами, що поєднують авторитет розуму і духовної сили.

Всесвітньо-істор. значення політ. концепції А. полягає: у завершенні мислителем стародавньої політ. теорії як «науки наук», вчення про найвище олаго людини і д-ви; у започаткуванні політ. етики, розумінні політики як високоморальної інтелектуальної справедливої діяльності; у створенні політ. юриспруденції, обгрунтуванні конституціоналізму, права народу на законодавчу владу, політ. сутності людини, співвідношення матерії і форми у політ. стосунках; у визначенні місця і ролі д-ви, права всіх верств населення у політ. житті; у закладенні концептуальних основ майбутніх теорій правової д-ви, поділу влади; у значному збагаченні природно-правових доктрин, розробці фундаментальної методології дослідження політ. процесів тощо. Вчення А. і зараз живе у багатьох напрямах сучас. політ. ідеології (як дем., так і тоталітарної), у догматах християнства і мусульманства.

Див. також Греції Стародавньої політична думка.


О. М. Мироненко.







* * *



[Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософія права: Словник / МОН України; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — К., 2003. — С. 21-24.]


АРІСТОТЕЛЬ (384 — 322 рр. до н. е.) — видатний давньогрецький філософ, праці якого стали основою європейського, суто раціоналістичного стилю філософствування. Вчився у Платона, був учителем Олександра Македонського. Заснував в Афінах свою філософську школу — Ліцей. Автор таких творів, як «Метафізика», «Нікомахова етика», «Велика етика», «Політика» та ін.

Важливе місце в теорії Арістотеля посідає практична філософія, що досліджує буття людини в соціумі та різновиди її діяльності.

Для Арістотеля, як і для Платона, велике теоретичне і практичне значення мало питання про найкращий державний устрій, оскільки призначення людини полягає в тому, щоб жити в державі. За Арістотелем, держава — це безліч елементів, які утворюють єдину цілісність і не повинні бути уніфіковані. Будь-яке намагання перетворити її на якийсь моноліт ціною ліквідації розмаїття елементів є згубним і для цілого, і для його частин. Для людей жити всім разом, володіти загальною власністю і при цьому уникати розбіжностей і суперечок не так легко. Прагнути до єдності треба, але це повинна бути відносна, а не абсолютна єдність, інакше виникне не найкраща, а найгірша з держав.

Арістотель провів розмежування між природним правом і умовним. Природним він називав право, що повсюдно має одне й те саме значення незалежно від того, чи визнають його люди і як вони його тлумачать. Умовним правом є конкретні законоположення, прийняті людьми і побудовані на основі цих законів відносини між ними.

«НІКОМАХОВА ЕТИКА» Арістотеля (між 334 і 322 рр. до н. е.) — трактат, в якому викладені соціально-етичні та філософсько-правові погляди великого мислителя. Нікомах — ім’я сина Арістотеля, якому присвячений твір.

Вихідною для трактату є ідея нерозривного зв’язку моралі й права. Людина для Арістотеля — це одночасно і приватна особа, і громадянин держави. Останнє вимагає від неї як законослухняності, так і добропорядності. Усі чесноти громадян поділяються на два види — діаноетичні (розумові, прищеплювані шляхом навчання) та етичні (вольові, які складаються в результаті звички).

Звертаючись до проблем правосуддя і законності, Арістотель стверджує, що закони призначені забезпечувати суспільне благополуччя, сприяти розвитку чеснот у громадян. Вони стоять на сторожі порядку і забороняють громадянам сваритися, битися, блудити, насильничати тощо. Їхні вимоги адресовані до усіх одразу і до кожного окремо.

Говорячи про прояви неправосудного в державному житті, Арістотель досліджує його зворотний бік, звертає увагу на те, що суперечить закону і доброчесності. Так, він вважає, що цілі групи фактів неправосудності можна звести до тих або інших поширених людських пороків. Для різноманітних форм перелюбств, наприклад, таким вихідним пороком є розбещеність.

Неправосудність виявляється там, де порушуються принципи справедливості при розподілі й одним надається більше благ, а іншим менше.

Особливу увагу Арістотель приділяє проблемі самогубства та питанню його правомірності. Самогубець, що самовільно розпорядився власним життям, тим самим зазіхнув на афінського громадянина, яким він є, а отже, і на афінську державу, частиною якої він був. Тому він гідний засудження і покарання: в Афінах самогубцеві відрубували руку і ховали її окремо від тіла.

«ПОЛІТИКА» Арістотеля — трактат, в якому аналізуються такі проблеми полісної організації людської життєдіяльності, як сім’я і господарство, статус громадянина і сутність держави, різновиди державного устрою і найкращий (ідеальний) тип державності. Арістотель виділяє шість найбільш поширених форм держави — три позитивні, що служать загальному благу, і три помилкові, що суперечать критерію загального блага. До позитивних форм належать монархія, аристократія і політія, а до помилкових — тиранія, олігархія і демократія.

1. Монархія — найдавніша з усіх форм політичного устрою, що виникла з патріархальної сім’ї, і найбільш божественна, оскільки навіть на Олімпі існує монархічний порядок.

2. Аристократія передбачає владу певних осіб, які мають яскраво виражені чесноти; утверджується там, де люди вирізняються високим рівнем моральності та здатні цінувати шляхетність духу.

3. Політія — це влада більшості громадян, які мають військові доблесті та з готовністю підкоряються законам держави.

4. Тиранія зовні схожа на монархію, але має за мету не загальне благо, а вигоди одного лише правителя, влада якого не знає ні політичних, ні моральних обмежень. Як неналежна, неправосудна форма, вона підлягає знищенню.

5. Олігархія — це влада меншості. Проте на відміну від аристократії тут при владі знаходяться не найдостойніші, а найбагатші.

6. Демократія — влада в руках народної більшості з числа вільних громадян. Ця влада може спиратися на закон, але вона ж може опинитися в руках демагогів, які потуратимуть примхам натовпу, і перетвориться в охлократію — владу натовпу. Якщо ж народовладдя почне застосовувати деспотичні методи управління, то демократія нагадуватиме тиранію.

Єдність держави повинна складатися з різноякісних елементів. Прагнення перетворити її на моноліт, як того вимагає Платон, є згубним як для її громадян, так і для самої держави. Єдність повинна бути відносною, а не абсолютною, не тотальною. Якщо гармонію замінити унісоном і досягнута єдність зайде занадто далеко, то виникне не найкраща, а найгірша з держав.







* * *



[УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. М. Попович. — К., 1999. — С. 77; 1041.]


арістотелізм, філософська доктрина Арістотеля, а також погляди і концепції, які на неї спиралися; до найважливіших напрямків а. належать концепція перипатетиків і середньовічних араб. (Аверроес, Авіценна), євр. (Маймонід) й лат. філософів.


Арістотель, 384-322 до н. е., гр. філософ; вчений-енциклопедист, наголошував, що кожна річ збудована з фоорми (активного начала) та матерії (пасивної маси); відрізняв самостійне буття (субстанцію) від несамостійного; окреслив людину як буття рорзумне, істоту збудовану з тіла й душі; пізнання ділив на теоретичне та практичне, в етиці проголошував евдемонізм, сформулював теорію доброчесності; розвинув науку про державу (політику); вважається творцем логіки; розробив основи фізики, астрономії, зоології, фізіології, ембріології, ботаніки; вплинув на подальший розвиток європ. науки й філософії, зокр. середньовічної.


перипатетики, учні Арістотеля, названі так через звичку проведення лекцій і диспутів під час прогулянок (грец. періпатой), послідовники арістотелізму.







* * *



[Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996. — С. 22.]


Арістотель (384-322 до н. е.) — давньогрецьк. філософ. Спочатку ортодокс-платонік, потім еволюціонував у бік природничо-наук. емпіризму. Визнавав об’єктивне існування світу, а відчуття, уявлення та поняття вважав похідними від реальних речей. Суть речей А. шукав в самих речах. Але матерію розумів як пасивне начало, яке підкоряється активному началу — «формі». «Формою всіх форм» є, на його думку, бог, який відіграє роль нерухомого двигуна світу, є кінцевою причиною, вищою метою розвитку всіх речей. Суперечливі тенденції поглядів А. використовувались у філософії середньовіч. схоластів, у теолог. концепціях віталізму та фіналізму, справили плідний вплив на розвиток араб. і візант. філософії та філософії епохи Відродження.


П. Саух.







* * *



[Білецький А. О. Про мову і мовознавство: Навч. посібник для студентів філол. спец. вищ. навч. закладів. — К.: АртЕк, 1996. — С. 75-76.]


Не меншою мірою, ніж учителі філологи, основи майбутньої науки про мову заклали давньогрецькі філософи. Серед них насамперед треба назвати Арістотеля (384-322 до Н. Х.) — філософа-енциклопедиста, у творах якого знайшли висвітлення всі приступні йому сторони людських знань. Для філології особливо важливими були його трактати: «Риторика» — основи мистецтва переконання та «Політика» — основи літературної критики. Аналізуючи тексти, Арістотель визначив чотири частини мови: ім’я, сполучник, дієслово й артикль.







* * *



[Українська літературна енциклопедія. — К.: Головна редакція УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 85-86.]


АРІСТОТЕЛЬ (’Αριστοτέλης; 384 до н. е., м. Стагіра, Фракія — 322 до н. е., м. Халкіда, о. Евбея) — давньогрец. філософ. Учень Платона, належав до його філос. школи (Академії). Згодом заснував власну школу — Лікей. Автор творів з природознавства, фізики, логіки, психології, соціології. Залишаючись в осн. ідеалістом, у ряді питань висловлював матеріалістичні погляди. Проблем естетики торкався у трактатах «Метафізика», «Етика» та діт.-теоретичних працях «Поетика» (вчення про мімезис, про роди, види і стилі, зокрема про трагедію й епос; розгляд комедії та ямбічної лірики не зберігся) і «Риторика» (вчення про стилістику прози, насамперед ораторської). Осн. положення «Поетики» й «Риторики» А. вплинули на розвиток світової естетич. думки. Східні слов’яни були знайомі з деякими положеннями А. від часів Київ. Русі. На Україні вплив А. особливо позначився з кін. 16 ст., зокрема в навчальних курсах, які читались у братських школах, Острозькій школі, Києво-Могилянській академії та в деяких ін. навч. закладах. В 17 — 18 ст. укр. вчені (Йосиф Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович) не тільки спираються на А., а й полемізують з ним. У 19 і 20 ст. нормативність Арістотелевої поетики та риторики зазнала критики. Так, І. Франко у працях «Поезія і її становисько в наших временах» (1876) та «Із секретів поетичної творчості» (1898) ставиться до А. з належним пієтетом, але заперечує деякі його твердження. Укр. мовою «Поетику» А. переклали Ю. Мушак і Борис Тен.


Тв.: Укр. перекл. — Поетика. «Іноземна філологія», 1965, в. 4; Поетика. К., 1967; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 4. М., 1976 — 83; Риторика. В кн.: Античные риторики. М., 1978.

Літ.: Аникст А. А. Теория Драмы от Аристотеля до Лессинга. М., 1967; Баглай Й. «Поетика» Арістотеля українською мовою. «Всесвіт», 1967, № 6; Баглай Й. «Поетика» Арістотеля в оцінці І. Я. Франка. В кн.: Матеріали наукової конференції Ужгородського державного університету. К. — Ужгород, 1967; Аристотель и античная литература. М., 1978; Чанышев А. Н. Аристотель. М., 1987.


Г. П. Кочур.







* * *



[Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука. — 2-е вид. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1986. — С. 34-35.]


АРІСТОТЕЛІЗМ — 1) Вчення Арістотеля (384 — 322 до н. е.) — великого давньогрец. філософа і вченого, засновника перипатетичної школи. Арістотель створив енциклопедичне філос. вчення, яке, будучи в своїй основі ідеалістичним, містило матеріалістич. тенденції, особливо в теорії пізнання. Філософія, за Арістотелем, поділяється на 3 частини: теор., практич. та творчу (поетичну). Найважливіша частина — теор. філософія (т. з. перша філософія) — тлумачиться як наука про первоначала та причини буття. Піддаючи критиці ідеалістичне вчення Платона (див. Платонізм) про ідеї як першооснову, або істинне буття, Арістотель обгрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, в яких існує загальне і завдяки яким це загальне може бути пізнане. Для пояснення сущого він виділив 4 причини: 1) формальну (ототожнював її з сутністю та причиною буття); 2) матеріальну (можливість буття); 3) спонукальну (рушійну); 4) кінцеву мету. Єдність дії цих причин та її кінцевий результат позначається поняттям ентелехії. Визнаючи матерію вічною, Арістотель водночас ідеалістично розглядав її лише як пасивну потенцію, а активність приписував ін. причинам, насамперед формі Першоджерелом руху вважав «форму всіх форм» — бога. Таким чином, філософія Арістотеля являє собою об’єктивно-ідеалістичне вчення, хоч його ідеалізм, як відзначив В. І. Ленін, «об’єктивніший і віддаленіший, загальніший, ніж ідеалізм Платона, а тому в натурфілософії частіше = матеріалізмові» (В. І. Ленін. Повне зібр. тв., т. 29, с. 237).

Логіка Арістотеля пов’язана з онтологією та гносеологією. Він підкреслював збіг форм мислення з формами буття.

Так, категорії (сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, притаманність, дія, підлягання дії) є водночас логічні форми та роди буття. Не виділяючи логіку в окрему частину філософії, Арістотель вважав її знаряддям (органоном) пізнання. В теорії пізнання протиставляв «діалектичному пізнанню», яке дає лише ймовірне знання, пізнання «аподейктичне», що веде до достовірного, істинного знання. Арістотель детально проаналізував методи достовірного пізнання, насамперед дедуктивний, розробив теорію силогізму. У космології дотримувався геоцентричного принципу, в етиці відстоював позиції евдемонізму. Естегич. теорія Арістотеля грунтується на тлумаченні мистецтва як мімезису — уподібнення мистецьких творів об’єктивним речам. У політич. вченні обгрунтовується «природне» походження д-ви і на цій підставі виправдовується рабовласницьке суспільство. 2) Філос. течія, що виникла у Старод. Греції на теор. грунті філософії Арістотеля. А. як вчення послідовників Арістотеля на першому етапі (4 — 3 ст. до н. е.) збігається з перипатетизмом. Гол. представники А. того часу — Теофраст, Стратон. В 3 — 2 ст. до н. е. перипатетики втратили зв’язок з А., який відроджується лише в 1 ст. до н. е. у зв’язку з виданням творів Арістотеля Андроніком Родоським. Після цього гол. заняттям представників А. було коментування та тлумачення текстів Арістотеля. Найзначнішим представником пізнього А. вважається Олександр Афродізійський (кін. 2 — поч. 3 ст. н. е.). У 4 ст. н. е. античний А. фактично перестав існувати. 3) Заг. назва перекладів, тлумачень, коментарів творів Арістотеля в середньовіч. близькосхідній та європ. філософії. Середньовічна европ. філософія зазнала впливу А. вже в період патристики (Леон Візантійський, Максим Сповідник, Іоанн Дамаскін та ін.). Найзначніші представники араб. А. — Кінді, Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Рушд (див. Аверроїзм).

Спробу пристосувати А. до іудаїзму здійснив Маймонід. Для середньовіч. схоластики властиве прагнення синтезувати А. з догматами католицької теології (Альберт Великий, Фома Аквінський та ін.). Широко коментувалися та перекладалися твори Арістотеля за доби Відродження. У 17 ст. А. втратив безпосередній вплив на розпиток науки та філософії, частково зберігаючись у томізмі.







* * *



[Український радянський енциклопедичний словник. В 3-х тт. — 2-е вид. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1986. — Т. 1: А-Калібр. — С. 94.]


АРІСТОТЕЛЬ (’Αριστοτέλης; 384, Стагір, сх. узбережжя п-ова Халкіда — 322 до н. е., Халкіда, о. Евбея) — давньогрец. філософ, засновник перипатетичної школи.

У своїх творах, що охопили майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягення античної науки. А., залишаючись в основному на позиціях ідеалізму, в ряді питань (зокрема теорії пізнання) відстоював принципи матеріалізму. Заслугою А. є критика ідеалізму Платона, глибока розробка питань діалектики, логіки, створення вчення про категорії. Проте в розв’язанні основного питання філософії А. залишався на позиціях ідеалізму, вважав, що форма передує матерії, визнавав «форму всіх форм» — світовий дух, світовий розум, бога. Розвивав теорію виховання «вільнонароджених громадян». На думку А., людина від природи дістає лише зародки здібностей, які може розвинути виховання. На Україні курси філософії А. читались у братських школах і Київській академії.







* * *



[Словник української мови: В 11-ти тт. — К.: Наук. думка, 1975. — Т. 6. — С. 324.]


ПЕРИПАТЕТИЗМ, у, ч. Система філософських поглядів учнів та послідовників давньогрецького філософа Арістотеля.

ПЕРИПАТЕТИК, а, ч. Учень та послідовник давньогрецького філософа Арістотеля.

ПЕРИПАТЕТИЧНИЙ, а, е. Стос. до перипатетизму і перипатетиків.

Перипатетична школа — давньогрецька філософська школа, заснована Арістотелем в Афінах, в якій навчання відбувалося звичайно під час прогулянок в садку школи.







* * *



[Українська радянська енциклопедія / За ред. М. Бажана. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1974. — Вид. 2-ге. — Т. 1. — С. 244-245.]


АРІСТОТЕЛЬ (384 до н. е., Стагір у Фракії — 322 до н. е., Халкіда на о. Евбеї) — давньогрецький філософ і вчений. Учень Платона. В 367-347 до н. е. брав участь в Академії платонівській, 335 до н. е. заснував власну філос. школу — Лікей (див. Перипатетична школа). У своїх працях («Метафізика», «Фізика», «Аналітика», «Топіка», «Категорії», «Про душу», «Етика», «Політика» та ін.), що охопили майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки. А., залишаючись в основному на позиціях ідеалізму, в ряді питань (особливо в пізнання теорії) відстоював принципи матеріалізму. Предметом науки А. визнавав загальне, те, що осягається розумом. Загальне, на думку А., існує тільки в чуттєво сприйманому одиничному і пізнається через нього. Критикуючи теорію ідей Платона, А. сутністю вважав конкретні речі, а поняття — їхнім відображенням. Філософії А. властива стихійна діалектика, в якій значне місце посідає вчення про становлення. Матерія, за А., існує вічно. Разом з тим А. розглядав її як пасивну, аморфну, що дістає конкретну визначеність через активну діяльність форми, яку він тлумачив як першооснову руху й мети. Першоджерелом руху А. визнавав «форму форм» — бога. Поняттю руху А. надавав великого значення, визначаючи його як процес поєднання форми й матерії при утворенні речей. А. першим розглядав логіку як науку про форми й закони мислення, підкреслював об’єктивний зміст усіх логічних операцій і відповідність форм абстрактного мислення осн. формам буття. Велика заслуга А. полягає у визначенні та класифікації філос. категорій. Космологічне вчення А. було кроком назад порівняно з ученням Демокріта й піфагореїзмом. Земля, за А., — єдиний центр Всесвіту, обмеженого у просторі та безконечного в часі; навколо Землі обертаються особливі сфери, в яких закріплено планети і небо із зірками (ці погляди пізніше Птолемей розвинув у геоцентричну модель Всесвіту). А. зробив вагомий внесок у становлення біології як науки. Зокрема, розробляв класифікацію тварин, заклав основи описової та порівняльної анатомії, ембріології, описав бл. 500 видів тварин, висловив ідеї про доцільність у природі та про градацію організмів (існування в природі поступових переходів від неживих тіл до рослин і від них — до тварин). Проте ускладнення живих організмів А. пояснював з ідеалістичних позицій — внутр. прагненням їх до більш досконалої організації. За сусп.-політ. поглядами А. був ідеологом античного рабовласницького суспільства. Рабовласницьку д-ву вважав вічним і природним станом суспільства. В етичному вченні А. звеличував рабовласників і принижував рабів, виправдовував екон. і політ. нерівність людей. А. надавав великого значення вихованню «вільнонароджених громадян». На його думку, людина від природи дістає лише зародки здібностей, які може розвинути виховання. У природі людини в нерозривній єдності перебувають три сторони: рослинна, тваринна (вольова) і розумна. Відповідно до них слід будувати й виховання, яке повинно забезпечити гармонійне поєднання фізичного, морального й розумового розвитку людини. А. вимагав враховувати вікові особливості дітей. Виховання, за А., — не приватна, а держ. справа. А. був видатним економістом свого часу. Саме з нього К. Маркс починає виклад історії екон. думки.

A. першим підійшов до розуміння відмінностей між натуральним г-вом і товарним виробн., намітив розмежування між споживчою вартістю і вартістю товару. А. вважав мистецтво відтворенням дійсності і надавав йому пізнавального значення. Матеріалістичні тенденції А. відіграли важливу роль у розвитку прогресивних ідей. Ідеалістичні елементи вчення А. за середньовіччя були підхоплені церковниками, які перетворили його на мертву схоластику. На Україні вплив А. особливо позначився в 17 ст. Курси філософії А. читались у братських школах. Київській академії, зокрема Й. Кононович-Горбацький у своїх лекціях пропагував матеріалістичні положення філософії Арістотеля.


Тв.: Укр. перекл. — Поетика. К., 1967; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1. М., 1975.

Літ.: История философии, т. 1. М., 1957; Зубов В. П. Аристотель. М., 1963; Брагінець А. С. Нариси історії філософії. Львів, 1967; Асмус B. Ф. Античная философия. М., 1976.







* * *



[Український радянський енциклопедичний словник. В 3-х тт. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1966. — Т. 1: А-Кабарга.]


АРІСТОТЕЛЬ (’Αριστοτέλης; 384 — 322 до н. е.) — великий старогрец. філософ і вчений, ідеолог античного рабовласницького суспільства. Родом з Стагіра (Фракія), звідси ім’я Стагірит, яким називали А. У творах «Фізика», «Метафізика», «Категорії», «Етика», «Політика», «Органон», «Про душу», «Аналітики» [2], «Про виникнення тварин» та ін. розробляв проблеми філософії, логіки, психології, природознавства, історії, політики, етики, естетики. У філософії А. вагався між матеріалізмом та ідеалізмом. В ряді питань (особливо теорії пізнання) відстоював принципи матеріалізму. Значну роль в історії філософії відіграла критика А. ідеалізму Платона. Заслугою А. є глибока розробка ним питань діалектики, логіки, створення вчення про категорії. Проте в розв’язанні основного питання філософії А. залишався на позиціях ідеалізму, вважав, що форма передує матерії, визнавав «форму всіх форм» — світовий дух, світовий розум, бога. За ці теологічні й телеологічні уявлення А. вхопилися середньовічні схоласти, їх взяли на озброєння сучасні ідеалісти. Природничо-наукові погляди А. були узагальненням і дальшим розвитком досягнень старогрец. науки. Їм властива значна матеріалістична і діалектична тенденції. Матеріалістич. тенденції філософії А. відіграли велику роль у розвитку прогрес. ідей в середні віки. Марксизм-ленінізм високо цінує філософ. спадщину А.







* * *



[Українська радянська енциклопедія. — К.: Головна редакція УРЕ, 1959. — Т. 1: А-Богунці. — С. 294-295.]


АРІСТОТЕЛЬ (’Αριστοτέλης; 384 — 322 до н. е.) — великий старогрецький філософ, геніальний вчений-енциклопедист. А. жив в епоху великих соціальних і політ. потрясінь, викликаних значним посиленням класової боротьби між рабами і рабовласниками та жорстокими війнами, що заквичилися втратою незалежності тодішніми античними д-вами і створенням імперії під владою Македонії. Народився А. в грецькій колонії Стагіра, звідки дістав назву «Стагіріт». Учився в Афінах у філософській школі Платона. Був вихователом Александра Македонського. В 335 заснував власну філософську школу — Лікей (ін. назва — Перипатетична).

У своїх творах, що охопили всі галузі знань того часу, А. прагнув узагальнити досягнення античної думки. Характерна риса його філософії — вагання між матеріалізмом та ідеалізмом. Залишаючись в основному на позиціях ідеалізму, А. в ряді питань (особливо теорії пізнання) відстоював принципи матеріалізму. Свою філософію А. поділяв на вчення про «буття», вчення про «моменти буття», вчення про «становлення». Перша з цих частин містить вчення про сутність, її пізнання та про категорії. Тут А. дав критику ідей Платона, на думку якого реально існують тільки загальні ідеї, а конкретні речі є лише «тінями» ідей. А. вказував, що Платон штучно відокремив поняття сутності від речей. На відміну від Платона, А. вважав за сутність конкретні речі, а поняття — за відображення їх. Конкретні речі, за А., становлять першу сутність, а поняття (роди і види) — другу. Коли б не існувало першої сутності, не було б і другої. Така критика філософії Платона є, як відзначив Ленін, критикою ідеалізму взагалі. А. вважав, що сутність існує не поза речами, а в самих речах; визнавав об’єктивне існування природи і виходив з того, що матерія існує вічно. Пізнання об’єктивно існуючої природи відбувається через відчуття, уявлення, поняття. Без відчуттів немає справжнього знання. А. також критикує погляд Платона на пізнання, як «пригадування» душею того, що з нею відбувалося в царстві ідей, з якого душа нібито походить. В. І. Ленін так характеризував теорію пізнання А.: «Нема сумніву в об’єктивності пізнання. Наївна віра в силу розуму, в силу, міць, об’єктивну істинність пізнання» (Ленин В. И. Сочинения, т. 38, с. 366).

Категорії, які служать знаряддям пізнання сутності речей, А. розглядав як типи зв’язків не тільки в наших поняттях, а й як відображені зв’язки між речами і явищами. На думку А., існує десять таких категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, притаманність, дія, підпадання дії (πάσχειυ). В інших випадках А. говорить про меншу кількість категорій. Зразком стихійної діалектики А. є визначення ним категорії кількості як предмета математики. А. вказує, що математик обминає різницю у властивостях речей, напр. теплоту, вагу та інші «чуттєві суперечності» і розглядає лише кількісну сторону. В. І Ленін з нього приводу зауважує, що тут А. висловив точку зору діалектичного матеріалізму, але виразив її «випадково, невитримано, нероазвинено, мимохідь». Вчення А. про категорії було значним вкладом у розвиток філософії.

А. вперше в історії філософської думки зробив спробу детального вивчення форм і законів мислення. Енгельс високо оцінив це, вказавши, що А. дослідив «найістотніші форми діалектичного мислення». Логіка А. своїм завданням ставила вивчення зв’язків між поняттями, які відповідають реальним зв’язкам між предметами і явищами дійсності. Під цим кутом зору А. досліджував усі основні форми мислення — поняття, судження, умовиводи, сформулював основні закони формальної логіки, поклав початок її розвитку як науки. В творах А. з питань логіки, які дістали загальну назву «Органон», підкреслюється збіг форм мислення з формами буття. В цьому полягає значна заслуга А., на яку вказував Ленін у своїх «Філософських зошитах». Незважаючи на деяку метафізичну обмеженість у висновках з логіки, А. в результаті широких і універсальних знань, зокрема з природознавства, виходить за межі формальної логіки. В його творах можна бачити шукання, живі проблиски діалектичної думки. Але разом з тим А. не зміг розібратись у діалектиці загального і одиничного, критикував діалектику Геракліта та ін.

У вченні про «моменти буття» А. розглядає матерію, форму, рух. Він вкладає це вчення у загальну формулу переходу можливості у дійсність. У вченні А. про матерію і форму особливо яскраво проявляється його вагання між матеріалізмом і ідеалізмом. Матерія визначається як чиста можливість буття, а не саме буття. За А., існують два види матерії — перша матерія як чиста можливість буття (вона незмінна), і друга матерія, яка перебуває у речах (вона змінюється, має початок і кінець) Внутрішній зв’язок між цими видами А. не зумів розкрити. Матерію він розглядав як щось пасивне, аморфне. Це свідчить про його метафізичну обмеженість, яка знайшла, зокрема, своє виявлення у критиці А. матеріалізму Емпедокла, Левкіппа, Демокріта. Форма виступає в А. як активний елемент, навіть як сутність. За А., існує дві форми. Форма перша, або «форма форм», є рушієм, але яка не розвивається, стоїть матеріальним світом і не має ні початку, ні кінця. Форма друга перебуває в речах, змінюється. Припущення першої форми за своєю суттю не відрізняються від ідей Платона і є виявом ідеалізму, бо «форма форм» — це не що інше, як бог.

У розділі «становлення» викладається вчення про причини, якими визначається перехід можливості в дійсність. А. налічує 4 причини: 1) матеріальну, 2) формальну, 3) дійову, 4) цільову (або кінцеву). Припущення формальної та цільової причин є даниною ідеалізмові й телеології. А. вважав, що про кожну річ неорганічної і органічної природи можна запитати: «для чого?», «заради чого?». Це означає, що мета властива розвиткові кожної окремої речі, рослини, тварини. Існує також мета, або ентелехія перша, і в розвитку Всесвіту. Ця мета стоїть над матеріальним світом і спрямовує розвиток Всесвіту. Вчення про ентелехію за своєю суттю є різновидність ідеалізму. У вченні про природу А. висловив ряд прогресивних ідей. Він уперте в історії людського мислення створив класифікацію форм руху, підсумовуючи розвиток природознавчих уявлень стародавніх греків. А. розрізняв шість видів руху: 1) виникнення, 2) знищення, 3) рух як зміна якісна, 4) збільшення, 5) зменшення, 6) переміщення. Важливе визнання А. руху як якісної зміни. Ніхто з його попередників не дав такого глибокого аналізу руху. Поняттю руху А. надавав великого значення, оскільки, на його думку, рух служить справі поєднання форми і матерії при утворенні речей.

У «Фізиці» А., узагальнюючи вчення своїх попередників, виклав погляди на природу. Основою світу, за А., є матеріальний субстрат, первинна матерія із взаємовиключаючими протилежними властивостями, «первинними якостями»: тепле і холодне, сухе і вологе. З комбінації цих властивостей утворюються 4 стихії: вогонь (тепле і сухе), повітря (тепле і вологе), вода (холодне і вологе), земля (холодне і сухе). Зміна властивостей призводить до зміни агрегатного стану речовини. Коли, наприклад, у воді якість «холодне» замінюється на «тепле», вода перетворюється у пару (або у повітря). Це тому, що замість комбінації «холодне і вологе» (вода) виникла нова комбінація (тепле і вологе). В деяких випадках А. правильно відзначає, що якісні зміни відбуваються іноді раптово (стрибком), як, наприклад, перехід води у пару. В цьому виступає наївна і стихійна діалектика. Однак А. не розумів загального характеру стрибків у розвитку. Заслуга А. в натурфілософії полягала в тому, що він систематизував і узагальнив уявлення про природу, які склалися в рамках стародавнього суспільства. Ці погляди в наївній формі виявляли діалектичні ідеї про загальний зв’язок явищ і їх розвиток.

А. вважав Землю за єдиний центр Всесвіту, обмеженого, на його думку, у просторі і безконечного в часі. Навколо Землі обертаються особливі сфера, в яких закріплені планети і небо з зірками. Ці погляди пізніше розробив Птолемей (у 2 ст. н. е.). У вченні про світ в цілому, про зірки і небо ідеалізм А. знайшов своє остаточне завершення: «ефір», з якого, за А., складаються зірки, — це божественна сутність; причиною руху небесних тіл є бог. А. висловив думку про те, що Земля і Місяць кулеподібні.

Свої погляди на явища природи А. виклав у творах «Історія тварин», «Про виникнення тварин» та ін. На підставі численних спостережень А. поділив тварин на 2 групи, що приблизно відповідають групам хребетних і безхребетних, заклав основи описової й порівняльної анатомії, описав бл. 500 видів тварин. Вивчаючи зародковий розвиток курей, А. спостерігав поступове новоутворення частин організму. А. ввсловав ідеї про єдність в природі та про градацію організмів, тобто про існування в прароді поступових переходів від неживих тіл до рослин і від них — до тварин. Праці А. мали великий вплив на дальший розвиток біології і медицини.

В працях А. б багато і географічних відомостей. В його «Метеорології» описано атмосферні явища, але розуміння їхніх причин і пояснення впливу клімату на людей дуже недосконалі. А., напр., вважав, що жителі Північного Причорномор’я «самим кліматом приречені на рабство».

В своїх суспільно-політ. поглядах А. виступає як ідеолог античного рабовласницького суспільства, захисник рабства і рабовласницької держави. Рабство А. розглядав як природне явище: природа прирекла одну людину бути рабом, іншу — паном. Держава, за А., виникла природним шляхом з сім’ї як першої форми спільного існування людей. Шляхом об’єднання кількох сімей утворюються «селища», а з них і держава. Поняття «суспільство» і «держава» А. чітко не розрізняв. Вчення А. про д-ву було спробою виправдати рабовласницький лад, зобразити його як вічний і природний стан суспільства; причому д-ва, за А., має позакласовий характер. В цьому виявилась обмеженість А. як представника експлуататорського класу рабовласників. На основі свого вчення про д-ву А. створив етичний ідеал. В своїй етиці він всіляко звеличував рабовласників і принижував рабів. Вчення про «справедливість», яке завершує етику А., зводилось до виправдання економіч. і політ. нерівності людей. А. був видатним економістом свого часу. Саме з нього Маркс починає свій виклад історії економіч. думки, зокрема вчення про товар, вартість, гроші і т. д.

На протилежність реакційним поглядам Платона на прекрасне як «ідею», А. захищав реалістичний погляд на мистецтво як на відтворення дійсності і надавав йому пізнавального значення, критикуючи Платона, що протиставляв мистецтво і пізнання. А. висунув ряд педагогічних ідей, створив свою систему виховання «вільнонароджених» і дав цій системі теоретичне і психологічне обгрунтування. Вихованню А. надавав великого значення, бо, на його думку, людина від природи одержує лише зародки здібностей, які можна розвинути тільки вихованням. В природі людини у нерозривній єдності перебувають три сторони: рослинна, тваринна (вольова) і розумна. Відповідно до цих трьох сторін будується і виховання, яке повинно охоплювати фізичне, моральне і розумове виховання людини. Ці думки про виховання «згідно з природою» були розвинуті пізніше — в 17 і 18 ст. А. вимагав урахування вікових особливостей дітей. Виховання, на думку А., повинно бути не приватною, а держ. справою.

А. мав великий вилив на дальший розвиток філософії і науки, зокрема в Росії і на Україні. В 16 і 17 ст. курси філософії А. читались на Україні в братських школах і в Києво-Могилянській колегії (курси Йосифа Кононовича-Горбацького, Інокентія Гізеля та ін.). У першій половині 18 ст. вчення А. викладалось у Київській академії (курси Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського, Георгія Кониського та ін.), у Греко-слов’янській академії в Москві і в кількох десятках семінарій в Росії і на Україні (Харків, Переяслав). Наявність внутрішніх суперечностей у поглядах А. привертала увагу і прогресивних, і реакц. мислителів: прогресивні діячі зверталися до його матеріалістичних і діалектичних тенденцій, реакційні — використовували ідеалістичні і метафізичні сторони його вчення. Філософія А. була використана католицькою церквою, яка перекрутила і пристосувала її до християнського віровчення. Бурж. історики філософії також фальсифікували справжній зміст вчення А. В наш час офіційні ідеологи католицизму — неотомісти — запозичають у А. його рабовласницьку ідеологію для захисту імперіалізму.

Марксизм-ленінізм високо цінить наукову спадщину А., зокрема філософію, яка у свій час була вершиною людської думки. Маркс називав А. «Александром Македонським старогрецької філософії», а Енгельс — «всеосяжною головою» стародавнього світу.


Тв.: Рос. перекл. — Метафизика. М.—Л., 1934; Категории. М., 1939; Аналитики, первая и вторая. Л., 1952; Физика. Изд. 2. М., 1937; О душе. М., 1937; Политика. М., 1911; Афинская полития. Изд. 2. М., 1937; Этика. СПБ, 1908; Об искусстве поэзии. М., 1957; Риторика. СПБ, 1894; О возникновении животных. М.—Л., 1940; О частях животных. М., 1937.

Літ.: Маркс К. Капітал, т. 1 [розділи 1, 4, 11, 13], т. 3 [с. 392 — 393]. К., 1954; Маркс К. До критики політичної економії [розд. 1 — 2]. К., 1954; Енгельс Ф. Анти-Дюрінг. К., 1953; Енгельс Ф. Діалектика природи. К., 1953; Ленин В. И. Сочинения. Изд. 4, т. 38: Конспект книги Гегеля «Лекции по истории философии»; Конспект книги Аристотеля «Метафизика».

История философии, т. 1. М., 1957.


М. С. Шлепаков







* * *



[Онацький Є. Українська мала енциклопедія. — Буенос-Айрес, 1957. — Кн. 1: Літери А-Б. — С. 47-48.]


АРІСТОТЕЛЬ — найславніший з грецьких філософів (384 — 322 до Р. Хр.), учень Платона і вчитель Олександра Великого. Основник Паріпатетичної школи в Атенах. Його твори й думки на протязі 2.000 років служили основою для розвитку мало не всіх наук. Він же поклав основи і під «політику», як науку. Йому належить славнозвісний вираз, що «людина — суспільна тварина», яка може розвинутися тільки в громаді. Перша форма суспільства, в якій людина починає розвиватися, це — родина, найвища форма — держава.

Арістотель ділив форми державного ладу на три «правильні» форми: монархія, аристократія і «політея» (під цим останнім терміном Арістотель розумів демократичну республіку) і три «неправильних»: тиранія, що вироджується з монархії; оліґархія, що вироджується з аристократії, і охлократія, що представляє виродження демократії.

Арістотель, розуміється, зовсім не передбачав можливости існування ще й іншої форми державного ладу — совєтської, що виступає одночасно і як тиранія, і оліґархія, і охлократія, себто як виродження всіх знаних йому «правильних» форм.

Але передбачити все не можливо.







* * *



[Проблемата сирѣчь гананія, или совопрощенія различная. От книгъ великаго філософа Арістотеля и иныхъ мудрыхъ. — В Краковѣ: у Станіслава Шарфенберга, 1567. — Староукраїнський переклад кінця XVII ст.]








* * *



[Лексис Лаврентія Зизанія (1596). — К., 1964. — С. 61.]



Арістóте(л) мóви(т) в кни́га(х) гдè ω живó(т)ны(х) пи́ше(т)...



* * *



[Козачинський Мануїл. Філософія Арістотелева по умствованію періпатетиков изданная. — Львів, 1745.]


Козачинський. Філософія Арістотелева, 1745
Титульний аркуш.








* * *



[Голоскевич Г. Правописний словник. — К., 1929. — С. 11.]


Арістóтель, -теля, -леві, -лем. Арістóтелів, -лева, -леве.







* * *



[Поліщук Н., Лісовий В. Англо-український філософський словник. — К.: Либідь, 1996. — 272 c.]


analogy n. — порівняння, аналогія.

Різновид метафори, угрунтований на зіставленні подібних (не за зовнішніми прикметами) предметів. За Арістотелем («Нікомахова етика») — відношення пропорційності.


demagogue n. — демагог; облудник, облесник, лицемір.

За Арістотелем, демагогія (практичний чин демагогів) має грунт там, де слабкі закони або їх немає.

Англійський філософ Дж. Остін зазначає, що демагогія та неосвіченість, невігластво людей доповнюють одне одне.

«... It is only in the ignorance of the people, and in their consequent mental imbecility, that government of demagogues can find the means of mischief» (2 [Austin J. The Province of Jurisprudence Deterrmined]; 341).


logic n. — логіка. Див. logos, organon.

Слово давньогрецького походження; первинно його значення охоплювало «слово», «поняття», «міркування», «розум».

Для Арістотеля логіка не є частиною філософії, а засобом (органоном) філософування. Початкове значення слова «логіка» достеменно збереглося у розумінні формальної логіки як науки про загальноприйняті форми й засоби раціонального мислення.

«Logic: ...knowledge of logos, that is, the doctrine of assertion or judgment as the basic form of thought. Logic is knowledge of thinking, of the forms and rules of thought» (35 [Heidegger M. Nietzsche. V. 1, 1979]; 77).


organon n. — засіб, інструмент; логіка, органон. Див. logic.

Метод філософського дослідження; назва праць Арістотеля з логіки.

«Новий Органон» — праця Френсіса Бекона.

Aristotle regarded logic «not as a part of philosophy but as its organon or tool...» (32 [Guthrie W. K. C. A History of Greek Philosophy, 1971]; v. 1, 14).

Bacon's book — «The Latin Novum Organum (a «new instrument» to replace, presumably, the logical treatises or Organon of the Aristotelian canon against which his scholastic experiences at Cambridge had turned him early in youth) appeared in 1620» (53 [The Oxford Anthology of English Literature, 1973]; 935).







* * *



[Словник української мови: У 20-ти тт. / НАН України; Український мовно-інформаційний фонд; Укл.: Л. О. Шевченко, В. В. Чумак, Г. М. Ярун та ін. — К.: Наук. думка, 2010. — Т. 1: А-Б; 2012. — Т. 2: В-Від. — (Серія «Словники України»).]


Арістотель у гаслах: Аз, Акциденція *, Ваги, Випущення, Вирізняння, Відбігання...


[* В електронній базі на сайті УМІФ у цьому прикладі помилка набору, порівняно з паперовим виданням (Т. 1, С. 168).]






* * *



[Російсько-український словник: У 4-х тт. / НАН України; Інститут української мови; Укл.: І. С. Гнатюк, С. І. Головащук, В. В. Жайворонок та ін. — К.: Знання, 2011. — Т. 1. А-Й. — С. 60. — (Серія «Академічні словники»).]


російською   українською

аристотелизм ист., филос.   арістотелізм, -у









Див. також:
Арістотель. Політика. Київ, 2000.

Бертран Рассел. Історія західної філософії. Арістотель.
Феофан Прокопович. Натурфілософія. Виклад учення Арістотеля.
Дж. Себайн, Т. Торсон. Арістотель: політичні ідеали; Арістотель: політичні реалії.


Зверніть увагу! Українською правильно Арістотель, російською — Аристотель:
І, И в іншомовних особових іменах та географічних назвах
Український правопис. Київ, 2015, § 90, п. 5, а, 3.












  ‹‹     Головна



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.