[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 137-157.]
Попередня
Головна
Наступна
Примітки
ЧАСТИНА ДРУГА
ЗВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ З ЛЮДИНОЮ
Книга перша
КРЕВНІ ЗВ’ЯЗКИ
Розділ 1. СОЛІДАРНІСТЬ РОДУ
І. «ПЛОТСЬКІ ДРУЗІ»
Зв’язки, що опиралися на спільність крові, виникли набагато давніше й були чужі людським стосункам, характерним для феодалізму, але вони й далі відігравали в самому осередді нової структури надто помітну роль, щоб можна було дозволити собі виключити їх із її образу. Проте, вивчати їх, на жаль, дуже важко. Були поважні підстави на те, щоб у стародавній Франції сімейну спільноту в селах позначали назвою «тиха». Тобто мали на увазі, що вона «мовчазна». Природа стосунків між близькими людьми є такою, що дозволяє їм обходитися без письма. А чи були винятки, коли вони до нього вдавалися? Ці документи, що стосувалися переважно життя в середовищі вищих класів, здебільшого до нас не дійшли. Принаймні ті, які існували до дванадцятого сторіччя. Бо майже всі давніші архіви, які збереглися, — це архіви церковні. Але це не єдина для нас перешкода. Сукупна картина феодальних інституцій може бути намальована, оскільки вони виникли в той самий час, коли реально конституювалася Європа, а тому розповсюдилися, без фундаментальних відмінностей, на весь європейський світ. Інституції кревної спорідненості, навпаки, для кожної з груп різного походження, що їм доля визначила жити поруч, були неодмінною спадщиною її специфічного минулого, спадщиною, якої вона не змогла б позбутись, якби й хотіла. Спробуймо, наприклад, порівняти майже однаковість правил, що стосуються успадкування військового феоду, з нескінченним розмаїттям тих, які фіксують передачу іншого майна. В наступних рядках ми будемо змушені більшою мірою, ніж будь-коли, задовольнитися тим, що розглянемо лише кілька головних тенденцій.
Отже, по всій феодальній Європі існували групи кревної спорідненості. Терміни, якими їх позначали, були досить плинними: у Франції для цього найчастіше вживали слова parenté або lignage. Натомість зв’язки, утворені в такий спосіб, були надзвичайно міцними. Тут можна навести характерний приклад. У Франції, коли говорили про близьких людей, звичайно лаконічно казали amis (друзі), в Германії — Freunde (друзі). «Його друзі», перелічені в одинадцятому сторіччі в одному з актів провінції Іль-де-Франс, включали «його матір, братів, сестер та інших близьких йому людей, по крові або по шлюбу» 115. Лише в тих рідкісних випадках, коли прагнули абсолютної точності, могли конкретизувати: «amis charnels» (плотські друзі). /140/ Так, мовби не могло існувати іншої правдивої дружби, крім як між людьми, поєднаними спорідненістю крові!
Найкраще служать тому герою, всі воїни якого поєднані з ним або новими і властиво феодальними стосунками васальної залежності, або стародавніми зв’язками кревної спорідненості. Ці два види взаємин здебільшого згадуються в одному плані, бо вони однаково зобов’язують, вони, як здається, вивищуються над усіма іншими. Magen und таппеп * — ця алітерація, в германській епопеї, підноситься майже до рангу прислів’я. Але поезія може сказати далеко не все, й мудрий Жуенвіль ще в тринадцятому сторіччі добре знав, що якщо військо Ґі де Мовуазена творило чудеса під Мансурагом, то це тому, що воно цілком складалося або з людей, які перебували в ленній залежності від воєначальника, або з рицарів його роду. Відданість підлеглих досягає найвищого горіння, коли обидва види зв’язків зливаються; саме так було, розповідає епопея, у випадку з дюком Беґом, чиї тисяча васалів були «всі однієї крові». В чому сила того чи того барона, на думку авторів хронік, незалежно від того, звідки він походить, з Нормандії чи з Фландрії? В його замках, безперечно, в його високих прибутках, в кількості його васалів, але також і в кількості його родичів. Те саме відбувалося й нижче, на всіх щаблях суспільної драбини. Ті городяни з Ґента були купцями, про яких один автор, який добре їх знав, писав, що вони мали дві великі сили: «свої башти» — величні башти, кам’яні стіни яких, у містах, відкидають густу тінь на скромні дерев’яні будиночки простолюду — і «своїх родичів». Були, принаймні почасти, вільними простолюдинами, зі скромним wergeld y 200 шилінґів, а можливо, й селянами, ті клани родичів, проти яких у другій половині десятого сторіччя лондонці, як вони заявили, були готові виступити збройно, «якщо вони й далі перешкоджатимуть нам користуватись нашими правами, підтримуючи грабіжників» 116.
* Родичі і васали (дружинники) (нім.).
Коли людину притягували до суду, вона знаходила в родичах своїх природних захисників. Колективної присяги «клятводавців» там, де ця стародавня германська процедура ще застосовувалася, було досить, щоб повністю виправдати звинуваченого або підтвердити скаргу позивача, й для «плотських друзів» така присяга була іноді правилом, а іноді скласти її вимагали від них правила доброго тону: так, наприклад, в Усаґрі, в Кастилії, четверо родичів однієї жінки прийшли з нею в суд і склали присягу, що вона стала жертвою грабунку 117. А що було в тих випадках, коли перевагу віддавали судовому поєдинку? В принципі, повідомляє нам Бомануар, його могла вимагати лише одна зі сторін. Проте, були два винятки: дозволялося ленному васалові зажадати судового поєдинку для свого сеньйора, й кожна людина могла це зробити, якщо йшлося про когось із її родичів. Знову ж таки ці два види зв’язків підносяться до одного рангу. Так, ми бачимо, як у «Пісні про Роланда» родичі Ґанелона відряджають одного зі своїх, щоб він вступив у поєдинок із тим, хто винуватив зрадника. А втім, у /141/ «Пісні про Роланда» солідарність сягає набагато далі. Після поразки їхнього представника тридцятеро родичів, які за нього «поручилися», будуть повішені гроном на дереві в Проклятому лісі. Поетичне перебільшення, в цьому немає сумніву. Епопея була таким собі збільшувальним склом. Але її вигадки могли розраховувати на успіх лише в тому випадку, якщо вони були до вподоби загалу. Близько 1200 р. сенешаль Нормандії, представник більш розвиненого права, мав великі труднощі в тому, щоб перешкодити своїм помічникам покарати разом зі злочинцем усіх його родичів 118. Настільки той індивід і вся група видавалися їм нерозлучними.
Рідня не тільки надавала людині підтримку, вона була, по-своєму, і її суддею. До неї, якщо вірити епічним пісням, линули думки рицаря в день небезпеки. «Прийди мені на допомогу — щоб я не виявив себе боягузом — за що дорікали б моїй рідні» — з такими наївними благаннями звертається Вільгельм Оранзький до Святої Діви 119; і якщо Роланд відмовляється покликати собі на допомогу військо Карла Великого, то робить це зі страху, щоб його рідню не звинуватили за його слабкодухість. Честь або безчестя одного із членів упаде на всю невеличку спільноту.
Проте насамперед у вендеті кревні зв’язки проявилися в усій своїй силі.
II. ВЕНДЕТА
Середні віки майже на всій своїй протяжності, а надто у феодальну еру, жили під знаком особистої кревної помсти. Не випадає сумніватися, що на індивіда, якому було завдано кривди, обов’язок вендети накладався як найсвященніший із обов’язків. Від якого його не звільняла й смерть. Народжений у одній з тих комун, яким сама їхня незалежність від великих держав дозволяла зберігати тривалу вірність правилам традиційної честі, один багатий флорентієць, Веллуто ді Буонкрістіано, будучи смертельно поранений одним зі своїх ворогів, склав 1310 р. свій заповіт. У цьому акті, продиктованому як благочестям, так і мудрою розважливістю, акті, який у ті часи мав за головну мету щедрими пожертвами забезпечити спасіння душі небіжчика, він не побоявся відписати окрему спадщину на користь свого месника, якщо такий знайдеться 120.
Людина окрема, в цьому плані, могла мало що вдіяти. Тим більше, що найчастіше йшлося про її смерть, яка вимагала спокути. Ось тоді й виходила на сцену родина й виникало поняття, спочатку назване стародавнім германським словом faide, яке поступово поширилося на всю Європу. «Помста родичів, яку ми називаємо faide», — писав один германський фахівець із канонічного права 121. Жодне моральне зобов’язання не вважалося більш священним, ніж це. У Фландрії наприкінці дванадцятого сторіччя жила одна шляхетна дама, чоловік і два сини якої були вбиті їхніми ворогами; після чого вендета стала пустошити ту країну. Святий чоловік, єпископ Суассонський /142/ Арнуль, приїхав, щоб умовити супротивників замиритися. Але вдова не захотіла його слухати і звеліла підняти міст, щоб він не зміг потрапити в її замок. У фризів навіть труп убитого волав про помсту; він засихав, підвішений у домі аж до того дня, коли його рідні, здійснивши кревну помсту, здобували цим право поховати його 122. Чому у Франції вже в останні десятиліття тринадцятого сторіччя мудрий Бомануар, слуга королів і один з найпереконаніших оборонців миру, вважає бажаним, щоб кожен умів визначати ступені спорідненості? Для того, пише він, щоб у приватних війнах можна було звернутися з «проханням про допомогу до друга».
Отож уся рідня, згуртувавшись, як правило, навколо «військового старшини», що віддавав накази, бралася за зброю, щоб помститися за вбивство або лише за кривду одного зі своїх. Але йшлося не тільки про те, щоб покарати безпосереднього винуватця. Бо солідарності активній відповідала солідарність пасивна, що вважалася не менш сильною. Смерть убивці не була необхідною умовою у Фрисландії для того, щоб труп, віднині умиротворений, можна було нарешті віддати землі; досить було, щоб помер хтось із його родини. І якщо через двадцять чотири роки після свого заповіту Веллуто, як нам розповідають, нарешті знайшов серед своєї рідні жаданого месника, спокутна кара й цього разу спіткала не самого винуватця, а одного з його родичів. Про те, наскільки ці уявлення про справедливість були могутніми й тривалими, ніщо, безперечно, не свідчить краще, аніж один досить пізній вирок Паризького парламентського суду. В 1260 р. кавалер Луї Дефе, поранений таким собі Тома д’Узуером, подав на свого нападника позов у суд. Звинувачуваний самого факту не заперечував. Але він висунув пояснення, що на нього самого якийсь час тому напав племінник жертви. В чому ж його провина? Хіба він, згідно з королівськими ордонансами, не чекав сорок днів, перш ніж здійснити свою помсту? ( Стільки часу вважали достатнім для того, щоб усі родичі були, як годилося, попереджені про небезпеку.) Нехай і так, відповів йому скривджений кавалер, але річ у тому, що до свого небожа я не маю жодного стосунку. Проте його аргумент не визнали слушним; будь-яка дія індивіда стосувалася всіх його родичів. Так принаймні вирішили судді благочестивого й миролюбного Людовіка Святого. Кров, так би мовити, озивалася до крові, нескінченні сварки, що часто виникали з нікчемних причин, зводили в нещадній боротьбі між собою рід проти роду. В одинадцятому сторіччі одна суперечка між двома шляхетними родинами Бурґундії, яка виникла в день збирання винограду, тривала потім протягом тридцяти років; починаючи від перших сутичок, одна зі сторін утратила в цій війні одинадцятеро людей 123.
Серед цих історій, пов’язаних із кревною помстою, хроніки часто розповідають про боротьбу між могутніми рицарськими родами: такою була «довготривала ненависть», перемішана з жорстокими випадками зради, яка в Нормандії дванадцятого сторіччя виникла між родами Жируа і Тальва . В переказах, які виспівувалися менестрелями, /143/ сеньйори знаходили відлуння своїх пристрастей, що виростали до розмірів епопеї. Вендети, які спричинили війну між «лотаринзцями» та «бордосцями», між ріднею Рауля із Камбре та родичами Ербера де Вермандуа, заповнюють кілька з наших найкращих епічних пісень. Смертельний удар, якого в один святковий день завдав один з інфантів Лари родичеві своєї тітки, спричинив цілу низку вбивств, які, поєднуючись у ланцюг, утворюють сюжет знаменитої іспанської cantar*. Одні й ті самі звичаї тріумфують від самих верхів до самих низів суспільства. Безперечно, що коли в тринадцятому сторіччі аристократія остаточно конституювалася в спадковий суспільний організм, вона була схильна зберегти за собою як ознаку честі всі форми права застосовувати зброю. Органи державної влади — як, наприклад, графський суд у Ено в 1276 р. 125 — та юридична доктрина охоче йшли їй назустріч: із симпатії до аристократичних забобонів; але й тому, що володарі або юристи, прагнучи зберігати мир, відчували потребу локалізувати пожежу. Заборону вдаватися до будь-яких заходів кревної помсти було неможливо запровадити для військової касти і з практичного, і навіть із морального погляду, і влада вирішила зосередити свої зусилля на тому, щоб домогтися цього від решти населення. Таким чином, насильство перетворилося на класовий привілей. Принаймні в принципі. Бо ті ж таки автори, котрі, як Бомануар, пишуть про те, що «не дворяни не можуть воювати між собою», не залишають нам ніяких ілюзій щодо реального дотримання цього правила. Ареццо було не єдиним містом, звідки святий Франциск, такий, яким ми бачимо його на мурах собору в Ассізі, міг би повиганяти демонів розбрату. І якщо перші міські конституції проголошували мир своєю головною турботою, а часто навіть виходили під назвою, яку самі собі давали, цим підкреслюючи свій головний зміст, «актів миру», то так було, зокрема, тому, що серед інших причин для стурбованості народжувана буржуазія роздиралася всередині, як знову ж таки нагадує нам Бомануар, «чварами та звадами, що штовхали рід проти роду». І хоч ми небагато знаємо про приховане життя в селах, там, по суті, відкривається та сама картина.
* Пісні (ісп.).
Проте не можна твердити, що ці почуття панували неподільно. Вони входили в суперечність із іншими ментальними силами: жахом перед пролитою кров’ю, якого навчала церква; традиційним уявленням про громадський мир; а передусім, потребою в цьому мирі. Далі ми розповімо про відчайдушні зусилля, спрямовані на те, щоб досягти внутрішнього суспільного спокою, які протягом усієї феодальної ери були одним із найочевидніших симптомів того самого зла, проти якого, з більшим або меншим успіхом, вона намагалася боротись. «Смертельна ненависть» — це словосполучення стало тоді майже технічним терміном, — безперервно породжувана зв’язками кревної спорідненості, була, звичайно ж, однією з головних причин навколишнього неспокою. Але вона ж таки була інтегральною частиною /144/ морального кодексу, якому, в глибині їхніх сердець, залишалися вірними найпалкіші апостоли порядку, а тому лише кілька утопістів могли мріяти про те, щоб накласти на неї радикальну заборону. Передбачаючи всілякі заходи покарання за застосування насильства, хоч би якої воно було природи, чимало мирних конвенцій відверто визнавали леґітимність кревної помсти. Державна влада здебільшого діяла так само. Вона намагалася захищати невинних від найкричущіших зловживань, спричинених колективною солідарністю, й запроваджувала терміни, необхідні для вжиття заходів остороги проти можливої небезпеки. Вона прагнула дати визначення випадкам простого розбою, що прикривалися необхідністю відплати за чиюсь смерть 126. Вона іноді намагалася обмежити кількість і природу злочинів, які належало обмивати кров’ю: згідно з нормандськими ордонансами Ґійома Завойовника, до них відносили лише вбивство батька або сина. Вона все частіше й частіше, мірою того як почувала себе все сильнішою, наважувалася випереджати приватну помсту, караючи винних або за очевидні злочини, або за ті, які підпадали під рубрику порушення миру. А головне, вона докладала неабияких зусиль, щоб послабити напруженість між супротивними групами, пропонуючи їм укласти мир або перемир’я на тих умовах, які будуть опрацьовані в суді. Одне слово, крім Англії, де після Завоювання, скасування будь-якого легального права на кревну помсту було одним із аспектів королівської «тиранії», влада обмежувалася тим, що намагалася пом’якшити надуживання практикою, якій вона не могла перешкодити, а може, навіть і не хотіла. До того ж, і судові процеси самі по собі, коли, в рідких випадках, скривджена сторона віддавала їм перевагу перед прямими діями, ніколи не були чимось іншим, як реґуляризованими вендетами. Ось, наприклад, який поділ передбачала у випадку навмисного вбивства муніципальна хартія, ухвалена 1232 p. y місті Арк, що в провінції Артуа: сеньйорові — майно винного; його тіло, в разі якщо його буде скарано на смерть, — родичам жертви 127. Можливість подати позов належала майже виключно близьким скривдженого 128; і ще в тринадцятому сторіччі, в містах та герцоґствах, що управлялися найліпше, наприклад, у Фландрії або в Нормандії, убивця міг одержати помилування від суверена або суддів лише в тому випадку, якщо воно було попередньо узгоджене з родичами вбитого.
Бо, хоч би якою респектабельною здавалася «ця стародавня, добре збережена злопам’ять», що про неї з такою замилуваністю оповідають нам іспанські поети, навряд чи можна було сподіватися, що вона триватиме вічно. Раніше чи пізніше, а треба було якось класти край цій «кревній помсті мерців», як говориться в «Жирарі з Русильйона». За дуже давнім звичаєм, сторони, як правило, укладали мир після сплати певного відшкодування. «Якщо не хочеш списа в груди, відкупися» — мудрість цієї стародавньої англосаксонської приказки ніколи не піддавалася сумніву 129.
Правду кажучи, регулярні тарифи полюбовних угод, що їх колись із такою ретельністю опрацювали закони варварів і, зокрема, ті, які /145/ стосувалися вбивства, — така собі науково вивірена таблиця «оцінок людського життя», — тепер застосовувалися, причому в значно переробленому вигляді, лише подекуди: у Фрисландії, у Фландрії, в кількох місцях Іспанії. У Саксонії, країні загалом дуже консервативній, якщо «Дзеркало» початку тринадцятого сторіччя ще й знає подібну конструкцію, проте розглядає її як фіґуру очевидного архаїзму; а «викуп за людину», що його в часи Людовіка Святого деякі тексти в долині Луари ще оцінювали в 100 су, виплачувався лише за виняткових обставин 130. Та й хіба могло бути інакше? На зміну старому етнічному праву прийшли звичаї групи, які віднині стали спільними для народів із протилежними традиціями карного права. Влада, колись зацікавлена в строгій виплаті передбачених сум, тому що стягувала з них частину на свою користь, протягом анархії, яка панувала в десятому та одинадцятому сторіччях, утратила силу, щоб вимагати нехай там що. І нарешті й передусім, глибоко змінилися відмінності між класами, на яких ґрунтувалися всі давні підрахунки.
Але зникнення стабільних розцінок ще не означало скасування самого викупу. Він зберігався до самого кінця середніх віків, конкуруючи з карними методами, запровадженими в моду загальним прагненням до миру та спокою як таких, що мали дужче настрахати злочинців. Тільки що ціна за кривду або за кров, до якої ще іноді додавали благочестиві пожертвування на спасіння душі небіжчика, віднині призначалася для кожного окремого випадку спільною домовленістю, арбітражем або рішенням суду. Так, якщо ми наведемо лише два приклади, розташовані на двох протилежних кінцях суспільної ієрархії, в 1160 р. єпископ Байо одержав церкву від одного з родичів сеньйора, який убив його небогу, а в 1127 р. одна сенонезька селянка — невеличку суму грошей від убивці свого чоловіка 131.
Як і кревна помста, виплати, що клали їй край, стосувалися не окремих людей, а цілих груп. Хоча коли йшлося про звичайну кривду, то, як здається, існував дуже давній звичай надавати компенсацію лише скривдженому індивідові. Та коли справа стосувалася вбивства, а іноді навіть і тяжкого каліцтва, то виплату за людське життя, у своєму повному або неповному складі, одержувала рідня загиблого. В усіх випадках гроші давали родичі винного: там, де чітко визначені тарифи залишалися в силі, це відбувалося строго за законом і згідно з наперед запровадженими нормами; деінде умови виплати визначав звичай або навіть добропристойність, умови, які були достатньо жорсткими в обох випадках, щоб державна влада мала підстави визнати за ними силу закону. «Фінансова підтримка друзів» — так назвали цей акт клірики канцелярії Філіпа Красивого, після того як, здійснивши дослідження, що встановило звичай, записали на своєму формулярі королівське розпорядження, яке визначало квоту різних «плотських друзів», зобов’язаних давати на це гроші, і яке, звичайно ж, вони мали намір застосовувати часто 132.
Проте, як правило, сплата відшкодування не була достатньою для того, щоб укласти договір. Вимагалося, крім того, здійснити ритуал /146/ почесного штрафу — або, радше, покори — у відношенні до жертви або до її родичів. Найчастіше, принаймні між особами досить високого рангу, цей ритуал відбувався у формі найпринизливішого вияву покірливості з тих, які тоді знали, а саме вшанування суперника «словом і жестами». В цих випадках також зустрічалися частіше групи, ніж індивіди. Коли в 1208 р. управитель ченців монастиря Сен-Дені, в Аржантейлі, уклав мир із мажордомом сіра де Монморенсі, якого він поранив, він мусив привести із собою на церемонію спокутного вшанування двадцять дев’ятеро зі своїх «друзів»; а в березні 1134 p., після вбивства помічника орлеанського декана, можна було бачити, як зійшлися близькі небіжчика, щоб відбути ритуал ушанування з боку не лише одного з убивць, його поплічників та його васалів, а й також «кращих людей із його рідні» — усіх їх загалом назбиралося там сто сорок осіб 133. Отже, вчинок однієї людини розходився тоді колективними хвилями в середовищі всіх її родичів.
III. ЕКОНОМІЧНА СОЛІДАРНІСТЬ
Феодальний Захід одностайно визнавав леґітимність індивідуальної власності. Але на практиці солідарність родини часто знаходила своє продовження в усуспільненому володінні майном. Повсюди в селах численні «братства» гуртувалися навколо одного «вогнища» й одного «казана», а на одному й тому самому неподільному полі виникало по кілька господарств, поєднаних узами спорідненості. Сеньйор часто заохочував або навіть нав’язував створення цих «товариств»; він вважав, що для нього буде ліпше, коли його піддані хоч-не-хоч почуватимуть себе солідарними у сплаті належного йому оброку та виконанні інших феодальних повинностей. У великій частині Франції режим успадкування кріпаків не знав іншої системи переходу, як продовжити час існування колишньої спільноти. А що тоді, коли природний спадкоємець, син, а іноді брат, ще до того, як одержував право на спадщину, покидав колективне вогнище? Тоді й тільки тоді його права повністю стиралися на користь його пана. Безперечно, що ці звичаї мали менш загальний характер, коли йшлося про вищі прошарки суспільства: бо подрібнення власності неминуче полегшується, мірою того як зростає багатство; а ще одна причина, мабуть, полягає в тому, що прибутки сеньйора були тісно пов’язані з його владними повноваженнями, які за своєю природою було набагато менш зручно здійснювати колективно. Проте чимало дрібних сеньйорів, зокрема в центрі Франції та в Тоскані, як і селяни, були несхильні ділити батьківську спадщину, користуючись нею спільно, живучи всі разом у предківському замку або принаймні спільно його обороняючи, коли виникала в цьому потреба. То були ті самі «лицарі в дірявих плащах», типовим представником яких можна вважати відомого трубадура Бертрана де Борна; а можна, в цьому плані, згадати й про тридцятеро людей, які ще в 1251 р. спільно володіли однією фортецею в провінції Жеводан 134. А що, коли в якихось виняткових випадках до групи хотів /147/ приєднатися чужинець? Незалежно від того, чи йшлося про селян, чи про людей, які стояли на суспільній драбині набагато вище, акт приєднання до спільноти «чужого» здебільшого відбувався у формі такого собі фіктивного «побратимства» — складалося враження, що лише той суспільний договір вважався міцним, який, не можучи опертися на узи крові, принаймні намагався їх наслідувати. Навіть великі барони не завжди нехтували ці спільнотні звичаї: хіба ж не бачено, протягом життя кількох генерацій, як Босоніди, володарі кількох провансальських графств, кожен зберігаючи за собою свою окрему зону впливу, розглядали як щось неподільне свою владу над феодом і всі однаково величали себе одним і тим самим титулом «графа» або «князя» всього Провансу?
А втім, навіть у тих випадках, коли володіння було відверто індивідуалізованим, воно ніколи не могло скинути з себе всі пута родинних зв’язків. Між цими двома термінами, що їх ми схильні розглядати як протилежні, ця доба «співучасті» не вбачала ніякої суперечності. Погортаймо акти продажу або дарування, які мають стосунок до десятого, одинадцятого та дванадцятого сторіч і які збереглися в церковних архівах. Дуже часто в преамбулі, написаній кліриками, відчужувач проголошує своє право вільно розпоряджатися своїм майном. Бо саме такою була позиція Церкви: безперервно збагачуючись коштом дарів, несучи на собі, крім того, тягар турботи про спасіння людських душ, чи могла вона дозволити, аби та чи та перешкода стояла на шляху вірних, які щедрими пожертвами хотіли б забезпечити своє спасіння або спасіння дорогих їм людей? Інтереси високої аристократії, чия спадщина зростала коштом тих земель, які їм відступали, більш або менш добровільно, власники дрібніші, розвивалися в тому самому напрямку. Аж ніяк не випадково, що саксонський закон, чинний від дев’ятого сторіччя, перелічуючи обставини, за яких можливе відчуження, хай навіть воно матиме своїм наслідком позбавлення спадкоємців спадщини, називає, крім щедрот у відношенні до церков та до короля, такий випадок, коли вбогий бідняк «під тиском голоду» віддає свою ділянку комусь багатшому, за умови, щоб той узяв на себе турботи з його прогодування 135. Та майже завжди хартії або інші документи, хоч би як високо підносили вони права індивіда, тут-таки згадують і про те, що необхідно мати згоду від різних родичів продавця або жертводавця. Ті вияви згоди, мабуть, були настільки необхідними, що особи зацікавлені не вагалися винагороджувати їх. А чи бувало, що той або той родич, у якого свого часу не запитали згоди, через багато років намагався домогтися, щоб угоду проголосили недійсною? В таких випадках ті, хто склав угоду й мав із неї користь, здіймали крик про несправедливість або навіть безбожність, зверталися до суду й іноді вигравали справу 136. Проте в дев’ятьох випадках із десяти попри їхні протести та звертання до суду особам зацікавленим доводилося, в кінцевому підсумку, шукати домовленості. Зрозуміймо чітко, що тоді не існувало, як у наших законодавчих кодексах, законів, які захищали б права прямих спадкоємців, у вузькому значенні цього терміна. /148/ Оскільки ніякий принцип не обмежував коло людей, чиєї згоди треба було домагатися, в такі справи постійно втручалися представники бічних відгалужень роду, а бувало й так, що вимагалася згода від різних поколінь однієї й тієї самої гілки. Ідеалом було, як у випадку з одним судовим приставом із Шартра,здобути — хай навіть дружина, діти та сестри вже дали свою згоду, — сприятливу думку від «якнайбільшої кількості родичів та близьких» 137. Вся рідня почувалася скривдженою, коли якесь майно виходило з-під її контролю.
Проте від дванадцятого сторіччя звичаї, часто нечітко визначені, але підпорядковані кільком великим ідеям колективізму, стали поступово витіснятися правом, якому були притаманні більша строгість та ясність. З другого боку, зміни в економіці робили все менш і менш стерпними перешкоди, що виникали на шляху обмінів. Колись продаж нерухомості був явищем рідкісним; навіть його леґітимність була сумнівною в очах громадської думки, якщо йому не правила за виправдання велика «вбогість». Коли покупцем була церква, такі оборудки, як правило, маскувалися назвою «милостині». Хоча, якщо бути точнішим, від цього маскування, оманливим тільки наполовину, продавець, безперечно, сподівався мати подвійну вигоду: на цьому світі ціну, яка, можливо, й видалася б йому низькою, якби він не сподівався іншої винагороди; на тому світі спасіння його душі, здобуте йому молитвами служителів Божих. Відтепер, навпаки, продаж у його чистому вигляді стає операцією поширеною і такою, що відверто визнавалася. Безперечно, щоб зробити її абсолютно вільною, треба було б мати суспільство зовсім іншого типу, позначене духом комерції та зухвалістю могутнього класу великої буржуазії. За браком такого середовища, задовольнилися тим, що наділили продаж нерухомого майна власним правом, що чітко відрізнялося від права дарунків. Це право ще було підпорядковане не одному обмеженню, але вони були менш вузькими, ніж у минулому, й набагато точніше визначеними. Спочатку було сформульовано вимогу, що перед тим як здійснювати будь-яке примусове відчуження майна, воно ставало об’єктом попередньої пропозиції, на користь родичів. Принаймні так мало бути в тому випадку, коли це добро мало якийсь стосунок до спадщини — це обмеження було вже серйозним і тривало довго 138. Потім, починаючи десь від початку тринадцятого сторіччя, стали обмежуватися тим, що визнавали за членами родини, радіус і порядок яких точно визначався, право, вже по тому як було здійснено продаж, перекуповувати майно в того, хто його придбав, повернувши йому вже сплачену ціну. І не було в середньовічному суспільстві більш універсальної інституції, як оце «перекуповування на правах родича». За винятком лише Англії 139, — та й то в її містах подекуди було інакше, — вона панувала від Швеції до Італії. Не було також інституції, більш міцно заякореної в ґрунті тодішніх звичаїв: у Франції її змогла скасувати лише Революція. Ось у таких формах, водночас менш плинних і більш пом’якшених, ще тривалий час зберігалася економічна потуга родини. /149/
Розділ 2. ХАРАКТЕР І МІНЛИВІСТЬ ЗВ’ЯЗКІВ СПОРІДНЕНОСТІ
І. РЕАЛІЇ СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ
Та хоч якими міцними були ці зв’язки родичівства, у своїх функціях підтримки та примусу, було б великою помилкою уявляти собі життя тодішньої родини лише в ідилічних барвах. Те, що родичі охоче брали участь у війнах «кревної помсти», які точилися між сім’ями, ніколи не заважало тому, що в їхньому ж таки внутрішньому середовищі вибухали жорстокі чвари. Попри те що Бомануар оцінює війни між родичами як явище прикре, він вочевидь не вважає їх ані чимось винятковим, ані категорично неприпустимим — крім тих хіба, які спалахують між рідними братами. Чимало таких прикладів можна було знайти в історії родин можновладців; так, простежмо, від покоління до покоління, долю Анжу, справжніх Атрідів середньовіччя; згадаймо про «більш аніж громадянську» війну, в якій більш як сім років граф Фульк Нерра мусив битися проти свого сина Жофруа Мартела; як Фульк ле Решен, позбавивши свого брата його володінь, кинув його до в’язниці, звідки випустив лише через вісімнадцять років, уже божевільного; згадаймо про те, яка ненависть штовхала синів проти батька за правління Генріха Другого; і нарешті, вбивство Артура королем Іоанном, його дядьком. Одним щаблем нижче на суспільній драбині ми бачимо криваві чвари безлічі сеньйорів середньої та малої величини навколо родинного замку. Такою була історія того кавалера з Фландрії, якого двоє братів викинули з його оселі, убили його молоду дружину й дитину, а потім один із них загинув від його рук 140. Про щось подібне розповідає й епопея про віконтів де Комборн, одна з тих напоєних терпким духом тодішньої реальності оповідок, які нічого не втратили, будучи донесені до нас незворушним голосом монастирського автора .
Спочатку ми в ній бачимо віконта Аршамбо, який, щоб помститися за покинуту матір, убиває свого брата, народженого в другому шлюбі, потім, через багато років, купує батькове прощення вбивством рицаря, який колись завдав старому сеньйорові невигойної рани. По смерті, він, у свою чергу, залишає трьох синів. Старший, який унаслідував від батька титул віконта, незабаром помирає, залишивши спадкоємцем лише малого сина. Не довіряючи другому зі своїх братів, він довіряє опіку над своїми землями, поки його син стане повнолітнім, наймолодшому з них, Бернарові. Досягши рицарського віку, «малий» Ебле марно домагається своєї спадщини. А поки що, /150/ завдяки втручанню друзів, він одержує, за браком кращого, принаймні замок Комборн. Він живе в ньому, тамуючи гнів у серці, аж поки випадок віддає йому в руки тітку, яку він ґвалтує, сподіваючись, що цим примусить чоловіка покинути її. Але Бернар приймає свою зганьблену дружину й готує помсту. Одного чудового дня він з’являється перед мурами замку Комборн із невеликим почтом, мовби для бравади. Ебле, який вийшов із-за столу з головою, затуманеною після пиятики, по-дурному кидається йому навздогін. Промчавши якусь відстань, удавані втікачі обертаються, хапають молодика і завдають йому смертельної рани. Цей трагічний кінець, несправедливість, якої зазнав убитий, зворушують народ, і протягом кількох днів люди приносять на його тимчасову могилу, на те саме місце, де він поліг, дари й пожертви, наче до раки з мощами святого мученика. Але дядько, клятвопорушник і вбивця, та його нащадки без проблем зберігають за собою і фортецю, й віконтство.
Нехай нас не дивує ця суперечність. У ту добу насильства й нервозності якісь суспільні узи могли здаватися дуже міцними, ба навіть реально бути такими, а проте вони завжди могли порватися від одного спалаху пристрасті. А проте, навіть поза цими брутальними розривами, спричиненими не тільки гнівом, а й скнарістю, залишається той факт, що за найнормальніших обставин дуже сильно розвинене почуття колективізму вживалося з дуже стриманою любов’ю до окремих осіб. Либонь, це було цілком природним для суспільства, в якому зв’язки спорідненості сприймалися передусім як засіб взаємодопомоги, але група важила в ньому набагато більше, аніж проста сукупність її членів, узятих кожен окремо. Ми завдячуємо офіційному історикові, призначеному на цю посаду однією великою баронською родиною, спогад про характерні слова, мовлені одного дня одним старійшиною роду. Коли Джон, маршал Англії, відмовився, попри свої зобов’язання, віддати королю Етьєнові одну зі своїх фортець, вороги пригрозили, що накажуть стратити в нього на очах його юного сина, якого він раніш віддав у заручники. «Навіщо мені той хлопець, — відповів добрий сеньйор, — якщо я маю добре кувадло та добрий молот, яким і викую собі ще кращого?» 142 Що ж до шлюбу, то він часто був, у найбезпосередніший спосіб, лише об’єднанням інтересів, а для жінок — інституцією захисту. Послухайте, в «Поемі про Сіда», дочок героя, яким батько повідомив, що він пообіцяв їх у дружини інфантам Карріона. Дівчата, які, самі собою зрозуміло, ніколи не бачили своїх наречених, дякують своєму вітцеві: «Коли ви нас одружите, тату, ми станемо багатими дамами». Ці уявлення були такими могутніми, що в народів глибокохристиянської віри вони спричинили дивну й подвійну суперечність між звичаями та релігійними законами.
Церква дуже стримано ставилася до других і третіх шлюбів, якщо навіть і не була настроєна до них відверто вороже. А тим часом, від верхніх до нижніх щаблів суспільства другий шлюб став майже незламним правилом. Причиною цього було, безперечно, прагнення ос-/151/вятити тілесну втіху таїнством релігії. Але це відбувалося також у тих випадках, коли чоловік покидав цей світ першим, бо життя в самотині таїло велику небезпеку для жінки, а ще тому, що сеньйор убачав велику загрозу для нормального господарювання, коли чиясь земля потрапляла в жіночі руки. Коли в 1119 p., після нищівного розгрому антіохійських рицарів на Полі крові, король Єрусалиму Бодуен Другий вирішив реорганізувати своє королівство, він запровадив однаковий обов’язок зберігати за сиротами їхню спадщину й знаходити для вдів нових чоловіків. А коли шість його рицарів загинули в Єгипті, Жуенвіль зауважив просто: «Треба, щоб їхні дружини повиходили заміж, усі шестеро» 143. Іноді сеньйор своєю владою категорично наказував, щоб його підлеглі подбали про чоловіків для тих селянок, яким недоречне вдівство перешкоджало добре обробляти своє поле та виконувати всі передбачені законом феодальні повинності.
З другого боку, Церква проповідувала нерозривність шлюбних зв’язків. Проте це аж ніяк не перешкоджало розлученням, які відбувалися досить часто, а надто у вищих класах. Свідченням про це, серед тисяч інших, можуть служити матримоніальні пригоди Жана Марешаля, про які розповів, в одному й тому самому незворушному тоні, трувер, який перебував на службі в його онуків. Він одружився з дамою високого походження, обдарованою, якщо вірити поетові, всіма перевагами тіла й розуму: «І великою для них радістю було жити вдвох». На превеликий жаль, Жан мав також «дуже могутнього сусіда», якого обачливість рекомендувала замирити. Він відіслав свою чарівну дружину й побрався із сестрою того небезпечного персонажа.
Але ми, безперечно, дуже спотворили б реальності феодальної ери, якби помістили шлюб у центр сімейної групи. Дружина тільки наполовину належала до роду, куди примусила увійти її доля, можливо, на дуже короткий час. «Замовкніть! — грубо кинув Ґарен ле Лоррен вдові свого вбитого брата, яка плакала й тужила над тілом. — Якийсь шляхетний кавалер вас забере... Це мені належить носити глибоку жалобу» 144. Якщо в поемі, досить пізнього походження, «Нібелунґи» Крімгільда помщається на своїх братах за смерть Зіґфріда, її першого чоловіка, — хоча леґітимність цього акту аж ніяк не видається очевидною, — то в її первісному варіанті вона, як здається, навпаки, взялася довести до кінця кревну помсту своїх братів проти Аттіли, свого другого чоловіка і їхнього вбивці. Як своєю сентиментальною тональністю, так і своїми розмірами середньовічна рідня була чимось зовсім іншим, аніж невеличка шлюбна родина новітнього зразка. Як же визначалися її реальні контури?
II. СТРУКТУРА РОДИНИ
Справжні великі роди, зцементовані почуттям, істинним чи фальшивим, спільного походження і тим самим чітко окреслені, Захід у феодальну еру знав тільки на своїх далеких околицях, поза землями, /152/ реально феодалізованими: на берегах Північного моря це були Geschlechter Фрисландії або Дітмаршену; на заході — кельтські племена або клани. За всією очевидністю, групи такої природи ще існували в германців у добу інвазій; такими були farae ланґобардів і франків, назви яких і сьогодні носить не одне село, італійське або французьке; такими були також аламанські й баварські genealogiae, що, як зазначається в деяких текстах, володіли землею. Але з часом ці дуже великі утворення поступово зменшувалися.
Навряд чи є підстави сумніватися в тому, що свою винятково сувору долю римський gens завдячував абсолютному пріоритетові спадкоємності по чоловічій лінії. Нічого подібного ми не спостерігаємо у феодальну епоху. Ми бачимо, що вже в Стародавній Германії кожен індивід мав дві категорії родичів, одні «з боку меча», другі — «з боку спідниці», й почував себе солідарним, правда, в неоднаковій мірі, як із першими, так і з другими; річ у тому, що в германців перемога принципу чоловічого наслідування ніколи не була достатньо повною, щоби стерти всякі сліди набагато стародавнішої спадкоємності по жіночій лінії. На жаль, ми майже нічого не знаємо про родинні тубільні традиції країн, підкорених Римом. Але хоч би що ми там думали про ці проблеми походження, очевидно, в усякому випадку, що на середньовічному Заході спорідненість набула або зберегла чітко роздвоєний характер. Сентиментальна значущість, якої епопея надає взаєминам між дядьком з материнського боку та його небожем, є лише одним із віддзеркалень того режиму, за якого зв’язки спорідненості через жінок бралися до уваги майже так само, як зв’язки батьківської єдинокровності 145. На це, серед інших, указують і надійні свідчення ономастики.
Більшість особових германських імен утворювалися з двох стулених докупи елементів, кожен із яких мав своє власне значення. Й оскільки свідомість проводила різницю між цими двома значеннями, якщо не стало правилом, то увійшло в звичай часто позначати спорідненість між дитиною та її батьками запозиченням одного з двох елементів. Так само було й у романських землях, де престиж завойовників сприяв широкому розповсюдженню серед тубільного населення їхньої ономастики. Так от, цей словесний прийом прив’язував нащадків, майже з однаковою частотністю, або до їхньої матері, або до їхнього батька. Наприклад, у селі Палезо, на початку дев’ятого сторіччя, колон Teud-ricus і його дружина Ermenberta назвали одного зі своїх синів Teut-hardus, другого — Erment-arius, a третього — подвійною кличкою Teut-bertus 14. Потім звичай змінився, і від покоління до покоління стали передавати імена вже повністю. І в цьому процесі, знову ж таки, дві лінії спадкоємності чергувалися. Так, із двох синів Лізуа, сеньйора Амбуазького, який помер близько 1065 p., один дістав ім’я свого батька, а другому, старшому, дали наймення Сюльпіс — як звали діда й брата його матері. Згодом, коли до імен стали додавати й прізвище, то ще довгий час вагалися між двома способами передачі. «Мене іноді називають Жанною д’Арк, а іноді — /153/ Жанною Роме», — сказала своїм суддям дочка Жака д’Арка та Ізабель Роме, та, яку ми знаємо лише під першим із цих імен; і вона зауважила, що в її країні звичай був більше схильний давати дівчатам прізвище їхньої матері.
Ця дуальність відносин призвела до поважних наслідків. Виходило так, що кожне покоління мало своє коло родичів, яке не збігалося з колом родичів покоління попереднього, й тому зона родичівських зобов’язань постійно змінювала свої контури. Обов’язки були строго визначені; але група була надто нестабільною, щоб правити за основу для всієї суспільної організації. Гірше того: коли дві родини вступали в конфлікт, цілком могло статися так, що один і той самий індивід належав до них обох: до однієї з батьківського боку, до другої — з боку матері. Котру вибрати? Бомануар мудро радить іти до того з родичів, який тобі ближчий, а якщо обоє однаково близькі, то не йти нікуди. Немає жодного сумніву, що на практиці рішення часто диктувалися особистими вподобаннями. Ми знову зустрінемося з такою юридичною плутаниною, коли розглядатимемо власне феодальні стосунки, у випадку васала двох сеньйорів, — вона була характерна для тодішньої ментальності; з плином часу зв’язки такого виду не могли не послабитись. Якою ж внутрішньо ламкою мала бути система родинних зв’язків, котра примушувала, як це було в Бове, в тринадцятому сторіччі визнати легітимною війну між двома братами, синами одного батька, якщо, будучи дітьми від різних шлюбів, вони втягувались у вендету, яка ділила на два ворожі табори їхніх родичів по материнських лініях!
До якої межі сягали, по двох лініях, обов’язки щодо «плотських друзів»? Ці межі, більш або менш точно, визначалися тільки в тих спільнотах, у яких збереглися давні розцінки мирових угод. Але всі ці умови були записані лише у відносно пізню добу. Тим більший подив викликає те, що вони фіксують навдивовижу широкі зони активної та пасивної солідарності. Правда, ці зони були розмиті, а розміри сум, які виплачувалися або одержувалися, змінювалися залежно від того, про наскільки близького родича йшлося. У Сепульведі, в Кастилії, в тринадцятому сторіччі, для того щоб кревна помста за вбивство родича не розглядалась як злочин, було досить мати з жертвою спільного прапрадіда або прапрабабусю. Цей самий зв’язок давав право, згідно із законом Оденарда, на одержання частки від плати за кров, а в Ліллі накладав на людину обов’язок брати участь у виплаті. У Сент-Омері, в цьому останньому випадку, такий обов’язок на людину накладається уже тоді, коли вона має з убивцею спільного родича, не давнішого в часі, аніж дід її прадіда чи бабуся її прабабусі 147. В інших місцях ця межа була менш чітко визначеною. Але, як було вже зазначено, обачливість вимагала у випадках сплати грошей чи відчуження якогось майна здобути згоду стількох близьких із бічних відгалужень роду, скількох пощастить зібрати й умовити. Що ж до мовчазних сільських спільнот, то вони часто збирали під одним дахом безліч людей: так, у Баварії одинадцятого /154/ сторіччя їх якось нарахували півсотні, а в Нормандії сторіччя п’ятнадцятого — аж шістдесят два 148.
Та коли ми придивимося до цього явища уважніше, то побачимо, що, починаючи з тринадцятого сторіччя, його масштаби майже скрізь стали поступово зменшуватися. На зміну колишнім неозорим родичівським угрупованням стали приходити групи, набагато ближчі до наших сучасних вузьких родин. Уже наприкінці того сторіччя Бомануар має відчуття, що коло осіб, поєднаних обов’язком кревної помсти, зменшується. Так він помітив, що в його час, на відміну від попередньої епохи, воно включало в себе вже тільки троюрідних братів, а коли йшлося про те коло, де цей обов’язок відчувався по-справжньому гостро, то воно обмежувалося братами двоюрідними. Від останніх років дванадцятого сторіччя ми помічаємо, у французьких хартіях, тенденцію обмежувати найближчими родичами коло осіб, від яких вимагали сімейного схвалення. Потім прийшла система права на викуп. Установивши різницю між добром набутим і добром родини й виділивши цьому останньому ту його частку, на яку, з огляду на її походження, могли претендувати родичі як по батьківській, так і по материнській лініях, вона набагато менше, аніж давня практика, відповідала поняттю майже безконечного кола родичів. Ритм цієї еволюції, безперечно, дуже змінювався залежно від місця. Тут досить буде накреслити, швидкими штрихами, найзагальніші та найімовірніші причини трансформації, що призвела до таких значущих наслідків.
Безперечно, що державна влада у своїх діях, спрямованих на збереження миру, сприяла ослабленню сімейної солідарності. Вона робила це багатьма способами й зокрема, як Ґійом Завойовник, обмежуючи коло людей легітимної кревної помсти; а передусім, мабуть, закликаючи їх відмовлятися від будь-якої участі в такій помсті. Добровільна відмова рідні прилучатися до вендети була явищем давнім і широко розповсюдженим; але якщо це дозволяло уникнути багатьох ризикованих ситуацій, така відмова позбавляла також, на майбутнє, підтримки, що вважалася вкрай необхідною. Проте протекція держави, після того як вона стала набагато сильнішою, робила ці ситуації менш небезпечними. Влада часом не вагалася вдаватися до рішучих заходів: так, у 1181 p., граф провінції Ено після одного вбивства негайно спалив усі будинки родичів винного, щоб видерти в них обіцянку не приходити йому на допомогу. Проте розпад і зменшення роду як економічного утворення й водночас як інструменту кревної помсти стало, як здається, насамперед, наслідком набагато глибших суспільних змін. Прогрес обмінів сприяв обмеженню родинних претензій на майно; зміни в структурі людських стосунків спричиняли розпад надто широких людських спільнот, котрі, не маючи ніякого офіційного громадянського стану, могли зберігати відчуття єдності лише в тому випадку, коли залишалися згуртованими, живучи на одному місці. Також інвазії завдали майже смертельного удару по Geschlechter Стародавньої Германії, набагато міцніше конституйованих. Тяжке ли-/155/холіття, пережите Англією, — скандинавські наскоки та міграції, норманське завоювання, — звичайно ж, великою мірою посприяло передчасному руйнуванню давніх родових рамок. Майже по всій Європі, під час великого освоєння цілинних земель, притягувальна сила нових урбаністичних центрів та сіл, що виростали на розкорчованих територіях, зруйнувала, безперечно, не одну селянську громаду. Аж ніяк не було випадковим те, що, принаймні у Франції, ці великі родинні утворення найдовше проіснували в найбідніших провінціях.
Цікаво відзначити, хоч нічого непоясненного в цьому й нема, що той період, у якому широкі родинні утворення минулих віків почали отак подрібнюватися, став також свідком виникнення прізвищ, правда, у формі ще дуже рудиментарній. Як і римські gentes, Geschlechter Фрисландії та Дітмаршену мали кожен свою традиційну етикетку. Мали їх, у германську епоху, й династії вождів, наділені спадковими характеристиками священної влади. Натомість родинні утворення феодальної ери тривалий час залишалися дивно анонімними: це пояснювалося, безперечно, невизначеністю їхніх контурів; але ще й тому, що генеалогії були надто добре відомі, аби відчувалася потреба в якомусь вербальному довідникові. Потім, особливо десь починаючи від дванадцятого сторіччя, виник звичай часто додавати до колишнього єдиного імені — до того, яке й сьогодні є нашим ім’ям, — таку собі кличку або, іноді, просто друге ім’я. Забуття, в яке помалу пішли багато стародавніх імен, а також зростання людності мали своїм наслідком ту незручність, що надзвичайно збільшилася кількість омонімів. Водночас трансформації права, віднині знайомого з письмовими актами, та зміни в ментальності, яка набагато більше, аніж у минулому, прагнула ясності, робили все менш і менш стерпними непорозуміння, що виникали внаслідок цієї бідності ономастичного матеріалу й штовхали на пошуки засобів розрізнення. Але поки що це були тільки індивідуальні позначення. Вирішальний крок було зроблено лише тоді, коли друге ім’я, хоч би якою була його форма, стало передаватись у спадок і перетворилося на прізвище, на патронім. Характерним було те, що застосування по-справжньому родинних означень народилося спочатку в середовищі високої аристократії, де людина була водночас більш мобільною і більше прагнула, коли кудись віддалялася, не втратити підтримку групи. В Нормандії дванадцятого сторіччя вже звичайними були розмови про родини Жируа і Тальва; на латинському Сході, близько 1230 p., «про представників роду, які носять прізвище Ібелін» 149. Потім цей рух захопив і середовище міської буржуазії, також звичної до далеких подорожей, спричинених потребами комерції, а отже, вона мала всі підстави боятися плутанини між особами, а то й між родинами, яка могла негативно відбитися на успішному здійсненні ділових оборудок. Далі він розповсюдився на все суспільство.
Але треба добре розуміти, що групи, які чіпляли на себе етикетку в такий спосіб, не були ані чітко фіксованими, ані близькими за /156/ своїми розмірами до масштабів стародавньої рідні. Передача прізвищ у спадок, як ми вже бачили, коливалася між двома лініями, батьківською й материнською, а часто й узагалі уривалася. Різні гілки роду, віддаляючись, нерідко ставали відомі під різними прізвищами. Слуги, навпаки, охоче брали собі прізвища їхніх володарів. Одне слово, тепер ішлося не так про назви родів, як про етикетки, навішувані, відповідно до загальної еволюції кревних зв’язків, на певний дім із усіма його домочадцями, тривалість яких у часі залежала від першого-ліпшого нещасливого випадку, що міг вплинути на долю групи або індивіда. Строго визначена спадковість була запроваджена лише значно пізніше, разом із громадянським станом, державною владою, яка прагнула в такий спосіб полегшити свої обов’язки з поліційної та адміністративної діяльності. Таким чином, уже через багато років після останніх подій, що відбулися в лоні феодального суспільства, незмінне прізвище, яке сьогодні об’єднує під своїм спільним знаком людей, часто чужих будь-якому живому відчуттю солідарності, мало стати, в кінцевому підсумку, в Європі творінням не духу спорідненості, а інституції, глибоко протилежної цьому духові, — суверенної держави.
III. КРЕВНІ ЗВ’ЯЗКИ І ФЕОДАЛІЗМ
Остережімося, проте, уявляти собі, що після того далекого часу, коли люди жили племенами, безперервно й поступово відбувалася емансипація індивіда. Принаймні на континенті в еру перших варварських королівств, як здається, відчуження майна набагато менше залежало від доброї волі родичів, аніж це було в часи першої феодальної доби. Те саме можна сказати й про заходи, пов’язані зі смертю. У восьмому й дев’ятому сторіччях як римський заповіт, так і розмаїті системи, що розвинулися з германських звичаїв, дозволяли людині самій регулювати, з більшим або меншим ступенем свободи, передачу свого добра. Починаючи з одинадцятого сторіччя, крім як у Італії та в Іспанії, — обидві ці країни, як ми пам’ятаємо, зберігали виняткову вірність давнім записаним правам, — ця спроможність, можна сказати, закотилася за обрій; навіть якщо йшлося тільки про посмертну волю, щедроти віднині майже виключно набували форми дарів, що, за своєю природою, могли бути зроблені лише за згодою рідні. Такі правила не дуже влаштовували Церкву. Під її впливом у дванадцятому сторіччі відродився заповіт у притаманному йому розумінні, сфера дії якого спочатку обмежувалася благочестивою милостинею, потім, із кількома застереженнями, включила в себе й прямих спадкоємців, дедалі збільшуючи свій радіус. Це був той самий момент, коли, зі свого боку, пом’якшений режим викупу прийшов на зміну правилам родинного схвалення. Сфера дії кревної помсти була також відносно звужена законодавством держав, у період інвазій. Коли ці бар’єри впали, вона знову посіла чільне місце в карному кодексі, й так тривало до того дня, коли вона знову стала /157/ мішенню нападок із боку королівської або монаршої влади. Одне слово, тут спостерігався цілковитий паралелізм. Той період, який був свідком розквіту взаємин персональної протекції та персональної підлеглості, характерних для суспільного ладу, який ми називаємо феодалізмом, був позначений також істотним зміцненням зв’язків крові. Оскільки часи були тривожні, а державна влада слабка, людина значно сильніше відчувала свої зв’язки з невеличкими групами, хоч би якої вони були природи, бо сподівалася, що знайде в них підтримку й що вони допоможуть їй у хвилину скрути. Сторіччя, які згодом спостерігали за поступовим руйнуванням або метаморфозою автентично феодальної структури, знали також розпад великих родинних утворень, що започаткував поступовий занепад опертої на кревні узи солідарності.
Разом з тим для індивіда, якому загрожували численні небезпеки, народжувані атмосферою насильства, рідня, навіть у часи першої феодальної доби, не була цілком певним і достатньо надійним прихистком. Вона не була ним, безперечно, з огляду на ту форму, в якій вона тоді існувала, надто розмита й надто змінна у свої контурах, надто глибоко розхитана, внутрішньо, роздвоєністю зв’язків спадкоємності, чоловічої та жіночої. Ось чому люди мусили тоді шукати або терпіти інші зв’язки. В цьому плані ми можемо послатися на вельми переконливий досвід: саме ті регіони, в яких зберігалися могутні групи, побудовані на кревних зв’язках батьківської лінії, — германські землі на узбережжі Північного моря, кельтські країни на островах, — разом із тим не знали васальної залежності, феоду та сільської панщини. Сила зв’язків кревної спорідненості була однією з істотних складових феодального суспільства; її відносна слабкість пояснює, чому виник феодалізм.
