[Марк Блок. Феодальне суспільство. — К., 2001. — С. 447-458.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки

Книга третя

ФЕОДАЛІЗМ ЯК РІЗНОВИД СУСПІЛЬСТВА І ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ

Розділ 1. ФЕОДАЛІЗМ ЯК РІЗНОВИД СУСПІЛЬСТВА

I. ФЕОДАЛІЗМ ЧИ ФЕОДАЛІЗМИ: ОДНИНА ЧИ МНОЖИНА

З погляду Монтеск’є, запровадження «феодальних законів» у Європі було явищем унікальним у своєму жанрі, «подією, яка відбулася у світі лише один раз і яка, мабуть, ніколи більше не відбудеться». Менше спроможний, безперечно, давати точні юридичні визначення, але більше схильний дивитись на широкі обрії, Вольтер йому заперечив: «Феодалізм — не подія; це дуже давня форма суспільного існування, яка зберігається на трьох четвертих суходолу в нашій півкулі при різних адміністраціях» . Наука наших днів у своїй більшості поділяє погляд Вольтера. Ми давно знайомі з такими словосполученнями, як феодалізм єгипетський, ахейський, китайський, японський тощо. Проте історики Заходу ставляться до багатьох таких визначень із цілком поясненною недовірою. Бо їм добре відомо, що навіть на їхній рідній землі це знамените слово часто розумілося по-різному. Основою феодального суспільства, сказав Бенжамен Ґерар, є земля. Це персональна група, заперечує йому Жак Флак. А як же щодо тих екзотичних феодалізмів, що ними, як здається, переповнена сьогодні наша всесвітня історія? Чи вони будувалися за Бенжаменом Ґераром, чи за Жаком Флаком? Немає іншого засобу розв’язати ці двозначності, як розглянути проблему в самому її зародку. Оскільки, за всією видимістю, так багато суспільств, розділених у часі й у просторі, були названі феодальними лише з огляду на їхню подібність, справжню чи гадану, до нашого власного феодалізму, характеристики цього типового явища, поміщеного таким чином у самий центр широкої системи посилань, є саме тими, які насамперед треба виділити. Не без того, звичайно ж, щоб попередньо не відмовитися від кількох застосувань, очевидно невиправданих, виразу надто звучного, щоб не зазнати багатьох відхилень.

У суспільному ладі, якому вони дали ім’я феодалізм, його хрещені батьки, як ми знаємо, помічали насамперед те, що суперечило поняттю централізованої держави. Звідси залишалося пройти зовсім коротку відстань, щоб так назвати й будь-яке подрібнення влади над людьми. Тим більше, що до простої констатації факту, як правило, домішувалося оціночне судження. Позаяк суверенітет достатньо великої держави вважали за правило, всяке порушення цього принципу сприймалося як щось ненормальне. Цього вже було досить, щоб осудити зви-/448/чай, який до того ж тільки сприяв утворенню неприйнятного хаосу. Іноді, правда, були спроби застосування цього виразу в більш конкретному значенні. В 1783 р. один скромний муніципальний працівник ринку у Валансьєні звинуватив за подорожчання продуктів харчування «феодалізм багатих сільських поміщиків» ³⁸⁴. А скільки полемістів після того звинувачували в усіх гріхах «банківський» або «промисловий» феодалізм! Насичене більш або менш туманними історичними ремінісценціями, це слово під деякими перами, певно, не означає чогось більшого, як брутальний характер влади. Але часто воно вживається й у більш елементарному значенні, виражаючи ідею наступу економічних імперативів на громадське життя. Справді-бо, змішування багатства — у ті часи переважно земельного — з владою було однією з визначальних характеристик середньовічного феодалізму. Але це пояснювалося не так суто феодальними ознаками цього суспільства, як тим, що воно було водночас опертим на панську маєтність (сеньйорію).

Феодалізм, сеньйоріальний режим: у цьому випадку змішування має набагато давнішу історію. Воно насамперед пов’язане із застосуванням слова «васал». Аристократичний відтінок, що його цей термін одержав унаслідок еволюції, яка загалом мала другорядний характер, був не настільки відчутним, аби ще від середніх віків його не застосовували іноді до кріпаків, — первісно близьких до васалів завдяки персональній природі своєї залежності, — а іноді до простих орендарів. Те, що тоді було лише різновидом семантичної аберації, яка часто мала місце передусім у регіонах, не зовсім повністю феодалізованих, як, наприклад, у Іасконії або в Леоні, переходило, мірою того як стиралося усвідомлення автентично васального зв’яку, в усе більш і більш розповсюджений слововжиток. «Кожному відомо, — писав у 1786 р. Перресіо, — що підданих сеньйорів звичайно називають у Франції їхніми васалами» ³⁸⁵. Паралельно розвинулася звичка називати, всупереч етимології, «феодальними правами» ті повинності, які накладалися на селянські наділи: це настільки стало нормою, що, проголошуючи свій намір зруйнувати феодалізм, діячі Революції нападали передусім на сільське панське землеволодіння. Але тут історик повинен сказати своє авторитетне слово. Будучи істотним елементом феодального суспільства, панська маєтність сама по собі виникла набагато давніше; і їй судилося проіснувати набагато довше. Якщо ми хочемо створити точну термінологію, то ці два поняття треба чітко розрізняти.

Отже спробуймо підсумувати ті головні характеристики європейського феодалізму, які нам подає його історія.

II. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ФЕОДАЛІЗМУ

Простіше, звичайно, буде спочатку сказати про ті ознаки, яких це суспільство не мало. Хоча обов’язки, які накладали зв’язки спорідненості, були там дуже сильними, воно не ґрунтувалося цілком на цих /449/ зв’язках. З другого боку, попри живучість поняття державної влади, яка стоїть над безліччю дрібних осередків влади, феодалізм збігся в часі з глибоким ослабленням держави, зокрема в її функціях опіки та захисту. Але феодальне суспільство не було просто суспільством, яке відрізнялося від суспільства родичівських зв’язків і суспільства, домінованого силою держави. Воно прийшло після суспільств, конституйованих у такий спосіб, і несло на собі їхній відбиток. Стосунки персональної залежності, які його характеризували, мали в собі щось від штучних зв’язків спорідненості, якими було, в багатьох відношеннях, первісне товаришування, а серед прав командування велика частка була ніби здобиччю, видертою з рук влади «королівської».

Таким чином, європейський феодалізм постає перед нами як результат катастрофічного розпаду давніших суспільств. Справді, його утворення було б неможливим без глибоких потрясінь, спричинених вторгненням германських народів, які, примусивши злитися два суспільства, що перед тим були на дуже різних стадіях еволюції, зламало рамки як першого, так і другого, й вивело на поверхню безліч модусів думки та суспільних звичок, що мали надзвичайно примітивний, первісний характер. Воно остаточно конституювалося в атмосфері останніх варварських наскоків. Воно передбачало глибоке уповільнення ритму життя, опертого на людські взаємини, зниження грошового обігу до межі, що внеможливлювала існування системи грошової оплати послуг, ментальність, прив’язану до відчутного та близького. Коли ці умови почали змінюватися, час феодального суспільства почав відходити.

Це було суспільство радше нерівне, ніж ієрархізоване: суспільство радше володарів, ніж аристократів; суспільство кріпаків, а не рабів. Якби рабство не відігравало в ньому такої слабкої ролі, автентично феодальні форми залежності, у своєму застосуванні до нижчих класів, не змогли б існувати. Посеред загального безладу для авантюриста існувало надто багато можливостей, людська пам’ять була надто короткою, а реґулярність соціального розшарування надто погано забезпеченою, щоб дозволити утворення стабільних суспільних каст.

Проте феодальний лад передбачав міцну економічну підпорядкованість загальної маси скромних людей кільком маґнатам. Одержавши від попередніх сторіч уже сеньйоріальну «віллу» римського світу та підвладне вождеві германське село, він розширив і консолідував ці види експлуатації людини людиною і, поєднавши в тугий пучок право на оренду землі з правом командування, утворив із усього цього справжню панську маєтність (сеньйорію). На користь олігархії священнослужителів і ченців, чиїм покликанням було домагатися ласки Неба. Але передусім на користь олігархії воїнів.

Справді, вистачить і дуже короткого порівняльного дослідження, аби показати, що до визначальних характеристик феодальних суспільств треба віднести і майже повний збіг між класом володарів і класом професійних воїнів, що служили в єдиний спосіб, який вважали тоді ефективним, тобто як важко озброєна кавалерія. Ми вже бачи-/450/ли: суспільства, в яких зберігалася озброєна селянська піхота, або зовсім не знали васальної структури, як і структури панської маєтності, або знали і ту, й ту в дуже недосконалих формах: так було, наприклад, у Скандинавії або в королівствах астуро-леонської групи. Випадок Візантійської імперії є, можливо, ще більш значущим, тому що тамтешні інституції носили відбиток набагато більш осмисленої продуманості. Там після антиаристократичного руху сьомого сторіччя уряд, який зберігав великі адміністративні традиції римської епохи, а з другого боку, стояв перед нагальною потребою створити надійну армію, став роздавати земельні наділи, що зобов’язували нести військову службу: то були, в якомусь розумінні, справжні феоди, але, на відміну від Заходу, феоди селянські, на кожному з яких утворювалося звичайне сільське господарство. Віднині суверени не мали перед собою більш нагального клопоту, як боронити ці «солдатські наділи», як і загалом усіх дрібних землевласників проти жадібності багатіїв та маґнатів. Проте настав, десь на кінець одинадцятого сторіччя, момент, коли імперія, перебуваючи під перманентним тиском економічних умов, які робили все складнішим і складнішим незалежне існування для селян, постійно придавлених боргами, до того ж ослаблена внаслідок своїх внутрішніх чвар, стала не в спромозі надавати надійний захист вільним хліборобам. Після цього вона не лише втратила дорогоцінні податкові надходження. Вона також потрапила в цілковиту залежність від маґнатів, бо тільки вони віднині були здатні зібрати зі своїх підданих потрібне військо.

У феодальному суспільстві характеристичним людським зв’язком була прив’язаність підлеглого до свого дуже близького володаря. Зі щабля на щабель утворені в такий спосіб вузли приєднували мовби безліччю безконечно розгалужених ланцюгів найменших до найбільших. Навіть земля здавалася таким дорогоцінним багатством лише тому, що дозволяла вербувати собі «людей», винагороджуючи їх за службу. Ми хочемо мати землю, сказали якось нормандські сеньйори, що відмовилися від подарунків коштовностями, зброєю та кіньми, які їм запропонував їхній дюк. І додали в розмові між собою: «Тоді ми зможемо утримувати численних рицарів, а дюк більше не зможе» ³⁸⁶.

Залишалося тільки створити систему земельного права, яке регулювало б винагороду за службу і яке було б чинним доти, доки тривала відповідна залежність. Західний феодалізм знайшов таке розв’язання цієї проблеми, яке стало однією з його найориґінальніших характеристик. Тоді як служилі люди, що гуртувалися навколо слов’янського князя, одержували від нього свої маєтності як дар у чистому вигляді, франкський васал, після кількох пробних варіантів, став одержувати лише феоди, що були, в принципі, пожиттєвими. Бо в найвищих суспільних класах, наділених почесним правом і обов’язком носити зброю, взаємини підлеглості від самого початку набули форми договорів, які добровільно укладалися між двома живими людьми, що дивилися у вічі один одному. З необхідності такого персонального контакту ці взаємини завжди черпали свою найвищу моральну цінність. /451/ Проте досить рано розмаїті елементи стали затьмарювати чистоту цих зобов’язань: спадковість, яка була природною в суспільстві, де родина залишалася дуже міцним утворенням; практика «відселення» васала на його феод, яка, будучи накинута економічними умовами, призвела до того, що обов’язок служити радше пов’язувався із володінням земельним наділом, аніж особистою відданістю людини; і нарешті й передусім, множинність присяг на вірність, які давалися різним людям. Лояльність «узятого під опіку» в багатьох випадках була великою силою. Але як суспільний цемент, призначений скріпити, згори донизу, різні групи, запобігти роздробленості та усунути безлад, вона показала свою цілковиту неефективність.

Правду кажучи, у величезному значенні, яке надавалося цим зв’язкам, було від самого початку щось штучне. Їхнє узагальнення було у феодальні часи спадщиною вмирущої держави — держави Каролінґів, — яка уявила собі, що можна протиставити суспільному розпорошенню одну з інституцій, яка народилася з цього ж таки розпорошення. Саме по собі розташування залежностей по ярусах, безперечно, не було цілком неспроможне послужити скріпленню держави. Про це свідчить досвід англо-норманської монархії. Але для цього потрібна була центральна влада, підтримувана, як у Англії, не так фактом завоювання, як тим, що з ним збіглося виникнення нових матеріальних і моральних умов. У дев’ятому сторіччі тенденція до розпорошення була надто сильною.

На малі західної цивілізації феодалізм залишив великі білі плями: Скандинавський півострів, Фрисландія, Ірландія. Мабуть, важливо також відзначити, що феодальна Європа не була вся феодалізована ні до однакової міри, ні в одному й тому самому ритмі, а передусім, вона ніде не була феодалізована повністю. В жодній країні сільське населення не було цілком обплутане мережею персональної та спадкової залежності. Майже повсюди — хоч і в дуже різній кількості, залежно від регіонів — збереглися алоди, великі або малі. Поняття держави ніколи абсолютно не зникло, й там, де воно зберігало найбільшу силу, люди й далі вперто називали себе «вільними», в стародавньому значенні цього слова, бо залежали вони тільки від верховного володаря всього народу та його представників. Групи селян-воїнів збереглися в Нормандії, в данській Англії, в Іспанії. Присяга у взаємній вірності, протиставлена присягам підлеглості, вижила в інституціях, що ставили на меті збереження миру, й здобула цілковитий тріумф у комунах. Безперечно, що такою є доля всієї системи людських інституцій — завжди втілюватися в життя недосконало. Хіба в європейському економічному устрої початку двадцятого сторіччя, який, звичайно ж, ми бачимо під знаком капіталізму, не було підприємств, які уникнули цієї схеми розвитку?

Між Луарою та Райном і в Бурґундії на обох берегах Сони ми бачимо досить затемнену зону, яку в одинадцятому сторіччі норманські завоювання швидко розширили майже до Англії та до Південної Італії; повсюди навколо цього центрального ядра кольори поступово /452/ світлішають, аж поки в Саксонії, а надто в Леоні та в Кастилії заштриховка стає зовсім ріденькою: ось у якому приблизно вигляді, оточена білими плямами постає перед нами феодальна мала, яку ми щойно почали собі уявляти. В тій найгустіше заштрихованій зоні неважко впізнати країни, де вплив каролінзького впорядкування був найглибшим, де також змішування, значно активніше, ніж будь-де, елементів романізованих і елементів германських найповніше, поза всяким сумнівом, розхитало структуру обох суспільств і дозволило розвинутися особливо давнім зародкам земельної панської маєтності та персональної залежності.

III. КОРОТКИЙ ЕКСКУРС У ПОРІВНЯЛЬНУ ІСТОРІЮ

Підлеглість селянина; замість заробітної платні, загалом неможливої, широке застосування служби, оплачуваної орендним наділом, який і був, у точному розумінні, феодом; верховенство класу професійних воїнів; зв’язки покори та протекції, які прив’язували людину до людини і в цьому класі воїнів набували особливо чистої форми васальної залежності; подрібнення влади — головна причина безладу; але всередині всього цього виживання й інших способів гуртуватися, збереження зв’язків кревної спорідненості та держави, причому цій останній судилося, протягом другої феодальної ери, набути нової снаги: ось такими видаються нам фундаментальні характеристики європейського феодалізму. Як усі феномени, виділені тією наукою вічних перемін, якою є історія, суспільна структура, схарактеризована в такий спосіб, безперечно, мала на собі оригінальний відбиток свого часу та свого середовища. А що, наприклад, клан із чоловічою або жіночою генеалогією або певні види економічної діяльності можна зустріти в приблизно однакових формах у дуже різних цивілізаціях, то чом би не припустити, що якісь цивілізації, відмінні від нашої, не проходили крізь стадію суспільного розвитку, більш або менш аналогічну щойно нами описаній? Якщо так було, то вони теж заслуговують називатися в цій своїй фазі феодальними. Але порівняльне дослідження такого виду явно понад силу одній окремій людині. Тому я обмежуся прикладом, що принаймні дасть уявлення про те, яких результатів можна було б сподіватися від такого дослідження, опертого на більш надійний матеріал. Це буде тим легше зробити, що ми маємо вже чудові праці, здійснені на околицях дуже переконливого компаративного методу.

На світанку японської історії ми бачимо суспільство, складене з груп кревної спорідненості або що сприймалися як такі. Потім, десь наприкінці сьомого сторіччя нашої ери, під китайським впливом, виникає державний лад, що, як і наші Каролінґи, намагається здійснювати моральний нагляд за своїми підданими. І нарешті, розпочинається — з одинадцятого сторіччя чи десь близько того — період, який звичайно називають феодальним і прихід якого, схоже, за вже відомою нам схемою, збігається з певним уповільненням економічних обмінів. Отже, й тут, як і в Європі, «феодалізмові» передували дві /453/ суспільні структури дуже різного виду. Так само, як і в нас, він зберіг на собі глибокий відбиток і тієї, й тієї. Більш відсторонена, як ми вже бачили, ніж у Європі, від власне феодальної споруди — бо ланцюги васальних зв’язків тут зупинялись, не доходячи до імператора, — монархія існувала де-юре як теоретичне джерело всіх видів влади. І тут також подрібнення прав командування, яке живилося з дуже давніх джерел, офіційно розглядалося як низка зазіхань на права держави.

Над селянством тут також підносився клас професійних воїнів. Саме в цьому середовищі, за моделлю, яку створювали стосунки між воїном збройного почту і його володарем, розвинулися зв’язки персональної залежності, що від самого початку, як здається, мали набагато акцентованіший характер, аніж європейська «опіка». Вони були, як і в Європі, ієрархізованими. Але японська васальна залежність набагато більшою мірою, аніж наша, була актом покори й набагато меншою мірою — договором. Вона була також набагато більш строгою, оскільки не допускала підлеглості більш як одному сеньйорові. Позаяк цих воїнів треба було утримувати, їм роздавалися земельні наділи, дуже схожі на наші феоди. Іноді навіть, подібно до нашої практики «повернення», наділення феодом було суто фіктивним і мало стосунок до земель, які первісно належали до вотчини тієї самої людини, що їй вони нібито дарувалися. Природно, що ці воїни виявляли все менш і менш охоти обробляти землю. Правда, за деякими винятками. Бо в Японії теж до самого кінця мали місце випадки, коли «вавасали» належали до селян. Отже васали жили, як правило, з оброку, що його стягували з власних орендарів. Проте їх було надто багато — мабуть, набагато більше, ніж у Європі, — щоб вони могли утворювати собі на вигоду справжні панські маєтності, де мали б дуже сильну владу над своїми підданими. Такі маєтності існували лише для баронату та храмів. Проте, досить розсіяні й не маючи земель, які оброблялися б руками їхніх власників, вони більше скидалися на зародкові маєтності англосаксонської Англії, аніж на справді сеньйоріалізовані регіони Заходу. До того ж на цьому ґрунті, де домінантною культурою були зрошувані рисові поля, технічні умови були надто відмінними від європейської практики, внаслідок чого й селянська підлеглість не могла не набути тут цілком оригінальних форм.

Будучи, звичайно ж, надто підсумковим і не досить нюансованим у своїй оцінці контрастів між двома суспільствами, цей побіжний аналіз, проте, дозволяє зробити один, як здається, досить надійний висновок. Феодалізм не був «подією, яка відбулася у світі лише один раз». Як і Європа — хоча, звичайно ж, із неминучими й глибокими відмінностями — Японія теж пройшла крізь цю фазу. А чи пройшли крізь неї й інші суспільства? А якщо пройшли, то під дією яких причин, можливо, спільних? Цю таємницю, можливо, розкриють майбутні дослідження. Я був би радий, якби ця книжка, поставивши перед дослідниками певну низку запитань, змогла розчистити шлях для пошуку, який приведе до набагато масштабніших результатів. /454/

Розділ 2. ПРОДОВЖЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ФЕОДАЛІЗМУ

І. ПЕРЕЖИТКИ Й ВІДРОДЖЕННЯ

У середині тринадцятого сторіччя європейські суспільства остаточно відійшли від феодального типу. Але, з огляду на те що еволюція неодмінно триває у середовищі окремих груп, наділених історичною пам’яттю, жодна соціальна система ані вмирає повністю, ані зникає вмить. Феодалізм мав свої продовження.

Так, сеньйоріальний режим, який він позначив своїм відбитком, пережив його — і надовго. Чимало пов’язаних із цим процесів не стосуються нашої теми, і ми не станемо їх розглядати. Проте, як не відзначити, що, переставши бути включеним у мережу тісно споріднених із ним інституцій управління та командування, він не міг не сприйматися людьми, які перебували в залежності від нього, як усе менш і менш зрозумілий, а отже, й усе більш і більш одіозний. З усіх форм підлеглості, які існували в межах панської маєтності, найбільш автентично феодальною була кріпосна залежність. Зазнавши глибоких змін, ставши більше земельною, ніж персональною, вона дожила, проте, у Франції до самої Революції. Хто тоді пам’ятав, що серед людей, які підлягали праву «мертвої руки», безперечно, були такі, чиї предки самі віддалися під «опіку» захисника? Та якби навіть цей далекий спогад і зберігся, чи полегшив би він анахронічне становище?

За винятком Англії, де перша Революція сімнадцятого сторіччя скасувала всяку різницю між рицарськими феодами та іншими орендними наділами, васальні та феодальні обов’язки, вписані в землю, тривали або, як у Франції, доти, доки існував сеньйоріальний режим, або, як у Пруссії, котра, у вісімнадцятому сторіччі, здійснила загальну «алодифікацію» феодів, лише трохи менш довго. Оскільки тепер тільки держави були спроможні обертати на свою користь ієрархію залежностей, вони дуже повільно й неохоче відмовлялися здобувати вигоду з військового інструменту, що його вона вкладала, як здавалося, в їхні руки. Людовік Чотирнадцятий ще кілька разів скликав «ополчення» васалів. Але це був тепер, із боку уряду, якому вкрай були потрібні солдати, лише захід останньої надії або навіть, через систему штрафів та звільнень, один із засобів побільшити податкові надходження. Щодо характеристик феоду, то тільки правила обкладення його оброком, який сплачувався грішми, та ті, які регулювали передачу його в спадок, реально зберігали, після того як закінчилися /455/ середні віки, свою практичну цінність. Оскільки не було більше васалів домашніх, то присяга на вірність була тепер виключно прив’язана до володіння земельним наділом. Її церемоніальний аспект, хоч би яким «пустим» здавався він тим юристам, які були виховані на раціоналізмі новітніх часів ³⁸⁷, не залишав байдужим аристократичний клас, який, природно, дбав про дотримання певного етикету. Сам ритуал, проте, колись наділений таким глибоким людським смислом, служив тепер тільки для того, — крім тих випадків, коли він передбачав стягнення певного податку, — щоб констатувати передачу майна, яка, згідно зі звичаєм, наділяла правами, більш або менш прибутковими. Суперечні за самою своєю суттю, феодальні «теми» перебували в центрі уваги юриспруденції. Вони також постачали проблемами багату літературу доктринерів і практиків. Те, що ця будівля була вже добре сточена шашелем і не могла давати прибутків, яких сподівалися від неї ті, хто вважав за потрібне її зберігати, пояснює, чому у Франції вона обвалилася досить легко. Проте сеньйоріальний режим не міг зникнути, не вчинивши досить запеклого опору й серйозно не порушивши систему розподілу статків. Що ж до феоду та васальної залежності, то вони вже давно перебували в стадії завершення тривалої і болісної агонії.

Тим часом у суспільстві, яке досі переживало чимало тривог, потреби, що колись спричинили виникнення практики військового побратимства, а потім і васальної залежності, ще давали відчути свої наслідки. Серед розмаїтих причин, які призвели до створення рицарських орденів, заснованих у великій кількості в чотирнадцятому та п’ятнадцятому сторіччях, однією з найвирішальніших, безперечно, було бажання великих володарів прив’язати до себе достатньо міцними узами групу вірних прихильників із високих прошарків суспільства. Рицарі ордену Сен-Мішель, згідно зі статутом, який їм дав Людовік Одинадцятий, обіцяли королю «добру й правдиву любов» та вірно йому служити в його праведних війнах. Проте ця спроба була не менш марною, як колись подібна спроба Каролінґів: у найдавнішому списку персонажів, ушанованих знаменитим кольє, третім ми бачимо конетабля де Сен-Поля, який так підло зрадив свого володаря.

Більш ефективною — і більш небезпечною — виявилася, під час безладу, який панував наприкінці ери середніх віків, практика відновлення дружин приватних воїнів, дуже подібних до васалів-«сателітів», чий розбій затаврували автори меровінзької ери. Часто вони виражали свою підлеглість тим, що носили костюм, який мав кольори їхнього військового сеньйора або на якому був нашитий його герб. Заборонений у Фландрії Філіпом Сміливим ³⁸⁸, цей звичай, здається, знайшов особливо широке розповсюдження в Англії останніх Плантаґенетів, Ланкастерів і Йорків: до такої міри, що рицарі почту, який у цей спосіб утворювався навколо високих баронів, дістали назву «ліврейних». Як і «не посаджені на землю» васали давніх часів, вони складалися не лише з авантюристів низького походження. /456/ Представники дрібного дворянства (gentry), безперечно, складали найбільшу частину їхнього контингенту. Когось із них притягували до судової відповідальності? Лорд затуляв його від неї своїм авторитетом. Незаконна, але надзвичайно чіпка, як про те свідчать і заборони, проголошувані парламентами, ця практика «підтримки» людей перед органами правосуддя майже всіма своїми ознаками повторювала стародавній mithium — звичай, завдяки якому чоловік «могутній» у франкській Ґаллії міг боронити своїх вірних людей. А що суверени також знаходили вигоду в застосуванні, у його новій формі, зв’язку персональної залежності, то ми бачимо, як Річард Другий намагається розселити на всій території свого королівства своїх підданих, таких подібних до безлічі стародавніх vassi dominici і яких так легко було впізнати, бо на уніформі кожного з них красувався вишитий там герб «білого серця» ³⁸⁹.

Та й у самій-таки Франції перших Бурбонів хіба дворянин, який для того,щоб просунутися у світі, наймався на службу до когось великого, не опинявся в умовах, які вельми скидалися на ті, в яких доводилося служити первісному васалові? З переконаністю, притаманною старій феодальній мові, говорилося, що такий-то є людиною принца або кардинала. Правда, ритуальної присяги на вірність уже не було. Але його часто замінювали письмовим зобов’язанням, так званою «обіцянкою дружби», яка прийшла на місце зниклого ритуалу ще в кінці середніх віків. Прочитайте ось цю «цидулку», яку другого червня 1658 р. підписав і вручив Фуке такий собі капітан Деланд: «Я обіцяю служити і присягаю у вірності панові Генеральному Прокуророві... обіцяю, що не належатиму жодній іншій персоні, крім нього, якому я віддаю себе всього цілком і прив’язую найміцнішими узами, що тільки можуть бути; і я обіцяю служити йому проти всіх без винятку й не підкорятися нікому, як тільки йому, й не мати жодних стосунків із тими, спілкуватися з ким він мені заборонить... Я обіцяю віддати за нього своє життя й битися з кожним, на кого він мені покаже... и ні для кого у світі не робити винятку...» ³⁹⁰ Хіба не чуємо ми в цих фразах відлуння найповніших формул васальної опіки, що докотилося сюди через віки: «Твої друзі будуть моїми друзями, твої вороги — моїми ворогами»? Навіть для короля не зроблено винятку!

Одне слово, хоч автентична васальна залежність і збереглася лише як набір пустих церемоніальних дій та навічно закляклих юридичних інституцій, дух, що її оживляв, знову й знову відроджувався з її попелу. І, звичайно ж, аж ніяк не буде зайвим пошукати в суспільствах, ще ближчих до нас, вияви майже подібних почуттів та потреб. Але тепер вони матимуть вигляд лише спорадичних явищ, притаманних певним середовищам, причому держава, як правило, забороняє їх, як тільки їй здасться, що вони їй загрожують, хоч вони загалом і неспроможні об’єднатися в добре організовану систему й позначити своєю тональністю всю суспільну структуру. /457/

II. ІДЕЯ ВІЙНИ Й ІДЕЯ ДОГОВОРУ

Суспільствам, які прийшли за нею, феодальна ера залишила у спадок рицарство, що кристалізувалося в аристократію. З цього свого походження панівний клас виніс гордість своїм військовим покликанням, яке символізувало право носити шпагу. З особливою силою він наполягав на цьому своєму покликанні там, де, як у Франції, воно приносило йому великі податкові пільги. Аристократи не повинні сплачувати «відріз», повідомляють нам близько 1380 р. двоє молодих дворян із Варен-ан-Арґона; бо «люди шляхетні мусять ризикувати своїм життям і своїми кіньми у війнах» ³⁹¹. За Старого Режиму аристократи давнього походження, щоб відрізнити себе від служилого дворянства, воліли називати себе «аристократами шпаги». Навіть у наших сьогоднішніх суспільствах, де право віддати життя за свою батьківщину давно перестало бути монополією одного класу або однієї професії, вперте відчуття такої собі моральної переваги, пов’язаної з фахом професійного воїна, — цілком чуже іншим цивілізаціям, таким, як китайська, — залишається ніби пам’яттю про давній поділ між селюком і рицарем, який існував на початку феодальних часів.

Васальна присяга на вірність була справжнім договором, причому договором взаємним. Якщо сеньйор не виконував своїх зобов’язань, він втрачав і свої права. Перенесена, як це було неминуче, у сферу політики — бо головні піддані короля були і його васалами — й, до речі, пов’язана на цьому терені з дуже давніми уявленнями, які вважали народного вождя містично відповідальним за добробут своїх підданих і передбачали карати його у випадку громадського лиха, ця ідея мусила справити дуже глибокий вплив. Тим паче, що ці два давні потоки злилися з іншим джерелом думки, народженої в лоні Церкви, — григоріанського протесту проти міфу про надприродність і святість королівської влади. Саме автори, що належали до цього угруповання, люди глибоко релігійні, першими сформулювали із силою переконаності, якій довго не було рівних, поняття договору, що пов’язує суверена з його народом, «як свинопас пов’язаний із хазяїном, що його найняв», — писав близько 1080 р. один ельзаський чернець. Значення цього твердження стане ще очевиднішим, коли ми зіставимо його з обуреним криком одного досить поміркованого прихильника монархії: «Помазаника Господа не можна змістити з його посади, наче якогось сільського мера!» Але ці ж таки доктринальні представники духівництва не перестають посилатися, виправдовуючи можливе усунення від влади поганого правителя, на універсально визнане право васала покинути сеньйора, який не виконує своїх договірних зобов’язань ³⁹².

Під впливом інституцій, які формували їхню ментальність, васали нерідко переходили і до дій. Якщо ми подивимося під цим кутом зору на стільки повстань, які на перший погляд видаються звичай-/458/ним безладом, то побачимо, що всі вони опираються на один досить очевидний принцип. «Людина може вчинити опір своєму королю і своєму судді, якщо він діє проти права, й навіть допомогти розпочати проти нього війну... Цим вона не порушить свій обов’язок вірності». Так говориться в «Дзеркалі саксонців» ³⁹³. Існуючи в зародку вже у «Страсбурзьких присягах» 843 р. та в договорі, який Карл Лисий уклав зі своїми маґнатами у 856 p., це славнозвісне «право на опір» відлунювало в тринадцятому та чотирнадцятому сторіччях із кінця в кінець західного світу, ми зустрічаємо його в безлічі текстів, які виражають то обурення знаті, то егоїзм буржуазії, за ним — велике майбутнє: тут і англійська «Велика Хартія вольностей», 1215 p.; й угорська «Золота булла» 1222 p.; і «Збірник звичаєвого права» Єрусалимського королівства; і «Привілеї бранденбурзької аристократії»; й араґонський «Акт злуки» 1287 p.; і «Брабантська хартія» Кортенберґа; і «Статут дофінів» 1341 p.; і «Декларація» комун Ланґедоку, 1356 р. Безперечно, аж ніяк не було випадковістю, що репрезентативний режим у його дуже аристократичній формі — англійського Парламенту, французьких «Штатів», германських Stànde та іспанських Кортесів — виник у державах, які щойно завершили феодальний етап свого розвитку й ще несли на собі його відбиток; і що деінде, наприклад у Японії, де васальна залежність була набагато більш однобічною й де, до того ж, божественна влада імператора залишалася поза ієрархією васальних стосунків, нічого подібного не утворилося з режиму, в багатьох відношеннях, проте, подібного до нашого феодалізму. В цьому наголошенні на ідею домовленості, спроможної пов’язати владу, й полягає оригінальність нашого феодалізму. Тому, хоч цей суспільний лад і був дуже суворим до людей маленьких, він передав у спадщину нашим цивілізаціям щось таке, чим ми досі живемо.

Попередня     Головна     Наступна         Примітки