[Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Нью-Йорк, 1956. — С. 220-247.]

Попередня     Головна     Наступна





IV. РЕНЕСАНС ТА РЕФОРМАЦІЯ *


А. Ренесанс та реформація в літературі


1. Ренесанс — одна з найрішучіших змін в історії духового життя Европи. Так здавалося самим людям доби ренесансу, так здавалося й пізнішим поколінням, що саме з цього часу почали датувати „кінець середньовіччя“ та початок „нових часів“. Складніше робилося питання завжди, коли треба було точно вказати, що саме нового принесла з собою нова доба. Добре знання латинської мови, знайомство з грецькою та читання античних авторів, — т. зв. „гуманізм“ — цим ледве чи можна характеризувати той великий поворот, що його, мовляв, привело з собою „відродження античних наук та мистецтв“. Новий зміст мусів бути, хоч би в збереженій формі, тим, що сповняло надхненням людей ренесансу. Такий новий зміст і сучасники, і пізніші дослідники хотіли шукати в трьох напрямах: ренесанс повернув античний ідеал гармонійної, урівноваженої краси; ренесанс був „відкриттям“ та „звільненням“ людини; нарешті — ренесанс „відкрив“ наново природу. Це, розуміється, досить важливі духовні надбання, щоб з них почати нове літочислення европейської культури. — Дійсно, під ці три формули можна підвести ледве чи не всі здобутки ренесансової культури. Розквіт мистецтва в формах, що нам уже не здаються ані занадто новими в порівнянні з пізнім середньовіччям ані занадто близькими до античної традиції, є безумовним фактом.



*) У дальших розділах, зокрема IV та V, деякі цитати переписую модерним правописом. На жаль, ні одна авторитетна установа не виробила правил для такого переписування старих текстів, як це є в різних европейських країнах. Отже обмежуюсь на безсумнівних замінах „Ђ“ на „і“, „ы“ на „и“ та „и“ на „і“ та викидаю „ъ“ або заміняю його в середині слова апострофом. Проте, рими віршів показують, що вимова в багатьох випадках відступала від правопису. Напр., маємо рими „товаришов::прийшол“, яка показує, що „л“ в відповідних положеннях вимовлялося як „в“, або „древнЂе::мріеть“, що, очевидно, вимовлялося „древніє::мріє“, але в деяких випадках „-ть“ в закінченнях 3. особи однини дієслів коньюґації „-е-“ залишалося в вимові, що теж доводять рими. Отже, моя транслітерація в деяких випадках напевне не відповідає живій вимові, що була ще ближча до сучасної. Пор. ще далі V. З. 9



Хоч варто підкреслити, що цей розквіт мистецтва без обмежень /221/ можна визнати лише для сфери мистецтв пластичних; у музиці ніякий „поворот“ до старих традицій, від яких не залишилося ніяких слідів, не був можливий; у літературі, де матеріялу для наслідування було досить, відновлений був „канон“ античної поетики (щоправда, за твором, що з погляду античної традиції був до певної міри випадковим, за „De arte poetica“ Горація), а власна творчість занадто вже великою мірою стала наслідуванням, до того наслідуванням взірців легше приступних, (римських, а не грецьких) і пізніх, отже „випадкових“ у своїй залежності від довшої традиції. В філософії і середньовіччя стояло в щільному зв’язку з античною традицією (Арістотелем), — тут замінили звичну традицію на іншу, що теж не була невідома, але рідше репрезентована, — Арістотеля заступили Платоном, а почасти робили спроби перейти від античности до східніх течій (середньовічна арабська та жидівська філософія, зокрема кабала). — Далеко складніше стояла справа з „відкриттям людини“. Людина бо була все ж у центрі уваги і християнської думки. „Відкриття“ людини було куди більше боротьбою за людину проти церковного розуміння її єства й залежности її від церковного авторитету. „Визволення людини“ — це так! Але ренесанс не ставив собі питання, чи є таке „визволення“ людини не лише від церковних, а часто і від моральних, суспільних і т. д. авторитетів дійсним „відкриттям“ її єства, чи може радше збоченням. До речі і в античності людина була надзвичайно зв’язана суспільством та державою, — складні процеси боротьби за ідеали „внутрішньої свободи“ в античності (від стоїків до епікурейців) представники ренесансу помилково витовмачували в дусі своїх власних ідеалів. Позитивний ідеал „всебічного розвитку“ людини (хоч зразки здійснення такого ідеалу вбачали в досить сумнівних тиранах, а то й просто дрібних розбійниках-кондотьєрах доби) було те нове, що, до певної міри, дійсно, найближче нагадувало античність. Але прояснення цього ідеалу було ще справою майбутнього, — і цьому проясненню були присвячені століття дальшої духовної історії. — Нарешті — „відкриття природи“. Це найсумнівніше, та з погляду сучасного дослідження історії науки та культури, навіть цілком мітичне „надбання“ ренесансу. Мрії про наближення до природи, про опанування природи, ідеалізація природи як об’єкта мистецького зображення, — це є дійсні здобутки ренесансу. Але справжнє духовне наукове опанування природи, шлях оновлення фізики та астрономії, розвиток модерної механіки були справами або пізнього середньовіччя, як /222/ установлено новим дослідником — Дюгемом (що Коперник лише дуже поверхово зв’язаний з духом ренесансу — це було відомо вже давніше) або навпаки є пізнішим надбанням епохи барокка, до якої належать і Галілей і Кеплер. Ренесансові залишаються мрії про успіхи, яких або вже досягнули ті представники „пізньої схоластики“ в Сорбонні та інде, до яких „людина ренесансу“ мусіла ставитися вороже та зневажливо, або які були пізніше здобуті тими, хто від чималої частини „надбань“ ренесансу відмовився та зробив спробу знову актуалізувати „старе“, — хоч і далеко не всі, але досить важливі ідеали середньовіччя: це були „люди барокка“. яким без сумніву, ми зобов’язані в дослідженні природи далеко більше, аніж уславленому ренесансові.

Ренесанс або „відродження“ доторкнувся України лише на самому кінці свого розвитку. На Заході в 16 ст. вже доживали свій вік течії, що, з одного боку, мріяли про дійсне „відродження“ античних духовних ідеалів, як їх люди того часу розуміли, а з другого — про звільнення людини від тих пут, які накладало на них авторитативне середньовіччя. Результати розвитку ренесансу не могли задовольнити в 16 ст. навіть його прибічників: ренесанс мріяв про „ентузіязм“, а справді зміг розвинути лише досить холодну реторику; він мріяв про вищу, всебічно розвинену людину, а справді досягнув лише панування егоїзму та сваволі; ренесанс поставив собі метою дослідження природи, але природознавство ренесансу залишилося повне мрій та сприяло розвиткові „магії“, альхемії, астрології; ренесанс різко критикував „забобони“ та упередження старих часів, але сам залишився під владою забобонів, хоч до деякої міри і підновлених. Культурне значення ренесансу, величезна „секуляризація“ культури, себто її переведення з суто-релігійної до „світської“ сфери, утворення до певної міри самостійної світської культури безсумнівні. Але власного змісту, крім нового ідеалу краси, ренесансові не вистачало. Він спричинився до розвитку нової літератури та мистецтва, що будувалися на нових ідеалах краси: ідеалах, які великою мірою намагалися повторити, повернути античний ідеал краси. В літературі це визначало певний поворот до античної форми. Зміст „нова“, світська людина приносила до деякої міри новий: тематика збагатилася „світськими“ темами, — напр., еротичними, ідеалізуванням сили, „всебічної“ повноти життя.

2. Світогляд ренесансу переживав у 16 ст. серйозну кризу, коли виступили реформаційні течії, які почасти йшли в тому самому напрямі, почасти підривали головні коріння ідеалів ренесансу. Реформація залишилася на позиції певного /223/ індивідуалізму, хоч цей релігійний індивідуалізм (безпосередній зв’язок людини з Богом зі зменшенням посередницької ролі церкви) своєю суттю зовсім інший, ніж егоцентричний індивідуалізм ренесансу. Найліпше це подвійне відношення обох течій з’ясовує для нас доля Еразма Ротердамського, який, повний ідеалами ренесансу, весь час не міг знайти певного ставлення до реформації, що захопила і його своїм поривом. Коли ренесанс прагнув повноти життя, коли у нього основним ідеалом став ідеал краси, реформація прагнула життя, яке було б цілком та послідовно збудоване на релігійній основі; античності протиставлялося первісне християнство, до якого хотіла повернути людство реформація, а це первісне християнство часто набирало суворих форм старозавітньої релігійности. Разом могли йти ренесанс та реформація власне лише в одному — в критиці середньовіччя, яке репрезентувала для обох католицька церква.

3. До східньої Европи ренесанс прийшов з деяким запізненням, за ним дуже швидко йшла реформація. Ренесанс спричинив у Польщі перший літературний розквіт (Я. Кохановський), але поруч нього уже стояла реформація, що зразу ж знайшла й літературний відгук (М. Рей). Безпосередні впливи обох течій прийшли на Україну переважно з польської культурної сфери.

Україна дожила до 16 століття ще в щільному зв’язку з візантійською культурною сферою, хоч з кінця 14 віку не бракувало й різноманітних рефлексів західніх течій, які приводили до неспокою та до певного занепаду однобічного та неподільного панування старої візантійської традиції.

На Україні впливи ренесансу, як будемо бачити, досить незначні: почасти вони обмежилися на засвоєнні певної тематики літературних творів, засвоєнні, що тривало й за часів барокка. Найскладніша проблема — утворення нового літературного стилю — не була розв’язана: головне через те, що знайомство з літературою ренесансу значило передусім знайомство з латинською античною літературою. — знайомство це обмежувалося на читанні ориґіналів. Перекладів майже не було. Нечисленні їх спроби походили з-під пера московського втікача, кн. Курбського, якого переклади навіть мовно були під впливом литовсько-руського оточення. Спроби власних праць українців стояли ще під величезним впливом старої візантійської традиції. До неї приєдналися лише певні нечисленні стилістичні елементи ренесансу. Тематика світського ренесансу майже не знайшла ґрунту.

4. Впливи літературного ренесансу не змогли розвинутися на Україні ще й тому, що країну в другій половині 16 ст. /224/ охопило релігійне заворушення, що далеко сприятливіше було для впливів реформації, аніж ренесансу. Дійсно, протестантські реформаційні рухи поширилися і на Україну, хоч і охопили майже виключно шляхетські неширокі кола. Але значення реформаційних течій, зокрема саме на Україні впливового „антитринітаризму“ (соцініянства або „аріянства“), для цих нешироких кіл було величезне. Саме ці течії привели своїх прибічників серед української шляхти й почасти міщанства до тіснішого зв’язку з духовою культурою західньої Європи. Але цей зв’язок привів більшість українських прибічників антитринітаризму до денаціоналізації. Літературні відбитки його нечисленні, українські антитринітарії писали латинською або польською мовою. Лише деякі відгуки ідей реформації пройшли до ширших кіл українського народу. Реформація вимагала певних змін релігійної традиції: поперше, вона ставила понад церковний авторитет авторитет „Слова Божого“, св. Письма. Реформація штовхнула окремих представників „литовсько-руської“ літератури і до проблеми літературної мови; такою мусіла бути народна мова, бо Слово Боже повинне стати приступним усім народам світу їх власною мовою. Але перемозі реформації поставилися на опір католицькі сили, що почали похід і проти православної церкви. В цьому скрутному стані православне населення виявило і велику відданість православній церкві і велику організаційну здібність. Але той національно-релігійний рух, що розвинувся коло проблеми „унії“, не сприяв ані засвоєнню реформаційної літературної традиції, ані засвоєнню традиції ренесансу. Коли ми помічаємо в українській літературі 16 ст. якийсь зв’язок з обома головними напрямами часу, то цей зв’язок і слабкий, і далеко не загальний; він виявляється в засвоєнні лише окремих елементів літературної поетики ренесансу, тематика ренесансу залишається поза межами уваги; він виявляється в спробах скористатися з певних елементів реформаційної традиції, але почасти лише мовних (народна мова), почасти лише неґативних (полеміка проти католицької церкви). Тому не дивно, що найвизначніше з’явище українського 16 ст. є полеміка геніяльного Івана Вишенського, яка спрямована якраз і проти ренесансу і проти реформації, та ставить своєю метою повернутися до старої візантійської традиції. Безумовно, ця полеміка своєю мовою, а до певної міри змістом (релігійна особистість грає для Вишенського не меншу ролю, аніж церква) зв’язана з духом реформації, а стилістично з ренесансом (див. далі). А ще характеристичніше, що через голову свого найгеніяльнішого письменника українська література /225/ прийшла не до старого, а до нового — до барокка, яке було багато в чому спадкоємцем ренесансу. Отже, „дух часу“ був не за поворот до старого, а за поступ до нового, до якихось елементів і ренесансу, і реформації. Але цього „нового“ українська дійсність свідомо не прийняла та не засвоїла; засвоєння йшло якось напівсвідомо, непомітно. Немає сумніву, що впливи ренесансу та реформації були на Україні ширші та глибші в житті, аніж у літературі.

Українська література 16 ст. не тільки має в собі лише малопомітні елементи ренесансу та реформації; вона є в цілому незначна. Не треба цього замовчувати, маючи блискучі часи старокиївські та бароккові. Єдине дійсно визначне явище 16 ст. є Іван Вишенський, що стоїть поза часом та від своєї сучасности трагічно одірваний. Незначність української літератури 16 віку була б ще більша, якби її обсяг не збагачувався літературною діяльністю близько споріднених та в 16 ст. мовно невіддільних від українців білорусів.





Б. Повість


І. Дуже випадкові ті нові повісті, що їх існування на українсько-білоруському ґрунті можемо приписати пожвавленню цікавости до західніх літератур, яке приніс з собою ренесанс. Такі повісті починаються вже з кінця 15 ст. Велика частина їх з Білоруси. Характер їх почасти духовний, почасти світський. Походять вони може лише почасти безпосередньо з латинських ориґіналів, здебільшого, мабуть, з польського та чеського перекладу, хоч деяких з тих перекладів, якими перекладачі могли б користуватися, не знаємо.

2. До духовних повістей належать: „Мука Христова“, компіляція різних латинських творів, що почасти й досі невідомі. Повість задовольняє той самий інтерес, який задовольняли апокрифи в старші період: це доповнення євангельських оповідань різними леґендарними та іноді зовсім не релігійними мотивами, — напр., життєпис Пілата, перероблений з середньовічної, західньої збірки леґенд, т. зв. „Золотої леґенди“; оповідання про трьох царів, що поклонилися Христові; життя св. Олексія (обидві з латинських ориґіналів, перша, мабуть, за польським, друга, за чеським посередництвом); „повість“ про „Світлу пророчицю (з чеського); повість про лицаря Тундала, що побував на тому світі (мабуть, з чеської; латинський ориґінал її ірландського походження). Це все повісті старі, середньовічні, і роля ренесансу /226/ в їх засвоєнні — лише в тому, що дух ренесансу звернув увагу східніх слов’ян на західні літератури та дав їм досить внутрішньої незалежности від візантійської традиції, щоб до західніх релігійних оповідань звернутися.

3. Світські повісті почасти відомі вже старій українській літературі, але з’являються в нових редакціях сербохорватського походження. Перша з них — нова редакція славнозвісної „Олександрії“, редакція, що походить з сербського перекладу-переробки. Мабуть, уже тоді з’явилася й нова редакція повісти про Трою. До сербохорватського перекладу італійського ориґіналу веде нас і відома з кінця 16 ст. повість про Трістана та Ізольду (пор. в українській літературі ще Лесю Українку); теж з італійського ориґіналу через сербохорватський переклад прийшла (мало розповсюджена) і лицарська повість про Бову-королевича. Повість про „сімох мудреців“, східнього походження, прийшла через латинську переробку та польський переклад і на Україну: це історія німого царевича, якого обмовила перед батьком мачуха та якого врятували сім мудрих учителів, що розповідали батькові оповідання з „мораллю“, що не можна йти за радою жінки; нарешті, царевич знову здобув здібність говорити та з’ясував батькові справу; це тип „ідеологічної“ повісти зі вставними оповіданнями, відомий на Україні вже з найстаріших часів. — Деякі світські повісті почасти дійсно зв’язані з ренесансом. Але досить зауважити, що всі ці повісті не досягли великого розповсюдження, відомі нам з унікальних рукописів та часто пізніше замінені іншими варіянтами тих самих тем („Олександрія“). Невеликий був, отже, вплив світського ренесансу.

4. І релігійна боротьба та релігійна полеміка принесли певний повістярський матеріял. Його не багато — це оповідання про „папісу“ Йоганну, що ніби була римським папою та породила дитину під час процесії. Ця повість — пізнього походження — іноді сполучається ще з іншою, що зустрічається і окремо, про „Петра Гугнивого“, папу-розпусника, що, покараний римським царем, хитро знищує його. До цієї ж групи повістей можемо прилучити і невеличке оповідання, що його переказує Вишенський та що і раніше вже зустрічається як окреме оповідання: це історія про чудо на Афоні, коли при спробах завести унію з Римом там упала стіна церкви та передавила прибічників унії.

5. Як бачимо, повне збагачення тематики можемо пояснити впливом ренесансу та реформації. Але стилістично помітимо в нових повістях та нових редакціях старих повістей лише дуже /227/ мало рис „модерних“. Може головне в Олександрії — певні елементи чутливости; „еротична“ тематика Трістана та Бови — нова, але стилістично оброблена дуже безпорадно.





В. Святе Письмо


1. Від реформаційних течій залежить праця над текстом св. Письма: вона відбувається почасти під впливом чеської „передреформації“ Гуса, почасти вже під впливом реформації 16 ст., але найцінніша праця проведена, спираючись все ж в основному на традиції східньої церкви.

Неясні обставини праці першої друкарні, що працювала і для України, друкарні німця Ш. Фіоля в Кракові, яка 1491 р. виготовила „Октоїх“, „Часословець“, обидві „Тріоді“ (пісну та цвітну) та, здається, і Псалтир. Немає сумніву, що мали друкуватись, крім Псалтиря, і дальші частини св. Письма. Але друкарню зачинено, а книги сконфісковано. Сам Фіоль був лише друкар-підприємець. Відкіля походила ініціятива: з литовсько-руських, молдаво-валаських чи якихось інших кіл, і досі не вдалося з’ясувати.

2. Та напевне зв’язані з литовсько-руською літературою та з чеськими релігійними рухами ті обробки тексту, де просто користалися чеськими перекладами та вживали „посполитої“ українсько-білоруської мови. Є такі переклади і писані, а головне, друковані Фр. Скориною, полоцьким міщанином, що студіював у Падуї та друкував 1517-19 рр. в Празі (частини Старого Завіту) та 1525 р. в Вильні (Апостол). Цікаві передмови Скорини, що розкривають мотиви його праці; вони почасти національні: усі тварини „ігді зродили ся і ускормлені суть, по Бозі к тому місту великую ласку імають“, так і Скорина: „не можемо ли во великих послужити посполитому люду Руського язика, — сиї малиї книжки праці нашеї приносимо їм“. Скорина вважає Біблію за енциклопедію всього людського знання, погляд, щоправда висловлений і католиками, але типовий для протестантів; типовий для протестантів і ухил Скорини до простої мови і той факт, що він видав переважно книги Старого Завіту. Але Скорина зовсім не повинен був бути представником реформаційних поглядів, проти цього говорять і деякі місця його передмов і характер його „Малої подорожньої книжиці“, що складається з православних молитов; його лише овіяв дух чеської „передреформації“. Друки Скорини мали успіх, про це свідчать їх відписи. /228/

3. Спроби перекладу св. Письма на. народну мову почасти напевне, почасти ймовірно зв’язані з реформаційними рухами; хоч не в усіх перекладачах ми повинні бачити представників протестантизму, але сама ідея найскорше могла походити з духу реформації. Українська обробка Євангелії є так звана „Пересопницька Євангелія“ (з рр. 1556-61, відомі лише відписи з 1571 та 1701 р.), здебільша досить поміркована „українізація“ євангельського тексту. Ось як випадав цей текст: „ЧоловЂку єдиному богатому зродило поле вельми, и мовил самъ в собЂ, рекучи: што маю чинити, не маю где быхъ зобралъ жита мои (або пашню). И реклъ такь учиню, розмечу житницу мою (клуню, або стодолу). И большій побудую“. — Напевне зв’язані з протестантизмом переклади Євангелії В. Негалевського (1581) з елементами білоруської та української мови; зроблений з польського перекладу М. Чеховича „Крехівський апостол“, український текст складений на підставі польської Біблії 1563 р., слов’янського тексту та видання Скорини; переклад з польської Біблії Нудного 1572 р. навіть видрукуваний, Євангелії білоруса В. Тяпинського. Ось приклад мови з „Крехівського апостола“: „О безрозумныи Галати, хтож вас подмануль, ижбы есте правды не были послушни, перед которых очима Христос перед тым был написан и межи вами роспят...“. — Переклади св. Письма на рідну мову відігравали звичайно величезну ролю в виробленні літературної мови. Але ні один з українських або українсько-білоруських перекладів не досягнув загального розповсюдження. Для розвитку літературної мови вони не могли мати великого значення.

З більшим або меншим поширенням тексту євангелії, з дрібними поясненнями маємо кілька рукописів, які репрезентують переходи до „учительних євангелій“, що їх пізніше й друковано (напр., Київ 1637 тощо). Ось приклади текстів: з „Волинської Євангелії“ 1571 р. — „ЧеловЂкъ нЂкоторый был богатый, который же то оболоковался в порфіру и віссон (в шарлать і в дорогое одЂніе) и на каждый день бывал велми весел. Был тыж нікоторый убогый, которому то было имя Лазар, которій то лежал у ворот его, будучи трудоватым“ *; або з Євангелії кінця 16 ст.: „ЧеловЂкъ нЂкоторый был багатый и оболокался у красныи шаты и у порфиру и виссон, тое у дорогіи шаты, и веселился на каждыі день завше красно, был же тыж там убогый нЂкоторыі, которому то было имя Лазаръ, а был повръженыі пред дверми его, або лежалъ у гною немоцньй“;



*) Майже такий самий текст і в Пересопницькій Євангелії. /229/


або з Євангелії 1604 р.: „ЧеловЂкъ нЂкоторый бЂ богать и одЂвался уставичне въ перфиру и виссон и веселящейся на всякъ день красно. Бысть же там нЂкий иншій именем Лазарь, который то лежалъ гноень пред дверми его“. Як бачимо — це зовсім різні спроби наблизити мову св. Письма до живої мови, спроби, що, безумовно сягали до значно ширших кіл, аніж вплив реформаційної науки.

4. Найвизначніший біблійний текст, що видрукуваний і дістав найширше розповсюдження, був текст послідовно церковнослов’янський, без елементів української народної мови. Не так звана Острозька Біблія 1581 р. Ініціятором праці був православний меценат кн. К. Острозький, що утворив в Острозі відому православну школу, та залучив професорів школи й інших українців та чужинців до праці над біблійним текстом. Комісія, що оброблювала текст, користалася і різними слов’янськими рукописами, і латинськими, але головне грецьким текстом. З богословського погляду текст Острозької Біблії — великий успіх. Але з літературного боку вона зафіксувала дальший розрив між церковною (слов’янською) та літературною (напів-народною) мовою. А головне, церковно-слов’янський текст цей не міг стати основою норми літературної мови на Україні. А іншого авторитетного джерела норми українська літературна мова не знайшла аж до кінця 18 віку.





Г. Полемічна література


1. Релігійна боротьба в кінці 16 ст. належить до найцікавіших та найславніших сторінок української культурної історії: бо залишені переважною більшістю шляхти, що пішла до католицького табору або й за протестантами, лише короткий час підтримані впливовим кн. Острозьким, зраджені більшою частиною православної ієрархії, українські міщани зуміли шляхом самоорганізації (братства) відбитися від страшних нападів католицької церкви, підтриманих державним авторитетом. Але ця блискуча сторінка української культурної історії не блискуча літературно. Все ж, хоч і нечисленна та неблискуча, полемічна література має велике значення в розвитку української літератури: помалу підготовувались нові літературні форми та нові літературні вартості. Цілком поза межами сучасности залишився єдиний геніяльний представник полемічної літератури Іван Вишенський.

2. Початки полемічної літератури зв’язані з Острогом та тією школою, що постала там заходами кн. К. Острозького. Коло співробітників Острозького складалося не лише з українців, але /230/ й з греків та поляків. Змагаючи до відродження старої православної традиції (див. сказане вище про Біблію), Острозьке коло в дійсності мусило піти за духом ренесансу, запроваджуючи в плян освіти світські науки: та навіть реформація позначилася на діяльності Острозького кола, бо в боротьбі проти католицтва йому довелося користатися й послугами протестантських співробітників, а ще більше черпати з протестантської літератури. Острозька школа підупала по смерті князя, якого нащадки пішли до католицького табору. Видання Острозької (а пізніше Дерманської, Львівської й ін.) друкарні принесли українській літературі, крім Біблії та принагідних церковно-політичних творів, дещо з творів отців церкви, але головне її літературне значення в тому, що вона почала друкувати сучасних авторів: це кілька творів полемічної літератури.

3. Починає ці друки „Ключ царства небесного“ Герасима Смотрицького (1587). Ця книжка присвячена в першій частині обороні Руси від нападів (єзуїта Б. Гербеста), в другій половині — обороні старого календаря та іншим відмінам між східньою й західньою церквою. Арґументації речевої небагато: головне патетичні, а іноді ліричні чи дотепні заклики, запитання, нагадування, напади, а то й лайки. Передмова реторична, мова почасти трохи ритмізована та навіть римована: „Повстанте, почуйте ся и подносіте очи душ ваших, а обачте з пільністью, як спротивник ваш, діявол, не спить, і не тілько як лев рикаючи шукаєть кого пожерети, але явне в пащеки єму многиє... впадають“. Церква, „болізно вас породивши, водою святою хрещенія омивши, дари Духа святого просвітивши і хлібом животним... возкормивши... з вами вічно царствовати певна била“. Папи „єдини новини уставляють, а другиє старини поправляють, і як одступили дороги правой, завжди ся мішають, да инших до того ж примушають, і страшать, же їм того ж не помагають“. Автор вміє промовити до простої людини. Ритмізована мова іноді нагадує ритміку дум або деяких віршів. В тексті зустрічаємо чимало приповідок.

4. Трактат Василя „Острозького“ (1588) — великого розміру та переважно теоретичного богословського змісту (“спирається на Максима Грека), літературно досить важкий, але призначений, напевне, для іншого читача, ніж твір Смотрицького. — Л. Зизаній (Вильна 1596) увів до обігу полеміки протестантські міркування про те, що римський папа є антихрист. Стиль книжки теж „наукоподібний“. — Дійсно серйозний науковий твір — анонімний „Апокризис“ (Острог 1598) — є твір /231/ протестантського польського автора М. Бронського. Почасти емоційний та іронічний, почасти патетичний стиль двох писань псевдонімного „Клирика Острозького“ (1598-99): „Преступили єсте отеческіє границі, нарушили єсте старожитную віру!. Пороскопивали єсте гроби предків, порушили кости отець!.. Затоптали єсте їх стежки, затмили єсте їх присвітлую справу!“ До елементів стилю Герасима Смотрицького Клирик додає ще стиль молитовний, теж патетичний та реторичний. — Головне з передмов до різних видань знаємо як письменника Острозького діяча Дем’яна Наливайка: і його мова реторична, лише сильніше забарвлена церковнослав’янською. Далеко простіші проповіді (тоді недруковані) почаївського отця Іова Заліза. — Реторичність полемічних писань дуже впадає у вічі: тут, мабуть, позначився і стиль проповіді релігійно-неспокійного реформаційного століття, але і реторична школа ренесансового стилю: мабуть, нам ближче невідоме острозьке „ціцероніянство“.

5. Окремо стоїть останній твір цієї літератури — „Пересторога“ (писана до 1605 р.). Це спроба історіософії церковної боротьби як боротьби диявола проти церкви; в творі немало апокаліптичних нот. Але відродження церкви тут надзвичайно щільно зв’язується з відродженням культурним, піднесенням освітного рівня (щоправда, з відкиданням „філософії поганської“). Дуже нерівномірний стиль лише почасти цікавий реторичністю, — до цієї реторики належать м. і. надзвичайно вдалі промови, що їх автор укладає в уста кн. Острозькому та іншим особам. І тут є зв’язки і з психологією реформації (апокаліптизм, може якесь „фляціянство“ *) і з реторичною стилістикою ренесансу.

6. З боку уніятів виступає український може найвизначніший полеміст Адам-Іпатій Потій. Літературно він продуктивніший, аніж православні його противники, пише він і польською і „посполитою“ мовою. Українсько-слов’янською мовою маємо кілька його творів („Унія...“ 1695, „Справедливоє описаньє... собору берестейського“ 1596/7, „Антиризис“ 1599, „Розмова бестянина з братчиком“ 1603, „Оборона собору флорентійського“ 1604, „Посельство до папежа... Сикста IV“ 1605, „Гармонія альбо согласіє віри“ 1608). Його стиль той самий, що стиль православних полемістів: лише в нього менше ліричности, більше патосу, реторики та дотепу й лайки, та ділові арґументи сполучуються з емоційними в тому самому творі, на тих самих сторінках. Його українські проповіді втрачені.



*) Маю на увазі протестантського богослова Фляція Іллірика. представника радикального німецького протестантизму 16 ст. /232/



В українських творах Потія знайдемо всі типові реторичні засоби того часу: накупчення синонімів, шереги слів: „піянство, лакомство, святокупецтво, неправда, ненависть, потвари..., пиха, і надутость... панують тут весьма“ (в грецькій церкви); одно за одним йдуть короткі речення:


„спільние душі, мислі, воли,

спільний Бог,

спільная побожности купля,

спільное спасеніе,

спільний подвиг і праця,

спільная мзда і вінець“.


Любить він антитези, — так на його думку при спілці православних з протестантами сполучуються:


старожитноє з новотою утвержденіє,

і камень недвижимий з легкомисльности тростиною,

широта з тіснотою,

плідність з неплодієм,

святобливості, з проклятієм,

добрий порядок з помішанієм,...

миро благоуханноє з грязю,

світлость з темностю,

Христос з Веліаром...


теж у закликах:


не мішайте людських справ з Божськими,

мирских з духовними,

земних з небесними,

дочасних з вічними...


Стиль Потія нагадує дещо стиль Вишенського, лише лексика Потія не має багатства та різноманітності словника Вишенського. 7. Залишилися й деякі рукописні дрібніші, почасти старіші, пам’ятки полеміки і проти католиків, і проти „люторів“. Їх стиль трохи простіший, але і в них можна знайти в зародку ті самі стилістичні елементи, що і в творах пізнішої полеміки (див. ще Екскурс II).





Ґ. Іван Вишеиський


1. Поруч полемістів, що досить невміло компонують свої оборони та напади, зосереджуючися головне на другорядних питаннях та лише іноді підносячись до принципової постави /233/ питань конфлікту між православ’ям та католицтвом, виступає письменник, що до певної міри споріднений з полемістами своїм стилем, що порушує й ті питання, про які пишуть полемісти, але відрізняться від усіх своїх сучасників, як небо від землі. Відрізняється головне тим, що він є письменником з Божого покликання. Це Іван Вишенський, один з найвидатніших українських письменників усіх часів, єдиний з письменників тих часів, що його не забуто, — його популярність у нові часи підніс Франко своєю поемою.

2, Вишенський має надхнення справжнього пророка, і тому, хоч і він часто залишається при питаннях другорядних, суперечки про ці другорядні питання він уміє сполучити в певну цілість та овіяти духом такого біблійного патосу, який змушував читача зрозуміти або відчути, що справа йде дійсно не про дрібниці, а про останні питання роду людського. Але Вишенський не лише стилістично підноситься над своїми сучасниками-полемістами, — не рідко він, залишаючи на боці конкретні дрібниці полеміки (бо про них, мовляв, уже писали інші), висуває такі принципові, основоположні питання, які цілком виводять його „полеміку“ з рамок його часу та його країни: так, напр., він ставить питання про христіянський ідеал церкви, — справжня церква не панівна, як католицька, а переслідувана, терпляча, як старохристиянська. Така основоположна постава питань надзвичайно відсвіжує та оживляє „полеміку“: дивним чином історики літератури вбачали в таких місцях „ухил“ Вишенського від „головних питань“ релігійних сперечань.

Вишенський дещо стилем нагадує сучасних йому полемістів, хоч і безмежно перевищує їх літературним умінням (все одно, чи походить це „вміння“ з надхнення чи з якоїсь літературної традиції). Головна його спільна риса з сучасниками — реторизм, не в якомусь неґативному значенні цього слова, а в сенсі певної літературної форми, що всі думки вдягає в форму промови, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань... Але коли ми в острозьких чи львівських полемістів могли припускати вплив реторичної латинської школи, стиль Вишенського занадто вже не „ціцероніянський“ та його погляди на латинську культуру занадто неґативні, щоб шукати джерел його літературної техніки в античній реториці. Патос його „біблійний“, але стилістично він не дуже нагадує старозавітних пророків. Найпевніше він дечого навчився з святоотецької проповіді, може найбільше від Златоустого, але і тут схожість не занадто велика. /234/

Від своїх сучасників Вишенський одрізняється одначе головне, одним: він, хоч може і залежний від свого часу та внутрішньо зв’язаний з ним (звичайні твердження про „малу освіченість“ Вишенського безпідставні), але і ренесанс, і реформація для нього — лише з’явища підупаду, розкладу, антихристового „соблазну“. Те, чого він бажає, є поворот до візантійської традиції, до старовини. Коли Вишенський і належить до українського „ренесансу“, то він у ньому є Саванаролою, що не зупинився б, мабуть, перед знищенням усіх „надбань“ нової культури. Свій позитивний ідеал він не висловив докладно, не розвинув. Мабуть, ми знайшли б тут не лише дійсну старовину, а й досить нової пізньої візантійської містики (гезихастів), що знайшла собі притулок якраз на Афоні, де прожив більшу частину свого життя та відкіля звертався до своїх сучасників і земляків Вишенський. Не випадково з творів Вишенського видрукувано за його життя, лише один, та й то такий, що лише писаний Вишенським, але де він виступає як представник афонських ченців, „Афонітів“. Полемісти на Україні та їх меценати зовсім не ставили собі тих максимальних завдань, про які мріяв Вишенський: вони хотіли лише оборонити православну церкву від нападів, Вишенський мріяв напевне про перемогу справжнього православного християнства над усіма іншими „сектами й вірами“ (радикальну наставу маємо теж у пізній „Пересторозі“ та в чужинця Бронського); українські православні утворили певну синтезу західньої та східньої культури (Острозька школа) та з кожним роком все більш черпали з скрабниці західньої культури, але: Вишенський не приймав нічого, що приходило з Заходу; на Україні прагнули створити такі умови, в яких православна церква могла б існувати в межах тодішнього державного та суспільного устрою, Вишенський, виходячи з ідеалів старохристиянського аскетизму, розвинув таку радикальну неґативну критику політичного та соціяльного ладу, що її позитивною протилежністю могла стати лише програма „царства Божія на землі“. Ніхто з сучасників не міг мріяти про перетворення Речі Посполитої на царство Боже, і, якби у Вишенського знайшлися реальні та активні прибічники, він став би для своїх українських сучасників людиною небезпечною. Прибічників Вишенський не знайшов, уже тому, що ніякої конкретної програми не розвинув; сучасники (помилково) вважали його за свого спільника; тому твори його читано, переписувано (але не друковано), та тому дійшли вони і до нас. /235/

3. До найхарактеристичніших стилістично писань Вишенського (яких нам відомо 19, поруч згаданого листа „Афонітів“) належить один з його раніших творів „Писаниє до всіх у Лядській землі“ — в ньому Вишенський дійсно звертається не лише до православних: „Тобі в землі, зовемой Польськой, мешкаючому люду всякого возраста, стану і преложенства, народу Руському, Литовському і Лядському в розділених сектах і вірах розмаїтих сей глас в слух да достиже. Ознамую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите в нейже в жизнь сію рожденієм проїзведені єсте і нині обитаєте, на вас перед Господом Богом плачеть, стогнеть і вопієть, просячи створителя, яко да пошлеть серп смертний..., которий би вас вигубити і іскоренити... міг“ (мотив, що його зустрічаємо вже в Серапіона Володимирського). „Де нині в Лядській землі віра? Де надіжда? Де любов? Де правда і справедливість суда? Де покора? Де євангельскиє заповіді? Де апостольськая проповідь? Де святих закони?..“. „Да прокляті будуть владики, архимандрити і ігумени, которіє монастиря позапустівали і фольварки себі з міст святих починили і сами тілько з слуговинами і приятельми ся в них тілесне і скотськи переховивають. На містах святих лежачи, гроші збирають. З тих доходів, . . . дівкам своїм віно готують. Сини одівають. Жени украшають. Слуги умножають. Барви справують. Приятелі обогачують. Карити зиждуть. Візники ситиї і єдинообразниї спрягають. Роскош свою поганськи ісполняють“. „Ність міста цілого од гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнильство, все огнь пекельний, все болізнь, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрість, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаніє, все сінь, все пара, все дим, все суєта, псе тщета, все привидініє“. „Покайтеся убо, Бога ради, покайтеся, донеліже покаянію время імате!.. Готовіте діла, готовіте чисток житіє, готовіте богоугодженіє!“ Це, щоправда, може найбільш „реторичний“ зразок стилю Вишенського. Але в цілому він залишається цьому стилеві вірним, усе життя, бо пише він і далі здебільша писання-промови. Головні з них: „Порада“, лист „до утекших єпископів“ (1597-98), „Краткословний отвіт Феодула“, „Зачапка“, „Обличеніе діавола миродержца“, „Терміна о лжі“, нарешті (десь коло 1614 р). „Позорище мисленноє“.

У творах своїх Вишенський порушує не лише актуальні питання релігійної боротьби („утекші єпископи“), твори його підносяться над часом, говорячи, як у цитованих уривках, про актуальні тоді, але актуальні і завжди питання. /236/

4. Церковна програма Вишенського в усіх його творах проста, — це утриматися старого: „до церкви на правило соборноє ходіте і во всім по уставу церковному — ні прилагающе од своєго умисла що, ні отімлюще..., ні роздирающе мнінієм творіте“. Але Вишенський навіть за утримання перестарілого: „Євангелія і Апостола в церкви на литургії простим язиком не виворочайте“. Хоч він і погоджується ще на проповідь народною мовою: „для вирозуміння людського попросту товкуйте і викладайте“, але всі книги треба на його думку „словенським язиком“ друкувати (слов’янський язик він ставить вище і грецького і латинського). Та взагалі „Чи не ліпше тебі ізучити Часословець, Псалтир, Апостол і Євангеліє... і бити простим богоугодником і жизнь вічную получити, нежели постигнути Аристотеля і Платона і філософом мудрим ся в жизні сей звати, і в геєну отіти? Розсуди!“ Для нього просто зайво роздумувати над питанням унії, яку він відкидає вже тому, що вона щось нове (граючи словами „унія“ та „юная“).

Він не кличе власне до боротьби, хоч і радить: „не приймуйте“ священиків, що висвячені проти „правил святих отець“. Рим для нього — Вавилон, король, поскільки від підтримує унію, — Навуходоносор. Він сподівається порятунку від індивідуального дотримування старих „правил“. Коли ці правила і „маленькі правильця“, то нехай „православниє у маленьких правилець при правді дома сидять; нехай дома у маленьких правилець істини шанують, нехай дома маленькими правильцями ся спасають, которими... запевне спасуться. А вы юж там з великими Скаржиними яко хочете так собі поступуйте“. Це філософія не боротьби, а лише пасивного опору.

5. Як Вишенський за старовину, за Апостол і Євангелію та проти „Аристотеля й Платона“, за церковно-слов’янські книги та проти „виворочення“ їх „простим язиком“, того самого він вимагає і від школи: граматику („грецькую іли словенськую“) він ще визнає, але далі — „во місто лживоє діялектики“ — „часословець“, замість логіки та реторики — „богоугодно-молебний псалтир“, замість філософії — октоїх („осьмогласник“), навіть і „євангельськую і апостольськую проповідь“ треба вчити з товмаченням „простим, а не хитрим“. „Філософія, не поганського учителя Аристотеля, але православних Петра і Павла“. В пізніші роки він навіть опрацьовує плян друку „соборника“, збірки, хрестоматії виключно слів Христових, апостольських та святоотчеських, плян, що його почасти здійснив за 150 років П. Величковський (див. розділ V). Не дивно, що Вишенський, як видно з його листів, /237/ потрапивши на Україну в р. 1605/6, був дуже неприємно вражений тим „західницьким“ культурним рухом, що почався там у цей час. А в одному з своїх останніх творів він (з конкретного приводу) просто закидає сучасникам ухил до латинських взірців. Щоправда, в цей час (перед 1621 р.) збирались закликати Вишенського на Україну, але ледве чи він був би заспокоєний культурним станом рідного краю, якби його тоді побачив.

6. Власне теми духовної культури не такі часті у Вишенського, як теми культури зовнішньої, життьової, побуту. Відома та величезна зміна, яку викликав у побуті Польщі ренесанс. Ця зміна перекинулася й на українське шляхетство, захопила почасти і українське духовенство. Підупад українського духовенства перед унією відомий, але дуже можливо, що полемічно він перебільшений та його перенесено з окремих випадків на все духовенство (відомо, що в Німеччині підупад католицького духовенства за часів Лютера та реформації вже великою мірою був справою минулого, що не перешкодило йому грати в літературі реформації величезну ролю). В кожному разі Вишенський лише в листі до „утекших єпископів“ нападає на дійсні провини окремих осіб. В інших листах він малює картину життя духовенства в цілому; вона може й була правильна в окремих випадках, але окремі випадки не грають для Вишенського ролі: його картина загальна. Та, як бачимо з деяких творів, його так само обурює й побут світських людей. Бо його ідеал взагалі поза межами можливости — це загальний манастир для всього людства. Необ’єктивна, гіперболічна картина, що її малює Вишенський, з погляду літературного надзвичайно цікава: це перша спроба побутових картин в українській літературі; та ці картини писані широко та барвисто. Місця ці відомі й дуже часто цитувалися. Ось приклад: Вишенський обороняє ченця, що не вміє вести світських розмов, бо він не розуміється на „тих многих мисах, півмисках, приставках чорних і шарих, червоних і білих юхах, і многих скляницях і келишках, і винах, мушкателях, малмазіях, аляконтах, ревулах, медах і пивах розмаїтих“, він „в статутах, конституціях, правах, практиках, сварах... помисла о животі вічнім підняти і вмістити не можеть... В сміхах, руганнях, прожномовах, многомовствах, кунштах, блазенствах, шидерствах... помисла о животі вічнім видіти ніколи ся не сподобить...“. Розуміється, це природно, коли Вишенський обвинувачує єпископів: „Лупите і з гумна стоги і обороги волочите. Самі з своїми слуговинами прокормлюєте оних труд і пот кривавий, лежачи і сідячи, сміючись і граючи /238/ пожираєте, горілки препущаниє курите, пиво троякоє. превиборноє варите і в пропасть ненаситного чрева вливаєте... Ви їх пота мішки повні — грішми, злотими, талярами, півталярами, орти, четвертаки і потрійники напихаєте, суми докладаєте в шкатулах... А тіє бідниці шелюга, за що соли купити, не мають“. „Тіє хлопи з одноє мисочки поливку альбо борщик хлебчють, а ми предся по кількодесять півмисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираєм“. У численних подібних місцях хотіли бачити „соціяльний протест“ — в дійсності це християнсько-аскетичний протест, та протест не проти „гніту“, а проти всього сучасного суспільства й культури. Вишенський лише зрідка згадує духовну культуру, але вона для нього однакова з „малмазіями“ та „півмисками“; він однаково і проти „конституцій“, і проти „комедій“, і протії колядок та щедрівок! Це все, разом з логікою, реторикою, Платоном та Арістотелем є поза межами аскетичної чернечої культури.

7. Найбільш загально, найбільш принципово висловлює Вишенський свої погляди на „світ“ в „Обличению диявола миродержца“. діялогу диявола з „голяком і странником“, що репрезентує Вишенського самого. Ця якась паралеля до „Лябіринту світу“ Коменського: лише Вишенський не змальовує читачеві всі сфери світського життя, а обмежується на тому, що переносить читача в ситуацію Христа при спокусі його дияволом. З промови диявола виявляється, що він необмежений пан над усіма сферами світу. „Дам милости нинішнего віка, славу, роскіш і богатство... Єсли хочеш бити преложоним (духовним),... от мене іщи і мні угоди, а Бога занедбай,... а я скоро тобі дам. Єсли хочеш бискупом бити, пад поклони ми ся... Єсли хочеш папежем бити, — пад поклони ми ся, я тобі дам... Єсли хочеш війським, підкоморим іли судією бити, пад поклони ми ся, я тобі дам... Єсли хочеш гетманом іли канцлером бити..., буди досконалий угодник мій, я тобі дам. Єсли хочеш королем бити, обіщайся мні на офіру в геєну вічную, я тобі і королевство дам... Єсли хочеш хитрцем, майстром, ремесником рукодільним бути і других вимислом превозийти, чим би єси і од сусід прославився і грошики собрати міг, пад поклони ми ся, я тебе упремудрю, научу, наставлю і в досконалість твоєго прагнення мисль твою приведу. Єсли хочеш похоти тілесної насититися і господарем дому, древа і землі шмата назватися, пад поклони ми ся, я твою волю ісполню, я тобі жену приведу, хату дам, землю дарую... только поїщи, попрагни і мні ся поклони, вся сия аз тобі дам“. „Странник“ відповідає дияволові в імені всіх людей: „...Што за пожиток з того /239/ даровання, коли од тебе, диявола, за гордість з небесе на діл зверженого, тоє достоїнство прийму, а не од небесного Бога?... Што ж за пожиток з тоє власти пастирської, коли я раб, невільник і вязень вічний гріхові єсмь, за которий в геєну вічную отиду?.... Што ж ми за пожиток з тоє малої роскоши, коли я вовіки в огні печися і смажитися буду?... Што ж ми за пожиток з того своєго мирського титулу, коли я царства небесного титул погублю ? Што ж ми за пожиток з того... кролевства, канцлерства альбо воєводства, коли я синовство божіє страчу, безсмертний титул?.. Што ж ми за пожиток з слави і чести сусідскої, коли я в лику.. . добре Богу угодивших славитися не буду? Щто ж ми за пожиток з многих фольварків і оздоб домку, коли я красних дворів горного Ієрусамила не узрю . . . Што ж ми за пожиток з тоє жени, коли я Христа, жениха (в) своєї ложниці сердечній пришедшего успокоїтися і спочинути, видіти не могу?.. Што ж за пожиток з тоє малої землиці і ґрунтику, коли сторичної заплати реченної Христом в царстві небеснім за оставленіє сих не прийму і живота вічного наслідником і дідичем бити не могу? Прето да знаєш, дияволе, як я од тебе жони, дому, землі дочасної не прагну, тобі поклонитися не хочу. Господу Богу... поклонюся і тому єдішому послужу“.

Бути „странником“, „пельґримом“ (слово, що його часто уживає Вишенський) — це єдине можливе ставлення християнина до світу. Вишенський хотів би сказати про себе те саме, що сказав Сковорода: „Світ мене ловив, але не спіймав“. Бо світ за Вишенським не лише „в грісі лежить“, але перебуває в повній, неподільній владі диявола. Цей невеликий діялог найяскравіше виявляє ставлення Вишенського до „світу“ та всякої світської культури взагалі.

8. Немає сумніву, що християнський ідеал Вишенського дуже високий. Це найліпше показує нам його ставлення до ближнього. І тут хотіли бачити „соціяльний протест“. Але Вишенський вимагає не якихось прав, „статутів“ для нижчих кляс, а християнського братерства всіх: „Добре! нехай будеть хлоп, кожемяка, сідельник і швець! Але вспомяніте, яко брат вам рівний у всім єсть... Для того, іж во єдино треіпостасноє божество і одним способом з вами ся крестив... І одною печатію Духа Святого на христіянство запечатан єсть“. Вишенський, правда, хоче знищити різниці, але і встановити інші, нові: „подвігом і вірою дільною можеть быть кожемяка од вас ліпший і цнотливійший“. „Далеко хлоп од шляхтича розність маєть. Хто ж єсть хлоп і невільник? Тілько той, котрій миру сему яко мужик, яко /240/ хлоп, яко найманець, як невільник служить“. „Хто ж ость шляхтич? Тот, которій з неволі мирськой к Богу вернеть і свише ся од Духа Святого породить“.

Шлях до Бога Вишенський знає лише внутрішній, духовний; цей шлях містичний, шлях самоочищення та просвітлення, як його в традиції старої містики знову відкрили афонські „гезихасти“: містик „своє начіння душеносноє очистив... і тот сосуд душевний сльозами помив: постом, молитвою, скорбми, бідами, трудом і подвигом вижег, випік і виполеровав, і новоє чистоє насіння богословія посіяв.“ Очищення веде до „освЂщенія ума, отъ которого ся и тЂло свЂтить,... за которымъ идетъ въ. доспЂвшихъ неизреченная радость, утЂха, миръ, слава, ликованіе и торжество ровно со ангелы“. Ідеальний тип людини для Вишенського, без сумніву, тип оцих „доспівших“, себто містиків.

 „Соціяльна несправедливість“ та „внішняя наука“ — це обидві перешкода, що стоять на шляху до внутрішнього удосконалення. Тому Вишенський бореться проти них. І є, в кожному разі, несправедливістю малювати його лише як соціяльного радикала та культурного реакціонера: і „радикалізм“ і „реакційність“ випливають з глибших та для Вишенського самого єдино важливих мотивів — з містичного аскетизму.

9. Подаючи цитати для характеристики світогляду Вишенського, ми тим самим подали матеріял і для характеристики його стилю. Це той самий реторичний стиль, що і стиль інших полемістів, його сучасників. Лише маємо в нього далеко більшу пишність: він накупчує епітети, порівняння, запитання, заклики. Велике мовне мистецтво його приводить до того, що це накупчення не вражає неприємно. Бо і йменники і дієслова Вишенського завжди ваговиті, барвисті, соковиті. Мова надзвичайно близька до „простої“. Вже вказувано на те, що цей реторизм — традиція духовної літератури ренесансу. Крім українських сучасників, Вишенський близький польським письменникам: і Реєві, і Вуйкові, і Скарзі. Але деякі місця нагадують майже дослівно і писання чеського протестанта Гавла Жаланського, ще більше місць, стилістично споріднених з творами Коменського. Залишається лише питання, як міг Вишенський при його повній неґації усього модерного, зокрема світської науки, так перейнятися духом свого часу, так наблизитися до реторичного стилю ренесансу та реформації. Бо він сам говорить цілком ясно: „А латиню зо всім на всім оставимо... Ні їх науки... слушаймо! Ниже їх хитрости на наше... полерованіє учимся! Ми же /241/ будем пред очима їх по євангелію — прості, глупі, незлобливі! Досить нам спасти нас самих!“

Дух часу ніби переміг Вишенського — яко стиліста. Але він є для нас одним з найліпших прикладів того, що геніяльний письменник може перерости свою сучасність, обмеженість стилю свого часу, свій власний обмежений світогляд. Бо пишністю свого стилю, ориґінальністю, сполученням переобтяжености з легкістю він наближається до найліпших взірців бароккового стилю (див. розділ V).





Д. Сатира


1. Немає сумніву, що невеликий сатиричний твір цієї доби є багато в чому симптомом нових часів. Про ці нові часи говорить і його форма: смілива гра різними значеннями тих самих слів, пародійна постать старосвітського „каштеляна Смоленського“ мусить разом і репрезентувати ідеали старих часів, і — певним чином — полемізувати проти них, висуваючи перед очі всю їх дріб’язкову, провінціяльну зарозумілість. Який не малий твір своїм розміром, які не легковажні деякі з його дотепів, самий його ґатунок вже свідчення про якийсь новий ступінь „літературности“.

Єдина сатира, що дійшла до нас з 16 ст. — це невелика „промова“ „каштеляна Смоленського Мелешка“, що її ніби виголошено на соймі 1589 року перед королем Жиґмонтом III. Що ця промова — пародія, це дивним чином, не зразу помітили й дослідники („промову“ видано спочатку як історичну пам’ятку). Зміст її досить простий: промовець, що „на гетакихь зъЂздахъ няколи не бывалъ и зъ королемъ его милостію николи не засЂдалъ“, говорить про все, що прийде йому на думку; але, головне, нападає на нові часи — від німців, що їх улюбили нові королі, до „курей гологузих“, до „коней дриґантов“, до годинника, що за його лагодження доводиться платити майже стільки, скільки коштував новий годинник і т. д. Натомість вихваляє старе...

2. Літературна техніка „промови“ власне немудра: по-білоруськи писати було авторові, мабуть, не важко (зразок ми навели вже: „гетакый“, гето“, „гетого“ і т. д., „няколи“, „насмотрыуся“, „моучкомъ“ і т. д.), Не дуже журився автор і добором вульґаризмів: і щодо німців на королівській службі, і щодо власних земляків, що піддалися чужій моді, бажання Мелешка те саме — „да коли жъ бы я гетого чорта кулакомъ въ морду“, „а коли бъ гетакого бЂса кулакомъ въ морду, забывъ бы другых мутыты“; німець або його жінка „дорогимъ пижмомъ (бізамом) воняетъ“, /242/ так само й земляки, прихильники моди — „хоть наша костка, однако собачьимъ мясомъ обросла и воняетъ“. Нарешті тут і мовні грашки, плутання чужих слів („португале или фортугале“). Зрідка є рими („королевали, что воеводами бывали“).

Щодо змісту, то дотепи „промови“ побудовані на невідповідності змісту „сентенцій“ до форми — промови на соймі: зміст нарікань Мелешка повсякденно-життьовий. форма — змушувала б сподіватися якихось політичних скарг. Політична скарга лише одна — „німці“ на службі короля, все інше — тримання „слуг-ляхів“. „коней-дриґантів“, „гологузих курей“, купівля годинника. „дорогі сукні’“ що носять пані. — все це особисті справи дворян. І пан Мелешко. що скаржиться і на коней і на ляхів-конюхів, і на годинник, і на дорогі стені, лише показує, що він сам, піддаючися впливові моди усе це прийняв до свого побуту — і скаржиться, отже, власне, на самого себе.

Старовина, що її пан Мелешко вихваляє, має подвійний характер, — це, поперше, „примітив“ — „без ногавиць, як Бернардини, гуляли“, носячи сорочки „до кісток“; поруч цього — старе життя було ситіше, аніж нове, — „присмаків“ не знали; але страви, що перелічує „пан каштелян“ — не злі: гуска з грибками, кашка з перчиком, печінка з цибулькою або часником, а „на препишниє достатки“ — „каша рижовая з шафраном“. І кумедне протиставлення „венгерського вина“, що його, мовляв, давніше не було, тій „малмазії“ (малвазії), яку „скромно піяли“, — і мальвазія була не дешева!

Поруч цього — цілком карикатурна самовпевненість — починаючи від того враження, що пан каштелян „як по-домовому“ вбереться, справляє на „малжонку свою“, „що натішиться і насмотріть(ся) на меня не можеть“, — аж до згадки про те, як „не тільки в Смоленску, але і в Мозиру“ радились, „кого б мудрого до вас на тот з’їзд вибрати“ — і вибрали пана Мелешка, що й пригадує королеві: „то тільки вашей милости припоминаю, щоб завсігди, скільки сенаторів і панів Литовських при короні його милости було, був би й я“...

3. Ця цікава дрібничка з якихсь нам ближче незнайомих двірсько-літературних кіл, показує зовсім іншого читача, аніж читачі усіх тих творів, що залишилися нам від попередньої епохи, — релігійно-повчальних. Сатира зачіпає і приватне життя старосвітського панства, — пан Мелешко кілька разів натякає на моральний підупад, на „любительну бредню“ панських „біложонок“: і „німець“ „з жонкою нашоптиваеть“, і слуга-лях — „скоро з дому ти, то він мовком приласкаеться до жонки“, або — /243/ „какъ жеребецъ ржетъ коло дЂвокъ, какъ дрыгантъ коло кобылъ; прыйми жъ къ нему двохъ Литвиновъ на стражъ, бо и самъ дЂдко не упильнуетъ“, нарешті, і моди порушують еротичну скромність... Ці нотки роблять у кожному випадку ймовірним, що сатира належить до приватної літератури, яка, мабуть, у ці часи почала знаходити свого читача серед панів, — традиція такої літератури із схожими мотивами, дотримала аж до 19 ст.

Це до деякої міри — паралеля до сатир західнього ренесансу на середньовічну культуру; лише мова тут іде не про культуру духовну, як у славетних „Листах темних людей“, а про середньовічний побут. „Промову Мелешка“ списувано ще й в 17 ст. (але відносити її постання до 17 ст. безпідставно).





Е. Віршування


1. Початок українського віршування — 16 ст. Ясно, що і до тих часів існувала в нас якась народна пісня, хоч перший запис української народної пісні маємо лише з другої половини 16 ст. (1571 р. в граматиці Яна Благослава). Але її формальний характер досі не з’ясовано. Пізніша пісня перебуває великою мірою під впливом мистецьких віршів 17-18 ст. Найстаріші „вірші“ в Біблії Скорини взагалі важко назвати віршами: в них немає ані певної кількости складів у рядку, (наприклад: 8, 12, 9, 7, 8, 8, 7, 9, 9, 11), ані певного чергування рими, та й сама „рима“ — лише дуже загальне співзвуччя (єдина :: блудна, славі :: похвалі, веселію :: наученію і т. д.). Зв’язок з польським та чеським віршем сумнівний, зв’язки з ритмікою церковного співу — недосліджені.

2. Острозька школа виступає з віршами нового типу. Вірші (Г. Смотрицького) з’являються в Біблії 1581 р. Головна їх властивість: римування завжди двох сусідніх рядків, почасти строфічна будова. Але рими почасти лише „приблизні“ (оружіе :: божіє, обоюду :: побіду, лести :: спасти і т. д.), кількість складів у рядку змінюється (напр., 13, 21, 15, 12...). Того ж року вийшов також в Острозі спеціяльний віршований друк, „Хронологія“ Андрія Римші; тут майже правильний 13-складовий розмір з цезурою по 7-му складі:


Жидове сухо прошли / Чирвоное море,

кормил Бог їх на пущи, / не било їм горе.


У найближчий час (до 1605 р.) в різних віршах на „клейноти“ (герби) тощо бачимо хитання між цими обома типами — рівноскладових та нерівноскладових віршів. Ліпше витриманий розмір /244/ у львівських виданнях кілька років пізніше (віршоване привітання митрополитові Мих. Рогозі „Просфоніма“ 1591 р.).

Походження українських віршів іншого, „модернішого“ типу, що наближується до польською віршу, й досі не ясне. Бо, здається, ще до середини 16 ст. належав збірник 50-ти перекладених, мабуть, з німецької мови релігійних пісень з протестантським забарвленям. Мова цього збірника хитається між українською та білоруською (за римами „Ђ“ — іноді „е“, іноді „і“). Бодянський видав з 50 пісень усього шість, а тепер збірник цей, здається, загинув. Вірші іноді мають рівну кількість складів у рядку та добрі рими. Так пісня про втілення Христа має строфи такого типу:


Престол он свой оставил,

погибших чтоб избавил.

Ровно Богу боготыръ

свыше приселился в мир...


Але поруч цього:


Свят в яслех возсияет, (7 складів)

свет нощию облистает, (8)

тма погибнет, (4)

вЂра является (6)


І рими, як бачимо, не витримано. Але іноді і невитриманий розмір не псує враження пісенного характеру:


Хвалити начинаем, (7)

Бога прославляєм (6)

за дары, что мы брали, (7)

от руки его достали (8)


Далі розмір витриманий:


Он душу благодатно

и плоть нам дал пріятно,

ту вірно сохранити

Он сам изволит бдети

(мабуть „бдЂти“, в сенсі „вважати, слідкувати“)


Чимсь несподіваним є довгі (48 віршів, у цілому понад 1,000 рядків!) та різноманітні, спрямовані проти протестантів („аріян“) вірші, писані, мабуть, десь коло 1590 р., що добре витримують розмір і риму, наприклад:


О, Христе преблагий, милостив буди!

силою твоєю блюди твоя люди... /245/

Розбійнику за віру рая отверзаєш,

блудниць і митарей з гріхов очищаєш.

Тому всі вірниї величіє дайте,

славу і похвалу весело співайте.


Ці вірші свідчать про те, що певне наслідування польської метрики було не таке важке та приводило до досить добрих результатів. Можемо припускати, що ці вірші були не єдині. Та покищо інших сучасних подібної якости не знаємо. Розвиток українського віршування належить уже цілком 17-му ст. (див. розділ V).

3. Лаврентій Зизаній у своїй граматиці 1596 р. подав і теорію віршу, але абсолютно неможливу та непридатну до українського віршу: бо ця теорія збудована на розрізненні довгих та коротких голосних (довгі є ніби: и, Ђ, „от“, я; короткі: е, о, у; можуть бути і довгими і короткими: а, і, „юс“, „іжиця“!). Але сам автор цієї дивної теорії не дотримувався її в своїх власних віршах.

4. Одночасно з цими спробами віршування постає новий ґатунок народної пісні: „думи“. Цей новий козацький епос цілком витіснив староукраїнський епос, рештки якого залишилися лише в прозаїчних переказах або в формі віршу, але мовно змінені на російській території. „Думи“ зібрані та записані вперше в 19 ст., але почасти при цьому перероблені або зфальшовані. „Думи“ і досі багато в чому загадкові. Вони розпадаються на дві групи: з „анонімними“ героями та з героями, що названі іменами. З різних 30 пісень, що нам відомі, можемо датувати лише деякі, користаючися тими самими методами, якими датуємо твори старого епосу. Але навіть з „дум“, що мають героями відомих осіб, кілька творять непереможні труднощі датуванню, бо стосуються до подій, що могли відбуватися не один раз. Така є відома дума про Марусю Богуславку, що „потурчившись, побусурменившись“ у турецькому полоні, все ж на Великдень звільняє „козаків, бідних невольників“ з неволі. Велика дума про Самійла Кішку, про його перемогу у Козлові (є різні варіянти): Кішка — особа історична, він відомий між р. 1575-1602, але дещо в думі нагадує друковане оповідання про втечу московських полонених 1643 р., так що й тут при датуванні в дослідників постають сумніви. Дума про Івана Коновченка-Удовиченка має дуже загальний, хоч чудово переказаний сюжет про загибель героя в боях з татарами.

Можливо, що герой — це опоетизований Хвилоненко, сучасник Гуні та Остряниці, можливо, що це кошовий Удовиченко з 70-их років 17-го ст. Так само сумнівні й інші датування. „Анонімні“ „думи“ (напр., утеча трьох братів з Озова, невільницький плач, смерть трьох братів під Самарою, дума про бурю на Чорному морі /246/ тощо; не дають ніяких підстав для датування або підстави вже занадто непевні, (в думі про бурю зустрічаємо до речі ім’я „Олексія Поповича“, що може потрапило сюди ще з рештків старого епосу). Лише теж неісторичний Ґанджа Андибер, здається, вказує на походження думи про нього вже з пізніших часів соціяльної боротьби в межах козацтва. В 16 віці ще були в литовсько-руській культурні сфері відомі старі „багатирі“ Володимирського циклу: це теж подає певну основу для датування нового епосу, що цілком замінив собою старий. Можемо вважати, що початки „дум“ припадають на 16 ст.

5. Думи — надзвичайно своєрідний епос, епос без великого центрального героя, епос з тяжінням до анонімности. Вміння психологічної характеристики в ньому перевищує і старий український і сербський епос: досить згадати індивідуальну характеристику трьох братів, що втекли з Озова, настрої невільників у неволі Марусю Богуславку і т. д. Надзвичайне враження справляють і мальовничі картини степового краєвиду або Чорного моря, картини, для яких ужито дуже скупих засобів.

6. Зовнішня форма „дум“ теж ориґінальна: вірш складається з рядків нерівної довжини, що в протилежність до подібної форми штучних віршів добре ритмізовані; можна з ним порівняти деякі спроби віршів 17 ст. (див. у розділ V про Кир. Транквіліона Ставровецького). Поетика, дум має деякі риси подібности до сербського епосу, але неясні шляхи можливого впливу; може бути, що тут маємо суттєву схожість творів того самого ґатунку. Подібні думи і до голосінь; де, здається, загальна риса епосу (пор. російський епос з російськими голосіннями). Дума, як і пісня взагалі, залюбки вживає паралелізму та антитетики. Але є й риси специфічні для дум: це частий ужиток подвійних синонімічних виразів: долом-долиною, куми-побратими, плаче-ридає, біжить-підбігає, квилить-проквиляє, кляне-проклинає, грає-виграває і т. д. Улюблені епітети: буйний вітер, бистрий кінь, ясний сокіл, сива зозуля, сірий вовк. Герої здебільша утримують свої епітети протягом усього оповідання: „дівка-бранка, Маруся попівна Богуславка“. — Вжиток церковнослов’янських форм та складних (характеристичних для церковнослов’янської мови) слів приводив декого з дослідників до думки про „книжне“ походження дум; але, мабуть, народна мова 16 та 17 сторіч ще мала деякі церковнослов’янські запозичення, що позникали лише згодом. /247/





Є. Історичне місце літератури 16 ст.


1. Як бачимо, великому національному пробудженню кінця 16 в ст. не відповідали рівновартні літературні цінності. Дійсно цінне — Іван Вишенський, „думи“ — не стоять ніби в тісному зв’язку з тими новими повівами, впливами, течіями, що прийшли на Україну. Полеміка 16 ст. не дуже високої літературної цінности; лише на самому кінці епохи „Пересторога“ підносить — лише деякі — дійсно основні питання, перед тим обговорюють або побічні питання (календар), або формальні (питання про правоможність берестейського собору), уніяти нападаються ве на науку, а на обрядність православних. Характеристична риса всієї майже літератури часу — „реторичний“ її характер, стилістика промови, — крім центральної для епохи полемічної літератури, до цього самого типу належить і сатиричний твір „Промова Мелешка“. Вірші незграбні та в чималій частині культивують нецікаві ґатунки (гербовні вірші). Мовна реформа (переклади Письма) збанкротувала: мовою церкви залишилася церковнослов’янська. Не можна навіть виправдати українського відродження тим, що це, мовляв, початки. Стара українська література 11-12 ст. показала, що „початки“ можуть зробитися відразу кульмінаційним пунктом розвитку.

2. Повновартні „думи“ належать до народної словесности, що розвивалася якимись власними шляхами, нам ближче невідомими. Єдине повновартне, величезне з’явище писаної літератури 16 ст. — Іван Вишенський — виріс з якогось іншого коріння, аніж решта літератури: почасти з святоотецької літератури, почасти, мабуть, з народної словесности та самого духу української мови. Ідеологія його — ідеологія реакції, але дивним чином від цієї реакції віє якимсь свіжим бадьорим духом! Але історичний розвиток пройшов і повз Вишенського: замість повороту до Візантії, Україна обернулась обличчям на Захід. Лише деякі нечисленні з’явища літератури 17 та 18 віку зв’язані міцно з тією самою традицією, що її Вишенський хотів покласти „во главу угла“ української культури (З. Копистенський, П. Величковський). Але історія пройшла і повз цих духовних наступників Вишенського. Це, розуміється, не зменшує його значення та вартости його творів. Але цілий 16 вік залишається для нас епохою, що глибоко западає в минуле, глибше, аніж розквіт 11-13 впав, глибше, аніж своєрідна і нам багато де в чому чужа епоха барокка 17-18 вв.















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.