[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук. Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 127-158.]

Попередня     Головна     Наступна





IX. РОМАНТИКА


Загальна характеристика романтики та її місце в українській літературі


Романтика захопила на початку XIX в., почавшись із т. зв. „проромантичних“ течій (поезія “ночі та могил“ і „філософія почуття“) в Англії та Франції, всю Европу. Найвищий вираз вона знайшла в Німеччині, де до літературних творів приєдналась філософічна теорія. Впливи романтики майже в усіх слов’янських літературах вирішальні.

Романтика постала як опозиція до клясицизму та „освічености“. Коли вони вважали основою людського пізнання розум, що може сам по собі, або допомагаючи досвідові, охопити цілий світ, романтика вважала, що розум — це лише одна із здібностей людського духу, що його не вистачає для пізнання всієї дійсносте, яка є значно складніша, ніж це здавалося в XVIII в. Поруч із розумом шукають інших шляхів пізнання: зокрема, поруч із наукою ставлять як шлях до пізнання поезію, фантазію, інтуїцію тощо. Не розум, а почуття, не „голова“, а серце є найважливіше в людині. Дійсність, що її пізнаємо цими шляхами, є зовсім інша, ніж та, яку собі уявляли представники „освічености“: дійсність не є механізм, а організм, в якому всі частини тісно зв’язані між собою. Вона має в собі таємничі, заховані, глибші елементи; для них романтика навіть має назву

 — „нічна сторона“ світу. Людина — не лише розумна тварина, а дуже складна істота, що належить по меншій мірі до „двох світів“: земного і неземного. Над земним життям людина може підніматися в вищі сфери: всі випадки „ненормального“ в душевному житті — від генія до божевілля

 — є такий вихід людини із сфери земного буття. Окреме значення має натхнення, зокрема поетичне натхнення, а з другого боку — любов, що теж виводить людину з меж повсякденної реальносте. Так само і Бог є не лише найвища розумна істота, а жива особистість, що не лише приступна пізнанню розумом, а — й то головне — шляхом містичного переживання. Ослаблюючи значення богословської науки, романтики далеко більшу ролю приписували церковній традиції, що збудована не на розумі й іде своїм корінням у те минуле, що теж значно більше зв’язане з глибшими сферами буття, ніж наша „освічена“ сучасність.

Традиція в усіх сферах знову набрала ваги й значення, зокрема, традиції історичні й національні. Серед вищих сфер, з якими зв’язана людина, є й „вищі особистості“ — народ, нація, „дух народу“, „дух історії“ тощо. Історичний процес не просто складається з окремих людських вчинків, а має глибший сенс, в ньому грає якнайбільшу ролю доля, /128/ призначення... Змінилась і оцінка окремих історичних епох. Тоді як „освіченість“ із презирством дивилася на „темне“ минуле, романтика якраз у ньому, зокрема в середньовіччі, вбачає найвищі ступені людського розвитку. Висока оцінка народу, нації приводила також до зовсім іншого ставлення до народних традицій, в яких вона бачила глибший сенс, вияв „народного духу“.

Цією новою оцінкою різних сфер буття романтика дуже спричинилась до розвитку нових наукових поглядів. Не треба ігнорувати її значення навіть у сфері „точних наук“ (природознавства). Але безсумнівні заслуги має романтика в пробудженні історичної свідомости, інтересу до етнографії, нарешті, в пробудженні національної свідомости й національних рухів.

Великі зміни принесла романтика і в літературі. Романтика тут виступила як революційна течія, що спрямована була на зруйнування всієї системи поетики клясицизму. Романтика, надаючи великого значення натхненню, схилялася до відкидання взагалі будь-яких приписів для поетичної творчости. Але, розуміється, і тут скоро постала певна романтична традиція, іноді навіть літературна мода. Змінилася тематика творів. У світі відкривають таємничі сторони: постає поезія таємничого в природі, зокрема „поезія ночі“. В людській душі охоче зображують надзвичайне, неповсякденне, ба ненормальне, навіть розпусту й злочин. Підносять значення почуття. І в світі, і в людському житті вбачають дію таємничих сил, „демонічного“. Зображають фантастичне. Звертають увагу на історію і в зображенні історичних подій, далекого минулого хочуть піднести глибший сенс та значення цього минулого; його хочуть малювати в його своєрідності. Малюють не лише окремих героїв, а епохи, народи, суспільство, маси. Звертають увагу на народне, життя і в ньому шукають вищого сенсу, пов’язуючи модерні твори з тематикою, світоглядом та формами народної поезії. “Релігійна поезія далеко відходить від повчального, від моралізму.

Щодо форми, то, висуваючи вимогу „вільної творчосте“, романтики прагнуть „вільної форми“: композиція, побудова творів часто уривчаста, несиметрична, складна. Замість старих форм висувають нові — почасти народні (пісні), почасти старовинні (містерії). Окремого значення набрали форми, що змішують гатунки, не дотримуються клясичного поділу: серед таких форм перше місце займає баляда, віршоване оповідання, в якому змішані елементи епосу (оповідання), лірики (виразу почуття автора), драми (розмови). Пізніше улюблена „байронічна поема“, від імени модерного англійського поета Байрона, в якій порушуються всі традиційні приписи, що торкалися поеми. В окремих елементах стилю відходять від суворої стилістики клясицизму, удаються до парадоксів, перебільшень, нових, ориґінальних засобів; запроваджують елементи стилістики народної поезії. Вживають рідких, старовинних або народних слів, але вже не в тій /129/ гумористичній функції (травестія тощо), в якій їх можна було зустрінути в літературі клясицизму. Свідомо ухиляються від вживання античних образів; іноді навіть замість традиційних образів античної мітології подають постаті з мітологій національних. Знову повертаються до середньовічної символіки, за кожним об’єктом дійсности хочуть відкрити його глибший сенс; все має подвійне значення, вказуючи на непомітні, заховані, глибші сфери буття (божественне, дух народу, доля тощо).

Зовсім інакше малюють поета, що є тепер натхненний пророк, вчитель, провідник. Він є людиною найрізнобічнішою, неповсякденною, носієм вищого натхнення. Поет зображає себе як людину, якій приступні всі, навіть негативні сфери буття (злочин, розпуста, божевілля), він стає „демонічною“ постаттю, для якої немає законів.

Відвертаючись від недавнього минулого — клясицизму, “освічености“, романтики починають шукати споріднених діб у глибшому минулому й знаходять їх почасти в середньовіччі, почасти в барокко: доба романтики — це доба нового „відкриття“ поезії цих забутих у часи клясицизму епох.

Романтика сприяла на Україні, як майже в усій Европі, пробудженню національного почуття й національної свідомосте. Інтерес до минулого й до народного життя, до народної поезії (етнографізм) грав при цьому чималу ролю. Інтерес до народної поезії мусів грати у нас особливо велику ролю, бо вона ще жила на Україні повним життям. Елементи романтичної поетики українські поети переймали просто з життя. Не меншу ролю відігравав інтерес до історичного минулого, до власної національної індивідуальности й навіть до краси нашої природи. Цього вже було досить, щоб порівняно неширока струя української романтики наклала надзвичайний відбиток на весь дальший літературний розвиток.

Як і всюди, романтика дуже сприяла розвиткові української етнографії. Збірки творів народної поезії М. Цертелева (1819), М. Максимовича (1827, 1834, 1849), І. Срезневського (1833 — 8), П. Лукашевича (1836), польських збирачів Вацлава з Олеська (1833) та Жеґоти Паулі (1839 — 40), пізніше А. Метлинського (1839) та П. Куліша (1856 — 7) не менше, ніж мистецька поезія сприяли розвиткові української літератури. Гірше було з жвавим також інтересом до історії, де на перешкоді стояли політичні труднощі. Все ж таки могли вийти історичні твори Д. Бантиша-Каменського (1822, 1830, 1842), М. Маркевича (1842), Скальковського (1840), а головне, видання „Історії Русов“ (1846), літописів Самовидця (1846), Величка (1848 та далі), Граб’янки (1854), оповідань про Січ запорожця Коржа (1842) та ін., до чого спричинився найбільше О. Бодянський. Плодом цього романтичного захоплення були й пізніші праці М. Костомарова.

Поезію барокко на Україні не „відкрили“. Перешкодили причини /130/ мовні. Українські романтики, що надзвичайно високо оцінювали значення народної мови, не могли цінити старої літератури, що писана була старою українсько-слов’янською літературною мовою доби барокко. Тому Куліш вважав бароккову літературу за „академічну тьму“ До бароккової літератури українські романтики (за нечисленними винятками, як М. Максимович) поставилися байдуже або й вороже.

Захоплення Україною перелилося й за межі національних кіл. Тому повстають т. зв. „українські школи“ в інших літературах. Замість осміювання „провінціяльного“ українства, у росіян і поляків постала „мода“ на все українське. І це захоплення мало вплив на українську романтичну молодь.

Українська романтика зароджується в 30-их рр. у Харкові, в кінці 30-их рр. починається неширокий романтичний рух у Галичині, в 40-их рр. постає коло „кирило-методіївців“ у Києві. Суворий режим реакції припиняє український літературний рух майже цілком. І лише наприкінці 50-их рр. — на початку 60-их рр. знову оживляється романтичний рух, щоб незабаром поступитися місцем новій течії — реалізмові. Дехто з романтиків дожив і до пізніших часів (П. Куліш), майже не змінивши своєї ідеології. Але й поза межами романтики вплив романтичної літератури залишився дуже широким. Головною причиною була та позитивна роля, яку романтика відіграла в національному рухові. Її основним прагненням було утворити „повну“ культуру, також „повну“ українську літературу, що обіймала б усі галузі життя, що могла б задовольнити всі духовні потреби не лише обмежених кіл, а цілого народу, всіх суспільних груп. Велику ролю в успіху романтики грала, розуміється, і роля в ній найбільшого українського поета Шевченка.

Але навіть і за часів реалізму, що знову свідомо обмежив границі української культури, а саме „простим народом“, зв’язки з романтичною традицією не могли цілком перерватись, бо саме романтика найбільше дала для пізнання українського народу. Хоч політичний розвиток зробив неможливим досягнення ідеалів, які висунула романтика, ідеали ці не забулися, хоч і здавались, може, більшості представників наступного покоління „утопіями“.

В межах пізньої романтики розвинулися дві літературні течії, що в деяких літературах набрали великого значення: це — меланхолійна, м’яка, ідилічна романтика, т. зв. „бідермаєр“ (головне в німецькій літературі, переважно в Австрії), і сувора критика прозаїчної з погляду романтичних ідеалів, що в Росії набрала назви „натуральної школи“ (пізніші твори М. Гоголя), але репрезентована була майже в усіх европейських літературах (в Англії — Діккенс, у Франції — Жанен і почасти Меріме і т. д.). В українській літературі обидві течії виступають лише в окремих творах. Тому окремо говорити про них не будемо. /131/



Українські школи в чужих романтичних літературах


Свідоцтвом політичного й культурного підупаду України є те, що українська тематика з’являється спочатку в романтичній літературі чужих народів. Сусіди почали „ділити ризи“ колись автономної України. Але повстання „українських шкіл“ мало величезне значення, запліднивши і українську літературу, показуючи їй шлях до „модерного“ оброблення українського матеріялу. Навіть національна свідомість часто збуджувалась під впливом читання чужої літератури на українські теми, що іноді викликала захоплення, а іноді — обурення...

Українські теми притягували російських романтиків, як усе „екзотичне“. До цього приєдналися мотиви української боротьби за волю. До повстання „української школи“ в російській літературі спричинились і українці, що, працюючи на півночі, давали в літературних творах вихід своїй тузі за рідним краєм.

Першою ластівкою були баляди К. Рилєєва (1797 — 1826), що постали під враженням „дум“ Нємцевіча; серед цих баляд Рилєєв умістив і „думу“ „Богдан Хмельницький“ (1822). Читання „Історії Русов“ та інформації українців приводять його до теми боротьби України за незалежність: це — поеми „Войнаровський“, „Наливайко“ (1824 — 1825), незакінчений „Хмельницький“ і (драма?) „Мазепа“. Від імени українців подяку Рилєєву висловив М. Маркевич, підкресливши, що „в нас живе дух Полуботка“. Рилєєв був скараний на горло (1826) після повстання декабристів. Безпосередньо від Рилєєва та другорядного російського роману Е. Аладьїна „Кочубей“ (1827) залежний О. Пушкін (1799 — 1837), що 1829 р. пише свою „Полтаву“ з негативною характеристикою Мазепи, але з де в чому симпатичними картинами України. Широкими хвилями вливається українська тематика в російську літературу в творах Ореста Сомова (1793 — 1833), що подав історичний роман („Гайдамак“, 1826 — 1829) і фантастичні новелі („Русалка“ та „Клады“, 1829 р., „Киевские ведьмы“, 1833), і побутове оповідання („Сватовство“, 1831) та змалював навіть старокнязівську добу („Бродячий огонь“, 1832). Поруч із подробицями побуту, добре знайомого авторові-українцеві, знаходимо там і силу українських слів. Микола Маркевич (1804 — 1860), може, під впливом Рилєєва, починає друкувати „Українські мелодії“ (1829 — 1831) — романтичні баляди на українські теми (серед героїв — Полуботок, Палій, Войнаровський, Мазепа) з цікавими примітками й поясненнями до тексту.

Цілком виняткове явище становила творчість письменника світового маштабу Миколи Гоголя (1809 — 1852), що почав друкуватись 1830 р., а 1832 — 1833 та 1835 р. видав 4 томи новель („Вечера“ і „Миргород“). Пізніше він наново обробив „Тараса Бульбу“ (1840) й працював над українською трагедією (яку сам знищив); навіть в останні роки життя він робив спроби повернутися до українських тем. Не ставлячи собі завдань /132/ етнографічної точности (що йому закидали, напр., О. Стороженко, П. Куліш), він подавав картини надзвичайної вразливости, вірні загальним тоном, а картину історичного минулого підніс у „Тарасі Бульбі“ до високої романтичної епопеї, сполучаючи українські „думи“ з Гомером. Твори Гоголя стали окрасою світової романтичної літератури. Багатьох українців вони повернули на рідний ґрунт. Не дурно Шевченко звертався до нього із словами: „друже мій“, „брате“ (1844).

По Гоголі вже ніхто не дав творів подібної сили. Наслідує Гоголя в своїх оповіданнях його земляк, видатний український поет і автор нечисленних, але видатних рос. віршів, Євген Гребінка (1812 — 1848), прозаїчні твори якого слабші. Вони здобули чималу популярність (видання 1848, 1852 і ще 1901). Він пише на українські теми і побутові оповідання, і історичний роман („Чайковський“, 1843), і навіть поему („Богдан“, 1843). В побутових оповіданнях він переходить, наслідуючи Гоголя, до т. зв. натуралізму. За Гоголем ідуть і російський письменник, данець В. Даль (1801 — 72), і М. Погодін (1800 — 75), іноді зачіпаючи українську тематику. Мало успіху мають романи Т. Булгаріна (1789 — 1859) „Дмитрий Самозванец“ (1830), де дана добра картина Січи, та „Мазепа“(1833 — 1834), де змальовано Мазепу як українського Макіявелі.

Численні українські письменники спричинилися до розвитку української школи в російській літературі: М. Костомаров, Л. Боровиковський, О. Чужбинський, П. Куліш, О.Стороженко й навіть Т. Шевченко (тоді ще недруковані повісті). Інші писали виключно по-російському: А. Погорельський-Перовський (1787 — 1836), П. Голота, автор кількох історичних романів („Мазепа“, 1832, „Наливайко“, 1833, „Хмельницький“, 1834), Чуровський, О. Кузмич, В. Кореневський. Вже на початку реалістичного періоду з’являється видатніший Г. Данилевський (1829 — 1890), що починає з романтичних „казок“, і невиразний як письменник Д. Мордовець (Д. Л. Мордовцев, 1830 — 1905), в історичних романах якого є відгуки української історичної романтики. Обидва дуже популяризують українські теми у російських читачів та і в українців.

„Українська школа“ в польській літературі дала не менш видатні твори, але вони всі писані з дуже однобічним польським забарвленням. До польської української школи відносять, головне, трьох поетів романтиків: А. Мальчевського (1793 — 1826), автора єдиної прекрасної поеми байронічної „Марія“, що малює лицарсько-козацьку Україну; Богдана Залєського (1802 — 1886), що в творах різних ґатунків оспівує Україну ідилічну та елегічну, і С. Ґощинського (1801 — 76), що в „Замку Каньовськім“ описує Україну гайдамацьку в стилі „романтики жаху“. Не можна не визнати, що вони, дивлячись на Україну з польського погляду, накреслили майже всі типові постаті (козак, гайдамака, кобзар і т. д.) та елементи пейзажу (ніч, степ, вітер, верхівець у степу, могили і т. д.) пізнішої української романтики. /133/

Поруч з цими представниками „української школи“ стоять численні поети, що торкаються українських тем побіжно. Може, це найбільше робив Ю. Словацький (1809 — 1849), що в нього зустрічаються навіть мовні українські елементи. Найпопулярніший був М. Чайковський (1808 — 86), автор романів на українські теми. Згадати можна ще Олізаровського, А. Ґрозу, Мусьніцького, Мих. Ґрабовського, що спричинився до духовного розвитку П. Куліша. Дехто з польських поетів навіть вживав української мови (Т. Падура, С. Осташевський, А. Шашкевіч, К. Ценґлевіч).




Харківська романтика


Осередком першої романтичної групи на Україні став Харківський Університет. В кінці 20-их рр. коло молодого вченого І. Срезневського (1812 — 80) збирається невеликий гурток студентів-українців. Модерна література, переважно німецька та польська, релігійні проблеми, нарешті, німецька філософія приводять до міркувань над філософією історії, м. ін. і української, а фахові інтереси Срезневського — до занять українською народною поезією.

Матеріял, зібраний за допомогою інших членів гуртка, приводить Срезневського до характеристики своєрідносте українського народу. Його поезію він окреслює як суто романтичну: в ній „все дике, як діброви та степи“, „все поривчасте, як літ степового вихора“, в ній немає „чопорного сладкогласія“ клясицизму. Народною поезією займаються й інші члени гуртка, зокрема А. Метлинський (1814 — 1870) та М. Костомаров (1817 — 1885), обидва пізніше професори. Для Метлинського народна поезія — „вияв вічних думок людської душі“, вона зв’язана з усім життям народу, є основа його „самобутности“ й навіть самого буття. За Костомаровим душа народу найліпше виявляється в поезії: „таємне око“ людини дає їй пізнати єство народу, „таємний голос“ говорить їй, як зв’язаний народний дух з матеріяльним життям народу. Народна поезія — наскрізь символічна. Костомаров пише дисертацію про історичне значення народної поезії; не дивно, що старі професори, прибічники клясицизму, м. ін. Гулак-Артемовський, відкинули її.

Знайомство з поезією інших слов’янських народів веде харків’ян до наслідувань. Вони публікують у російських часописах, а потім видають власні збірки (А. Метлинський, 1839) або друкуються в харківських збірниках, переважно українських („Сніп“, 1841, „Южный Русский, Сборник“, 1848).

Починає харківську романтичну поезію Левко Боровиковський (1806 — 89), що пройшов через університет ще перед діяльністю гуртка Срезневського. Вчителюючи в Полтаві, він написав чимало українських віршів (75 віршів і бл. 600 байок). Видано з них лише бл. 200. Боровиковський у байках ще зв’язаний з традиціями клясицизму, не чужий /134/ травестії („найлучча птиця — ковбаса“), часто він йде за клясичними польськими байками Красіцького, дещо скорочуючи незрівняні афористичні формули Красіцького. Ось (ориґінальна) байка:


Раз крила в вітряка гуділи й ґерґотали,

що все село вони насущним годували;

а камінь, п’ятерня і колесо мовчали.

Приказують, що хто мовчить,

той двох навчить.


Його переспіви романтичної поезії (Міцкевич, Пушкін, Жуковський) цілком серйозні, без елементів травестії, лише з легкою українізацією картин життя. Майже одночасно з „Одами Гараська“ Гулака Боровиковський переспівує Горація:


...як блідную покаже осінь твар,

і спіла овощ пожовтіє,

він трусить яблука і сушить на узвар

та на зиму озиме сіє.


Переспіви модерних романтиків — романтичні баляди („Маруся“ за „Ленорою“ Бюргера та її переробками В. Жуковського). Картини природи особливо, романтичні:


Сіли в сани: коні мчать,

аж іскрять ногами,

полозочки аж шумлять,

сніг летить клочками (з Жуковського)


або:


Як човен веселий, відчаливши в море

по синім кристалі за вітром летить

і веслами воду і пінить і оре... (з Міцкевича)


Ориґінальні вірші, головне баляди та „думи“. В „думах“ — козаки, Палій, гайдамаки. Краєвиди — степ, ніч; герої — романтично-демонічні:


неси мене коню, заграй під сідлом,

за мною ніхто не жаліє...

. . . . . . . . . . . . . . .

Чужий мені край свій, чужий мені світ,

за мною сім’я не заниє, —

хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,

голодний, як рідний завиє...


Мова всюди поважна, навіть у гумористичних місцях. Лише іноді —

зменшені слова. Багато наслідувань пісенної мови. Іноді майже „монтажі“:


На заході раннє небо

мов кровью залито,

прийшли вісті до милої,

що милого вбито.

Не на війні його вбито,

затягнено в жито:

червоною китайкою

рученьки прикрито...


До індивідуальних прикмет стилю Боровиковського належить любов до короткого, афористичного виразу:


Без хліба — сит, без хати — пан,

густий туман — його жупан („Волох“ за Пушкіним). /135/


Боровиковський збирав пісні (почасти вжиті Метлинським). Дещо з своєї збірки він застосував у своїх російських творах.

Значно більше писав Амвросій Метлинський (псевд. Могила), проф. літератури в Харкові та Києві, автор наукових праць, у яких сполучує впливи Геґеля з романтичними.

Для поезії Метлинського характеристичний похмурий, сумний кольорит. Його улюблений пейзаж — ніч, але з бурею, громом, блискавками, пожежею:


Буря виє, завиває

І сосновий бор тріщить,

в хмарах блискавка палає,

грім за громом грюкотить;

то як уголь ніч зчорніє,

то як кров зачервоніє.

Дніпр клекоче, стогне, плаче,

гриву сивую трясе;

він реве й на камінь скаче,

камінь рве, гризе, несе...


Або:


В чорних хмарах, чорних хмарах

з небом місяць і зірки;

червоніють в чорних хмарах,

грають, грають блискавки...


Поруч із цим — сумний степ з могилами, „повними трупом“, що є свідками минувшини, яка заснула „навіки“:


Де недавно козак гомонів...

. . . . . . . . . . . . . . .

там по степу тихо

туман розлягається,

а місяць з-за хмари

погляне й ховається.

Чуєш, як вітер

засвистів, загомонів...

Плаче, оплакує

козаків, своїх братів!

. . . . . . . . . . . . . . .

Пісню поминальную,

пісню довгую співає...


Улюблений людський образ Метлинського поруч із козаком — кобзар, „останній бандурист“. Це — сам Метлинський, що вже не вірить у нове повстання українського народу:


Хай Дніпр стародавній ’д нас пісню почує...

...поки мова і голос в нас до тла не згине...


„Вже наша пісня конає“. Сучасні пісні — „пісні поминальні“. Постать Метлинського як поета назавжди залишиться в світлі безнадійного відчаю. Якоюсь непослідовністю є кілька віршів, в яких він виступає як український та російський патріот (таке сполучення тоді було нерідке) і слов’янофіл.

Поезія Метлинського — наскрізь філософічна, головне — історично-філософічна. Думки його виступають завжди в конкретних образах. 1 хоч багато у нього образів з українського минулого: гетьман, козак, /136/ бандурист, гайдамак і т. д., але мова його, здається, далі відходить від народної, ніж мова всіх інших українських романтиків. Майже немає виразів з народних пісень. Це — перша рішуча спроба утворити українську літературну мову для освіченої людини. Спроба ця не вдалась: слова Метлинського призабулись, і вірші його тепер здаються „незвичайними“, малозрозумілими. До того ж форма їх не дуже вдала: рими одноманітні, розміри невитримані або нечіткі. Та й зміст його віршів часто неясний (типове для романтики!), лише кілька баляд („Покотиполе“ — за Квіткою?, „Підземна церква“ — чи не за „Світєзянкою“ Міцкєвича?) мають ясні сюжети. Переклади (з слов’янської та німецької поезії) ближчі до українських народних пісень, ніж ориґінальні вірші.

Формально дуже подібні до поезій Метлинського вірші Миколи Костомарова (псевд. Ієремія Галка), лише тональність їх інша — це оптимістична віра в майбутнє українського народу. Образ сучасної України,

щоправда, теж сумний:


Де Задніпров’я край спустілий,

де нема хат, бовваніють могили,

де нема галасу, виють вовки,

де була Січ, жили козаки,

ходив я ніччю: місяць червоний

сидів у хмарі і бурю нагонив...


Але співець викликає померлу мати з могили, муза поетова вимагає від нього співів „для всього роду, ... для всій родини“. 1 відродження України

Костомаров бачить поєднаним із відновленням усього світу:


Прокинуться всі народи,

завіт вічний приймуть,

ворогів тисячелітніх

вороги обіймуть.


Це — насамперед слов’янські народи. Костомаров почав як рішучий „слов’янофіл“. Він оптимістично вірить у перемогу „правди й волі“, що повстануть проти „розвінчаного правдою тирана“. В минулому, аж від старокнязівських часів, Костомаров бачить безперервну національну традицію, носієм якої є і співці („Митуса“), і політики, і борці („Ластівка“ — з часів Володимира Мономаха), і простий народ („Дід пасічник“).

Історична єдність України йде разом з її територіяльною єдністю:


Од Сосни до Сяна вона простягнулася,

до хмари Карпатської вона доторкнулася,

Чорноморською водою умивається,

лугами, як квіточками, квітчається...


І своє власне призначення поет бачить у постійному заклику до чинности: співатиму, співатиму, поки гласу стане,


хоч і слухать не захочуть, я не перестану...


Цікаві і нечисленні філософічні вірші Костомарова. Філософічна „поезія ночі“ розвиває улюблену думку романтиків про суперечність між „вічною“, до людини „байдужою“ природою і мінливим, але високим своєю свідомістю світом людини: /137/


Вийду ніччю на могилу,

гроби бовваніють,

погляжу на ясне небо,

там зорі зоріють.

. . . . . . . . . . . . . .

Рівним рухом, живим рухом,

вічною красою,

без упину і без ліку

плинуть наді мною,


Плинуть зорі в яснім хорі

вічними шляхами.

Не нам, не нам, дітям праха,

любоваться вами...


Нас неволя, наша доля

на світ породила,

подражнила свободою

та й не вдовольнила.

. . . . . . . . . . . . . .

Дала розум пізнавати,

що ми дурні зроду,

дала серце, нарікати

на власну природу.


Світять зорі, як світили,

і будуть світити,

а ми, на них подивившись,

ляжем в землю тліти...


Лірично-меланхолійні вірші, любовні пісні, переклади доповнюють образ Костомарова — романтичного поета.

Мову Костомарова характеризує те саме стремління до „повноти“, що його ми бачимо у Метлинського. Він зустрічається з тими самими труднощами, що й Метлинський. Але Костомаров ширше використовує народну мову, зокрема мову народної поезії, іноді, як й інші романтики, просто утворюючи „монтажі“ з цитат із народних пісень (баляда „Ластівка“). Щоправда, і це не „врятовує“ словесних новотворів Костомарова, що, здебільша, не увійшли до нашої літературної мови. Костомаров збагачує рими, заводить нові розміри, навіть гекзаметр (хоч він — теж типове для романтики! — надзвичайно негативно ставиться до античної культури).

Література, за Костомаровим, мусить бути „повною“ літературою для „повного“ народу. Тому він наважується на драматичні спроби: „Сава Чалий“ (1838), „Переяславська ніч“ (1839), кілька незакінчених нарисів. Він іде за Шекспіром (якого перекладав на російську мову), іноді — за Шіллером. Трагедії повні драматичного напруження й закінчуються — за романтичною традицією — загибеллю героїв. Конфлікти в драмах Костомарова — психологічні, внутрішні (Сава Чалий вагається між ворожими таборами поляків і українців і гине; в душі героїні „Переяславської ночі“ Марини борються національне почуття і любов до чужинця; подібні конфлікти і в душі побічних дійових осіб). Історичне тло Костомарову не вдалось; винні в цьому почасти його непевні джерела (неісторична „Історія Русов“, підроблені „думи“). Побутових деталів він сам навмисне уникає. Індивідуальні переживання він пробує, за Шекспіром, по змозі перевести до загальнолюдських проблем. Типові монологи героїв, як Лисенка: ...одна


душа його безсильна, дивлячися

на гірку долю милої родини, (рідного краю — Д. Ч.)

літа над нею соколом по хмарах

і, бачучи братівське лихо, стогне

і даром поривається, як хвиля,

що по Дніпру в негоду походжає...


Слабість драм Костомарова не в цій їх „абстрактности“, а в тім, що у нього не було здібности давати яскраві формули, крилаті слова, /138/ якими пишається кожна драма Шекспіра або Шіллера. В драмах Костомарова зустрічаємо вульгарні сцени з „простацькою“ мовою (але це не „котляревщина“, а традиція Шекспірових „масових сцен“), що є гострим контрастом до інших — з їх „високою“ мовою, не позбавленою слов’янізмів. Єдине наближення до традиції українського клясицизму — введення до драм пісень і сентиментальних розмов. Традиції драми Костомарова не утворили.

Костомаров написав мішаною мовою повість „Чернігівка“, що належить уже до „української школи“ в російській літературі, а пізніше дав цінну спробу схарактеризувати „дві руські народності“ — росіян і українців, що малює українців дещо романтичними барвами. Ще важливіші „Книги битія“, що належать уже до „київської“ романтики.

Кілька дрібніших поетів належали до харківської групи або близько стояли до неї. Це, насамперед І. Срезневський, що завів до своєї збірки дум кілька власних творів: вони цікаві тим, що показують, як романтики розуміли стиль народної поезії. Фактичний бік узято з „Історії Русов“, стилістичні засоби — з дійсно народних дум, почасти із „Слова о полку Ігоревім“. І досі, щоправда, неясно, чи Срезневський сам сфальшував думи, чи хтось із його приятелів. О. Корсун (1818 — 91) почав із традиції „котляревщини“, але пізніше попав під вплив романтики. Михайло Петренко (нар. 1817 р.) пише сумні вірші в стилі пізньої романтики. Тема його — туга за далеким, недосяжним — „Дивлюся на небо та думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю“, він почуває, що „небо... моя сторона“, чує „небесну музику“. Вже його словник сумний: сумую, плачу, стогне, смуток, туга, сльози, муки, горе. До поставлення загальних філософічних питань на цьому тлі Петренко не спромігся. Лише де-не-де промайне романтична думка, не лише настрій: пісня — „голос з того світу“ тощо. Кілька гарних віршів видрукував О. Шпигоцький між 1830 і 1835 рр. В 40-х рр. почав друкуватись Яків Щоголів (1824 — 98), раніші його твори близькі до творів Петренка, але його діяльність належить пізнішим часам.




Західна Україна


І в Галичині до початків національного відродження спричинились романтичні течії. Купка семінаристів, „Руська трійця“: Маркіян Шашкевич (1811 — 43), Іван Вагилевич (1811 — 66), Яків Головацький (1814 — 88), почала цей рух: 1835 р. Шашкевич видав’ оду „Голос Галичан“ народною мовою, 1837 р. вийшов збірник „Русалка Дністрова“. Літературі автори надають надзвичайного значення: „Письменство у кожного народу — це його життя, його способу думати, його душі образ“ (Шашкевич). Вдача Шашкевича й суворі умови австрійської реакції спричинили те, що романтичні ноти української літератури в Галичині були м’які, ліричні, — для політичного патосу не було можливосте. /139/

Шашкевич за своє коротке життя написав мало, незважаючи на велике обдаровання. Головне писав він пісні, меланхолійні, часто занадто м’які для їх сумного змісту. Шашкевич і в віршовій формі (як пізніше Шевченко) йде не за російською, польською чи німецькою поезією, а за українською піснею:


Із-за гори, із-за ліса

вітрець повіває;

скажи, скажи, тихий вітре,

як ся мила має?

. . . . . . . . . . . . . . .

Якби мені крильця мати,

соколом злетіти, —

тяжку тугу із серденька

при милій розбити!...


Національні гімни-заклики зрідка рішучі, як відомі:


Руська мати нас родила,

руська мати нас повила,

руська мати нас любила, —

чом же мова єй не мила?

чом ся нев встилати маєм?

чом чужую полюбляєм?


Разом, разом, хто сил має —

гоніть з Руси мраки тьмаві!

Зависть най нас не спиняє,

Разом к світлу, други жваві!


(єй — її, нев — нею).


Але й для національної тематики Шашкевич знаходить м’які ноти:


Аж мило згадати, як то серце б’ється,

коли з України руська пісенька

так мило, солодко коло серця в’ється,

як коло милого дівка русявенька...


Поезія Шашкевича не могла зробитися популярною по другий бік Збруча, де незабаром зазвучали вірші Шевченка. Затримало її вплив і рясне вживання місцевих форм і слів („переїлась“, „з недолев“, „надо мнов“, “де ся доля діла“ або: сли, розпукаєсь тощо). Деякі вірші були для східних українців мало зрозумілі:


А мені ось на сім світі

своє серце їсти:

бо з недолев боротися,

як під воду плисти.

Десь за морем, за горами

мій гаразд здрімався;

десь з безвісти, темних лісів

мій смуток пригнався...


Тематика Шашкевича неширока. Тут історичні образи (козак, гетьман, могили, бандурист), мотиви туги та смутку. Багато символів типово романтичних: поет слухає минуле, підлітає. орлом над землею, щоб побачити „вічність незміриму“, „глибінь незмислиму“. Серед образів — улюблена романтиками квітка, що в’яне, улюблений краєвид — ніч:


Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,

вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,

чагарами густими тьма вовків завила,

над тином опустілим галок гамір грає.

. . . . . . . . . . . . . . .

Нависло ясне небо чорними хмарами,

тяжкими густі бори склонились тугами,

зойкнули дуброви і ліси застогнали...


Кілька віршів — балядні, є наслідування думи („Облога Львова Хмельницьким“), кілька перекладів. Різноманітна проза Шашкевича. Серед неї цікава „Старовина“, що пропагує цікавість до старовини, в якій автор бачить „лице столітей“ та „дух“ предків. 1 в прозі зустрічаємо типовий нічний краєвид. Кілька зразків „високого стилю“ — в проповідях, /140/ перекладах Св. Письма.

Поруч Шашкевича, безумовно, найталановитіший романтичний поет Західної України Микола Устиянович (1811 — 85). Його літературна діяльність розвивається в 40 — 50-их рр. вже не без впливу наддніпрянської романтики. Мова його віршів та сама, що й у Шашкевича: численні діялектизми (веснов, к тобов, плаче сина — за сином, си, переймила і т. д.), зокрема в наголосах (ужас, силами, науку, красавиці, татарин, порогами і т. д.), досить численні здрібнілі слова (тугенька, душиця, гіреньки, навіть — „славонька Австрії“ і т. д.), чимало слов’янізмів. Вірші Устияновича, здебільша, ненародні: мало балядних, пісенних, в яких він вживає народної символіки:


Летів орел з чужиноньки

та й став повідати

за керваві долиноньки,

за спалені хати;

та за кости біленькії,

випрані дощами,

за могили високії,

сипані руками.,.


Плаче дівча, плаче мати,

з жалю не втихає,

що й свободи не видати

й милий не вертає.


Часто вірші його „високоторжественні“ (мотив „Де Австрія, там наш рай“ — часті). Серед них є й вірші з мотивами національними. Устиянович посідає здібність влучного виразу, гарні формули дуже прикрашають його вірші:


Єдна мати їх плекала,

єдна судьба била,

Єдина любов їх зв’язала,

єдна смерть злучила...


Хто несе більшу прислугу для світа,

для своїх братів, як той, що віками

голодним хліба подає досита,

кормить держави своїми руками?


Так писано і релігійні вірші („Створитель“) і навіть „пейзажні“:


Сумно, марно по долині,

почорніли білі квіти,

пожовк лист на деревині,

птах полетів в інші світи


Од запала сиві хмари

цілу землю заливають,

чагарами нічні мари

з вітрами ся розмовляють...


Чого плачеш, дівчинонька?

. . . . . . . . . . . . . .

— Ні мня доля покинула,

ні не маю матусеньки,

ні ми краса загинула,

ні говорять воріженьки.


Йно мні тужно за весною,

що так борзо перецвіла.

Куди гляну мисленькою,

нема того, що м любила.


Мабуть, найліпший його вірш „Верховино, світку ти наш!“ (щоправда, переспів польської поезії Коженьовського).

Устиянович писав і новелі. Дві з них можуть стати поруч із новелями Квітки та Куліша. Обидві вони з селянського життя. Сюжет новелі „Месть верховинця“ — ворожнеча двох парубків за дівчину, що кінчається примиренням; „Страстний четвер“ — історія дівчини, яку захоплюють опришки. Тут діялектизми виправдані верховинським оточенням, але є й разючі слов’янізми. Виклад добрий, гарні краєвиди; /141/ переживання змальовуються шляхом порівнянь: в грудях героя „пересувалися“ почування, „як пересувається коралик за кораликом по шовковій нитці“, „на лице його осіла... м’якість і туга, мов вечірній сумрак на усмирене море“. Тоді як „Месть“ моралістичне оповідання, „Страстний четвер“ приносить романтичну тему невблаганної долі... Суто моралістичне слабе оповідання „Старий Єфрем“.

Невелика спадщина інших західноукраїнських романтичних поетів. Яків Головацький і Іван Вагилевич дали нечисленні вірші (байки, пісні) та перекази й переклади. Пізніше вони зійшли з національного поля. Довгі поеми писали Антін Могильницький та Богдан Дідицький. Їх твори призабуті, бо слов’янське забарвлення їх відходить від лінії розвитку української літературної мови.

Зовсім осторонь від розвитку української літератури в ці часи стояла Україна Підкарпатська. Зв’язаний з галицькою романтикою був Ол. Духнович (1803 — 64). Але його вірші подають (почасти дуже типові) мотиви романтичного національного відродження такою мішаною — українсько-слов’янсько-російською мовою, що він назавжди залишився поетом тільки місцевого значення. В різних збірниках аж до 60-их рр. є чимало віршів з романтичними мотивами, національними, мотивами „рідної мови“, авторам, здебільша, невідомо, якої саме, та меланхолійними.

Романтика Західної України, почавшись перед київською романтикою, скоро прийняла в себе живі води поезії наддніпрянських поетів, зокрема генія України Тараса Шевченка.




Київська романтика


Київський Університет (з 1834 р.) почав збирати українську молодь. Перший ректор, романтик Михайло Максимович (1804 — 73), прихильник філософії Шеллінґа, філософ, ботанік, історик літератури, етнограф, виявив себе на літературному полі, головне, виданнями народних пісень (1827, 1834, 1848), але як поет мав невелике значення, своїми (пізнішими) переспівами „Слова о полку Ігоревім“ (1857) та псалмів (1859), значно відхиляючись від тоді вже встановленої мовної норми.

В Києві зійшлися М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та представники студентської молоді — М. Гулак , В. Білозерський й ін. Ідеологія цього гуртка, національна та релігійна, була дуже своєрідна. Німецька філософія, етнографія та утопічна слов’янофільська політика сполучила їх у т. зв. Кирило-Методіївське товариство. Значення київської романтики в тому, що на місце неясних мрій та національного смутку харків’ян, вона поставила, теж досить неясну, програму праці для майбутнього: „Христова релігія дала світові новий моральний дух,... нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдности“, вони повинні прямувати до „панування свободи, братерської любови і /142/ народного добробуту“ (В. Білозерський), „Прокинуться слов’янські народи,... правда і рівність запанують“ (М. Костомаров).

Природне було утворення організації з цією неясною, але позитивною плятформою. Вже на весні 1847 р. членів гуртка заарештовано. Так розбита була київська романтика. Але вона прожевріла ще ціле десятиліття завдяки діяльності професорів-романтиків М. Костиря (до 1850) та А. Метлинського (1850 — 1854). Романтичні гуртки молоді, що купчились коло них на полі літератури себе нічим не виявили.

Ідеологічну програму кирило-методіївців подали „Книги битія українського народу“, мабуть, з-під пера М. Костомарова і під впливом чужих творів такого характеру (зокрема Міцкєвича, а може, й невідомої нам „Наддністрянки“). „Книги“ подають нарис світової історії як шляху, накресленого Богом для спасіння людства: „Бог создав світ і постановив, щоб кожне плем’я шукало Бога,... всі люди вірували б в нього, і любили б його, і були б щасливі“. Підупад є обмеження свободи „королями“ та „панами“. Слов’яни — наслідники Царства Божого. „їстий слов’янин“ або „істий українець“ не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятує одного Бога — Ісуса Христа“. „Книги“ кінчаються романтичним образом „відродження“: „Лежить в могилі Україна“, „і встане... з своєї могили“. Цікава не лише програма, а й мова цього твору: „Книги“ писані для „народу“, але, замість „простої“ мови Квітчиних „Листів“, до нього промовляють „високим“ біблійним стилем.

Але і поза харківською романтикою тоді вже існувала мова нового типу: в творах Шевченка. „Муза Шевченка, — писав Костомаров, — розривала завісу народного життя... Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьма замками...“

Тарас Шевченко (1814 — 1861) почав писати вірші в Петербурзі бл. 1837 р. і 1840 р. видав перший „Кобзар“, а 1841 р. — поему „Гайдамаки“. Протягом трьох років перебування на Україні він готує збірку „Три літа“, а 1847 року готує нове видання „Кобзаря“. Арешт поета й солдатчина спричинили те, що лише в закордонних або пореволюційних виданнях „Кобзар“ міг з’явитися з скільки-небудь повному вигляді.

Вплив поезії Шевченка на всі кола українського суспільства пояснюється насамперед її політичними якостями. Творчість його тісно пов’язана з народною поезією, насамперед уже в формі вірша. Майже цілком відмовляючись від тоді вже традиційного наслідування російського вірша, Шевченко зв’язує свою віршову ритміку з розмірами народними — коломийковим та колядковим:


(коломийковий):

Пливуть собі, співаючи;

море вітер чує.

Попереду Гамалія

байдаком керує...



(колядковий):

З трубайлом Альта між осокою

зійшлись, обнялись, мов брат з сестрою,

і все те, все те радує очі,

а серце плаче, глянуть не хоче... /143/


Він зміняє ритми в тому самому творі („Гамалія“), дає складні ритми, наслідуючи народні, зокрема танкові, пісні (пор. „Ой одна я, одна“, „Понад полем іде“, „Якби мені черевички“, „Ой не п’ються пива, меди“, „Ой пішла я у яр за водою“, „У перетику ходила“ і т. д.). Рими Шевченка також відрізняються від усієї попередньої української поезії (за винятком лише Сковороди). Поруч „точного“ римування цілком однакових закінчень (полі: : долі, вода: : біда, черевики; :музики тощо), Шевченко вживає, як і народна пісня, рим приблизних, неточних, неповних, надзвичайно різноманітних: віка: :каліку, дівчата: :мати, підкралась: :украли, руїнах: :Вкраїна, Україно: тинеш, поганий: : цигана, море: товорить тощо. Ця неповнота рим ніяк не ослаблює враження від поезій, навпаки, вони дозволяють Шевченкові уникнути одноманітносте рим. Його рими багатші, цікавіші, несподіваніші, ніж в інших українських поетів (до речі, їх скоро почали наслідувати, зокрема російський поет О. Толстой, а в XX в. вони цілком запанували в російській поезії). Але Шевченко збагачує звукову сторону своїх віршів ще й іншими шляхами, він вводить у них численні співзвуччя (евфонія) найрізноманітнішого типу. Це передусім внутрішні рими, серед рядків:


єсть у мене діти, та де їх подіти (діти: :подіти)...

не дві ночі карі очі (ночі: :очі)...

а тим часом сичі в ночі (сичі: :кочі)...

як пилина лине (пилина: :лине)...

спи, Чигрине, нехай гинуть (Чигрине: :гинуть)... тощо.


Це, щоправда, звичайна традиція романтичних баляд. Але Шевченко досягає ще більшого враження, повторюючи в віршах або ті самі слова,

або слова з подібними звуками, на повторенні слів будуючи цілі вірші, як:


Садок вишневий коло хати,

хрущі над вишнями гудуть,

плугатарі з плугами йдуть...

. . . . . . . . . . . . . .

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати.

Вечірня зіронька встає,

Дочка вечерять подає...

. . . . . . . . . . . . . . .

Затихло все... Тілько дівчата

та соловейко не затих.


(пор. „Із-за гаю сонце сходить“), або повторює ті самі чи співзвучні склади, посилюючи музикальність мови:


По діброві вітер виє, | по ро ві ві ви

гуляє по полю, | ля по по лю

край дороги гне тополю | ра до ро по лю

до самого долу. | до до лу

Часто Шевченко малює звуками природу, краєвид, настрій: шелест осоки — „хто се, хто се...“ або осіннього листя — „шелестить пожовкле листя...“ і т. д. Приклад похмурого настрою, інструментованого звуками „р“, „о“, „а“, „у“, відоме:


Ніби серце одпочине, | р о о не

з Богом заговорить... | ого го вори /144/

А туман, неначе ворог, | тум ан не на воро

закриває море, | ри оре

і хмароньку рожевую, | аро у у ю

і тьму за собою | тьму о о ю

розстилає туман сивий, | ро тум

і тьмою німою | тьмо ю мо ю

оповиє тобі душу... | о о о у у


(пор. „У неділю вранці рано поле крилося туманом“ і т. д.). Музичність мови Шевченка тому так впливає на читача, що при накопиченості однакових звуків мова його аж ніяк не справляє враження штучної. І в „музичних“ віршах, і у віршах іншого, „патетичного“ типу Шевченко виявляється не лише майстром музичности, а й великим майстром точної яскравої поетичної формули, він майстер „афористичної мови“; його формулювання незабутні:


Од Молдаванина до Фіна

на всіх язиках все мовчить

Бо благоденствує...


Люди гнуться, як ті лози,

куди вітер віє;

сиротині сонце світить,

світить та не гріє...


В своїй хаті — своя правда,

і сила, і воля!


От де, люди, наша слава,

слава України!

Без золота, без каменю,

без хитрої мови,

а голосна та правдива,

як Господа слово!


І навіть в афоризмах він уміє подати те саме принадне „інструментування“:


Борітеся — поборете, | бо рі те по бо ре те

взм Бог помагає; | ва бо по

за вас сила, за вас воля | за вас ла за вас ля

і правда святая. | ав да вя та я


І в мові Шевченко йде за народною піснею. Любить він подвійні слова, типові, зокрема, для дум: срібло-злото, далеко-високо, чайкою-вдовицею, милий-чорнобривий, сурми-труби, мечі-шаблі, плакав-ридав, тяжковажко, щастя-доля, панове-молодці, віє-повіває і т. д.

Кохається він у народних епітетах:


шлях битий, коник вороненький, вітер буйний, синє море, червона калина, дрібні сльози, темний гай, зелений байрак, орел сизий, орел сизокрилий, біле личко, чорні брови, карі очі, високі могили, степ широкий, чорні хмари, зорі червоні тощо.


Іноді, як народна пісня, вживає епітет без самого слова:


вороненький, буйнесенький (вітер), чорнобривий, сизокрилий, синє (море), блідолиций (місяць), люте (горе) і т. д.


Як і народна поезія, він зображує події в природі рівнобіжно з переживаннями людини (паралелізм):


Встає хмара з-за Лиману,

а другая з поля:

зажурилась Україна,

така її доля...

На вгороді коло бору

барвінок не сходить:

чомусь дівчина до броду

по воду не ходить...


або протиставить події, переживання (антитеза):


то не вітер, то не буйний...

Не щебече соловейко /145/

то не лихо, то не тяжке...

Не китайкою покрились

козацькії очі...

Орел виняв карі очі

на чужому полі...

в лузі над водою,

не співає чорнобрива,

стоя під вербою;

не співає, як сирота

білим світом нудить...


Але Шевченко вживає не лише пісенної мови. Він знає і мову „високу“, і, мабуть, ніхто з українських романтиків не зробив стільки для поширення української літературної мови до „повної“, як саме Шевченко. Тепер уже не вживають так рясно типових для нього церковних слів. Але й вони, так само, як і старі, і слова специфічно культурного вжитку (з античної чи західної історії), не вражають нашого сучасника неприємно, як вражають деякі спроби творення нових слів у Метлинського, Костомарова, ба, навіть Куліша. Майже немає у Шевченка елементів „котляревщини“: лише часом трапляються здрібнілі слова, майже немає коротких віддієслівних вигукових форм (шубовсть, бух, гульк). Рідкі вульгаризми, як: „утни батько“ (заграй), кобзар „вшкварив“, „оддирають“ (танцюють) тощо. В деяких місцях вульгаризмів ужито з наміром підкреслити внутрішню вульгарність назовні „величного“, напр., в картині царського палацу у „Сні“ („в морду затопив“ і т. д.), або щоб висловити своє презирство („в багні свинячім“ — про Богдана).

Велич Шевченка не дозволяла дослідникам досить помітити романтичний (отже часово-зумовлений) характер певних елементів Шевченкової поезії. Але їх чимало. Вже чудові наслідування пісень без елементів вульгаризації або сальонової солодкуватости є виконанням вимог романтичної поетики. Ще характеристичніше, що багато віршів першого періоду творчости Шевченка мають форму романтичних баляд („Причинна“, „Лілея“, „Тополя“..„Русалка“, „Чого ти ходиш на могилу“) або т. зв. байронічних поем (від „Катерини“ та „Гайдамаків“ — до пізніх „Неофітів“ та „Марії“). В поемах бачимо усі типові риси цього ґатунку: це концентрація дії на окремих сценах, вступи ліричного характеру або • початок без підготови („Не слухала Катерина“), довші розмови автора з собою, з читачем, а то й з дійовими особами (пор. „Отаке то на сім світі“, „Не питайте, чорнобриві“, „Катерина, серце моє!“ та ін.); автор перериває оповідання питаннями („Де ж Катруся блудить?“ і т. п.), вводить розмови дійових осіб іноді другорядного значення („Гайдамаки“), подає закінчення відразу або широким ліричним міркуванням. Це все — риси, що в корені відрізняють романтичну поему від клясичної. Дальші романтичні риси — це мішання серйозного з глузуванням, символіка (пор. діди-дуби, „орел чорний“ — Росія; кобзар-пророк, мати — Україна тощо). Символіка іноді згущується до романтичної форми містерії („Великий Льох“). Романтичними є й окремі мотиви: степ і море, могили, в яких заховане минуле, ніч („Реве та стогне“), буря, пожежа, нарешті, рясна фантастика (мотив обернення жінки в рослину); „нічні сторони буття“, напр., божевілля /146/ („Відьма“, „Сова“ тощо); страхітливі злочини (дітогубство, отруєння, зґвалтування доньки — „Княжна“), катування; є також інші елементи „романтики жаху“: самотність, кара на смерть, розбійництво тощо. Може, в темах „романтики жаху“ єдиний бік поезії Шевченка, про який ми можемо говорити, як про вияв „часової обмежености“ його творчости.

Ідеологія Шевченка справила враження на сучасників не лише чіткістю національної позиції поета, що не знає компромісів, не обмежує національної програми ні з якої сторони. Думки його поезії зосереджуються коло понять, що дійсно вичерпують всяку національну програму: це „Слава“ — національна традиція, „Слово“ — національна культура, „Правда“ — загальнолюдські вимоги релігійно-моральні. „Слава“ — це жива національна традиція минулого, що має ожити:


І забудеться срамотня давняя година,

і оживе добра слава, слава України!

і світ ясний, невечерній тихо засіяє!


„Слово“ — слово народу, це жива його мова, що є носієм національної

культури, і є разом із тим „Слово Боже“ і „слово“ самого поета-пророка:


Ми віруєм Твоїй силі

і слову живому...


і поет каже сам про себе:


... орю

свій переліг, убогу ниву

та сію слово: добрі жнива

колись то будуть...


Поет-пророк молить Бога:


...пошли,

пошли мені святеє слово,

святої правди голос новий.

подай душі убогій силу,

Неначе срібло куте, бите

і семикрати перелите

огнем в горнилі, словеса

твої, о Господи...


і хто тую мову

привітає, угадає

великеє слово...

щоб огненно заговорила,

щоб слово пламенем взялось,

щоб людям серце розтопило

і по Україні понеслось,

і на Україні св’ятилось

те слово...


І як і інші українські романтики, Шевченко дивиться не в минуле, а в майбутнє; в сучасності:


скрізь неправда, де не гляну...

розбійники, людоїди правду побороли...


а в майбутньому поет вірить:


Встане правда, встане воля,

і Тобі одному

поклоняться всі язики

во віки і віки...


І до традиційних тоді вже образів української романтики, воскресення або пробудження України, у Шевченка приєднуються нові образи — боротьби за майбутнє:


... вставайте,

кайдани порвіте,

і вражою злою кров’ю

волю окропіте...


громадою обух сталить,

та добре вигострить сокиру,

та й заходиться вже будить,

а то проспить собі небога

до суду Божого страшного... /147/


Різноманітне розуміння вкладали і вкладають у ці шевченківські образи. Але в усякім разі „сон“ або „смерть“ України для нього були зовнішнє її пригнічення з боку російської держави й царизму, а не як для деяких його однодумців — внутрішнім процесом втрати Україною звичаїв і навіть мови... Його думки цілком поривали з тодішньою почасти русофільською традицією української політичної думки (пор. Квітку).

Відійшов від літературної традиції українського театру тих часів Шевченко в своїй п’єсі „Назар Стодоля“: батько примушує доньку одружитися з нелюбом, її милий, Назар, із приятелем силою врятовує її, наприкінці батько кається. Та, незважаючи на новий мотив боротьбі за щастя, Шевченко тут не знайшов такого нового слова, як у своїй віршованій поезії.

Поруч із Шевченком найглибший слід в українській традиції залишив Панько Куліш (1819 — 97). У київську добу його постать ще не виступала ясно: він дав кілька творів російською мовою (роман з української історії „Михайло Чарнишенко“, „Повість про Україну“ та дивну „Пам’ятну книжку для поміщиків“, що нагадує „Листи“ Квітки чи пізніші „Вибрані місця“ Гоголя)’. З українського роману „Чорна Рада“ видруковано було кілька розділів російською мовою, поруч із цим — оповідання „Орися“ та „Україна“ (дума-поема). Для Куліша, може, більше, ніж для кого іншого з українських романтиків характеристичне прагнення „повної культури“, „повної“ мови, зображення й пробудження „повного“ народу. Джерела думок Куліша різноманітні, це — головне впливи „слов’янофілів“ різних націй — М. Максимовича, росіянина П. Плетньова та поляка М. Ґрабовського; поруч із цим — власні студії, зокрема історичні.

„Україна“ (1843) перехоплює „високий стиль“ „Книг битія“. Користуючись народними думами,він робить спробу створити великий епос, який мав би охопити всю історію України, довівши його до часів Хмельницького. Оброблений цей епос як „монтаж“ із дум та пісень. Шкодить творові головне невдале застосування історичних, географічних та ін. подробиць. Маленьке оповідання „Орися“ розказує, як донька сотника, вийшовши на річку прати, зустрічає свого майбутнього нареченого. Куліш наслідує зустріч Одиссея з Навзикаєю у Гомера. Стиль у цілому запозичений від Квітки, але Куліш цілком уникає ставлення „згори“ до своїх героїв. Він пише народною, але не „простонародною“ мовою. Лише останнє речення знижує тон: „Що якби хто дотепний змалював її!.. Що б то за картина була!“

Найвизначніший твір молодих літ Куліша „Чорна Рада“ (видрукована лише 1857 р.). Він писаний у традиції історичних романів Валтер-Скотта, основоположника історичного роману романтики, але під значним впливом „Тараса Бульби“ Гоголя. Роман Куліша має велику /148/ мистецьку й ідеологічну вартість. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуалізовані образи Гоголя конкретнішими. Замість ідилічного однобічного образу України він подає, подібно до Шевченка, повнокровний, хоч, може, й не такий принадний. Україна не є ані в минулому, ані в сучасному одноманітним цілим: є різні українські кляси, з різними інтересами, прагненнями, ідеалами. В романі велична історична картина „чорної ради“, що обрала гетьманом Брюховецького, переплетена з історією Лесі, нареченої скараного на смерть гетьмана Сомка. „Чорна Рада“ є роман психологічних типів і суспільних конфліктів. Люди, що їх малює Куліш — різного значення і вдачі. Замість ідеалізованого народу поданий образ народу, що саме через розподіл на різні групи (козацтво низове і городове, старшина, селянство) живе ширшим і повнішим життям. Масові сцени (за традицією Валтер-Скотта) змальовано на підставі історичних студій. Дійові особи, крім досить блідих жіночих постатей — соковиті типи: одні егоїсти, другі — люди ідеї (Сомко і Шрам), інші — середні між ними (Черевань, Золотаренко). Перші перемагають, люди ідеї гинуть у боротьбі; але й егоїсти зовсім не досягають своїх цілей. Найвище цінить Куліш людей, що в подіях участи „серцем“ не беруть, бо бачить у них „суєту суєт“: це — кобзар — „Божий Чоловік“ і запорожець Кирило Тур. У „Чорній Раді“ досить романтичних епізодів (двобій, викрадення панночки, нічне переслідування, масові сцени, в’язниця), але все це змальоване без перебільшень. Мову Куліш збагачує, крім народних гарних виразів, ще й історичними, іноді просто цитуючи літопис. Окремі особи схарактеризовані індивідуально, за їх мовою. Лише зрідка в мові дійових осіб трапляються вульгаризми.

Ідеологічне спрямування Куліша — зрозуміти українське сучасне і минуле як повноту буття, як життя різнобарвне, всебічне, всеохопне. Образ України вже не нерухомо-величний або чутливо-солоденький. До цього приєднуються стремління бачити за речами й подіями їх „глибші“ підвалини: за соціяльними та індивідуальними конфліктами — „боротьбу правди і кривди“. Символічні для нього і співи кобзаря (що, як Гомер, — сліпий, але „бачить те, чого видющий зроду не побачить“), і постать Брюховецького, що впливає на маси ніби „чарами“, промовляючи до їх егоїзму, і пейзажі (ніч, від якої „думка розжевріє, як від Божого слова“), і психологія запорожців, і місто Київ (Київ — Єрусалим — прастара тема української літератури). Типове для Куліша ставлення з „християнською іронією“ до історичних подій як до сліпої гри. Божий Чоловік і Тур виявляють містично-християнські ідеали молодого Куліша, які почасти нагадують Сковороду. Навіть запорозька „гульня“ є виявом свідомости того, що „козацької душі і весь світ не поповнив би... Тільки один Бог може її сповнити“, життя „помаже по губах медом, ти думаєш: отут то щастя! Аж глянеш — усе одна омана“. „Усе“, крім вищого суду Божого /149/над вчинками людськими. Брюховецького, що „переміг“ в цьому житті — „Господь гріхом уже покарав“, а „славному — слава у Бога“. Так стоїть справа з усім у житті: „завірюха... поламала старе дерево,... а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться і красується весело та пишно“. Цей надісторичний оптимізм не залишав Куліша в найгірші часи.

З інших кирило-методіївців В. Білозерський (1825 — 99) виступив лише як журналіст (редактор „Основи“ та ін.). Ол. Навроцький (1823 — 1902) почав писати українські вірші ще 1847 р. Багато перекладав (з німецької, російської, польської). Типовий не лише вибір авторів (романтиків), але й тем (ніч: „Зорі“ Хомякова), пізніше він звертається до соціяльної поезії (кріпацтво). Його стиль пов’язаний із Шевченком та народними піснями.

Київська романтика найдалі зайшла у витворенні національних ідеалів. Головне і для тих часів незвичайне — це „максималізм“, що його знайдемо і в оцінці сучасносте, і в програмі праці для майбутнього. І образ України цілком оновлений, як образ „справжньої“ країни, рівної іншим европейським, із справжнім історичним життям і великими правами та надіями на майбутнє. „Коли говорено колинебудь поправді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді у Києві“, — згадував Куліш пізніше.




Пізня романтика


Важкі часи реакції Миколи I все ж припускали українські публікації неполітичного характеру: між 1848 і 1855 рр. з’явились деякі видання Метлинського, Чужбинського, Боровиковського. Після смерти Миколи I українська література ожила: 1856 — 7 рр. вийшли „Записки о Южной Руси“ Куліша — гарна збірка етнографічного матеріялу, призначена для ширших кіл (там анонімно була видана і „Наймичка“ Шевченка), 1857 р. Куліш видав „.Чорну Раду“, видав ряд брошур, повісті Квітки, збірник „Хата“ (1860) з творами старих і нових поетів. Видав свої переклади М. Максимович, вірші — Ст. Метлинський, вийшов „Малорусский литературньїй сборник“ Д. Мордовця та М. Костомарова (1859). Вже 1853 р. „Черниговские губернские ведомости“ почали друкувати українські поезії старих і нових поетів. Але головним літературним осередком став петербурзький часопис „Основа“ (1861 — 2); його редагував В. Білозерський, у ньому брали участь і Шевченко, і Куліш, і Костомаров, і чимало нових поетів. Але часопис хутко перестав виходити, почасти через великі суперечності, що постали між старим і молодим поколінням через неможливість створити спільну культурну аполітичну програму. Нове покоління пішло за впливами німецької („Молода Німеччина“) та російської (Турґєнєв, Некрасов) літератури. Це нове покоління започаткувало український реалізм. /150/

З поетів романтики до останнього її періоду належать Шевченко та Куліш, з нових письменників, що поза межі романтики не вийшли, найпомітніший — Олекса Стороженко. Шевченко на засланні довгий час (1851 — 6) віршем нічого не писав, пробуючи сили на повістях російською мовою. Шевченко схиляється в них до того пізньоромантичного стилю, який розвинувся під пером Гоголя й набув назви „натуралізму“; але й у прозі його не бракує відгуків стилю „байронічної поеми“.

Останні вірші Шевченка друкуються за традицією в складі „Кобзаря“. Ми помітимо тут дещо стилістично нове, але в цілому Шевченко залишився як поет таким, як був. Шевченко відновлює свою поетичну творчість 1857 р. переробленням „Москалевої криниці“ (1847); і тепер характер цієї „байронічної поеми“ не міняється. Так само збудовані і нові поеми „Неофіти“ та „Марія“. Усі нам уже знайомі риси „вільної“ поеми залишились без змін. Баляди зникають з творчости Шевченка (до них наближаються „Титарівна-Немирівна“, „Над Дніпровою сагою“). Шевченко пише й пісні, наслідує, як і раніше, Св. Письмо. Тепер у нього більше „рефлексивних“ віршів, що подають міркування самого автора, — вони характеристичні для пізньої романтики. Підсилення соціяльних і політичних мотивів відбиває загальні настрої епохи. Можна говорити про певне „зниження“ стилю, зокрема в політичних віршах, де Шевченко дає вихід своєму обуренню. Зовсім немає українських історичних тем, зір Шевченка тепер цілком повернений до майбутнього. Посилені мотиви людського права на життя, на щастя — тут ми мусимо рахуватися і з авторовими переживаннями. В зв’язку з цим поворотом у погляді стоять „Неофіти“ та „Марія“, і тут, як у багатьох раніших творах, герої — мати й дитина; але дитина мусить стати пророком, провісником кращого майбутнього; мати продовжує діло сина по його загибелі; і це подано символічно: мати — Україна продовжуватиме діло своїх синів — пророків і

по їх смерті. Останні переживання Шевченка меланхолійні:


І день іде, і ніч іде...

І, голову схопивши в руки,

дивуєшся: чому не йде

апостол правди і науки.


Але про будь-який „песимізм“ Шевченка все ж таки говорити ми не можемо.

„Апостол правди і науки“ не прийшов і по смерті Шевченка. Лише тон і настрої в поезії і взагалі в письменстві значно змінилися. В шевченківській традиції волів лишитися його сучасник — Куліш. Він виступає як поет лише по смерті Шевченка. 1862 р. з’являються „Досвітки“. Автор сам говорить, що хоче перейняти спадщину Шевченка:


Ой мовчав я, браття,

словом не озвався,

поки батько український

піснею впивався...

. . . . . . . . . . . . . .

Підтягну я струни

на голос високий,

Не сумуй, Тарасе батьку,

в могилі глибокій... /151/


Він хоче продовжувати діло Шевченка:


Докінчаю, брате,

не загину марне,

втішу Україну,

матір безталанну...


В наслідуванні Шевченка і сила, і слабість „Досвітків“. Куліш пише звичайними ритмами, не шевченківськими народними; він лише зрідка вживає шевченківських „неповних“ рим; бракує й незрівнянної музичности Шевченка. Здається, Куліш, як і всі інші поети доби, просто не помітив цих своєрідних рис шевченківської поезії. Він, збирач народної поезії, наслідує лише пісенні звороти: подвійні слова, епітети (серед них і не завше вдалі, ним самим вигадані: безхатнєє птаство, кварцяне серце тощо), цитати з пісень. І все ж його вірші від народних пісень без міри дальші, ніж шевченківські. Романтичні й гатунки віршів: баляди, поеми („Настуся“, „Великі проводи“), „думи“. Вірші його романтичносимволічні — їх складна філософічна символіка (див. далі) більше, ніж Шевченка, нагадує „харківську романтику“. Від Шевченка ідуть Кулішеві „правда“ і „слово“: „наша правда — народна основа“, „оживить живе слово рідну Україну“, „буде жити наше слово, буде!“. „Слава“ буде належати майбутньому:


Степи мої широкії,

цілино одвічна,

хто вас зоре та засіє,

слава тому вічна!


Значно ориґінальніші „Хуторна поезія“ (1882) і „Дзвін“ (1893) Куліша. Тут, щоправда, багато відбитків його історичної та політичної еволюції до майже повної неґації історичного значення козацтва, до визнання культурної місії Москви й Польщі на Україні, але чимало і гарних ліричних віршів. Найпозитивніші риси цих пізніх творів Куліша — їх багата ритміка (нові розміри) і вміння вислову думок; влучність його поетичних формул майже дорівнює шевченківській, хоч з думками Куліша

ми, може, й не погоджуємось. Ось приклади таких чеканних речень:


Народе без пуття, без чести і поваги,

без правди у завітах предків диких...


Я не поет і не історик, ні!

Я піонер з сокирою важкою:

терен колючий в рідній стороні

вирубую трудящою рукою...


або „гімн хуторам“:


Піснями ми тут з Богом розмовляєм,

вселенна серцю нашому відкрита,

і області ми ширші досягаєм,

ніж та біднота, золотом окрита...


або стислі малюнки, як:


Од Висли до Сули курилось пожарище,

солодке куриво турецькому султану...

І хліб, мов золото, в степах заколихався,

і копи простяглись аж по самі Пороги!.. /152/


або „заспів“ „Хуторної поезії“:


Кобзо моя, непорочна утіхо!

Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха;

голосом правди святої дзвони,

нашу тісноту гірку спом’яни.

Може чиє ще не спідлене серце

важко заб’ється, до серця озветься,

як на бандурі струна до струни...


Щоправда, мова пізніх збірок Куліша для пізніших поколінь стала незвичайною через численні слов’янізми (благ, прах, грядуще), незвичайні наголоси (просвіті, крови, городище...), а зокрема через „ковані“ та рідкі слова: перебовк, вагонити (про вагітну жінку), могота, вцяцьковує, вбезпечує... Такі слова утруднюють сприймання багатьох віршів; через це призабуті і гарні ориґінальні новотвори Куліша: земнопросторні, коса травожерна, самітнодремливий, золотоіскрявий тощо. Настроюючи свою „кобзу... на голос високий“, Куліш не вберігся численних прозаїзмів: атавізм, інстинкт, узурпація і т. д., що в ліричних віршах справляють погане враження, хоч наміром Куліша було типове для романтиків творення „повної“ мови.

Тематика віршів Куліша залишається романтична: воскресіння України, слово як знаряддя пробудження народу, поет-пророк як носій слова. Лише поруч із „правдою“ тепер стає „наука“ — „науко-нене“ звертається до неї Куліш, мабуть, під впливом позитивізму кінця XIX в.

Хоч роля науки в нього обмежена:


вовік науці не обняти

всього, що Ти (Бог) создав єси...


Поезія все ще стоїть поруч із наукою: в слові поета „якась невідома сила“, поет — „невмирущий цар, ...над панами пан“. І слово поета покликане відродити Україну:


Кобзо-орлице! заклич, задзвони з високости,

щоб на твій поклик старі позросталися кості

і неповинно пролитая кров ожила...

Чарами слова розмай, мов ту хмару, недолю,

слово нам верне і силу давнезну і волю...


Куліш видав або написав (видані посмертно) кілька поем: „Настуся“, „Великі проводи“ — з образом шляхетного „культурника“ Голки, що трагічно гине, незакінчена „Маруся Богуславка“, „Магомет та Хадиза“ — обидві з високою оцінкою орієнтальної культури, в другій із них — романтична філософія любови; незакінчені „Уляна-ключниця“ — з виявленою в ній „хуторною філософією“, „Грицько Сковорода“, що трактує тему української культури, „Куліш у пеклі“ — дотепно задумана (але не так дотепно проведена) полеміка з противниками поглядів Куліша. Незакінченість деяких поем — типова для романтики (Лямартін, Брентано, Гюґо, Оґарьов). Вони всі рефлексійні, дії іноді зовсім немає. Віршові розміри різноманітні, й іншими сторонами форми подібні до пізніх віршів Куліша. Але композиційно ці поеми надто важкі. Серед надто широких /153/ розумувань губляться влучні місця, такі перлини, як напр., опис степу в „Марусі Богуславці“:


Над степами сонце сяє,

вітер, подихає,

подихає, мов на кобзі

тихострунній грає.


Поначіплювано густо

струни золотії

на степи, балки з річками,

байраки крутії.


Сяє сонце, вітер віє,

тирсу нахиляє:

до струни струна на кобзі

стиха промовляє


Бачиш оком, чуєш ухом,

серцем розумієш,

а сказати-заспівати

голосно не вмієш.


Подібно стоїть справа із драматичними спробами Куліша. Він видав 1-ий акт драматичних сцен „Колії“, написав драматичну трилогію „Байда“, „Сагайдачний“, „Цар Наливай“. „Колії“ мають ряд влучних масових сцен (в стилі „Чорної Ради“), в трилогії бракує драматизму, руху: довгі диспути-розмови з гарними окремими формулами значно слабше віддають ту характеристику минулого України, як „повної“ нації, з противенствами й конфліктами, що так вдалося Кулішеві в „Чорній Раді“. Легкою стилізацією вертепної драми є „Іродова морока“ (1879), стилізацією „Пісні Пісень“ як весільної ораторії є „Хуторянка“ (1877).

До найліпших творів Куліша належать його оповідання (1860 — 6). Одне з них — „Сіра кобила“ нагадує травестійний жанр Квітки. Інші писані для народу, але (так само, як і російські оповідання.Куліша 50-их рр.), переймаючи старі теми (напр. Квітки), подають спроби змалювати психологічні й навіть патологічні складні ситуації. Здебільшого Кулішеві вдалося це добре: „Про злодія в селі Гаківниці“ — історія злодія, що покаявся і що його громада простила, замість покарати, і тим привела до повного морального переродження: „а у вас, в городах, що б з такого чоловіка зробили?“; „Гордовита пара“ — історія коханців , що через гордість розійшлися на власне нещастя: обоє кінчають самогубством. „Дівоче серце“ — оповідання про „щире кохання“, але дівчина, нарешті, покохала іншого. „Мартин Гак“ — гайдамака, що розчарувався в гайдамацтві. „Січові гости“, „Потомки українського гайдамацтва“ та незакінчена українська переробка роману Куліша „Алексей Однорог“, писаного російською мовою, „Брати“ — всі з такою самою складною психологією. Це все ніби мініатюрні спроби психологічної прози. Цікаво, що стиль майже всюди найближчий до Квітчиного, отже „старовинний“.

Може, найсильніші стилістично в Куліша науково-популярна й публіцистична проза та його листи.

Куліш як „піонер“ дає й численні переклади: Шекспіра (1882), Псалтиря (1868 — 71), ціла збірка „Позичена кобза“ (Шіллер, Ґете, Гайне, Байрон, 1897). Праця Куліша велетенська, насамперед мовна праця. Деякі переклади тих самих творів, що їх перекладали попередники Куліша (Гулак), показують різницю між традицією „котляревщини“ і спробами /154/ романтика піднести літературну мову на европейський рівень!

Через усі твори Куліша проходить та сама ідеологія, тому ми могли тут говорити про його твори аж до самого кінця століття. І в людині, і в колективній особистості — Україні, Куліш бачить дві сфери: поверхову,

зовнішню, і глибоко заховану, але єдино сутню, яку він зве „серцем“:


... тихі зорі

у чистій неба висоті

поблискують у красоті...

... так сяє серця глибина,

шо вірує не навмання...


На „дні душі“, в „серці“ і поезія, і помисли, „думки“, і віра, і надія на майбутнє. Серце — „віще“. „Забудеться ім’я моє, а серце в далекому по-

томстві озоветься“. „Я в серці мойому вселенную носила“. І тому:


Серце чисте, милостиве,

дар найкращий Бога —

найпевніша, найвірніша

до небес дорога.


Розкриття захованого в серці — шлях до „воскресіння України“. Серце України — її стара культурна традиція: Куліш кличе „до сім’ї культурників вертатись“. Рідна мова — це той елемент культури, що найліпше заховався „в серці народному“. В цій філософії серця підвалини „селянської“ або „хуторної філософії“ Куліша, це — „предвічна“, стародавня, „прямісінько з Євангелії“ узята „правда“, яку ми „серцем розумієм“. Зв’язані з цим і інші романтичні мотиви світогляду Куліша: його філософія поезії (див. вище) або філософія любови.

На сторінках „Основи“, почали з’являтись і твори Олекси Стороженка (1805 — 1874), писані раніше; 1863 р. він видав 2 томи оповідань, пізніше ще 2 оповідання. Твори Стороженка здавалися чималим придбанням української літератури: це — живі, дотепні оповідання, доброю мовою писані, з м’яким гумором. Тематика їх суто романтична: історична або фантастична, в основі їх часто лежать народні казки, перекази. Стороженко вбачає в народній поезії великі скарби духові. На майбутнє він, здається, дивиться досить безнадійно: „Тільки й жити нам споминками“. Серед його оповідань є і спогади про козаччину („Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа“, „Дорош“, „Межигорський дід“, „Прокіп Іванович“, „Голка“ і т. д.), і фантастичні оповідання — про чорта, закоханого у відьму („Закоханий чорт“); про співробітництво селянина-знахаря з чортом („Жонатий чорт“ — за варіянтом казки „Голене чи стрижене“), про ролю долі в виборі нареченої („Сужена“), про передчуття смерти („Мірошник“) і т. д. Є побутове оповідання з життя поміщиків — славнозвісні „Вуси“.

Не захоплюючись глибоко народною фантастикою, він, однак, почуває її поетичну цінність: „Як пшениця зріє на ниві,... так і воно, те насіння (поезії та чар), запавши у серце і думку, зріє словесним колосом і складається в народні оповідання та легенди“.

Довго Стороженко працював над прозаїчною „поемою“ з часів /155/ Хмельниччини „Марко Проклятий“, про великого грішника; він не закінчив її, бо для історичного образу йому бракувало знань, а для ідеологічного освітлення — світогляду. Зовсім невдала драматична спроба Стороженка „Гаркуша“ — зразок української мелодрами.

Найціннішою в творах Стороженка є його мова. Його оповідання здебільшого вкладені в уста людини „з народу“. Вульгаризми тому нерідкі. Для „високого“ йому бракує слів. Побудовані оповідання добре, хоч часто переобтяжені: до народного матеріялу він часто додає наслідування Гоголя. На жаль, там багато дотепів примітивного характеру, а також примітивних гумористичних сцен (байки тощо). До того ж він ідеалізує усе українське, навіть панщину або жорстокість, і лиш, посміхається або ще й вихваляє своїх диких героїв. Він повертається від „Чорної Ради“ до „Тараса Бульби“, від Шевченка до Квітки. Читачі й критика зустрінули його неприхильно, бо для свого часу він був лише талановитим епігоном романтики.

Лише на короткий час з’явився запізнений романтичний поет Петро Кузьменко (1831 — 67), що видрукував після 1859 р. кілька віршів, легенду „Погане поле“ й народне оповідання „Не так ждалося, та так сталося“. Елегійністю він найближчий до Петренка, хоч стиль його під великим впливом Шевченкових віршів і народної пісні.

Романтичні мотиви є почасти ще в початкових творах Степана Руданського. Зокрема, балядна форма „небилиць“ і слов’янофільська ідеологія поеми „Цар Соловей“ мають джерела в романтичній традиції. Але він виразно повертає до реалізму. Ще незначніші відгуки романтики в перших оповіданнях Марка Вовчка і в декого з галицьких поетів, як К. Климкевич, В Шашкевич.




Інші поети української романтики


Для романтичної поезії характеристичні спілки, групи поетів, але поруч із ними завжди стоять самі одиниці. В українській літературі на її початках така самотність особливо зрозуміла.

Цілком ізольованим явищем є Тимко (Хома) Падура (1801 — 71), польський шляхтич, українські вірші якого розходилися в рукописах і в усній передачі; лише частину їх видрукувано 1844 р. Його поезія малює козаків у стилі „романтики жаху“:


Козак пана не знав з віка,

бо родився на степах,

стався птахом з чоловіка,

бо ріс в кінських стременах.

. . . . . . . . . . . . . . .

Його сльоза не спиняє,

він не любить лесних слов;

що там в небі — він не знає,

а на землі знає кров.

Сам, як дикий син природи,

Де покаже мстиву твар,

красить землю, красить води

крови річки і пожар...


Романтичні і краєвиди (ніч, вітер, хмари, могили, степ). Здається, /156/ Падура мав деякий вплив на початки харківської романтики. Але Шевченко зве його „мізерним“, мабуть, за нечисту мову та за польські погляди: козак у нього — вірний спільник Польщі.

Найвидатніший поет, що стояв поза межами груп і гуртків, це Євген Гребінка (1812 — 48). В його нечисленних українських творах можна простежити розвиток від „котляревщини“ до романтики. Перший його твір — переспів „Полтави“ Пушкіна (який цей переклад привітав) — майже травестійний: про закоханого в Марію козака читаємо „гарбуз ісхрумав неборак“, поруч із цим: „ім’я пресучого гетьмана“, „і згинув Чечель, як блоха“ — таких вульгаризмів досить. Той самий стиль і в прозаїчних українських писаннях (в „Ластівці“ 1841 р.). Все серйозніші байки (всього три десятки) писані народною мовою. В нечисленних його ліричних поезіях переважають настрої романтичної журби. Одна з цих поезій — „Ні, мамо, не можна нелюба любить“ зробилась міщанською піснею.

Осип Волинський (1808 — 77) — надзвичайно заслужений вчений, автор овіяної духом романтизму дисертації „О народной поэзии славянских племен“ (1837). 1833 — 35 рр. він видав кілька віршів і „Наські українські казки“ (псевдонім — Ісько Материнка): у віршах є яскраві національні мотиви, казки — примітивна спроба етнографічної романтики. Мова народна, але не без москалізмів. Так само етнографічною романтикою є фальшовані думи О. Шишацького — Іллича (1828 — 59), скомпоновані за допомогою матеріялів дійсно народних дум. Власні його вірші (2 збірки, 1856 — 57) невисокої якости. Етнографічною романтикою перейняті й оповідання („малороссійскіе“) Хоми Купрієнка (1840), невдалі наслідування Гоголя.

Два самотні поети смутку й журби, споріднені з М. Петренком, заслуговують на увагу: Віктор Забіла (1808 — 69) і Олександер Афанасьєв-Чужбинський (1817 — 75). Забіла варіює завжди ту саму тему нещасливого кохання: „Сонце сходить — я нужуся, а заходить — плачу“, „цілий вік свій усе плачу на лиху годину“. Чужбинський, що писав і російські прозаїчні твори, тримається в українських віршах тону чутливого романтичного романсу:


Скажи мені правду, мій добрий козаче,

що діяти серцю, коли заболить?

Як серце застогне і гірко заплаче

і дуже без щастя воно заквилить?


Цей вірш здобув надзвичайну популярність. Поруч із цим Чужбинський досить вдало наслідує народні пісні:


...травка зв’яне, травка зсохне

коню вороному,

струтою вода стане

мені молодому.

На тій шовковій травиці

багато отрути,

а з тієї криниченьки

пив мій ворог лютий, — /157/


або малює принадні краєвиди. Українське минуле для нього лише „незабутнє, стародавнє“, і навіть вірші Шевченка — це лише співи „на руїнах Січі“, Виразний, але слабкий романтик журби брат Амвросія Метлинського — Семен (збірки, 1858, 1864), він наслідує поезію брата, народні пісні, російських романтиків.

Багато другорядних поетів мішають романтичні мотиви із стилем „котляревщини“; елементів травестії тут багато, іноді без наміру авторів. Порфир Кореницький („Вечерниці“, 1841) мішає „Енеїду“ з Пушкіним, Степан Олександров („Вовкулака“, 1841), Михайло Макаровський („Наталя“, 1844, „Гарасько“, 1845 — наслідування „Кавказского пленника“ Пушкіна), може, найслабший П. Білецький-Носенко (балада „ївга“ — наслідування „Ленори“ Бюрґера, переклади) — пишуть у цьому мішаному стилі. Ліпші вже — анонімна спроба поеми „Кочубей“ (незакінчена, 1828 р.) й наслідування Шевченка в рукописних поемах перекладача Євангелії

П. Морачевського. Але романтичні поеми з такими рядками, як:


А я кобзу лиш настрою,

ту, що в Орфія украв,

під Парнаською горою

як в шинку із ним гуляв.


А грек, набивши добре шлунок,

сміявся і лигав пивце...


наша кобза в Петенбурсі (так!)

колись то буде грати в лад...


показують, що автори їх не розуміли тих великих національних завдань (утворення літературної мови для „повної“ літератури), які висунула українська романтика. Що справжні романтики мусіли боротись проти таких „попутників“ — цілком ясно.

Поруч із Падурою маємо ще кілька поетів-поляків, що писали вірші українською мовою. В більшости з них теж чути значні елементи травестії або лише поверховий інтерес до української „екзотики“ (це — А. Шашкевич, Спиридон Осташевський, К. Ценґлевич, Ян Позняк, Л. Венюлинський й ін.).




Вплив української романтики на Україні й на чужині


Вплив романтики на пізнішу українську літературу дуже значний. Не лише тому, що до неї належав найбільший поет України. Романтика мала величезне значення в розвитку національної свідомости українського народу, зокрема інтелігенції. В часи найбільшого політичного занепаду література була єдиним полем національного життя й національного руху. І велика заслуга романтики саме в тому, що вона не занедбала цього поля, а, навпаки, відкрила тут ширші обрії, ніж бачили колись раніше: не лише дослідження народного життя, а й розвитку нової літературної мови як знаряддя „повної культури“. /158/

Реалізм, свідомо звужуючи рамки літературної тематики, головне до зображення „простого народу“, зберіг два важливі комплекси тем, висунених і розвинених романтиками: „етнографію“ і романтику козацтва. Звернення до етнографічних тем було для реалістів, щоправда, природним. Але романтика козацтва не зникає з творчости наступних поколінь, головне тому, що романтики в цій темі дійсно відкрили невичерпне джерело національного натхнення. Згадаємо, що в українській драмі часів реалізму зустрінемо чимало постатей, запозичених із традиції „байронічної поеми“. Образ „воскресіння України“ залишився і в реалізмі. Нас це не дивує; але згадаймо, що Гулак-Артемовський висміював Куліша, який говорив про „козацьку матку“ (Україну) як про живу; Гулак вважав, що треба лише попрощатися з нею словами: „Царство їй небесне“. Немає сумніву, що без ентузіязму романтиків український реалізм був би бідніший на теми, ніж це стало в дійсності.

Поезія української романтики зацікавила й чужинців. Українські теми пробилися до чужих літератур, переважно слов’янських. Пізніші численні переклади Шевченка у сербів, а ще більше у болгар свідчать про це. У поляків та росіян на зміну „українській школі“ прийшли переклади з української літератури: зокрема, у поляків переклади Шевченка Совінського та Кондратовича-Сирокомлі. Приходить самостійне наслідування козацької романтики у чехів та словаків, навіть у французів (Мериме). Переважно у німців з’являються численні ориґінальні твори та переклади, так що в 40-их роках можна говорити про щось подібне до німецької „української школи“. Шаміссо вже 1831 р. переробив у чудових терцинах частину „Войнаровського“ Рилєєва (точний переклад вийшов 1847 р.). З 1840 р. почали з’являтися переклади романів М. Чайковського, 1845 р. вийшла „Поетична Україна“ Боденштедта, а 1848 р. — „Балалайка“ Вальдбрюля — обидві збірки подають українські пісні. 1841 р. з’явилася, ориґінальна збірка „Українські пісні“ А. М. Йохмуса-Мавриціюса, 1844 р. — поема „Мазепа“ Г. Е. Штебіша, 1850 р. — „Гонта“ Р. фон Готшалля, далі — драми К. Ю. Штарка „Бій під Полтавою“ (1855), фон Ґотшалля „Мазепа“ (1865, перекладена Федьковичем на українську мову), роман „Мазепа“ А. Мюцельбурга (1860).

Заслуги української романтики — не лише перед українською літературою, а й загальнокультурні: відкриття української народної поезії, пробудження інтересу до української історії; також і вироблення нової літературної „повнрї“ мови виходить поза межі суто літературні, підготовляючи поширення української мови на всі сфери культури. Навіть політичний „утопізм“ і максималізм романтиків мав чимале значення в створенні пізніших політичних ідеологій.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.