[Чижевський Дмитро. Українське літературне бароко. — К., 2003. — С. 57-86.]

Попередня     Головна     Наступна





3. Майстер малих форм



Вже давно згадувалось в історії літератури ім’я українського поета Лаврентія Величковського 1, ієромонаха, дядька славутного українського містика Паїсія Величковського 2. Лаврентій Величковський вмер 24 лютого 1673 р. яко намісник Пивського Свято-Никольського монастиря 3. Безумовно, поруч з ним займався віршуванням і брат його, отець Паїсія, полтавський протоієрей Іван Величковський, що вмер 1726 р 4. До 1917 р. нащадок Івана Величковського о. Олександр, що був священиком в Ніжині, посідав два збірники віршів о. Івана «Млеко» та «Зеґар з Полузеґарком» 5. До 1929 р. було видруковано лише кілька віршів обох братів: один вірш Івана (в російській переробці коло 1720 р.) видав Шляпкін, кілька віршів «Величковського» (без ймення) видали Петров та Перетц 6. Серед цих віршів знаходились і славутні «Раки», що їх завше наводили як приклад безглуздості поетичної гри, якою займались українські поети старих часів; зате ті самі «Раки» дали привід комусь з російських «формалістів» об’явити (Л.) Величковського «найбільшим з українських поетів».

1929 р. Перетц видав вірші з цілого великого збірника з маєтку Києво-Софійського собору 7. Серед виданих віршів, частиною яких ми вже користувались при характеристиці української епіґрами, знайшлось кілька віршів, що в збірнику означені як вірші Величковського. До віршів Величковського треба віднести, мабуть (як це робить Перетц), крім тих віршів, що виразно йому приписано, ще цілий шерег віршів подібного стилю: дрібних поетичних грашок, — в них усіх є певна внутрішня подібність: від того поетичного /58/ завдання, яке, очевидно, ставить собі автор, — подати в мініатюрній формі максимальну кількість гостро сформульованих думок та досягнути найбільшої інтенсивності у вжитку поетичних засобів, до характеристичних полонізмів, яких не знає «ієромонах Димитрій» та інші автори «Вінців». Автором цих творів треба, як справедливо зауважує Перетц 8, вважати не Лаврентія, а Івана Величковського. Головний арґумент за авторство о. Івана — не стільки «світський характер» певних віршів (бо, як побачимо, вони є перекладами), але те, що автор в одному місці сам називає себе Іваном: даруючи «книжечку», мабуть, копію власних віршів, він пише в присвяті між іншим:


Господи, спаси раба Иоанна,

От него же ми сія книжечка данна...


До того в Збірнику уміщена копія листа до Івана Величковського зі звісткою про смерть Лаврентія Величковського, і складач Збірника — ніби о. Іван сам — продовжує працю над ним далі 9. Якщо ці арґументи і не цілком переконують, бо залишається можливість, що о. Іван записував поруч зі своїми власними віршами і вірші свого покійного вже брата, то все ж зараз маємо більше підстав рахуватись з авторством Івана Величковського, аніж Лаврентія.

В кожнім разі Величковський, себто той з братів, хто є автором виданих Перетцем віршів, по-перше, з’являється тут перед нами в свій цілий поетичний зріст. І безумовно, Величковський поет цікавий. Він є майстер малої форми, — значна частина його творчості, що нам нині стала приступною, складається з епіґрам, здебільша з дворядкових. Поруч з ними він продукує мистецьки, технічно викінчені спроби поетичних грашок, які були в дусі поезії барока. В деяких з цих грашок він досягнув найвищої досконалості. В епіґрамах (більша частина яких, як побачимо, є перекладом з латинського) він досягає найбільшої компактності думки та виразу. Переглянемо його твори за порядком.

Вже давно відомі «Раки» є спроба вірша, в якому кожен рядок можна читати в обох напрямках:


«Раки» Величковського

Анна пита мя, я мати панна,

Анна даръ и мнЂ сЂнь міра данна.

Анна ми мати и та ми манна.


Цей вірш не просте зібрання рядків: вірш має певну тему, «маріянську», — говорить, очевидно, Богоматер («я мати панна») про свою мати, св. Анну («Анна ми мати»). Навіть і середній рядок, трохи важкуватий, має сенс, якщо звернемо увагу на те, що він говорить /59/ про піклування св. Анни про Богоматер, — «міра» треба розуміти «миру» (не «світу»!). Грашки подібного типу зустріваємо ще в латинських письменників, у Плінія: Si bene te tua laus taxat, sua laute tenebis; у Квінтіліана: Roma tibi subito motibus ibit amor; у Авзонія: Sole medere, pede ede, perede melos (що має значити: лікуй сонцем, їси завдяки ногам [прохідкам], публікуй поезії). Ліпше вірш, мабуть, середньовічного латиніста.


Aspice! nam raro mittit timor arma пес ipsa,

Si se mente reget, non tegeret Nemesis.


Середньовічна чи новітня латина дали ще кілька речень:


Signa te! Signal temere me tangis et angis!

(Хрестись, хрестись! Даремно ти мене торкаєш та лякаєш!);

Sumitis a vetitis, sitit is, sitit Eva, sitimus.

(Ви рвете заборонене, він [Адам] має спрагу, Ева має спрагу, ми маємо спрагу [«живої води»]);

In girum imus nocte et consumimur igni

(Літаємо вночі у колі, та нас [метеликів] поїдає вогонь).


Ad Jesum servatorem

Nemo te nemo neget, о tege nomen et omen

Jesus ei tu sis, sis ut Jesus ei.


Всі рекорди побив Ян Ласький (Laski), що написав 58-рядковий «раковий» латинський вірш на пошану польського короля; але ж в цьому вірші не так вже багато вдалих рядків.

Християнського походження і грецьке речення:


Νιψον ανομήματα μή μόναν όψιν.

(Обмий твої гріхи, а не лише твоє обличчя).


Новітні мови не дають, здається, добрих прикладів подібних речень. Лише ґеніальний письменник Шопенгауер утворив — досить безглузде — речення: Ein Neger mit Gazelle zagt im Regen nie! І тільки один з російських футуристів, Вєлємір Хлєбніков, поет з безумовно видатним мовним чуттям, написав цілу поему «Разин», цілих 14 сторінок, здебільшого, правда, коротеньких рядків, з яких кожен можна читати в обох напрямках («перевертнем», за виразом автора) 10. Але лише окремі рядки мають ясний сенс: «Мы, низари, летели Разиным / Течет и нежен, нежен и течет / Волгу див несет, тесен вид углов...»; «Косо лети же, житель осок»; «Раб, неж жен бар»; «Молим о милом»; «Эй, житель, лети же»; «Тепел нож, жон лепет»; «Эй, жен нагота батога нежней» 11; «Волокут, а кат у колов / Не сажусь — ужасен»; /60/ невелика частина взагалі на «заумном языке»; значна частина рядків зрозуміла лише завдяки контексту та назвам окремих частин поеми! «О, летит рев! Мечи бичем! верти тело!»; «Не сосуд жемчугом летел могуч между сосен»; «Или во плаче пчел, плеч печаль повили» і т. д. Зовсім примітивний московський вірш 17 — 18-го віку, що його видав П. Берков 12:


Аки лот и та мати толика.

Аки лев и та мати велика.


Не ліпше і ті російські (та німецькі) речення, що їх протягом останнього століття повигадували гімназисти та семінаристи. «Carmen cancrinum» Величковського, може, найбільше досягнення цього типу 13.

Але ще значно більше формальне вміння виказує Величковський (якому виразно приписаний цей вірш) в «алфавітному вірші» («Carmen alphabeticum») 14, який Перетц не пізнав як такий, та тому видрукував трохи некоректно. Цей вірш (з поправками) такий:


Азъ благъ всЂх глубина,

ДЂва(я) 1 єдина

Животъ зачахъ званимъ 2,

Ісуса избраннымъ,

Котрій люде мною

На обЂдъ покою

Райска собираеть,

Туне учреждаетъ

Умне 3 Фениксъ Христе,

Ωтче 4 царю чисте 5,

Шествуй щедротами,

Матере молбами.



1 Замість «дЂвая» треба читати «дЂва», якщо наголошуємо «глубинá :: единá».

2 Перетц надрукував обидва слова з тим самим «з», між тим, як, очевидно, Величковський розрізняв «зЂло» та «земля».

3 Обидва «у» — різні ґрафічні варіанти.

4 Перетц видрукував «Отче», треба вжити «омеги» чи «от».

5 Перетц видрукував «исте», потрібно, очевидно, «чисте».



Як бачимо, слова починаються в алфавітному порядку з літер слов’янської абетки. Тим не менш вірш не є нісенітницею! Характеристичний є його «маріянський» характер: знову говорить Богоматер, але про себе саму. «Алфавітні вірші» — старі, кілька їх було відомо ще старослов’янській літературі 15, але вони не вимагали від поета такого великого напруження фантазії, — лише кожен окремий /61/ рядок починався з певної літери. Такий самий характер носили і сентенції «Алфавіта духовного», що його раніше приписували Дмитрові Тупталові 16. Порівняти з нашим майстром малої форми можна, може, лише чеського письменника з початків барокової доби у чехів, Сікста Кандида, який в своєму цікавому збірнику, на який ще, здається, не звернуло увагу чеське дослідження, «Dyurnál / ginák: Celodennij Yčedlnijka s Mistrem rozmlauwánij pobožne... Прага, 1588 (Jungmann 2, IV, 209, рік видання помилково 1589), продукує такий «алфавітний» текст, щоправда, прозаїчний: «Adam Božij Ctitel Čest Dal Ďáblu / Ewa Falssij Geho Hnuta Jablka Kausla Lásku lidem Mnohým Nebohym Ostudila. Potřel Rek řwaucýho Santanásse / Sstijt Tuhé Vmluwy Wyssed Xristus Yakož Zaslijbil 17. Можна різно оцінювати такі грашки, але немає сумніву, що Величковський досягнув справді великої легкості та природності в «неприродному» та «протиприродному» жанрі легкості та природності, які дозволяють нам наблизити його до найвитонченніших митців поезії барока або до «Опытов» Валерія Брюсова.

Третій вірш, що Перетц приписує Величковському та який і дійсно, напевно, належить цьому «майстру малих форм», Перетц прочитати не зумів: «отказываемся разгадать это двустишие» 18. Між тим і тут нам допомагає барокова поетика. «Загадковий» вірш випадає так:


С оćмъ бг̃омъ дежл

ноп нáсъ ст блюсти буде.


Цей вірш є «Carmen gryphicum», себто вірш, в якому вжито певних скорочень. В нашому випадку, очевидно, треба замінити окремі літери їх слов’янськими назвами. Лише початок першого рядка видруковано з помилкою або Перетц його помилково прочитав. Я пропоную одну з таких змін: 1. С от̃мъ..., або 2. Co см̃ъ..., або нарешті — і це, мабуть, найліпша можливість: 3. Co см̃ъ... Тоді можемо прочитати наш двовіршик так:


1. С отцомъ богомъ добро есть животъ, люде,

Нашъ онъ покой, насъ слово твердо блюсти буде.

2. Co сыномъ богомъ добро есть животъ, люде,

Нашъ онъ покой, насъ слово твердо блюсти буде.

3. Co словомъ богомъ добро есть животъ, люде,

Нашъ онъ покой, насъ слово твердо блюсти буде 19.


Також і в цьому типові барокових поетичних грашок Величковський дав рекордне досягнення, вживши в двох рядках 9 (або 10, якщо приймемо нашу третю поправку) скорочень! 20 Подібних віршів на Заході небагато. Ось приклад речення того ж типу — про /62/ наречених: Cor pt c do tibi, cor p to cd mihi! (себто: «Cor pete, cedo tibi, cor peto, cede mihi!) 21.

Розуміється, Величковський спробував свої сили ще в одному улюбленому жанрі барокових віршів, в «фіґурних віршах». Але тут він ніби стримів дати найпростіший зразок цього, може й, «дивовижного», але надзвичайно розповсюдженого жанру: «фіґурний вірш» написано в формі хреста: вписав його Величковський, очевидно, в книжечку власних віршів, даруючі її якійсь «панні Февронії», — вірш носить назву «ОфЂруванню книжечки»:


Сію ти малую

Книжицу дарую,

Февроніе панно;

Изволь непрестанно

За всЂхъ молбу многу

Приносити богу.

И о мнЂ, сестрице,

Помолися сице:

Господи, спаси раба Иоанна,

От него же ми сія книжечка данна.

Аще же живъ буду,

И азъ не забуду,

За тебе ко спасу

Всегдашнего часу

Молби приносити,

Милости просити,

Да даст ти все благо

И спасет от злаго

Яко благодатель

И жизни податель,

Ему же честь, слава

Буди и держава.


Історія «фіґурних віршів», як відомо, дуже довга та починається ще з Греції 22. Період барока на Заході надав цьому ґатунку надзвичайної популярності. Щоправда, продукували «фіґурні вірші» здебільша поети другорядні в своїх припадкових творах, але ж не стидалися писати «фіґурні вірші», напр., і Ф. Цезен («Kunst-Becher», «Hertze» та «Palmenbaum») і Гарсдорфер, і Біркен, і Льоґау (трикутник) 23, і Кнор фон Розенрот, і інші; славився фіґурними віршами нюрнбержець Гельвіґ. В поезії (як сказано, переважно припадкових віршах) з’явилися хрести, серця, яблука, колони, піраміди, мечі і корони і т. д. В німецькій теорії поезії цей ґатунок спеціально згадувався лише з /63/ половини 17-го віку (в латинських вже в надзвичайно впливового Скаліґера 1561 p.). Ще на початку 20-го віку «фіґурний вірш» живе як жарт («Trichter» Християна Морґенштерна) 24. На Україні поруч з віршем Величковського можна поставити в першу чергу вірш Стефана Беринди на пошану Єлисея Плетенецького у виданих Київською Лаврою 1632 р. «БесЂдахъ св. Іоанна Златоуста...» 25. Також і цей вірш є хрест, правда, хрест «ґербовний», складної форми. На жаль, вірш Беринди приймає складну форму «ґербовного хреста» з ґерба Плетенецьких лише завдяки друкарському вмінню київських друкарів, щоправда, так саме стоїть справа майже з усіма «фіґурними віршами». Вірш Величковського і в цьому відношенні належить до найбільш вдалих.

Найліпший приклад вміння умістити кожен зміст в рамку «малої форми» є віршик, що його Перетц видрукував з того самого Збірника 26. Ім’я автора не згадано, але ми маємо право приписати його нашому майстру малих форм. Цей віршик трохи зіпсуто 27, але знову, звернувши увагу на його зміст, ми легко його виправимо. Віршик цей з поправками такий:


Полунощъ Христа вяжетъ,

Котрый грЂхи мажетъ.

Утрень  1 в лице плюетъ,

Первый коронуетъ.

Бодетъ 2 бокъ девятый

Ждет вечерня  3 снятий 4,

Сумракъ провождаетъ

И в гробъ полагаетъ.



1 Перетц друкує «утреня», що псує і ритм, автор має тут на увазі «утрень часъ» — в сенсі «година».

2 У Перетца нісенітниця: «будетъ».

3 «Вечерня» мається на увазі «часъ».

4 «Снятий» — розуміється Христос.



Цей вірш є перерібка в малу форму відомих латинських «Годин» («Horae»), довжелезних віршів про «страсти Христови» за годинами дня. Латинський вірш невідомого автора, що походить, мабуть, з раннього середньовіччя (найпізніше з XIV віку), має 8 строф по 8 рядків, отже, 64 рядки. Так само довгі дві німецьких обробки з XV віку 28. Польська обробка, що, напевно, повстала до 1420 р., ще довша: вона («Godzinki o męce Pańskej») має 9 чотирирядкових строф (латинські рядки мають по 7 та 6 складів, польські по 13) 29. Автор української перерібки бере лише важливіші формулівки латинського вірша та вкладає їх в свої 8 рядків, надаючи думкам афористичної стислості. /64/

Наводимо головні, вжиті українським автором місця латинського вірша «Canticum de passione Christi» або «Horae canonicae de passione Christi»:


1. . . . . . . . . . . . .

Deus bonus captus est

Hora Matutina.

. . . . . . . . . . . . .

2. Hora Prima ductus est

Iesus ad Pilatum.

. . . . . . . . . . . . .

Vultum Dei conspuunt

Lumen coeli gratum.

3. Crucifige clamitant

Hora Tertiarum.

. . . . . . . . . . . . .

Caput ejus pungitur

Corona spinarum.

5. Hora Nona Dominus

Iesus expiravit.

. . . . . . . . . . . . .

Latus ejus lancea

Miles perforavit.

. . . . . . . . . . . . .

6. De cruce deponitur

Hora Vespertina.

. . . . . . . . . . . . .

7. Hora Completorii.

Datur sepulturae

Corpus Christi nobile

Spes vitae futurae.


Наш автор навіть цілком опустив строфи 4-ту та 8-му. Зміст кожної з інших стиснув в один-два рядки. Єдине для нашої сучасності не зовсім зрозуміле місце є «Христа вяжет, / котрый грЂхи мажетъ», — цей образ базується на уявленні, що Христос своїми страстями та хресною смертю знищив «рукописаніе», яке Адам дав Сатані, або що Христос «зтер», «змазав» рахунок гріхів Адама, — рахунок цей уявляли собі на зразок рахунків крейдою в шинках, що їх по уплаті можна стерти: після викуплення нас Христом ми «живемо на його рахунок» (в нім. пісні: «Wir zechen auf seine Kreide»).

Серед віршів Величковського стоїть вірш дійсно загадковий на нерукотворений образ Христа:


На лицЂ убруса

Рукотворенний убрусъ, но лице Христово.

Зри лице Ісуса,

Есть нерукотворенно, Авгару здорово,

Ісус сладка вкуса

ХлЂбъ сего убруса.


Думаю, що цей вірш (в якім, до речі, бездоганно витримано розмір, 13- та 6-складовий) формально теж належить до «Раків», лише іншого типу: вірш можливо читати слово за словом з кінця, лише незначно змінюючи інтерпункцію 30.

Мабуть, Величковському належать і «антитетичні вірші» («Carmen antitheticum»), в яких обидві половини стоять в лоґічній та /65/ формальній протилежності одна до одної. Найліпший маленький віршик 31:


Марія — Еvва

Co мною жизнь — не сЂнь смерти,

мною жити, — не умерти.


Знову типовий для Величковського «маріянський» мотив і афористичне стисле протиставлення Єви та Богоматері, протиставлення, що цілком базується на догматиці та народній вірі християнській.

До іншого, світського жанру віршів переводить нас другий антитетичний вірш, що теж майже напевно належить Величковському (Перетц вважає цю епіґраму за дві, але обидві половини цього вірша утворюють повну композиційну цілість) 32:


Не жити — еже ясти,

Но ясти — еже жити.

Не того ради жити, еже пресыщати

Утробу и многія брашна поглощати,

Но толико точію ясти, дабы тЂло

Возмогло житіе си соблюдати цЂло.

Не жити — еже пити,

Но пити — еже жити.

Не того ради жити, еже випивати

МЂры полны: во чрево якъ в делву вливати.

Но единожды 1 токмо испій или дважды,

Дабы в тЂлЂ живущи не умеръ от жажды.



1 У Перетца або в його рукописі, очевидно, помилкове «единощи».



Ця антитетична епіґрама не виділяється з українських епіґрам якоюсь глибиною чи ориґінальністю думки. Зате кидаються й очі дотепні епіґрами з того самого збірника 33:


Пишущему стихи

Труда сущаго в писаніи знати

Не можеть, иже самъ не вЂсть писати.

Мнитъ быти легко писанія дЂло:

Три перста пишуть, а все болит тЂло.


Тут характеристичне повторення того самого слова в кожному рядку епіґрами, що ми вже бачили в інших епіґрамах. Дотеп вірша «Пишущему стихи», мабуть, не в тому, що віршописець напружує /66/ весь свій орґанізм, а в тому, що на авторі дотепних та кусючих віршів люди, ними зачіплені, мстяться фізично.

Ще ліпша друга епіґрама (далі ми нумеруємо за їх порядком у Перетца) 34:


1. На хмЂль, Величковського стихи 1

Щось бозкого до себе пан хмЂль закрывает 2,

бо смиренных возносить, вынеслыхъ смиряетъ.

Вышшіе суть головы надъ всЂ члонки тЂла,

а ноги тежъ въ низкости смиренны до зЂла.

Лечъ панъ хмЂль, гды до кого в голову вступает,

голову понижаеш, ноги задирает.



1 Ставлю перетинку по слові «хмЂль»; маю на це право, бо вірш є, як зараз побачимо, переклад Величковського, а не говорить про «хмЂль Величковського».

2 У Перетца, мабуть, друкарська помилка: «закравает».



Мені вдалось встановити, що цей вірш, як і цілий шерег дальших, є перекладом епіґрам славутного анґлійського епіґраматика Джона Овена (1560 — 1622) 35, латинські епіґрами якого не тільки передруковувано безліч разів в різних країнах, не тільки цитовано в школах як приклади епіґраматичного вміння, але й поперекладувано на найрізноманітніші мови. В німецькій мові, напр., вийшов навіть майже повний переклад усіх одинадцяти книг епіґрам Овена, що його зробив Валентин Лебер (Lober. Jena, 1651, 1661), але поруч з цим не дуже-то поетичним та вдалим перекладом перекладали епіґрами Овена чи користувалися його дотепами найліпші німецькі епіґраматики барока, — головне найбільший з них Фр. Льоґау, поруч з ним — Heinrich Hudemann (1625), Zacharias Lund (1636), E. Ch. Homburg (1638), Georg-Rudolf Weckherlin (1618 та пізніше), Andreas Gryphius (1043 т. п.), J. Rist (1634), Andreas Tscherning (1642 т. п.), August Augspurger (1642), P. Titius 36 (1643 — 5), Johann Francke (1648), Daniel Czepko (1628 т. п.), Georg Martini (1654), Georg Greflinger (1645), Jacob Schweiger (1660), David Schirmer (1663), Justus Sieber (1658), J. G. Schoch (1660), Martin Kempe (1665), Gottfried Feinler (1677), Michael Konghel (1683 і 1694), Quirinus Kuhlmann (1671), Daniel Georg Morhof (1682) та інші та навіть ще в XVIII віці Лессінґ! 37 Цей успіх був почасти цілком заслужений, бо окремі епіґрами Овена: дійсно дотепні і формально викінчені. На слов’янському ґрунті переклади Овена з 17-го віку невідомі. Польський переклад вийшов у Варшаві 1773 р. (перекладчик Фабіан Турковський) та 1790 р. (пер. Фелікс Чарновський) 38. Величковський був часово ніби першим слов’янським перекладчиком великого епіґраматиста. Переклади його здебільша дуже добрі: стислі, дотепні та добре передають /67/ «пуанти» ориґіналу. Цит. епіґраму Величковський трохи поширив в порівнянні з лат. ориґіналом:


VI, 72. An Baccbus sit Deus 39

Ad Germanum

Nonne vides, ut, cum vos dulcis inebriat humor,

Summa quatit capitum Bacchus et ima pedum?

Exaltando pedes humiles, de sede superbum

Dejiciendo caput, se probat esse Deum.


В Овена бракує перших двох рядків, що їх додав Величковський, тому «пуанта» епіґрами у Овена розкривається лише в останніх словах, в українській епіґрамі вона поставлена наперед, чим, може, трохи ослаблено нечеканість дотепу, — але Овен намітив зміст епіґрами якщо не на початку самого вірша, то в його назві, себто все ж висловлює свій дотеп наперед. Не можемо жалітися на досить просту, народну мову Величковського. На жаль, зустріваємо в його світських віршах полонізми (тут головне «лечъ»), але про їх роль поговоримо пізніше. Схему Овена — . / 1. 2 / 2 / 1 — Величковський значно ускладнив: 1 / 2. 3. 3. 2 / 4 / 5. 6. 2 / 1. 4 / 4. 6. 5.

Цілий шерег дальших епіґрам Величковський переклав з Овена:


6. Солнце — время

Прудко есть солнце, але прудший час немало:

час нЂколи, а солнце колись южъ стояло.


Це переклад епіґрами Овена VIII, 28:


Sol et tempus

Sol celer est, at Sole tamen velocior hora:

Hora stetit nunquam, Sol aliquando stetit.


Величковський не лише затримав нам знайому схему перехресного розподілу двох основних понять в Овена: 1. 1. 2 / 2. 3. 1. 3, але навіть додав ще два слова, що повторюються в першому (прудко: прудший) та другому (нЂколи: колись) рядках, так що схема українського вірша є: 1. 2. 1. 3 / 3. 4. 2. 4. Таке збагачення структури вірша можна з пункту погляду поетики барокової епіґрами вважати лише поліпшенням.

Добрий формально є і переклад іншої епіґрами:


7. Трохи, нЂчого, назбит, досить

Убогій трохи маетъ, а жебракъ нЂчого.

Богатий назбить, досить немашъ нЂ у кого.


Навіть порядок понять утримано в перекладі. Лише останнє /68/ речення висловлено в позитивній формі, замість овеновського питання. Утримано всю складну антитетику вірша.


VIII, 35. Parum, Nibil: Nimis, satis

Pauper in orbe parum, mendicus nil liabet usquam;

Dives habet nimium; quis, nisi nemo, satis?


Без назви дальша епіґрама:


9. Ґды плывуть, неровні суть в смаку рЂкомъ рЂки,

За живота такъ люде, пани и кальки.

Еднакий зась смакъ стает рЂкамъ, впадшим в море:

Так всЂх нас смерть ровняет, всЂм от неи горе 1.


Тут Величковський змінив структуру вірша: 1. 2. 3. 3 / . / 2. 3 / 1.

У Овена схема інша: 1. 1. 2. 2 / 2. 1 / 3 / 3. Приводимо лат. вірш:


VI, 80. Aequitas Mortis

Flumina fluminibus distant. Sic nos quoqne nobis,

Dum sumus in vita nos, fluviique via.

Ingressis pelagum sapor amnibus omnibus idem,

Mors omnes homines aequat, ut aequor aquas.


Щоправда, у Величковського втратились розкішні гри словами: «amnibus omnibus» та «aequat, ut aequor aquas».

Дальший вірш можемо виправити завдяки латинському ориґіналу:


10. На книжку вЂршами писанную, до чительника 40

Книжка сия есть то свЂтъ, вЂрши зась в ней люде 2;

Мало тутъ, чаю, добрых, як на свЂтЂ буде.



1 Читаю, щоб утримати ритм, «неи» замість «ней».

2 Перетц друкує в цьому рядку: «... свЂтъ вЂренъ [!] зась в ней...».



Ориґінал дає змогу виправити текст віршика. Ориґінал цього вірша у Овена спрямований до певної особи:


I, 3. Ad Io. Hoskins, I. C. Poetam ingeniosissimum de suo libro

Hic liber est Mundus: homines sunt, Hoskine, versus,

Invenies paucos hic, ut in orbe, bonos.


Дотеп цього вірша не вимагав повторення слів, Величковський повторює лише слово «світ», — цього уник Овен («mundus», «orbis»).

Наступна епіґрама у Овена лише дворядкова, в ній повторюється, починаючи вірш та закінчуючи його, одне й те саме слово. /69/ Величковський поширив вірш на чотири рядки та вплів до нього складну гру словами:


11. Смерть яко тать, бо еще и горшая татя,

В том яко тать, же нагла, человЂче, на тя.

Горшая, зась, бо злодЂй крадЂжь часом вернет,

А смерть не ворочаетъ, що к себЂ завернет.


Отже, маємо складну схему: 1. 2. 3. 2 / 2 / 3. 4 / 1. 4, якої немає у Овена, маємо також смілу риму «татя :: на тя» (про рими будемо говорити далі). Вірш Овена:


I, 85. Mors

Restituunt furtum fures, vi rapta latrones;

Omnia Mors aufert, restituitque nihil.


Одна з дальших епіґрам передає епіґраму Овена без внутрішніх змін:


14. На слугу в домЂ услугуючого

Нещаслив естесь слуго двох панов: тотъ много

мЂвши не дает, а овъ не мае нЂчого.


у Овена:


VIII, 60. Ad Aldinum

Servus es infelix dominorum, Aldine, duorum:

Alterum enim tibi nil dat; nihil alter habet.


Дальші епіґрами почасти добрі переклади епіґрам Овена, — перекладам можемо закинути в кожнім разі певні, іноді досить значні полонізми: в якійсь мірі полонізми входили в норму тодішньої української літературної мови певних літературних ґатунків (про це в дальших нарисах). Виписуємо переклади та ориґінали:


16. До друга

Содержитъ дружбу число найбарзЂй двойственно,

Ледво ся дЂлит любовъ в число множественно.


IV, 152. Ad amicum suum, D. Joan. Hoskins, Juriscons

Claudit amicitiam numerus plerumque Dualis:

Vix in Pluralem multiplicatur amor.


17. Станъ Царский

Иншій не хочет, иншій боится сказати

Правди царемъ. О нендзный стань царский зтондъ знати.


II, 132. Regum status

Dum non vult alter, timet alter dicere verum

Regibus. O miserum Regis in orbe statum! /70/


19. На лисого

Я моихъ власовъ нЂгды не зличу до кола.

И ти лисому также: бо ихъ немашъ згола.


I, 106. In Calvum

Calve, meos nunquam potui numerare capillos;

Nee tu (nam nulli sunt) numerare tuos.


20. Ужъ — Еvва

Прелщаючи ужъ Еvву шепталъ ей до уха.

О, бы любъ тот былъ нЂмымъ, любъ ты была глуха.


VII, 81. Evae et serpentis Conciliabulum

Peccatum peperit sermo serpentis et Evae;

Ille utinam mutus, surda vel ista foret.


24. На скупого отца

Имъ есь скупшимъ, тымъ, скупне, щодрЂйшим ся ставишъ

сыновЂ: бо по смерты все ему оставишъ.


III, 127. Durus pater

In gnatum quo, dure parens, es parcior, hoc es

Largior; huic moriens omnia namque dabis.


25. До жонатих

Часто прожнюет нива; и невЂстъ названо

Нивами, леч требуютъ, бы завше орано.


IV, 175. Ad Uxorium

Saepe quiescit ager non semper arandus; at uxor

Est ager, assiduo vult tamen illa coli.


26. На добродія

Бы книги мои мЂли патрона, вручаю

Книги чтецомъ, а себе тебЂ полецаю.


I, 1. Ad illustrissimam Heroinam Dominant

Mariam Neville, Patronam suam

Inveniant nostri patronum ut ubique libelli

Libros Lectori dedico; ineque tibi.


27. До чительника

Чтивый с(і)я, если хвалишъ все, тось глупый; але

Если нЂчого згола, тось заздросливъ цале.


I, 2. Ad lectorem

Qui legis ista, tuam reprehendo, si mea laudas

Omnia, stultitiam: si nihil, invidiam. /71/


34. Адамова вимовка

Чему мя грЂха першим мнят быти авторем!

Не ямъ впрод згрЂшилъ, Ева; я шедл еи торемъ.


III, 90. Apologia Adami

Cur ego peccati quasi princeps arguor autor?

Non ego peccavi primus; at Eva prius.


36. До человЂка нехотячого умирать

Плакалесь гдис ся родилъ. Знат же ся родити

Не в смакъ ти било. Чему жъ не хощешъ умрЂти?


III, 192. Homo

Plorabas cum natus eras; fuit ergo voluptas

Nulla tibi nasci; cur dolet ergo mori?


37. До когось

З чрева матки пришедлесь наг на свЂт, небоже.

З свЂта в землю отходишъ южъ не наг, в рогоже.

Болшъ нежелись з собою принеслъ вмЂешъ брати,

Болшъ отдаешъ матери, неж она дала ти.


III. 193. Ad Paulum sepultum

Ex utero matris venisti nudus in orbet:

In terram tectus sindone, Paulle, redis,

Plus aufers igitur tecum quam, Paulle, tulisti,

Plus reddis matri quam dedit illa tibi.


Наведені епіґрами належать до найменш ориґінальних. Як бачимо, в деяких випадках Величковський дуже точно повторює словесну схему ориґіналу. Так: 17 та II, 132:1, 1 / 2. 2; 25 та IV, 175:1 / 1; та сама схема 26 та I, 1 і 34 та III, 90; 36 та III, 192:1. 1 /. або 1 / 1. Значно складніша схема останнього вірша: 1.2.3/3.2/4/4.1, в відповідному лат. вірші: 1 / 2 / 3. 2 / 3. 1. — себто в обох випадках поняття, що повторюються, утворюють «кільце», коло; якщо у Овена маємо кілька евфонічних співзвуч, що їх Величковський не передав, то в перекладі зате ускладнена схема повторень, а до того добре передані лоґічні антитези ориґіналу: пришедлесь — отходишъ, принеслъ — брати, отдаешъ — дала.

Добре перекладено кілька з найдотепніших епіґрам Овена:


18. Смерть

Що есть смерть, питаешь мя. Если бым знал, уже

Был бы мертвимъ. Гди умру, прийди 1 в тот час друже.



1 У Перетца надруковано «прииди», що псує розмір. /72/



Це дуже точний переклад (з повторенням лоґічної схеми) вірша Овена:


, 101. Mors

Mors quit sit, rogitas? si scirem, mortuus essem,

Ad me, cum fuero mortuus, ergo veni.


Повторює гру слів Овена переклад:


22. Магнас великий панъ по лацинЂ, магнес желЂзо тягнучій камень

Магнас якъ магнес: доводь такий на то,

же тотъ желЂзо, а овъ тягнетъ злато.


У Овена:


I, 100. De Magnete

Cuncta trahunt ad se Magnates aurea: sicut,

Ad se Magnetes ferrea cuncta trahunt.


Переклад обмежується дотепом, опускаючи 4 дальші рядки епіґрами Овена, та і в цих двох рядках знищує повторення слів: 1. 2 / 1. 2.

Величковський вводить гру слів в вірш, який у Овена грає лише поняттями, заміняючи різні слова sinistra :: laeva — в Овена тим самим словом — «лЂвый», хоч друге значення цього слова (лівий — несправедливий), що мається в усіх слов’янських мовах, в українській не дуже розповсюджено, та вводячи синоніми «правом-правом»:


29. Сердце

Чом сердце в лЂвом боку, не рачей на правом?

Бо до 1 лЂвых есть склонно прироженимъ правомъ.



1 У Перетца, мабуть, друкарська помилка «бо» замість «до».



Схема: 1. 2 / 1. 2. В Овена:


IV, 149. Cor

Cur non in dextra potius quam parte sinistra

Ponitur humanum cor; quia laeva sapit.


Добрі переклади дальших епіґрам:


30. ТЂло. Душа

Впред бог тЂло сотворил, по тим водхнулъ душу,

Гди цале зформовалъ телесную тушу.

Чи не оттоль ся теди не хочет корити

Плоть духовЂ, же здаетъ старшою ся быти!


Замінивши слова «тЂло», «душа» синонімами «плоть», «дух», Величковський тут знищив повторення Овена: /73/


IV, 150. Ad amicum suum, D, Rob, Newman, Doct. Theol

Corpus primo, animam facta jam came creavit

Caetera fecisset cum facienta Deus.

Fallor? An hinc parere animabus inertia nolunt

Corpora, sint animis quod seniora suis.


Далі приклади найбільш жартовливих, легких епіґрам Овена в дуже вдалих перекладах:


31. О жоноцкомъ розумЂ

Чему суть мудрЂйшіе мужеве, нЂжъ жоны!

Бо з ребра безмозкого, не з головы оны.


V, 68. De ingenio muliebri. Problema

Cur minor uxorum est, marium prudentia major?

Eva fuit costae filia, non capitis.


32. До Кондрата

Дивуюся, жесь з двома очима. Кондрате,

Гдыжъ стецъ твой и мати однооки, брате.


I, 155. Ad Ponticum

Esse duos oculos miror tibi, Pontice, sujus

Unocula est mater, unoculusque pater.


39. День страшного суда

На суд оный, на котромъ на все и всЂ люде

ОтвЂтъ дадуть, чи досить едного дня буде!


III, 175. Dies Judicii

Quo respondebunt homines, et ad omnia, et omnes,

Judicio tanto num satis una dies?


35. Смерть. Натура

He впрод би, смерте, сына, нежли отца брала,

Гды бысь вожа натури в том наслЂдовала.

За натурою идЂмъ в животЂ и в смерти,

Хочетъ она насъ жити, хочетъ и умерти.


II, 149. Epitaphium nobilis pueri avo et patre superstito defuncti

Non servat methodum, Logicae mors nescia nostrae,

Occidit ante patrem natus, avumque nepos.


Величковський додав два дальших рядки, які, як здається, мають лише призначення утворити з перекладу епіґрами Овена епіґраму з повтореннями. Схема вірша Величковського досить складна: 1 / 2 / 2. /74/ 3. 1 / 4. 3. 4. 1. Зате перекладник в той самий час упростив вірш, залишивши в ньому лише батька («поперед батька в пекло не лізь») та випустивши діда. Ще більші зміни робив Величковський в інших епіґрамах. Одну він навіть переробив в латинській мові. Знаходимо у нього епіґраму:


8. Земля аки темница человЂку, се бо

Акы каменни стЂны окресль землЂ небо,

ГрЂси стражіе крЂпцы, узы же суть тЂло,

В нем же мЂсто узника душа страждет зЂло.


До цього вірша перекладчик подає текст «По латынЂ»:


Carceris est instar tellus, quasi moenia coelum,

Custos peccatum, vincula corpus erit.


Це перероблена епіґрама IV, 253 Овена, що в ориґіналі читається інакше:


The worlds dungeon

Carceris est instar Tellus, quasi moenia coelum,

Custos peccatum; Vincula quae? Mulier.


Величковський перероблює її в дусі традиційного аскетизму.

З досить складної епіґрами Овена VII, 93 Величковський робить двовіршик, в якому майже всі слова повторюються, а останні слова обох рядків одрізняються лише голосівками:


15. Поп за люди молить,

Люд за попа мелеть.


В Овена:


In Gymnicum pastorem

Pascis oves verbis, te, Gymnice, grex alit herbis:

Seis decimare agrum, non medicare gregem.


Іншу епіґраму перекладчик перероблює в перекладі:


21. О Богу и свЂтЂ

Не Богъ есть на семъ свЂтЂ, свЂтъ сей есть во БозЂ 1

Bo мнозЂ свЂтЂ семъ мы естесми и в бозЂ  2.



1 У Перетца очевидна помилка, щоб доповнити рядок до 13 складів, треба додати «есть», «во мнозЂ» відноситься до другого рядка, за ориґіналом виправляю на «во БозЂ».

2 «Во мнозЂ» доповнюю з першого рядка, автор додає пояснення «во мнозЂ то ест в шероком», у Перетца за «естесми» слідує непотрібне «обысми», що попало сюди з другого варіанта. /75/



Автору, очевидно, не вподобалось незвичайне «во мнозЂ свЂтЂ», тому він, вже не вважаючи на ориґінал, виправляє «Албо так лучше:


Не богъ есть въ свЂтЂ, але свЂт в немъ, якъ снопъ в стозЂ:

Мы якъ класи в сем свЂтЂ, обысми и в бозЂ».


Схема першого варіанта: 1. 2. 2. 1 / 2. 1, другого: 1. 2. 2 / 2. 1. У Овена інакше:


XI, 20. De Deo et Mundo

Non est in Mundo Deus hoc: hic mundus in illo est,

Hoc sumus in mundo nos; utinamque Deo.


Схема подібна до тої, що в другому варіанті Величковського: 1. 2. 1 / 1. 2.

Натхнення почерпав Величковський в «етимолоґічних» епіґрамах Овена, напр., в присвяченій жінці епіґрамі I, 70:


Mulier

Dicta fuit mulier quasi mollior: est tamen Eva

Non de came sui sumta, sed osse viri.


(етимолоґія ця походить від Варона). Величковський дає дві не дуже вдалих епіґрами:


28а. Отколь жена именемъ тим ся називает!

Оттоль, же на муже†завше повЂдаеть.


та:


28б.Чему ся невЂстою жена именует!

Бо невЂсть та, яко ся о всемъ мужъ фрасует.


Більш ніж етимолоґічні епіґрами Овена ці вірші нагадують, напр., вірш єзуїта Карла Кляйна про чай (по нім. Теє):


Crevi et a Sinis fert nomen plantula. Liber

A vitiis, si TE nosse studebis, eris.


Значно ліпше ориґінальні епіґрами Величковського, для яких не знаходимо зразків в Овена. Одну ми вже навели вище. Подаємо дальші, що їх можна з певною ймовірністю приписати тому самому автору:


Тяжкая рана тому есть без мЂры,

Хто правду мовить, а не мають вЂры.

В чомъ колвекъ свЂтъ ны похваляетъ,

ВсЂмъ тимъ Христосъ погоржаетъ. /76/


2. Не всЂ суть святыі, не всЂ в святость многи,

Що церковніе збыт топчут 1 пороги.

Не всЂ за святыхъ у бога уходят,

Хоч которіе и до церкви ходят.



1 Виправляю «допчут» на «топчут».



4. О сивизнЂ

Зима наставши прейдетъ у домъ своимъ бЂгомъ,

Нам же, егда влас главный покрыется снЂгомъ,

Уже и весна прейдет, уже и зной льтний.

А тот з главы нашея мраз не згинет цвЂтный 41.


5. О распятіи Христовомъ и о распятіи Петровомъ

Чомъ Христосъ внизъ, Петръ в гору далъ ноги роспяти?

Тотъ во адъ, а сей в небо имЂлъ шествовати.


12. Ошукати, плакати, лгати, носить вЂсти.

НЂчого не мовчати способни невЂсти.


33. Слова старого до молодого

Живот мой есть короткий, анЂ ся зачасу

Продолжити возможетъ, мнЂйша ест от часу.

Живот твой, молодику, вправдЂ должший, вшакже

ВЂдай, же и тотъ впрудце скоротится также.


38. Мудрий — добрый

Муж мудрий над доброго нехай есть мудрЂйшим,

Быле би над мудраго билъ добрый добрЂйшим.


Про один вірш Величковський замічає: «власнои праци моеи, не з Овенуса» 42:


40. ЛЂствица Іаковля

СвЂтъ сей сну есть подобенъ, а щасте драбинЂ:

Восходят и низходят по ней мнози нынЂ.


Поруч з ним стоїть:


41. ПиворЂзови

Имъ кто барзЂй з куфля тягнетъ,

Тимъ тотъ барзЂй потимъ прягнетъ.


Мабуть, до віршів Величковського належать і такі, як:


Буй и немудрый къ небесному текутъ

Отечеству, нас же мудрых часто в ад влекут. /77/


Що Величковський писав не лише «світською» мовою, яку ми пізнали в його перекладах з Овена та в його власних епіґрамах, про це свідчить вірш, якого належність Івану Величковському засвідчена нашими рукописами 43:


Якъ око тамъ где мило 1, быстро поглядаетъ 2,

И якъ рука, где болить 3, там ся дотыкаетъ 4,

Такъ сердце мое в тебе утопаетъ 5 боже,

Яко в скарбЂ 6, котрого 7 тать красти неможе.

В бЂдахъ ты мнЂ отрада, въ скорбех 8, ты 9 утЂха,

Уповающу на тя не набавить 10 смЂха» 11

Ты 9 мнЂ сердце, ты 9 душа, ты 9 уфность 12, ты 9 смЂлость,

Ты 9 мнЂ высока 13 любезность, ты здоровя 14 цЂлость.



Варіанти: a — лише останніх чотири рядки — та б; а. Назва: Tu anima animae meae; 1 б — любо, 2 б — прилежно глядаетъ, 3 б — болитъ, 4 б — осязаетъ, 5 б — углубися, 6 б — скорбЂ [!], 7 б — егоже, 8 б — скорбЂхъ, 9 а — ти, 10 б — наведешъ, 11 а — Утекши къ тебЂ назадъ, неуйду без успеха, 12 б — упованіе, 13 а, б — всяка, 14 б — здравія 44.



Це дозволяє приписувати Величковському і вірші такого типу, як (з характерним для Величковського полонізмом «през»):


Николаю

Во снЂ явился царю, но отъ смерти явЂ

Избавилесь, трехъ мужей о божіей славЂ.

ТЂмъ и мене през сон сей отъ вЂчноя смерти

Избави, Николае, врагов дажд ми стерти.


Але ми не потрібуємо робити здогади про дальші твори Величковського. В виданих Перетцем текстах можна було б приписати нашому «майстру малої форми» ще цілий шерег окремих епіґрам духовного та світського змісту. Для характеристики його як поета досить і тих, що ми їх навели вище, які малюють нам дуже позитивними рисами його технічне вміння та опанування малих афористичних форм. Характеристична для нього суміжність духовних та світських мотивів — одна з найбільш типових рис поезії барока взагалі. З повним правом міг би Величковський поставити як епіґраф до свого збірника епіґраму, що він її переклав зі збірника Овена, яка, одначе, Овенові не належить, а писана кимсь з його приятелів, що заховався під літерами: D. Du. Tr. Med. Цей вірш Овен видрукував у вступі до своєї першої збірки:


Ad lectorem

Clericus es? lecito haec. Laicus? lecito ista libenter,

Credo mihi, invenies hie quod uterque voles. /78/


Величковський переклав її так:


До чительника

Мних ли еси? чти сія. Мирскій ли? Чти ова:

Суть здЂ и духовные и мірскіе слова.


Якщо бажаємо коротенько закреслити типові риси Величковського як поета, мусимо звернути увагу в першу чергу на його технічне вміння, але не можемо забути і його здібності афористичного формулювання думок.

Не дивлячись надля нашого часу застарілу та «засмічену» полонізмами мову, навіть на сучасного нам читача твори Величковського (чи йому споріднених авторів з цит. Збірника) роблять враження суверенним оволодінням технікою віршування, що надає їм характер легкості та плинності. Автор грає всіма формами та будує свої віршики так, що ми лише зрідка можемо вважати хід думок та образів неприродним, напруженим. В «Раках», в «алфавітному вірші», в «годинках», де увагу має притягати форма, хід думок дуже тісно зв’язаний з ритмікою: синтаксичні одиниці тотожні з рядками. Натомість вже в фіґурному вірші автор вживає «переносів» (enjambement): «малую / книжицу дарую», «не забуду / за тебе...», «честь, слава / буди». Ще рясніше переноси в епіґрамах, і переноси досить смілі, але дуже «природні»: так в «Пишущему стихи»: «Труда сущаго в писаніи знати / не может...», епіґрама 14. «тот много / мЂвши не дает», 17. «боится сказати / правды царемъ», 24. «щодрЂйшим ся ставить / сыно※, 25. «и невЂсть названо / нивами», 27. але / если нЂчого», 36. «ся родити / не в смак ти било», 18. «Если бым знал, уже / был бы мертвимъ», 30. «не хочет корити / плоть духо※, 8. «се бо / аки каменны стЂны», 33. «зачасу / продолжити возможетъ», «вшакже / вЂдай», в епіґрамі «Буй и немудрый»: «къ небесному текутъ / отечеству», в «Николаю»: «от смерти я†/ избавилесь», «от вЂчноя смерти / избави». Рима, що повертається зараз в наступному рядку, робить своєю співзвучністю окремий притиск на слові, яке стоїть на «слабому» синтаксично місці. Якщо прочитати лише початок вірша:


Що есть смерть, питаєш мя. Если бым знал, уже

Был бы мертвимъ..,


не помітимо взагалі, де кінчається перший та починається другий рядок. Продовжимо другий рядок — і зразу слово «уже», що римується з «друже», прийме новий наголос («уже») та взагалі стане уперше під наголос в реченні, та ми почуємо, що ним закінчується ритмічна одиниця. Отже, порушення нормального синтаксично-ритмічного паралелізму через enjambement надає нової гостроти і /79/ пікантності римі 45. Ту саму функцію виконує незвичайна рима, — і такі зустрічаємо у Величковського: «смілі» рими не так численні, але вони є: «татя :: на тя», «брати :: дала ти», «злато :: на то», «небо :: се бо», «уже :: друже» — рими, які можна б чекати зустрінути і в сучасності у майстрів «смілих форм», — і тут знову рима підкреслює слово, що за своїм місцем в реченні або за своїм значенням було б в іншому випадку слабе. Звертає на себе увагу і велика порівнюючи кількість неґраматичних рим 46 у Величковського, — тут він значно попереду більшості своїх сучасників. Рими його мають в цілості майже «модерний» характер; та і в сучасності неґраматичні рими навряд чи переважають. Старші українські поети мали меншу кількість неґраматичних рим: в віршах «празничних та обличительних» на межі 16/17 вв. маємо усього 17 відсотків неґраматичних рим, у Климентія коло 10 відсотків, таку саму кількість у Онуфрія, 17 відсотків у сучасних Величковському авторів (цит. в главі 2-й) «ВЂнцов». В наведених в цій главі 168 рядках віршів Величковського маємо 68 неґраматичних рим, себто цілих 39 відсотків! Навіть у Сковороди, рими якого надзвичайно «радикальні», маємо в його «Саду божествених пісень» теж лише 38 відсотків неґраматичних рим (180 рим з 470), правда, вище відсоток неґраматичних рим в раніших поетичних спробах Сковороди, в яких на 300 рядків маємо 87 неґраматичних рим, себто 58 відсотків 47. Навіть у Котляревського кількість неґраматичних рим менша (1-ша пісня «Енеїди» — 30 відсотків) та лише в Шевченка піднімається над 50 відсотків («Катерина» — 54 відсотки). До рим в поезії українського барока ми ще повернемось. І неґраматичні рими звертають увагу на слова, що римуються: досить згадати твори української барокової поезії з нормальними ґраматичними римами, — в них кожна неґраматична рима, хоч би і традиційного типу (мати :: інфінітив) робить на слухача те саме враження, що притиск або наголос при допомозі голосових засобів. Ту саму функцію мають в ще більшій степені «рідкі» чи «смілі» рими та enjambement. Отже, до центральних якостей стилю Величковського (а почасти й інших українських епіґраматистів) належить його вміння при допомозі різних засобів актуалізувати риму взагалі та ті слова, що на риму припадають.

Не менш цікаве є вміння ведення думок у Величковського при допомозі опірних слів або й без них. Ми вже познайомились з цим засобом епіґраматиків українського барока. Величковський, як ми бачили, значну частину своїх епіґрам переклав з латини. Епіґраматичний двовірш Овена не має рими. Отже, Величковський має ще одним засобом більше, ніж Овен, щоб досягнути актуалізації певного слова; але він не тільки залишав епіґраматичні повторення слів /80/ Овена, а, як ми бачили, інколи ще збільшує їх кількість та досить рідко відмовляється від повторень, що є в Овена. Коли Овен у вірші «На хмЂль...» повторює лише два слова / . / 1. 2. / 2 / 1 /, то Величковський, трохи поширивши віршик Овена, дає складну систему повторень: 1 / 2. 3. 3. 2 / 4 / 5. 6. 2 / 1. 4 / 4. 6. 5. Іноді маємо в нього і дуже прості повторення, повторення лише одного слова, що, може, дістає через це найбільший притиск, — в «Пишущему стихи» Величковський обмежується лише на повторення слів зі пнем «пис-»: 1 / 1 / 1 / 1. Насиченість повтореннями, щоправда, почасти, може, з’ясовується і тим, що у Величковського рідко знайдемо чудові гри слів, алітерації та співзвуччя, що є так характеристичні для новолатинської поезії. Але іноді він вживає і такого засобу, — також і там, де його в Овена немає або де він менш виразний: в епіґрамі на скупого отця Овен грає словами «parens»: «parcior», у Величковського в перекладі знаходимо виразну алітерацію на «с» — «скупшимъ», «скупче», «ся ставишъ», «сыно※, «смерти». Зустріваємо в нього алітеровані речення: «невЂстъ названо нивами», «мудрЂйшіе мужеве» (в Овена в однім рядку: «...minor... marium... major»); як Величковський керується алітерацією при виборі своїх доповнень до Овена, бачимо у вірші «О Богу и свЂтЂ», — він переклав перший рядок з виразною алітерацією: «на семъ свЂтЂ, свЂтъ сей есть въ БозЂ», але, виправляючи його, теж вибрав знову алітеруючі слова: «...въ свЂтЂ, але свЂт в немъ, якъ снопъ в стозЂ».

Зате майже не можна зробити закидів Величковському за проведення думки. Чи переймає він думки від Овена без змін, а чи змінює він їх, а чи належать вірші цілком йому самому, він завше прозоро будує свої епіґрами, ясно проводячи антитетику чи паралелізм понять в них. Так не тільки в його (до речі, нечисленних) «антитетичних» віршах (до них можна віднести, крім епіґрам, що я їх згадав під такою назвою, ще лише «Поп за люди молить»). Так в усіх майже епіґрамах Величковського: «Пишущему стихи» збудована на протиставленні понять «труд» — «легко», яке займає три перших рядки, четвертий повертається до цього протиставлення в новому аспекті: «три перста пишуть» (=«легко»), «а все болить тЂло» (=«трудно»). «На хмЂль» будує в трьох дворядкових частинах протиставлення: «возносить» — «смиряет», «головы» — «ноги», нарешті, сполучуючи їх в протиставлення «голову понижает» — «ноги задирает», дає підтвердження тези: «щось бозкого до себе пан хмЂль закрывает», що висловлена в першім рядку. Епіґрама «Солнце-время» збудована на протиставленні двох членів «солнце» — «время», протиставленні, що повертається в другому рядку в оберненому порядку. «Трохи, нЂчого, назбит, досить» складається з чотирьох речень, що з них три перших /81/ наводять визначення для представників трьох ступнів матеріального стану, а четверте неґує існування того стану, який треба б було вважати нормальним («досить»). Епіґрама не має ані одного зайвого слова. Дві основних можливості епіґраматичної форми — паралелізм та антитезу — Величковський вживає з великим умінням, лише почасти переймаючи хід думок з Овена. Якщо визначатимемо думки або їх комплекси великими літерами, незважаючи на ті слова, що визначають поняття («тать», «злодій» в епіґрамі 11 -й), та визначатимемо паралелізм знаком рівенства, а антитезу двома точками, то можемо узгляднити структури епіґрам Величковського на схемах. Виявиться, що здебільша епіґрами в тій чи іншій формі сполучують обидва відношення. До найліпше збудованих епіґрам належить «Ґды плывуть»: перша та друга половина (по два рядки) встановлюють паралелізм між людьми та ріками («неровні суть в смаку рькомъ рьки, /... так люде, пани и калЂки»; «Еднакий ... смакъ стает рЂкам... / Так всЂх смерть ровняет»), а обидві половини стоять одна до одній в антитетичному відношенні, яке до того ще є подвійне («за живота» «смерть», «Ґды пливуть... рЂки» — «рЂкамъ, впадшим у море»). Отже, схематизуючи, якщо призначимо людей через «Л», ріки через «Р», дістанемо схему: [Л = Р]: [Л = Р]. Також і ця епіґрама не має зайвих слів, — крім хіба закінчення: «всЂм от неи горе», хоч і ця прикраса на кінці не псує епіґрами. Схема, щоправда, цілком позичена в Овена, якому, одначе, не вдалось так прозоро сформулювати першу половину вірша. Гарно збудована і епіґрама 11. «Смерть яко тать». Визначимо поняття смерть через «С», а тать (=злодЂй) через «Т»; в першому рядку автор висловлює думку про подібність смерті та «татя» («Смерть яко тать») та разом про їх неподібність (... «еще и горшая татя»), в дальших трьох рядках розвинено обидві думки. Якщо узгляднимо ще поділ на рядки, дістанемо таку схему: С = Т/С = Т/Т:/С. У Овена схема трохи простіша, хоч, може й, ще ориґінальніша, бо в нього перший та другий рядок стоять один до одного у відношенні разом і паралелізму, і антитези: Т = : С. В кожнім разі Величковський посідає не менше вміння вибудувати вірш внутрішньо, як і зовнішньо «формально». Це помічаємо і в його вільних перерібках епіґрам Овена та у власних епіґрамах. Так в другій редакції епіґрами 21. «О Богу и свЂтЂ», знеґувавши, що «бог есть въ свЂтЂ», Величковський вводить (метафоричний) посередній член, порівнюючи відношення світу до Бога з відношенням снопа до стога («свЂт в немъ, якъ снопъ в стозЂ»), щоб тоді перейти через порівняння людей з колоссям («Мы якъ класи в сем свЂтЂ») до підтвердження своєї тези. Схему (визначаючи неґацію через мінус -, ствердження через плюс +) можемо приблизно подати так: - (Бог в світі); + (світ /82/ в Бозі) = (Сноп в стозі) = (колосся в снопі) = (ми в світі) = [отже] (ми в Бозі). Цей складний доказ втиснено в два рядки, але думка залишається ясна та прозора. Таку саме прозору структуру знайдемо і в ориґінальних епіґрамах Величковського. Напр., в 4. «О сивизнЂ». Перші два рядки подають думку про подібність зими (З) до сивизни (С), в дальших двох подана протилежність між ними (поняття зими репрезентовано тут словом «мраз»). Отже, схема є: З = С, З : С. Треба дуже жалкувати, що ми можемо з певною ймовірністю твердити про належність Величковському лише кількох ориґінальних епіґрам (та що інші в страчених збірках страчено). Бо в ньому українська література має першорядного майстера епіґраматичної форми.

Чи не треба нам дуже жалкувати лише про те, що мова цих майстерних творів нашого епіґраматиста «застаріла» та й для свого часу була «нечиста», «засмічена» полонізмами! Думаю, що такий неісторичний підхід не має під собою ніякого ґрунту. Про літературну мову 17-го віку будемо ще говорити пізніше. А щодо Величковського, то треба все ж визнати, що мова його в умовах його часу остільки природна, нештучна та остільки пересякнена елементами живої мови, що і епіґрами його — по меншій мірі певна їх частина — не цілком чужі нашій сучасній мовній свідомості. Досить переписати сучасним правописом кілька його віршів, щоб це побачити. Зробимо таку спробу. Поруч зі зміною правопису 48 зміняємо також дещо з полонізмів (про наше право на це будемо говорити в главі про літературну мову 17-го віку):


Марія —Єва

Co мною жизнь — не сінь смерти,

мною жити, — не умерти.


Сонце — время

Прудке є сонце, прудший час немало:

час ніколи, сонце колись уж стояло.


До когось

З чрева матки прийшов наг на світ, небоже,

З світа в землю відходиш уж не наг, в рогожі.

Більш, нежели з собою приніс, вмієш брати,

Більш віддаєш матері, ніж вона дала ти.


Смерть

Що є смерть? питаєш мя. Єсли би знав, уже

Був би мертвим. Ґди умру, прийди в той час, друже. /83/


До Кондрата

Дивуюся, же з двома очима, Кондрате,

Ґди ж отець твій і мати однооки, брате.


День страшного суда

На суд оний, на котрім на все і всі люде

Отвіт дадуть, чи досить одного дня буде?


О сивизні

Зима, наставши, прейде у дім своїм бігом;

Нам же, єгда влас главний покриється снігом,

Уже і весна прейде, уже і зной літній,

А тот з глави нашої мраз не згине цвітний.


*

Ґди пливуть, неравні суть в смаку рікам ріки,

За живота так люде, пани і каліки.

Однакий зась смак стає рікам, впавшим в море:

Так всіх нас смерть рівняє, всім од неї горе.


*

Смерть яко тать, та ще і гіршая татя,

В тім яко тать, же нагла, чоловіче, на тя.

Гіршая зась, бо злодій крадіж часом зверне

А смерть не ворочає, що к собі заверне.


Лише в останніх двох віршах ми мусили зробити більші «поправки», щоб досягнути наближення до літературної сучасної мови. Але ж в 17-му віці ще не було заборонено вживати слов’янізмів, скарбниця мови була інша. Чи маємо ми за це засуджувати нашого «майстра малої форми»? Думаю, що ні, що він має стати поруч з іншими, як і він, ширшим колам невідомими майстрами поезії українського барока.










1 Петров Н. О словесних занятіях... — ТКДА, 1866, 7, стор. 323.

2 О Паїсії, однім з найвизначніших українських містиків, див. праці С. Четверікова «Путь», томи 1, 3 та 7 та по-румунськи: Paisie, Staretul Mánástirii Neamtului din Moldova. Viata, invatatura si influenta lui asupra Bisericii Ortodoxe. 1933.

3 Перетц. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы... (Сборник ОРЯиС. I, 3 [1929] — далі цитую без подання назви), стор. 117.

4 Шляпкін. Библіографическая лЂтопись, III, 1917, стор. 25.

5 Перетц. Новые труды по источниковЂдЂнію... II (1909), стор. 23 — 4.

6 Шляпкін, цит. твір; Перетц. Новые труды... I (1905), стор. 33 та далі; Петров, цит. тв.

7 Перетц, 72 — 112.

8 Там само, стор. 74, 98, 104 — 5, 116, 121 — 2. /84/

9 Перетц, 117

10 ХлЂбников. Сочинения (без року — коло 1922), 1, 202 — 215.

11 Тут лише приблизна відповідність.

12 Вирши. Силлабическая поэзия XVII — XVIII вв. 1935, стор. 270.

13 «Ракові вірші» в іншому значенні цього слова, в яких кожен рядок можна читати слово за словом в протилежному порядку, та при тому постає протилежний сенс (пор. в історії польської культури Брюкнера, том II, вид. 1931, стор. 295), мені в українській літературі невідомі.

14 Перетц, 98 і т. п.

15 Соболевскій А. І. Матеріалы и изслЂдованія в области славянской филологіи и археологіи. — Сборник ОРЯиС. 88, (1910), число 3, стор. 1 — 16, 30 — 35; там вказівки на старшу літературу: Murko. Geschichte der alten südslav. Litteratur. 1908, 74 — 5.

16 Пор. вказівку у Тітова Ф. Матеріали по історії книжної справи... К., 1924, стор. 502 та далі, 499 та далі (видання 1710 та 1713 pp.). Пор. про подібні чеські пісні (кожна строфа починається з нової літери за абетковим порядком). — J. V. Šimák в CČM 93 (1919), 270 — 1; Kromluš. Staročeské pověsti. 1847, II, 284; F. Bartoš. Moravský lid, 114.

17 На обороті титульної сторінки.

18 Перетц, 99.

19 Головний закид проти моїх поправок той, що маємо в першім рядку вірша лише 12 складів. Чи не можна виправити так: «Слово о семъ: с Богомъ...». Ґрафічно ця занадто сміла поправка має замінити початок «С осмъ» на: «С о см: с». Тут маємо 13 складів.

20 Берков. Вирши (цит.), стор. 274 наводить віршик (московського походження):

С богом зде пребывати в свЂть,

Hon, нас хранит всЂх от сЂти.

Цього вірша (який, дуже можливо, складено під впливом вірша Величковського) видавець не зумів прочитати (див. стор, 315)! Наш читач може віршик цей розшифрувати згідно з нашими вказівками в тексті.

21 Пор. французький дотеп, який мені відомий з заміток Пушкіна (Твори, 6-томове видання 1936 p., том 6, стор. 321 — 2). Це «алфавітна трагедія». В тексті підкреслюємо ті слова, замість яких можна було б підставити літери (що подано в дужках). Ось ця «трагедія»: «Eno et Ikaël». Personages: Le Prince Eno; La Princesse Ikaël, amante du Prince Eno; L’Abbé Pécu, rival du Prince Eno; Ixe, Igrec, Zède, garde du Prince Eno. —

Scène unique.

Eno: Abbé! cédez... (=ABCD).

L’abbé: Eh ’f... (=F).

Eno (mettant la main sur la hache d’arme): J’ai hache!(= GH).

Ikaël (se jettant dans les bras d’Eno): Ikaël aime Eno (= IKLMNO) (ils s’embrassent avec tendresse).

Eno (se tetournant vivement): Pécu est resté? Ixe, Igrec, Zède! (= PQRSTXYZ) prenez Mr l’abbé et jettez — le par les fenêtres!

22 Про грецькі «фіґурні вірші» див. книгу: Haeberlin. Carmina figurata graeca. 1887.

23 Zesen. Hoch-Deutscher Helikon. Wittenberg. 1649, III, Nr. V, VI, V, Nr. XV. Logau. Sinn-Gedichte. Breslau. o. J. I, 825.

24 Див. про фіґурні вірші в поетиці Ренесансу та барока: K. Borinski. Poetik der Renaissance. 1886. Цікаві фіґурні вірші видруковані в брошурі: A. Schnizlein. /85/ Gelegenheitsgedichte des XVII. Jahrhunderts. Rothenburg o. T. 1911.

25 Тітов, цит. твір, стор. 79.

26 Перетц, 103.

27 Там само.

28 Wackernagel. Das deutsche Kirchenlied. 1841, стор. 105 — 6.

29 A. Brückner. Sredniowieczna pieśń religijna polska. Kraków. 1923, стор. 67.

30 Авґар — едесський цар, який ніби дістав від Христа його нерукотворний образ; по-перше, Авґара згадує Євзебій. Дивись: J. Polivka. Drobni přispěvky lit.-historický. I — IV, Praha, 1891; ČČM, 65 (1891), 114 — 5; J. Karásek. Epistolae Abgari ad Christum. «Jagić-Festischrift», Berlin, 1908, N 76; C. Zibrt, ČČM, 83 (1908), 420 — 4. Мені не приступний хорватський друк францисканців 1641 p. «Abgar».

31 Перетц, 107.

32 Там само, 104.

33 Там само, 105.

34 Там само, 105. Епіґрами з ч. 2-го нумерую за порядком на сторінках 109 — 115. Пор. ще мою статтю в Zeitschrift f. slav. Philol., XVI (1939), стор. 338.

35 Про Овена E. Urban. Owenus und die deutschen Epigraramatikai XVII Jahrhunderts. Berlin, 1900. Див. K. H. Jördens. Oweni epigrammata selecta. Lpz., 1813.

36 Тиціус залишився невідомий Урбанові. Між тим він переклав на нім. мову дуже численні епіґрами Овена! Про нього коротенько в Естрайхера, т. XXXI.

37 Урбан, стор. 56 — 58.

38 Естрайхер, XXIII (1910), стор. 533 та далі.

39 Цитую видання Epigrammatum Joan. Oweni Cambro-Britanni Oxoniensis Editio postrema... Wralislaviae, 1668. Пор. мою цит. статтю в Zeitschrift f. si. Phil., цит. вище.

40 Пор. романтичну обрібку подібної ж символіки в вірші Лермонтова, що за романтичною поетикою зробив з цієї теми якусь «ембріональну баладу», «ПлЂнный рыцарь»:

. . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . .

Помню я только старинныя битвы,

Мечь мой тяжелый, да панцырь жельзный.

В каменный панцырь я нынЂ закован,

Каменный шлем мою голову давит,

Щит мой от стрЂл в меча заколдован,

Конь мой бЂжит и никто им не правит.

Быстрое время — мой конь неизмЂнный,

Шлема забрало — рЂшетка бойницы,

Каменный панцырь — высокія стЂны,

Щит мой — чугунныя двери темницы.

Лермонтов закінчує вірш «суб’єктивною» кінцівкою, цілком в дусі романтичної поетики:

Мчись же быстрЂе, летучее время!

Душно под новой бронею мнЂ стало!

Смерть, как пріЂдем, подержит мнЂ стремя.

СлЂзу и сдерну с лица я забрало.

41 Пор. з цією епіґрамою гоголівського «невмолимого перукмахера, що посипає пудрою весь рід людський» («Сорочинський ярмарок»).

42 Перетц не помітив двох вказівок на Овена в Збірнику, що він його видав: до епіґрами «На книжку» в рукопису на марґінесі додано «Овенус», але Перетц прочитав помилково «О венус» (пор. стор. 111, прим.). Але до епіґрами «ЛЂствица /86/ Іаковля» (115) додано вже виразно «власнои праци моеи, не з Овенуса», і цю вказівку Перетц залишив без уваги.

43 Шляпкін, цит. тв. 25 — 6.

44 Варіант а — Перетц, стор. 108, вар. б — Шляпкін, цит.

45 До теорії рими — див. замітки в главі про реформу рими у Сковороди.

46 «Ґраматичні» рими повстають через вжиток слів з однаковими закінченнями тих самих ґраматичних форм: позбыли :: наслЂдили, маетъ :: спрыяетъ, правдивый :: справедливий. «Неґраматичні» базуються на однакових закінченнях різних ґраматичних форм: мати :: брати, смерти :: вмерти, роду :: выгоду, ýже :: друже. Розуміється, що «неґраматичні» рими значно «цікавіші», «гостріші», бо вони нечекані, різноманітні, а іноді роблять враження «смілих», «дотепних» чи «сенсаційних».

47 Дивись до рим Сковороди мої статті в Zeitschrift f. slav. Phil., XIV (1937), стор. 331 — 7 та в «Збірнику на пошану І. І. Огієнка», Варшава, 1937, стор. 176 — 184. Дальші доповнення див. далі в цих «Нарисах».

48 Проблему вимови старих українських текстів можна розв’язати лише з пункту погляду фонолоґічного. Побіжні замітки див. в моїй цит. статті в «Збірнику на пошану Огієнка», стор. 172 — 176. Дальші замітки — далі в цих нарисах, в главі про мову української барокової поезії.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.