[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 471-486.]

Попередня     Головна     Наступна





в. Тлумачення джерел



22. Той момент у розвитку історичної думки, який ми нині розглядаємо, є моментом, коли історик перестав задовольнятися готовими оповідями і допитується причин, чому йому краще прийняти одну котрусь версію, а не іншу. В крузі догматичної історії відповідь буде проста: вчитель каже йому, яку оповідь він повинен прийняти, і тому це прийняття є справою не розумування, а шкільної дисципліни. Та коли дисциплінарний мотив уже більше не застосовується і учень залишає школу, він сам стає відповідальним за свій вибір авторитету, за яким іти, і, як ми переконалися, він неминуче з’ясовує, що всяке міркування проти того, щоб іти за будь-котрим одним авторитетом, обертається принципом mutatis mutandis [необхідності змін], який прикладається і до будь-котрого іншого авторитету, і, внаслідок цього, приходить до скептицизму.


23. Історик-початківець знаходить вихід із цього скептицизму, коли збагне, що джерела — це ніякі не авторитети, а просто джерела; що історикове ставлення до них повинне полягати не в прийманні чи відкиданні їх, а в їх інтерпретації. Ми вже пересвідчилися в тому, що в певному розумінні прийняття котрогось авторитету завжди передбачає інтерпретацію; але якщо це означає тільки те, що читач повинен знати мову тексту, який він читає, та перекладати з тієї мови на свою рідну, то інтерпретація торкається лише слів авторитету, а не його думки. Цей момент, до якого ми нині дійшли, вимагає від нас, аби ми спитали не тільки: «Що хотів цей автор донести до нас, коли вживав ось ці слова?» — що є питанням суто лінгвістичного тлумачення, а й: «Яка ж історична істина криється за цим значенням, що він хотів донести?» — що є питанням історичної інтерпретації у властивому розумінні слова, і припустили, що тієї істини, якої ми дошукуємось, не було в готовому вигляді у автора, якого ми вивчаємо, чи принаймні автор не мав наміру донести її до нас тими словами, до яких він удається. Одне слово, нині ми пробуємо сягнути далі за наших авторитетів, що є достеменно тим, чого, як ми сказали, годі було добитися на догматичній стадії історичної думки: це вже ми придумуємо засоби, щоб захиститися супроти авторитетів, котрі або не знають тих /472/ фактів, що їх ми силкуємося у них добути, або ж насправді свідомо приховують ці факти від нас.


24. Насправді це не так уже й тяжко буває, як звучить. Єдиною скільки-небудь важливою трудністю є трудність психологічна: умовити самих себе на критичний підхід до джерел, що їх ми досі трактували догматично. Це збиває з пантелику й навіть шокує: зіткнутися віч-на-віч із фактом, що ті автори, на яких ми досі дивилися шанобливо як на авторитетних і непідкупних провідників істини, цілком хибно уявляють собі описувані ними події або ж зумисне перебріхують їх для нас; коли ж досвідчені історики запевняють нас, буцім усі джерела заплямовані невіглаством та брехливістю, ми буваємо схильні приписати таку їхню думку до цинізму. І все ж таки ця їхня думка насправді є щонайдорогоціннішим набутком історичної думки. Це — робоча гіпотеза, без якої жоден історик не ступить ані кроку вперед. Абсолютно необхідно буває, коли натрапиш на хоч яку оповідь і пробуєш використати її як історичний матеріал, посадити оповідача на лаву для свідків і всю свою винахідливість пустити на те, щоб витрясти із нього правдиве свідчення. І жоден із тих, хто усвідомлює крайню трудність коректного оповідання фактів, не обуриться проти такого потрактування авторитетів. Але нині нас цікавить більш розвинена стадія, ніж просте розвінчування свідка; на цей момент ми вже дійшли згоди в тому, що всіх свідків дискредитовано — у тому розумінні, що ми ніколи не можемо бути виправдані, якщо без будь-яких змін просто переписуємо їхню оповідь у нашу власну; але ми розглядаємо питання, як видобути істину із свідка, котрий або не знає, або намагається приховати її. Це — позитивна або конструктивна стадія критики.


25. Ця проблема, як я вже припустив, нагадує проблему перехресного допитування свідка в суді; але тут є й різниця, адже в нашому випадку свідок, не бувши присутнім перед нами, не може бути змушеним давати відповіді на запитання, і тому ми не можемо випробувати доладність його оповіді у найпереконливіший із усіх можливих способів. Але ми можемо зробити щось подібне до цього. Ми можемо вивчити і характер нашого свідка, і його становище, й позицію, і це дає нам змогу установити такий собі особистісний коефіцієнт, /473/ який, коли його застосувати до свідкових заяв, дасть нам щонайменше частковий результат. Ми з’ясовуємо, наприклад, що такий-от автор був прихильником демократії і завжди говорив усе, що тільки міг, на її захист і на шкоду іншим політичним системам; що інший автор бажає підтримати сучасну політичну програму непрямим способом історичної оповіді — наприклад, підтримати соціалізм описами страждань трудящих людей, експлуатованих капіталістами; що ще інший надзвичайно переймається захватом чи ненавистю до центральної постаті своєї оповіді — такої постаті, можливо, як Юлій Цезар чи Наполеон, чиї екстраординарні генії майже неможливо споглядати без такого чи такого почуття. Поки що я не порушую тут питання, чи може, а чи мав би історик триматися віддалік від цих бентежних упливів, — ні, я тільки вказую на те, що це — таки бентежні впливи та що ми не можемо безпечно користуватися оповідями як джерелами, не роблячи скидок на такі явища. 26. Але ж це означає, що ми повинні відкласти завдання визначити істину про котрусь дану подію, поки не установимо істини стосовно того історика, що написав про неї. Нам доводиться мати справу не лише із самою історією, а й з тим, що я назвав би історією другого ступеня або ж історією історії. Хтось міг би спокуситися думкою, мовляв, історія другого ступеня — це така собі необов’язкова історична виправа, цікава хіба що самим історикам, оскільки йдеться про історію їхнього улюбленого ремесла, десь так, як буває цікавою історія рідного коледжу, — але, мовляв, така історія загалом не має відношення до творення історії першого ступеня; вона — наріст на історії, та й взагалі банальний, непотрібний наріст. Але істина — цілковито протилежна цьому твердженню. Історія другого ступеня є абсолютно необхідним складником історії ступеня першого, адже нам не розв’язати жодної історичної проблеми, що стосувалася б будь-котрої колишньої події, поки ми не владнаємо проблеми історії її історії. Наприклад, ніхто й не подумає замахнутись на розв’язання проблем, пов’язаних із Марафонською битвою, поки не вивчить літератури із цього предмета й не організує матеріалу таким чином, аби вибудувати у власній уяві оповідь про історію теорії та дослідження марафонської події. Для того, хто вже розв’язав проблему Марафона, /474/ історія досліджень цієї проблеми, безперечно, видаватиметься зайвою та непотрібною; але це тільки тому, що історик, який уже розв’язав цю проблему, ex hypothesi пройшов через усі ці попередні стадії дослідження особисто, не удостоївши своєю увагою хіба тих, що були надто дурні, аби хоча б на мить привернути його увагу; а переказувати їх заново у свіжій історичній оповіді було б просто протоптуванням уже второваної стежки. Історик, що розв’язав проблему й тримає те розв’язання, в усій його яскравості й повноті, у своїй уяві, усе ще пам’ятає ті ходи думки, які та проблема і її розв’язання увібрали в себе; себто досі тримає у своїй голові ті різноманітні складники першого проблиску істини, що відклалися у розв’язанні, а також ті розмаїті можливі помилки, поміж яких йому поталанило вдало прокласти свій курс. Але ж і колишні (в тому числі й ex hypothesi безталанні) дослідники цієї самої проблеми, безперечно, бачили проблиски декотрих із цих істин і уникали декотрих відповідних помилок; коли ж у них не було ні того, ні того, їх не варто й згадувати в історії цього дослідження. А ще ж вони, оскільки всі, кінець кінцем, виявилися невдахами, зазнали остаточної катастрофи, наразивши свій корабель на котрусь одну помилку. Тому дослідник-переможець займає, порівняно із будь-ким із них, вищу позицію — йому немає потреби вивчати їх, бо він у них нічого не навчиться; тож оповідь про хід їхньої думки не становить для нього ніякого інтересу. Проте вона таки становить значний інтерес у двох випадках: по-перше, для дослідника, який досі ще не добився успіху та хоче розв’язати проблему для самого себе, і, по-друге, для дослідника-переможця, що трохи забув і значення, й ходи думки свого власного відкриття, і найкраще може все це пригадати лише тоді, коли пригадає зусилля попередніх дослідників розв’язати цю саму проблему. А ці ж дві функції і є постійним виправданням для історії другого ступеня. По-перше, жодна проблема першого ступеня не може бути розв’язана без попереднього перегляду історії думки на цю тему, що дає дослідникові змогу свідомо ставити себе на належне місце в черговості інших дослідників; по-друге, такий перегляд запліднює та оживлює вже здобуте розв’язання кожної проблеми, коли кидають погляд назад, на колишні спроби розв’язання, оскільки без такого оживлення те /475/ розв’язання тужавіє, стаючи простою заскорузлою формулою, повторюваною гяо-папужному, без розуміння.


27. Але це може видатися термінологічним протиріччям — коли ми говоримо, що всяка проблема першого ступеня вимагає для свого розв’язання попереднього розв’язання котроїсь проблеми другого ступеня. Якщо, наприклад, ми не можемо по справедливості оцінити характер Юлія Цезаря без попередньої оцінки характеру Моммзена (а я ж саме про це й говорив), то тут недалеко до вказівки, що Моммзен — такою ж мірою історичний персонаж, як і Юлій Цезар, та що тому проблема вивчення його характеру є проблемою достеменно того самого типу, як і проблема вивчення характеру Юлія Цезаря, власне, історичною проблемою першого ступеня. Отже, все сказане нами зводиться до того, що ми, перш ніж розв’язати одну проблему, повинні розв’язати іншу того самого типу, яка, слід припустити, являє собою той самий тип трудності й розв’язуватись повинна десь таким самим способом — у цьому випадку через вивчення біографій та літературної спадщини Моммзена, а як підготовчий етап до цього — через вивчення ідіосинкразій його біографів і так далі ad infinitum [до безконечності]. Тож коли ми хочемо уникнути абсурдності безконечного регресу, який так ніколи й не дозволить нам розв’язати хоч би яку проблему, щораз підсуваючи нам усе іншу для попереднього розв’язання, то нам напевне слід відкинути цей погляд, що я висунув оце допіру, та довести, що історія історії є не логічним антецедентом, а логічним консеквентом самої історії.


28. Супроти твердження, що історія другого ступеня є логічним консеквентом історії ступеня першого, я вже доводив, що доказом супротивного є одностайна й необхідна практика усіх істориків. А що унція практики варта тонни теорії, то подібний факт можна спокійно полишити, щоб він сам виправдовувався супроти труднощів указаного вже типу. Але ми тут займаємося теорією, тож ми зобов’язані дати раду цій трудності з допомогою теоретичного доведення. А це можна зробити, тільки зазначивши, що всяка історія працює у зворотному від теперішнього часу напрямку. Те, що передує у часі, є, як сказав би Арістотель, наступним у відношенні до нас. Ми вирушаємо із нас самих, із світу, /476/ в якому живемо, і лише остільки, оскільки ми осягаємо його з якоюсь певністю, нам дано осягнути істину будь-чого в минулому. Історія історії легше студіюється, ніж сама історія, бо ті історики, які є там об’єктами нашого вивчення, стоять ближче до нас самих, вони більш відкриті для нашого зору, ніж ті люди, про яких вони пишуть. Ми знаємо п. А особисто, і це дає нам змогу передбачити, із деякою певністю, той тип упередженості, що викаже себе у його книгах про середньовічну історію; про п. Б ми дещо чули, а про п. В маємо свіжі й стійкі перекази, і те саме слушне й щодо них. Психологію Моммзена легше збагнути, ніж психологію Юлія Цезаря, адже він, дарма що не належав до числа особистих наших знайомих, був сучасним європейцем, німцем, що жив у XIX сторіччі, тож нам, судячи про його оточення й вишкіл, відомо незмірно більше про те, якою людиною він, вірогідно, був, ніж ми коли-небудь довідаємось про Юлія Цезаря. Але ж цей самий принцип застосовується навіть до істориків віддаленого минулого. Завдяки тому, що Фукідід і Веллей Патеркул залишили нам свої писання, ми маємо набагато кращі свідчення про характери й позиції Фукідіда та Веллея Патеркула, ніж спроможемося хоч коли-небудь мати про характери й позиції Клеона й Тіберія. Отже, історія історії завжди ставить перед нами легші проблеми, ніж проблеми історії першого ступеня, адже це — ті проблеми, для яких є більша кількість свідчень, ще й надійніших до того ж. Але різниця між ними не вичерпується оцим ступеневим розрізненням. Річ не в тому тільки, що історія другого ступеня краще документована; вона ще й вирізняється певною прямотою та безпосередністю, на противагу яким історія першого ступеня є завжди непрямою та вивідною. Історик, написавши оповідь, щоб ми її читали, тим самим виставив себе просто перед нами, й існує тільки різниця в ступені між нашим знайомством із ним та нашим знайомством із людьми, яких ми зустрічаємо і з якими розмовляємо у повсякденному житті; тоді як ми ніколи не зможемо мати такого прямого знайомства, бодай у щонайменшій мірі, з Александром Великим чи Вільгельмом Завойовником. Завдяки цьому проблеми історії другого ступеня є не тільки легшими за проблеми історії чистої і простої, але й фактично простішими у /477/ своїй структурі й тому здатними бути розв’язаними за допомогою методів, що були б надто грубими для успішного трактування останньої.


29. Отже, критична позиція визнає, що, тоді як наше знайомство із нашими джерелами є прямим чи опосередкованим самою лише лінгвістичною інтерпретацією, наше знайомство із подіями, що ми їх вивчаємо, є завжди непрямим, опосередкованим через критичне витлумачення наших джерел. Ми більш не гадаємо, нібито, читаючи Лівія чи Гіббона, опиняємося віч-на-віч із ранньою чи пізньою історією Риму; ми-бо свідомі того, що те, що ми читаємо, є не історією, а тільки матеріалом, із якого ми, міркуючи самотужки, можемо сподіватися вибудувати історію. Коли виходити із цього погляду, то ні Лівій, ні Гіббон більше вже не є авторитетами, а просто джерелами: їм не треба вторувати — їх треба тлумачити. Тепер вони бачаться лише як один складник у викінченому продукті, де другим елементом є не інші джерела, а наші власні принципи інтерпретації, які ми маємо змішати з ними — у тому самому розумінні, яке мав на увазі Мікеланджело, коли казав, що змішує свої кольори з мізками.


30. Інтерпретація джерел повинна відбуватися згідно із принципами. Не досить тлумачити їх відповідно до повелінь інтуїції, трактуючи індивідуальні випадки так, ніби кожен із них унікальний і не схожий на будь-котрий інший. Люди іноді виступають на захист цього безтурботного чи інтуїтивного методу трактування проблем, що їх постачають моральна поведінка, мистецтво, наука чи навіть філософія, називаючи це віддаванням кожному випадкові за його заслугами, а підпирають ці свої твердження полемікою супроти казуїстики й тиранії абстрактних правил. І, звісно ж, абстрактні правила є поганими господарями. Але із цього аж ніяк не випливає, нібито вони не є добрими слугами. І подеколи забувають, що віддавати котромусь випадкові за його заслугами можливо тільки тоді, коли ті заслуги в нього є, себто лише тоді, коли він має легко розпізнавані точки контакту з іншими випадками, чиї заслуги належать до того самого загального типу. Що кожен випадок унікальний, це — незаперечна істина; але ж унікальність не виключає точок /478/ тотожності з іншими унікальними випадками; а заперечення правильності універсалій є принаймні не менш згубним, ніж заперечення унікальності їхніх деталей. Як по правді, то ніхто й не подумає спробувати витлумачити той чи той історичний документ інакше, як тільки у світлі загальних принципів, наприклад, що ось цей різновид шрифту є характерним для англійського письма ХНІ сторіччя, або ота срібна монета раптом стає дуже рідкісною на початку V сторіччя Р. X., або оті офіційні документи мають схильність перебільшувати успіхи та показувати невдачі мінімальними, — і єдиним реальним питанням є те, чи ми просто приймемо наші принципи й залишимося, наскільки це можливо, несвідомими їх, а чи винесемо їх на світло повноцінної дискусії. Того, що вони існують, не заперечити.


31. Існують, щоправда, різні погляди стосовно того, звідки їх брати та на якій основі розвивати. Іноді дотримуються такої думки, ще й досить поширеної на сьогодні, що принципи інтерпретації виводяться індуктивне із розгляду й порівняння історичних джерел та що вони, отак виведені, застосовуються потім для витлумачення й трудніших випадків. Гадають, що досвід переконує нас у тому, що офіційні документи, порівняно з іншими джерелами, є, так би мовити, «оптимістичними», і це дає нам змогу стерегтися, аби не завела нас на слизьке їхня природжена схильність у випадках, коли у нас немає інших джерел, щоб порівняти із ними ці офіційні документи. Сильні й слабкі моменти цього погляду є сильними й слабкими сторонами індуктивної логіки взагалі. У психологічному розумінні незаперечною істиною є те, що ми визнаємо принципи, розглядаючи конкретні випадки їх застосування, і це вельми ймовірно, що ми вперше яскраво усвідомлюємо оптимістичну схильність офіційних звітів, коли натрапляємо на випадок, що обидва супротивники офіційно заявляють про вирішальну перемогу кожного в одній і тій самій битві абощо. Але коли виходити не з настільки психологічної точки зору, себто із такого погляду, що не так легко задовольняється першою, поверховою видимістю фактів, то стає очевидним, що ми приймаємо цей принцип не тому, що побачили його приклад, а тому, що сам принцип доводить свою прийнятність та що в ньому є набагато /479/ повніша певність, ніж та певність, якою характеризується факт, котрий, як нам уявлялося, гарантував її. Функцією випадку, як тепер видається, є не так ознайомлення нас із принципами, про існування яких ми досі й не здогадувались, як розкриття для нас принципів, що їх ми приймаємо неусвідомлено. І так воно, либонь, і є, адже насправді ми що робили: не шукали принципу офіційної брехливості, виписаного великими літерами на обличчі фактів, а апелювали до того принципу, аби зробити факти зрозумілішими, й тільки опісля припускали, що це внутрішня властивість фактів — бути конкретними виявами принципу, оскільки ми припускаємо, що факти мають бути внутрішньо зрозумілими, й нам невтямки, яким іще іншим чином вони могли б бути для нас зрозумілими. Ось чому невеличка подальша рефлексія неминуче переконує нас у тому, що наші принципи інтерпретації походять не із фактів, якими ми спостерігаємо їх, а із думки, яку ми приносимо, щоб накласти на них.


32. Але це відкриття, хоч яке воно істинне, обеззброює нас перед лицем чергової плутанини. Якщо наші канони інтерпретації зароджуються не у фактах, а в нашій думці, то вони є суто суб’єктивними, а із цього начебто випливає не тільки те, що вони є креатурами духу, а й те, що вони — креатури примхи. Коли виходити із цього погляду, то індивідуальний мислитель вільний вибирати будь-які принципи з-поміж тих, що напрошуються йому, й вільний вибудовувати історичну оповідь із їхньою допомогою, без будь-якої спроби довести, що саме ці принципи — й ніякі інші — є правомірними. Якщо через це йому дошкуляють гризоти, він може умилостивити їх після події, доводячи, буцім принципи, що їх він вибрав довільно, врешті таки «спрацювали», себто принесли більш-менш доладну оповідь; але це аж ніяк не є доказом того, що вони чинні, бо ж лишається питання, чи істинною є сконструйована отак оповідь. Наприклад, припустімо, котрийсь автор пише історію англосаксонського поселення. Свою працю він може засновувати на припущенні, що тогочасні автори були найкраще поінформовані, й, отже, приймати все, сказане Гільдасом, за істину; далі він може припустити, що англосаксонська народна традиція /480/ зберігала протягом кількох сторіч точний звіт про факти, і, як наслідок, прийняти «Англосаксонську хроніку»; він може також поставитися до Неннія як до гідного довіри, оскільки Ненній зберіг народні перекази ще із V сторіччя, а вони, так само, як і перекази із «Хроніки», можуть бути точними. Зробивши оці припущення, він може потім визнати, що останні археологічні розкопки дали цілковито несумісні з цими припущеннями результати, а це може штовхнути його прийняти наступний принцип: що археологічні дослідження є загалом неспроможними приносити історичні результати. Застосовуючи ці принципи до проблеми, за яку взявся, він може створити цілком певну оповідь про основні події «свого» періоду, але ж питання тут ось яке: чи буде його оповідь правдивою? А тепер це питання перетворюється на таке питання: чи ж задовільні його принципи? Звісно, якщо його принципи є правильними принципами, то й оповідь у нього вийде правдивою чи такою правдивою, наскільки це можливо, коли робити її із наявних у нас свідчень. А нам немає ніякого іншого способу визначити, чи правдива його оповідь, як тільки поцікавитись, чи правомірно виведено її із наявних свідчень, — але це не означає, ніби ми маємо якийсь незалежний метод визначення істини й таким чином доводимо чинність принципів a posteriori. Тут немає іншої альтернативи, окрім цієї: або розглядати принципи як справу примхливого особистого вибору (і в цьому випадку одержана оповідь більш не може претендувати на те, щоб її вважали чимось соліднішим за простий витвір уяви), або ж наполягати на тому, що принципи мають знаходити підтвердження a priori, себто їх треба обертати на предмети критичного вивчення та дискусії за допомогою наукової методології історії.


33. Ця методологія повинна займатися абстрактними й загальними проблемами, пов’язаними із різними поняттями, використовуваними в історичній думці. Оскільки ж ці поняття трактуються абстрактно, то й наука, що має з ними справу, буде значною мірою такою, що розмножується через поділ, і розпадеться на невизначену кількість історичних наук, кожна з яких займатиметься методами трактування й тлумачення одного якогось типу свідчень. Адже треба зазначити, що перехід від догматичної історії до історії критичної /481/ веде за собою неосяжне розширення сфери свідчень. Тоді як догматична історія визнає не джерела, а тільки авторитети, які повинні складатися із готової оповіді, критична історія трактує ці оповіді не як авторитети чи готову історію, а як джерела чи свідчення, що з них, через інтерпретацію їх, належить зробити історію; а це означає нехтування того факту, що вони — оповіді, й потрактування їх у такий спосіб, у який вони все одно були б трактовані, навіть коли б не були оповідями. Тому методи критичної історії можуть застосовуватися до необмеженої різноманітності предметів, які всі стають історичними джерелами, коли історик знаходить способи застосувати їх у такій якості. Нині немає ніякої різниці a priori, між фактами, що можуть, і фактами, що не можуть бути використаними в якості матеріалів для історії; все залежить від здатності історика відкривати матеріали, які він може використати, а вони можуть бути щонайрозмаїтіших типів, так само, як безконечно різноманітними можуть бути принципи їх застосування. Це ж і є raison d’être таких наук, як палеографія і дипломатія, епіграфіка, нумізматика, історична архітектура та всі розгалуження археології там, де вона дотикається до різноманітних типів знарядь і решток. Усі ці науки поєднують у собі теоретичний бік, що складається із загальних положень, що стосуються таких речей, як період історії, коли був у вжитку той чи той карниз або орнамент, та бік практичний, що його становлять загальні рекомендації стосовно пошуку особливого різновиду розглядуваних свідчень. Почасти ці науки можна знайти викладеними у підручниках, але там їх — дуже вже мала частина. Той, хто хотів би вивчити їх, повинен піти в науку до майстрів цієї справи, попрацювати у товаристві досвідчених її представників; їх він знайде в музеях, у бібліотеках, у групах на розкопах і навіть в університетах. Ці колективи досвідчених дослідників історії, які передають усним способом, у вигляді особистих порад, величезний обсяг знання, що ніколи не пробивається до книг, становлять одну з найцікавіших рис нашої цивілізації з її інтелектуального боку. Чимось це нагадує середньовічну систему гільдій, і це має ті самі сильні сторони: забезпечує, як ніщо інше, високий і досить стабільний рівень роботи, а також утруднює /482/ можливість доступу цілковито некомпетентної чи непідготовленої людини до якогось делікатного дослідження, аби вона виплеснула на публіку свої нікчемні здобутки. Адже факт є фактом, що добрий технічний вишкіл може бути забезпечений тільки якоюсь такою системою особистого й тривалого спілкування, яке подивується в учнівстві, в явищі підмайстра; і достоту так само, як людина повинна навчитися техніки ремесла, аби стати вправним ремісником, так треба йти підмайстром навчатися техніки історичного дослідження, якщо молода людина хоче стати компетентним істориком. Одначе слід зазначити, що наша звичка друкувати та оприлюднювати технічні деталі здатна заводити на манівці пошукувачів історичного знання. Стільки можна знайти викладеного в друкованій формі, наприклад, про нумізматику, кожному, кому заманеться те читати, що це часто спокушує людей уявляти, начебто вони можуть стати нумізматами, ба навіть скласти собі загальне враження про обсяг, переконливість та історичну цінність нумізматики через просте читання книжок. Це — абсолютно хибний погляд. Книжки, що їх читає така людина, ведуть її таки зовсім не туди; вони корисні хіба тому, хто протягом років чимало перемацав монет у товаристві людей, спроможних привернути його увагу до характерних рис тих знахідок; і ніяка гора прочитаних книжок не дорівняється цьому особистому передаванню знання й цьому особистому досвіду обходження із конкретними предметами. Той рибалка, що таки знайшов дорогу додому в тумані, нюхаючи свій лот після того, як укотре поміряв ним глибину, навряд чи менше залежав від книжкової науки, ніж археолог, що тре великим пальцем по ребру черепка й каже: «Ні, вони вже не почувалися таким великим цабе після правління Доміціана!»


34. Для наукового потрактування цього типу оповідь не є слухнянішою за будь-який інший різновид історичного матеріалу. Те особливе потрактування, якого вимагає оповідь, носить повсюди такі назви, як вища критика, Quellenkritik [критика джерел] і таке інше. Дуже характерний і майже унікальний приклад можна знайти у теперішньому стані критики Нового Заповіту, яку започаткували із свідомим наміром випробувати із щонайможливішою строгістю вірогідність тих /483/ оповідей, на чию істинність християнство покладає свою надію в справі осягнення людського щастя й спасіння. Той факт, що це критичне дослідження Нового Заповіту започаткували виключно такі люди, що прагли увірувати якомога дужче в християнську віру, є надзвичайним і майже неймовірним свідченням моральної гідності й інтелектуальної щирості нашого віку; і вже сам той факт, що в пошуках довершеного взірця сучасного історичного методу доводиться звертатись якраз до цієї конкретної ниви, засвідчив, що теологи аж ніяк не вдалися до виготовленої чужими руками зброї, а самі вирвалися вперед, далі за істориків, у сфері історичної техніки. Можна з певністю сказати, що сьогодні пересічний історик-професіонал куди менш критичний у своєму ставленні до Геродота, ніж пересічний професіонал-богослов — у ставленні до св. Марка.


35. Досі, однак, ми розглядали тільки ту частину історичної методології, яка є емпіричною або стосується особливостей різних типів свідчення. Але ж є ще й інша, і то куди важливіша частина історичної методології, власне, загальна, або чиста, методологія. Вона розглядає проблеми методу, без яких не може обійтися жоден випадок історичного мислення. Прикладом такої проблеми є проблема доведення від замовчуваного. Ось у чому вона полягає: чи можемо ми сказати, що певна подія не відбулася, покладаючись на те, що нам про неї нічого не повідомлено? З одного боку, можна доводити, що ми цього сказати не можемо, оскільки наші джерела не вичерпують усіх подій отого періоду, тож могло статися скільки завгодно подій, про які вони — нічичирк. Але, з другого боку, можна й доводити, що всі історики завжди покладаються на доведення від замовчуваного, коли приймають таку оповідь, що засновується на певному джерелі, оскільки у них джерел більше немає і нічим перевірити те наявне у них джерело; тож наш звіт про будь-яку подію, на яку ми маємо лише один авторитет, доведеться, звісно, змінювати, якщо ми відкриємо ще один якийсь авторитет (наприклад, звіт про Афінське повстання 411 року та його модифікація після відкриття Арістотелевої Άθηναιων πολιτεια. Отже, в кожному історичному висновку завжди є приховане доведення від замовчуваного. І це приховане стає явним, коли ми /484/ натрапляємо на ось такі доведення: «Жоден предмет на цьому майданчику не може бути датований раніше року x чи пізніше року y, а тому майданчик був заселений тільки протягом періоду xy». Тут ми доводимо прямо від факту, що ми не знайшли певних типів предмета. І все ж жоден археолог не завагається, чи вдаватися до аргументів такого штибу. Отже, в принципі доведення від замовчуваного видається очевидно необгрунтованим, але на практиці кожен історик удається до нього і то повсякчас удається. Проте час від часу в розпалі дискусії хто-небудь підхоплюється з місця й випалює своєму опонентові: «Це нікуди не годиться! Ви засновуєте свій випадок на доведенні від замовчуваного!» Давати раду цій та іншим подібним проблемам, що зачіпають абсолютно загальне питання принципів, за якими мають тлумачитися свідчення, якраз і є справою чистої історичної методології.


36. Методологія у цій своїй загальній або чистій частині є фактично майже цілковито занехаяною істориками. У цьому відношенні вони перебиваються абичим, а в тих рідкісних випадках, коли починають осмислювати свій предмет, вони бувають схильними висновувати, що всяка історична думка є логічно необгрунтованою, хоча іноді й додають рятівну фразу про те, що вони мають таємниче інтуїтивне чуття істини на кшталт δαιμονιον σημειον, яке остерігає їх, коли їхні авторитети кажуть їм неправду. Нині цю позицію вже достатньо з’ясовано, адже це — та позиція, яку більшість людей завжди займає відносно будь-якої філософської проблеми. Вони бувають безпорадні, коли їх просять продумати це, і сахаються в догматичні та майже інстинктивні переконання, які, коли їх піддати критичному розглядові, хитаються й зрушуються від кожного подиху вітру. Коли взяти, приміром, ставлення нефілософа до загальних проблем етики, то з’ясується, що він нізащо не дасть доладного викладу чи обгрунтування будь-чиїй позиції, а його власна дійсна позиція є хаотичною сумішшю всіх, про які ви тільки чули, етичних теорій, і всі вони подаються як інтуїтивно певні й гарантовані усією святістю інстинктивного переконання. А наостанок він заявить, що досить добре знає, що йому робити, от тільки неспромога пояснити, чому він це робить чи звідкіля знає, що йому слід робити саме це. Так само і звичайний історик не може дати ніякого звіту про ті процеси, за допомогою яких він видобуває із джерел оповідь; він тільки й здатен сказати, що /485/ якось-то це в нього та виходить, що щось таке, яке він може назвати істинктом (аби якось означити той факт, що він не знає точної назви того «чогось»), веде його у вирішенні питання, які свідчення є надійними та в якому вони вказують напрямку.


37. Але цього звіту про справу ми не можемо прийняти. Прийняти його означає знову скотитися до суто обскурантистської (тому що психологічно-суб’єктивної) теорії інтерпретативних принципів, а слабкість цієї теорії вже розглядалася. Ніхто ані миті не терпітиме припущення, нібито інстинктивні переконання можуть підказати нам правильне датування, скажімо, корінфської кераміки, адже, як ми вже переконалися, це припущення зводить історію до рівня байки. Однак точнісінько той самий результат буде й тоді, коли ми застосуємо це припущення до загальних або чисто інтерпретативних засад. Якщо це просто чуття, нюх веде нас у виборі й тлумаченні ось цього свідчення в ось цей спосіб, то звідки ж нам знати, що та оповідь, яка у нас виходить, є істинною? Безперечно, із будь-якого типу інтерпретації ми неодмінно дістанемо оповідь хоч якогось типу; але ж історик не може задовольнитися будь-яким типом оповіді — йому потрібна оповідь правдива, істинна, тож, якщо тільки він не захоче скотитися до такої ганьби, щоб заявити всерйоз, нібито він має пряму інтуїтивну перцепцію різниці між оповіддю правдивою і фальшивою (щось на кшталт тих, із казок, чарівних чаш, які розпадаються, коли в них налити отрути), він повинен визнати в цьому випадку те, що ми довели у випадку з емпіричними принципами: що принципи мають бути незалежно визначені a priori, аби можна було знати, що вибудована з їхньою допомогою оповідь є правдивою.

38. Тому має бути загальна логіка історичної думки, і має вона бути філософською на противагу емпіричній науці, й має визначати a priori чисті принципи, за якими повинне відбуватися всяке історичне мислення. Без чіткої і визначеної побудови такої філософської методології ми можемо навіть добути правдиві результати в наших історичних пошуках, але не зможемо знати, чи ті результати правдиві; ми можемо тільки сподіватися, що ось цього разу ми не попалися в пастку неправомірного вжитку доведення від замовчуваного чи чогось подібного, — але певними цього ми не /486/ можемо бути. Кроче, із ким жоден із живих нині філософів не зрівняється в умінні кваліфіковано обговорювати проблеми історичної думки, заходить навіть аж так далеко, що каже, що завданням усієї філософії є не що інше, як побудова методології історії. Я не певен, чи зміг би піти слідом за ним аж так далеко, але принаймні я до такої самої міри переконаний у необхідності філософської методології історії, якщо історія має бути чимось більшим за довільне конструювання фантастичних оповідей із витлумачених навмання свідчень.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.