[Колінгвуд Р. Ідея історії / Пер. з англ. О. Мокровольський. — К.: Основи, 1996. — С. 550-573.]
Попередня
Головна
Наступна
Питання, що його нам належить тут розглянути, таке: який діапазон історичної думки? Практично це є рівноцінним питанню: яка правильна чи найкраща форма для історичного твору? Теоретично воно зводиться до оцього: які межі історичного пізнання?
Найпростішою — і в цьому розумінні найкращою — формою історичного твору є мемуари або сучасна історія; видатним взірцем цієї форми є «Історія» Фукідіда. Надзвичайна заслуга Фукідідової праці тісно пов’язана саме з обмеженням діапазону. Коли не брати ввідного матеріалу першої книги, ця праця оповідає про події, що припадають на час життя автора та що їх він бачив сам, а чи спостерігали ті, що могли передати йому інформацію з уст в уста. Проблеми збирання джерел та їх тлумачення — ці дві кардинальні проблеми історичного дослідження — були хай і не усунені насправді, але зведені до стану крайньої простоти, і та простота звільнила Фукідіда від усієї більш технічної та забарної частини історикової роботи, автоматично поставивши його у становище людини, що завершила збирання й інтерпретацію своїх джерел, — становище, в якому він міг вільно, без вагання чи збентеження, використати свій незвичайний літературний талант.
Багато історій цього самого типу написано відтоді, але в жодній, після тієї праці, яку вивершили елліністичні й римські історики, це не описується як ідеальний тип історії. Це така форма, що, в технічному розумінні, може бути названа рудиментарною. Вона може бути застосована тільки до найпростішого із можливих типу історичної проблеми, і це — такий тип проблеми, що перестає цікавити людей, коли їхній кругозір розширюється поза межі їхніх безпосередніх зацікавлень, охоплюючи життя інших народів та минуле народу власного. Із цим розширенням інтересу розбивається зачароване коло простого егоцентризму, й відтоді нагальною стає проблема визначення належного діапазону й меж історичного дослідження. Фукідід представляє прямий егоцентризм давніх греків, для кого все нееллінське було варварським і тому не достойним серйозного вивчення. Але римлянин уже може сказати: «Нитапі nihil a me alienum puto» /551/ [«Ніщо людське мені не чуже»], і це в теорії зобов’язує його вивчити, в міру його спроможності, історію всього світу.
Це розширення інтересу веде до ускладнень — не тому, що воно вносить в історію якісь по-справжньому нові фактори, ні: всі технічні проблеми найрозвиненішої та найскладнішої історичної думки уже наявні в тому, що ми назвали найрудиментарнішим типом історії, — а тому, що воно вводить в історію нові інтереси, інтерес до речей чужинецьких, далеких і незнаних, маючи справу з якими, історик мусить шукати нової відповіді на питання: «Чому я охочіше займаюся саме цією конкретною темою, аніж будь-котрою іншою?» Поки його темою є події, які відбулися за його життя, він може посилатися на те, що цю тему накинув йому той простий факт, що ці цікаві речі відбувалися на його счах; коли ж відсутнє це пояснення, на нього самого лягає відповідальність за вибір теми. На яких же засадах має він вибирати свою тему?
Тут перед нами постає концепція вибору, яка, здається, передбачає те, що історик має доступ до неозорого обширу фактів, із яких йому треба вибрати щось для вивчення. Історія у всій своїй повноті, всезагальна сума історичного фактажу простирається перед ним — надто великий, звісно, об’єкт, аби увібрати його простим поглядом; треба ж вибрати із того якусь таку частину, щоб він міг дати їй раду, а решту зігнорувати, поки що принаймні, поки він набуде компетентного знання стосовно оцієї частини фактажу.
Так постає ідея історичної монографії чи нарису на котрусь єдину обмежену, історичну тему. Така праця може бути всього на одну сторінку або завбільшки із «Занепад і крах Римської імперії»; але це буде все одно монографія, якщо вона виступає як конкретна, не універсальна історія — виклад частини, а не всієї історичної істини.
Але ж монографія є завжди відкритою для теоретичних заперечень, її обсідають практичні труднощі. Кожен історик, який тільки пробував написати монографію, знає, що виключення певних тем як невластивих ось цій монографії веде до появи в ній прогалин, недомовок, похибок у перспективі й акцентах, виразів, що збивають з пуття, і грубих помилок. Наскільки весь трактат може бути занечищений цими промахами — це питання, на яке ніколи не може бути точної /552/ відповіді. Звичайно ж, історичних фактів нізащо не зрозуміти й не відкрити по-справжньому інакше, як тільки у відношенні до їхнього контексту; якщо ви не знаєте, що являла собою латенська культура у Галлії, ви не знаєте й того, яка проблема стояла перед Цезарем, коли він узявся здійснити завоювання цієї країни, й тому ви не розумієте головного завдання Цезаревого життя, і тому ви не розумієте цієї ключової постаті завершальних стадій Римської республіки. Можуть сказати, що це — надмірна критичність, оскільки весь той обсяг нерозуміння історії Риму як цілості, що його може спричинити незнання латенської культури, є мізерно малим. Але наскільки саме малим — це може бути з’ясоване тільки тоді, як унесено відповідні виправлення. Вся репутація якого-небудь генерала може залежати від питання, чи слушно він міркував, що проведення певної операції супроти певного супротивника принесе успіх; і такі моменти, що могли б видатися дріб’язковими для когось невтаємниченого, могли стати для того генерала вирішальними чинниками у формуванні його рішення.
Тож практично монографія завжди заплутується в труднощах, оскільки вона то тут, то там наштовхується на такі питання, відповіді на які доводиться брати за само собою зрозумілі, бо ж не випадає заглиблюватися в розбір сильних і слабких сторін тих відповідей. А з боку теоретичного вона завжди є відкритою для того заперечення, що, оскільки історичні факти є тим, чим вони є, тільки у взаємозв’язку з іншими фактами, саме відтинання певних фактів від їхнього контексту, аби якось увібгати їх у монографію, є дією хибного абстрагування й свідомого припускання помилки.
Подібні до цього міркування спонукали авторів XVIII сторіччя до спроб укладання численних світових історій. Такі спроби чи щось подібне неодноразово робилися й доти, але для нашої мети ці давніші спроби становлять невеликий інтерес, тож ми можемо обмежити нашу увагу тією ідеєю універсальної історії, як її сформулювала філософія XVIII сторіччя. Ідея була та, що історію слід розглядати як єдину цілість та що, коли виходити із цього погляду, в ній має бути знайдена певна органічна єдність, яка виступатиме або ілюстрацією постійних загальних законів, або розвитком того чи того єдиного плану. Ця ідея здобула дуже широку /553/ підтримку в усіх цивілізованих країнах і послужила могутнім стимулом для історичних досліджень. Особливо вона плекала тенденцію до проникнення в темні й маловідомі періоди, історія яких була необхідна для заповнення прогалин у загальній схемі, й цим вона зробила більше, ніж будь-що інше могло зробити, аби дати історикам той урок, що на серйозне вивчення заслуговують ще й інші, окрім їхнього безпосереднього теперішнього, речі. Вона розбила обмеженість в історії, достоту мов Ньютонова теорія всезагального тяжіння розбила обмеженість в астрономії.
Нині ж, коли цих результатів досягнуто, ідея універсальної історії поринула в пітьму, немов будинок у такому кварталі, що колись був фешенебельним, а останнім часом зробився просто респектабельним. Усі серйозні історики повністю визнають те, що, коли монографія є відкритою для заперечень, то універсальна історія є такою в куди більшій мірі, пропорційно до її куди більших претензій. Універсальної історії ніколи й нікому не написати, бо матеріал усієї історії надто неосяжний, аби хоч би хто зумів зібрати його весь під обкладинкою одного-єдиного літературного твору; і тому всяка так звана універсальна історія є простим добором фактів, які авторові видалися чи важливими, чи цікавими, чи такою водою, що якраз би на його млин. За часів Беди Високоповажного було можливо поєднати всю відому історію в одному трактаті, й це просто свідчило про вбогість тієї доби; сьогодні ж універсальна історія не буває навіть чесною спробою досягти справжнього всезагального охоплення, виступаючи тільки завуальованою спробою нав’язати читачеві упередження й забобони автора. Сьогодні жодна людина, що має хоч якісь претензії на історичну вченість, не зважиться замахнутися на таку грандіозну працю, якщо тільки це не простий підручник для екзаменаційних потреб, де без будь-якого камуфляжу вміщено ніяку не історію всього світу, а лише ті вибрані факти, що їх кандидати на певні іспити повинні б запам’ятати. І таким чином писання універсальної історії потрапило винятково в руки двох типів осіб: ошуканців та невігласів; ошуканці розказують якусь перекручену байку, аби через правдоподібну фальсифікацію розповсюдити свої /554/ власні погляди, а невігласи наївно записують усе, що знають про історію, не підозрюючи, що все те їхнє знання — хибне.
Універсальна історія зазнала такої цілковитої дискредитації, що, виявляється, нам нелегко подивитися із терпимістю чи симпатією на авторів XVIII чи початку XIX сторіч, які були так її піднесли. Ми схильні розглядати їхні твори як спроби зачинити двері історичного дослідження й установити канон історичного факту, поза яким порушникові немає рятунку, й тому ми висміюємо їх за незнання багато чого з того, що сьогодні знає кожен історик. Та якщо ми хочемо зрозуміти їх, нам слід радикально змінити це ставлення. Ми повинні побачити їх не тими, що зачиняють, а тими, що відчиняють двері історичного дослідження. Ми повинні подивитися на їхні системи не як на підсумки виконаної роботи, а як на програми роботи, за яку слід братися. Насправді ці системи є передбаченнями, і то в основному досить точними передбаченнями напрямків, у яких історичному дослідженню належало розвиватися протягом кількох наступних поколінь.
Тим часом поза колом професійних істориків ніколи не чути було цієї крайньої реакції супроти універсальної історії. Широка публіка завжди жадібно її ковтала і не менш жадібно, ніж будь-коли, ковтає сьогодні, коли короткі уривки всякого знання є головною поживою для інтелігентної публіки та основним джерелом прибутку для багатьох видавничих фірм. Універсальні історії обох згаданих вище класів продукуються, розкуповуються і читаються по всьому світу в таких кількостях, що Вольтер заплакав би, коли б про таке почув, а про недобрі почуття сучасних істориків-монографістів до такого явища годі вже й казати. Бо ж ті недобрі почуття таки існують, і вони досить сильні, адже спонукають декого з істориків робити вигідні, хоч і трохи сором’язливі внески до журналістських начерків історії та популярних зібрань дешевих книжечок, а інших — придумувати і втілювати в життя відверті компроміси у вигляді багатотомних творів, означених на обкладинках як універсальні історії, а під обкладинками скомпонованих як чудові монографії, тільки пронумеровані як окремі розділи.
Одначе, поки професійний історик марно намагається досягти універсальності через додавання деталі до деталі — /555/ таки марне намагання, оскільки універсальність універсальної історії полягає не в числі окремих монографій, із яких її вибудовують, а в цілісності тієї позиції, з якої її розглядають, — широка публіка, представляючи здоровий глузд, супротивний технічним ідеалам, нарікає, що за деревами лісу не видно, і сподівається, що прийде такий час, коли пристрасть до деталі буде приборкана ширшим і людянішим поглядом на проблеми історії як цілості. Вона підозрює, і небезпідставно, що це заглиблення істориків у дрібничкові моменти не просто відволікає їхню увагу від більших проблем, а й позбавляє їх сили давати раду проблемам узагалі; що воно виробляє своєрідну інтелектуальну короткозорість, яка, стаючи ендемічною серед професійно підготовлених істориків, змушує тих читачів, хто цікавиться цими проблемами, сахатися у відчаї від їхніх праць та шукати того, чого їм треба, у писаннях журналістів, романістів і священиків, адже ці останні, саме завдяки тому, що вони — новачки в історії, ніколи не присягалися утримуватись від потрактування цікавих питань.
Професійний історик може доводити, як це хворобливо й порочно з боку публіки — мати такий хворобливий і порочний смак чи принаймні смак до чогось такого, що не є історією: смак до проповідей, до белетристики та до журналізму, — й він може сперечатися, захищаючи право істориків відмовлятися потурати цьому смакові, та доводити належне розуміння властивого їхнього завдання, коли вони суворо відсторонюються від цих так званих більших проблем, аби обмежитися проблемами строго історичними, що, може він сказати, вони якраз і роблять. Адже, може доводити він, історія полягає у вишукуванні фактів, і поки історик не перебере кожну крупинку свідчень, що стосуються фактів, він просто ухилятиметься від свого обов’язку історика, якщо, відходячи від суті проблеми, захоплюватиметься моралізаторськими узагальненнями. «Нехай журналіст і священик, — може він сказати, — беруть політичні й моральні уроки із занепаду Римської імперії, а моя справа — виявити, чим достеменно був цей занепад: які зміни він викликав у фінансовій системі та в урядуванні й таке інше; ось тут на мене чекає моя робота, і, поки я не виконав її, люди й далі користуватимуться давньою традиційною фразеологією про /556/ занепад Римської імперії, перебуваючи й далі в давньому традиційному стані цілковитого невігластва стосовно природи того, про що вони говорять». І знов заглибиться у своє вивчення монетарної історії правління Гонорія.
Але цей крайній партикуляризм (так назвемо це явище), подібно до крайнього універсалізму, реакцією проти якого він є, засновується на хибному погляді на історичний факт. Універсалізм сторічної давності грунтувався на тій ідеї, що існує така річ, як загальна сума історичного фактажу, та що цю цілість можна оповісти бодай із якоюсь повнотою. Неглибокі мислителі уявляли собі, що ця цілість уже більш чи менш відкрита і вже більш чи менш повно викладена, хоч і по частинах, в історичних працях, гадаючи, що завдання філософічного історика — просто скласти ту цілість докупи й таким чином показати світові її значущість. Глибші уми розглядали цю цілість як щось ще не пізнане, але таке, що може бути пізнане і що тільки чекає на своє відкриття; хай навіть котрісь факти минулого неможливо відкрити, але ті, що важать для заповнення прогалин у загальній схемі, гадали вони, відкрити можливо. Їхня помилка полягала в тому, що вони уявляли історію як своєрідну модель, такий собі довершений комплекс фактажу, із своєю власною структурою та зчленуваннями, а історикові просто треба все те відкрити. Це означало й заперечення ідеальності історії, адже, якщо історія є ідеальною, вона не може бути єдиним самодостатнім комплексом фактів, що чекають на відкриття, — ні, вона в такому разі повинна бути таким комплексом думок, який росте й змінюється, розкладається й заново складається кожним новим поколінням працівників історії, а вичерпність історичного факту, передбачувана ідеєю універсальної історії, є ілюзією.
Ця ж сама ілюзія лежить і в основі історичного партикуляризму. Прихильник історичної монографії націлюється на те, щоб зібрати всі, які тільки є, свідчення й дати їм вичерпне витлумачення, так щоб вийшов остаточний звіт про якесь часткове питання. 1 тут ми знов наштовхуємося на поняття вичерпності. «Усі, які тільки є, свідчення» передбачають, що на будь-котре питання є обмежена кількість свідчень, яку можна вичерпно опрацювати в рамках монографії. Але ж це просто неправда. Даний автор чи дане покоління має у /557/ своєму розпорядженні лише обмежену кількість свідчень стосовно даного предмета; але інший автор чи пізніше покоління натрапляє на нові джерела інформації, і де кінець цьому процесові? Йому немає кінця-краю, поки немає кінця-краю історичним дослідженням. Тому підстави, якими наш історик виправдовував своє самообмеження дрібними деталями, є слабкими підставами. Зводилися вони ось до чого: мовляв, такі подробиці дозволяють строго наукове їх опрацювання, а от «більші» питання такого не припускають. Але ми вже ж переконалися, що, достоту як невіглас гадає, нібито більші питання можуть бути остаточно розв’язані, чим тільки виказує своє невігластво, так і професійний історик, гадаючи, начебто дрібніші питання можуть дістати остаточне розв’язання, також виказує невігластво — тільки невігластво не стосовно зробленого, а невігластво стосовно можливостей майбутнього відкриття. Ідея свідчення, що стосується того чи того моменту як даної обмеженої цілості є так само хибною, як хибною є ідея великої історії як даної обмеженої цілості. В обох випадках заперечується ідеальність історії. Адже, коли стверджувати ідеальність історії, цим передбачається ствердження того, що свідчення, які стосуються котроїсь конкретної проблеми, становлять собою все, що історичним дослідженням знайдено чи буде знайдено стосовного до цієї проблеми.
Хоч би як широко закидав універсальний історик свій невід і хоч би скільки добував звідти риби, а в морі її зостається не менше, не згадуючи про той мільйон дрібноти, що вільно прослизнув крізь вічка. Хоч би яке велике збільшення давав мікроскоп складача монографій, все одно лишається не менше ультрамікроскопічних свідчень, ніж він уже відкрив, не кажучи вже про ті, що їх самим збільшенням усунуто з його поля зору. Чи ж указує це на даремність будь-якого історичного дослідження?
Аж ніяк ні — якщо ми стверджуємо ідеальність історії. Адже коли виходити з цієї позиції, та необмеженість речей, що лишаються невідкритими, зовсім не робить недійсним те, що ми вже відкрили; вона — це тільки назва для необмежених можливостей майбутніх відкриттів. А коли б історичний факт був актуально існуючою реальністю, історик-універсаліст зазнав би цілковитої невдачі, якби щось випало з його схеми, і /558/ автора монографії спіткала б така сама цілковита невдача, якби в поле його зору не потрапило хоч якесь стосовне його предмета свідчення. Аби пояснити це, розгляньмо один приклад. А та Б — це два історики, що працювали сорок років тому; обидва вони — фахівці з Афінської конституції, але дотримуються відмінних поглядів щодо одного певного моменту. Після того як їхня взаємна дискусія достатньо розвинулась, загостривши їхні погляди, весь учений світ потрясло відкриття Арістотелевої «Конституції афінян». Добуте таким чином нове свідчення доводить, на втіху всім зацікавленим особам, що обидва, і А, і Б, помилялися. Що ж із цього випливає? Якщо історичний факт є актуально існуючою реальністю, та якщо істина історичної думки полягає у її відповідності історичному фактові, та якщо ще цінність історичної думки полягає в її істинності, то цінність поглядів обох, і А, і Б, дорівнює нулю, і тому обидва вони — дурні, дурні однаковою мірою, бо дотримувались своїх відповідних поглядів.
Але ж ніхто не прийме цього результату. Всяк погодиться, що погляди, висловлювані ще до відкриття «Конституції», необхідно судити у світлі тих свідчень, що були наявні на той час, коли погляди були висловлювані, і в світлі тих доказів, із допомогою яких ті свідчення були використані на підтримку тих поглядів. Коли судити так, то більшість погодиться, що погляд А таки кращий за думку Б, але й думка Б не позбавлена цілковито певної цінності. Чи ж випадає нам тоді доводити, що цінність будь-чийого погляду на історію полягає не в його істинності, а в чомусь іншому? Це неможливо. Ні А, ні Б, ні будь-хто інший із цим не змиряться. Ми вимушені сказати, що те, на що обидва історики, А та Б, націлилися, було «присудом у відповідності із свідченнями» — теорією Афінської конституції, строго узгодженою із наявними на той час у обох свідченнями. А що відкриття Арістотелевого трактату не зробило нас всезнаями стосовно цього предмета, то й щодо нас самих мусимо сказати те саме. Погляд, що нам видається слушним, виявиться хибним, коли будуть знайдені нові важливі свідчення, стосовні нашого предмета.
Звідси випливає один із двох висновків. Або осягнення істини, хай навіть у дрібничкових деталях, відкладається до /559/ того часу, коли будуть зроблені всі нові знахідки свідчень, — себто відкладається навіки, адже це в природі речей, що завжди можуть випірнути нові свідчення, і в цьому випадку всякий погляд на історію буде хибним, як і всякий інший, себто абсолютно хибним; або ж істина стосовно будь-котрого питання означає істину відносно свідчень тієї особи, що порушує питання. Принцип ідеальності історії абсолютно виразно свідчить про слушність другої відповіді. Перша відповідь передбачає заперечення цього принципу, адже з неї випливає, що історичний факт є непізнаною і непізнаваною річчю в собі; друга ж відповідь передбачає ствердження його, бо з неї випливає, що предмет історичної думки є завжди присутнім і завжди пізнаваним, де тільки існує історична думка.
Це веде нас до досить важливих результатів. Цим доводиться, що складач монографій, хоч би як він помилявся, припускаючи, нібито він вирішує щось раз і назавжди й зачиняє двері історичного дослідження, має абсолютну слушність, коли з усією дбайливістю і вмілістю, які тільки має, переглядає всі наявні свідчення, що стосуються питання, хоч би якого дрібненького, що його він вивчає. Але його слушність полягає саме в тому, що немає насправді такого, як велике чи дрібне питання; будь-котре питання, що його будь-котрий історик вивчає актуально й ефективно, є досить важливим, щоб заповнити собою його свідомість, і ніскільки не більшим. Тож складача монографій виправдовує той факт, що, оскільки історичний факт є ідеальним, а не актуальним, немає історичних проблем поза тими, які порушує історична думка; і якщо я присвятив моє життя монетарній політиці Гонорія, то монетарна політика Гонорія є для мене всією історією.
Але ж за цим самим принципом однаково виправданим буде й автор універсальної історії. А виправданий він самими його хибами. Його слушність доводиться тим, що, як нам видавалося, доводило його помилку, а саме — тим фактом, що, врешті, його універсальна історія не є універсальною, не є вивершеною, а простим добором фактів, упорядкованих ось так, аби проілюструвати чи довести якусь конкретну тему. Адже це робить його автором монографій, водночас позбавляючи це найменування його критичної дошкульності. Що є хибного в його книзі, так це заголовок: автор назвав її /560/ «історією світу», а годилося б назвати «Експлуатацією пролетаріату за останні двадцять п’ять сторіч» або «Розвитком сучасної концепції свободи». Та й навіть заголовок «Історія світу» не є цілковито неправильним, адже, як ми переконалися, і предмет монографії, яку я оце пишу, є для мене всією історією, та й всяка монографія є, в певному розумінні, історією світу, — найкраще рішення, яке я наразі можу запропонувати для єдиної історичної проблеми, що її наразі я відчуваю як реальну. Але оскільки всяка історія є однаковою мірою також історією світу в тому ж розумінні й не може бути історією світу в будь-якому іншому розумінні, то, хоч би коли вдавалися до цього заголовка, він анічого не дає.
Виправданим є також, коли виходити з цієї точки зору, й всенародний попит на історії, що зачіпають «більші» питання. Але це не тому, що ці питання й справді більші за ті, з якими звичайно мають справу історики. Це тому, що ці питання більше цікавлять простий неакадемічний народ. Таке питання не перестає бути підходящим для наукового розв’язання тільки тому, що воно, виявляється, цікавить ненаукову публіку, і це стосується історії такою самою мірою, як і будь-котрої іншої галузі знання. Те, що сучасна історична думка відійшла від проблем, які цікавлять простих людей, почасти пояснюється тим, що на неї вплинули хибна теорія та хибний ідеал історичного методу. Поняття історичного факту як актуальної і вичерпної цілості спонукало її шукати ту цілість у дедалі дрібніших частинках матеріалу, а це призвело до визнання будь-котрого питання, що його може забажати поставити будь-котра звичайна людина, як занадто складного для теперішнього стану знання. Але ж ніяке питання не є надто складним для дослідника, що поставить його рішуче й візьметься, наскільки це йому до снаги, шукати на нього відповіді. Пошук питань, що були б внутрішньо простими й тому придатними для вичерпного потрактування, є хибним атомізмом пізнання, і він здатен привести тільки до розчарування. Продовжувати той пошук аж до виключення питань, що по-справжньому цікавлять людину, означає вкотре зазнати цілком виправданого глузування, яке завжди спрямовувалось на вченого-педанта.
А з другого боку, хибним було б повністю засудити сучасну спеціалізацію історичних студій. Хибним було б уявити, /561/ нібито ця спеціалізація загалом заснована на помилковій теорії історії. Часто буває, що помилкову теорію тільки придумують, аби виправдати практику, яка сама собою цілком здорова й не потребує ніякого виправдання. Цей спеціалізм сучасних історичних досліджень є необхідною і гарною річчю. Це — школа безкорисливої сумлінності, холодного логічного мислення та уважного спостереження, і вона ні в чому не є нижчою за той спеціалізм [природничо-]наукового дослідження, якому так часто й красномовно співано хвалу. Сучасне історичне дослідження молодше за сучасне дослідження [природничо-]наукове, і його досягнення не такі відомі, а заслуги менше цінуються публікою; але вони є однаковою мірою реальними й важливими складниками у житті сучасного світу. І далі: ті результати, що вибудовуються таким спеціалізованим дослідженням, аж ніяк не є втраченими для пізнання через надмір спеціалізму. Вони загалом є легко доступними для студентів і надають величезне поле, яке все зростає, для діяльності істориків, і воно таки достатньо широке, аби вони могли дієво прикласти до нього свої інтереси. Ця стадія спеціалізації, через яку проходять історичні студії, є, звичайно, прелюдією до такої стадії, де та вузькість спеціаліста, яка сьогодні здається публіці такою відворотною, поступиться поверненню до тих «більших» питань, від яких теперішні історики, мовби чинячи акт самозречення, відмахуються, не виносять на обговорення. Коли таке станеться, тоді, можливо, збагнуть, що кожен новий синтез і кожне розширення кругозору стали можливими завдяки деталізованому й трудомісткому спеціалізмові покоління ерудитів, на чию працю, поки вони жили, дивилися, мов на просте захоплення ексцентричним антикварством 13.
13 Після цього Колінгвуд дописав: «[додаток, травень 1928 р.]». У цьому додатку йдеться про тему історії історії, яка обговорювалась також у лекціях за 1926 рік. Додаток закінчується останнім абзацом с. 572.
У цьому місці було б вельми доречно ввести концепцію великого значення теорії історичного методу — власне, концепцію історії другого ступеня або ж історії історії.
Історія історії виникає тоді, коли історик, намагаючись розв’язати котрусь конкретну проблему, займається збором уже запропонованих рішень та критичним їх осмисленням. /562/ Цей збір і ця критика попередніх розв’язань можуть здійснюватися двома шляхами: або трактуючи ті різні розв’язання розосереджено, розбираючи кожне з них окремо, обговорюючи їх безладно, навмання, або ж застосовуючи до них історичний підхід, доводячи, як кожне з них виражало певну позицію, що сама собою була історичним явищем, як утверджувалося через критику посередників. Адже й сама історична думка має свою власну історію, і критикувати котрусь конкретну історичну теорію без розгляду умов, за яких вона виникла, так само безглуздо, як критикувати котрусь політичну чи військову систему без подібного всебічного розгляду. Ми-бо вже переконалися в тому, що скласти ціну історичній праці, яку здійснено в минулому, можна тільки тоді, коли поставиш самого себе в становище людей, що її здійснювали, коли заново обдумаєш ту проблему, що перед ними стояла, та скористаєшся свідченнями, які вони мали у своєму розпорядженні. А коротше це можна висловити так, що сама історична думка, коли вона стає колишньою історичною думкою, може й повинна бути об’єктом теперішньої історичної думки.
Нині всі досить добре розуміють, що історична думка є однією з тих речей, про які можуть думати історики, та що серед незліченних можливих тем для історичного пошуку цілком правомірно можуть бути й ті, що взяті з колишнього розвитку самого історичного пошуку. Але говорити так — означає давати хибне висвітлення справжній природі й вазі історії історії. Адже фактом є те, що історія історії посідає в історичних студіях цілком особливе місце — місце, яке можна визначити, сказавши, що всяка історія є історією історії чи принаймні включає і припускає її.
Кажучи це, я маю на увазі, що кожен, хто прагне розв’язати котрусь конкретну історичну проблему, повинен визначити своє місцезнаходження та в чому достеменно полягає його проблема, зазирнувши до історії самої проблеми, себто до історії досліджень тієї теми. Припустімо, що вашою темою є Селянський бунт, і припустімо, що ця тема стає для вас проблемою, оскільки з якоїсь причини ви надумали написати про це нарис або взагалі скласти собі думку про те, як воно достеменно там було. Тож перше, що ви зробите, це прочитаєте про повстання Уота Тайлера в котрійсь /563/ стандартній, по-сучасному написаній книжці з історії, і, якщо ви не збираєтеся заглиблюватись далі в матеріал, ви просто проковтнете те, що перед вами, й на цьому все облишите. Якщо ж у вас розгорівся інтерес або щось у вашій книжці з історії збудило у вашій душі сумнів, то ви звернетеся до інших звітів про Селянський бунт, що подані в інших історіях, і ви з’ясуєте, що ті звіти відрізняються від першого й між собою різняться. Якщо ви сповнені рішучості добутися до істини, то вам доведеться знайти в цих відмінностях якийсь лад, а це можливо зробити, тільки відкриваючи, як ті різні звіти виростали один із одного. Тепер ви з’ясовуєте, що звіт історика А, підправлений через усунення певних недоладностей, став звітом автора Б; звіт Б, із використанням додатків, узятих із певних новознайдених джерел, став основою для опису В; цей же опис виявився настільки вочевидь однобоким, що спровокував полемічний відгук Г; В і Г, взяті разом, вилилися в еклектичний компроміс у вигляді звіту історика Д, — і так далі. А тут уже справа така, що, коли цій темі присвячено остільки зусиль, не буде виправдання тому, хто, не взявши усього цього до уваги, висуне свій новий погляд на проблему. Коли так чинять, то нехтують не тільки можливу допомогу, а й певні небезпеки. Теорія, розроблена без огляду на попередні теорії, сама відмовляється від тієї допомоги, яку могла б дістати від перегляду моментів, що вже наголошувалися, та ще й ризикує (що на практиці буває чимось більшим за простий ризик, практично — безсумнівним ризиком) прийняти такі погляди, які давно вже остаточно спростовані. Із цих причин усі історики вважають за sine qua non історичного дослідження те, що розпочинати роботу слід із роздобування літератури з потрібної тобі теми, й кожен історик має за особливо ганебну кривду для себе, коли знайде свої думки перекрученими в писаннях інших істориків, які опрацьовували той самий предмет. Історикові необхідно вивчити два різновиди матеріалів: «оригінальні джерела» та «сучасні твори», як вони називаються в бібліографіях. Вивчення оригінальних джерел — це історія; вивчення ж сучасних творів, простежування по них, як розвивалася думка, — це історія історії. /564/
Отже, всяка історія, що стосується котроїсь даної теми, містить у собі, як необхідну частину самої себе, й історію історії, що стосується тієї самої теми. І ще треба зазначити, що історія історії йде попереду історії першого ступеня. Мені не написати монографії на тему Селянського бунту, поки я не перегляну всієї присвяченої цій темі бібліографії та не простудіюю всіх перелічених у бібліографії праць. Причину цього легко збагнути. Ця проблема, яку я намагаюся розв’язати, перейшла до моїх рук від якогось попереднього дослідження цієї самої теми. Я не просто питаюся, зовсім туманно і взагалі: «Що ж воно таке, той Селянський бунт?» Ні, я дошукуюсь відповідей на цілком певні й специфічні питання щодо повстання Уота Тайлера, а це ж ті питання, що їх ставили й попередні дослідження проблеми. Якщо ж я не буду досить обачливим та не простежу подумки всіх попередніх спроб дослідити це питання — не «прокручу» їх повторно у своїй свідомості, не переловім собі їхньої історії, — я не зумію роздивитися чітко, що ж за проблема стоїть переді мною та як вона виникла. І в такому випадку навряд чи мені поталанить довести цю мою спробу до знайдення успішної відповіді. Аби дати правильну відповідь на те чи те питання, дослідник повинен знати достеменно, що ж воно за питання, за яке він береться; а це означає, що він повинен з’ясувати всю історію його виникнення.
Прикладів не треба далеко шукати. Якщо наставник загадав студентові написати нарис про Саламінську битву, то студент, звісно, повинен подужати всіх первісних авторитетів, що писали про ту битву, але й кому не відомо, що він має також перечитати все, що написано про неї сучасними ерудитами. І досить очевидним є те, що цінність його нарису великою мірою залежатиме від ясноти, з якою він збагнув проблеми, що з ними мали справу сучасні вчені, та причини розбіжностей у їхніх висновках. Знов же, якщо вченому замовлено написати популярну книжку про життя Наполеона, то цінність її, розглядуваної просто як популярний життєпис, залежатиме від того, наскільки чітко автор розуміє, як багато знає напівосвічений читач та про що ще він хотів би довідатися. Цей популярний життєпис Наполеона повинен стати наступною ланкою в процесі історичної думки, який відбувається в умах його читачів, а це означає, що автор має /565/ знати історію історичної освіти своїх читачів. І наостанок: якщо котрийсь студент жив настільки усамітнено й провадив настільки високоспеціалізовані студії, що й літератури немає з його теми, бо ж ніхто, крім нього, її й не розробляє, а сам він не оприлюднює наслідків своїх досліджень; навіть у такому випадку його поступ на цій ниві все ж залежатиме від його вивчення історії другого ступеня. Адже його поступ у будь-котрий даний момент залежатиме від того, як він розв’яже ось цю нову проблему, що її ось зараз поставив у його свідомості поступ його власної думки; а щоб осягти цю проблему, він має знати, як розвивалася його власна думка та як виникла ця нова проблема. У цьому випадку історія історії буде й інтелектуальною автобіографією самого історика.
Отже, історія історії не є зовнішнім додатком, примоцьованим до історії, чи наростом на ній, і ще меншою мірою є вона якимось простим особливим різновидом історії, подібно до історії мистецтва чи історії воєнної справи. Вона — постійний і необхідний складник самої історії. Це — історикове усвідомлення того, як він прийшов до тієї конкретної проблеми, що стоїть перед ним. Кожен, хто займається розумовою працею, знає, що нитка думки часом, буває, губиться; ти працюєш над певним питанням, аж поки якось забуваєш, як же воно виникло й куди веде, і в такі моменти те питання раптом робиться незначущим, перестаючи бути реальною проблемою. Із такого становища виходять, обертаючись до самого себе й питаючись: «Що ж я хотів сказати? Про що ж це я міркував? Як це я потрапив у це становище?» — і таке інше. Ці запитання стосуються історії власної думки історика, і їхнє завдання — зберегти самосвідому неперервність тієї думки. Там, де думка є історичною думкою, її самосвідому неперервність зберігає історія другого ступеня.
Ця концепція історії історії як складника самої історії є вразливою для очевидного заперечення, яке підсилюється доктриною про те, що історія історії є передумовою самої історії. Якщо історія містить у собі чи має своєю передумовою історію історії, тоді (таке буде заперечення) історія історії міститиме в собі чи матиме своєю передумовою історію історії, а ця — історію історії історії історії, і так ad inflnitum. /566/ Так ми втягуємося в регрес, якому не видно кінця, із тим абсурдним результатом, що нам доведеться почати вивчення історії з єдиного числа незліченних передумов, вертаючись звідтіля ступінь за ступенем, перш ніж спроможемося дати відповідь на просте запитання: «Коли відбулася битва при Гастінгсі?»
Звичайно, в цьому запереченні є елемент істини, але істина тут так густо покрита фальшем, що її непросто й розгледіти з першого погляду. А істина тут ось яка: якщо погляд А привів до погляду Б, а Б — до В, а В — до Г, а мій погляд засновується на точці зору Г, тоді, оповідаючи історію дослідження, що веде через А, Б, В, Г до мене, я оповідаю таку історію, де кожен окремий член уже підсумовує цілу серію. Цей підсумок не чекає на мене. Погляд Б уже включав усвідомлення свого зв’язку з А; погляд В включав усвідомлення зв’язку В із Б, і тому історія проблеми, як її викладав В, уже була не тільки історією історії, але й історією історії історії, адже в ній містилося не тільки пояснення того, як Б уявляв собі Селянський бунт, а й як Б уявляв собі співвідношення між його власним звітом про цю подію та звітом А. Тож якщо я оповідаю історію думки від А до Г, то сюди входять як мінімум такі члени: теорія А, зміни, які вніс Б; погляд Б на співвідношення між тими змінами й первісною теорією; зміни, які вніс В; погляд В на співвідношення між його виправленнями й теорією Б; погляд В на погляд Б на співвідношення між поглядами Б та А і так далі. І цей перелік членів, хоч який стомливий, неправомірно скорочується хибним припущенням, нібито теорія Б є єдиною унітарною теорією, а не, як вона й має насправді бути, постійним процесом самокритики, де спроби побудови теорій розвивалися, виправлялися й відкидалися. Одне слово, оскільки кожна стадія в процесі поступу дослідження підсумовує той процес як цілість, становлячи собою тимчасовий звіт про зроблений поступ, кожна стадія виступає не тільки як огляд фактів, а й як огляд попередніх оглядів фактів, і, отже, як огляд оглядів оглядів фактів, і так, коли хочете, ad infinitum.
Оце стільки про той елемент істини. А де ж тоді помилка? Це — просто та сама давня помилка з Ахілом та черепахою. Починаєте з того, що ділите відстань між Ахілом та черепахою /567/ на нескінченне число чітких відстаней, кожну з яких треба перетнути окремим рухом, а потім висновуєте, що Ахіл, аби зробити нескінченне число окремих рухів, потребуватиме нескінченного обсягу часу, й тому ніколи не пережене черепахи. Причина того, що на практиці Ахіллові щастить перегнати черепаху, полягає в неподіленості його руху на нескінченне число окремих рухів; це — єдиний неперервний рух. Так само ж, коли поділити єдиний неперервний процес історичної думки на окремі події, кожна з яких називатиметься теорією, поглядом чи позицією, наслідок буде той, що можна буде налічити скільки завгодно тих позицій, а оскільки число їх — нескінченне, то вам ніколи й не перетнути їх сукупності. Помилка тут полягає в спробі звести процес, а саме — процес історичного мислення, до серії статичних положень. Жодна ж позиція, в цьому розумінні, ніколи не існувала. Будь-котра історична точка зору чи теорія є комплексом думок, які містять рух уже в самих собі. Це — не поперечний розтин потоку думки, а короткий відтинок того потоку. Думки історика ніколи не бувають абсолютно зафіксованими, поки він викладає свою тему; коли він доходить до цікавішого місця, температура його думки підіймається, тут він глибше проникає в суть проблеми; а коли повертається до не такої цікавої чи не так старанно вивченої частини, то знову впадає в некритичне прийняття ідей, в інших місцях відкинутих. Це не є простою людською слабкістю; це — необхідна умова всякого пізнання, адже у всякому пізнанні ми боремося проти помилок та упереджень, і ця боротьба ніколи не сягає стадії цілковитої сталості. Навіть коли ми перестанемо мислити, аби уникнути зміни думки, як те робить дехто, ми не досягнемо бажаного, бо ж тоді наші помилки й упередження поступово починають кам’яніти навколо нашої думки, і наш дух зазнає такого собі прогресивного паралічу й занепаду. Отже, наша думка весь час розвивається, і розвивається вона уривками від точки до точки, — ні, її поступ є неперервним, і тому, коли ми кажемо, що на кожній стадії вона повинна підсумовувати свій пройдений шлях, цей підсумок не треба приймати за арифметичну суму одиничних статичних позицій. Достоту як історія не є послідовністю окремих, ізольованих, атомарних подій, так і історія історії не є /568/ послідовністю окремих, ізольованих, атомарних історичних думок. Як тільки ми це збагнули, враз зникає сила того заперечення, що ми тут розглядаємо. Немає нескінченного регресу, бо ж немає й ніякої серії окремих членів, а є тільки неперервний процес мислення.
Із цього погляду на історію історії ми можемо розглянути й новий момент універсальності історії. Ми вже переконалися, що всяка конкретна історична розвідка, хоч би яка конкретна вона була в тому розумінні, що її тема є одиничною історичною проблемою, є універсальною в тому розумінні, що ця проблема є єдиною актуально порушеною в даний момент проблемою, єдиною річчю, що заполоняє істориків розум і тому є для нього всією, яка тільки є, історією. Але якщо розглядати її як розвідку в історії історії, то його розвідка в цій проблемі є універсальною ще й в іншому розумінні. Вона — універсальна в тому розумінні, що вона є оглядом і підсумком усієї історичної праці, що взагалі була присвячена цій проблемі. Qua історія, моя розвідка зачіпає тільки монетарну політику Гонорія; qua історія історії вона зачіпає все, що тільки було написано або сказано про монетарну політику Гонорія, аж до сьогоднішнього дня. Отак кожнісінька історична праця іде до сьогодення, перетинаючи процес, у якому сама вона — остання стадія. Як історії першого ступеня їй немає потреби це робити; історія Риму має повне право зупинитися на битві при Акцію чи на правлінні Ромула Августула, не потребуючи доходити аж до Муссоліні; але як історії історії їй не треба зупинятися перед сьогоднішнім днем, бо ж вона повинна взяти до уваги і найостанніші відкриття, й найостанніші теорії і піти вперед як така, що розвиває ці відкриття й теорії.
Ця доктрина про те, що всяка історія доходить до сьогоднішнього дня, є вченням великої ваги у зв’язку із питанням, навіщо люди вивчають історію та що вони сподіваються через її вивчення здобути. Зрозуміло, що в окремих випадках історія є спробою зрозуміти теперішнє: наприклад, якщо ми поставимо питання, чому ми живемо за особливими законами й звичаями, що, як ми бачимо, існують довкола нас, то ми ставимо таке питання, на яке історія може, у певному розумінні, дати відповідь. Ми розуміємо наші закони й звичаї /569/ краще, ніж розуміли раніше, якщо спромагаємося побачити їх як наслідок історичного процесу, що сформував їх, надав їм такого вигляду, який вони мають нині. І тому може видатися доречним визначити цінність і завдання історії такими словами: історія є поясненням того, як цей фактично існуючий світ, де ми живемо, став таким, яким він є нині.
Очевидним є заперечення на це. Ось воно: історики часто займаються питаннями, що не мають ніякого відношення до фактично існуючого світу. Якщо історик витрачає свій час на вигадування нової теорії шумерської хронології, він робить те, що ніяким чином не проливає світла на суспільні, чи політичні, чи економічні умови світу, де він живе. І тому нам доведеться виснувати, що або хибним є цей звіт про цінність історії, або що вся історія, крім історії недавнього минулого, не має ніякої цінності.
Однак на це заперечення можна відповісти з погляду історії історії. Той історик шумерських династій не просто цікавиться шумерськими династіями — він ще й, і то навіть пильніше, цікавиться сучасними історичними про них теоріями. Так, він і справді намагається реконструювати дуже давню історію — при цьому він також намагається відтворити і найсучаснішу історію цієї історії. Отже, він хоча й не доводить історії шумерів до сьогоднішнього дня, зате доводить до сьогоднішнього дня історію шумерології. А шумерологія є настільки ж реальним складником сучасного світу, як і добування вугілля 14.
14 У рукописі додано: «...і ті форми думки, що їх появляють шумерологи, є характерними формами сучасного світу».
Тож шумеролог має подвійне завдання: і описувати шумерські династії, і підсумовувати, критикувати, коментувати таку рису сучасного життя, як шумерознавча наука. Отже, хибним є популярне уявлення про історика як про такого собі візіонера, чий духовний погляд цілковито відвернутий від теперішнього і задивлений у далеке й давно пощезле минуле. Далеке минуле — це та запона, з-поза якої історик спостерігає теперішнє, дає йому критичну оцінку. Якщо цей погляд видасться комусь перебільшено-химерним, вистачить і побіжного позирку на факти, аби переконати будь-котрого спостерігача із незатуманеним зором у його істинності. Великі історики: Маколей, Г’юм, Гроут, Гіббон, /570/ Моммзен, Мейтленд — були такими людьми, що активно цікавилися своїм власним сьогоденням; і кожна сторінка їхніх творів виказує той факт, що, пишучи історію, вони хотіли не просто відкрити істину про віддалене минуле, а й розбити історичні помилки, що постають із вад сучасної цивілізації і своєю чергою лестять цим вадам, плекають їх. Раціоналістична історія Г’юма й Гіббона є атакою на те, що XVIII сторіччя називало ентузіазмом, себто на забобон; матеріалістична історія економістів XIX сторіччя є атакою на романтизм XIX ж сторіччя; сьогоденні студії передісторії є наступом на нашу сучасну схильність надмірно наголошувати на цінності матеріальної культури й розглядати дикуна як раба, аби визискувати його, та як тварину, аби його зневажати. Великі історики гостро усвідомлюють ці мотиви; їхні ж послідовники академічного й імітаторського типів якщо й переймаються цими мотивами взагалі, то у вельми невиразній формі.
Тож ми можемо сказати, що всяка історія, бувши конкретною — тим, що має певну конкретну проблему чи позірну тему, — є водночас і універсальною — тим, що повинна давати огляд усій історії досліджень, які тієї теми стосуються. І тому, тоді як в одному розумінні вона завжди має справу з минулим, що може бути й дуже віддаленим минулим, в іншому розумінні вона завжди має справу з теперішнім, утверджуючи себе як взірець того, як теперішнє має думати про минуле та про своє відношення до минулого. Тож кількісний аспект історії — питання її універсальності чи партикулярності — визначається через концепцію історії як конкретної, партикулярної за своїм змістом, такої, що має справу із спеціальною проблемою історичного дослідження, та універсальної за формою, такої, що прилучає цю проблему до всього обширу актуального сьогоденного життя.
Тут можна б привернути увагу читача до особливої форми, яка сьогодні виступає наперед, — спроби поєднати конкретну історію з історією універсальною. Всяка конкретна історія або монографія має певні риси, породжені тим фактом, що вона є монографією, і тому ці особливості у неї спільні з усіма іншими монографіями. Достоту як трагедія, за Арістотелем, повинна мати певний обсяг, а ще — початок, середину й кінець, так і історична монографія десь повинна /571/ початися, пройти певний шлях і десь закінчитися. Перед її початком і після її кінця панує пітьма, себто такий контекст, що його не охоплено цією монографією і не освітлено, при цій нагоді, світлом історичної думки. Точка найбільшої освітленості, ймовірно, влучить у якесь приблизно центральне місце, а по обидва боки від цієї точки освітленість буде слабша — завдяки підступам довколишньої темряви. На ранніх стадіях цього періоду ми матимемо лише вельми неповне розуміння подій — через наше невідання того, із чого вони розвинулися; на пізніх же стадіях ми знов частково не розумітимемо їх — через наше невідання того, на що вони перетворюються. І ця відносна незрозумілість обох кінців розглядуваного періоду в емоційному плані видаватиметься як відносна нецікавість або низький ступінь цінності 15, початок видаватиметься такою собі нудною, дурною, варварською стадією, цікавою хіба що своєю видимою обіцянкою, що з неї щось вийде, а кінець видаватиметься так само нудним, дурним і варварським, ото тільки що цього разу це варварство буде вже не примітивним варварством юності, а мудрованим варварством декадансу 16.
15 Це речення в рукописі підкреслено.
16 На протилежній сторінці, датованій 1935 роком, додано таке твердження: «В емоційному плані — хибно. Річ, на мою думку, в тім, що історія (всупереч протилежній думці «школи чистої вченості») ніколи не складається просто із суджень про факт (відбулося таке й таке) — вона завжди включає в себе й судження про цінність. Гадаю, що судження про цінність має тенденцію ставати позитивним пропорційно до того, як події, що вивчаються, стають дедалі зрозумілішими, а з цього судження матимемо відповідні наслідки в тексті.
Якщо спитають: навіщо взагалі потрібне судження про цінність? Відповідь буде не просто психологічною (себто що фактично ми просто не повинні б, і не могли б, серйозно вивчати будь-що, коли б воно не викликало нашої симпатії та не заслуговувало на наше схвалення; це — питання про те, що, на нашу думку, варто вивчати або що є історично важливим). А ще, коли ми повторно програємо минуле в нашій власній думці, ту колишню думку, яку ми повторно програємо, ми бачимо в тому повторному передумуванні як чинну. (Це — доктрина Кроче про позитивність історії, яка потребує дбалого викладу) . Що адекватніше ми програємо повторно минуле, то більш чинним, як ми бачимо, воно є; звідси й диференційований результат. Те, про що ми судимо негативно, як про помилку чи зло в історії, є тим, що ми не зуміли зрозуміти».
Оскільки певні монографічні точки зору стають фіксованими умовностями, ця потрійна стадійність примітивної, зрілої і занепалої цивілізації стає в певних випадках загальноприйнятою догмою. На сьогодні ми маємо кілька історичних /572/ періодів, які з допомогою цієї монографічної точки зору обернено на фіксовачо-організовані одиниці; так, ми маємо звичку розглядати давньогрецький світ як такий, що виникає із примітивності VIII — VI сторіч до Р. X., сягає кульмінації в класичній стадії V і скочується в занепад у IV із колапсом міста-держави й зростанням еллінізму. Знов же ми маємо звичку визнавати класичну стадію в середньовічній культурі — стадію, що є особливо представленою пластичним мистецтвом готичного собору; що виникає із примітивного варварства темних віків і переходить у мудроване варварство занепадницької середньовічності.
Коли ж буде визнано певну кількість таких періодів, їх можна увібгати в єдину схему за допомогою концепції історичних циклів. Придумується теорія, нібито історія рухається через повторювану послідовність хвиль, де культура періодично сягає кульмінації у класичних стадіях довершеності, до яких п’ялися примітивні стадії, що в них із варварства народжується культура, а завершуються такі хвилі стадіями занепаду, де класична енергія й чистота поступаються місцем механічній апатії та сум’яттю. І чиняться справжні подвиги винахідливості у цих спробах виробити таку собі систему циклів, простежити паралелі між одним циклом та іншим, а також особливості, якими кожен із циклів відрізняється від решти.
Такі спроби є марними. По суті, вони засновуються на хибній практиці, коли зовнішньо приточують одну монографію до іншої і так сподіваються витворити універсальну історію. Коли б дві монографії — наприклад, одну про давньогрецьку культуру й другу про «магічну» (вдаючись до спопуляризованої Шпенглером концепції) — не просто приточити одну до одної, а продумати в єдину цілість, уважно простеживши перехід від одного періоду до іншого та вивчивши як слід співвідношення між ними, то замість тих двох хвиль ми б отримали одну-єдину хвилю. 1 навпаки: коли б замість задовольнятися вихвалянням того V сторіччя за рахунок усього, що було до й після нього, ми присвятили невелику спеціальну розвідку періодові еллінізму, ми б і в тому періоді знайшли його власний характер та якусь перевагу над іншими періодами, й довелося б нам визнати його, в певних /573/ відношеннях, як кульмінацію тих тенденцій, що в V сторіччі ще не переросли стадії примітивності.
Це правда, звісно, що все, що реалізується в ході історичного процесу, народжується й виходить геть через певні стадії зростання й занепаду. І в цьому розумінні коректною є ідея всієї історії як такої, що складається із циклів, кожен із яких має структуру із трьох фаз. І слушним є також те, що різні аспекти чи складники тієї чи тієї однієї культури змінюються разом, так що характерні риси поезії того чи того періоду проглядають і в його архітектурі, і в політиці, і в науці. Але кожна історична зміна є зміною одразу в двох напрямках. Це — зростання того, що має настати, і занепад того, що було прийшло раніше, а ще ж це є самовдосконаленням. Тільки тоді, коли ми нездатні вивільнитися від випадковостей історичної спеціалізації, як заведено практикувати це в наш час, ми добачаємо лише один із цих аспектів, лишаючись сліпими до решти.