[Українська драматургія першої половини XIX ст.: Маловідомі п’єси. — К., 1958. — С. 419-425.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ



В. Н. ГОГОЛЬ


Василь Панасович Гоголь — батько геніального російського письменника М. В. Гоголя — народився 1780 р. в сім’ї полкового писаря на Полтавщині. Освіту здобув у Полтавській семінарії. З ранніх років В. Гоголь захоплювався літературою, мистецтвом, знав добре народну творчість. Як свідчать сучасники, він писав вірші, переважно комічного характеру, які не збереглися. Про мистецький рівень цих віршів певною мірою можна судити по піснях у п’єсі «Простак».

На початку 20-х рр. Василь Панасович був керівником і режисером домашнього театру поміщика Трощинського. Для цього театру протягом 1822 — 1825 рр. ним були написані дві комедії — «Простак, или хитрость женщины, перехитренная солдатом» і «Собака-овца». Перша була опублікована в ж. «Основа» (1862 р., лютий), про другу залишились тільки окремі спогади.

В «Записках о жизни Николая Васильевича Гоголя» П. Куліш передає такий зміст комедії «Собака-вівця» з уст дружини письменника Марії Іванівни Косяровської:

«Солдат, перебуваючи на квартирі у селянина, побачив, що той повів на ярмарок продавати вівцю. Попередньо домовившись, він висилає товариша назустріч селянинові, щоб забрати вівцю. Між зустрічними відбувається така розмова:

— Ба, мужичок! Где ты ее нашел?

— Кого? вівцю?

— Нет, собаку.

— Яку собаку?

— Нашего капитана. Сегодня сбежала у капитана собака, я вот она где! Где ты ее взял? Вот уж обрадуется капитан! /420/

— Та се, москалю, вівця.

— Бог с тобою! Какая вівця?

— Та що-бо ти кажеш! А клич же: чи піде вона до тебе? Солдат, показуючи сіно з-під поли, кличе:

— Цуцу! цуцу!

Вівця почала рватися від селянина до солдата. Селянин завагався, а солдат тимчасом всякими химерами почав запевняти його, що він помиляється. Більше того: солдат обвинуватив селянина у крадіжці, і той, щоб тільки відв’язатися, віддав солдатові вівцю ще й копу грошей:

— Будь ласков, служба, не кажи, що вона була в мене. Мабуть, злодій, укравши її, кинув мені в загороду. Я піду додому та візьму з загороди справжню вже вівцю та й поведу її на торг».

Комедіями В. П. Гоголя цікавився його син М. В. Гоголь, який взяв з них епіграфи до своїх «Вечеров на хуторе близ Диканьки».

Помер В. П. Гоголь 1825 р.

П’єса друкується за ж. «Основа» (1862 р., лютий).






БЫТ МАЛОРОССИИ В ПЕРВУЮ ПОЛОВИНУ XVIII СТОЛЕТИЯ


Ця невеличка п’єса була опублікована в «Новом живописце общества и литературы» за 1831 р., грудень місяць, № 23 (стор. 379 — 391), що виходив при «Московском телеграфе». Автор підписався буквами «Т. М.», які до цього часу не пощастило розгадати. У примітці від редакції сказано: «Живописец» искренно благодарит за сию статью, так живо представляющую прежний быт Малороссии».

В 1900 р. п’єса була передрукована в журналі «Киевская старина», № 9, з такою приміткою: «В виду редкости издания воспроизводим с документальной точностию этот прекрасный по смыслу и выполнению его памятник. Особенно удивителен его язык — чистый, мягкий и изящный, за редкими исключениями».

Зауваження «Нового живописца общества и литературы» проте, що в творі зображений минулий побут Малоросії, випливало, звичайно, із заголовка твору, а не з його суті. Кожному сучаснику було ясно, що мова йде про побут сучасних поміщиків, а не минулих. Тільки живі спостереження могли навіяти авторові такий колоритний малюнок пихатості і невігластва провінціального панства. Автор виявив безперечний літературний хист, і доводиться пошкодувати, що до цього часу він залишився не розгаданим.

Друкується за текстом «Киевской старины». /421/






ЛЮБКА, ИЛИ СВАТАНЬЕ В с. РИXМАX


Автор п’єси невідомий. Як свідчать спогади сучасників, деякий час автором п’єси вважали І. П. Котляревського. Однак ця думка не підтверджується ні біографічними даними про Котляревського, ні його індивідуальним стилем. П’єса написана автором із значно меншим літературним хистом, ніж був у Котляревського.

Точна дата написання твору також невідома. Можна тільки з певністю твердити, що написаний він десь у першій половині 30-х рр., не пізніше 1836 р. Про це свідчать такі деталі. Як видно із п’єси, сільський дяк живе в даровому приміщенні і одержує «от мира роковщину». До того ж, його може консисторське начальство віддати в солдати. Це було можливе лише до 1836 р., коли нижче духовенство було взяте на державне утримання.

Є у п’єсі згадка й про те, що в повіті начальником — комісар, а в волості — голова (як, до речі, і в повісті Гоголя «Майська ніч»). Такі посади існували до 1838 р., коли комісарів було замінено окружними, а голів — старостами.

Довгий час п’єса розповсюджувалась тільки в рукописах. Вперше її опублікувала «Киевская старина», 1900 р. (січень) за списком М. К. Чалого, який в супроводжуючому листі писав:

«В 1837 году я, ученик 5 класса Новгород-Северской гимназии, вступил в семью лесничего Алексея Алексеевича Садовня в качестве репетитора его трех сыновей, из коих Андрей — отец нынешнего профессора Киевского университета. Хотя с перемещением А. А. Садовня из Новгород-Северска в Остерский уезд репетиторство мое кончилось, но с поступлением моим в студенты в 1839 году мои близкие отношения к его семейству возобновились, и я довольно часто посещал его резиденцию Сваромье, живописнейшее село на берегу Днепра, окруженное лесом. Сколько мне помнится, впервые «Любка» появилась в семействе Садовня не позже 1839 года, списал ее собственноручно сам А. А. Садовен, не помню из какого оригинала, только знаю наверное, что списал не в Новгород-Северском, а в Сваромье. Вся семья лесничего, не исключая и прислуги, знала наизусть множество стихов из «Любки»; вообще же, как я помню, она не пользовалась широкой известностью, циркулируя лишь в небольшом кругу знакомых лесничего, а именно: между чиновниками фаянсовой Межигорской фабрики». /422/

З рукопису, який належав Садовні, і зробив список М. К. Чалий.

В 30 — 40-х рр. «Любка» виставлялася на сценах домашніх театрів.

Друкується за ж. «Киевская старина» (1900 р., січень).






К. ТОПОЛЯ


Про Кирила Тополю біографічні відомості не збереглися. У передмові до своїх п’єс «Чари» і «Чур-чепуха» автор підкреслив, що був очевидцем тих картин і сцен, які зображав. Оскільки події в його п’єсах відбуваються на Київщині, і саме на Правобережжі, «что ниже Києва по Днепру, там, где города Черкассы, Канев и соседние им места», то можна припустити, що народився він і певний час жив на Київщині. Знав письменник добре польську мову (значна частина п’єси «Чур-чепуха» написана польською мовою), звичаї та примхи польської шляхти, що також свідчить про його походження з Правобережжя.

Пізніше, мабуть, жив і працював К. Тополя у Казані, де в 1844 р. була опублікована «Чур-чепуха».

Сюжет п’єси «Чари», написаної, як про це свідчить цензурний дозвіл, 1834 р., взятий з народної пісні. Пізніше цей самий сюжет ліг в основу творів В. Александрова «Не ходи, Грицю, на вечорниці», М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», В. Самійленка «Маруся Чураївна» та Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала».

«Чари» К. Тополі вийшли окремою книгою у Москві 1837 р.

Як свідчить запис на одній з копій рукопису, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, п’єса була виставлена на сцені у Таганрозі 1845 р.

Друкується за виданням 1837 р.






Я. Г. КУХАРЕНКО


Яків Герасимович Кухаренко (1800 — 1862) — український письменник і етнограф, відомий, головним чином, як автор п’єси «Чорноморський побит». Вчився у військовій Катеринодарській гімназії, з четвертого класу якої вийшов і поступив на службу, спочатку сотенним осавулом, а в 1851 р. наказним отаманом Азовського війська. В останні роки життя був отаманом Чорноморського війська. Деякий час жив у Таганрозі і підтримував зв’язки з місцевим театром. /423/

Крім оперети «Чорноморський побит», Я. Кухаренко написав прозові твори: «Пластуни», «Вівці і чабани в Чорноморії», які мають чисто етнографічний інтерес, та «Вороний кінь» — переказ народної казки, подібної до комедії В. Гоголя «Собака-вівця». Письменник мав намір написати другу частину «Чорноморського побиту» та зібрати деякі етнографічні матеріали, але несподівана трагічна смерть (він помер у полоні у горців-абадзехів) не дала можливості здійснити цей намір.

Я. Кухаренко був у дружніх стосунках з Шевченком, Великий поет присвятив йому «Москалеву криницю» і цікавився його думкою про цей твір. Він писав у «Щоденнику»: «Я дорожу его мнением, чувствующего, благородного человека — и как мнением неподдельного, самобытного земляка моего». В іншому місці «Щоденника» Шевченко говорить про дружбу з Кухаренком: «Замечательное явление между людьми этот истинно благородний человек. С 1847 года, по распорлжению высшего начальства, все друзья мои должны прекратить со мною всякое сношение. Кухаренко не знал о таком распоряжении. Но так же не знал о моем местопребывании. И будучи в Москве во время коронации депутатом от своего войска, познакомился со стариком Щепкиным и от него узнал о месте моего заключения. И благороднейший друг! написал мне самое искреннее, самое задушевное письмо...»

П’єса «Чорноморський побит» була написана в 1836 р. Вперше її опубліковано в журналі «Основа» (1861 р., № 11); на сцені з’явилася тільки в 1867 р. в постановці галицької трупи О. Бачинського в м. Стрий.

У 1878 р. М. Старицький переробив «Чорноморський побит» на лібретто опери «Чорноморці», музику до якої написав видатний український композитор М. Лисенко.

Друкується за ж. «Основа» (1861 р., № 11).






СТЕЦЬКО ШЕРЕПЕРЯ


Степько Шереперя — псевдонім Степана Писаревського (кінець XVII ст. — 1839), українського романтика і автора оперети «Купала на Івана». Освіту здобув у Харківському духовному колегіумі, служив харківським протоієреєм. Творчість його припадає на 1813 — 1839 рр. З поетичних творів С. Писаревського відомі «Писулька до мого братухи Яцька, мирянського панотця, тоді ще, як я бурлакував», «За Німань іду» (ця поезія стала відомою народною піснею), «Де б то допитаться правди?» та декілька байок. /424/

Оперета «Купала на Івана» написана в 1838 р., вперше опублікована окремим виданням у Харкові 1840 р. Пізніше; 1849 р., західноукраїнський письменник Іван Озаркевич переробив цю оперету, давши їй назву: «Весілля, або над цигана Шмагайла нема розумнішого» (Чернівці, 1849). В цій переробці вона була виставлена на сцені в Коломиї, Львові, Перемишлі, Тернополі. Музику до переробки І. Озаркевича написав М. Вербицький.

Друкується за виданням 1840 р.







Г. Н. БУЖАНЕНЬКО


Ніяких біографічних відомостей про Бужаненька не збереглося. Відомо тільки, що він перекладав Байрона на українську мову, виступав з творами в «Зорі галицькій». Помітних слідів його творчість не залишила.

Як свідчить мова та зміст уривків віршованої драми «Бандурист», Бужаненько походив з Західної України, очевидною місцевості, яка близько прилягає до р. Буг. Цілком можливо, що це його не справжнє прізвище, а псевдонім, бо тоді, як про це свідчить перелік псевдонімів авторів «Зорі галицької», дуже часто підписувались псевдонімом від назви місцевості, в якій народився чи проживав письменник.

В перші роки виходу «Зорі галицької» всі твори в ній публікувалися церковнослов’янськими літерами, і тільки як виняток зустрічаємо твори, друковані українським шрифтом. До такого винятку належать і твори Бужаненька. На мові творів Бужаненька виразно позначився вплив образності народних пісень, переказів. Ів. Франко згадував віршовану п’єсу «Бандурист» як твір, який заслуговує на безперечну увагу громадськості.

Уривки «Бандуриста», які публікуються в цьому збірнику, були надруковані в «Зорі галицькій» (1850 р. чч. 39, 45, 49).







В. ДМИТРЕНКО


Дмитренко Василь — український актор середини XIX ст., автор популярного водевіля «Кум-мірошник, або сатана в бочці». З літературної спадщини його нічого більше не збереглося. «Кум-мірошник» вперше був виставлений на сцені 3. III. 1850 р. в бенефіс славетного артиста Карпа Соленика. Тоді п’єса ще не була опублікована. Вперше вона була видана тільки 1884 р. в Києві. /425/ Згодом, включаючи і наш радянський час, п’єса витримала багато видань. Вона з успіхом іде і на радянській сцені.

Друкується за виданням: «Кум-мірошник, або сатана у бочці Українська шутка-водевіль в одній дії. Сочинєніє Дмитренка Видання В. В. Дьяконова», Київ 1884.













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.