Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





6.3. КНЯЗІ ТА ІНШІ ВЕРСТВИ СУСПІЛЬСТВА


Успіхи археології останніх років, особливо розкопки слов'янських городищ VIII-Х ст. та їх околиць, синхронізації пам'яток, вивчення комплексів в динаміці їх розвитку, дозволило переглянути певні усталені стереотипи. Виявилося, що основні виробничі комплекси (металургійні, гончарні та ін.) розташовувалися за межами городищ (490, с.24; 491, с.224; 492, с.25-26; 1546, с.22-23; 1547, с.9-11; 1549, с.80-104; 1550, с.279-286; 1603, с.39-48), іноді навіть на віддалі кількох кілометрів (як, наприклад, металургійний комплекс Рудники від городища в Стільську). Рівень виробництва був достатньо високим, що не залишає сумнівів, що ремісники були професіоналами і вже виділилися в окрему категорію населення (1603, с.41-48). А це, в свою чергу, дозволяє вважати, що суспільство слов'янських племінних князівств VIII-IX ст. було куди більш розвиненим і структуризованим ніж уявлялося дослідникам (1564). З середини IX ст. одні племінні князівства об'єдналися в союзи, інші — почали розширювати сферу свого впливу за рахунок сусідніх територій. Сіверяни почали експансію в землях ерзя і мері, кривичі і словени — в землях весі і естів. Поляни, якщо прийняти версію щодо Аскольдового літопису і свідчення патріарха Фотія та візантійських джерел, встановили прямі контакти з Візантією, скріплені угодою, на підставі якої можна зробити висновок про високий розвиток майнових відносин. Хорватські князівства перебували довший час під впливом Великоморавської держави. Волиняни почали освоювати території вниз по Західному Бугу. Формувалися міста, патріціат яких тягнувся до міжнародної торгівлі. Скарби арабського срібла, угоди з Візантією (заключені не пізніше 911 року), свідчення Костянтина Багрянородного говорять про активну участь в цій торгівлі територій, що мали вихід до балто-дніпровського шляху. Зрештою предмети візантійського експорту знаходять у найвіддаленіших містах, наприклад у Новогрудку на півночі Волинської землі.

Перші Рюриковичі застали суспільство племінних князівств сформованим, структуризованим і розділеним на верстви. Верхівка цього суспільства була готовою до створення імперії. Зрештою, окремі племінні князівства, наприклад Славія з центром у Ладозі, були вже на той час поліетнічними об'єднаннями. Невдоволені релігійною політикою Аскольда, київські патриції підтримали Олега. Шлях «з варяг в греки» під контролем київського кагана обіцяв економічне процвітання. Не випадково Костянтин Багрянородний вважав данниками Києва навіть далеких лендзян, які, можливо, і справді щось сплачували за участь їх суден у торгівлі (через Прип'ять) з Візантією. Оволодівши за короткий термін величезними різноетнічними територіями, де окрім близьких за мовою слов'ян були ще фінські і балтійські народи, де зберігалися місцеві «світлі князі» та їх тубільне оточення, Рюриковичі зайняли вищий щабель в ієрархії цього суспільства, очоливши його військову аристократію. Ця також різноетнічна, переважно скандинавського походження, військова аристократія швидко зблизилася з місцевими елітами, змішалася з ними, але одночасно і відірвала їх від своїх родових коренів. Культура, менталітет цієї нової військової аристократії отримали поліетиічний змішаний характер (1107, c. 13-20).

Рюриковичі не мали часу і можливості займатися консолідацією своєї держави. Як і всі подібні ранньосередньовічні імперії (імперія Карла Великого чи імперія Оттона І), Київська Русь перебувала в динаміці росту. Тому, після перших перемог у Болгарії, Святослав Ігоревич був готовий перенести столицю у Переяславець на Дунаї («...бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь») (87, с.39). Ольга першою пробувала реформувати державу, нормалізувати збір податків, замінивши об'їзд-«полюддя», характерний для племінних князівств, регламентованим збором через систему погостів та спеціальних урядовців. Вона ж почала ліквідовувати «світлих князів» з інших династій, після спроби древлянського князя Мала не тільки позбутися опіки Києва, а й самому зайняти київський престол. Володимир Святославич завершив цю справу, провівши реформу правління і розділивши державу на провінції, межі яких не збігалися з межами племінних князівств чи їх об'єднань.

Володимир Святославич, ставляли своїх синів намісниками новоутворених провінцій, старався знищити кордони старих племінних князівств. Він об'єднав завойовані хорватські і волинські князівства в одну землю, а замість старих, переважно зруйнованих столиць (як, приміром, Стольська чи Волині) заложив новий адміністративний центр — Володимир. Подібно поступив він і при утворенні інших адміністративних одиниць. Але ця реформа не отримала достатнього, перш за все господарського, закріплення. На Волині вся транспортна система була пов'язана з Прип'яттю і Західним Бугом, у пізнішій Галицькій землі — з Дністром і Сяном. Відновідно були орієнтовані і торговельні та економічні пріорітети. Верхівка міст були зацікавлена у розвитку цих пріорітетів. Тому досить було незначних зусиль князів-ізгоїв Ростиславичів, щоб хорватські землі відірвались від волинських. У багатьох випадках, наприклад на тій же Волині, межі пізніших уділів практично співпали з племінними князівствами волинян, лучан чи бужан (509, с.286-294).

З приводу того, яким було суспільство Київської Русі єдиної думки серед дослідників немає. Скоріше з ідеологічних ніж наукових міркувань російська наука сформувала версію «особливого розвитку» руського суспільства і протиставлення його суспільству західному. Першим розвінчав цей міф М.Павлов-Сильванський, який вважав це суспільство феодальним. Порівнюючи такі руські і германські юридичні інститути як община-марка, боярство-лицарство, надання земельних ленів, васальна служба, захисна залежність і т.д., він переконливо доказав, що між ними більше спільного ніж відмінного (1218, с.39-125, 178-207, 217-228, 288-482).

Феодальним суспільством, не наголошуючи на самому терміні, вважав суспільство Київської Русі М.Грушевський (567, с.192-259).

Феодалізм добре вписувався у марксистську догматику, тож, зрозуміло, в радянську добу захищати інші моделі розвитку руського суспільства було нелегко. Б.Греков розробив теорію вотчинно-сеньйоральної схеми як основи розвитку феодолізму у Київській Русі (547, c. 118-358). Багато у цій схемі було скальковано із західноєвропейських зразків, які часом не мали аналогій у руських землях, принаймні засвідчених джерелами. Тут ми залишаємо бездоказові і хибні, наш погляд, висновки Б.Грекова, які стосуються смердів та інших напівзалежних і залежних верств населення, зокрема тезу про закріпачення селянства у часи Київської Русі. Крім того його думка про появу феодалізму в результаті розрушення общинного ладу (545), залишає поза увагою общину-марку, яка дожила мало не до XX ст. Схема С.Юшкова, загалом близька до схеми Б.Грекова, виглядає менш догматичною і обгрунтованішою (принаймні стосовно проблем васальних відносин, інститутів віча та імунітету) (1692, с. 186-204,236-294,307-309). Він також менш категорично відносився до періодизації цього процесу, зокрема вважаючи, що у XII ст. процес феодалізації ще не завершився (1594, с.138-142). Проблеми феодалізму і існування феодальних інститутів (синхронних в часі і подібних за призначенням до західних) знайшли своє вирішення у працях В.Пашуто (1248, c. 11-126) та М.Свердлова (1409, с.23-89,106-134,194-223). Там же приведена критика і розгляд думок попередників.

На перший погляд важко заперечити існування у часи Київської Русі феодальних відносин, перш за все наявність самих феодів (від лат. «Feodum») чи ленів (від нім. «Lehn»), якщо під останніми розуміти земельні володіння або фіксовані доходи з них (грошові або натуральні), надані сюзереном своєму васалові у спадкове володіння за умови виконання останнім певних служб на користь сеньйора (військової, з управління певними територіями, судочинства чи придворної служби).

Але спокуса і надалі шукати особливі відмінності, характерні тільки для руських земель, завжди була привабливою. Наприклад, М.Приселков так і не визнав Київську Русь за державу феодальну (1326, с.216-217,240). Цілий ряд дослідників досі шукають особливий шлях розвитку суспільства Київської Русі.

На наш погляд найбільш цікавими виглядають спостереження за певними особливостями феодальних відносин у Київській Русі, які, безперечно, мали місце і відрізнялися від аналогічних явищ у інших країнах. Ми би виділили погляди І.Фроянова, В.Рогова, Л.Миловата О.Толочка. Всі ці дослідники відійшли від традиційної константації, що економічною основою феодальної роздробленості було натуральне господарство. З позицій цих класичних постулатів пояснити економічні причини роздроблення Київської Русі неможливо, що змусило і ряд зарубіжних дослідників засумніватися в існуванні феодальних відносин на Русі.

І.Фроянов створив цілісну концепцію суспільства Київської Русі, яку розвивають нині його прихильники. Ми би відзначили в ній обгрунтування появи феодалізму внаслідок розкладу общинного ладу, обстоювання тези про відсутність антагонізму у суспільстві Київської Русі в XI-XII ст. (1564, с.44), критику поглядів Б.Грекова стосовно залежних верств населення (1563). Слушними виглядає заперечення концепції верховного феодального землеволодіння, перш за все спостереження за особистими володіннями князів, їх купівлями боярських земель (1564, с.51). Детально розглядаючи роль і місце князівської верстви у цьому суспільстві, відзначаючи, що відсутність князя порушувала нормальне життя волості, І.Фроянов відмовився визнати князів сюзеренами земель, вважаючи їх скоріше військово-політичними вождями, з якими суспільство даної території уклало угоду-ряд (1564, с.50-51). На наш погляд основним недоліком його концепції є недооцінка суспільного і економічного розвитку як суспільства племінних князівств так і суспільства Київської Русі.

За В.Роговим завдяки централізованій ренті-податку, яку отримували князі-намісники «умови для політичної роздробленості визріли раніше ніж на політичну авансцену вийшло широкою масою приватне землеволодіння» (1371, с.70). На нашу думку це вірно, але тільки частково. Крім того в цій тезі відсутнє розмежування між періодами, коли панівними були відносини на основі бенефіцій і, відповідно, на основі феодів, а також перехідного періоду від бенефіцій до феодів.

Думка Л.Милова схожа: князі отримували не земельні лени, а тільки земельну ренту-податок з цих ленів з обов'язковим суверенітетом над цим леном, який забезпечував повну гарантію її отримання (1112,с.140-146).Це теж тільки один із економічних факторів, які на певному етапі впливали на розвиток феодальних відносин. Київ залишав князям-намісникам (бенеціарам) частину податку, який збирався на даній території, для утримання їх дружин та дворів. Так Ярослав Володимирович, будучи князем-намісником у Новгороді, з трьох тисяч гривень, які збиралися на його території, залишав тисячу гривень для своєї дружини.

Концепція О.Толочка значно глибша і об'ємніша. Ми погоджуємося з його зауваженням, що Київська Русь ніколи не була централізованою державою (1501, с.29). Періоди єдиновладдя київських князів у X — на початку XII ст. були, справді, скоріше винятком ніж правилом. Цей фактор ми би виділили як одну з неекономічних причин наступного роздроблення. Жодна з інших ранньосередньовічних імперій (у зарубіжній історіографії їх позначають терміном «варварські» у противагу з Візантійською імперією, яка була спадкоємницею Римської; у радянській історіографії панував термін «ранньофеодальні»), які були сформовані з племінних князівств та їх об'єднань, не була стабільною. Перш за все іншоетнічні частини або ті, залежність яких від центру була слабшою, при кожній нагоді робили спробу відділення. У Київській Русі до таких ми би віднесли Полоцьку землю, де вже на початку XI ст. завершилося формування етнічного кривицько-дреговицького (ранньобілоруського) державного утворення.

О.Толочко пов'язує сутність процесу феодальної роздробленості «в набуванні князями земель у повному обсягу прав на наділення у кордонах підвадної їм території» (1501, с.39). У зв'язку з цим він датує розгортання цього процесу 30-60 рр. XII ст., зазначаючи, що коріння його було у попередніх десятиріччях. В цілому заперечуючи дату 1132 р., яка умовно була прийнята багатьма дослідниками за початок удільного періоду (без сумніву процес не міг бути одночасовим, а тривав протягом десятиріч), він фактично її не відкидає. Ми також, наголошуючи на умовності подібного відліку, приймали традиційну вже дату 1132 р. (504, с.5).

Тут слід ще звернути увагу на два фактори: надання бенефіцій у вигляді повного чи часткового отримання ренти-податку з одночасним суверенітетом для гарантії такого отримання та можливість існування земельних ленів у племінних князівствах, які були включені в орбіту Київської Русі. Обидва ці фактори також служили стимуляторами феодального роздроблення ще в XI ст. або, навіть раніше. На матеріалі Новгородської землі таку гіпотезу підтримує ряд дослідників (323, с. 104, 109; 1722, с.213; 797, с.9). Виходячи з рівня розвитку технології окремих ремесел у хорватських князівствах у X ст., безсумнівного впливу на ці князівства такої феодальної держави як Велика Моравія, можна також задуматися над витоками феодальних відносин у Галицькій землі і причинах могутності галицького боярства. Подібні фактори могли існувати і вливати на розвиток феодальних відносин і в інших землях, перш за все у Полоцькій та Смоленській.

Фактично перші прояви феодальної роздробленості були зафіксовані у рішеннях Любецького та Витичівського снемів. Ці снеми також зафіксували завершення періоду, коли панівними були відносини на основі бенефіцій (умовних надань на час виконання служби) і перехід на панування відносин на основі феодів (спадкових надань). Перехідний час між цими періодами можна датувати кінцем XI -серединою XII ст. (хоча умовність дат 1097-1032 рр. не є вже такою некоректною).

Любецький і Витичівський сиеми викопали своє завдання, усунувши ряд причин боротьби між князями, стримавши цим можливий розпад держави. Одночасно вони узаконили фактичне закріплення окремих земель за певними гілками роду Рюриковичів і надали їм можливість перетворення цих земель з адміністративних одиниць у державно-адміністративні. Цьому останньому сприяло закріплення в межах земель бенефіцій бояр і дружинників, які служили певній гілці роду, перетворення цих бенефіцій у феоди, пов'язання новоутворених військових еліт з місцевими елітами і верхівкою міст, формування місцевих ринків, сітки доріг та інфраструктури, переплетення торговельних інтересів боярської та міської еліт.

Одним з важливих факторів залишався і фактор традиції племінних князівств. Володимир Святославович та Ярослав Володимирович не могли встигнути стерти відмінності між різними племенами, чиї князівства склали Київську Русь. Тим більше, що у півиічно-західній частині держави ще завершувалась на користь слов'ян асиміляція балтів, на величезних просторах Суздальської і Рязанської земель жили переважно угро-фінські племена, а слов'янські колоністи складали тільки незначну частку населення. Проти них протягом XI ст. спалахували повстання під язичеськими гаслами.

Система нових міжкнязівських відносин, зафіксована Любецьким та Витичівським снемами, сприяла реставрації деяких старих племінних князівств, звичайно, вже у новій якості. За цей час стерлися етнічні відмінності між різними волинськими племенами чи близькими до них племенами придністровських та карпатських хорватів, до того ж розбавлених міграцією тиверців та уличів і київськими переселенцями. Але залишилися системи шляхів і давні сформовані ринки, до яких тяжіли новостворені еліти. Через це старі князівства бужан, волинян, лучан і дулібів скоро відродилися практично на тих самих територіях вже як Белзьке, Володимирське, Луцьке та Дорогобузьке князівства в системі Волинської землі. Так само було і у Полоцькій землі, де першим розпочав формуватися у самостійну одиницю дреговицький Мінськ, чи у Галицькій землі. І найдовше утрималася від роздроблення Смоленська земля, утворена на базі племінного князівства смоленських кривичів, де не було ні відмінних традицій окремих частин, ні окремої інфраструктури із сформованими ринками в цих частинах.

Володимир Мономах і його син Мстислав, якого деякі дослідники зовсім заслужено, на наш погляд, називають Великим, намагалися консолідувати Київську Русь. Мстислав Володимирович силою зломив полоцький сепаратизм, вислав у Візантію полоцьких князів, не пошкодувавши навіть власного зятя. Ця акція значно ослабила Полоцьку землю, вона вже не змогла піднестися до попереднього рівня. Було зупинено і рух до об'єднання всіх земель кривичів і дреговичів. Але через якийсь десяток років стара полоцька династія зуміла повернути собі владу без будь-яких зусиль. Ім'я Рогволод, яке приймали окремі князі династії, в пам'ять свого далекого предка по материнській лінії, мали нагадати Києву давні державницькі традиції Полоцька.

Вже наприкінці першої третини XII ст., по смерті Мстислава Володимировича, феодальна імперія Київська Русь фактично розділилася на 11 земель (Київська, Переяславська, Чернігівська, Волинська, Галицька, Полоцька, Турівська, Смоленська, Суздальська, Муромо-Рязанська і Новгородська). Дев'ять з цих земель на основі Любецьких рішень виявилися закріпленими за окремими гілками династії Рюриковичів. Причому впродовж наступних віків, не зважаючи на часті усобиці, до появи Гедиміновичів, жодна гілка династії не претендувала на чужі землі. Вигаснення нащадків Ярослава Осмомисла у Галицькій землі покликали до боротьби за Галицьку спадщину князів інших гілок, які мали до того легітимні, з точки зору права успадкування, підстави. Київська земля спочатку залишалася у доменальному володінні київського князя, який продовжував бути (коли номінально, а коли і реально) сюзереном всієї держави. Його син, як правило, отримував Новгородську землю, в якій з 1136 р. князівська влада різко обмежувалася місцевою олігархією, через її виборних представників (спочатку посадника, а потім і єпископа). Початок цих обмежень сягає ще ряду Ярослава Мудрого, укладеного з Новгородом у 1015 р., коли він вирушив у першу експедицію проти Святополка. Спроби повної ліквідації наслідків цього ряду, здійснені тим же Ярославом і його правнуком Мстиславом Володимировичем, виявилися тимчасовими успіхами.

Можна погодитися з думкою Б.Рибакова (1350, c. 147), що ці землі фактично трансформувалися в окремі «королівства». Старші князі окремих земель з різних гілок нащадків Володимира Мономаха (Мономаховичів) змагалися з нащадками сіверського князя Олега Святославича (Ольговичами) за право володіння київським престолом, тобто за номінальну першість на Русі. Подібно до кайзера (імператора) Священної Римської імперії, який повинен був спочатку оволодіти Римом, князь, який оволодів Києвом, отримував аналогічний статус щодо всієї Київської Русі. Так само і князь, який оволодівав Краковом, ставав сюзереном сусідньої Польші.

Київських князів у історичній літературі прийнято називати «великими князями», хоча у питанні титулатури далеко не все однозначно (1963, s.423-439). Реальна влада цих князів була різною: від повної консолідації всіх або більшості земель (Ізяслав Мстиславич у 1151-1154 рр., Юрій Володимирович Долгорукий у 1155-1157 рр., Ростислав Мстиславич у 1161-1167 рр., Святослав Всеволодовичу 1181-1194 рр.) до формального вживання титулу. Щось подібне відбувалося у цей час і у Германській імперії. Різниця була тільки в тому, що королі, князі та маркграфи територій, які входили до її складу, належали до різних династій, тоді як князі у всіх землях Київської Русі були Рюриковичами.

За схемою Б.Рибакова «королівства»-землі були суверенними, тобто як імперія Київська Русь перестала існувати ще у першій половині XII ст. (1350, с.147-157; 1357, с.470). На цій концепції позначилася традиційна схема московської історіографії: думка про втрату значення Києва після розгрому військами Андрія Боголюбського у 1169 р. і перенесення центру Русі у Володимиро-Суздальську землю. Справедливо заперечуючи Б.Рибакову, М.Брайчевський чомусь обмежив період існування Київської Русі 1203 р. (437, c. 140). Нам здається, що більшу рацію має П.Толочко, який період Київської Русі доводить до 40-х років XIII ст. (1508, с. 143-160). І у першій третині XIII ст. київські князі виводили у степ військо, до складу якого входили дружини віддалених дубровицьких, несвізьких і шумських князів. Самі ж суздальські князі повели боротьбу за Переяславську землю, яку їм вдалося закріпити за собою у суперечці з Ольговичами. Останнє давало їм можливість претендувати на захоплення влади в Києві. Чим і скористався Ярослав Всеволодович. До розгрому монголами у 1240 р. Київ залишався столицею феодальної імперії, в складі якої окремі «королівства» іноді проводили свою власну політику, яка не завжди збігалася з політикою київських князів. Принаймні юридично Київська імперія проіснувала до монгольського розгрому. Зрештою подібні взаємини в цей період складалися між різними частинами Польщі, Германської імперії чи Франції, кожна частина яких була по суті окремим державним механізмом.

Території земель були відносно стабільними, наскільки стабільними можуть бути території феодальних утворень, враховуючи постійну міграцію васалів.

Основна територія Київської землі на Правобережжі Дніпра включала землі давнього Полянського і Деревлянського князівств, розселених в Пороссі «чорних клобуків» (берендеїв, торків, коуїв, турпеїв і печенігів) та Болохівську волость, яка з початку XIII ст. остаточно відійшла до Волині. На Лівобережжі до Київської землі відносилася тільки вузька смуга (10-15 км), яка простягалася від Десни до Корані, з центром у Сакові. Південний кордон землі пролягав вздовж Пороської лінії оборони від Володарева до Родня через Юр'єв (Білу Церкву), Торчеськ, Богуслав і Корсунь. На півночі до складу землі входили території басейну р.Уж з містами Ушеськ, Іскоростень, Овруч, Чорнобиль (1506, с.7-56). Напевно сам кордон проходив по р.Словечній до її впадіння у Прип'ять, де пізніше пролягла межа між Київським і Мінським воєводствами. Західний кордон з Волинською землею пролягав по р.Случ. Кордони з Болохівською волостю, напевно, пролягали біля витоків Росі та Тетерева.

Київська земля роздробилася на рад уділів, якими як бенефіціями початково володіли молодші сини київських сюзеренів. З кінця XII ст. у більшості з них утвердилися князі із смоленської гілки Мономаховичів. Найпотужнішим з них було Овруцьке князівство. Княжі престоли також були у Вишгороді, Білгороді, Торчеську, Трипіллі та Каневі. Причому трипільські та канівські князі часто були васалами торчеських князів, а останні — не тільки київськими, але й волинськими васалами (504, с.62-64).

Переяславська земля займала невелику територію вздовж лівого берега Дніпра на південь від Київської землі. На півночі її головним опорним пунктом був Остерський городок у гирлі Остра. Сам басейн цієї ріки відносився вже до Чернігівської землі. Більшість переяславських міст були розташовані по берегах рік Трубеж, Супій та Сула, біля гирла якої лежав головний південний опорний пункт землі -

Воїнь. Витоки Сули і Ромен належали до Курської волості, яка з середини XII ст. входила до складу Чернігівської землі. Землі між Сулою і Псьолом та Ворсклою у їх верхній та середній течіях були мало заселеними і контролювалися переяславськими князями. Тут знаходилися такі опорні пункти як Лтава (суч. Полтава) і Донець у верхів'ях Уди, притоки Сіверського Дінця (1040; 934, c. 118-143; 852, с.41-60). У першій половині XIII ст. за Переяславську землю велася боротьба між Суздальськими та Смоленськими Мономаховичами і Ольговичами, а князі з цих династій та їх посадники на зміну управляли нею (852, с.60-84). Удільних князівств у XIII ст. тут не було.

Ядро Чернігівської землі становили колишні території племінного князівства сіверян в басейні Десни з Черніговом, Новгородом Сіверським і Сновськом. На півдні вони охоплювали невелику волость Задесення до нижньої течії Остра з містами Уненеж, Всеволож, Бахмач, Біловежа і Глебль, а на півночі — Подесення з Вщижем та Стародубську волость. На заході сіверяни володіли територією Лівобережжя Дніпра до впадіння Сожі (з Любечем). Колишнє племінне князівство радимичів у басейні р.Сожі з Гомієм (суч. Гомель) та Чечерськом ввійшло до складу Чернігівської землі ще в XI ст. На півночі і північному сході чернігівськими князями були приєднані землі вятичів у верхній і середній течії р.Оки та р.Поротви. Там виникли такі міста як Воротинськ, Козельськ, Мосальськ, Лопасна, Колтеськ. На південному сході і на півдні були освоєні землі між Десною і Сеймом, де виникли міста Глухів і Севськ, та нижня течія Сейму з Путивлем. В середині XII ст. до Чернігівської землі було приєднане і Курське Посем'я (686, с. 57-117). Ольговичі, які тримали Чернігівську землю, з усіх боків оточену володіннями Мономаховичів, змушені були найбільше її роздробити. При кожній зміні князя у Чернігові відбувався перерозподіл престолів у всій землі, князі та їх васали переміщувалися з «молодшого» престолу на «старший». Суперництво між старшою і молодшою гілками Ольговичів мало не привело до розпаду землі на дві частини: Чернігівську і Сіверську. І тільки рішення снему Ольговичів у 1206 р. в Чернігові зупинили цей процес. Цікаво, що ці рішення зберегли свою силу і в наступному столітті, коли процес роздроблення відбувався у межах володінь кожної гілки.

Сіверські князі були сюзеренами курських, трубчевських і путивльських князів. Рильське князівство було васалом Курського. У чернігівській частині землі були Стародубське, Вщизьке, Сновське і Козельське князівства. Періодично виникали уділи і в інших центрах (504, с.66-71).

Тмутараканське князівство з часів Мстислава Володимировича належало до Чернігова. Тут правив «архонт Матрахії, Зіхії і всієї Хазарії» Олег Святославич, родоначальник Ольговичів. Прийнято вважати, що в кінці XI ст. ця територія відійшла до Візантії. Візантійські джерела з цього приводу мовчать. В.Татищев, спираючись на втрачені літописи, вважав, що у Тмутаракані закінчив своє бурхливе життя Олег Святославич і що там княжив після нього його син Всеволод. За свідченнями Хакані у 1175 р. на 75 лодях руська дружина з'явилася на Каспійському морі, напала на Ширван, оволоділа Шемахою, проникла в р.Куру, дійшла до Лемберана і о.Руїнас біля Сарі (644, с.20, 388-390, 529-530). Що це був за похід? Вилазка дружини невідомого князя з метою здобуття здобичі за тисячі кілометрів від своїх земель? І навіть у такому разі подія мала би бути оспівана придворними скальдами (і залишити відбиток в епосі) чи потрапити у літописи. Зовсім іншим виглядає цей епізод у руслі планомірної політики створення бази на Каспії (з виходом через Манич і союзне аварське царство Сарір), яку проводили разом з аланами тмутараканські князі, починаючи з Мстислава Володимировича. Подібним був похід аланів та русів на Дербент у 1033 р. (1129, с.70-71).

Суздальський князь Юрій Андрійович, який претендував на грузинський престол, також розраховував на допомогу від якихось руських князів (668, с.389-421). С.Соловйов вважав, що допомогти йому міг тільки трубчевський князь Всеволод Святославич. Це не менш фантастично, ніж допомога від рязанських або суздальських князів. Допомога з Тмутаракані виглядала би ближчою до реальності. У Тмутаракань грозився прогнати Ростиславичів з Київщини Андрій Боголюбський. Це могло звучати як риторична погроза, але могло мати і реальний сенс.

У 1214 р. сельджуки захопили у Трапезундської імперії Сінопу, через яку вийшли на чорноморську торгівлю. Бл. 1221 р. султан Ала ад-дін Кей-Кубад І на прийомі в Кесарії вислухав скаргу сінопських купців, яких пограбували «біля Хазарської переправи». Султан негайно послав на Сугдею (Судак) свій флот, очолений еміром Хасаном ед-дін Чобану. Жителі Сугдеї зібрали 50 тис. динарів викупу, а самі послали по допомогу до половців, які звернулися до архонта русів. Емір Чобану висадив десант і розбив половців. Саме в той час підійшов до Сугдеї малік (князь) русів. Внаслідок переговорів було підписано мир. Князь послав в дар султанові угорських коней, руський льон, дорогоцінності і 20 тис. динарів (1704, с.53-76).

Якщо вірити цьому джерелу (а вигадувати його не було змісту), то цим маліком (князем) міг бути тільки тмутараканський князь. Жодному іншому князеві не було сенсу вмішуватися у цей конфлікт, а тим більше посилати дари у далеку Кесарію. Жоден інший князь не міг би встигнути зустрітися з десантом еміра Чобану. Ни вважаємо, що Тмутараканське князівство могло зберегтися аж до появи монголів навіть як васал Візантії, а пізніше Трапезундської імперії. Однак це питання надовго залишиться дискусійним (1233, с.4-5; 1239, с.195-197; 834, с.58-72; 1026, с.154-190; 1027, с.57-58; 1028, с.56-93; 1047; 1051, с.177-182; 1174, с.79-99; 1140, с.54-61; 633, с.130-133; 688, с.203-221).

Інша чернігівська колонія — Муромо-Рязанська земля вже на початку XII ст. відділилася від метрополії в окрему землю, в якій запанувала наймолодша гілка чернігівських князів. Володимиро-суздальські князі спочатку підпорядкували собі муромських князів, а на рубежі XII-XIII ст. спробували анексувати рязанську частину землі. Це закінчилося невдачею. Звільнившись з суздальського полону, рязанські князі у своїй боротьбі з сусідами орієнтувалися на Чернігів. Фактично з цього часу земля розпалася на дві окремі землі: муромську і рязанську (1139, с.337-359).

Кордони Волинської землі, які вже до 1132 р. були в основному сформованими, істотних змін до монгольської навали не зазнали. Від замку Візна на р.Нарев, який у 1145 р. був переданий сюзеренові Волині сюзереном Польші Владиславом II, кордон Волині йшов по нижній і середній течіях р.Нарев, повз м.Сурож, далі по р.Орля, лівій притоці Нарева, на якій лежало м.Більськ, і р.Нурець (повз м.Бранськ) до її впадіння у Західний Буг. Від Дорогичина до Берестя кордон йшов по Західному Бугу. Територію між ними прикривало м.Мельник. По Бугу, межа, ймовірно, йшла до боліт в районі ріки Володави, в гирлі якої була розташована однойменна фортеця, а у верхів'ях — фортеця Андріїв. Далі, на південь, знаходилося м.Верещин, від якого кордон йшов на захід від Угровська і Холма по р.Вепр. Підступи до Холма прикривали фортеці Комов, Ухань та Столп'є. Від Щекарева Холмська волость переходила в Червенську, кордон якої продовжувався по р.Вепру до Щебрешина і далі в районі рік Танви і Рати доходив до кордонів Галицької землі. Більшість міст Червенської волості була зосереджена в басейні Гучви: Грубешів, Грабовець, Тернава, Чернечеськ, Сутейськ. Крайньою південно-західною фортецею був Любачів. Природньою межею Галицької і Волинської земель був вододіл між басейнами Дністра і Прип'яті. Південні кордони Белзької волості розпочиналися від верхніх течій Любачівки і Раті. Тут регіональними центрами були Белз і Бужеськ, а прикордонними замками городища Глинське, Гринчуки, Завадів, Зарудці, Куликів, Потелич і Олесько, а також Пліснесько. Суміжні землі у Верхів'ях рік Ікви, Вілії та Горині сформувалися у окрему Шумську волость. Простір між Пліснеськом і Шумськом прикривав Кременець. У Погоринні лежали дві важливі волості — Дорогобузька і Пересопницька. У верхів'ях Горині значним містом був Тихомль. Від Тихомля межа заслонялась Погоринським вузлом оборони з Ізяславом Волинським, Гнойницею, Кам'янцем, Даншювим, Стіжком. На межах вододілу басейнів Прип'яті, Дніпра, Південного Буга та Дніпра, між Київською, Галицькою і Волинською землями, лежала Болохівська волость, яка межувала з половецьким степом. Болохівська земля з містами Болохів, Котельнич, Божеський, Меджибіж, Мунарів, Шеломниця, Полоний, Межимостя, Колодяжин, Городок Болохівський, Кудин, Кобуд, Дядьків, Деревич та Возвягель належала безпосередньо до Києва і була приєднана до Волині тільки на початку XIII ст. Східні межі з Київською землею пролягали вздовж правобережжя Горині, причому Корчеський вузол оборони з містами Корчеськ, Сапогинь, Семич, Куниль і Гольсько, був закріплений за Волинню у другій половині XII ст. В межах Пересопницької, Луцької та Володимирської волостей природнім північним кордоном були болотяні смуги на правобережжі Прип'яті, що колись розмежовували волинські та дреговицькі землі. Тут Дубровиця і Степань належали до Турівської землі, а Чорторийськ — до Волині. Далі кордон проходив десь в районі боліт у середній течії рік Стохід і Тур'я. Крайньою північною точкою у цьому районі був Кам'янець. У верхній течії Прип'яті прикордонною фортецею було Ратне. Берестейська волость межувала з Турівською землею у верхів'ях Лісної та Ясельди. Тут були міста Здитов і Кам'янець на Лісній. Понімання з містами Городно, Новогрудок, Турійськ на Німані,

Волковиськ і Слонім входило до складу Волині до часу входження цих земель до складу Литовської держави у другій половині XIII ст. (494, с. 10-23).

На початок XIII ст. Волинська земля фактично складалася з західної — володимирської частини (Володимирське, Белзьке та Дорогичинське князівства), східної — луцької частини (Луцьке, Пересопницьке, Дорогобузьке і Шумське князівств) та Городенського князівства з його уділами. Формальним сюзереном Волині був луцький князь Інгвар Ярославич (1180 — бл. 1220 рр.), саме тому його, а не Романа двічі було посаджено на київський престол. Але реально Волинь була під зверхністю Романа Мстиславича, який крім Володимирського і Дорогичинського князівств, тримав ще й Галицьку землю. Крім того, його васалами були белзький князь і городенські князі. Таке становище склалося після домовленості у 1170 р. між вмираючим Мстиславом Ізяславичем та його братом Ярославом. Луцький князь став сюзереном Волині, а старша гілка зберегла Західну Волинь з Володимиром. Таким чином у 1170 р. волинські князі поширили принципи Любецького снему на свої землі з метою уникнення усобиць. Після загибелі Романа його малолітні сини втратили Галицьку землю і довший час займали дрібні волинські уділи (белзький, перемильський, берестейський), поки сюзереном Волині не став Данило Романович. Відновивши панування Романовичів у Галицькій землі, він передав Західну Волинь з Володимиром братові Васильку, а Східну Волинь з Луцьком залишив за собою. Нащадки Інгваря Ярославича зберегли дрібні уділи у Болохівській волості (504, с.52-57).

В часи Романа Мстиславича, об'єднана династичною унією з Галицькою, Волинська земля зберігала свою окрему структуру і особливості. По смерті Романа це об'єднання фактично розпалося. Відродити його вдалося Данилові Романовичу тільки у 1238 р.

Уділи Галицької землі (Перемишльське, Звенигородське, Теребовельське, Галицьке, Дністровсько-Бирладське князівства), можливо, виникли на місці колишніх племінних князівств. Північний кордон землі йшов по вододілу басейнів Дністра і Прип'яті. На заході від Любачева кордон з Польською державою перетинав р.Вепр, простягався на 15-30 км на захід від Вепру, далі в південно-західному напрямку через ріки Сян та Віслок і до р.Яселки в Карпатах, де він змикався з угорськими кордонами. Цей кордон був настільки усталений, що залишався дійсним аж до 1772 р., відокремлюючи Руське воєводство від Краківського та Люблінського (846, c. 159-245). Кордон з Угорщиною в цьому районі проходив вздовж Карпатської лінії оборони від Дукельського і Лупківського перевалів через Спас, Окіп на вершині Магури, Грозьову, Тустань, Синевидсько та Тухольські ворота (1374, с. 12-20; 1375). Кордони в Карпатах остаточно сформувалися на кінець XII ст. Ще в середині XII ст. Вишково, Королево та Севлюш були прикордонними замками Угорського королівства. Замок Хуст був споруджений для захисту Марамороша у 1191 р., що було наслідком просування угорців далі на правий берег Тиси і відтіснення галицьких кордонів до Яблунівського перевалу (2086, 2861.). Центром русько-волоських земель в цьому регіоні був Грушів, через який з Коломиї проходив шлях на Нодь Баню, Сотмар, Буду. Православний грушівський монастир потерпів від монголів у 1241 р. і його ігумен звертався до короля Бели IV (знак, що у XIII ст. угорці вже володіли цілим Закарпаттям). Теребовельська волость на південному сході межувала з кочовим степом. Крім Теребовлі значними містами тут були Микулин на Сереті, Стінка, Скала, Василів, Онут, Кучелмин, Звенигород на Дністрі, Хотин, Ушиця і Бакота. Лінія оборони на Середньому Дністрі була одночасно і базою для освоєння межиріччя Дністра і Пруту та Дністровського Пониззя. Спочатку ці території управлялися із Звенигорода на Дністрі, а потім їх центр перемістився у Бирлад. Дністровсько-Бирладська волость сягала аж до гирла Дунаю. Сюди входили такі міста як Юлія, Дичин, Малий Галич (Галац), Білгород, Бирлад, Аский Торг (Ясси), Романів Торг, Немет, Сочава. Після смерті Романа Мстиславича у ході боротьби за Галицьку спадщину значну частину цих земель було втрачено (908, с.35-36).

Галицька земля не зазнала роздроблення на уділи і на початку XII ст. всі її волості залишалися під владою одного князя. Але її боярство, корені якого брали початки з доби племінних князівств, настільки зміцніло, що змогло стати активним учасником боротьби за владу з князями у період політичних конфліктів 1205-1238 рр., особливо, коли були спроби розробити землю на уділи, розділити її між Польщею та Угорщиною, посадити на престол боярського князя Володислава Кормильчича (1212-1214 рр.) або угорських принців.

Полоцька земля як державно-політична територія сформувалася раніше других земель. Вона була заселена однорідним кривицьким населенням, яке на цьому терені витіснило або асимілювало батів. Дещо ізольована від інших земель глухими слабопрохідними лісами, захищена розливами рік, Полоцька земля була змушена створити регіональний ринок, у якому головним напрямком стала балтійська торгівля по Західній Двині і який тільки східним флангом торкався дніпровського шляху. З допомогою найманих варязьких дружин полоцькі кривичі ще у X ст. привели до покори частину сусідніх дреговичів, де виникла Мінська волость, і почали освоювати землі лівських племен, відтісняючи їх від берегів Західної Двини (Даугави). Через географічні фактори полоцькі волості відділялись лісами і болотами ще й одна від одної. Це мало і свої позитивні наслідки, бо така відокремленість стимулювала ремісничий і торговельний розвиток їх центрів. Бюргерство полоцьких міст рано відчуло свою економічну і політичну силу, через що, подібно до сусіднього Новгороду, активно вмішувалося у політичну боротьбу.

Східний кордон Полоцької землі проходив від гирла Друті і Рогачева (в цьому пункті Полоцька земля межувала з Чернігівською) і далі вверх по Дніпру повз Могильов, Копис (смоленський) і Оршу (яка з другої половини XII ст. теж була смоленською) і далі через Вітебське підвищення до Двини, де через витоки Ловаті і Усвят проходив новгородсько-полоцький кордон.

На півночі Полоцька земля межувала з летто-литовськими землями. Територія нинішньої Латвії була заселена лівами і куронами (куршами), які займали побережжя моря, та латгалами, земгалами і селами. Латгали північними кордонами впиралися в землі естів-чуді, а на сході і півдні межували з псковськими і полоцькими кривичами. За вплив на латгалів Полоцька земля сперечалася з Новгородом. Більш північніше латгальське князівство Толова в кінці XII ст. стало новгородським васалом, а його сусіди Ерсіке і Кокнессе — полоцькими васалами, престоли яких були передані князям полоцької династії. Між нижньою течією Даугави і естами, вздовж моря, лежала земля лівів. З XII ст. ліви були данниками полочан. Навіть у 1180 р., коли вже частина їх земель була опанована хрестоносцями, у полку вітебського князя Брячислава Васильковича під Друцьком знаходилася лівська дружина. Полоцькі князі не зуміли зберегти свій вплив на лівів, землі яких були протягом 1158-1210 рр. включені в державу хрестоносців, де панівним став німецький елемент. Земгали (земигола) жили на лівобережжі Даугави і мали вихід до моря у межиріччі Даугави і Лієлупи (Аа). На сході земигола межувала з селами, на заході — з куршами, а на півдні — з литовцями. Земгали платили данину Полоцьку ще з X ст., ранньофеодальна держава у них склалася не пізніше кінця XI ст. В XII ст. Полоцьк ще продовжував боротися за збереження свого впливу в їх землях. Особливо сильним був похід 1106 р. Але після удару, який був завданий Полоцькій землі Мстиславом Володимировичем, вплив у землі земгалів був втрачений. Протягом 1200-1290 рр. земгали чинили опір хрестоносцям, поки не були включені до їх держави. Вздовж балтійського берега від кордонів латгальської землі до р.Мінге (Мінья) жили курони (курші). Курші теж платили данину Полоцьку (108, ч. l, c. 13). Довший час курони були об'єктом нападів вікінгів, але в XI-XII ст. вони самі прекрасно оволоділи морським мистецтвом і прославились як пірати на Балтиці. Десь між 1106-1127 рр. куронська держава позбулася опіки Полоцька. У 1210-1267 рр. вона самотужки відбивалася від хрестоносців. Теж саме можна сказати і про латгалів. Сели, окрім торгівлі тісніших зв'язків з Полоцьком не мали.

Торгівля з IX ст. зв'язувала руські землі з Литвою (скарби монет Абаасидів з 894-922 рр., Сафарідів з 846-847 рр. і Саманідів з 896-943 рр.). Спроби руських князів у 1040 (чи 1044) і 1132 р. добитися данини з Литви скінчилися безрезультатно. Литовсько-полоцькі кордони проходили по витоках Дисни, середній течії Няриса до Ізяславської волості і витоків Німану.

Південно-західна і південна межі Полоцької землі проходили по межах Мінської і Свислоцької волостей. Тут сусідами полочан була Городенська волость Волинської землі та Турівська земля (318, с.202-203).

Полоцьку землю як спадщину Рогнеди Рогволодівни отримав її старший син Ізяслав. Його нащадки ще з часів Ярослава Мудрого постійно старалися позбутися опіки Києва. Мстислав Володимирович на короткий час позбувся майже усіх полоцьких князів, виславши їх у Візантію. Стара династія дуже швидко повернула собі панування в землі. Але так само швидко після відновлення її панування протиріччя між окремими гілками привели до фактичного розпаду землі на три частини: друцьку, мінську і вітебську, князі яких боролися за Полоцьк. Ця боротьба поглинала всі сили полоцьких князів, привела до занепаду Полоцької землі і переходу частини князівських престолів спочатку до смоленських, а потім литовських князів. Ця боротьба не тільки знизила активність полоцьких князів за межами землі (вони не приймали ніякої участі у змаганнях за вплив у сусідньому Новгороді, не кажучи за боротьбу навколо київського престолу), але і позбавила їх можливості відстояти свої інтереси у Прибалтиці. Вони залишили без допомоги свої васальні князівства Кокнессе і Герсіке, покинувши їх на призволяще.

Вітебське, Друцьке, Мінське і Полоцьке князівства, в свою чергу розпалися на ряд дрібніших князівств (Ізяславське, Лукомське, Стрижевське, Городенське, Усвятське, Логойське, Борисовське, Свислоцьке).

Нам важко погодитись з твердженням П.П.Толочка, що «аналіз літописних відомостей повністю ... не дозволяє ні опреділити основні центри турівської землі, ні окреслити її кордони» (1506, с.10). Він посилається на думку М.Тихо мирова, який писав ніби Турово-Пінська земля ніколи не існувала, а була лиш вченою фікцією, що підкреслюється відсутністю в цій землі навіть єдиного політичного центру (1485, с.309). В такому випадку можна сумніватися і у існуванні Суздальської землі, центр якої переміщався з Ростова в Суздаль, а потім у Володимир на Клязьмі. Генеалогічні матеріали підтверджують протилежні думки В.Татищева, М.Карамзіна, С.Соловйова, В.Ключевського, М.Грушевського, М.Довнар-Запольського та О.Насонова.

Кордони Турівської землі на заході і на півдні впиралися у кордони Волинської землі, на сході земля межувала з Овруцькою і Брягінською волостями Київської землі, а потім, коли Слуцька волость відійшла до Чернігова — з Чернігівською землею. На півночі Турівська земля межувала у верхів'ях Німану і р.Птичі з Мінською та Свислоцькою волостями Полоцької землі.

Турів був столицею Святополка Володимировича (991 чи 1008 -1015 рр.) та Ізяслава Ярославича (1042-1052 рр.). Нащадки останнього врешті відстояли своє право на володіння, закріплене за ними у Любечі. Турівська земля також роздробилася на ряд князівств (Турівське, Пінське, Клечеське, Слуцьке, Копильське, Дубровицьке, Янівське і Несвізьке). Десь у кінці XII ст. з метою уникнення міжусобної боротьби і збереження єдності нащадки турівського князя Юрія Ярославича домовилися поширити на свої землі принципи Любецького снему. Можливо, що внаслідок цього пінські князі стали сильнішими за турівських, що дозволило історикам вести розмову про два центри.

Племінне князівство смоленських кривичів було включене в Київську Русь у 882 р. князем Олегом. Олег посадив в Смоленську свого посадника, але вже Володимир Святославич виділив Смоленську землю в окреме князівство. І, нарешті, у XII ст. за часів князя Ростислава Мстиславича Смоленська земля остаточно сформувалася як окрема земля. Кордони Смоленської землі досконало вивчені В.Сєдовим (1413, с.240-259) і Л.Алексеєвим (319, с.33-54). Смоленські кривичі розселились вздовж шляхів міжнародної торгівлі і, в першу чергу, вздовж знаменитої дороги «з варяг в греки», тобто у верхів'ях Західної Двини, Дніпра і Волги. Найбільша концентрація поселень була навколо Смоленська по обидва береги Дніпра. Друга група поселень знаходилася у басейні р.Торопи, притоки Західної Двини на пересіченні західнодвинського і ловатьського шляхів. Центром цієї групи поселень був Торопець. Третій щільно заселений регіон розміщався навколо Вержавська. Інші райони були заселені слабо (1413, с.246-248). В.Седов відносив Оршу до корінних смоленських територій, але ми схиляємося до думки Л. Алексеєва, що початкове Орша належала до Полоцької землі (317, c. 179). У відомій грамоті Ростислава Мстиславича Орша відсутня, її входження до складу Смоленської землі відбулося не раніше другої половини XII ст. Смоленські поселення розвивалися далі на південь вздовж верхів'їв рік Сож і Десна, поки не вперлися у чернігівські кордони. На півночі був освоєний басейн Волги до Ржеви і басейн Москви в районі Можайська. В обох випадках подальший ріст смоленських територій був обмежений в середині XII ст., коли смоленська колонізація зіткнулася тут з колонізацією новгородською і суздальською. З того часу кордони землі не терпіли змін до самої монгольської навали.

У Смоленську закріпилися Мономаховичі, з другої половини XII ст. — нащадки Ростислава Мстиславича. Єдиний уділ з центром у Торопці був виділений для наймолодшої гілки цієї династії. Інші її представники шукали щастя у Київській землі, де їм вдалося закріпити за собою потужне Овруцьке князівство.

Суздальська земля межувала з Муромо-Рязанською, Чернігівською, Смоленською і Новгородською землями. З останньою з середини XII ст. Автохтонами на її території були племена весі та інших фінських народів. Тут пересікалися колонізаційні потоки вятичів, кривичів, новгородських словен і сіверян, а у адміністративних центрах — вихідців з інших регіонів. Складні асиміляційні процеси з XII ст. протікали на користь слов'янізації краю. Останнє повстання під егідою місцевих жерців закінчилося поразкою у 1071 р. Формування російського етносу супроводжувалося ростом міст і продуктивних сил. Молодша гілка Мономаховичів, яка отримала цю землю, спочатку спробувала з допомогою її великих ресурсів закріпитися у Києві. Андрій Боголюбський першим відчув потребу відокремитися від Києва. У Володимирі на Клязьмі він намагався створити своєрідну копію столиці на Дніпрі. Цей князь навіть хотів поставити на півночі окремого митрополита, але наштовхнувся на протидію не тільки Києва, але й Візантії. Його наступники не були такими активними, тим не менше вони зуміли втримати Переяславську землю, а також намагалися постійно впливати на боротьбу за київський престол. А це означає, що до самого монгольського розгрому вони відчували себе частиною Київської Русі.

Суздальська земля, центр якої перемістився у Володимир на Клязьмі, також не зуміла встояти перед роздробленням. Цей процес охопив її з XIII ст., трохи пізніше за інші землі.

Новгородська земля межувала з Полоцькою, Смоленською і Суздальською землями, естонськими і карельськими князівствами, її північні межі дискусійні. Не зважаючи на те, що новгородські князі перебували під контролем правлячих олігархій, на цій території виникали періодично уділи. Цей процес був характерний для всієї феодальної Європи. З початку XIII ст. сюзерени Суздальської землі з перемінним успіхом повели боротьбу за свій вплив у Новгороді.

Не тільки землі, але й удільні князівства мали такі ознаки середньовічних феодальних держав, подібно до німецьких князівств Ангальт, Кобург чи Брауншвейгу, іспанської Наварри чи італійської Тоскани, як сталі території, правлячі династії (незмінні до вигаснення в межах земель), свою адміністрацію і судочинство, систему збору податків, мит і данин, систему шляхів і регіональні ринки, військо і ополчення. Ці держави проводили свою власну політику, а їх володарі вступали в союзи і коаліції, скріпляючи дипломатичні угоди династичними шлюбами (504, c. 198-204, 32-47).

Суспільство Київської Русі, як суспільство феодальне, було суспільством ієрархічним. Князь був вершиною ієрархічної піраміди. Князівська верства була верствою панівною. "Оскільки князь має право на відправлення влади, реалізації своєї сутності... від народження, "княжіння" є для нього нормальним станом, його земною місією" (1503, с. 17). І, на перший погляд, в руках цієї верстви зосереджувалися вся повнота політичної, військової, законодавчої і судової влади. Князі формували зовнішню політику, призначали і знімали вищих достойників держави, роздавали бенефіції і лени. Вони очолювали військо, збирали і формували його. Як законодавці князі видавали «Правду», статутні грамоти та інші законодавчі документи. Залишаючися вищою судовою інстанцією, вони вершили суд через посадників і тіунів (1316, с.47-196). Нарешті у плані ідеологічному сакральність князівської особи з часів язичества трансформувалася в образ князя як траслятора божественного світла до людей (1503, c. 19), а редаговані у прокнязівському дусі літописи представляли смерть князя як катастрофу, порушення світопорядку (1503, с.23).

Але у кожній з цих гілок влади князі були обмежені різними чинниками. Причини цього явища, на наш погляд, крилися у самій природі князівської влади і генезі феодалізму у Київській Русі. Виступаючи спочатку як військові організатори суспільства, яке розвивалося, подібно до суспільства германських народів, з військової демократії до феодалізму, князі поступово опановували інші гілки влади, причому у кожній галузі цей процес мав свої особливості.

Історики давно звернули увагу, що князівські резиденції (в Новгороді, Галичі, Києві, Володимирі на Клязьмі і т.д.) були поза межами дитинців або, навіть, самих столиць. До перенесення князівської резиденції на Ярославів двір, ближче до дітинця, вона знаходилася у Рюриковому городищі (1200, с. 3-25). Так було і з Берестовом, Боголюбовом чи Крилосом та іншими резиденціями галицьких князів. Давня традиція бачила у князі тільки вождя дружини, військового керівника держави. На утримання цієї дружини і виконання її функцій по обороні держави суспільство віддавало частину данини-податку, перш за все з приєднаних і завойованих територій (1564, с.22-26). Цю данину князь збирав разом з своєю дружиною шляхом полюддя, рівночасно від імені держави здійснюючи верховну судову владу: розбираючи справи, які були не під силу общинам на місцях (наприклад суперечки між цими общинами). Це дало можливість князям поступово зосередити в своїх руках не тільки військову, але й судову та фіскальну гілки влади. Однак і у подальшому, коли розміри держави і розвиток суспільства змусили князів роздробити судову і фіскальну влади між своїми намісниками-посадниками і чиновниками-тіунами, князь по своїй суті залишився найвищим достойником суспільства, його служебником. Він міг роздавати бенефіції, а потім і лени своїм достойникам за їх службу, але ці бенефіції, як і пізніші лени, давали тільки право на фіксований натуральний чи грошовий податок (який замінив полюддя) та судові віри з даної території. Жодному дослідникові не вдалося знайти переконливих доказів відбування повинностей в господарстві феодала на цьому етапі. Навпаки, на ранніх етапах, для власного збагачення князівська влада брала активну участь у прибутковій міжнародній торгівлі. Ця активність почала спадати в міру розширення бази росту прибутків князівського двору. Одним з таких джерел стали княжі ремісники. У княжих майстернях зосереджувалися провідні спеціалісти аж до початку XIII ст. (1340, с.489-499 та ін.).

Однією з основних статей експорту Київської Русі були раби. Схоже, що джерелом рабства служили перш за все полонені з числа сусідніх фінських народів (можливо, що їх експорт також сприяв поступу слов'ян у складних асиміляційних процесах на теренах пізнішої Росії). Тоді князь і його дружина здобували цей експортний товар і, як його власники, почали використовувати у своїх господарствах. Раби, напевно, і були першими робітниками у князівських земельних господарствах. Самі ці господарства були організовані на вільних землях (тобто не зайнятих общинами) для забезпечення княжих дворів самим необхідним. У міру переходу від натурального до грошового податку така потреба ставала більш відчутною. Коли ж, з XI ст. база рабства сильно звузилася, князі, за прикладом сусідньої Візантії, почали садити на землю париків (різні категорії напівзалежного населення) і рядовичів. Ці господарства (які мали назву «жизнь») не були великими. Під Путивлем у Святослава Ольговича було 700 чоловік челяді, стайні і погреби, в яких стояло 500 берковців меду і 80 корчаг вина. У сільці Ігоря Ольговича було багато вина і меду, різних товарів, заліза і міді (можливо приготованих до торгових операцій) та 900 стогів сіна. Під Новгородом-Сіверським Ольговичі мали стадо з 300 кобил і 1000 коней (1446, с. 12). Розвиток ленної системи привів до появи боярських господарств. Вільних земель забракло і князі змушені були купляти землю (разом з залежним населенням або без нього) як звичайні рядові феодали. Це було характерно особливо для земель, де земельне володіння знаті з'явилися ще у добу племінних князівств.

Основним інструментом, через який на ранніх етапах обмежувалася князівська влада, був інститут віча. Навколо цього інституту триває дискусія (1636; 1420; 1421; 976; 654; 985; 482; 638; 567, с.209-221; 1464, с.45-68; 1690, с.35-36, 193 і далі; 547, с.342-358; 1485, с.215-220; 1711; 1716, с.48-54; 1722; 1723, с.79-95; 1196; 1505, с.125-143; 1508, с.220; 332, с.70-80). З'явилися навіть спроби взагалі доводити, що віче неіснувало, а було вигадане слов'янофілами у XIX ст. Ця думка суперечить зафіксованим у літописах фактам. Невірним є погляд, що в XI-XII ст. віче функціонувало тільки у Північно-Західній Русі, а у інших землях збиралося лише у екстремальних умовах. Літописець Володимира на Клязьмі під 1176 р. записав: «...новгородцы бо изначала и смольняне, и кыяне, и полочане и вся власти, якоже на думу на вече сходятся...» (111, стб.377-378). Автором цього фрагменту був клирошанин Микула, прихильник сильної князівської влади (515, с.26-53), який був зацікавлений скоріше замовчувати вічові порядки ніж неправомірно поширювати новгородську вічову практику на відомі йому випадки міського віча (1409, с.54). Крім новгородського віча, про функціонування якого збереглася досить широка інформація, джерела зберегли відомості про віча у Києві (968, 1068, 1098, 1113, 1146, 1147, 1150, 1169 рр.), Білгороді (983 р.), Володимирі Волинському (1097, 1099 рр.), Чернігові (1138 р.), Звенигороді на Білці (1147 р.), Володимирі на Клязьмі (1157, 1175, 1176 рр.), Суздалі (1157, 1175 рр.), Ростові (1157, 1175 рр.), Полоцьку (1159, 1186 рр.), Смоленську (1185 р.), Переяславі (1175 р.), Рязані (1177 р.) та ін. містах. Галицькі події останньої чверті XII — першої половини XIII ст. дозволяють стверджувати про віча у Галичу та Перемишлі. Вічова діяльність була характерна для всіх великих міст (1485, с.224-225), принаймні столиць уділів.

Можна вважати доведеною тезу, що «вічові інститути мають більшу древність ніж князівська влада» (1717; 1720, с.46), тобто інститут віча залишався рудиментом народної демократії, який пережив монгольську навалу. Ще М.Грушевський звернув увагу, що київське віче, скликане Ізяславом Мстиславичем у 1147 р. для підтримки проти Ольговичів, було представницьким зібранням (від «людей» взагалі, а не «ліпших людей») під керівництвом митрополита і тисяцького, яке сиділо у дворі св.Софії і, коли прибув княжий післанець, його вислухали у повній тишині (567, с.218). Багаторічні розкопки в Новгороді також показали, що знамените новгородське віче (з огляду на місткість вічевої площі) мусило бути представницьким органом. Склад цього органу у XII-XIII ст. відбиває вічова формула «від бояр, і від житьїх людей, і від купців, і від чорних людей» (1485, с.224-225). Джерела не дають підстав вважати цей орган «органом феодальної демократії», тобто панівного класу, як пропонували В.Пашуто, В.Янін, П.Толочко та ін. (332, с.70-80). Крімтого, що всі, зазначені у вічовій формулі, верстви населення мали своїх представників на вічі, «відкритість його роботи, здійснюваної просто неба і даючої можливість другим городянам криками похвали або осуду підтримувати у собі впевненість участі в... управлінні» (1720, с.47-48), на наш погляд, певною мірою урівнювала непропорційність цього зібрання на користь низів.

Князі мусили рахуватися з суверенними правами громади, які реалізувалися через інститут віча — розпоряджатися в землі без них і ставити їм певні жадання (567, с.217). Вже через це вони намагалися обмежити вплив віча і взагалі його позбутися. Стосовно першого це їм почасти вдалося. Тільки у Новгородській землі боярська олігархія і верхівка містичів зуміли повернути князівську владу до її первинного стану, залишивши останній в повному об'ємі тільки виконавчі функції, переважно військового характеру. Подібні намагання галицького боярства були придушені Володимирком Володаревичем, Ярославом Осмомислом, Романом Мстиславичем і Данилом Галицьким.

Функції віча Рюриковичі намагалися замінити військовою радою старшої дружини. Так виник дорадчий орган, званий «думою». Ця дума як рада старшої дружини, до якої долучилися церковна верхівка, стала вирішувати всі найважливіші питання держави (808; 809, с. 150-160). Але, замінюючи віче на думу, князі отримали солідного суперника у вигляді боярських угруповань, які активніше ніж віче повели боротьбу за розподіл влади. І це почало відчуватися вже з другої половини XII ст. майже у всіх землях.

Боярство було другою, після князів, верствою в ієрархії суспільства Київської Русі. С.Соловйов бачив у боярстві тільки старшу дружину, яка користувалася правом участі у княжій раді (1446, с.229). Для раннього періоду це визначення можна вважати прийнятним. Боярство завжди було диференційованим на «великих» і «менших» (про що свідчить, наприклад, церковний статут Ярослава Мудрого, де вказані різні штрафи для різних категорій боярства за образу членів їх сімей). Тільки служба сюзерену забезпечувала боярству кар'єру, впливала на його майновий і соціальний стан. Типовим є приклад кар'єри боярина Ставра Городятинича. Син боярина Городяти, який мав двір у Києві, він супроводжував юного Володимира Мономаха до Смоленська, ходив з Ізяславом Володимировичем до Берестя і, помінявши ряд міст і місць, нарешті осів у Новгороді, займаючи не досить високий уряд соцького. Звідти у 1118 р. його викликав до Києва Мстислав Володимирович, звинуватив у зловживаннях і наказав кинути у в'язницю. Звільнившись, будучи старим і зломленим, боярин Ставр Городятинич, про якого новгородські скальди склали билину, написав на стіні св. Софії у Києві: «Господи, помози рабу своєму Ставрови недостойному рабу твоєму» (477, с.48-51). Всі розмови про неслужиле боярство (1573, с.104,215-216; 482, с.25-27; 809, с. 146-147; 1316, с.245-253; 1690, с.142-144, 146) виглядають бездоказовими. Навіть у Галицькій землі, де були найбільш сприятливі умови для розвитку спадкового боярського землеволодіння, боярство залишалося служилою військовою верствою. «Земське боярство», якщо користуватися цим терміном І.Фроянова (1564, с.84), це таке ж саме служиле, але «старе» (корінне) боярство даної землі (князівства) на відміну від «молодого» (пришлого) з новим князем. Такі ротації в складі боярства відбувалися протягом всього удільного періоду. Крім того шеренговий дружинник за свою відвагу та вміння міг стати боярином, а боярський син за провину — ізгоєм. Тому так хвилювалися сім'ї бояр-зрадників, що жоден князь не візьме їх на службу.

Протягом всієї доби Київської Русі боярство залишалося відкритою верствою, доступ до якої був можливим для представників нищих верств. Теза багатьох вчених про земельні володіння, могутність і постійне протистояння боярства і князів (1357, с.574-575, 578; 1722, с.213) значною мірою надумана (901,с.111-123). Навітьу Галицькій землі, де частина боярства, напевно, мала місцеві коріння ще з доби хорватських князівств, зуміла перетворити бенефіції у спадкові лени, що дозволяло їм утримувати власні дружини (876, с.65), немає підстав говорити про економічну могутність боярських вотчин (1242; 616). Подібно до князівських двірцевих земельних господарств, боярські господарства, відігравали скоріше допоміжну роль. Основними джерелами збагачення боярства була служба князю, частина податків і мит, які вони отримували з своїх ленів (тобто також служба), участь у торгівлі і утримання власного ремісничого виробництва орієнтованого на ринок. Так було і у Новгородській землі (1264). У інших землях боярські сільські господарки були нечисленними і зовсім малими, слугуючи тільки для забезпечення потреб власного двору у продовольстві та фуражі (821, с. 37-42). І у Галицькій землі боярин був повністю залежним від волі князя, який міг його позбавити і володінь і життя. Що і було здійснено Романом Мстиславичем та Ігоревичами. Останні, до речі, примінили у Галицькій землі і звичну для себе практику: роздали бенефіції своїм дружинникам, відібравши володіння у бояр з противної партії. Суперництво боярських партій у Галицькій землі, принаймні до середини XIII ст., розігрувалося на фоні боротьби за галицький престол. У мотиваціях дій боярських угруповань економічні чи корпоративні мотиви не виглядають домінуючими. Можна тільки припускати, що проугорська партія об'єднувала тих бояр, які хотіли мати такі ж права як і угорські барони та розглядати князя як першого серед рівних.

Вищою магістратурою в боярській ієрархії був тисяцький. Початково це був, напевно, виборний командир земського ополчення (482, с.77-78). Кожен князь мав свого тисяцького. Джерела зберегли не тільки імена київських, чернігівських, переяславських, новгородських, смоленських, волинських, галицьких чи турівських тисяцьких. Радило був вишгородським тисяцьким (1172 р.), Прокопій -білгородським (в часи Мстислава Володимировича), Борис Захарич — торопецьким (за Мстислава Удатного), і т.д. У міру того, як земські ополчення з вільних селян-смердів («тисячі») почали уступати місце професійним князівським і боярським дружинникам-лицарям і звільненим від податків військовим поселенцям (на кордонах), уряд тисяцького почав втрачати свої початкові військові функції. У Новгороді до тисяцького перейшли функції глави торгового суду. У інших землях тисяцькі, як перші достойники серед бояр, були найближчими співробітниками князів. Такими виступають тисяцькі Дем'ян та Дмитро при Данилі Галицькому. Дмитро був поставлений у 1240 р. посадником Києва (тобто намісником Київської землі). Князі призначали тисяцьких. Тільки у Новгороді у XII ст. було відроджено виборність цього уряду.

Сотенна організація суспільства з докиївського періоду перейшла в епоху Київської Русі (565, с.390-392; 567, с.233-236; 1218, с.98; 653, с.184; 547, с.303-304). Але «соцькі» і «десяцькі», як управителі територій, з яких виставляли в земське ополчення відповідну кількість воїнів (а пізніше просто цих усталених традицією територій) вже призначалися князями і їх намісниками (про що можна судити з кар'єри вже згадуваного Ставра Городятинича). Очевидно, що соцькі і десяцькі підпорядковувалися посадникам.

Для управління окремими волостями князі ставили з числа бояр посадників, які від імені свого сюзерена виконували всі військові, адміністративні і судові функції. Ці посадники мали власні канцелярії, подібні до князівських, про що свідчать знахідки печаток (1709). Можна припускати, виходячи з практики, яка мала місце у Київській і Переяславській землях на початку XIII ст., що у столицях уділів, які з тих чи інших причин залишалися без князів, сиділи посадники сюзеренів старших князівств.

Воєвода був начальником княжої дружини, потім частини війська на полі бою. Із переходом цих функцій до князів-васалів, цей уряд втратив своє початкове значення, У другій половині XIII — XIV ст. воєводи з'являються вже з іншими функціями. Схоже, що з кінця XII — першій половині XIII ст. уряд воєводи продовжував існувати, втрачаючи своє значеня подібно до уряду тисяцького.

У XIII ст. одним з найбільших урядів у боярській ієрархії став уряд двірського. Початково це був, напевно, начальник княжого двору і двірцевого господарства. Судячи з ролі двірського Андрія при князі Данилові Романовичу, цей уряд став другим після уряду тисяцького. При князівських дворах виникають інші молодші двірські уряди (конюшого, мечника, чашника, стольника, скарбника). Поява князівських канцелярій потребувала уряду печатника (канцлера) з відповідним числом службовців (товмачів, писців і т.д.). Уряди скарбника і печатника доручалися і духовним особам.

Не пізніше середини XI ст. князівська дружина і дружини бояр-посадників, стали професійними. Цього вимагав розвиток озброєння, в першу чергу захисного, що потребувало професійної виучки і постійних тренувань. Кожен князь утримував постійну дружину (від кількох десятків до одної-двох тисяч), яка була ядром розгортання його війська. Дружинники жили поряд з княжим палацом у спеціальних казармах-гридницях (етимологія терміну «гриді», як найдавнішого означення дружинників, скандинавського походження і до кінця не зовсім зрозуміла, цей термін поступово був замінений на слов'янський — «отрок»). Дружинники рекрутувалися з синів бояр, дружинників, атакож, судячи з імен, — з торків, берендеїв, коуїв, половців. Можна припускати, за західними аналогіями, що навчання військової справи починалося років з 10 і кожен дружинник проходив послідовно ступені від «дЂтського» (зброєносця) до «отрока» (лицаря). Схоже, що через ці ступені лицарської науки проходили навіть князі. У 946 р., починаючи битву з древлянським князем, юний Святослав Ігоревич «бЂ бо дЂтеск». По аналогії з західними сусідами можна припускати, що перехід з одного ступеня в інший у дружинній ієрархії залежав виключно від князя і супроводжувався певним ритуалом. До цього схиляють побіжні фрагментарні повідомлення літопису про те як у 1149 р. під Луцьком союзник Ізяслава Мстиславича польський князь Болеслав Кучерявий «оперізав мечем» (тобто посвятив з «дЂтських»-зброєносців у «отроки»-лицарі) багатьох боярських синів чи про поранення князя Ростислава Михайловича на турнірі в таборі під Ярославом у 1245 р. (87, с.227, 402).

Спочатку утримання, спорядження і озброєння дружинників брала на себе князівська скарбниця. Крім того як винагороду вони отримували частину здобичі і грошові пожалування. Іноді такі винагороди були дуже великими — по 200 гривен на кожного (97, c. 103-104). Через брак вільних коштів князь роздавав дружинникам («отрокам») бенефіції. Деякі дружинники (як, наприклад, учасник вбивства Андрія Боголюбського Анбал), почавши службу в «которых портех», ставали багатими людьми. Сім'ї дружинників мали право успадковувати майно навіть при відсутності прямих спадкоємців (1191, с.364). Однак тези про земельні володіння рядових дружинників і перетворення їх бенефіціїв у спадкові феоди позбавлені доказовості і виглядають надуманим підтасуванням в готову модель класичного феодалізму (547, с.332). Не було у дружинників і власних замків.

Князі любили свої дружини і намагалися їх забезпечити. Вбивство отрока каралося високою вірою у 40 гривень. Особиста відвага або прихильність князя відкривали перед дружинниками шлях до боярства. У 1169 р. Володимир Мстиславич, звернувшись до своїх бояр, які не хотіли його підтримати, вказав на детських: «А се будуть мої бояри» (112, стб.536). Тому молодші дружини і рвалися першими вступити у битву, щоби здобути князівську прихильність, а з нею і уряди та багатство.

Якщо до 40-45 років отрок не зміг стати боярином або ще раніше за станом здоров'я не міг продовжувати нести ратну службу, він міг перейти в наступну верству — княжі дворяни, тобто на службу у системі князівської адміністрації. Так отроки були функціонерами князівського суду (стаття 20 Докладної редакції Руської Правди), помічниками мечників або вірників (стаття 74 Короткої редакції і стаття 97 Докладної редакції). Судовими виконавцями могли виступати навіть детські (звичайно ті, хто до зрілого віку так і не зумів отримати ступінь отрока). Це видно з статей 86 та 108 Докладної редакції Руської Правди і статей 14 та 22 угоди Смоленська з Ригою і Готським берегом у 1229 р. Цікаво, наприклад, що при випробовуванні залізом детський як безпосередній судовий виконавець отримував півгривни, а мечник, який вів процес, тільки 5 кун (1409, с.203-205). Напевно, частина колишніх дружинників опускалася ще нижче — до верстви житых людей, осідаючи у певній місцевості.

У XI-XII ст. верства дворян рекрутувалася переважно з числа колишніх дружинників. Сюди входили служителі княжих дворів (тіуни двірцеві, ключники, сокільничі, ловчі, стольники) та службовці князівської адміністрації (тіуни городові, волочські, сільські, ратайні, вірники, осьменики, ємці, митники, ябетники). Такі уряди як городничого (відповідав за замкові укріплення — «городні»), мостівничого (мостника, який відповідав за мости і греблі), осьменика (відповідав за збір торговельних мит і порядок на міському торзі), можливо, заповнялися дружинниками старшого віку. Ці уряди наближалися до боярських і, пізніше, займалися боярами. «Осьменик» у великих містах був дуже значною фігурою.

Тіуни, князівські і боярські чиновники, які від імені своїх панів чинили судові (тіуни городові та княжі) чи управлінські функції у двірцевому господарстві (тіуни волочські, огнищні, сільські, ратайні) за своїм суспільним статусом прирівнювалися до невільників. Це було своєрідним анахронізмом. Певно на ранніх етапах (у IX-X ст.) князівські дворяни ставилися з числа рабів, т. з. «милостників» (1691, с. 250-254; 704, с. 195), тобто тих, які отримали князівську милість. Як видно з статі 66 Докладної редакції Руської Правди боярські тіуни продовжували набиратися з залежного населення і у наступні періоди. Пізніше (з XI ст.) ті, хто йшов у княжі дворяни, мусили заключати ряд з своїм господарем, як залежні від нього люди (679, с. 157-165). І все ж розглядати їх як холопів не можна, — з чим погоджується багато дослідників (809, с. 174, 189, 320; 2090, р. 138; 1715, т.2, с.42; 1719, с. 118). Крім того стаття 110 Просторової редакції прямо передбачала збереження свободи людині, яка пішла у княжі тіуни, уклавши відповідний ряд-угоду. Мабуть ця стаття мала на увазі перш за все відставних дружинників (679, с. 162). Життя княжих тіунів захищала віра у 20 гривень. Окремі з цих тіунів зуміли зайняти становище вище за становище багатьох боярів. Такими були знамениті тіуни київського князя Святополка Ізяславича — Ратша і Тудор, незнаний з імені тіун вдови Романа Мстиславича, залишений з юним Данилом Романовичем у Галичі в 1211 р., та ін. Шумавинський тіун, учасник боярської змови, насмілився забризгати лице самого князя Данила Романовича, щоби спровокувати сутичку. Це може означати тільки одне — він сидів за столом з князем, нарівні з боярами і дружинниками, та носив зброю, а, отже мусив бути людиною вільною.

Княжі і городові тіуни мали у своєму розпорядженні ще кілька категорій дрібніших службовців

- поліцейських чиновників: вірників, ємців і ябетників. «Вірники» збирали судові штрафи (віри), отримуючи за свою службу 7 відер солоду на тиждень, 1 вівцю або полоть м'яса, а по середах і п'ятницях

- сири, пшоно і хліба по потребі разом з своїми помічниками, по 2 курки в день і корм для коней (1485, с.53). «Ємці» (від «ємати» — «забирати») арештовували злочинців і наглядали за ними в тюрмі. «Ябетники» слідкували за порядком і доносили про порушення начальникам. Найнищу категорію двірцевих службовців складали «милостники». Названі розряди дворян формувалися як з колишніх дружинників так і з різних нищих верств населення, включаючи холопів. Діти дворян, напевно, переважно йшли у дружинники, так як ця верства мала найкращі перспективи стосовно кар'єри.

На середніх щаблях ієрархічної піраміди знаходилися міське бюргерство («старці градські» і гості) та земська верхівка («житьї люди», «нарочиті люди», «чадь стара»), «Старці градські» в часи Володимира Святославича навіть входили у княжу думу. Гості не рідко виступали як княжі дипломати. Нижче них знаходилися «чорні люди», які несли на собі основний тягар податків: ремісники (майстри, уноти-учні), посадські люди, вільні землероби (чадь молода, смерди). Частина ремісників, уникаючи міських повинностей, ставала княжими рядовичами і працювала у двірцевих майстернях. У двірцевих майстернях працювали також і наймити та закупи-челядники. Ще нижче знаходився міський люмпен, який не платив податків через свою убогість: гулящі люди, убогі люди, сироти.

Житьї люди (тобто люди, які володіли «жизнью» — власним господарством) з'явилися у джерелах з XI ст. До цієї верстви, напевно входила міська (купецька і реміснича) та сільська верхівка, а також колишні дружинники, які купили або завели власне господарство. Нарочиті люди, можливо, були нащадками племінної і родової верхівки. Чадь стара і чадь молода — слов'янські поселенці у зайнятих фінських і балтських землях, які користувалися певними привілеями. Цікаве співвідношення у суспільстві між цими верствами і княжими мужами. Віра за ганьбу дружини («аще кто назовет чужую жену блядею») складала для бояр великих 250 гривень кун, бояр менших -150 гривень, нарочитих людей 22,5 гривень і чаді — 17,5 гривень (547, с.123). З середніх верств можна було потрапити у дворяни чи, навіть, зайняти уряд десяцького. Рекрутувалися звідси і дружинники. Так само можна було потрапити і у нижчі верстви населення. Розорення неминуче приводило людину в середовище ізгоїв або париків.

Чи не найбільша дискусія триває навколо смердів. Як колись признавався Б.Греков, «про смердів наші історики писали більше ніж про якийсь інший сюжет історії Русі» (547, с. 202). Підсумовуючи певний етап цих дискусій, М.Свердлов так і не наважився відкинути надумані догми, признавши безпорадність радянської науки у цьому питанні: «таким чином нам здається найбільш продуктивним той історіографічний напрямок, який допускає смердів — особисто вільних і смердів — феодальне залежних. Поряд з цим, на нашу думку, недостатньо даних для віднесення залежності смердів до кріпацької або рабської» (1409, с. 148).

Ми підтримуємо тих дослідників, які не сумніваються, що смерди були вільними землеробами-общинниками. Вони входили у земське ополчення, до того часу поки стан військової техніки дозволяв використовувати непрофісіоналів (практично до кінця XIII ст., їх участь у Липицькій битві у 1214 p. навіть виявилася вирішальним фактором). Причому князі мусили розраховуватися з ними за участь у своїх походах. Ярослав Мудрий заплатив смердам по гривні за похід проти Святополка Окаянного. На Долобському снемі у 1103 р. князі спеціально радилися відносно часу походу, який був би прийнятним для землеробів-смердів. Не наважилися покинути піхоту-смердів і учасники походу Ігоря Святославича на половців у 1185 р. Низька віра за вбивство смерда (5 гривень), рівна вірі за вбивство холопа, не повинна дивувати. Право охороняло княжих мужів і княжу власність. Життя смерда охороняла община, яка користувалася своїм звичаєвим правом. Община володіла землею, за що платила відповідний податок, розділений між своїми членами. Цей податок (повністю або частково) йшов у князівську скарбницю, власникові лену або бенефіціару. При цьому князь виступав як своєрідний гарант свободи смерда і недоторканості його майна. Тільки так, на наш погляд, можна пояснити протистояння майна смерда і князівського майна: кінь смерда (на якому він виступив у похід) і кінь князя (отриманий з княжого табуна на час походу), борть смерда і борть княжа (як промисли різних власників) і т.д., в чому заплутався свого часу В.Лешков (1409, с. 176-178). Може за цю гарантію охорони права смердів князь присвоїв собі прерогативу у випадку відсутності прямих спадкоємців забирати до скарбниці майно померлого смерда. Ця прерогатива, напевно, була пережитком давніх традицій і первинно належала общині, яка до того виступала подібним гарантом. Ще один рудимент-пережиток (можливо якогось давнього арійського ритуалу схожого з подібними ритуалами примітивних народів, знаного на заході як право першої ночі) у вигляді куничного (грошової куни чи хутра куниці) йшов до скарбниці при весіллі дочки смерда.

Найнижчий щабель займали різні категорії залежного населення: парики (рядовичі ремісники і землероби, наймити, половники-пущеники, задушні люди, прощеники), закупи і вдачі та раби-челядники (холопи і роби).

Інститут парикії — залежних землеробів, поселених на державних або приватних землях з обов'язкою платою натуральної або грошової ренти і відробітком окремих повинностей на користь власника виник у IX ст. у Візантії. Ми відносимо сюди також і ті категорії залежних ремісників, які працювали на подібних умовах. На Русі, де з XI ст. сильно звузилася база рабства, ці верстви не могли займати домінуючого становища. Використовуватися вони могли перш за все у князівських і боярських господарствах. Інші верстви населення могли незначною мірою використовувати хіба рабську працю. Рядовичі-ремісники походили з міських ремісників, яких князівська чи боярська адміністрація спокусила укласти ряд і працювати на гарантовані замовлення або були нащадками таких ремісників-рядовичів. їх ряди могли також поповнювати вихідці з рабів-ремісників, відпущених на волю. Рядовичі-землероби рекрутувалися хіба-що з ізгоїв та люмпену, тобто колишніх землеробів, які з різних причин випали з своєї верстви. Віра за вбивство рядовича складала 5 гривень (звична віра за життя простої людини). Рядом-угодою супроводжувалися також позика грошей під проценти, передача меду або зерна з умовою поверення більшої кількості, одруження з робою (рабинею) із рядом-зобов'язанням відробити її вартість. При заключенні такої угоди потрібно було мати двох послухів-свідків. Отже рядовичі були тільки тимчасовими париками. Так само як і наймити, які працювали у сільському господарстві чи у майстернях (1609, с. 140-141, 144-148; 321, с. 135-138). Джерелом цієї категорії було перш за все населення розорених кочовиками і війнами місцевостей.

Пущеники — поза сумнівами, це раби, відпущені на волю. Такі люди, позбавлені засобів існування, мусили зберігати клієнтські відносини з колишнім господарем, князем або боярином. Найчастіше, отримавши ділянку та реманент, пущеник ставав париком, який працював за половину врожаю, тобто половником. Задушні люди — різні категорії залежного населення подаровані монастирям чи церкві як внесок за душею померлого. В їх число могли входити і раби. Церква і монастирі рабської праці не використовували і переводили таких людей у розряд париків. Прощеники, найпевніше, це боржники, яким були прощені їх борги, але з умовою виконання певних повинностей на користь церкви (1409, с.185).

З усіх версій дискусії навколо закупів найбільш раціональним виглядає погляд на закупів, як на селян, які потрапили у залежність через позичку — борг під проценти («купу»), котру вони повинні були відробити у господарстві господаря (567, с.319-323; 1409, c. 179-182). Закон захищав закупів. Напевно в їх число потрапляли в основному платники податків, яких держава не хотіла втрачати. Термін відробки закупа був фіксованим і він мав повернутися у свій звичайний стан після відроблення боргу. Закуп мав право звернутися до суду у справі розриву стосунків з своїм паном після повернення половини суми. Закуп міг виступати послухом (свідком), але як людина з обмеженою волею — тільки тоді, коли не було вільних свідків. Згідно з статею 56 Докладної редакції Руської Правди закуп мав право «шукати кун» (тобто заробити гроші на стороні) за згодою з паном, але у випадку втечі його повертали уже як раба. Продовжував закуп нести і військову повинність, як видно з статті 58 Докладної редакції.

Часті неврожаї та інші причини змушували перш за все смердів позичати насіння, хліб, коня для оранки чи реманент. На час відроблення за таку позичку («дачу») боржник ставав «вдачем» (320, с. 160-163; 1409, c. 179-182). Вдача не можна було обернути у холопа. Він міг покинути пана і раніше терміну, якщо повернув саму «милість» без «придатку» (процента) (1409, с. 180).

Якщо у X ст. раби були основною статтею експорту, то з XI ст. їx число було обмеженим. Рабом можна було стати через полон, через злочин, через банкрутство з вини самого суб'єкта та через народження від холопа. Віра за вбивство холопа (раба-мужчини) складала 5 гривень, а роби (рабині-жінки) — 6 гривень. Якщо холоп вдарив вільну людину, його господар мав заплатити 12 гривень віри, в самого холопа покарати биттям. Право йшло на обмеження джеред рабства, особливо через заборгованість по банкрутству. Закон також передбачав і звільнення з рабства (відпуск на волю згідно заповіту; внаслідок каліцтва з вини господаря; роби, знасилуваної вільним, який повинен був відшкодувати господарю збитки; роби і її дітей від господаря після його смерті), а також насильну продаж раба через жорстоке поводження та викуп полоненого. Закон також диференціював холопів на «обельних» (тобто повних) та тих, що могли (за повноваженням господаря) торгувати, вступати в боргові зобов'язання і мати свою власність та викуплятися з рабства (1409, с. 166).

За межами цієї ієрархічної драбини знаходилися ізгої. Стати ізгоєм означало фактично випасти з суспільства. За В.Ключевським ізгой — «людина, яка втратила права стану, в якому народилася і залишилася без певного становища у суспільстві, така людина поступала під захист церкви» (809, c. 168). Джерела зберегли відомості про чотири категорії ізгойства, про що ми говорили вище. Напевно ізгоями ставали і вихідці з будь-яких інших верств цього строго структурованого суспільства, які втрачали ознаки своєї верстви. Безперечно, що «захист життя ізгоїв 40-гривенною вірою, як вільних людей і князівських чиновників, а також вказівка на холопа, що викупився, поряд з неписьменним поповичем, купцем, «що заборгував» і князем, «що осиротів», свідчать про повну особисту свободу цих категорій ізгоїв, в тому числі і холопів, які викупилися» (1409, с. 189). Любецький снем практично ліквідував базу для появи князів-ізгоїв. Таке явище стало рідкістю, причому ізгойство у відомих нам випадках не залежало від часу смерті батька (Іван Ростиславич Берладник, пронський князь Гліб Володимирович і т. д.).





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.