Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія





7.3. ЗМІНИ У ПОЛІТИЧНИХ І СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИНАХ. ПОДІЛ КНЯЗІВСЬКОЇ ВЕРСТВИ


Монгольська навала зруйнувала Київську Русь як імперію. Вплив монголів на різні землі був різним. Попри думку Л. Гумильова, надання Ярославові Всеволодовичу ханського ярлика не було оформленням союзної угоди (578, с.509). Старші з князів Володимиро-Суздальської та Рязанської земель перетворилися на васалів навіть не самого монгольського імператора, а тільки хана західної частини імперії. За здоров'я цього хана молилися в церквах, а на його вимогу контигенти військ цих земель мусили допомагати ординцям завойовувати північно-кавказські та іранські землі, а потім брати участь в ординських усобицях. Монголи переписали населення, установили розміри данини-виходу і старанно слідкували за підвладними князями. Ординці постійно підтримували тенденцію до роздроблення князівств і підігрівали суперництво навколо старших престолів. Рівночасно вони нищили князів, які проявляли найменші тенденції до звільнення від їх опіки (суздальський князь Андрій Ярославич, тверський князь Олександр Михайлович та ін.). Тепер благополуччя останніх залежало від настрою хана та його двору, вміння підкупити ординських сановників і обмовити сусіда. Тут особливе вміння проявили нащадки наймолодшого з синів Олександра Невського, князі невеличкого Московського князівства. Вірною службою вони заслужили ханську довіру і ярлик на велике княжіння володимирське, поступово перетворивши його у спадковий. Отримавши право замісь ханських баскаків збирати данину-вихід, вони коштом інших купували ласку свого сюзерена. Слідуючи його зразкам, московські князі відкинули стару систему успадкування і стали передавати владу по прямій лінії. Вся історія взаємин московської гілки Мономаховичів — це жорстока боротьба старших братів з молодшими. Роздроблення сусідніх князівств (приміром уділи Стародубського князівства у XIV ст. роздробилися до розмірів сіл) позбавляло можливості їх князів сплачувати ординський вихід. Цю функцію взяли на себе московські князі, з часом перетворюючи своїх дрібних васалів у служилих князів. Окремі дрібні уділи, чиї князі давно перетворилися у московських бояр і навіть дворян середньої руки, щасливо дожили до часів Івана Грозного, оточені з усіх сторін московськими володіннями. Московські князі також вміло провокували антиординські виступи своїх основних суперників тверських і суздальських князів, а потім з допомогою ординців успішно їх придушували. Така політика забезпечила їм вже на кінець XIV ст. гегемонію у землях колишньої Володимиро-Суздальської землі. У XV ст. вони об'єднали ці землі і розпочали суперництво з Великим Князівством Литовським за інші землі. Ще до того почався їх наступ на рязанські землі, які вдалося анексувати аж у першій половині XVI ст. Розпад Орди, який розпочався ще у середині XIV ст., фактично звільнив їх від залежності без великих зусиль. Епізод з Куликовською битвою, результат якої не мав політичного значення (через два роки Тохтамиш зруйнував Москву і відновив залежність), був подвигом об'єднавчої політики православної церкви і надовго відбив охоту московським князям виступати проти Орди. Згадаймо нерішучість Івана III Васильовича, яку не могла збагнути навіть його дружина Софія Палеолог.

В одному, безперечно, правий Л. Гумильов. Монгольська навала зруйнувала етнічні зв'язки Київської Русі. А православна церква, яка у попередню епоху була підпорядкована політиці князів, не зуміла утримати ці зв'язки. У XIII ст. російський етнос уже сформувався (578, с.491-492). Київські митрополити, які виїхали спочатку до Володимира на Клязьмі, а потім — у Москву, сприяли консолідації цього ентосу. Не без їхньої допомоги відбулося і злиття з цим етносом населення Рязанської і Новгородської земель, чия етнічна підоснова була відмінною від населення Володимиро-Суздальської землі. Сприяли цьому і масові переселення новгородського і рязанського, не тільки боярства і дворянства, але й купецького та посадського населення. Практику цих переселень розпочав Іван III, а довершив його внук Іван Грозний.

Новгородська боярська олігархія спочатку вирішила відкупитися від ординців. Взявши на себе посередництво в торгівлі між ординським світом і союзом балтійських міст (Ганзою), Новгород Великий став процвітати. Тому вони, як правило, приймали до себе васалів московських князів і відсилали тверських васалів, оскільки Твер не вміла так домовитися з Ордою. Це тривало доти, доки з рубежу XV ст. Москва не стала зазіхати на свободу Новгородської землі. Тактика маневрування між Москвою, слабнучою роздробленою Тверю та Великим Князівтвом Литовським (новгородські контигенти брали участь навіть у битві під Грюнвальдом), закінчилася московським завоюванням.

Сильно постраждала від монголів Переяславська земля, яка разом з частиною Київської землі (на південь від Канева) опинилася під безпосереднім управлінням ординців (112, стб.838; 147, с.67-68). Ординський баскак Ахмат у 1283-1284 рр. утвердитися в Курському князівстві і почав тіснити рильського і воргольського князя Олега, закладаючи власні слободи в його землях (130, с.79). Ці літописні відомості підтверджені археологами (316, с.112-117). Дністровсько-Бирладська волость Галицької землі також перейшла під безпосередній контроль ординців. Признали себе прямими ординськими васалами болохівські князі, за що ця територія була практично знищена каральними походами Данила Романовича і його сина Шварна (112, стб.838; 1335, с.59; 1471, с. 164-175). Правитель Бакоти боярин Митей, визнавши себе ординським васалом, був призначений баскаком. Спроби Данила Романовича відновити становище у цьому регіоні не мали успіху. З другої половини XIII ст. все Східне Поділля поступово перейшло під управління ординських баскаків (112, стб. 789, 791, 793, 828, 829).

Сам Київ після монгольської навали якийсь час належав володимиро-суздальським князям, які добивалися на нього ярликів у монгольських ханів, претендуючи тим самим на роль сюзеренів земель колишньої Київської Русі. Щоб відкинути подібні претензії Орда надала ярлик на Київ Олександрові Ярославичу, а ярлик на велике княжіння — його братові Андрієві. Може тому у кінці XIII ст. володимирські князі вже не добивалися ярликів на Київ. Близько 1300-1301 рр. після перемоги хана Токти над Ногаєм, на київському престолі утвердилася путивльська династія, князі якої з допомогою ординців утримували ці території до 1362 р. (792, с.222; 714, с.115-118; 493, с.63; 499, с.149-150; 500, с.54; 1389, с.194-203; 1390, с. 147-157). Можливо, що між 1324-1331 рр. київський престол займав литовський васал Ольгімант-Михайло Гольшанський (504, c. 159). Молодші князі з путивльської династії опанували також і Овруцьке князівство, престол якого зберігали ще у 1408 р. (493, с.53-54). Якийсь час (не пізніше 1300 р.) зберігали свої уділи в Київській землі і Смоленські Мономаховичі. Одним з них був пороський князь Юрій, васал волинських князів Володимира Васильковича та Мстислава Даниловича (112, стб.930). Можливо також, що окремі з цих князів правили у Києві як волинські васали у 1270-1300 рр.

Перший київський князь з династії Гедиміновичів Володимир Ольгердович (1362-1393 рр.) пробував з литовською допомогою позбутися ординської опіки і стати повністю незалежним володарем. Він проводив власну політику, карбував монети. В ті часи до Київської землі стала належати і Переяславська земля. Крім того кордони її значно розширилися на південь і південний схід (1605, с.62-72, 82-84).

Протягом другої половини XIII — першої половини XIV ст. головним стабілізуючим і організуючим фактором на українських землях була Галицько-Волинська держава. Фактично всі інші князівства, в тій чи іншій мірі перебували під впливом цієї держави. Турово-пінські князі, в першу чергу дубровицькі та степанські, стали волинськими васалами.

Ступінь залежності Галицько-Волинських земель від Орди залишається дискусійним. Данило Романович пробував повністю позбутися ординської опіки. Це втілилося у прийнятті королівського титулу і готовності визнати зверхність папи в обмін на організацію хрестового походу. Це втілилося в офіційній ідеології: «О, зліше зла честь татарська...»- написав волинський літописець, оцінюючи прийом у Батия свого князя, якого трактували значно краще ніж інших Рюриковичів, яким довелося їздити в Орду (1310, с.9). Це втілилося і у будівництві кам'яних укріплень та відвертому збройному виступі проти Куремси, до улусу якого належали Галицько-Волинські землі. Але ця політика мала тільки короткочасний успіх. Залежність Галицько-Волинських земель від Орди відновив Бурундай. Після смерті Данила Галицького його старший син Лев зберіг за собою Перемишльське, Галицьке і Белзьке князівства. Молодші сини Шварн та Мстислав утримували відповідно Холмське та Луцьке князівства. Західну Волинь з Володимиром зберегли за собою Василько Романович та його син Володимир. Становище Шварна Даниловича підкріплялося тим, що використовуючи родинні зв'язки з литовським королем Міндовгом, він став співправителем його сина Войшелка, а потім навіть великим князем литовським. Смерть Войшелка. який загинув у суперечці з Левом Даниловичем, не дозволила використати перспективи цієї унії для боротьби проти Орди. Суперечності між галицько-волинськими князями вміло використовувалися Ордою і сприяли зміцненню залежності їх князівств від неї. Загострення взаємин золотоординських ханів з Ногаєм, який приєднав до себе за незнаних обставин улус Бурундая, привело до певного ослаблення цієї залежності. Лев Данилович з допомогою військ Ногая навіть розширював свої володіння в Закарпатті та Польщі (504, с.89-97).По смерті Шварна Лев приєднав Холмське князівство, а по смерті Володимира Васильковича його землі відійшли до Мстислава Даниловича. Біля 1299-1300 рр. всі князівства опинилися в одних руках і Юрій Львович міг титулуватися «королем Русі і князем володимирським». Прийняття цього титулу і організація окремої Галицької митрополії, на яке пішла, неохоча до подібних заходів, константинопольська патріархія (митрополит київський перебував у Володимирі під ординським контролем), свідчать на користь версії про звільнення від ординської залежності (675, с.71).

У грамоті від 9.08.1316 р. Андрій та Лев Юрійовичі обіцяли Тевтонському Ордену захист від ординців. За свідченням польського короля Владислава Локетка (лист до папи Іоана XXII від 21.05.1323 р.) війська цих князів були нездоланним захистом проти ординців. Можливо тому вони не змогли допомогти руху закарпатських феодолів у їх підтримку і поборотися за Угорську спадщину. У світлі цих фактів мотивованим виглядає припущення про загибель обох князів у боротьбі з Ордою (1080, c. 18).

Компроміс, який привів до влади Болеслава Тройденовича, тобто не дозволив опанувати ці землі литовському чи польському претендентові, був укладений за участі хана Узбека. Допоміг Узбек і Дмитрові Детькові та Любартові Гедиміновичу у 1340 р. Тобто ординська політика у 1323-1340 рр. опиралася на недопущення тіснішого альянсу Галицько-Волинської землі з котримсь з сусідів. Але ординські впливи тут тривали не довше смерті Узбека (1342 р.) і початку боротьби за владу у самій Орді.

Передчасна загибель Юрія-Болеслава II у 1340 р. привела до довгої боротьби за Галицьку спадщину, у якій взяли участь, крім місцевих сил, Угорщина та Польща. Волинське боярство визнало князем Любарта-Дмитра Гедиміновича, якому до своєї смерті (1384 р.) вдалося утримати фактичну незалежність Волинської землі. У 1340, 1352, 1366, 1370-1371, 1372, 1376-1377 рр. цей князь вів із перемінним успіхом війни за відновлення Галицько-Волинської держави. Залучаючи на допомогу литовських і руських князів, Любарт-Дмитро змушений був запровадити практику роздавання ленів. Так були відроджені старі (Холмське, Дорогичинське, Берестейське, Белзське і Теребовельське) та з'явилися нові (Острозьке, Подільське, можливо Боброцьке) удільні князівства. У 1370 р. угорський король Людовик Анжуйський, який успадкував Польщу, активізував анексію Галицького королівства. У 1372 р. він передав його опольському князеві Владиславові (1372-1387 рр., з перервами), який був внуком дояки белзького князя Гремислави Всеволодівни і (як праправнук Романа Мстиславича) з повним правом титулувався «господарем руської землі, вічним дідичем і самодержцем», карбуючи власні гроші.

Чернігівська земля, яка сильно постраждала від монголів у 1239 р., і продовжувала відчувати ординський натиск ще протягом майже сотні років, сильно роздробилася. Крім того, відбувся відплив населення у північно-східну частину (ближче до лісів, далі від степу), де з'явилися Брянське, Глухівське, Карачевське і Таруське князівства. З Глухівського князівства виділилися Новосильське і Устівське. З Новосильського — Белевське, Одоєвське і Воротинське. З останнього — Перемишльське. З карачевського князівства виділилися Хотимське, Звенигородське, Волховське, Мосальське, Хотетовське та Єлецьке князівства. З Таруського — Канівське, Спаське, Оболенське, Пекінське, Тростенське, Мезецьке, Борятинське і Волконське князівства. Продовжували існувати Чернігівське, Сіверське, Стародубське, Путивльське, Трубчевське і Козельське князівства. Окремі з цих князівств ділилися ще на менші частки. Таке роздріблення було вигідне ординцям. Відстоюючи свої уділи, дрібні чернігівські князі маневрували між Ордою, великими князями литовськими, рязанськими, смоленськими та московськими.

Полоцька земля не зазнала руйнації від ординців і не платила данини-виходу. Але ординська загроза сприяла переходу основних столів у цій землі до литовських князів. Рюриковичі уціліли у менших столицях (Мінськ, Лукомль та ін.).

До походів Бурундая і Турівська земля не знала ординських руйнувань. Дрібні турівські князі розділили долю своїх нових сюзеренів — волинських князів. З кінця 1330-х рр. ці території перейшли у сферу впливу Литви.

Смоленська земля, до якої ординці також не дійшли, погодилася на сплату виходу подібно до Новгороду. З однієї сторони це стримувало можливу ординську агресію, з іншої приносило вигоду посередницької торгівлі між прибалтійськими державами та ординським ареалом. Десь у середині

1330-х рр. смоленський князь Іван Великий Олександрович перестав платити ординський вихід. У відповідь у 1339 р. на Смоленську землю напало ординське військо, очолене Товлубеєм. В складі цього війська були васали московського князя Івана Калити, який виступав у подібних випадках виконавцем ханської волі, вміло ним же спрямованої проти сильних супротивників. У 1340 р. хан Узбек знову послав великі ординські сили, у складі яких були дружини рязанських, суздальських, ростовських, юрєвського, друцького і фомінського князів та московське військо. Смоленськ витримав ординські удари, а наступний його князь уже титулувався великим, підкреслюючи свою повну незалежність. На жаль, на початку XV ст. роздроблене Велике Смоленське князівство було анексоване Литвою, яка вміло використала протиріччя між князями смоленської гілки Рюриковичів.

Литовська держава, яка з середини XIII ст. стала потужною політичною реальністю в Центральній Європі, була привабливим союзником для тих, хто зважувався на боротьбу з ординцями, особливо після падіння Галицько-Волинської держави. Гедиміновичі, які протягом XIII — початку XIV ст. закріпилися на престолах головних білоруських князівств, легко домовлялися з місцевими елітами, були толерантними в питаннях релігії, швидко освоювали мову і культуру своїх підданих і діяли як справжні патріоти своїх нових володінь. Яскравий приклад — діяльність на Волині Любарта-Дмитра Гедиміновича. (Ця проблема висвітлена в тезах доповіді автора на міжнародній конференції в Тракаїі (Литва) 11 -14.09.1994 p. «The role of Gediminovichs in the struggle for savings of the Ukrainian principalities».) Після перемоги Ольгерда над ординцями на Синіх Водах (1362 р.) Гедиміновичі утвердилися в Києві, Трубчевську, Новгороді Сіверському, а пізніше у Стародубі та Чернігові. Корятовичі опанували Подільське князівство, західну частиною якого отримали ще від Любарта.

Спільна загроза від агресії прибалтійських хрестоносців, а також невдала спроба польсько-угорської унії підштовхнули еліти Польщі та Литви до співпраці, яка завершилася Кревською унією (1385 р.): великий князь литовський Ягайло одружився з королевою Ядвігою і став одночасно польським королем, взявши зобов'язання хрестити Литву. Православні Гедиміновичі стали Католиками. Можливо, що певну роль тут зіграло і побоювання литовської еліти розчинитися серед білоруської знаті, яка брала верх в державі. Кревська унія вирішила долю Галицької землі. Спільні польсько-литовські війська у 1387 р. вступили на її територію. Владислав Опольський пробував оборонятися, присягнув королю Чехії, але допомоги не отримав. Патриціат великих міст і значна частина бояр присягнули польському королеві. Ті, що не погодилися з пануванням Польщі — емігрували на Волинь. Рівночасно було анексоване Холмське князівство. Белзьке князівство було передане мазовецькому князеві Земовитові Земовитовичу і проіснувало до 1462 р., коли за угодою з місцевою шляхтою було перетворене на воєводство у складі Польського королівства. Як слушно зауважив М.Крикун (902, с.24-32), процес перетворення князівства у воєводство почався значно раніше його формальної ліквідації. До 1434 р. Галицькі землі та Холмське князівство зберігали статус окремих політичних одиниць, об'єднаних з Польщею династичною унією. Ними управляли урядовці в ранзі руських старост і воєвод окремих земель. Для них карбувалися «руські» гроші. У битві під Грюнвальдом ополчення цих земель було об'єднане в окремі хорогви під своїми прапорами і з давніми гербами.

Близько 1434 р. було утворене Руське воєводство у складі Львівської, Галицької, Сяноцької, Перемишльської і Холмської земель. На підкарпатських землях, окремі замки яких до 1393 р. утримували угорські залоги, було утворене васальне Жидачівське князівство. Воно служило розмінною монетою в політичних іграх аж до своєї ліквідації у 1442 р. та включення до складу Руського воєводства. Його тримали Свидригайло Ольгердович, Федір Любартович, а потім мазовецькі князі (2060, s.46-48). Не виключено також існування подібного Рогатинського князівства.

Кревська унія мала значний вплив і на долю інших князівств. Оточена з усіх боків польсько-литовськими землями, Волинь змушена була визнати литовську зверхність. Федір Любартович втратив волинський престол. Правда, незабаром Волинь стала базою для лідера литовської опозиції Вітовта Кейстутовича, який отримав Берестейське, Городненське і Дорогачинське князівства. Владислав-Ягайло змушений був погодитися на фактичне відновлення Великого Князівства Литовського, визнавши Вітовта правителем цього князівства. Останній повів рішучу боротьбу на обмеження і ліквідацію удільних князівств. В ході війни 1392-1393 рр. була по частинах розбита коаліція київського, сіверського, вітебського і подільського князів. Подільське князівство було анексоване і передане польському полководцеві Спитку з Мельштина як литовському васалові, а на престолах інших князівств сіли послушні намісники (504, с. 116-117). Поразка Вітовта в битві з ординцями на р.Ворсклі (1399 р.) трохи пригальмувала процес ліквідації удільних князівств. Однак наступні походи проти Орди привели до розширення меж литовської держави до Чорного моря. Більшість дрібних чернігівських князів признала себе васалами Литви. На Волині збереглися удільні князівства: Острозьке, Степанське, Ратненське, Ковельське, Кобринське, Чорторийське, Корецьке і Дубровицьке. Такі ж дрібні князівства збереглися і на Турівщині.

Подальша політика литовського уряду, спрямована на ліквідацію удільних князівств, шляхом зрівнювання прав боярства та рядової шляхти з правами князів і злиття уділів з іншими приватними земельними володіннями, призвела до розриву польсько-литовської унії за великого князя Свидригайла Ольгердовича. Свидригайла підтримали майже всі удільні князі не залежно від релігійного визнання. Та й сам хрещений у православ'ї Свидригайло-Лев, перейшовши в католицьку віру як Свидригайло-Болеслав, так і залишився католиком і був похований в кафедральному соборі у Вільнюсі як і інші великі князі литовські. Під його проводом Рюриковичі і Гедиміновичі об'єдналися для захисту князівського права володіти хоч малими, але державами. В ході довгої боротьби, яка тривала протягом 1430-1440 рр., Свидригайло зберіг за собою тільки Волинську землю. Але його діяльність сприяла відновленню ліквідованого Київського князівства (1440 р.) і продовжила існування більшості удільних князівств ще майже на півстоліття.

Свидригайло Ольгердович помер у 1452 р., тільки формально вважаючись васалом Великого Князівства Литовського. По його смерті Волинь перетворилася в конфедерацію удільних князівств, частина яких була утворена ним самим, як компенсація своїм васалам за втрату інших земель (1886; 897; 1904; 1835; 2121,s. 1-25; 454, с. 117-142; 504, с. 141-151). Новий великий князь литовський Казимір Ягеллончик підтвердив старі надання, щоб полегшити інкорпорацію цих князівств. Дубровицьке, Степанське, Острозьке, Заславське, Корецьке, Чорторийське, Клеванське, Збаразьке, Каширське, Кобринське, Ковельське, Кременецьке, Вишневецьке, Воронецьке, Порицьке, Тристенське, Буремльське, Ружинське, а також ще ряд дрібніших князівств, склали строкату політичну мозаїку Волині. Волинь зберегла статус автономної землі, де князівські родини змагалися за уряди старости володимирського та маршалка волинського, а їх уділи поступово зливалися з приватними володіннями. Після Люблінської унії 1569 р. ніщо вже не заваджало утворити на колишніх землях держави Свидригайла Ольгердовича Волинське і Брацлавське воєводства.

Боротьба за Поділля між Польщею і Литвою тривала з перемінним успіхом. У 1400 р. князівство було викуплене у вдови Спитка з Мельштина, який загинув на р. Ворсклі, і передане Свидригайлові Ольгердовичу. У 1405 р. цей князь отримав Сіверське князівство і Польща спробувала затримати Поділля за собою. Погодившись на повернення князівства у 1411 р., польський уряд фактично зривав присягу місцевої шляхти Вітовтові у 1414 та 1418 рр. У 1430 р. лідери польської шляхти, посадженої на Поділлю, єпископ Павло, Гриць Кирдеєвич, Михайло і Теодор Бучацькі підступом схопили намісника Довгирда і зайняли основні подільські замки. У 1430-1434 рр. васали Свидригайла князі Федір Острозький та Федір Несвіцький відвоювали частину Поділля. Але Польща утримала за собою Західне Поділля з Кам'янцем, яке було перетворене у Подільське воєводство (504, c. 114-115).

Після Кревської унії уряд Польське-Литовської держави вважав, що ліквідувати удільні князівства можна шляхом зрівнення прав нетитулованої знаті з князями. Вже Віленський привілей Владислава Ягайла (1387 р.) гарантував нетитулованій знаті право володіння спадковими вотчинами і звільнення від тяглових повинностей (305, s. 1-2). У 1432 р., при проголошенні Зигмунта Кейстутовича великим литовським князем, було видано Гродненський привілей. Його текст був повторений майже дослівно у Троцькому привілеї 1434 р. (275, 1.14, s.523-524, 529-531). На наш погляд ці документи були видані з метою привернути на бік уряду бояр та інших васалів удільних князів, які підтримували Свидригайла Ольгердовича. Цими привілеями гарантувались успадкування володінь, звільнення підданих цих володінь від «дякла» — продуктових данин на користь великого князя, недоторканість самої особи нобіля і другі прерогативи, які зрівнювали у правах князів, бояр та шляхту. Щоб взагалі зламати опір удільних князів уряд пішов ще далі, фактично відмовившись від юридикції над половиною, якщо не більше, населення Великого князівства Литовського (1036, с. 101). У 1447 р. Казимир Ягелончик видав Віленський привілей (22, т.1, с. 73-77), де «княжата» поставлені в один ряд з рештою шляхти, а на останню поширено не тільки гарантії особистих прав, спадковості володінь та звільнення їх підданих від натуральних продуктових податків, але й звільнення від грошового податку (серебщини), візницької повинності і відробітків на користь державних замків, а також надання їм судової юридикції над своїми піданими. Зрівнюючи шляхту з удільними князями, уряд фактично перетворював їх володіння з державних одиниць у приватні. Рівночасно, вступаючи на державну службу, удільні князі отримували значні приватні володіння, які своїми розмірами перевищували розміри їх уділів (приміром у Острозьких чи Вишневецьких).

Але поки існували потужні Волинське та Київське князівства, заходи уряду давали невеликий ефект. Обидва князівства скоріше формально визнавали зверхність великих князів литовських. Київське князівство було важливим політичним фактором в українських землях, підтримуючи самостійні дипломатичні і економічні зв'язки з Московською державою, Молдовою та кримськими державами. Київський князь титулувався «з ласки Божої великий князь київський». Ліквідація цих князівств, зафіксована відповідними привілеями Казимира Ягеллончика Волинській землі близько 1452 р. (підтверджений Олександром Казимировичем у 1501 р. і Сігізмундом Старим у 1509 р.) та Київській земліу 1471 р. (підтверджений Зигмунтом Старим у 1507 та 1529 рр.) (22, т. 2, с. 33-36, 64-66, 207-211; 1726, с. 105-200), змінила ситуацію. Названими привілеями дрібні удільні князі, які ще залишилися, були зрівнені з рештою шляхти, а їх володіння з приватними володіннями. Саме тому після ліквідації Київського князівства багато удільних князів, чиї володіння межували з Московською державою, перейшли на службу до московських князів. Решта змушені були погодитися з фактичним станом речей. Свою перемогу уряд закріпив Віленським привілеєм 1492 р. (305, s. 58-66). Цим привілеєм великокняжий уряд залишав за собою дипломатичні зносини з іноземними державами, надання урядів і земельних пожалувань, а також зміщення з цих урядів. Можна стверджувати, що саме Віленським привілеєм 1492 р. уряду вдалося зафіксувати свою перемогу у змаганні з удільними князями. Таке становище було закріплено у Статуті 1529 р. та наступних Статутах. Дальше існування окремих уділів у складі Польсько-Литовської держави носило суто номінальний характер. Більшість удільних князівств було і формально ліквідовано після прийняття Люблінської унії 1569 р. за якою послідували відміна земельних привілеїв і утворення Волинського та Брацлавського воєводств.

По іншому склалася доля чернігівських і сіверських удільних князів. Звільнившись від ординського впливу в останній третині XIV ст., вони певний час маневрували між великими смоленським, рязанським, володимирським і тверським князівствами та Литвою, витримуючи постійні ординські напади. До кінця панування Вітовта майже всі вони стали васалами Литви. Ці князі активно підтримували Свидригайла, а після ліквідації Київського князівства почали з своїми уділами переходити на службу до московських князів. Так само поступила частина і білоруських Гедиміновичів та Рюриковичів. Більшість їх уділів були ліквідовані у часи великого князя Василя Івановича (1505-1533 рр.). Масові репресії при Івані IV, в яких частина дослідників схильна бачити боротьбу з опором удільної знаті, носили скоріше випадковий характер і були пов'язані з особою царя (183; 184; 1285; 466; 698; 1426; 1428; 824, с.5-108). Опір удільних князів був зломлений раніше. В часи Івана IV вони нічим не відрізнялися від решти землевласників, а формальне існування деяких князівств, наприклад Воротинського, було питаням часу.

Адміністративна структура князівств впродовж всього періоду їх існування перетерпіла незначні зміни. Причому структура дрібних удільних князівств у мініатюрі повторювала структуру більших князівств і князівств-земель. Віче, через яке у попередній період верхівка міст в союзі з певними групами боярства обмежувала князівську владу, відступило на другий план, поступово відмираючи. Брянське віче у 1310 р. (140, с.52, 72, 121) — один з останніх прикладів діяльності такого інституту. Дума трансформувалася у вищий орган князівств, званий у землях, які ввійшли в орбіту Великого князівства Литовського, «пани-рада». Судячи з деяких грамот, до складу думи входили місцевий єпископ, князі-васали і старші бояри. До думи Болеслава-Юрія входили єпископ, двірський, воєводи (львівський, луцький, белзький, перемишльський, напевно і галицький, холмський, володимирський та інші). У думі Любарта-

Дмитра першими також виступають місцевий єпископ, князь-васал (Данило Острозький), воєводи. Далі йдуть бояри без титулів. Пани-рада Свидригайла Ольгердовича також складалися з князів-васалів, воєвод та намісників. У XIV ст., по аналогії з сусідніми Чехією та Польшею, намісники князівств отримують титул старост. І з тим титулом потрапляють до панів-ради земельних князівств або старших уділів, відтісняючи воєвод. За аналогією можемо припускати, що склад думи дрібного удільного князівства був аналогічним. Місце єпископа в ньому посідав архімандрит або ігумен більшого монастиря чи настоятель головного храму. Навіть такі дрібні князівства, як Жидачівське, мали свого старосту і суддю (569, с.314; 504, c. 116-117). Пани-рада удільних князівств пережили саму удільну епоху і збереглися при дворах князів-магнатів (Острозьких, Вишневецьких і т.д.) навіть у XVII ст. (про що могна судити з багатьох грамот з т. з. Архіву Сангушків та ін.). Формально вони так не називалися, але суть і функції їх залишилися тими ж самими.

У російських князівствах Дума, як вищий орган при великих і удільних князях продовжувала існувати протягом всього періоду.

До Кревської унії всі князі зберігали свій державницький статус. Втративши своє князівство, вони старалися повернути його силою, іноді з допомогою іноземних володарів (як це робили Федір Корятович, Федір Любартович, Свидригайло Ольгердович та інші). Навіть виїжджаючи у Москву чи Новгород, вони отримували там інші уділи (як гольшанський князь Олександр Іванович Нелюб чи той же Свидригайло Ольгердович).

Гедиміновичі прийняли державний устрій, нічого не змінюючи, їх поява на князівських престолах, спочатку у Полоцькій, а потім і у інших землях, протікала переважно через угоди з місцевими елітами, скріплені для легітимності шлюбними зв'язками. Останні звістки про війну литовців з волинськими князями відносяться до 1315 р. Але це сумнівні відомості з легендарної частини литовсько-білоруських літописів. За ними в цій війні загинув князь Володимир (129, с.258, 311, 372-373, 437-438). Ще В.Антонович звернув увагу на проблематичність існування князя Володимира. У 1288 р. в поході на поляків важко захворів володимирський князь Володимир Василькович. Не маючи спадкоєців і конфліктуючи з Левом Даниловичем, який міг успадкувати його землі, Володимир заповів їх луцькому князеві Мстиславові Даниловичу. Спроби Юрія Львовича зайняти хоча б частину спадку Володимира Васильковича закінчилися невдачею. Він мусив повернути захоплені землі. Мстислав помер до 1300 р., його син Данило востаннє згадується 1280 р. Напевно він помер при житті батька. Якби Володимир, згаданий під 1315 р., був сином Мстислава, то він мав би успадкувати володимирський престол. Навіть, якщо б цей князь Володимир був сином Данила Мстиславича, то і тоді як єдиний спадкоємець Мстислава Даниловича, мав би успадкувати Володимир (правило, за яким внук втрачав права на спадок діда, коли його батько помер при житті діда, було введене для обмеження числа спадкоємців, коли їх було багато, і не діяло коли вони були відсутні взагалі). Але після 1301 р. Юрій Львович титулувався королем галицьким і князем володимирським, що могло означати тільки одне — Володимирське князівство перейшло до нього через успадкування або завоювання. Останнє відпадає, бо відсутні будь-які відомості про конфронтацію галицьких і волинських князів на межі XIII-XIV ст. Якщо б такі події мали місце, їх неминуче відбили би наші літописи, польські хроніки або орденські документи. Отже Володимир не міг бути ні сином, ні внуком Мстислава Даниловича. Ми погоджуємося з думкою В.Антоновича і інших, що у литовсько-білоруських літописах знайшло відбиття повідомлення про смерть володимирського князя Володимира Васильковича, тільки сплутані час його смерті (1288 р., а не 1315 р.) та обставини. Цей князь часто воював з литовцями. Хвороба від якої він помер, могла бути наслідком поранення в такому поході.

Сьогодні можна не сумніватися, що в повідомленнях легандарної частини литовсько-білоруських літописів про війну Гедиміна з коаліцією українських князів бл. 1321-1325 рр. збереглося відбиття реальних подій. Вище ми вже наводили аргументи на користь існування київського князя Станіслава та переяславського князя Олега. Надто багато збігів та ще й з таким рідкісним для РІориковичів і Гедиміновичів іменем, як Станіслав, яке важко вигадати. Київський князь Станіслав, представник путивльської династії, і його союзники потерпіли поразку від війська Гедиміна у битві на р.Ірпені у 1324 р. (за Ф.Шабульдо). Але, схоже, що спроба Гедиміна посадити свого васала у Києві принесла тільки короткотривалий успіх. Ольгімант-Михайло Гольшанський зайняв київський престол бл. 1324 р., а до 1331 р. путивльська династія повернула собі князівство, напевно, з допомогою ординців. І тільки після перемоги Ольгерда Гедиміновича у війні з ординцями у 1362 р. Гедиміновичі утвердилися у Київській та Чернігівській землях. При чому відбулося це, напевно за угодою з місцевими елітами. Про що можна судити з політики того самого Володимира Ольгердовича чи його братів. З монет Володимира Ольгердовича можна також судити, що Київське князівство ще якійсь час платило ординській вихід. Тобто сам Володимир Ольгердович номінально вважався ординським васалом.

Після Кревськоїунії, і, особливо, після поразок Свидригайла Ольгердовича багато українських і білоруських князів втратили свої уділи. Не всі отримали компенсації на Волині. Все це привело до початку розшарування князівської верстви на князів-господарів і князів-слуг. Останні, навіть коли своїм майновим станом опускалися до рівня рядової шляхти, завжди займали перші місця у раді та при дворах своїх нових сюзеренів. Це піднімало престиж самих сюзеренів. Крім того, подібно до інших земель (Германської імперії, Московської держави), удільні князі поступали на державну службу до Литовської, а потім Польської держав. Герцоги Брауншвейгські, Лотарінгські, Ангальтські, Кобург-Гота були кращими полководцями Германської імперії; князі Воротинські, Оболенські, Трубецькі — Московської держави. І ті, і інші зберігали свої князівства. Переходячи на державну службу, удільні князі отримували від держави у приватну власність та пожиттєве держання земельні володіння, які своїми розмірами значно перевищували розміри уділів, які ще зберігайся. Це явище стало особливо інтенсивним після Люблінської унії. Фактично крім князів Слуцьких у ньому взяли участь практично всі князівські родини. У своїх нових володіннях князі вели себе як і в удільних князівствах: роздавали землі васалам, утримували військо і двір. Цей процес, досліджений Н.Яковенко (1700, c. 115-120), закінчився спалахом князівської потужності в останній третині XVI — першій половині XVII ст. На наш погляд цей спалах був логічним відродженням державницьких традицій, які завжди були характерні для князівської верстви. Князівська верства продовжувала залишатися єдиним замкнутим станом середньовічного суспільства, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади (1700, с.74).

У князівствах, які перебували у сфери впливу Москви, процес розділу всередині князівської верстви розпочався швидше. Втрачаючи свої уділи, князі йшли на службу до інших, займаючи в їх Думі перші місця. Згодом Дума московських князів заповнилася стародубськими, ростовськими та верхівськими (тобто з князівств, розташованих у верхів'ях Оки) князями. З другої половини XIV ст. в ній почали з'являтися Гедиміновичі. Першим був знаменитий полководець Дмитро Михайлович Боброк-Волинський (Корятович). У XVI ст., Гедиміновичі, які виїжджаючи в Москву втрачали свої уділи, зайняли в московській Думі провідні місця. Окремі з них служили і дрібним удільним князям, як, наприклад, князі Хованські. Цілий ряд князів продовжували зберігати свої уділи, розміри яких скоротилися до часток в одному чи двох селах (як у Пожарських та інших гілок стародубських князів).

Монгольська навала і політичні зміни, а також етнічні процеси викликали зміни у суспільстві, причому розвиток українського і білоруського суспільства протікав у інших умовах і був відмінним від російського суспільства. Особливо ця відмінність стосувалася міст і міського середовища. Зачіпала вона і князіську верству. Перш за все у правовій сфері. Литва та Польща, проводячи з часів Кревської унії політику ліквідації уділів, старалися зрівняти боярство і шляхту з князівською верством, шляхом підняття перших до рівня других. Вирішували вони це завдання правовим шляхом, навіть жертвуючи інтересами великокнязівського скарбу (коли звільнювали боярські маєтки від данин і податків та роздавали доменальні володіння князям). Москва почала проводити таку політику на півстоліття пізніше. Але ця політика проводилася методами, відпрацьованими у попередній період стосовно до молодших князів московської династії. Тут також старалися зрівняти боярство з князями, але шляхом опускання других до рівня перших. Удільні князі були змушені заповідати свої володіння сюзеренам, навіть при наявності прямих спадкоємців (ще раніше сюзерени присвоїли собі право успадковувати князівства при відсутності прямих спадкоємців), або, звинувачені у зраді, гинули в ув'язненні, рідше — помирали в монастирях, їх спадкоємці або розділяли долю батьків, або ставали служилими князями, отримавши нові володіння, віддалені від колишніх родових володінь (821, с.77-81). Декому вдавалося емігрувати в Литву, але за ними слідкували, тому вдавалося це небагатьом.

Після монгольської навали «старе» і «нове» боярство злилося. Основою економічного існування цієї корпорації з часом стали земельні лени, які вони намагалися перетворити у спадкові. Боярський стан залишався служилим. Його верхівка прагнула зрівнятися з князями, утримували власні дружини. Поповнювався цей стан, як і раніше, з числа рядових дружинників.

Уряд тисяцького, в міру того, як земські ополчення «тисячі» з вільних селян-смердів уступили місце ополченням професійних боярських дружин і звільнених від податків військових поселенців, поступово зник. Для XIV ст. він вже був реліктом, який зберігся хіба в окремих чернігівських князівствах. Так само «соцькі» і «десяцькі», зберегли своє значення як дрібна, переважно сільська, адміністрація. У XV-XVI ст. така адміністрація ще зафіксована в Київщині, Сіверщині, Пінському Поліссі та Побужжі (569, с.291). Можна припускати, що вона продовжувала існувати ще певний час після ліквідації уділів. Тільки з другої половини XV ст. зникають соцькі у Руській землі.

Як і у попередню епоху князі продовжували ставити для управління окремими волостями своїх посадників, які від імені свого сюзерена виконували всі військові, адміністративні і судові функції і мали власні канцелярії. По меншій мірі з початку XIV ст. посадників, які сиділи в князівських столицях, стали титулувати воєводами, в такий спосіб відрізняючи від посадників менших волостей і територій. Військові функції воєвод як керівників княжих дружин на той час перейшли до князів-васалів. Коли у 1340 р. з'явився посадник-воєвода цілої Галицької (Руської) землі Дмитро Дедько, для відрізнення його від інших (молодших) воєвод було запозичено від сусідів титул старости. Протягом XIV ст. титул старости у значенні посадника волості (князівства) стає загальноприйнятим. І тому, анексувавши Руську (колишню Галицьку) землю, польський король ввів посаду «генерального старости», який був найвищим достойником королівства аж до ліквідації його автономії. Воєводи ж залишилися посадниками менших територіальних одиниць, а потім перетворилися у службовців старост і поступово зникали зовсім. З утворенням воєводств на польський зразок цей уряд в іншому значенні відродився знову.

Двірський боярин протягом XIII ст. став другим після уряду тисяцького, а з рубежа XIII-XIV ст. витіснив тисяцького. З ліквідацією уділів уряд двірського також втратив своє попереднє значення, трасформувавшись у менш значимий уряд дворецького. Інші уряди (печатника, скарбника) також безпосередньо пов'язані з князівськими державними канцеляріями трасформувалися у менш значимі уряди скарбника, старшого секретаря (якого називали і канцлером) при князівських дворах. Там же збереглися і молодші двірські уряди (конюшого, мечника, чашника, стольника). Все це зберігало за князівськими дворами релікти державності. Збереження у воєводствах деяких з молодших двірських урядів, перетворених у пусті синекури, даровані провінційній шляхті, можливо було не стільки даниною традиції, скільки частиною продуманої політики ліквідації решток князівського сепаратизму. Окремі двірцеві уряди збереглися при князівських дворах служилих князів і у Московській державі, нерідко переходячи до слуг із недворянських станів.

У XIII ст. князівська дружина, як і дружини бояр-посадників, були чисто професійними. Дружинники продовжували рекрутуватися з синів дружинників, бояр, а також з інших верств населення. Виучка військової справи ставала дедалі важчою, як і раніше вона починалася років з 10. З XIV ст. всі категорії дружинників злилися в одну — «бояри», в значенні «бояр малих», тобто служилих військових людей, з заміною терміну «бояри великі» на «пани», «земяни», а тем де продовжували зберігатися «бояри великі» ця категорія отримала назву «дітей боярських».

З XIV ст. старі категорії княжих службовців трансформується у бояр путних, тобто бояр, які поєднували службу військову з службою двірцевою, окремі галузі якої називалися «путями». Так конюша путь відала заготівлею сіна для князівських конюшень. Боярин, який нею відав, отримував частину доходів від цієї путі. Подібно були почтові, ловчі, бобровники, гаєвники та інші путі. Путний боярин також входив до княжого ополчення. Такі уряди як городничого (відповідав за замкові укріплення -«городні»), мостівничого (мостника, відповідав за мости і греблі), осьменика (відповідав за збір торговельних мит і порядок на міському торзі) збереглися і впродовж наступного періоду. «Осьменик» (пізніше «таможеник ветхий» — від татарського «тамга») у великих містах був дуже значною фігурою. Тіуни також поступово зникли. Збереглися тільки тіуни сільські по колишніх князівських, а потім королівських селах, подекуди доживши до XIX ст.

Вищі судові функції, які князі перекладали на тіунів княхих і городових, перейшли до суддів, які зафіксовані у складі княжої ради з XIV ст. Такі судді по окремих землях навіть у Галицькому (Руському) королівстві зберігаються до реформи 1435 р. При них були підсудки, дяки-писарі і, звичайно, поліцейські чиновники. Згадки про вірників, ємців та ябетників після XIII ст. в джерелах не зустрічаються. Залишаючися верховним суддею і арбітром у судових справах поставлених ним судців, князі змушені були вдосконалювати судову систему, розмежовуючи та спеціалізуючи функції різних судців. Міське населення від XIII ст. і далі, з розвитком магдебургського права, розвивало своє судочинство. Судді земель, напевно розбирали справи боярства та інших військових станів, подібно до замкових судів у Польщі. Розмежуванням земель займалися спеціально призначені служебники (пізніше підкоморій). І нарешті нижча адміністрація (соцькі, десяцькі, тіуни, отамани, "князі"-кенезі і крайники) розглядала справи сільського населення. Статус князів як верховних суддів на своїх територіях зберігався не тільки тим, що ним призначалася вся судова влада,.включаючи міських війтів (пізніше цю традицію всупереч магдебурзькому праву перейняла королівська влада), що він видавав всі статути та інші законодавчі акти: його обов'язки "строгого батька" своїм "слугам-діткам" з усіх станів передбачали розляд конфліктів між різними станами, між різними поселеннями та регіонами. Мало або рідко втручаючися у справи станових судів, ці відносини князівський суд мусив розглядати регулярно. І у цій сфері відбувалися чи ненайголовніші контакти князів з іншими верствами та станами суспільства.

Необхідність заміни земського ополчення професійними вояками сприяла розширенню бази рекрутування дружинників. Частина селянства стала звільнюватися від податків та інших повинностей взамін несення військової служби. Так виникла перехідна категорія між боярством і тяглим землеробським населенням — панцирні і замкові слуги (сторожі, пушкарі, ловчі, осочники). З середини XIV ст. до них приєдналися слуги ординські (ординці, які переходили на службу до князів). Ліквідація уділів поступово перетворила означені категорії у особисто вільне підданське населення, зобов'язане князям умовами певних служб. Традиційно їх називали "боярами". Незначній частині цих служебників вдалося перетворитися на дрібну шляхту.

Впродовж всього удільного періоду інші категорії населення уділів не відчували істотних змін порівняно з періодом Київської Русі, а державні інститути продовжували розвиватися. У їхньому розвитку основою залишалися інституції періоду Київської Русі, перейняті в основі Литвою, не без впливу сусідніх Польщі, Чехії та Золотої Орди. Колишні Суздальська і Рязанська землі розвивалися повністю під ординським впливом.

Золота Орда, як феодальна держава, що входила до складу Монгольської імперії, сформувалася у 1243 р. (663 А, с.27). Батий розділив свої володіння на 12 улусів (термін «улус» найкраще відповідає терміну «князівство», звичайно не у розумінні території, яка для кочовиків не була визначальною, а як певна кількість різних категорій населення, пов'язаних з одним сюзереном), які, в свою чергу, стали ділитися на дрібніші улуси, в залежності від рангу їх державця (темник, тисячник, сотник). П'ять ординських улусів охопили Північне і Західне Причорномор'я. Темник Ногай отримав Пониззя Дунаю і межиріччя Пруту і Дністра. Межиріччя Дністра і Дніпра дісталося Корейці (Куремсі). В Бакоті сидів його баскак. Болохівські князі були його прямими васалами. Лівобережжя Дніпра отримав Мауці. Його данниками були чернігівські князі. Правобережжя Дону було віддано Картану, одруженому з сестрою Бату. П'ятий улус охоплював Крим (40).

Куремса відразу зіткнувся з намаганням Галицько-Волинської держави позбутися ординської опіки. У 1254 р. він безуспішно пробував здобути Кременець. Зимою 1254-1255 рр. були здобуті Меджибіж та Болохів. У 1256 р. вся Болохівська земля була спустошена під час карального походу галицько-волинських військ. У відповідь Куремса у 1257 р. виступив проти галицько-волинського короля. Цей похід закінчився безрезультатно. Хан Золотої Орди Берке, невдоволений успіхами Данила Романовича, змістив Куремсу і передав улус темникові Бурундаю, який у 1258 р. прийшов з «безліччю полків татарських» (112, стб.846). У 1259 р. Бурундай пройшов через волинські і галицькі землі, змусивши зруйнувати укріплення Крем'янця, Данилова, Стіжка, Львова, Луцька і Володимира. Наступні походи Бурундая (у 1259 р. до Любліна, у 1262 р. на Литву) свідчать про те, що залежність Галицько-Волинської держави від Орди була відновлена.

Найбільших успіхів досягнув Ногай. Він був Чингізидом (його батько Татар був сином Бувала, сьомого сина Джучі, батька Бату і старшого з синів Чингіз-хана). Після успішного походу на Константинополь у 1264 р. Ногай отримав ще й кримський улус. Ставка його знаходилася на Дунаї в районі м.Ісакчі (663А, с.33-35). Залежність від Ногая признали болгарські Тирновське царство, Видинське і Бранічевське князівства, а з 1292 р. і король Сербії. Десь до початку 1270-х рр. Ногай підпорядкував собі все Правобережжя України. Фактично улус Ногая тільки номінальне входив у Золоту Орду. Цими протиріччями в стані Чингізидів спішили скористатися галицькі князі. Лев Данилович став данником Ногая (не пізніше 1280 р.) і використовував допомогу ординців у своїх виправах у Польщу, Угорщину та Литву. Облогу Львова ханом Телебугою у 1287 р. (112, стб.894) можна розглядати як реакцію Орди на таке зближення Ногая з галицькими князями. Можливо їх контигенти були в числі військ Ногая у вирішальній битві з ханом Токтою, яка відбулася 15.09.1300 р. десь у низов'ї Південного Бугу чи Дністра у місцевості Куканлик (1605, с. 15-16). У цій битві Ногай загинув. Його улус було передано молодшому братові Токти — Сарай-Бука, причому Крим було передано іншому Чингізиду. Після загибелі Сарай-Буки боротьбу за цей улус повели син Ногая Джеки та син Джеки — Кара-Кішек.

Ця усобиця привела до втрати ординцями своїх позицій в ряді західних районів. Северинський Банат у 1307 р. відійшов до Угорщини. На якийсь час Гапицько-Волинська держава позбулася ординської опіки, яку знову відновив хан Узбек (1312-1342 рр.). Бл.1324 р. з'явилося князівство Валахія (1942, р. 308), а у 1359 р. князівство Молдова, основна територія якого розміщалася у межиріччі Пруту і Дністра (163, с.24, 35, 57-58, 62, 68,105,107). У 1362 р., коли Ольгерд Гедимінович зустрівся з ординцями на Синіх Водах (р.Синюха, притока Південного Бугу), йому протистояли війська трьох «царевичів»: Хаджибея, Кутлу-Буки і Дмитрія. На нашу думку Хаджибей був ханом Подільського улусу, якому належало Правобережжя Дніпра до Дністра, чиїм іменем було названо фортецю, яка стояла на місці теперішньої Одеси. Кутлу-Бука був сином Туглук-Тімура, хана Кримського улусу в часи Узбека, який успадкував цей улус і прийшов на допомогу Хаджибею. Дмитро Федорович, напевно, був князем Малого Поділя, нащадком болохівських князів, васалом Хаджибея (504, с. 107-109). Ф.Шабульдо вважає Дмитра ханом Ямболукської орди (1605, с.71-72).

Перемога Ольгерда Гедиміновича на Синіх Водах і наступний похід на Лівобережжя започаткували процес повного звільнення від ординської залежності. Київське, Подільське і частина чернігівських князівств ще платили періодично ординську данину-вихід. Під 1374 р. зафіксовано похід литовського війська проти Темері (Тімура), який тримав Подільський улус (1556, с.153). Розгром Тохтамиша Тімуром Кульгавим і перемоги Вітовта на початку XV ст. дозволили, незважаючи на поразку на р.Ворсклі (1399 р.), позбутися ординської опіки повністю. З кінця першої третини XV ст. ординці тривожили хіба що сусідні з степом чернігівські князівства. Десятки великих ординських міст у Західному Причорномор'ї занепали і перетворилися в руїни. (** 3 другої половини XIII ст. в пониззі Дніпра та Дністра стали виростати ординські міста, такі як Кучугурське городище в 30 км на південь від Запорожжя (може, Мамаїв Сарай), Тавань (тут у XV ст. великий князь литовський Вітовт збудував митницю), Кінське городище на правому березі р.Конки, городище біля гирла р.Самари. Всі вони занепали у XV ст. Довше проіснувало містечко Хаджибей на місці нинішньої Одеси. У XV ст. через цей порт вивозили хліб з Поділля і Галицької землі, а з XVI ст. — сіль на Київщину та Волинь. Вітовт заснував поблизу гирла Дніпра фортецю Дашків, яку згодом турки відновили під назвою Очаків.) Тільки Білгород, Хаджібей та Юлія продовжували ще функціонувати. Правда, литовське панування на цих теренах було короткочасним і закінчилося невдовзі по смерті Вітовта. Як вважав М. Грушевський, передача Т.Бучацькому у 1442 р. чорноморських замків Чорного города, Качібея (Хаджібея) і Каравула на Дністрі з зобов'язанням відновити там укріплення, була вже безслідним відгомоном минулого (575, с.25).

Структура ординського суспільства в принципі мало різнилося від структури руського суспільства удільного періоду. Може автономія міст була трохи меншою, а законодавство більш суворим. Хани великих улусів (улусбеки), які підлягали ханові Золотої Орди, намагались ослабити цю залежність. При них були дивани, подібні до боярських рад. Їх улуси ділилися на дрібніші улуси (тисячників, сотників, десятників) аж до рядових нукерів і уланів. Основні прибутки улусбеки отримували як данину-вихід з підлеглих князівств та податки з населення численних ординських міст. Степові улусники віддавали тільки частину здобичі. Джерела дозволяють стверджувати, що ординські баскаки (часом місцевого походження) були тільки у прикордонних і то дрібних князівствах. Данину-вихід в основному збирали безпосередньо самі князі. У всіх значних містах, столицях князівств-земель і старших уділах, виникли окремі ординські квартали, пов'язані не з ординськими гарнізонами, а виключно з торгівлею. З другої половини XIV ст. ординці (від рядових нукерів до Чингізидів) почали переходити на службу до окремих князів. Литовські і польські татари отримали привілеї близькі до привілеїв шляхти. Князі Бердіабіаковичі, Глинські, Долголгати, Лиходіївські, Уссаї та Яголдаї, які натуралізувалися на українських та білоруських землях у XIV-XV ст. так і не зайняли свого місця серед князівської знаті (за виключенням хіба що Глинських (2124). На відміну від них князі Сулешови, Урусови, Юсупови, які натуралізувалися у Московській державі, зуміли потрапити до числа московської знаті.

Інкорпорація земель і князівств у Литовську державу не супроводжувалася значними змінами адміністративного устрою. Землі отримали окремі привілеї. Тільки у Києві з 1471 р. було запроваджено воєводське управління, причому прерогативи воєводи цього періоду були такі ж самі (окрім зовнішніх відносин і спадковості уряду) як прерогативи князя. Волинська земля отримала двох старших урядовців — старосту луцького і маршалка волинського. Причому останній уряд, не характерний для інших регіонів, проіснував до смерті останнього маршалка князя В.-К. Острозького у 1608 р. В його обов'язки входив збір шляхетського ополчення (1999, s.377). З утворенням Волинського воєводства від юридикції маршалків відпала Луцька земля (повіт), де ополчення мав збирати каштелян. Якийсь час навіть було два маршалки: володимирський та кременецький (904, с. 102). Звичайно ці уряди займали виключно князі. В більш-менш значних центрах, що не були удільними столицями або втратили своє значення князівських столиць (Берестя, Брацлав, Кременець, Канів і т.д.), уряд ставив намісників у ранзі старост. Ці уряди також переважно займали князі. Згодом намісничі округи трансформувалися у повіти (назва запозичена з польського устрою). Таких повітів на Волині виникло три (Луцький, Володимирський і Кременецький), причому межі, наприклад Володимирського, відповідали давнім межам відповідного князівства. На Побужжі виник Берестейський повіт, на Підляшші — Дорогичинський, Мельницькій і Нільській повіти. Ці землі початкове входили уТроцьке воєводство. Як і на Волині у складі повітів або поряд з ними тут продовжували існувати окремі удільні князівства (Кобринське, Пінське, Турівське, Четвертинське, Дубровицьке), які зберігали свій устрій та адміністрацію, не підпорядковуючися старостам. У Київській землі початкове виникли Київський, Житомирський, Канівський, Черкаський, Мозирський, Путивльський, Чернігівський і Сіверський повіти. На Східному Поділлі — Вінницький, Брацлавський і Звенигородський.

Тільки ліквідація автономії Галицького королівства (1434 р.), ліквідація Белзького князівства (1462 р.) і перетворення їх разом з Поділлям у воєводства корони, привели до поступового впровадження польської адміністративної системи. Ця система була вигідна перш за все шляхті, запроводжуючи земське самоурядування та земське судочинство, які зрівнювали шляхту з князями і піднімали її над іншими станами населення. Ці заходи значною мірою сприяли інкорпорації вказаних територію до складу корони. У Великому князівстві Литовському подібні перетворення відбувалися тільки у 1564-1566 рр. А після затвердження 1.07.1569 р. польським і литовським сеймами умов Люблінської унії до корони також перейшли Волинь, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя, де було створено відповідні воєводства (1836; 1950, s.243-262).

Першим, схоже, пробував запровадити польську адміністративну систему в Галицькому королівстві князь Владислав Опольський. У 1374, 1384 рр. згадуються львівські каштеляни, у 1377-1378 рр. — галицький каштелян (1980, s.l 15,42). Правда, "каштелян" міг бути латинським відповідником давнього "городничого", хоча перший мав значно ширші функції. Джерела не дозволяють з цього приводу зробити однозначний висновок. У 1430 р. Єдлінським привілеєм король Владислав Ягайло пообіцяв зрівняти в правах «всі землі Польського королівства, включаючи також землі Русі» (275, 1.12, р.228-234; 1900). Цей акт здійснив його син Владислав Ягеллончик у 1434 р., запровадивши польське право на теренах Руського і Подільського воєводств. Рівночасно це право стало поширюватися і у Белзькому князівстві, яке було тоді васалом Мазовії (902, с.24-32; 904, с.64).

При певних регіональних особливостях, адміністрація воєводств і повітів у Польсько-Литовській державі була подібною. Уряди надавалися королівською владою і були пожиттєвими. Переміщення з одного уряду на інший відбувалося тільки в сторону підвищення. Крім урядів воєводи та каштеляна, які вважалися «дигнітарськими» (від «dignitas» — «гідність») решта урядів (земських) надавалося королем одному з числа чотирьох кандидатів, висунених шляхтою на сеймику воєводства. Кандидат повинен був мати володіння в межах воєводства чи повіту, на уряд в якому він претендував. Уряд воєводи був значною мірою почесною синекурою. В литовських, білоруських та українських землях цей уряд також переважно надавався князям.

Воєвода (palatinus) керував оповіщенням і збором шляхетського ополчення своєї території; головував на елекційних сеймиках, що скликалися ним для обирання кандидатів на земські уряди; здійснював нагляд за цінами, вагами і мірами в королівських містах (що було важливою статею його доходів); чинив юридикцію щодо євреїв і до 1578 р. (коли було утворено коронний трибунал) очолював т. з. вічовий суд, який був апеляційною інстанцією щодо рішень земських і гродських судів воєводства. Крім того цей уряд давав право засідати у Сенаті. Руський воєвода мав титул «генерального» (palatinus generalis) і займав 15 місце серед 34 воєвод Речі Посполитої (1569 р.). Вище нього з українських воєвод був тільки київський, який займав 13 місце. Волинський воєвода займав 16 місце, подільський -17 місце, белзький — 21 місце, брацлавський — 32 місце, чернігівський — 36 (з огляду на пізню появу цього воєводства). (904, с. 65-122)

Каштелян (від «castellum» — «град, замок»), як управитель замкової округи вже втратив своє значення, коли цей уряд з'явився на українських землях. Основні його функції перейшли до старост. А з 1454 р. відбулася передача каштелянської юридикції земському суду, що фактично перетворило цей уряд у почесну синекуру. Каштелян перетворився у заступника воєводи на час його відсутності. Він збирав також ополчення на території своєї землі. Уряд каштеляна давав право засідати у сенаті. Каштеляни були переважно у центрах воєводств і земель. У Руському воєводстві каштеляни були у Львові, Галичі, Перемишлі, Сяноку і Холмі. У сенаті львівський каштелян займав 12 місце серед «більших» каштелянів, яких у 1569 р. було 30. Всі інші займали місця серед «менших» каштелянів, яких у 1569 р. було 47: перемишльський — 12 місце, галицький — 13, сяноцький — 14, холмський — 15. Київський каштелян був 10 серед «більших», волинський — 13, кам'янецький — 14, белзький займав 18 місце, а брацлавський — 29. Чернігівський у 1633 р. отримав 33 місце серед «більших» каштелянів. Любачівський каштелян у Белзькому воєводстві був 45 серед «менших» (902, с. 24-41; 1741, t. l, s. 254-255, 454-455; 1769, s. 3-29; 1764, s. 26-27).

Земські уряди: підкоморій (succamerarius), староста гродський (capitaneus), хорунжий (vexillifer, рідше — signifer), суддя (iudex), стольник (dapifer), підчаший (subpincerna), підсудок (subiudex), підстолій (subdapifer), чашник (pincerna), ловчий (venator), войський більший (tribunus maior), писар (notarius), мечник (gradifer) і войський менший (tribunus minor) були, значною мірою, гоноровими титулами для шляхти, які відбивали давні традиції. З обов'язками були пов'язані тільки уряди підкоморія, старости гродського, хорунжого, судді, підсудка, писаря,скарбника і войського. Підкоморій відав розмежуванням спірних земель шляхетських маєтків за декретами земського суду, а також і в інших випадках. У його розпорядженні знаходилися призначені ним коморник (заступник), мірники і копачі. Підкоморіїв було стільки, скільки і каштелянів. Гродський староста виступав як комендант гродського замку (центру воєводства, землі або повіту) і очолював гродський суд. На час відсутності старости у суді головував підстароста. В суді засідали призначені старостою судді і писар. Гродський суд на своїх сесіях (рочках) розглядав кримінальні справи (зґвалтування, розбій, підпал, напад на чужий дім і т.д.), що стосувалися шляхти та селян королівщини, а також виконував рішення інших судів, що діяли на даній території, якщо останні не у змозі бутти їх виконати Апелювати на рішення гродського суду можна було до королівського суду, а з 1578 р. — до шляхетського коронного трибуналу. Канцелярія гродського суду вела спеціальні книги. Суддя, підсудок і писар становили земський суд, який на своїх сесіях розглядав цивільні справи, переважно з земельних і майнових питань, у межах свого адміністративного округу (воєводства, землі, повіту). Він також відносився до шляхти і селян королівщини. Міщани підлягали міським судам, а їх суперечки з шляхтою розглядали також міські суди. Арбітражним судом для міських судів, які діяли на Україні був асесорський трибунал у Любліні. Селяни піддані підлягали судові свого пана. Вони могли скаржитися у т. з. референдарські суди, які складалися з тих самих державців. Хорунжий був помічником воєводи і каштеляна. Він ніс хорогву ополчення своєї території у військових походах і на коронних урочистостях. Хорунжий також засідав у вічовому суді. Войський забезпечував громадський спокій на підлеглій території під час виступу ополчення в похід і мав у цей період постійно перебувати у замку адміністративного центру території (904, с.65-122; 1899, s.333-386; 1779; 736, с.189-197; 689, с.15-26; 1699, с.18-19).

Воєводська і старостинська адміністрація, зрозуміло, не мала права втручатися у справи міст, які мали магдебургське право, церковних та приватних володінь. З-під їх юридикції випадало також населення окремих уділів, які продовжували існувати і у XVI-XVII ст. (Острозький, Заславський, Вишневецький та ін.). Крім того в різних регіонах різні категорії сільського населення (особливо вздовж кордонів) також випадали з-під юридикції королівських урядовців. За звичаєвим правом судили своїх поселян осадники, отамани, солтиси, кенези і крайники сіл, осаджених на «волоському» праві (542, с.45-76), тіуни і отамани сіл, що перебували на руському праві, а також козацькі отамани в поселеннях, де жили городові козаки.

Всі дігнітарські і земські уряди були пожиттєвими, їх звільняли тільки отримавши вищий уряд. Зацікавленість цими урядами, перевагу в наданні яких, особливо в коронних землях, отримали римо-католики, привело до поступового переходу князівських родин в римо-католицьку релігію. Сприяли цьому і змішані шлюби з представниками польських магнатських родин. Особливо цей процес став прогресувати після Люблінської унії. Він зачепив навіть такі родини як Острозькі, Збаразькі, Заславські та Вишневецькі. Не встояли і князі Ружинські, які дали найбільше козацьких вождів. Тому, в наступній епосі українського ренесансу і визвольних змагань на чолі нації князів не було, їх замінили козацька і міщанська еліти. Подібне спостерігалося і у білоруських землях.

Перебування окремих князів на Закарпатті сприяло збереженню певної автономії, русинських традицій і навіть тенденцій до об'єднання з Галицьким королівством. Чернігівський князь Ростислав Михайлович, який претендував на галицький престол, бл. 1244 р. одружився з Анною, дочкою короля Бели IV. Спочатку він отримав замок Фізер у Земплині з селами Вишнево і Оріхово, а потім Земплинську і Березьку жупи, а, можливо, і всю колишню Руську марку, де набрав дружину, яка брала участь у битві під Ярославом (1245 р.). Після угоди з Данилом Романовичем у 1251 р. Бела IV перевів зятя у Мачву, декларуючи в такий спосіб його відмову від боротьби за галицьку корону (114, с.44-45; 115, с.29; 127, с.351-352; 217, 1.4, vol.3, dok. 15.07.1264; 1222, с.11-16; 1221, с.27-49; 2099, 463-475 L). Нащадки Ростислава Михайловича відзначилися і у болгарській та чеській історії.

Були здогадки, що Лев Данилович отримав Закарпаття як віно за дружиною Констанцією і вже з 1251 р. володів принаймні Березькою жупою. Ця проблема залишається дискусійною. Хоча у 1271 р., підписуючи угоду з чеським королем, Стефан V включив у неї і «зятя нашого Льва руського князя» («Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem»). У цьому ж році Стефаном V був наданий привілей м.Ломпертсасу (Берегову), що було би порушенням прав сюзерена, якби жупа належала Левові Даниловичу. Але у 1281 р. Лев Данилович здійснив похід у сусідню жупу Угочу аж до Вишкова, що дозволяє припустити, що князь мав вже території за Карпатами. У 1283 та 1285 рр. зустрічаються звістки про походи Льва Даниловича в Ужанську жупу (другий раз з татарами). В 1291 р. у війні угорців з Австрією, галицькі війська допомагали королеві Андрію III (567, с. 98-100). І, нарешті, в документі 1299 р. наджупан березький Григорій названий «урядником Льва князя руського» («Gregorius comes de Beregh officialis Leu ducis Ruthenorum»). Під 1307 p. цей достойник згаданий вдруге (217, t. 6, vol. 2, p. 326, vol. 6, p. 60). А з листа короля Карла Роберта довідуємося, що замок Mackk (у жупі Шарош) до початку 1320-х рр. належав галицьким князям (217, t. 8, vol. 2, p. 326; vol. 6, p. 60).

Отже можна не сумніватися, що принаймні з 1280 р. частина Закарпаття, включаючи Березьку жупу і ще якісь володіння, були під сюзеренітетом Галицької держави. Герб м.Ломпертсас (Берегово), яке з 1271 р. було центром жупи Берег, повністю збігається з раннім гербом Львова. Цей герб міг бути наданим князем Левом Даниловичем центру своїх володінь у Закарпатті (502, с.7-8).

У 1301 р. обірвалася династія Арпадовичів. В боротьбі за угорський престол взяли участь нащадки дочок Бели IV — неаполітанський принц Карл Роберт, чеський король Вацлав, баварський герцог Отто. Внуком Бели IV був і галицький король Юрій Львович. Спочатку він підтримував претензії герцога Отто, який через його володіння втік з Трансільванії. Деталі боротьби за угорський престол не зовсім ясні. Місцева знать і урядники часто змінювали орієнтацію. У знаменитій Розгонській битві (1312 р.) капітан замку Берег Петер та наджупан ужанський і земплинський Петро Петуня підтримували короля Карла Роберта. У 1315 р. Петро Петуня уклав угоду з палатином Копасом Боршею, чиї володіння були між Трансільванією і Дунаєм, угочанським жупаном І.Мойшем та іншими магнатами. Вони підняли повстання на користь галицького претендента. Петро Петуня навіть їздив до Львова, закликаючи синів Юрія Львовича активніше втрутитися в боротьбу. Повсталі отримали ряд перемог у 1316-1317 рр. У 1317 р. Копас потерпів поразку під Дебреценом, Петуня поступово втрачав замок за замком і до початку 1320-х був витіснений з краю. Останнім впав Невицький замок під Ужгородом. Володіння Петуні отримали Другети, які прийшли з Карпом Робертом з Італії (1736, 66-69 1.; 1088, с.36). До того часу всі колишні галицькі володіння відійшли знову до Угорщини.

У кінці XIV ст. в Угорщині при дворі Сигізмунда Люксембурга шукали притулку ряд руських князів, невдоволених політикою Владислава Ягайла, спрямованою на ліквідацію уділів і обмеження прав удільних князів (Федір Корятович, Свидригайло Ольгердович, Федір Любартович). Подільський князь Федір Корятович в обмін на свої права на Подільське князівство отримав жупи Берег і Шарош, а у 1396 р.в довічне володіння Мукачівську і Маковицьку домінії. Федір Корятович († 1414 р.) і його дружина Ольга († 1416 р.) зробили багато для підтримки українського населення (501,с.11).3 цим князем угорська традиція пов'язала легенду про українізацію Закарпаття через переселення 40 тисяч подільських селян, яку ввів у науковий обіг Юрій Венелін (Гуца) (1802-1839 рр.) і яку ще досі використовують прихильники політичного «русинства».

Побережжя Криму, Північного та Східного Причорномор'я були традиційно пов'язані з Візантією. Після захоплення хрестоносцями у 1204 р. Константинополя, кримська фема Клімати (Готія) з Херсонесом визнала зверхність Трапезундської імперії. З 1223 р. відправлялися регулярні збори для трапезундської скарбниці, чим, зрештою і обмежувалася залежність Готії і Херсонеса від метрополії. Не отримавши ніякої допомоги після розгорому Ногаєм у 1299 р., Херсонес, однак був остаточно покинутий жителями тільки в 50-60-х роках XV ст., поступово втрачаючи більшість володінь і деградуючи до рівня генуезької факторії (1694).

Ще у XII ст. італійська торговельна республіка Генуя добилася від Візантії виключних привілеїв на Чорному морі. Протягом XIII-XIV ст. Генуя утвердилася спочатку в Солдайї (Судаку), а потім у Кафі (Феодосії), яка стала центром північночорноморських володінь, Чембало (Балаклаві), Чіпріко та Боспоро (на Керченському півострові), Матрезі (Тмутаракані) та Копа (на Таманському півострові) та Монкастро (Білгороді) і Вичині (в гирлі Дунаю). Суперник Генуї — Венеція змогла у 1332 р. отримати тільки один порт на Азовському морі — Тану (Азов), та з 1356 р. — малесенький порт Провато, зв'язаний з татарською столицею Криму Солхатом (Старим Кримом). Різноетнічне населення (серед якого були і українці та литовці) генуезьких і венеціанських колоній управлялося консулами згідно своїх статутів. З 1453 р. всі колонії Генуї були передані в управління банку св. Георгія. Ці колонії своєю торгівлею були пов'язані з українськими землями, в першу чергу з Києвом та Львовом. Допомога Кафі розглядалася українсько-литовськими політиками у 1460- 1470-х рр. У 1475 р. турки оволоділи Кафою, Солдайєю та іншими колоніями Генуї, трохи пізніше припинила своє існування Тана. У більшості цих міст були поставлені турецькі гарнізони, які у Криму підлягали кафському паші. У 1568 р. в Кафі було утворено окреме бейлербейство. Саме місто стало найбільшим портом і торговельним центром, зокрема работоргівлі, на Чорному морі — «Кючук Стамбулом» — «Малим Стамбулом» (520, с.241-256; 837; 838; 1533, с.51; 691; 536; 898; 1857; 788; 789, с.82-97; 790, с.191-216).

Десь на початку XIII ст. у гірському Криму виникло грецьке князівство Феодоро з центром у Мангупі. Князі Феодоро походили з вірменської аристократичної родини Гаврасів-Таронітів, засланих до Херсонесу у 1140 р. за участь у змові проти імператора. Після втрати Чембало, захопленого Генуеєю у 1357 р., зв'язок з зовнішнім світом та торгівля йшли через Каламіту (Інкерман), яка у 1456-1475 рр. була суперником Кафи, та Алустон (Алушту), за яку йшла постійна боротьба з генуезцями. Князівство підтримувало тісні контакти з Трапезундською імперією, Молдовою, Київським князівством та Московською державою. У 1426 р. мангупська княжна Марія вийшла заміж за майбутнього трапезундського імператора Давида Комнина, друга мангупська княжна у 1472 р. була видана за господаря Молдови Стефана Душана. Московський князь Іван III у 1474-1475 рр. вів переговори з князем Ісааком про шлюб свого сина з мангупською княжною. Були контакти князівства з київським князем Семеном Олельковичем. Князівство Феодоро було феодальною державою, яка ділилася на замкові округи, власники яких були васалами мангупських князів. У 1475 р. турки при допомозі кримських татар здобули Мангуп. Мангуп, Інкерман і Балаклава склали, Мангупський кадилик — судово-адміністративний округ, підпорядкований султанові (796, с.61-290; 958, с.48-56; 403; 404; 1339; 1478, с.329-333; 518, с.98-118; 1460, с.96-102; 643).

На початку XIII ст. у Криму з'явилося ще одне князівство з центром у Кирк-ер (Чуфут-Кале). Це аланське (осетинське) князівство було залежним від Херсонесу. Його верхівка була християнською і грекомовною. В складі населення значну частину складали караїми, общини яких користувалися автономією. У 1299 р. Ногай розгромив цю державу і передав її території бекам Яшлау (Сулешовим) (1696, с.82-85).

Ординська адміністрація Кримського улусу спочатку була зосереджена в Солхаті (Старий Крим), який у XIV ст. з невеликої вірменської колонії виріс до потужного міста, оточеного фортечними стінами. Нащадок Чингізидів Хаджі-Гірей, який у 1427 р. став правителем улусу, у 1449 р. при підтримці Литви відірвав Крим від Золотої Орди і став незалежним володарем (839). Він же переніс столицю у Бахчисарай. Його син Менглі-Гірей (1466-1514 рр., з перервами) допоміг туркам оволодіти князівством Феодоро та італійськими колоніями в Криму і сам став васалом Туреччини.

Кримський хан з династії Гіреїв був обмежений у своєму правлінні не тільки зверхністю турецького султана, але й Диваном, в якому засідали карачі (глави найбільших можновладних родів). Диван відав судом, фінансами і міжнародними відносинами. Калга-султан (перший спадкоємець хана) і нуреддін-султан (другий спадкоємець хана) відали військовими справами і заміщали хана під час його участі у походах. Власне Крим ділився на улуси (бейлики), очолені беями. Беї, які титулували себе на турецький манер пашами, були представниками родин Ширинів, Мансурів, Баринів, Сіджіутів, Аргінів, Яшлавських і Кипчанських. Кожен бейлик був по суті окремим князівством зі своїм диваном, військом та іншими атрибутами. Бейлик Ширинів з центром в Кара-су-базарі (нині Білогорськ) простягався від Перекопу до Азовського моря. Бейлик Мансурів охоплював території навколо Гезлеві (Євпаторія). Аргіни володіли землями між Кафою і Судаком, Яшлавські беї (Сулешови) — землями між Чуфут-кале і р. Альмою, Сіджіути тримали Перекоп, Барини — Старий Крим. Володіння Кипчанських були на сході півострова. Бейлики ділилися на менші улуси, очолені мурзами, які були васалами беїв. Нижче них стояли нукери і улани. Рядові татари в південих районах, де було розвинене землеробство, були об'єднані у сільські общини («джемаат» чи «ехалі») з колективною поземельною власністю і громадськими сінокосами та пасовиськами, які ділилися між сім'ями по паях («арканах»). Осіле татарське населення відбувало повинності (8-10 днів у році) на користь мурз чи беїв. Нетатарське населення (греки, вірмени, готи, алани, караїми, рештки латинян, українці і росіяни, число яких зростало за рахунок полоняників) жило переважно у містах, де користувалося певною автономією, платило численні податки та несло повинності. Були також слов'янські та аланські села, жителі яких також платили великі податки і несли різні повинності (1432; 959; 385, с.29-61; 1194; 1696, с. 104-160; 58).

Вихід з Прикаспію ногайських орд, яких тіснили калмики, привів до появи залежних від Криму васальних орд у Приазов’ї та Причорномор'ї. Орди Великих Ногаїв (Іштерековці) на Малих Ногаїв (Казиєвці і Кантемирівці) після сутичок з кримськими ханами і спробами порозуміння з запорозькими козаками та польським урядом з другої половини XVI ст. до 1620-х рр. стали кримськими васалами утворивши Буджацьку (Білгородську), Єдичкульську і Єдисанську (Очаківську) орди, які кочували між Дніпром та Дунаєм на Правобережжі. Ближче до Перекопу і Азовського моря кочувала Джамбулуцька орда у складі якої був киргизький улус. Буджацьку орда очолював князь з числа потомків Кантеміра, решту васальних орд — сераскір або князь з династії Гіреїв. Структура їх була такою ж, як кримських бейликів (1194; 1696, с. 154-160; 58, с.79 і далі). Кримський фактор на довгі роки став домінуючим у політичних проблемах Польсько-Литовської і Московської держав. В його нейтралізації Московська держава добилася більших успіхів.

З кінця XV — початку XVI ст. процес розшарування у князівському середовищі став масовим і незворотнім. Цілі княжі родини у майновому стані опинилися значно нижче нетитулованих магнатів, стали служебниками інших князів або займали уряди підстарост, підсудків чи городничих. В Московській державі такі князі опустилися до розряду дітей боярських. Втрачаючи основні ознаки князівської верстви як верстви правлячої, навіть дрібні князі-слуги зберігали статус вищий від статусу нетитулованої шляхти. У середньовічному суспільстві надзвичайно високою була сила традиції, яка сприяла цьому. Ці дрібні князі-слуги залишалися носіями менталітету, притаманного всій князівській верстві. Показовим є приклад відприска чернігівських Ольговичів князя Семена Івановича Лико, який, не маючи власних володінь, отримав у 1614 р. за лицарські заслуги три села у Любецькому старостві і до смерті у 1624 р. займав незначні уряди підстарости у князів Вишневеньких, тим не менше велів утопити королівського возного, який у 1620 р. наважився принести йому королівський судовий позов писаний польською мовою. Цей же небагатий і незначний князь був похований у Києво-Печерському монастирі і удостоївся пишного панегірика (1700, c. 103-104). Магія князівського титулу була такою великою, що більше 250 шляхетських родин пробували присвоїти собі князівський титул (2112, s. 650-687). Найбільші магнати Литви і Польщі добивалися князівського титулу. Князями Священної Римської імперії у 1547 р. стали Миколай Чорний Радзивіл («князь на Олиці і Несвіжу») та Миколай Рудий Радзивіл («князь на Біржах і Дубинках»). Довший час титулована знать цього надання не визнавала, а Барбару Радзивіл відмовлялися визнати королевою. У 1647 р. князівського титулу добився Станіслав Любомирський. І тут же родина Любомирських почала шукати свого походження від дрібних городенських князів (1467, с.255). Навіть у Московській державі, де з часів Івана IV і князі стають царськими «холопами», князівський титул не втратив своєї ваги. ,





Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.