[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 184-194.]

Попередня     Головна     Наступна






IV. ЕТНОГРАФІЯ


1. Історія і стан дослідів



ПОЯСНЕННЯ ТЕРМІНІВ ЕТНОГРАФІЯ, ЕТНОЛОГІЯ, IX ОБСЯГ І ЗМІСТ. ІНШІ ТЕРМІНИ


Етнографія (від гр. έθνος народ і γράφω пишу) або етнологія (гр. έθνος народ, λόγος наука, вчення), — наука про народ, народознавство (нім. Volkskunde, що вживається звичайно на означення фолкльору, й Völkerkunde, іноді також Völkerpsychologie — Ляцарус, Штайнталь, у ширшому значенні В. Вундт; англ. social anthropology — соціяльна антропологія). Етнографію, за прямим значенням слова, вважають за науку описову: етнологія є наука загально-теоретична, яка історично-порівняльною методою розв’язує загальні народознавчі проблеми. В такому значенні вживаються ці терміни в укр. науці. Таке розмежування однак умовне, бо етнографія не виключає теоретичних узагальнень, як і етнолргія не може обійтися без опису. Етнографія в найширшому значенні вивчає проблеми етногенези (походження й історично-генетичне становлення народу), етногенеалогії (місце даного народу серед інших народів і спорідненість даного народу з іншими), етногеографії (етнографічний терен, історичні етапи формування етнографічного терену, історичні зміни й сучасний склад людности на цьому терені), етнічної антропології (фізичний, расовий тип людности), етнічної статистики, історії народознавчих студій і т. д.; далі топографію і форми селищ, двір, житло, господарство, його форми й його історію, ремесла і т. д.; суспільно-родинне життя народу (рід, родина, громада, плем’я, народ, нація, держава, поділ праці, виникнення і розвиток власности, право та звичаї й обряди, що зв’язують соціяльну етнографію з духовою); нарешті, фолкльор, тобто нар. світогляд, нар. релігію (мітологію), вірування, нар, знання, нар. усну словесність, нар. мистецтво. Етнографія — збірна наука, що користується низкою інших дисциплін, як, напр., географія, антропологія, соціологія, архевлогія, історія господарства, літературознавство, мистецтвознавство і т. д. З другого боку, етнографією користуються численні ділянки науки, між іншим географія, антропологія, соціологія, літературознавство, Мистецтвознавство, медицина тощо. Як наука історична, етнографія вивчає народ у всіх його прошарках, на всіх етапах його історичного життя.

Не всі ці ділянки і проблеми однаково докладно вивчені в укр. етнографії. Це зв’язане з особливостями нашого іст. розвитку в XIX — XX ст. На початок XIX ст. більша частина вищих кляс укр. суспільства була зрусифікована або спольонізована. Тому нац. відродження спиралося насамперед на селянство, і саме селянство видавалося головним і чи не єдиним носієм українськости. В центрі укр. науки цього часу опиняється етнографія (поруч з історією), але сама етнографія зосереджується майже тільки на вивченні побуту й духовости селянства. Хоч відтоді укр. етнографічні дослідження сильно розрослися, все таки і досі етнографічні особливості інших соціяльних прошарків укр. народу досліджені незмірно менше, ніж селянства.

З цих причин і в нашому нарисі в основу покладено опис селянського побуту і духовости. При цьому треба мати на увазі, що за останні часи цей побут сильно змінився. До змін спричинився, з одного боку, природний технічний розвиток засобів виробництва і сполучення, освіти й шкільництва, а з другого боку, діяли тут і чинники ґвалтовного втручання в життя укр. народу сторонніх сил чи то в формі воєн, проваджуваних на укр. території і часто технічними і людськими засобами укр. народу, а чи в формі політичного втручання окупанта в життя укр. народу, що особливо разюче виявилося в колективізації села. Так сталося, що побут укр. народу і зокрема селянства, як його вивчила й зафіксувала укр. етнографія XIX — XX ст., в багатьох своїх складниках відійшов у минуле, зберігаючися в більш-менш чистому вигляді тільки в глухіших околицях укр. землі (Карпати, Полісся), а в решті земель виступаючи тільки в формі окремих пережитків. Тому треба мати на увазі, що етнографічний опис, тут поданий, належить у своєму повному й чистому вигляді до минулого; дуже трудно тепер, в умовах окупаційного режиму, встановити, які елементи збережуться, а які цілком відійшли в небуття. Поданий у кінці етнографічної частини опис змін у побуті укр. народу під Совєтами через цілковиту недослідженість питання (і неможливість його в сучасних умовах точно дослідити) треба розглядати тільки як спробу в цьому напрямі.

Окрему проблему становить етнографія нац. меншостей на укр. території — росіян, поляків, жидів, кримських татар (тепер виселених поза межі укр. земель), молдаван, болгар, греків, німців (останні три національності тепер цілком або великою мірою виселені з укр. земель), вірмен тощо — в їх своєрідності і в їх зв’язках з укр. населенням. Але ці проблеми, майже зовсім не висвітлені, почасти виходять поза межі українознавства і тому в дальшому можуть бути розглядані тільки принагідно.

Деякі питання, в яких етнографія межує з іншими науками, читач знайде в інших розділах, а саме проблеми етногенези укр. народу — в розділі Історія, етногеографії і антропології — в розділі Людність, там таки і опис селищ, нарешті право — в розділі Право й державний устрій.

П. Одарченко






МЕТОДОЛОГІЧНО-СВІТОГЛЯДОВІ НАПРЯМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНОГРАФІЇ XIX — XX СТ.


В етнографії XIX ст. змінилися два провідні напрями: романтично-етнографічне народництво, провідний методологічно-світоглядовий напрям першої пол. XIX ст., і позитивістичне, /185/ або реалістичне, народництво другої пол. XIX ст.

Романтично-етнографічне народництво першої половини XIX ст. Політично-соціяльні й світоглядові течії кінця XVIII і початку XIX ст. в центрі доктрини ставлять народ. Станово розчленованому суспільству, яким воно було в XVIII ст., протиставляється безстанова єдність народу, принцип нар. спільноти, в основі якої лежить простолюддя, селянство. Згідно з цією політично-соціяльною концепцією, народ це і є селянство. Панство вилучається із складу народу, визнається за елемент, що відлалився й відчужився від народу, а тому духово й матеріяльно є нетворчий і непродуктивний. Лише народ, лише селянство творить і зберігає нац. духові й матеріяльні вартості. Відповідно до цього народознавство — етнографія стає провідною наукою того часу, що їй мають підпорядкуватися інші. В основу наукових ідеологічно-громадських і політично-соціяльних течій лягають засади етнографізму, з одного боку, і народности, з другого. Доба оперує такими поняттями, як нар. історія, нар. мова, нар. словесність, нар. письменник, нар. мужицький світогляд, простий здоровий розум народний. Народники-романтики »по селах, по простих хатах, шукали людей духом великих, серцем чистих, поважних, високих«, »всякому стало розумно, який справді славетний та величний у своїй простоті той сільський мир«. Народники-романтики твердять: »великого стóїть народ наш простий«, »диво праведне наші селяни«, »глибина несказанна душі простого люду« (П. Куліш). Народ — »цей ісполин самостійного духу«, — на погляд народників-романтиків, формується за передісторії, за сивої прадавнини, і відтоді лишається незмінний. Як незмінна понадчасова, позаісторична даність, народ проходить крізь історію. За цією концепцією, не історія творить народ, але народ творить історію. Буття народу — це його самобуття: ознакою народу є його самобутність, безвідносність. Народ — його дух — є завершена, замкнена в собі, безвідносна цілість; він є »єдиний герой історії«, »головна вісь«, »мета історії«. В романтичному народництві історіознавство ототожнюється з народознавством, історія — з етнографією. »Історія є етнографія минулого, а етнографія є історією сучасного« — завважує М. Костомаров. З історії держави й державців, з персоналістичної історії державців, якою була історія за попередньої доби абсолютизму XVII — XVIII ст., вона стає історією народу, нар. рухів, скерованих проти влади. Історією не суспільно-панівних, а суспільно пригнічених верств, »творчих страждань нар. мас«. »Історія народу не те, що історія царства, або гетьманства« (П. Куліш).

Історія народу є історія проявів його духу, духова історія народу. Дух народу проявляється в мові, поезії й міті (релігії). Романтизм стверджує нар. характер історії, мови, поезії, релігії, спільноти. Проголошується гасло єдиної нар. мови, мовна єдність народу, тотожність народу й його мови. Мова (»слово«), саме мова простого люду, мова села, селянська мова визнається за головну ознаку, основу нар. осібности. Народ — це його мова. В мові розкривається дух народу; в мові і через мову пізнається народ. Тут джерела й спосіб нар. самопізнання, пізнання себе як нації. Так селянська концепція народу, з одного боку, й мовно-літературна, філологічна концепція народу, з другого, послідовно сплітаються. Твердження »народ — це його мова« стає непохитною догмою для всього XIX ст. В записуванні слів з нар. уст, в студіях живої нар. мови, складанні словника живої мови, накреслюється основний тип нац.-політ. й суспільної акції, що її здійснює романтичне народництво в XIX ст.

Концепція літератури в цей період розкривається в тому ж етнографічно-філологічному пляні. Етнографізується. знароднюється не лише історія, мова, але й письменство. В письменстві стверджується примат народу й нар. усної творчости, примат нар. співців, кобзарства, безіменної колективної творчости. Усна нар. словесність визнається за джерело й зразок для письмової словесности. »Одна нар. поезія стоїть за віковічний взір«. »Писана словесність виростає не з якого ґрунту, тільки з самого народу«. »Велике діло нашої словесности, що вона не одрізнилась од простого люду«. »Укр. писана словесність має свій корінь у тому, що народ укр. говорить і співає« (П. Куліш). Відповідно до цих засад етнографічна концепція літератури прагне стерти різницю між індивідуальною творчістю письменника її етнографічними записами з уст народу, намагається етнографізувати літературу, літ. твори уполібнити етнографічним. Зразком нар. етнографічного письменника вважається письменник, який »говорить не від себе«, »не свої мислі об’являє«, який »одступився геть назад свого писання, а в писанні його сам народ лицем до лиця промовляє до нас словом своїм«. Тим то до змісту етнографічних збірок 30 — 40-их pp. XIX ст. запроваджуються як записи з уст народу, так і подекуди імітації нар. дум, казок і пісень (І. Срезневський).

В романтичному народництві народ, історія, мова, поезія й міт (релігія) ототожнюються. Весь етнографічний набуток відноситься до т. зв. епічного або мітологічного періоду, тобто до передісторії, до історії, коли, мовляв, вона була ще чисто народною, коли вона була прямим і безпосереднім проявом духу народу, коли в народі ще не було чужого йому панства і безпанський, безвладний, нікому не підвладний народ, народ як громада, зберігав свою духову самобутність. Завдання етнографії, за цією концепцією, і полягає в тому, щоб з вивчення народу, його передісторії, його духової творчости, мови, словесности й побуту відтворити основні засади його духової самобутности, пізнати »сільський неписьменний люд з його недрукованою мовою«, »вийняти з уст живе слово неписьменного люду«. Народність стає об’єктом і метою етнографічних студій. »Нова сила народність; вона нас родичами поміж собою поробила. У братню сім’ю з’єдночила і нашу українську суть на віки-вічні утвердила« (П. Куліш). Це час панування в нашій етнографії т. зв. мітологічної школи.

Позитивістичне »реалістичне« народництво приходить з другої половини XIX ст. на зміну романтичному народництву. В його основі лежать: позитивізм, реалізм і еволюціонізм. Позитивістична, антиромантична етнографія другої пол. XIX ст. виступає проти того, щоб ототожнювати етнографію і літературу, проти імітаційного наслідування нар. творів, перенесення в літературу фолкльорних жанрів, пісні й казки. Реалістична повість витискає в літературі імітаційно-фолкльорні жанри, /186/ запроваджені романтизмом. Принцип чіткого розмежування нар. і ненародного лягає в основу методики етнографічного запису. Твори, не записані з уст народу, оголошуються фальсифікатами і послідовно вилучаються з змісту етнографічних збірок. Етнографи-романтики відносили весь етнографічний набуток народу до праісторії, до т. зв. епічного або мітологічного періоду, коли, мовляв, народ, історія, поезія й релігія-міт становили собою єдність. Позитивістична етнографія заперечує це; народ і його етнографічні особливості визнаються за продукт творчости не мітологічного періоду, не мітологічної передісторії, а історії, доби середньовіччя. Фолкльор за цією схемою постає не з міту, а з історії, як відображення історичних фактів, історичної реальної дійсности. Представники т. зв. »історичної школи« (В. Антонович, М. Драгоманів) роблять спробу довести історичну реальність, реально-історичний зміст епічних творів, колядок, билин, дум, баляд. Романтики шукали в етнографічно-фолкльорних творах мітологічного змісту, прямих відгуків конкретно-історичних подій. Зіставлення билинних і літописних текстів стає провідною методою етнографічних студій цього часу.

Народницький романтизм розглядав середньовічну церковно-релігійну літературу як чужу літературу, літературу чужою мертвою мовою: »поезія не появила ні єдиного животворного слова: зросла там одна бездушня, безсердечня реторика про вжиток деспотам, що туманили простий люд всіма способами і не пускали його до самовзнання« — твердив П. Куліш (Твори, VI, 428). Друга половина XIX. ст. висуває концепцію походження усної нар. словесности саме з цієї церковно-релігійної літератури. Дослідники (О. Веселовський, В. Міллер, В. Мансікка) розгортають якнайширші студії, щоб довести, що вся усна нар. словесність, уся система етнографічно-фолкльорної образности становить собою не що інше, як перероблення середньовічних літературних творів. Примат належить не усній словесності, як твердили романтики, а письменству. Не письмова словесність походить з усної, а усна з письмової.

Це твердження відповідало зміні поглядів на народ, на те, хто власне є творець: непросвічені маси, селянство, збірна нерозчленована спільнота, нар. співці, чи вищі й просвічені верстви, індивідуальні співці, »технічна інтеліґенція«? Тезі романтиків про творчий характер народу етнографія другої половини XIX ст. протиставила тезу про нетворчий характер народу, про етнографічну несамобутність народу, про ненародність нар. творчости. Народ — не селянство, — твердять представники »соціяльно-реального« напряму в етнографії. »Пора закинути звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю« (Драгоманів). Замість говорити про народ і народність, про селянство, проголошувати етнографізм, позаісторизм, мітологізм і самобутність, позитивістичне народництво говорить про ненародні, іншонародні й неселянські, іншостанові коріння етнографії й фолкльору. Творцями пісень, як і дум, визнаються тепер не нар. співці і не народ, не цілість, не селянство, а представники освічених верств, окремі індивіди — автори, мандрівні дяки-пиворізи, спудеї-школярі, »інтеліґенція« (П. Житецький). В піснях шукають відображення історичних подій.

Міґраціонізм, порівняльництво (компаративізм) і історизм опановують методологічні позиції. Епос трактується як продукт запозичення: билини Володимирового циклу розглядаються як запозичені твори сх. походження (В. Стасов). М. Драгоманів широко розгортає порівняльні студії укр. фолкльору, зокрема леґенд і казок. »Всі вони вандрівні й міжнародні«, твердить В. Гнатюк про казки, хоч старанно підкреслює самобутні витвори, виходячи тим поза рамки порівняльної школи. Те саме і щодо пісень. За Кулішем, »пісні треба вважати найдавнішою скарбівнею живого нар. слова«, за Гнатюком »переважна частина їх ненародного походження«. За В. Перетцом, укр. нар. пісні — плід засвоєння й перероблення поетичної творчости часів ренесансу, реформації й барокко.

В етнографії поч. XX ст. ще більше загострюються ці тези про інтернаціональний і запозичений, ненародний і несамобутній характер усього етнографічного набутку. Проголошується теза: »народ не творить, а репродукує«. Висувається ідея »проводу«, »провідної верстви« як творчого чинника, що веде нетворчі маси, зокрема селянство. Ганс Навманн проголошує тезу про »спускання культурних вартостей«. »Фінська школа« (Анті Арне, В. Андерсен), також Лібрехт, Вольте, Ю. Полівка удосконалюють порівняльну методу. Концепція фолкльору все ширше й ширше підпорядковується універсалістичній концепції »примітивної культури« в тій або в тій її інтерпретації (»магізм«, »тотемізм«, »прамонотеїзм« і т. д.).

Окрему позицію в методології укр. етнографії займає група дослідників, згуртованих в Етнологічній Комісії НТШ, що вийшла з порівняльної школи, але старалася в усіх продуктах нар. творчости дошукуватися своїх власних первнів. Зокрема І. Франко, тримаючись взагалі порівняльної методи, старанно вирізнював нац. питомі елементи, стежив за їх розвитком і своїми та чужими нашаруваннями, притягаючи до цього і формальний бік творчости, що раніше був занедбаний. За словами Франка, завдання етнографії »відрізняти нац. від інтернаціонального«, »показати, як вона (нац. література) засвоює собі... чужі форми і що вносить свого в загальну скарбницю літературних тем і форм«. Висліди праці цієї групи, до якої належать, м. ін., також В. Гнатюк і Ф. Колесса, зібрані в десятках томів »Етнографічного Збірника« і »Матеріялів до укр. етнології«, а зокрема в таких працях, як корпус приповідок І. Франка і його ж »Студії над укр. нар. піснями«, — дали змогу М. Грушевському побудувати в »Історії укр. літератури« (тт. І і IV) нову концепцію теорії укр. нар. літератури і обрядности, яку треба вважати ориґінальним завершенням дослідів. М. Грушевський робить при цьому спробу прикласти до укр. етнографічного матеріялу засаду соціологічної школи Дюркгема й досліджує пережитки примітивної культури на Україні, соціяльну праісторію і нар. творчість у соціологічному освітленні.

В 20-их pp. XX ст. супроти еволюціоністичного історизму XIX ст. поширюється в етнографії й фолкльористиці антигенетизм, антиеволюціонізм і антиісторизм; фолкльор вивчається не як продукт еволюційного розвитку, /187/ а як »феноменологічне явище«, досліджується морфологічна структура фолкльорних творів і етнологічних явищ. Вивчається не міґрація казок, а їх внутрішня сюжетологічна будова (Р. М. Волков, В. Пропп). О. Нікіфоров застосовує цю методологічну засаду до вивчення нар. календаря. В етнографічних студіях міґраціонізм поступається місцем принципові автохтонности. На наступному етапі в 30 — 40 — их pp. робляться перші спроби заступити цей антиеволюціоністичний антиісторизм і формалістичний антигенетизм 10 — 20 — их рр. антиеволюціоністичним історизмом, застосувавши до студій фолкльорних і етнографічних явищ принцип історичної епохи з чітким розмежуванням окремих історичних ступенів і стадій. Жадне фолкльорне й етнографічне явище не вивчається ізольовано, а в своєму зв’язку з епохою, з її структурою і з її світоглядом. До фолкльорних студій послідовно застосовується теза О. Потебні, згідно з якою »за зв’язком образів треба добачити зв’язок уявлень«.

В. Петров






ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОГРАФІЇ


Укр. етнографія викликала великий інтерес в укр. і чужих дослідників і позначилася на протязі останніх 150 років низкою цінних праць і збірників.

Джерела до кінця XVIII ст. Перші етнографічні звістки ми знаходимо за київських часів у греко-візантійських (VI — X ст.) і арабських письменників (IX — X ст.), у літописах, у пам’ятках письменства XI — XIII ст. (напр., писання Кирила Турівського, Житіє Володимира, Слово о казнех божіих та ін.), зокрема у виступах церковних проповідників проти дохристиянських звичаїв і обрядів, пізніше в поль. хроніках. Літопис зберіг записи замовлянь, приповідки, відгуки дружинного епосу. »Слово о Полку Ігореві« наскрізь пройняте духом укр. нар. поезії. З половини XVI ст. збереглася пісня про Штефана-Воєводу, записана в чеській граматиці Яна Благослава 1571 р. С. Сарницький, оповідаючи про війну з волохами (1506), згадує про укр. думи. Укр. голосіння зустрічаємо в поемі »Roxolania« Себ. Кльоновича та 1551 р. у І. Менеціюса. Від XVII ст. число записів більшає. Із збірника XVII ст. М. Возняк опублікував найдавніший запис думи (про герць козака з татарином). Польська брошура Я. Дзвоновського подає (1625) популярну пісню про »Козака Плахту« (про неї Франко в ЗНТШ, т. XLVIII). Укр. пісні зустрічаються в рукописних і друкованих співаниках XVIII ст. Багато старих записів цього матеріялу з XVI — XVIII ст. Із рукописних збірників, співаників і стародруків оголосили О. Потебня (1877), П. Житецький (1893), В. Перетц (»Малорусские вирши и песни в записях XVI — XVIII ст.« 1899, »Историко-литературные исследования и материалы« 1900, «Заметки и материалы для истории песни« 1901, »Кілька пісень кінця XVII і пол. XVIII ст.« ЗНТШ, т. LXXXVI), М. Грушевський (»Співаник з початку XVIII ст.« ЗНТШ, XV, XVII, 1897), А. Брюкнер (»Piesnl ruskie« 1911), І. Франко (»Студії над укр. нар. піснями« 1913), В. Гнатюк (»Інтересний збірник з с. Хитаря« 1896), Ю. Яворський, М. Возняк (»Матеріяли до Історії укр. пісні і вірші«. Укр.-Руський Архів IX, 1913), А. Преображенський, С. Щеглова, П. Рулін й інші.

Чимало етнографічного матеріялу подають подорожі чужинців по Україні, про що докладніше інформують бібліографічний огляд В. Кордта »Чужоземні подорожі по Сх. Европі до 1700« (К. 1926) і книжка В. Січинського »Чужинці про Україну«. Латинські праці Boemus’a з XVI ст., а особливо »Опис України« Бопляна (Description d’Ukraine 1651), подають цікаві вісті про життя на Україні. Із чужинців, що XVI — XVIII ст. відвідували Україну й звертали увагу на укр. побут, слід згадати М. Литвина (1550), Блеза де Віженер (1573), Павла Алепського (1654 — 56), К. Й. Гільтебранта (1656 — 57, — жіночий одяг, танці), І. Вердума (1670 — 72 — одяг, характер, мова, гігієна дітей), шведа Вейге (з часів Мазепи — побут, вдача, господарство), дянця Ю. Юста (господарство, вдача, чистота, будівлі), англійця Й. Маршала (1769 — 70, — моральність, чистота), англійця Е. Клярке (расовість, чистота, хати), С. Ґмеліна (1770 — 84, — зачіска, одяг, промисли), І. Ґюльденштедта (1771 — 74, — торгівля, промисли, ремесло, рибальство, їжа, вироби). Про укр. музику згадує пастор Гербіні в творі »Rellglosae Kijovienses Cryptae« (1675).

Початки укр. етнографії. Останні десятиліття XVIII ст. принесли вже перші праці й друкований матеріял з етнографії, викликані інтересом до укр. старовини. Ф. Туманський плянує тоді »програму для збирання іст.-геогр., статистично-екон. і етнографічних відомостей про Україну«. Гр. Калиновський видає в Петербурзі першу чималу працю 1776 р. »Описание свадебных украинских простонародних обрядов в Малой России и Слободской Укр. губ.«. Чимало етнографічних матеріялів опубліковано в тогочасних журналах, зокрема в »Трудах Вольного Экономического Общества«.

Кінець XVIII і поч. XIX. ст. позначається низкою праць і творів, у яких уміщено або використано укр. етнографічний матеріял. Після Г. Сковороди й І. Некрашевича І. Котляревський в »Енеїді« (1798) і »Наталці Полтавці« (1819) черпає із скарбів нар. поезії.

Українознавство й етнографія знаходять тоді широкий інтерес і у чужинців, особливо у росіян, поляків і німців, що мали зв’язок з Україною. О. Павловський в 1805 р. опрацьовує »Грамматику малороссийского наречия«, що виходить у світ 1818 р. й містить м. ін. кілька зразків нар. поезії, щоб, як тоді думалося, врятувати її від забуття. Поляк Тадей Чацький, шукаючи під впливом Оссіяна історичних пісень, згадує у своєму творі „O litewskich i polskich sprawach“ (1802) про укр. думи. Низку етнографічних статтей поль. мовою публікує Іґнацій Любіч Червінський (1769 — 1834), м. ін. „Swactwa, wesela i urodziny u ludu rusklego na Bust Czerwonej“ в „Nowy Pamiętnlk Warsz.“ XVIII. Він же видає в 1811 p. першу етнографічну монографію п. н. „Okolica Zadniestrska między Stryjem a Łomnicą“. Дуже багато етнографічного матеріялу використано в працях нім. дослідників Зах. України, зокрема Карпат, з-поміж яких особливо слід згадати Б. Гакета („Neueste physikalisch-politische Reisen“, 1788 — 89, I — III, Нюрнберґ), С. Бредецького („Reise in die Karpathen“, Відень 1807, 2 вид. 1820) й Й. Рорера („Bemerkungen auf elner Reise“, Відень 1804).

Зах.-евр. романтизм, репрезентований у Німеччині Гердером, Ґріммом, Брентано, Арнімом та ін., відбився сильним відгомоном на пожвавленні етнографічних зацікавлень Україною. Ці впливи йшли й за посередництвом рос. /188/ та поль. літератури і безпосередньо, через живі зв’язки з чеськими, словацькими і півд.-слов’янськими письменниками й науковцями, як Ф. Челяковський, П. Шафарик, Вук Караджіч, Є. В. Копітар (див. Енциклопедія Слов. Філології В. Яґіча, праці І. Брика, Я. Гординського й М. Тершаківця та кореспонденції, видані К. Студинським).

Справжнім піонером укр. етнографії можна вважати, за висловом В. Доманицького (ЗНТШ, т. LXV, 1905), поль. етнографа й археолога Адама Чарноцького, відомого під прибраним ім’ям Зоріяна Доленґи Ходаковського (1784 — 1825), що виклав свої засади в програмовій праці „O Słowiańszczyźnie przedchrześcijańskiej“. Він виходив з уявлення про »поетичне життя селян« і з ідеї »братської любови до народу«. Ходаковський в 1814 — 20 pp. робив пильні етнографічні й археологічні розсліди на Україні й зібрав під час своїх численних подорожей понад 2 000 нар. пісень і багато ін. етнографічного матеріялу, який був використаний тільки почасти. Під його впливом Лях Ширма в »Дзєнніку Вілєньскім« 1818 р. опублікував „Dumki ze śpiewów ludu wiejskiego Czerwonej Rusi“. Збіркою Доленґи широко скористався М. Максимович. Подібним ентузіястом у росіян був князь М. Цертелев, що, одушевлений укр. нар. творчістю, присвятив їй пильну увагу й видав 1819 р. в Петербурзі збірку »Опыт собрания старинных малороссийских песней«, що містила 8 дум і 2 пісні. За його словами, »укр. нар. поезія виявляє високопоетичний геній укр. народу й зокрема чисту мораль, яку українці зберегли як єдиний спадок по предках, що його не забрала в них захланність довколишніх народів«. Багатство укр. нар. поезії в сприйманні романтиків свідчить про велику культуру укр. народу, що заслуговує через це (Я. Бандтке у »Вестник-у Европи« 1815, О. Левшин »Письма из Малороссии« 1816, М. Максимович »Малороссийские песни« 1827, І. Срезневський »Взгляд на памятники украинской народной словесности« 1834 й ін.) на власний культурний розвиток та на визнання укр. мови за рівноправну »не тільки між слов’янськими, але й европейськими народами«.

це захоплення укр. нар. поезією принесло в 30-их роках XIX ст. цілу низку поважних збірок нар. пісень, яку розпочав найвидатніший представник цього періоду проф. Михайло Максимович (1804 — 73) першою великою систематичною збіркою »Малороссийские песни« (1827). »Прийшов, здається, той час, коли пізнають справжню ціну народности«, — писав він там у вступі, згадуючи про »пісні, де згучить душа, зрушувана почуттям, і казки, де відсвічує фантазія народна«. Максимович після цього видав ще три великі збірки укр. нар. пісень, а саме збірку 133 історичних пісень п. н. »Украинские народные песни« (1834), укр. мелодії (»Голоса украинских песен« 1834 і »Сборник украинских песен« 1849), які мали великий вплив на тогочасну ґенерацію України і викликали поважне зацікавлення у рос. і поль. культурному світі (О. Шишков, О. Пушкін та ін.). Микола Гоголь з ентузіязмом збирає укр. нар., особливо іст. пісні і залишає по собі велику збірку пісень, що появилися друком лише безпосередньо перед першою світовою війною.

Поруч Максимовича й почасти під його впливом стоїть талановитий харківський мовознавець Ізмаїл Срезневський (1812 — 80), що 1833 — 38 видав у Харкові 6 книжок збірника »Запорожская Старина«. Ілюструючи типовий для романтизму ідеологічний комплекс »народ-історія-поезія«, він публікує разом історичні матеріяли і пісні, до автентичних нар. пісень додає літ. витвори гурту харківських романтиків 30-их років.

Платон Лукашевич у своїй збірці »Малороссийские и червонорусские народные думы и песни« (1836) заслужився тим, що вперше видав збірку з усієї укр. території, передруковуючи для цього доволі некритично матеріяли Вацлава з Олеська і Жеґоти Паулі.

Великі заслуги для укр. етнографії має славіст Осип Бодянський (1808 — 76) публікаціями праць і збірок з укр. етнографії, збіркою »Наські укр. казки« й збіркою »Укр. нар. пісень« (8 000 нумерів), рукопис якої, на жаль, під час першої світової війни затратився. Слід ще згадати, що в »Описании России« В. Пассека (1838 — 42) були вміщені статті про свято Купала, коляду, русалок, веснянки. К. Сементовський в »Молодику« 1843 дав »Очерк малороссийских поверий и обычаев, относящихся к праздникам«.

Етнографія в Західній Україні. Багатство укр. етнографічного матеріялу, опублікованого в 30-их роках, справило велике враження на галицько-укр. інтеліґенцію. Вже засноване 1816 р. І. Могильницьким »Общество вчених« мало на меті не лише ширити освіту між простолюддям, але й вивчати його. Місцеві галицькі видання поль. і нім. мовою оголошували часто укр. етнографічні записи; окремі нар. пісні й етнографічні матеріяли зустрічаємо і в граматиці А. Могильницького разом із передруками Павловського (1822), в писаннях Д. Зубрицького (1821) й у збірках Г. Ількевича. І. Вагилевич записує колядки на Бойківщині (опубліковані І. Бриком в »Укр. архіві« XV, 1921); тоді починають свою збирацьку працю М. Шашкевич, Я. Головацький і Й. Лозинський. В 1835 р. виходить цінна монографія „Ruskoje wesile“ И. Лозинського, в 1836 (з датою 1837) »Русалка Дністровая« М. Шашкевича з записами етнографічних матеріялів, а багата чотиритомова збірка Я. Головацького з’являється лише в 1878 р. заходами О. Бодянського п. н. »Народные песни Галицкой и Угорской Руси«. Галицько-укр. етнографи слали теж чимало етнографічного матеріялу до Центральної України. У своїй праці зах.-укр. етнографи виходили поза рамки зацікавлення тільки нар. піснею і звертали увагу й на інші ділянки нар. творчости, записуючи, м. ін., приповідки, гагілки, леґенди, казки, байки тощо. З цього боку належить згадати і статті К. Турівського (1835), друковані поль. мовою.

В цей період багато прислужилися для укр. етнографії поль. дослідники, а саме: Лукаш Ґолембіовський („Lud polski“) 1830, Вацлав з Олеська (Залєський 1800 — 49), що 1833 р. видав у Львові „Pieśni polskle i ruskle ludu galicyjskiego“, К. В. Войціцький „Pieśni ludu Białochrobatów, Mazurów i Rusi z nad Bugu“, 2 томи (1836 — 37), Жеґота Паулі (1814 — 95) „Pieśni ludu ruskiego w Galicyi“, записані Я. Головацьким (1839 — 40). З поль. діячів на полі укр. етнографії слід відзначити заслуги М. Грабовського, Є. Руліковського „Opis powiatu Wasilkowskiego“. (Варшава 1853), Марцинковського, Т. Отецького, А. Бєльовського, Л. Сємєнського.

Період критичних опрацювань. Велике /189/ багатство зібраного матеріялу вимагало вже критичного опрацювання. На цьому полі особливо відзначилися в 40 — 50-их pp. відомий історик Микола Костомаров (1817 — 85) і всесторонній учений Пантелеймон Куліш (1819 — 97). М. Костомаров вперше виступив із низкою наукових праць із різних ділянок етнографії, що викликали живий обмін думок і почали період наук. етнографічних дослідів. В 1843 р. виходить його критична праця »Об историческом значении русской народной поэзии«, кілька років пізніше »Славянская мифология« (1847) і »Историческое значение южнорусского народного песенного творчества»; але й інші його іст. і культурно-іст. праці (як, напр., про дві руські народності, про домашнє життя в укр. усній словесності та ін.) користувалися критично укр. етнографічним матеріялом. М. Костомаров відомий також як редактор трьох томів (III, IV і V) »Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край« П. Чубинського. П. Куліш здобув визначне місце в історії етнографії своєю двотомовсю працею »Записки о Южной Руси« (1856 — 57), в якій дав першу спробу загальної іст.-етнографічної характеристики укр. народу на підставі власних і чужих матеріялів і застосував нову методу в етнографічних розслідах: він подає тут не лише самі записи текстів, але й біографії, характеристики й описи кобзарів і оповідачів, чим на кілька десятиліть випередив етнографічну науку. Йому завдячує своє значення петербурзький журнал »Основа« (1861 — 62), що за допомогою нових співробітників розбудовує й поглиблює систематичний і критичний підхід до збирання і дослідження етнографічних матеріялів; тут були, м. ін., вміщені праці М. Номиса, А. Свидницького, П. Єфименка й ін. Зокрема важлива його стаття, вміщена в львівській »Правді« 1870 р. п. н. »Погляд на усну словесність українську«, в якій він надзвичайно ясно подає характеристику поглядів романтичного народництва на етнографію.

Початок 60-их pp. XIX ст. характеризується низкою етнографічних збірок, праць і монографій про різні сторони нар. життя і нар. творчости. Тоді виходять у світ »Народные южнорусские песни« (К. 1854) Амвросія Метлинського (1814 — 70), »Вжинок рідного поля« М. Гатцука (1857), »Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян« (1860) Миколи Маркевича, »Старосветский бандуриста« М. Закревського (1860) та »Быт подолян« К. Шейковського (1860). Найвидатніша етнографічна публікація цього часу — це збірка приказок М. Номиса (Симонова, 1823 — 1960) »Українські приказки, прислів’я і таке інше« (1864), в основу якої лягла, побіч матеріялів П. Куліша й інших співробітників, поважна збірка Панаса Маркевича (1822 — 67). Праця Номиса цілком відповідала тодішнім вимогам науки й була аж до виходу корпусу приповідок І. Франка найкращим твором із Цієї ділянки в слов. етнографії. З інших видань того часу слід згадати ще »Пісні про кохання« д. лавренка (1864), »Нар. звичаї й обряди з околиці над Збручем« (2 томи, 1861 — 62) І. Гальки і »Коломийки й шумки« Щасного Саламона (1864).

Зі створенням у Києві 1872 »Юго-Западного Отдела Императорского Русского Географического Общества« починається новий етап в історії укр. етнографії. В цей час сильно поширюється обсяг етнографічної роботи. Від окремих і розрізнених публікацій переходять до кодифікації етнографічних матеріялів, до всебічного охоплення укр. народу етнографічними студіями й до видань т. зв. корпусів. Товариство пляново провадить у 1869 — 70 pp. дослідження укр. території, збирає велику кількість нового матеріялу і 1872 р. приступає при найближчій участі Павла Чубинського (1839 — 89) до видання »Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край«, що в 7 об’ємистих томах, у десяти книжках (1872 — 77), становлять першу велику спробу кодексу етнографічних матеріялів. Збірна праця Чубинського охоплює всі сторони укр. нар. життя і вперше подає побіч пісень (т. V.) і казок (III) систематичну збірку вірувань (I), нар. календар (II), перший докладний огляд укр. звичаїв і обрядів (IV), юридичні звичаї в опрацюванні О. Кістяківського й винятки з давніх актів про вірування В. Антоновича (VI), перший систематичний і довгий час єдиний огляд укр. діялектів К. Михальчука та матеріял про нац. меншості на Україні (VII).

Праця Чубинського, що згуртувала чимале число визначних спеціялістів, пожвавила науково-дослідну діяльність таких укр. науковців, як В. Антонович, М. Драгоманів, Ф. Вовк, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко й ін. Їм завдячує укр. наука не тільки цінні, критично опрацьовані збірки й корпуси етнографічних матеріялів, але, що не менше важливо, застосування модерних, зах.-евр. наукових метод. Використовуючи всі можливі засоби (через окремі інструкції, програми й анкети), щоб зібрати якнайкращий матеріял з усієї України, вони систематизують, оцінюють і пояснюють його, впроваджуючи нові наукові методи й зв’язуючи його з світовою етнографією і фолкльором. Найвидатнішим представником цієї групи науковців належить вважати проф. Михайла Драгоманова (1841 — 95), що на місце дотеперішнього романтичного захоплення нар. світоглядом і нар. творчістю ставить критичну аналізу етнографічного матеріялу, в якому намагається через порівняння з нар. творчістю інших народів знайти місцеве нац. зерно. М. Драгоманів був у нас найвизначнішим представником теорії запозичень і мандрівок тем і мотивів нар. творчости і з цього погляду розглядав наші казки, леґенди, вірування, анекдоти й нар. поезію, одначе, особливо в останні часи своєї наукової праці ставився обережніше до напряму переймання (літ.-інтернаціональної або іст. порівняльної школи Т. Бенфея) й не відкидав ані мітологічно-племінної школи, яку в нас заступав головне О. Потебня, ані т. зв. антропологічної школи паралельного самозародження (Лянґа й А. Ґедоза), визнаючи корисним їх застосування на своєму місці. Його численні порівняльні праці, між якими згадаємо розвідки про турецькі анекдоти в укр. фолкльорі, про »Шолудивого Буняку«, про деякі укр. фабльо, про слов. опрацювання деяких мітів і переказів, про жертви дітей тощо, зібрані потім у 4 томах »Розвідок« (Збірник Філол. Секції НТШ, 1889 — 1907), мали великий вплив на сучасну й молодшу ґенерацію науковців. Під таким же порівняльним аспектом приступив Драгоманов до видання кількох корпусів нашого етнографічного матеріялу. Спільно з проф. В. Антоновичем він опрацював і видав двотомову збірку /190/ укр. істор. пісень (»исторические песни малорусского народа« К. 1874 — 75), що, не зважаючи на дальші студії й збірки, залишилася найважливішою працею на цьому полі. Продовжуючи цю працю, Драгоманів, після виїзду за кордон, випустив у Женеві дві широко коментовані збірки політичних пісень укр. народу (»Нові укр. пісні про громадські справи« 1881 і »Політичні пісні укр. народу XVIII — XIX ст.«, 2 частини, 1883 — 85). Йому завдячуємо, крім того, важливу збірку »Малор. нар. предания и рассказы« (К. 1876).

Із цієї ж групи слід згадати заслуженого збирача Івана Рудченка, автора двох цінних збірок »Народные южнорусские сказки« (2 тт., К. 1869 — 70) і »Чумацкие народные песни« (К. 1874) з монографією про чумацтво, Н. Зібера, автора кількох праць з обсягу укр. нар. права, й Ф. Вовка, наукова діяльність якого в ділянці етнографії припадає на пізніший час.

Окреме місце в цьому гурті займає відомий композитор Микола Лисенко, що інтенсивно збирав мелодії нар. пісень і дав у своїм »Збірнику укр. пісень« (I — VII), вперше після Максимовича, великий пісенний матеріял, кладучи початок дальшим збіркам і студіям з обсягу муз. фолкльору, що особливо багато виявилися пізніше, в XX ст. з-під його пера вийшла перша докладна »Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен« і ґрунтовна праця про укр. бандуриста Остапа Вересая.

До згаданого гурту пристав також найкращий укр. мовознавець, проф. Олександер Потебня (1835 — 91), що ввесь час виявляв велике наукове зацікавлення укр. фолкльором і вже в 60-их pp. оголосив низку цінних дослідів з обсягу укр. нар. поезії і пов’язаних із нею обрядів і вірувань, застосовуючи в своїх студіях популярну тоді ще мітологічну систему. Його праці »О некоторых символах в славянской народной поэзии« (1860), »О мифологическом значении обрядов и поверий« (1865) і »О доле и сродных с нею существах« (1867), в яких знайшли практичний відбиток його основні праці про мову та її безпосередній зв’язок з еволюцією словесної творчости (»Мысль и язык« 1862), кинули нове світло на генезу і значення поодиноких символів і мотивів нар. поезії і нар. обрядів. У дальших своїх працях Потебня створив і застосував власну методологічну концепцію, що знайшла особливо виразне виявлення в його новіших розвідках (напр., »малорусская народная песня по списку XVI в.«, 1877), в цінній рецензії на »Нар. песни« Я. Головацького (1880), особливо ж в його двотомовій монументальній праці »Объяснение малорусских и сродных народных песет (1883 — 87).

Після закриття 1876 р. Півд.-Зах. відділу Рос. Географічного Товариства і відомої заборони укр. мови й літератури етнографічна праця не припиняється, навпаки, вона потужніє через неможливість займатися нац. літературою і використовує дозвіл друкувати наук. тексти і матеріяли в публікаціях архівів і статистичних комітетів та філол. і іст. журналах, передусім у місячнику »Киевская Старина« (1882 — 1906) і в »Сборниках Историко-Филологического Общества« в Харкові (1877 — 1922). Чимало цінних збірок з’явилося, крім того, й окремими виданнями, особливо в 90-их pp. XIX ст.

Особливі заслуги в організації етнографічних дослідів та в їх публікуванні мали проф. Микола Сумцов (1854 — 1922) і Борис Грінченко (1863 — 1910). Проф. М. Сумцов, що вийшов з філологічної школи, з надзвичайним захопленням присвятив себе дослідам укр. нар. життя і поклав своїм завданням науково опрацювати або принаймні зачепити всі ділянки укр. етнографії. З-під його пера вийшла низка праць і розвідок (про укр. весілля, весняні пісні й забави, танкові пісні, різдвяні й новорічні обряди, апокрифічні оповідання, билини, укр. думи, укр. назовництво, історію укр. житлового будівництва, побажання і прокльони, замовляння), в яких він намагався зібрати й науково висвітлити матеріял, а передусім змалювати стан і проблематику питань. Почавши свою наук. працю як прихильник мітологічної школи, він обережно перейшов до порівняльного напряму, беручи до уваги при цьому філологічні засоби праці, з якими найкраще був ознайомлений. Вислідом цих докладних розвідок була його двотомова праця »Культурные переживання« (К. 1889 — 90), що була визначним посібником для молодих етнографів, бо порушувала багато інтересних наук. питань і тем з етнографії. Чимале значення мають далі його праці з історії укр. етнографії, зокрема його »Современная малорусская этнография« (I — II, 1893 — 97) і »Малюнки з життя укр. нар. слова« (1910), що щасливо продовжували й доповнювали аналогічні праці О. Пипіна (»История русской этнографии« 1891, т. III) і о. Огоновського (»Історія літератури руської«, ч. IV, Етнографія, 1894). Інформативну вартість мали також його статті в енциклопедії Брокгавза й Єфрона. Не менш заслужився він і як редактор харківського »Сборника«.

Борис Грінченко відомий більше як письменник, одначе і на полі етнографії він має поважне місце. Йому належить бібліографічний показник »Литература украинского фольклора 1777 — 1900« (1901), чотиритомова збірка матеріялів з Чернігівщини у зразковому опрацюванні (»Этнографические материалы«, I — III, 1895 — 99, і »Из уст народа« 1900) і перший словник укр. нар. і літ. мови (»Словарь укр. мови«, 4 томи, К. 1900 — 01), в якому використано багато фолкльорного матеріялу й зібрано нар. термінологію.

Глибокими знавцями укр. нар. побуту були Іван Манжура (1851 — 93) й Митр. Дикарів (1854 — 1900). Перший із них дав нам два томи укр. казок і приказок (»Казки, приказки, перекази, повір’я з Харківщини й Катеринославщини« 1890), другий залишив один із найбагатших оглядів календарних обрядів із Слобожанщини (»Нар. календар Валуйського пов.« МУЕ, VI, 1905, 113 — 204) і цінні матеріяли, видані після його смерти Наук. Товариством ім. Шевченка »Посмертні писання з поля фолкльору й мітології« (Зб. ФС 1903, т. VI).

З кінця XIX ст. слід відзначити збірки й розвідки Х. Ящуржинського (»Лирические малорусские песни« 1880, »Малорусская свадьба« 1896, купальські обряди в КСт. 1899 і ін.), М. Комарова »Нова збірка приказок« (1890), В. Ястребова »Материалы по этнографии Новороссийского края« (1894), В. Милорадовича »Рабочие песни Лубенского уезда Полтавской губ., собранные в 1890 — 93 гг.« (КСт. 1895) і »Народные песни и обряды с Лубенщины« (1897), С. Венгржиновського (1896) і В. Охримовича /191/ »Значение малорусских свадебных обрядов и песен в истории развития семьи« (Этнографическое Обозрение 1892, XI — XV), а з початку XX ст. збірки й розвідки Н. Коробки (колядки 1899 — 1902), А. Малинки »Сборник материалов по малорусскому фольклору« (1902), Я. Новицького »Малорусские народные предания, поверия и рассказы« (1907), П. Іванова »Народные рассказы и поверия« (СХИФО 1904, IV) і »Жизнь и поверия крестьян Купянского уезда Харьковской губернии« (СХИФО 1907, XVII), В. Іванова, В. Данилова (про похоронні обряди 1905 і т. д.), В. Доманицького »Нар. календар із Волині« (МУЕ XV), В. Горленка, П. Литвинової-Бартош »Весільні обряди і звичаї в Чернігівщині« (МУЕ, 1900, III).

Окремо слід згадати етнографічні матеріяли про запорожців, опубліковані в працях і збірниках Д. Яворницького »По следам запорожцев« (1898) і »Малорусские народные песни« (1906) і Я. Новицького »Малорусская и запорожская старина« (1907).

Із представників старшої ґенерації назвемо ще А. Сементовського (»Малорусские загадки« П. 1873), П. Єфименка (»Сборник малорусских заклинаний« в »Чтениях« 1874), Т. Рильського (про світогляд), М. Дашкевича (»Отзыв о сочинении г. Петрова »Очерки истории украинской литературы XIX ст.«. Отчет о 29 присуждении наград гр. Уварова« П. 1888) й Ор. Левицького (1842 — 1922), що своїм фаховим знанням прислужилися укр. етнографії.

На переломі XIX і XX ст. центр етнографічної праці переноситься до Львова завдяки великій організаційній, збирацькій та видавничій праці чотирьох визначних науковців, М. Грушевського (1866 — 1934), Ф. Вовка (1847 — 1918), І. Франка (1856 — 1916) і В. Гнатюка (1871 — 1926), що покликали до життя при Наук. Товаристві ім. Шевченка (1898) окрему Етнографічну Комісію і пляново зайнялися етнографічною роботою, притягаючи до неї діючих етнографів усієї України й нових співробітників, особливо з Зах. України. Зах. Україна не стояла, щоправда, облогом на полі етнографічних студій і мала вже і перед тим поважних науковців-етнографів; досить згадати І. Верхратського, В. Барвінського, Д. Лепкого (нар. звичаї і вірування в »Зорі« 1882 — 95), І. Кузева, М. Зубрицького, одначе лише Етнографічна Комісія надала праці належного наук. підкладу і розмаху та зацікавила нею широкі кола науковців і всього громадянства. Багато до зростання справи спричинилися окремі наук. екскурсії, особливо трирічна етнографічно-антропологічна експедиція в терен (Галичина, Закарпаття, Бачка, 1904 — 1906) під проводом Ф. Вовка й співучасті І. Франка, І. Раковського та З. Кузелі й плянове розслідування за допомогою спеціяльних інструкцій (Гнатюка, Кузелі й ін.) і докладних »квестіонарів« (анкет), якими були охоплені всі землі України. Це дало змогу впродовж кільканадцяти років зібрати надзвичайно багатий, всесторонній етнографічний матеріял, який, після відповідного опрацювання таких фахівців, як Ф. Вовк, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, опубліковувався в двох органах Комісії, »Етнографічному Збірнику« (з 1895 р. — 40 томів) і »Матеріялах до укр. етнології« (з 1899 р. — 22 томів), а також в інших публікаціях НТШ, особливо в ЗНТШ, що дбайливо вели постійний відділ рецензій на нові етнографічні появи, а від 1904 р. — огляд етнографії в зах.-евр. журналах за ред. З. Кузелі.

Головним ініціятором цієї праці був голова НТШ М. Грушевський, якому укр. етнографія, крім дрібніших розвідок, завдячує найцінніший досі огляд нашої нар. літератури від найдавніших часів, уміщений в І і IV томі його »Історії укр. літератури« (1923 — 27).

Діяльну співучасть у працях Етнографічної Комісії виявив від самих початків відомий антрополог, археолог і етнолог Ф. Вовк, що перед тим працював у паризькій Антропологічній Школі і до того часу видав чужими мовами кілька цінних праць з етнології, м. ін. студії про весільні звичаї „Rites et usages nuptiaux en Ukraine“ (1891 — 92) і про похоронні обряди „Le traineau dans les rites funeraires de l’Ukraine“ (1896), що появилися пізніше в укр. перекладі (1927), разом із найважливішою його працею »Этнографические особенности укр. народа«, вміщеною в 2-ому томі збірника »Украинский народ в его прошлом и настоящем« (1916). Ця праця, сперта на багатий матеріял і відповідно ілюстрована, залишається досі головним джерелом знання про побут укр. народу та про його матеріяльну культуру. Ф. Вовк як замилуваний фахівець-музейник чимало попрацював для розвитку укр. музейництва й постійно спричинявся до розбудови Етнографічного Музею НТШ.

І. Франко, довголітній директор Етнографічної Комісії, обдарував нас кількома монументальними працями з ділянки етнографії й фолкльору. Його многотомовий корпус приповідок »Галицько-руські нар. приповідки« (Етн. Зб. тт. X, XVI — XXIV, XXVIII) перевищує всі подібні чужомовні праці й не має собі рівного в слов. мовах. Дуже цінні його праці над укр. нар. піснями, особливо велика праця »Студії над укр. нар. піснями« (1913). Його »Нар. календар« і „Eine Expedition ins Bojkenland“ свідчать про його широкі етнографічні заінтересування. Дуже великі заслуги має Франко як редактор видань і видавець етнографічного журналу »Житє і Слово«.

Особливо важливу ролю у розвитку праць Етнографічної Комісії відігравав секретар НТШ, а по смерті Франка голова Етнографічної Комісії і від 1900 р. редактор її видань Володимир Гнатюк, що все своє життя присвятив етнографії і своїй Комісії, приєднав для неї численних співробітників та збирачів і з муравлиною витривалістю й пильністю займався пляновим збиранням і видаванням етнографічних матеріялів з усіх земель України, між іншим із Карпатської України, якій присвятив шеститомову збірку (»Етнографічні матеріяли з Угорської Руси«), як вислід своїх довголітніх подорожей (Етн. Зб. III, IV, IX, XXV, XXIX, XXX). 22 томи »Етнографічного Збірника« він заповнив дбайливо й науково зредаґованими корпусами (себто збірними виданнями) поодиноких тем і ділянок етнографії, а саме колядок і щедрівок (»Колядки й щедрівки«, 2 томи, 1914. XXXV, XXXVI), леґенд (»Галицько-руські нар. леґенди«, 2 тт., 1902, XII, XIII), знадобів до укр. демонології (3 тт., 1903, 1913, XV, XXXIII, XXXIV), гаївок (МУЕ, XII), коломийок (4 тт., 1905 і далі), нар. казок (2 тт., XXXVII, XXXVIII), анекдот (VI), оповідань про опришків (1910, XXVI) і матеріялів про лірників. В. Гнатюк зредаґував далі два томи укр. похоронних звичаїв і обрядів, з головнішими причинками /192/ І. Свєнціцького (голосіння) й З. Кузелі (бібліографія, огляд студій і матеріяли), оповідання Р. Чмихала, зібрані В. Лесевичем (Етн. Зб. 1904, XIV), і два об’ємисті томи матеріялів Тарасевського про статеве життя на Україні, що вийшли в Ляйпціґу (1900 — 12) п. н. „Geschiechtsleben des ukrainischen Volkes“. Крім цього, В. Гнатюк написав низку розвідок з обсягу етнології і фолкльору і сотні дрібніших причинків, рецензій тощо.

Довкола Етнографічної Комісії скупчилися майже всі видатніші старіші й молодші етнографи, і їхні праці друкувалися у виданнях НТШ, охоплюючи всі ділянки етнографії, не тільки усну словесність і звичаї та обряди, але також, напр., мистецтво, будівництво, нар. техніку, нар. медицину, нар. господарство, ремесло і т. ін. Заходами і за ред. Ф. Колесси з’явилися »Мелодії гаївок« (МУЕ 1909, XII), »Мелодії укр. нар. дум« (МУЕ 1910 — 13, 2 тт. XIII, XIV та »Варіянти мелодій укр. нар. дум, їх характеристика і групування« (ЗНТШ 1913, т. CXVI, 126 — 165), »Нар. пісні з галицької Лемківщини« (Етн. Зб. 1929, XXXIX і далі), »Нар. пісні з півд. Підкарпаття« (1913) і критичне видання дум (»Укр. нар. думи« Л. 1910). З-під його пера вийшли надзвичайно цінні огляди укр. нар. поезії (Л. 1905) та »Укр. усна словесність« (1938) і низка глибоких розвідок про ритміку укр. пісень, як »Ритміка укр. нар. пісень« (1906 — 07), »Про генезу укр. нар. дум« (1922), »Укр. нар. думи у відношенні до пісень і похоронних голосінь« (ЗНТШ, 1918 — 20) і »Наверствування і характеристичні признаки укр. нар. мелодій« (ЗНТШ 1918).

У зв’язку з цим слід згадати розвідку Ол. Колесси »Укр. нар. пісні в поезіях Б. Залєського« (ЗНТШ 1892, І) і збірки пісень з нотами І. Колесси »Галицько-руські пісні з мелодіями, зібрав у селі Ходовичах І. К.« (Етн. Зб., т. XI), »Гал.-руські нар. мелодії« О. Роздольського й С. Людкевича (Етн. Зб., 1906 — 07, тт. XXI, XXII); »Мелодії укр. нар. пісень з Поділля і Холмщини« Л. Плосайкевича і Я. Сєнчика (МУЕ 1916, XVI).

З молодшої ґенерації активну участь у працях з обсягу етнографії (екскурсії, порадники, квестіонарі, збирання матеріялів) брав від 1901 р. З. Кузеля (* 1882), що має в своєму доробку, крім значного числа дрібних причинків, оглядів, рецензій і бібліографій (похоронних обрядів, дум тощо) такі більші праці: »Король Матвій в слов. усній словесності« (Л. 1906), »Дитина в звичаях і віруваннях укр. народу« (за матеріялами М. Грушевського, МУЕ, 2 тт. 1906 — 07, VIII, IX), »Бойківське весілля« (1908), »Посижіннє і забави при мерци в укр. похороннім обряді« (ЗНТШ. 1914 — 15) і „Das ukrainische Volk“ у берлінському „Handbuch der Ukraine“ (1941, 31 — 56).

Значну участь в етнографічних роботах НТШ взяли ще дир. Нац. Музею у Львові І. Свєнціцький, автор праці про різдвяні обряди, збірки голосінь і розвідок з обсягу мистецтва, Ю. Жаткович і Г. Стрипський (Закарпаття), Л. Білецька (сорочки), М. Возняк (про збірку Ількевича), І. Гургула (писанки), К. Грушевська (про думи), В. Доманицький, М. Зубрицький, М. Кордуба (писанки), Ю. Кміт (похоронні обряди), А. Могильченко (будівництво), А. Онищук (цінні збірки нар. вірувань, нар. календар), М. Русов (нар. виробництво), К. Студинський (лірники), С. Томашівський (Закарпаття, пісня про Штефана Воєводу), В. Щурат та деякі чужинці-співробітники, з яких згадаємо Ф. Корша, Ф. Р. Кайндля, Ю. Полівку, Л. Нідерле і А. Брюкнера.

Наукові починання Етнографічної Комісії знайшли активну підтримку в Центральній Україні, де з 1907 р. діяла етнографічна секція при Укр. Наук. Товаристві у Києві. Варті згадки також видання краєзнавчих осередків у різних місцевостях України, напр., у Житомирі (»Труды Общества исследователей Волыни« з цінними записками В. Кравченка в тт. V, XI, XIV), Одесі (видання Одеського Наук. Товариства), Самборі (»Літопис Бойківщини«, 12 томів), Харкові (»Краєзнавство«), Ужгороді (збірники »Просвіти« та ін.).

З розростом преси багато етнографічних матеріялів, розвідок і рецензій опубліковано в періодичних виданнях і неперіодичних збірниках, з яких деякі ми вже згадали: »Киевская Старина« (1882 — 1906), »Зоря« (1882 — 1897), »Житє і Слово« (1894 — 97), »Записки УНТК« (з 1907), »Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества«, »Этнографическое Обозрение« (Москва), »Живая Старина«, »Русский Филологический Вестник« (Варшава), »Филологические записки« (Вороніж), »Известия отделения русского языка и словесности Императорской Академии Наук« (Петербурґ), »Киевские Университетские Известия« (Київ), „Zbiór wiadomości do antropologji krajowej“ (Краків), „Lud“ (Львів), „Wisła“ (Варшава), „Ziemia“ та ін.

Праці чужинців. Чимало важливих праць укр. етнографія завдячує чужинним авторам, що не раз багато уваги присвячували укр. етнографічним розслідам. Про рос. учених, що опрацьовували наші теми або їх торкалися, не будемо багато говорити, бо їх число надто велике. Згадаємо тільки такі імена, як О. Пипін, О. Веселовський, П. Владиміров, Є. Анічков, Д. Зеленін, що ближче пов’язані з нашою наукою.

З польських етнографів, крім давніше згаданих, особливі заслуги мають Із. Коперніцький (1825 — 91), що як редактор „Zbioru wiadomości do antropologji krajowej“ (починаючи з 1877 p.) вмістив багато укр. етнографічних матеріялів, напр., збірники пісень Биковського, Поповського, Ц. Наймана, Мошинської (1885), Рокосовської (1897), Рошкевич і т. д., Ю. Талько-Гринцевич з України, автор обширної праці „Zarysy leczniclwa ludowego Rusi południowej“ (1893), а передусім О. Кольберґ, що видав кілька дуже цінних збірників: „Pokucie“ (4 томи, 1882 — 88), „Chełmskie“ (1890 — 91), „Przemyskie“ (1891) і „Wołyń“ (1907). Велику цінність мають за останні часи монографія А. Фішера „Rusini“ (1928) і тритомова праця К. Мошинського „Kultura ludowa Słowian“ (Кр. 1929 і далі). Не можна також поминути праць А. Брюкнера і З. Третяка про давню укр. поезію й нар. літературу („Dawna poezia ruska“, Enc. Polska A. U. XXII, 1918).

Із чеських авторів слід згадати праці І. Махала „Nákres slovanského bajesloví“ (1891), Л. Нідерле „Život starých slovanů“ (1924) і розвідки та рецензії Ю. Полівки.

В нім. етнографічній літературі зустрічаємося з цілою низкою цінних праць. Передусім згадаємо деякі описи подорожей по Україні І. Коля (Kohl) (1841), А. Гакстгавзена (1847) і Г. Блязіюса (1844), які подають чимало інтересних етнографічних спостережень. Із старіших видань належить відзначити книжку Ф. Боденштедта „Die poetische Ukraine“ (1843) з перекладами укр. пісень і ентузіястичним /193/ вступом про Україну. З 80-их pp. гідна уваги двотомова монографія Г. Бідермана про угорських українців („Die ungarischen Ruthenen“, 1882). Особливі заслуги для нашої науки має проф. Чернівецького Університету Р. Ф. Кайндль, знавець Гуцульщини й Буковини, автор монографій про гуцулів „Die Huzulen“ (Відень 1894) і буковинських українців („Die Ruthenen in der Bukowina“ 1889) та багатьох менших розвідок, вміщених у нім. фахових журналах, де він постійно реферував про новіші укр. видання. З пізніших видань варті уваги переклади укр. нар. пісень і казок А. Ш. Вуцької „Bandura-Klänge. 12 Volkslieder“ (Берлін бл. 1918), М. О. Йоганнеса „Kriegsbeute. Ruth. Ukr. Volkslieder“ (Ляйпціґ 1918), А. Ф. Левіса оф Менар „Russische Volksmarchen“ (Єна 1927), що переклав 13 укр. казок, Л. Геллер і Н. Суровцевої (1921), І. Турина (1922) та ін.

Менше праць з обсягу укр. етнографії зустрічаємо у французькій, англійській та італійській літературах. З французьких більших праць слід згадати особливо дві, старішу: А. Rambaud „L’Ukraine et ses chansons historiques“ (1875) і новішу: M. Cherrer „Les Dumy Ukrainiennes. Epopée cosaque“, з текстом, перекладом і поясненням дум (Париж 1947), з менших, м. ін., переклади укр. нар. пісень, леґенд тощо: М. Daria „Les Chants populaires petit-russiens“ (1906), E. Hins „Les Legéndes chrétiennes de l’Oukraine“ (1887 — 90) і J. Povadon „Mythes et croyances chrétiennes de l’Ukraine“ (1888).

У Парижі в серії Криптадія появилася в 1898 р. збірка укр. сороміцьких, здебільшого обрядових пісень п. н. „Folklore de l’Ukraine“. З публікацій Слов. Інституту присвячена Карпатській Україні праця Й. Богатирева „Actes magiques, rites et croyances en Russie Subcarpatique“ (Париж 1929).

Далеко краще заступлена етнографія англ. мовою. Особливо пощастило укр. нар. поезії. Назвемо, побіч давньої відомої збірки Ralston’a „Little-Russian Poetry“ (1874), кілька новіших: Bianchi „Russian Lyricks and cosacks songs“ (Нью-Йорк 1910), „Songs of Ukraine“, tr. by Fl. Randel Liversay (Лондон 1916), H. Kowalsky „Ukrainian Folk Songs“ (Стретфорд 1925) і. Н. Evach „Ukrainian Songs and Lyrics“ (1933 — 34).

Італійською мовою з’явилося чимало розвідок Є. Онацького (напр.) „Credenze, usi e costumi del Popolo Ucraino intorno alla morte“ 1929, „Il Circolo Magico nelle credenze a negli usi del Popolo Ucraino“ 1930, „Residui di cosmogenie antiche nel folklore ucraino“ 1932). Гуцульські звичаї і обряди докладно зобразив C. Magnino в праці „Il compressa etnico del Carpati“ (Рим 1933).

Найновіші часи. З заснування у Києві Української Академії Наук (1918 р.) в 20-их pp. етнографічна робота зосередилася при чотирьох закладах: Етнографічній Комісії, Музеї Антропології й Етнології ім. Ф. Вовка, Кабінеті Примітивної Культури та Кабінеті Музичного Фолкльору. Етнографічна Комісія працювала Під головуванням акад. А. Лободи за керівництвом В. Петрова й при секретарюванні В. Білого; при Комісії були створені Кабінет Вивчення Нац. Меншостей (Є. Рихлік), Кабінет Музичної Етнографії (К. Квітка) і Кабінет Монографічного Вивчення Села. Комісія широко розгорнула збирацьку роботу (до 10 тис. дописувачів), видавши низку запитників для збирачів. Від 1925 р. під ред. А. Лободи й В. Петрова виходив журнал »Етнографічний Вісник« (10 книг), в якому були співробітниками м. ін. А. Лобода, О. Пчілка, О. Грущевський, М. Біляшевський, В. Щербаківський, Д. Ревуцький, К. Квітка, О. Курило, В. Даньківська, Ф. Савченко, А. Носів, Д. Яворницький, В. Щепотьєв та ін. Крім того, були видані збірники, присвячені чумацтву, лоцманам, цехам (П. Клименко), »Казки та оповідання з Поділля«, 1928, записані М. Левченком, під ред. А. Кримського, »Звенигородщина« за матеріялами С. Терещенкової під ред. А. Кримського. Київській Етнографічній Комісії належить монументальне видання (1930) »Бібліографія літератури з українського фолкльору«, в опрацюванні О. Андрієвського (т. І до 1916 p.), що виконане було під доглядем і редакцією В. Петрова. Музей ім. Ф. Вовка під керівництвом А. Онищука вивчав матеріяльну етнографію, спираючись на монографічне вивчення села Старосілля під Києвом. Наслідки цієї праці й інші роботи були друковані в збірниках »Антропологія« та в монографічних виданнях (розвідки Л. Шульгіної, Н. Заглади — монографія про дитину). При Музеї створене було Етнографічне Товариство, яке видавало свій періодичний орган »Записки»; Кабінет Примітивної Культури під головуванням акад. М. Грушевського вивчав пережитки примітивної культури в Україні; від 1926 р. при Кабінеті виходив науковий щорічник »Первісне громадянство«. Комісія Історичної Пісенности при Історичній Секції під керівництвом Катерини Грушевської видала опрацьовані нею два томи »Укр. нар. думи. Корпус« (1927, 1931). Із цінних видань цього часу слід окремо відзначити збірники укр. нар. пісень, видані К. Квіткою: »Нар. мелодії з голосу Лесі Українки«, I — II, К. 1917, і »Укр. нар. мелодії«. Етн. Зб. II. К. 1922. Окремий орган мала Комісія Укр. Звичаєвого Права під керівництвом О. Малиновського і К. Квітки.

На початку 30-их років етнографічна робота при Академії Наук була припинена і етнографічні установи були закриті. Згодом, 1936 p., засновано Інститут Фолкльору, що видавав журнал »Укр. Фолкльор«, цілковито підпорядкований політ. завданням і позбавлений наук. ваги. Застосовується політика »організації« фолкльору; експедиції виїжджають із спеціяльними політико-тематичними завданнями, напр., знайти фолкльор про Сталіна, про Щорса тощо. В записи потрапляють на правах нар. пісень або переказів проби пера учнів шкіл тощо, іноді відповідні твори просто фальсифікуються. Природно, що записаних »творів« ніхто ніде ніколи не співає і що ці записи мають виключно аґітаційне значення.

На еміґрації. Часи першої і другої еміґрації не були придатні для поважнішої праці на полі етнографії. Одначе праця не переривалася, зосереджуючись передусім у Празі, Берліні й на Карпатській Україні; були спроби повести її пляново: плян дальшої етнографічної праці на еміґрації подав З. Кузеля на Другому Науковому З’їзді у Празі в 1932 p., і з’їзд прийняв у цьому напрямі відповідні резолюції.

У Празі продовжував свою етнографічну дослідницьку роботу В. Щербаківський, що ще перед першою світовою війною здобув собі ім’я як археолог і етнолог, а на еміґрації особливо заслужився співробітництвом у чужомовних (чеських, німецьких, французьких і /194/ англ.) фахових журналах і участю в багатьох міжнародних з’їздах. Із його наукового доробку в нашій ділянці відзначимо такі більші праці: »Дерев’яні церкви на Україні« (Л. 1906), »Архітектура у різних народів і на Україні« (Л. 1911), »Укр. мистецтво« спільно з Д. Щербаківським (2 томи, Л. 1913 і Прага 1926), »Основні елементи орнаментації укр. писанок та їх походження« (Прага 1925), »Формація укр. народу« (Подєбради 1937), велика розвідка про укр. етнографію в „Deutsche Monatshefte“ (1942) і »Старовинний праукр. соціяльний устрій на основі аналізи укр. весілля« (ЛНВ 1948, XXXII, І). У Празі з’явилася »Історія укр. літератури, І. Нар. поезія« Л. Білецького, що була передрукована 1947 р. в Авґсбурзі.

На еміґрації продовжував свою працю В. Січинський, що заслужився в нашій ділянці низкою публікацій і розвідок із нар. мистецтва, будівництва тощо.

Більше з укр. тереном були пов’язані наші дослідники на Карпатській Україні, але не мали змоги виступити з більшими етнографічними працями. З цього терену особливо цінні збірки і праці Ф. Колесси, про що вже була мова.

У Німеччині етнографія знайшла притулок в Укр. Науковому Інституті, де була постійна катєдра укр. етнографії й краєзнавства, ведена З. Кузелею. Крім систематичних курсів і викладів, з’явилося тут чимало дрібніших розвідок у чужих фахових журналах, зібрано етнографічну термінологію для укр.-нім. словника й видано підручник українознавства із розвідкою З. Кузелі про укр. народ. Заходом Укр. Наукового Інституту з’явилося також кілька окремих праць, м. ін. розвідка В. Петрова „Der Kalenderzyklus in der Kultdichtung des ukr. Volkes. Die Rusalien und Johannisfest Rituale“ й П. Ковалева про замовляння.

Труднощі еміґраційного життя після 1945 р. не дали змоги виконати плянів, опрацьованих Етнологічною Комісією НТШ в справі розслідів по укр. таборах. Для цього були також опрацьовані З. Кузелею і В. Петровим окремі анкети і виданий поучник для збирання матеріялів з нар. медицини. З більших праць цього часу особливо варта уваги праця В. Петрова »Укр. фолкльор. Замовляння й голосіння«, видана 1946 р. Укр. Вільним Університетом.

Цей короткий нарис історії укр. етнографії дає нам загальний образ розвитку цієї ділянки, що виявила себе великим числом фахівців і значними вислідами студій.

Із скромних початків захоплення нар. піснями вона стала з часом, побіч історії і мовознавства, найбагатшою ділянкою українознавства, поволі охопивши всі прояви нар. життя.

З. Кузеля і П. Одарченко


Література: Бібліографію етнографії подають: Б. Грінченко. Литература укр. фольклора 1770 — 1900 (Чернігів 1901); О. Андрієвський. Бібліографія літератури з укр. фолкльору, І — до 1916. З історії української етнографії маємо такі праці: А. Пыпин. История русской этнографии, III. Этнография малорусская. 1891; М. Сумцов. Современная малор. этнография, I — II. 1893, 1897; Вінже. Малюнки з життя укр. нар. слова. 1910; О. Огоновський. Історія літератури руської, ч. IV: Етнографія. 1894; З. Кузеля. Die ukrainische Volkskunde (Das geistige Leben der Ukraine, 1930, 164 — 182); Ф. Колесса. Укр. усна словесність. 1938.

Окремі студії опублікували В. Гнатюк і З. Кузеля (списки літератури), В. Білий, В. Камінський, В. Петров, П. Попов, М. Грушевський, Є. Пеленський („Ruch Słowiański“ Л. 1930, І; ЛНВ 1930, II), Ф. Савченко (»Україна«).

Загальний огляд укр. етнографії можна знайти в 2-ому томі збірної праці: Украинский народ в его прошлом и настоящем (1916) у статті Ф. Вовка, Этнографические особенности укр. народа, в перекладі на укр. мову п. н. Студії з антропології і етнографії (1927). Новіший матеріял подають А. Фішер. Rusini (Л. 1926) і Д. Зеленін. Russische (ostslavische) Volkskunde (Берлін 1927). Етнографічні особливості укр. народу висвітлюються також у статтях В. Щербаківського (Deutsche Monatshefte), З. Кузелі й І. Мірчука в „Handbuch der Ukraine“ (Ляйпціґ 1941). Огляди фолкльору й відповідні тексти можна знайти в книзі Ф. Колесси. Укр. усна словесність (Л. 1938), в Історії укр. літератури О. Барвінського (в його »Виїмках«) і в Історії укр. літератури Л. Білецького (1947).

Загальні відомості про укр. фолкльор і оцінку матеріялу подають також огляди історії укр. літератури різних авторів, напр.: А. Лобода. Лекции по народной словесности (К. 1912); С. Єфремов. Історія укр. письменства, I (К. — Ляйпціґ 1924); М. Возняк. Історія укр. літератури (I — III, Л. 1920 — 24). Особливе значення має праця М. Грушевського. Історія укр. літератури, де фолкльорові присвячені тт. І і IV. Загально інформують статті й гасла в енциклопедіях: в енциклопедичному словнику Брокгавза і Єфрона М. Сумцов і І. Франко, в Енциклопедії Поль. Академії З. Третяк, в Укр. Загальній Енциклопедії Ф. Колесса й З. Кузеля, в Енциклопедії Маєра З. Кузеля.

Найбільшу суцільну збірку етнографічних матеріялів дають Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край (7 томів, 1872 — 78); корпуси матеріялів приносять насамперед вид. НТШ: Етнографічний Збірник (Л. 1895 і далі 40 томів) і Матеріяли до Укр. Етнології (Л. 1899 і далі 22 томи). З більших територіяльних збірок треба згадати »Гуцульщину« В. Шухевича (5 томів), „Pokucie“ О. Кольберґа (2 томи) і »Матеріяли з Угорської Руси« В. Гнатюка (6 томів). Решту літератури дивись у розділі Історія укр. етнографії і при окремих розділах.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.