[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 340-345.]
Попередня
Головна
Наступна
3. Українські говори (діялектологія)
ДІЯЛЕКТНІ ГРУПИ
Укр. мова, як і кожна інша мова, не однакова на всьому своєму просторі. Вона складається з багатьох місцевих говірок, що об’єднуються спільними прикметами в говори (діялекти), а говори сполучаються в менші або більші діялектні групи (піднаріччя й наріччя).
На підставі відмінних рефлексів старих о, е в нових закритих складах і праслов’янського ě та ę в позиції під наголосом і без наголосу, укр. мовна територія розпадається на дві головні діялектні групи: а) північні (поліські) говори або півн.-укр. наріччя й б) півд. говори або півд.-укр. наріччя.
В півн. групі, що обіймає говори поліські та підляські, виступають: 1. на місці наголошених о, е в нових закритих складах звичайно різні двозвуки, зате в ненаголошених складах старі о, е зберігаються: куонь, стуел, двуир, шіесть, принюос, жуóнка, але — жонкí, куостка, але — косткí, стáрость не рáдость, кáмень, грéбень, óсень і т. д.; 2. праслов’янському ě в наголошених складах відповідає двозвук іе, а в ненаголошених — звук е або и: діевка, але девчáта або дивчáта, міех — мешóк, біедни — бедá, ліес — лесú, гнездó, стенá; 3. ненаголошеному праслов. ę відповідає звук е, що не м’якшить попередніх приголосних: пáметь (літ. — пам’ять), колóдезь, міесець, дéветъ, хóдеть (літ. — ходять) та ін.
На південь від чистих півн. говорів тягнеться поздовжня смуга переходових говорів, що постали на півн. основі під сильним впливом півд.-укр. говорів. Головна їх ознака: різні монофтонгічні рефлекси наголошених о, е в нових закритих складах, що часто не доходять до і (кунь, стул, стüл, стил, нюс, нıöс). Границя цих перехідних говорів від чисто півд. ішла в середині XIX ст. від заходу приблизно через Грубешів, Володимир Волинський, на південь від Луцького через Здолбунів, Житомир, Білу Церкву, Корсунь, Канів, Золотоношу, Лубні та вздовж ріки Сули через Суми до Суджі. Тепер вона пересунена дещо на північ.
У півд. групі, що не знає згаданого вище принципу розрізнювання наголошених і ненаголошених рефлексів старих праслов. о, е, ě, виступає на їх місці, незалежно від наголосу, звичайно звук і : кінь, стіл, двір, шість, приніс, жінка — жінкú, кістка — кісткú, стáрість не рáдість, кáмінь, грéбінь, óсінь, дівка — дівчáта, міх — мішóк, бідний — бідá, ліс — лісú, гніздó, стінá. Півд. діялектна група ділиться на дві головні підгрупи: 1. говори східні (півд.-сх.) і 2. західні (півд.-зах.).
Східні говори займають півд.-сх. частину Київщини і величезні простори Лівобережної, Слобідської та степової України, значну частину Криму, Донщини, Ставропільщини та Кубанщину. Найважливіші сх.-укр. діялекти — полтавський та наддніпрянський, що стали основою укр. літературної мови. Межа між сх. й зах. говорами йде, починаючись на захід від Білої Церкви, в півд. напрямі приблизно через Гумань і Ананіїв до Дністра. Зах. говори займають півд.-зах. Київщину, Поділля, півд. частину Волині й Холмщини, укр. частину Галичини, Закарпаття, Буковини та Басарабії.
Важливіші фонетичні та морфологічні відмінності між східніми й західніми говорами: а) східня вимова сполук — ки, хи, ги, зах. переважно — кі, хі, гі або кє, хє, гє (лавкú — лавкі, лавкє, шляхú — шляхі, шляхє); б) сх. розрізнення твердого і м’якого р, зах. тільки тверде р (сх. царьа, подекуди царь; зах. царйа цар); в) сх. здовжені (подвоєні) приголосні (зілльа, насінньа, життьа) — в зах. говорах не скрізь знані; г) слабший ступінь палаталізації зубних (особливо с, з, ц) у сх. вимові, ніж у зах.; ґ) послідовне зберігання дзвінкости приголосних перед наступними глухими і в кінці слів У сх. вимові, — схильність до втрати дзвінкости, /341/ а то й втрата в зах. (сх. гриб, дід — зах. грип, дім); д) зах. л після в замість й: деревльаний. здоровльа — сх. зберігається й: деревйаний, здоровйа; е) зах. часто тверде с в наростку -ськ(ий): панский; є) давальний однини чоловічого роду у сх. -ові (синові, братові), у зах. -ови (синови, братови), при чому в зах. сильний вплив твердої відміни на м’яку (ковальови, диньою, житьом), помітні форми орудного однини жіночого роду: нев, душев, надійов; ж) місцевий однини чоловічого, жіночого, середнього роду м’якої групи іменників у сх. -і (на коні, землі, тіні, полі), в зах. — -и (на кони, земли, тіни, поли); з) родовий множини у сх. — -ей (людей, очей, гостей), у зах. — -ий (людий, очий, гостим); и) сх. дієслівні форми типу переважно: він кричить, вони кричать, кричіть, у зах. переважно — кричит, кричат, кричіт; і) сх. інфінітив переважно на -ть, зах. на -ти, -чи: сх. брать, казать, берегти; зах. брати, казати, беречи); ї) зах. вживають ся й перед дієсловом (я ся мию, ти ся мене боїш) — сх. тільки після нього (я миюся, ти мене боїшся); й) відмінний характер наголосу щодо сили притиску й місця у слові (особливо в дієсловах: зах. нóшу або нóсю; сх. носю; зах. виходúти — сх. вихóдити і ін.), деякі відмінності у словотворі, синтаксі та лексиці.
Крім поданої класифікації укр. говірок, що спирається в загальних рисах на погляди К. Михальчука, А. Соболевського, В. Ганцова, І. Зілинського і найбільше прийнята в сучасному мовознавстві, були і інші спроби групувати укр. говірки: на східні і західні (Кримський), на північні, південні і карпатські (Дурново, Соколов, Ушаков), на старі — куди належать північні і південно-західні і нові, куди належать півд.-східні (К. Кисілевський).
За І. Зілинським
ГОВОРИ НА СХІД ВІД КАРПАТ
Говори здебільшого не відокремлені один від одного виразною межею, а поступово один в один переходять. Тому в основу опису говору кладуться його найяскравіші риси, які не конче всі можна спостерігати в кожній приналежній до даного говору говірці.
Північні говори можна поділити на такі групи:
1) Надбужанський, уздовж Бугу до околиць Білостоку. Крім згаданих вище, в характеристиці діялектних груп, дифтонгічних звуків та різних заокруглених монофтонгів під наголосом на місці старих о, е, Ђ, помітні тут: тверде p: зора; упрами муй кунь; -и в закінченнях називного множини прикметників: чисти (чисті), батьковії (батькові); орудний однини жіночого роду типу рукойу, дутейу; губно-зубне в: сусьідів; спільне з надсянським, поліським, наддністрянським та гуцульсько-надпрутським підвищення а до е, и після пом’якшених приголосних: чьес, конье (родовий відмінок від кінь), йек, мньесо, житье, дьедько...
2) Поліський (надприп’ятський і наддеснянський) має, крім наведених уже прикмет, ще такі особливості: нові здовжені приголосні, напр., житьтье, ломачче; ненаголошене ьа > е: вони ходеть, носеть; давальний однини іменників чол. роду на -у: чоловіеку; ненаголошені о, е не наближаються до у, и; нерухоме -ся при дієсловах.
3) Волинський, перехідний від півн. до півд., що тягнеться смугою вздовж півн. Галичини та півн. Поділля до лінії Володимир — Житомир. У багатьох прикметах він близький до літ. мови та півд.-сх. діялектної групи (нерухоме -ся при дієсловах, здовжені приголосні у іменниках середнього роду типу життя; орудний жіночого роду на -ою, -ею; м’які закінчення в дієсловах -ть, -ць... Та проте є тут і спільні прикмети з поліським (заокруглені монофтонги у півн. частині), з півн. наддністрянським (тверде р), що характеризує теж Полісся. Особливість цього говору: форми родового однини жіночого роду мейі, твейі, свейі, знані теж у півн. Галичині.
У межах зах. підгрупи півд. діялектної групи розрізняємо такі говори, починаючи з найдальшого заходу:
1. Лемківський, на схилах зах. Карпат; його назва походить від частки лем, що означає »тільки«. Найважливіші його особливості: сталий наголос на другому складі від кінця, напр., вóда, пирóги; середньо-задній звук ы; сполученням ри, ли зі старих складотворчих р, л у середині слів відповідають ыр, ыл: кырвавий, дырва, хырбет; називний іменників середнього роду типу життя на -ьа: весьíльа, жúтьа; відміна дієслів з наростком -а- за зразком: читам, читаш, читат, читаме, читате; -ом в орудному однини жіночого роду (руком, головом).
2. Бойківський на схилах середніх Карпат до Наддністров’я; бойки вживають часто звороту бо-й-е в значенні: »а так«. Крім звука ы, закінчень -ьа в називному іменників середнього роду типу життя, дієслівних форми: читам, читаш... для бойків характеристичне звуження голосних, особливо е, яке звучить тут неначе еи, и, напр., отеиць, отиць; м’які ц, р, ш, ж; с, з в наростках -ський, -зький м’які: пастирь, шьапка, жьаба, близький; -ньк > -йк-: зеленейкий, сонейко; шк- вимовляється як чьк-: чькола; ж (<dj) як дж: меджа, уроджай; початкове з перед приголосними як дз: /342/ дзвізда...; j між голосними випадає (маў < маю).
3. Надсянський простягається уздовж Сяну до околиць річки Танви. Його характеристична прикмета: укання, тобто заокруглена та піднесена вимова ненаголошеного о: рубóта, сукíра; звужене і: дітіна; ы; поруч спільного з лемківським говором є спільне з наддністрянським (а > е після м’яких: дьекую, пйеть) та з надбужанським (пересув вимови [обниження] е до а: вачір).
4. Подільський говір простягається від Озірної в Галичині на просторі, обмеженому двома раменами, через Волочиське та Гусятин за Збруч до Богу. Прикмети: рухоме -ся при дієсловах, старі дієслівні рухомі закінчення: -йем, -йесь, -сьмо, -сьте у формах минулого часу (ходивйем); тверді дієслівні закінчення -т; -о- в закінченнях м’якої групи іменників: ковальом, диньойу, поросьом; орудний жіночого роду однини на -ою; нерозрізнення ненаголошених е та и, о та у (жеинитися, куробучку); м’які к, х в групах ки, хи: шпакьие, гріхьие, як у наддністрянському; 3 особа однини дієслів 2-ої відміни не під наголосом на -е (робе, ходе), як у надпрутському та далі на схід.
5. Гуцульський має багато спільних прикмет з надпрутським і наддністрянським; його центр лежить в околиці Жаб’я над Черемошем. Особливості його такі: підвищення а після пом’якшених приголосних до е, и, і: йема, йек, йік; пом’якшені д, т часто переходять у пом’якшені ґ, к: ґьек, кьіло; форми дієслова бути: 1 особа теперішнього часу; сми, 1 особа минулого часу бих; складений минулий час і умовний спосіб дієслів типу ходиў сми (я ходив), йа бих показаў; енклітичні займенники ми, ти, си; середнє л: моlоко; м’які р, ш, ч, ж: комарь, комарьéи душьа, шьéпка, чьупир; тверде ц : хлопиец, ўіўцу; тверде с у кінці слів хтос, dec, кудис; форми множини 3 особи дієслів типу вони ходьеи, хоґьи (=ходять); майбутній час дієслів типу му ходити.
6. Надпрутський, в якому помітні двоє гнізд: одне в околиці Снятина, наближене до Гуцульщини (си), друге з околиці Делятина, де помітні наддністрянські впливи (сье, сьі). Надпрутський говір відрізняється від гуцульського приспішеним темпом вимови складів; він затратив архаїзм бих і не має форми сми.
7. Уздовж середнього Дністра від Самбірщини до Могилева простягається наддністрянський говір. На його основі витворилася галицька розмовна мова, що стоїть посередині між літературною та народною. Прикмети наддністрянського говору такі: підвищення а після пом’якшених приголосних до е, и, і; тверді ц, р, ч, ш, ж, напр., хлопец, косар, косари, косарови, косарам, горичка, чо, шо, шипка, чупер; у відміні: конец, — але кіньцьи; та молодицьі, тойі молодицьі, пом’якшені д, т > ґ’, к’; ґьек, ниґьільі, кьіло, кьінь (тінь)...
Між описаними говорами гуцульський, надпрутський, наддністрянський, волинський, подільський мають менше старих форм і звуків, ніж інші. Між говорами сх. підгрупи півд. діялектної групи можна визначити теж дві формації. До першої належать полтавський, наддонецький (слобожанський) та наддніпрянський. Їх особливості здебільша лягли в основу літ. мови: чергування і з й, у з в; о, е, Ђ > і, що пом’якшує, або не пом’якшує попередні приголосні; збереження м’якости закінчень ц, т, р; губні звуки (п, б, в, м, ф) тверді; часто інфінітив на ть; форми майбутнього часу типу буду ходити, ходитиму; нерозрізнення ненаголошених е з и, рідше о — у; не ввійшли до літературної мови форми 3 особи однини дієслів 2 дієвідміни не під наголосом типу: він ходе, робе; форми 1 особи однини дієслів 2 дієвідміни без чергування приголосних: ходьу, мусьу; скорочені форми дієслів 1 дієвідміни типу він пита, потопа.
Окремішності поодиноких говорів тут такі:
8. Полтавський має середнє л, як гуцульський, надпрутський, бойківський та лемківський; його і, що виникло з о, не м’якшить попередніх приголосних так, як і з е: (ніс — носа; натомість він ньіс — нести); прийменник від частіше в формі од; полтавський говір уживає також часто двоїни від іменників чоловічого роду (два качура).
9. Наддонецький має часто пом’якшене ч (очьима, нечьиста); він багатий на російські впливи в словнику; вживає двоїни, як і полтавський.
10. Наддніпрянський характеризується пом’якшенням шелесних в іменниках 2-ої відміни (лошьа, ведмежьа) і в З особі множини дієслів (вони біжьать, кричьать); займенник 3-ої особи не приймає н- після прийменників: без його, од йіх.
Наймолодші говори, що виникли на тлі колонізаційних рухів, це
11. Кубанський
12. Приморський, що не різняться істотно від усієї маси півд.-сх. укр. говірок.
В усіх колоніях на сході, півдні та за океанами українці вживають мови з прикметами матерніх земель з домішкою, сусідніх чужих слів.
К. Кисілевський /343/
/344/
ГОВОРИ НА ЗАХІД ВІД КАРПАТ
Говори на захід від Карпат аналогічні говорам галицьких верховинців (лемків, бойків та гуцулів), але мають свої окремішності й явища, невідомі говорам галицьким. Тут більше архаїзмів; крім різниці між ы й и, рефлекс о в нових закритих складах дає — і, у, ю, ü, ы (кінь, кунь, кьунь, кüнь, кынь), відп. рефлекс е — ю, ü (приньус, мüд). Звукова система визначається ще й подвійністю звуків е, о, и, що можуть бути нормальні й вузкі: береза — на бêрêзі (=биризі), болото — в бôлôті (=в булуті); сь, зь, ць — паляталізовані, не палятальні, як у Галичині, але на заході, почавши від Маковиці, зубні с, з перед кожним голосним і переходять у м’які ш, ж: жьільа (=зілля), шьіно (=сіно). Віддієслівні іменники на ьа: (хитаня, волося, весіля); м’які відміни всіх родів підлягли впливові аналогії до твердих (коньови, волосьом, диньов); у множині чоловічого роду в давальному, орудному й місцевому закінч, -ум (-им, -ім), ы; -ох, -іх (панум, волим, волім; з волы, з паны; в лісох, в Квасіх); відміна іменників середнього роду на -мя щезла (стремено, знамено), або перейшла до м’якої (імйа, імйа, імйу, імйом, в імйу); в відміні дієслів випад інтервокалічного j у середніх говорах (мау або маву, дауть, давуть); стягнення в 2 і 3 особі однини дієслів на -ати: гадаш, гадат; в 1 особі множини закінчення -е, крім говорів гуцульських (ходиме, будеме), в минулому часі в говорах на захід від Лябірця зберігається -л: ходил, робіл, в говорах на схід від Уга долами нова форма в 4 дієслів плести, мести, вести, бости: заплюх (-üх), замюх (-üх), завюх (-üх), избух (-üх), себто: заплів, замів, завів і т. д. Тут можна установити такі підговори: 1. спиські, 2. маковицькі або шариські (= лемківські), 3. земплинсько-ужанські з впливом говорів лемківських, 4. березько-угоцькі, 5. верховинські ужанські, 6. верховинські березько-марамороські, 7. долішньо-марамороські, 8. переходові сигітські, 9. гуцульські, 10. рущанські (від ріки Руськова), 11. деякі острови. На окрему увагу заслуговують говори долішні між Ужгородом і Кошицями, переходові до словацьких; вони вирізняються від ін. укр. говорів: 1. браком повноголосу: крава, глава, 2. дзєканням (дзеті = діти, ходзім = ходити).
І. П.
Література. Українські говори: Загальні характеристики. Михальчук К. Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край под ред. П. Чубинского, VII. П. 1877; Соболевский А. Опыт русской диалектологии, III, Малорусское наречие. Живая старина. П. 1892; Михальчук К., Тимченко Є. Програма до збирання діялектичних одмін укр. мови. К. 1910; Дурново Н., Соколов Н.,Ушаков Д. Опыт диалектологической карты русского языка в Европе. М. 1915; Синявський О. Діялектологічний порадник. К. 1924; Ганцов В. Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку. ЗІФВ УАН, II — III; Діялектологічна клясифікація укр. говорів. ЗІФВ УАН, IV. К. 1923; Зілинський І. Проба упорядковання укр. говорів. ЗНТШ, CXVII — CXVIII. Л. 1914; До питання про діялектологічну клясифікацію укр. говорів. Л. 1926; Карта укр. говорів з поясненнями. В. 1933; Opis fonetyczny języka ukraińskiego. Кр. 1932; Рудницький Я. Нарис укр. діялектології. Авґсбурґ 1946.
Характеристика окремих говорів. Шимановский В. Звуковые и формальные особенности народних говоров Холмской Руси. В. 1897; Broch O. Studien von der slowakischkleinrussischen Sprachgrenze im östlichen Ungarn. Хрістіянія 1897; Weitere Studien. 1899; Верхратський І. Про говор галицьких лемків. Збірник Філологічної Секції НТШ, V.; Верхратський І. Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів, I, II. Л. 1899, 1901; Гнатюк В. Русини Пряшівської єпархії і їх говори. ЗНТШ, XXXV; Карский Е. Материалы для изучения северно-малорусских говоров, I — III. П. 1903; Каминский В. Отчет о поездке в Волынское Полесье для изучения народных говоров. Известия Отделения Языка и Словесности Императорской Академии Наук, XVI. П. 1911; Курило О. Фонетичні особливості говірки с. Хоробричів. К. 1924; Бескровный А. К диалектологии слобожанских говоров. Язык и литература, II, 1. 1927; Дурново Н. Дыялекталёгічная паездка ў Падкарпацкую Русь. Запіскі Адьдзелу Гуманітарных Навук, II. Мєнськ 1928; Janów J. Z fonetyki gwar huculskich. Symbolae Grammatlcae. II. Кр. 1928; Кобилянський В. Гуцульський говір і його відношення до говору Покуття. Укр. діалектологічній збірник, І. К. 1928; Бузук П. Діялектологічний нарис Полтавщини. Укр. діялектологічний збірник, II. К. 1929; Kuraszkiewicz W. Z badań nad gwarami północno-małoruskimi. Rocznik Slawistyczny, Х. 1931; Rabij S. Dialekt Bojków. Sprawozdania Polskiej Akademji Umiejętności, XXXVII, 6. Кр. 1932; Ossowski L. Ze studjów gwarowych z pogranicza białorusko-małoruskiego. Sprawozdania Polskiej Akademji Umiejętnosci, XXXVIII. Кр. 1933; Szemłej J. Z badan nad gwarą łemkowską. Lud słowiański, III. 1934; Gerovskij G. Jazyk Podkarpatské Rusi. Československá vlastivěda, III. Прага 1934; Ossowski L. Zagadnienie językowe Polesia. B. 1935; Stieber Z. Wpływ polski i słowackl na gwary Łemków. Sprawozdania Polskiej Akademji Umiejętnosci, XLI, 2. Кр. 1936; Панькевич І. Укр. говори Підкарпатської Руси і сумежних областей. Прага 1938; Пшепюрська М. Надсянський говір. В. 1938; Nakonetschna H., Rudnyćkyj J. Ukrainische Mundarten. Arbeiten aus dem Institut für Lautforschung an der Universität Berlin, XI. 1943; Rudnyćkyj J. /345/ Lemberger Ukrainische Stadtmundart. Берлін 1943; Сидорук І. Проблема укр.-білор. мовної межі. Авґсбурґ 1948; Бібліографію численної літератури про говірки окремих сіл див. Червінська і Дикий Укр. мова. Бібліографічний показник. Х. 1930, а з пізніших років: Укр. діялектологія Я. Рудницького.
