[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 359-366.]

Попередня     Головна     Наступна

5. Українське письмо і правопис

Історія українського письма (палеографія)

Сьогоднішнє слов. письмо, зване гражданкою, яким користуються серби, болгари і сх. слов’яни, походить від кириличного письма, складеного одним із учнів св. Кирила — Климентом і названого кирилицею на честь його вчителя. Можливо, що перед тим уже було письмо на Україні (»черти і різи«), але від нього не лишилося жадної традиції. Найстаріші зразки уставного письма на Україні репрезентовані Остромировим Євангелієм 1056 p., »Ізборниками Святослава« з 1073 і 1076 pp. та Галицьким Євангелієм з 1144 p.), визначаються буквами великого формату, писаними чи то рисованими простопадними прямими й кривими рисками в полі квадратів, звичайно між двома (не чотирма) лініями. З мистецьким та естетичним виконанням букв гармонізують ініціяли геометричного, рослинного і тваринного характеру, заставки і мініятюри, виконані циноброю. Як письмо, так і ініціяли, заставки та мініятури — безпосереднє або (через Болгарію) посереднє наслідування грецьких зразків. Починаючи з XIII ст., укр. устав міняє свій характеристичний вигляд, переходячи в т. зв. великий півустав, а далі півустав, що стає панівним на Україні на переломі XV і XVI ст. Виникає він з ощадження матерілу й поспіху писарів, через що букви зменшуються, їх простопадні риски похиляються й закривлюються, з поля квадратного переходять у поле стоячих прямокутників. Поперечні риски в буквах и, н, ıа, ıє, що в уставі вміщені посередині, підносяться в горішнє поле букви, а знаки и, н, ъı заміняються на и, н, ы. Також деформуються букви ж, z, в ж, z. Буква оу заступається на у, ү. Багато букв, а то й цілі склади виносять над рядок, а подекуди 2 — 3 букви сполучаються в один знак: Тр, Тз, оу. Одночасно меншає вибагливість і дбання за мистецькі прикраси, головне ініціялів і мініятюр, хоч іще в XVI і XVII ст. постають такі майстерно виконані рукописи, як Пересопницьке Євангеліє (1561 р.) з гарними, великого півуставу буквами та ініціялами й мініятюрами, Євангеліє Кримковича (1614) з уставним письмом і гарними ілюстраціями до біблійного тексту і багато рукописів »учительних євангелій« та »апостолів« з півуставним письмом, виконаним на зразок тодішнього друкованого письма і з заставками, здебільшого геометричного стилю.

Вже в XVI ст. півустав поступово переходить у скоропис (курсив), що в XVII ст. стає панівним. Письмо меншає, букви деформуються і часто набирають дивовижного, фантастичного вигляду, відповідного до панівного тоді стилю барокко. Часто виносять цілі букви й склади над рядок. Ініціяли скромні, часто нагадують друковані букви, замість заставок наголовки розділів чи книг виконуються в’язописом — дуже штучним пов’язанням двох і більше букв в один знак.

Останнім етапом розвитку укр. письма є реформа курсиву з наказу рос. царя Петра I, як рукописного письма і прийняття в друку окремого шрифту, наближеного на вигляд до латинського на місце друкованої кирилиці XVI — XVII ст. Засновки цього шрифту фактично творено на Зах.-Укр. Землях уже від XVI — XVII ст.

Для рукописання прийнято найкращі зразки тодішнього курсиву, відкинуто всяку фантастичність, винесення букв над рядок, прийнято поділ письма на слова, сполучування букв у слові та. розділові знаки, панівні вже а друкарстві. Так установлено окремо писані букви та друкований шрифт, яким надано назву гражданки (горожанського письма). Нації, що прийняли це письмо, ввели в нього деякі окремі знаки, викликані їхніми потребами, як, напр., укр. ї, є, ґ, рос. э, серб. љ, њ, ђ, ћ, џ.

Стара кирилиця дотепер уживається в церковних книжках.

В. Лев

Історія українського правопису

Уже в найдавніших текстах в міру того, як нар. елементи втискаються до книжної церковнослов. мови, починають /360/ з’являтися »помилки« щодо знаків, які віддають звуки мови.

З давніх-давен (від XI ст.) ми бачимо різні хитання в церковних пам’ятках укр. редакції, плутання букв и — ы (для звука и), Ђ — и (для звука г), знаки для глухих звуків (ъ, ь), стають знаками — перший для твердих приголосних у кінці складу, другий — для м’яких, плутаються ѧ з ıа і ѫ з оу, при чому від XIV ст. ѫ зникає взагалі, а з’являється пізніше тільки в рукописах південнослов. або румунського походження. Від XV ст. з’являється новий знак для чужого g (кг, ґ), уже давніше відрізняють е від є, в окремих випадках починають вживати ї. /361/

Розвинутися окремому укр. правописові в XVI — XVII ст., коли нар. мова почала входити в свої права, не дозволила церковна мовна традиція, скована окремими шкільними правилами (головне М. Смотрицький), що дають докладні приписи, коли вживати яких церковно-слов. знаків, особливо тих, що здавна не мали окремої звукової функції (о, е — однина, w, є — множина; ѧ — кінець і середина слів, ıа — початок; ъ — тверді склади, ь — м’які: ξ, ψ залишаються в чужих словах, хоч нерідкі такі писання, як ψы — пси); закони про и — ы плутаються, так само Ђ — і, при чому під тодішнім білор. впливом Ђ мішається ще з е, і т. д. Алеж бувають закони »неузаконені« — часто ъ не пишуть зовсім, а то зміняють його пайориком (як ь паїриком), при чому вже від XIV ст. кожний кінець рядка в рукописі, а пізніше в друку, хоч слово й не було закінчене, мусів мати якийсь знак. Зокрема важко було дати сталі закони для писання чужих слів: вони були інші в XVI — XVII ст., ніж у XII — XIII ст.; за княжих часів переважав принцип механічної транскрипції букв, у XVI — XVII ст. нерідко переважає фонетична основа (пор. у Й. Ґалятовського: релЂквЂя) — алеж ясна система виробитися тут іще не встигла.

З оновленням укр. письменства в кінці XVIII ст. на основі нар. мови починають боротися два принципи: 1. традиційний церковний, який має перевагу там, де церковна традиція в письменстві не переривалася (Галичина, Буковина, Закарпаття), і 2. фонетичний, де церковну традицію витискає нова літ. рос. мова. Коли в творах письменників XVIII ст. ці принципи між собою в чисто нар. формах іще борються (пор. Некрашевичеве: розумні, пЂпъ, Сковородине: мыръ, Котляревського: вЂнъ), то вже в Павловського 1818 (пор. сынъ, лісъ, іого, спасеннЂ, кганокъ, пьять), Квітки 1840 (сынъ, — але лûсь, ûсти, ёго, пізніш — ярижка), у Гребінки, Писаревського, Тополі, Шевченка — принцип наскрізь фонетичний, при чому основа для нього — офіційний рос. правопис (ярижка). Спроба Максимовича (1827, в передмові до збірника укр. пісень, іще виразніше 1841, в листі до Основ’яненка) унормалізувати укр. правопис на етимологічних засадах (вôнъ, лêдъ; добрû, доброû; синîй, глŷбокій; лЂсъ, сынъ, робити і т. д., — т. зв. максимовичівка) прийнялася на більш-менш довгий час на Зах.-Укр. Землях, де трималася в школі до 1893, у пресі навіть до XX ст.; зате перші спроби фонетичного правопису М. Шашкевича 1837 (з коротким ў, з сербським Џ — дж, з відкиданням ъ) не прийнялися. Взагалі спроби вносити радикальні зміни в фонетичному правописі зовсім не приймалися, напр., Карпенка (1840) г = ґ; Боровиковського (1852) v = и (байкv), g = ґ, сйого = сього; Корсуна (1841) j = і (лjсъ, снjпъ); Миколи Гатцука (1857) á — ja, ó — jo, ý — jy; дǎ = дай; чў = чуй; даŷ = дав; кисіл’ = кисіль; К. Шейковського (1860) S = дз, џ = дж, э = е (тэбэ), даў = дав, хміл’ = хміль, ѓанок = ґанок; Метлинського (1848) û = і (лûд = лід), ü = й (твûü = твій, добрvü = добрий). А коли на якийсь час і приймалися, то дуже поволі, на те, щоб згодом їх витиснула інша система, хоч ті зміни часом були логічні й більш відповідали фонетичним і навіть фонологічним (структуральним) законам укр. мови, ніж правописні закони загально прийнятої ортографії (напр., правопис Драгоманова вжитий уперше 1877, т. зв. драгоманівка, або женевка). З цього погляду перші спроби правописної реформи Куліша (вперше в »Записках о Южной Руси« 1856), що вибрав посередній шлях між фонетичним і історичним, удалися, і його кулішівка стала основою сучасного укр. правопису. Зате пізніші Кулішеві ортографічні спроби 80-их pp. XIX ст., ґрунтовані цілком на фонетичних законах (при чому не всі закони використано), не знайшли ніякого відгомону (пор. оцця — отця, віччинила — відчинила, не жидом — з жидом і т. д.).

Молодші покоління укр. письменників Центральної України в 70-их pp. упрошують кулішівку: викидають з неї ъ (Номис 1864), залишаючи його тільки по губних (пъять); заводять ї в функції ji, де Куліш знав тільки і (Рудченко 1874); замість Кулішевого ё (ёму), іо (іому) починає з’являтися йо; запроваджується послідовне вживання знака є (правда, Куліш його завів, алеж уживав його непослідовно, напр., 1861: мое, але — єдваб, пізніш у 80-их pp. XIX ст. ллє, завзяттє, але сміем), спроквола замість g (ще в київських виданнях 70-их pp. XIX ст.) чи кг (у Куліша в 80-их pp.) проскакує ґ, так що з появою словника Желехівського (1885) система укр. правопису була вже закінчена.

Тільки ж Желехівський пішов послідовно далі, поширив (аналогічно до я, ю), функцію ї з йі на ьі (лїс = льіс), є з йе на ье (ллє = льлье) і, згідно з фонетичними законами укр. мови, позначав м’якшення ц, з, с перед губними в позиції перед я, ї (сьвятий, цьвіт, зьвір). На цю систему (желехівка) опер свою шкільну граматику С. Смаль-Стоцький (1893), пристосувавши її і для чужих слів, і за цей правопис повів гостру боротьбу з прихильниками максимовичівки, за яку позаховувалися противники самостійности укр. мови — москвофіли. Боротьба, ведена з боку москвофілів нечуваними /362/ /363/ засобами (встрявала до неї й офіційна Росія дипломатичним шляхом), скінчилася перемогою фонетичного принципу. Згодом деякі радикальніші зміни в дусі фонетизації (сьвятий, цьвіт; Австрия, Росия, росийський і т. д. попри євангеліє...) відпали; цей правопис (желехівку) прийняли скрізь у Галичині, а через М. Грушевського, після революції 1905 p., його прийняли наукові видання й деякі літературні, де мав вплив Грушевський (ЛНВ від 1907, »Засів«, »Село« й т. д.) на Центральній і Східній Україні.

У інших виданнях Центр. і Сх. України були деякі відхилення від цього правопису. Санкцію їм дала поява укр. преси (від 1906) й головне »Словарь укр. мови«, зредаґований Б. Грінченком (1907 — 09) при діяльній співучасті П. Житецького та К. Михальчука. Цей правопис повертався до підправленої кулішівки 70-их pp. XIX ст. щодо функції ї, за яким визнавано тільки значення ji (їду, — але літо, ніс — льіто, ньіс), поширив апостроф Желехівського із складних слів (з’явитися) на губні (п’ять), писав ся вкупі з дієсловом (пор. полеміку з цього приводу Грінченко — Гнатюк 1911) і також не позначав м’якшення на письмі в таких випадках, як: сьвятий, цьвях — святий, цвях. Правопис із такими змінами супроти прийнятого в Галичині зробися офіційним після революції 1917 р. в усій Центр. і Сх. Україні; 1919 — 20 його уклала в норми ВУАН (»Найголовніші правила укр. правопису«), втягнувши сюди вперше в Центральній і Сх. Україні (здебільше за граматикою В. Сімовича) докладні правила писання чужих слів.

Алеж виявилося, що деякі правописні закони в »Правилах« укладені нашвидку, що вони не продумані, тим то цього правопису не всі і не скрізь трималися. Однак поява »Найголовніших правил« примусила НТШ у Львові переглянути вживаний до війни правопис, і наслідком цього з’явився проєкт правопису НТШ 1922 р. Найважливіші відмінності від академічного правопису 1919 — 20 були такі: позначування довгих приголосних подвійними буквами не поширювалося на шелесні (начиння, але клочя); 2. апострофа ніде не вживалося; 3. в чужих словах h = г, g = ґ (в акад. правописі ґ тільки в чужих іменах власних); 4. чуже la, le, lu = ля, лє, лю (в акад. — ла, ле, лу); 5. в закінченнях у відмінах впроваджено паралельні форми і т. д.

Для уодностайнення правопису Народний Комісаріят Освіти УССР скликав, після підготовних робіт, в кінці травня 1927 р. в Харкові правописну конференцію, в якій брали участь укр. мовознавці з усіх укр. земель, представники преси, письменники, вчительство, громадянство й представники НТШ. На конференції виявилося багато розбіжностей у думках, проведену дискусію доручено зібрати й використати окремій комісії (Синявський, Кримський та ін. під головуванням наркома освіти Скрипника). Ця комісія уклала норми, йдучи на компроміс між центрально-укр. і зах.-укр. поглядами щодо передачі чужих слів (г, ла, ло, лу в грецьких, ґ, ля, льо, лю в латинських і зах.-евр. словах) і залишила апостроф. Ці норми стали обов’язковими й для ВУАН і для всіх установ і видань УССР. На внесення Філологічної Секції їх прийняло для своїх видань і НТШ (1929). Почався ряд дискусій у Галичині по часописах і на публічних зборах. Та й у підсовєтській Україні, у зв’язку з проєктом видання укр. енциклопедії (УРЕ 1931), заговорили про перегляд »харківського« офіційного правопису. Такий перегляд і зроблено, але в цілком протилежному напрямі: з зв’язку з рос. реакцією на Україні (1933) був зроблений крутий поворот до явно »об’єдинительного« правопису (м. ін. рос. транскрипція чужих слів, викинуто ґ).

В. Сімович

Вибух другої світової війни й прилучення Зах.-Укр. Земель до УССР зліквідували правописні відмінності між укр. заходом і рештою України. В 1940 р. Наркомос УССР видав у Києві проєкт »Українського правопису« за редакцією М. Грунського, а в 1946 р. — »Укр. правопис« за редакцією Л. Булаховського як обов’язковий офіційний правопис на терені УССР. Обидві редакції цього правопису — це потвердження й дальше проведення рос. курсу, зокрема в передачі чужомовних слів і щодо букви ґ.

На еміґрації зберігаються правописні правила 1929 р. Правда, в 1941 — 42 pp. вийшли два видання »Укр. правопису« І. Зілинського для вжитку тодішньої Генеральної Губернії без апострофа й з деякими дрібними відхиленнями в написанні чужих слів, проте й тут у 1943 р. повернулися до »харківського« правопису (два дальші видання Зілинського 1943 і 1944 p.), якого вже й доти трималася еміґрація (»Укр. правопис і правописний словник« Рудницького, Прага 1942, словники Онацького й Кузелі-Рудницького). Останні роки нової еміґрації (1945 — 48) принесли велику кількість правописних довідників (Ковальова, Рудницького, Оксаненка, Шереха, Орла й ін.) — всі вони зредаґовані з позицій 1929 p.

Я. Рудницький

Латинське письмо для укр. мови час від часу застосовувано вже з XVI — XVII ст. (запис пісні про Стефана воєводу в граматиці Яна Благослава 1571 р. чеською латинкою, далі пісня про берестецький погром, інтермедії Якуба Ґаватовича, збірник пісень Кондрацького та ін. поль. латинкою). В XIX ст. були спроби послідовно запровадити латинку в укр. письмі („Ruskoje weslle“ Йосипа Лозинського, 1834; Т. Падура та інші укр. поети-романтики польського походження). Послідовну систему укр. латинки для наукових видань опрацював 1852 р. Ф. Міклошіч (із чеської системи взято знаки č, š, ž, dž, ť, ď, з польської — ś, ż, ć, ń і за їх зразком l’ тощо). Ця система стала основою /364/ для проєкту практичної латинізації укр. письма, який опрацював 1859 р. Й. Їречек і який дав привід для »азбучної війни« в Галичині. 1876 p. M. Драгоманов зробив спробу, відкинувши літери я, є, ю, і, запровадити натомість у гражданку з латинського письма j. Усі ці спроби не прищепилися, бо повна чи часткова латинізація укр. письма була політично невигідна в обставинах польського натиску в Галичині. З тих же причин не прищепилися спроби латинізації укр. письма на угорській основі в Закарпатті, стимульовані угорським урядом; під час війни 1914 — 18 р. тут навіть зроблено спробу офіційно накинути угорську латинку, але з двох єпархій Закарпаття — пряшівської і мукачівської це вдалося реалізувати (до часу розпаду Австро-Угорщини) тільки в першій. В підросійській Україні проблема латинізації укр. письма стала актуальною під час правописної конференції 1927 р. в Харкові, коли група мовознавців (М. Йогансен, Б. Ткаченко, М. Наконечний та ін.) виступила з проєктом латинізації укр. письма. Проєкт цей був відкинений, головне завдяки опорові офіційних чинників. Пізніше прихильником латинізації укр. письма, — принаймні на майбутні часи, був В. Сімович.

Від проблеми латинізації укр. письма слід відрізняти проблему транслітерації укр. слів у тих мовах, які користуться латинським письмом. Ця транслітерація буває потрібна для передачі укр. слів у науковій літературі і в практиці для передачі укр. власних назв. Існує традиційна, прийнята в славістиці наукова система укр. транслітерації (за порядком укр. абетки: a, b, v, h, g, d, e, je, ž, z, y, i, ji, j, k, l, m, n, o, p, r, s, t, u, f, x (рідше ch), c, č, š, šc, ju, ja, ’ = ь), а крім неї системи транслітерації в окремих мовах, які мають кожна свої особливості — див. подану таблицю.

Б. М.

Принципи сучасного укр. письма і правопису.

В основу укр. письма покладено фонематичний принцип, себто засаду, що одна літера відповідає одному звукові мови (фонемі). Проте від цього є відхилення:

1. Є літери, що позначають не один звук, а два: щ (= шч), і (= йі); також літери є, ю, я, коли вони стоять на початку складу або після апострофа, означають два звуки (моє = мойе, мою = мойу, моя = мойа; з’явитися = зйавитися). /365/

2. Навпаки, є звуки, що не мають для себе окремої літери і позначаються двома літерами або особливими комбінаціями літер. Сюди належать, поперше, африкати дз, дж. Подруге, укр. письмо не має спеціяльних літер на означення паляталізованих (пом’якшених) звуків. Ці звуки позначаються тими ж літерами, як відповідні непаляталізовані, з тим, що після них найчастіше ставиться спеціяльна літера ь (знак м’якшення), що сам не означає жадного звука (т — ть, д — дь, н — нь). Так буває в кінці слів і в середині слів перед приголосними і перед о (кін — кінь, кіньми; льох); коли ж треба показати паляталізованість приголосного перед е, у, а, то вона позначається тим, що замість цих літер пишуться відповідно є, ю, я (орле — орлє, сину — синю, сина — синя). Паляталізованість приголосних перед і взагалі не позначається на письмі.

Поза цим в укр. письмі є ще окремі прояви застосування семантичного принципу — себто передачі відтінків значення незалежно від звукового оформлення. Семантичний принцип в укр. письмі виявляється в уживанні великих літер на відрізнення власних назв від загальних: напр., Ми поїхали до білої церкви — Ми поїхали до Білої Церкви (назва міста), і в написанні слів вкупі чи нарізно. Напр., прислівники, що склалися з прийменника + іменник, пишуться вкупі, а відповідний іменник з прийменником — нарізно, хоч вимова їх однакова (читали вкупі — в купі піску). Застосування семантичного принципу в укр. письмі має зовсім другорядне значення.

Укр. правопис побудований головне на фонетичному (фонологічному) принципі, але істотні в ньому і моменти морфологічного характеру, і є випадки застосування історичного принципу. У правописі наголошених голосних послідовно застосовано принцип писати за вимовою, себто фонетичний, напр.: грім — грому — гримати; шість-шостий-шестеро. В ненаголошеному становищі, якщо вимова не виразна (це буває при ненаголошених е — и, почасти о — у), застосовується принцип морфологічний: пишеться та літера, яка стоїть тут під наголосом (напр., висóкий, бо вúсоко, степовúй, бо степ): якщо ж цей склад не буває під наголосом, то застосовується історичний принцип — слово пишеться відповідно до його походження (напр., левада, кебета, кишеня, велетень), хоч і тут є деякі відхилення на користь фонетичного принципу (напр.: будяк, мачуха, кажан, — хоч історично треба було б писати бодяк, мачоха, кожан).

У правописі приголосних теж панує фонетичний принцип (нога — жінка — нозі; Гадяч — гадяцький; брязкіт — бряжчати; піст — пісний), але всупереч фонетичному принципові: 1. не відбиваються на письмі асиміляції глухих до дзвінких (кажемо молодьба, пишемо молотьба — відповідно до кореня молот — тти); 2. не відбиваються на письмі зміни або випад звуків т, д перед с, ш (кажемо карпацький — пишемо карпатський; кажемо ужгородзький — пишемо ужгородський; кажемо студенський — пишемо студентський; 3. не відбиваються на письмі зміни звуків перед відмінковими закінченнями (напр., крадіжка — крадіжці; нитка — нитці; галка — галці; хоч вимовляємо крадізьці, ницьці, гальці; 4. не позначається на письмі паляталізація приголосного, якщо безпосередньо за ним іде ще один паляталізований приголосний (пісня, звір, уманський — при вимові пісьня, зьвір, уманьський; але після л у таких випадках пишеться ь: хорольський). Історичний принцип у писанні приголосних проявляється тільки в нечисленних поодиноких словах (напр., пишемо замість при вимові замісць, бо це слово має старий корінь міст-).

Відхилення від фонетичного принципу, що лежить в основі укр. правопису, пояснюються почасти тим, що чисто фонетичний правопис дуже трудно провести при існуванні різних говірок, а почасти моментами традиційности, що завжди проявляються в літ. мові і забезпечують культурну переємність.

У правописі чужих слів виявляється принцип помірного пристосування чужої вимови до своєї (напр., звуки, яких нема в звуковій системі укр. мови, передаються найближчими до них укр. літерами, напр., нім. ö — е, нім. ü — ю; відповідно до чужого i пишеться і, але після д, т, в, с, ц, ж, ч, ш, р в середині слів перед приголосними, — и тощо). В чужих іменах власних розрізняються ті, що здавна засвоєні мовою улягли її законам (напр., Roma — Рим, Paris — Париж, Wien — Відень), і засвоєні пізніше. В останніх письмо найбільше в межах можливостей укр. звукової системи наближене до ориґінальної вимови чужого власного імени (Велз, Ґарібальді), але наростки і закінчення, аналогічні укр., пишуться відповідно до укр. норм (тому Достоєвський, Красінський, а не Достоєвскій, Красіньскі).

Укр. пунктуація найчастіше відбиває формально-граматичне (синтаксичне) членування тексту. Напр., обов’язково виділяються розділовими знаками звертання, відокремлені звороти, здебільшого вставні слова; підрядні речення відокремлюються від головних і здебільшого одне від одного.

Логічно вмотивовуються розділові знаки в небагатьох випадках: лапки при цитатах і при іронічно вжитих словах; уступи (абзаци) /366/ при поділі тексту на логічно завершені частини.

Нарешті іноді розділові знаки вмотивовуються чисто інтонаційно. Це стосується насамперед до розділових знаків, уживаних у кінці фрази (крапка, чи крапки, чи знак питання, чи знак оклику), а також дуже часто виразником суб’єктивної інтонації буває риска (напр.: »Раз добром налите серце — вік не прохолоне«). Крім того, інтонаційний принцип порушує формально-граматичний у таких випадках:

1. Неставиться здебільшого кома між сурядними реченнями, якщо вони мають спільний член речення (»Там стояла хата і височіла тополя«)

2. Не ставиться кома між двома сполучниками підрядности, дарма що вони належать до різних речень і з формально-граматичного погляду мусіли б бути відокремлені (»Обтулювала недужого, бо хоч палилося в печі, та в хаті було зимно«).

3. Тільки від інтонації залежить, чи ставити кому в випадках можливого відокремлення обставинних слів (однаково можливі фрази »Вона вчилась в Києві, в інституті« і »Вона вчилась в Києві в інституті«).

Загалом, отже, сучасна укр. пунктуація — це зведення різних практичних правил, яке спирається в головному на синтаксичне членування тексту, але робить певні поступки принципам логічного і інтонаційного членування. Цей компромісовий характер укр. пунктуації корисний тим, що, з одного боку, встановлює мінімум норм, потрібних для всіх, хто користається письмом, а з другого боку, залишає в певних межах свободу для тих, хто користається писаним словом творчо (письменники, журналісти, науковці тощо).

Ю. Шерех

Література. Історія укр. письма: Срезневский И. Славянорусская палеография XI — XIV вв. П. 1888; Соболевский А. Палеографический атлас. П. 1889; Соболевский A. Славянорусская палеография. П. 1908; Брандт Р. Лекции по славянорусской палеографии. М. 1910; Карский Е. Образцы славянского кирилловского письма X — XVIII в. B. 1912; Свєнціцький І. Прикраси галицьких рукописів XVI в., I — III. Жовква 1922 — 23; Карский Е. Славянская кирилловская палеография. П. 1928; Огієнко І. Wzory pism cyrylickich X — XVII w., П. В. 1931; Огієнко І. Повстання азбуки і літ. мови у слов’ян. Ж. 1937.

Історія українського правопису: Огоновський О. Історія літератури руської, I. Л. 1889; Кримський А. Нарис історії укр. правопису до 1927. ЗІФВ УАН, XXV. К. 1929; Синявський О. Історія укр. правопису. Культура укр. слова. Х.-К. 1931; Жовтобрюх М. Історія укр. правопису. Мовознавство, XI — XII. 1937.

Латинське письмо (крім загальної літератури про правопис): (Головацький Я.) Ruthenische Sprach- und Schriftfrage. Відень 1861; Франко І. Азбучна війна в Галичині. ЗНТШ, CXIV — CXVI; Сімович В. Иосиф Їречек і укр. мова. Праці Укр. Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова. Наук. Збірник, II. Прага 1934; Укр. правопис. Дискусійні бюлетені. Х. 1927; Рудницький Я. Чужомовні транслітерації укр. назв. 1948.

Принципи сучасного укр. письма і правопису: Зведення правил укр. правопису і пунктуації можна знайти в офіційному »Укр. правописі« НКО. Х. 1929, і в низці популярних »Правил укр. правопису« (Наконечний М. Х. 1929, Осипов М. Х. 1929, Гладкий М. К. 1929, Грунський-Мироненко К. 1929, Возняк М. Л. 1930, Рудницький Я. Прага 1942, Оксаненко П. Авґсбурґ 1948, Шерех Ю. Ульм 1946). Особливе значення для довідок має Правописний словник Голоскевича Г., вид. 7. Х.-К. 1930.

Див. Український правопис, 2015.

Попередня     Головна     Наступна