[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 466-483.]

Попередня     Головна     Наступна





7. Україна в складі Російської імперії XIX — поч. XX ст.



УКРАЇНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.


Укр. землі, за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття, жили спільним життям під рос. владою. Загальний характер реакційного режиму Російської імперії протягом XIX ст. й політика русифікації на Україні та перетворення її на кілька звичайних рос. губерній спричинилися до важкого соціяльного й нац. гніту укр. народу.

Засвоєння південних територій. Величезне значення для України мало залюднення півд. територій і здобуття виходу до Чорного моря. У висліді успішних для Росії воєн з Туреччиною, імперія оволоділа Півд. Україною, а 1783 р. анектувала і Кримське ханство.

Управління цілою Південною Україною і Кримом було передане кн. Г. Потьомкіну-Таврічеському, що мав майже необмежену владу. Головною метою уряду було якмога швидше залюднити ці широкі степи, де, не зважаючи на всі заходи Запорізького коша, було не більше як 150 000 сільського населення.

Залюднення провадилося різними засобами. Передусім широко роздавали землі поміщикам. Найбільші маєтки дістали: кн. Вяземський (52 000 десятин), кн. Потьомкін (42 000), граф Скавронський (39 000), граф О. Безбородько (33 000). Проте такі величезні лятифундії складали лише 1% всіх поміщицьких володінь. Серед землевласників переважали офіцери нижчих ранґів місцевих полків (68%) та місцеві цивільні урядовці (24%). Серед офіцерства було чимало запорізької старшини, яка залишилася на Півд. Україні і дістала землі.

Заселити великі маєтки було нелегко. Поміщики всіма засобами притягали селян; оголошено було »слободи« і на 20-30 pp. звільнення від усіх повинностей. Найбільше число селян становили втікачі з Правобережної та Слобідської України, де вже фактично запроваджувалося кріпацтво. Поруч із вільним селянством з’являються й кріпаки (рос. кріпаки, яких купували й переводили до Півд. України). Їх було розмірно небагато. 1787 р. в Півд. Україні було бл. 156 000 селян (чоловіків), що жили на поміщицьких землях; з них — 150 000 українців. /467/

Більше значення мало оселення скарбових (»казенних«) слобід. Уже 1775 р. Потьомкін видав таємний наказ не повертати втікачів. Завдяки тому надзвичайно швидко почалося заселення скарбових слобід. 1787 р. на Півд. Україні було понад 177 000 »казенних« поселян (чоловіків). Рядове запорізьке козацтво здебільшого злилося з скарбовими селянами: зимовники були знищені, і мешканців їх переведено до нових слобід. Протягом XVIII ст. на Півд. Україні оселилися, крім росіян, чужоземні колоністи: німці, греки, болгари, серби, молдавани, шведи. 1797 р. цар Павло I (1796 — 1801) поширив на Півд. Україну кріпацтво. Це викликало масову втечу селян до Басарабії, на Дін, на Кавказ.

Велику увагу Потьомкін приділяв будуванню міст, яких тут раніше майже не було. Найбільшим був Катеринослав на Дніпрі, головне місто намісництва, Херсон на дол. Дніпрі, де оселилося багато чужоземних неґоціянтів, які заснували великі компанії для торгівлі з Константинополем, Марселем, Ґенуєю тощо; третє — Миколаїв (на дол. Бозі) — було осередком військової фльоти. 1794 р. була заснована Одеса, яка скоро стала головним торговельним портом на Чорному морі.

В цілому населення Півд. України збільшилося за 12 років (1775 — 87) майже в чотири рази. Міське населення Півд. України мало мішаний характер. Там було багато росіян, які займалися торгівлею й промислами. В портових містах, особливо в Одесі, було чимало італійців, німців, греків, вірмен, жидів тощо.

Боротьба за автономію і початки національного відродження. Становище на Україні наприкінці XVIII ст. не відповідало плянам і бажанням рос. уряду. Міцна ідея укр. автономізму, прагнення відстояти нац. права не завмирали на Україні. Ці бажання й прагнення з особливою силою виявлялися тоді, коли скасована була укр. автономія і коли сама укр. національність опинилася під загрозою поглинення російською. Укр. політ. діячі висували пляни відокремлення України від Росії за допомогою чужих держав. Р. 1791 представник лівобережно-укр. шляхетства Василь Кагшист, відомий письменник того часу, їздив до Пруссії шукати міжнародної підтримки для України. Брак цієї підтримки й дальший розвиток подій, як на Україні, так і поза її межами, скерували увагу укр. суспільства в бік нац.-культурних проблем та ідеологічної боротьби проти русифікації. В 1798 р. вийшла в світ »Енеїда« Івана Котляревського, перший твір нової укр. літератури, написаний нар. мовою. В кінці XVIII й на поч. XIX ст. низка укр. діячів виступила на оборону нац. прав укр. шляхетства. Серед них були: Адріян Чепа, Василь Полетика, Тимофій Калинський та багато ін. Архип Худорба, кол. сотник шептаківський (Новгород-Сіверський) написав історію України в гостро антирос. дусі (цей твір до нас не дійшов). На поч. XIX ст. була написана славнозвісна »Історія Русів«, пройнята глибоким патріотизмом і прагненням держ. самостійности укр. народу (див. стор. 400).

В першій чверті XIX ст. культурним осередком України став Харків. Поволі коло Харківського Університету, відкритого 1805 р. заходами Василя Каразина й слобідського дворянства та купецтва, скупчився гурток укр. письменників і діячів культури: серед них були Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, І. Срезневський (росіянин з походження), А. Метлинський, М. Костомаров та ін. В. Харкові стали виходити журнали: »Украинский Вестник«, редактором якого був Г. Квітка, »Харьковский Демокрит«, »Украинский Журнал« (див Преса).

Політ. події кінця XVIII і поч. XIX ст. в Зах. Европі також сприяли відродженню нац. настроїв на Україні. Французька революція й походи Наполеона збудили до життя окремі народи; Наполеон утворював у переможених країнах новий лад, касуючи кріпацтво й запроваджуючи новий кодекс законів — т. зв. кодекс Наполеона. Успіхи Наполеона викликали де в кого з укр. інтеліґенції (В. Лукашевич) надії, що за його допомогою Україна зможе визволитися від Росії.

Проте під час походу Наполеона на Росію 1812 р. керівні кола укр. суспільства залишилися на боці Росії. »Малоросійському« генерал-губернаторові кн. Я. Лобанову-Ростовському наказано було зформувати з кол. козаків полки й обіцяно, що полки залишаться по закінченні війни як постійне козацьке військо. Його заклик мав великий успіх: записалося більше людей, ніж передбачалося; козаки, зформувавши 15 полків, власним коштом купували коні, одяг тощо. Надії козаків не здійснилися, і після війни частина їх була перетворена на звичайне військо. Рос. цар Олександер І (1801 — 25) по закінченні війни з Наполеоном, став провадити в Рос. імперії гостро реакційну політику, яка позначилася й на Україні.

Військові поселення. Одним із проявів цієї реакції, що охопила різні ділянки життя, була мілітаризація частини селянства, в різних місцях імперії, у тому числі й на Україні, створені були »військові поселення« з надзвичайно суворим режимом. Вони були на Харківщині — в районі Чугуєва, на Херсонщині — коло Олександрії, Єлисаветграду та Вознесенського, а пізніше (в 1830-их pp.) також на Київщині та Поділлі. У військових поселеннях селяни мусіли відбувати військову службу як солдати й працювати на полі як селяни; все життя їх було підпорядковане суворій дисципліні з жорстокими карами за найменше порушення приписів. Навіть родинне /468/ життя було унормоване, до кількости дітей включно. Синів відбирали у батьків до шкіл »кантоністів«. Цей нестерпний режим викликав у 1819 р. велике повстання в чугуївських поселеннях, яке було придушене військовою силою: понад 1 000 чоловік були заарештовані й покарані на тілі (деяких присуджували до 12 000 ударів), багато з них під час кари померли. Події в чугуївських поселеннях викликали велике обурення проти рос. режиму.

Революційний рух. На Україні ширилися рев. настрої. Їх принесли з собою з Зах. Европи військові, які були в походах 1813 — 15 pp. Тоді в Рос. імперії ще вірили, що після повалення »тирана« (як називали там Наполеона) провадитимуться широкі реформи, буде скасоване кріпацтво, тиритиметься освіта і т. д. Але після війни в Росії та Україні запанувала реакція. Це ще більше посилило рев. настрої, ненависть до Росії та її режиму, переважно в колах освіченої молоді. Невдоволення проти реакційної політики рос. уряду виявилося в різних формах. На Україні поширюється нелеґальний масонський рух, що з ним приходили з Зах. Европи ліберальні ідеї. Масонські льожі існували в Києві, Полтаві тощо. Більше значення мав рев. рух 1820-их pp.

Декабристи. Майже одночасно в Петербурзі й на Україні виникли таємні організації — Північне й Південне Товариства, що ставили за мету боротьбу проти самодержавного устрою в Росії й проти кріпацтва. Членами Південного Т-ва були офіцери розташованих на Україні полків, серед них брати Сергій, Іполит і Матвій Муравйови-Апостоли, нащадки гетьмана Д. Апостола. На чолі т-ва стояв полковник Павло Пестель. Він написав політ. трактат »Руська Правда«, в якому, не надаючи ваги нац. питанню, виклав систему майбутньої рос. держави в формі централізованої республіки. Сергій Муравйов-Апостол склав »Революційний катехизис«. Радикальніше Півд. Т-во мало на меті скасування станів і не відмовлялося від збройного повстання. Воно підтримувало стосунки з поміркованішим Північним Т-вом. Видатний діяч цього т-ва рос. поет К. Рилєєв був автором кількох творів, присвячених нац. боротьбі України, в тому числі поеми »Войнаровський« (див. Література).

1823 р. на Волині засноване було Товариство З’єднаних Слов’ян, переважно з офіцерів місцевих полків та дрібних укр. дідичів: брати Борисови, І. Горбачевський, Я. Драгоманів, Ю. Люблинський, Сухиня (Сухинів) та ін. Метою т-ва було утворення загальнослов. федеративного союзу. Це т-во, найрадикальніше серед політ. об’єднань 1820-их pp., ставило за мету скасування кріпацтва і станів, запровадження республіканського устрою з парляментарною формою правління і створення конґресу для керування справами союзу слов. держав, однак у своїх документах не згадувало ні про українців, ні про білорусів. 1825 р. Т-во З’єднаних Слов’ян скоординувало свою діяльність із Півд. Товариством.

14 грудня (ст. ст.) 1825 р. в Петербурзі Півн. Товариство, з причин випадкових, використовуючи смерть царя Олександра I в Таганрозі й непевність щодо спадкоємства, передчасно зняло повстання, яке не було підготоване й зазнало поразки. Чимало учасників було забито й поранено, багатьох заарештовано. Арешт (у Тульчині) Пестеля прискорив повстання Чернігівського полку під проводом підполковника Сергія Муравйова-Апостола, яке почалося 28 грудня (ст. ст.) 1825 р. у м. Василькові. Повстанці пішли на Київ, щоб оволодіти ним і поширити повстання на всю Україну. Повстання було придушене, змовників заарештовано, частину солдатів покарано на місці, багатьох заслано на Сибір та Кавказ. П’ятьох видатних учасників повісили, серед них Сергія Муравйова-Апостола, К. Рилєєва і П. Пестеля. На Сибір заслано понад 100 чоловік, серед них чимало укр. дворян. Число українців, зв’язаних із цими товариствами, було далеко більше, але родичам і друзям пощастило своєчасно знищити небезпечне листування. Повстання це відоме під назвою декабристського, а діячі його — декабристів (грудень — »декабрь«).

Таємні товариства декабристів, навіть на Україні, не висували в своїх програмах і плянах укр. проблеми, хоча серед укр. громадянства нац. традиція не завмирала. Недарма Микола Маркевич (згодом відомий історик) писав 1825 р. до К. Рилєєва: »Ми не забули дій великих мужів України; в багатьох серцях не ослабла ще давня сила почувань і відданости вітчизні; Ви знайдете ще в нас дух Полуботка«. Укр. нац. рух знайшов собі вияв зокрема в таємному політ. товаристві, заснованому на поч. 1820-их pp. переяславським маршалком Василем Лукашевичем, яке ставило за мету держ. незалежність України. Ліквідація декабристського руху та арешт Лукашевича припинили діяльність т-ва.

Польський національний рух на Правобережжі. Після прилучення Правобережної України до Рос. імперії вона довгий час залишалася спольщеною країною. За Павла I та Олександра I становище поль. шляхти тут зміцнилося ще більше. Найближче оточення Олександра I складалося з поляків (графи /469/ Браницький, Ілінський, Ржевуський, Потоцький, кн. Любомирський). Чималий вплив на царя мав його друг кн. Адам Чарторийський, палкий поль. патріот, який уміло використовував цю приязнь. На Правобережній Україні панувала поль. культура й мова; адміністративні й судові пости займали поляки; школи були майже виключно польські. Утворення 1815 р. конституційного Королівства (Царства) Польського, зв’язаного з Рос. імперією персональною унією, ще більше зміцнило поль. впливи. В листопаді 1830 р. в Варшаві вибухло повстання проти Росії, щоб відновити незалежну поль. державу. Воно охопило Польщу, Литву й Правобережну Україну. На Правобережжі в ньому брали участь поль. шляхта й католицьке духовенство. Марні були заходи проводирів повстання притягти на свій бік укр. селян, яким вони обіцяли поліпшення долі. Повстання було придушене.

Незабаром після ліквідації повстання один з учасників його Симон Конарський заснував спілку »Молода Польща« за зразком »Молодої Европи«; в програмі »Молодої Польщі« було визволення Польщі, скасування станів, знесення кріпацтва. Конарський вів пропаґанду й на Правобережній Україні. Діяльність Конарського була викрита, його заарештували й стратили (1839).

Русифікаційні заходи 1830-их років. Під час поль. повстання рос. уряд знову покликав козаків до війська, обіцяючи за це поновлення козацтва. »Малоросійський« генерал-губернатор кн. Микола Рєпнін зформував 8 козацьких полків. Але рос. уряд знову не виконав обіцянки, і після ліквідації повстання (1831) шість козацьких полків перетворено на реґулярні полки, а два переведено на Кавказ. Рєпнін, що настоював на поновленні козацтва на Україні, був звільнений із свого посту. Незабаром, 1835 p., офіційно скасоване було навіть »Малоросійське генерал-губернаторство«, що нагадувало про кол. окремішність краю (того ж року укр. дворянство було зрівняне в правах із російським).

Після повстання 1830 — 31 pp. рос. уряд ужив ряд гострих заходів проти поль. та католицьких впливів на Правобережній Україні: поль. школи були закриті; в установах заборонено вживати поль. мову; поль. Крем’янецький Ліцей переведено до Києва. Замість нього 1834 р. в Києві засновано університет із метою виховувати молодь в рос. дусі. Так із системою протипольських заходів рос. уряд поєднав заходи, скеровані на русифікацію укр. земель. В 1839 р. ліквідовано Греко-Католицьку (уніятську) Церкву. Унія лишалася ще тільки деякий час на Холмщині (див. Церква). У 1831 — 35 pp. по містах скасовано давнє маґдебурзьке право. 1842 р. скасовано також Литовський Статут, що давно вже став укр. нац. правом, замінивши його на рос. загальноімперські закони.

Шевченко й Кирило-Методіївське Товариство. Не зважаючи на надзвичайну реакцію часів Миколи I (1825 — 55), яка виявлялася в посиленні цензури, утисках освіти, боротьбі проти нац. культури тощо, укр. рух не припинявся. На деякий час він зосередився в Петербурзі, де було багато українців, які служили в різних установах або вчилися. Там вийшло чимало присвячених Україні видань рос. мовою, які поширювали ідеї укр. культури. Серед них велике значення мали твори Миколи Гоголя, в яких оживала Україна в своїй красі та іст. величі. В 1840-их pp. центральною особою, навколо якої зосередився укр. нац.-визвольний рух, став Тарас Шевченко (1814 — 61). Шевченко виріс у традиціях самостійної України й боротьби укр. народу за національну й соціяльну свободу. Своєю поетичною творчістю й політ. діяльністю Шевченко оформив новітнє українство. Давши оцінку іст. минувшини й образ становища України в умовах Рос. імперії з її системою нац. і соціяльного поневолення, Шевченко в часи найважчої реакції відновив ці традиції самостійности; поставивши перед сучасниками і наступними поколіннями історичне завдання — здійснення держ. незалежности України (див. Література). Його особа, його надхненні поезії справляли величезне враження на сучасників, викликали нац. піднесення, збуджували думку про вільну Україну. Скрізь на Україні він знаходив підготований ґрунт і численних прихильників: на Чернігівщині він знайшов друзів — у родинах Тарновських, Лизогубів, Білозерських, на Полтавщині — в родині кн. М. Рєпніна, М. Маркевича, графа Я. де-Бальмена, Закревських, Шершевицького тощо.

В середині 1840-их pp. Шевченко знайшов у Києві гурт людей, які захоплювалися минулим України, її культурою /470/ та літературою й прагнули її нац.-політ. відродження. В 1846 р. у Києві утворилося Кирило-Методіївське Братство. Членами його, крім Шевченка, були молоді вчені й культурні діячі: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Опанас Маркович, Василь Білозерський, студенти — О. Навроцький, О. Тулуб, Ю. Андрузький, І. Посяда, полтавський поміщик М. Савич, Д. Пильчиков та ін. Програма кирило-методіївських братчиків створилася під могутнім впливом західньо-европейського романтизму і в основі своїй мала нац. ідею як підставу для укр. відродження. Метою братства було утворення вільної укр. республіки в федеративному союзі з ін. слов. народами. На чолі федерації, осередком якої намічався Київ, мали бути федеративний сойм та президент. Усі народи мали б загальне виборче право, свободу совісти, обов’язкову для всіх освіту рідною мовою; кріпацтво мало бути знесене. В »Книгах битія українського народу«, творі, написаному М. Костомаровим в месіяністичному дусі, Україні припадає чільне місце. Твір закінчується такими словами про Україну: »І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцоґа, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа, — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Хорутан, ні в Сербів, ні у Болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: „От камень, єго же небрегоша зиждущії, той бисть во главу угла“«. На програмі братства відбилися ідеї »Історії Русів«, Т-ва З’єднаних Слов’ян, а також польських революціонерів, чеських нац. діячів, нарешті, впливи тодішніх французьких революційних концепцій.

1847 p., за доносом студента О. Петрова, членів братства заарештовано і після слідства в Петербурзі заслано. Шевченка засуджено віддати в солдати й заслано до Орської кріпости (біля Оренбурґу) з забороною писати й малювати. На Україні почалися переслідування укр. культури, заборонено видавати твори Шевченка та ін. кирило-методіївців; заборонено вживати слів: »Україна«, »Гетьманщина«, »Січ«. Укр. нац.-культурне життя завмирає на ціле десятиліття.

Кримська війна. Кримська війна (1853 — 56) Росії проти Туреччини, Франції, Англії та Сардінії і поразка Росії виявили військову непідготованість її, великі вади всієї держ., нац. і соціяльної системи імперії. Рос. уряд припускав можливість окупації Півд. і Правобережної України. В Зах. Европі з’являються пляни поділу імперії, що передбачали в боротьбі проти рос. уряду спертися також на укр. автономістичний рух: пруський амбасадор в Лондоні фон Бунзен в меморіялі з 2. III. 1854 р. пропонував королеві Фрідріхові-Вільгельмові IV плян поділу Рос. імперії; поляки, кн. Я. Чарторийський, М. Чайковський (»Садик Паша«), в деякому зв’язку з урядом Наполеона III, висували пляни створення окремої держави з Лівобережної України і приєднання Правобережжя до реставрованої Польщі. Смерть Миколи I прискорила мир, що його новий імператор Олександер II (1855 — 81) уклав (1856) в Парижі.

Українське поміщицтво першої половини XIX ст. Укр. дворянство поступово було зрівняне в правах з російським. Наслідком цього було те, що багато з укр. шляхти посунуло на службу до Росії, зокрема до Петербурґу. Чимало українців займали найвищі пости в Рос. імперії: за Павла I імперським канцлером був кн. О. Безбородько, за Олександра I міністрами — граф П. Завадовський, кн. В. Кочубей, граф О. Розумовський, Д. Трощинський і т. д. Ще більше українців служило в різних рос. установах. Наслідком цього було поступове зросійщення укр. дворянства. Шлюби з росіянами, рос. школа, служба в рос. війську та установах робили те, що в вищих верствах укр. суспільства рос. мова витискала українську. З другого боку, укр. культура потужно впливала на рос. школу, науку, літературу (див. Література), спричиняючись до їх піднесення в імперії.

В першій половині XIX ст. зростає панське господарство. Чорноморсько-озівські порти давали можливість легше вивозити продукти укр. сільського господарства за кордон. Зростали прибутки з маєтків. Підносилася інтенсивність сільського господарства, збільшувалося число маєткових промислових закладів — млинів, гуралень, броварень, засновувалися різні фабрики та заводи, де працювали здебільшого кріпаки. Деякі поміщики приходили до висновку, що наймана праця корисніша для господарства, ніж кріпацька. Екон. політика рос. уряду ввесь час суперечила інтересам України як хліборобської країни. Держ. фінансова система гальмувала розвиток сільського господарства як митними тарифами, так і податками, які доводили до руїни укр. населення. Сама місцева держ. адміністрація мусіла часом заходити в конфлікти з Петербурґом, щоб запобігти остаточному зубожінню селян і козаків.

На Правобережній Україні поль. поміщики зберегли своє привілейоване становище, а дехто навіть збільшив свої земельні володіння новими надбаннями на Півд. Україні. /471/ За Павла I та Олександра I поль. шляхта була звільнена від держ. податків. Навіть повстання 1830 — 31 pp. мало відбилося на соціяльно-екон. становищі шляхти: маєтки, конфісковані в учасників повстання, були передані їх родичам в оренду або опіку. Лише змова Конарського змінила ставлення уряду до поль. поміщиків. Поряд із русифікацією в усіх галузях суспільного життя почалося насадження рос. землеволодіння на Правобережній Україні.

Міста. Укр. людність міст найбільше терпіла від русифікаційної політики уряду. В містах населювано далі рос. купецтво, що було заможніше від укр. і захоплювало торгівлю до своїх рук. В містах Правобережної України було багато поляків та жидів, які панували в торгівлі. На Півд. Україні міста мали інтернаціональне населення (вірмени, греки, жиди, французи, італійці, німці тощо). Особливо високого екон. розвитку досягла Одеса з її »порто-франко« (безмитним імпортом).

Старі міста України зберігали довгий час свої привілеї, в тому числі маґдебурзьке право. Воно було скасоване в зв’язку з посиленими русифікаційними заходами уряду 1835 р. (див. вище).

Козаки. Окрему групу населення творили козаки на Лівобережній Україні. Під час запровадження кріпацтва (1783) козаки взагалі не підлягали закріпаченню, але частина їх все ж таки втратила свої права й була покріпачена. Ті, що зберегли їх, не змішувалися з селянами, навіть якщо жили в спільних селах; багато козаків мали окремі хутори. Закони Рос. імперії визнавали козаків Чернігівської та Полтавської губ. за окремий стан людности. В цілому козаки відрізнялися від селян більшою заможністю, вищою культурою, глибшою нац. свідомістю й взагалі »вільним козацьким духом«. Це прагнення до волі спонукало козаків у 1830 — 31 pp. записуватися до козацьких полків.

Кубанське козацтво. Інша була доля нащадків запорожців. Незабаром після скасування Січі рос. уряд почав закликати запорожців на військову службу. Довго заходи його залишалися безуспішними. Лише 1784 р. засноване було окреме військо з охочих запорожців під іменем »Війська вірних чорноморських козаків«. Коли 1788 р. вибухла нова турецька війна, козаки взяли в ній активну участь. В 1797 р. чорноморських козаків (спочатку до 7 000) переселено на р. Кубань, де їх осередком стало засноване ними місто Катеринодар.

В 1800 р. їх позбавлено права обирати старшину, а незабаром рос. уряд став призначати кошових (т. зв. наказних) отаманів. Кількість населення на Кубані збільшувалася: в 1808 — 20 pp. на Кубань з Чернігівщини та Полтавщини переселено бл. 50 000 козаків із родинами, бо для боротьби з кавказькими народами рос. уряд потребував надійної військової сили. В 1864 р. Чорноморське військо перейменовано на Кубанське й прилучено до рос. козацьких військ. Не зважаючи на це, кубанське козацтво зберегло укр. традиції, мову, пісні, звичаї і не асимілювалося з росіянами.

Селянство. З кінцем XVIII ст. скрізь на Україні запанувало кріпацтво. Число вільних (держ.) селян на Україні швидко зменшувалося: лише за Павла I поміщикам роздано на Україні 150 000 селян. Взагалі в XIX ст. становище селян погіршало: на Україну поширено право рос. поміщиків судити кріпаків, карати їх різками, тримати у в’язниці, навіть засилати на Сибір. Хоч не всі поміщики зловживали цим правом, але навіть кращі з них вважали за можливе позбавляти кріпака людських прав: примушувати до шлюбів або не дозволяти їх, переводити членів однієї родини до різних сіл, продавати людей тощо. Вимоги поміщиків щодо прибутків з маєтків зростали, задовольняючись коштом праці кріпаків. Збільшилася панщина, яка подекуди сягала 6 днів на тиждень; зростали додаткові повинності селян. У багатьох маєтках були заводи та фабрики, де кріпаки працювали або по закінченні сільських робіт, або постійно. Працювали також жінки й діти. В таких умовах поміщика вже не цікавило власне господарство селянина: йому був потрібен робітник, який міг віддавати панській праці ввесь час. Наслідком цього збільшується кількість селян, які не мали робочої худоби, і тих, що взагалі не мали власного господарства й діставали від поміщика »місячне« утримання. В 1840-их pp. на Лівобережній Україні було бл. 25% таких »місячників«. Ще гірше було становище селян на Правобережній Україні. Поки вона входила до складу Польщі, рос. уряд не перешкоджав утікачам переходити до Новоросійської губернії. Після приєднання Правобережжя до Рос. імперії селянам уже не було куди тікати. За поль. поміщиками стояв рос. уряд, який збройною силою придушував усякі заколоти проти панів. Поль. повстання, в якому селяни не взяли участи, а навіть /472/ подекуди допомагали рос. адміністрації, погіршило їх становище: вони залишилися під владою поль. поміщиків, які збільшили визиск і жорстоко карали селян за те, що вони не допомогли повстанню. Панщина з 3 днів на тиждень дійшла до 5 — 6; зросли різного роду повинності, які забирали багато часу й праці. Тяжке становище селян штовхало їх на повстання. Леґендарної слави набув ватажок селянських повстань з Головчинець на Поділлі Устим Кармелюк, який протягом 20 років діяв на Поділлі, нападаючи на поміщиків і роздаючи їх майно бідним селянам, поки 1835 р. його не забив один шляхтич.

У зв’язку з загальною політ. тенденцією зменшити вплив поль. шляхти київський генерал-губернатор Д. Бібіков запропонував запровадити »інвентарі« — урядове нормування повинностей кріпаків. Такі інвентарі, введені 1847 — 48 pp. у Київській, Волинській та Подільській губ., встановлювали право селян на землю, якою вони користувалися, панщину — не більше 3 днів на тиждень, касували всі ін. повинності; заборонено було кари без суду. Але влада поль. панства була така велика, що дідичі завжди мали можливість підвищувати норми повинностей, і в останні роки перед реформою стан укр. селян був особливо важкий. Чим далі, то збільшувалися втечі кріпаків, замахи на життя поміщиків та управителів, селянські заворушення, навіть повстання (найбільші заворушення були 1848 p., цікаві події 1855 р. — т. зв. »київська козаччина«).






УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ.


Національний рух 1860-их pp. Перші роки правління Олександра II позначилися ліберальним настроєм. Кримська катастрофа, що виявила вади держ. системи, і постійні селянські заворушення примусили рос. уряд провести ряд реформ: 19 II. (ст. ст.) 1861 р. скасовано кріпаччину; 1864 р. зреформовано суд, заведено інститут вибираних населенням »присяжних« суддів, які рішали справу »по совісті»; 1864 р. в Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях введено місцеве самоврядування земств (на Правобережжі земств до 1911 р. не було), до компетенції яких передано справи місцевого господарства, нар. освіти, охорони здоров’я; в 1870 р. проведено реформу міського самоврядування; 1874 р. заведено загальну військову повинність і час служби у війську обмежено 4 — 5 (замість 25) роками. Чекали на нові реформи, сподіваючись, що незабаром буде оголошена конституція.

З початком нового правління повернулися з заслання члени Кирило-Методіївського Братства. — П. Куліш, М. Костомаров, О. Маркович і, найпізніше, Т. Шевченко. На деякий час укр. культурне життя зосередилося в Петербурзі, де оселилася більша частина братчиків. У 1861 — 62 pp. вони видавали тут під ред. В. Білозерського журнал »Основу« (див. Преса), в якому брали участь кращі укр. сили. Гурток »Основи« відмовився від широких політ. плянів Кирило-Методіївського Братства, зосередивши головну увагу на проблемах нац.-культурного характеру й захищаючи права укр. нації від рос. та поль. зазіхань.

Усю Україну охопив громадсько-культурний рух; по містах стали закладати »Громади«, видавати й поширювати укр. книжки, засновувати укр. школи для дітей і дорослих, т. зв. »недільні« школи, влаштовувати укр. концерти й вистави, писати підручники (»Буквар« Шевченка, »Граматка« Куліша та ін).

Укр. нац. рух захопив у цей час і Правобережну Україну. Частина молоді із спольщених укр. шляхетських родів захоплювалася укр. інтересами, вивчала історію України, фолкльор, мову, доводила, що Правобережна Україна не є поль. країною, а українською. На чолі цього руху стали студенти Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський та ін. Поль. шляхта, зневажливо називаючи цей рух »хлопоманським«, поставилася до нього дуже вороже. Поляки в цей час готували повстання, до якого намагалися притягти укр. населення.

Урядова реакція 1860-их pp. В 1863 р. почалося поль. друге, т. зв. січневе, повстання, яке охопило також Білорусь і Правобережну Україну. Як і 1830 — 31 pp., українці, за невеликими винятками, участи в ньому не брали. Придушення повстання знову посилило боротьбу рос. уряду з поль. впливом, поль. культурою. У зв’язку з поль. повстанням в рос. реакційних колах (публіцист М. Катков) почалася кампанія проти укр. культурного руху, що викликала ряд адміністративних заходів. У 1863 р. вийшов таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, де заявлялося: »більшість малоросів самі вельми ґрунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, нема й бути не може і що наріччя їх, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі«. Валуєв наказував »до друку дозволяти тільки такі твори... які належать до ділянки красного письменства«, отже забороняв видавати книжки для освітньої праці, зокрема школи. Були закриті всі недільні школи й газета »Чернігівський Листок«. Серед укр. інтеліґенції були проведені численні арешти. Ряд укр. діячів вислано до далеких півн. губерній Росії (О. Кониський, /473/ П. Чубинський, П. Єфименко, В. Лобода, С. Ніс та ін.); деякі втратили посади або були примусово переведені на ін. місця праці.

Діяльність Громад. В 1870-их pp. осередком укр. нац. руху стає Київ. Тут зібралися видатні наук. та громадські сили. Керівництво нац. рухом взяла на себе Громада (згодом Стара Громада), яка об’єднувала укр. громадських та культурних діячів (В. Антонович, М. Драгоманів, П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський, К. Михальчук, С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Вовк, О. Левицький, М. Лисенко, М. Старицький. І. Нечуй-Левицький, О. Русов і багато ін.). На чолі Громади був проф. Володимир Антонович. Громада спочатку не мала певних організаційних форм і сталої політ. програми. Своїм головним завданням вона вважала, крім загальної репрезентації укр. громадянства, культурно-освітню працю в укр. нац. дусі і ширення укр. нац. ідей серед нар. мас. Реформа 1861 р. спершу викликала серед частини укр. інтеліґенції сподівання дальших реформ аж до конституції, і це позначилося тимчасовим відходом від політ. діяльности й зосередженням переважно на освітній, культурницькій праці. В надрукованому 1862 р. »Відгуку з Києва« провідні діячі Громади (П. Чубинський, В. Антонович, П. Житецький, Т. Рильський), засуджуючи »політику«, зокрема держ. сепаратизм, заявляли, що мета укр. інтеліґенції — »дати змогу народові просвітитися«. Але в 1870-их pp. Громада стає політ. організацією з широкою програмою нац.-культурного, громадсько-економічного й політ. відродження України. В 1873 р. в Петербурзі студенти-українці заснували гурток соціялістів-федералістів. У програмі його відбилися погляди декабристів та кирило-методіївців; гурток прагнув перебудови Росії на федеративних засадах, з демократичним самоуправлінням окремих частин федерації.


Мал. 353. Київська Громада

Сидять — на першій лаві (з лівої руки): Волянський, Кістенко, невідомо хто, Матвіїв, Комарецький, І. Житецький, О. Русов, Біленький. Л. Ільницький, Дияконенко (трохи вище). М. Левченко; на другій лаві (з лівої руки): О. Левицький, Лоначевський, І. Рудченко (Білик), Ф. Вовк, І. Левицький-Нечуй, П. Чубинський, М. Старицький, В. Рубінштейн, М. Лисенко, П. Житецький, О. Трегубов, М. Воблий; стоять (з лівої руки): Фаворський, М. Драгоманів, М. Ковалевський, Білоусов, Пащенко, Вербицький, К. Андрієвський, В. Беренштам, Антепович.


Не обмежуючись на наук.-освітній праці, Громада бере участь в обговоренні актуальних суспільних проблем і робить в 1875 р. своїм органом газету »Киевский Телеграф«. Київська Громада підтримує тісні зв’язки з Громадами, що організувалися з кінця 50-их — поч. 60-их pp. по ін. містах, як Харків, Полтава, Чернігів і особливо Одеса (В. Мальований, Л. Смоленський, М. Боровський, О. Андрієвський, Є. Борисов та ін.). Велику ролю в розвитку наукового українознавства відіграло заснування 1872 р. в Києві Південно-Західнього Відділу Російського Географічного Товариства, який об’єднав навколо себе кращі наук. сили України (див. Наука).

Репресії 1870-их pp. Нове пожвавлення укр. нац. руху викликало величезну тривогу в колах рос. адміністрації. 18 /474/ травня 1876 p., під час перебування імператора Олександра II в Емсі (курорт у Німеччині), виданий був наказ (т. зв. »указ Юзефовича«, по імені його ініціятора), яким заборонялося друкувати укр. мовою будь-що, крім іст. документів та красного письменства. Знову почалися утиски: закритий був Півд.-Зах. Відділ Геогр. Т-ва, припинено видання »Киевского Телеграфах, усунено з Київського Університету тих професорів, які міцніше пов’язані були з укр. рухом (Михайло Драгоманів, Микола Зібер). Укр. культурну працю ще з часів валуєвського циркуляру довелося перенести за кордон, головне до Галичини, де при співпраці письменників Центр. України видаються журнали »Мета«, »Нива« (див. Преса), а 1867 р. при участі П. Куліша засновується »Правда«; в ній, як і в пізніше видаваних журналах (»Зоря«, »Жите і Слово«, »Народ« тощо), постійно друкують свої твори П. Куліш, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко та ін. У 1873 р. спільними силами діячів із Центр. України (О. Кониський, Єлисавета Скоропадська — Милорадович, Дмитро Пильчиков, М. Драгоманів та ін.) і з Галичини (о. Степан Качала, Омелян і Олександер Огоновські, Корнило Сушкевич і багато ін.) засноване було Товариство ім. Шевченка, що стало згодом центром наук. праці на Україні (див. Наука).

Народництво. На Україні в цей час поширювався також загальнорос. рев. рух, репрезентований різними течіями народницького напрямку, зокрема т. зв. народовольцями, що вели активну боротьбу з царським самодержавством шляхом терористичних актів — замахів на вищих урядовців. Серед народовольців було чимало українців; зневірившись у можливостях чогось досягти леґальною культурницькою працею, не маючи своєї укр. революційної програми, сподіваючись, що політ. свобода в Росії принесе волю й укр. народові, вони йшли в рос. революційну партію й гинули в боротьбі з рос. урядом (С. Перовська — нащадок гетьмана К. Розумовського, А. Желябов, Д. Кибальчич, В. Дебагорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, Д. Лизогуб та ін.).

Культурницька праця. У 1880-их pp., не зважаючи на важку реакцію, що нею позначене царювання Олександра III (1881 — 94), нац. рух на Україні не завмирав: серед молоді в університетах, Київській Духовній Академії та семінаріях, навіть у гімназіях утворювалися гуртки, де читали Шевченка, вивчали укр. мову, літературу. Позбавлена можливостей ширшої громадської діяльности, київська Громада на поч. 1880-их pp. провадить інтенсивну працю в ділянках укр. історії, мови, етнографії, історії літератури, права тощо у журналі »Киевская Старина« (див. Наука), згуртувавши велику групу вчених-українознавців. На поч. 1880-их pp. розгортається праця театральних труп М. Старицького, М. Кропивницького і братів Тобілевичів. Вистави цих труп, що в дуже важких умовах, при постійних перешкодах з боку царської адміністрації, об’їздили Україну, мали велике пропаґандивне значення, збуджуючи приспані нац. почуття (див. Театр).

М. Драгоманів. Велику ролю в історії укр. руху відіграв Михайло Драгоманів, видатний укр. вчений і громадсько-політ. діяч. Після звільнення з Київського Університету, київська Громада вислала його за кордон, щоб розбудувати закордонний центр, звідти протестувати проти царської політики й видавати там часопис. Оселившись у Женеві, він разом із Сергієм Подолинським видавав збірники »Громада«, в яких виступав проти рос. самодержавства та його політики на Україні. Драгоманів боронив на міжнародному форумі права укр. культури і нації, зв’язуючи укр. культуру з культурою Зах. Европи. Драгоманів увесь час підтримував міцні зв’язки з Україною, зокрема Галичиною, вплинувши там на пробудження громадського життя й особливо спричинившись до створення Радикальної Партії.

Нац.-політ. програма Драгоманова була побудована на засадах раціоналізму, федералізму й демократизму. Визнаючи повністю право укр. народу на самостійне держ. існування, Драгоманів у політ. практиці виступав як прихильник автономної України в »формі автономії земської: громад, повітів і країн, в якій може виявитися й автономія національна«. Щоб забезпечити укр. народові повну політ. і культурну свободу й федеративний устрій суспільства, Драгоманів вважав за неминучу активну політ. боротьбу, навіть »оружний бій і повстання«. Майбутнє України він уявляв собі, як »товариство товариств, спілку громад, вільних в усіх своїх справах« (див. Соціологія).

Пожвавлення нац. руху. В 1890-их pp. виникає низка укр. політ. гуртків молоді та ширших організацій. На поч. 1890-их pp. популярною стає програма, складена Борисом Грінченком та Трохимом Зінківським, що прагнула повного об’єднання України, висуваючи твердження: »жадні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу«. В 1892 р. було закладене (на Шевченковій могилі) Братство Тарасівців, на чолі з Борисом Грінченком, Іваном Липою і /475/ Миколою Міхновським. Тарасівні мали на меті послідовно боронити соціяльні й культурні права укр. народу, вважаючи за головну мету повну нац. самостійність України.

Р. 1897 у Києві заходами В. Антоновича й О. Кониського відбувається з’їзд представників Громад і утворюється Загальна Українська Безпартійна Демократична Організація, яка мала своїм завданням об’єднати і скоординувати діяльність усіх укр. громадських угруповань та поодиноких діячів. Згодом Організація з’єднала укр. громади (20) на терені України, в Петербурзі та Москві, а також низку студентських гуртків. Користуючись деяким ослабленням цензури, засновано літ. в-во (»Вік«), книгарню у Києві тощо. Організація керувала влаштуванням Шевченкових свят та ін. укр. нац.-культурних маніфестацій. Загальна Укр. Організація об’єднувала поміркованіші кола укр. нац. інтеліґенції. Згодом Організація набула політ. характеру й 1904 р. перетворилася на Українську Демократичну Партію (пізніше Демократично-Радикальна Партія).

РУП. Наприкінці XIX ст. нац.-революційний рух на Україні посилюється. 1897 р. в Києві постає соціяльно-демократичний гурток І. Стешенка при участі Лесі Українки, Кавуна та ін. В університетах закладаються студентські громади. Одна з них, заснована 1897 р. в Харкові, в 1900 р. перетворилася на Революційну Українську Партію (РУП) — першу політ. партію тих часів, що виступила з активними закликами до революції. Засновниками її були Дмитро Антонович, Михайло Русов, Лев Мацієвич. РУП закладала свої громади по містах; позбавлена можливости друкувати книжки та відозви на місці, вона видавала їх у Галичині й Буковині. 1900 р. РУП випустила у Львові брошуру Миколи Міхновського »Самостійна Україна«, яка проголосила »єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі«. Брошура справила велике враження на Україні, вплинувши на розвиток нац. свідомости. Згодом (1902) М. Міхновський утворив Українську Народну Партію націоналістичного напряму, яка під час революції прийняла назву Партії Соціялістів-Самостійників.

Соціялістичні партії. Пожвавлюється діяльність і лівих рев. течій укр. руху. Поширюючи свою діяльність з інтеліґенції на селянство й почасти на робітництво, РУП, що перейшла на марксистські позиції, в 1905 р. перетворилася на Укр. Соціял-Демократичну Партію. Укр. Соціялістична Партія (УСП), що постала на Правобережжі майже одночасно з РУП, в 1903 р. злилася з останньою. Частина членів РУП утворила Укр. Соц.-Дем. Спілку; тим часом як РУП, визнаючи в принципі самостійність України, з міркувань тактичних вимагала в програмі нац.-територіяльної автономії, — Спілка стояла на позиціях »зцентралізованої партії всієї Росії«, відкидаючи вимоги самостійности й навіть автономії; тим то в 1908 р. вона прилучилася до рос. соц.-демократії. В 1907 р. з’являються поодинокі групи укр. соціялістів-революціонерів, що згодом, в 1917 p., оформлюються як Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів.

Громадські виступи 1900-их pp. На початку XX ст. низка організацій звертається до рос. уряду з проханням дозволити виклади в початкових школах укр. мовою (зокрема з такими домаганнями виступили полтавське та чернігівське губ. земства, кустарний з’їзд у Полтаві, полтавська та одеська міські думи та ін.). Заборона рефератів укр. мовою на Археологічному З’їзді в Києві 1899 p. викликала гучний протест укр. громадянства. Відкриття пам’ятника І. Котляревському 30. VII. 1903 р. в Полтаві, куди з’їхалися сотні представників укр. інтеліґенції, в тому числі й делеґати з Галичини та Буковини, перетворилося на імпозантну маніфестацію укр. єдности й нац. свідомости. Того ж року ювілеї композитора М. Лисенка і письменника І. Нечуя-Левицького святкували як всеукр. свята.

Революція 1905 р. і доба реакції. Після невдалої для Рос. імперії війни з Японією (1904 — 05) рев. рух посилився. Усю імперію охопили страйки, і загроза революції примусила уряд царя Миколи II (1894 — 1917) погодитися на конституцію: маніфестом 17 жовтня (ст. ст.) 1905 р. обіцяно свободу слова, сумління, зібрань, друку; мала бути скликана Державна Дума із законодавчими функціями.

Україна відчула зміни, що їх принесла революція 1905 p., зокрема спонтанне знесення обмежень укр. слова; стали з’являтися укр. часописи. Першим /476/ з’явився »Хлібороб« братів Шеметів у Лубнях, за ним »Рідний Край« у Полтаві, »Громадська Думка«, згодом »Рада«, в Києві (див. Преса). В університетах деякі професори почали викладати укр. історію, мову, літературу. Велике значення мало перенесення в 1907 р. »Літературно-Наукового Вісника« зі Львова до Києва. В 1908 р. засноване було Українське Наукове Товариство в Києві. На Україні стали ширитися »Просвіти« й численні укр. клюби. Коли в Петербурзі відкрилася І Державна Дума (1906), українці в ній мали свою громаду з понад 40 членів (під проводом чернігівського депутата Іллі Шрага), яка обороняла нац. права укр. народу. В Петербурзі, за підтримкою місцевої укр. громади, утворився укр. центр; при участі М. Грушевського, що приїхав зі Львова, для інформації громадянства імперії засновано спеціяльний орган »Украинский Вестник«. Року 1907 скликано II Державну Думу, де також активно працювала укр. громада з 47 членів, що випускала свій орган »Рідна Справа«. Головним гаслом укр. представників у Держ. Думі була національна автономія України; був підготований законопроєкт про місцеве самоуправління, про запровадження укр. мови в школі й суді, про земельну справу та охорону праці.

Проте незабаром царський уряд розпочав гострий наступ, обмежуючи конституційні права. Зміна виборчого закону обмежила участь України в III і IV Держ. Думах. Україна знову зазнала важкої реакції. Влада позакривала »Просвіти«, раз-у-раз обмежувала працю ін. організацій, заборонила багато укр. видань. Виклади укр. мовою по університетах, що їх почали в 1906 — 07 pp. деякі професори (М. Сумцов, О. Грушевський), були припинені. Заборонялися маніфестації з приводу Шевченкових роковин. Репресії падали на службовців, що належали до укр. товариств, передплачували укр. часописи і т. д. Це примусило, напр., УСДРП перенести частину своїх видань до Львова (»Праця«, »Робітник«, »Наш Голос«). Уряд усіма засобами підтримував на Україні діяльність рос. реакційних націоналістичних організацій (»Союз Русского Народа«, »Союз Русских Националистов« та ін.), які провадили безоглядну боротьбу проти укр. нац. руху. Але й представники рос. опозиційних груп займали здебільшого ворожу позицію щодо укр. політ. і культурного руху, підтримуючи урядові заходи проти нього (П. Струве та ін.).

ТУП. Однак переслідування тільки збільшували відпорну силу українства. Укр. питання стало в 1910-их pp. одним із головних в Рос. імперії; в III і IV . Держ. Думі велися дискусії про Україну, її права та культуру. В 1908 р. укр. угруповання, що стояли на плятформі конституційного парляментаризму й автономії України, з ініціятиви Демократично-Радикальної Партії, об’єдналися в Товариство Українських Поступовців (ТУП), на чолі з Михайлом Грушевським, Євгеном Чикаленком та Сергієм Єфремовим, яке взяло на себе керівництво політ. та нац. життям України й провід у боротьбі проти войовничого рос. націоналізму та централізму. Загально визнаним лідером українства став проф. М. Грушевський.

Соціяльний устрій другої половини XIX — початку XX ст. Дворянство. Селянська реформа 1861 р. різко змінила становище дворянства. Скасування кріпацтва, хоч проведене в умовах, дуже важких для селянства й вигідних для поміщиків, привело чималу частину дворян-поміщиків у скрутний стан. Вони не вміли пристосуватися до нових умов господарства з вільнонайманою працею; у багатьох поміщиків для цього бракувало капіталу. В 1870-80-их pp. починається масовий продане маєтків; поміщицькі землі переходять переважно до рук купецтва та селян. Щоб підтримати поміщиків-дворян, уряд засновує Дворянський банк, який видає позики під заставу маєтків. Але ця допомога була тільки тимчасова: виплата відсотків на позику була важка, наростали борги, які призводили до продажу маєтків. 1882 р. засновано Селянський банк, який давав позики селянам для купівлі поміщицьких земель.

Ліквідували свої маєтки переважно дрібні та середні землевласники. Великі лятифундії залишалися й навіть зростали коштом дрібніших маєтків, при чому виникають величезні маєтки купців-промисловців (Харитоненки, Терещенки та ін.). Зате дрібні поміщики-дворяни ліквідували свої маєтки й переходили до лав безземельного дворянства; вони вступали на службу до різних установ, ставали представниками вільних професій — адвокатами, лікарями і т. д. Рос. уряд за часів Олександра III вживав заходів, щоб знову піднести вплив дворян-землевласників на селі. Так 1889 р. утворені були посади »земських начальників«, які займали виключно дворяни: їм належав суд над селянами.

Селянство. Найбільших змін із реформою 1861 р. зазнало селянство. Селяни на Україні мали право одержувати на душу пересічно 3 — 4,5 десятини землі на власність, із виплатою поміщикам викупу протягом 48 р. Земля була оцінена дорожче дійсної вартости, так що селяни переплатили за неї принаймні на 45% /477/ більше, ніж належало за справедливою оцінкою. До того ж одержали землю далеко не всі селяни; не дістали ті, що працювали на панських фабриках, заводах, були »дворовими« тощо. Не діставали землі також кріпаки дрібних поміщиків, які мали до 75 десятин землі.

Ліквідація кріпацтва не зрівняла селян правно з ін. групами населення: вони залишалися під особливим доглядом адміністрації, не мали права виїздити з села без дозволу громади, пізніше скасовані були кари на тілі, ніж для інших станів, вони довше не мали права віддавати дітей до гімназій тощо.

Екон. стан селян після скасування кріпацтва був важкий. Вони платили багато податків: за землю, громадські, земські та ін. Сел. господарство розвинутися не могло: селяни не мали достатнього реманенту, машин. Зростало число »безкінних« селян, які не мали посівної землі. Вже спочатку мізерні, наділи з часом ще дрібнішали: вони ділилися між дітьми господаря і в другому поколінні обмежувалися 1 десятиною або ще менше. Безземельні й малоземельні селяни шукали заробітків: вони ставали наймитами до поміщиків чи заможніших селян, ішли до Півд. України, на Дін. До деякої міри виходом стала селянська еміґрація на Далекий Схід (Зелений Клин) і до Середньої Азії. Переселення мало спочатку приватний характер, а від 1899 р. рос. уряд узяв на себе керівництво цією справою (див. стор. 147 — 148). Серед селянства відбувалася екон. диференціяція. Поруч із селянами, які убожіли, втрачаючи землю й господарство, на селі росла верства заможного селянства. Працьовите, віддане своїй землі, це селянство використовувало можливості збільшення землеволодіння, купуючи за допомогою Селянського банку поміщицькі землі.

Незадоволення селянства реформою і способами її проведення виявилося в тому, що від 1860-их pp. на Україні нерідко вибухали селянські заворушення, які іноді досягали широких розмірів. Селяни вимагали збільшення наділів, поділу землі, яка залишалася у поміщиків. Зокрема в 1902 р. сталися великі заворушення на Полтавщині й Харківщині: спалено багато панських садиб, цукроварень та ін. заводів. Найбільшого напруження сел. заворушення набрали під час революції 1905 р.

В житті укр. села після 1905 року особливе значення мала аґрарна реформа міністра П. Столипіна 1906 р. Маючи на меті створити на селі міцне, заможне селянство, селянам давали землю в особисту власність на »відрубах« — хуторах, за межами села. Реформу на Україні охоче прийняло заможне селянство, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. За п’ять років (1906 — 11) понад 226 000 господарств перейшли на »відруби«. Проте реформа Столипіна була корисна лише середньому та заможному селянству: бідніші селяни самі не могли налагодити свого господарства. В наслідок реформи незаможні селяни почали продавати свої землі.

Земства. Чимало зробили, на Лівобережжі та Півд. Україні земства, ставши по суті школою державно-творчої праці. Вони розгорнули енерґійну діяльність для піднесення сільського господарства, заводячи с.-г. станції й виставки, показові поля різних культур під керівництвом аґрономів із високою освітою, провадячи меліорацію, осушуючи болота, насаджуючи ліси, лозняки тощо. Земства розпочали також вогнетривале будівництво. Вони брали на себе посередництво щодо збуту збіжжя й придбання с.-г. машин та племінної худоби, проводили шляхи, заводили телефонну й телеграфну мережу; розгорнули систему кредитових та кооперативних установ. Багато уваги земства присвятили охороні здоров’я, будуючи лікарні й утримуючи штат лікарів, фельдшерів і акушерок. Земства сприяли поглибленню українознавчої праці, організовуючи статистичні обслідування, екон., геологічні та ін. дослідження, в яких брали участь видатні фахівці, як В. Докучаєв, О. Русов, Л. Падалка, Г. Ротмистрів та ін., а також (особливо полтавське) допомагали ширити нац. свідомість влаштуванням курсів українознавства, боротьбою за укр. школу, популяризацію укр. нар. мистецтва. В часи політ. реакції в земських установах знаходили місце »неблагонадійні« українці, чим для нац.-культурної праці були збережені цінні діячі. Піклувалися вони також про освіту, заводячи школи різних типів: початкові, середні, ремісничі, аґрономічні, курси для готування вчителів та ін. (див. Освіта). Не зважаючи на всі заходи земств /478/ добитися укр. школи, їм це не вдалося. Урядова політика використовувала ці школи як знаряддя »обрусіння«, наслідком чого було зниження культурного рівня школи. Щоб дати селянам додаткові заробітки, земства заводили майстерні, забезпечуючи їх матеріялами й збутом виробів. Проте, не зважаючи на всі заходи земства, еміґрація селян на Схід зростала. Найбільше ж селян відпливало, втрачаючи нерідко свій ґрунт на селі, до міст, фабрик і заводів, де вони творили робітничу верству (див. Нар. господарство).

Козаки. У другій пол. XIX і на поч. XX ст. на території Лівобережної України залишалися козаки, зберігаючи свої станові права. З них переважно складалися кадри заможних хліборобів: козацькі хутори здебільшого належали до найміцніших господарств. Сини козаків часто діставали середню й високу освіту.

Розвиток промисловости. З середини XIX ст. на Україні особливо розгортається цукрова промисловість (переважно на Київщині, Поділлі, Харківщині). Зв’язана спочатку з дворянським землеволодінням, вона поволі переходить переважно до представників буржуазії: Яхненка, Семиренків, Терещенків, Харитоненків, Бродських і т. д. 1863 р. на Україні було 188 цукроварень, які давали 26 000 тонн цукру; 1890 р. — 152 цукроварні, що давали 320 000 тонн цукру. Зменшення числа заводів і збільшення продукції свідчило про технічне удосконалення цукроварень. В другій половині XIX ст. почався ріст важкої промисловости. В Донеччині почалося добування кам’яного вугілля, в Катеринославській губ., в Кривому Розі, — залізної руди. В 1872 р. англієць Д. Юз утворив акційне Новоросійське Товариство й заснував завод, який став великим осередком металюрґійної промисловости (навколо заводу виросло місто Юзівка). (Див. Нар. господарство.)

Колоніяльний визиск України. У другій пол. XIX ст. Україна вкрилася мережею залізниць: вони сполучали порти Чорного та Балтійського морів, сприяючи розвиткові кам’яновугільної та металюрґійної промисловости й полегшуючи постачання продуктів сільського господарства до портів. Але разом із тим друга пол. XIX ст. принесла дальше посилення колоніяльного визиску України з боку Росії. Основною метою рос. екон. політики на Україні було увічнити стан України як с.-г. району імперії, як постачальника сировини для рос. промисловости і як ринку для її виробів. Наслідком того на Україні розвиваються тільки ті галузі промисловости, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова промисловість), або ті, що постачали сировину та півфабрикати для рос. індустрії (металюрґія, кам’яновугільна промисловість). Натомість давня галузь укр. промисловости — текстильна була штучно затримана в своєму розвитку, а деякі види її (напр., бавовняна промисловість) і зовсім не могли існувати на Україні через різні митні й тарифні заходи рос. уряду. Ці тенденції рос. екон. політики позначилися також на залізничому будівництві: насамперед рос. уряд будує (або сприяє будівництву) ті маґістралі, що сполучали укр. землі не з укр. портовими містами, а з московським пром. районом. Будівництво залізниць, крім того, було пов’язане з стратегічними плянами імперії, що часто суперечили екон. потребам України. Так само в царині фінансовій були упосліджені інтереси України, яка набагато більше мусіла віддавати до рос. скарбу, ніж діставала від нього (перед першою світовою війною Україна давала понад 26% усіх держ. прибутків і, покриваючи з них усі держ. видатки на свої потреби, майже половину одержаних з неї коштів мусіла віддавати на потреби ін. частин імперії). Наслідком цього була поважна затримка в екон. розвитку України. Лише доплив закордонного капіталу (переважно французького, бельгійського й англ.) з кінця XIX ст. сприяв піднесенню укр. промисловости, зокрема Донбасу й Кривого Рогу (див. Нар. господарство).

Робітництво. В цей час дуже змінюється становище робітництва. В 1860 — 70-их pp. робітники являли собою ще мало організовану масу. Відірвані від родинного оточення, випадково згуртовані в спільній праці з чужинцями (переважно росіянами), робітники русифікувалися, піддаючися московським впливам і рев. пропаґанді, спрямованій в рос. дусі. Брак фабричного законодавства і сваволя власників підприємств робили їх становище дуже важким. Почалися страйки на підприємствах з метою поліпшити матеріяльні умови праці — платню, житлові умови тощо. Великі страйки були на заводі Юза 1875 p.; в Києві на залізничих майстернях — 1879 і 1880 pp. тощо.

В 1890-их pp. посилюється рев. пропаґанда серед робітників. Засновуються рос. соц.-дем. гуртки на заводах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава, Миколаєва та ін. В 1897 р. постали Союз боротьби за визволення робітничої кляси у Києві і Південнорос. робітничий союз у Миколаєві. Страйки набувають політ. характеру; крім екон. вимог, з’являються домагання обмеження самодержавства, запровадження конституційного ладу тощо. В 1905 р. страйки охопили /479/ всю промисловість, але не поліпшили життя робітників. Наслідком революції 1905 р. скорочено виробництво, тисячі безробітних опинилися на вулиці. Разом із тим знизилася заробітна платня, подекуди на 50-60%; у відповідь на страйки робітників з’явилися льокавти, які перед світовою війною ще більше загострили ситуацію.

Світова війна. Початок війни в липні 1914 р. дав нагоду рос. урядові до найгостріших репресій проти укр. нац. руху. Відразу після оголошення війни вся українська преса була заборонена, »Просвіти« закрито. Почалися арешти серед укр. інтеліґенції, зокрема серед діячів Т-ва Укр. Поступовців. Негайно після повороту з-за кордону влада заарештувала М. Грушевського і вислала в Сімбірськ. Спроби деяких укр. кіл, посилаючись на свою льояльність супроти влади, випускати в Росії укр. видання кінчалися невдачею. Такі заходи влади, проведені одночасно з розгромом укр. громадського й культурного життя в окупованій рос. військом Галичині, призводили спершу до припинення будь-якої нац. праці на укр. територіях. Політика царської влади на Зах. Землях із нищенням культурного життя, арештами й масовими депортаціями викликала величезне обурення серед укр. громадянства Центр. України й збільшувала загальну ворожість до царського режиму. Настрої ці посилилися, коли згодом тягар війни дедалі більше став падати на Україну, безпосередньо зачеплену бойовими операціями. Пожвавішала нелеґальна робота укр. партій (процес групи УСДРП в Катеринославі, обвинуваченої в антидержавній діяльності й пропаґанді проти війни; нелеґальне видавання »Боротьби« в Києві групою укр. с.-р-ів та ін.). Здебільшого громадська діяльність в укр. колах виявлялася в допомозі численним біженцям і депортованим, у влаштуванні шпиталів для поранених, захоронків та шкіл для дітей-біженців, а також деяких спробах піднести укр. літ. і мистецьке життя. Невдала війна з колосальними людськими й матеріяльними втратами, різкий підупад життєвого рівня й безконечні репресії влади створювали гостро ворожий до неї настрій, що врешті вилився в революцію.

Н. Полонська-Василенко






ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ І МІСЦЕВА АДМІНІСТРАЦІЯ 1)


1) Неможливо скласти вірне уявлення про історичні процеси, які відбувалися в XIX — на поч. XX ст. на Україні в складі Російської імперії, не ознайомившися з держ. системою останньої, що сильно, і при тому неґативно, вплинула на розвиток укр. життя. Тому подаємо додатковий розділ про держ. устрій і місцеву адміністрацію на Україні в межах Рос. імперії.


В кінці XVIII і на поч. XIX ст. режим Рос. імперії знищив майже всі ознаки самобутности України, перетворивши її на рос. провінцію й зросійщивши устрій укр. земель. В 1764 р. для управління Гетьманською Україною створено »Малоросійську Колеґію»; 1782 заведено рос. адміністративний територіяльний устрій — три намісництва, перетворені 1796 р. на Малоросійську губернію; в 1831 — 35 pp. скасовано в містах України маґдебурзьке право, зокрема давне самоуправління Києва, повіти перейменовано в »уєзди«, департаменти генерального суду — в цивільні і карні палати, маршалків — у »предвсдителіз дворянства»; 1842 скасовано судочинство за Литовським Статутом, і тільки деякі його цивільно-правні норми, як вживані в Чернігівській і Полтавській губерніях, внесено до загальнорос. цивільного кодексу.

Територія України в межах Російської імперії в XIX ст. не являла адміністративної едности. Вона поділялася на дев’ять губерній: Полтавську, Чернігівську (що від 1802 до 1835 р. становили »Малоросійське« генерал-губернаторство), Харківську (в 1824 — 35 Слобідсько-Українську), Київську, Подільську, Волинську (об’єднані в окреме Київське генерал-губернаторство), Катеринославську, Херсонську і Таврійську (звані новоросійськими). Крім того, частина укр. земель входила до складу Курської, Воронізької, Басарабської губерній, Донської і Кубанської областей. Губернії поділялися на повіти (»уєзди«), а останні — на міста й волості, що, обіймаючи селянські землі, складалися з низки сіл. Міста Одеса і Миколаїв були виділені з губерній. Крім того, існував поділ на спеціяльні округи: військові (Київська, Одеська), учбові (Київська, Одеська, Харківська), судові, шляхів сполучення, митні, поштово-телеграфні та ін.; цей поділ лише в деяких випадках збігався з поділом на губернії.

Державна форма. За державною формою Російська імперія була до 1905 р. абсолютною »самодержавною« спадковою монархією. Вся верховна влада необмежено належала цареві-імператорові. Населення (»піддані«) не мало ніякої участи в держ. владі. Лише в 1906 р. під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин Росія ступила на шлях конституціоналізму: 17. X. ст. ст. 1905 р. імператор Микола II проголосив маніфест про конституцію; 23. IV. 1906 був виданий конституційний закон, а 27. IV. 1906 скликано першу Державну Думу. Проте Росія таки не стала конституційною державою, і режим змінився мало. Конституційно визнані громадські свободи не були належно ґарантовані; держ. адміністрація вживала своїх старих метод і засобів (як каральні експедиції, адміністративне вислання тощо). Парлямент (I Держ. Дума 27. IV. — 10. VII. 1906, II — 20. III. — 3. VI. 1907) з відносно поступовою більшістю не міг виконати своїх завдань і був розпущений. Оголошений імператором з порушенням конституційних норм, без участи Думи, новий виборчий закон з 3. VI. 1907 року забезпечив у III Думі повну перевагу великих землевласників і цілковито обмежив участь у ній ін. верств населення (див. далі).

Центральні установи. Протягом XIX і /480/ початку XX ст. до самої революції 1917 p. центральне управління самодержавною царською Росією здійснювалося за допомогою призначуваних особисто царем міністрів. Міністерства (з 1802) швидко заступили собою створені Петром I (1718 — 20) колеґії для керування різними галузями держ. життя. При централізації системи всього управління міністерства безпосередньо керували роботою установ на місцях. Губернатори як представники найвищої влади в губерніях були їх урядовцями. Закони Олександра II 1870-их pp. про земське й міське самоврядування, як і створення Державної Думи в 1906 р. такого стану змінити не могли, прикладом чого були здійснювані губернаторами централістичні заходи влади, скеровані зокрема проти укр. над. руху в 1907 — 08 pp. Кількість міністерств мінялася (в кінці XIX ст. їх понад 10). На чолі кожного міністерства стояв відповідальний лише перед царем міністер з одним або двома »товаришами«. При міністрах були ради з дорадчими функціями. В деяких відомствах були окремі ради з певними виконавчими компетенціями. Міністерства складалися з департаментів, а також канцелярій, управлінь, головних управлінь, напр., один із основних органів боротьби з укр. нац. рухом — головне управління в справах друку — »главное управление по делам печати«: в XX ст. деякі з них були цілком прирівняні до міністерств.

Важливіші справи вкосилися міністрами до Комітету Міністрів, що ще за Олександра I став самостійною установою, яка розглядала справи законодавчі, адміністративні й судові, згодом набравши характеру найвищої установи в адміністративних справах. Комітет складався з міністрів і головних управителів окремих відомств, голів департаментів Державної Ради, окремих членів та голови за призначенням царя й функціонував лише як загальне зібрання. Всі ухвали його вимагали затвердження царя.

Заснована 1801 р. Державна Рада (»государственный Совет«) складалася з міністрів і членів, призначених царем (здебільшого з кол. міністрів), і мала дорадчі функції, провадячи попереднє обговорення законопроєктів і держ. бюджету; ухвали Держ. Ради набували значення лише в разі погодження з ними царя. Створений Петром I Сенат, втративши характер загального керівника внутр. управління, в XIX ст. складався з трьох адміністративних і трьох судових департаментів і був переважно найвищим судово-адміністративним органом, зберігши проте дуже небагато функцій активної адміністрації (публікація законів, деякі справи скарбового характеру, видача грамот на дворянство тощо).

В деякі періоди в XIX ст. великої ваги набирала власна канцелярія імператора. За Миколи I п’ять відділів її дорівнювали значенням міністерствам. Особливе значення мало т. зв. »третье отделение« (третій відділ), якому безпосередньо була підпорядкована цензура і жандармерія; вони провадили ту політику реакції, якою вславився режим Миколи I.

Створена в 1861 р. Рада Міністрів фактично збиралася рідко й складалася, під головуванням царя, з міністрів та окремо призначуваних осіб для розгляду, з царського наказу, загальних питань політики зовнішньої і внутрішньої.

Після 1906 року проведений був поділ влади (під верховною самодержавною владою імператора) на законодавчу, в якій брало участь населення через Державну Раду і Державну Думу, виконавчу — Рада Міністрів (10 міністрів та кілька головних управлінь), судову — »Правительствующий Сенат«.

Законодавчу владу здійснював імператор »в єднанні з Державною Радою і Державною Думою«, при чому законодавча ініціятива належала цареві і обом рівноправним палатам. Схвалений Держ. Радою і Думою закон мусів бути затверджений імператором.

До складу Державної Ради входили члени, по половиш призначені імператором і за вибором (закон з 24. IV. 1906). Православне духовенство вибирало 6 членів, губернські земства — по 1, дворянство — 18, Академія Наук і університети — 6, купецькі й промислові корпорації — по 6. Голову Ради призначав імператор.

Державна Дума з виборним на рік головою складалася 1907 р. з 442 членів, обраних губернськими (винятково й міськими, напр., у Києві й Одесі) виборчими зібраннями. За виборчим законом 1907 р. в губ. зібраннях брали участь виборці, обрані повітовими з’їздами 1) більших землевласників і уповноважених від попереднього з’їзду дрібніших землевласників, 2) першим з’їздом міських виборців (власників значніших нерухомостей і торговельно-промислових підприємств), 3) другим з’їздом міських виборців (дрібніших власників нерухомого майна і торговельно-промислових підприємств, ремісників, держ., комунальних, станових і залізничих службовців), 4) з’їздом уповноважених від волостей, обраних попереду волосними сходами по 2 від волости. Крім того, в деяких губерніях були ще уповноважені від робітництва більших промислових і гірничих підприємств та залізничих майстерень. В зах. губерніях з’їзди землевласників поділялися ще на нац. курії. В Києві і в Одесі вибори були безпосередні. Виборці поділялися тут на дві групи: 1) більших власників нерухомого майна та торговельно-промислових підприємств і 2) дрібніших власників, а також ремісників і службовців.

У губернських виборчих зібраннях була забезпечена повна перевага дворянства, бо повітові з’їзди землевласників надсилали до них більше виборців, ніж усі ін. групи населення, що мали право голосувати. Так у дев’ятьох укр. губерніях 1191 виборців вибирали (більшістю відданих голосів) 98 членів Думи. На цих 1191 виборців делеґували землевласники (з маєтковим цензом 100-425 десятин) аж 656 виборців, міста — 266 (перший з’їзд — 151, другий — 115), селяни — 244, робітники — 25. Крім того, міста Київ і Одеса вибирали в Думу по 2 члени. Очевидна річ, такий склад виборців, а тим самим і членів Думи зовсім не відповідав дійсній будові суспільства.

Суди. Відокремлення судівництва від адміністрації провела судова реформа Олександра II 20. XI. 1864 р. Суди поділялися на: 1) загальні судові установи: окружний суд звичайно в губерніях (із судом присяжних для карних справ), судова палата як апеляційна інстанція (Київ, Одеса, Харків); 2) мирові судові установи для дрібніших справ: мировий /481/ суддя, мировий з’їзд як апеляційна інстанція (касаційною інстанцією для всіх цих судів був Сенат); 3) особливі суди: селянські (див. далі), комерційні, духовні й військові. Крім того, від 1889 р. були ще дільничні земські начальники, яким, крім нагляду над діяльністю адміністрації волостей, належало ще судочинство над селянами (див. далі).

Місцева адміністрація. Органи влади в губерніях і повітах поділялися на місцеві органи центр. уряду і місцеве самоврядування, яке одначе фактично залежало від загальної держ. адміністрації. Місцеві органи центр. уряду зберігалися в основі ще від кінця XVIII ст. Після заведення на Україні за рос. зразком губерній на чолі їх стояли губернатори з помічниками — віцегубернаторами. На поч. XIX ст. і на Лівобережжі (»Малоросійське« генерал-губернаторство), і на Правобережжі існували генерал-губернатори, яким підлягали губернатори відповідних губерній. Пізніше генерал-губернатор із дуже широкими компетенціями був лише в Києві; йому підлягали подільський, волинський і київський губернатори. Губернаторові підлягало губернське правління в справах адміністративних і казенна палата із скарбівницею (казначейством) в справах фінансових, після реформ 1860-70-их pp. губернські установи дуже ускладнилися створенням ряду постійних нарад — »присутствий«, очолюваних губернатором, в складі губ. предводителя дворянства (маршалка), віцегубернатора, управителя казенної палати, голови (або прокурора) суду, голови губ. земської управи, міського голови і т. д.: губ. »присутствие« в селянських справах, у військових справах, у земських, міських справах, фабричні, шляхові і т. д. Крім того, були акцизне управління, управління земельних справ і держ. маєтків, статистичний комітет та ін.

Повітовими органами були: капітан-ісправник, пізніше повітовий ісправник, що очолював поліційне управління, до 1862 р. вибираний дворянством, а пізніше призначуваний губернатором, далі — повітовий з’їзд, що здійснював нагляд над управлінням селянами з боку земських начальників, військова (»уездное по воинской повинности присутствие«) й ін. постійні наради — »присутствия« і комісії, числом бл. 10, очолювані повітовим маршалком.

Керівництво поліцією в губерніях належало губернаторові і губ. правлінню. Поруч них було ще губ. управління жандармерії (політ. поліція). В повітах були повітові поліційні управління під керівництвом ісправника, а в більших містах — міські управління з поліцмайстром. Першому були підпорядковані »станові пристави« (начальники »станів«-районів, на які з поліційного боку ділився повіт), урядники й стражники повітової поліційної варти (»стражі«), а в волостях — виборні сотські і десятські; поліцмайстрові — дільничні й міські пристави, поліційні наглядачі (»надзирателі«) і міські поліцаї (»городові«). Міській поліції були також підпорядковані протипожежні команди. У виділених з губерній містах (Одеса, Миколаїв) функції губернаторів виконували міські начальники (»градоначальники«). Функції поліційних органів царської адміністрації були надзвичайно широкі; так навіть в часи Олександра II, 1878 p., право арешту »підозрілих у політ. відношенні осіб« поширене було на всіх жандармських офіцерів, поліцмайстрів і повітових ісправників ; за участь у вуличних заворушеннях і зборах встановлене було заслання до Сх. Сибіру, а за опір під час трусу або арешту наказувалося віддавати до військового суду.

Самоуправління. Участь населення в місцевому самоврядуванні виявлялася в формі т. зв. станових представництв і земських установ, т. зв. земств.

Органами станового представництва дворян були губернські й повітові предводителі дворянства (маршалки), яких обирали на 3 роки дворянські зібрання; губернського предводителя затверджував цар, а повітового — губернатор. Вони представляли інтереси дворянства і входили до складу місцевих адміністративних установ, де займали друге місце після губернатора (в губ. установах), або місце голови (в повітах). До 1860-их років дворянські корпорації мали право шляхом виборів обсаджувати чимале число судових і адміністративних посад. Дворянські вибори, особливо в часи Миколи I, відбувалися під таким впливом губернатора, що виборні урядовці по суті справи нічим не відрізнялися від призначених. Фактично в цю добу дворянські вибори зійшли до обов’язку дворян давати для потреб адміністрації певне число службовців, іноді наділених досить широкою владою. Пізніше цей порядок був змінений, однак дворянство здобуло переважне становище в новостворених (1864) земствах (див. далі).

Станова організація селян, уодноманітнена в імперії після реформ 1860-их pp., діяла тільки в межах волости. Її органами були: сільський сход із господарів, виборний сільський староста; волосний сход із виборних від селян, по одному від 10 дворів, і всіх волосних та сільських урядових осіб; волосний старшина; волосне правління із старшини, сільських старост та збирачів податків; волосний суд, який складався з 4 — 12 членів і розглядав дрібніші цивільні й карні справи, вирішуючи їх за своїм моральним переконанням (»по совісті«) й часто використовуючи укр. звичаєве право. Селянське самоуправління було дуже обмежене наглядом адміністрації. Нагляд над селянами і їх самоуправлінням виконували до 1874 р. т. зв. мирові посередники, потім, до 1889 p., повітові наради (»присутствия«) в селянських справах, а від 1889 р. — земські начальники — адміністративно-судові органи з дуже широкими компетенціями. Селяни й ін. представники нижчих станів у сільських місцевостях особисто залежали від земського начальника, що мав право безапеляційно їх карати без будь-якого судового переводження справи. Призначав земських начальників губернатор тільки із спадкових дворян. Зверхнім над ними органом був повітовий з’їзд під головуванням повітового предводителя дворянства, а далі відповідна губ. нарада (»губернское по крестьянским делам присутствие«). Права селян розпоряджатися надільною землею були значно обмежені адміністративними та сенатськими тлумаченнями положення 19. II. 1861 і пізнішими законами про переділи 8. VI. 1893 та про непродажність сел. наділів 14. XII. 1893.

Дальша частина населення — міські /482/ »обивателі« поділялися на кілька груп: почесні громадяни (що не мали станової організації), купецький стан, ремісничий (цеховий) стан і міщанський стан. До реформи міського самоуправління (16. VI. 1870) станово-корпоративна організація цих станів мала більше значення, хоча міське самоуправління (із »загальної міської думи« та її виконавчого органу »шестигласної думи« за наявности наставлених згори городничих і поліцмайcтрів, взаємини яких з думами не були твердо регламентовані) було в надзвичайному занепаді. Пізніше міська самоуправа спиралася на майновий ценз, тобто на власників нерухомого майна і торговельно-промислових підприємств. Органами міського самоуправління (за статутом 1892 р.) були: міська дума, як постійний орган обирана на 4 роки, і міська управа, в складі міського голови і 2 або 3, у Києві й Одесі — 6 членів, з різними виконавчими органами. Члени — »гласні« міської думи (від 20 до 60 членів; у Києві, Одесі, Харкові — 80) обиралися прямим голосуванням міськими виборчими зібраннями за участю тільки власників більшого нерухомого майна і торговельно-промислових підприємств. Кількість жидівських »гласних« не могла перевищувати 1/10 всього складу думи. Нагляд над міським самоуправлінням і затвердження всіх важливіших постанов належали губернаторові, губ. нараді (»присутствию«) в міських справах і міністрові внутрішніх справ.

В малих містечках було заведене спрощене самоуправління із зборами міських уповноважених (15 — 20 осіб) і міським старостою, обираними сходом господарів теж на 4 роки.

Земства (земські установи) були створені законом з 1. І. 1864 р. формально як загальностанове представництво, але з великою перевагою дворянства-землевласників. У Полтавській, Харківській, Херсонській і Чернігівській губерніях їх заведено в 1865 p., в Катеринославській і Таврійській — в 1866 p., в Басарабській — 1869, а в Київській, Волинській і Подільській з деякими змінами (несприятливими для польської шляхти) лише законом з 14. III. 1911. До компетенції земських установ належали місцеві й побутові справи: завідування майном, добродійними закладами, медична допомога населенню, санітарна справа, у великій мірі народна освіта, особливо початкові й фахові школи, опіка над місцевими шляхами, піднесення с.-г. справи, підтримання ремісничих заходів, кооперація, статистика, видавання загальнообов’язкових постанов у цих ділянках тощо.

Органами земських установ були: повітове земське зібрання, повітова земська управа; губернське земське зібрання і губернська земська управа. До складу повітового земського зібрання входили, крім вибираних членів — »земських гласних«, також представники духівництва й місцевий міський голова. Виборча система була збудована на основі майнового цензу і станового принципу. Вибори провадилися двома стадіями: в першій — земський виборчий з’їзд дрібніших землевласників (не селян), поділений на дві групи — дворян і інших власників, вибирав уповноважених на повітове земське виборче зібрання; в другій — земське виборче зібрання більших власників і згаданих уповноважених, теж поділене на групи дворян і ін. власників, вибирало повітових земських »гласних« (дворяни звичайно в 3 — 5 разів більше »гласних«, ніж недворяни). Селянський стан представляли »гласні« по одному від волости, вибирані губернатором з-поміж кандидатів, запропонованих (на підстіві закону з 12. VI. 1890) волоснчм сходом. Така виборча система забезпечувала дворянству повну перевагу в усіх земських установах (напр., в Полтавському повіті з 37 »гласних« припадало на дворян 22, на інших власників — 4, а на селян ледве 11).

До складу губернського земського зібрання входили губ. земські гласні, обирані в різній кількості повітовими земськими зібраннями (напр., у Полтавській губернії повіти Полтавський і Золотоноський — по 5, усі інші — по 4, разом 62), а також усі повітові предводителі дворянства в губернії, всі голови поштових земських установ і декілька ін. представників. Головами повітових і губернських земських зібрань були відповідні предводителі дворянства.

Земські й міські установи були у великій мірі посталені під контроль міністерства внутрішніх справ і губернатора. Спершу він мав право перевіряти постанови земських установ тільки щодо їх законности, але за законом з 12. VI. 1890 — і щодо їх доцільности. Це останнє обмеження, а також включення виборних земських і міських службовців до загальної держ. службової ієрархії і підпорядкування їх загальним дисциплінарним приписам фактично позбавляло їх самостійности.

Б. Цюцюра


Література. Україна в складі Російської імперії XIX — початку XX століття: Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя. КСт., XI — XII. 1894; Стороженко Н. К истории малороссийских козаков в конце XVIII и начале XIX столетии. КСт., IV, VI, X — XII. 1897; Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии, I — V. К. 1891 — 98; Горленко В. Южно-русские очерки и портреты. К. 1898; Воропанов Ф. Крестьянская реформа в Юго-Западном Крае. Вестник Европы, VIII. 1900; Василенко Н. Первые шаги по введенню положений 19 февраля (1861) в Черниговской губернии. КСт., III, IV, XI. 1901; Томашівський С. Київська козаччина 1855 р. Л. 1902; Иконников В. Киев в 1654 — 1855 гг. К. 1904; Павловский И. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Репнина. Полтава 1905; Багалей Д. и Миллер Д. История города Харькова, I — II. Х. 1905 — 06; Драгоманов М. Собрание политических сочинений, I — II. Париж 1905 — 06; Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. П. 1906; Павловский И. Малороссийское козачье ополчение в 1812 г. КСт., IX — X. 1906; Довнар-Запольский М. Тайное общество декабристов. М. 1906; Довнар-Запольский М. Идеалы декабристов. М. 1906; Стороженко Н. Кирилло-мефодиевские заговорщики. КСт., II. 1906; Одинец (П. Ефименко). К вопросу об украинском народничестве. КСт., VII — VIII. 1906; Науменко В. До історії указу про заборону укр. письменства. Укр., V. 1907; Стешенко І. Українські шестидесятники. ЗНТК, II. К. 1908; Стешенко І. В. Антонович як суспільний діяч. ЗНТК, III. К. 1909; Lipiński W. Szlachta ukraińska i /483/ jej udzlał w życiu narodu ukraińsklego. Кр. 1909; Франко І. Молода Україна. Л. 1910; Василенко Н. Крестьянский вопрос в Юго-Зап. Крае при Николае I и введение инвентарей. Великая реформа, IV. М. 1911; Василенко Н. Политические взгляды Драгоманова. Укр. Жизнь, VI. М. 1912; Гринченко Б. На беспросветном пути. К. 1912; Wasilewski L. Ukraina i sprawa ukraińska. Кр. 1912; Щербина Ф. История Кубанского Козачьего Войска, I — II. Катеринодар 1910, 1913; Драгоманов М. Шевченко, українофіли й соціялізм. К. 1914; Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. Відень 1915; Грушевський М. Матеріяли до історії Кирило-Методіївського Братства. Збірник пам’яті Тараса Шевченка. К. 1915; (Лотоцький О. і Стебницький П.). Украинский вопрос. Вид. 3. М. 1917; Дорошенко В. Українство в Росії. Відень 1917; Донцов Д. Історія розвитку укр. держ. ідеї. Вінниця 1917; Єфремов С. Масонство на Україні. Наше Минуле, III. К. 1918; Пыпин А. Общественное движение в России при Александре I. П. 1918; Дорошенко В. Революційна Українська Партія (РУП). Л. 1921; Грушевський М. З починів соц. руху на Україні. Драгоманов і женевський гурток. Відень 1922; Охримович В. Розвиток укр. нац.-політ. думки. Л. 1922; Возняк М. Кирило-Методіївське Братство. Л. 1924; Пресняков А. Экономика и политика в польском вопросе в начале XIX в. Борьба Классов, I — II. П. 1924; Єфремов С. Перед судом власної совісти. Громадська і політ. робота В. Антоновича. ЗІФВ УАН, V. К. 1924; Заславский Д. М. П. Драгоманов. К. 1924; Бачинський Ю. Ukraina irredenta, з передмовою В. Дорошенка. Берлін 1924; Єфремов С. Біля початків українства. Генезис ідей Кирило-Методіївського Братства. Укр., I — II. 1924; Гермайзе О. Рух декабристів і українство. Укр., VI. 1925; Рибаков І. До історії Малоросійського Таємного Товариства. Укр., VI. 1925; Рихлик Є. Слов’янофільство кирило-методіївців. Записки Ніженського ІНО, VI. Ніжен 1925; Оглоблин А. Очерки истории украинской фабрики. Предкапиталистическая фабрика. К. 1925; Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. Л. 1925; Гермайзе О. Нариси з історії рев. руху на Україні. К. 1926; Грушевський М. Місія Драгоманова. Укр., II — III. К. 1926; Багалій Д. Декабристи на Україні. Х. 1926; Базилевич В. Декабристи на Україні. К. 1926; Рух декабристів на Україні. Збірник під ред. Д. Багалія. Х. 1926; Повстання декабристів на Україні. Збірник. Х. 1926; Корнилович М. Бібіковські інвентарі. Укр. Архів, І. К. Слабченко М. Матеріяли до екон.-соціяльної історії України XIX ст., I — II. О. 1925, 1927; Житецький Г. Київська Громада 60-их pp. Укр., І. К. 1927; Рябінін-Скляревський О. Київська Громада 70-их pp. Укр., I — II. К. 1927; Свідзінський М. До історії козаччини 1812. Наук. Збірник Харківської Наук.-Дослідної Катедри історії укр. культури, V. Х. 1927; Яворський М. Нариси з історії рев. боротьби на Україні, I — II. Х. 1927 — 28; Дубровський В. Селянські рухи на Україні після 1861 р. Х. 1928; Шамрай С. Київська козаччина 1855 р. ЗІФВ УАН, XX. К. 1928; Гнатюк В. Падура, Рилєєв і декабристи. ЗІФВ УАН, XVIII. К. 1928; Гуревич З. Молода Україна. Х. 1928; Дорошенко Д. Кн. М. Рєпнін і Д. Бантиш-Каменський. Праці Укр. Високого Пед. Інституту ім. Драгоманова, 1. Прага 1929; Borschak E. Le mouvement national ukrainien au XIX siècle. Париж 1930; Гніп М. Політ. рух на Україні в 1860-их pp. Полтавська Громада. Х. 1930; Савченко Ф. Заборона українства 1876 p. К. 1930; Щербина В. Доля козаччини р. Лівобережній Україні. ЗНТШ, С. Л. 1930; Декабристи на Україні. Збірник, I, під ред. С. Єфремова. К. 1926; II, під ред. Д. Багалія. К. 1930; Клепацький П. Дворянське земське ополчення (»козаки«) 1812 р. на Полтавщині. За сто літ, V. К. 1930; Оглоблин О. Нариси з історії капіталізму на Україні, І. Х. — К. 1931; Мороховец Е. Крестьянское движение в России 1827 — 69 гг., I — II. М. 1931; Handelsman M. Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryjskiego przed wojną Krymską. В. 1937; Борщак І. Наполеон і Україна. Л. 1937; Ястребов Ф. Україна в першій половині XIX ст. К. 1939; Мазепа І. Підстави нашого відродження, І. 1946; Борщак І. Вступна стаття. Костомаров. Книги битія укр. народу. Париж 1947; Borschak E. La légende historique de l’Ukraine. Istorija Rusov. Париж 1949.

Державний устрій і місцева адміністрація: Лохвицкий А. Губерния, ее земские и правительственные учреждения. П. 1864; Безобразов В. Государство и общество. Управление, самоуправление и судебная власть. П. 1882; Градовский А. Системы местного управления на Западе Европы и в России. П. 1883; Свешников М. Основы и пределы самоуправлення, П. 1892; Полный свод законов Российской империи, под редакцией Добровольского А., I — XVI. П. 1911; Коркунов Н. Русское государственное право, I — II. П. 1912; Веселовский Б. История земства. П. 1912; Немировский А. Реформа городского самоуправления. П. 1912; Грибовский В. Государственное устройство и управление Российской империи. О. 1913; Елистратов А. Государственное право. М. 1913; Немчинов В. Городское самоуправление. М. 1913; Лазаревский Н. Русское государственное право. П. 1913; Харьков. Справочник по городскому общественному управлению. Х. 1913; Щербина Ф. История полтавского земства. Полтава 1915; Русов А. Краткая энциклопедия земского дела в его историческом развитии. К. 1915; Лященко В. Сборник законоположений о праве жительства евреев в империи. Катеринослав 1915; Gronsky P. The zemstvo system and local government in Russia. Нью-Йорк 1923; Бич Л. Місцева самоуправа, І. Подєбради 1924; Боголепов А. Деятельность земства. Крестьянская Россия, VIII — IX. Прага 1924; Пушкарев С. Очерк истории крестьянского самоуправления в России. Прага 1924; Зайцев К. Земское самоуправление императорской России. Записки Кооперативного Института. Прага 1925; Евреинов Б. Административное устройство крестьян по реформе 1861 г. Прага 1926; Gurin S. P. Russian local government during the war and the Union of Zemstvos, Нью-Гевн 1930.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.