[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 527-542.]

Попередня     Головна     Наступна






Початок розділу VI.9.



ЗУНР (ЗОУНР) В 1918 — 23 РР.


Готування до 1 листопада. Проголошення Центр. Радою в Києві 22. І. 1918 Української Народної Республіки не залишилося без впливу й на розвиток подій на укр. землях Австро-Угорщини, зокрема в Галичині. З огляду на зовн. відносини, не могло бути мови вже тоді про злуку цих земель із новою державою. Укр. делеґати не могли висунути вимоги прилучення укр. земель Австро-Угорщини до України на мировій конференції в Бересті, натомість вони /528/ добилися окремого таємного договору з Австро-Угорщиною, яким вона зобов’язалася до 31. VII. 1918 р. створити з укр. земель Галичини й Буковини окремий укр. автономний край, чого однак Австрія, з уваги на спротив поляків, не здійснила (див. вище).

Капітуляція Болгарії у вересні 1918 p. була першим передвісником скорого розвалу Австро-Угорщини. Тому постала потреба проведенні в Галичині відповідної організації, щоб своєчасно перебрати владу в укр. руки. Для цього з почину тодішнього редактора »Діла« Василя Панейка при участі секретаря Нар. Комітету Степана Барана в кічці вересні 1918 р. з гуртка австр. старшин-українців у Львові створено Військовий Комітет. Завданням Комітету було, м. ін., подбати про організацію гуртків військових людей у повітових містах, що допомагали б при чинному виступі й були зв’язковими між Львовом і провінціяльними осередками. Після перенесення Січових Стрільців з околиць Катеринослава на Буковину Військ. Комітетові прийшли на допомогу Укр. Січові Стрільці, а після при зду до Львова сотника УСС Дмитра Вітовського йому передано провід у Комітеті.

Готування до чинного виступу провадитися й на політ. секторі. Вже з початку жовтня 1918 р. на зібраннях (у Львові) політ. діячів укр. партій з поодиноких повітів намічено людей, які мали в означений момент обняти адміністративно-політ владу і службу безпеки. Хоч ці готування охоплювали велике коло і широку організаційну мережу по всьому краю, конспірація була збережена в повній таємниці.

На 18. X. 1918 р. (див. вище) Укр. Парляментарна Репрезентація скликала у Львові зібрання укр. єпископів, всіх укр. членів австр. Держ. Ради, себто послів і членів Палати Панів, укр. членів галицького й буковинського соймів та по три делеґати від політ. партій Галичини й Буковини. Члени зборів під проводом Є. Петрушевича, тодішнього голови Укр. Парляментарної Репрезентації в Австрії, рішили уконституюватися як Українська Національна Рада, що була б політ. прелставництвом укр. народу Австро-Угорщини. Спираючись на право самовизначення народів, УНРада проголосила, що вся укр. етнографічна територія Австро-Угорщини (себто Сх. Галичина з Лемківщичою, півн.-зах. Буковина та укр. частина півн.-сх. Угорщини) конституюється як укр. держава, і одночасно закликала нац. меншості на цій території теж політично оформитися й вислати до УНРади своїх представників. Збори також оголосили, що для новоствореної держави буде опрацьована конституція на демократичних засадах, зокрема на основі загального, рівного, тайного, безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом для нац. меншостей. Питання можливого з’єднанчя з тодішньою гетьманською Укр. Державою відкладено з огляду на непевність стану в Києві.

19. X 1918 р. згадані збори поповнено багатьма делеґатами усієї Галичини й обрано головою УНРади Євгена Петрушевича. На з’їзд надійшло листовне привітання від представників закарпатської інтеліґенції, які висловлювали жаль, що з незалежних від них поичин не можуть втяти участи в зборах. Тоді ж створено Делеґатуру УНРади під проводом К. Левицького (заступники: І. Кивелюк, Л. Бачинський, Л. Ганкевич), уповноважену вести справи Галичини. Їй підпорядкувалися Центр. Військ. Комітет у Львові, управи партій та їх установи в краю.

Акт 1 листопада 1918 р. і початки ЗУНР. Розвал Австро-Угорщини відбувався дуже швидко. Галицькі поляки 28. X. 1918 р. організували поль. Ліквідаційну Комісію, що мала обняти правління в усій Галичині. У зв’язку з цим Укр. Парляментарна Репрезентація вислала 30. X. 1918 р. своїх представників до останнього австр. прем’єра Лямаша з домаганням передати владу в Сх. Галичині й Півн. Буковині в руки УНРади й дати відповідні доручення намісникові Галичини Гуйнові. Лямаш погодився на це, але телеграму перехопили поляки, і вона на призначену адресу не дійшла.

Коли намісник Гуйн 31. X. 1918 р. відмовився передати владу УНРаді, вона рішила перебрати її силою. Військове виконання цього рішення доручено сотн. Вітовському. Військ. Комітет, маючи у Львові 60 старшин і 1 200 вояків (запасний курінь 15 тернопільського полку, курінь буковинських ополченців і військ. поліція), роззброїв вночі проти 1. XI. вояків ін. національностей і обсадив важливі урядові будинки у Львові. Увечорі 31. X. розіслано кур’єрів до окремих пов. міст Галичини з наказом до відомих укр. місцевих діячів і військ. комітетів встановити владу іменем УНРади на місцях. Цей наказ виконано точно й одночасно в усьому краю. Намісника Гуйна інтерновано, а управу галицького намісництва передано дотеперішньому його віцепрезидентові Володимирові Децикевичеві. На вимогу УНРади командант Львівської військ. округи генерал Гофер наказав військ. частинам, які ще не здали зброї і військ. майна українцям, щоб вони зробили це негайно. В найближчі дні нім. й угорське військо залишило Галичину. /529/ Командантом Львова УНРада іменувала 1. XI. австр. полк. Мартиновича, а командантом військ. частин — сотн. УСС-ів Д. Вітовського, підвищуючи його до ранґи полковника.

1. XI. УНРада видала відозву до населення, сповіщаючи, що обняла владу, й закликаючи зберігати лад і спокій. З подібним закликом була видана відозва й від команди м. Львова. 9. XI. УНРада визначила назву для держави: Західньо-Українська Народна Республіка, а львівська її делеґатура зформувала перший уряд, званий Державним Секретаріятом у складі: Кость Левицький, голова Ради Державних Секретарів і секретар скарбу, Льонгин Цегельський (внутр. справи), Василь Панейко (закордонні справи), Дмитро Вітовський (військо), Іван Мирон (шляхи), Олександер Барвінський (освіта та віросповідання), Ярослав Литвинович (торгівля та промисловість), Олександер Пісецький (пошта й телеграф), Степан Баран (земельні справи), Сидір Голубович (юстиція), Іван Макух (публічні роботи), Антін Чернецький (праця й суспільна опіка), Іван Куровець (суспільне здоров’я). Справами постачання мав завідувати в Держ. Секретаріяті голова Харчового Уряду Степан Федак. Секретарем УНРади вибрано Степана Витвицького. 10. XI. держ. секретарі склали у присутності членів УНРади та представників війська святочне приречення перед найстаршим віком членом УНРади Юліяном Романчуком.

В краю укр. організації перебрали управу повітів майже без опору за винятком зах. пограниччя, де поляки захопили Ярослав, а 11. XI. і Перемишль. На Лемківщині в укр. руках був лише Ліський повіт. Закарпаття залишилося далі під Угорщиною, а Буковину вже в першій пол. листопада опанувало румунське військо (див. далі).

Нова держава обіймала разом із Буковиною й Закарпаттям бл. 70 000 км² простору і 6 000 000 населення (з них 71% українців, 14% поляків, 13% жидів і 2% ін.). За віросповіданням було 62% гр.-кат., 18% рим.-кат., 6% правос, 13% жидівської віри. УНРада оголосила для меншостей персональну автономію з правом їх заступництва в уряді і 18. XI. 1918 ухвалила покликати держ. секретарів для справ поль., жидівських і нім. Фактично під управлінням зах.-укр: уряду залишалося не більше як 45 000 км² з бл. 4 000 000 населення (з них 75% українців, 12% поляків, 11% жидів і 2% ін.). З нац. меншостей тільки поляки поставилися до нової влади вороже. Зокрема льояльно поставилося до неї жидівське населення, про що ще 1. XI. заявила делеґація, жидів у Львові; ця льояльність виявилась активно, м. ін., і тим, що деякі жиди обняли в краю урядові пости, а в укр. армії були жиди старшини й підстаршини. Не менш льояльно поставились до нової влади й представники нім. населення.

Ще наприкінці австр. панування поляками були створені у Львові сильні військ. підпільні організації. Після 1. XI. вони виступили до збройної боротьби з українцями під командою капітана Мончинського. Їх збройний виступ уможливило те, що укр. влада не унешкідливила відразу по обнятті влади у Львові керівних членів поль. військ. організацій. Бої за Львів тривали зі змінним успіхом до 21. XI., коли вночі з 21 на 22 укр. військові частини змушені були вийти зі Львова.

Разом із військом покинув Львів уряд ЗУНР та члени УНРади, переїхавши до Тернополя, що став тимчасовим їх осідком до кінця грудня.

Так розгорілася укр.-поль. війна, в якій з поль. боку взяла участь уся Поль. держава, з укр. боку — лише ЗУНР, а фактично тільки Галичина, без її зах. окраїн. На молоду Зах.-Укр. Державу впали відразу величезні завдання: зорганізувати адміністрацію та армію, вести війну з Польщею, налагодити госп. життя, подбати про визнання ЗУНР ін. державами та нав’язати з ними політ.-госп. взаємини, провести злуку з Укр. Державою. Від успішного розв’язання цих проблем залежало існування ЗУНР.

Події до липня 1919 р. Війна з Польщею велася з змінним успіхом далі. В поль. руках лишався Львів, а також, за винятком короткої перерви, коридор, який зв’язував Львів із поль. запіллям уздовж залізничого шляху Львів-Перемишль. В поль. руках було в цілості або почасти 11 галицьких повітів, які на основі укр. постанов входили до складу ЗУНР. Фронт проходив аж до кінця березня приблизно від Карпат через Балигород-Хирів і майже під Перемишль, згодом відступав під Львів і охоплював його півколом, завертаючи на захід у сх. Ярославщину, а згодом відхилявся в півн.-сх. напрямі б. Любачева — Рави Руської — Белза — Варяжа аж по Буг (див. Укр.-поль. війна).

В кінці грудня 1918 р. УНРада і Держ. Секретаріят переїхали з Тернополя до Станиславова, де зібралася УНРада, доповнена до 150 членів. Сесія УНРади тривала до кінця квітня. 4. 1. 1919 р. створено Виділ Укр. Нац. Ради з 10 членів, який колеґіяльно мав виконувати функції Голови Держави. Перший Держ. Секретаріят з Костем Левицьким на чолі подався до димісії, і Виділ УНРади покликав новий уряд у складі: С. Голубович (прем’єр, фінанси, торгівля й промисловість), І. Макух (внутр. справи), В. Панейко, а від березня 1919 М. Лозинський як товариш держ. секретаря (закордонні справи), Д. Вітовський, пізніше В. Курманович (військо), А. Артимович (освіта та віросповідання), О. Бурачинський /530/ (судівництво), І. Мирон (шляхи, пошта й телеграф), М. Мартинець (земельні справи), М. Козаневич (публічні роботи). Після виїзду М. Лозинського на мирову конференцію в Париж у березні 1919 р. управу закордонних справ перебрав С. Витвицький. За партійною належністю Вітовський, Макух були радикали, Козаневич — соціял-демократ, Артимович, Курманович і Лозинський — безпартійні, всі ін. — нац.-демократи.

Вже в перші дні листопада 1919 р. Держ. Секретаріят дістав від УНРади доручення вжити погрібних заходів для з’єднання всіх укр. земель в одну державу. 4. І. 1919 р. в Станиславові УНРада схвалила закон про злуку ЗУНР з УНР, а 22 січня на великій всенаціональній маніфестації в Києві проголошено: »Однині воєдино зливаються одірвані одна від одної частини єдиної України, Західньо-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина та Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна«. ЗУНР відтоді звалася Зах. Областю Укр. Нар. Республіки. Фактично однак побудова й організація влади ЗУНР не змінилася, не зважаючи на постанови про соборність. Для проведення органічної злуки треба було довшого часу. Перебудова держ. апарату в областях з дотеперішнім австр. законодавством була під час війни неможлива.

Але для такого стану були й глибші причини. Зах.-укр. уряд заступав погляд, що в інтересах всеукр. соборного держ. будівництва було зберегти й закріпити незалежність нової Галицької Держави, як найбільше з погляду нац.-політ. в той час розвиненої области, яка могла виставити найбільше і найкраще здисципліновану військ. силу. Крім того, уряд ЗУНР вважав Галичину запіллям у війні з большевиками, як резервуар госп. засобів, на який з уваги на воєнний стан на Центр. і Сх. Україні можна було завжди розраховувати, і як необхідний поміст для поліг, та госп. зв’язку з Заходом. До цього додавалися ще міркування міжнар.-правного характеру: за домаганням держ. незалежности ЗУНР стояв маніфест австр. цісаря Карла, який проголошував, що окремі нац. території кол. Австр. держави мають уконституюватися в автономні краї. Крім того, постанови мирової конференції вважали галицьке питання міжнар. проблемою, і були вигляди на її позитивне для укр. вимог розв’язання, очевидно, в міру вияву з укр. боку фактичної сили. Сприятливе розв’язання цієї проблеми могло стати вихідною точкою в соборницькому будівництві Укр. Держави. На відміну від так зформульованої політ. програми на той час уряд Укр. Нар. Республіки розраховував на допомогу Польщі в укр. держ. будівництві, зокрема у війні з большевиками, й бажав замирення з нею навіть ціною відступлення їй Галичини. Мало значення також виховання галицьких і наддніпрянських українців у різних культурно-політ. середовищах, різне розуміння політ. проблем і тактики, різні методи праці. Все це утруднювало взаємне зговорення й порозуміння.

УНРада та її львівська Делеґатура провели визначні законодавчі прац і. Це був закон з 12. XI. 1918 про самостійність ЗУНР, з 13. XI. 1918 про організацію війська, 15. XI. 1918 про тимчасову адміністрацію, 16. XI. 1918 про тимчасову організацію судів, 4. І. 1919 р. про злуку із Східньою Україною та про вибір УНРади, 1. II. 1919 про держ. мову, 13. II. про шкільництво, 8. IV. про право громадянства, 14. IV. 1919 р. про земельну реформу.

Дипломатична діяльність уряду ЗУНР мала на меті головне визнання його ін. державами, насамперед, мировою конференцією в Парижі, та покінчення війни з Польщею. Для закордонної репрезентації утворено посольства у Відні, Берліні, Празі й Будапешті. Через своїх представників уряд ЗУНР нав’язав там дипломатично — консулярні взаємини, поштово-телеграфні й торговельні зв’язки. Це були тільки фактичні взаємини; лише австр. уряд визнавав спершу посла М. Василька, а потім посла Сінґалевича як леґітимних представників ЗУНР. Уряд ЗУНР мав місії, що готували ґрунт для нормальних дипломатичних зносин, у Ватикані, Беоґраді й Римі. Пізніше були організовані політ. представництва в США, Канаді й Бразілії. Посольства й місії вели також інформаційну та пропаґандивну службу.

В січні 1919 р. уряд ЗУНР вислав на мирову конференцію делеґацію, яка спершу входила до складу делеґації Укр. Нар. Республіки. В липні 1919 р. ЗУНР зформувала окрему делеґацію на мирову конференцію під проводом В. Панейка, м. ін., з участю члена спільної делеґації проф. С. Томашівського. В листопаді 1919 р. представники ЗУНР вийшли з спільної делеґації.

В кінці лютого 1919 р. мирова конференція вислала до Львова місію до уряду ЗУНР для переговорів у справі перемир’я з поляками в складі ген. Бартельмі (від Франції — голова), полк. Картон де Віарт (Англія), проф. Льорда (Америка), полк. Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій на час переговорів і 28. II. запропонувала урядові ЗУНР проєкт перемир’я, на основі якого укр. війська мали відступити на демаркаційну лінію (т. зв. лінію Бартельмі) — від півн. границі Галичини вздовж Бугу до Кам’янки Струмилової, звідти вздовж сх. границі повітів Жовква і Львів, далі уздовж сх. границі пов. Перемишляни і Бібрка до села Солової, а звідтіля по лінії Бібрка, Потік Білий, СоколіЕка, Вибранівка, півд. границею Львівського пов. і сх. границею пов. Рудки, Дрогобич і Турка. Отже, за поляками залишалась третина /531/ Сх. Галичини зі Львовом і Дрогобицьким нафтовим басейном (див. мал. 376).

За пропозицією місії уряд ЗУНР мав обняти владу на території на схід від цієї лінії з тим, що заступниками шефів пов. адміністрації там мали бути поляки, а такими ж заступниками в пов. на захід від неї мали бути українці і що таким чином визначалася тимчасовість цієї лінії. За цим проєктом укр. урядові запевнювалося право користування потрібною йому кількістю нафтової продукції бориславського басейну. Уряд ЗУНР діставав би повну допомогу від держав Антанти в переорганізації, вишколі, спорядженні та озброєнні Галицької Армії, яка разом із поляками мала виставити спільний протибольшевицький фронт. Галицька Держава в цих кордонах (на сході — по Збруч) мала бути визнана Антантою де факто.

Пропозиції місії Бартельмі уряд ЗУНР не прийняв, і бої розгорілися наново.

У висліді дальших заходів галицьких представників на мировій конференції, її Найвища Рада звернулася 19. III. 1919 р. за підписами Вілсона, Ллойд-Джорджа, Клемансо та Орлянда до Начальної Команди ГА (ген. М. Омелянович-Павленка) і до поль. командуванню (ген. Розвадовського) з закликом припинити воєнні дії на тодішніх позиціях, при чому Рада виявляла готовість вислухати обидві сторони й своїм посередництвом довести до того, щоб припинення воєнних дій перетворити на перемир’я. Зважаючи на несприятливу ситуацію на фронті, уряд ЗУНР рішив прийняти заклик Ради Чотирьох, але поляки на пропозиції з укр. сторони припинити бої не відповіли. Лише під натиском американського ген. Кермена вони вислали на переговори з українцями до Хирова делеґатів, які домагалися, щоб ГА відступила на бажану їм лінію; переговори після цього були перервані. Про це делеґати ЗУНР на мировій конференції повідомили Найвищу Раду 7. IV. 1919, в наслідок чого вона склала міжсоюзну Комісію »для укладення перемир’я між Україною і Польщею« під головуванням бурського ген. Л. Боти. Новий проєкт укр.-поль. угоди, вироблений цією комісією, був з територіяльного і госп. погляду сприятливіший, бо залишав на укр. боці Дрогобицький повіт з бориславською нафтою, і делеґати ЗУНР 13. V. 1919 цей проєкт прийняли.

Тим часом уже в квітні 1919 р. на поль. фронт прибула з Франції добре озброєна й споряджена армія ген. Й. Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни з рос. большевиками, і поляки зобов’язались перед мировою конференцією не вживати її у війні з українцями. Проте армія Галлера виступила проти ГА. За рішенням комісії Боти делеґація уряду ЗУНР запропонувала варшавському урядові переговори про припинення боїв і укладення перемир’я, однак він від цих переговорів відмовився. Поль. Сойм за ініціятивою міністра закордонних справ Станіслава Ґрабського, що приховав від поль. уряду вислану до нього з Парижу поль. делеґацією депешу в справі перемир’я, вирішив наказати офензиву проти ГА, яка дійсно почалася 15. V. 1919 р. на відтинку Хирова в напрямі Дрогобича-Борислава. Одночасно поль. уряд відповів Найвищій Раді, що до перемир’я з українцями дійти не може, бо укр. війська почали наступ, а поль. війська примушені були відповісти протинаступом.

Поль. наступ у наслідок чисельної й матеріяльної переваги на боці армії Галлера та ін. поль. частин швидко розвивався. Поміг йому виступ Румунії, що 23. V. поставила ЗУНР ультимат з вимогою відступити їй півд.-сх. частину краю по лінію Дністер — Нижнів — Ворохта. Наступного дня румунські війська почали займати сх.-півд. смугу. В наслідок інтервенції делеґації ЗУНР в Парижі 21.-22. V. 1919 р. відбулося засідання Найвищої Ради мирової конференції з метою припинення укр.-поль. війни, але Польща наступу не припинила. На початку червня поляки опанували всю Галичину за винятком трикутника між Дністром і Збручем.

Початок червня 1919 р. приніс дві важливі події в житті ЗУНР. Під час відступу з дедалі більшою силою стали обвинувачувати уряд Голубовича в тому, що він не провів загальної мобілізації, не настояв на успішному проведенні воєнних операцій під Львовом, виявив мало енерґії супроти підривних виступів поляків і йшов на переговори з місіями Антанти.

В зв’язку з цим у війську з’явилися ознаки занепаду дисципліни; виринало мариво розкладу. Такий стан вимагав скорих і радикальних дій. З ініціятиви Петрушевича уряд одноголосно рішив податися до димісії і 9. VI. передав свої права президентові УНРади як диктаторові. Диктатор створив Раду Уповноважених: С. Голубовича (для внутр. справ), С. Витвицького (для закордонних), В. Курмановича (для військових), І. Мирона (для шляхів). Після проголошення Диктатури дух народу й війська піднісся. Воно поклало край дефетизмові й анархії та хаосові, що звідти зростали. З призначенням ген. М. Грекова командувачем ГА піднеслася мораль війська й дисципліна.

Другою важливою подією був перехід ГА 7. VI. до т. зв. чортківської офензиви. ГА вже по двох тижнях відбила від ворога майже половину зайнятої ним території, приблизно по лінію: Броди — Красне — Перемишляни — Дністер. Успіхи чортківської офензиви (див. Укр.-поль. /532/ війна) викликали ентузіязм суспільности й війська. Та червневий наступ під кінець місяця спинився через катастрофічний брак спорядження. З початком липня 1919 р. ГА знов опинилася в трикутнику між Збручем і Дністром.

У зв’язку з подіями на поль.-укр. фронті Найвища Рада мирової конференції ухвалила 25. VI. 1919 постанову: »Щоб охоронити особисту безпеку й майно мирного населення Сх. Галичини від звірств большевицьких банд, Найвища Рада Антанти і її союзників вирішила уповноважити провідників Поль. Республіки продовжити свої операції аж по Збруч«. Одночасно поль. уряд дістав від Ради повноваження завести в Галичині цивільну адміністрацію після того, як він укладе з головними союзниками та приязними державами договір, що мав би забезпечити в якнайбільшій мірі автономію цієї території і політ., релігійні та ін. особисті свободи населення. Цей договір, за постановою, мусить в останній інстанції спертися на право самовизначення населення Сх. Галичини щодо його держ. приналежности, а час цього вирішення визначить орган, для того спеціяльно уповноважений. Треба відзначити, що для дозволу на продовження поль. воєнних операцій по Збруч не було найменшої підстави. Як перед відступом ГА, так і під час відступу в краю панував нормальний лад і спокій, і ні з якого боку не було загрози для особистої безпеки та майна мирного населення. Галицьким представникам з трудом приходилося відбивати поль. наклепи і несумлінну пропаґанду, що досягли своєї мети. Під час розгортання чортківської офензиви гол. командування ГА відмовилося прийняти умови перемир’я і демаркаційної лінії, запропонованої поль. стороною, що були підписані 10. VI. 1919 р. у Львові делеґацією поль. армії і ГА (т. зв. лінія Дельвіґа, див. мал. 376).

Наслідком згаданого рішення й безперспективности дальшої збройної боротьби з боку ГА, позбавленої бойового спорядження, Диктатура ЗУНР та військо 16-18. VII. відступили за Збруч, а Польща зайняла всю Галичину.

Причини воєнної поразки треба шукати насамперед у недостачі вищого командного складу, де бракувало офіцерів із вищим військовим стажем, і в недостачі військового спорядження. Першому уряд намагався запобігти, призначаючи на пости штабних офіцерів кол. військовиків австр. армії, але їх було мало. Для війська не було досить одягу, зброї, стрілива. Цим пояснюється те, що уряд не притягав з усією суворістю до воєнної служби всієї боєздатної молоді, хоч це мало від’ємні моральні наслідки. Здобути потрібну кількість воєнного спорядження було важко, бо центри кол. австр. воєнної промисловости були поза Галичиною. На території краю залишилися після упадку Австрії малі воєнні припаси, які ще зменшилися після захоплення поляками Львова й Перемишля. За весь час війни з Польщею Галичина була немов обложеною фортецею, за винятком вільного виходу на схід. Ні комуністична Угорщина, ні пов’язана з Польщею Румунія не сприяли задовільному постачанню ГА. Нарешті, проти ЗУНР стояла новостворена Поль. держава з доступом до зах. світу, з наладнаними дипломатичними зв’язками, з багатими матеріяльними ресурсами, з допомогою Антанти, з модерно спорядженою 110 000 армією Галлера та ін. багатими на людей і зброю військ. частинами.

Внутр. політика і праця Держ. Секретаріяту. В той час в одностайному протиполь. воєнному фронті об’єдналися всі політ. партії. Гасло всенац. солідарности було таке захоплююче, що в держ. праці та у військ. службі взяли участь навіть галицькі русофіли. Не було ні партійних спорів, ні межиусобиць, не було ні соціяльних, ні госп. антагонізмів. Опозиція соц. — дем. представника в УНРаді С. Вітика торкалась критики взаємин між обома укр. урядами. Спроби больш. пропаґанди не знаходили будь-якого відгомону. Селянство, що виявило тоді високий рівень почуття нац. обов’язку, хоч і потребувало земельної реформи, — однак не домагалося негайного розподілу поміщицької землі, знаючи, що розподіл у таких умовах спричинив би поважні ускладнення в ділянці сільського господарства.

Урядові було не легко визначити одностайну лінію політики супроти поль. меншости. Його становище в цьому питанні спиралося в основному на принцип рівноправности й толеранції, що знайшло виявлення у відповідних законах. Однак з огляду на деякі стратегічні й внутр. політ. вимоги серед громадянства і війська підносилися домагання радикальних заходів забезпечення супроти поль. населення. З другого боку, уряд мусів рахуватися з опінією впливових чинників міжнар. політики, перед якими противники представляли укр. справу як німецьку інтриґу, а діяльність уряду та укр. воєнні операції — як дії напівбольш., відмовляючи українцям в будь-яких державнотворчих здібностях і тим самим у праві на держ. незалежність.

Працю уряду у його внутр. і закордонній політиці утруднювали часто настрої політ. максималізму серед громадянства і війська. До того долучалися, в закордонній політиці, принципові розходження з урядом УНР.

УНРада та її уряд через своїх членів і відпоручників були в постійному контакті з краєм, переважно через пов. нац. ради. Вони часто збиралися як дорадчий орган, щоб заслухати звіти урядових представників, обмірковували питання не тільки місцевого, але й загального значення й висловлювали свій погляд. Свобода думки, слова і віросповідання були завсігди і всюди в повній пошані.

Не зважаючи на війну і часто дошкульний брак фахівців, налагоджено /533/ цивільну й військову адміністрацію, і в краю панував нормальний лад і порядок, реґулярно діяли всі установи та суди, відбувалася рекрутація, військ. вишкіл і організація армії. Госп. життя мало на меті головне потреби армії. Воєнний час, а ще більше окупація поляками осередку укр. культури — Львова не сприяли розвиткові науки й культури.

Праця Секретаріяту Внутр. Справ. Границі повітів і громад у Сх. Галичині лишилися ті самі, що за Австрії. Залишилася і схема урядів та їхня компетенція. Органи самоуправи підпорядковано законом УНРади з 16. XI. 1918 Держ. Секретаріятові Внутр. Справ. Йому підпорядкована була і держ. жандармерія. На чолі пов. адміністрації стояв пов. держ. комісар (за Австрії — пов. староста), що прямо підлягав держ. секретареві внутр. справ, ним призначався і перед ним відповідав.

Держ. мовою була українська мова (закон УНРади з 15. II. 1919 p.). За цим законом нац. меншості одержали право зноситися з владою своєю мовою. У виборчій ординації до однопалатного сойму 15. IV. 1919 р. нац. меншостям забезпечено на 226 послів 66 мандатів у визначених для них виборчих округах. Не зважаючи на заклики, нац. меншості не надсилали своїх представників до уряду. Щодо становища Кат. Церкви в державі та ін. віросповідань в силі залишилися австр. закони.

Найлегше було налагодити судівництво, зважаючи на наявність численних суддів і судових урядовців-українців. Це зроблено законом УНРади з 21. XI. 1918 р. про тимчасову організацію судової влади. Вироки видавано від імени ЗУНР. Реґулярно діяли пов. та окружні суди, вищий крайовий суд, держ. прокуратура, адвокатура й нотаріят, в цілості застосовуючи австр. закони, які залишилися в силі.

Фінансовими й податковими справами відав Держ. Секретаріят Скарбу, якому підлягали митні уряди, скарбова сторожа й уряди мір і ваги. Залишено закони й податкову систему кол. Австрії. Прибутки з податків були незначні через зубожіння населення в наслідок воєнних подій і недостатнє наладнання екзекутивного апарату. Уряд добував потрібні грошові засоби переважно продажем нафти й соли. Платним грошовим знаком були австр. корони, а після злуки з УНР також укр. гривні за паритетним курсом із коронами.

Увага Держ. Секретаріяту Торгівлі була присвячена головне торговельним договорам із сусідніми державами, зокрема вимінній торгівлі нафтою за промислові вироби.

Секретаріят Земельних Справ завідував ділянками, зв’язаними з хліборобством, держ. лісами та харчуванням. Однією з найпекучіших справ була земельна реформа. Її схвалила УНРада законом з 14. IV. 1919 p., вивласнивши велику земельну посілість на користь держави. З цієї землі закон створив земельний фонд, і з нього мали бути виділені паї у власність безземельним і малоземельним. Частину земельного фонду мала затримати держава для створення зразкових господарств при хліборобських школах і на потреби розбудови міст та пром. осередків. Закон зберіг засаду приватної власности. Ліси мали перейти у власність держави.

Державний Секретаріят Військ. Справ видав на основі постанови УНРади з 14. XI. 1918 р. розпорядження про обласну організацію війська, поділивши край на три військові області й на 12 округ, з яких кожна охоплювала по кілька політ. повітів з окружним військ. комендантом на чолі. Їх завданням було насамперед провадити набір і постачати на фронт боєздатні частини.

Буковина. У першому зібранні УНРади, що відбулося у Львові 18. X. 1918 p., взяли участь і делеґати з Буковини, а 25. X. 1918 р. засновано Укр. Крайовий Комітет у Чернівцях, що вважався буковинською Делеґатурою УНРади. Її головою був Омелян Попович. Буковинські українці домагалися поділу Буковини на укр. і румунську частини, однак цьому чинили опір румуни, що бажали злуки всієї Буковини з Румунією. Згодом виявилося, що без боротьби не обійдеться і представники Крайового Комітету почали організувати із розташованих у Чернівцях вояків-українців свої військ. частини. Але вояки порозходилися додому, поки дійшло до дії, а відділ УСС, що 9. X. 1918 р. прибув із Центр. України на Буковину, мусів на початку листопада відійти до Львова. Таким чином, крім невеликого числа добровольців, Укр. Крайовий Комітет військ. сил не мав. Не зважаючи на це, на укр. вічі 3. XI. 1918 p., при участі бл. 10 000 учасників, однодушно висунуто домагання злуки Буковини з ЗУНР. Крайовий Комітет 6. XI. 1918 р. перебрав владу й обсадив усі урядові установи в Чернівцях і в містах укр. частини Буковини. Того самого дня Омелян Попович, якого проголошено Президентом Укр. Буковини, порозумівся з представниками поміркованих румунів щодо поділу краю на укр. і румунську частини з тим, що Чернівці покищо мали залишитися в спільному управлінні обох народів. Але ця угода не була дотримана. Непримиренні румуни викликали військо з Румунії. Члени Укр. Крайового Комітету і група військ. добровольців мусіли залишити Чернівці 10. XI., а 11. XI. румуни зайняли столицю краю. Представники Буковини й далі входили до складу УНРади в Станиславові, а два з них займали пости в Держ. Секретаріяті. Буковинський Курінь, зорганізований з добровольців з Буковини, боровся поруч ГА і Армії УНР. На мировій конференції в Парижі Сен-Жерменським мировим договором з Австрією 11. IX. 1918 р. всю Буковину визнано за Румунією.

Закарпатська Україна. Коли перша світова війна наближалася до кінця, перед населенням Закарпаття стало питання про дальшу долю країни. Покищо від імени Закарпаття виступала численна закарпатська еміґрація в США. На з’їзді в Гомстеді 23. VII. 1918 р. вона /534/ висловилася за свою будучність умовно: коли її братам неможливо добути повну самостійність, то вони мають злучитися з Галичиною, а коли і це не буде можливе, мають дістати автономію. Кілька місяців пізніше, по розвалі Австро-Угорщини, делеґати амер. Руської Нар. Ради на конґресі в Скрентоні 19. XI. 1918 р. висловилися за прилучення Закарпаття до Чехо-Словацької Республіки, при чому 732 делеґати голосували за цю постанову, 310 — за злуку з Україною, 27 — за самостійну державу, 10 — за злуку з Росією, 9 — за злуку з Угорщиною, 1 — за злуку з Галичиною. Такий вислід треба приписати пропаґанді Томи Масарика між карпато — українцями в США.

Тим часом в краю організувалися нар. ради. 8. XI. 1918 р. Нар. Рада в Любовні на Спішу під проводом о. Омеляна Невицького перша висловилася за злуку з Україною. Її слідом пішла Нар. Рада в Сваляві під проводом Михайла Комарицького 8. XII. 1918 p., a 18. XII. 1918 — Мармароська в Сиготі під проводом Михайла Бращайка. Йдучи за цими постановами, УНРада в Станиславові 3. І. 1919 р. ухвалила постанову про включення Закарпаття до ЗУНР і вислала туди свої військ. частини. Галицьке військо, підтримане закарпатськими добровольцями, дійшло до Мукачева й Сиготу, але мусіло відступити перед переважними угорськими й румунськими силами. В той час на Всенародному Конґресі всіх українців б Угорщині, відбутому в Хусті 21. І. 1919 р. (420 делеґатів) вибрано Центр. Укр. Нар. Раду на Угорщину й висловлено волю за приєднання Закарпаття до України без жадних застережень. Але чеські війська вже зайняли Пряшівщину, а 12. І. 1919 р. обсадили Ужгород. 21. І. 1919 р. румуни зайняли Сигот і всю Мармароську округу, за винятком Ясіня, де ще майже 5 місяців трималася »Гуцульська Республіка«. Мукачівщина і Свалявщина залишилися ще далі під владою Угорщини. Угорський парлямент по розпаді австроугорської монархії видав, щоправда, закон про автономію »Руської Країни«, однак з постанов цього закону, крім іменування угорського губернатора в Мукачеві і »руського міністра« в Будапешті не здійснено нічого. Комуністи, що захопили в березні 1919 р. владу в Угорщині, зорганізували т. зв. »Русько-Країнське Народне Комісарство«. В травні 1919 р. румунське військо розбило угорську ком. армію, в наслідок чого чехи обсадили також Мукачівщину й Свалявщину. Коли надії на злуку з ЗУНР не здійснилися, ужгородська, пряшівська і хустська ради 7. V. 1919 р. об’єдналися в Центр. Руську Раду в Ужгороді і 8. V. проголосили злуку Закарпаття з Чехо-Словаччиною. Це рішення сточленна делеґація під проводом о. А. Волошина передала президентові Масарикові в Празі, а пізніше заступник амер. Руської Ради Григорій Жаткович і голова Центр. Ради в Ужгороді Антін Бескид — мировій конференції в Парижі.

В наслідок цього зах. альянти за мировим договором в Сен-Жермені рішенням з 10. IX. 1919 р. прилучили Закарпаття до Чехо-Словаччини з тим, що чехо-словацький уряд повинен був забезпечити Закарпатській Україні якнайширшу автономію з власним соймом (у складі 40 послів), який мав рішати в справах мови, шкільної та позашкільної освіти, релігії й місцевої самоуправи. На чолі правління країною мав стояти губернатор, іменований президентом Чехословацької Республіки. Урядовці Закарпаття мали бути призначувані по змозі з місцевого населення. Закарпатська Україна мала бути відповідно заступлена в празькій Палаті Послів і в Сенаті (арт. 10-13 Сен-Жерменського договору). Ці постанови внесені були також до конституції Чехо-Словацької Республіки 29. II. 1920 р. з тим однак, що найважливішої точки, а саме реченця запровадження автономії, в конституції не означено. Боротьба за здійснення цієї автономії становила зміст політ. життя закарпатських українців протягом пізніших 20 років.

Кам’янецький період ЗОУНР. Після свого переходу за Збруч галичани мали надію, що спільно з силами УНР переможуть большевиків, а потім визволять і свою вужчу батьківщину. Їх клич був — »Через Київ до Львова«. Боротьбу за Сх. Галичину ведено одночасно дипломатичним шляхом.

Осідком уряду ЗОУНР став на чотири місяці (від липня до листопада) Кам’янець Подільський. Однак між урядом УНР та Директорією і диктатором Петрушевичем не було тісної співпраці. Директорія поставилася неґативно до акту проголошення Диктатури, вважаючи його незаконним, і тому схвалила закон про утворення т. зв. галицького міністерства, через яке мали відбуватися всі урядові зносини з Галичиною (міністром став С. Вітик). Запропоновано також Петрушевичеві вступити до Директорії УНР та віддати їй відання галицькими справами. Петрушевич відмовився і, спираючись на одностайну позицію галицьких політ. (за винятком частини соц.-дем.) і військ. кіл, весь час свого перебування в Кам’янці правив усіма держ. справами Галичини. До цього змушувала його також непостійність і хисткість політ. відносин серед впливових у той час груп, що стояли /535/ близько держ. центру УНР, часті зміни урядів, різка опозиція до Директорії з боку правого крила, тобто Нац. Держ. Союзу, дія всяких самочинних повстанських груп, політ. змови проти уряду УНР, нарешті польонофільська політика його керівних кіл, зокрема щодо галицького питання. Збереження добре здисциплінованої ГА, що начисляла 45 000 людей, оборона галицької справи на міжнар. форумі, допомога окупованому під поль. терором краєві — це були головні завдання галицького уряду.

Дальші основні розходження між обома урядами виявилися в їх ставленні до А. Денікіна (див. стор. 522). Політика УНР стояла за те, щоб у боротьбі з Денікіном і большевиками спертися на порозуміння з Польщею і Румунією та на їх допомогу; в той же час галицькі провідні політики разом із галицьким представником у Парижі Панейком були за порозуміння з Денікіном, на якому настоювали й відповідальні представники Антанти, між ними й Америки. Лише за кілька тижнів після виступу денікінських добровольців проти укр. армій обидва уряди домовились повести спільну боротьбу проти них, закликаючи до неї спільною деклярацією 24. IX. 1919 р.

Незабаром однак брак зброї, одягу і взуття, але насамперед епідемія тифу спричинили повну небоєздатність ГА і її перехід до Денікіна.

Катастрофа ГА, зайняття цілої території Укр. Держави ворогом і наближення поляків до Кам’янця примусили диктатора Петрушевича до виїзду 16. XI. 1919 р. з Кам’янця через Румунію до Відня.

Екзильний уряд ЗУНР. Головним завданням екзильного уряду Петрушевича у Відні була тепер акція дипломатична. Певні рішення чи пропозиції мирової конференції, не устабілізоване ще міжнар. становище, прихильне ставлення англ. політики до галицького питання, не оформлені ще поль.-сов. відносини, — все це давало підставу розраховувати на можливість міжнар. рішення, яке, коли не повністю, то принаймні частково в загальноукр. інтересах реалізувало б державницькі змагання Галицької України.

Ще в жовтні 1919 р. виїхали до Варшави на переговори з поль. урядом як члени спільної місії УНР і ЗУНР під проводом А. Лівицького (див. стор. 524) галицькі представники: С. Витвицький, А. Горбачевський, М. Новаковський. Участь галицьких членів місії мала на меті зберегти серед майбутніх переговорів із поль. урядом щодо Галичини принцип укр. державности й охоронити укр. населення від поль. терору.

Після укладення представниками гол. отамана Петлюри прелімінарного договору з Польщею 20. XII. 1919 і їх заяви про незаінтересованість у справі Галичини галицькі делеґати місії заявили в поль. міністерстві закордонних справ протест і вийшли з варшавської місії. Справу охорони укр. населення в Галичині вів далі С. Витвицький, що почасти йому вдалося (розпущення з доручення Пілсудського концентраційних таборів).

Коли під час поль.-больш. війни больш. армія стояла під Варшавою, тодішній поль. прем’єр В. Ґрабський заявив представникові галицького уряду С. Витвицькому, що поль. уряд виніс саме постанову про визнання галицької державности при застереженні федерації з Польщею. В той час якраз мала збиратись міжнар. конференція в Спаа, між ін., для вирішення питання Галичини, в якій мали взяти участь також її укр. представники. Але після сприятливого для Польщі висліду битви під Варшавою поляки більше про цю заяву не згадували.

Екзильний уряд ЗУНР у Відні мав не лише підтримку всієї зах.-укр. політ. еміґрації, військ. частин ГА, інтернованих у Чехії, заокеанських українців, які фінансували уряд, але також повну підтримку краю. І тому хоч Польща, не чекаючи міжнар. розв’язання галицької проблеми, випереджала його доконаними фактами, як, м. ін., знесенням окремих устроєвих форм у Галичині й швидким проведенням адміністративної уніфікації з рештою Польщі, укр. суспільність у Галичині не визнавала Поль. держави і, напр., бойкотувала перепис населення або вибори до поль. сойму й сенату в 1922 р.

В структурі екзильного уряду не було великих змін. Петрушевич далі користувався своїми повноваженнями, які давали йому повноту дій. При ньому далі існувала Рада Уповноважених з деякими персональними змінами. Від 1. VIII. 1920 до 1. II. 1921 р. справами закордонними керував уповноважений С. Витвицький, від лютого 1921 — К. Левицький. Важке завдання мала місія в Парижі, яку очолював В. Панейко, а після нього від II. 1921 до 14. III. 1923 — С. Витвицький.

Місія ЗУНР в Парижі мала одночасно своїм завданням також дипломатичну акцію в Лондоні, перед конференцією амбасадорів і перед Ліґою Націй. В Парижі тримала вона постійний контакт із французьким міністерством закордонних справ, подаючи відповідні меморандуми, обговорюючи справи поль. режиму в Галичині й створене становище. Аналогічних заходів вживала місія перед конференцією амбасадорів (що обняла деякі функції мирової конференції), а в Лондоні перед англ. урядом.

Погодившись на окупацію Галичини поль. військами, мирова конференція схвалила проєкт статуту для Галичини. Відповідно до його постанов Галичина мала бути уконституйована як окрема автономна країна в межах Польщі із своїм парляментом і своїм урядом при застереженні спільного війська й спільної закордонної політики. Зах.-укр. /536/ делеґація внесла ґрунтовно опрацьовані завваги до цього проєкту, якого однак не прийняла Польща і який не був реалізований.

Програна большевиками війна з Польщею закінчилася мировою конференцією в Ризі (відкрилася 9. X. 1920). На мирові переговори галицький уряд послав делеґацію під проводом Костя Левицького при участі Осипа Назарука, Луки Мишуґи та Ернеста Брайтера, єдиного поль. посла, що співпрацював з урядом ЗУНР, щоб вона стежила за ходом нарад. Ризьким договором Сов. Росія погодилася на приналежність Галичини до Польщі. Зах.-укр. делеґація передала 21. IX. 1920 обом сторонам заяву з протестом проти договору; крім того, вона внесла протест до президії мирової конференції.

Постанови Ризького договору вимагали поновного авторитативного міжнар. ствердження, що Галичина не є поль. провінцією. Нагодою до цього стало зібрання Ради Ліґи Націй у Парижі в лютому 1921 р. У висліді заходів паризької місії Рада схвалила, що »постанови мирового договору про права меншостей не можуть бути прикладені до Галичини, бо вона лежить поза кордонами Польщі; постанови про виконування мандатів і контроль Ліґи Націй над мандатором не можуть бути прикладені до Галичини, бо Польща не наділена мандатом завести адміністрацію цієї країни; не можна прикладати до цієї справи і »приписів газької конвенції, бо в той час, коли укладена ця конвенція, Польща як держава не існувала; Польща є тільки фактичним військ. окупантом Галичини, сувереном якої є держави Антанти (арт. 91 Сен-Жерменського договору з Австрією).« Тому Рада Ліґи Націй рішила домагання зах.-укр. уряду щодо правного становища Галичини і відносин в цьому краю передати на розгляд конференції амбасадорів.

У наслідок меморандумів екзильного уряду ЗУНР про стан в краю і заходів паризької місії Ліґа Націй вдруге розглядала питання Галичини у вересні 1921 p., схваливши 27. IX. резолюцію про потребу унормувати в близький час правне становище Сх. Галичини.

Галицьке питання було також предметом нарад міжнар. конференції в Генуї, що відбувалася весною 1922 р. Генуезькі переговори однак розбились, і питання Галичини знову перейшло на форум конференції амбасадорів. Та галицька справа і далі не сходила з порядку денного актуальних міжнар. проблем. Висувають її представники екзильного уряду на міжнар. конґресі прихильників Ліґи Націй у Празі в липні 1922 та на конґресі миру в Лондоні в той самий час. Обидва конґреси схвалили резолюції, що підтримували укр. домагання. У вересні 1922 р. Ліґа Націй у Женеві ще раз звернула увагу на потребу міжнар. рішення про правне становище Галичини.

Дипломатичній акції екзильного уряду і його представництва в Парижі й Лондоні протягом 1922 р. визначно допомагав митр. А. Шептицький.

Зах.-укр. уряд непохитно стояв на державницькій позиції, знаючи, що вияв будь-якої компромісовости може бути використаний поль. стороною проти укр. домагань і що ніякий компроміс, як учив досвід, не був нею додержений. Тому й були відкинуті компромісові пропозиції, м. ін. поль. представника графа Лося, які мали на меті втягти українців в поль.-укр. переговори й звести галицьке питання до поль. внутр.-політ. справи.

Ті самі міркування керували екзильним урядом при розв’язанні питання про участь українців у поль. виборах 1922 p., коли він виступив проти неї.

Ризький договір, ріст впливів польонофільської Франції в Чехо-Словаччині, Румунії, Юґославії, Польщі, консолідація внутр. відносин у Польщі, зміна уряду в Англії з приходом консервативного кабінету Бонар Льов, стабілізація сов. режиму, проти якого тодішня зах.-евр. Антанта намагалася виставити одностайний, т. зв. санітарний, кордон, раз-у-раз повторювані перед авторитетними міжнар. чинниками поль. арґументи, що українці, мовляв, нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі, — довели до рішення конференції амбасадорів з 14. III. 1923 про прилучення Галичини до Польщі при застереженні для неї режиму автономії. Ця постанова має такий текст: »зваживши, що згідно з арт. 91 мирового договору в Сен-Жермені Австрія зреклася на користь союзних і заприязнених держав усіх прав і титулів щодо територій, які перед тим належали до кол. Австро-Угор. Монархії і які лежать поза новими кордонами Австрії, як це окреслено в артикулі 27 згаданого договору, і яких досі ще нікому не признано, і маючи на увазі, що Польща визнала у відношенні сх. частини Галичини, що етнографічні умови конче вимагають її автономного устрою, — конференція амбасадорів вирішила визнати як кордони Польщі з Росією — лінію, означену й застовплену за згодою цих держав і на їх відповідальність 23. листопада 1922 р.« Наступного дня, 15. III. 1923 p., зах.-укр. уряд заявив прилюдний протест проти цього рішення конференції амбасадорів, переславши його цій установі і відповідним державам. Після цього рішення конференції амбасадорів екзильний уряд ЗУНР розв’язався.

С. Витвицький і С. Баран /537/






УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА В ГАЛИЧИНІ


Укр.-поль. війну в Галичині розпочало 1. XI. 1918 р. повстання проти укр. влади у Львові об’єднаних під проводом сотн. Мончинського поль. підпільних військ. організацій (див. стор. 529). Подібні місцевого характеру повстання зняли поль. нац. кола в Самборі, Дрогобичі, Перемишлі та на Лемківщині, користуючись прихильністю командантів австр.-угорських залог. За винятком Зах. Лемківщини, ці поль. виступи скрізь були зліквідовані на початку XI. 1918 р. місцевими й довколишніми укр. військ. частинами.

Активна військ. підтримка цього повстання поль. варшавським урядом у перші дні листопада 1918 р. стала початком війни між Польщею й ЗОУНР. Військ. допомогу поль. повстанню до кінця 1918 р. подавала головне поль. Зах. Галичина, а від січня 1919 р. — вся Поль. держава; вирішили цю війну вжиті в квітні 1919 р. споряджені Францією для війни з большевиками дивізії ген. Галлера.

Бої у Львові (1.-21. XI. 1918). Створений під проводом сотн. Д. Вітовського Центр. Військ. Комітет (стор. 528) мав у Львові бл. 60 старшин і бл. 1 200 бійців — українців з австр. частин, розташованих у місті. Операцією керувала створена ЦВК Укр. Генеральна Команда (перейменована 8. XI. 1918 р. в Начальну Команду). Ці початкові сили ЦВК становили собою загалом мало боєздатний елемент, і тому Укр. Генеральна Команда подбала про негайне переведення з Буковини Куреня УСС, а з ін. місцевостей Галичини підкріплень. Спізнений прихід УСС і мляве надходження підкріплень з провінції заважили на неуспіхах укр. сторони в боях у Львові.

У Львові поль. повстання почалося о півдні 1. XI. 1918 р. у півд.-сх. дільниці міста, т. зв. Новий Світ, звідки наступом 2. XI. поляки здобули вантажний двірець із запасами зброї та стрілива. Переговори між поль. політ. діячами й Укр. Нац. Радою, що мали довести до мирного полагодження конфлікту, поза 24 — годинним припиненням боїв не дали результатів. Вночі проти 3. XI. поляки зайняли залишений укр. залогою головний двірець і заатакували ін. укр. позиції. Укр. сил було надто мало, щоб відразу енерґійно протиставитися поль. наступові. Допомога УСС не надходила, і в укр. командуванні настала криза: замість полк. Вітовського команду переймає полк. Маринович. Дальша нерішучість і брак протидії з укр. сторони заохочує поляків до нових наступів, і їм вдається добитися дальших теренових успіхів у зах. і центр. частині міста. Не змінили стану й перші відділи УСС, що прибули 3. XI. і з півдня кілька разів провадили безуспішні наступи на поль. позиції. 5. XI. головним комендантом стає отаман Г. Коссак, що з наспілими з краю підкріпленнями безуспішно пробує витиснути противника з центру міста. До самого кінця львівської операції (22. XI.) фронт устабілізувався, з невеликими місцевими пересуваннями, по лінії з півночі на південь міста з тим, що в поль. руках залишилася зах. частина Львова (див. карта). Поза містом поляки спиралися на найближчі підльвівські поль. села, головне на південь і на захід від Львова.

9. XI. головне командування обняв полк. Г. Стефанів, що повів низку атак в півн. та півд. частині міста (Замарстинів, Кадетська Школа), але успіх мали тільки операції на півночі міста (на Замарстинові, 14 — 15. XI), яку очищено від цивільних озброєних ватаг. Тут співдіяв і Загін ім. Гонти під проводом отамана Долуда з Центр. України. Останні успіхи дуже підірвали самовпевненість противника, що став наполегливо домагатися допомоги з Варшави. З другого боку, щоб виграти час, поляки пропонують нові переговори й перемир’я (18-21. XI), поки не досягли чисельної переваги. В другій декаді боїв у Львові поль. сторона мала бл. 660 старшин та бл. 4 000 бійців. Нові бої (21. XI) почалися вже під знаком повної переваги противника: 20. XI. до поляків із Перемишля надійшла допомога під командою підполк. Токаржевського (140 старшин, 1 250 бійців та 8 гармат). До вечора 21. XI. півд, крило поль. війська прорвалося на сх. окраїни міста (залізнича станція Личаків). Полк. Г. Стефанів, побоюючись оточення, наказав укр. частинам вночі проти 22. XI. залишити Львів всупереч готовості укр. залоги боронитися до останнього.

Бої на півн.-зах. кордонах ЗОУНР на початку XI. 1918. Поза Львовом бої з поляками затяглися на зах. кордонах ЗОУНР. Тут поляки 1. XI. захопили Перемишль і Ярослав. Але за допомогою навколишніх сіл українці 4. XI. відбили Перемишль. Однак під дальшим тиском поляків місто 11. XI. втрачено знову, цим разом остаточно. Втрата Перемишля була першою вирішною й далекосяжною своїми наслідками перемогою противника, бо посідання його дозволяло галицьким полякам тримати безпосередній зв’язок із Краковом і довозити підкріплення до Львова.

Поль. опір у Львові став початком воєнної дії, в якій взяла участь згодом уся Поль. держава. Побіч загонів Токаржевського і ген. Б. Рої, які прибули до Львова з Кракова (20. XI.), на територію Галичини увійшли дві поль. групи: від Нового Санча, що 20. XI. зайняла Хирів, і від Люблина, що 27. XI. зайняла Раву Руську. /538/

 Дальший їх похід спинили укр. частини. Обидва ці залізничі вузли (Хирів і Рава Руська), як і Львів та Городок Ягайлонський, були до II. 1919 головними вогнищами укр.-поль. змагання. Начальна Команда ГА бачила своє завдання в тому, щоб витиснути противника за укр. етнографічні межі й забезпечити держ. кордони. Одначе аж до II. 1919 вона спрямовувала всі зусилля на концентричні фронтальні атаки проти Львова, занедбуючи водночас перервання залізничої сполуки обложеного міста через Перемишль із Польщею. Це давало змогу противникові широко застосовувати перекидання сил з ін. фронтових відтинків до загроженого Львова. Поль. операціями до кінця XI. 1918 керувало »Довудзтво Всхуд« польської армії з ген. Розвадовським на чолі.

Організація ГА. Перші місяці після виходу зі Львова були вжиті Начальною Командою укр. військ (що переїхала до Бережан, а згодом до Ходорова) на переорганізацію укр. частин спершу в бойові групи, а в І. 1919 — в корпуси ГА. З відділів, розташованих б. Львова, створено групу »Схід« (з І. 1919 — II або Осадний корпус), підпорядковану безпосередньо Начальній Команді ГА, з відділів на південь від залізничої лінії Львів — Перемишль — групу »Південь« із командуванням в Стрию (з І. 1919 — ПІ корпус), з відділів на північ від цієї лінії — групу »Північ« (з I. 1919 — І корпус) з командуванням у Камінці Струмиловій. Попри відділи первісно добровільного характеру (УСС і частини, що стали до розпорядження Начальної Команди ГА) та добровільні нереґулярні партизанські загони з довколишніх селян у перші місяці укр.-поль. боїв розпорядженням Держ. Секретаріяту Внутр. Справ з 15. XI. 1918 ГА комплектувалася призовниками військ. округ, на які була поділена ЗОУНР. Пекучу потребу ГА відчувала в штабних і вищих старшинах: їх вербовано головне з-поміж кол. старшин австр.-угорської армії за національністю німців, угорців та чехів; на прохання уряду ЗОУНР відряджувано до ГА вищих старшин армії УНР (напр., ген. М. Омеляновича-Павленка, Начального Вождя ГА від 10. XII. 1918, ген. М. Грекова, Начального Вождя ГА від 9. VI. 1919 до 5. VII. 1919, та багато ін.).

У дальшій фазі війни для ГА виринули чималі труднощі щодо озброєння та амуніції, в Галичині містилися тільки розмірно скромні боєприпаси та й ті з утратою Львова й Перемишля опинилися переважно в поль. руках. ГА могла розраховувати на постачання стрілива тільки від невтрально-прихильної Чехо-Словаччини. Після поль. офензиви в травні 1919 р. цей шлях постачання був перерваний, і це вирішило невдачу ГА в червні 1919 р.

Бої за Львів. На час від 22. XI. до кінця XII. 1918 р. припадає низка місцевих операцій з обох сторін: під Львовом та активніших на півн. відтинку укр.-поль. фронту (Рава Руська, Любачів, Чесанів, Ярослав), як і на півдні (Хирів, Перемишль). Ініціятива в цих діях, ведених здебільша за здобуття опанованих поляками міст та прикордонних смуг, була в укр. руках, але укр. операціям не вистачало систематичности й наполегливости; їх здебільша вели окремі групи без тісного оперативного пов’язання. Це дозволило поль. стороні, що мала дуже вигідні комунікації, своєчасно перекидати підкріплення на загрожені відтинки фронту й успішно відбивати укр. атаки, ба навіть довиватися дальших теренових успіхів; крім Львова й Перемишля в їх руках опинилися повністю або частково 10 — 11 повітів на заході й півночі, належних до ЗОУНР.

В грудні 1918 р. поль. чисельна перевага стає щораз помітніша на всьому фронті. Проте командування ГА рішилося на загальний концентричний наступ на Львів, як вступ до дальшої дії на всьому фронті. Але плян цієї першої офензиви на Львів не вдався, бо противник розбив ще перед початком операції головну укр. ударну групу (Козятинську Ударну Бриґаду), скупчену на півд.-захід від міста (сс. Наварія, Оборошин). Після важких боїв 27. XII. 1913 — 2. І. 1919 під Львовом на фронті настав короткий спокій. В решті впродовж XII. 1918 обидві ворожі армії зайняли постійні позиції та розподілили свої бойові сили більш-менш рівномірно на всьому фронті (перебіг лінії фронту — див. карта).

Із 5. I. 1919 р. керування операціями поль. військ у Сх. Галичині обняло »Начельне Довудзтво« з осідком у Варшаві. Дуже слаба активність нім. військ у Познанщині та перемир’я на чеському фронті на Шлезьку дали змогу полякам кинути більшість сил проти ГА. 8. I. поляки перейшли у наступ з метою очистити від укр. військ простір між залізничними лініями Львів — Перемишль і Львів — Рава Руська — Ярослав, та єдиним їх успіхом був прорив сильного поль. загону ген. Ромера з Рави Руської через Жовкву до Львова (10-11. І. 1919), при чому частину його знищено в Жовкві. Одночасно 11. І. почалася друга укр. офензива на Львів. Вага цієї операції, як і першої офензиви, лежала на /539/ півдні міста. Зайнято низку підльвівських сіл, але дальший наступ розбився об сильно укріплені поль. позиції на периферіях Львова. З другого боку, розпочатий 13. І. поль. наступ, поза невеликими тереновими успіхами на півд. захід від Львова (зайнято Бартатів і Любінь Великий), зрештою не приніс змін у фронтовій лінії. Після цього підльвівський відтинок фронту знову на місяць заспокоївся. Пожвавлені дії йшли на фронті I корпусу: тут в кінці січня 1919 р. поляки здобули Угнів і Белз (28. І.): останній, сильно ними укріплений, став для них оперативною базою в дальших бойових операціях на схід і північ. Українці вели атаки на Белз і Раву Руську. На фронті III корпусу поляки почали 4. II. нові зачіпні дії в районі Хирова, що одначе скінчилися їх поразкою.

Вовчухівська операція. Після двох безуспішних чолових наступів на Львів Начальна Команда ГА побачила, що вирішний пункт укр. офензиви лежить на захід від Львова, й вирішила перервати залізниці між Львовом і Перемишлем, замикаючи кільце навкруги Львова й фронт І та III корпусу на заході. Плян цієї операції передбачав опанування колії на відтинку Городок — Судова Вишня скоординованими акціями від півночі й півдня (т. зв. Вовчухівська операція) із новим наступом на Львів. 15. II. укр. частини здобули низку сіл при залізниці Городок — Судова Вишня. Колія на цьому просторі опинилася в полі досягнення укр. рушничного вогню, і рух спершу звичайних, а з 20. П. і панцерних поїздів припинився. Одночасно з півночі від Голоська та Збоїськ заатаковано Львів. Дальший розвиток наступу перервала військ. місія Антанти під проводом ген. Бартельмі (див. стор. 530), і воєнні дії почалися знову 2. III. Зусилля поляків тоді були скеровані на те, щоб відкинути укр. сили від залізниці Львів — Перемишль б. с. Вовчухів (7. III.), але безуспішно. На початку березня 1919 р. до Перемишля прибули нові поль. сили з Конґресівки й Познанщини, що провели успішну протидію в напрямі на Городок (12. III.), і вже 19. III. поль. частинам удалося знову опанувати колію Львів — Перемишль, а також на півн. відтинку відкинути укр. частини за лінію Магерів — Немирів. Пропозицію Ради Чотирьох з 19. III. припинити бої (див. стор. 531) справді прийняла НКГА. але не відповіла поль. стопона й повела нові атаки переважно на півн. відтинку, на фронті I корпусу: тут до кінця березня поляки опанували Краковець і Яворів, дійшовши до лінії Янів — Магерів.

Поль. офензива ген. Галлера. Не зважаючи на зобов’язання не вживати споряджених у Франції дивізій ген. Галлера проти українців, поль. уряд спрямував їх саме на протиукр. фронт, і 19. IV. ці частини з успіхом заатакували укр. позиції на півд. зах. від Львова (між с. Скниловом та Любенем В.). 20. IV. прорвали укр. фронт на південь від Львова і 29. IV. відкинули укр. частини з їх позицій на північ і схід міста поза засяг укр. артилерійного вогню на Львів. Завзяті бої велися тоді й на фронті I корпусу. Без відповіді з поль. сторони залишилися пропозиції Начальної Команди ГА з 1. V. та 9. V. щодо перемир’я. Пропозиція щодо укр.-поль. демаркаційної лінії бурського ген. Боти від імени комісії Ради Чотирьох для укладення перемир’я була відкинута поляками. В половині V. 1919 р. поляки повели загальний наступ на укр. позиції в Галичині й на Волині. Головні удари дивізій ген. Галлера були спрямовані проти півд. відтинку фронту на Самбір (III корпус) та на Волинь (Луцьке) проти Армії УНР. 15. V. 4 поль. дивізія прорвала півд. відтинок укр. фронту (групи Крукеничі — Волчищовичі — Гусаків) у напрямі на Самбір. Відтіля укр. частини (Хирівська група та Гірська бриґада) подалися на південь через Карпати до Чехо-Словаччини, де їх роззброєно й інтерновано. Одночасним ударом на півночі й на середньому відтинку противник опанував Луцьке (16. V.), Кристинопіль, Мости Великі, Жовкву, Рудки, Комарно і Самбір. Фронт III корпусу був здезорганізований і без опору відступав на схід. У висліді цих ударів на Волині та на півд. відтинку були змушені відступити на півд. схід І і III корпуси. До 24. V. поль. частини досягли лінії Болехів — Ходорів — Вібрка — Бузьк. Намір Начальної Команди ГА спинити поль. частини на Золотій Липі й перейти до протидій, зважаючи на виступ Румунії, що після ультиматуму 23. V. зайняла півд.-сх. частину ЗОУНР (див. стор. 531), залишено. А що активний виступ румунської армії міг загрожувати запіллю УГА, то укр. частини відведено в трикутник, замкнений річками Збруч — Дністер і залізничою колією Гусятин — Чортків — Заліщики.

Чортківська офензива і відступ ГА. Після короткого відпочинку й реорганізації укр. частини ударом двох бриґад 7. VI. перейшли до наступу, званого червневим, або офензивою ген. М. Грекова, що тоді став на чолі ГА. Перед офензивою ГА налічувала бл. 25 000 бійців (бл. 45 куренів піхоти, 40 батерій та кілька сотень кінноти). Після успішних ударів на Ягольницю — Чортків — Копичинці проведено зручні маневри на Бучач і Теребовлю й розгорнуто наступ уздовж лівого берега Дністра на Галич. Відкинуто поль. сили з лінії Тернопіль — Теребовля, зламано опір під Язлівцем, і в другій половині червня передові частини ГА досягли лінії Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — підкамінь (див. карту). Після цих успіхів ГА і укр. суспільність опанував ентузіязм; все здібне до зброї добровільно ставало в лави укр. війська. /540/

 Але брак зброї та стрілива не дозволив використати цього захоплення: з-поміж зголошених у збірних станицях 90 000 добровольців затримано ледве 15 000. При травневому відступі ГА була змушена залишити чималі припаси амуніції, що її брак тепер дошкульно відчуто, а сил добитися до чехо-словацького кордону, де біля Лавочного був приготовлений транспорт стрілива, в ГА не стало, і цим самим теренові успіхи офензиви втратили значення. Перебуваючи в апогеї успіхів офензиви, Начальна Команда ГА відмовилася прийняти умови перемир’я та демаркаційної лінії (т. зв. Дельвіґа — див. карта 376), що їх підписала 10. VI. У Львові делеґація Армії УНР та ГА.

Тим часом поспішно стягнені поляками нові сили вже з 25. VI. змусили ГА, через цілковитий брак стрілива, знову відступити на вихідні позиції в трикутник між Збручем та Дністром. Катастрофічна недостача набоїв не дозволяла піхоті навіть спиняти ворога, і відступ здебільша охороняла артилерія. Тільки слабий натиск поль. частин і пляновість у веденні відступу не допустили до поразки ГА. Зрештою чортківська офензива дуже позитивно позначилася на моральному стані вояцтва.

Через те, що дальша боротьба з бл. 110 000 поль. армією, яку Франція забезпечила всіма модерними воєнно-техн. засобами, була безнадійна, ГА 16-18. VII. 1919 р. перейшла за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з большевиками.

О. Горбач





КУБАНЬ


До революції 1917 р. Зайнявши Кубань, Росія оселила на ній 1792 р. рештки запорізьких козаків під назвою »Війська Вірних Чорноморських Козаків«. На початку 1860-их pp. Чорноморське Військо об’єднали з т. зв. Лінійним, що займало півд.-сх. частину Півн. Кавказу, і назвали Кубанським Козачим Військом. У 1896 р. прибережна смуга Чорного моря царським указом була відірвана від Кубані й названа Чорноморською губ.: адміністративно вона й далі підлягала кубанському наказному отаманові.

Кубань до 1917 р. офіційно називалася Кубанскою областю. Разом із Чорноморською й Ставропільською губ., Терською та Дагестанською обл. вона входила як Півн. Кавказ до крайового адміністративного управління Кавказького Намісництва. До 1917 р. населення Кубані складалося з 42,9% козаків і 57,1% некозаків (українців, росіян, карачаївців, кабардинців і ін. кавказьких племен мусулманського віровизнання). Землею володіли: 78% — козаки, 7% — горяни, 6% — держава і лише 8,5% — некозаче населення. Останнє складалося переважно з українців і називалося »городовиками« (по-рос. »иногородними«). Городовики ділилися на корінних, що жили окремими селами або на купленій у панів землі (їх звали ще »вічняками«), і решту — некорінних. Корінних було 257 000, некорінних — 1 389 400. Некорінні ділилися далі на осілих (763 500), що мали по станицях і містах нерухомість, і неосілих (625 900), що жили в орендованих помешканнях.

Корінні мали сільські самоуправи; некорінні підлягали козачим станичним управам, не маючи в них своїх представників. Права їх супроти козаків були дуже обмежені.

На Кубані рос. уряд послідовно провадив русифікаційні способи адміністрування. Давній виборчий лад, принесений запорожцями з України, скасовано. Від 1794 р. заборонено скликати Раду. Наказних отаманів від 1855 р. Петербурґ призначав переважно з рос. генералів. Лише останній перед революцією отаман ген. Бабич був з помосковлених кубанських козаків. Мова по школах і адміністративних установах була рос.; всі урядовці в держ. і громадських установах призначалися з росіян або помосковленого місцевого населення. Українці на Кубані жили лише спогадами про своє нац. минуле. Тіснішого зв’язку з Центр. Україною до 1900 р. кубанці майже не мали.

Лише після виникнення Революційної Укр. Партії (див. стор. 475) нав’язуються деякі зносини з Україною. В Катеринодарі постала місцева громада РУП, яку очолив С. Ерастів. Підтримують і поширюють нац. свідомість укр. діячі, що приїздять із Центр. Земель, як І. Ротар, С. Петлюра, П. Понятенко, Б. Мартос, А. Кучерявенко, П. Сулятицький, І. Івасюк, П. Білинський та ін. Нац. рух однак був слабий. і революція 1905 р. майже не виходила за межі загальнорос. руху.

Після революції 1917 р. Слабу нац. свідомість на Кубані населення виявило і в революцію 1917 р. Воно не мало нац. проводу й підпало, особливо на початку, становому (козацькому) керівництву. Екон. відносини, головне землеволодіння, відразу поділили населення на два ворожі табори — козаків і городовиків.

У перші дні революції на Кубані постала вища крайова влада — Обласний Совєт та Обласний Виконавчий Комітет із централістичним чисто рос. скерованням. Але поруч із ними і майже одночасно виникли станові козачі органи: Військ. Рада та Військ. Уряд, що від оборони станових інтересів скоро перейшли до завдань крайових. У жовтні 1917 р. Військ. Рада проголосила себе Крайовою Радою (кубанськими установчими зборами). Кубань стала республікою — Кубанський Край у складі Російської Федеративної Республіки. Ця Рада обпала військ. отамана (президента), створила парлямент — Законодавчу Раду й зформувала перший кубанський крайовий уряд, відповідальний перед Законодавчою Радою. Очолив цей перший уряд українець Л. Бич.

Коли большевики захопили владу в Петербурзі, кубанські органи перебрали на себе повноту влади »до відновлення законного рос. правительства«. Це привело до війни проти больш. Росії, в якій більшість »іногородніх« і окремі козаки стали на бік большевиків. Під величезною перевагою больш. напасників і демобілізованих частин кавказької армії Законодавча Рада, військ. отаман і уряд із своїм військом із добровольців на початку березня 1918 р. залишили Катеринодар.

17. III. 1918 р. Законодавча Рада, отаман і уряд в станиці Новодмитрівській склали з командувачем рос. Добровольчої Армії ген. Л. Корніловим угоду про спільну боротьбу з большевиками, за якою кубанські військ. частини були йому підпорядковані. Коли Корнілов 31. III. 1918 р. був убитий, його заступив ген. А. Денікін, що вже без угоди продовжував командувати військом Кубані. В червні делеґація від Законодавчої Ради й уряду побувала в Києві з метою створити федеративний зв’язок із Україною. Однак делеґація не могла дійти до порозуміння з гетьманом П. Скоропадським, і Кубань далі залишилася підпорядкованою ген. Денікінові. /541/

2. VIII. 1918 р. звільнено від большевиків Катеринодар, а в кінці жовтня і всю Кубань. Після цього Денікін, маючи в Добровольчій Армії 70-80% кубанських козаків, став намагатися накинути Кубані свою диктатуру. Він це робив, зокрема, спираючись на те, що після поразки центр. держав представники Антанти, які прибули з Заходу, настоювали на концепції »єдиної-неподільної« Росії і тому всю допомогу (зброєю, медикаментами й одягом) передавали лише Денікінові.

Політ., нац. й соціяльні гасла Добровольчої Армії були ворожі кубанському населенню. Тут виразно виявилася наявність двох течій. Противники диктатури Денікіна — українці, що стояли за самостійність Кубані й союз з Україною, повели в радах і уряді аґітацію за цілковите звільнення Кубані від влади Добровольчої Армії та утворення бльоку козачих земель, України й Кавказу. Натомість русофільська течія на чолі з військ. отаманом О. Філімоновим та прем’єром Ф. Сушковим (з грудня 1918), яку підтримував Денікін, висунула ідею об’єднання лише Дону, Кубані й Терека. В такому об’єднанні більшість набували русофіли, що намагалися створити з козачих земель базу для боротьби за »едину-неподільну« Росію. Цій течії вдалося в червні 1919 р. скликати в Ростові конференцію Дону, Кубані й Терека. Очолював делеґацію від Кубані на цій конференції голова Крайової Ради українець-кубанець М. Рябовол. Він на першому ж засіданні виголосив програмову промову, закликаючи об’єднати всіх, хто бореться проти большевиків, а не обмежуватися становим (козачим) об’єднанням. Це особливо не сподобалося добровольцям, і вони наступної ночі підступно вбили Рябовола.

Після цього з ініціятиви донців конференція ДКТ перетворилася на »південноросійську« з участю в ній, крім названих військ. і представників Добрармії. На думку русофілів, ця конференція мала на півдні кол. Росії створити єдину рос. держ. владу, якій насамперед мусіли підкоритися козачі краї та Україна, а потім і Кавказ.

Кубанці, спираючись на Законодавчу Раду та новий проукр. кабінет П. Курганського, що заступив Сушкова, застосували тактику саботажу півд.-рос. конференції. Шукаючи виходу із створеної ситуації, Денікін вирішив зробити держ. переворот на Кубані. Як нагоду він використав договір про приязнь, складений у липні 1919 р. в Парижі між кубанською делеґацією (на чолі з Л. Бичем) і делеґацією Республіки Горців Півн. Кавказу. Кубанська делеґація була віддана до військ.-польового суду. Ген. Вранґелеві доручено досягти бажаних Денікінові змін на Кубані. Вранґель за допомогою зрадника Кубані кол. кубанського міністра ген. В. Науменка, що йому Законодавча Рада висловила недовір’я, вчинив насильство над Радою. 6. XI. 1919 р. відпоручник Вранґеля ген. В. Покровський, оточивши військом Крайову Раду, арештував члена кубанської делеґації О. Калабухова, що прибув з Парижу, й 12 ін. членів Ради. За присудом військ.-польового суду О. Калабухова »за зраду Росії й козацтва« прилюдно повішено в Катеринодарі. В кубанській конституції зроблені були зміни, яких вимагав Денікін, і цим врятовано життя 12 членів Ради. При цьому подалися до димісії військ. отаман О. Філімонов і уряд Курганського. Новим отаманом обрано ген. штабу ген. М. Успенського; уряд знову перейшов до русофіла Сушкова.

Відповіддю на вбивство М. Рябовола й насильство над Радою було залишення фронту кубанськими козаками. Добровольча Армія сама не могла втримати фронту, коли розгорнули наступ великі маси больш. кінноти і коли в той же час по всій Україні діяли повстанці. Морально біла армія швидко розкладалася через свавільство офіцерів і солдатів, їх постійні грабунки й погроми.

Наприкінці 1919 р. населення Кубані стало масово проявляти ворожість до рос. добровольців. У грудні 1919 p., після смерти отамана Успенського, була скликана Крайова Рада для вибору нового військ. отамана. Депутати прибули з такими настроями, що відразу сконсолідувалися й на першому ж засіданні, вночі проти 1. І. 1920 p., відновили Конституцію і прогнали президію Ради й уряд, складений на бажання Денікіна, обравши отаманом ген. штабу ген. М. Букретова, ворожого до Добровольчої Армії. 4. І. 1920 р. зформувати уряд уповноважено українця-самостійника інж. В. Іваниса, що був міністром торгівлі й промисловости в кабінеті Курганського.

Новий уряд за перше завдання ставив зірвати з Добрармією, а боротьбу проти Росії вести в союзі з Україною й Кавказом. Однак фронт так швидко відкочувався на південь, що не було коли реалізувати цей плян. До того ж старий уряд Ф. Сушкова погодився з Доном і Тереком скликати на початку січня нове козаче об’єднання — Верховний Круг Дону, Кубані й Терека. Депутати цього надпарляменту, зібравшись, проголосили себе зверхньою владою над Доном, Кубанню й Тереком, але вільною від рос. окупації на той час лишалася тільки Кубань. Деклярація ця лишилася на папері, бо Верховний Круг не спромігся створити виконавчого органу. Кубанський уряд через свого голову заявив на засіданні Верховного Круга, що не дозволить ніякій іншій владі порядкувати на Кубані без спеціяльної постанови Крайової Ради, яка розійшлася.

За два тижні з ініціятиви донців і терців Верховний Круг знову поєднався з Добрармією й створив уряд »Півдня Росії« на чолі з ген. Денікіном. Кубанський уряд цього новотвору не визнав, і уряд »Півдня Росії« відразу переїхав до Новоросійського, де розійшовся, не залишивши й сліду своєї діяльности. Голова його ген. Денікін наказав передати большевикам кубанський уряд з родинами, коли б вони опинилися в сфері діяння добровольців. За якийсь тиждень і Верховний Круг скасував угоду з Денікіном і сам розпорошився. Денікін, переїхавши до Криму, змовою старших офіцерів змушений був відмовитися від головнокомандування.

З відходом головної маси добровольців на Кубань і далі в Новоросійське територія Кубанського Краю заповнилася деморалізованими частинами армії та біженцями. Захищати Кубанський Край не було як. Кубанський військ. отаман, уряд і Законодавча Рада були змушені відійти на Чорноморщину з 45 000 козаків різних видів зброї. Незабаром виявився брак амуніції. Особливої гостроти набрало харчове питання. Чорноморщина хліба не мала, а борошно й інші продукти, надіслані залізницями й морем, військ. саботажники залишили /542/ ворогові або потопили в морі. Грузія відмовилася від інтернування Кубанської Армії. Через це частина її, бл. 15 000, була перевезена до Криму під команду ген. Вранґеля, а більшість капітулювала. 19. V. 1920 р. Законодавча Рада на засіданні в Адлері ухвалила: »військовий отаман і уряд мусять зберегти кубанські інституції держ. влади і вести боротьбу за визволення Кубані до кінця«. Сама вона перервала сесію на невизначений час і дозволила кожному депутатові рішати про себе самому.

В. Іванис


Література: Rybalka L. (Юркевич). L’Ukraine et la guerre. Женева 1916; Les Russes en Galicie. Première occupation des provinces Ukrainiennes d’Autriche par les troupes russes. Льозанна 1917; Жук А. Пам’яткова книга СВУ. Відень 1917; Грушевський М. На порозі нової України. К. 1918; Дорошенко Д. Рос. окупація Галичини 1914 — 16 pp. Наше Минуле, І. 1918; Шульгин О. Політика. К. 1918; Czernin O. Im Weltkriege. 1919; Лозинський М. Галичина на мировій конференції в Парижі. Кам’янець 1919; Choulguine A. Les problèmes de l’Ukraine. Париж 1919; Дорошенко В. Зах.-Укр. Нар. Республіка. ЛНВ, I — III. К. 1919; Винниченко В. Відродження нації, I — III. К.-Відень 1920, Мишуґа Л. Похід укр. військ на Київ. Відень. 1920; Назарук О. Рік на Великій Україні. Відень 1920; Андрієвський В. З минулого. 1917 р. на Полтавщині. Берлін 1921; Цьокан І. Від Денікіна до большевиків. Відень 1921; Левицький О. Галицька Армія на Великій Україні. Відень 1921; Doroschenko D. Die auswartige Politik des ukrainischen Staates im Jahre 1918. Die Ukraine, VII. 1921; Sopotnicki J. Kampanja polsko-ukraińska. Л. 1921; Скоропис О. Мої »злочини«. Хліборобська Україна, II — IV. Відень 1921; Марголин А. Украина и политика Антанты. Берлін 1921; Кривава книга, I — II. Відень 1919 — 21; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії укр. революції 1917 — 20 pp., I — IV. Відень 1921 — 22; Мазепа І. Большевізм і окупація України. Л. 1922; Капустянський М. Похід укр. армій на Київ і Одесу в 1919 p., I — III Львів 1921 — 22, Мюнхен 1946; Лозинський М. Галичина 1918 — 21. Відень 1922; Уривки з споминів гетьмана Павла Скоропадського. Хліборобська Україна, IV. Відень 1922 — 23; Mazepa I. Der Bolschewismus und die russische Okkupation der Ukraine. Берлін 1923; Кордуба М. Переворот на Буковині. ЛНВ, X — XII. Л. 1923; Лотоцький О. Церковна справа на Україні. ЛНВ, V. Л. 1923; Скрипник М. Начерк історії пролетарської революції на Україні. Червоний Шлях. Х. 1923; Між молотом а ковадлом (причинки до історії Укр. Армії). Л.-К. 1923; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле, I — IV. Л. 1923 — 24, ч. І. — вид. 2. Вінніпеґ 1949; Arschinoff P. Geschichte der Machno-Bewegung (1918 — 21). Берлін 1923; Доценко О. Літопис укр. революції, II, 4, 5. Л. 1923 — 24; Попович І. — Кордуба М. До перевороту на Буковині. ЛНВ, III — IV. Л. 1924; Хліборобська Україна, I — V. Відень 1920 — 25; Гермайзе О. Матеріяли до історії укр. руху за світової війни. Укр. археографічний збірник, І. К. 1925; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Відень 1926; Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані. Прага 1926; Петрів В. Спомини, І. Л. 1927; Кубань. Збірник. Прага 1927; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914 — 18. Л. 1928; Берестейський мир. Спомини та матеріяли. Зладив і попередив вступом Кедрин І. Львів 1928; Коновалець Є. Причинки до історії укр. революції. Прага 1928; вид. 2. 1948; Попов М. Нарис історії Ком. Партії (більшовиків) України. Х. 1928; Шухевич С. Спомини, I — V. Л. 1929 ; Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. М. 1930; Мазепа І. — Феденко П. З історії укр. революції. Прага 1930; Збірник пам’яті С. Петлюри. Прага 1930; Chołodecki — Białynia J. Lwów w czasie okupacji rosyjskiej. Л. 1930; Кох Г. Договір з Денікіном. Л. 1930; Левицький К. Великий зрив. Л. 1931; Кузьма О. Листопадові дні 1918. Л. 1931; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід, I — III. Каліш 1929 — 32; Васілевський Л., Галин М., Стемповський С., Топчибаши А., Табуї. Спогади. В. 1932; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23, I — II. Ужгород 1930 — 32; Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1932; Базар. Збірник. Каліш 1932; Крезуб А. Нарис історії поль.-укр. війни 1918 — 19. Л. 1933; Укр. Заг. Енциклопедія, III (статті Феденка П., Левицького К., Кедрина І., Кордуби М., Панькевича І., Доценка О., Шульгина О., Думіна О., Купченка К., Перфецького P., Сулятицького П., Петрова В., Колосовського В., Яковлева А.); Укр.-московська війна 1920 p., I. В. 1933; Попович О. Відродження Буковини. Л. 1933; Шульгин О. Без території. Париж 1934; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918 — 23. Берлін 1934; Borschak E. Traité de la Paix à Brest-Litowsk. Le Monde Slave. Париж 1934; Borschak E. L’Ukraine dans la littérature de l’Europe occidentale. 1935; Доценко О. Зимовий похід армії УНР (6. XII. 1919 — 6. V. 1920). В. 1935; Choulguine A. L’Ukraine contre Moscou 1917. Париж 1935; Дорошенко Д. З історії укр. політ. думки за часів світової війни. Прага 1936; Калина В. Курінь смерти УСС. Л. 1936; Бояринич В. Кривавий шлях. Л. 1936; Borschak E. L’Ukraine à la Conférence de la Paix. Париж 1938; Омелянович-Павленко М. На Україні 1919 р. Прага 1941; Doroschenko D. Die Ukraine und das Reich. Ляйпціґ 1941, Ляйпціґ 1942; Doroschenko D. Ukrainian History since 1914. The Slavic Review, III, 7. Лондон 1942; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 — 21, I — III. Прага 1942; Chubatyj M. The National Revolution in Ukraine (1917 — 19). The Ukrainian Quarterly, I, 1. Нью-Йорк 1945; Стефанів З. Укр. збройні сили 1917 — 23 pp., І. Вид. 2. СУВ. 1947; Баран С. Митр. Андрей Шептицький. Мюнхен 1947; Jabłoński H. Polska autonomja narodowa na Ukrainie 1917 — 18. Варшава 1948; Дивнич Ю. На іспиті Великої Революції 1917 — 18 — 1948. 1949.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.