[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 636-647.]

Попередня     Головна     Наступна

3. Державне право

ДОБА КНЯЖОЇ РУСИ-УКРАЇНИ

Загальна характеристика. З оповідання літописця про IX і X ст. в історії України-Руси можна зробити висновок, що населення укр. земель у цей час уже досягло ступеня об’єднання в держ. організації, які в цей час є ще організаціями певних окремих одно від одного племен, що з них пізніше створилася ціла укр. нація. Це племена полян, деревлян, уличів, тиверців і т. д. В організації цих племінних держав є, однак, натяки й на попередній етап — родове об’єднання. Так, київський літописець спеціяльно підкреслює те, що слов’янські племена України жили кожне поділене на свої роди.

Ми маємо дуже мало відомостей про /637/ організацію цих племінних держав. Ясно лише, що їх очолювали свої князі місцевого, племінного походження (напр., деревлянський князь Мал, що згадується в оповіданні про помсту княгині Ольги за забиття її чоловіка — князя Ігоря). В соціяльному розгалуженні їх населення визначалася окрема верства старших людей (старші, старці градськії), яка являла собою верству вояків і виділяла з себе елементи, що допомагали князеві в управлінні державою.

Як і в історії багатьох ін. народів, на Україні місце кол. племінних держав заступали територіяльні організації, до яких належало населення різних кол. племен. X і XI ст. — це доба існування нових держав, що звалися землями. Це були землі Кивська, Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька і Турово-Пинська. Самі їх назви вказують на те, що під цей час особливо виявляється значення головного міста кожної землі, іменем якого здебільшого й зветься ціла держава-земля. Ці основні землі не зникають цілком під час існування ширших держ. об’єднань перших варязьких князів-Рюриковичів, зокрема — в часи Володимира В. і Ярослава Мудрого. Пізніше, коли почався процес роздрібнення держ. організації, що відповідав аналогічним процесам февдального роздрібнення влади в середньовічній Европі, земля спочатку стає основним і вихідним типом держ. союзу. Навіть пізніше, в XII і XIII ст., коли процес творення менших, удільних держ. організацій виявився в далеко більшій мірі, сліди наявности старого поділу на держави-землі ще довго лишаються живими і не стертими. Державна територія в X — XIII ст. має визначатися залежно від того, про який саме час ми в кожному разі говоримо, і для пізніших часів — залежно від того, чи говоримо ми про цілий комплекс земель-держав і уділів-держав України, чи про кожну окрему землю і кожний окремий княжий уділ. За Володимира В. територія його держави обіймає широкі простори земель, зайнятих укр. племенами, а також — землі племен, з яких згодом утворилися рос. і білор. нації. За Ярослава Мудрого київська держ. організація втрачає основну частину (Полоцьке князівство) білор. земель.

Далі, в зв’язку з процесом роздрібнення держ. території поміж численними нащадками князів Рюрикового роду, держ. природа укр. держ. організму набирає специфічного змісту, стаючи в багатьох рисах подібною до февдальної структури земель і країн тогочасної Европи. Якщо держ. територія всієї України-Руси лишається в основі незмінною, то в середині цієї держави відбуваються ґрунтовні зміни. В наслідок цих змін єдиний за Володимира і Ярослава держ. організм розбивається на ряд менших організмів, які раз-у-раз є фактично незалежними один від одного і від київського великого кн., влада якого в XIII ст. стає цілком номінальною. Але одночасно не переривається й не зникає свідомість того, що це єдина держава, дарма що вузли, які зв’язують її окремі частини між собою, стають надзвичайно слабі, а влада київського великого кн. є меншою і слабшою за королівську владу різних ін. евр. країн. За таких умов укр.-руська держава XII і XIII ст. стає державою держав, де кожна менша одиниця (земля, уділ, волость) у свою чергу має державну природу і, як така, свою окрему держ. територію. Навряд чи вірний погляд тих укр. вчених, що воліють бачити в цьому сполученні держав і державок рід федерації чи конфедерації. Вірніше думати, що це були відносини васальної залежности одних володарів від інших із тим, що на чолі піраміди цих держ. взаємин стояв номінальний володар »Руси« — київський великий князь, що був іншим князям »в місце отця«.

Населення княжої України-Руси було сукупністю громадян, поділених на окремі групи, що відрізнялися одна від одної обсягом своєї правоздатности. Відміни в становищі окремих груп суспільства укр. земель X — XIII ст. були не лише економічного, але й правного характеру, хоча в цей час не мали вони того майже замкненого характеру, який мають пізніші суспільні стани. Вони були численні, строкаті, і саме ця численність їх приводила до того, що правні відміни між ними не були особливо різкими, поступово переходячи від вищих, упривілейованих, до нижчих — з меншими правами і до найнижчих, які, не маючи жадних прав, не були і суб’єктами права (невільники). За тих умов ці групи слід назвати зародками пізніших станів, чи, вірніше, суспільними прошарками февдального типу.

В цім суспільстві княжої України-Руси перехід від держ. володаря (князя) до громадянина з верхнього прошарку суспільства (боярина) не був іще різкий. Можна думати, що князі мали в собі (побіч із безперечними рисами держ. володарів) і певні риси громадян із найвищого своїм становищем в країні суспільного прошарку (їх становище супроти великого князя). З другого боку, і бояри мали певні риси (наявність у деяких із них своїх окремих дружин, що очевидно складалися з залежних від них підвасалів) володарів держ. характеру.

Спочатку, в X і першій пол. XI ст., можна простежити поділ боярства на /638/ бояр земських (старовинного, місцевого походження) і княжу дружину, яка складалася переважно з зайшлих вояцько-лицарських елементів, варязького здебільша походження. Згодом різниця між ними зникає, натомість маємо численні групи, нерівні в своєму суспільному становищі. Це бояри, княжі мужі, огнищани — вони складали вищу групу; отроки, гриді, дітські належали до нижчих груп — молодшої дружини, відповідаючи міністеріялам Зах. Европи. Очевидно, що в перші часи укр.-руський боярин — це переважно тип дружинника-лицаря, що спеціяльно присвячував себе військовій справі. Але що далі, то більше ці елементи осідали на землю, стаючи групою землевласницького характеру. Це особливо яскраво виявляється в XIII ст. в Галицькому князівстві. »Руська Правда« знає ряд правних переваг боярства, зокрема в праві спадковому.

Міське населення княжої Руси-України, що звалося граждани, чи люди градські, також складалося з численних і нерівних груп. На чолі їх стояли гості (купці, що займалися торгівлею з закордоном) і купці. Нижче від них стояли чорні люди. Укр. місто в цей час ще не мало своєї окремої від землі самоуправи, і його людність ще не відокремилася від решти населення в замкнену суспільну станову групу.

Сільське населення складалося з двох груп. Смерди — це в основі вільні люди, що особливо підкреслювалося притягненням у багатьох випадках членів цієї групи до військових походів. Перші ознаки майбутньої залежности їх у цей час почали виявлятися в княжих маєтках. Група смердів мала ряд правних обмежень, зокрема у справі спадкування. Окремою групою сільського населення були т. зв. закупи — люди, що самозакладалися власникові маєтку до відробку боргу. Як такі, вони на цей час самозакладу втрачали значну частину своєї правоздатности й опинялися в становищі, близькому до невільників.

Суспільний поділ людности замикався внизу групою невільників, чи рабів. Ця група не мала в засаді жадних прав, стаючи в зв’язку з цим не суб’єктом, а об’єктом права. Джерелами невільництва були: народження від рабів, полон, кара за злочин, безнадійна заборгованість, самозапродання (чи продаж батьками дітей), одруження з чужою невільницею.

Державний устрій України-Руси X — XIII ст. являє собою вид монархії, з князем як держ. володарем. З поширенням удільного роздрібнення укр. держави на чолі кожного уділу і кожної княжої волости стоїть свій князь-монарх, що (див. вище) визнає себе залежним від старшого князя даної землі і через нього — від великого кн. київського.

В науці довго дебатувалося питання про порядок наслідування княжих столів. Певний час панувала теорія т. зв. »родового старшинства«, за якою всі члени княжого роду Рюриковичів мали право на здобуття старших княжих столів і уділів залежно від свого становища в княжій родині. За таких умов у разі смерти князя мав відбуватися процес пересування всіх менших і молодших (своїм положенням у княжій родині) князів з уділу до уділу залежно від визначеного старшинства і значення цих уділів. Тенденції до такого порядку справді були. Але з ними конкурували й змагалися ін. засади: наслідування княжого столу в певній землі тільки членами тієї княжої родини, що спеціяльно з цією землею зв’язана (принцип »отчини«), обрання князя вічем старшого міста землі (порушуючи при цьому, раз-у-раз, засаду старшинства), здобуття княжого столу силою.

Права князя як держ. володаря землі чи уділу полягали в широкій галузі законодавства (княжі устави і уроки), суді, призначенні органів місцевої адміністрації й контролі їх діяльности, в справах міжнародної політики. Князь є проводир війська даної землі чи князівства. При цьому, однак, держ. організація тих часів не знала чіткого розподілу функцій влади. В наслідок цього компетенції різних органів управління конкурували між собою, і ті самі функції, що їх виконував князь, мали також і боярська рада і, почасти, віче. В різних частинах держави Рюриковичів при цьому намічалася перевага тих чи тих органів влади. Тоді як у рос. землях особливо висувалася роля князя-монарха, в Новгородській і Псковській землі та в землях білор. пріоритет віча, — то на укр. землях виразно виділяється роля третього органу центр. управління — боярської ради. Але можна і треба йти далі й визначити відміни в устрої укр. земель. Отже, особливо впливовим є становище боярської ради в Галицькому князівстві, тоді як у Чернігівській землі роля князя ніби переважає значення двох ін. центр. органів (до речі, саме на Чернігівщині маємо вперте функціонування порядку наслідування княжого столу за »родовим старшинством«, що в ін. князівствах було скорше винятком).

Віче — орган прямого народоправства, що функціонував у вигляді зборів громадян старшого міста землі (чи князівства) і розглядав та виносив ухвали в справах, що стосувалися до цілого /639/ князівства чи цілої землі. Віче в Україні збиралося на збори нереґулярно (в рос. півн. державах Новгородській і Псковській, навпаки, його збори були реґулярні). На ньому були прибутні повноправні громадяни старшого міста землі чи князівства й ті з мешканців менших міст (пригородів) і сіл, що в даний час перебували в старшому місті. Збиралося віче на княжому дворі, торговиці чи церковному майдані. Головував на його зборах князь, але в ін. випадках — єпископ, також тисяцький. Правильного обміркування справ віче не знало, та такі широкі складом збори й не могли це забезпечувати. Голосування було в принципі одноголосне, на ділі більшість примушувала меншість пристати на свою позицію. Межа компетенцій віча великою мірою збігається з межею функцій князя і боярської ради. Зокрема слід згадати обрання, в ряді випадків, на вічах князя, який ставав тим самим виборним монархом, і ухвалення договору з цим князем (т. зв. ряд), що являли собою перший зародок держ. конституції.

Боярська рада — третій орган центр. влади, що своїми функціями конкурував із першими двома. Це — збори бояр, які разом із князем вирішували держ. справи даної землі чи князівства. Боярська рада була установою, з якої, за нормального іст. розвитку укр. земель, могли б розвинутися далі органи представничого, парляментарного типу. В час, про який ми говоримо, на Україні (як і в ін. тогочасних державах) подібні княжі чи королівські ради й консилії принципу представництва ще не знали.

В науці довгий час дебатували питання, чи боярська рада була установою в правному значенні, чи це був тільки »акт думання князя з боярами«, для князя цілком не обов’язковий (рос. історик права проф. В. Сергєєвич). На ділі, тоді як для рос. Суздаля і Володимира »боярська дума« була, безперечно, тільки дорадчим і не обов’язковим органом, зовсім інакше стояла справа для України, де наради князя з боярами були постійні; є цілий ряд вказівок на обов’язковість для князя цих нарад; боярська дума, особливо в Галицькому князівстві, раз-у-раз примушувала князя міняти свої наміри й попередні постанови. Для укр. земель, і тільки для них, боярська рада була, безперечно, установою постійного характеру і правного змісту.

Княжі з’їзди (снеми) були органом, який спеціяльно діяв для цілого держ. об’єднання. Це були з’їзди князів із своїми найголовнішими дорадниками (з членів боярської ради) для розгляду справ, які торкалися всіх князівств, що визнавали над собою владу київського великого кн. Оскільки реальна влада цього останнього була невелика, то й снеми в організації своїй відбивали цю слабість зв’язків між окремими частинами цього держ. союзу. Через це снеми є орган, який функціонує не постійно, випадки їх скликання взагалі не часті, організація не набрала досить виразних рис.

В більшості евр. держав із королівських рад розвинулися пізніші представничі парляментарні установи. На Україні це не сталося в зв’язку з занепадом у XIII і XIV ст. укр. державности. Якщо б цього занепаду не було, укр. парлямент мав би розвинутися або з інституту снем, або ним мала стати боярська рада при великому кн. київському.

Органи місцевої адміністрації мають подвійний характер. З одного боку, бачимо пережиток існування старих органів місцевої влади, що постали незадовго до утворення держави князів Рюриковичів. Це були тисяцький, сотські і десятські. Поступово вони ставали органами, безпосередньо підлеглими князеві й від князя призначуваними. Побіч них поставали нові органи, цілком підлеглі князеві. Це — посадники і тивуни. Компетенції цих органів, коли вони керують певними частинами території, відповідають компетенції князя для цілого князівства. Частина з тивунів мала функції лише в окремих галузях управління (суд, збір податків, направа шляхів тощо).

Галичина. В суспільно-правній організації Галицького князівства ми бачимо тенденцію до вироблення дещо нових форм устрою, на що впливала територіяльна близькість до центр.-евр. країн. В наслідок цього порядки зах.-евр. середньовіччя сюди переходили у вироблених в зах.-евр. державах формах.

Васальні відносини галицького боярства до князів набирали тут характеру, властивого для зах.-евр. стосунків між королем і колами Herrenstand-y. Цьому сприяло те, що княжий рід тут не розрісся так широко, як на наддніпрянських землях, де збіднілі князі (зокрема на Чернігівщині) самі подекуди ставали в положення Herrenstand-y. Намагання галицьких князів оформити себе королівським ранґом (рівним до сусідніх володарів Польщі й Угорщини) також зв’язане з цими зах.-евр. впливами.

В 1387 р. Галицька земля втратила свою держ. незалежність і стала провінцією Поль. держави. Але інкорпорація спочатку не була повною, і до середини XV ст. в Галичині бачимо чинність особливих правних норм і наявність своєрідних, ще в минулі часи державности посталих правних відносин. Це є т. зв. »доба руського права в Галичини. Найбільше правних відмін знаходимо в становищі окремих груп населення, що були відмінними від груп, на які поділялася людність самої Польщі. Боярство спочатку ще зберігало свою стару назву. В його земельних відносинах далеко більше рис умовного /640/ ленного землеволодіння, ніж у шляхти поль. земель. Сільська людчість до половини XV ст. (на відміну від Польщі) знала ще вільне селянство. Поруч із ним бачимо кілька груп селянства напіввільного (каланні, ординці, сотні люди). Ці останні не мали права переходу з землі. Невільники в цей час — категорія, що відживає. В ригорозність попередніх правил про раба як річ, власність господаря вноситься в цей час багато обмежень. Устрій сільських осель у Галицькій Україні в цей час мав різний характер: оселі »на руському праві«, »на праві волоському« і »на праві німецькому«. З них перші в найбільшій мірі зберігають характер стародавнього укр. села — т. зв. верві і користуються широкою самоуправою. Оселями на нім. праві керували спадкові війти, які виступали як місцеві адміністратори й судді і мали право на частину збираних з оселі податків. Оселі на волоському праві очолювалися спадковими »князями«, які, однак, керували оселею за допомогою збору сільської громади. Князь мав право на 1/3 податків і зборів із села.

З середини XV ст. інкорпорація Галицької України до Польщі стає повною: залишки окремого правного становища зникають, і Галицька земля (поділена за поль. зразком на воєводства — Руське, з центром у Львові, Подільське й Белзьке — та на староства) стає органічною частиною Польської держави. Діяння українських правних норм у цей час можливе лише в обмежених галузях, де лишається ґрунт для існування звичаєво-правних норм (напр., відносини в цивільних, родинних справах між селянством). Українське ж держ. право на цій території укр. народу за тієї доби не існує.

ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДОБА

Загальна характеристика. Укр. держ. право задержалося в XIV — XVI ст., насамперед, в півн. Україні (Чернігівщина, частина Полісся й Волині), що не була зруйнована татарами й де частина малих князівств зберегла своє існування й після татарської навали. В другій пол. XIV ст. ці дрібні князівства переходили на васальному праві під зверхність великих кн. литовських. До другої пол. XV ст. вони зберігали у межах Великого Князівства Литовського свій характер васальних, але, все таки, держ. володарів. Це значить, що в цих князівствах зберігалися й діяли і норми укр. права, якими ці князівства керувалися і в долитовський період. Цьому сприяв увесь характер Литовсько-Руської держави в XIV і в першій пол. XV ст., коли вона являла органічне і закономірне продовження попереднього періоду. У другій пол. XIV ст. і першій пол. XV ст. Велике Князівство Литовське було також державою держав, в якій навколо Виленського князівства гуртувався, як васально від нього залежний, цілий ряд білоруських і укр. князівств. На середину XV ст. припадає процес поступової ліквідації держ. характеру земель і князівств, що входили до Великого Князівства Литовського.

З початку XVI ст. ми бачимо вже майже всюди новий територіяльний поділ на воєводства і староства, при чому князів, як васальних держ. володарів, заміняли держ., призначені великим князем, урядовці: воєводи й каштеляни, старости, намісники — державці, тивуни. Це означало поступ процесу держ. консолідації Великого Князівства Литовського, яке, переборюючи роздрібленість держ. влади, створило тепер єдину держ. організацію. Але цей процес ще не був повного мірою закінчений на середину XVI ст., коли комплекс укр. частини Великого Князівства Литовського перейшов до Польщі.

Населення Великого Князівства Литовського поділялося на ряд строкатих груп, до певної міри нерівних правним становищем, але ще не відокремлених одні від одних виразно і різко. Щодо цього бачимо продовження попереднього періоду. Зміни в цьому становищі зайшли з кінцем XV ст. Але процес змін триває ще в першій пол. XVI ст. Ці зміни привели до ліквідації окремих дрібних груп і їх консолідації в великі суспільні стани.

Зверхньою групою, найвищою своїми привілеями серед ін. суспільних груп у Великому Князівстві Литовському, була група панят. На другу пол. XV ст., коли удільні князі втратили характер держ. володарів, до цієї групи панят наближаються княжата. Це група вищих васалів великого кн., що мала виходити на війну з своїми загонами (корогвами). В своїх маєтках і в загонах вони мали підвасалів, якими були шляхтичі, що сиділи на їх землі.

Але більша частина шляхти сиділа на добрах господарських і становила середній прошарок зверхніх груп, заступивши собою кол. »руських« бояр і відповідаючи тогочасній лицарській групі середньовічної Европи. Шляхта користувалася цілим рядом привілеїв, зафіксованих у виданих їй земських привілеях і пізніше — в Литовських Статутах. Але Литовський Статут, зокрема пізніший з них — Статут 1588 p., відбиває у своєму змісті вже створення окремого суспільного стану, яким в XVI ст. стала шляхта, включивши в себе сусідні суспільні прошарки, як зверху — княжат і панят, так і знизу — бояр і слуг.

Бояри і слуги — це найнижчий прошарок зверхніх суспільних груп, посередній між ними і групами вільного (в XIV — XV ст.) селянства. Як і шляхта, вони володіли маєтками й мали за це виконувати військ. й держ. службу, але раз-у-раз бояри й слуги зовсім не мали залежних від себе селян.

У землеволодінні зверхніх груп, зокрема шляхетському, в XIV — XV ст. особливо велику ролю грало землеволодіння помісне, що відповідало в основі зах.-евр. ленові чи феодові. Щоправда, це литовсько-руське помістя скорішими, ніж в Зах. Европі, темпами наближалося до землеволодіння на правах власности. /641/

Селянське населення було також розбите на кілька суспільних прошарків, в свою чергу — нерівних своєю правоздатністю. Найголовніші відміни були між людьми похожими і людьми непохожими, чи отчичами. Перші з них ще до середини XVI ст. зберігали право переходу з земель дідича, другі вважалися закріпленими за землею, що було першим кроком до пізнішого кріпацтва. Старовинні закупи княжої доби зберігалися і в цей час, являючи собою (під назвою закупнів, чи людей в пенезях) рід напіввільного населення, щоправда, на зм’якшених уже проти попереднього часу умовах. Зм’якшеним був, але існував ще й у XVI ст. інститут невільництва (челядь дворная).

Центральна влада великого князівства мала в собі три чинники, з функціями дещо між собою конкурентними. Очолював велике князівство великий князь, що був монархом, який здобував княжий стіл на змішаних підставах наслідування і вибору (вибір одного з синів великого кн.). Він сполучав у своїх руках зверхню законодавчу, виконавчу й судову владу. Великий князь був зверхнім начальником збройних сил Великого Князівства, його ж компетенцією було провадження дипломатичних зносин з ін. державами, укладення миру й оголошення війни, призначення, звільнення держ. урядовців і контроль за їх діяльністю. Важливою для того часу функцією була роздача земель на праві умовного помісного землеволодіння.

Другим чинником центр. влади були пани-рада. Спочатку це були збори впливовіших васалів великого кн. З бігом часу до їх складу почали вступати найголовніші і найвпливовіші держ. достойники. Поступово останні збільшили свій вплив у цій установі й витиснули княжат і панят з панів-ради.

До складу господарської ради (пани-рада) входили також католицькі єпископи. Компетенція панів-ради конкурувала і в основному збігалася з компетенцією влади великого кн. Їх правне становище було спеціяльно оформлене в 1492 і 1506 pp., коли великий кн. узяв на себе зобов’язання правити країною разом із господарською радою. До особливо впливового становища панів-ради спричинилися часті й довгі випадки перебування монарха поза межами своєї держави (в Польщі, королем якої він одночасно був). У цей час країною правила сама господарська рада. З розвитком шляхетських соймів і під час їх з’їздів пани-рада стали ніби зверхньою парляментарною палатою. При цьому своєрідною рисою Великого Князівства Литовського було те, що ця вища парляментарна палата була особливо впливовим органом, переважаючи своїм впливом і сойм, і, часто, самого великого кн.

Розвиток соймів у Великому Князівстві Литовському припав на кінець XV і першу пол. XVI ст. Сойм являв собою установу представничого, парляментарного типу. Але виразне оформлення цього принципу сталося досить пізно. Ще на початку XVI ст. на сойми приїздили місцеві адміністратори-намісники з кількома шляхтичами, що їх вони »обирали« самі з-поміж шляхти свого староства чи повіту. Лише поступово здійснювалася засада, що шляхтичів обирала з-поміж себе сама повітова шляхта. Остаточно лише в 1564 р. був ухвалений точний порядок шляхетського представництва на соймах. За цим законом шляхетських послів (по 2 на повіт) мала обирати шляхта кожного повіту, яка для цього збиралася на повітовий соймик. Крім вибору депутатів, повітовий соймик виробляв ще писану інструкцію депутатам, яка зв’язувала волю їх при розгляді справ на соймі.

Сойм — установа одного типу з тогочасними евр. парляментарними органами. Ці органи були творені за принципом представництва від окремих станів суспільства. Своєрідним (але спільним із Польщею і, очевидно, не без її впливу запровадженим) принципом устрою литовсько-руського сойму було те, що тут представницька установа складалася з депутатів тільки від одного суспільного стану — стану шляхетського.

Компетенція сойму в певній мірі повторювала і конкурувала з компетенцією великого кн. і панів-радних. Особливо потрібно підкреслити право сойму ухвалювати держ. податки, насамперед у випадках збільшених видатків на провадження війни. Це — зародкова форма ухвалення держ. бюджету. Пропозиції сойму затверджувалися (чи відкидалися) великим князем у формі його »отказів« (відповідей) на ці ухвали.

Адміністрація. Центральна державна адміністрація встановлювалася лише поволі в зв’язку з повільним створенням єдиної об’єднаної держави із строкатого конґльомерату васальних князівств. Створення урядів центр. адміністрації відбувалося протягом XV ст. Їх зародком були органи урядовців і достойників, що оточували виленського князя. Їх компетенція через це спочатку поширювалася тільки на територію Виленського князівства і лише поволі обняла весь терен Великого Князівства Литовського.

Характеристичною рисою Великого Князівства було те, що для більшости /642/ центр. посад утворилося по два носії. Перший з них був старий придворний урядовець великого кн. виленського. Другий — урядовець, що пізніше перейняв справи всього Великого Князівства, після ліквідації держ. природи залежних від нього князівств. Тоді перший став помічником другого. Компетенція його спочатку виявлялася в завідуванні аналогічним видом справ у персональних доменах великого кн., пізніше — це був тільки заступник урядника земського (вседержавного), що звався урядником дворським (придворним).

Із цих урядовців-достойників великого князівства треба назвати насамперед маршалка. Маршалок земський — перша особа в держ. церемоніях при князівському дворі, він же у відсутності великого кн. головував на зборах панів-ради. Маршалок двірський був його заступником і помічником. Держ. канцелярією Великого Князівства відав канцлер, заступником його був підканцлер. Земський підскарбій і його заступник — двірський підскарбій відали фінансовими справами країни. Гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський були командувачами військ під час військових походів. Згодом двірський (чи польний) гетьман спеціяльно відав найманим (»кварцяним«) військом.

Місцева адміністрація, підлегла великому кн., з’явилася після ліквідації держ. влади місцевих князів. Становище цих останніх займали намісники-державці великого князя і (в менших округах чи волостях) тивуни. Згодом постав поділ на воєводства і повіти, на чолі яких стояли воєводи і їх заступники — каштеляни та повітові старости.

Устрій більших міст держави в цей час організувався за німецьким (маґдебурзьким) правом. Перші випадки надання його мали місце в Галицькій Україні і припадали на кінець XIV ст. Ширше розповсюдження маґдебурзького права в містах Великого Князівства Литовського бачимо в XVI ст. Маґдебурзьке право надавалося окремим містам спеціяльним привілеєм великого кн., і надання його вилучало місто із залежности від місцевої адміністрації. Міщанство переводилося на окремий, замкнений стан, що мав свої станові органи самоуправління. Такими органами були війти та бурмістри, що очолювали місто, лава і рада, перша — як судова колеґія насамперед у кримінальних справах, друга — як колеґія в справах адміністративних. Виконавчим органом був міський писар та шафарі. Міське населення, що займалося ремеслом та торгівлею, об’єднувалося за зах.-евр. зразком у цехи, що реґулювали взаємини між окремими майстрами, стежили за належним виконанням замовлень, реґулювали ринок цін тощо. Цехи складалися з повноправних майстрів, далі — підмайстрів та учнів. Чинним законом у містах стали збірники маґдебурзького права. Устрій міст у Литовсько-Руській державі не був однорідним: деякі міста мали повне маґдебурзьке право, інші — неповне і тільки частково запроваджували управління за маґдебурзьким зразком.

ДОБА ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Загальна характеристика. В 1569 р. актом Люблинської унії комплекс укр. земель Великого Князівства Литовського був вилучений із цього останнього і був включений на правах органічної частини до Польського Королівства. Цей акт почав собою новий період (1569 — 1648) перебування придніпрянських укр. земель під Польщею.

В Польщі в цей час бачимо суспільний лад станової монархії. Укр. землі, які вже в першій пол. XVI ст. наближалися до цього ладу своїм органічним суспільно-правним розвитком, тепер цей суспільний устрій оформлюють за поль. зразком. Замість численних, строкатих суспільних груп, у цю добу існує кілька суворо обмежених правним становищем у державі суспільних станів. Таким станом, з правами володіння населеними маєтностями, є шляхетство, яке включало в себе зверхні групи княжат і панят і нижні — бояр і слуг. Його антиподом є стан селянства, який тепер трохи не в усій своїй масі втрачає право персональної волі і закріплюється за панським маєтком з обов’язком примусової і безплатної праці на цей маєток. Селянський стан вбирає в себе всі строкаті групи сільського населення попередньої доби. Проміжним між ними є стан міщанства, в який остаточно оформлюється населення міст.

Всі ці стани були для укр. земель, що стали від 1569 р. воєводствами й староствами поль. держави, спільні з аналогічними станами властивої Польщі і з аналогічними станами ін. евр. країн, що в XVI — XVII ст. перебували в стадії станового суспільства.

Козацтво не належало до жадного із згаданих вище суспільних станів і мало своє окреме правне становище в суспільстві, творячи окремий, додатковий суспільний стан. Як відомо (див. Історія), постання цієї групи населення придніпрянських укр. земель зв’язане з виходом членів різних суспільних груп у вільні степові, не зайняті ще, простори. Тут групи »здобичників« оформлювалися в військові загони. Поступово ці загони організувалися в козацькі сотні та полки, а на півд. частині Дніпра, за Дніпровими порогами, створився /643/ осередок козацтва — Запорізька Січ. Поступово, в процесі колонізації і нового заселення земель півд. Поділля, Київщини й Полтавщини, тут поставали громадські відносини, спільні для решти території поль. держави. Основою цих відносин було шляхетсько-поміщицьке землеволодіння, що використовувало примусову працю закріпаченого селянства. Але козацтво, яке залишалося на цих землях, вкраплене тепер серед ін. людности, мало окреме й своєрідне становище, проміжне між становищем шляхтича-поміщика і селянина-кріпака. Як і селянин, козак (здебільшого) був хліборобом, що обробляв землю власною працею. Як і шляхтич, козак був людиною, що була зобов’язана військ. службою державі. На відміну від кріпака-селянина козак був вільною людиною, на відміну від шляхтича — він не мав залежних від себе кріпаків.

Окреме становище козацтва в 1569 — 1648 pp. по суті виявилося в системі правних норм, спеціяльно до цієї групи населення застосовуваних.

Належність до цього стану в першій пол. XVII ст. визначалася належністю до козацького реєстру. Козацький стан у процесі іст. подій узяв на себе загально-нац. завдання, які зверхня група станового суспільства — шляхетство (в ін. державах і у ін. народів основний носій держ. традицій) на Україні, в наслідок втрати власної державности в значній частині своїй польонізуючись, уже не могла належним способом виконувати. Це приводило до боротьби козацтва з Польщею. В наслідок поразок козацтва в цій боротьбі поль. влада постійно намагалася обмежити кількість записаних до реєстрів — реєстрових козаків. Це спричинило появу козаків-виписчиків (виписаних з реєстру); вони по суті мали увійти до однієї із сталих верств людности (селянство, міщанство), але змусити їх до цього повністю поль. адміністрації не вдалося. Через це виписчики, намагаючись позбутися свого невиразного, нелеґального становища, творили собою групу, яка завсіди найскорше готова була повстати проти Польщі.

Реєстрове козацтво було поділене на сотні й полки, очолювані командувачами-сотниками і полковниками, яким допомагала сотенна й полкова старшина. Центр. управління здійснював »старший«, пізніше названий гетьманом. Гетьмана обиралося на військових радах — зборах козацького війська, які могли і скидати гетьманів, обираючи замість них інших. Крім того, військова рада розглядала ін. важливі справи, що торкалися всього козацтва. Гетьманові допомагала генеральна старшина — коло його ближчих помічників. Всі ці органи були зародками пізнішої держ. організації укр. гетьманської держави, що постала по 1648 р. (див. нижче).

До 1648 р. козацьке управління й адміністрація були органами влади, що її компетенція поширювалася тільки на членів козацького стану. Це значить, що полковникові чи сотникові підлягало не все населення території його полку чи сотні (це населення залежало від поль. адміністрації), а лише козаки як члени козацького стану.

Запоріжжя. Окреме становище утворилося на землях дол. течії Дніпра, за Дніпровими порогами, бо тут козацтво не жило серед ін. людности, являючи собою єдину суспільну групу, і зовсім не було поль. місцевої адміністрації. Оскільки запорізьке козацтво визнавало себе підданцями поль. короля, а з другого боку, влада адміністрації поль. держави на Запоріжжя не розповсюджувалася, можна, мабуть, вважати запорізьку організацію за автономну частину поль. держави.

Центром Запоріжжя була Січ. Козацтво було поділене на курені. Центр. владу здійснював кошовий отаман з допоміжним штабом січової старшини. Найвпливовішим органом були загальні збори січовиків на січовій раді. Курені очолювали курінні отамани (докладніше див. стор. 647).

ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА 1648 — 1781 pp.

Загальна характеристика. В 1648 р. повстання козацького війська, очолене гетьманом Б. Хмельницьким, принесло перемогу. Оскільки козацька влада від цього часу зосередила в своїх руках усі функції управління укр. придніпрянською територією, треба говорити про народження (вірніше — відновлення) Української Держави.

Оскільки перемогу здобув, виконуючи загально-нац. завдання, саме козацький стан, органи управління цього стану стали після 1648 р. органами держ. влади. Гетьман став носієм центр. держ. влади, полковники і сотники — місцевими адміністраторами (над усією вже людністю, що стала відтепер населенням Укр. Держави). Сама держава задержала назву козацького війська, іменуючи себе Військо Запорізьке; під цим терміном із того часу треба розуміти і розрізняти — 1) козацьку укр. армію, 2) назву створеної козацтвом Української Держави.

В 1654 р. Укр. Держава увійшла в спілку з державою рос. В науці довго дебатувалося питання про правний характер складеної в цьому році умови. Окремі дослідники оцінюють цю умову як мілітарний союз, інші — як відносини персональної унії, ще інші — унії реальної, ще інші — васальної чи протекторної залежности України від Росії (застерігаючи, що ця залежність мала за /644/ Б. Хмельницького цілком номінальний характер і лише далі, в процесі ослаблення позицій Укр. Держави, набрала реальних рис). Тим часом більше прихильників має саме ця остання оцінка. При цьому треба маги на увазі, що при обранні кожного нового гетьмана складалися нові умови з Росією, які дещо модифікували правні взаємини між сторонами, не міняючи, однак, основного їх змісту, що залишав за Україною характер окремої держ. організації.

У 1662 — 63 pp. Україна розкололася на дві держ. організації: Лівобережну (в спілці з Москвою) і Правобережну (в спілці з Польщею, пізніше — з Туреччиною). Цей розкол ще зміцнився в наслідок андрусівського мирового договору 1667 р. (див. Історія). В 1676 р. правобережна укр. держава перестала існувати; спроби відродити козацьку організацію тут в останні роки XVII ст. і перші роки XVIII ст. не привели до поновлення сталого держ. організму.

В наслідок поразки 1709 р. укр. лівобережна держава підпала під посилений вплив Росії, яка з цього часу стала активно втручатися у внутрішні справи Гетьманщини.

Територія укр. гетьманської держави не обіймала собою всіх етнографічних укр. земель. На заході до її складу не увійшла Галичина, Холмщина і Зах. Волинь, на сході — Слобідська Україна. На півдні поза кордонами Укр. Держави лишався терен укр. теперішнього півдня, тоді незаселений. З другого боку, на півночі Чернігівщини і в Стародубщині були включені до Гетьманщини деякі етнографічно білор. землі. Після падіння Правобережної Гетьманщини держ. територія Лівобережної України обмежилася тереном пізніших Чернігівської й Полтавської губерній. Територія поділялася на адміністративні (вони ж військові й судові) округи — полки, а ці останні — на сотні. На Лівобережній Гетьманщині було 10 полків. Столицею держави Б. Хмельницького був Чигирин, який пізніше, до 1676 p., лишався столицею правобережної держави. Лівобережна столиця в XVII ст. була короткий час у Гадячі, далі — в Батурині, а після поразки гетьмана І. Мазепи — в Глухові.

Людність. Правне становище в Укр. Державі окремих груп населення визначалося тим, що після 1648 р. країна за деякий час відновила поділ населення на нерівні обсягом своїх привілеїв і обов’язків суспільні групи — стани, що відповідало стадії суспільного розвитку укр. народу і ставило Україну в аналогічне положення в межах ін. тогочасних евр., також станових, суспільств.

Українська шляхта частково піддержувала визвольну боротьбу Хмельниччини і прислужувалася народові організацією держ. і військ. апарату. Але в дальшому ході іст. розвитку шляхта, хоч і пробувала зберегти своє становище зверхнього суспільного стану (здобуття в 1654 р. жалуваної грамоти від рос. царя з затвердженням старовинних прав укр. шляхти), для цього не мала достатньої сили і кількости. Через це зверхній стан Укр. Держави оформився з верхівки козацтва, яка поволі увібрала до себе рештки укр. шляхетства. Зверхнім суспільним станом стало знатне військове товариство (чи козацька старшина).

Знатне військове товариство набрало в Укр. Державі своєрідних організаційних форм службового шляхетства, належні до якого кола несли військ. й держ. службу, в разі покликання до неї під бунчуком гетьмана (вищий шар — бунчукові товариші), під військовим стягом (військові товариші), під стягом полковим (значкові товариші). Правне становище визначалося системою привілеїв: правом на володіння населеними маєтками, вилученням з присуду місцевих судів, участю в укр. парляментарному органі — з’їздах старшинських рад, фінансовими пільгами тощо. Правним обов’язком є служба з своєї маєтности, якою, принаймні в XVII ст., член зверхнього стану володів ще за ленним принципом — »до ласки військової«. У XVIII ст. маєтки вже повністю переходили у власність знатного військового товариства і козацької старшини. В 1785 р. більшість укр. зверхнього стану здобула права рос. дворянства.

Станом — антиподом зверхньої верстви було селянство. В повстанні Б. Хмельницького більшість укр. селянства на деякий час звільнилася від своїх дідичів. Але вже за Хмельницького звільнення це не було повне й не розповсюджувалося на селян з маєтків правос. манастирів. В цей час чимало селян переходило до лав козацтва, ін. залишалися верствою вільних хліборобів. Але процес організації держ. і військового апарату в гетьманській державі при умові переваги натурального господарства йшов лінією нагородження служилих людей, »знатних військових товаришів«, земельними маєтками. Поступово населення цих маєтків зобов’язувалося допомагати їх власникові своїм »послушенством«. Так відродилися відносини панщини, і перехід із маєтку одного поміщика до маєтку другого всіляко утруднювався. Однак, процес покріпачення селянства на Гетьманщині все ж не був закінчений, і це покріпачення було остаточно запроваджене в /645/ життя в 1783 p., після інкорпорації Лівобережної України до Росії.

Козацтво далі лишалося окремим станом суспільства, з окремим обсягом правоздатности належних до нього осіб. Воно не стало після Хмельницького вищим станом, бо, включивши в себе численні сел. елементи, надто поширило свою кількість. Через це козак у гетьманській Україні був хліборобом, що обробляв в засаді землю сам (інколи за допомогою кількох родин підсусідків, які однак не були його кріпаками).

Це зближувало його з становищем селянина. Але, подібно до знатного військового товариства, козак був зобов’язаний військовою службою під час походів. Являючи собою в наслідок цього проміжний стан суспільства, козацтво правною стороною звертало на себе особливу увагу закону (гетьманські статті), що реґулював умови переходу селян в козаки (у XVIII ст. став зовсім неможливим) і козаків у селянство (у XVIII ст. заборонявся, але на практиці все ж існував). Тягар військових походів для осіб, що не спиралися в своїй діяльності на примусову сел. працю, і притягнення в XVIII ст. укр. козацтва рос. урядом до важких фізичних праць (будівництво каналів, фортець тощо) приводили до залишення частиною козацтва свого стану і, раз-у-раз добровільного, переходу до нижчого стану селянства.

Міщанство в основному зберігало в Гетьманщині свої попередні правні позиції, при чому більші міста реґулювали свої відносини за маґдебурзьким правом.

Групою з окремими становими рисами було до певної міри й духівництво, з тим, що ті особи, які походили з духівництва і не продовжували діяльности своїх батьків, залічувалися до знатного військового товариства.

Влада гетьманської України. Її очолював гетьман. В становищі гетьмана можна бачити боротьбу двох начал: республіканського і монархічного. Останній принцип переважав за гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи, які правили країною найдовше. За їх часів гетьман був родом виборного на все життя монарха. Більшість ін. гетьманів, що допускали пріоритет генеральної козацької влади, була скорше репрезентантами органів республіканського правління.

Гетьмана обирала генеральна рада. На генеральній раді гетьман міг і зректися своєї влади (покласти булаву й подякувати військові за владу). Гетьман був головним військовим командувачем, головним адміністратором і суддею. Він керував міжнародною політикою, приймав посланців, здійснював законодавство (видавав універсали); важливою функцією гетьмана була роздача козацькій старшині і знатному військовому товариству населених маєтків за службу. Генеральна рада — це збори козацького війська для вирішення держ. прав. Як такі збори, генеральна рада була органом прямого народоправства, з тим однак, що це пряме народоправство здійснював лише один суспільний стан — козацтво. Вплив генеральної ради був більший за гетьманів, що репрезентували собою республіканське начало; натомість в останні роки Б. Хмельницького генеральна рада зовсім не функціонувала, а за Самойловича й Мазепи збиралася лише для обрання гетьмана. У XVIII ст. генеральна рада втратила попереднє значення, залишаючися видом військової паради, що за давнім звичаєм супроводила »обрання« гетьмана з затверджених рос. урядом кандидатів.

Генеральна рада мала форму кола, в центрі якого перебували гетьман і козацька старшина, керуючи ходом зборів. Правильного обміркування справ і правильного підрахунку голосів не було. Скликав генеральну раду гетьман, розсилаючи для цього свої універсали.

До компетенції генеральної ради входили обрання гетьмана, прийняття зречення гетьмана від влади, затвердження нових конституційно-міжнародних документів — умов з Росією, в окремих випадках — справи міжнародної політики, обрання вищої старшини, суд.

Органом, який поволі відтискав генеральну раду від її впливу на держ. справи, а за Самойловича й Мазепи по суті повністю заступив собою генеральну раду, була рада старшин. Її ширші збори, що збиралися на певні реґулярні сесії по великих святах у гетьманській столиці, об’єднували в собі козацьку старшину (звичайно в повному складі), знатне військове товариство (найскорше через виборних представників, XVIII ст. — саме через виборних представників), представництво від міщанського стану. В старшинських радах гетьманської України треба бачити вид тогочасного станового парляменту. Найбільше оформлює діяльність і організацію цього станового парляменту т. зв. конституція П. Орлика 1710 р. в Бендерах, яка, однак, як документ, укладений тогочасними політ. еміґрантами, на території України сили не мала. До компетенції ради старшини входили ті справи держ.-адміністративного характеру, які належали й до компетенції гетьмана (що їх на розгляд ради старшини передавав) і частково до компетенції генеральної ради. Особливо однак виділялася функція розгляду питань, зв’язаних із /646/ новими і додатковими податками, з чого очевидно мала розвинутися характеристична для парляментарних організацій справа ухвалення держ. бюджету.

У XVIII ст. після поразки під Полтавою Укр. Держава потрапила під безпосередній вплив рос. влади. Це виявлялося в безпосередньому втручанні цієї влади у внутрішньо-укр. справи. Таке втручання свідчило про втрату Укр. Державою однієї по одній своїх держ. функцій і прероґатив. Однак, цей процес ішов не прямою лінією, але мав періоди часткового повернення певних укр. держ. прав.

1709 — 22 pp. Україною керував гетьман І. Скоропадський (див. Історія), але при ньому був постійний рос. міністер-резидент із контрольними функціями. За кілька місяців до смерти гетьмана Скоропадського місце резидента заступила ціла колеґіяльна установа — т. зв. Малоросійська Колеґія (Перша Малоросійська Колеґія) з тими ж (і ще ширшими) надзірними функціями. В 1720 р. зорганізована була стала Генеральна Військова Канцелярія, як орган адміністративного характеру, керований колеґіяльним »Присутствієм«, що складалося з кількох генеральних старшин. 1722 — 27 pp. Україною правила Колеґія генеральної старшини, спершу на чолі з наказним гетьманом п. Полуботком; її діяльність проходила під контролем Малоросійської Колеґії.

В 1727 — 34 pp. правив гетьман Д. Апостол, при якому знов перебував орган російського контролю — міністер-резидент. В 1734 — 50 pp. мало місце Правління Гетьманського Уряду — колеґіяльний орган, очолюваний рос. генералами, що складався з паритетної кількости рос. і укр. членів. Правління від 1750 до 1764 pp. гетьмана К. Розумовського було певним відродженням правної незалежности Укр. Держави, яке однак в умовах більшого зближення з Росією вже не могло бути належно використане. В 1784 — 81 pp. правління належало Другій Малоросійській Колеґії, що являла собою орган паритетного складу (з рос. і укр. членів), очолюваний фельдмаршалом П. Румянцевим-Задунайським. В 1781 р. настала повна інкорпорація території Укр. Держави до Російської імперії.

Вищі достойники української гетьманської держави мали в чималій своїй частині військовий характер. Всі вони були насамперед членами старшинської ради й виконавцями гетьманових і старшинської ради доручень. Найстаршим з них був генеральний обозний (начальник артилерії), за ним ішли два генеральні судді, генеральний підскарбій (завідувач фінансових справ), генеральний писар (властиво — канцлер), два генеральні осавули, генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Осавули, хорунжий і бунчужний не мали точно означеної компетенції і були родом гетьманових помічників і адьютантів. В урочистих випадках генеральний хорунжий ніс військову корогву, бунчужний — гетьманів бунчук.

На чолі кожного полку стояв полковник, у руках якого зосереджувалися функції військового командувача, місцевого адміністратора й судді. Йому допомагала полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Побіч полковника існувала в XVII ст. полкова рада, яка в ряді випадків мала функцію вибору полковника й вирішувала важливіші справи, що торкалися козацтва даного полку. У XVIII ст. частіше фігурує полкова старшинська рада. У XVIII ст. організуються полкові канцелярії як сталі адміністративні органи з колеґіяльним складом свого »присутствія«.

Кожну сотню очолював сотник, який у вужчих межах сотенної території повторював функції полковника. Помічниками його були сотенні писар, осавул і отаман. Сотенна козацька рада в XVII ст. обирала сотника й розглядала важливіші справи певної сотні.

Запоріжжя. Від 70-их pp. XVII ст. окреме становище від Гетьманщини зайняло Запоріжжя, яке оформилося в своєрідний держ. організм, залежний у формі васальних відносин від гетьманської України. Територія Запоріжжя охоплювала простір фактично заселених запорізькими козаками (у XVIII ст. — і селянством) земель по дол. течії Дніпра. Її центром була Січ. Населення Запоріжжя не мало стількох ґрадацій станового характеру, як на Гетьманщині. Отже, тут не було міщанства; селянство з’являється досить пізно, переважно в XVIII ст.

Козацтво спочатку являло собою основну масу населення. Але поступово помічаються кроки до розподілу єдиної раніше козацької верстви на старше і молодше товариство, при чому старше товариство розвивалося в бік оформлення в зверхній (шляхетський) стан. Процес цей однак не був закінчений. У XVIII ст. існують через це тільки два основні станові розряди населення: козацтво і селянство. Правоздатність першого з них далеко ширша, і тільки він є учасником в органах народоправства, що таким чином мало Обмежений характер. У XVI — XVII ст. Запоріжжя додержується засади безженности козаків, у XVIII ст. більшість козаків мають родини, що живуть на хуторах-зимовниках, не маючи тільки права доступу до Січі. Козацтво спочатку провадить спільне господарство на вгіддях; їх спільно використовують і здобуті продукти колективно споживають козаки кожного січового куреня. У XVIII ст. на землях »Запорізьких Вольностей« (так звалася територія Запоріжжя) розвивається хліборобство; разом із цим постає і козацька земельна власність.

Козацтво — стан суспільства, зобов’язаний військовою службою. Натомість запорізьке селянство — стан, вільний персонально, але зобов’язаний Війську Низовому виплатою податків. Часто селяни живуть на козацьких зимовниках у вигляді підсусідків козака, що було першим кроком до майбутнього їх покріпачення. /647/

Основним органом держ. влади на Запоріжжі слід визнати січову раду, яка збиралася тут часто і реґулярно (вибори кошового принаймні раз на рік, розподіл вгіддів поміж куренями двічі на рік тощо). Це були загальні збори запорізького козацтва, які сходилися на січовому майдані. Обміркування справ не могло бути належно організоване на такому широкому складом органі, підрахунку голосів не існувало, вирішувала позиція більшої (на око, на слух) кількости присутніх. Компетенція ради: питання січового законодавства, управління й суду, вирішення справ міжнародних зносин, питань війни й миру, обрання кошового отамана і січової старшини, розподіл вгіддів поміж куренями тощо.

Кошовий отаман, що стояв на чолі виконавчої влади, з огляду на свою постійну залежність від січової ради і звичайну короткотерміновість перебування на цьому пості, являв собою вид органу республіканського типу. Він був військовим командувачем низових козаків (у поході його повноваження значно поширювалися), адміністратором і суддею. Йому допомагала січова старшина: суддя, писар та осавул. Раз-у-раз для розгляду частини справ з компетенції кошового отамана збиралася рада січової старшини, до складу якої входили, крім старшини, також курінні отамани.

Нижчою адміністративно-територіяльною одиницею в XVIII ст. стала запорізька паланка, кожну з яких очолював полковник. Паланковому управлінню підлягало населення відповідної частини Запорізьких Вольностей. Але основна низова ланка адміністративного поділу Запоріжжя не була зв’язана з певними частинами території запорізьких земель. Цією ланкою були курені. Курінь (їх було 38 чи 40) являв собою військовий загін січового козацтва. Разом із тим курінь був адміністративною одиницею мирного часу, на які поділялося Запоріжжя. Куренем звався й спільний будинок чи касарня в Січі, де проживали січові козаки. Курінь, нарешті, являв собою і госп. організацію, що, здобувши за вирішенням січової ради певну частину запорізьких вгіддів, провадив там спільне здобуванню продуктів (меду, воску, риби, дичини, вина, худоби тощо), які потім споживалися в спільному господарстві козаків, що проживали в курені. На чолі куреня стояв курінний отаман, вибраний з-поміж належних до куреня козаків.

Інкорпорація укр. запорізьких земель до Росії і ліквідація запорізької держави сталася в 1775 р.

ЗАЛИШКИ ДЕРЖ. УСТРОЮ ПІД РОСІЄЮ

В останніх десятиріччях XVIII ст. і першій пол. XIX ст. на території приєднаних до Росії укр. губерній, які складали собою раніше територію гетьманської держави (Чернігівська й Полтавська), бачимо деякі залишки з цього кол. держ. устрою. Отже до 1842 р. в них діяв Литовський Статут, до 1835 р. — в їх містах маґдебурзьке право. Населення мало додатковий стан — козацтво, яке в цей час втратило свій військовослужбовий характер, але, зберігши персональну волю, не злилося з закріпаченим селянством. За Павла І на деякий час був відновлений генеральний суд. Після скасування Литовського Статуту для Полтавської і Чернігівської губерній залишено ряд окремих норм, передусім із спадкового права, які базувалися на приписах Литовського Статуту. Ці додаткові норми зберігали свою силу до 1920 р.

Запорізьке козацтво, перейшовши на кубанські землі, створило там чорноморську (в 1864 р. — кубанську) козачу організацію. В організації її низового (станичного) управління виявлялося продовження в XIX ст. і перших десятиріччях XX ст. основних засад козацького станового народоправства.

Л. Окіншевич

Попередня     Головна     Наступна