[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 934-954.]

Попередня     Головна     Наступна

Початок розділу XIV.2.

ОСВІТА І ШКІЛЬНИЦТВО ПІД СОВЄТАМИ

Рос. окупація Центр. і Сх. Укр. Земель. Революційні події кінця 1917 р. й війна з Москвою від початку 1918 р. спинили /935/ нормальний розвиток укр. культурного життя. Під час руїни 1919 — 20 pp. загинули майже всі здобутки двох попередніх років самостійної укр. державности. Не довелося здійснити і плян єдиної школи. Проте навіть під ворожою окупацією зміст і методи навчання в укр. школі якийсь час залишилися без зміни. Під час білої рос. окупації на Україні влітку 1919 р. генерал Май-Маєвський видав наказ, за яким усі школи на Україні з викладовою укр. мовою були позбавлені держ. утримання. Тоді справу освіти взяла в свої руки кооперація. На кошти Спілки Споживчих Товариств був організований Союз Укр. Культури, що взяв на себе утримання укр. шкіл. Скоро виявилося, що укр. школи від цього тільки виграли, бо утримання їх було кращим, ніж шкіл з рос. викладовою мовою, що їх утримувала денікінська влада.

І на початку большевицької окупації, всупереч несприятливим обставинам, заходами видатних педагогів-ентузіястів майже в кожному місті, а великою мірою й по селах, існували укр. школи, що працювали на засадах освіти, витворених у роки укр. державности. Як приклад таких шкіл можна згадати I Київську Гімназію, на чолі з В. Дурдуківським, VI Полтавську Гімназію, на чолі з П. Голобородьком, Педагогічні Курси ім. Г. Сковороди в Харкові та ін. Ці школи виховували дітей у дусі укр. патріотизму. Вони приділяли також багато уваги естетичному вихованню. Педагоги й учні цих шкіл являли собою єдину дружню родину, об’єднану спільним завданням виховати кращий тип людини, озброєної ґрунтовними знаннями, людини, що любить свою батьківщину і має високі моральні якості. Ці школи мали великий вплив не тільки на учнів, а й на довколишнє населення. Вони дійсно були культурними центрами для своїх районів.

Початки большевицької освіти. Больш. проводирі надавали школі великої ролі в держ. житті й тому поставили собі завдання цілком її опанувати. Вони не мали змоги зробити це відразу, але від 1920 р. поступово посилюють систематичний тиск на укр. школу. Вони почали з нещадної боротьби проти тих чинників, що могли діяти на учнів у відмінному від їх програми дусі, насамперед проти Церкви (відокремлення декретом 23. І. 1918 р. школи від церкви і запровадження активного протирел. виховання в школі), а також проти »Просвіти«. У самій школі вони обсаджували своїми людьми директорські посади, організували комсомольські й піонерські загони, що часто доносили на педагогів і тероризували їх, організували вчительські курси, на яких намагалися прищепити учителям ком. погляди, а потім узяли в свої руки зміст виховного й навчального процесу. Останнє сталося десь в 1924 p., після застосування в школах програм »єдиної трудової школи«, складених за рік перед цим у Москві ГУС (Державна Вчена Рада). Найменше піддавалася больш. ідейному впливу й контролеві родина, цей другий осередок виховання дитини, до якої большевики теж уперто намагалися проникнути (т. зв. праця з батьками, батьківські комітети тощо); але родина з міцним нац. традиціями лишалася найголовнішим джерелом нац. укр. впливу на молодь.

Завдання сов. школи визначаються офіційно як інтернаціонально — комуністичні: у програмі ком. партії (12 розділ) вони зформульовані так: »В період диктатури пролетаріяту, що робить можливим повне здійснення комунізму, школа повинна бути не тільки провідником принципів комунізму взагалі, а й провідником ідейного, організаційного, виховного впливу пролетаріяту на напівпролетарські й непролетарські шари трудящих мас з метою виховати покоління, здібне остаточно встановити комунізм«. Пристосування шкільної науки до ком. доктрини вимагало заміни старих підручників новими; так само й вчителі мусіли переучуватись і пристосовуватись до нових метод і політ. тенденції. Провадячи »большевизацію« змісту праці шкіл, сов. адміністрація (під проводом нар. комісара освіти Г. Гринька, потім В. Затонського, О. Шумського, а від 1926 p. M. Скрипника) змушена була піти на поступки укр. стихії, проголосивши курс офіційної українізації. Проте наказана згори негайна українізація всіх фахових і техн. середніх та високих шкіл мала в цих закладах часто формальний характер через брак часу для підготови лекторських сил з укр. наук. дисциплін і недостачу підручників, хоч друкування підручників поведено прискореним темпом.

Позашкільна освіта. Цій тенденції цілком підпорядковано й позашкільну освіту, що зводиться до т. зв. політграмоти (основи ком. катехизису) та засвоєння всіх ком. гасел. Цій справі приділяють багато видань, витрачають багато коштів. Виключно політ. і спортовій роботі служать численні клюби (1940 — 21 691, з них у селах 20 962). Зокрема випускають силу популярної безвірницької літератури.

Період т. зв. українізації (1923 — 31) створив на Україні багато курсів укр. мови по містах, і у зв’язку з цим з’явилося досить багато підручників укр. мови для таких курсів. Проголошене НКО (Народним Комісаріятом Освіти) гасло »Геть неписьменність!« покликало до життя окрему комісію (Лікнеп — ліквідації неписьменности) для /936/ боротьби з неграмотністю старшого покоління серед селянства й робітництва. Але через специфічні умови підсов. життя ця компанія потрібних результатів не дала (1939 р. в УССР 15% неграмотних — чоловіків 7,3%, а жінок 25%). Намічену на 1936 р. ліквідацію неписьменности на Україні через події від 1930 р. (примусова колективізація, п’ятирічка) довелося відсунути на необмежений час.

Система шкільництва в 20-их pp. У шкільництві нар. комісар освіти УССР Г. Гринько не пішов за системою єдиної школи комісара освіти РСФСР А. Луначарського з 1918 p., а створив свою (»Декларація про соціяльне виховання дітей« 1920 p.), для якої вироблено таку схему: 1. Соціяльне виховання: а) від 4 до 8 років — дитяча комуна (садок, майдан, ігри, перші спроби грамоти); б) від 8 до 15, себто 7 років, — єдина трудова школа, спільна, як і всі ін. ланки системи, для хлопців і дівчат (загальна освіта). 2. Від 15 до 18 років — професійна освіта (професійна соціяльно-екон. школа або аґрономічна, або школа лікарських помічників і т. д.; після 2 чи 3 років професійної школи — 1 рік практики). 3. Далі йдуть високі школи різних типів, а саме: а) 2-3-річні технікуми або б) 4-річні інститути для спеціялістів якоїсь галузі знання, після яких 2-річні академії, звідки виходять фахівці певної галузі. За цією дуже абстрактною схемою з весни 1920 р. почалася практична перебудова всього укр. шкільництва і рівночасно перегляд пляну на різних нарадах. Але перебудова відбувалася лише на першому ступені (8 — 12 р.) і почасти на другому (13 — 15 p.); професійна освіта чекала ще своїх організаторів і ґрунту. Третя всеукр. нарада в справах освіти (1922) затвердила без змін єдину загальноосвітню трудову школу (8 — 15 p.), але реорганізувала й скореґувала професійну освіту.

Практична перебудова професійної школи почалася після організації при НКО Укрголовпрофосу (1921) з Я. Ряппом на чолі. Схему Г. Гринька перероблено так: над першим ступенем єдиної трудової школи (від 8 до 12 р.) тимчасово організується масова школа, себто професійна школа с.-г., індустріяльна, госп.-екон., мистецька й школи робітничої та сел. молоді. Над семирічкою (після 15 р.) єдиної трудової школи організується таку саму масову професійну школу, але вищого типу й постійну (часто під назвою технікум), що триває три роки (до 18 p.); хто закінчив семирічку, мусить іти до профшколи (технікуму), щоб стати кваліфікованим робітником. Це місток для переходу до вищої школи. Другий такий місток для дорослих робітників і селян, яких посилають до високих шкіл і які не мають належної підготови для вступу до високої школи, — це т. зв. 2-3-річні робітничо-сел. факультети (робітфаки). Із цих двох типів передових професійних шкіл ті, хто їх закінчили, переходять до високих шкіл. У системі Я. Ряппа технікуми займають головне місце; це є вищі школи, які розробляють і провадять навчання в досить вузькій ділянці нар. господарства, готують слухачів до практичної праці інженера-майстра, аґронома-практика й т. ін., що самостійно прикладають своє знання в майстернях великих підприємств, у керівництві фабриками чи заводами, с.-г. підприємствами і т. ін. Поруч тіхнікумів стоять вищі інститути, що готують не масових практиків вищої кваліфікації, а обмежене число інженерів, аґрономів-організаторів та адміністраторів у різних ділянках фахової праці й теоретичного знання. Такі інститути можуть бути у всіх фахах професійної освіти, напр., на основі зруйнованої Київської Політехніки (1920 р. зліквідовано всі держ. високі школи) були організовані інститути: с.-г., ветеринарно-зоотехн., лісовий, електротехн., будівельний, цукровий, керамічний, шкіряний, механічний, інженерно-будівельний і хемічнотехнологічний. Окремим типом інститутів були ті, що готували кадри вчительства. Це інститути нар. освіти (ІНО); вони постали в наслідок руйнування кол. університетів, але увібрали в себе й кол. вчительські інститути та вчительські семінарії і складалися з трьох факультетів: 1. соціяльного виховання (соцвих), що готували вчителів-вихователів для дитячих садків, шкіл дефективних дітей і семирічок; 2. професійної освіти (профос), що давали кадри викладачів професійних шкіл і почасти для технікумів; 3. факультети політ. освіти, що готували фахівців масово-політ. роботи, лекторів для широких шарів населення, викладачів для партійних шкіл, для робітничих клюбів, сел. будинків, себто в широкому розумінні загальноосвітніх робітників (сюди входить преса, пропаґанда, кореспондентська праця і т. д.). ІНО працювали в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Вінниці, Кам’янці Подільському, Ніжені, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Луганському. В наслідок такої роздріблености число високих шкіл 1929 р. досягло 239, де вчилося 88 821 студентів. 1930 р. вирішено, що навіть ІНО — занадто великі заклади, — їх розбито на окремі педінститути профосвіти (ПІПО), інститути соцвиху і інститути політосвіти — відповідно до тогочасних трьох факультетів.

Навчання в усіх школах спершу запроваджено безплатне, але діти т. зв. »клясово-ворожих« батьків (поміщиків, офіцерів, /937/ фабрикантів і крамарів, »куркулів«, духівництва тощо) до вищих щаблів освіти не допускалися. З метою клясового добору до інститутів до 1925 р. приймано тільки за відрядженнями партійних, комсомольських, профспілкових і т. п. організацій. Щоб дістати таке відрядження, треба було часто удавати робітника, працюючи чорноробом на виробнях. Самозрозуміло, що ця система унеможливлювала добір фахово-придатних і талановитіших кандидатів до високих шкіл.

В цій системі як тимчасові заклади допускалися для ширших цілей і різні типи професійних курсів, коротко- і довгореченцевих, призначених для робітників. Ці курси наближалися до тих цілей і характеру, що давала професійна школа; але в їх постанові можна бачити й тенденцію т. зв. позашкільного навчання. Другим, глибшим уже, типом професійної освіти робітників були вечірні робітничі технікуми, що мали за мету піднести кваліфікацію робітника на вищий ступінь. Третій тип професійної освіти робітників — це були вечірні робітфаки для робітників, зайнятих на праці; вони мали за мету, як і деякі ін. робітфаки, готувати слухача для вступу до високої школи. Рівень знань, що давали робітфаки з їх прискореним курсом, був дуже низький. При промислових підприємствах існували фабрично-заводські школи, які одначе давали майже тільки саму фахову виробничу освіту.

Така система освіти зберігалася до 1932 — 33 p.; бувши відмінною від системи РСФСР, вона якоюсь мірою унезалежнювала освіту на Україні. Вона була також до певної міри демократичною в тому розумінні, що давала змогу вчитися дітям робітників і бідних селян, поскільки вони були вірні режимові. Одначе ця система мала принципові хиби, що надзвичайно знизили рівень освіти: цілковите занедбання загальної освіти у середній школі і в високій, суто утилітарний характер освіти та ін. Зокрема через повний брак загальної середньої освіти фактично не дотримувано правил про виробничу практику й фаховий профіль, і з профшкіл багато випускників вступало до ІНО.

Організація шкільного процесу і методи навчання. В методах шкільного навчання ці роки були сповнені експериментаторства. Мав бути запроваджений принцип політехнізму, що його висунув нібито К. Маркс і що вимагав поєднання фізичної праці з розумовою, теорії з практикою (в дійсності ці проблеми опрацювали ще Ж. Ж. Руссо, И. Пестальоцці та ін.).

Першим був випробуваний у початковій школі больш. варіянт комплексної методи навчання (1923), за яким основним змістом навчання, мусіло стати вивчення учнями праці дорослого населення. Увесь програмовий матеріял розподілявся на три розділи: природа, праця і суспільство, при чому природу учні мали вивчати як об’єкт людської праці, а суспільство — як продукт праці людини. Таким чином учні мали вивчати не окремі дисципліни, як цього вимагає предметова система, а комплексні теми типу: »Осінні роботи на селі«, »Підготова до зими«, »Весняні роботи на селі«, »Свято жовтневої революції«, »Жіночий день«. Штучність пов’язування різних дисциплін навколо теми і брак окремих годин для вправ із рахунків і писання спричинилися до катастрофічного відставання учнів. Тому НКО 1927 р. вніс У систему деякі зміни. Була зменшена кількість комплексних тем, а також виділені були спеціяльні години для вправ з рахунків і письма.

Але й це не дало очікуваних наслідків. У 1930 р. з наказу НКО була застосована т. зв. комплексно-проєктна система навчання, сперта на змінені відповідно до вимог сов. системи педагогічні погляди Д. Ж. Дьюї, Кірпатріка та ін. з їх проєктною методою навчання.

Нові програми навчання складалися з проєктів »суспільно-корисної« праці учнів із темами типу: »Поможімо нашому колгоспові в посівній кампанії«, »Зберімо для держави утиль-сировину« і т. ін. Перед початком навчального року школа, »прикріплена« до якогось заводу або колгоспу, знайомилася з »промфінпляном« виробництва, брала на себе зобов’язання виконати якусь частину цього пляну і складала на це »соцугоду«. Взяте на себе зобов’язання школа розподіляла між окремими клясами, далі клясне зобов’язання розподілялося між учнівськими виробничими бриґадами. На чолі кожної бриґади мав стояти бриґадир з учнів. Виконання проєкту складалося з таких моментів: 1) складання бриґадою проєкту, 2) теоретична й практична підготова до виконання його, себто засвоєння знаннів і навичок, потрібних для цього, 3) практичне виконання проєкту через безпосередню працю учнів на виробництві, 4) звіт про виконану роботу в формі звітів перед клясою, цілою школою, на зборах робітників або колгоспників, через стінну газету, організація виставок і т. ін.

У вищих типах шкіл від. 1924 р. застосовувано подекуди т. зв. лябораторно-бриґадну форму навчання, побудовану на засадах т. зв. Далтонового лабораторного пляну. При ній залишався розпис занять, що характеризує клясно-лекційну систему. Учні працювали бриґадами, що складалися з 6 — 8 осіб. На початку навчального року педагог розбивав увесь програмовий матеріял на окремі завдання або теми, розраховані приблизно на місяць і роздавані учнівським бриґадам. Робота бриґад полягала майже тільки в читанні книжок уголос. На кінцевих конференціях кожна бриґада »відчитувалась« за свою роботу, при чому звіт складав бриґадир, залежно від чого одержувала оцінку вся бриґада.

Наслідки цих систем були вкрай неґативні. Вони не давали учням систематичних знань і не виробляли у них шкільних навичок, грамотного письма, рахунків і т. ін. Учні не мали навіть часу для теоретичного навчання або індивідуальної праці. Бували випадки, що учні місяцями працювали на полі або на фабриці, не одержуючи за цей час жадних теоретичних знань. Учні сільських шкіл часто під керівництвом учителів /938/ мусіли брати участь у »викачуванні« хліба і »розкуркулюванні« селян. Так здійснювано тезу про те, що сов. школа не може бути аполітична, а повинна стояти »на вершку клясової боротьби«, бути її зброєю в руках »пролетаріяту«: школа є кузня виховання і готування молодого покоління і через це є політ. організацією, як і кожна організація робітничої кляси. Фактично одначе в багатьох школах ці методи застосовувано лише частково, і знання учнів залежало від того, наскільки вчителеві вдавалося обійти ці методи.

Організація шкільництва. Вся організація сов. шкільництва уже тоді була збудована на повній централізації всього шкільництва, повній його підпорядкованості, починаючи від районового (пізніш — округового) інспектора, аж до Нар. Комісаріяту Освіти. Роботу інспекторів у центрі об’єднувала колеґія Головсоцвиху. Інструкторське керівництво було об’єднане в губ. (пізніше округових) шкільно-методичних кабінетах, які були підпорядковані наук.-педагогічному комітетові Головсоцвиху. З другого боку, практично шкільництвом керували партійні ком. осередки на місцях, підпорядковані вищим партійним органам.

Висока школа була централізована ще більше. Засаду централізації визначило ще »Положение о высших учебных заведеннях РСФСР« з 1921 р. (IX), наслідуване й на Україні, на основі якого високою школою керував Наркомос, але рівночасно діяльність їх мали право контролювати президії губ. виконавчих комітетів. Безпосередньо керувало високими школами правління їх в складі 3 — 5 осіб, призначуване НКО на один рік; головував у правлінні й раді ректор, якого теж призначали. Президія факультетів складалася з декана і 2 — 4 членів, яких теж призначало правління. Ні професорських, ні факультетських рад не було. Цей принцип підпорядкованости ліг в основу управління високою школою й на Україні, де всім керував Укрголовпрофос. А згідно з »Тимчасовим положенням про ВУЗ-и УСРР« з 1922 р. Укрголовпрофос призначав ректора на чоло вищої школи, а ЦК КП(б)У — політкомісара, а до цих осіб додавалося ще дорадче бюро; на чоло факультету ректор з санкцією Укрголовпрофосу призначав декана, додаючи йому факультетську комісію й, крім того, утворюючи ще комісію спеціялістів. Така організація скидається на університетські статути 1849 або 1884 pp., але там не було політкомісара.

Шкільна мережа. 1924 р. число початкових шкіл становило 17 023; від 1924 р. настає зміна: трирічки 1 ступеня замінено на чотирирічки. Від того часу число шкіл зростає: 1928 р. — 17 487 із 1 583 174 учнями, семирічок 2 545 із 946 762 учнями; 1. XI. 1929 р. стан в окремих шкільних округах був такий:

Мережа цих шкіл поділяється між селом і містом 1930 р. так: у містах трудових шкіл — 1 899 із 639 732 учнями (на 1 концентрі 420 629), по селах — 18 865 із 2 233 985 учнями (на 1 концентрі — 2 050 494). Учителів по містах — 23 205, по селах — 56 915. Укр. школи забезпечували укр. населення тільки в 1 концентрі; в другому з неї користалося тільки 2/3 укр. дітей.

Порівняння з даними з 1911 р. показує зростання числа учнів нар. шкіл: 1911 р. — 1 393 610, 1929-30 — 2 873 717, і числа шкіл: 1911 р. — 17 287, 1929-30 — 20 764. Це наслідок загального обов’язку навчання і шкільного примусу, почасти українізації школи; але загальний поступ невеликий.

Стан професійного шкільництва в 1929 — 30 навчальному році: /939/

¹) довготермінові курси; ²) короткотермінові курси.

Відсоток укр. учнів професійних шкіл дуже невеликий: в інститутах — 18,6% (в рос.-укр. — 67,9%), у технікумах — 37,5% (в рос.-укр. — 46,7%), на робітфаках — 64,7% (в рос.-укр. — 16,7%) і т. д. Далеко більше число учнів у рос.-укр. школах, у дійсності — російських. Українців по всіх постійних професійних школах училося лише 53,1% супроти 20% росіян і 22,5% жидів. Коли мати на увазі, що укр. населення в УССР становить понад 80%, росіян 9,2%, а жидів 5,4%, то буде ясно, що професійні школи на Україні і тоді служили русифікації. Студенти-українці становили більшість лише в с.-г. і педагогічних школах; число їх в ін. високих школах становило 1930 р. ледве третину всього числа студентів. Величезне зростання загального числа студентів найменше заторкнуло, отже, українців.

В цілому школа 20-их pp. характеризується своєю масовістю, чимраз ширшим застосуванням укр. мови, на чому особливо наполягав, бувши комісаром освіти, М. Скрипник, а з другого боку, дедалі посилюваним сов. напрямом і розладом систематичности освіти.

Другий період у розвитку шкільництва (від початку 1930-их pp.). Після доби т. зв. українізації настає доба т. зв. сталінської лінії. Влада вважала, що вже довше вести т. зв. українізацію непотрібно, і від початку 1930-их pp. починає поступово наступ на всі ділянки укр. життя, особливо посилений від 1933 р. і зв’язаний з діяльністю московського емісара на Україні П. Постишева (див. Історія). »Перечищений« НКО на чолі з В. Затонським і А. Хвилею береться за систематичний розгром культурного життя, майже всі творці якого опиняються на засланні або гинуть в тюрмах. Прийшов погром на укр. учених, поетів, мистців, на журнали, видання, літ. спілки; шкільництво зуніфіковане з російським. А що скасувати укр. мову вже не було змоги, бо вона закріпилася як незаперечний здобуток Визвольних Змагань і боротьби з большевизмом у наступні роки, то по всіх установах чи школах, які залишалися українськими, почали защеплювати укр. мовою цілком чужу Україні культуру, підсилюючи з кожним роком рос. впливи. Укр. мову й культуру намагаються поставити в становище чогось ніби непотрібного, зайвого, політ. »непевного« (націоналізм — »фашизм«), небезпечного для того, хто дбає про її розвиток. Школи стали змістом і культурою також чужі Україні; побіч офіційної марксистської ідеології, в центр уваги в них стає рос. культура.

У шкільництві 1931 — 34 pp. починається цілковита реорганізація, що провадиться поступово й у дальші роки. Вона йде в двох напрямах: з одного боку, в напрямі русифікації школи, з другого боку — ліквідації всіх особливостей освітньої системи на Україні супроти Росії і централізації освіти з єдиним директивним осередком у Москві.

Русифікація початкової і середньої школи проявилася в ліквідації багатьох укр. шкіл, як і шкіл нац. меншостей, крім рос., і в розбудові натомість рос. шкіл. У Донбасі, а почасти і в великих містах рос. школа дедалі витискає українську, де вчаться майже самі діти нижчих кляс. В усіх випадках двомовности або мішаної мови учнів спрямовують до рос. школи. В самих укр. школах різко посилюється навчання рос. мови (починаючи від 2 кляси). Твердиться, що рос. мова для укр. учня не чужа, а »друга« мова, і кількість годин зрівнюється з кількістю годин укр. мови або й стає більшою. Боротьба проти всього нац. в укр. школах мала й має місце також у змісті навчання. В шкільних програмах і підручниках перекручується минуле України, видатних укр. діячів і в тому числі багатьох укр. письменників програми замовчують або виставляють як людей відсталих і шкідливих для народу, як »слуг капіталізму« або як /940/ зрадників і злочинців. Зате виключно позитивними рисами програми й підручники характеризують діячів російських, між ними Івана Лютого, Петра I і т. п. Особливо послідовно проведено русифікацію високих шкіл. Під безпосереднім тиском партійних організацій професор за професором переходять на рос. мову викладання, хоч прилюдно про ці вимоги в пресі не пишеться.

Напр., перед війною 1941 — 45 pp. у високих школах Дніпропетровського укр. мовою не читали нічого в гірничому, хемічно-технологічному і металюрґійному інститутах, в університеті — тільки українознавчі дисципліни, в с.-г. інституті ще читали 3 професори. В 1938 — 39 навчальному році з 30 харківських високих шкіл укр. мови при викладанні вживали частково тільки в чотирьох (інститути журналістики, бібліотечний, педагогічний і університет).

Система освіти. Уніфікація системи освіти виявилася в тому, що від 1933 — 34 pp. на Україні запроваджено систему освіти, продиктовану з Москви і практиковану в РСФСР, а саме: від 3 до 7 р. — дитячі садки, цілком підпорядковані засадам ком. виховання і звеличення всього рос; від 7 до 18 р. — шкільний вік; освіта в школі поділяється на три щаблі: кляси 1 — 4 становлять початкову школу, що її відвідування є обов’язкове; кляси 5 — 7 становлять неповну середню школу; кляси 8 — 10 — (повну) середню школу. З 7 кляси можливий вступ до професійних шкіл: технікумів, медичних, педагогічних тощо »училищ« з 3 — 4 річним терміном навчання. З повної середньої школи можливий вступ до високої школи; з посиленням мілітаризації СССР значна частина випускників середніх шкіл ішла до військових шкіл; випускникам професійної школи вступ до високої школи практично закритий, бо вони мусять відпрацювати певну кількість років на підприємствах, а за сов. законом, почавши працю на підприємстві, жаден робітник не має права її залишити.

Робітфаки зліквідовано. В організації високої школи замість ІНО, ШПО і т. п. відновлено університети (1934), при чому на Україні тепер крім 6 старих університетів (Львів, Харків, Київ, Одеса, Чернівці, Дніпропетровське) засновано новий в Ужгороді (1946).

Середня школа, мист. школи й педагогічні інститути номінально підпорядковані НКО УССР, від 1946 р. — Міністерству Освіти, але фактично міністерство тільки здійснює директиви, які дістає з Москви від ЦК ВКП(б). Високі школи, крім мист. і педагогічних, безпосередньо підпорядковані Москві, для чого там створено Комітет у справах високої школи при Совнаркомі СССР (1936), згодом реформований у Міністерство Високої Освіти СССР (1946). Техн. високі школи підпорядковані міністерствам відповідних галузей промисловости, також у Москві. Така централізацій керівництва освітою теж активно сприяє русифікації школи, особливо високої.

Хоч ця система освіти формально існує дотепер, від 1940 р. в ній послідовно провадиться ряд змін, які істотно впливають на її характер. Ці зміни зумовлені почасти чимраз сильнішою воєнізацією СССР, а головне потребою пристосувати школу до нової клясово-станової структури населення. Постає потреба забезпечити високу освіту передусім для дітей нової сов. аристократії — партійної і техн. верхівки. Найяскравіше це виявилося в утворенні й організації ремісничих і залізничних училищ із 2 — річним терміном навчання і шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН) з курсом 6 міс. — 1 рік. 1941 р. на Україні було вже 165 ремісничих училищ, 30 залізничних і 318 шкіл ФЗН з бл. 230 000 учнів. 1946 р. було 313 фабричних шкіл і 195 залізничних і ремісничих із загальною кількістю 136 566 учнів. До шкіл цього типу набирають учнів, що закінчили початкову або неповну середню освіту, при чому ці набори провадяться не добровільно, а порядком мобілізації. Мобілізація ця охоплює велике число дітей, практично звільняючи одначе привілейованих. Школи цього типу в 1940 — 45 pp. закінчило в СССР 2 250 000 учнів, при чому відсоток мобілізованих дітей на Україні особливо високий. До 1950 р. річний випуск цих шкіл має бути доведений до 1 200 000 осіб. Школи цього типу не дають жадної загальної освіти, а тільки вузько-фахову, готуючи робітника середньої кваліфікації; навіть рідна мова не входить у програму навчання. Учні живуть не в родині, а в інтернатах, далеко від батьківщини; укр. учні потрапляють до Донбасу, але найчастіше вивозяться поза межі України (Урал, Сибір). Закінчивши школу, вони мусять працювати на тому підприємстві, куди їх спрямують. Дальша освіта для них унеможливлена через те, що, з одного боку, сов. закон забороняє їм покинути місце праці, а з другого боку, вони не мають достатньої загальної освіти.

Таким чином утворення шкіл цього типу досягає того, що велика частина робітничих і колгоспницьких дітей відгороджена від високої освіти і приречена лишатися назавжди в нижчих клясах, а також наражена на русифікацію, порядком вимішування народів СССР в »єдиний сов. народ«.

Подібний характер мають і дитячі притулки для дітей-сиріт; цих закладів /941/ 1924 р. було 1 050 з 88 647 дітей, 1939 — 392, а 1947 р. (в наслідок війни) — 702 з 109 340 дітей. Крім того, за офіційними даними, 40 000 укр. дітей вивезено в ін. республіки СССР, де вони підлягають цілковитій денаціоналізації.

Таким способом повна середня освіта, а тим більше висока, стають помалу привілеєм дітей сов. аристократії. У зв’язку з цим стоять реорганізації програми середньої школи. В неповній середній школі зосереджується головне політ. виховання і викладання тих наук природничо-техн. характеру, які важливі для кваліфікованого робітника; напр., з неповної середньої школи усунено (1947) всесвітню історію і обмежено викладання іст. наук до т. зв. »Історії СССР«, себто націоналістично спрепарованої історії Росії. Натомість широко розбудовується програма 8 — 10 кляси, додається навіть поступово 11 кляса; в »зразкових школах« центрів Росії встановлюються спеціяльні типи шкіл: школи, де викладання провадиться чужою мовою (для готування дипломатів і аґентів комунізму); школи з еспанською мовою як чужою; школи з клясичними мовами тощо. Характеристично, що на Україні шкіл такого типу майже нема, нема їх і в індустріяльних районах, де зосереджено більшість робітництва (Донбас). Відновлено після війни іспити і атестати зрілости, запроваджено для кращих учнів золоті й срібні медалі. Перехідні іспити відбуваються кожного року, починаючи від 4 кляси. Рівень знань учнів піднісся, але успіхи навчання гальмуються, з одного боку, загальним характером сов. школи, а з другого боку, браком кваліфікованих учителів. За офіційними даними 1941 р. на 243 626 учителів тільки 74 577 мали високу педагогічну освіту.

Організація навчання в школі. Для всіх ланок сов. школи характеристичні посилення політизації і воєнізації. Політизація виявляється у викладанні всіх дисциплін: політизовані задачі з аритметики й приклади з граматики, в фізиці підкреслюється, ніби всі техн. винаходи робили росіяни, історія і література цілком підпорядковані політ. настановам, ґльорифікуючи Росію і принижуючи народи Заходу і фактично нерос. народи СССР. Поза тим політ. виховання провадиться через піонерські й комсомольські організації, які тепер охоплюють учнів майже без винятків. У високих школах викладаються основи марксизму-ленінізму, на підставі написаного Сталіном »Короткого курсу історії ВКП(б)«. Воєнізація проймає все життя школи, починаючи від спорту з обов’язковим здаванням т. зв. »норм ГПО« (готовий до праці й оборони) і кінчаючи навчанням стрілецької справи, парашутної справи і безпосередньою муштрою. Посилена воєнізація школи привела (указ 23. VII. 1943) до поновного відокремлення хлоп’ячої школи від дівочої в більших містах, — хлоп’ячі школи мають готувати передусім офіцерів. Крім того, систематично по всіх середніх і високих школах провадяться примусові мобілізації учнів і студентів до військових, зокрема літунських, навчальних закладів.

У сов. школі учень перебуває під постійним політ. наглядом. Нагляд провадиться подвійно: з одного боку, піонерською або комсомольською організацією, з другого боку, клясними керівниками з учителів, які супроводять клясу весь час навчання від вступу до випуску й зобов’язані провадити »педагогічні щоденники клясного керівниках, куди вписуються всі політ. висловлювання учнів. Самих учителів контролюють шкільні інспектори з відділів нар. освіти, які мають дуже широкі права. В високих школах існують спеціяльні філії Міністерства Внутрішніх Справ, т. зв. »спецвідділи«, які провадять особисті справи на кожного студента і професора й контролюють усе життя закладу.

На початку 30-их pp. зроблено кардинальні зміни в методиці навчального процесу. Жалюгідні наслідки комплексно-проєктної системи в галузі підготови кваліфікованих кадрів загрожували індустріялізації і мілітаризації СССР. 5. IX. 1931 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) про, початкову й середню школу. В ній, як на головну хибу школи, вказано на те, що вона не готує досить грамотних людей для високої школи. Комплексно-проєктну і згодом лябораторно-бриґадну систему (постанова ЦК ВКП(б) з 25. VIII. 1932 р.) ліквідовано, її теоретиків суворо покарано, і сов. школа повертається до засудженої раніше предметної системи навчання. В 1937 р. з наказу НКО РСФСР були ліквідовані пришкільні майстерні, через що шкільне навчання в сов. школі набуло переважно словесного характеру.

Реформи захопили також і високу школу підсов. України. Основою навчання знов стали лекції. Викладачів поділено на підставі навчальних звань на професорів, доцентів, викладачів і асистентів; запроваджено наук. ступені кандидата наук і доктора наук. при чому всіх докторів, доцентів і професорів затверджує Комітет високої школи (1937; тепер Міністерство Високої Освіти) в Москві. Усі високі школи діють за програмами, затвердженими з Москви. Там же затверджуються підручники для високих шкіл. Відповідність лекцій програмам контролюється частим стенографуванням лекцій, проваджуваним без попередження. Іспити студентів, як і школярів, оцінюються за п’ятибальною системою. Уся система спрямована на сувору /942/ централізацію праці високої школи; ні професура, ні студентство не мають жадної можливости проявити індивідуальність поза встановленими рамками. Не існує жадних »академічних свобод«. Навіть відвідування лекцій для студентів обов’язкове.

Сильно змінився склад студентів. Якщо в 20-их pp. серед студентів було чимало вихідців із робітників і селян, то тепер висока школа стає чимраз виразніше привілеєм дітей сов. аристократії. Постанова 1940 р. про скасування стипендій усім, крім особливо обдарованих (т. зв. »відмінників«), і оплату навчання закрила доступ до високої школи більшості дітей трудящих прошарків, зокрема й особливо укр. селянству, дітей якого в високих школах різко поменшало. Відповідно дібрано й провідні кадри високих шкіл: уже 1934 — 35 pp. у проводі наук.-дослідних закладів УССР з 520 осіб було 400 росіян і жидів і тільки 120 українців. Від того часу обставини не змінилися.

Мережа навчальних закладів. Потреба індустріялізації і збільшення воєнної потужности СССР штовхала і штовхає сов. уряд до збільшення мережі навч. закладів. 1939 р. в УССР було 597 середніх техн. шкіл з 171 500 учнями і 148 високих шкіл з 126 700 студентами. 1947 р. число середніх техн. шкіл зменшилося, високих шкіл (на більшій проти 1939 р. території) було 159 — з них 7 університетів, 45 техн.-індустріяльних інститутів, 19 с.-г., 14 медичних, 52 педагогічних, 9 мистецьких, 6 правничо-екон. та ін. при дещо меншому числі студентів. Кількість початкових і середніх шкіл 1946 р. була 78 709 з 5 660 000 учнів.

Загальний рівень освіти в підсовєтській Україні невисокий. Учні і випускники шкіл, абсорбовані політизацією і воєнізацією, позбавлені, за винятком нижчих шкіл, змоги навчатися рідкою мовою, мають здебільшого невисокий загальний культурний рівень, особливо разючий у тому, що стосується до життя поза межами СССР. Тільки техн. вишкіл, здебільшого вузького характеру, забезпечений краще. Психологічна опозиція багатьох учнів режимові в сов. школі здебільшого приглушовується, але рідко викорчовується.

Л. Білецький, Г. Ващенко, Д. Дорошенко, І. Розгін, Ю. Шерех

Кубань і Півд. Вороніжчина після 1917 р.

Після революції 1917 р. на Кубані постали з приватної ініціятиви нові середні й високі школи (2 політехніки). Крайова Рада Кубані почала розробляти пляни шкільного навчання в цілому краю, але через воєнні події встигла мало що зробити. Передусім зовсім не встигла зайнятися українізацією школи. Школи й далі залишалися рос., тільки нижчі початкові школи почали переходити на укр. мову навчання з ініціятиви місцевих інтеліґентів. Таким чином 1919 р. постали укр. гімназії в Катеринодарі (Ротар) і пізніше в станиці Охтирській (відкрита станичною громадою й утримувана її коштом), зукраїнізовано й учительську семінарію, почато влаштовувати курси українознавства для вчителів початкових шкіл. Усіх шкіл 1919 р. на Кубані було: 1 391 нижчих початкових, 180 — вищих початкових, 151 — середніх, із них 2 укр., 2 середні с.-г., 1 середня техн., 1 учительський інститут, 5 учительських семінарій, між ними 2 укр., ін. професійних шкіл 124, педагогічний інститут, політехніка.

За большевицьких часів школу зреформовано, як у всій РСФСР. Створено нижчі школи 1-го (4 роки) і 2-го (7 і 9 років) ступеня, фахові технікуми та високі школи. За статистикою 1926 р. укр. шкіл першого ступеня було 130, другого ступеня — 8, один педагогічний технікум. Всі ін. школи фахові й високі — російські; утворено укр. відділи при Педагогічному Інституті в Краснодарі (Катеринодарі) та при робітфаку. Програми навчання, як у Москві. Проголошена українізація школи зразу зустріла великі перешкоди з боку уряду й місцевих большевиків. Від 1933 р. всі укр. заклади на Кубані, як і на Вороніжчині закрито, укр. кадри зліквідовано, велику кількість укр. населення виселено, а решту трактують як росіян; заборонені навіть згадки про укр. нац. приналежність кубанців.

К. Безкровний

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ПОЛЬЩЕЮ

Загальна характеристика шкільництва. На укр. землях, зайнятих в 1919 р. Польщею, в Галичині і на півн.-зах. землях були цілком відмінні для шкільництва умови. В Галичині (див. стор. 928 існувало добре зорганізоване укр. шкільництво, великий вплив на нього мали галицькі чинники; на півн.-зах. землях, як і всюди під Росією, шкільництво, зокрема народне, стояло низько, укр. шкіл не було, громадські чинники заступлені не були.

На півн.-зах. землях обставини змінилися в часи світової війни, коли подекуди на території, зайнятій військами центр. держав, постали укр. школи, а також за короткого періоду укр. державности. Укр. шкільництво започаткували тут з 1916 — 18 pp., під час нім.-австр. окупації, УСС та СВУ. На Волині вже 1916 р. завдяки УСС (Г. Мартинець) постала перша 4 — клясна укр. нар. школа в Володимирі Волинському; пізніше зорганізовано в Володимиро-Волинському повіті 48 укр. шкіл, де вчили здебільша УСС. Для вчителів у 1916 р. /943/ відбулися в Володимирі курси. Одночасно Союз Визволення України за згодою нім. влади окупованих сх. земель (Обер-Ост) організував нар. школи на Підляшші й Поліссі, де викладали полонені синьожупанники з нім. таборів полонених і місцеві інтеліґенти. Низка шкіл постала за короткої доби укр. державности. Від зими 1916 до осени 1918 pp. на півн.-зах. землях, окупованих австрійцями й німцями, було бл. 250 укр. шкіл. Щоб готувати для цих шкіл учителів, Комісаріят Освіти Холмщини, підляшшя й Полісся (комісар Карпо Дмитрюк) зорганізував у Бересті вчительські курси. В Білій Підляській виходив тижневик »Рідне Слово«.

На укр. землях поль. влада застала бл. 2500 нар. шкіл в Галичині (число з 1914 р.) і бл. 500 шкіл на півн.-зах. землях, головне на Волині, та бл. 25 середніх шкіл. Політика Польщі йшла в напрямі повної централізації й польонізації шкільництва. Здійснювано це різними шляхами — централізацією шкільної адміністрації і усуненням громадських впливів, введенням поль. мови як викладової і обмеженням української, заміною укр. учителів польськими, нарешті наданням школам поль. духу. Вся історія укр. шкільництва на землях, окупованих Польщею, — це безнастанна боротьба за укр. зміст у навчанні й вихованні укр. молоді.

Поль. наступ ішов кількома етапами. На початку 20-их pp. проведено централізацію шкільної адміністрації і системи, відсунено громадські чинники, розбудовано поль. школи, але загалом ще не змінювано укр. стану посідання. В пол. 20-их pp. укр. школи перетворено на двомовні. Нарешті, в 30-их pp. запроваджено нову систему освіти, обсаджувано школи на укр. території поль. учителями й силоміць впроваджувано поль. дух в укр. школи.

Шкільний устрій. В перші роки панування Польща залишила Галичині австр. шкільний устрій із львівською Крайовою Шкільною Радою на чолі.

В 1921 р. для цілої Польщі заведено однаковий шкільний устрій і шкільну адміністрацію. Польщу поділено на т. зв. шкільні округи, або куратори, при чому укр. землі входили до складу кураторій: Львівської (три Східньо-галицькі воєводства), Волинської і Поліської, а зах. окраїни в склад Краківської (зах. Лемківщина), Люблинської (Холмщина й Підляшшя), Білостоцької (Більщина). Одночасно скасовано Крайову Шкільну Раду у Львові. На відміну від австр., кураторії були шкільною владою другої інстанції з повним вилученням громадських чинників. Давні пов. шкільні ради — вони існували лише в Галичині — втратили своє значення, перевагу дістав адміністративний чинник (шкільні інспектори), а проте всюди в пов. шкільних радах панувала поль. більшість. Місцеві (міські й сільські) шкільні ради не мали впливу на добір учителів, бо ці функції належали шкільним інспекторам і куратори. В 1933 р. скасовано пов. шкільні ради і створено більші шкільні округи з окр. інспекторами (один на кілька повітів). Обов’язкове навчання тривало в Польщі 6 років, нар. школи були 3-ступневі. Гімназії до реформи 1932 р. — різного роду — мали 8-річний курс, навчання в учительських семінаріях продовжено до 5 років (по закінченні 7 років нар. школи), крім того, існували різні професійні школи нижчого й середнього ступеня.

Закон із 11. III. 1932 р. ґрунтовно змінив устрій шкільництва. Обов’язкове навчання в нар. школах триває 7 років (від 7 до 14); нар. школи — 3-ступневі, І ступінь — перші 4 р. навчання, 2 ступінь 5 — 6 pp., 3 ступінь — 7 р. навчання. Для молоді, що виконає шкільний обов’язок, — доповняльна освіта до 18 р. Право вступу до середньої загальноосвітньої чи фахової школи дає закінчення 2 ступеня нар. школи.

Тим самим законом запроваджено важливу реформу середніх шкіл, а саме створено 4-клясні гімназії одного типу (вони відповідали 3 — 6 клясам кол. гімназії), а в двох наступних роках як надбудову гімназії зорганізовано дворічні загальноосвітні, кількох типів, і фахові ліцеї, до яких приймали по закінченні гімназії. В усіх школах звернено особливу увагу на фізичне і держ. виховання, а в поль. школах — і на військову підготову хлопців і дівчат.

Шкільна мережа. Загалом Польща розбудувала мережу шкіл, зокрема на півн.-зах. землях, де стан шкільництва був до війни дуже низький. Число нар. шкіл зростало таким чином:

¹) Все Полісся разом із білоруською частиною. ²) Лише приблизні числа. /944/

Подаємо число шкіл різних типів у 1937 — 38 шкільному році:

¹) Всі три воєводства, себто разом з чисто поль. зах. частиною львівського воєводства.

²) Все Полісся разом із білоруською частиною.

Одночасно росте число учнів, а також відсоток дітей шкільного віку, які ходять до шкіл. В 1937 — 38 шкільному році на 100 дітей віком 7 — 13 ходило до школи на укр. землях під Польщею — 85 (в той час в усій Польщі — 90).

Разом із тим росте відсоток письменних ¹) з 50,5% в 1921 р. до 64,7% в 1931 p., зокрема на півн.-зах. землях. Все таки, 1/2 людности лише була письменна. Треба додати, що велика частина письменних була на практиці півграмотними: часто це були люди, які ледве вміли підписатися.

¹) Письменність обчислена на населення в віці від 10 р. і вище.

Народні школи на укр. землях, зокрема на півн.-зах., належали в переважній більшості до шкіл найнижчого ступеня. Наводимо число шкіл різних ступенів (1 ступеня з 1 — 2 учителями, 2 ступеня з 3 — 4 учителями, 3 ступеня з 5 і більше учителями):

На школи найвищого ступеня в Галичині припадало 13,5% всіх шкіл, на півн.-зах. землях — 8,5% (в Польщі — 16%). На школи 2 ступеня в Галичині припадало 19,5%, на півн.-зах. землях 15% (в Польщі 17%). На найнижчий ступінь шкіл припадало в Галичині 67% шкіл, на півн.-зах. землях — 76,5% (в Польщі 67%).

Школи були слабо забезпечені учителями. В 1937 — 38 р. на 1 учителя в нар. школах припадало аж 57 дітей (в Англії — 35, в Бельгії — 30, в Баварії — 32). Недостатнє було число шкільних будинків, і вони були здебільша в незадовільному стані.

Не так сильно росли середні школи. Дуже слаба була мережа фахових шкіл. Загалом і з одних і з других українці користалися мало, бо перехід із сільських нар. шкіл до фахових і середніх був утруднений, крім того, важкі матеріяльні умови укр. населення й польонізаційні методи в шкільництві неґативно впливали на відвідування шкіл укр. молоддю.

Польонізація укр. школи. Як сказано, в перші роки існування Польщі мови навчання в наявних укр. школах не змінювано, а збільшувано лише мережу поль. шкіл. Напр., у Галичині в 1911 — 12 р. було 2 420 укр. нар. шкіл, в 1921 — 22 — 2 426; за цей час число поль. нар. шкіл зросло з 1 590 до 2 247. Зміни настають у пол. 20-их pp. на підставі сеймового закону з 1924 p. (lex Grabski), який ухвалено всупереч протестам укр. парляментарного представництва. За цим законом укр. і поль. школи однієї місцевости об’єднуються в утраквістичні. Закон передбачає плебісцит батьків дітей шкільного віку щодо мови навчання на території Львівської шкільної округи, Волині й Полісся, якщо перепис даної громади виявляє принаймні 20% українців, а батьки (опікуни) внесуть деклярації з леґалізованими підписами за 40 дітей шкільного віку укр. народности. Використовуючи цей закон, укр. батьки внесли при першому шкільному плебісциті (1925 р.) в самій лише Галичині близько 100 000 шкільних деклярацій на 130 000 укр. дітей, а при другому (1932) — близько 1/4 мільйона деклярацій за 350 000 дітей. Зловживання при шкільному плебісциті й протизаконні рішення шкільної влади були предметом численних інтерпеляцій і дебатів у соймі та сенаті і скарг до Ліґи Націй. На скаргу укр. батьків Найвищий Трибунал вирішив, що в переважному числі випадків рішення /945/ шкільної влади було протизаконне. Дуже часто влада взагалі не дозволяла проведення плебісциту, бо на підставі зфальшованого поль. перепису населення 1921 р. численні, часто чисто укр. місцевості виявляли 25% українців. У висліді майже всі укр. школи в Галичині й на Волині стали польські або утраквістичні. Зміни числа укр. нар. шкіл в Галичині показує наступна таблиця:

Треба додати, що майже в усіх поль. нар. школах на укр. етнографічній території в Галичині укр. мови навчали як предмета.

Ще гірші були обставини на півн.-зах. землях. На Поліссі було в 1922 — 23 pp. 22 укр. нар. школи, які вже наступного року закрито; тут не відкривали утраквістичних шкіл, так що довгі роки на Поліссі існувала лише одна укр. приватна нар. школа в Бересті, заснована ще в 1924 р. В школах на Поліссі не вчили укр. мови навіть як предмета. На Холмщині й Підляшші на основі закону 1924 р. укр. мови не допущено.

Умови на Волині подає наведена тут таблиця:

До статистики нар. шкіл на Волині треба додати, що з 1 559 шкіл, які не були укр. чи утраквістичними, в 853 навчали укр. мови як предмета.

Крім того, в 1921 — 22 р. було на Лемківщині 79 укр. шкіл, які згодом усі були перетворені на утраквістичні (в 1937 — 38 pp. — 58), або на польські.

Зовсім приблизно можна вважати, що наприкінці 30-их pp. на 100 укр. дітей у Польщі ходило до укр. нар. шкіл ледве 7%, яких 45% до утраквістичних шкіл, а ін., себто 48%, — до поль. шкіл. З останніх половина вчилася укр. мови як предмета.

По суті утраквістичні школи були поль. школами, бо навчання відбувалося здебільша поль. мовою, учителями були майже завжди поляки, які часто навіть не знали укр. мови. Взагалі ж поль. учителі становили аванґард поль. наступу, керували поль. організаціями, зокрема ославленим »Стшельцем«, а до всього українського ставилися з ненависно й погордою. Отже з педагогічного погляду вплив учителів на шкільну дітвору був жадний, — між ними і учнями відносини були ворожі.

В той самий час укр. учителів масово переводили на захід на суто поль. землі або усували із служби. Новий доріст з учительських семінарій міг дістати працю лише в корінній Польщі, а в 20-их pp. зовсім спинено доплив нових укр. учителів, бо при реформі шкіл 1932 р. українці не дістали держ. педагогічних ліцеїв, ані дозволу на приватні; до поль. ліцеїв українців не приймали.

На Холмщині, Підляшші й на Поліссі навіть правос. релігії вчили священики чужими мовами — поль. або російською.

Дещо відмінні обставини були в середньому шкільництві. І тут спробували завести утраквізацію, але по перших спробах намір залишено. Зате в укр. гімназіях введено поль. виклади історії, географії та науки про Польщу, а згодом і військову підготову, і для цих предметів призначали вчителів поль. народности. Таким чином чисто укр. досі гімназії фактично стали утраквістичними.

Укр. середні й фахові школи існували лише в Галичині. Держ. загальноосвітніх середніх і фахових укр. шкіл на півн.-зах. землях зовсім не було. У Крем’янецькій духовній семінарії викладовими мовами були поль. і рос. Українці мали на Волині лише три приватні гімназії.

Число середніх шкіл різного роду з розподілом на укр. і поль. в 1931 — 32 і 1937 — 38 pp. видно з наступної таблиці (в дужках приватні школи):

До укр. гімназій і ліцеїв ходило в 1937 — 38 р. бл. 6 000 учнів, себто дещо більше, ніж половина всіх українців, які ходили до середніх шкіл. До укр. фахових шкіл ходило ледве 600 учнів укр., або бл. 1,5% всіх українців, які ходили до фахових шкіл.

Як бачимо, укр. середні й фахові школи були майже всі приватні. З держ. гімназій залишилися лише ті, що існували ще за австр. часів, при чому в 1930 р. міністерство закрило укр. гімназію в Тернополі. З фахових шкіл єдиною держ. укр. школою був рільничий ліцей у Черниці. Всі укр. середні школи підлягали гострому контролеві шкільної /946/ влади, в кожній із них працювало кілька поляків, бракувало відповідних програм і шкільних підручників, а дозвіл на приватні школи одержати було не легко.

Змагання за укр. школу. Укр. суспільство не лише вело боротьбу за укр. обличчя держ. шкіл, але й власними засобами розбудовувало приватне шкільництво, дбало за позашкільне виховання молоді й про дошкілля.

Керівником укр. приватних шкіл і верховним органом в укр. шкільних та виховних справах на підставі ухвал укр. центр. організацій стало в 1920 р. Укр. Педагогічне Товариство, а від 1926 р. — »Рідна Школа«. Діяльність »Рідної Школи« обмежувалася лише на Галичині, бо поль. влада не дозволила поширення її діяльности на півн.-зах. землі. В 1938 р. »Рідна Школа« мала 2 077 гуртків і 104 000 членів (в 1914 р. лише 59 гуртків і 5 000 членів). Вона утримувала десятки шкіл і курсів, бурси для шкільної молоді, видавала педагогічний журнал, улаштовувала з’їзди й виставки, свої доходи черпаючи з масової жертвенности укр. суспільства, зокрема з традиційних збірок, як коляда на »Рідну Школу« (заборонені в січні 1939 p.).

В порівнянні з довоєнним періодом укр. приватне шкільництво поглибилося якісно і поширилося. В 1937 — 38 pp. народних шкіл було 41 з 6 400 учнів, всі в Галичині, за винятком згаданої вже нар. школи в Бересті і однієї в Рівному. За винятком кількох утримуваних СС Василіянками, всі вони належали »Рідній Школі«. Третина з укр. приватних нар. шкіл — це школи найвищого ступеня, себто 7 — клясні, головне в містах, зокрема у Львові. Крім того, через брак дозволу на відкриття нових шкіл, укр. батьки засновували т. зв. »збірні лекції, а по 1932 р. використовували право на т. зв. »навчання дома«. Все таки, навіть у Галичині до укр. приватних нар. шкіл ходило не цілих 2% укр. дітей.

Краще було розвинене укр. приватне середнє шкільництво. Число середніх приватних шкіл (див. також таблицю на стор. 945) збільшилося з 9 в середині 20-их pp. до 13 в 1931 — 32 pp. і до 19 гімназій і 16 ліцеїв у 1937 — 38 pp., не зважаючи на перешкоди влади, яка закривала школи, лише небагатьом із них даючи право держ. шкіл і чимраз гостріше за ними наглядаючи.

До укр. приватних гімназій і ліцеїв ходило бл. 4 000 учнів, або бл. 40% усіх українців, які ходили до середніх шкіл.

Діяльність укр. приватного шкільництва увесь час зазнавала великих перешкод від шкільної й адміністративної влади. Як у держ. школах, так і в приватних заведено обов’язкове навчання поль. мовою, т. зв. »польоніка«, а в серпні 1958 р. вийшов наказ про те, що навіть у приватних укр. школах усі ці предмети має викладати поляк. Закон із 11. III. 1932 про приватні школи заводив великі ускладнення щодо засновування приватних шкіл, їх ведення й добору учителів, зовсім не беручи до уваги прав нац. меншостей — тим то влада закрила деякі школи і наказала звільнити чимало учителів. Лише невелике число укр. приватних шкіл діставало право прилюдности, а до шкіл без права прилюдности застосовано новий суворий матуральний реґулямін.

В 20-их pp. укр. суспільність Галичини вперше присвятила увагу фаховим приватним школам середнього і нижчого типу.

До приватних укр. фахових шкіл належали такі заклади »Рідної школи»: купецькі гімназії, 1-річні кооперативні школи 1 і 2 ступеня, 1-річна торговельно-адміністративна школа, 1-річний торговельно-кооперативний курс (матуральний) і 5 фахових доповняльних ремісничих шкіл. Ревізійний союз укр. кооператив вів 3-річний кооперативний ліцей; до того ще була кравецька гімназія, кравецько-білизнярські школи, молочарська школа, 1-річна рільнича школа. Крім того, »Рідна Школа« вела ще 65 фахових і загальноосвітніх курсів 18 родів по різних місцевостях. Щоб спрямувати молодь до шкіл, які відповідають її нахилам, »Рідна Школа« завела »Порадню для вибору звання«. Але все укр. шкільництво становило тільки 7% поль. фахового шкільництва в Галичині.

Учительських семінарій і курсів на початку 1930-их pp. було 8, але за новим законом усі їх закрили, і лише від 1934 p. CC Василіянки завели учительську семінарію для дошкілля у Львові.

Буйно розвинулося укр. приватне дошкілля, зокрема сезонові дитячі садки (на час літніх робіт). В 1937 — 38 pp. на укр. землях під Польщею (все в Галичині) було 16 постійних дошкілень з 500 дітьми та 700 сезонових дитячих садків. Змагання на шкільному фронті ішли не лише за нові укр. школи, за спинення ліквідації укр. шкільництва, але й за духове виховання. Поль. влада всіма силами намагалася накинути укр. школі поль. виховний ідеал, нехтуючи укр. духовість, культуру й історію. Проти цього бореться все укр. суспільство. Вплив на укр. молодь у шкільному віці мають укр. організації молоді, як »Пласт«, »Марійські дружини«, приналежність до гуртків молоді в клітинах »Рідної Школи« (850 гуртків доросту »Рідної Школи«), літні табори, бурси. Неґативним впливам поль. школи і поль. учителів протидіють укр. дім і довкілля, укр. Церква. Велике значення має лектура для молоді, головне молодшого віку, як »Світ дитини«, »Наш приятель«, »Дзвіночок«, »Ранок« і сотні книжечок для дітвори, випущених у видавництвах »Рідної Школи«, І. Тиктора, М. Таранька, які доходили й туди, де під поль. тиском не були можливі безпосередні дії укр. школи. Молодь у старшому віці користалася вже з загальної белетристики. На території Галичини »Рідна Школа« зорганізувала 700 дитячих бібліотек із 40 000 книжками. /947/

Вплив укр. учительства на укр. молодь обмежував суворий нагляд влади, а також масове переведення до корінної Польщі. До війни (див. стор. 929) існували дві учительські організації: »Взаємна поміч укр. учительства« гуртувала в 1933 р. у 54 відділах 2 700 учителів нар. шкіл, а »Учительська Громада« — в 14 філіях 420 членів.

Змагання за високі школи. Зайнявши Львів, поляки скасували всі укр. катедри й доцентури, а наказ 14. VIII. 1919 р. дозволяв вступати до університету тільки тим, хто служили в поль. армії і є поль. громадянами. Тоді укр. громадянство почало влаштовувати для своєї молоді університетські курси. До цієї справи взялося (у вересні 1919 р.) НТШ, далі Т-во Укр. Наук. Викладів ім. П. Могили і, нарешті, Ставропігійський Інститут. Але влада всі ці курси заборонила. Вичерпавши леґальні засоби, вирішено було зорганізувати курси таємні (1920) з трьома відділами: філос., правничим і медичним. Вони тривали до червня 1921 p., а в липні 1921 р. їх переорганізовано в Таємний Університет на зразок зах.-евр. університетів (ректор В. Щурат, потім М. Панчишин, потім Є. Давидяк; всіх катедр було 54; студентів — 1 260. Медичний відділ мав тільки два перші роки теоретичного навчання, на дальші студії студент медицини мусів виїздити за кордон).

, Студентів і професорів стала переслідувати поліція, але університет розвивався, і 1922 — 23 pp. було вже 65 катедр і до 1 500 студентів. Університет провів сотні іспитів і видав чимало докторських дипломів. У зв’язку з систематичним переслідуванням студентів і професорів сенат університету подав меморіял до Ліґи Народів (15. XI. 1922) — за той час студії в Укр. Університеті признавали закордонні університети. Щоб спаралізувати діяльність Таємного Університету, Польща законом (26. IX. 1922) про т. зв. воєводську автономію зобов’язалася (статті 24 і 26) найпізніше до кінця 1924 р. заснувати держ. університет. Маючи це на увазі, укр. чинники 30. VI. 1923 р. послали петицію до поль. сойму й сенату, пропонуючи удержавлення укр. університету, а 28. VII. 1923 р. укр. парляментарна репрезентація з Волині зголосила в законодавчих установах спішний внесок у справі негайного поладнання цієї петиції. Та сойм спішність внеску відкинув і передав справу освітній комісії. Водночас укр. наук. та громадські чинники внесли до поль. влади на затвердження статут т-ва п. н. »Кураторія укр. високих шкіл у Львові«, але 24. VII. влада відіслала цей статут не затвердженим. Проти цієї постанови внесено відклик до Міністерства Внутрішніх Справ, Міністерства Освіти й Ради Міністрів, а тим часом Кураторія існувала далі (голова В. Децикевич).

Відтоді переслідування Університету набрало вже іншого характеру: проти всіх урядовців-українців, що були професорами Укр. Університету, влада наказала розпочати дисциплінарне слідство; на студентів і університетських керівників спадали адміністративні кари, атмосфера в Університеті ставала дедалі важчою, під кінець 1925 р. працю Університету припинено, а майно передано поодиноким установам.

Укр. політехнічну Високу Школу зорганізовано з поч. 1921 — 22 акад. р. Недостача відповідних приміщень і наук. засобів спричинила те, що на Політехніці можна було відкрити тільки 1 рік техн. студій із самими загально-теоретичними предметами. У 1922 — 23 р. введено три відділи (машиновий, лісовий і заг.), зорганізовані на зразок Данціґської Політехніки і Пшібрамської Академії в ЧСР (лісовий відділ). Усіх студентів у Політехніці 1922 — 23 акад. р. було 64; після 1 року студій в укр. Політехніці студенти виїжджали докінчувати студії за кордон (здебільша до Данціґу). Ректором політехніки був інж. В. Лучків. Політехніка припинила діяльність 1925 р. з тих самих причин, що й Університет.

На основі прав, які Гр.-Кат. Церкві дає конкордат, заходами митр. А. Шептицького утворено 1928 р. для студентів-богословів високу богословську школу при духовній семінарії — Гр.-Кат. Богословську Академію з 5 — річним курсом студій (філос. і теологічний відділ). В 1933 — 34 акад. р. було 319 студентів і 24 професори (ректор Й. Сліпий). У програму Академії входило і кілька небогословських наук. В 1935 — 36 акад. р. студіювало в укр. Гр.-Кат. Богословській Академії і в гр.-кат. духовних семінаріях 600 студентів. У Варшавському Університеті діяв православний факультет, але з поль. викладовою мовою. Були також при поль. університетах катедри українознавства (Варшава, Краків).

Поза тим українці використовували поль. високі школи, хоч їх вступ туди був обмежений певним відсотком, і зах.-евр. високі школи, особливо чеські й німецькі.

За поль. статистикою з 1928 — 29 pp. укр. студентів у Польщі було бл. 3 000, або 6% всіх студентів у цілій Польщі. З цього числа студіювало право і суспільні науки бл. 650, теологів — бл. 700, філософів — понад 500, техніків — 400, медицину — 200, техн. науки — понад 200, а 300 на ін. факультетах.

Позашкільна освіта на укр. землях під Польщею йшла дещо відмінними шляхами в Галичині від півн.-зах. земель з огляду на іншу минувшину (на півн.-зах. землях не було за царських часів ніяких укр. освітніх організацій) /948/ та заборону поль. влади поширювати діяльність галицьких освітніх і культурних установ за »Сокальський кордон«.

В Галичині освітня праця була й далі під керуванням »Просвіти«. Але світова, а пізніше укр.-поль. війна і початок поль. окупації майже зовсім знищили дотогочасний доробок. В 1920 р. »Просвіта« замість 2 944 читалень з 1914 р. мала ледве 50. Але згодом поволі починається відбудова, і незабаром »Просвіта«, якщо йдеться про число читалень і бібліотек, досягла свого довоєнного стану, збільшила число членів, а ще більше — власних будинків (зростання на 160%, так що 42% читалень мало свої власні приміщення), як це й видно з таблиці:

Освітнє життя й діяльність самої »Просвіти« поглибилися й диференціювалися. В 1924 р. змінено статут »Просвіти«, усунено точку про екон. діяльність (цю справу перейняла здебільша кооперація), так що відтоді діяльність »Просвіти« обмежувалася на просвітніх справах. Довкола читалень гуртувалося все культурно-освітнє життя. »Просвіта« влаштовувала безліч освітніх курсів, керувала освітньою працею на місцях, організувала хори, театральні гуртки, які давали вистави по містах і селах. Новиною було те, що по війні »Просвіта« стала надавати більшої ваги освітньому життю по містах і містечках і що особливо зацікавилася деякими відсталими з національного погляду областями Галичини (напр., спеціяльна лемківська комісія при централі »Просвіти«). Відновлено видавничу діяльність »Просвіти«. Побіч »Письма з Просвіти«, яке названо »Нар. Просвітою«, централя стала видавати »Аматорський Театр«, журнал-місячник »Життя і Знання« (від 1927), від 1934 відновлено видавання місячних книжечок; заснованим 1922 р. видавничим фондом »Учітеся, брати мої« теж завідує »Просвіта« (цей фонд видав понад 20 наук.-популярних книжок). Однак видавнича діяльність »Просвіти« в порівнянні з довоєнними часами не виявила особливого розмаху. З організаційного погляду досягнено того, що всюди, де влада не робила спеціяльних перепон (вона часто розв’язувала читальні й філії), і за винятком деяких гірських областей, усі укр. села мали свою читальню »Просвіти« і свою бібліотеку. Як в ін. укр. установах в той час, так і в »Просвіті« чимраз більше було постійних професійних працівників, зокрема освітніх інструкторів по філіях. Настанови просвітньої праці дав другий просвітянський конґрес, зібраний »Просвітою« у вересні 1929 р.

На території Станиславівщини подібну як »Просвіта« діяльність розгорнула просвітянська організація »скала«, що була під опікою станиславівського єп. Г. Хомищина, а її читальні були здебільше керовані місцевими парохами.

Освітню діяльність вели почасти й ін. установи та станові організації, як »Рідна Школа«, Союз Українок, »Учительська Громада«, »Взаємна поміч укр. учительства«, Т-во Укр. Наук. Викладів ім. п. Могили, Музичне Т-во ім. М. Лисенка (мало укр. консерваторію у Львові й філії на провінції), ремісниче т-во »Зоря«, Міщанські Братства у Львові й на провінції, Т-во »Відродження«, студентські організації, давні »Бесіди« і касина тощо. В деякій мірі освітню роботу вели також тіловиховні т-ва, зокрема »Соколи«, »Луги«, »Каменярі« (див. Фізкультура).

Діяльність »Просвіти«, як і майже всіх вище згаданих т-в, була обмежена на Галичині. На півн.-зах. землях, укр. освітній рух почався щойно за нім.-австр. окупації і буйно розвинувся на початку 20-их pp., поки влада не робила особливих перепон.

На Холмщині з Підляшшям в 1918 p.; засновано в Холмі т-во »Рідна Хата«, що мало бл. 300 сільських філій.

На Поліссі культурно-освітня праця почалася 1916 р. завдяки Союзові Визволення України (»Укр. Громада« в Білій; тижневик і календар »Рідне Слово« на 1916 p.); того самого року постала в Бересті »Просвіта« на ціле Полісся (леґалізована поль. владою в 1923 p.), що мала понад 100 читалень по містах (Кобрин, Сарни, Дрогичин, Пинськ) і селах (деякі закрила влада, ін. позавмирали); бібліотеки існували й при кооперативах.

На Волині культурно-освітню працю почали УСС і місцеві інтеліґенти, особливо з 1917 p.; тоді в Луцькому постало т-во »Луцька Укр. Громада« з завданням, м. ін., »ширити освіту серед темного народу«. Засновану 1918 р. луцьку »Просвіту« в червні 1920 р. поль. влада закрила; відновлена за сов. влади 1920 p., вона мала в 1932 p., коли її знову закрито, 134 філії. Вона влаштовувала курси: кооперативні, українознавства, крою й шиття; мала радіо, керамічну майстерню, підсекцію фізичного виховання, драматичний гурток, бюро правних порад, добродійну секцію. За її почином в Луцькому відбулися два волинські просвітянські з’їзди 1921 — 22 pp., де вирішено створити »Волинську просвіту«, але влада статуту не зареєструвала. Аналогічна була діяльність »Просвіто у Крем’янці (від квітня 1917 р. до 1932), в Острозі (1918 — 32), Дубні (1920 — 28), Рівному, Володимирі, Ковелі та ін. Після їх закриття центром культурної праці стали »Укр. Нар. Доми«, кооперативи, книгарні, філії й читальні »Союзу Українок«, різні клюби /949/ тощо. Не зважаючи на всілякі перешкоди з боку поль. влади, всі культурно-освітні організації на півн.-зах. землях мали тісні зв’язки з Галичиною.

На ріст освіти на укр. землях під Польщею вплинули збільшена порівняно з довоєнними часами видавнича діяльність і сильний розвиток преси. Преса і книжка стає чимраз більше масовим продуктом і доповнює, а часто й заступає працю освітніх організацій. Число пресових органів у Галичині збільшилося з 70 в 1913 р. до бл. 100 в 1937, неперіодичних друків з 360 до понад 400. Далеко сильніший був зріст накладу. Численні видання мали загальноосвітнє значення, як видання Тиктора, Самоосвітника, не згадуючи про лектуру для молоді (див. Видавництва, Преса).

В освітній праці укр. організації мали сильну конкуренцію в подібних поль. організаціях, інтенсивно підтримуваних урядом, як Доми Людове, Стшелєц, Тов. Школи Людовей тощо.

І. Герасимович, В. Кубійович, В. Мудрий ¹), В. Островський, І. Сидорук, М. Терлецький, О. Терлецький

¹) Автор статті Змагання за високі школи.

ЗАКАРПАТТЯ В 1919 — 39 PP.

Прилучення Закарпаття до демократичної і висококультурної Чехо-Словаччини принесло великі зміни в освіті й шкільництві. За 20 років зв’язку з Чехо-Словаччиною Закарпаття стає з найзанедбанішої щодо освіти частини укр. земель — передовою країною (див. також Історія).

Шкільництво. Незабаром по зайнятті Закарпаття Чехо-Словаччиною запроваджено обов’язкове навчання дітей до 14-го року, відкрито курси для неграмотних, розбудовано всі види шкільництва. Стан шкільництва на Закарпатті — в межах т. зв. »Підкарпатської Руси«, себто без Східньої Словаччини (в 1931 — 32 pp. і на вересень 1938 р.) видно з таблиці:

Проти довоєнних часів число нар. шкіл зросло з 525 до 861, гімназій — з 3 до 11, учительських семінарій — з 3 до 5. Число учнів більш ніж подвоїлося.

До укр. нар. шкіл ходило в 1938 р. 113 000 учнів. Зокрема збільшилося число вище зорганізованих шкіл, насамперед т. зв. горожанських, або міщанських, шкіл, себто вище зорганізованих нар. шкіл, фахових шкіл і гімназій. Число нар. шкіл з укр. мовою навчання збільшилося з 34 в 1916 р. до бл. 400 в 1921 — 22 і 492 в 1938 р. Непропорціонально високе число чеських шкіл пояснюється тим, що до них ходили переважно жиди. Загалом на Закарпатті була повна забезпека укр. населення рідною школою, а мережа шкіл і відсоток дітей, які до них ходили, були найвищі з усіх укр. земель. З високих шкіл на Закарпатті була тільки Гр.-Кат. Богословська Семінарія.

На Пряшівщині — Східня Словаччина — шкіл з укр. мовою навчання було: 113 нар. (з них дві горожанські) й учительська семінарія, 3 нар. госп. школи і Гр.-Кат. Богословська Семінарія в Пряшеві. Крім того було 155 гр.-кат. церковних шкіл із словацькою мовою навчання. На 100 укр. дітей на Словаччині до укр. шкіл ходило 57%, до гр.-кат. церковних із словацькою мовою навчання (в них вчили також укр. мови як предмета) 27%, в держ. із словацькою мовою навчання 16%.

Найбільшою перешкодою в шкільництві був мовний хаос. Чеський уряд форсував т. зв. »русинський«, ні рос., ні укр. воляпюк. Угорська і поль. пропаґанда, рос. еміґрація і деякі чехи підтримували і фінансували русофільський напрям. У першому десятиріччі ці протинародні заходи мали деякий успіх. Але завдяки демократичній свободі, якою могли вільно користуватися всі, початкова несвідомість і байдужість населення скоро змінилися, і від 1931 р. в школах перемагає укр. напрям. Рівень шкіл взагалі був добрий. Старіше вчительство, виховане ще в угорських школах, мало добру фахову й адміністративну освіту. Рідна мова й українознавство були здебільша обняті галицькими й центр.-укр. фахівцями. Молоде вчительство могло підготуватися в двох учительських семінаріях в Ужгороді, а для вчителів середніх шкіл чеський Університет у Празі мав катедру укр. мови і літератури. /950/

У практиці мовне питання здебільше вирішували директори, а в нар, школах — інспектори шкіл. Шкільництво, за винятком фахових шкіл, було підпорядковане окремому Шкільному Рефератові в Ужгороді, начальник якого, як і крайовий шкільний інспектор, завжди був чех. Нар. шкільництво було поділене на 13 шкільних інспекторатів, які були ведені 4 українцями, 4 росіянами, 3 »русинами« і 2 чехами.

Укр. уряд А. Волошина 28. X. 1938 р. перетворив Шкільний Реферат на Міністерство і ведення його доручив А. Штефанові. По віденському арбітражі ужгородські, мукачівські й берегівські школи, за винятком церковних, нар. і доповняльних купецьких та ремісничих, були евакуйовані до більших сіл. Міністерство Шкільництва в Хусті скоротило чеське нар. шкільництво до 20, чеські горожанські школи до 3 і чеські гімназії до 1; жидівські діти були переведені до укр. шкіл, число угорських шкіл зменшилося до 30 в наслідок того, що угорські території відпали.

В культурному відродженні Карпатської України важливу ролю відіграла організація укр. учителів Учительська Громада з її двома часописами: »Учительський Голос« і »Наша Школа« (заснована 1929 p.). В 1938 р. вона мала 1 631 членів, тобто 70% усього вчительства.

Позашкільна освіта. Перше укр. культурно-освітнє товариство на Закарпатті — це »Просвіта« (1920), що організувала читальні (240 в 1936 р.), аматорські театральні вистави, нар. хори й оркестри, мала музей і бібліотеку, видавала популярні книжки для народу, дитячий часопис »Пчілка« і »Наук. Збірник«. Педагогічними справами й виданням шкільних книжок займалося Товариство Педагогічне Підкарпатської Руси (засноване 1924), що видавало краєзнавчий часопис »Підкарпатська Русь«. 1930 р. засновано кооперативу »Дружство Руський Театр«. Для шкільних справ засновано »Руську Шкільну Матицю«. Музично-хорове мистецтво було зорганізоване в »Крайовому Учительському Хорі«, мистці-малярі — в спільному (з чехами й угорцями) »Товаристві Мистців Підкарпатської Руси«. Москвофільський напрям був репрезентований »Обществом им. Александра Духновича« (1923 p.), що виконувало подібну працю, як »Просвіта«, й видавало місячник »Карпатскій СвЂтъ« (1928). Спів плекало товариство »Боян«, жінки організовані були в »Жіночому Союзі«, що вів курси неграмотних для служниць і нар. кухню. Всі ці товариства об’єднані були в »Народопросвітньому Союзі«.

Увесь цей укр. культурний рух звела нанівець угорська окупація 1939 р. Сов. окупація 1945 р. принесла на Закарпаття загальну большевицьку систему освіти.

А. Штефан, І. П.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД РУМУНІЄЮ

Якщо давніше Буковина серед укр. земель стояла щодо освіти на першому місці, то під румунською окупацією вона перейшла на останнє.

Шкільництво. Нищення укр. школи почалося вже з початком 1919 р. відомим »перегоном« укр. учителів із півн. частини Буковини й перетворенням 38 укр. шкіл із 5 556 учнями на румунські. На основі офіційної румунської статистики 1922 — 23 pp. на Буковині було ще 155 укр. шкіл (391 румунська, 47 нім., 27 жидівських, 23 поль. і 2 угорські), та укр. школи мали вже наполовину румунську мову навчання. Заведений 1919 р. стан облоги в укр. частині Буковини не дав змоги укр. населенню протестувати проти румунізації шкіл, а назовні школи румунізовано »за власною згодою населення«... Проте до 1924 р. українців вважали ще офіційно за нац. меншість, якій на основі румунської конституції (1. XII. 1918 p., 29. III. 1923 p.) належать нац. нар. школи. Та за законом 26. VII. 1924 р. українці стали »румунами, що забули свою рідну мову«, і від 1. IX. 1925 р. румунізація укр. шкіл іде інтенсивніше, доки в 1927 р. їх усі не зрумунізували (всі учителі мусіли скласти держ. іспит із румунської викладової мови).

Лише після скасування стану облоги в листопаді 1928 р. постала змога боротися за укр. нар. школу. 20. VII. 1928 — 3. І. 1929 р. по всій укр. частині Буковини відбуваються великі віча в справі повернення укр. мови навчання в школах (94 громади склали бл. 10 000 підписів). Цей рух перекидається й на Басарабію (до 1920 — 27 pp. мала шкільну автономію й до 120 укр. шкіл). Але у відповідь на всю цю акцію виданий був тільки закон з 31. XII. 1929 p., яким у школах із укр. більшістю учнів заведено в нижчих клясах 8 год. укр. мовою (6+2 год. правос. релігії), у вищих — 6 (4+2), при чому в кінці 1931 р. введено ці години в шкільний розклад і визначено для укр. мови окремих (2) інспекторів. З приходом із 1934 р. до влади ворожого українцям уряду лібералів і ці малі здобутки на полі шкільництва на Буковині зліквідовано. Де-не-де лише на селах, де були укр. директори й учителі, вчили потайки укр. мови. Одночасно з нар. школами знищено укр. середнє й фахове шкільництво.

Позашкільна освіта. Культурно-освітню працю на Буковині румунська влада також здушила. Із 590 товариств, що були перед війною, в 1924 р. було тільки 14. Занепало й ледве животіло найстаріше й найважливіше культурно-освітнє товариство »Руська Бесіда«, що втратило все своє майно, а всі його читальні, влада закрила. Його роботу частково перебрали »Нар. Дім« (бл. 210 членів, утримував бурсу ім. О. Ю. Федьковича) і »Укр. Школа« (453 членів). »Укр. Школа« випустила кілька підручників, вела вакаційні курси укр. мови (заборонені 1934 р.) і видавала дитячий журнал »Укр. Ластівка«; філій в краю вона не мала, бо їх заборонила влада. З давніших товариств існували ще з мізерним числом членів »Буковинський Кобзар«, »Жіноча Громадах, що вела дитячий захист, »Мироносиці«, /951/ »Міщанська Читальня«, »Міщанський Хор« і два студентські товариства «.Запоріжжя« і »Чорноморе«. Новопосталими товариствами були: спортове »Довбуш«, »Укр. Театр«, »Укр. Книгозбірня«, »Укр. Музей«, »Народоусвідомлення«, »Укр. Мужеський Хор«, »Укр. Видавнича Спілка«. Культурно-освітню працю вела також на власну руку укр. інтеліґенція, засновуючи сільські театральні гуртки, сел. хори, курси укр. мови. Кінець і цій праці поклала сов. окупація 1940 р.

М. Гарас, В. Сімович, О. Терлецький

ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Загальна характеристика. Друга світова війна принесла ґрунтовні зміни в шкільництві й освіті.

Перші зміни настали після окупації майже всіх Зах.-Укр. Земель большевиками в 1939 р. і (Буковина, Басарабія) в 1940. Всюди запроваджено сов. систему освіти й проведено українізацію шкіл всіх ступенів від початкових до високих. Вперше університет у Львові став українським (Університет ім. І. Франка). Лише укр. Полісся, прилучене до Сов. Білоруси, дістало, всупереч бажанням населення й спеціяльним просьбам запровадити укр. шкільництво, білоруську школу.

Цілком відмінні обставини були на тих зах. окраїнах укр. земель, що в вересні 1939 р. опинилися під нім. окупацією й становили частину т. зв. Генеральної Губернії. Після окупації всіх укр. земель німцями в 1941 p., влучення Галичини до Генеральної Губернії та створення т. зв. Райхскомісаріяту України створилися відмінні відносини на Зах.-Укр. Землях в Г. Г., де була можлива хоч деяка укр. культурна діяльність, і на Центр. і Сх. Землях, де укр. шкільництво й освіта були зовсім придушені.

Центр. і Сх. Землі. Відступ большевиків з укр. земель під час нім.-больш. війни (1941) подавав надію, що культурно-освітня справа на Україні буде в кращому стані. І справді, на Україні стихійно віджили давні творчі джерела, почалися спроби видавати часописи, книжки, поверталися на Україну поодинокі давні політ. еміґранти, рвалися до праці нові люди. Але німці відразу повели колоніяльну політику щодо України й не дозволили ніякої культурно-освітньої праці. Більшість тих, що кинулися до праці, опинилися у в’язницях, концентраційних таборах, де здебільша й загинули. Із шкіл дозволено відкрити хіба тільки 4-клясні народні, і то не всюди для дітей 9 — 12 p., а від 14 р. молодь підлягала мобілізації на працю до Німеччини. За час війни цілком зруйновано 7 616 шкільних будинків.

Ген. Губернія. Нім. влада в Г. Г. в деякій мірі дозволяла провадити укр. культурно-освітню діяльність, хоч під своїм суворим контролем. Шкільну справу влада взяла безпосередньо в свої руки, а укр. чинник відігравав тут почасти допоміжну ролю, почасти (дошкілля, бурси, стипендії) діяв безпосередньо. Давні товариства і організації розв’язано, а все зосереджено в Укр. Центр. Комітеті (див. Історія) і його клітинах. Шкільними справами відав при УЦК відділ шкільництва, позашкільною освітою — т. зв. відділ культурної праці. Треба підкреслити, що ніколи на Зах.-Укр. Землях не було такої густої мережі укр. нар. і зокрема фахових шкіл.

Шкільництво в Г. Г. Нім. влада хотіла мати передусім добрих хліборобів, ремісників і робітників для воєнних потреб держави. Тому вона розбудовувала лише професійні школи і, як підбудову для них, народні, а також давала підтрим для дитячих садків, щоб збільшити продуктивність праці батьків. Дозвіл на гімназії і держ. фахові курси (практичні факультети високих шкіл) був »поступкою для українців« з політ. причин, через що згодом ці школи намагалися ліквідувати.

Шкільна адміністрація. Головному Відділові Науки і Навчання в Правлінні Генеральної Губернії в Кракові підлягали дистриктові відділи науки і навчання, що мали референтів-українців для укр. шкіл, а при округах були, укр. інспектори для нар. шкіл. Відділ Шкільних Справ при Укр. Центр. Комітеті пред’являв нім. владі побажання укр. громадянства в шкільних справах, проєкти потрібних шкіл, матуральних курсів та курсів для некваліфікованих учителів і підготовляв їх організацію, а сам керував тільки дитячими садками й бурсами та давав стипендії учням, студентам, учителям і вченим. Крім УЦК, було Укр. Учительське Об’єднання Праці (воно заступало в деякій мірі дві давні учительські організації), що проєктувало допомогу вчителям і працювало над доповненням їх кваліфікації, а його комісії готували шкільні програми, підручники й матеріяли до педагогічного журналу »Укр. Школа« і через УЦК давали владі на затвердження. Шкільні підручники видавало »Укр. Видавництво«.

Дитячі садки. УЦК вишколював інструкторок (3 курси, 100 учасниць) і провідниць дитячих садків (за ввесь час 160 курсів, 4 500 учасниць) і витратив понад 1 000 000 золотих (не рахуючи харчів) на утримання дитячих садків. Влітку 1943 р. було 2 696 сезонових дитячих садків (за Польщі — 770) з 114 091 дітьми і 241 постійних з 13 875 дітьми (в 1937 р. 16 з 500 дітьми), тобто 70% укр. населених пунктів мало садки, що охопили 60% їх дітей.

Нар. школи на захід від Сяну й Бугу зорганізувало укр. громадянство восени 1939 p., і утримували їх спершу самі громадяни. Учителями ставали інтеліґенти різних фахів — утікачі з-під больш. окупації. На основі розпорядження влади укр. держ. школа могла поставати там, де було 40 укр. дітей, а де 20, — укр. мова була предметом навчання /952/ в поль. школах, або можна було заснувати приватну школу. 1 учитель припадав на 70 дітей. У червні 1941 р. було 911 укр. шкіл (5 приватних) з 91 310 дітей і 894 учителів (в тому числі 483 некваліфікованих).

В 1942 — 43 pp. разом із Галичиною було 4173 укр. шкіл, 601 600 дітей і 8 711 учителів (на тій самій території перед першою світовою війною було 2 510 укр. шкіл, перед другою — 453 і 57 600 учнів). На етнографічному пограниччі школи занепали 1943 — 44 pp. через напади поль. партизанів.

Гімназії. Завдяки наполегливим заходам УЦК влада відкрила в 1940-41 р. гімназії в Ярославі й Холмі, а в 1941-42 — 10 гімназій у Галичині: в Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Львові (2), Сокалі, Станиславові, Стрию, Тернополі й Чорткові. В червні 1942 р. було 12 гімназій, 99 нормальних кляс і 72 паралельні з 7 017 учнів (4 880 хлопців і 2 137 дівчат) і 256 учителів. В 1942 — 43 р. влада зліквідувала паралельні кляси і зменшила відсоток дівчат до 20, через що число учнів обнизилося до 5 695 (в 1932 р. на цій самій території були 21 гімназія і 18 ліцеїв з кругло 5 000 учнів). 20. V. 1944 р. відкрито ще гімназію в Криниці для учнів, евакуйованих з Галичини.

Учительські семінарії відкрито 1940-41 в Криниці, 1941 — 42 в Яворові, Рогатині й Самборі, 1942 — 43 у Львові, Бучачі й Грубешеві, а 1943 — 44 в Золочеві й Перемишлі; при всіх учительських семінаріях були семінарії для провідниць дитячих садків. 1943 — 44 р. в семінаріях було 2 316 учнів (899 хлопців і 1 417 дівчат) і 355 учениць у »захоронкарських семінаріях« та 114 учителів (за Польщі була лише одна »захоронкарська семінарія«).

Особливо розбудовано фахові школи. Стан професійних шкіл у червні 1943 р. виглядав так (перше число — кількість шкіл, друге — учнів): »загальнообов’язкові« (1 день на тиждень наука, решта — практика) 172 — 62 621; середні (1 — річні) 22 — 1 186; фахові 2 — 142; купецько-торговельні: »званево-обов’язкові«: 4 — 170, середні (3 — річні): 34 — 7 768; фахові (1 — річні): 7 — 460; промислово-ремісничі хлоп’ячі: »званево-обов’язкові«: 19 — 1 488, середні 28 — 4 037, фахові: 6 — 1 046; промислово-ремісничі дівочі: »званево-обов’язкові«: 2 — 117, середні; 31 — 2501, фахові: 3 — 221. Разом усіх професійних шкіл — 330, учнів — 81 885 і учителів — 1 828 (за Польщі укр. професійних шкіл було менше 20).

Держ. фахові курси — це були високі школи у Львові для українців і поляків (з нім. викладовою мовою) з факультетами (1941 — 42) медичним, ветеринарним, фармацевтичним, техн., аґрономічним, а від 1942 — 43 і лісовим для підготови висококваліфікованих фахівців. 1942 — 43 в них було 1 776 студентів-укр. (в 1932 р. — бл. 300) і бл. 600 поляків. Викладали професори-українці, поляки й німці. До 1 000 укр. молоді студіювало у високих школах у Німеччині й Чехії.

Позашкільна освіта зосередилася у відділі культурної праці при УЦК і в його низових клітинах при окружних і повітових допомогових комітетах. Місце давніх читалень »Просвіти«, на Холмщині й Підляшші — давніх »Рідних Хат« — заступили т. зв. Укр. Освітні Товариства — УОТ. Працю утруднювало часткове знищення бібліотек большевиками і невелика продукція нових книжок, воєнні обставини — найбільше масовий набір молоді на роботи до Німеччини — і суворий контроль влади.

При відділі культурної праці УЦК зорганізовано дві установи, які мали обслуговувати поодинокі УОТ змістом, а саме Інститут Нар. Освіти (ІНО) і Інститут Нар. Творчости (ІНТ). Видавано сотні рефератів для УОТ, подавано матеріяли для аматорських гуртків, хорів тощо; зорганізовано різні курси кореспонденційним шляхом (напр., для дириґентів, режисерів аматорських гуртків та ін.), конкурси хорів і аматорських театрів у повітовому, а згодом і крайовому маштабі (великий конкурс хорів у липні 1943).

УОТ зорганізовано майже скрізь, де лише жили українці. Число їх доходило 4 000. Найбільше значення мала ця освітня праця на зах. окраїнах, сильно спричинившись до піднесення нац. свідомости.

І шкільну, і позашкільну працю уможливлювала й доповнювала діяльність Укр. Видавництва, яка була передусім скерована на потреби школи, молоді і широких селянських мас (див. Видавництва).

П. Ісаїв

НА ЕМІҐРАЦІЇ ВІД 1919 ДО 1950 ¹

¹) Про шкільництво й освіту заокеанської еміґрації в відділі Українці за океаном.

В часи першої світової війни Союз Визволення України (див. Історія) зорганізував культурно-освітню працю по таборах полонених українців в Австрії й Німеччині (1915 — 18). Фрайштатська група полонених зорганізувала школу грамоти, а в таборах Німеччини, головне в Раштатті й Зальцведелі, була повна 6 — клясна нар. школа (семестр тривав 3 місяці, учителями були полонені учителі або австр. українці — співробітники СВУ), в Вецлярі — 4 — клясна; 1917 р. в Зальцведелі відкрито міщанську школу для тих, хто скінчили таборову нар. школу. Із цих шкіл вийшли сотні укр. нар. працівників.

Вже була згадка про шкільництво для утікачів з Галичини й Буковини (див. стор. 930). Між двома світовими війнами. /953/ Культурно-освітнє життя й шкільництво буйно розвинулися серед укр. політ. еміґрації по першій світовій війні (див. Історія — Укр. політ. еміґрація між двома світовими війнами). Початок дали всілякого роду курси і школи в таборах укр. інтернованого вояцтва УГА в Чехії і армії УНР у Польщі. В Чехії зорганізовано укр. старшинами матуральні курси в Нім. Яблонному (1920 — 23), в Ліберці (1920 — 21), в Йозефові (1921 — 24); школу грамоти в Нім. Яблонному (1919 — 20), курс грамоти (1920 — 21). Так само різні курси, школи організовувалися в таборах у Польщі. Більшого значення набрала укр. юнацька школа (1921 — 24) і гімназія в таборі в Каліші.

Із середнього шкільництва треба згадати матуральні курси в Подєбрадах б. Праги, а далі реальну гімназію в Празі, перенесену 1925 р. до Ржевніц, а згодом до Моджан під Прагою. Нар. школи, або принаймні доповняльні школи, існували для дітей укр. еміґрації в корінній Польщі, в Чехії, Німеччині і Франції. В pp. 1921 — 26 існувала в Берліні матуральна іспитова Комісія, призначена урядом УНР.

Загальноукр. значення набрали укр. високі школи в Чехо-Словаччині, а саме Укр. Вільний Університет у Празі, Укр. Господарська Академія в Подєбрадах і Укр. Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова в Празі. Ці високі школи постали завдяки великому скупченню на еміґрації студентів і професорів та прихильній поставі й матеріяльній допомозі чехо-словацького уряду (див. Історія). Деякий час це були єдині укр. високі школи в світі; вони виховали сотні фахівців, спричинилися до розбудови укр. науки й були її репрезентантами (див. Наука). Як усе життя укр. еміґрації, укр. високі школи в Чехії досягли вершка свого розвитку в пол. 20-их pp., а згодом, у 30-их pp., обмежили свою діяльність у наслідок матеріяльних труднощів, зменшення числа студентів і частинного відпливу професури.

Укр. Вільний Університет (УВУ) засновано заходами Союзу Укр. Письменників і Журналістів у Відні 1920 р. Вже в 1921 р. він був перенесений до Праги. УВУ складався з двох факультетів — філос. і права й суспільних наук. Його устрій був такий, як держ. Чеського Університету ім. Карла, з яким УВУ тісно співпрацював. На протязі перших 10 pp. пересічне число студентів було 385 (226 на філос. факультеті, 164 на правничому) — найвище в акад. р. 1932 — 33 — 874; згодом це число дуже зменшилося. Число професорів, доцентів і лекторів за ввесь час перебування УВУ в Празі дійшло до 80. До 1939 р. УВУ видав 109 докторських дипломів.

Укр. Госп. Академія (УГА) постала в 1922 р. в Подєбрадах в Чехії з почину Укр. Громадянського Комітету в Празі. Це була висока політехн. школа з трьома факультетами — аґрономічно-лісовим, екон.-кооперативним і інженерним і була під наглядом чехо-словацького Міністерства Хліборобства. За 10 літ існування через УГА перейшло 800 студентів; найбільше було їх в 1926-27 р. — 613. В 1935 р. влада зліквідувала УГА, і тоді на її місці став діяти Укр. Технічно-Господарський Інститут (УТГІ), складений з кол. професорів і викладачів УГА, що заочним способом діяв далі як техн. школа (до 10 000 студентів). За час до 1935 р. УГА видала 536 інженерських дипломів; її студентами були уродженці всіх земель, здебільша кол. учасники Визвольних Змагань. Частина з них повернулася на ЗУЗ й чимало спричинилася до піднесення екон. рівня краю (зокрема кооперації і аґрономії).

Менше було значення Укр. Високого Педагогічного Інституту ім. М. Драгоманова, що існував у Празі в pp. 1923 — 33 як 4 — літня висока педагогічна школа з метою готувати вчителів для укр. середніх шкіл, організувати укр. шкільництво і нар. освіту. Діяли три відділи: історично-літ., математично-природничий і муз.-педагогічний. УВПІ закінчило 116 студентів; диплом викладача середніх шкіл одержало 85 осіб, а докторський диплом 30 осіб.

Ці три укр. високі школи мали велике значення і як наук. осередки; вони випускали свої наук. видання (див. Наука).

Від 1922 р. в Празі діяла Укр. Студія Пластичного Мистецтва, зорганізована на зразок Академій Мистецтва з 4-річним пляном студій, що давала своїм абсольвентам титул маґістра мистецтва.

Еміґрація по другій світовій війні. Велике число укр. еміґрантів по другій світовій війні і скупчення їх у таборах в Німеччині й Австрії (див. Історія) уможливили швидкий ріст всяких шкіл і освітньо-культурних організацій, але також і скорий їх занепад у зв’язку з дальшим виїздом еміґрантів. Всюди по таборах і в містах із більшими скупченнями українців поставали школи, курси, культ.-освітні організації під різними назвами, театри, хори; виходили численні книжки, розвивалася преса (див. Наука, Театр, Просторове мистецтво, Видавництва і преса).

Буйно розвинулися ніколи завдяки великому числу молоді й учителів і відносно сприятливим матеріяльним умовам. Неґативно впливали на шкільництво брак підручників і приладдя, одностайних програм і керівництва. Подаємо число шкіл у Німеччині в добу найсильнішого розвитку шкільництва:

В 1947 — 48 р. в Німеччині й Австрії було 29 укр. гімназій (з них 2 в Австрії), 80 нар. шкіл /954/ (з них 8 в Австрії), « фахових середніх шкіл (головне торговельних), далі 140 різних фахових курсів, 50 курсів чужих мов, 30 курсів для неграмотних, 79 дитячих садків. Звертає увагу непропорціонально велике число гімназій, мале число фахових шкіл і велике число учителів у порівнянні до числа учнів (1 учитель на 8 — 10 учнів).

На еміґрації в Німеччині відновили свою діяльність укр. високі школи — УВУ і УТГІ і постали нові — Укр. Висока Економічна Школа, Укр. Богословська Православна Академія і Гр.-Кат. Духовна Семінарія, всі в Баварії, переважно в Мюнхені, який став культурним осередком укр. еміґрації. Свій ріст високі школи, як колись в Чехії, завдячували великому скупченню студентів і професури. Однак, на відміну від часів першої еміґрації, на їх розвиток несприятливо вплинув брак відповідних варстатів праці (бібліотек, багатих на українознавство), слабе матеріяльне забезпечення професури й розпорошення еміґрантів. Тому після сильного розвитку зокрема в 1946 — 47 pp., настав великий відплив студентів і професури на місця нового поселення. У зв’язку із зміною обставин, в 1948 р. при УВУ постав окремий Інститут Заочною Навчання (ІЗН) з метою вести університетську працю кореспонденційним шляхом.

Багато укр. студентів студіювало по високих нім. школах. Загалом у 1947 — 48 р. студіювало по високих школах у Німеччині 1893, в Австрії 495, Франції — 15, Бельгії — 26, Італії — 35, Еспанії — 29, Швайцарії — 10, Голляндії — 5 та ін.

Укр. еміґрація у Франції, Бельгії, Англії розвинула місцеву культурно-освітню діяльність для задоволення льокальних потреб еміґрації.

М. Терлецький

Література: Иконников В. Русские университеты в связи с ходом общественного образования. Вестник Европы, IX — XI. П. 1876; Драгоманів М. Нар. школи на Україні. Женева 1877; Шмидт Н. История средних учебных заведений. П. 1878; Аристов Н. Образование в России при Александре I. Ніжен 1879; Голубев С. История Киевской Духовной Академии. І (период домогилянский). К. 1886; Серебренников В. Киевская Академия с половины XVIII века до преобразования ее в 1819 г. К. 1896; Baranowski A. Pogląd na rozwój szkolnictwa ludowego w Galicji od 1772 — 1895. Л. 1897; Петров Н. Киевская Академия во второй половине XVII века. К. 1898; Харлампович К. Западно-русские православные школы XVI и начала XVII в. Казань 1898; Павенцький А. Початок і розвій шкільництва на Русі. Л. 1900; Голубинский Е. История Русской Церкви, І. М. 1901; Вишневский Д. Киевская Академия в первой половине XVIII в. К. 1903; Крыловский А. Львовское Ставропигиальное Братство. К. 1904; Милюков П. Очерки по истории русской культуры. П. 1896 — 1904; Багалей Д. Опыт истории Харьковского Университета, I — II. Х. 1893 — 1904; Багалей Д., Сумцов Н., Бузескул В. Краткий очерк истории Харьковского Университета за первые сто лет. Х. 1906; Гринченко Б. На беспросветном пути. К. 1906; Грушевський М. Історія України-Руси, III — V. Л. 1905, VI. К.-Л. 1907; Buzek J. Rozwój stanu szkół średnich w Galicji w ciągu ostatnieh lat 50 (1859 — 1909). Л. 1909; Дмитрів Є. Історія просвітнього товариства Руська Бесіда. Чернівці 1909; Баран С. З поля нац. статистики галицьких середніх шкіл. Л. 1910; Беднов В. Документы, относящиеся к истории Екатеринославской Духовной Семинарии. Катеринослав 1912; Студинський К. Львівська Духовна Семінарія в часи М. Шашкевича. Л. 1916; Украинский вопрос, составлено сотрудниками журнала Украинская Жизнь. М. 1917; Дорошенко В. Українство в Росії, найновіші часи. Відень 1917; Кузеля З. З культурного життя України. Зальцведель 1918; Проєкт єдиної школи на Україні, І. Кам’янець Подільський 1919; Біленький Я. Укр. приватні школи в Галичині. Л. 1922; Astermann M. Erziehungsund Bildungswesen in der Ukrainischen sozialistischen Räterepublik. Берлін 1922; Гринько Г. Нариси радянської просвітньої політики. Х. 1923; Rolle. Atheny wołyńskie. Л. 1923; Грицак Є. Під червоною владою. Шкільна справа на Радянській Україні. Перемишль 1923; Тітов Х. Вища освіта на Україні кінця XVI і поч. XVII ст. К. 1924; Тітов Х. Стара вища освіта в Київській Україні кінця XVI — поч. XIX в. К. 1924; Lehnert S. Szkolnictwo w Małopolsce. Л. 1924; Сліпий Й. Гр.-кат. Богословська Академія й її статут. Л. 1924; Ряппо Я. Реформа высшей школы на Украине в годы революции. Х. 1925; Герасимович І. Укр. школи під поль. владою. Л. 1925; Ряппо Я. Система нар. освіти на Україні. X 1926; Машкін А. Освітня політика за доби диктатури пролетаріяту. О. 1926; Кубань. Збірник статтей про Кубань і кубанців. Прага 1926; Neminovsky. Die Schulbildung in der Ukraine. 1926; Дорошенко Д. Просвіти на Великій Україні. Календар Просвіти на 1928 p. Л. 1927; Омельченко М. Шкільництво на Кубані. Прага 1927; Савич О. Нариси з історії культурних рухів на Україні і Білій Русі в XVII і XVIII вв. К. 1930; Ясінчук Л. 50 літ Рідної Школи. Л. 1931; Гуснай Ю. Шкільництво на Підкарпатті. Праці Укр. Педагогічного Т-ва в Празі, І. Прага 1932; Сімович В. Укр. шкільництво на Буковині. Праці Укр. Педагогічного Т-ва в Празі, І. Прага 1932; Попович О. Відродження Буковини. Червона Калина. Л. 1933; Školstvi na Podkarpatské Rusi v přitomnosti. Прага 1933; Історія Просвіти, Л. 1934; Сірополко С. Нар. освіта на Сов. Україні. Вид. Укр. Наук. Інституту в Варшаві. 1934; Kádner О. Vyvoja dnešni soustava školstvi, IV. Прага 1938; Сірополко С. Нар. освіта на укр. землях і колоніях. Укр. Культура, за ред. Д. Антоновича. Подєбради 1940; Weinstein H. R. Language and Education in the Soviet Ukraine. The Slavonic Year-book. American Series, I. 1941; Высшая школа. Основные постановления, приказы и инструкции, составил М. И. Мовшович под ред. А. М. Хаджаева. М. 1945; Pavlík O. Vývin sovietskego školstva a pedagogiky. Братіслава 1945; Біднов В. Школа й освіта на Україні. Укр. культура, за ред. Д. Антоновича. Реґенсбурґ 1947; Мудрий В. Український Університет. Фюрт 1948; Розгін І. Висока освіта на Україні. Сьогочасне й Минуле, I — II. 1948.

Журнали: Наша Школа. Л. 1909 — 25; Шлях Освіти. Х. 1922 і наступні; Радянська Освіта. Х. — К. 1924 і наступні; Українська Школа. Л. 1925 і наступні, Кр. 1942 — 44, Авґсбурґ 1947 — 48.

Попередня     Головна     Наступна