[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1040-1068.]

Попередня     Головна     Наступна





3. Сільське господарство



ЗЕМЕЛЬНИЙ УСТРІЙ ЦЕНТР. І СХ. ЗЕМЕЛЬ


Земельний устрій на Центр. і Сх. Землях, перейшов кілька етапів: добу кріпаччини (до 1861 p.), добу від знесення кріпаччини до вибуху революції (в 1917 р.), часи укр. державности і добу сов. окупації, яка і собі поділяється на часи »воєнного комунізму«, добу НЕП-у і добу колективізації.

Кріпаччина. Свої компетенції на Україні Москва визначала не лише в аспекті прав на держ. керівництво, але як необмежене право на життя й майно населення. Земельна власність основної маси укр. людности — селянства за правом споконвічного посідання була скасована за винятком майна невеликої частини людности, що офіційно належала до козачого стану. Селянство було поступово закріпачене, перетворене на стан рабів. Частина селян перейшла разом із землею у власність поміщиків, інші ставали т. зв. »державними селянами« (див. також Історія). /1041/

Селянин-кріпак не посідав права власности, а був землекористувачем на тій ділянці землі, яку йому давав поміщик для харчування, він не мав безпосередньо зобов’язань ні супроти держави, ні щодо сплати податків, ні щодо військ. служби: податки сплачував поміщик, він же визначав, кого віддати до війська.

Рабська праця при надзвичайно низькому життьовому рівні кріпаків, майже цілковитий брак шляхів сполучення при колосальних просторах (що внеможливлювало нормальний розвиток ринку), безмежні відстані колоніяльних теренів, включених у суцільні кордони імперії, — все це сприяло штучному збереженню натуральної системи господарства, яка з часом заходила в суперечність із розвитком капіталістично-грошової системи Европи і внутр. процесами розвитку торговельно-пром. капіталу.

Поміщики виявлялися неспроможними розвивати своє господарство й виконувати податкові зобов’язання перед державою, податкова заборгованість (т. зв. »недоїмки«) досягала величезних сум. Це призводило до тривалих глибоких криз у сільському господарстві й у держ. фінансовій системі, які й собі спричинялися до затримання розвитку промисловости й ринкових стосунків.

Найяскравішим вислідом цього кризового стану була кримська війна, яка стала безпосереднім поштовхом до аґрарної реформи, що мала на меті рятувати поміщицьке господарство і фінансовий стан Рос. імперії. Перше завдання мислилося в тому, щоб а) зберегти й надалі, якщо не безплатну, то дешеву робочу силу, створивши таке становище для селянства, яке б зумовлювало обов’язковість праці за наймом; б) включити землю в широкий ринковий обіг, який забезпечував би торговельне збагачення землевласників; в) звільнити поміщиків від заборгованости щодо сплати податків.

Оздоровлення держ. фінансового господарства мало забезпечити такі заходи: а) перенесення податкових зобов’язань перед державою безпосередньо на селянство й творення такої системи, яка б ґарантувала надходження цих податків; б) включення сел. господарства в ринковий обіг, часткове зламання його натурального характеру, щоб збудувати на цій базі систему непрямого оподаткування і держ. монополії.

Роки 1861 — 1905. На підставі реформи, початої маніфестом 19. II. 1861 p., розмір сел. землекористування, що існував доти, зазнав чималого скорочення, особливо на Україні: 30,8% землі, що була в селян, були відрізані й залишені в поміщиків. З 48 100 000 га земельного фонду дев’ятьох губ. селянам приділено 21 900 000 га (45,7%), в руках великих власників залишилося 22 500 000 га (46,6%), а решту 3 700 000 га (7,7%) дістала держава, церква тощо. Отже відразу створилася »земельна тіснота«, яка визначала уклад сел. господарства й забезпечувала постачання праці з боку селянства. Крім того, чимало селян, що були зайняті в садибному й домовому господарстві поміщиків, були звільнені без наділення землею. Тим самим спричинився постійний попит селян на землю, а звільнення від кріпацтва й надання селянам права володіння землею становило правну підставу для включення їх в ринковий обіг щодо землі.

За час від 1861 р. до першої світової війни ціни на землю на Україні зросли в 14,4 разів. В 1877 р. на 1 сел. двір на Україні припадало надільної землі — 9,7 десятин (1 десятина — 1,09 га) і купленої — 0,6, а в 1905 р. відповідно — 6,7 десятин і 1,9 десятин.

Ще більше зросли ціни на земельну оренду, якої до реформи майже не існувало. Вона набула характеру т. зв. »харчової оренди« й давала таку оплату земельного капіталу, або »абсолютної ренти«, яка удвос і більше перевищувала банкову вартість капіталу.

За реформою 1861 р. селяни мусіли викупати в держави колись реквізовану в них землю, але й після того не стаючи приватними власниками її, а лише користувачами. Вартість землі, переданої селянству, уряд оплачував поміщикам коштом накладання на селян т. зв. »викупних платежів«, які сплачувалися державі протягом 40 років. Таким чином поміщицькі господарства фактично були звільнені від податкової заборгованости.

Характеристичною рисою нового аґрарного устрою було те, що земля передавалась у власність не окремим селянам, а, за офіційною термінологією, »земельним общинам« (земельним громадам), які самі розподіляли землю в користування між сел. дворами пропорційно до »душового« складу родини, час від часу перерозподіляючи землю відповідно до змін складу родини. »Община« була відповідальною за сплату податків і »викупних платежів« т. зв. »круговою порукою« селян. В разі несплати селянином податків сума його боргу розподілялася для сплати між усіма ін. селянами, а зобов’язання неплатника переходило на громаду, що ставала ґарантом повного й своєчасного надходження платежів державі.

Реформа не давала селянам почуття наближення до власности на землю. Вони не могли конкретизувати це право на якійсь ділянці землі, що мінялася і розміром, і місцем. За таких умов »викупні платежі« набували в свідомості селян характеру податку, а не часткових виплат за набуту землю. Та сама змінність землі виключала й можливість запровадження поважних поліпшень (див. далі). »Община« штучно прив’язувала селянина до землі навіть і тоді, коли розмір землі й розмір виробничих спроможностей виключали можливість дальшого ведення господарства.

В наслідок штучного створення умов, які надовго затримали розвиток сільського господарства, настав застій виробництва і надзвичайне загострення аґрарних відносин. Відбувається поширений процес парцеляції сел. господарств. Увесь час збільшується число господарств із землезабезпеченням меншим від 3 га на двір, коштом зменшення дальшої групи /1042/ — від 3 до 8 га і навіть коштом вищої групи — від 9 до 50 га. Це в умовах невпорядкованости аґрарних відносин стає природним явищем, бо від 1860 р. до початку XX ст. сільська людність України зросла на 86%, а земельна площа — лише на 41%. Такі умови призводять до аґрарного перенаселення і масової еміґрації (див. стор. 147).

Революція 1905 р. і столипінська реформа. Революція 1905 р. набула на Україні яскраво виявленого аґрарного характеру. Це була насамперед боротьба селян за новий перерозподіл земельної площі, точніше, за передачу селянам великих земельних володінь.

Поразка революції й неможливість розв’язати аґрарне питання в Держ. Думі (див. Історія) ще більше загострили ситуацію. Частинне розв’язання кризи було дане т. зв. законом Столипіна в 1906 р. з доповненням і поширенням його в 1910 р. За цим законом касувалися обов’язкові форми »земельної общини«. Кожному селянинові надавалося право вийти з »общини« й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву »відрубу«. Закон дозволяв селянинові прилучати до цього »відрубу« свою садибну землю, переносити туди будівлі й таким чином утворювати »хутір«. Селяни скористалися з реформи Сел. Земельного Банку, який відтоді почав широко кредитувати купівлю землі селянами.

Розгорнувся посилений процес розпаду »земельних общин« і купівлі землі. За неповних 4 р. дії цього закону на Україні 1/4 господарств, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1906 — 17 pp. селяни купили, головним чином у поміщиків, 7 278 000 десятин на суму 1 300 000 000 карб. Всі куплені землі використовувалися тільки як »хутори« або »відруби«. Помітно підноситься рівень с.-г. продукції.

У наслідок цих процесів напередодні революції 1917 р. в руках селян було 65% усієї землі. На одно господарство припадало пересічно 8,6 га землі, при чому забезпечення селян землею в різних укр. губерніях стояло в зв’язку з густотою людности (найслабше забезпечення в Київській губ. — 3,4 га, найбільше — в Херсонській — 9,3 га і Таврійській — 12,4 га). До цієї пересічної доходило, проте, лише невелике число господарств. Так, на 100 господарств припадало господарств без посівів і менше, як 1 дес., — 15% господарств, від 1,1 до 3 дес. — 20%, від 3,1 до 10 дес. — 56%, а на більші — 9%. Отже, 1/3 господарств припадала на безземельних і несамовистачальних, а торговельне значення мала лише третя — найвища група господарств. Нерівномірний розподіл землі видно з таких чисел: 35% бідняцьких господарств мало ледве 6% всієї землі, 10% господарств, які мали більше, ніж 10 дес, зосереджувало аж 30% землі, а 54% середняків — 64% всієї землі. В наслідок роздріблення землі дуже зростав сільський пролетаріят. В останні два десятиріччя перед першою світовою війною число найдрібніших і великих господарств на Україні збільшувалося, а середніх зменшувалося, бо власники дрібних, слабих, господарств не могли втримати свою землю й продавали її багатіям, а самі еміґрували до Азії, чи до міст, або залишалися на місці, перетворюючись на сільських пролетарів.

1917 — 19 pp. He зважаючи на деякі полегшення, що їх дав закон Столипіна, він не розв’язав аґрарної проблеми, і селянство пішло на війну з думкою про землю. Це насамперед визначило ролю озброєного селянства в армії під час революції 1917 р. і далі — в больш. перевороті. Основною рушійною силою революції, якщо розглядати її в соціяльному аспекті, було селянство, а найголовнішою соціяльною проблемою її — була аґрарна. Складна політ. коаліція, що прийшла до влади в Росії після лютневої революції, унеможливила швидке розв’язання цієї проблеми. Політ. сили, які прийшли до влади в 1917 р. на Україні, не зуміли теж піднятися до належного розуміння соціяльних вимог моменту. До того ж основна енерґія молодої Укр. Держави була скерована на виборення в рос. уряду самих нац.-держ. прав.

Тим то больш. гасла »геть війну«, »земля селянам« тощо знайшли широкий відгомін в армії. Селянство масами кидало фронт і йшло додому ділити землю. По селах витворювався вибуховий елемент, що анархізував держ.-творчу роботу й робив можливим поширення рос. большевізму на укр. нац. терени.

Не больш. гасла про »допомогу укр. робітникам і селянам у визволенні від нац.-буржуазної влади« рухали маси червоноармійців на Україну. Це були, насамперед, голодні маси, що йшли по укр. хліб, і тому після рос. перемоги Україна стала воєнною здобиччю (докладніше Історія).

Початок больш. окупації. Перший період панування большевиків на Україні, період т. зв. »воєнного комунізму«, був часом воєнних реквізицій у переможеного народу (див. Історія). Селянам дозволяли залишати на особу 31 фунт хліба на місяць (чого фактично не дотримувались), а решту здавати державі. Цей хліб забирали збройні загони, і акція навіть офіційно звалася реквізицією хліба. Те саме стосувалося й до ін. с.-г. продуктів. Всі запаси й виробничі ресурси селян були забрані до решти, і коли в 1921 р. настала посуха, почався голод, якого ще ніколи не знала Україна.

НЕП. Після банкрутства системи »воєнного комунізму« (див. стор. 546) і переходу до нової екон. політики (НЕП) большевики в своєму загальному законодавстві визначили нові настанови аґрарної /1043/ політики. 29. XI. 1922 р. затверджено Земельний Кодекс України, який згодом кілька разів доповнювався (див. ст. 683). За цим кодексом право на землю, передану в трудове користування, встановлювалось як »безтермінове, що може бути скасоване тільки при умовах, вказаних у законі«. Найвищі норми землекористування на двір — від 15 га на Правобережжі до 48 га в Степу. В межах цих норм селянам надавалося права оренди земель, терміном не довше від 3 років. Форми землекористування зберігалися вільні з обмеженим правом земельної громади порушувати їх. Щодо хутірських і відрубних господарств був окремий пункт, який брав їх під захист: »Місце й межі хутірських і відрубних господарств, де провадиться поліпшене господарство, можуть бути змінені без згоди їх землекористувачів тільки у випадку особливої конечности держ. значення«. Сама земельна громада, на відміну від рос. »общини«, своїми функціями більше наближається до кооп. установи.

Основною категорією, в інтересах якої спрямовується с.-г. політика, стає »середняк«, себто основна маса сел. людности, яка має середню кількість землі на двір. Сама держава користувалася в той час лише невеликою частиною землі, а саме лісами й невеликим відсотком придатної для хліборобства землі (1 400 000 га, або 5 — 6%), на якій зорганізовано держ. і колективні господарства. Земельний фонд селян в УССР, що до війни становив 15 700 000 га, тепер зріс до 23 500 000 га. У висліді дальшого поділу землі й забезпечення землею безземельних, число сел. господарств зросло тоді з 3 500 000 до 5 200 000.

Великих змін зазнала величина господарств. Перестали існувати поміщицькі господарства, частину землі відібрано у багатих господарів, т. зв. куркулів, і ними забезпечено кол. безпосівні господарства. Ці зміни виявляє таблиця (у % усіх господарств):

Величина господарств

1916 р.

1928 р.

Без посіву

15

4

До 3 десятин

20

48

3,1 — 10 десятин

56

4 — 1

10, 1 і більше

9

7

Разом

100

100

Не зважаючи на аґрарну реформу, Україна залишалася й далі країною дрібних господарств.

На рідко заселеному Півн. Кавказі й у Кримі було більше середніх і більших господарств. Так на Півн. Кавказі на безпосівні господарства припадало 8%, на господарства до 3 десятин — 33%, від 3,1 до 10 десятин — 31%, на більші — 28%.

Нові правні умови нормування податкових зобов’язань, вільний ринок, грошова реформа й низка ін. заходів екон. політики привели до того, що за 7 pp. сільське господарство на Україні досягло рівня 1916 р. Зокрема збільшилася посівна площа (на території УССР в 1913 р. — 22 800 000 га, в 1928 р. — 24 600 000 га) і число свійських тварин, а також забезпечення одного господарства свійськими тваринами (див. далі). Збільшується відсоток техн. культур (з 4% усієї посівної площі в 1913 р. до 9% в 1928 р.) і картоплі (з 2 до 7%), а урожай досяг довоєнної норми. Забезпечення реманентом знову досягло довоєнної норми (див. далі). Відродилася в наслідок оздоровлення екон. умов і промисловість України, великого розвитку досягла в той час кооперація. Колективізація. Повна зміна відносин у сільському господарстві настала в зв’язку з ліквідацією НЕП-у наприкінці 20-их pp. (див. стор. 550 і 1038). В сільському господарстві це зроблено шляхом колективізації.

Теоретики большевізму вважали, що існування сел. господарства на базі приватно-госп. самостійности не сполучне з соц. господарством. Причинами цього є: 1. низька товаровість дрібного сел. господарства, 2. неможливість застосування новітніх техн. досягнень і засобів обробітку землі, 3. неможливість плянової організації нар. господарства і 4. небезпечність існування дрібного товарового господарства, яке неминуче приводить до розвитку капіталістичних елементів, що є величезною загрозою для соц. будівництва. В зв’язку з цими настановами большевики вирішили, що ліквідація приватно-госп. системи сільського господарства і проведення колективізації є першорядним завданням на шляху до реалізації основних екон. і політ. завдань у побудові соц. суспільства.

Проведення колективізації за допомогою найжорстокіших засобів (див. Історія, стор. 551 — 52) віддало в руки держави всі сировинні с.-г. ресурси країни й призвело до майже дарового привласнення праці сел. мас і страшного зниження життьового рівня. Своєю залежністю від держави й психологічним змістом свого теперішнього стану селянство України має всі ознаки кріпаків.

Результати проведення колективізації по роках видно з таблиці:

Роки

Число колгоспів у тис.

Колгоспи в %

сел. господарств

засівної площі

1928

9,7

2,5

2,9

1929

14,3

5,6

3,7

1930

20,8

38.3

41,9

1931

35,8

65.3

67,1

1933

24,2

72,7

86,1

1935

27,4

91,3

98,0

1938

27,4

96,3

99,7

Після проведення колективізації розподіл землі в УССР за родами землеволодіння мав такий вигляд (1938 p.):

Рід землеволодіння

В тис. га

У % всієї площі

Колгоспи

35 239

79,1

Одноосібники

194

0,4

Радгоспи 1)

4 300

9,7

Держ. лісовий фонд

3 700

8,3

Міста

384

0,9

Ін. держ. маєтки й фонди

729

1,6

Разом

44 546

100,0

1) Разом із держ. підприємствами (дослідні станції, заповідники і т. д.).


Як видно з цих чисел, сучасна організація сільського господарства базується на двох основних формах — радгоспах і колгоспах.

Радгосп (див. також стор. 684 — 85) на погляд большевиків є вищою формою організації сільського господарства. Радгосп є держ. власністю, де всі засоби виробництва належать державі і робоча сила наймана. Оскільки радгосп є великим підприємством і забезпечений новітньою технікою й усіма потрібними для раціонального ведення сільського господарства матеріялами, він, на думку большевиків, має бути не тільки фабрикою с.-г. продуктів, але й поширювачем с.-г. культури.

Радгоспи постали в перші роки больш. панування на ґрунтах поміщиків. На початку першої п’ятирічки до радгоспів в УССР належало 687 000 га (2,8%) посівної площі, а в 1938 р. — уже 4 300 000 га (9,7%). До війни в УССР було 803 радгоспи з пересічною величиною 5 200 га. Радгоспи були організовані в різних галузях сільського господарства: так в 1938 р. були радгоспи зернові (137), бурякові (191), молочно-м’ясарські (82), свинарські (113), спиртові, льняні, бавовняні, конопляні, шовкові й ін.

Радгоспи своєю продуктивністю далеко не відповідають тим теоретичним настановам і надіям, які покладали на них большевики: напр., урожайність окремих зернових культур у радгоспах не перевищувала колгоспних урожаїв.

Не спостережено також помітного зростання продукції в ін. галузях сільського господарства: напр., число великої рогатої худоби за 1928 — 38 pp. в радгоспах збільшилось у 20,6 разів, а продукція молока — лише в 14 разів. Рентабельність радгоспів не тільки не зростала, але падала, якщо взяти до уваги, що за цих 10 років у радгоспи вкладено величезні капітали. Таким чином свого основного завдання — бути зразками найраціональніше організованого й рентабельного с.-г. виробництва радгоспи не виконали.

Не виконали вони і свого другого завдання — бути головними постачальниками с.-г. продукції державі. Частина зернових культур, зданих державі, становила 22,9% загального гуртового збору, себто товаровість зернової продукції в радгоспах не перевищувала сел. передвоєнної товаровости. В порівнянні з поміщицьким господарством, де товаровість досягала 40-50% гуртового збору, вона була далеко нижча.

Основною формою сільського господарства на Україні є колгоспи (див. стор. 685 — 89). В засаді їх організації лежить »Зразковий устав с.-г. артілі«, що визначає структуру й виробничу діяльність колгоспу. В уставі зазначено, що артіль провадить своє господарство за пляном, точно виконуючи обов’язки перед державою; пляни засіву, обробітку землі, молотьби, розвитку тваринництва складаються (як директиви) для колгоспів урядовими органами — звичайно земельними відділами районів і т. д. Пляни колгоспів мають вказівки, які площі й якими культурами засіваються, які терміни робіт і т. д.

За затвердженим 15. II. 1935 р. статутом, колгосп є »добровільне« об’єднання селян, »щоб спільними засобами виробництва і спільно організованою працею побудувати спільне господарство, забезпечити повну перемогу над куркулем, над усіма експлуататорами й ворогами трудящих, забезпечити вповні перемогу над нуждою й темнотою, над відсталістю одноосібного господарства, створити високу продуктивність праці й забезпечити таким чином краще життя колгоспників«.

Отже, навіть формально колгосп розглядається не лише як госп. об’єднання, але й як орган політ. чинности. Щождо »добровільности« об’єднання, то не лише в практиці вона цілковито заступлена примусом, але й у статуті це поняття повністю виключається: статут зовсім не передбачає права виходу з колгоспу, а тільки виключення.

Число колгоспів до війни в УССР було — 27 376; на один колгосп припадало 1 285 га. Після колективізації Зах. України це число зросло до 39 653, а після закону про »укрупнення« з 1951 р. (див. Історія стор. 594) впало до 13 240. Це дає пересічно на один колгосп 2 660 га землі і 289 дворів.

На відміну від цього в Росії розміри колгоспів далеко менші — пересічно приблизно 200-300 га. До реформи 1951 р. в Росії були колгоспи, що налічували лише 15 дворів.

Землезабезпечення на один колгоспний двір по окремих областях УССР вагається від 5,3 га (Кам’янецька обл.) до 21,2 га (Ворошиловградська); на особу — між 1,4 і 5,0 га залежно від кількости землі, густоти людности й системи с.-г. виробництва. На один двір припадало пересічно 9,2 га землі, на одну особу — 2,6 га.

Неповних 0,5% усієї землі колгоспів складало перед законом 27. V. 1939 р. садибну землю колгоспників, так що пересічний наділ садибної землі на один двір /1045/ не перевищував 0,4 га. В той самий час у Росії такі наділи доходили до 1 га. Законом з 27. V. 1939 р. (див. стор. 687) садибні землі були зведені до 0,25 — 0,30 га, а після закону про »укрупнення« колгоспів проєктується нове зменшення до 0,1 — 0,15 га на двір.

Про устрій колгоспів, зокрема про колгоспне землеволодіння, управу, організацію й оплату праці з погляду сов. земельного права див. Право (стор. 685 — 89).

Нормування праці в сільському господарстві провадиться за зразком промисловости, а саме, широко застосовується т. зв. техн. нормування. Для окремо відібраних робітників створюються зразкові умови праці, а далі продуктивність праці стає загальною нормою для всіх, хто тих умов не мають і не можуть мати. Кол. засади нормування, коли норми встановлювалися самим колгоспом, тепер заступлені держ. обов’язковим нормуванням. Норми праці, визначені на трудодень, не можна виконати на протязі одного дня, бо в дійсності поняття робочого часу заступлене поняттям робочого завдання, незалежно від того, скільки фактичного часу потрібно на його виконання. Тому обов’язкова норма — 120 трудоднів на кожного дорослого колгоспника — далеко не відповідає дійсним 120 дням. Щоб виконати їх за період с.-г. сезону, колгоспники примушені ставити на роботу й своїх дітей. Оплата праці провадиться в двох формах: натуральній і грошовій — шляхом розподілу частини продукції і грошей пропорційно до трудоднів, однак лише після виконання колгоспами всіх річних зобов’язань.

Оплата праці колгоспників — це остання категорія задоволення (після худоби), яка може мати місце, а може й не мати: напр., у розмірно врожайному 1938 році в УССР було 17 колгоспів, які зовсім не давали зерна на трудодні, а 5 478 колгоспів, тобто 20% усього їх числа, видали пересічно не повні 0,5 кг. Так само стоїть справа і з грошовою оплатою праці.

Навіть у звичайні врожаєм передвоєнні роки частина збіжжя, що припадала на трудодні, не перевищувала 23% зібраного. Але в неврожайні роки цей відсоток міг падати до нуля, бо всі ін. категорії, крім цієї, не залежать від висоти збору: за законом з 7. IV. 1940 р. колгоспи повинні здавати зерно державі не від кількости фактично засіяного, а від усієї земельної площі, незалежно від урожаю.

В разі неврожаю зобов’язання перед державою виконуються навіть коштом насінного фонду, що його колгосп одержує пізніше від держави як позику із сплатою в наступному році.

В посушливому 1946 p., коли зруйновані під Час війни МТС не змогли обробити всіх земель і стався великий недосів, розмір держ. хлібоздач від того не зменшився. На оплату праці колгоспників не залишилося майже нічого, і тому на Україні постав жорстокий голод. В наслідок больш. системи оподаткування залежність укр. селянства від кліматичних умов року стала така велика, як ще ніколи в історії. Досить знизитися врожаєві на 15 — 20%, як селянство опиняється в стані цілковитого голоду.

Як приклад, наводимо розподіл врожаю в укр. колгоспах в 1939 p.:

Натуральна здача державі — 22,6%

Натуральна оплата МТС — 21,4%

Насіння та страховий фонд — 14,9%

Годівля суспільної худоби — 15,8%

Ін. відраховання — 2,4%

Розподілено між колгоспниками — 22,9%

100,0%

Як приклад фактичного розміру натуральної оплати праці в колгоспах наводимо кількість продуктів, що їх одержали колгоспи пересічно на одну особу в 1938 р. (рік середньої врожайности) у порівнянні з кількістю спожитих в 1926 р. продуктів за проведеним тоді широким бюджетним дослідженням:

На одну особу за рік у кг.:

Одержано в 1938 р.

Спожито в 1926 р.

Зернових, круп’яних і бобових

216

365

Олії

2,5

6

Картоплі

70

744

Городини

6,5

432,8

М’яса й сала

0,002

36,5

Молока й молочних продуктів

 —

159

Отже, колгосп, якому селянин віддає основну масу свого часу й праці, задовольняє лише незначну частину його споживчих потреб. Решта компенсується присадибним господарством і постійним недоживленням. А це присадибне господарство на 0,25 га, у свою чергу, обтяжене великими податками.

Щодо грошових оплат, то в тому самому 1938 р. на 1 двір припадало по 503 карб. З них колгоспник мав сплатити пересічно 92,5 карб. податку, 30 карб. різних страхових виплат і до 200 карб. держ. позик, так що фактично колгоспникові за річну працю всієї родини залишалося 200 карб., але й цю суму він не завжди одержував, бо колгоспи неспроможні розплатитися з селянами навіть і в таких мізерних розмірах. Так заборгованість колгоспів своїм колгоспникам на 1. І. 1940 р. становила понад 1 000 000 000 карб.

Енерґетичними центрами колгоспів є машино-тракторні станції (МТС), що є держ. прокатними пунктами, утвореними для обслуговування колгоспів складними машинами й забезпечення аґротехнічної допомоги за певну винагороду.

В кожній МТС є 30 — 60 тракторів і відповідний ін. реманент, залежно від напряму сільського господарства обслуговуваних колгоспів (зернові, цукрові, бавовняні тощо). Весь наявний тракторний парк поділений на 10 — 15 груп, прикріплених для постійної роботи в певних колгоспах. МТС працюють на договірних засадах із колгоспами й одержують за свою роботу від колгоспу винагороду в натуральному вигляді.

Напередодні війни в УССР було в МТС 88 500 тракторів, 31 000 комбайнів і 50 000 /1046/ вантажних автомобілів. Загальна кількість МТС — 1 011 (в 1930 р. — 47 МТС). Відсоток посівної площі колгоспів, що її обслуговували МТС, зріс 1938 р. до 99,3%.

Таким чином колективізація сільського господарства й організація МТС дали можливість соціялізувати всі основні знаряддя с.-г. виробництва й фактично зруйнували право приватної власности на ці знаряддя. Головні виробничі фонди, що зосереджувалися в МТС і колгоспах, як коштом нового поповнення, так і коштом попереднього індивідуального користування, дають за роками (в мільйонах карб.):


1928 р.

1930 р.

1932 р.

1934 р.

1938 р.

МТС

Колгоспи

80,4

15

749

403

8 275

1 314

9 520

5 632

17 105

Разом

80,9

764

8 678

10 834

22 737

Єдиною капітальною вартістю, що залишилася в індивідуальному розпорядженні селян у більш або менш значних розмірах, було продуктивне скотарство, однак і тут його частина в загальній кількості продуктивної худоби дуже впала супроти попередніх часів. У 1938 р. в особистому користуванні колгоспників було тільки 4,7% всього поголів’я коней, 49,3% великої рогатої худоби, 42,2% овець і кіз та 49,8% свиней.

Питома вага одноосібників у сов. сільському господарстві тепер дуже невелика. Большевики вбачають в одноосібникові потенціяльного ворога сов. влади і ставлять його в такі умови існування, в яких для нього не може бути надії на проґресивний розвиток господарства. Тому кожен одноосібник змушений кінець-кінцем іти до колгоспу.

К. Кононенко






АГРАРНИЙ УСТРІЙ ЗАХ. УКР. ЗЕМЕЛЬ


За Австро-Угорщини. З прилученням Галичини до Австрії (1772) доля покріпачених селян дещо поліпшала в наслідок реформ, початих Марією Терезією й Йосифом II (див. Історія). У 1783 р. в Галичині скасовано кріпацтво і на його місце заведено панщину. На підставі декрету Йосифа II з 2. IV. 1787 р. про т. зв. земельний фонд проведено поділ землеволодіння на домініяльне (двірське) й рустикальне (селянське). На основі цього закону всі землі, які 1. X. 1786 належали селянам, мали й на майбутнє залишитися в їх руках; прилучати їх до домініяльного запасу земель заборонено. Проте, 1787 — 1834 домінії захопили в Сх. Галичині понад 1 000 000 моргів (австр. морґ = 0,56 га) рустикальних ґрунтів. Нові правила про взаємини між поміщицьким двором і селом де в чому обмежили панщизняні роботи (т. зв. панщизняні інвентарі), уряд давав панщизнякам деяку охорону. Галицькі панщизняки вже тоді були сильно спролетаризовані. Перший тимчасовий земельний кадастр, проведений Австрією в 1819 p., виявив, що 19,5% усіх сел. господарств мають менше як 2 морґи, отже екон. цілком нежиттєздатні. Роздрібнення сел. господарств ішло безупинно далі, й кадастр 1847 — 59 р. виявив уже 27,2% нижче двоморґових селянських посілостей.

Після скасування панщини в Австрії (1848 р.) селяни в Галичині й на Буковині, яка тоді входила до складу Галичини, стають власниками землі, що її тоді посідали. В руках великих власників було в той час 2 461 000 га (44,4%), у селян — 3 069 000 га (55,6%). Дідичі дістали відшкодування з публічних фондів, при чому цісарський патент (5. VII. 1853) провадив викуп або надавав лісові, пасовищні й ін. сервітути, себто давав селянам право безплатно вживати дідичівські ліси, пасовища й т. д. (див. також Історія). Сел. сервітути на двірських лісах і пасовищах викуплено почасти грішми (1 238 742 фльоринів), почасти т. зв. еквівалентами, себто відступаючи громадам на власність 94 060 га лісу й 67 018 га ріллі й пасовищ у всій Галичині. Крім цього викупу, до 1890 р. унормовано сервітути на 942 520 га лісу і 2 354 га пасовищ, переважно в гірських місцевостях. Сервітутові комісії при викупі й нормуванні сервітутів дуже кривдили селян, відкинувши 11 205 із зголошених 30 733 сервітутових справ, себто понад 36%, а в ін. випадках визнаючи мізерні відшкодування або дрібні ділянки лісу чи пасовища, які далеко не заступали давніших. В момент визнання селян власниками землі половина сел. господарств мала менше від 5 га, отже вже тоді була несамовистачальна, що свідчило про цілковиту пролетаризацію галицьких селян.

На становище селянина впливало також право пропінації, яке полегшувало розбиття села, брак законного обмеження розподілу землі й охорони, від лихви й спекуляції землею. Земельні справи належали до компетенції галицького сойму, але він був (див. Історія) опанований поль. поміщиками, які використовували свої політ. впливи в краю й державі, не допускаючи зміцнитися укр. селянству ні в госп., ні в політ. ділянках. Скромні праці Крайового Виділу стосувалися до поліпшення аґрикультури (меліорація, комасація й арондація землі); бюро забудовань гірських потоків зосереджувало свою працю в зах. поль. Галичині, так само, як і бюро патронату кас Райфайзена; справою земельної реформи галицький сойм не займався.

Від павперизації селянин не міг боронитися шуканням праці в містах через брак промисловости. /1047/ Полегшення принесла від кінця XIX ст. еміґрація за океан і сезонова (див. стор. 149), самооборона шляхом організації власних кооператив, т-в »Сільський Господар« і успішних хліборобських страйків (див. Історія, Кооперація). Але й великі землевласники, спочатку поль., в останні десятиріччя перед війною із значним % жидівських, не зважаючи на допомогу злади, й самі не могли цілком утриматися й пристосуватися до змінених обставин. Велика власність почала загалом зменшуватися через парцеляцію, і в самій Сх. Галичині втратила через неї 1852 — 1912 pp. 275 081 га; її відсоток до загальної площі землі впав із 44,2% в 50-их pp. до 42,1% в 1889 p., 40,3% в 1902 p. і 37,8% в 1912 р.

Великі землевласники були надмірно заборговані й продажем частини землі в сел. руки намагалися рятуватися від цілковитого занепаду. До світової війни в Галичині не було обмежень в обороті землею. Але нац.-політ. чинник і тут грав вирішальну ролю, тому укр. селянство за 1852 — 1912 pp. змогло придбати при парцеляції двірських обшарів у Сх. Галичині всього бл. 38 000 га; решта, 237 000 га, перейшла в руки поль. селян, здебільше колоністів із Зах. Галичини.

Під час війни розпорядження цісаря (9. VIII. 1915) обмежує оборот сел. землею, що була тоді дуже обтяжена боргами, з наміром зберегти її від переходу до лихварів та спекулянтів. Оборотом мали керувати земельні комісії при пов. судах.

Зах. Укр. Нар. Республіка. Для земельних справ тоді був організований Держ. Секретаріят, який за допомогою місцевих земельних комісій провадив нагляд над госп. землею. 14. IV. 1919 р. Укр. Нар. Рада в Станиславові схвалила закон, що намічав основи земельної реформи (див. Історія).

Під Польщею. На укр. землях, які після зійни опинилися під поль. окупацією, окремий земельний устрій існував у Галичині, окремий — на Волині й Поліссі (як на ін. землях в царській Росії), і дещо відмінний на Холмщині й Підляшші (де частково діяли закони кол. Королівства Польського).

На всіх цих землях поль. влада відразу взяла оборот землею під контроль. Розпорядження Ради Міністрів з 1. IX. 1919 р. нормувало оборот дідичівською земельною власністю, поставивши вимогу, щоб купівлю навіть найменшої ділянки дідичівської землі затверджували поль. держ. установи. З цією метою в Галичині 1920 р. зліквідовано пов. земельні комісії, в яких були представники укр. т-ва »Сільський Господар«, і створено в Варшаві Головний Земельний Уряд (пізніше перетворений на Міністерство Земельної Реформи) та окружні й пов. земельні уряди, які скасовано 1. І. 1934 p., передавши їх компетенції політ. владі Створення цих урядів мало на меті суворим урядовим контролем не допустити переходу дідичівської землі в неполь. руки. Так і сталося в часи найбільшої парцеляційної гарячки 1920 — 23 pp., яка пізніше дуже ослабла через госп. скруту. За таємним наказом Головного Земельного Уряду на початку його існування укр. селяни в Галичині могли набувати тільки 5% парцельованої землі.

Поль. Конституційний Сойм 15. VII. 1920 р. схвалив закон, який першість у купівлі дідичівської землі визнавав за фільварковою обслугою, безземельними й малоземельними, що втратили працю через парцеляцію, і за власниками господарств розміром до 2 га з тієї самої або з суміжних громад. Виданий поль. урядом закон про земельну реформу з 28. XII. 1925 p., який діяв до початку другої світової війни, на практиці дуже обмежував набування землі укр. селянами. Поза згаданим законом з 15. VII. 1920 p., видано закон про військ. колонізацію сх. земель, до яких належали Волинь і Полісся (до ін. земель він не стосувався). На основі його на цих теренах проведено колонізацію поль. військовими, які безплатно одержували наділи навіть там, де місцеве населення було сильно спролетаризоване. Звичайні колоністи за землю всюди мусіли платити. До 1. І. 1923 р. між військ. осадниками на Волині розпарцельовано 112 000 га, на Поліссі — 133 000 га. В ці роки найширшої колонізації в Галичині розпарцельовано між зайшлим населенням бл. 200 000 га. Згодом військ. колонізація майже цілком припинилася, і дальшу парцеляцію ведено тільки на основі закону з 28. XII. 1925.

За час від 1919 до 1938 р. розпарцельовано на укр. землях бл. 800 000 га (приблизно). Залежно від госп. ситуації темп парцеляції мінявся. В 1927 — 30 pp. і пізніше дещо більше землі попало й в укр. руки, бо п’ятипроцентову норму суворо не застосовувано. Більше землі потрапило в руки укр. селян від поль. колоністів, що, заборгувавшись, продавали землю. На це не потрібно було дозволу влади, бо сел. земля була у вільному обороті. Тільки в прикордонних повітах і в сусідніх із ними, згідно з законом 1938 р. про охорону кордонів, треба було дозволу влади на купівлю будь-якої нерухомости, навіть у містах. Ця заборона вільного обороту нерухомостями обняла тоді великі простори укр. земель у Польщі.

Зем. реформа на укр. землях в Польщі не поліпшила земельних відносин, бо була спрямована на колонізацію, до того ж далеким, чужим елементом. В 30-их pp. у Галичині й на Волині /1048/ селянам належало ледве 59% всієї землі, 23% — поміщикам, а 18% — державі. В руках селянства скупчилася майже виключно орна земля (84% всієї орної землі, тоді як в руках поміщиків і держави — 16%). Про вкрай нездоровий земельний устрій свідчать такі числа: У Галичині й на Волині на карликові господарства (від 0 до 2 га) припадало 42%, на дрібні (2 — 5 га) — 39%, на середні (5 — 10 га) — 14%, на господарства розміром понад 10 га — ледве 5%. Ці 42% карликових господарств займали ледве 9% всієї площі, 39% дрібних — 26% площі, 14% середніх — 21% площі; великі господарства, тобто ледве 5% загального їх числа, займали 44% всієї площі. Ці числа стосуються до всіх господарств; щодо уко. селянства вони ще несприятливіші.

Закарпаття й Буковина мали й до першої війни, і по ній аґрарні відносини, подібні до галицьких. З аґрарної реформи, яку проведено по війні в обох країнах, скористалися й укр. селяни, зокрема на Закарпатті. Все таки земельний устрій на Закарпатті був нездоровий. Селянам належало тут ледве 36% площі. Карликові господарства становили 45% усіх господарств, але займали ледве 4% заг. площі, малі (2 — 5 га) — 30% усіх господарств, займаючи 9% площі, господарства розміром 5 — 10 га становили 17% і займали 10% площі, а 8% господарств понад 10 га займало 77% всієї площі. До великої посілости — держ. й приватної — належали головне ліси; хоча в руках селян було лише бл. 36% усієї землі, зате орної вони мали бл. 88%. Після недовгих своєрідних умов часів другої світової війни (див. Історія) на всіх Зах. Укр. Землях у зв’язку з їх окупацією большевиками створилися ті самі відносини, що були на Центр. і Сх. Землях.

С. Баран





ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ


Перелізена система. Хліборобство й тваринництво були розвинені на укр. землях іще в передіст. часи. Ще 5 000 р. тому в лісостеповій частині України існувала хліборобська культура й поступово поширювалася на сумежних степових просторах (див. стор. 200-02 і 376 — 78). Найбільшого розвитку хліборобство досягло за пізнього неоліту, в період т. зв. мальованої кераміки. В ці часи вже склалися основні риси психіки й фізичної структури укр. народу, як народу-хлібороба, що поступово опановував цілинні степові простори, орав родючі чорноземи, сіяв збіжжеві культури та плекав багато худоби. Сприятливіші, ніж тепер, умови теплого й у той же час вогкого клімату спричиняли буйний розвиток степової природи. Безмежні простори барвистого степу, з його багатством пишно квітучого зілля, різноманітна дика фавна і новий тоді елемент природи — мальовничі листяні ліси, що поширювалися в межах вогкого степу, впливали на психіку людини. Тодішня хліборобська культура характеризувалася розвитком мистецтва, мальованими керамічними виробами досить високої якости, яскраво розписаними печами та хатами.

Природа ще не була тоді опанована людиною, і окремі сили її були ворожі людині. Про це свідчить тип тодішніх осель. Селище — загін для худоби було типовим для того часу. Населення на Правобережжі Дніпра (Трипілля — Біла Церква, Уманщина) було досить густе. Дослідження останнього часу (Г. Махів) встановили надзвичайно цікавий факт впливу хліборобської культури пізнього неоліту на природу. Те, що окремі степові простори одвічнобезлісного степу України були зайняті ланами й перелогами хліборобського населення, унеможливило поширення листяних лісів на всю площу вогкого півн. степу, і в зв’язку з цим утворився так зв. лісостеп, на просторах якого листяні ліси чергувалися з одвічно безлісними степами й подекуди оточували ці степи. Такі степові дільниці — це колишні лани хліборобів-трипільців. Хліборобське населення того часу не знищувало лісів, бо мало ще надто примітивне знаряддя.

Кожній хліборобській культурі відповідає певна система рільництва й тваринництва. Кожна така система пов’язана з певним аґрарним устроєм, тобто формами землеволодіння та землекористування.

В стародавні часи аґрарні взаємини людства були дуже прості, землекористування було вільне, і йому відповідала переліжна система рільництва та випасна система тваринництва. При запровадженні переліжної системи поле орали й засівали лише небагато років (найчастіше три роки), після чого його залишали вільним для відновлення родючости ґрунту й орали ін. дільницю. Тим часом покинута дільниця відновлювала степове рослинне вкриття й протягом 6 — 8, а іноді навіть 10-12 років використовувалася як пасовище, після чого землю знову орали й засівали. Потребу так часто міняти ґрунти зумовлювало те, що обробіток ґрунту (дерев’яне рало) й способи посіву були дуже примітивні, родючість чорнозему використовувалася лише в невеликій мірі, в його мілкому верхньому шарі висівали ті самі збіжжеві рослини, а це однобічно виснажувало ґрунт і примушувало обмежувати польове використання ґрунту небагатьма роками. Великою перевагою сільського господарства того часу була можливість плекати велику кількість худоби, для випасання якої використовували цілинні степи й перелоги, що давали високоякісну пашу для коней, великої худоби та овець.

Характеризуючи переліжну систему рільництва, не можна говорити про застосування в ній будь-яких заходів аґротехніки в сучасному розумінні. Ця система була побудована лише на частковому використанні природної /1049/ родючости ґрунту, порівняно дуже високої в укр. чорноземі, але тоді не було мови про застосування таких заходів швидкого відновлення родючости ґрунтів, як додавання погноїв та глибокий обробіток ґрунту.

У першому півтисячолітті по Хр. відбувалося нове широке піднесення хліборобської культури на Україні. Розвиненіше й озброєне досконалішим знаряддям людство цієї доби вже не обмежувалось використанням одвічно безлісних степів, а почало нищити ліси. Про хліборобську колонізацію лісових районів лісостепу України виразно свідчать сучасні мапи ґрунтів, які, констатуючи далеко ширше, ніж тепер, поширення лісових ґрунтів, подають таким чином образ колишнього залісення України.

Колонізація лісових районів лісостепу йшла на початку вздовж річкових долин, а пізніше — по схилах до річок; найпізніше були опановані вододільні високі простори, в цю античну добу хліборобства також панувала переліжна система, що в лісових районах переходила в вирубну систему, коли вирубували й спалювали ліси, а потім кілька років орали й засівали землю, використовуючи її пізніше лише як пасовища, і після 6 — 12 років знову орали й засівали. Частина площі лишалася довгий час незораною, і тоді тут знову поширювався ліс. В сучасних ґрунтах ще добре збереглися ознаки їх змінного, лісового й степового, існування.

На протязі передіст. й іст. періодів хліборобство України розвивалося або занепадало залежно від воєнних подій. Хліборобська культура неоліту не раз була руйнована завойовниками-вершниками, які приносили з собою примітивне степове тваринництво.

Переліжна система хліборобства довго панувала на Україні, особливо в степовій її частині, де земельна площа була найбільша при найменш густому населенні. Останні перелоги, що складали в півд. степу України бл. 500 000 га й використовувалися як пасовища у великих (15 — 20 000 га) вівчарських господарствах, були розорані лише в 1930-их pp.

Система трипілля і сільське господарство XIX ст. Від переліжної системи населення України змушене було відмовитися через брак потрібної площі у зв’язку з ростом населення. Найраніше до наступної системи рільництва, а саме трипілля, перейшло господарство лісостепової смуги України. Трипілля панувало під час кріпацтва й залишалося після його скасування, бо одним із чинників цієї системи було селянське малоземелля. Як вказує назва системи, земельна площа господарства поділялася на три поля, з яких одне не орали (пар), друге засівали озимим житом, а третє — ярою культурою, якою найчастіше був ячмінь, овес або яра пшениця. В сх. районах України й на другому полі часто сіяли яру пшеницю.

Головним недоліком системи трипілля було те, що однорічний відпочинок ґрунту в умовах мілкого й недостатнього обробітку не міг відновити родючости ґрунту, тим більше, що парове поле, замість ранньої (квітневої) оранки, використовувалося все літо для випасання худоби, бо природних пасовищ бракувало, особливо в лісостеповій смузі. Отже, ґрунт до посіву озимини був ущільнений і втрачав потрібну вологу. Худоба була слабо забезпечена кормом, бо простори пасовищ були невеликі. Недостатнє застосування с.-г. машин навіть у 1880-их pp. характеризувало примітивність і низький рівень сільського господарства. Піднесення врожаїв після скасування кріпацтва (1861 р.) до кінця XIX ст. ледве сягало 25%.

Єдиним способом піднести врожаї в умовах трипілля було додавання до ґрунту гною (обірнику) в паровому полі під озимину. Але ще в 1880-их pp. гній взагалі не вживали як добриво в сел. господарствах, вважаючи застосування гною на чорноземах шкідливим.

У 1880-их pp. врожаї у всіх с.-г. смугах України почали зменшуватися, і насамперед дідицькі господарства й аґрономи стали шукати способів, коли не піднести, то хоча б стабілізувати врожаї на певному середньому рівні. Такий спосіб знайшли в заведенні ранніх (квітневих) парів: орали парове поле в квітні й протягом літа обробляли його культиватором, забезпечуючи в ґрунті корисні біологічні процеси (нітрифікація, азотофікація) й зберігаючи до посіву озимини потрібну вологість. Ранні пари порівняно з пізніми (червневими) давали на дослідних полях і в дідицьких господарствах надвишку врожаїв до 30%, проте їх застосуванню в сел. господарствах перешкоджала потреба випасати худобу на толоці. Щодо застосування на угноєння ґрунту гною-обірнику, то навіть наприкінці XIX ст. й на поч. XX господарі й аґрономи вважали це за цілком зайве на степових чорноземах.

Причини низької продуктивности рільництва України були зв’язані з особливостями аґрарної політики царського уряду. Існування земельних громад (див. стор. 1041) унеможливлювало будь-який екон. розвиток сел. господарства. Кожний селянин мусів додержуватись тієї системи господарювання, яку застосовувала вся громада. Земля перебувала лише в тимчасовому користуванні селянина, і він не міг переходити на кращу систему рільництва, застосовувати кращий обробіток або давати угноєння. Селянин не міг заводити навіть ранньої оранки пару, бо толочний клин використовували для випасання худоби всієї громади. Щоб зрівнювати надільну землю щодо її якости, окремі смуги землі одного селянського двору нарізали на чималій віддалі одну від одної, що створювало дуже неґативне явище т. зв. посмужности.

Малоземелля й зростання населення спричинили велике аґрарне /1050/ перенаселення. В наслідок цього робоча сила цінилася дуже дешево, як на селах, так і в містах, і це було перешкодою для поліпшення й модернізації сільського господарства. В той же час ціни на землю були високі й зростали далеко швидше, ніж ціни на продукцію сільського виробництва. Оренда землі становила не менш як 60 — 65% прибутку, що його міг одержати селянин на орендованій землі. Кількість худоби в сел. господарствах була розмірно висока, але це була переважно робоча (коні, воли), малом’ясна і маломолочна худоба.

Отже, наприкінці XIX й на поч. XX ст. укр. селянство жило в дуже важких екон. умовах і за тодішнього аґрарного устрою позбавлене було можливости піднести рівень продуктивности своїх малоземельних господарств.

Одночасно відбувалося інтенсивне піднесення продуктивности фермерських господарств Зах. Европи (Голляндія, Бельгія, Англія, Данія, пізніше Німеччина). За середньовіччя в країнах Зах. Европи панувало трипілля при недостатній площі природних пасовищ, але вже в XVI ст. господарства Бельгії стали переходити до плодозміни, при чому посіви збіжжевих культур чергувалися з посівами конюшини й кормових культур (корінняків). В Англії в XVIII ст. було заведене т. зв. норфолкське чотирипілля (просапні культури, ярі збіжжеві, конюшина й озимина). Врожаї — 7 центнерів на га збіжжя — поступово піднеслися до 15 — 17 центнерів на га й стабілізувалися до кінця XIX ст., коли широке використання мінеральних добрив спричинило нове піднесення врожаїв. Це високе піднесення було спричинене застосуванням комплексу аґротехнічних заходів, як заведення плодозміни з посівами конюшини та корінняків, додавання високих доз органічних добрив, глибокий високоякісний обробіток ґрунту, посів насінням кращих сортів, нарешті, масове застосування мінеральних добрив. Одним із головних екон. чинників піднесення врожаїв у Зах. Европі було малоземелля фермерських господарств за наявности досить високих цін на хліб. Малоземелля спонукало фермерів досягти в кілька разів вищої продукції з одиниці площі, а високі ціни на хліб компенсували витрату праці.

В умовах тогочасного аґрарного устрою укр. селяни не могли застосувати таких аґротехн. заходів, бо для цього потрібне господарство фермерського типу, хоча б і малоземельне, але в одному масиві, і можливість виявити госп. ініціятиву щодо плодозміни, кращого обробітку ґрунтів та вживання погноїв.

Столипінська аґрарна реформа (див. стор. 1042) не розв’язувала проблеми селянського малоземелля, але за нового аґрарного устрою селянин міг, хоч частково, виявляти ініціятиву й поліпшувати своє господарство. Велику позитивну ролю відіграли також Селянський Земельний Банк, с.-г. кооперація й праця земств. Сел. Земельний Банк допомагав селянам купувати землю; с.-г. спілки постачали їм у тимчасове користування машини та знаряддя, продавали поліпшене насіння й організовували парувальні пункти для піднесення тваринництва; кредитова кооперація, даючи позики селянам, допомагала їм поліпшувати господарство (1914 р. Україна мала понад 5 000 кредитових т-в).

Широкого розвитку набула в цей період земська аґрономія. Земства провадили аґрономічну консультацію населення, організовували каси дрібного кредиту та с.-г. крамниці. Земські аґрономи пропаґували поліпшення господарств не лише популярними лекціями, а й наочно-показовими заходами. Добре розроблена була метода с.-г. змагань (конкурсів) та районових с.-г. виставок. Аґрономи провадили в сільських господарствах досліди з мінеральними добривами, які наочно показували селянам ефективність цих добрив. Опрацьовувано методи с.-г. районування та тип »районової аґрономії«. Земська аґрономія дала багато цінного матеріялу для нової галузі »громадської аґрономії«, що її почали заводити по високих аґрономічних школах.

У висліді всіх цих заходів у 1906 — 14 pp. сталися великі позитивні зміни в хліборобстві на Україні. 25% сел. господарств виділилися у відрубні й хутірські господарства (стор. 1042). Частина дідицької землі переходила в руки селян. Збільшилося застосування с.-г. машин (в 1913 р. вдвоє проти 1907 p.), всі дерев’яні плуги були замінені на залізні. Селяни переходили від трипілля до плодозміни, запроваджували чотирипілля і п’ятипілля, заводили посіви конюшини та люцерни й культури кормових корінняків. В той же час у лісостепу України дуже поширилася техн. культура цукрового буряка: за 1900 — 13 pp. посівна площа буряка зросла в 3,5 рази (648 000 га в 1912 — 13 p.). Зросла врожайність (за 1904 — 12 pp. пересічно на 20% проти попередніх 9 років). Затримувався й навіть виявляв зворотну тенденцію процес парцеляції землі.

Це поступове поліпшення стосувалося насамперед до хутірських і відрубних сел. господарств, але ще 75% господарств перебувало в умовах старого аґрарного устрою, що перешкоджав їх істотному поліпшенню.

1914 — 21 pp. Доба першої світової війни, революції, Визвольних Змагань і перші роки окупації України большевиками спричинили величезний занепад сільського господарства України. Особливо неґативно відбилася доба т. зв. воєнного комунізму (див. стор. 546 і 1038), коли укр. селянин на реквізиції продуктів своєї праці реаґував зменшенням засівної площі, намагаючись лише забезпечити своє харчування. /1051/

Доба НЕП-у. Оскільки аґрарна політика періоду НЕП-у допускала існування різних форм землекористування, навіть відрубних та хутірських господарств, розвиток сел. господарств проходив буйно і привів під кінець цієї доби майже до повороту довоєнної врожайности. Доба НЕП-у була другим періодом розквіту сільського господарства. Трипілля ще зберігалося в частині господарств, але відрубні й хутірські господарства та частина господарств дільничо-подвірного землекористування переходили на чотирипільні й п’ятипільні сівозміни. Аґрарна політика того часу мала деякі позитивні моменти для розвитку сільського господарства. Насамперед була зліквідована посмужність полів, що являла чималу перешкоду для поліпшення господарств. Починаючи з 1924 p., провадилося розселення великих сіл на окремі хутори; часто селян переселювали на землі, що доти не були в с.-г. користуванні (перелоги та цілинні степи на півдні й півд. сході України).

Характеристичним для доби НЕП-у було зменшення % збіжжевих культур у сівозміні й зростання коштом їх просапних культур, як цукровий буряк у лісостепу, кукурудза й соняшник у степу, а також збільшення площі посівів конюшини та еспарцету.

Машинобудівництво в період НЕП-у ще не було розвинене, але забезпеченість індивідуальних господарств реманентом поволі зростала. Дуже позитивну ролю в цей період відігравала укр. кооперація, що після ліквідації в 1919 р. відновила тепер свою діяльність, створивши густу мережу с.-г. та кредитових кооператив.

С.-г. кооперація організувала прокатні пункти с.-г. машин, чим дуже допомогла господарствам, яким бракувало реманенту. В період НЕП-у для індивідуальних господарств були масово застосовані колективні форми користування модерними с.-г. машинами. Спочатку це були тракторні колони, а потім вперше на Україні зорганізовано машино-тракторні станції як кооперативні організації. Селянство широко використовувало пов’язану з цими МТС можливість механізації с.-г. процесів; вартість обробітку й засіву 1 га в окремому господарстві становила 20 карб. 58 коп., а в господарстві, що входило до кооп. МТС, — 14 карб. 13 коп.

Період НЕП-у був також добою розквіту діяльности дослідних станцій; мереже з 35 стенцій обслуговувала різні с.-г. райони України.

В цей же період стала інтенсивно розвиватися укр. с.-г. наука, керівним центром якої був Укр. С.-Г. Наук. Комітет. Він об’єднав коло себе як учених, так і досвідчених фахівців з різних галузей сільського господарства, що дали багато удосконалень і винеходів у механізації сільського господарства, раціональному обробітку й угноєнні ґрунтів. Період НЕП-у був текож позначений розквітом високих і середніх с.-г. шкіл.

Доба колективізації. Перші роки колективізації призвели до занепаду сільського господарства України (див. стор. 550-52). Лише від 1934 р. почався процес поступового розвитку колективізованого сільського господарства України. Цей процес відбувався в супроводі всебічної механізації с.-г. заходів, буйний розвиток якої був безпосередньо пов’язаний з індустріялізацією та мілітаризацією СССР. Ком. керівництво використало ідею укр. аґрономів щодо МТС, але з кооп. організацій перетворило МТС на політ. представництво ком. партії на селі (див. стор. 685).

Напередодні другої світової війни УССР мала 1 016 МТС та 96 000 тракторів. Високий ступінь механізації с.-г. процесів можна ілюструвати цифрами Тернівської МТС (на Поділлі), яка провела в обслуговуваних нею колгоспах такі роботи (в % всієї польової площі): оранка — 93%, посів збіжжевих ярих — 64,8%, озимих — 64,0%, збирання збіжжевих — 63,3%, посів цукрового буряка — 99,5%, міжрядкове розпушування — 95,4%, підживлювання буряка — 97,6%, підкопування буряка — 98,4% (дані за 1938 p.).

МТС, крім обробітку ґрунтів у колгоспах, керують також аґротехн. заходами. Напр., при кожній МТС бурякосіючих районів є аґрохемічна лябораторія, що провадить контроль ґрунтів і мінеральних добрив і стежить за тим, щоб мінеральні добрива під буряк давали в колгоспах за інструкціями центру. Ця ж лябораторія провадить досліди з мінеральними добривами в колгоспах, визначаючи таким чином краще дозування та способи давання добрив на місцевих ґрунтах. Але зміняти щось у застосуванні добрив можна лише з дозволу центру.

Безперечно позитивним моментом є чимале поліпшення посівного матеріялу збіжжевих і техн. культур у сучасному сільському господарстві України.

Ще в 1907 — 27 pp. укр. селекціонери вивели багато нових сортів найврожайніших пшениць, посуховитривалих і зимовитривалих озимих сортів, як, напр., славетна »українках або кілька сортів »новокримок«, що поруч із високою посуховитривалістю й здатністю давати добрі врожаї, виявляють найвищі хлібопекарні й споживчі якості.

Як позитивний момент треба згадати й запровадження в практику укр. сільського господарства нових культур: сої (1923 p.), бавовни (1930 p.), рижу (1934 р.) та коксагизу. Дуже зросла площа цукрового буряка й техн. культур. Взагалі ж і далі має місце процес збільшення техн. і кормових коштом збіжжя (див. далі).

Чималим досягненням є зміна маловрожайної в умовах сучасного господарства ярої пшениці на озиму, що дуже піднесло загальну продукцію збіжжя. /1052/

Кажучи про великі успіхи механізації та окремих аґротехнічних заходів, треба воднораз констатувати, що вплив механізації на піднесення продуктивности сільського господарства був далеко менший, ніж цього чекали. Рівень врожаїв залежить від застосування цілого комплексу аґротехн. заходів, взаємний вплив яких дає найвищий ефект.

Однобічне застосування окремих складників цього комплексу або дає далеко нижчий ефект, або не виявляє жадного впливу. За оцінкою нім. учених, 50% піднесення врожаїв у Німеччині припадало на дію мінеральних добрив, 30% — на рахунок поліпшення посівного матеріялу і 20% дала раціоналізація обробітку ґрунтів. Механізацію сільського господарства на Україні треба розглядати насамперед як поліпшення обробітку ґрунтів. Але коли в Німеччині поліпшений обробіток ґрунтів плюс селекційний посівний матеріял дали в сумі 50% піднесення врожаїв, — у сільському господарстві підсов. України ці самі заходи спричинили піднесення врожаїв ледве на 10%.

Причинами низької врожайности в сов. сільському господарстві є кріпацький характер колективізованого господарства, надзвичайна бюрократичність апарату управління сільським господарством СССР, але насамперед мілкий обробіток ґрунтів і низький балянс поживних речовин у ґрунті, достатня кількість яких є конечною передумовою одержання високих врожаїв.

Тоді як господарства Бельгії, Голляндії й Німеччини щорічним даванням до ґрунту органічних і мінеральних добрив компенсують 80-90% винесення врожаями азоту та калію і навіть додають до ґрунту на 10-20% фосфору більш, ніж його виносять рослини, — в сільському господарстві УССР, як і СССР у цілому, дефіцит балянсу поживних речовин дорівнює 60-80%, що унеможливлює піднесення врожаїв.

Так дефіцит балянсу елементів живлення рослин при семипільній сівозміні становить 60% азоту, 23% фосфатної кислоти й 62% оксиду калію. В безбурякових сівозмінах, які переважають у сільському господарстві України, дефіцит з азоту й калію становить не менш як 80% і не менш як 60% з фосфору. Ґрунти, особливо такі бататі й родючі, як укр. чорноземи, легко компенсують із своїх запасів 20-25% дефіциту азоту й калію, але потребують щорічного повернення фосфатної кислоти, щоб врожаї трималися на високому рівні.

На перешкоді створенню в хліборобстві УССР такого балянсу поживних речовин для культурних рослин, який би спричинив велике піднесення врожаїв, стоїть характеристичне для сов. сільського господарства зачароване коло. Воно полягає в тому, що застосуванню раціональних заходів підвищення врожаїв перешкоджають самі вимоги уряду до продукції сільського господарства. Потрібну для позитивного балянсу поживних речовин кількість гною може дати лише значне збільшення поголів’я худоби, але для цього не вистачає сіяних трав та кормових культур, які не можуть бути заведені до сівозміни на достатній площі, бо сівозміни всіх господарств України перевантажені збіжжевими культурами згідно з держ. завданнями щодо збіжжя. Не вистачає і штучних погноїв. Із всесоюзної їх продукції бл. 3 000 000 т на рік Україна одержує бл. 800 000 т, чого ледве вистачає для цукрового буряка та на частину площі під льон.

Україна, маючи родовища фосфоритів та калійних солей, а також виробництво синтетичного амоніяку на заводах Донбасу, могла б повністю забезпечити потреби свого сільського господарства, однак для цього потрібен відповідний розвиток її добривної промисловости та вживання виготовлених добрив на її території. Але тепер укр. суперфосфат вивозиться не лише в бурякосіючі райони СССР, а навіть і в бавовняні райони Середньої Азії.

Другою важливою причиною низьких урожаїв у сільському господарстві підсов. України є мілкий і недостатній обробіток ґрунтів. Центр. управління сільським господарством СССР визначає такі високі норми праці для трактористів і вимагає від них такої економії пального, що трактористи змушені орати мілко.

Однією з дальших причин низьких урожаїв є також брак потрібної системи боротьби з шкідниками та хворобами с.-г. рослин, велике забур’янення полів і бюрократичне управління з центру, яке доводить до того, що колгоспи запізнюються з посівом, оранкою пару або засівом його, а також несвоєчасно і недостатньо доглядають за культурами.

Сов. сільське господарство має в основі максимальне використання праці селян без забезпечення їх хоча б мінімальним життьовим рівнем і виснаження головних засобів виробництва, якими є ґрунти. Отже, це — господарство хижацького типу; як таке воно підлягає законові зменшення родючости ґрунтів і не має перспектив до піднесення продуктивности.

Г. Махів


Зах. Укр. Землі. Сільське господарство Зах. Укр. Земель — Галичини, Буковини й Закарпаття — характеризується подібними природними й соціяльними умовами іст. розвитку.

В добу первісного поселення тут було менше простору під оранку й більше лісів та лугів, ніж на Центр. і Сх. Укр. Землях. Тут довго переважало мішане пастушо-лісове й хліборобське вирубно-випасове господарство. Ці простори, захищені природою від нападів степових кочовиків, були густіше заселені ще в давні іст. часи, й там мусіла вижити велика маса людности. Це, з одного боку, зумовлювало інтенсивність сільського господарства, а з другого — витворювало важчі соціяльні умови, які гальмували госп. поступ (густота панських фільварків, щораз більші панщинні зобов’язання й постійне зменшення сел. наділів). Цього процесу роздріблення сел. посілостей не перервав і перехід Галичини й Буковини під австр. володіння (див. стор. 484). /1053/

Після скасування панщини в 1848 р. на Зах. Укр. Землях запанував аґрарний устрій, один із найгірших в Европі (див. стор. 1046). 70% господарств не мали підстави до самостійного екон. розвитку, бувши обмежені на споживчій, а не продуктивно-трудовій нормі. Не вреґульовані під час проведення реформи 1848 р. справи відшкодування поміщиків за скасування панщини, пропінації, сервітутів (див. стор. 1046 — 47) до кінця XIX ст. лишалися великою перешкодою ростові сільського господарства, обтяжуючи крайові бюджети. Ліберальна екон. політика австр. уряду від 1860-их pp. (закон з 1868 р. про необмежений оборот землі й про необмеженість кредитових відносин) сприяла поділові сел. господарств і лихві. У висліді цього чимало сел. землі перейшло в непродуктивне володіння спекулянтів-лихварів, прискорювався процес поділу сел. господарств і створення посмужности, тобто розпаду сел. наділів на малі, далекі від садиби й одна від одної дрібні ділянки. Хоч від 1903 р. був чинний закон про комасацію, її було важко провадити без раціональної парцеляції великої власности, без ліквідації громадської землі та меліорації невжитків.

Опанований поль. поміщиками галицький сойм і Крайовий Виділ, не провадячи аґрарної реформи, не дбали й за аґрарну культуру. Субвенції на с.-г. допомогу, реґуляцію рік, меліорацію, забудову гірських потоків та ін. проходили через хліборобські т-ва з великих власників і раз-у-раз використовувалися для їх станових інтересів, а то й для політ. цілей. Ні уряд, ні крайова влада не дбали за с.-г. освіту. В двох с.-г. школах (в Дублянах), утримуваних коштами краю, учнів було мало, і їх здебільша готували для адміністрування по великих маєтках; сільської молоді не притягали.

В таких обставинах с.-г. культура ширилася повільно. Трипільна система обробітку землі зникла в першій пол. XIX ст., і її заступила плодозміна в формі непослідовного рябопілля. Картопля, що стала »насущним хлібом« села, й кукурудза на Покутті, Буковині й Закарпатті часто рятували малоземельне населення від голоду. Брак близьких пром. і великоміських осередків не сприяв зростанню городництва та садівництва й плеканню інтенсивних культур на малих сел. наділах. Великі земельні власники не могли після скасування панщини пристосуватися до найманої праці та механізації сільського господарства. Підтримувані консервативним австр. урядом, до самого упадку монархії вони не репрезентували вищих форм госп. поступу, скорше вважаючи земельну власність за основу своїх соціяльних і політ. станових привілеїв. Майже до кінця XIX ст. не було помітно різниці в госп. культурі фільварку й села, та й пізніше тільки механічні молотарки, нечисленні допоміжні машини для перероблення с.-г. продуктів та селекція насіння позначали поступ і перевагу поміщицького двора над сел. господарством. Головним джерелом прибутків великих господарств були ґуральні, що переробляли картоплю на спирт, і при них годівельні стайні м’ясної худоби.

Сел. господарства продукували головне для власного споживання, користуючись саморобним знаряддям. На ринок постачали тільки невеликі лишки, часто позбавляючи себе запасів, потрібних для прожитку родини, щоб здобути грошей на сплату податків і купівлю одягу. На 70 — 80% селянство покривало свої грошові потреби плеканням худоби, свиней і дробини. Плеканням худоби сел. господарства далеко перевищували великих землевласників. До першої світової війни Зах. Укр. Землі були головним постачальником м’яса для центр. австр. країн. Але й цей найвідповідніший розвиток дрібного сел. господарства мав великі перешкоди: брак землі для кормових рослин, занедбані, спільні пасовища, дорога оренда гірських полонин.

Виразне поліпшення умов у Галичині та на Буковині й поступ у сел. господарстві помітні тільки напередодні першої світової війни, завдяки культурній праці на селі т-ва »Просвіта« (див. стор. 930), початкові розбудови кооп. організації (див. стор. 1120), створенню можливости еміґрувати і, головне, завдяки т-ву »Сільський Господар«. Засноване в Одеську, Золочівського пов., в 1899 р. як місцеве т-во, 1909 р. воно перетворилося на крайове т-во укр. селянства з метою обороняти його станові інтереси й ширити с.-г. культуру. За його ініціятивою створюються підстави с.-г. кооперації в Галичині.

Під час першої світової війни й Визвольних Змагань майже шість років Зах. Укр. Землі були тереном воєнних дій. Сільському господарству завдано величезної матеріяльної шкоди. Бл. 20% сільського населення втратило житлові й госп. будинки; сама лише Галичина втратила бл. 38% робочих коней, 36% худоби, 77% свиней; зменшилася засівна площа. Однак селяни незабаром власними силами відбудували господарства, тоді як великі власники не могли привести до нормального стану свої маєтки й не виявили поступу аж до початку 30-их pp., коли почалася загальна криза, що виявила велике розходження між цінами на с.-г. продукти і пром. вироби.

Під польською окупацією в Галичині 1918 — 39 pp. земельні реформи (див. стор. 1047) не поліпшили стану — навпаки, вони /1054/ загострили соціяльні й нац. відносини і радше гальмували поступ с.-г. культури. Але укр. селянство, не зважаючи на воєнну руїну й несприятливу для нього нац. політику держави, виявили помітний поступ у хліборобстві. Завдяки »Просвіті« й »Рідній Школі« порівняно з довоєнним станом загальна освіта села піднеслася. Бл. 3 500 кооператив (у тому числі 2 000 закупно-збутових) виключили нездорове дрібноторговельне посередництво на селі. Штучне угноювання, краще госп. знаряддя, машинові кооп. спілки, перехід до пром. і кормових рослин та раціонального плекання худоби — це загальні й дедалі більше поширені явища поступу сільського господарства, яке, не зважаючи на кризу 30-их pp., не відставало в інтенсифікації.

Перероблення для ринку с.-г. продуктів провадилося по селах у кооп. підприємствах. Молочні вироби кооп. організації »Маслосоюз« не тільки завойовують місцевий ринок, але з успіхом здобувають і закордонні ринки; »Центросоюз« так само вивозить на зах.-евр. ринки яйця, м’ясні вироби, стручкові плоди. Ці кооп. організації охопили своїм інструкторським апаратом загал сел. господарств, а фінансово підтримували заслужене т-во хліборобської освіти »Сільський Господар«, який в часи перед другою світовою війною мав 63 пов. філії, 1 683 місцевих гуртків, 107 200 членів ( в тому числі 103 364 фізичних осіб), 167 працівників аґрономічного персоналу (з них більшість аґрономів із високою освітою); »Хліборобський Вишкіл Молоді« в 523 селах організував госп. змагання 4 239 осіб у 455 гуртках, влаштовував с.-г. виставки, провадив дослідні поля, селекційні станції тощо.

На півн.-зах. землях, зокрема на Волині, аґрарне перенаселення було менше, ніж у Галичині, а врожайність проти довоєнних часів піднеслася. Чимало впливала на це ліквідація сервітутів та інтенсивна комасація, якої в Галичині майже не було (в 1920 — 36 pp. на півн.-зах. землях скомасовано 406 000 га, а в Галичині ледве 26 000 га). Натомість, через перешкоди з боку поль. влади (див. стор. 559), слабшою, ніж у Галичині, була праця укр. організацій для піднесення с.-г. культури.

Малого поступу між обома війнами досягла прилучена до Румунії укр. Буковина.

Закарпаття в межах Чехо-Словаччини, завдяки розумнішій екон. політиці уряду, виявило найбільший супроти свого довоєнного стану поступ. Піднеслася загальна освіта селянства, загальне й фахове шкільництво полегшило стан, спричинений аґрарним перенаселенням. Шляхові й меліораційні роботи давали заробіток населенню. В земельній реформі, сполученій із широко проваджуваними аґротехн. заходами, місцеве селянство взяло участь на 86%; піднеслася годівля худоби, а найбільше городництво й виноробство. Велику ролю в цьому відіграли місцеві організації селянства (головне т-ва »Просвіта«), які мали широкі можливості для праці.

І. Витанович






ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЛІ 1)


Розподіл за вгіддями. Розподіл землі за вгіддями (культурами) на всіх укр. землях 2), в УССР (в сучасних кордонах) і в окремих природних краях видно з табл. (у % всієї площі — стан за 30-их pp.):

Назва одиниці

Рілля і садиби

Сіножаті й пасовища

Ліси

Інші і невгіддя

РАЗОМ

Усі укр. землі

В тому числі УССР у сучасних кордонах

Природні краї:

Зах. Полісся

Сх. Полісся

Галицько-Вол. височина

Правобережжя

Лівобережжя

Степ

Передкавказзя

Карпати

Кавказькі гори

66

68


30

52

60

76

78

80

66

14

29

15

13


27

16

15

5

10

10

25

30

7

12

12


25

24

19

13

7

4

3

49

58

7

7


18

8

6

6

5

6

6

7

6

100

100


100

100

100

100

100

100

100

100

100

Використання землі на Україні характеристичне дуже великим відсотком ріллі (66%), вищим, ніж у будь-якій ін. країні Европи (Франція, Італія, Німеччина, Румунія — 41 — 45%, евр. частина СССР — 31%; лише Угорщина й Данія мають такий самий відсоток, як Україна),


1) Про зміни, які настали в сільському господарстві в 1941 — 50 pp., див. окремий розділ.

2) Всі числа, якщо інакше не зазначено, відносяться до всіх укр. етнографічних земель разом із мішаною територією (стор. 29). Числа, які стосуються до сільського господарства, часто тільки приблизні з огляду на непевність сов. статистики і майже цілковитий брак даних для новіших часів (див. також стор. 1032). /1055/


і малим відсотком ін. вгіддів. Це вислід відомих сприятливих природних умов (підсоння, ґрунти) та хліборобського характеру укр. населення. Укр. селянин споконвіку збільшував свій земельний фонд одночасно розорюванням степів і корчуванням лісів. Прикладом швидкого перетворення степу на ріллю може бути Херсонщина, де в кінці XVIII ст. орна земля становила ледве кілька відсотків, у пол. XIX ст. — 45%, а тепер 80%. В смузі лісостепу рілля поширювалася коштом і степу, і лісу, і ця смуга нині є чистим хліборобським степом. В обох смугах рілля становить 70-90% усієї площі. Менше людина змінила первісний краєвид нечорноземної смуги, зокрема гір, де й сьогодні перевагу має ліс, і властивого Полісся, в якому майже рівномірно заступлені ліс, рілля, сіножаті й пасовища та невжитки.

Тепер використання землі є в дозрілому стані. Всі давні степи розорані. Лише на півд. сході (Сх. Передкавказзя, Донщина) можна іце невеликою мірою збільшити орну землю коштом пасовищ. В ін. районах навпаки — людина часто поширювала орну землю надто сильно, спричинивши за деякий час збільшення невжитків (у лісовій смузі викорчовування лісів спричинило поширення піскових надм, надмірне розорювання степів — поширення балок).

Навіть за останнє півсторіччя людина збільшила орну землю коштом ін. вгіддів. Так на території УССР у сучасних кордонах за 1890 — 1940 pp. відсоток ріллі збільшився з 60 до 68% коштом лісів (15 і 12“’«) і сіножатей та пасовищ (18 і 13%). Точніше розміщення ріллі представлене на мал. 754.

Сіножаті й пасовища становлять на укр. землях відсоток, подібний до більшости евр. країн (15%). Їх найбільше на Поліссі, в горах і на Сх. Передкавказзі (25 — 30%). Найменше в районі інтенсивних культур — на Правобережжі (5%).

Відсоток лісу один із найменших в Европі. Він найбільший у горах і на Поліссі, найменший у степах (подробиці видно з карти мал. 759: див. також Лісове господарство).

Невжитки, себто площа, непридатна для хліборобського використання, становлять більший відсоток там, де виступають болота (головне Полісся — бл. 20“;« невжитків), високі торфовища, летючі піски й солончаки (Терщина, Донщина, дельта Дніпра, приозівська Кубанщина) та в високих горах (Кавказ). Важливим родом невгіддя є балки.

Меліорацією, залісненням, а подекуди й іриґацією непридатну площу можна зменшити досить сильно.

Засівна площа. Лише дещо більше, ніж 80% орної землі, зайнято під посіви, а бл. 20% відпочиває.

На сх. Передкавказзі і в Донщині пар становить 1/4 — 1/3 ріллі, в степовій смузі, Слобожанщині і в сх. частині лісової смуги — бл. 1/4, по ін. укр. землях, за винятком Галичини, Буковини й Холмщини, які пару не мають, — 10-20%. В останні десятиліття посівна площа збільшується, — себто чимраз менше ріллі відпочиває. В УССР в довоєнних межах посівна площа збільшилася з 22 900 000 га в 1913 р. до 24 900 000 га в 1928 р. і 25 300 000 в 1940, або з 72% всієї /1056/ орної землі — до 79 і 80 %. На Півн. Кавказі й у Кримі посівна площа впала з 11 900 000 га в 1913 р. до 10 200 000. в 1928 р. і зросла до 13 700 000 в 1940 p., себто займала 82% всієї орної площі. Це стоїть у зв’язку (див. стор. 1051) з переходом від трипілля на п’ятипілля й сівозміну. На Зах. Укр. Землях посівна площа змін не зазнавала. Разом на всіх укр. землях посівна площа займає до 50 000 000 га, в тому числі в УССР (у сучасних кордонах) 30 500 000 га, в 1913 р. — 28 000 000 га. Посівна площа не лише збільшилася, але змінилася і її внутр. структура. До першої світової війни на Сх. і Центр. Землях переважало однобічне збіжжеве господарство, зокрема в степовій смузі (див. стор. 1049). Кормові рослини виступали лише в півн. смузі. Між двома світовими війнами дуже збільшився сектор кормових рослин, які введено в сівозміну, а також картоплі й ін. харчових незбіжжевих (городина, бахчові тощо) та техн. Зміни, які зайшли в УССР (у старих межах), і умови на всіх укр. землях видно з таблиці (у відсотках):

Рід культур

УССР

Зах. Укр. Землі

УССР в сучасних кордонах

Всі укр. землі.

1913 р.

1928 р.

1940 р.

Зернові

Ін. харчові

Техн.

Кормові

Ін.

90,5

3,6

3,5

2,2

0,2

78,9

8,4

8,9

2,7

1,1

66,1

8,2

9,6

15,6

0,2

72,0

16,2

2,2

9,6

67,8

9,8

8,2

14,2

69

9

9

13

На Зах. Землях помітних пересувів у складі засівної площі не було.






ЗЕРНОВЕ ГОСПОДАРСТВО


Роди збіжжя. Збіжжя займає на всіх укр. етнографічних землях бл. 33 000 000 га, в тому числі в УССР в сучасних кордонах — 20 700 000 га (на 1940 p.).

Рід зернових і їх геогр. розміщення зв’язані з природними умовами (ґрунти, підсоння), крім того, з такими факторами, як ринкова коньюнктура, система обробітку, госп. політика держави тощо. Головні збіжжеві рослини на укр. землях — пшениця і жито — займають бл. 60% збіжжевої площі; ячмінь, овес і кукурудза займають Vs; підрядне значення мають просо, гречка й нова культура — риж. Загальне розміщення збіжжевих культур таке, що в лісовій смузі переважає жито, на другому місці йде овес; у степовій смузі головним збіжжям є пшениця, далі — ячмінь і кукурудза, а в лісостепі виступають усі роди збіжжя, при чому в сх. напрямі збільшується участь пшениці й зменшується участь жита. В Карпатах головним збіжжям є овес, додаткове значення мають жито та ячмінь. Розміщення родів збіжжя за природними районами видне з таблиці (у % усієї збіжжевої площі, пересічні за 1931 — 35 pp. і числа на 1938 p.):

Природні краї

Пшениця

Жито

Ячмінь

Овес

Кукурудза

Гречка

Просо

Разом

озима

яра

Зах. Полісся

Сх. Полісся

Гал.-Вол. височина

Правобережжя

Лівобережжя

Степ

Передкавказзя

Карпати

Кавказькі гори

8

6

24

26

11

35

35

15

40

1

2

4

1

37

13

13

58

46

31

24

17

15

5

26

8

9

13

14

8

16

14

9

13

18

15

17

14

10

6

6

36

11

3

8

4

10

19

14

33

5

16

7

6

3

2

6

1

7

10

5

8

3

100

100

100

100

100

100

100

100

100

Всі укр. землі в 1931 — 35 pp.

Всі укр. землі в 1938 р.

В тому числі УССР в сучасних кордонах

26

31

36

8

6

23

20

19

14

15

15½

11

10

10½

9

8

3

3

3

6

4

4

100

100

100

Участь окремих збіжжевих культур підлягає короткотривалим змінам з року на рік, головне в залежності від метеорологічних факторів (напр., зменшення в сухі роки засівів пшениці при поширенні проса й кукурудзи). Важливіші основні зміни в зв’язку із змінами умов ринку, переходом до вищих форм господарства й аґрарною політикою СССР. Всі ці зміни мали місце в часи між світовими війнами, переважно на підсов. землях. На всіх укр. землях, як і в усій Европі, помітна тенденція зменшення ваги жита на користь пшениці. Сильного зменшення зазнає площа засівів ячменю, який до першої війни був здебільша експортовим збіжжям; згодом можливість експорту дуже зменшилася. Збільшується культура кукурудзи, яка в великій частині степу увійшла як постійна складова сівозміни. Але найбільші зміни виявилися в сильному збільшенні площі озимої пшениці коштом ярої, з огляду на її вищу врожайність. На Зах. Укр. Землях збільшився % пшениці (з 19% в 1913 р. до 22% в 1938 р.) і зменшився відсоток вівса (26 і 19).

Зміни ваги поодиноких родів збіжжя в УССР (в давніх границях) у різні роки ілюструє таблиця (у відсотках):


1913 р.

1938 р.

Пшениця озима

Пшениця яра

Жито

Ячмінь

Овес

Інші

10,7

27,0

17,8

24,6

10,3

9.7

30,6

4,8

16,0

19,3

10,0

19,3

Пшениця займає на всіх укр. етнографічних землях 13 300 000 га і є найпоширеніша й найцінніша з усіх родів збіжжя. Чорноземні ґрунти й тепле, не надто дощове літо дають кращі умови для поширення пшениці на Україні, ніж в ін. країнах Европи. Геогр. розміщення з’ясовує карта (мал. 755). Пшениця майже не сіється в півн. смузі й у горах; її відсоток збільшується взагалі в півд. і сх. напрямах. З 13 300 000 га пшеничної площі сьогодні лише 2 — 3 000 000 га припадає на яру пшеницю; вона поширена на сході, де панують гострі зими, а слабий сніговий покрив не охороняє зерна від морозу. Про поширення озимої пшениці коштом ярої згадано вище. В сучасних кордонах УССР займала озима пшениця 7 800 000 га, яра — 1 200 000 (1940 p.).

Жито займає 6 400 000 га посівної площі (в межах УССР — 4 200 000 га); воно взагалі поширене (див. малюнок 756) в умовах, протилежних супроти пшениці. Це головне збіжжя польодовикових ґрунтів і холодного підсоння, себто лісової смуги, і, відповідно до цього, зменшується в напрямі на південь; у степах воно не становить навіть 1/10 площі збіжжя.

Ячмінь — 5 200 000 га посіву — є нині лише в невеликій мірі хлібним збіжжям (Карпати); це переважно круп’яне збіжжя, кормове і сировина для броварництва. Ячмінь поширений по всій Україні, /1058/ а найбільше в степах, де є другим збіжжям по пшениці. В степах ячмінь як кормове збіжжя заступає до деякої міри овес, який тут не родить. До війни з України досить інтенсивно експортували за кордон броварський ячмінь. По війні в зв’язку з занепадом експорту підупала й продукція ячменю. Площа в межах УССР — 3 400 000 га.

Розміщення вівса — 3 200 000 га посіву — є загалом подібне до розміщення жита з огляду на його невеликі вимоги до якости ґрунту й тепла. Тому його найбільше на півночі й заході і зовсім нема на посушливому півдні. Овес є передусім інтенсивним кормом для домашніх тварин, зокрема коней. Найбільше вівса в Карпатах (понад 1/3), і тут — на Лемківщині й Бойківщині — він є також хлібним збіжжям. В межах УССР займає овес 2 500 000 га.

Кукурудза — не повних 2 500 000 га — дуже поширила площу по першій світовій війні. На Україні вживається для харчування людини, як кормова рослина й для різних промислів. Культивується лише в теплішій частині України: на південь від лінії Галич — Проскурів — Полтава — Харків. Найбільше її на Покутті й у Басарабії, де вона є підставою харчування, в сусідньому півд.-зах. Поділлі й на Закарпатті. Площа в межах УССР — 1 400 000 га.

Гречка і просо є другорядні круп’яні культури. Однією з причин цього є їх низька врожайність. Просо — понад 1 000 000 га посіву — витримує посуху накраще з усіх родів збіжжя, вимагає найменше зерна під засів і тому особливо поширюється в роки засухи й після голоду. На Україні його сіють скрізь, за винятком заходу, зокрема в найпосушливішій частині сх. Передкавказзя й на Слобожанщині (10-20%.).

Гречка — не повних 1 000 000 га — невибаглива на тепло й ґрунти. Її сіють у лісовій смузі й у сусідній частині лісостепу, зокрема на Чернігівщині, де після жита вона є найважливішою культурою. З 30-их pp. на півдні України з’явилася культура рижу. Під кінець 30-их pp. вона була поширена в плавнях Дніпра (1 500 га) й на Кубані.

По всій Україні поширені бобові культури (горох, сочевиця, фасоля), зокрема в лісовій смузі й на заході. Площа засівів — бл. 800 000 га. У УССР (в сучасних кордонах) займали: просо — 700 000, гречка — 600 000, бобові — 500 000 га.

Урожайність зернових культур на Україні одна з найнижчих в Европі, як видно з таблиці (в центнерах з га за 1931 — 35 pp.):

Укр. землі:

Пшениця

Жито

Ячмінь

Овес

Кукурудза

в СССР

в Польщі

в Румунії

в Чехо-Словаччині

8,4

9,8

7,2

11,6

8,4

10,3

7,1

11,8

8,2

10,8

6,7

11,4

8,9

10,1

8,9

10,7

10,5

9,9

10,2

12,6

Всі укр. землі

з них: УССР в сучасних кордонах 1931 — 35 pp.

УССР в 1936 — 38 pp.

8,5

9,3

9,4

8,8

9,1

10,8

8,3

8,5

10,2

9,2

9,3

10,9

10,5

10,8

14,3

В той же час збір пшениці з га доходив у країнах з найвищою хліборобською культурою: Данії, Голляндії і Бельгії — до 30 центнерів з га, в Англії і Німеччині — 22, у Франції — 15, Італії — 14, Польщі — 12 і лише в СССР — 7,3 (без укр. земель — ледве 6). Низька врожайність спричинена незадовільним станом хліборобської культури, виснаженням трипіллям або чотирипіллям навіть такого родючого ґрунту, як чорнозем. Як у переважній частині евр. країн, урожай на поміщицьких землях до першої світової війни був на 15 — 30% вищий, ніж на селянських. Урожай дуже коливався, і спричиняв у роки його обниження голод і збільшену еміґрацію. Однак загалом урожайність виявляла виразну тенденцію до постійного зростання. Отже пересічний урожай усіх родів збіжжя з га для різних районів УССР в 1860 — 1910 pp., такий:


1860-70

1870-80

1880-90

1900-1910

Правобережжя

Лівобережжя

Степ

4,7

3,8

3,0

5,4

4,1

3,1

7,2

5,9

4,1

9,6

6,9

5,9

Під час війни й революції врожайність сильно занепала, згодом піднеслася, але тільки в кінці 30-их pp. вона, за сов. джерелами, нібито перевищила довоєнний рівень. /1059/

Проте вона була нижча, ніж довоєнний врожай на поміщицьких землях, хоча забезпечення реманентом сучасних колгоспів і радгоспів безперечно вище, ніж кол. поміщицьких господарств.

Так урожайність в УССР (в межах з 1938 р.) становила в 1909 — 13 pp. — 9,0 центнерів з га, 1924 — 28 — 8,1, 1931 — 35 — 9,0, 1936 — 38 — 10,7.

Геогр. розміщення врожаю тісно пов’язане з природними умовами: він найвищий в лісостепі, з його чорноземом і сприятливим кліматом, і на Кубані, менший — в степах і в лісовій смузі. Крім того, врожай зменшується в сх. напрямі (див. також стор. 1052).

Загальний збір збіжжя. Пересічний річний збір збіжжя за 1936 — 38 pp. був на всіх укр. землях такий (у мільйонах тонн — числа лише приблизні):


Пшениця

Жито

Ячмінь

Овес

Кукурудза

Інші

Разом

Центр. і Сх. Землі

Зах. Укр. Землі

12,2

1,0

5,6

1,5

5,5

0,7

2,4

0,9

3,0

0,5

1,7

0,1

30,4

4,7

Всі укр. землі

в тому числі: УССР в сучасних межах

Участь укр. земель у зборі СССР (у %)

у світовому зборі

13,2

8,9

38(26) *

8 (5½)

7,1

5,1

25 (18)

15 (11)

6,2

4,2

56 (18)

11 (7½)

3,3

2,5

15 (11)

5 (4)

3,5

2,0

80 (46)

3 (2)

1,8

1,2

35,1

23,9

*) В дужках УССР в сучасних кордонах.


На Зах. Україні не було помітних нерівностей у зборі збіжжя.

Укр. землі займають щодо продукції збіжжя одно з перших місць у світі. Продукцією пшениці і жита укр. землі перед другою світовою війною займали третє місце в світі, продукцією ячменю перед першою світовою війною перше місце, а тепер друге. Щодо вівса й кукурудзи наші землі не відіграють важливої ролі, якщо йдеться про світову продукцію; натомість аж 80% продукції кукурудзи в СССР припадало на укр. землі.

В порівнянні з часами до першої світової війни зменшився збір ячменю, вівса, жита, збільшився збір пшениці й кукурудзи. Пересічний річний збір різних родів збіжжя був у 1924 — 35 pp. нижчий, ніж перед першою світовою війною; далі помітне поліпшення (якщо сов. статистика вірна). Подаємо числа для УССР в межах 1938 р. (в мільйонах тонн): /1060/

Роки

Пшениця

Жито

Ячмінь

Овес

Кукурудза

Просо

Гречка

Разом

1909 — 13

1924 — 28

1931 — 35

1936 — 38

5,7

4,4

6,2

8,0

4,1

4,4

3,6

3,9

4,4

2,1

2,5

3,6

2,5

1,5

1,6

1,8

0,6

1,4

1,5

1,5

0,5

0,8

1,0

0,6

0,5

0,6

0,4

0,4

18,3

15,2

16,8

19,8

Забезпечення людности збіжжям і збіжжеві залишки. Забезпечення людности збіжжям подано на карті (мал. 757), при чому взято до уваги всі роди збіжжя і картоплю (її перечислено на збіжжя: 1 кг картоплі дорівнює 0,28 кг збіжжя — стан з першоХ пол. 30-их pp.). Це забезпечення збіжжям залежить і від розміру загальної продукції відповідного району, і від густоти населення. І тому воно найбільше в степовій смузі (за винятком Донбасу) та на Передкавказзі, найслабше на Поліссі й у горах. В 1936 — 38 pp. пересічно припадало на рік на людину збіжжя і картопель (у кг):


Пшениця і жито

Інші роди збіжжя

Картопля *)

Збіжжя і картопля

Центр. і Сх. Землі

Зах. Укр. Землі

413

226

288

198

78

256

779

680

Всі укр. землі

В тому числі УССР в сучасних межах

370

340

270

240

107

116

747

696

*) В перечисленні на збіжжя.

Залишки збіжжя залежать від розмірів споживання. Пересічно в 20-их pp. споживали хлібного збіжжя, себто пшениці й жита (воно іде також на засів), в УССР бл. 230 кг на рік, на Передкавказзі дещо більше, на Зах. Україні лише 150 кг на людину. Споживання всіх родів збіжжя з картоплею вагалося в межах 460-550 кг на душу.

Перед першою світовою війною, а в меншій мірі й тепер укр. землі мають поважні збіжжеві залишки. Подаємо цифри для укр. земель в Росії з 1909 — 13 pp. (пересічні річні в мільйонах тонн): /1061/


Пшениця

Жито

Ячмінь

Овес

Продукція

Залишки

Залишки в процентах продукції

9,4

4,3

46

5,2

0,6

11

6,1

2,7

45

2,4

0,3

12

З усього збору зерна 68% ішло на потреби населення, а 32%, або 8 600 000 тонн, на вивіз. Жито, овес, кукурудзу, гречку й просо споживали на місці, а пшеницю й ячмінь вивозили.

Після першої війни залишки збіжжя на укр. землях в СССР мали зменшитися з 8 600 000 до 3 600 000 тонн (1932 — 34 pp.) в наслідок зменшення збору й збільшення густоти населення.

Зах. Україна в наслідок великої густоти населення мала невеликі збіжжеві залишки: в 1928 — 29 pp. всього 450 000 тонн, або 14% загальної продукції.

Поважні залишки збіжжя дають степова смуга, Крим і Передкавказзя, невеликі — лісостеп, а лісова смуга, гори, Донбас і околиці великих міст виявляють збіжжевий дефіцит.

Участь укр. земель у світовому експорті збіжжя. Якщо за експорт збіжжя з укр. земель вважатимемо весь вивіз без огляду на те, чи йде він за кордони держав, до складу яких входять укр. землі, чи лише за межі укр. нац. території в цих самих державах, то укр. землі займали до першої світової війни, себто в 1909 — 13 pp., перше місце в експорті збіжжя в світі, як це видно з таблиці (в мільйонах центнерів):

Рід збіжжя

Укр. землі під Росією

Арґентіна

США

Румунія

Канада

Брітанська Індія

Австралія

Росія без укр. земель

Світовий експорт

Участь укр. земель в експорті (у %)

світу

Росії

Пшениця

Жито

Ячмінь

Овес

Кукурудза

43

6

27

3

7

26

6

29

27

2

1

11

14

1

3

2

11

25

1

2

14

2

14

1

2

10

8

1

215

28

63

35

73

20

21

43

9

10

98

75

73

27

84

Разом

86

61

41

31

28

16

14

22

414

21

80

Україна займала, зокрема, перше місце як експортер пшениці й ячменю, і без України Росія не відігравала б майже ніякої ролі як збіжжевий експортер. Вивіз укр. збіжжя йшов на 80% за кордони Росії і тільки на 20% до Росії.

Після першої світової війни збіжжеві залишки укр. земель в СССР мали обнизитися до 3 600 000 т; тим самим участь укр. земель у світовій торгівлі збіжжям зменшилася б до 15% (1932 — 34 pp.). Одночасно змінився й напрям вивозу: до війни він ішов на 80% за кордони імперії, у 1932 — 34 pp. — лише наполовину, а наполовину до ін. частин СССР. Згодом вивіз укр. збіжжя за кордони СССР упав ще дужче через збільшення внутр. потреб ін. частин СССР і нагромадження зернових резерв на випадок війни. Треба вважати, що всі укр. землі при достатньому харчуванні свого населення могли б вивозити бл. 6 000 000 тонн збіжжя (в тому УССР в сучасних межах бл. 4 500 000 т), наполовину хлібного, наполовину кормового.






ПРОМИСЛОВІ РОСЛИНИ


Цукровий буряк є нашою найважливішою пром. рослиною. На Україні стали плекати цукровий буряк в 40-их pp. XIX ст., а вже в 1913 р. його посіви займали 534 000 га, і вартість цукру, вивезеного з України, була більша, ніж усіх хлібних продуктів. Введення культури цукрового буряка мало велике значення для сільського господарства, бо піднесло його інтенсивність і прибутковість (інтенсивна годівля худоби відходами буряка, жмаками й мелясою; інтенсивний обробіток землі, перехід від трипілля до чотирипілля тощо).

На Україні культура цукрового буряка поширена в лісостепі; бо тут він знаходить найкращі природні умови (добрі ґрунти, помірковано тепле підсоння) й відповідну робочу силу, потрібну для інтенсивної праці коло буряків. До першої світової війни буряківництво розвинулося головне на Правобережжі (нині 8 — 10% посівної плоші). менше — на Сумщині й Харківщині. Тепер воно поширилося на решту Лівобережжя й на укр. частину Курщини. Слабшими районами є Одещина й Зах. Україна.

Площа, засіяна цукровим буряком, швидко зростала до першої світової війни, в 1913 р. досягши 534 000 га, що при врожайності 167 центнерів з 1 га давало заг. збір — 90 000 000 ц. Наприкінці 20-их pp. засівна площа досягла довоєнних розмірів, але при меншій урожайності заг. збір став меншим. В 1928 р. заг. площа — 647 000 га, урожайність — 130 /1062/ центнерів, заг. збір — 84 000 000 цент. У 1940 р. цукровий буряк займав 789 000 га, урожайність — бл. 180 центнерів, заг. збір — бл. 142 000 000 ц. — всі числа для УССР в довоєнних межах. Разом із Зах. Україною (30 000 га) і укр. частиною Курщини та Вороніжчини цукровий буряк займав площу бл. 1 000 000 га, заг. збір до 180 000 000 центнерів (перше місце в світі перед Німеччиною, Францією, США, не зважаючи на далеко нижчу врожайність, ніж у цих країнах).

Плянтації цукрового буряка були до першої світової війни переважно в руках поміщиків і цукроварень, на 20% — в руках селян, у добу НЕП-у — в руках селян, тепер належать колгоспам і радгоспам.

Тютюн знаходить сприятливі кліматичні й ґрунтові умови. Важливий він і “ому, що вимагає багато праці, отже дає заробіток майже весь рік. Тютюн плекали селяни, тепер — колгоспи. На Україні культивують два роди тютюну. Краща відміна — жовтий, або турецький (сх. Поділля, правобережжя Десни б. Міни, Закарпаття, півд. побережжя Криму, Чорноморщина й Передкавказзя, головне околиці Майкопу), і простий махорковий (Чернігівщина, Полтавщина). В межах УССР в 1940 р. махорка займала площу 173 000 га (в 1913 р. — 16 000 га), під тютюн — 38 000 га (в 1933 р. — 3 200 га) — продукція обох — понад 450 000 т.

Льон культивують на півночі, головне на Поліссі, для волокна (льон-довгунець), на півдні для олії (льон-скакунець). До першої війни мав перевагу льон-скакунець (52 000 га на 76 000 га), тепер сильно збільшено площу льону-довгунця як сировини для текстильної промисловости. В 1940 р. засівна площа в УССР в сучасних межах дорівнювала 200 000 га, а на всіх укр. землях — бл. 230 000 га. Урожайність низька порівняно з ін. країнами (2,4 з 1 га волокна і 3,1 центнери олії). Заг. збір — 560 000 центнерів волокна і 710 000 — насіння (на всіх укр. землях). В продукції волокна укр. землі займають друге місце в світі, в продукції олії — шосте.

Коноплі, подібно як льон, використовуються на прядиво і олію; макуха є цінним кормом для худоби. На Україні поширені два роди конопель: півн. відміна на Чернігівщині, сусідній частині Курщини й Харківщині, і півд., поширена на Одещині й Дніпропетровщині. Півн. район є частиною великого рос. конопляного району. Півд. відміна дає удвоє або в два з половиною рази вищий урожай і тепер інтенсивно поширюється. Площа конопель — 230 000 га (180 000 га), продукція волокна — 70 000 т (55 000), або 19% світової продукції; продукція насіння — 90 000 т (70 000), або 24% світової продукції. В продукції світу Україна займає друге місце по СССР; частка укр. продукції в порівнянні з продукцією СССР — 14% (числа за 1930-35 pp. — в дужках числа для УССР в сучасних межах). Олія льняна, як і конопляна, споживається на місці, волокно, а ще більше макуха, почасти вивозиться.

Бавовна. Культуру бавовни введено на Україні лише на поч. 1930-их pp. Вона виступає в найтепліших районах укр. земель: херсонсько — кримський район, мелітопільський, зах.-кубанський і над Тереком б. Моздока і Прикумського. В 1940 р. засівна площа займала в УССР 236 000 га, на всіх укр. землях — понад 400 000 га, або 20% усієї площі бавовни СССР. Врожайність покищо низька й зазнає великих коливань. Тому продукція укр. земель вагається від 800 000 до 2 000 000 т, або 5 — 10% сов. продукції й 1 — 2,5 світової.

Соняшник є чисто олійною культурою; це і харчовий продукт, і сировина промисловости; цінним відходом є макуха. Соняшник легко зносить засуху і є цінною культурою в плодозміні. До першої війни його плекали переважно на Кубані, Донщині й Вороніжчині. Після війни культура соняшника швидко поширилася у всій степовій Україні і в сусідній частині лісостепу (засівна площа 1913 р. — 73 000 га, в 1940 — 679 000 га). Під кінець 30-их pp. площа під соняшником займає по всіх укр. землях бл. 1 500 000 га. Урожай вагається в широких межах 5 — 15 центнерів з 1 га. Під кінець 30-их pp. загальний збір — між 1 000 000 і 1 500 000 тонн — становить перше місце в світі і дещо більше, як половину продукції СССР. Засівна площа в УССР — 800 000 га, заг. збір — 600 000 — 900 000 т.

Інші рослини. Хміль плекають на Волині і менше в Галичині. Збір — 2 000 тонн, переважно на вивіз.

Лікувальні рослини (беладона, шалвія, валеріяна, камфорозий васильок і ін.) займають в УССР 14 000 га, переважно в лісостеповій смузі, зокрема на Полтавщині. Таку саму площу і теж переважно в лісостепу займають етеро-олійні (коріяндер, м’ята, кмин, фенхель).

У 30-их pp. на Україні поширено низку нових спеціяльних культур, щоб забезпечити себе від довозу з-за кордону. З олійних, крім давніх, зокрема ріпака на Правобережжі, запроваджено кліщовину (рицину — головне на Передкавказзі), сою (на Правобережжі, Волині і в Галичині), гірчицю (в степовій смузі), земний горіх. З прядівних поширюється кенаф (здебільше Передкавказзя). В 1940 р. на Україні 11 000 га займав кок-саґиз, нова сировина, що заступає кавчук.






КАРТОПЛЯ Й ГОРОДНИЦТВО


Картопля з’явилася на укр. землях у /1063/ другій пол. XVIII ст., а сильніше поширилася в другій пол. XIX ст. Це вона завдячує своїй всебічності, як харчова рослина для людей, кормова — для домашніх тварин, головне для свиней, і як промислова сировина (спирт, крохмаль). З огляду на велику врожайність (пересічно вдесятеро вищу від зернових), картопля, при своїй меншій поживній вартості (1 кг дорівнює 0,28% кг жита), найбільше поширена в бідних, а також густо заселених районах, зокрема біля великих міст.

Картопля невибаглива щодо підсоння й ґрунтів. Найкращі умови вона має на легких польодовикових ґрунтах півночі, слабо родить на посушливому півдні; отже її найбільше в лісовій смузі (13% посівної площі) і в Карпатах (20%), 13% — на Галицько-Волинській височині, 5% — на Правобережжі, 3% — на Лівобережжі й у степу, 2% — на Передкавказзі.

В кожній смузі відсоток її збільшується із сходу на захід у зв’язку з більшою густотою населення, але також більшою інтенсивністю сільського господарства (на Зах. Україні картопля становить 17% засівної площі). Докладне геогр. розміщення видно з карти (мал. 758).

Площа під картоплею на всіх укр. землях займає 2 600 000 га, або 5% усієї засівної площі; в тому УССР в сучасних межах — 2 100 000 га. В період між світовими війнами засівна площа дуже поширилася на Центр. і Сх. Землях (в УССР з 626 000 га в 1913 р. — до 1 410 000 га в 1940 p.). Картопля є головною культурою на наділах колгоспників і на приватних господарствах; вона найпевніше оберігає від голоду (51% присадибної площі зайнято картоплею).

Урожайність картоплі — 90 центнерів з 1 га (Бельгія — 213, Англія — 166, Німеччина — 156, СССР — 80). Загальний збір — 21 000 000 т (1931 — 35 pp.) ставить Україну з 10% світової продукції на 4 місце, в тому числі в УССР — 17 000 000 га.

Картопля споживається здебільшого на місці. На ЗУЗ 13% загального врожаю картоплі йшло на харчування, 42% — на годівлю, 6% на пром. перероблення, 20% на насіння, 19% — на вивіз.

Городництво й баштанництво. Головні роди городини на укр. землях — це капуста, цибуля, огірки, баклажани, помідори, буряки, бобові тощо. На Передкавказзі, в степовій смузі й на Лівобережжі поширені баштани, де садять кавуни, дині, гарбузи, огірки. Городництво насамперед забезпечує місцеве населення; пром. городи й баштани розвинені переважно б. великих міст. Тому що Україна має тепліше підсоння від Росії, багато ранньої городини вивозиться на північ.

Городи й баштани займають на укр. землях бл. 1 500 000 га. Вони сильно поширилися на підсов. землях у зв’язку з ростом міського населення й розвитком консервної промисловости. Так площа городів в УССР збільшилася з 150 000 га в 1913 р. до 418 000 га в 1940 p., а баштанів — з 46 000 до 247 000 га. Участь укр. земель у продукції СССР — 44%. В УССР городництво на 56% — в руках колгоспників і приватних користувачів; частка городів в їх землі — 20%.






САДІВНИЦТВО Й ВИНОГРАДНИЦТВО


Садівництво поширене по всіх укр. землях. Головні роди овочевих дерев — це вишні, яблуні, сливи та груші; в теплій Півд. Україні — також черешні, морелі, бросквини (персики) /1064/ й грецькі горіхи. На півд. березі Криму й у Чорноморщині визрівають такі півд. овочі, як мигдаль, їстівні каштани, бросквини. Садовина служить для власних потреб, і лише деякі райони мають розвинене промислове садівництво, як Поділля, Басарабія (кращі роди яблук, груш, черешень, слив і морель), Крим (найкращі роди яблук, груш, слив і півд. овочі, як морелі, бросквини, горіхи, мигдаль), Херсонщина, Одещина, Мелітопільщина (черешні), півн. Чернігівщина (яблука — антонівка і груші), Півн. Кавказ, Закарпаття. Новий район постав у Донбасі в околицях Сталіного й Ворошиловграду.

За сов. джерелами в останні роки перед другою світовою війною садівництво росло інтенсивно, обіймаючи в УССР в довоєнних межах 500 000 та (в 1913 р. — 230 000 га). Сади на укр. землях становлять бл. половини всіх садів в СССР.

Виноградництво. Півн. границя винограду перебігає на лінії Борщів — Кам’янець Подільський — Дніпропетровське — Астрахань. Головними районами виноградництва є півд. Басарабія, Одещина, Херсонщина (на пісках б. Олешок), Мелітопільщина, піски Донщини, півд. Крим (високовартісні роди), Закарпаття, Кубанщина, Чорномор’я, Терщина. Виноград на вивіз постачають переважно Крим, Одещина й Закарпаття, вина — Крим (солодке), Херсонщина (укр. шампанське), Терщина й Закарпаття. Експорт — головне в Росію і на Сибір. Площа під виноградом займає понад 100 000 га.






ДОМАШНІ ТВАРИНИ


Загальна характеристика. В укр. умовах плекання домашніх тварин нерозривно зв’язане з хліборобством: воно дає селянинові харчові продукти, шкіру, робочу силу й цінний гній. Продукти тваринництва легко збувати, і вони в нормальних обставинах часто були підставою бюджету укр. селянина.

Зв’язок між хліборобством і скотарством при різних системах сільського господарства відмінний. При перелоговій системі худоба має багато кормів, і тоді селянин держить її багато. Такі умови були в першій пол. XIX ст. на укр. степах, і там плекали багато волів і овець. Подібні обставини ще й нині в деякій мірі наявні в Терщині. З переходом до трипілля рівновага між двома способами сільського господарства захиталася. База для харчування домашньої худоби швидко скорочувалася, число худоби меншало; у висліді цього трудно було обробити землю, бо бракувало і робочої сили, і гною. Отже, госп. поступ гальмується, і падає врожайність. Такі обставини були донедавна в лісостепі, зокрема на Лівобережжі, і в степах. Число рогатої худоби, коней, а особливо овець меншало; збільшувалося лише число свиней за одночасного приросту людности. Повна гармонія між хліборобством і домашнім тваринництвом постає за системи сівозміни, бо тоді зростає кормова база й збільшується родючість ґрунту. Ця синтеза між двома родами сільського господарства панує на Зах. та Півн. Україні й поширюється на всю країну в зв’язку із швидким збільшенням культивування кормових рослин.

Таким чином кормова база для домашньої худоби на Україні загалом слаба. Вона достатня лише на Сх. Передкавказзі, в Карпатах (природні сіножаті й пасовища — полонини, сіяні трави), в лісовій смузі, де багато сіножатей і пасовищ, та на Зах. Україні, яка середньо забезпечена природними сіножатями й пасовищами, але де до 30-их років було найбільше з усієї України кормових рослин. В ін., найбільшій, частині України підставою кормів є солома, трохи пасовища, трохи овес і ячмінь, а близько цукроварень — відходи з їх продукції, хоча переважну частину цього високоякісного корму (а також макуху тощо) вивозили за кордон. Через недостачу кормів укр. худоба мало молочна, мало м’ясиста, і її взагалі надто мало для відповідного забезпечення населення. В 30-их рр. інтенсивний ріст кормових рослин мав дати достатню базу для годівлі худоби; площа їх збільшилася з 502 000 га в 1913 р. до 1 842 000 в 1935 р. і до 3 055 000 в 1940 р. (числа для УССР в довоєнних межах). В 1938 р. в УССР 42% кормових становили однолітні, 15% — многолітні трави, 25% — сінокоси, 10% — кореневі і 6% — силосні культури.

Еволюція тваринництва. В часи до першої світової війни, за винятком півн. і зах. теренів, забезпечення населення тваринами зменшується. Одночасно настає пересув між окремими родами тварин: меншає число овець (навіть в абсолютних числах), більшає число коней і свиней; серед рогатої худоби збільшується відсоток корів.

По першій світовій війні на Центр. і Сх. Землях почалося збільшення різних родів домашньої худоби, зокрема свиней, у зв’язку із збільшенням числа сел. господарств. Розгром сел. індивідуального господарства, спричинений колективізацією, приніс також занепад скотарства: селяни самі вирізали частину худоби, замість віддати її до колгоспів чи до радгоспів. Дальший занепад спричинило погане господарювання в колгоспах і голод 1933 p., так що в 1933 р. залишилося ледве 41% числа коней з часів перед колективізацією, 53% — рогатої худоби, 40% — свиней, 38% — овець і кіз. З 1934 р. число домашньої худоби почало зростати, на що вплинув насамперед дозвіл колгоспникам тримати її на присадибних наділах. Найшвидше відновилося свинарство, слабо — конярство й вівчарство. І в 1940 р. не був ще досягнений стан 1928 p., як це видно з таблиці, що характеризує стан УССР в межах 1938 р. (в мільйонах):

Рік

Коні

Рогата худоба

Вівці

Свині

1916

1928

1930

1933

1936

1938

1940

5,5

5,5

5,3

2,6

2,5

2,9

3,3

7,7

8,6

6,3

4,4

6,1

7,8

7,7

6,4

8,1

3,2

2,0

2,3

3,3

4,7

4,6

7,0

4,5

2,0

6,0

7,7

7,3

Розподіл домашньої худоби за групами господарств у 1938 р. видно з наступної таблиці (у відсотках):

Господарства

Коні

Рогата худоба

Свині

Вівці й кози

Радгоспи

Колгоспи

Колгоспники

Службовці

Приватні власники

13,0

83,4

0,2

1,9

1,5

7,0

24,0

56,3

12,1

0,6

8,9

24,9

51,6

13,4

1,2

14,4

45,9

30,7

8,1

0,9

На Зах. Укр. Землях в стані худоби за час між двома світовими війнами важливих змін не було.

Число й роди домашньої худоби. Стан домашньої худоби на всіх укр. землях на 1938 — 40 pp. такий (а — в мільйонах, б — на 100 га хліборобської площі, в — на 100 мешканців — числа приблизні):


Рогата худоба

Коні

Свині

Вівці й кози


а

б

в

а

б

в

а

б

в

а

б

в

Центр. і Сх. Землі

Зах. Укр. Землі

12,2

3,5

19

32

29

31

4.3

1,6

7

15

10

14

9,3

1,8

15

17

22

15

10,2

1,7

16

16

24

14

Всі укр. землі в 1938 — 40 pp.

в тому числі УССР в сучасних межах

15,7

11,2

21

24

29

30

5,9

4,9

8

10

11

12

11,1

9,1

16

19

20

22

11,9

6,7

15

14

22

16

Рогата худоба. З 16 000 000 штук худоби укр. землі займали перед другою світовою війною сьоме місце в світі й третє в Европі (3% стану рогатої худоби в цілому світі). З бігом часу вага з плекання м’ясної й тяглової худоби (воли) пересувається на молочну. Укр. вола заступив як тяглова сила кінь. Прикладом може бути Херсонщина, де в 1880 р. на 100 волів припадало 130 коней, в 1913 р. — 868.

Число коней до першої світової війни постійно росло у зв’язку з ростом числа сел. господарств, з яких кожне намагалося мати коня. Таким чином число коней у порівнянні з хліборобською площею й населенням було скорше надто велике. На Зах. Укр. Землях коня дещо витиснула корова. На Центр. і Сх. Землях число коней дуже зменшилося у зв’язку з колективізацією та моторизацією сільського господарства. Щодо числа коней (5 900 000) Україна (в етнографічних межах) займає п’яте місце в світі.

Число свиней — 11 100 000 штук (шосте місце в світі і трете в Европі — 4% всіх свиней світу), постійно зростає, зокрема в півн.-зах. смузі й на Кубані; мало свиней у степах. Забезпечення населення в порівнянні з ін. країнами невелике.

Число овець — 11 900 000 (одинадцяте місце в світі) постійно зменшується, зважаючи на конкуренцію закордонної вовни і брак кормової бази. Сприятливіші для годівлі овець умови — в горах, на сх. Передкавказзі й на Поліссі.

Загалом забезпечення людности укр. земель продуктами тваринництва, головне молоком і м’ясом, слабе. Коли з укр. земель багато з цих продуктів вивозилося, то причиною цього було недостатнє споживання укр. селянина, який лише винятково їв м’ясні страви, не багато вживав молока та масла, а все це вивозив. На укр. землях в СССР після колективізації забезпечення людности продуктами тваринництва стало ще слабше; однак, не зважаючи на це, вивіз їх великий, так що споживання людности мінімальне, — найнижче в Европі.

Райони скотарства видно найкраще з таблиці, яка подає для окремих природних країв України забезпечення населення худобою (в перечисленні на т. зв. теоретичну, себто рогату, худобу з розрахунку: кінь дорівнює 1,25 рогатої худобини, свиня — 0,25, вівця й коза — 0,1), розподіл худоби на поодинокі роди та участь корів у загальному числі рогатої худоби. В таблиці подані умови за 1927 — 28 pp., себто з часів відносної стабілізації, а в дужках відносини 1938 p., себто після колективізації, коли прикмети окремих районів уже досить сильно затерлися.

Найкраще забезпечення домашньою худобою виявляє півн. смуга, вона також має залишки м’яса і молока. Для Чернігівщини характеристичне розвинене свинарство й вівчарство. Середня смуга найслабше забезпечена. В середній смузі Галицько-волинські землі найбільше наставлені на молочне господарство; тваринництво тут відносно інтенсивне і має досить багато продуктів на збут; на Правобережжі, а ще більше на Лівобережжі молочне господарство має менше значення. Степова смуга краще забезпечена худобою, ніж середня, але далеко гірше від північної. Тут мало свиней. В зах. частині степів багато коней, яких вимагало тутешнє зернове господарство, в сх. — волів. Передкавказзя з усіх укр. земель найкраще забезпечене домашньою худобою. Сх. його частина має екстенсивне господарство: найбільше овець і волів, найменше свиней і корів. Карпати мають мало /1066/ коней (брак зернового господарства) і найбільше корів.

Природна одиниця

Теорет. число худоби
на 100 осіб

Розподіл теоретичної худоби в %

Коні

Рогата худоба

Свині

Вівці й кози

Мол. корови у% усієї
рог. худоби

Зах. Полісся

Сх. Полісся

Чернігівщина

Гал.-Вол. землі

Правобережжя

Лівобережжя

Степи — зах. частина

Степи — сх. частина

Передкавказзя зах.

Передкавказзя сх.

Карпати

75 (74)

85 (69)

82 (56)

50 (51)

50 (49)

60 (45)

60 (49)

57 (37)

75 (58)

102 (80)

87 (86)

27 (26)

33 (28)

38 (30)

37 (37)

39 (29)

35 (27)

47 (26)

30 (23)

36 (20)

20 (19)

24 (24)

61 (62)

55 (57)

44 (52)

53 (53)

48 (56)

51 (55)

47 (59)

61 (59)

53 (63)

67 (61)

67 (67)

8 (8)

8 (12)

10 (16)

8 (8)

9 (13)

10 (16)

4 (11)

5 (13)

6 (12)

4 (7)

5 (5)

4 (4)

4 (3)

8 (2)

2 (2)

4 (2)

4 (2)

2 (4)

4 (5)

5 (5)

9 (13)

4 (4)

58 (59)

46 (52)

42 (48)

72 (73)

53 (47)

41 (43)

49 (47)

34 (45)

37 (37)

29 (35)

66 (67)

Пересічно

63 (59)

37 (27)

52 (57)

7 (11)

4 (5)

46 (48)

Ці різниці з часів перед колективізацією згодом, у висліді колективізації, переважно затерлися. В усіх районах, за винятком Зах. України, меншає число коней, зростає значення свиней і корів, себто росте інтенсивність господарства.

В. Кубійович






ДОПОМІЖНІ ГАЛУЗІ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА


Птахівництво було широко розвинене на всіх укр. землях, особливо в Галичині, на Правобережжі й на Півн. Кавказі: плекали курей, гусей, качок та індиків. Дробина давала добрі прибутки селянам, зокрема тому, що її легко було збувати, а тримати могло й найбідніше господарство. Перед першою світовою війною на Україні годували бл. 70 000 000, по війні — до 50 000 000 дробини. Хоч годівля була екстенсивна, проте продукти птахівництва — яйця, а великою мірою й м’ясо та пір’я, були важливим продуктом вивозу, бо селянин їх майже не споживав. Перед першою світовою війною з 9 укр. губерній вивозили щороку за кордон бл. 70 000 т яєць, що становило майже половину вивозу з усієї Росії. З Галичини в 1929 — 30 pp. вивезено 30 000 т яєць.

Після проведення колективізації дробину плекають почасти колгоспники приватно, почасти колгоспні птахівничі фарми (в 1941 р. — 8 600 000 штук дробини) і радгоспи. Чимраз більшого значення набирає кролівництво.

Рибальство віддавна було важливою галуззю нар. господарства України (в давні часи вивіз риби до Греції, за середньовіччя — до Візантії; в Запорізькій Січі риба була дуже важливим продуктом харчування). Від XIX ст. надмірний вилов зменшив рибні багатства України, хоч введено охорону риболовлі.

У водах України живе бл. 119 видів риби, із них промислове значення має бл. 50. Головніші наші промислові риби — це осятруваті, оселедцюваті, коропуваті, судак, анчоус (хамса). Найбільші вилови дають укр. моря, менші — стави й річки.

Споживання риби на Україні до 1914 р. становило 9 кг на мешканця, у півд. частині — 15 кг.

Морське рибальство обіймає чорноморський та озівський райони. Рибальство Озівського моря має більше значення. Його рибне багатство великою мірою визначається доброю поживою (органогенні речовини, акумульовані Доном і Кубанню), наявністю місць, придатних для викидання ікри (гирла Дону й Кубані) та прохідними й півпрохідними рибами. Головні місця улову — це гирла Дону, Кубані, Керчинська протока; взимку провадять підльодові вилови в Таганрізькій затоці. Рибальство на території УССР має менше значення.

В Озівському морі ловлять переважно тюльку, анчоус, судака, ляща, тараню, бички. Вилови зменшилися з 89 000 т в 1893 р. до 34 000 т в 1910, згодом, в 1930 p., піднеслися до 114 000 т. В 1936 — 39 pp. видобувалося бл. 300 000 т риби на рік (1936 р. — 286 000 т, 1937 — 300 000 т). Рибні запаси Озівського моря — бл. 600 000 т. Чорне море в своїй рибопродукційності обмежене браком мілин та чималою глибиною, наповненою сірководнем. На відміну від Озівського моря, основну масу виловлюваної риби дають морські види. Головні місця вилову — це район Одеси, півд. побережжя Криму й район Новоросійського. Видобування вагалося в 1936 — 39 pp. від 36 до 53 000 т на рік (в 1900 р. — 46 000 т, в 1913 р. — 50 000 тонн). При кримських і кавказьких берегах Чорного моря чимраз більше значення має виловлювання дельфінів (100-200 000 на рік); з них витоплюють товщ. Невелике значення ракового і м’якунового промислу.

У внутр. водах риба є в річках та природних озерах, а також у штучно створюваних ставках. Рибальство на внутр. водах має добрі умови розвитку, бо води України не занечищені і корму для риби досить. На жаль, рибу ловили з давніх-давен хижацьким способом, без охорони, тому кількість риби меншає. Так у 1900 р. щорічні улови в 9 укр. губерніях давали 57 000, а в 1914 р. — ледве 26 000 т.

Річкове рибальство має найбільше значення на Дніпрі з його численними відногами й плавнями, а далі — на річках та озерах Полісся. З самого Дніпра щороку добували до війни бл. 12 000 т риби (такі самі числа й для 1910-их pp.), при чому виловність з 1 км течії ріки більшала від 2 460 кг на відтинку /1067/ від гирла Прип’яті до Канева до 19 405 кг на відтинку нижньої течії (виловність Прип’яті — 1 336 кг, Десни — 1 647 кг). Видовий склад риби в уловах у гор. Дніпрі (на вагу): плітка (20,7%), карась (15%), щука (13%), лящ (12,6%), марена (8%), густира (7,1%), підуст (4,9%), сом (3,7%), окунь (3,5%), судак (2,6%). У дол. Дніпрі: лящ (17,1%), густира (10,7%), щука (8,4%), судак (7,1%), рибець (6,8%), оселедець (5,6%), короп (4,6%), сом (4,2%), лин (3%), язь (1,2%), осятруваті (0,4%). Дністер на території Галичини дав (1943 р.) лише 150 т вилову (виловність з 1 км течії — 328 кг). Річний видобуток риби з усіх рік України становить орієнтовно 18 000 т.

Ставкове рибальство найбільше розвинене на Поділлі, де годують переважно коропа. Перед другою світовою війною поверхня ставків в УССР (у сучасних кордонах) становила бл. 80 000 га, вилов риби — до 20000 т.

У цілому видобуток риби в укр. водах за останні роки перед другою світовою війною дорівнював бл. 400 000 т на рік (річки — 10%, ставки — 4%). На УССР в сучасних кордонах припадає мабуть половина цього видобутку. Тим то УССР мусить довозити багато риби, головне з Прикаспійщини.

Сучасне рибальство на Україні зорганізоване на колгоспних засадах: Для підвищення видобутку риби зорганізовано риборозплідники (напр., в Карпатах для форелі), дослідні інститути й різні рибальські курси.

Ловецтво має деяке мінімальне екон. значення лише в горах і на Поліссі.

Є . Жарський


Бджільництво поширене на Україні від найдавніших часів. Його продукти, мед і віск, були, зокрема за княжих часів, одним із головних предметів укр. вивозу. Вирубування лісів і розорювання степів, екстенсивні методи бджільництва, зменшення попиту на мед (споживання цукру) й заміна воску фабричними продуктами спричинили вже до поч. XVIII ст. цілковиту руїну бджільництва. Воно розвинулося в XIX ст. (поява рамкового вулика — винахід славетного укр. пасічника П. Прокоповича в 1814 р.) й особливо напередодні першої світової війни. Тоді на укр. землях було до 2 000 000 вуликів, річну продукцію меду можна оцінити на 13 000 т, воску — на 1 400 т. Бджільництво було найбільш поширене на Чернігівщині, в лісостеповій смузі й на Кубані. За першої світової війни і після неї бджільництво дуже занепало, за винятком Зах. Укр. Земель, і вже не відродилося.

Шовківництво на укр. землях набирає великого значення лише в останні роки. Воно розвинене зокрема в лісостеповій і лісовій смугах, де підсоння придатне для вирощування морви, яка дає поживу для прядки. В 1938 р. в самій УССР зібрано 350 т сирих коконів. Слід особливо підкреслити розвиток на Україні годівлі дубової прядки, яку плекають відкрито в дубових лісах.






СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ В 1941 — 50 PP.


Роки війни принесли, звичайно, великі втрати в усіх галузях сільського господарства, особливо на Центр. і Сх. Землях, де під час відступу большевиків знищено устатковання майже всіх колгоспів, радгоспів та МТС. За урядовими джерелами, засівна площа УССР у 1944 р. зменшилася до 70% супроти 1941 р. Ще більших втрат зазнало тваринництво: число рогатої худоби зменшилося за цей час до 42%, коней — до 22%, овець і кіз — до 18%, а свиней — аж до 10,5%. Роки 1945 — 50. Зусилля повоєнних років большевики скерували на відбудову довоєнного стану в сільському господарстві. Плян першої повоєнної п’ятирічки (див. стор. 594) виконано з великими труднощами, зважаючи на несприятливі природні умови (посушливе літо 1946 р.) і на нові реформи (»укрупнення« колгоспів і проведення колективізації на Зах. Україні — див. стор. 594). Посівна площа лише в 1949 р. досягла 97% довоєнного рівня, а в 1950 р. перевищила його на 2% (себто 31 000 000 га). Як до війни, так і тепер виявляється тенденція в напрямі збільшення площі кормових рослин (в 1940 р. — 13%, в 1950 — за пляном — 17,7%) і картоплі та баштанів (8% і 9,2%) коштом зернових (70 і 64,3%); відсоток технічних залишився без змін (9%). Загальний збір збіжжя в УССР за урядовими даними мав досягти 1947 р. 22 800 000 т, в 1949 — 27 800 000 т, в 1950 р. — 29 300 000 т, себто досить сильно перевищити довоєнний рівень (1936 — 38 pp. — пересічно 23 900 000 т).

За пляном повоєнної п’ятирічки число свійських тварин — за винятком коней

 — мало не лише досягти довоєнного рівня, але навіть перевищити його. Так число рогатої худоби мало становити в мільйонах (в дужках довоєнні числа) — 12,2 (11,2), свиней — 9,6 (9,1), овець і кіз — 6,8 (6,7); число коней, у зв’язку з колективізацією Зах. України, впало до 2,6 (4,9).

У наслідок »укрупнення« колгоспів число їх зменшилося (див. стор. 594 і 1044). Щодо розмірів землі, то 60% припадає на колгоспи з 150-250 га, 20% — на групу 100-150 га і 20% — на ті, що посідають понад 250 га. Перед »укрупненням« 68% припадало на колгоспи, що посідали 60-100 га і 32% мали по 100-150 га.

В. Кубійович


Література: Еґан Е. Екон. положення руських селян в Угорщині. Л. 1901; Bujak F. Galicja, I — II. Л. 1908 — 10; Бориневич А. Население и сельское хозяйство Одесской губернии. О. 1921; Павликовський Ю. Земельна справа у Сх. Галичині. Л. 1922; Альтерман А. Хлебные рессурсы Украины. О. 1923; Сельское Хозяйство Украины. Издание НКЗ. Х. 1923; Гуревич М. К вопросу о дифференциации крестьянского хозяйства Украины. Х. 1923; Вольф М. Сільське господарство України. Х. 1927; Альтерман А. Розвиток хлібного господарства та хлібної торгівлі України. Х. 1948; Бориневич А., Шульгін А. Сільське господарство укр. /1068/ степу. Збірник Степова Україна. Х.-О. 1930; Мицюк О. Селянство й економіка большевізму. Л. 1930; Тенета М. Главные продовольственные хлеба Украины. Х. 1930; Poletika-Bruckus-Ugrimow. Die Getreidewirtschaft in den Trockengebieten Rußlands. Berichte über Landwirtschaft, LXVII. Берлін 1932; Храпливий Є. Плекання рогатої худоби у Сх. Галичині. Л. 1933; Сельско-хозяйственная энциклопедия. М. 1935; Садовський В. Робоча сила в сільському господарстві України. Праці Укр. Наук. Інституту, XXVI. В. 1935; Белінг Д. Дніпро та його рибні багатства. УАН. К. 1935; Храпливий Є. Сільське господарство галицько-волинських земель. Л. 1936; Лазаревський Г. Земельний устрій Сов. України. В. 1938; Кубійович В. Географія сільського господарства. Географія України й суміжних країв. Л. 1938; Укр. Аґрономічний Вісник, квартальник під ред. Храпливого Є. Л. 1934 — 38; Гурович М. Колгоспно-ринкова торгівля в УРСР. К. 1940; Vaatz. Sowjetische Kollektivwirtschaft. Берлін 1941; Сільське господарство України. Збірник статтей під ред. Доманицького В. Прага 1942; Олежко Н. Аґрарна політика большевиків. 1947; Махів Г. Природне та аґрикультурне районування укр. земель. Наук. Записки УТГІ, І (IV). Реґенсбурґ 1948; Баран С. Земельна справа в Галичині. Авґсбурґ 1948; Добриловський Ю. Устав с.-г. артілі — основний закон колгоспного життя. К. 1950; Куропаткин А. Про перетворення с.-г. праці в різновид праці індустріяльної. К. 1950; Makhiv Н. The Agrarian Policy of the USSR. The Ukrainian Quarterly, VII, 3. Нью Йорк 1951.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.