[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1166-1190.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Історія війська



КНЯЖА ДОБА


Військ. організація слов’ян спиралася на роди й племена. Члени роду в разі війни складали відділ під проводом найстаршого в роді або обраного старости (воєводи). На випадок небезпеки /1167/ населення околиці ховалося в городища, укріплені валами, ровами з водою, частоколом, будовані на неприступних місцях (на горбах, інколи на палях серед болота), або над берегами рік при шляхах для охорони торгівлі. Плян городів залежав від характеру місцевости, маючи форму або кола, або еліпси з поверхнею до 4 га. В середній та півн. Україні таких городищ із V — VIII ст. налічують бл. 1 300. При слабо розвиненій техніці облоги такі городища, забезпечені водою й харчами, могли довго опиратися ворогові. Слов. військо (вої, мабуть, виключно піхота) було озброєне списами (копіями, сулицями, оскепами), сокирами (топорами), луками, пращами (кидати каміння), ножами; мабуть від ґотів перейняли слов’яни мечі. Охороні тіла в бою служили щити. Списів кожен воїн носив 2 — 3. У Києві здавна відомий поділ на округи — тисячі з тисяцькими на чолі. Тактика наступу слов’ян, за свідоцтвами сучасних грецьких і арабських письменників, не була розвинена: наступ провадили невпорядкованою юрбою.

За перших князів і до XI ст. найкращу частину війська становила професійна наймана варязька дружина, число її сягало 400 — 6 000 чол. Поділялася вона на відділи з 40 — 60 людей (на зразок залоги човна). Озброєння варяга становили: броня — натільний панцер, шолом, меч, сокира, спис і великий щит. Варяги були хоробрим, але дорогим військом. На Україну вони принесли нову тактику бою впорядкованими відділами, а також дали початок військ. фльоті.

Фльота. Плавбу знали слов’яни здавна, але на Україні вона розвинулася під варязьким впливом для походів на візантійські володіння над Чорним морем та на арабські — над Каспійським. Військ. човен (лодья, суд, насад і менший: павозок, учан, струг) приводився в рух васлами або вітрилами (парус, пря). Залога складалася пересічно з 40 людей. Число човнів у походах на Візантію джерела подають на 200 (907 p.), 500 (913 p.), а то й 1 000 (941 p.). У поході на Каспій 913 р. мало брати участь 500 суден по 100 вояків залоги в кожному. Княжа фльота більше вживалася для перевезення війська; до боїв із міцною візантійською фльотою (зокрема, спорядженою грецьким вогнем — сумішшю смоли, сірки, вугілля, нафти, салітри, викидуваною мідяними рурами) вона була непридатна й трималася звичайно прибережних вод. Човни використовувано й для походів річками: на мазовшан 1041 р. (Прип’яттю за Ярослава Мудрого), на Дунай (968 р. за Святослава), на волзьких болгар (985). Зрідка човнів уживали як річкову фльотилію й для оборони переправ через Дніпро (1151 р.) або Десну (1160 p.). При переправах з однієї річкової системи в другу вживали волоків — дерев’яних кругляків, по яких перекочували човни.

В XI — XIV ст. на розвиток військ. справи впливали, крім греків і варягів, степові тюркські племена, а також і февдальна Центр. Европа.

Організація війська. Збройну силу складали: важкозбройна дружина, легкозбройне нар. ополчення і степові орди на княжій службі. Місце варягів у дружині зайняли місцеві люди — бояри-землевласники, що водночас виконували вищі адміністративно-держ. функції. Заможніші бояри на заклик князя в похід виступали самі й приводили свою прибічну дружину.

Дружина складалася із старшої (перша, лучша, більша, великі боляри) — з представників найбагатших родів і молодшої (отроки, гриді, дітські, боярські діти, молодь), куди належали бідніші бояри й боярські сини. Перша становила водночас прибічну раду князя, а в бою — вирішальну важкозбройну кінноту й піхоту, друга — вживалася для доручень князя, в походах вела розвідку, інколи під час боїв тримала під своєю опікою коней старшої дружини. Вояки з молодшої дружини згодом могли переходити до старшої.

На утримання дружини призначалися податки (спочатку полюддя) й доходи князя. Здобуте вороже місто платило на військо контрибуцію — окуп. Покликане на поміч чуже військо розпускали на покорм по містах і селах.

В разі потреби скликалося нар. ополчення (вої), куди належала вся міська людність і селяни-хлібороби (смерди, чорні люди); озброєні вони були слабо, інколи — самими дрючками (хлуди). Це ополчення опиралося на територіяльну систему: на заклик князя боєздатне населення якоїсь округи — тисячі, полку (з тисяцьким — княжим боярином на чолі) збиралося в своєму городі. Меншим від тисячі районом була сотня (із сотським), інколи — село (із старостою). Під час небезпеки князь був зобов’язаний видавати ополченню зброю і коней. У бою вої становили легкозбройну піхоту.

Тюркські кочові племена берендеї і торки, оселившись на пограниччі із степом (Поділля, Поросся, Переяславщина, Чернігівщина) й визнавши над собою владу князів, охороняли укр. землі від набігів степових кочовиків і на заклик князя вирушали з укр. силами в похід. Як легкозбройна кіннота вони брали участь у розвідчих роз’їздах, починали бій і переслідували розбитого ворога. Число таких допоміжних тюркських відділів сягало 1 500 — 30 000 людей. /1168/

Не відома докладніше військ. організація бродників, що, живучи на Пониззі (півд. Поділля, Басарабія), влаштовували морські й суходільні походи на півн. чорноморське побережжя.

Число княжого війська — дружини разом із ополченням і степовиками — могло зрідка сягати навіть 50 000. Організаційно військо в бою поділялося на полки (100-200 людей) й заступи. Кожен полк мав свій стяг (трикугню корогву з чілкою — кінським волоссям на кінці держака), сурми й бубни; стяговник беріг стяг; знак до бою вишикуваному війську подавали піднесеним вгору стягом.

Озброєння княжого війська становила поширена варягами зброя (панцер — броня з дрібних залізних кілець, сустуги — нагрудні бляхи; шолом — прилбиця), поруч давнішої слов. (списи: копіє, сулиця, оскеп, рогатина, рогатиця; меч; топір, топірець; лук, рожанець) і перейнятої від степовиків (злегка закривлена шабля, »панцер« із нашиваної на шкіряну сорочку залізної луски).

Військо за озброєнням поділялося на повнозбройних оружників (або колійників) і стрільців — озброєних на взір степовиків луками. Ще в X ст. княже військо було піше (пішці). В разі дальших походів цю піхоту підвозили човнами, возами або санями. Важкозбройну кінноту (оружників) перейнято від Візантії (перші спроби під час походів Святослава на Болгарію), а легкозбройну (стрільців) — від степовиків. Кіннота взагалі звалася комонники, снузники. Для її потреб князь утримував стада коней.

Обоз (товари, товар, стани, стан, колимаги) при дальших походах висилали »повозами« (колами, телігами, взимку — саньми) з харчами (брашном), шатрами та важчою зброєю (оружієм) наперед. Коли в поході, чи взагалі під час війни, не вистачало харчів, висилали зажитників на зажиття. На обраному місці, звичайно біля заплямованого наперед місця зустрічі з противником, військо розбивало обоз, обставляючи його возами, а всередині розставляючи шатра (шатер, повстниця). При довгих облогах городів у товарищі (становищі) будували ще й дерев’яну істбу для князя. Деякі князі (напр., Святослав) у походи ходили без обозів (із’їздом). З військом ішли майстрі — древоділи і плотники, завданням яких було помагати війську при будуванні переправ через річки, будувати машини для облоги тощо.

Тактика. У поході перед головним полком їхав роз’їзд (сторожеве), а в невідомих місцях військо вели провідники (вожі). В броню наряджувалося військо (облещися в оружіє) звичайно перед боєм на поданий бубнами й сурмами знак, і князь уставляв його в бойову лаву (ісполчити, ізрядити, пристроїти). Нерідко слабша сторона ставала по другому боці ріки (закладалася рікою) або укріплювалася на краю лісу. Звичайно військо ставили трьома частинами з дружиною в центрі або на крилах.

Тактика бою до XI ст. полягала у підведенні до ворожого війська лав дружини у панцерах і шоломах, прикритих щитами, з наїженими списами. Коли при першому ударі ламалися списи, піхота бралася за мечі чи сокири. При сполученні військ кількох князів кожен вів свою частину — з воями поруч дружини, абож у передній лаві ставили легкозбройні частини (стрільців), а в другій — оружників. При такому бойовому ладі стрільці на початку бою, підступивши під ворожий полк, засипали його стрілами й тоді усувалися вбік, залишаючи поле для сутички оружників. Тактику тісної співдії стрільців і оружників застосовував король Данило, обставляючи ядро оружників спереду і з боків стрільцями, так що стрільці протягом усього бою обстрілювали противника стрілами.

Від кінця XI ст. бій звичайно вирішувала кіннота, »вверчуючися« на галопі (вбости) суцільним клином (полком) у ворожу лаву, вживаючи при цьому списів і, коли вони були поламані, мечів. Озброєна луками легка кіннота засипала ворога стрілами й відступала місце для атаки оружників; після виграного бою її завданням було переслідувати ворога. Легка кіннота звичайно руйнувала ворожу територію, ходячи на вороп (грабіжницькі наскоки на мирне населення).

Укріплення складалися з дерев’яних фортифікацій (твердь, стовпіє, деряждє, остріг) або земляних (приспа, переспа, гребля, вал, рів). Інколи, загнавшися надто глибоко в степи, оточене кочовиками військо відступало, боронячися з-поза возів. Цей тактичний спосіб, мабуть, був перейнятий від кочовиків. Постійній пасивній обороні території служила система городів, особливо розбудована на пограниччях. Княжі городища в обводі були від 250 м. до 3 км. Город складався з краще укріпленої внутр. частини (дітинець) та окольного города. Головною забезпекою від ворога були вали й рови; висота валів — 2 — 25 м; насипали їх поміж дерев’яними оплотами. На хребтах валів були побудовані дерев’яні заборола (стіни). Вали окольного города мали частокіл (або острог). Стіна внутр. города складалася з системи дерев’яних веж (городень, городниць). Іззовні до окольного города вів понад ровом міст (при нападі ворога його підрубували), до внутр. — ворота. В Галицько-Волинській державі в середині /1169/ города становили вежі, а на підступах до нього — муровані башти (стовпи). Городи здобувалися або приступами (взяти копієм), або голодом у наслідок облоги (оступити, обстояти, осісти, облежати город). Здобуте силою місто брали на щит: населення винищували або брали в полон (колодники). Облоги городів тривали інколи до 2½ місяців. Для здобування укріплення вживалися т. зв. ратні сосуди: самостріл, праща (прилади метати каміння), порок, таран (балка розбивати ворота). Інколи, щоб охоронити себе при наступі від стріл, вживалися »засади«, під город підходили під прикриттям »веж«.

На пограниччі із степом за римсько-візантійським зразком насипали охоронні вали, звичайно уздовж річок. Таких валів на Київщині було три ряди: уздовж Стугни (бл. 130 км), побудовані Володимиром, уздовж Росі й Трубежа (бл. 200 км), побудовані Володимиром і Ярославом, нарешті уздовж Сули і Дніпра (бл. 190 км.). Коротші вали уздовж Збруча (з них збереглося бл. 12 км) охороняли зах. Поділля від кочовиків.

Стратегія тієї доби шукала вирішення війни звичайно у відкритому бою, до якого сторони виступали впорядковано, зберігаючи звичаєві норми. Війни з степовиками навчили князів тактики воєнних хитрощів, заскакувань і швидких рухів. Широко застосовували її зокрема такі полководці, як Володимир Мономах і Данило. Загалом переважала тактика розгрому противника одним сильним ударом (руський бій), і лише зрідка в літописах записані випадки, коли противника виснажували маневруванням.

За І. Крип’якевичем






ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА


Оборонно-військ. система укр. земель після входження їх у склад Литви, Польщі й Угорщини стала периферійною частиною у військ. системі цих держав.

Литовська держава. В Литовській державі збройна сила складалася з нар. ополчення й постійного боярського війська. Нар. ополчення — загальний похід землі скликали тільки для місцевих потреб в разі ворожого нападу. Для дальших походів уживали боярського війська. Земельні посілості бояр були зв’язані з обов’язком військ. служби. Податки й панщизняні повинності навіть для селян радо заміняли на військ. службу. Статут 1528 р. зобов’язував вельмож ставити 1 кінного вояка із 8 »служб« (бл. 2 400 моргів). Бідніші бояри виконували посильну службу. Кілька дрібних селянських господарств ставило 1 кінного вояка. Від XVI ст. литовська військ. система пристосувалася до поль.

Укр. землі під Польщею. Організація війська. В XIV — XV ст. на підпольських укр. землях служити у війську були зобов’язані бояри і війти та солтиси осель, заснованих на нім. праві. Землевласник ставав до походу сам із 1 — 4 вояками кінно з приписаним у кожному випадку озброєнням, легким чи важким. Вояки поділялися за озброєнням на копійників, стрільців і кутників (куша — вид лука). На відміну від шляхти ін. земель Польщі (привілеї Кошицької хартії 1374 р.) галицька була зобов’язана ходити в закордонні походи без винагороди.

Спершу в Польщі було тільки посполите рушення шляхти й землевласників. На час війни король доручав наймати в державі й поза її кордонами (Німеччина, Угорщина, Молдавія) т. зв. затяжне військо. Для оборони півд.-сх. кордонів від татарських нападів за Жигмонта Авґуста вербувалося постійне кварцяне військо (на його утримання йшла »кварта«, четвертина доходів із королівщин). В подібних умовах на поль. держ. службі були й реєстрові козаки. Посполите рушення було майже виключно кінне (за винятком нечисленної сел. піхоти з королівщин), кварцяне військо — кінне. В 1656 р. усе посполите рушення налічувало бл. 20 000. Кварцяного війська напередодні Хмельниччини було бл. 20 000 і стільки ж затяжного.

Організаційно шляхетське військо поділялося на корогви: родові (багатшої шляхти) і земські (що налічували 200 — 800 людей). Провід над військом мав король. Від його імени командував військом »Корони« великий гетьман коронний, військом »Литви« — великий гетьман литовський. Їх заступали: польний гетьман коронний і польний гетьман литовський, які одночасно вели в походах розвідку й командували затяжними частинами.

Озброєння. Піхота відігравала другорядну ролю. В старіші часи піхота, як і важкозбройна кіннота, мала панцери, мечі й щити, почасти луки. Від XV ст. з’явилися в ній рушниці й шаблі. З озброєння вживалися кольчуги, панцери з залізних кілець, а в XIV й XV ст. ще кираси — металеві плити на грудях та плечах. Голову й далі охороняв шолом: мисюрка, шишак, капалин. В XIV — XV ст. вживано чотирикутніх високих дерев’яних, укритих шкірою, щитів або круглих. Копія, списи, піки, рогатини вживалися далі. Міську й замкову сторожу озброювано галябардами (спис із сокиркою й гаком). За бойові сокирки правили: балта, бердиш (із сильно закривленим вістрям), чекан (топірець з обухом). Місце меча з XVI ст. зайняла шабля. В XIV — XVI ст. широко застосовувано кушу (лук, тятива якого натягалася корбою) з белтами (стрілами). 1394 р. привезено перші гармати до Львова. Куль вживали спершу кам’яних, інколи окутих залізним обручем, від XV ст. виливаних залізних. Гармати спершу становили тільки замкову кріпосну артилерію, згодом вживали їх і як польову артилерію.

Ручна вогнепальна зброя з’явилася пізніше від гармат: найдавніша її форма — це бронзова або залізна коротка цівка з пробитим заглибленням на порох. Порох запалювано льонтом — змоченим у горілці мотузком, з пол. XVI ст. — крісом, кресалом, з якого за допомогою замка й курка викрешували іскру на губку, що запалювала порох (губчаті, бородаті рушниці). Перша ручна вогнепальна зброя звалася киями, згодом — поліпшена — пищалями; це були рушниці (з яких стріляли, тримаючи в руках) і гаківниці вагою бл. 10 кг, що їх спирали гаком на підпору, охороняючи плече від відбою при пострілі. Більші /1170/ гаківниці звалися кози. В пол. XVII ст. на Україні з’явилися важкі мушкети (калібру 20 мм), що їх для стріляння спирали на дрючок-вилки. У похід в посполите рушення шляхта виступала з власними припасами, що створювало велетенський обоз: нерідко на 5 людей припадав ледве 1 боєць. У спішних походах обоз ішов позаду за військом, що йшло тоді комуніком (комонником). Возів обозу уставлених чотирикутником або колом і скріплених валами, вживали для зміцнення табору.

З поширенням вогнепальної зброї зросла потреба в кращих укріпленнях замках, що їх муровано на неприступних місцях. Їх поверхня різна (напр., Чорнобиль 46 × 36 м, Житомир 130 × 115 м). Подвійні стіни замку — городні були спершу дерев’яні, обліплювані глиною, щоб зробити відпорними супроти пожежі. На рогах замкових стін будували чотири й шестикутні або круглі башти, на них стояли гармати. Часто будували потайні підземні ходи з замків. У XIV ст. в Галичині, Холмщині й на Поділлі поширилися муровані замки. Поверхня мурованого замку XVII ст. сягає від 50 × 50 м до 4,5 гектарів. Плян їх залежав від місцевости; переважали чотири, п’яти й трикутні.

Закарпаття. На Угорщині, отже й на Закарпатті існувала система, подібна до поль. системи служби, зв’язаної з земельною посілістю.

За І. Крип’якевичем






КОЗАЦЬКА ДОБА


Козацтво до Хмельниччини. Козацтво розвинулося протягом XV — XVI ст. на пограниччі із степом (на Київщині, Переяславщині). Початок військ. організації козацтва зв’язаний із діяльністю кн. Д. Вишневецького, що заснував на о. Хортиці в пол. XVI ст. укріплений городок — Січ (див. стор. 439). У другій пол. XVI ст. починаються спроби поль. уряду взяти козацтво під свій контроль, залучивши до оборони півд. кордону Поль. держави й приймаючи частину його на держ. службу. 1578 р. король С. Баторій зорганізував козацький відділ із 500 людей на зразок найманої угорської піхоти. Цим козакам надано »вольності« (власне судівництво, власного »гетьмана«, виключення з-під влади старост, право »відумерщини«, шпиталь для поранених і арсенал у Терехтемирові). Заведений таким чином реєстр дав початок реєстровому козацтву, що діставало плату, одяг і зброю. Кільканадцять тисяч нереєстрових жило на низу, наймаючись у походи на Волощину, в Московщину чи провадячи боротьбу проти татар і морські походи проти турків. Твердої організації реєстровому війську надав П. Конашевич-Сагайдачний; за нього 1619 р. число реєстрових козаків становило 10 600, у походи довербовував він удвоє і вчетверо більше нереґулярного війська. В 1625 — 48 pp. урядовий реєстр козаків зменшено до 6 — 8 000, а в договорах Хмельницького з Польщею його усталено на 20-40 000 (див. стор. 440-42).

Козацтво за доби відродження Української Держави. Із постанням держави Б. Хмельницького козацтво несло увесь тягар військ. служби в цій державі. Запорізьке козацтво зберегло своє окреме становище і військ. організацію, а козацтво »на волості« (городовики) і його військ. система зазнали окремого розвитку.

Організація. Козацьке військо поділялося на полки, сотні й курені, — що були одночасно й адміністративними одиницями. Число полків мінялося: в 1620 — 30 pp. реєстрових полків було 6 (у Білій Церкві, Каневі, Корсуні, Переяславі, Черкасах, Чигирині й недовго в Миргороді та Лубнях), за Хмельницького — 17 (див. мапа стор. 448), у XVIII ст. на Лівобережжі — 10. Величина полків постійно зростала: в XVI — XVII ст. полк налічував бл. 500 козаків, у 1620 — 30 pp. — 1 000 (під Хотином і 3-4 000), в часи Хмельниччини — 5-20 000 (але в реєстр після Зборівської угоди вносили лише 2-3 000). У XVIII ст. полк налічував пересічно бл. 5 000 (ніженський навіть 10 000). У 1782 р. виборних козаків було в полках 10-40 000. Полк поділявся на різне число сотень. За Хмельницького сотня зросла до 200-300 козаків, у XVIII ст. пересічно до 400, а в 1782 р. і понад 1 000. Сотню ділили спершу на десятки, згодом — на курені (1581 р. у реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 »чорних« козаків).

Влада над козацьким військом належала гетьманові, якого обирала військ. рада. Вона розглядала всі важливі організаційні й політ. справи козацького війська. На загальну військ. (генеральну, зуполну) раду, скликувану спершу в міру потреби, а далі реґулярно, з’являлися всі козаки. На Січі у XVIII ст. її скликали тричі на рік (на Новий Рік, Великдень і Покрову). Раду скликав гетьман (на Січі — кошовий), а за його відсутности — старшина. Для вирішення місцевих справ скликалися полкові й сотенні (на Січі — курінні й паланкові) ради. Від кінця XVII ст. генеральну раду скликали тільки для найважливіших справ (обрання гетьмана, затвердження договірних статтей); ін. справи в гетьманській державі й війську перебрала рада старшини (складена з генеральної, полковників, інколи і з представників полкової й сотенної рад), скликувана двічі на рік (Різдво й Великдень), а в XVIII ст. — неперіодично. Крім політ.-держ., вона вирішувала й військ.-орг. справи (пляни походів, утримування окремих формацій, будова фортифікацій). Виборного гетьмана, що мав найвищу владу у війську, під час походу заступав призначуваний ним з-поміж генеральної старшини чи полковників наказний /1171/ гетьман. Функції військ. штабу при гетьмані виконувала військ. генеральна старшина: генеральний обозний, два генеральні судді, генеральний підскарбій, писар, два осавули, хорунжий, бунчучний (або бунчужний). Генеральний обозний уставляв у походах оборонний табір, командував ним, керував генеральною старшиною у відсутності гетьмана, командував також військ. артилерією. У половині XVIII ст. зорганізовано при генеральному обозному артилерійську канцелярію, що мала нагляд над полковою й сотенною артилерією, виробництвом гармат, пороху, добуванням салітри та над будовою фортифікаційних валів і фортець.

Генеральні осавули перебирали під час походу провід над окремими частинами армії, провадили перегляд війська, командували охотничими полками і приймали чужоземних послів. Генеральний хорунжий доглядав військових коругов і командував відділом надвірного гетьманського війська. Генеральний бунчужний носив перед гетьманом бунчук і згодом керував бунчуковими товаришами, прибічним відділом синів старшини при гетьмані.

Як генеральна, так і полкова та сотенна старшина сполучала в своїх руках штабні й адміністративні функції. До складу полкової старшини входили: полковник, обозний, два полкові осавули, полковий хорунжий (інколи 2), суддя та писар. Полковому обозному підлягали далі полкові артилерійський осавул, писар, хорунжий і отамани. До сотенної старшини належали сотник і сотенні: осавул, хорунжий і писар. Частиною сотні — куренем командував курінний отаман; якщо він мав ще й адміністративну владу в своєму місті, то звався городовим отаманом. По селах бували сільські отамани. Гетьмана завжди, генеральну старшину інколи обирала генеральна рада; полкову і сотєнну старшину — полкова чи сотенна рада. Згодом генеральну старшину обирала рада старшин. Деякі гетьмани (Хмельницький, Дорошенко, Многогрішний, Самойлович) полковників призначували самі.

Запорізька Січ поділялася у XVIII ст. на 38 куренів під курінними отаманами, а »Вольності Запорізького Війська« — на 8 паланок із старшиною: полковником, осавулом, писарем, підосавулієм і підписарієм. У проводі всього Запорізького Війська стояли: кошовий отаман, військ. суддя, осавул та писар. 1739 р. рядові козаки були поділені на виборних, що мали бути завжди готові до походу, і підпомічників, які постачали їм спорядження та харчі.

Повноправні козаки звалися товаришами, військовими товаришами — козаки, що мали старшинські уряди. На Січі новий козак, перш ніж набути повні права в товаристві, бував до 3 років новаком (у XVIII ст. — хлопцем, чурою, молодиком — до 20 років життя). Звичайно десятник, крім 9 повноправних козаків, мав іще 30-50 молодиків. Нар. військо, що ішло в похід із самими палицями, в пол. XVII ст. звалося дейнеками.

Крім реєстрового козацького війська, окремі гетьмани, щоб збільшити сили й створити надійне, віддане їм військо, вербували відділи охотників (затяжне, охотне військо) за відповідну річну плату. За Хмельницького так були зорганізовані на нім. зразок кінні драгуни, відділи нім. піхоти і волоської, сербської й татарської кінноти. Дорошенко утримував найманих турецьких сейменів і завербованих з-поміж молдаван і українців — серденят, сердюків, згодом використаних на Лівобережжі як піша протитатарська прикордонна сторожа. Для утримування публічної безпеки Многогрішний 1668 р. утворив охочекомонний полк компанійців. За Мазепи було таких найманих 5 кінних і 5 піших (охочепіхотних) полків, по 500-600 козаків кожен. Сотні цих охочих полків були приділені до різних полків, але підлягали безпосередньо гетьманові. При гетьмані у XVIII ст. була надвірна корогва, а при генеральній канцелярії — жолдацька рота під проводом капітана.

В кінці XVI ст., коли козацтво почало виступати як окреме зорганізоване військо, його було 2-10 000, в першій пол. XVII ст. — 12-40 000; армія Хмельницького під Зборовом налічувала до 360 000 людей, але козаків у ній була лише невеличка частина: реєстр їх у пол. XVII ст. не переходив, мабуть, 60 000. 1783 р. перед скасуванням козацького війська виборних козаків налічено 176 886, козаків-підпомічників — 198 295. Число війська на Січі в XVIII ст. налічували 10-15 000. Реєстрове військо, як і наймані частини, діставало за Польщі плату з державного скарбу (юрґельт, жолд). У козацькій державі козаки служили безплатно за »займанщини«, власні господарства на королівщинах і панських маєтках. Окремі »ранґові маєтності« діставала вища старшина. Під час далеких походів козаки діставали інколи плату.

До озброєння козака належали: рушниця, шабля, короткий спис (рогатина), лук і зрідка чекан чи кедеп. Найважливішою зброєю була рушниця (тому їх звали »рушничним військом«), яка називалася ще: самопал, мушкет, фузія. З ін. їх родів козаки уживали ще: яничарок, булдинок (гульдинок). У XVIII ст. носили ще пістолети й пістолі — за /1172/ поясом, або в шкіряних кобурах. Кулі носили в чересі або в ладівниці (лядунці), порох у розі або в порошниці. Запорожці ще до XVIII ст. славилися як чудові стрільці-лучники. Однаково поширеною, як і рушниця, була шабля. Панцерів чи шоломів дуже зрідка вживала лише старшина.

Звістки про перші гармати в козацькому війську походять із 1580 р. Артилерію козаки здобули в походах на турецькі замки і як подарунки від Австрії за участь у боротьбі проти турків (1590-их pp.), а також у прикордонних поль. замках. У козацькому таборі під Берестечком було бл. 100 гармат. Чимале число гармат було по полкових замках. Для оборони артилерії існував відділ із 200-300 козаків. До 1648 р. головним осідком козацької артилерії було Запоріжжя. Від Хмельницького осідком став спершу Переяслав, згодом Лохвиця, Ромен і, нарешті, Короп. Після полтавського бою козацьку артилерію сконфіскував цар Петро I.

До пол. XVII ст. козацький одяг не різнився від звичайного селянського. Одностайний одяг заведено спочатку в реєстрових козаків, що діставали від держави однорідне сукно на одяг. У XVIII ст. військ. одяг козаків складався з коротшого спіднього каптана, барвою однорідного у рядових різних частин (у виборних — червоний, згодом білий, у компанійців — червоний, у пушкарів і жолдаків — жовтий) та довшої верхньої черкески. Старшина й вищі урядовці носили довгі жупани довільної барви, а зверху довгий кунтуш із розрізаними рукавами (»вильотами«). докладні приписи про одяг у війську видав Розумовський 1763 р. Виборні козаки стали носити суконний темносиній із червоними вилогами і поясом каптан, під ним білий піджупанок і білі штани, шапку з чорною смушевою околицею та низьким дном — у кожному полку іншої барви, синій плащ і різної барви чоботи. Компанійці носили зелену черкеску з червоними вилогами, під нею — червоний жупан, вузькі шаравари або галанці, короткі чоботи й круглі шапки.

Відзнаки козацького війська звалися клейноти. Клейнотами всього війська вважали: гетьманську булаву, бунчук, печать, корогви, бубни, сурми, а інколи ще й військову артилерію (»гармату«). Нижча старшина мала свої відзнаки: полковник — пірнач (шестопер), корогву й значок, сотник — корогву. Перед Хмельниччиною ознакою гетьманської влади бувала ще й комишина — паличка з комишу. Ознакою суддівської влади була ліска — ціпок, оправлюваний з обох боків сріблом. Свої печатки мали й окремі військові уряди (канцелярія, суд), полки, сотні чи запорізькі паланки. Значок — це була менша корогва на кожний день. Корогви й значки довгий час були різнорідні. Тільки у XVIII ст. прийнявся одностайний знак — герб: козак із шаблею й самопалом.

Про систематичну муштру в козацькому війську є звістки з 1619 р. У походах »реґулярний порядок« (по 4 людей в шеренгах) перейнято на поч. XVIII ст. від рос. війська.

У похід гетьман скликав військо універсалом. Звичайно вимагалося, щоб козак з’являвся з 2 добрими кіньми (одвуконь), рушницею, порохом (2 — 5 фунтів) та кулями (бл. 300 штук) до неї й харчами. Із знаряддя брали з собою сокири, коси, лопати, мотуззя. В ближчий похід ішли тільки з юками й саквами. В поході йшли полки й сотні з своїми обозами та артилерією. На ворожій території перед колоною ішли сторожі або чати. Коли де затримувалися довше, будували намети або курені. На десяток козаків брали звичайно 1 віз. У поході військо мало своїх священиків-капелянів, а деколи й похідну церкву. Принагідно у війську бували цирюльники й лікарі. Раненими опікувалися церковні братства, притулок для інвалідів був у першій пол. XVII ст. в Терехтемирові.

Тактика. Війну чи похід вирішував головний бій. Базою для війська, що виходило в бій, був укріплений кількома рядами возів (інколи й шанцями) табір. По боках табір був укріплений 4 — 5 рядами возів, спереду і ззаду — возами й артилерією. Таким рухомим табором козаки нерідко підступали під ворожі сили (напр., у кримському поході 1628 p., під Берестечком 1651, під Дрижиполем 1655 p.). Бій розпочинала кіннота: перед ворожі становища виїздили відділи герцівників. Коли на поле бою між обома таборами виступали більші ворожі сили, козацька кіннота рушала лавою (впорядкованими відділами). Спершу вона стріляла на ворога по-татарському з луків (згодом із пістоль чи рушниць), а потім зблизька вдаряла списами і шаблями. На відміну від тогочасних евр. армій у козацькому війську головна роля припадала в бою піхоті. Під час герців вершників піхота намагалася непомітно вийти з табору й якнайближче підповзти під ворожі становища, вдертися до них чи окопатися на найближчій відстані і з шанців почати рушничний вогонь по ворогові. Шанці охороняли її від наступу ворожої кінноти. Для копання таких стрілецьких ям піхотинці носили причеплену до пояса лопату й мотику.

На заході укр. козацької території для оборони від поляків і на півдні для оборони від татар була розбудована система замків, дерев’яних і земляних фортифікацій.

Відомі такі оборонні лінії укріплень і на Слобожанщині. /1173/

Козацька фльота появилася в пол. XVI ст. і до найбільшого розквіту дійшла в 1600 — 20 pp. Виправлялися козаки в морські походи на татарські міста кримського побережжя та турецькі зах. й півд.-чорноморського на човнах (чайках). Човен був 20 м завдовжки, 3 — 4 м завширшки, отже наполовину менший від тогочасних морських суден. Вітрила й весла приводили його в рух. Швидкість доходила 15 км на год. Залогу човна складали 50-70 козаків, кожен із них озброєний шаблею й двома рушницями. Крім цього, човен мав 4 — 6 легких гармат — фальконетів. У поході брало участь 200-400 човнів. Морські походи й козацька фльота занепали у зв’язку із війнами з Польщею та укр.-татарським союзом. Наново пробували відродити запорізьку фльоту під час воєн Росії з татарами й турками Самойлович і Мазепа. Широко користувався козацькою фльотою під проводом А. Головатого рос. уряд у війнах із Туреччиною у XVIII ст. Не ставлячи завдань опанувати побережжя Чорного моря, козацькі морські походи мали характер грабіжницько — непокоячий і відплатний. Боїв на морі козаки намагалися не зводити. Зате старалися підстерегти ворожі судна поодинці й тоді нападали на них, по змозі вночі. В одвертому бою з галерами половина залоги човна вела рушничний вогонь, а половина набивала рушниці. Бій кінчали, намагаючись вдертися на галеру. Здобуті ворожі судна затоплювали.

За І. Крип’якевичем






УКРАЇНЦІ В ЧУЖИХ АРМІЯХ ДО 1917 Р.


Українці в російській армії. Політика Рос. імперії в напрямі знищення укр. нац. збройної сили та її військ.-оборонної системи мала наслідком включення укр. військ. потенціялу в обсяг імперського. Після скасування гетьманського уряду в 1764 р. був проведений ряд заходів уніфікаційного характеру.

Десять територіяльних полків Гетьманщини (стародубський, ніженський, чернігівський, київський, прилуцький, переяславський, лубенський, гадяцький, миргородський і полтавський) перейменовано на »легку кавалерію«, а 1784 р. переформовано в реґулярні »карабінерські« полки рос. армії (див. стор. 460). Рядовий козацький склад цих полків обернено в стан вільного селянства, з залишенням звання козаків, і з них зроблено базу для поповнення цих самих полків уже за рос. рекрутською системою. Непопулярність »карабінерських« полків спричинила втечу багатьох козаків до Задунайської Січі.

Посталі в 1650 — 53 pp. на Слобожанщині п’ять укр. територіяльних полків (сумський, охтирський, харківський, ізюмський і острогозький) 1765 р. переформовано на реґулярні гусарські полки рос. армії; укр. вояків цих полків обернено в стан вільного селянства (див. стор. 465).

Заманені рос. урядом цариці Анни Івановни з Олешківської Січі (1734 р.) запорізькі козаки (що вийшли туди з кол. Чортомлицької Січі, зруйнованої 1709 р. Петром І), поставили на р. Базавлуці Нову Січ (див. стор. 463) і створили на її території вісім військ.-адміністративних округ, званих паланками (кодацька, самарська, протовчанська, прегноївська, орельська, калміюська, бугогардівська й інгульська) з 20 000 озброєного козацького війська, включившись, як автономна одиниця, в рос. оборонну систему. На весні 1775 р. Запорізька Січ упала під тиском рос. армії ген. Текелі. Витиснені з укр. земель на »Вольностях Запорізьких«, укр. козаки почасти розпорошилися по Україні, а почасти (бл. 8 000 чол.) знайшли пристановище в Туреччині, де в гирлі Дунаю створили Задунайську Січ.

У 1784 p., після кількох безуспішних спроб, рос. уряд відновив невелике укр. козацьке військо із запорожців, які після 1775 р. залишилися на Україні. Так у 1787 р. під проводом кол. січових старшин Сидора Вілого, Захара Чепіги й Антона Головатого постало Возьке Козацьке Військо на території між Дністром і Богом з устроєм, подібним до устрою кол. Запорізького Війська. Це військо (3 000 кінноти та бл. 10 000 піхоти) брало участь у рос.-турецькій війні 1788 — 91 pp. і було перейменоване у Чорноморське Козацьке Військо. Старшина його, щоб врятувати рештки Війська Запорізького, добилася права на вільні терени над Кубанню, куди військо й переселилося в 1790-их pp. (див. стор. 471). Частина зневірених рос. політикою козаків утекла до Задунайської Січі.

В 1864 р. до Чорноморського Козацького Війська були прилучені лінійні козаки рос. походження, і від того часу воно стало називатися Кубанське Козацьке Військо. В 1865 р. на Кубань переселено і включено до складу Кубанського Козачого Війська Озівське Козацьке Військо, яке 1828 р. було створене між Маріюполем і Бердянським з колишніх запорізьких козаків, які під час рос.-турецької війни за намовою рос. уряду перейшли під проводом Йосипа Гладкого з Задунайської Січі до рос. війська (див. стор. 464). В Кубанському Козацькому Війську до революції 1917 р. українці становили переважну (до 75%) більшість (див. стор. 471).

Козацька старшина, що існувала за часів гетьманських, після знищення решток укр. автономії зазнагала нівеляційного впливу політики царського уряду й поволі перетворювалася на »рос. дворянство«. Однак про держ. укр. порядки вона ще довго пам’ятала й кожну нагоду намагалася використати для спроб відновлення нац. укр. збройної сили, хоча б в орг. формах рос. армії.

Поштовх до спроби відтворення укр. збройної сили дала війна Росії з Наполеоном 1812 — 14 pp. За браком в рос. армії легкої кінноти, цар Олександер I у червні 1812 р. дав наказ про формування 15 »малоросійських кінно-козацьких полків« з нащадків козаків Запорізького Війська. До кінця серпня 1812 р. були зформовані 38 укр. полків (4 правобережні кінно-козацькі, 15 лівобережних кінно-козацьких, 8 кінно-козацьких з ополчення Чернігівщини, 7 кінно-козацьких і 4 піші козацькі з ополчення Полтавщини; Чорноморське Військо в складі рос. дійової армії вже мало 3 кіннокозацькі полки). Рядовий склад був цілком /1174/ укр., старшинський і підстаршинський — мішаний. Укр. кінно-козацькі полки в успішних боях пройшли Польщу, Німеччину, Швайцарію до Франції, де брали участь у наступі на Париж і в видатних боях у Ляоні 25 — 26 II. 1814 р. Після війни майже всі ці полки перетворено на реґулярні полки рос. армії, а ополченські частини розпущено.

В 1831, 1855 і 1863 pp. були спроби організації укр. кінно-козацьких полків, але ці формації негайно розпускалися, як тільки для рос. уряду минала небезпека.

До війська а Рос. імперії набирали чоловіків від 20 p., а часом і старших, спершу за рекрутською системою 1699 р. На поч. XVIII ст. військ. служба була довічна: в половині XVIII ст. її замінено на 25-тирічну; за Миколи I скорочено до 20 р. (при чому вона була карою для політично ворожих для уряду осіб), в 1862 р. — до 15 років, а від 1874 р. активна служба становила 5 років і в запасі — 10. Норми набору були різні: в 1784 р. до карабінерських полків брали 3 рекрутів від 500 козацьких душ, у 1812 р. — 1 рекрута від 152 »ревізьких душ« (укр. козак рахувався за 2 рекрутів), до ополчення — 1 вояка від 15 кріпацьких душ.

Від 1876 р. встановлено новий порядок відбування військ. обов’язку, що майже без змін існував аж до революції 1917 р. Громадяни Рос. імперії, не позбавлені прав вироками держ. судів, відбували військ. службу від 21 до 43 року життя: від 21 року — усталений термін активно у військ. частині, по звільненні з частини — до 38 р. в запасі, а далі — до 43 р. в ополченні (цей порядок не стосувався до козацького війська, у тому числі кубанського, Туркестану, частково Сибіру та деяких племен півн. Росії).

До активної служби брали таке число призовників, яке визначалося річним континґентом за обрахунками Ген. Штабу. Призовників, що залишалися поза континґентом, зараховувано до »ратників ополчення 1 розряду« до 43 року життя: їх призивали тільки на короткочасні навчальні збори при військ. частинах в найближчих містах. Призовників, з різних поважних причин звільнених від активної служби, зараховували до 43 року життя в ополчення 2 розряду, не навчали й призивали тільки в разі загального ополчення під час війни.

Перед 1914 р. чисельність рос. збройної сили мирного часу сягала 1 300 000 чол. Загальною мобілізацією покликано ще 3 500 000 запасних до 38 р. життя. Пізніше призвано 2 000 000 »ратників ополчення 1 розряду«. Загальна мобілізація й мобілізація ополчення поставила під зброю 6 800 000 чол. З них українців було неповних 25%.

Територія Рос. імперії ділилася на 12 військ. округ (найвищі військ. з’єднання рос. армії); в цих округах були розташовані 37 корпусів. Україна являла собою дві рос. військ. округи: Київську й Одеську. На території Київської округи розміщені були 5 армійських корпусів: 9, 10, 11, 12 і 21, на території Одеської — 2 корпуси: 7 і 8.

Разом на території України було 16 піших дивізій, 2 піші стрілецькі бриґади, 8 кінних дивізій і 2 кінні полки. В усіх цих частинах служили й українці, але в жадній з них не були в переважній більшості (пересічно не більше, як 40%).

У військ. округах на ін. теренах імперії були також полки, назви яких вказують, що вони колись мали відношення до України: Ляйб-Ґвардії Волинський, 1 Ляйб-Єкатеринославський, 5 Київський генерал-фельдмаршала кн. Рєпніна ґренадирський полк, 10 Малоросійський ген.-фельдмаршала Румянцева-Задунайського ґренадирський полк, 29 Чернігівський, 30 Полтавський, 32 Кременчуцький, 137 Ніжинський і ін. Хоч ці полки були віддалені від України, але великого відсотка українців у них не було, бо їх розпорошували по ін. корпусах, таких як Гвардійський, ґренадирський, кавказькі та сибірські.

Старшин укр. походження в рос. армії був чималий відсоток, але в жадній військ. частині вони більшости не становили. Протягом XIX — XX ст. багато українців займало видатні пости в рос. армії й військ. адміністрації (напр., кн. М. Репнін-Волконський, кн. І. Паскевич-Еріванський, ген. Я. Кухаренко, граф В. Перовський, ген. М. Драгомиров, ген. М. Ліневич та ін.). Як в мирну пору, так і під час війни доступ до старшинських шкіл для українців не був обмежений, але за мирного часу вступали до них лише особи, що мали до військ. служби замилування, особливо сини старшин і підстаршин, що мали військ. наставлення. За першої світової війни в рос. армії дуже інтенсивно готували старшин воєнного часу за скороченою програмою. На підставі широких привілеїв за фронтову службу старшини воєнного часу діставали підвищення й займали командні пости до командирів батальйонів включно. У фронтових частинах старшини воєнного часу становили до 80% командного складу; серед них був дуже великий відсоток українців (мобілізовані вчителі, державні урядовці, студенти високих шкіл).

За мирного часу до високих рос. військ. шкіл (Миколаївська Академія Генерального Штабу, Вища Військово-Медична Академія, Михайлівська Артилерійська Академія, Миколаївська Інженерна Академія, Військово-Юридична Академія) був вільний вступ для українців з відповідною підготовок). В їх професорському складі нечисленні українці відзначалися високими знаннями. Вищі рос. школи дали для війська Української Держави видатних військ. керівників і командирів, імена яких увійшли в історію Визвольних Змагань укр. народу.

Розпорошених по різних частинах укр. вояків звела докупи перша світова війна. В цій війні багато українців попало до нім. й австр. полону. Починаючи від 1915 p., стараннями Союзу Визволення України їх виділено з рос. вояцької маси й створено укр. дивізії: дві дивізії синьожупанників і дивізію сірожупанників (див. стор. 516).

На рос. фронтах, особливо півд.-зах., були частини, зформовані вже під час війни на Україні. З більшости цих частин постали кадри Української Армії, в 34 Армійському Корпусі, що був на півд.-зах. фронті, переважали українці, — це дало можливість ген. П. Скоропадському його в липні 1917 р. зукраїнізувати й перейменувати на 1 Укр. Подільський корпус (див. стор. 507). Те саме було з 6 армійським корпусом, що перетворився на 2 Січовий Запорізький корпус. 417 Луганський полк (з 32 корпусу), який мав українців до 75%, /1175/ переформувався в Радивилівську кордонну бриґаду; вона стала ядром Окремого кордонного корпусу, який своїми 9 бриґадами перейняв охорону кордонів Української Держави.

М. Стечишин


Українці в австро-угорській армії. Оборонна організація укр. земель, що опинилися в складі Австро-Угорщини, до уодноманітнення й заведення загального військ. обов’язку в 1868 р. різнилася по окремих територіях. На підугорському Закарпатті й Мармарощині далі існувала стара угорська система військовозобов’язаних станів, а також чимраз ширша практика наймання професійних вояків. У Галичині панувала подібна система, сперта в основному на кол. польську. Кантоновані під час миру по окремих районах полки постійної армії при рекрутаціях поповнювали свій склад у своїй окрузі. Вояків набирали з селян-кріпаків та дрібної шляхти на необмежений час (себто до повної втрати боєздатности); старшин вербовано. На Буковині, що перейшла з-під молдавсько-турецької військ. системи, набір спочатку не провадився.

У зв’язку з революцією 1848 р. в Галичині почалася організація перших укр. військ. чи піввійськ. формацій. Коли цісар Фердінанд дозволив організувати збройні »національні ґвардії« (див. стор. 485), вдалося Головній Руській Раді створити укр. відділи в кількох містах Галичини: в Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі й Яворові, не зважаючи на опір поль. урядових чинників. Виступали ці відділи в нар. одягу й відбували реґулярні вправи.

Наприкінці 1849 р. австр. уряд зорганізував на Підкарпатті для оборони від угорських повстанців сел. Нар. Самооборону (в округах: Сянік, Самбір, Стрий, Станиславів, Коломия). До війська належали всі чоловіки віком 20-50 pp. Кожне село мало коменданта; над округою стояв надкомандант; нижчою старшиною були сотники, п’ятдесятники й десятники. Крім того, з ініціятиви Головної Руської Ради у Львові, не зважаючи на перешкоди з поль. боку, в 1849 р. для боротьби з угорськими повстанцями був зформований Батальйон руських гірських стрільців (1410 вояків). Їх уніформа була комбінацією укр. нар. одягу з тодішнім австр. піхотним мундиром. Батальйон брав участь в операціях на Пряшівщині. Після поразки революції 1849 р. всі ці формації влада розв’язала.

Загальний військ. обов’язок запроваджено в Австро-Угорщині законом з 5. XII. 1868 р. (для чоловіків 20-42 p.). Покликаних до війська брали на службу в кадровому війську чи фльоті (40% здатних), або в крайовій обороні (»ляндвера«, »гонведи« в Угорщині) (40% здатних), або до резерви (20%) (див. стор. 496). Число кадрового війська під час миру сягало в 1880-их pp. 90-100 000, перед I світовою війною — бл. 300 000, під час цієї війни — 6 500 000 бійців, з них бл. 8% українців. Кадрові частини, як і фльота, поповнювалися з цілої держави, крайова оборона тільки із своїх країв (Австрії чи то Угорщини). Територія Австро-Угорщини поділялася на 12 генеральних і військ.-командних округ; кожна з них — на піхотне-полкові призовні пов., що давали поповнення своїй частині. Укр. землі входили до складу Перемиської (X), Львівської (XI) і Кошицької (VI) ген. військ. округ.

Хоча в кадровому війську служило бл. 25 000 українців, укр. старшин налічувалося серед них дуже мало, що було до певної міри наслідком відрази демократичної інтеліґенції до февдально-аристократичних традицій австр. офіцерства. Одначе територіяльна система поповнення австро-угорської армії була причиною того, що ряд частин мав укр. над. характер. У таких частинах вояцтво в великій більшості було укр. і тільки професійні старшини й деякі підстаршини були чужинцями. Принаймні, три укр. ґенерації служили в цих частинах, і серед укр. населення згаданих округ, що складали ці частини, поступово стали створюватися військ. традиції.

Укр. частини боролись на всіх фронтах австро-угорської армії. Піші дивізії: 2, 4, 9, 10, 11, 15, 24, 27, 30, 43, 45, 54, 59 мали в своєму складі чимале число українців. Це саме можна сказати про 3, 4, 7 і 9 спішені кінні дивізії. Багато українців, вояків австро-угорської армії, попали в італійський полон уже після перемир’я 4. XI. 1918 р. Зареєстрованих в Італії до повороту на Україну було 40 000.

А. Ч. і Л. Шанковський


Українські Січові Стрільці (УСС). Єдиною укр. нац. формацією на початку першої світової війни в складі австроугорської армії був зформований із студентської та нац.-свідомої сел. й робітничої молоді Галичини добровольчий леґіон Січових Стрільців (УСС, див. стор. 494).

Кадри УСС вийшли із членства парамілітарної укр. організації Січових Стрільців, заснованої на поч. 1913 р. у Львові, що напередодні війни налічувала 94 станиці. Із зібраних на заклик Головної Укр. Ради у Стрию бл. 10 000 добровольців, через перешкоди з боку поляків, австр. влада дозволила прийняти ледве бл. 2 500. Переведені на поч. вересня 1914 р. на Закарпаття (Ґоронда, Страбичів) УСС були кинуті за два тижні в Карпати на протирос. фронт. Зформовані первісно 10 сотень по 220 вояків брали участь у боях або як приділені до різних фронтових частин, або як два самостійні курені, що в тактичних справах підлягали 129 і 130 бриґадам австр. 25 корпусу ген. Гофмана. Організаційні справи (офіційне іменування старшин, поповнення) полагодило австр. командування 23. III. 1915. У вересні 1915 обидва курені УСС переорганізовано в 1 Полк УСС, додавши 1 сотню саперів і 1 кулеметну. Курінь складався з 4 сотень, кожна по 4 чоти; чота — з 4 роїв по 10-15 людей. Стан сотні вагався від 100 до 150 вояків. У травні 1916 р. зформовано особливо придатну в позиційній війні й в операціях в місті чоту боротьби зблизька, складену з відділів: легких і важких мінометів, ґранатометів і вогнеметів. Зв’язково-вістову службу /1176/ виконував окремий кінний відділ (сотня). Піонірський відділ УСС розгорнувся взимку 1916 р. в техн. сотню з 4 чот. В 1917 р. для земляних і будівельних робіт створена була будівельна сотня. Обидві вони становили собою бойовий запас куренів. У висліді втрат полоненими, пораненими й убитими після боїв за Бережани у вересні 1916 р. до листопада 1918 р. леґіон існував лише як курінь із 4 піхотних сотень, 1 техн., 1 будівельної й 1 кулеметної. Його збільшення не допустили поляки. Вдруге дошкульних втрат УСС зазнали в наслідок наступу Керенського в червні 1917 р. В боях за Львів наприкінці 1918 р. частини УСС становили Групу »Схід«, що в січні 1919 р. в пляні загальної реорганізації ГА була переформована в I бриґаду УСС (з 1 піхотного 3 — курінного полку, 1 гарматного полку з 4 батерій та 1 сотні кінноти).

Полонені рос. армією УСС дали початок у листопаді 1917 р. зформованому з галичан і буковинців добровольчому Галицько-буковинському куреневі Січових Стрільців, одній із кращих формацій АУНР (див. стор. 1177).

Вишкіл новобранців у pp. 1914 — 16 провадився при »коші« (»кадрі« — доповнювальній сотні) в похідній сотні. З літа 1916 р. нагляд над вишколом УСС у Розвадові перейняли нім. старшини й інструктори: підстаршини вишколювалися на двомісячних курсах, молодші старшини — на такому ж старшинському курсі.

В коші й вишколі УСС існували літ.-мистецькі гуртки, т. зв. Пресова квартира, праці яких багато завдячує створення нової укр. військ. традиції. Задумана спочатку як генеральний штаб УСС, Бойова Управа УСС з їх виїздом із Стрия на Закарпаття й на фронт провадила пропаґандивно-харитативну працю й стала політ. експонентом справ УСС у запіллі.

Вербування добровольців до УСС провадили збірні станиці у Львові й у Станиславові. Створені з подібними завданнями три комісаріяти УСС на Волині (у Володимирі Волинському) фактично провадили культурно-освітню роботу (організовували нар. шкільництво).

О. Горбач






УКРАЇНСЬКІ ЗБРОЙНІ СИЛИ ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917 — 21


Різний розвиток підрос. та підавстр. укр. земель та неоднакові перипетії Визвольних Змагань принесли у висліді й відмінний розвиток та характер укр. військ. формацій в УНР і ЗОУНР. Різкі підходи до проблеми організації армії УНР протягом часу Визвольних Змагань, кількаразові зміни в найвищому держ., а слідом за цим і військ. проводі, специфічний характер головної ворожої армії (рос.-больш.) та її метод війни (напр., боротьбі України з Росією большевики надавали характеру внутр. укр. громадянської війни, в якій Росія »тільки прийшла на допомогу« укр. большевикам), були причиною того, що Армія УНР затяжно перебувала в стадії організації й мала в основному добровольчий характер.

Натомість ГА ЗОУНР вже в перший місяць існування була розбудована на засадах обов’язкової військ. служби громадян ЗОУНР. Чимало тут заважила й наявність добре зорганізованої, політично надійної, загартованої в боях військ. формації елітарного характеру, якою були УСС, що стали ядром організованої УГА.

У внутр. побудові і службі обидві армії помітно різнилися: АУНР спиралася на попередні рос. зразки, УГА — на австр., у військових статутах, умундируванні, озброєнні тощо.

У формуванні укр. збройних сил на Центр. і Сх. Землях в добу Визвольних Змагань слід розрізняти три періоди: Укр. Центр. Ради, Гетьманату і Директорії.

Укр. Центр. Рада. Формування укр. частин. В добу УЦРади укр. військ. частини складалися насамперед із формацій, що поставали самочинно, з ініціятиви окремих осіб чи гуртів (військ. рад, комітетів, громад і клюбів, див. стор. 502) на рос. фронтах і в запіллі — шляхом відокремлення українців від рос. частин протягом березня-липня 1917 р. без дозволу верховних рос. військ. властей, а потім і за офіційною їх згодою. Крім того, творилися добровольчі частини, складені з вояцтва самодемобілізованих відділів рос. армії та з полонених українців австр. армії, міліційно-територіяльні відділи Вільного Козацтва й, нарешті, відділи, формовані по таборах полонених рос. армії в Австрії й Німеччині.

Зукраїнізованих частин, що самочинно відокремилися від рос. з’єднань, було до 8 корпусів (16 дивізій, або 64 піхотних полків із належною артилерією, кількома кінними полками та спеціяльними частинами). Однак цих частин не відкликано з фронту, а деякі з них демобілізовано; пізніше частина їх була розбита большевиками ще при намаганні пробитися організовано з фронтів на Україну (див. стор. 509). частина була розкладена й самодемобілізувалася.

До частин, що самочинно відокремилися від рос. з’єднань, належали: 3 полки ім. Шевченка в Москві — з частин ґарнізону, в Петрограді — з запасних частин ґвардії, полк ім. Полуботка в Києві, і Симферопільський полк ім. п. Дорошенка, полк ім. П. Дорошенка в Чернігові, кінний полк у районі Гришине, курінь ім. Наливайка в Ст. Стовпці (з ініціятиви укр. ради зах. фронту), Гайдамацький Кіш в Одесі і в Катеринославі, Гайдамацький полк ім. Гордієнка б. м. Миру на зах. фронті, полк ім. В. Хмельницького (»богданівці«) в Києві та ін. На півн. фронті зукраїнізовано 21 корпус (33 і 44 дивізії), 3 піхотну дивізію; на румунському 10 і 11 корпус, 1 кінну дивізію, 4 стрілецьку дивізію; на зах. фронті — 1 гайдамацький курінь у 1 піхотному фінляндському полку, частину 9 корпусу, далі 27, 101, 102, 104, 136 піхотні дивізії та окремі /1177/ ґарнізонні частини на Україні й поза нею, військ. школи та запасні полки.

Більшу ролю відіграли зукраїнізовані частини, розташовані на укр. території — на півд.-зах. фронті: дводивізійний 1 Укр. корпус під командуванням ген. П. Скоропадського (кол. 34 рос. корпус) та 12 — полковий 2 Січовий Запорізький корпус під командуванням ген. Мандрики (кол. 6 рос. корпус). 1 укр. корпус відіграв важливу ролю в обороні Києва в грудні 1917 (див. стор. 508). Однак через настанову на заміну армії на міліцію у відповідальних чинників уряду, а почасти у висліді інтриґ його частини роздрібнено, і вони, розміщені як ґарнізонні залоги на Київщині, розклалися протягом перших тижнів укр.-больш. війни, як і частини 2 Січового Запорізького корпусу. Поважне місце серед укр. збройних сил тієї доби припадає Вільному Козацтву (див. стор. 507). Організаційні рамки для розвитку поклав з’їзд його представників у Звенигородці в половині квітня 1917 р. Згодом Вільне Козацтво поширилося й на сусідні райони, Волинь, Херсонщину, Чернігівщину й Лівобережжя. Всеукр. З’їзд Вільного Козацтва в Чигирині 16 — 20. X. 1917 репрезентував уже 60 000 зорганізованого Вільного Козацтва. На ньому обрано 12 — членну Генеральну Раду Вільного Козацтва і осідком її визначено Білу Церкву. Організація Вільного Козацтва поширилася й на робітництво, зокрема в Києві; тут творилися вільнокозачі відділи по окремих заводах. Аж до січня 1918 р. Вільне Козацтво підлягало Секретаріятові Внутр. Справ.

До відділів Вільного Козацтва могли належати добровольці віком від 18 років, не ворожі укр. справі і не покарані судово за кримінальні злочини. Односельчани творили сотню (від 35 до 700 козаків). Сотні однієї волости творили курінь, курені повіту — полк, полки округи — кіш. Уся старшина (сотенна і, подібна до неї, вища, що складалася з сотника, писаря, скарбника, хорунжого й бібліотекаря) була виборна. Сотня мала свій прапор, утримувала канцелярію й бібліотеку. Крім охорони ладу, Вільне Козацтво утримувало ще пожежні команди. Озброєння здобували штаби полків і куренів самі з фондів із збираних податків.

Вже на поч. укр.-больш. війни Генеральний Секретаріят рішив розбудувати Вільне Козацтво в територіяльну армію, і в січні 1918 р. його справу передано Секретаріятові Військ. Справ: по окремих повітах створено утримувані державою кадри (Реєстрове Вільне Козацтво) із 2 сотень: піхотної й кінної, в яких провадився вишкіл вільнокозачих сотень повіту; кожне село діставало визначений контиґент (»реєстр«) озброєних, який воно мало завжди тримати напоготові. Потрібну зброю й муніцію село діставало від держави, одяг давало свій. У справах вишколу й організації Вільне Козацтво підлягало Секретаріятові Військ. Справ, а в госп.-адміністративних — місцевим самоврядуванням. Відділи Вільного Козацтва відіграли визначну ролю в боротьбі з большевиками, зокрема на терені півд. Київщини. Але на вимогу нім. військ. командування в березні-квітні 1918 р. укр. уряд наказав їх демобілізувати. Вільне Козацтво згодом дало кадри повстанчим відділам у боротьбі проти німців і гетьмана, а згодом проти большевиків.

Ідея побудови укр. армії на такому міліційно — територіяльному принципі вплинула на те, що не були належно підтримані намагання своєчасно розбудувати укр. кадрові частини.

Таку спробу зформувати в Києві кадрове військо із укр. полків, що поверталися з фронту, зробив у листопаді 1917 р. укр. комендант Київської військ. округи полк. В. Павленко, що на зразок дотогочасних ґвардійських створив дві сердюцькі дивізії (із піхотних: ім. Б. Хмельницького, ім. Полуботка, ім. Дорошенка, ім. Богуна, ім. Наливайка й Георгіївського та 1 кінного полку, разом із належними артилерійськими й інженерними частинами) під командуванням пполк. Ю. Капкана й ген. М. Грекова — у листопаді 1918 р. 12 000 вояків. Для сердюків усталено окремі однострої, подібні до рос. із укр. відзнаками. Сердюцькі полки у боях із большевиками у грудні-січні 1917 — 18 pp. розклалися.

Найважливішу ролю в першій фазі боротьби з больш. наступом у грудні 1917 — січні 1918 р. відіграли зформовані вже в критичні дні політично досить надійні добровольчі частини київського ґарнізону: 2 — курінний Гайдамацький Кіш Слобідської України (бл. 300 бійців), зформований С. Петлюрою вже в січні 1918 р. із юнаків 2 військ. школи та із старшин у Києві; далі 4 — сотенний піхотний Галицький Курінь Січових Стрільців (бл. 500 бійців) полк. Є. Коновальця, зформований із полонених австр. вояків-українців: слабо вишколений Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців (бл. 250 бійців) із українців — студентів високих і середніх шкіл Києва. Сюди належали також 16 малочисельних київських куренів Вільного Козацтва (разом бл. 400 бійців) інж. М. Ковенка: Окремий Чорноморський курінь (бл. 150 морців), 2 військ. школи (бл. 500 юнаків), Залізничий курінь (бл. 200 бійців), Автопанцерник дивізіон полк. Діттеля та 2-батерійний Гарматний дивізіон полк. Алмазова. В кінці січня 1918 р. із зах. фронту пробився Запорізький полк кінних гайдамаків ім. К. Гордієнка (бл. 300 вершників) полк. В. Петрова.

Реорганізацію цих частин проведено в половині лютого 1918 р. (після залишення /1178/ Києва) в районі м. Ігнатіївки; їх об’єднано в Гайдамацький Кіш Слобідської України та в окремий Запорізький загін ген. Прісовського, на початку березня 1918 р. поширений в Запорізьку дивізію під командуванням ген. Натієва, а в кінці березня 1918 р. — в корпус. Залишений для охорони УЦРади Галицький курінь СС у березні 1918 р. розгорнувся в полк. У другій фазі укр.-больш. війни у воєнних діях взяли участь також зформовані з полонених українців рос. армії частини: це була 1 дивізія синьожупанників під командуванням ген. Зелінського, зформована з полонених українців у нам. таборах Раштат, Вецляр, Зальцведель, а згодом у с. Головах на Волині заходами Союзу Визволення України (делеґат СВУ Р. Смаль-Стоцький) в лютому-березні 1918 p., а також 1 Козацько-стрілецька (сірожупанна) дивізія під командуванням пполк. Перлика, зформована на Волині в лютому-червні 1918 р. з австр. полонених-українців рос. армії (переважно з табору у Фрайштадті).

16. І. 1918 р. УЦРада під тиском панівних годі настроїв законом ухвалила демобілізацію і скасування реґулярної армії та створення на її місце нар. міліції. Оголошено набір інструкторських кадрів, що після відповідної підготови мали б вишколювати нар. міліцію даної місцевости чи округи. Інструкторські відділи об’єднувалися відповідно до трьох військ. округ України в трьох корпусах: київському, харківському й одеському.

Усталено тимчасовий однострій укр. війська, за рос. зразком, скасовано старшинські ступені й заведено функційні означення (підстаршини: ройовий, чотовий, бунчужний — відзнаки: срібні шеврони кутом догори на правому рукаві вище ліктя; старшини: півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман бриґади, отаман корпусу — відзнаки: срібні шеврони з петличками).

Війна з большевиками переконала, що Україні потрібна реґулярна армія, і тому в квітні 1918 р. Військ. Міністерство і Генеральний Штаб опрацювали плян організації сталої армії на основі територіяльного набору. Армія мала складатися з 8 корпусів піхоти (київського, волинського, подільського, одеського, чернігівського, полтавського, харківського й катеринославського — відповідно до 8 губерній) і 4½ дивізії кінноти. Реченець призову до армії визначено на осінь 1918 р. Реалізувати цей плян прийшлося вже гетьманському урядові. Загалом у березні-квітні 1918 р. укр. армія налічувала бл. 15 000 війська (з них бл. 13 000 бійців, серед них до 2 000 кінноти), бл. 60 гармат, 250 кулеметів і 12 панцерних авт. Напередодні гетьманського перевороту німці демобілізували Синьожупанну дивізію й роззброїли полк СС.

Провід. Від травня 1917 р. провід над укр. військ. рухом перейняв обраний на І військ. з’їзді 18 — членний Укр. Генеральний Військ. Комітет під проводом С. Петлюри, доповнений на II військ. з’їзді до 27 осіб, із функціями укр. генерального штабу (див. стор. 503). На чолі його стояла 5 — членна президія; УГВКомітет мав своїх представників при верховному командуванні рос. армії, при генеральному й головному рос. штабах, при військ. міністерстві в Петрограді та при штабі півд.-зах. рос. фронту і вів справи Вільного Козацтва та військової фльоти. Згодом УГВК розгорнувся організаційно й мав такі відділи: мобілізаційний і військ. комунікації, інспекторський, аґітаційно освітній, організаційний, юрисконсультський, вишколу, військово-інженерний та ін.

20. XI. 1917 р. УГВКомітет переформувався в Генеральний Секретаріят Військ. Справ, який у кінці листопада 1917 р. зформував Укр. Генеральний Військ. Штаб із відділами: орг., зв’язку, артилерійським, постачання, військ. шкіл, загальним, воєнно-політ., воєнно-комісаріятським, інтендантським та з інспектором артилерії. Головою УГВКомітету та секретарем військ. справ до кінця грудня 1917 р. був С. Петлюра, потім — М. Порш. Із 22. І. 1918 р. Генеральний Секретаріят Військ. Справ перейменовано на Військ. Міністерство УНР. Міністрами були по черзі: М. Порш, Г. Сиротенко, А. Немоловський і полк. О. Жуковський. Військ. міністрові підлягали безпосередньо наприкінці 1917 р. півд.-зах. та румунський фронти й військ. округи: київська й одеська.

В березні 1918 р. начальник Генерального Штабу полк. О. Сливинський переорганізував Генеральний Штаб, поділивши його на два квартирмайстерства: перше керувало оперативною діяльністю армії і мало підвідділи: оперативний, розвідковий і закордонного зв’язку; друге займалося організацією армії. У війні з большевиками головнокомандувачем укр. збройних сил УЦРада призначила малодосвідченого полк. Капкана.

Фльота. З вибухом березневої революції 1917 р. укр. рух поширився і серед укр. морців, які, напр., у Чорноморській фльоті становили понад 3/4 всього складу. У Києві була заснована Укр. Морська Рада, як репрезентативний орган морців-українців у рос. військ.-морських силах. Постала Рада Чорноморської Громади та Укр. Військ.-Морський Рев. Штаб Балтійської Фльоти як місцеві репрезентації. Такі ж укр. ради постали в каспійській, сибірській, амурській і північноокеанській фльотиліях. У балтійській фльоті під кінець 1917 р. на домагання українців зукраїнізовано крейсер »Свєтлана«. Пожвавлену працю розгорнула Укр. Чорноморська Рада, у висліді чого /1179/ велика частина кораблів у липні 1917 р. підняла укр. нац. прапор.

22. XII. 1917 р. в Києві засновано Укр. Генеральний Секретаріят Морських Справ (незабаром перейменований на Укр. Морське Міністерство); секретарем його став Д. Антонович. 18. І. 1918 р. затверджено укр. морський прапор. УНР перейняла всі кол. рос. військ. і торговельні кораблі на Чорному й Озівському морях. Згідно з загальною організацією війська, скасовано обов’язкову службу в фльоті й заведено добровільне поповнювання на засадах нар. міліції. В половині березня 1918 р. ведення військово-морських справ УНР перебрав пполк. Жуковський, що енерґійно добивався відновлення дисципліни у фльоті (скасовано виборність начальників, скасовано корабельні комітети й ради тощо). У фльоті прийнято такі старшинські ступені: для молодших старшин — корабельний ґардемарин, мічман-лейтенант; для штабних старшин — старший лейтенант, капітан 2-ої ранґи, капітан 1-ої ранґи; для адміралів — контрадмірал, віцеадмірал, адмірал.

Із наближенням групи полк. П. Болбочана та нім. частин до Севастополя — місця постою Чорноморської фльоти, остання 29. IV. 1918 р. в цілому підняла укр. прапори, підпорядковуючись УЦРаді. Складалася вона тоді з 2 велетнів-дредновтів по 23 000 реґістрових брутто-тонн, з 6 лінійних кораблів, 4 крейсерів, б гідрокрейсерів, 27 ескадрових міноносців різних типів, 22 підводних човнів, 5 канонірських човнів, 6 мінних загороджувачів та кілька дивізіонів сторожових катерів, винищувачів, тралерів і фльотилії транспортових човнів.

До військ.-морських сил належали частини морської піхоти (залоги військ.-морських кріпостей та десантні полки). У 1917 р. на Україні були розташовані такі їх частини: 4 — полкова окрема десантна дивізія в Севастополі, балтійсько-морська дивізія в гирлах Дунаю та залоги Севастополя, Очакова тощо. Крім того, сюди належала ще гідроавіяція, що складалася із бл. 20 гідроплянів.

Доба гетьманщини. Організація армії. За гетьманату продовжувано організацію армії, почату за УЦРади. Одначе через перешкоди від німців і байдужість або ворожість подеколи прийнятих на службу старшин-росіян до кінця цього періоду не вдалося вийти поза організацію кадрів у 8 корпусах і 4½ кінних дивізіях.

Військ. міністром був призначений ген. О. Рагоза, віцеміністрами ген. О. Ліґнау і контрадмірал М. Максимов; начальником генерального штабу залишився полк. Сливинський. У червні 1918 р. далі розбудовано Генеральний Штаб; його шкільний відділ видав у перекладах та переробках низку військ. статутів та підручників. 24. VII. 1918 р. Радою Міністрів був схвалений закон про загальний військ. обов’язок і затверджений плян організації армії. Далі схвалено закони про організацію військ. судівництва, військ.-санітарної служби й постачання. Час дійсної служби усталено: в піхоті на 2 роки, в кінноті й артилерії на 3, у фльоті на 4 роки. Служба в запасі мала тривати до 38 років, в ополченні від 39 до 45 років. Загальний стан армії під час миру передбачався на 31.0 000. На осінь 1918 р. передбачалося організувати 3-курсну військ. академію, 4 кадетські школи й 5 старшинських шкіл за родами зброї. Восени 1918 р. були зформовані старшинські й підстаршинські кадри для 8 корпусів та 4 кінних дивізій. Через вимогу передвоєнних кваліфікацій прийнято туди дуже багато ворожих укр. державі старшин-росіян і відкинуто чимало укр. національно-свідомого елементу. Усталено нові військ. відзнаки на нім. зразок (срібні паски на плечиках), і військ. ступені — для підстаршин; гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний; для молодших старшин: хорунжий, значковий, сотник; для штабних старшин: військ. старшина, полковник; для генеральних старшин: генерал-хорунжий, генерал-значковий, генерал-бунчужний.

Військові частини. За гетьманщини з попередньої доби залишилися: Запорізький корпус, перейменований в Окрему Запорізьку дивізію (із 3 запорізьких і 1 гайдамацького піхотних полків, 1 кінного полку, 1 гарматного полку, 1 інженерного полку, 1 кінногарматного дивізіону, 1 автопанцерного дивізіону й 1 повітроплавної ескадри). Запорізький кіш у Могилеві та Чорноморський кіш у Бердичеві (по 400 людей); заново в липні 1918 р. зформовано 1 сердюцьку дивізію Гвардійського характеру під командуванням полк. Клименка (5 000 людей). В червні 1918 р. на Волині закінчено формування 1 Козацько-стрілецької (сірожупанної) дивізії пполк. Перлика, згодом ген. Сокири-Яхонтова, перенесеної в Чернігівщину й Стародубщину; в жовтні 1918 р. вона була демобілізована до величини кадрів (по 30-40 старшин і 100 козаків у полку); в серпні відновлено Окремий загін СС у Білій Церкві (850 людей).

В листопаді 1918 р. стан укр. армії враз із новозформованими кадрами сягав бл. 60 000 людей.

Гетьманським універсалом 16. X. 1918 р. мав бути відновлений козацький, напіввійськ., озброєний стан з-поміж заможного селянства тих земель, де історично існувало козацтво — на взір Донського чи Кубанського війська. Козаки однієї губернії мали творити кіш із кошовим отаманом, підлеглим гетьманові. Кіш /1180/ мав складатися з кількох полків, що їх набирали з козаків кількох повітів. Усім козацтвом мала керувати Велика Козацька Рада з 32 членів, почасти виборних, почасти призначуваних гетьманом. Організація цього козацтва була припинена початком повстання проти гетьмана.

Поза цими укр. формаціями в жовтні 1918 р. почато формування 8-полкового особливого корпусу з росіян-старшин і юнкерів, народжених на Україні; по більших містах на початку листопада формовано добровольчі офіцерські дружини, підпорядковані росіянинові ген. Кірпічову. По окремих повітах стояли т. зв. повітові охоронні командантські сотні (139 піших і 86 кінних). Усі ці формації складалися повністю чи великою мірою із росіян, що втекли на Україну від больш. терору й до укр. справи ставилися вороже.

Начальником гетьманських військ у боротьбі з повстанцями був призначений 15. XI. 1918 росіянин ген. Келлер, що відразу скасував організаційні статути укг). армії й завів старі російські.

З уваги на інтернування Чорноморської фльоти німцями (див. стор.516), діяльність Міністерства Морських Справ обмежувалася на теоретичному вреґулюванні справ фльоти. Міністерству підлягала укр. морська піхота, що тоді складалася із 3-полкового корпусу морської охорони побережжя Чорного моря. Після повороту німцями Укр. Державі Чорноморської фльоти (12. XI. 1918) оголошено було перший призов до фльоти. Міністром морських справ призначено адмірала Ю. Покровського, командувачем Чорноморської фльоти контрадмірала В. Ключковського (про долю фльоти див. стор. 516).

Директорія. На початку протигетьманського повстання війська Директорії УНР — крім Окремого Загону СС, що в грудні 1918 розгорнувся в Осаяний корпус СС (бл. 20 000 людей), Запорізького корпусу на Лівобережжі і Сірої дивізії, до яких долучилися ще частини Сердюцької дивізії та ін. гетьманських формацій. — складалися головне з політично не завжди надійних повстанських загонів. З частин військ Директорії, крім названих, найважливіші: Дніпровська дивізія з повстанців Овруччини й Трипільщини, що розклалася під кінець грудня 1918 р., даючи кадри повстанцям Зеленого на Трипільшині та Соколовського на Радомищині; Чорноморська дивізія із Чорноморського куреня, потім реорганізована в 8 Чорноморський полк 3 Залізнії стрілецької ливізії. Селянська (Київська) дивізія отамана Григорієва над пол. Дніпром, що в січні 1919 виступила була проти Директорії, а в травні 1919 під проводом Ю. Тютюнника пробилася на Полілля до АУНР; »Запорізька Січ« Божка з кількома »кошами« над Богом; Волинська дивізія, що утворилася з кількох з’єднань на Волині для боротьби з поль. армією (полк. ім. Наливайка з кадрів гетьманських військ, 1 Галицький полк із кол. полонених, Чесько-укр. полк біля Дубна та Курені Звягельський і Лободи); Подільська дивізія, створена з піших полків: ім. Кармелюка, ім. Залізняка, та кінних: Чорношличників, ім. Богуна й ім. Гонти; до неї згодом долучилися: Залізний Курінь Сіяка, Гуцульський курінь, курінь кол. військовополонених із острова Азінаро та ін.

У протигетьманському повстанні на Катеринославщині взяли участь і анархістичні »Вільні батальйони охорони революції« Н. Махна, що в січні 1919 р. як і деякі ін. повстанські частини, виступили проти військ Директорії.

Разом частин Директорії на початку повстання налічували до 300 000 людей. Після реорганізації військо складалося з 12 дивізій. Після п’ятимісячної боротьби з большевиками з цього лишилося бл. 30 000, в тому числі бл. 15 000 бійців.

Із наміченого Генеральним Штабом у грудні 1918 р. пляну створити запасні частини (6 бриґад піших, 3 кінних і 1 гарматний полки) та школи (4 юнацькі школи, військ. політехніку) вдалося через ворнні дії виставити лише 1 кінну бриґаду й 1 кінний полк і зорганізувати в Житомирі 1 юнацьку школу, а в Кам’янці Подільському військ. політехніку. Кадри прикордонної охорони, які пробували створити, розклалися.

Із військ. частин АУНР Генеральний Штаб створив для окремих фронтів УНР у грудні 1918 р. 4 армійські групи: Лівобережну отамана Болбочана (проти большевиків і рос. добровольчих частин), Півн. (Правобережну) отамана Оскілка (проти большевиків і поляків), Півд. ген. Грекова (проти антантського десанту) і Дністрянську (проти румунів). На початку лютого 1919 р. частини останніх двох груп перекинуто на протибольш. фронт. Після втрати Правобережжя в квітні-травні 1919 р. АУНР провела реорганізацію: малі форманії злучено в 11 дивізій (по 3 полки піхоти, 1 полку артилерії і 1 сотні кінноти), що з них створено 5 самостійних груп, яким додано по 1 бриґаді кінноти і 1 важкій батерії артилерії. Це були: 1) Група Січових Стрільців — із 3, згодом із 2 дивізій — найкраще озброєна частина піл командуванням полк. Коновальця, складена почасти з наддніпрянців, почасти з галичан (разом бл. 4 500 багнетів і 200 шабелб; 2) Запорізька група під командуванням полк. В Сальського із 3 дивізій — разом бл. 3 000 багнетів і шабель: під час переїзду через підрумунську територію вона втратила все військ. спорядження; 3) Волинська група під командуванням ген. Петрова, складена з частин Півн. групи (дивізії) отамана Оскілка, із Холмської дивізії /1181/ та ін. частин — бл. 4 000 людей; 4) 3 дивізія полк. О. Удовиченка — бл. 1 200 людей; 5) Група отамана Тютюнника — із Селянської (Київської) дивізії, бл. 3 500 бійців, та з Запорізької Січі (2 дивізії) отамана Божка, бл. 1 000 бійців, та ін. повстанських відділів. Плян створити при кожній із цих груп бриґаду кінноти за браком спорядження не реалізовано. Напередодні походу на Київ-Одесу в липні-серпні 1919 р. АУНР налічувала бл. 35 000 бійців; увесь її стан сягав 85 000.

У Зимовому поході АУНР складалася з дивізій: Запорізької, Волинської, Селянської (Київської) і Залізної, де опинилися різні частини (серед них житомирсько-кам’янецька юнацька школа і залізничники) та Окремої кінної дивізії; Січові Стрільці перед виходом армії в похід були з наказу свого командування розпущені. Із походу армія повернулася в складі 2 680 людей.

На весні 1920 р. з полонених і інтернованих під Польщею в Бересті зформувалася 6 дивізія полк. М. Безручка, що надалі під час воєнних операцій перебувала у складі 3 поль. армії. На подільському відтинку 6 поль. армії полк. О. Удовиченко зформував відділи, що в травні 1920 р. злилися з Залізною дивізією.

На початку укр.-поль. протибольш. походу в травні 1920 р. укр. військо складалося з дивізій: 1. Запорізької, 2. Волинської, 3. Залізної, 4. Київської, 5. Херсонської (створеної із відламів різних частин) та 6 — ої, названої в пам’ять розформованих СС — Січовою. Кожна частина мала 3 піхотні бриґади з артилерією, 1 кінний полк, 1 техн. полк. Окрема кінна дивізія складалася з 6 кінних полків та Кінногарматного дивізіону.

За час спільної з Польщею протибольш. війни укр. влада намагалася створити нормальні доповнення для цих 6 дивізій: почато творити 6 запасних бриґад 6 — курінного складу із 2 кінними сотнями та 1 запасною батерією кожна; зроблено спробу, зформувати інженерний запасний полк із панцерними сотнями, але через брак засобів і допомоги зброєю з боку союзної Польщі це формування обмежилося на створенні кадрів, серед яких найсильніші були кадри 6-ої запасної бриґади.

Під час боротьби АУНР із большевиками в жовтні-листопаді 1920 p., уже після підписання польсько-больш. перемир’я 18. X. 1920 p., число війська АУНР становило понад 23 000 бійців.

Провід. В момент готування до протигетьманського повстання 30. X. 1918 р. Укр. Національний Союз створив Оперативний Штаб на чолі з ген. М. Осецьким (із оперативним та адміністративним відділами). Напередодні вибуху повстання 13. XI. 1918 із створенням Директорії УНР головним отаманом республіканських військ обрано С. Петлюру. Йому ж підпорядковано і створене тоді військ. міністерство з ген. М. Трековим. Операціями армії керував від імени головного отамана ген. Осецький як наказний отаман.

Після здобуття Києва 14. XII. 1918 ген. Осецький переформував на давній лад і Генеральний Штаб із двома генерал-квартирмайстрами: оперативним (ген. Дроздовський) і організаційним (полк. А. Какурін); Генеральний Штаб був підпорядкований Військовому Міністерству. Головними підвідділами Генерального Штабу були: оперативний (полк. Мішковский), розвідковий (пполк. Колосовський) і закордонного зв’язку (ген. Березовський).

За час своєї діяльности в Києві Генеральний Штаб видав кілька воєнно-наук. праць і всі головніші військ. статути. Після залишення Києва вся оперативна діяльність перейшла до Штабу Дійової Армії та штабів військ. частин. Штаб Дійової Армії працював самостійно і лише в важливіших операціях рішення приймав головний отаман С. Петлюра. Із закінченням організації АУНР в квітні 1919 у ньому начальником був отаман А. Мельник, його заступником — отаман Тютюнник, генерал-квартирмайстром — ген. Сінклер, начальником оперативного відділу — полк. Капустянський, розвідкового — полк. Сулковський. У частинах відчувався брак досвідчених старшин: досить часто на старшинські місця призначувано підстаршин. Через часті зміни фронтів і політ. обставини організація запілля не мала виробленої форми. Армія не мала сталої бази, щоб поповнятися людським складом і матеріялом. Про постачання армії мав дбати уряд Директорії, що, однак, це завдання виконувати як слід не міг. Для контролю льояльности частин АУНР урядом введено інституцію держ. інспекторів — »мужів довір’я« правлячих партій, що мали дбати про політ. освідомлення армії; вони однак дуже часто вносили в армію партійне політиканство.

Після переходу УГА за Збруч для керування об’єднаним військом 11. VIII. 1919 утворено Штаб Головного Отамана з ген. М. Юнаковим на чолі; функцію генерал-квартирмайстра виконував ген. Курманович, начальником оперативного відділу був пполк. Долежаль, розвідкового — пполк. Гриців. Військ. міністром в уряді УНР був спочатку ген. Петрів, згодом — ген. Сальський.

За В. Петровим


Українська Галицька Армія (УГА). Зав’язком УГА були леґіон УСС і відділи австро-угорської армії, складені з українців, що у Львові й на провінції 1. XI. 1918 р. віддалися в розпорядження Укр. Нац. Ради. Галицька Армія, перейменована під час союзу з ген. А. Денікіном (1919 р.) в /1182/ Укр. Галицьку Армію, а на весні 1920 р. під час злуки з большевиками — в Червону УГА, зформувалася на початку листопада 1918 р.

Цілістю військ. справ ЗУНР керував створений 9. XI. 1918 Держ. Секретаріят Військових Справ (див. стор. 533). Йому безпосередньо підлягали справи поповнення армії, бойового й харчового постачання. Держ. секретарями військ. справ були: від 9. XI. 1918 полк. Д. Вітовський і від 13. II. 1919 полк. В. Курманович. В добу диктатури з 9. VI. 1919 р. його функції перейшли почасти до Начальної Команди ГА, а почасти до новоутвореної військової Канцелярії Диктатора. В травні 1919 р. для справ запілля була створена Команда запілля, а в червні того ж року замість неї — Команда етапу армії.

Законом УНРади з 13. XI. 1918 в основу творення збройних сил ЗУНР прийнято систему загального обов’язку військ. служби. На цій основі Держ. Секретаріят Військових Справ наказом з 14. XI. 1918 усталив орг. схему УГА, сперту на територіяльний принцип комплектування. Сх. Галичину й укр. частину Буковини поділено на 3 військ. області: Львів, Тернопіль, Станиславів; кожна далі поділялася на 4 військові округи по 3 — 8 політ. повітів. На чолі округ стояли окружні військ. команданти, що відповідали за набір новобранців і поповнення армії боєздатними частинами (див. стор. 533).

Перші польові формації УГА творилися без усталеного пляну; поряд реґулярних відділів у багатьох місцях по прифронтових смугах постали й партизанські з місцевих селян. Найвище бойове з’єднання до кінця 1918 р. творила група з 3 — 5 куренів піхоти (групи »Схід«, »Старе Село«, »Північ«, »Південь« — див. стор. 538). Кожна з них розпадалася на низку слабо пов’язаних підгруп, чи бойових груп. Самі групи, а часто й підгрупи діяли непов’язано. Організація і склад груп були дуже різноманітні. Найсильніші й найкраще забезпечені артилерією були підльвівські групи. Стан цих груп у висліді поповнення зростав. У грудні 1918 їх підпорядковано одностайному командуванню.

Протягом січня-лютого 1919 ГА переорганізовано за пляном полк. Мишковського: бойові групи зведено в 3 корпуси по 4 бриґади кожен, у бриґаді — 3 — 5 куренів піхоти, 1 полк артилерії з 3 — 5 батерій, сотня кінноти, сотня саперів з допоміжними відділами й службою. Найменше тактичне піхотне з’єднання — курінь складався з 3 легких сотень (по З піхотні чоти й 1 чота з 2 легких кулеметів), 1 сотні важких кулеметів, телефонної »стежі« (ланки), обозної валки та санітарного відділу. Реорганізована армія налічувала бл. 45 куренів піхоти, 40 батерій і декілька сотень кінноти, разом бл. 25 000 багнетів, 600 шабель і 150 гармат. Допоміжні відділи й служби збільшували цей стан удвоє.

У квітні-травні 1919 р. в цю організаційну схему ГА внесено деякі поправки: бриґади мали складатися з 2 полків піхоти, по 3 курені кожен.

Кожна бриґада поруч чергового числа мала й назву місцевости, де створилася: в 1-ому корпусі: 5. Сокальська, 6. Равська, 9. Белзька, 10. Янівська, в 2-ому (Осадному) корпусі: 1. УСС, 2. Коломийська, 3. Бережанська, 4. Золочівська, в 3-ому корпусі: 7. Львівська, 8. Самбірська, 11. Стрийська і гірська, в червні 1919 р. зорганізовано 4-ий і частинно й 5-ий корпуси, але після переходу за Збруч через недостачу поповнення їх розв’язано.

Після злуки з большевиками корпуси ці в березні 1920 р. переформовано в З бриґади, у кожній: 3 полки піхоти по З курені, 1 полк артилерії, важкий гарматний дивізіон і 1 полк кінноти. Перейменовано 2-ий корпус в 1-у бриґаду Червоних УСС, 1-ий корпус в 2-у бриґаду, а 3-ій корпус в 3-ю бриґаду й розділено їх поміж 12-у й 14-у больш. армії (до 44, 45 і 48 больш. дивізій) і з цим УГА, як самостійне військо, перестала існувати.

Найвищим вождем ГА був покликуваний головою УНРади (згодом диктатором ЗОУНР) начальний командант ГА, якому до помочі стояла з функціями головного штабу Начальна Команда ГА, що й керувала операціями польової армії. Начальними командантами ГА були в організаційний період від 1. XI. 1918 — полк. Вітовський, від 5. XI. полк. Г. Коссак, від 9. XI. полк. Г. Стефанів, а потім від 15. XII. ген. М. Омелянович-Павленко, від 9. VI. 1919 ген. М. Греков, від 5. VII. ген. Тарнавський, від 7. XI. ген. Микитка, від 6. II. 1920 полк. Шаманек, згодом — полк. Вітошинський, в березні аж до ліквідації самостійности ЧУГА — призначений большевиками комуніст Порайко. НКГА в березні 1920 р. перейменовано на Польовий Штаб ЧУГА, який незабаром усунунено від командування й вислано до Києва.

У складі НКГА начальникові штабу (»булави«), що на австр.-нім. зразок був заступником начального команданта, підлягали оперативний і організаційно-матеріяльний відділи. До складу першого, що керував операціями армії, входили: начальник відділу і референти — зв’язку, розвідки, артилерійно-муніційний, літунства і залізничих шляхів. Другий відділ охоплював керування працею допоміжних служб і установ, персональними справами й вишколом. Подібним способом були зорганізовані штаби корпусів (але без літунського й залізничого відділів) та бриґад, що були найнижчим самостійним, організаційним і оперативним з’єднанням.

Вишкіл в УГА провадився на основі австр. військ. правильника. Вишкільні відділи утворювалися по військ. округах, але деякі бриґади мали свої власні /1183/ вишкільні коші (кадри). В червні 1919 р. всі вишкільні формації зведено в армійський вишкіл. Для піхотного вишколу абсольвентів середніх шкіл (однорічників) існували старшинські школи.

Піхота ГА визначалася великою витривалістю; через довгу позиційну війну на австр. фронтах вона спершу була мало здатна виконувати маневри. Незадовільно була поставлена справа її вишколу і в рядового, і в старшинського складу. Піхота була озброєна австр. рушницею системи »Манліхер«; від травня 1919 р. деякі частини дістали рос. рушниці.

Артилерія була найкраще поставленим родом зброї в УГА: у багатьох випадках вона сама вирішувала бої. Супроти інших родів зброї вона була досить чисельна, завдяки чому й вогнева сила невеликих бриґад була поважна. Первісні самостійні батерії й чоти (по 2 — 3 гармати) в січні-лютому 1919 р. об’єднано в 12 полків (по 1 на бриґаду) з 4 — 5 батерій, по 4 — 6 гармат кожна (важкі батерії по 2 гармати). Полк мав, крім споряджених 7,8 чи 7,5 см польовими гарматами легких батерій, принаймні одну батерію важких гармат (15,5 см), далекобійних канон (10,5 см) чи гавбиць (10 см або 12,2 см). Старшини-аспіранти вишколювалися по батеріях. Артилерія вживала австр., а згодом і рос. гарматного матеріялу.

Кінноти, не зважаючи на її широкі можливості в рухливій війні, не спромоглася зорганізувати ні одна бриґада (сотні з 2 — 3 чот по 40 — 50 шабель не відігравали поважної ролі).

Лише після переходу за Збруч ці кінні відділи при 1 корпусі були зведені в 1 неповний полк, а при 3 — в 1 неповну бриґаду. Вершники були споряджені шаблями й короткими карабінами; сотні мали по відділові легких кулеметів.

Літунствов ГА було тільки в зародках. Протягом грудня 1918 р. з залишеного австр. й рос. матеріялу зорганізовано літунський полк (ескадру) з осідком у Красному, в складі 3 сотень бойових машин (разом бл. 40 штук) і 1 майстерні. Дії літунства зводилися переважно до відбивання налетів поль. авіяції.

Занедбана була в ГА й організація панцерних поїздів та авт: у період поль. війни 2 поїзди оперували на відтинку 2 й 3 корпусів, дивізіон авт (із 8 машин) у складі 3 і згодом 1 корпусу.

Внутр. ладу берегли відділи польової жандармерії (при бриґадах — із 30-50 бійців, при корпусах — сотні з 100-110 бійців). По осідках командувань стояли станційні команди, підпорядковані бриґадам або корпусам.

Санітарна справа в ГА була зорганізована за австр. зразком і до переходу за Збруч стояла на висоті завдання. При корпусах працювали 1 — 2 польові лікарні та санітарні поїзди. Після переходу за Збруч через недостачу одягу, білизни та ліків відносини погіршали; в наслідок цього в т. зв. »чотирикутнику смерти« (район Вінниця-Браїлів-Жмеринка-Немирів) восени і взимку 1919 — 20 р. вимерло кільканадцять тисяч бійців УГА.

Із техн. частин — при бриґадах були зорганізовані невеличкі саперні й піонірські відділи по 2 — 3 чоти. При корпусах і НКГА існували техн. сотні з відділами: будівельним, саперним, піонірським і залізничим та ремонтними майстернями і зброярнями. Корпуси та НКГА мали ще по сотні авт.

Недостачу штабних і вищих старшин в ГА надолужували вербуванням старшин-неукраїнців із колишньої австроугорської армії та прикомандировуванням старшин із АУНР. Іменування нових старшин і підвищування їх до червня 1919 р. належало до компетенції Секретаріяту Військ. Справ, пізніше — диктатора.

Прийнятими в УГА ступенями були: старший стрілець, вістун, десятник, старший десятник (у випадку »однорічника«: підхорунжий), булавний, бунчужний — для підстаршин; хорунжий (старшинський кандидат), чотар, поручник, сотник — для молодших старшин; отаман, підполковник, полковник — для штабних старшин; генерал-чотар, генерал-поручник, генерал-сотник — для генеральної старшини. Барви родів зброї: піхота — синя, артилерія — червона, кіннота — жовта, техн. частини — сіра, жандармерія — вишнева.

Розпорядженням Держ. Секретаріяту з 30. IV. 1919 усталено однострій і відзнаки ступенів; кругла шапка з твердим околом барви роду зброї та шнурком над козирком, у підстаршин — зеленої барви, у старшин — золотої. Блюза австр. стрілецького крою, на комірі зубчатка барви роду зброї; у старшин — обшита золотим шнурком, у штабних старшин — на золотому підкладі, у генералів — срібна зубчатка на золотому тлі. Відзнаки ступенів — на рукавах: у підстаршин — на підкладі барви роду зброї — срібні стрічки, у старшин — золоті вужчі й ширші плетива. Підстаршини, від вістуна почавши, носили при багнетах на поясі жовті привіски, старшини — золоті. За хоробрість у бою мали наділювати відзнакою »Тризуба« (4 ступенів), що однак не було виконане. Під час злуки з большевиками в ЧУГА були скасовані старшинські відзнаки, заборонено укр. нац. відзнаки, прапор і гімн, заведено військ.-політ. установи (комісарів) та рев. трибунали.

Загальний стан УГА під час чортківської офензиви сягав бл. 70-75 000; за Збруч перейшло бл. 60-65 000; 15. III. 1920 стан усіх 3 бриґад доходив до 18 000.

За О. Думіном /1184/






УКРАЇНЦІ В ЧУЖИХ АРМІЯХ ПІСЛЯ 1920 Р.


Українці в совєтській армії. Українці вперше опинилися в складі сов. армії у відділах т. зв. червоної гвардії по містах Лівобережжя під час першої укр.-больш. війни (XII. 1917 — IV. 1918). Згодом українці були в червоній армії на початку її існування або в формі суцільних формацій, що з різних причин під час другої укр.-больш. війни билися на больш. боці, або як мобілізований з окупацією укр. території »трудовий елемент«, або як »військ. спеціялісти« (кол. старшини). М. ін. у висліді ліквідації протигетьманського повстання на Таращанщині в травні-червні 1918 р. був витиснений на Лівобережжя й за рос. кордон на Вороніжчину 15-тисячний повстанський загін під проводом полк. М. Шинкаря. З цього загону большевики зформували Таращанську дивізію в складі 4 піхотних полків та артилерійської бриґади; згодом вона поповнювалася виключно росіянами. В грудні 1919 р. на больш. бік перейшов із АУНР відділ отамана О. Волоха. У січні-березні 1920 р. із видужних вояків УГА в районі Бірзули-Балти-Роздільної були зорганізовані 3 бриґади Червоної УГА; вислані в складі больш. армії на протиполь. фронт, вони перейшли на бік укр.-поль. військ (див. стор. 524). Всі такі окремі частини послідовно включалися з загальну військ. систему.

При організації військ. справи в післявоєнний період большевики відразу зліквідували автономність УССР у військ. ділянці: окремий нарком оборони в уряді УССР був тільки за першої больш. окупації України в січні-квітні 1918 р. (Шахрай) і за другої в січні-серпні 1919 р. (Подвойський); від кінця ж 1919 р. вже тільки »командувач збройних сил України й Криму« (з грудня 1920 р. — начальник Укр. Військ. Округи — УВО) входив як уповноважений наркома військ.-морських справ СССР до Совєта Нар. Комісарів УССР. В 1935 УВО поділено на три військ. округи (Київську окрему, Одеську й Харківську), чим дорешти включено територію УССР з військ.-орг. погляду в загальну систему СССР. У 1939 р. в цю систему включено й Зах. Укр. Землі як Львівську окрему військ. округу. Укр. землі поза кордонами УССР входили до складу Мєнської ОВО, Московської ОВО й Ростовської ВО.

Начальникові округи підлягали, з одного боку, командувачі корпусів (корпусів у військ. окрузі було 4 — 5), з другого — військ. комісаріяти (що охоплювали 4 — 5 і більше адміністративних районів), які, в свою чергу, керували мобілізаційними справами військовозобов’язаного населення.

В 1922 — 30 pp. військовозобов’язані служили в кадрових, або в територіяльних частинах, або в робочих батальйонах. Призначені до територіяльних дивізій відбували військову службу в своїй області. Призовників покликували першого року на 3-6-місячне навчання в розташовані в їх області кадрові частини, дальші 3 — 4 роки підряд їх улітку викликали на 1-2-місячні вправи й маневри. Після такого навчання їх звільнювано з запас 1 чи 2 категорії.

Старшин і підстаршин запасу (чотових, групових) випускали 6-9-місячні полкові школи. Територіяльні частини, до певної міри стихійно, мали укр. нац. характер. Ця система територіяльних дивізій була скасована з поч. колективізації (1929 — 30 pp.).

Одночасно з територіяльними частинами існували кадрові. Відбувати кадрову службу українців призначали переважно до Уральської, Середньоазійської та Далекосхідньої округ. На відміну від територіяльних частин, де, поруч рос., допускалася як командна мова укр., у кадрових частинах панувала виключно рос. мова (за винятком небагатьох з’єднань, як, напр., Проскурівська Червонокозача дивізія, де до 1937 р. вживалася й укр. мова). Кадрова служба тривала для всіх родів зброї 2 роки; наказом наркома оборони СССР у 1937 р. час військ. служби усталено на 2 роки в піхоті й кавалерії, з роки — в танкових і артилерійських частинах, 4 роки в літунських і 5 років у фльоті.

Підстаршин готували 6-місячні полкові школи (учбова рота, команда); після відбутої служби (куди не враховувано часу перебування в школі) вони або переходили в запас, або залишалися як поверхстрокові (»сверхсрочники«) при частинах за окрему платню. Старшин запасу навчали також старшинські школи для студентів; студенти високих шкіл слухали лекції з військ. ділянок і щороку відбували 1-2-місячні практичні вправи у відповідних учбових частинах, після закінчення курсу — 4-місячні вправи з маневрами, а після іспиту їм надавали звання старшин запасу. Старшини запасу залишалися у віданні своїх військ. округ. Восени 1940 р. старшинську підготову при високих школах скасовано, і для військовозобов’язаних із закінченою середньою освітою заведено 2 — річну військ. підготову по учбових ротах, ескадронах і батеріях, які стали випускати молодших лейтенантів запасу.

Нижчих професійних старшин вишколювали старшинські військ. нормальні школи (»училища«), підпорядковані Верховному Штабові. На Україні такі школи були в Києві — піхотна, артилерійська, зв’язку й панцерно-техн., у Білій Церкві — піхотна, в Полтаві — автопанцерна, в Одесі — важкоартилерійська, в Харкові — панцерна, в Миколаєві, Чугуєві та ін. В період т. зв. українізації від 1920 р. до поч. 1930-их pp. у Харкові існувала Школа Червоних Старшин з укр. мовою навчання, згодом розгромлена. Професійні старшини перебувають у віданні персонального відділу Генерального Штабу.

Вищих старшин готують військ. академії — до Академії Ген. Штабу включно. Більшість їх зосереджена в Москві й Ленінграді. Загалом система сов. кадрових військ і вишколу старшин спрямована на русифікацію вояків і старшин. »Соціяльно-шкідливий« і »політично небезпечний« елемент з-поміж військовозобов’язаних відбував службу (2 роки) в робочих батальйонах, що їх важка праця, сувора дисципліна, погані умови й моральне становище (зброю носили тільки старшини) наближали до концентраційних таборів. Ці робочі батальйони існували до 1932 р. Їх відновлено у формі дисциплінарних батальйонів (1939 р.) і штрафних рот (1941 p.). До останніх присуджували бійців, що порушували дисципліну, а також таємними наказами вищої військ. влади надсилали політично ненадійний елемент. /1185/

До 1935 р. військ. ступені (ранґи) існували в червоній армії тільки як функційні означення (напр., командир відділу — роя, взвода — чоти, роти — сотні, батальйону і т. д.). Наказом наркома оборони СССР в 1935 р. заведено військ. звання (доповнювані в 1939 і 1941 pp.): єфрейтор, сержант — молодший, старший, старшина, лейтенант — молодший, старший, капітан, майор, підполковник, полковник, генерал-майор, генерал-лейтенант, генерал-полковник, генерал армії, маршал.

Особливістю сов. військ. системи є інституція політ. комісарів на всіх щаблях командування як політ. дорадників і заступників відповідних військ. командувачів. З’явилися вони як довірені люди ком. партії від початку існування червоної армії для контролю над »військ. спеціялістами« (кол. царськими старшинами) з функціями співкомандувачів; ці компетенції згодом були поширені на нагляд за точним виконанням наказів і на співвідповідальність за постачання. В дійсності вони провадили внутр. протирозвідку й шпигування серед частин.

Система партійно-політ. контролю послідовно проведена крізь усю військ. організацію до найнижчих одиниць. У Міністерстві Збройних Сил СССР ці справи підлягають Політ. Управлінню, що ним одночасно керує Політбюро ВКП(б). Політуправлінню у військ. округах підлягають політкомісар і політвідділ військ. округи (складений із секретаря парторганізації округи, секретаря комсомольської організації і пропаґандистів політвідділу округи). Політвідділ формально підлягає політкомісарові військ. округи, фактично ж контролює його діяльність. Така система сягає вниз через корпуси до дивізій (чи бриґад). У полку є політкомісар полку з підлеглими йому політкомісарами батальйонів; останнім підлягають »політруки« (політкерівники) рот, а їм — замполіти (заступники політкерівників) взводів (чот). У полку існують окремі осередки (ячейки) ком. партії і комсомолу, становлячи ланку в системі політ. контролю і пропаґанди.

Для внутр. шпигування в частинах сов. армії і фльоти ГПУ-НКВД мало »окремі відділи«, що, як і політ. відділи, фактично не підлягали своїм військ. начальникам. 1942 р. замість них заведено відділи контррозвідки »Смерш« (»смерть шпіонам«), підпорядковані МГБ (Міністерству Держ. Безпеки).

Збройні сили СССР поділяються організаційно на Совєтську Армію (до IX. 1946 р. — Робітничо-Селянську Червону Армію, РСЧА) і Військово-Морську Совєтську Фльоту (до IX. 1946 р. — Робітничо-Селянську Червону Фльоту, РСЧФ), підпорядковані Міністерству Збройних Сил СССР (до 1934 р. — Нар. Комісаріят Військ.-Морськ. Справ, з 1934 — Нар. Комісаріят Оборони). Є також прикордонні Війська МВС та Внутр. Війська МВС, що підлягають Міністерству Внутр. Справ (до 1946 НКВС-НКВД), завданням перших є охорона кордонів під час миру, других — внутр. поліційна служба, придушення »контрреволюційних« рухів в СССР. Набір до військ МВС і до сов. фльоти провадять військомати з-поміж партійців і комсомольців. Служба в прикордонних військах триває 4 роки.

Військ.-морські сили СССР складаються з окремих фльот із завданням обороняти узбережжя і з річкових фльотилій. На укр. узбережжях розміщена Чорноморська Червонопрапорна Фльота та Дніпровська й почасти Волзько-Каспійська річкова фльотилії. Склад двох перших поповнюється в чималому відсотку укр. призовниками. Крім того, українці відбувають службу в Балтійській фльоті та в Амурській фльотилії. Портами Чорноморської фльоти є Миколаїв, Севастопіль, Новоросійськ і Батум.

Характеристичною рисою сов. військ. доктрини на відміну від зах. є підпорядкування військ. літунства суходільним і морським силам, отже брак самостійного стратегічного літунства. Сов. воєнну стратегію й тактику, як і давнішу рос., характеризує введення в дію мас війська й брак економії власних сил, вислідом чого є велетенські втрати людського матеріялу.

Нац. політику супроти українців у сов. війську найкраще характеризує відсоток українців у командному складі. В 1929 р. українців у ЧА було у вищому командному складі 5,56% (росіян — 77,15%), у старшому — 6,34% (росіян — 77,53%, У середньому — 11,60% (росіян — 69,75%). Відсоток же українців в усьому СССР становив понад 20%, росіян — бл. 55%.

Підготовний передвійськ. вишкіл населення з 1927 р. провадить Осоавіяхем (Спілка Товариств сприяння обороні й авіяційно-хемічному будівництву в СССР). Серед його підручників видано й укр. мовою кілька десятків популярних брошур із різних ділянок військознавства. Решта військ. літератури і преса видається тільки рос. мовою.

В. Козак


Українці в румунській армії. Після окупації Басарабії (III. 1918) й Буковини (XI. 1918) Румунія завела на цих землях замість кол. рос. і австр. свою змодернізовану румунську військ. систему і приділила укр. землі до призовних округ (»черкуль де рекрутаре«), що покривалися з адміністративним поділом на повіти.

Українців не брали до служби у спеціяльних частинах, танкових, літунстві й фльоті. До служби в кадрових частинах їх висилали на румунську територію. Служба у війську була однією з метод денаціоналізації.

Українці в поль. армії. Із укр. земель, що опинилися у висліді програних Визвольних Змагань під Польщею, Польща почала набирати рекрутів з грудня 1922 р. (поляки з цих земель служили в поль. армії з 1918 р. добровольцями). При першому наборі в Сх. Галичині укр. населення подекуди — через невиясненість правного становища Сх. Галичини — відмовлялося йти до поль. армії. Українців, як правило, не брали до частин Корпусу Охорони Пограниччя, до техн., танкових, літунських, військ.-морських та спеціяльних частин (навіть артилерійських та скорострільних). Так само під усякими претекстами не брали їх до старшинських та підстаршинських шкіл. Військ. службу українці відбували здебільша поза укр. територією; полків з перевагою українців не було. Із заведенням у 1938 р. заступної служби праці для політ. ненадійного боєздатного чоловічого населення — туди масово приділяли українців. Так само для українців були заборонені парамілітарні, а пізніше й тіловиховні організації. /1186/

Загальне військ. навчання (головне стріляння) в деякій мірі серед частини укр. молоді провадили військ. референтури ОУН. Треба згадати також, що невелике число т. зв. контрактових старшин — професіоналів прийняв польський уряд із кол. Армії УНР.

Укр. Землі входили до складу Луцької, Люблинської, Львівської і Перемиської військ. округ.

А. Ч.






ОРГАНІЗАЦІЯ НАРОДНОЇ ОБОРОНИ »КАРПАТСЬКА СІЧ« (ОНОКС)


Організація Народної Оборони »Карпатська Січ«, як збройної опори автономного уряду Карпатської України в його боротьбі з чеськими централістами і з загрозою іззовні, а від 14. III. 1939 р. як збройної сили Карпатської України, сягає поч. листопада 1938 р. У проводі цієї військ. організації добровільно-міліційного характеру, створеної з ініціятиви націоналістичних кіл, стала на поч. грудня 1938 р. Головна Команда ОНОКС у Хусті з головним комендантом Д. Климпушем, командантом І. Романом і військ. »вужчим штабом«, фактично керованим О. Ольжичем, З. Коссаком і. Р. Шухевичем. Штаб поділявся на такі відділи: орг., вишкільно-мобілізаційний (навчання за нім. зразками), пропаґанди, інформаційний і госп. Найкраще працював відділ пропаґанди.

Головній команді безпосередньо підлягали два ґарнізони (»коші«) в Хусті (бл. 400 січовиків з місцевої молоді та прибулих із Зах. Укр. Земель та еміґрації) і в Королевому — дві спеціяльні команди (в Ставному та Торуні — б. поль. кордону), а також 10 окружних командувань (згідно з політ.-адміністративним поділом Карпатської України). Останнім підлягали наявні майже в кожному селі й містечку командування місцевих відділів, які мали 1 — 3 сотень, що ділилися на чоти (теоретично із 40, на практиці з 15 — 60 людей) і на рої (13 січовиків). Зареєстрованих членів ОНОКС було бл. 15 000. З наростанням укр.-чеського конфлікту та угорської загрози Карпатська Україна була поділена на три військ. області з обл. командуваннями: зах. (з осідком у Перечині), середню (Свалява) й сх. (Бичків).

Зважаючи на недостачу підготованих старшин і підстаршин, останніх готували в »коші« у Хусті в січні-лютому 1939 р. Цілковитий брак зброї (на відділ припадало кілька пістоль і пара рушниць старого типу) вирішально відбився на перебігу боїв із угорцями 14 — 15. III. 1939 р. Мало могла допомогти зброя, відібрана в останні хвилини від військ. і жандармських частин. В лютому 1939 р. був прийнятий модифікований однострій кол. частин УСС, були внормовані відзнаки й звання.

Завзяті бої провадив головне севлюський відділ ОНОКС під Королевом із угорськими військами, а також торунський із поль. диверсантами. Чимало відділів ОНОКС з боями відійшло на територію Румунії й Словаччини; ін. були розбиті в березні-квітні 1939 р. угорськими та поль. частинами.

Д. К.






УКРАЇНЦІ У ВІЙСЬК. ФОРМАЦІЯХ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


Українці в чужих арміях. У другій світовій війні українці силою обставин брали участь в арміях тих країн, до яких належали укр. землі — сов., поль., румунській, угорській, а згодом нім. і також на зах.-альянтському боці. Українці — громадяни США й Канади були включені в загальні американські й канадійські військ. частини.

Найбільшою була участь українців на сов. боці, де їх використовували в винятково загрозливих ситуаціях (напр., у війні з Фінляндією особливі втрати мали 7, 44, 52, 60, 62, 72, 92, 100 стрілецькі дивізії з переважною більшістю укр. вояків). За приблизними підрахунками, під час другої світової війни нагороджено орденами 409 668 українців, а 961 надано звання героя СССР. Побічним визначенням ролі українців у червоній армії було встановлення ордену Богдана Хмельницького. Однак спеціяльних укр. частин червона армія не мала, і закон Верховного Совєта СССР з 1. II. 1944 p., що »надає право кожній союзній республіці мати свої республіканські військ. формації«, стану речей не змінив.

Сов. партизанські загони на терені України в дійсності були реґулярними частинами червоної армії, що діяли в нім. запіллі й поповнювалися, головне скиданням з літаків, відповідно вишколеними підкріпленнями.

Окремо треба згадати про участь українців у зформованих в СССР чехо-словацькій бриґаді й поль. армії. Зформована в Новохоперську на весні і влітку 1943 р. 1 самостійна чехословацька бриґада полк. Л. Свободи включала під кінець війни на 15 000 вояків — 11 000 закарпатських українців, що як колишні громадяни ЧСР вступали туди добровільно, рятуючись від голодної смерти в полярних концтаборах (див. стор. 591). Бриґада брала участь у здобутті Києва від німців 6. XI. 1943. Після закінчення війни українців із бриґади добровільно і силоміць репатрійовано до УССР. З подібних мотивів українці — кол. поль. громадяни потрапили до формованої большевиками від осени 1941 р. в Кінелі б. Куйбишева поль. армії, частина якої під проводом ген. Андерса як 2 корпус 1942 р. переїхала через Персію на Близький Схід і брала участь у складі англ. військ у боях в Єгипті, Лібії та Італії; перевезеш до Англії, вони 1947 р. були демобілізовані.

Укр. формації у Франції. Як окремі формації на боці зах. альянтів три укр. відділи входили до складу збройних сил французького резистансу (Форс Франсез д’Ентерн). Це були: Укр. Курінь ім. Богуна, Укр. Курінь ім. Т. Шевченка та відділ пор. Круковського. Два перші з них, зформовані з українців /1187/ на Волині в 1941 — 42 pp. як укр. батальйони »шуцманшафту« (див. далі), були перекинуті в серпні 1944 р. у складі 30 піхотної дивізії Зброї СС (складеної ще з козачих та рос. частин) до Франції для боротьби з французькими партизанами і тут в кінці серпня 1944 р. в півн.-східній Франції перейшли на сторону французів і боролися проти німців. Обидва курені налічували понад 800 бійців і були озброєні за зразком нім. піхотних куренів легкою і середньоважкою піхотною зброєю. Відділ пор. Круковського зформувався б. м. Тур із перебіжчиків із частин Укр. Дивізії »Галичина«, що на весні і влітку 1944 р. навчалися у Франції. Ці частини після закінчення війни були розформовані або влучені до французького Чужоземного Леґіону.

Укр. формації на нім. боці можна поділити на дві групи: 1. частини, організовані на базі політ. концепцій — укр. і неукр. політ. угрупованнями, 2. частини, організовані з українців німцями без таких концепцій. До першої групи можна залічити: т. зв. Укр. Леґіон 1941 p., Укр. Визвольне Військо (УВВ) й Російську Визвольну Армію (РОА) — оскільки остання включала й українців, Укр. Дивізію »Галичина« та Укр. Національну Армію (УНА) під командуванням ген. П. Шандрука. До другої групи належали переважно охоронно-вартові й поліційні відділи.

Укр. леґіон. У висліді порозуміння між середовищем ОУН С. Бандери та деякими нім. військ. чинниками напередодні початку нім.-сов. війни на території Німеччини з укр. молоді на засаді добровільности були зформовані 2 укр. курені (кожен по 4 сотні з 120-160 бійцями): »Нахтіґаль« і »Ролянд« (їх укр. внутрішня назва була »Дружини Укр. Націоналістів«), що взяли участь у бойових діях нім. армії. »Нахтіґаль« пройшов через Львів на Вінниччину, »Ролянд« через Яси-Кишинів у Тираспільщину. У зв’язку з їх протестом проти нім. політики щодо України обидва курені були відведені з фронту й інтерновані; пізньої осени 1941 р. їх переформовано у Франкфурті над Одером в поліційний батальйон ч. 201 й вислано на Білорусь для охорони шляхів від сов. партизан. Після поновної відмови в послуху його старшин-українців у грудні 1942 р. заарештовано, а вояків розпущено. Вони тоді поповнили лави УПА. З-поміж його старшинського складу вийшов і головний командир УПА ген.-хор. Т. Чупринка — Р. Шухевич. »Нахтіґаль« мав уніформи нім. армії з укр. відзнаками, »Ролянд« — окремі, на взір УГА. Командні пости з обох куренях займали німці. Старшинський і рядовий склад переформованого поліційного батальйону ч. 201 був уже наскрізь укр.

УВВ і УНА. Під кінець 1942 р. нім. чинники стали організовувати по таборах полонених червоноармійців рос. військ. частини (РОА під командуванням ген. А. Власова). Рятуючись від голодної смерти, до цих частин вступило чимало полонених українців. При відступі з України й Білоруси влітку 1943 р. допоміжних військ. і поліційних частин (див. далі) їх включали як окремі курені здебільша до РОА. На рішучі протести українців велику частину таких укр. відділів взимку й на весні 1944 р. вилучено як курені окремого від РОА Укр. Визвольного Війська. Формації ці становили радше ґарнізонні частини у стадії вишколу; з них формувалися ударні батальйони, які в боях брали участь роздрібнено, всуміш із нім. частинами під вищим нім. командуванням на різних фронтах.

З укр. формацій у нім. армії треба згадати ще Сумську дивізію, яка зформувалась в м. Сумах в 1941 — 42 pp., брала участь у боях на північ від Харкова і під Сталінградом. Під Сталінградом її цілком розбито; з цієї частини залишилося всього 800 вояків, що їх пізніше влито до РОА, а згодом до УВВ. Ця формація постала в районі 6 армії і весь час перебувала в цій армії. Командирами до сотенного були українці, вище — німці.

З боєздатних українців, що опинилися у висліді війни в Німеччині, зформовано в кінці лютого 1945 р. б. Берліну 3-курінного складу протипанцерну бриґаду »Вільна Україна«, що увійшла до складу УНА. В квітні 1945 р. бриґада відзначилася в боях б. Бавцену.

Заплянованому об’єднанню таких розкиданих укр. куренів у суцільну формацію Укр. Національної Армії на весні 1945 р. (див. стор. 590) перешкодив катастрофічний стан на нім. фронтах і капітуляція Німеччини. Стрижень УНА мала становити 1 Укр. Дивізія »Галичина«, розгорнута в корпус.

Дивізія »Галичина«. Найбільшою укр. окремою реґулярною формацією в другій світовій війні була зформована з добровольців влітку 1943 р. Укр. Дивізія »Галичина« (див. стор. 589). Як і ін. добровольчі ненім. формації, її включено як 14 ґренадирську дивізію (Українську ч. 1) до складу »Зброї СС«, залишаючи її укр. нац. окремішності у внутр. структурі (окремий укр. світоглядовий вишкіл в нац. дусі, наявність військ. духовників-українців тощо) і назовні у відзнаках. В такому орг. зв’язку УД залишалася до 14. IV. 1945, коли її формально включено до складу УНА. Після розгрому УД в оборонних боях в кітлі під Бродами в червнілипні 1944 р. ця частина восени 1944 й зимою 1945 р. була зформована наново з залишків і з новомобілізованих українців. Від попередньої вона різнилася деякими орг. рисами та бойовим спорядженням: механічна тяга важкої зброї тепер була майже цілком замінена кінною тягою. Так само в командний склад і штаби частин нім. старшин і підстаршин введено далеко більше, ніж це було раніше. /1188/

УД була зорганізована за зразком нім. піхотних запряжних дивізій за схемою нім. »Виказу воєнної обсади« (з 15. VI. 1943). Отже УД складалася з 3 піхотних полків, 1 артилерійського, 1 дивізіону зв’язку, 1 куреня піонірів, 1 дивізіону протитанкової оборони, 1 дивізіону зенітної артилерії, 1 куреня фюзилірів, 1 куреня постачання, штабної сотні дивізії, 1 кінного ескадрону та допоміжних служб.

Вишкіл рядових та підстаршин як поповнення для піхотних частин дивізії згодом відбувався в польовому запасному курені, а у вишкільно-запасному полку споряджалося й готувалося поповнення новоформованої після брідського бою дивізії. У березні-квітні 1945 р. він налічував 18 вишкільних сотень.

Разом із запасно-вишкільним полком УД налічувала бл. 18 000 бійців.

Охоронно-вартові й поліційні формації. З початком нім.-сов. війни у больш. запіллі на Зах. Укр. Землях постала низка повстанських загонів, що охороняли населення від звірств відступаючої больш. адміністрації та військ НКВД. З приходом нім. військ ці загони були розпущені. Деяка частина їх стала ядром відділів укр. допоміжної поліції, а на Волині — також охоронних батальйонів (шуцманшафтів). Зокрема у Рівному Полк Холодного Яру (з серпня 1941 — Вишкільний батальйон для Сходу ч. 365, бл. 1 500 вояків) став вишкільно-організаційним ядром охоронно-поліційних відділів на Райхскомісаріят Україне й Білорусь.

Набрані нім. військ. владою з-поміж полонених червоноармійців та боєздатного чоловічого населення (останнє — на засаді контрактової праці) для допоміжних робіт для війська й зокрема при постачанні як »гільфсвілліґе«, »гіві« — вони підлягали військ. місцевим командантурам (ортскомандантурам). Наприкінці 1942 р. їх подекуди озброювали і включали до нім. армійських частин.

В адміністрованому цивільною владою запіллі нім. поліційна влада й запільні армійські частини організували з такого ж самого елементу охоронні сотні (гундертшафтен) та курені (шуцманшафтен) для охорони важливіших пунктів і боротьби з партизанами, а також відділи »укр. допоміжної поліції«. Всі ці відділи безпосередньо підлягали нім. поліційній і адміністративній владі, а в разі тривалих операцій — даній військ. формації. Вояки з таких охоронних формацій носили уніформу нім. армії або поліції, інколи з укр. відзнаками. Зв’язковими між такими куренями чи сотнями і нім. владою були нім. підстаршини чи молодші старшини, яким фактично підлягали командири-ненімці.

Охоронний курінь звичайно поділявся на і піхотні сотні з 120-160 людей. Їх озброєння становила залишена сов. піхотна зброя: рушниці й автоматичні пістолі, згодом важкі кулемети та гранатомети. На Україні такі охоронні сотні й курені були розташовані по всіх більших містах Райхскомісаріяту. Крім того, укр. курені стояли ще на Білорусі. На поч. 1943 р. число бійців по цих відділах сягало 1 500 000; з них українців могло бути бл. 800 000. Після відступу з України й Білоруси з таких відділів творилися частини РОА й УВВ.

Із відділів укр. допоміжної поліції в Луцькому, Крем’янці й Володимирі, що наприкінці 1943 р. відмовили німцям послуху, постав партизанський Укр. Леґіон Самооборони (УЛС, відомий також як Волинський Леґіон), що обороняв укр. населення Волині і згодом Холмщини від насильств больш. і поль. партизан. Влітку 1944 р. УЛС включився в систему допоміжних поліційно-охоронних куренів як батальйон шуцманшафту ч. 31. Як ін. охоронні курені, УЛС мав укр. і нім. провід. В березні 1945 р. він був включений в 1 УД »Галичина«; в той час він мав понад 600 вояків.

На укр. території Ген. Губернії діяла в 1939 — 44 pp. укр. допоміжна поліція (див. стор. 580), що підлягала нім. поліційній і адміністративній владі. Для охорони промислових об’єктів служили охоронні промислові відділи »Веркшуц«.

Почавши з 1943 p., при відступі з України боєздатну молодь забирали також до частин Вермахту та Зброї СС. Нею поповнювали окремі нім. дивізії, розкидаючи укр. вояків одинцем між німцями або формуючи з них окремі частини (групи, чоти, сотні, аж до піхотних куренів включно) під командуванням нім. старшин і підстаршин.

О. Горбач






УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ


Укр. Повстанська Армія створилася 1942 — 43 р. на терені головне Полісся й Волині з законспірованих бойових самооборонних відділів для боротьби з нім. окупацією й больш. партизанами. Укр. Повстанська Армія (див. стор. 586, 596) перетворилася на своєрідну високоорганізовану форму збройної і політ. боротьби за незалежну Укр. Державу.

На чолі УПА стоїть Головний Командир із Головним Військ. Штабом (ГВШ). Адміністративний поділ УПА побудований на територіяльному принципі. УПА поділяється на групи: УПА-Північ (Волинь, Полісся, Житомирщина й Київщина), УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття), УПА-Південь (Вінниччина, Кам’янеччина, Басарабія й Одещина) і УПА-Схід (доля останньої від 1944 р. невідома) із своїми крайовими командирами та крайовими військ. штабами (КВШ). Крайовим командирам УПА підпорядковані воєнні округи (БО), які з невеликими відхиленнями покриваються із областями УССР. На чолі воєнної округи стоїть командир ВО із військовим штабом ВО (ВШВО). Найнижчою самостійно діючою одиницею УПА під час нім. окупації були сотні (відділи) із 160-200 бійців, безпосередньо підпорядковані командирові групи (воєнної округи). Щоб провести широкі акції, сотні об’єднувалися в курені (3 — 4 сотні), а курені — в загони. Групи налічували до 30 сотень. /1189/

Сотні УПА мають піхотний характер. Їх озброєння — це кріси, автоматичні пістолі, ґранати, легкі й важкі кулемети та міномети, легка протитанкова зброя, вибуховий матеріял для підривних акцій; вони провадять також заміновування місць засідок, забезпечення місць постою й можливих шляхів наступу ворога. Зрідка за нім. окупації подекуди оперували й кінні відділи та легкі артилерійські батерії. Окрема служба зв’язку (кур’єри) при всіх штабах і частинах забезпечує контакт командування й підлеглих. УПА створилася в засаді на підставі добровільного зголошення. В лави УПА міг бути прийнятий кожен мешканець укр. території без уваги на партійно-політичну чи нац. приналежність, що мав відповідні фізичні й моральні властивості й відповідав вимогам безпеки. Поповненням наявних відділів потрібним елементом керував начальник орг.-персонального відділу ВШВО. Залежно від умов і потреб нормальний вишкіл рядових кадрів відбувався в безпечних і мало приступних для ворога теренах, рідко під охороною бойових частин.

В 1944 — 45 pp. кожна воєнна округа мала одну або й більше постійно діючих підстаршинських шкіл із 6-тижневою вишкільною програмою. Організацію старшинських шкіл провадили крайові військ. штаби. Дві старшинські школи: одна на Волині 1943 p., друга в Карпатах у 1944 р. вишколили по два випуски кандидатів на старшин. Курси тривали, залежно від умов, від 3 до 6 місяців.

Під больш. окупацією з 1945 р. як у територіяльно-адміністративному, так і в тактичному поділі УПА сталися великі зміни: замість сотні самостійно діючою одиницею стає рій, доцільніший тепер з міркувань тактично-оборонних і постачально-харчових. УПА перестала оперувати великими з’єднаннями і вести великі бої; в центрі операцій стали політично-пропаґандивні рейди, зокрема продукування й ширення літератури. Підпільна мережа розбудована за районами.

Вишкільні курси відбуваються тепер малими гуртками в зимових землянках. Озброєння, боєприпаси, устаткування, медикаменти й харчі поповнюються із збірок серед населення, закупів, власної продукції, принагідних трофеїв, здобутих у боях із ворогом, тощо.

Хворими й раненими вояками опікується підпільний Укр. Червоний Хрест (УЧХ).

Справи протирозвідки належать до функцій референтів безпеки при підпільній адміністрації, що розпоряджаються своїми боївками (3 — 5 людей). Справи політ. виховання у відділах УПА, як і пропаґандивна праця серед населення належать до компетенції політвиховника даного відділу.

З конспіративно-тактичних міркувань УПА уніформи не вживає. В основному частини УПА одягнені в уніформи ворожих армій без їх відзнак. Уживався також власний літній одяг із фарбованого полотна, а взимку для маскування вдягалися білі полотняні плащі.

Наказом ГК УПА з грудня 1943 р. в УПА були введені функційні ступені (ройовий, чотовий, сотенний, курінний, командир загону, командир воєнної округи, крайовий командир та головний командир). Функції ройового й чотового вважаються підстаршинськими; від сотенного вгору старшинськими. Ношення відзнак не було обов’язкове; вони були запроваджені тільки в деяких частинах.

В УПА прийняті такі військ. ступені: для бійців — стрілець, старший стрілець; для підстаршин — вістун, старший вістун, булавний, старший булавний; для молодших старшин — хорунжий, поручник, сотник; для вищих старшин — майор, підполковник, полковник; для генеральної старшини — генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник. Введено хрести заслуги: Золотий, Срібний і Бронзовий Хрести Бойової заслуги 1 і 2 кляси і Золотий, Срібний і Бронзовий Хрести заслуги та медалю УПА »За боротьбу в особливо важких умовах«.

В своїй боротьбі, крім засідок, наскоків на ворога тощо, УПА користується зокрема бойово-пропаґандивними рейдами: внутр. і зовнішніми. Завдання перших — швидким маршем пройти по тих укр. теренах, що своїм характером непридатні для постійного перебування збройних повстанських частин, завдати ворогові несподіваних ударів і своєю появою, виступами та пропаґандивною літературою зміцнити опір населення. Зовнішні рейди УПА мають на меті показати укр. вояків поза межами України і скріпити ідею спільного фронту в боротьбі поневолених большевиками народів.

У період 1944 — 46 pp. поруч УПА діяли на Зах. Укр. Землях оперті на підпільну мережу ОУН збройні »самооборонні кущові відділи« (СКВ) з 30 — 40 бійців. Вони складалися з боєздатного чоловічого населення »куща« (3 — 5 сіл) під проводом військ. командира СКВ й творили самостійні бойові одиниці, що для проведення широких акцій тимчасово об’єднувалися. З розпорядження підпільної адміністрації свого терену вони провадили льокальні бойові й самооборонні акції, військ. вишкіл чоловіків та заготівлю й постачання одягу, харчів і почасти зброї для відділів УПА, тісно співпрацюючи з госп. відділами військ. штабів УПА. »На їх допомогу спирав свою діяльність і підпільний УЧХ.

Г. Ч.


Література. Княжа доба: Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. К. 1884; Stein F. Geschichte des russischen Heeres. Ганновер 1885; Расовский. Половцы. /1190/ Semlnarlum Kondakovianum, VIII. Прага 1931; Крип’якевич І. Історія укр. війська. Л. 1936; Арциховский А. Русское оружие X — XIII вв. Доклады и сообщения Исторического Факультєта Московського Государственного Университета, IV. М. 1946; Будовниц И. Владимир Мономах и его военная доктрина. Исторические Записки, XXII. М. 1947; Кудряшов К. Половецкая степь. М. 1948; Греков Б. Киевская Русь. М.-П. 1949; Юшков С. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М. 1949; Попов А. Кипчаки и Русь. Ученые записки Ленинградского Государственного Университета. Серия исторических наук. XIV. П. 1949; Довженок В. Військ. справи в Київській Русі. К. 1950.

Литовсько-поль. доба: Enzyklopädie der Militärwissenschaften (Polen, Heerwesen). Ляйпціґ-Білефельд 1879; Крип’якевич І. Історія укр. війська. Л. 1936; Kukiel M. Zarys historii wojskowości w Polsce. Лондон 1947; Baranowski В., Bortnowski W., Lewandowski W. Dzieje wojskowości polskiej. B. 1948.

Козацька доба: Пирятинський. Лоїв. Б. 1930; Антонович М. Козацьке військо у московській війні 1633 р. В. 1932; Крип’якевич І. Історія укр. війська. Л. 1936; див. також стор. 465, 466.

Українці в рос. армії: див. стор. 465 — 66 і 482 — 83.

Українці в австро-угорській армії: див. стор. 498 і 542, а також: Meynert. Geschichte der österreichischen Armee. Відень 1852 — 54; Meynert. Geschichte des Kriegswesens in Europa. Відень 1868; Handwörterbuch der gesamten Militärwissenschaften, herausgegeben von B. Poten, I — IX. Білефельд-Ляйпціґ; Ehul M. Die österreich-ung. Landmacht nach Aufbau, Gliederung, Friedensgarnison, Einteilung und nationaler Zusammensetzung im Sommer 1914. Відень 1934; Українські Січові Стрільці 1914 — 20. Л. 1936; Österreich-Ungarns letzter Krieg 1914 — 18, I — VII. Відень 1938; Glückman K. Das Heerwesen der österreichisch-ungarischen Monarchie. Відень 1938; Шанковський Л. Де були укр. полки австр. армії при кінці світової війни? Літопис Червоної Калини, VI — VII. Л. 1939.

Укр. збройні сили доби Визвольних Змагань. Borschak E. L’armée ukrainienne. Une histoire de trois ans. Париж 1920; Юртик Г. Звенигородський Кіш Вільного Козацтва. ЛНВ, II. 1922; Тютюнник Ю. Зимовий похід. Коломия-Київ 1923; Какурин А. Белопольская война. П. 1923; Как воевала революция. М. 1925; Скоропадський П. Спомини. Хліборобська Україна, IV — V. 1924 — 23; Золоті ворота, історія Січових Стрільців 1917 — 19. Л. 1926; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. Х. 1928; Кедровський В. Повстання проти гетьмана. ЛНВ, V — VI. 1928; Омелянович-Павленко М. Укр.-поль. війна 1918 — 19 р. Прага 1929; Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. М. 1930; Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність. За Державність. Каліш 1932; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23, I — II. Ужгород 1930 — 32; Укр.-московська війна 1920 р. Праці Укр. Наук. Інституту в Варшаві, XV. В. 1933; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. Каліш 1934; Naumenko J. Ukraińskie formacje wojskowe w czasie wojny światowej (1914 — 18). Biuletyn polsko-ukraiński, III, 2. B. 1934; Порохівський Г. Спогади про І Укр. корпус. Календар Дніпро. 1934; Доценко О. Зимовий похід. В. 1935; Трагедія козачества, III. Париж 1936; Крип’якевич І. Історія укр. війська, III, Л. 1936; Махно Н. Воспоминания, I — III. Париж 1936 — 37; Кравс А. За укр. справу. Л. 1937; Євтимович В. Укр. військ. шкільництво в 1918 р. Нація в поході, III — IV. 1940; Петрів В. Спомини. I — IV. Червона Калина. Львів; Зелінський. Синьожупанники. Берлін 1940; Руднев В. Крах білопольської окупації України. К. 1940; Плечко М. Організація збройних сил в Укр. Гетьманській Державі в 1918 р. Нація в поході, III — XII. 1941; Капустянський М. Похід укр. армій на Київ і Одесу, I — II. Мюнхен 1946; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 — 21, I — III. Мюнхен 1950; див. також: Літопис Червоної Калини і За державність, I — VIII, статті Савченка В., Науменка Ю., Єрошевича П., Проценка П.

Українці в сов. армії: Національная политика ВКП(б) в цифрах. М. 1930; Golovine N. The Russian Army in the World War. Нью Гевн 1931; Wallenberg E. The Red Army — a study in the growth of Soviet imperialism. Лондон 1940; Berchin M.-Ben-Horin E. The Red Army. Нью-Йорк 1942; Cole D. The Red Army. Лондон 1943; White D. The growth of the Red Army. Прінстон 1944; Kalinow D. Sowjetmarschälle haben das Wort. Гамбург 1950; Кисіль В. Охорона кордонів СССР. Перемога, І. Мюнхен 1951.

ОНОКС: Карпатська Україна в боротьбі за волю. Відень 1939; Врецьона Є. Спогади про Закарпаття. Укр. Трибуна. Мюнхен 1949.

Українці у військ. формаціях під час другої світової війни: Fábera M. Kijev. Прага 1945; Броди. Збірник статтей і нарисів за ред. О. Лисяка. Мюнхен 1951; Небелюк М. Під чужими прапорами. Париж 1951.

УПА: Лебідь М. УПА. Мюнхен 1946; UPA in Western Europe. Мюнхен 1947; Хрін С. Зимою в бункері. Мюнхен 1949; Зоряний Є. Як озброювалася УПА. До Зброї. 1950; Прірва Є. Самооборонні кущові відділи. До Зброї, XXV. 1951; Богор М. Два тактичні періоди УПА. До Зброї, XXVI. 1951.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.