[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 442-456.]

Попередня     Головна     Наступна

Громада, основна територіяльно-адміністративна одиниця, зв’язана з однією оселею. На протязі історії Г. набувала різного соц. і правного змісту. Існують також ін. громади, напр., церковні або громади спільного користування майном з виключенням не членів Г. У княжу добу Г. як територіяльно-адміністративній одиниці відповідала верв. Кілька громад — вервей становили ширшу одиницю — волость. Елементи гром. орг-ції виявлялися також в «десятках», «сотнях», в містах — у «тисячах» (див. Десятковий лад).

В Галичині за «руського права» (14 — 15 вв.) та в Лит. князівстві спочатку існували ширші громади, здебільшого волосні, з широкою самоуправою. На зборах Г. брали участь усі голови дворищ, т. зв. «мужіє» або «люди»; вони вибирали голову Г. — «старця» або старосту. Громадське віче, т. зв. «копа», мала судово-поліційні функції (див. Копні суди). Г. несла кругову поруку за податки та за видачу злочинця. Під тиском шляхетських порядків ширша Г. була в 16 в. розбита на кілька дрібних сіл-громад, які ще зберігали рештки гром. самоврядування. Громади боролися за збереження старих прав («старовини»), одначе з приходом поль.-лит. панування в старі громади руського права заводять новий лад нім. права, що позначалося втратою самоуправи на користь влади війта, настановлюваного носієм домініяльної влади (паном, церк. владою чи королем). Звідси громади ділилися на панські, королівські та духовні.

В Галичині, в Карпатах, існували ще громади пастуші, т. зв. волоського права, з виборним начальником, з назвою «кнєзь», і з самоуправою, зумовленою геогр. та екон. характером країни.

Г. продовжувала існувати на Лівобережжі в 17 в. Тут були чисто коз. громади, мішані, де разом із козаками були посполиті як рівноправні члени на чолі з коз. отаманом, і сіль. громади — з посполитим війтом. Отаман і війт (староста) були виборними. Вони скликали Г. на збори, де вирішувалися справи місц. управління, судівництва й спільного землекористування.

Г. була власником деякої частини земель; звідси назва зем. Г. Займання гром. землі під обробіток і її розподіл відбувалися за рішенням зборів Г. На Україні з 18 в. гром. землеволодіння зменшується, в противагу до становища в Росії, де «общинне» землеволодіння було більш вкорінене і залишилося значною мірою до 20 в. Реформа 1861 р. знову надала земельним Г-ам значення, земля була передана у власність не окремих селян, а Г., яка розпоряджалася нею, перерозподіляла для користування, а також несла кругову поруку за викупні платежі та сплату податків. Зем. Г. цього типу була поширена на Лівобережжі й півд. Україні. Лише столипінська реформа сприяла переходові селян з общинного землеволодіння на приватновласницьке. На Україні цей процес відбувся далеко інтенсивніше, ніж у Росії (див. також Землеволодіння). Під Росією Г. як визнана владою адміністративна одиниця існувала у формі «сільського общества»; в 19 в. вона одержала мінімальну гром. орг-цію і самоврядування. До 1861 р. тільки держ. селяни належали до сіль. Г.; пізніше включено до неї і звільнених від кріпацтва селян. Органами сіль. громад були: сход, в якому брали участь сіль. начальство й повнолітні чоловіки — голови родин (2 на 10 дворів) та староста. Сход вибирав старосту й ін. урядовців Г., накладав податки та вирішував деякі госп. справи. Самоуправління сіль. громад було дуже обмежене; нагляд над ним мали волосні органи та адміністрація (ЕУ I, стор. 481).

В Австрії Г. користувалася більш розвиненою самоуправою; крім власних функцій, визнаних за громадами відповідними законами, вона виконувала ще функції, доручені адміністрацією. Гром. органами були рада і війт. Виборчим правом до Г. користувалися лише повнолітні чоловіки, платники податків, особи, зараховані до відповідного наук. чи проф. цензу. Гром. урядування в Галичині провадилося укр. мовою.

За укр. нац. держави гром. самоуправа демократизувалася, але вона не встигла розвинутися. В УССР в сіль. і міськ. громадах запроваджена система совєтів (див. Сільрада, Міськрада).

На укр. землях під Польщею гром. управління фактично не існувало. Замість гром. рад здебільша призначувано урядових комісарів. Формально скасовано стару систему законом з 1933 р. про зміну територіяльного самоврядування; Г. стала частиною основної адміністративної одиниці — ґміни. Компетенцію Г. становили: завідування гром. добрами, утримування сіль. шляхів та співпраця з органами ґміни в культ., госп. і сан. справах села. Голову Г. — солтиса і гром. ради вибирали всі мешканці громади, що мали 24 р. Вибір солтиса затверджував пов. староста, а нагляд над Г. мав пов. виділ і війт ґміни. Не зважаючи на такий леґальний стан, у багатьох укр. громадах війта призначали комісари.

На Закарпатті Г. покривалася з селом, у межах якого користувалася самоуправою з виборним старостою. Тільки для справ держ. адміністрації громади були об’єднані в нотаріяти.

В. Маркусь

«Громада», збірники інформаційних, публіцистичних і програмово-теоретичних матеріялів, видавані в Женеві М. Драгомановим при співпраці гол. чином М. Павлика й С. Подолинського в 1878 — 82 pp.: I — III тт. і «Листок Громади» ч. I — 1878, IV — 1879; I — II чч. проєктованого як «5 річник» двомісячника — 1881; V — 1882. Розуміння укр. руху як нац.-політ. в противагу поширеному тоді культурництву й радикалізм суспільної програми «Г.» не знайшли підтримки серед тодішнього громадянства, і вид. припинилося.

«Громада», гром.-політ. газ., орган лівої групи соц.-демократів, виходила 1921 р. в Чернівцях; ред. С. Канюк.

«Громада», тижневик у Луцькому 1924 — 26, спочатку безпартійний, заг.-нац., з 1925 орган УНДО; заборонений владою, змінив назву на «Українська Громада»; ред. С. Вишневський.

«Громада», в-во Укр. Радикальної Партії у Львові 1922 — 39, випускало популярні книжки, в тому ч. календарі «Громада».

«Громада», двотижневик, присвячений проблемам гром. життя, виходив у Парижі 1948 — 49; вид. С. Созонтів.

Громади, осередки укр. інтеліґенції, що провадили нац.-культ. і гром.-політ. працю в другій пол. 19 й на поч. 20 в. в межах Рос. Імперії. Г. стали виникати з кін. 50-их pp., коли тимчасовий ліберальний курс рос. уряду сприяв пожвавленню суспільного життя. Перша Громада виникла в Петербурзі: М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, В. Коховський, О. Кістяковський, Г. Вашкевич, Ф. Черненко, Д. Каменецький, М. Стороженко, С. Глушановський, М., Ф. і О. Лазаревські, Г. Честахівський, В. Менчиц та ін. За підтримкою поміщиків-українофілів В. Тарновського й Г. Ґалаґана було організоване вид. творів укр. письменників і 1861-62 виходив ж. «Основа», що став осередком тодішнього нац. руху. 1861 р. виникла Громада в Києві, де вона складалася з студентів-українців, що працювали в «недільних школах», між ними П. Чубинський, О. Стоянов, В. Торський, В. та Є. Синєгуби, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський, К. Михальчук, Б. Познанський і ін. (1862 понад 200 членів). Київська Громада нав’язала контакт із петербурзькою. Одночасно виникли Г. у Харкові: П. Лобко, О. Потебня, А. Шиманов, В. Гнилосиров, В. Мова, Ф. Павловський, І. Бницький, Д. Оробченко та ін.; в Полтаві — спершу Д. Пильчиків, В. Кулик, О. Кониський, М. Жученко, Є. Милорадович, Трунов; у Чернігові, де 1861 — 63 виходив «Черниговский Листок» і діяли О. Тищинський, О. Маркович, Л. Глібов, С. Ніс, Д. Лавріненко, П. Борсук і ін. Увага громадянства була зосереджена на сел. реформі, але праця могла виявлятися лише в культ. ділянці: недільні школи із спробами викладання укр. мовою, вид. підручників і творів красного письменства, укр. концерти і вистави і т. д. Організована кампанія в рос. пресі, циркуляр Валуєва (1863), адміністративні вислання (П. Чубинського, П. Єфименка, О. Кониського, С. Носа й ін.), закриття недільних шкіл загальмували на деякий час діяльність Г., яка відновилася на поч. 70-их pp.

Осередком нац.-культ. роботи в 70 — 90-их pp. стала київська — згодом т. зв. Стара Громада, до якої входили визначні наук. й культ. діячі: В. Антонович, що був від поч. провідником Громади, М. Драгоманов, К. Михальчук, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, Т. Рильський, П. Житецький, Л. Ільницький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, С. Подолинський, О. Русов, В. Вовк-Карачевський, М. Левченко, М. Ковалевський, В. Рубінштейн, Я. Шульгин, В. Беренштам, С. Левицький, І. Левицький (Нечуй), Є. Трегубов, В. Науменко, І. Рудченко (Білик), Ф. Панченко, О. Лоначевський та ін. (в 1872 — 73 бл. 70 чл., крім молоді, що брала участь у роботі). Громада не мала усталеної програми й орг. форм.

На відміну від чисто культурницького курсу 60-их pp., коли громадяни вважали, що гол. завданням інтеліґенції є ширення просвіти, щоб піднести нац. і гром. свідомість народу («Відгук з Києва» 1862 з засудженням рев. пропаґанди і сепаратизму), на поч. 70-их pp. члени Громади дебатували актуальні суспільні проблеми в газ. «Киевский Телеграф» (1875 — фактично орган Громади). В Києві видано ряд творів красного письменства й популярних брошур, але діяльність виявлялася перев. в наук. українознавчій праці Південно-Західнього Відділу Російського Географічного Товариства (1873 — 75), яке було засноване з ініціятиви членів Громади з метою наук. уґрунтування укр. нац. відрубности.

Репресії 1875 — 76 спричинили втрату газ. «Киевский Телеграф», закриття Півд.-Зах. Відділу, усунення з Київського Ун-ту М. Драгоманова й М. Зібера, виїзд їх (1876), а також Ф. Вовка й С. Подолинського за кордон. Видавання книжок також довелося перенести за кордон; члени Громади доручили Драгоманову вести укр. пропаґанду друкованим словом, однак політ. напрям вид. не був усталений. Під тиском репресій праця Громади набуває аполітичного культурницького характеру; це призводить до розходжень, а пізніше і до розриву з Драгомановим (1886) Старої Громади, більшість якої не співчувала його політ. поглядам. Важливим здобутком Старої Громади була наук. українознавча праця, очолена В. Антоновичем і зосереджена перев. навколо ж. «Киевская Старина» (1882 — 1906), матеріяльно підтримуваного В. Симиренком, В. Тарновським і Є. Чикаленком. Стара Громада була доповнена на поч. 1900-их pp. молодшими діячами, як Є. Тимченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Чикаленко, І. Стешенко, Л. Жебуньов та ін. Вона увесь час перебувала в зв’язку з особливо активною тоді Громадою в Одесі, де в 70 — 90-их pp. діяли В. Мальований, О. Андрієвський, Є. Борисов, Л. Смоленський, М. Климович, М. Воровський, А. Крижанівський, Ф. Щербина, М. Комаров (Уманець), пізніше — І. Луценко, Ф. Шульга. Далеко слабше і з перервами виявлялася діяльність Громади у Харкові: у 80 — 90-их pp. Д. Пильчиків, В. Александров, П. і О. Єфименки, М. Лободовський, Ц. Білиловський та ін.; з кін. 1890-их pp. активізувалися Г. в Чернігові: І. Шраг, М. Коцюбинський, І. Коновал, Б. Грінченко та ін., і в Полтаві — з М. Дмитрієвим на чолі. Стали виникати Г. й по ін. містах. Дуже жвавою була діяльність укр. Громади в Петербурзі (1896 — 1917), на чолі якої були П. Стебницький та О. Лотоцький.

У 1870 — 80-их pp. аполітичність Г. спричинила те, що чимало активної укр. молоді йшло в рос. рев. партії. Однак і тоді існували, хоч і нечисленні й позбавлені сталих орг. форм, нелеґальні укр. гуртки й Г. студентів та учнів сер. шкіл, напр., у Київській Духовній Семінарії, що працювала майже 25 pp.

На Зах. Укр. Землях аналогічну ролю виконували леґальні студентські т-ва, як віденська «Січ» (з 1868), Академічна Бесіда (1870 — 71), Акад. Кружок (з 1870), «Дружеский Лихвар» (з 1871) і т. п.; в ряді гал. середніх шкіл існували нелеґальні учнівські гуртки й Г., що провадили самоосвітню й суспільну діяльність («Молода Україна» в бережанській гімназії, гурток в Акад. Гімназії у Львові та ін.).

В 90-их і на поч. 1900-их pp. діяльність Г. молоді пожвавилася, зокрема в гімназіях у Києві, Полтаві, Прилуці, Лубнях та ін. Особливо активізуються в цей час студентська Громада в Києві (на чолі В. Доманицький, А. Лівицький), що в 1904 — 06 була під впливом УСДРП однак брала активну участь у леґальній роботі «Просвіт» та укр. клюбів, в Одесі (керівники І. Бондаренко, В. Пащенко, М. Слабченко), а також у Петербурзі (що існувала ще з пол. 1880-их pp., часом занепадаючи), Москві, Томську, Варшаві, Дорпаті (Тарту) й ін. містах, де були укр. студенти (про пізніші студентські Г. див. Студентство).

Студентські групи давали початок чисто політ. орг-ціям. 1891 — 93 при активній участі студентів у Полтаві діяло Братство Тарасівців із філіями в більших містах України. Заснована 1897 харківська студентська Громада (Д. Антонович, Ю. Коллард, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Мартос, О. Коваленко, Б. Камінський, Д. Познанський) створила Революційну Українську Партію (РУП).

В кін. 19 в. почалася координація діяльности розсіяних «старих» і нових Г. 1897 в Києві з ініціятиви В. Антоновича й О. Кониського відбувся з’їзд членів Г., що заснував Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, яка незабаром об’єднала укр. Г. Г. (бл. 20) продовжували свою діяльність, перев. в гром. клюбах і «Просвітах», до революції 1917 р. Донині традиційна назва Г. подекуди вживається на означення скупчення українців на еміґрації, зокрема студентських.

Література: Чикаленко Є. Спогади 1861 — 1907, I — III. Л. 1926, перевид. Нью-Йорк 1955; За сто літ, І. К. 1927 (ст. Житецького І. і Рябініна-Скляревського О.); Житецький І. Київська Громада за 60-их pp. Україна, І. 1928; Лотоцький О. Сторінки минулого, I — III. В. 1932 — 34; З минулого. Зб., II. Праці Укр. Наук. Ін-ту, XLIX. В. 1939; Дорошенко Д. Володимир Антонович. Прага 1942.

М. Глобенко

«Громадська Думка», перший щоденник укр. мовою в Києві, заснований Є. Чикаленком, В. Симиренком і В. Леонтовичем; маючи дем. програму, подавав політ., гром. і культ. інформацію, наук.-популярні статті тощо; виходив з поч. 1906, заборонений владою 18. 8. 1906; гол. ред. Ф. Матушевський, секретар ред. В. Козловський, співробітники С. Єфремов, В. Дурдуківський, Б. і М. Грінченки, М. Левицький, М. Виноградова й ін. «Г. Д.» заступила «Рада».

«Громадська Думка», часопис СВУ для полонених українців у таборі в Вецлярі (Німеччина), виходив як продовження «Просвітнього Листка» 1917 — 18; ред. В. Пачовський, Б. Лепкий, О. Терлецький.

«Громадська Думка», див. «Діло».

Громадський Олексій, архиєп., див, Олексій Громадський.

«Громадський Вісник», див. «Діло».

«Громадський Голос», популярний місячник, згодом двотижневик (1906 — 09) і тижневик (з 1910), орган Укр. Радикальної Партії, з 1926 Укр. Соц.-Радикальної Партії, виходив у Львові 1892 — 1939 з перервами 1914 — 16 і 1918 — 21; редаґували: В. Будзиновський (1892 — 96). І. Франко (1896 — 97), М. Павлик (1898 — 1903), Л. Мартович (1904), І. Макух (п. н. «Новий Громадський Голос» 1905), П. Волосєнка (1906 — 08), Д. Катамай (1911 — 14), О. Назарук (1916 — 18), О. Павлів (1922 — 28), М. Стахів (1929 — 39); визначніші співробітники І. Франко, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Шаповал, К. Коберський, Н. Григоріїв, А. Нивинський, І. Мазепа, О. Бочковський, П. Феденко та ін. 1912 — 14 при «Г. Г.» виходив місячник «Січові Вісті» (ред. Д. Катамай), а з 1936 — 37 літ. місячний додаток «Сніп» (ред. О. Павлів та ін.).

«Громадський Голос», совєтофільський місячник (до 1952 тижневик), виходить у Нью-Йорку з 1941; ред. В. Левицький.

«Громадський Друг», літ. і політ. місячник радикального напряму (друкований «драгоманівкою»); 1878 вийшло 2 чч. у Львові за ред. І. Франка й М. Павлика, за допомогою М. Драгоманова; обидва чч. були конфісковані, продовженням їх були двомісячні збірники «Дзвін» і «Молот»; на останньому вид. припинилося.

Громадські суди, див. Копні суди.

Громадсько-Допомоговий Комітет Укр. Еміґрантів в Румунії, орг-ція укр. еміґрантів із Центр. і Сх. Земель у 1930-их pp. з центром у Букарешті (секції — Бакев, Брашов, Букарешт, Дорна-Ватра, Кишинів, Пятра-Нямц, Толмаджів); гол. К. Мацієвич, члени Д. Геродот, І. Гаврилюк, В. Трепке, Г. Порохівський і ін.

«Громадянин», орган Радикальної Партії на Буковині, виходив у Чернівцях 1909 — 11; гол. ред. Ю. Сербинюк, серед співробітників Д. Макогон, О. Попович, І. Герасимович, вид. І. Поповича.

«Громадянка», двотижневик, гром.-політ. орган жін. орг-ції «Дружина кн. Ольги», виходив у Львові 1938 замість закритих поль. владою «Жінка» і «Українка»; ред. М. Рудницька.

«Громадянка», місячник, орган Об’єднання Укр. Жінок на Еміґрації (ОУЖ), виходив в Авґсбурзі 1946 — 50; ред. Л. Івченко, М. Донцова.

Громадянство, сучасне визначення приналежности осіб до певної держави. Термін Г. з’явився після франц. революції, заміняючи старе визначення — підданство. Останнє означало не лише відношення різних категорій населення до монарха, але і відношення залежности від пана — шляхтича. Г. зв’язане із спеціяльними обов’язками й правами громадянина супроти своєї держави, яких не мають не громадяни — чужинці. Громадяни користуються окремими громадянськими правами. На укр. землях під Росією і Австро-Угорщиною існувало підданство чи Г. відповідних держав. В УНР справу держ. Г. вперше реґляментував закон Центр. Ради з 2 — 4. 3. 1918. Громадянином УНР ставала кожна особа, яка народилася на Україні й була зв’язана з нею постійним місцем перебування і яка отримає про це грамоту від уряду УНР. Уряд може надати Г. також особам, не народженим на Україні, після трирічного їх перебування в УНР. Подвійного Г. в УНР не допускалося. За гетьманату Г. реґулювалося законом з 2. 7. 1918: громадянами Укр. Держави ставали всі громадяни Рос. Імперії, які перебувають на Україні і бажають прийняти укр. Г. Директорія відновила закон Центр. Ради. В ЗО УНР Г. нормував закон з 8. 4. 1919, за яким громадянином ставала кожна особа, яка в час оголошення закону має приналежність до однієї з громад ЗО УНР. Особи, які не бажали прийняти Г. ЗО УНР, мали про це скласти заяву і вважалися чужинцями.

На укр. землях під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією українці ставали громадянами відповідних держав у висліді міжнар. договорів (Ризький, Сен-Жерменський і Севрський): українці Сх. Галичини не вважалися з погляду міжнар. права поль. громадянами до 15. 3. 1923. Однак поль. уряд до них застосовував усі вимоги як до власних громадян (військ. служба, вибори). Поль. уряд позбавив права Г. окремих укр. діячів, які залишилися по 1923 за кордоном та не відповіли ін. вимогам закону (втрата зв’язків з поль. державою на протязі 5 p., протиполь. діяльність й ін.).

В УССР у 1919 — 23 існувало окреме укр. сов. Г., реґляментоване законодавством УССР. Громадянами УССР вважалися «всі колишні громадяни Укр. Держави» та кол. піддані Рос. Імперії, що перебувають на території УССР, якщо вони не відмовилися від Г. УССР (постанова РНК з 11. 3. 1919). Право відмовитися від укр. сов. Г. мали лише особи неукр. походження і за умовою, що ін. держава згідна надати їм своє Г. Набування укр. сов. Г. відбувалося за принципом „ius soli“ (в РСФСР діяв принцип „ius sanguinis“). Діти чужинців, народжені в УССР, вважалися укр. сов. громадянами, якщо вони за рік після досягнення повноліття не заявлять, що приймають Г. своїх батьків (постанова з 28. 3. 1922). Г. УССР можна було набути шляхом натуралізації (положення про чужоземців в УССР з 28. 3. 1922) та оптації на підставі договорів УССР із балтицькими країнами та з Польщею. Втрачали Г. УССР особи, що перебуває ли за кордоном понад 5 pp. і не взяли сов. пашпорт, що добровільно служили в «контррев. арміях», ті, що залишили укр. територію без дозволу сов. влади (еміґрація), і ті, що не скористалися з права оптації.

Із створенням СССР запроваджено подвійне Г.: союзне і республіканське. Кожен громадянин УССР є громадянином СССР. Порядок набуття і втрату Г. УССР нормував пізніше «Адміністративний кодекс УССР» 1927 (поділ 7, артикули 231 — 246). Чужоземцем в УССР вважається лише не сов. громадянин. Від 1931 поза СССР дійсним є тільки союзне Г. (раніше в пашпортах відзначалося і Г. УССР), а республіканське має тільки внутр. значення. Теперішній стан сов. Г. нормує закон з 19. 8. 1938. Чужоземець в СССР при натуралізації набуває, крім союзного, також респ. громадянство, при чому це визначає верховна рада республіки. Питання про вихід із сов. Г. розв’язує тільки Верховний Совєт СССР. До 1938 усі мешканці СССР, чуже Г. яких не було доведене, вважалися сов. громадянами. Новий закон запровадив категорії бездержавних, а набуття сов. Г. провадиться не автоматично, а за певним порядком. Мешканцям приєднаних територій надавалося колективно сов. Г., напр. мешканцям Басарабії і Буковини указом Президії Верховного Совєта СССР з 8. 3. 1941.

Укр. еміґрація користується міжнар. визнаним статутом бездержавних; частина прийняла громадянство нових країн поселення, гол. за океаном (див. Натуралізація). Однак сов. уряд і далі вважає еміґрантів із СССР своїми громадянами. В 1946 — 47 рядом указів Верховного Совєта СССР спрощено набуття сов. Г. еміґрантам. З цього скористалася частина рос. і вірменської еміґрації.

М. Стахів, В. Маркусь

Громадянські права, також громадянські свободи; сукупність основних прав громадянства, що забезпечують особисту свободу й дають можливість участи в керуванні гром. і держ. справами. Г. п. звичайно ґарантуються конституцією. До революції Г. п. на укр. землях були визначені законодавством держав, до яких належали українці; в Росії вони були максимально обмежені, в Австро-Угорщині з 1848, а власне з 1861 pp. гол. особисті і політ. свободи визнавалися, але принцип загальности і рівности не був повністю застосований. Конституція УНР з 29. 4. 1918 забезпечувала такі особисті свободи! незайманість особи і домашнього вогнища (за винятком судового вирішення), таємниця листування, свобода місця перебування, і політичні права — активних і пасивних виборів, свободи слова, друку, сумління, організації, страйку. Більшістю цих прав могли користуватися всі мешканці УНР, а повнота Г. п. належала тільки укр. громадянам обох статей по закінченні 20 pp. життя. Тимчасова конституція гетьманського уряду в основі зберегла особисті свободи, додаючи до них ґарантію приватної власности та політ. свободи друку, зібрань, організації; опозиція проти уряду була дозволена. За Директорії УНР, як і на території ЗО УНР, основні Г. п., не зважаючи на винятковий стан війни, були так само забезпечені. В конституціях УССР формально зафіксовані Г. п.; спочатку вони визнавалися тільки за «трудовим елементом», а з 1936 р. і за всіма громадянами. До основних прав громадян належить право на працю, відпочинок, на освіту, забезпечення на старість, незайманість особи і мешкання, та політ. свободи — слова, друку, зборів і маніфестацій. Усі ці Г. п., записані в конституцію УССР (статті 98 — 109), мають лише теоретичне і пропаґандивне значення.

Р. М.

Громашевський Лев (* 1887), лікар-епідеміолог родом із Миколаєва, проф. мед. ін-тів в Одесі, Дніпропетровському, Києві, д. чл. АН СССР, автор праць із епідеміології та соц. гігієни.

[Громашевський Лев (1887 — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Громика Михайло, білоцерківський полк. 1649 — 51, убитий під час коз. заворушення, спричиненого зменшенням реєстру.

[Громика Михайло (? — 1651, Корсунь). — Виправлення. Т. 11.]

Громницький Сидір (1850 — 1937), гал. пед. і осв. діяч; 1879 — 1906 учитель укр. Акад. Гімназії у Львові, 1907 — 20 дир. її філії; чл. виділів багатьох орг-цій у Галичині, зокрема «Рідної Школи» й «Учительської Громади» (почесний чл.), чл. Крайової Шкільної Ради (1914 — 20), Ради м. Львова (1916 — 27); 1886 — 1903 діяльний чл. Виділу НТШ, заступник гол. й довголітній адміністратор, іменований почесним чл. НТШ.

[Громницький Сидір (* Загірочко, Бібрський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Громові свята, в укр. нар. календарі припадають на час від 21 липня до 18 серпня н. ст.; найважливіші з них — св. Іллі (2. 8. н. ст.) й Паликопа, себто Пантелеймона (9. 8. н. ст.).

Громоклея, права притока Інгула.

Гросулове, кол. назва с. Велика Михайлівна.

Гроші, за госп-ва, заснованого на обміні добрами й послугами, є засобом обміну й мірилом вартости, а так само засобом збереження вартостей і законним платничим засобом. Цю останню властивість Г. надає держава, яка через своє законодавство взагалі керує грошовим обігом країни. Г. можуть мати свою власну цінність (предметні Г. — металеві) і цінність, похідну від функцій, що їх вони виконують (паперові Г.). До революції в підрос. частині України мали обіг Г. Рос. Імперії; з 1899 р. (реформа Вітте) — це золота валюта, грошова одиниця рубль (укр. назва карбованець), що містив у собі 17,424 долей чистого золота (0,7742 гр). В австро-угор. частині України валютою з 1892 р. була австр. крона (0,38875 гр чистого золота). За часів самостійности України була запроваджена укр. валюта і випущені укр. Г. (див. нижче). За больш. часів знову стався поворот до рос. рубля, що в наслідок надмірної емісії банкнотів на поч. 20-их pp. був зовсім знецінений (найнижча вартість: 1 золотий рубль — 5 457 000 000 сов. рублів або «совзнаків»). В 1922 — 24 pp. була проведена грошова реформа встановленням нової валютної одиниці — червінця, заснованого на золоті (1,6767 гр). Червінці являли собою кредитові Г. (банкноти), що їх випускав Держбанк не для покриття бюджетового дефіциту, а лише для потреб госп. обігу порядком короткотермінового кредитування. До 1924 р. існували рівнобіжно дві валюти — червінці і «совзнаки». В 1924 р. «совзнаки» були анульовані, і країна перейшла остаточно на нову валюту, при чому 1 червінець дорівнював 10 новим рублям. В обіг були випущені банкноти від 10 рублів і вище, білети держ. скарбниці в 1, 3, 5 рублів і дрібна розмінна срібна й мідна монета. Всупереч твердженням больш. екон. літератури, можна вважати, що здійснення перших трьох п’ятирічних плянів призвело до інфляції, яка мала прихований характер через відсутність у сов. госп-ві вільного ціноутворення (декретні ціни) і наявність примусового міжнар. курсу сов. рубля (б наслідок монополії зовн. торгівлі). Війна 1941 — 45 pp. спричинила відкриту інфляцію. В 1947 р. (грудень) була проведена грошова реформа; готівка в старих Г. була обмінена на нові у відношенні 10 : 1. Для Г., що лежали в ощадних касах чи в обліґаціях держ. позик, обмін був проведений різними пропорціями, починаючи від відношення 1 : 1 для вкладів до 3 000 рублів і кінчаючи відношенням 5 : 1 для певних випусків держ. позик. Від цієї реформи найбільше втратило с.-г. населення, що за час війни нагромадило чималі запаси Г. 28. 2. 1950 р. була проведена нова грошова реформа, яка стосувалася виключно міжнар. курсу рубля. До того часу курс рубля визначався на базі амер. доляра і був встановлений у розмірі 5,30 рублів за 1 доляр. Відтоді сов. рубль відірвався від цієї бази і переведений на золоту базу. Зміст золота в сов. рублі був підвищений з 0,16767 до 0,222168 гр (що відповідає 25 амер. центам). Ця зміна курсу рубля відбилася перев. на грошових розрахунках із евр. країнами — сателітами, що від неї мусіли дещо втратити.

Є. Ґловінський

Монета на Україні. Найдавнішими монетами, що трапляються на території Сх. України, є монети грец. міст на узбережжях Чорного моря, гол. чином міст на півн. узбережжі — Тири, Ольвії, Херсонесу Таврійського, Пантікапея й ін., і монети Боспорського царства, — але також і міст на малоазійському і зах. узбережжі. Час цих монет: 6 в. до Хр. — 4 в. по Хр. Проте, знахідки їх, за винятком монет міст малоазійського узбережжя часу понтійського царя Мітрідата Евпатора, трапляються рідко і, крім окремих випадків, лише недалеко від берегів Чорного моря.

Зате в надзвичайно великій кількості були в обігу по всій Україні (гол. на Подніпров’ї і Подністров’ї) рим. срібні монети, денарії імператорського часу 2 пол. 1 в. по Хр. і всього 2 в., особливо денарії цього останнього. Досі в науці зареєстровано понад 1000 знахідок — скарбів і поодиноких монет — на просторі всієї України із заг. ч. бл. 30 000 примірників монет, але це безумовно тільки невелика частина всіх знахідок. В народі денарії — знахідки відомі під назвою «Іванові голівки» (через подібність бородатих голів рим. імператорів 2 пол. 2 в. по Хр. — Л. Вера, М. Аврелія та Коммода — до відрубаної голови Івана Христителя). В обігу денарії були тут щонайменше протягом 2 — 5 вв. Знахідки на Сх. Україні рим. монет пізнішого часу — 3 — 5 вв. — виняткове явище.

У 6 — 7 вв., мабуть у зв’язку з діяльністю антів, на Україні з’являються в невеликому ч. візант. срібні монети «гексаграми» та мідяні «фолліси» (= 40 нуммій) і менші номінали.

Протягом 9, 10 і поч. 11 вв. (до 1015 р.) великим потоком ідуть у Сх., Півн. і Сер. Европу (до р. Ельби) з мусулманських країн Азії, Півн. Африки й Еспанії срібні монети «диргеми». Чимало їх було в обігу в лісовій і лісостеповій смугах України. Тепер вони трапляються в знахідках скарбами і окремо. В обігу диргеми лишаються до пол. 11 в., вживаючися, видимо, гол. чином на вагу. Одночасно з ними в обігу є невелика кількість срібних візант. «міліарісіїв» та ще менша кількість зах.-евр. «денарів». Після прийняття християнства Володимир В. (980 — 1015) карбував золоті монети — «злато» і срібні — «серебро». Разом із ним карбували свою монету (тільки срібну) його син, Ярослав Новгородський (імовірно в Новгороді) та його небіж, Святослав Турівський, і, мабуть, ще хтось із синів Володимира, зокрема князь з іменем, начебто, Петро. Як показує докладне вивчення складу монетних скарбів, в яких, разом з ін. монетами, були знайдені й найдавніші монети Київської держави, всі ці монети карбовано не пізніше 1020 р. Отже, віднесення деяких із цих монет до внуків і навіть до пізніших нащадків Володимира В., як це робить дехто з укр. учених, відкидається незаперечними нумізматичними фактами. Імовірно, що це карбування мало на меті не цілі грошового обігу, а урочисте виявлення, згідно з стародавніми нормами візант. права, суверенности нової христ. держави й її частин. Цим пояснюється й дуже обмежений маштаб карбування, особливо Володимирового «злата» і деяких ґатунків «серебра».

Поруч з імпортованими араб. диргемами в обігу були місц. «кунні» Г. Як доводять назви деяких грошових одиниць, згадувані в різних письмових джерелах Київської Руси — «куна», «веверица», «векша», — це були, видимо, хутра або шкірки хутрових’ тварин, куниці й білки. Ін. номінали «кунної» системи, «ногата» і «резана», не є прямими назвами тварин і можуть бути тлумачені подвійно: і як хутрові, і як металеві Г. Більш прийнятною є думка, що «ногата», принаймні для 9, 10 і частини 11 в. — це араб. диргем (може пол. диргема), а «резана» — пол. або ще менша частина диргема. Усі номінали кунної системи об’єднувалися лічильною одиницею «гривнею» в такому співвідношенні: «гривня» в письмових джерелах «гривна») = 20 ногатам або = 25 кунам, або = 50 резанам (пізніше, з 12 в. = 50 кунам) або = 100 (це здогадно) веверицям-векшам.

Хоч питання про реальну суть кунних Г. остаточно не розв’язане, проте доводиться думати, що принаймні з 2 пол. 11 в. до пол. 14 в. всі кунні номінали були Г. — хутрами або шкірами, бо ніяких металевих Г. (крім важких срібних зливків-гривень) у цей період на Україні взагалі не було, кунні ж номінали постійно згадуються в джерелах того часу. Повідомлення ряду чужоземних письменників підтверджують хутрово-шкіряну суть кунних Г. у той час. Зокрема пер. учений Ахмед Туський (за найновішими даними — Наджіб Хамаданський, тобто з м. Хамадану) у своєму творі «Чудеса творіння» 1160 р. по Хр. каже: «і у руських шкіряні гроші, шкірки білок (сірих), а не диргеми, і шкіри без хутра з передніми і задніми лапками і кігтями».

Протягом 12 — 13 вв., мабуть, щоб запровадити у грошовий обіг, принаймні для значних фінансових операцій, твердішу й певнішу валюту, ніж кунні Г., виробляються срібні зливки — «гривні», різної форми і ваги. Це т. зв. «київські», «чернігівські» і паличкоподібні, новгородського типу, гривні.

У 14 в. відновлюється карбування монети на території України для певних частин її, але чужими урядами. У Галичині, після опанування її Польщею, Казімір III (1333 — 70) і його наступники, Людовік Угорський (1370 — 82) і Володислав Яґайло (1386 — 1434), також і намісник Людовіка Угорського в Галичині Володислав Опільський (1372 — 78), карбували у Львові срібні «квартники» з гал. гербом і написом „moneta Ruscie“ (Russie) і мідяні монети «пули». Володислав Яґайло карбував у Львові також срібні півгроші з написом „moneta Lemburgensis“ (повністю чи в скороченні) — «монета Львівська».

Після приєднання до Литви сх.-укр. земель на поч. 1360-их pp. у Київському князівстві, як удільному лит. князівстві, карбують срібні «денари» (назва умовна) кн. Володимир Ольґердович (1362 — 94), містячи на них свій герб і напис «Володимирово» (або «Володимирь»), а також нез’ясований кн., що його ім’я на подібних же денарах читають як «Роман» (напис, начебто, «РомЂнино», «Романово»). Приєднання до Литви відкрило широкий шлях на Україну чес. «празькім Г.» (Grossi Pragenses), що були в той час гол. засобом грошового обігу в Литві. На укр. територію надходять у великій кількості Г. — за укр. джерелами «гроші широкі» — короля Вацлава IV (1378 — 1419), карбовані із срібла 600 — 650 pro mille, вагою пересічно 2,60 — 2,70 г. Їх знаходять скарбами і окремо на просторі всієї України, частіше на Правобережжі. Інколи разом із ними в скарбах трапляються окремі монети попередників Вацлава IV: Вацлава II (1283 — 1305), Яна Люксембурзького (1310 — 46) і Карла І (1346 — 78); Г. останнього — частіші. Час обігу «празьких Г.» на Україні: 14 — 15 вв.

Крім цих Г., в обігу були різноманітні ін. срібні монети, як от ранні лит., поль., денари Володимира Ольґердовича, ґенуезько-тат. «аспри» (з м. Кафи у Криму), золотоординські «диргеми», кримські «акче» тощо. Всі вони трапляються, гол. чином, у скарбах із «празькими Г.», а золотоординські диргеми — також і окремими скарбами.

У 15 — 16 вв., поруч із деякою кількістю «празьких Г.» та ін. чужоземних монет, в обігу була поль. і лит. монета, з часу Люблинської унії 1569 р. однакова щодо вартости (до унії поль. гріш становив 4/з лит. гроша), але зовнішньо подекуди з певними відмінностями. Це були гол. чином півгроші, а в меншій кількості й ін. номінали: шостаки (6 грошів), трояки (3 гроші), гроші, третяки (3 денари), денари тощо. Ходила також подібна монета підвладних Поль.-Лит. державі монетарень Пруссії, міст Ельбінґу, Ґданську, Торна, Всхови, Познані і прибалтицьких міст.

Незвичайний розвиток монетної справи за королювання в Польщі Жигмонта III (1587 — 1632) і значний приплив до неї з країн Сер. і Зах. Европи, в той час і пізніше, золотої і грубої срібної монети — дукатів і талярів — великою мірою відбилися на грошовому обігу України. В ньому з’явилося багато поль. і чужоземної монети, як тих ґатунків, що їх карбовано вже раніше, так і нових номіналів, м. ін. «орти» (= 16 — 18 грошів: укр. назва «вурти», «урти», «верти») і, особливо, «пултораки», 1½ гроша (1614 — 27 pp.), що на Україні дістали назву «чехів». Не зважаючи на низьку якість «чехів» (особливо в 1521 — 27 pp.), вони відіграли першорядну ролю у внутр. обігу України й трималися в ньому понад століття, аж до остаточного витиснення поль. монети російською.

Для значних фінансових операцій служили золоті монети «дукати» («червоні золоті»), гол. венеційські («цехіни»), угорські і Сполучених Нідерляндів, та високоякісні срібні таляри різних ґатунків, здебільшого з Есп. та Сполучених Нідерляндів.

У другій пол. 17 в. до Жигмонтової монети, що й далі була в обігу в поль. землях і на Україні (за Владислава IV карбовано тільки таляри, та й то порівняно небагато), приєдналася поль.-лит. монета Яна-Казіміра (1648 — 68), Михайла Вишневецького (1669 — 76) і Яна Собєського (1676 — 96). Серед цієї монети найголовнішими були: срібні, низької якости, «золоті» («злотувки») pp. 1663 — 66 з офіц. вартістю 30 грошів, відомі під назвою «тинфів» (також «тимфів»), і мідяні шеляги (соліди), т. зв. «боратинки» 1659 — 66 pp. Своєю внутр. малоцінністю, що різко розходилася з офіц. курсом, ці обидва ґатунки спричинялися до великих замішань всюди, де були в обігу.

На Лівобережжя в той час надходили в дедалі більшій кількості моск. Г.: срібні копійки царів Михайла Федоровича (1613 — 45) і Олексія Михайловича та їх наступників і мідяні копійки Олексія Михайловича 1660 — 63 pp. З останніми, через їх внутр. безвартісність, населення повело завзяту боротьбу. Незабаром вони були вилучені з обігу і в Росії, і на Україні. Але й до срібних копійок укр. населення ставилося неґативно, бо хоч їх і карбовано з високоякісного срібла зах.-евр. талярів, та через свою дрібність вони були дуже незручні в обігу і, до того ж, не мали кратних номіналів. Спроба моск. уряду випустити в 1686 — 87 pp. для часткової заміни копійок і старих поль. «чехів» т. зв. «сєвські чехи» (їх карбовано в м. Сєвську, майже на кордоні України й Московщини), з певною подібністю до Жигмонтових чехів, що їх уже не вистачало в обігу, не мала успіху через низьку якість нових чехів, яка була наслідком злочинної діяльности виконавців цієї операції. Довелося ці чехи вилучити з обігу й відновити обіг старих Жигмонтових чехів.

Петро I, провівши на поч. 18 в. ґрунтовну реформу рос. монетної системи на зразок зах.-евр. систем, вирішив замінити новою монетою всю поль.-лит. і чужоземну монету на Україні. Коз. літописець С. Величко у своєму «Літописі» розповідає, що Петро I «... послЂ баталіи Полтавской зо Шведом, монету старовЂчную Полскую зо всеи Малои Росіи, то есть леви, орлянки, чвертки, полталярки, орти, тимфи, шостаки, шаги, чехи, осмаки и лядскіи зо всеи Малои Росіи вивелъ и вигубылъ; тилко таляров да червонихъ памятка осталася; а натомЂстъ своєю мЂдною и срЂбною дробною и твердою, краснимъ кунштомъ изданною, наполнилъ Малую Росію монетою». Проте, це повідомлення не цілком відповідає дійсності. За даними ін. джерел того часу і за складом відповідних монетних скарбів, поль.-лит. і деяка ін. чужоземна монета були в обігу на Україні, поруч із рос., ще принаймні до 30-их pp. 18 в., а почасти й пізніше. Лише з поч. 19 в. можна говорити про повну заміну в грошовому обігу України будь-якої чужоземної монети російською. Але окремі монетні назви, як от «злотий» (або «злот»), «шаг» та ін., застосовуючися до певних номіналів рос. монети («злотий» = 15 копійок; «шаг» = 1/2 копійки), збереглися в деяких місцевостях України аж до революції 1917 р. У відновленій Українській Державі 1917 — 20 pp. монети не карбовано зовсім з огляду на важкі обставини того часу. В УРСР, як і в ін. республіках, що входять до складу СРСР, в обігу перебуває монета, однакова для всього Союзу РСР.

В. Шугаєвський

Гроші в Українській Державі 1917 — 20 pp. З держ. життям на Україні в 1917 — 20 з’явилися і власні укр. гроші, паперові, з емблемами держави та укр. написами. Зразки для грошей робили: Нарбут, Кричевський, Красовський, Мозалевський, Приходько, Романовський, Середа. Рахування провадилося на карбованці й на гривні (карбованець = 2 гривням, гривня = 100 шагам); вартість карбованця прирівнювано до 17,424 «долі» (1 доля = 0,044 гр) щирого золота. Ухвалою Укр. Центр. Ради з 19. 12. 1917 р. ст. ст. надруковано перший держ. кредитовий білет вартістю 100 карбованців; в обігу він з’явився 24. 12. 1917 р. ст. ст. (розмір 167 × 103 мм, напис чотирма мовами: укр. спереду, рос., поль. й жид. на звороті). В обігу були білети вартістю 10, 25, 50, 100, 250 і 1 000 карбованців.

Законом Укр. Центр. Ради з 1. 3. 1918 р. валютною одиницею стала гривня. В обігу були «держ. кредитові білети», вартістю 2, 10, 100, 500, 1 000 і 2 000 гривень, «розмінний знак держ. скарбниці УНР», вартістю 5 гривень, і 3,6% «білети держ. скарбниці», вартістю 50, 100, 200 й 1000 гривень. Гривні всіх вартостей, за винятком надрукованих у Станиславові 5 гривень, були надруковані в держ. друкарні в Берліні. Добірна якість матеріялу й солідне техн. виконання не дали змоги їх підробляти. Дрібна розмінна монета, шаги — 1/100 гривні, була друкована тими самими клішами, що й поштові марки, тільки на картоні, з написом на зворотному незаґумованому боці: «ходить нарівні з дзвінкою монетою». В обігу були 10, 20, 30, 40 і 50 шагів.

З укр. держ. грошей лише 25 карбованців першого випуску й шаги всіх вартостей не мають водяних знаків.

Недостача потрібної кількости розмінної монети й різні ін. обставини викликали появу окремих міських грошей із різними назвами («бони, чеки, розмінні знаки, розмінні білети» й т. ін.) — по різних містах України. Зокрема на Волині мали свої гроші: Крем’янець (розмінні білети вартістю 1, 3 і 5 карбованців), Дубно (чек вартістю 10 карбованців), Луцьке (розмінний знак вартістю 20 гривень), Житомир (розмінні білети вартістю 1, 3, 5 карбованців), у Галичині — Броди (знак грошовий вартістю 1, 2, 5, 10 і 20 гривень), Золочів (гривні вартістю 5 і 10 гривень), Тернопіль (бони вартістю 2, 10, 20 і 50 гривень), Збараж (бони вартістю 1, 5 і 10 гривень), Сокаль (бон вартістю 1 гривні). Ориґінальним явищем були й різні роди грошей, що їх видавали або штемплювали повстанські загони.

За М. Гнатишаком

Література: Толстой И. Древнейшие русские монеты великого княжества Киевского. П. 1882; Марков А. Топография кладов восточных монет (сасанидских и куфических). П. 1910; Gumowski M. Podręcznik Numizmalyki Polskiej. Кр. 1914; Шугаевский В. Монета и денежный счет в Левобережной Украине в 17 в. Чернігів 1918; Сиверс А. Топография кладов с пражскими грошами. Труды нумизматической Комиссии РДИМК, П. II. 1922; Bauer N. Die Silber- und Goldbarren des russischen Mittelalters. Numizmatische Zeitsdirift, neue Folge, XXII — XXIV. Відень 1929, 1931; Кропоткин В. Клады римских монет в Восточной Европе. Вестник Древней Истории, I. 1951; Шугаєвський В. Монета і грошова лічба на Україні в 17 ст. Наук. Зб. УВАН, Нью-Йорк 1952; Кропоткин В. Топография кладов римских и ранневизантийских монет на территории СССР. Вестник Древней Истории, III. 1954.

Грубешів (III — 4), м. на Холмщині, тепер пов. м. Люблинського воєводства в Польщі, 13 000 меш. (1931). Відоме в 14 в., міські права з 1400, осередок українців півд.-сх. Холмщини- В пов. українці становили 37%, римо-католики з укр. мовою — 20%, поляки 32%; 1946 р. укр. населення виселено.

Грубник Павло (* 1927), артист Харківського Драматичного Театру ім. Шевченка, з 1954 — артист Київського Драматичного Театру ім. Франка. Ролі — Хлестаков у «Ревізорі», Сава — в фільмі «Земля» та ряд ін.

Грудин Володимир (* 1893), композитор і піяніст-педагог, родом із Києва, скінчив Київську й Одеську консерваторії, проф. Київського Муз. Ін-ту; виступав із концертами у Києві, Львові, Празі, Парижі, Брно й ін. містах; тепер у Нью-Йорку, проф. Укр. Муз. Ін-ту; твори: симфонія, оркестрові сюїти, 2 концерти для фортепіяна з оркестрою, тріо, квартет, скрипкова соната, п’єси для фортепіяна, сольові пісні й ін.

[Грудин Володимир (1893 — 1980, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Грудина Дмитро (* 1898), офіц. ком. театральний критик 20 — 30-их pp.; спершу був актором Театру ім. М. Заньковецької, згодом став на чолі театрального відділу Комітету в справах мистецтв при РНК УРСР; в своїх статтях в журналах «Критика», «Нове Мистецтво», «Театр» та ін. вів боротьбу проти нових мист. шукань, зокрема проти «Березоля», керованого Л. Курбасом. В 1937 заарештований і засланий.

[Грудина Дмитро (1898 — 1937). — Виправлення. Т. 11.]

Грудницька Марія, літературознавець, проф. іст. укр. літератури в Києві, наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Шевченка АН УРСР; ряд розвідок з іст. укр. письменства 19 — 20 вв., зокрема присвячених творчості Лесі Українки; праця над вид. творів П. Мирного, В. Стефаника, Л. Українки и ін.

Грузини, народ, основне населення Грузії, країни в Передній Азії, говорить грузинською мовою, що належить до іберійсько-кавказьких мов; в СССР є 2 248 000 Г. (1939 p.).

Зв’язки між українцями й Г. до 19 в. мали лише випадковий характер. В княжу добу деякий час існували екон. відносини між Грузією й Тмутороканню. Окремі факти дають підстави гадати, що існували невідомі докладніше тісніші зв’язки: так у 1154 р. київський в. кн. Із’яслав Мстиславич одружився з дочкою грузинського царя Димитрія I (30 pp. пізніше цариця Тамара одружилася з кн. Юрієм Андрійовичем із півн. гілки Рюрикової династії).

У 18 в. указом цариці Єлисавети (з 1743 р.) надано маєтки на півд. Гетьманщині багатьом грузинським княжим і дворянським родинам (Жеваховим, Ерістовим, Орбеліяні, Тумановим, Саакадзевим, Абашідзе, Кекуатовим та ін.), що поріднилися з укр. коз. старшиною і шляхетством. Тоді ж оселився й жив на Миргородщині видатний грузинський поет Давид Ґурамішвілі (1705 — 92), в творчості якого відбилися укр. впливи.

В першій пол. 19 в. існував т. зв. закавказький транзит, що проходив через Одесу й Редут-Кале. Госп. стосунки України з Грузією в той час були досить жваві, зокрема до Грузії вивозилися вироби укр. суконних фабрик і цукор.

В 19 в. чимало Г. студіювало по високих школах України, зокрема в Київській Духовній Академії, як видатний педагог Яків Гогебашвілі, що перший висунув думку про потребу перекладів з укр. на грузинську мову. Ін. Ґ. були урядовцями, адвокатами, лікарями, утворюючи невеличкі колонії по більших містах. В політиці рос. уряду щодо України і Грузії було чимало спільного, зокрема в 1830 — 40-их pp. (грузинська змова 1832 p., справа кн. Дадіяна в Мінгрелії, справа кн. Рєпніна на Україні та ін.). Можливо, що й це мало вплив на Шевченка («Кавказ»).

Чимало зробив для взаємного зближення видатний письм. Акакій Церетелі (1840 — 1915), ентузіястичний прихильник Шевченка, якого знав особисто і впливи ідей якого виявив у своїй творчості. Особливо виразно продемонстрована була пошана до Шевченка під час святкування ювілею в Тбілісі 1911 р. Шевченкові твори перекладали тоді Ніко Ломоурі (1852 — 1915), що вчився в Києві й у 70-их pp. дописами до грузинських газет інформував про життя на Україні, М. Ґурієлі, С. Хундадзе, Д. Томашвілі, М. Кінцурашвілі, С. Шаншіашвілі, Д. Еріставі й ін.; кілька Шевченкових віршів грузинські композитори поклали на музику; відбувалися прилюдні доповіді про Шевченка (А. Ґарсеванішвілі 1911).

В кін. 19 в. з’явилися окремі переклади з Котляревського (С. Хундадзе) й Квітки-Основ’яненка (Д. Месхі), на поч. 20 в. з’явилися деякі твори Франка в перекладах І. Евдошвілі (Хосіташвілі), згодом К. Джапарідзе і Н. Кіпіані. У 40 — 50-их pp. 19 в. в Тбілісі виставлялися укр. мовою «Наталка Полтавка» й «Москаль Чарівник» Котляревського. В 1889 р. великий успіх мали ґастролі групи М. Старицького, а в 1890 р. — М. Кропивницького. На поч. 20 в. в Тбілісі створилася укр. група, керована М. Біляєвою (з 1902 до 1919 було поставлено понад 45 п’єс). З’явилися перші переклади з грузинської укр. мовою — О. Лотоцького (оп. «Ніна» О. Казбека в «Правді», окремі поезії в «ЛНВ») та П. Грабовського (з І. Чавчавадзе).

З посиленням боротьби за нац. права Г. не раз спільно виступали з українцями. Діяльність укр. студентських громад знаходила підтримку студентів-Г., що вчилися в Києві (напр., пед. і гром. діячі Н. Ґамбарашвілі, Шіо Чітадзе). В 1914 Г. брали участь у виступах з приводу заборони Шевченкових свят. Особисті зв’язки посилювалися під час перебування в Грузії 1910 — 13 Л. Українки та її чоловіка, етнографа К. Квітки. Спільно діяли українці й Г. в Петербурзі 1906, за часів 1 Держ. Думи, в Союзі Автономістів (віце-през. його від українців був І. Шраг, від Г. — В. Ґеловані). В 4 Держ. Думі гостро виступав у справах рел. і культ. переслідувань українців в окупованій Галичині Н. Чхеїдзе.

Після революції Г. брали участь у скликаному в Києві з ініціятиви Центр. Ради з’їзді представників поневолених національностей Росії 23 — 28 вересня 1917. У 1918 уряд Укр. Держави мав офіц. дипломатичні відносини з Грузинською Республікою; 5. 12. 1918 між укр. урядом і Грузинською Республікою був укладений договір про консулярні й торг. відносини, про мореплавство й транзит; в Тбілісі був укр. ген. консул Лісняк, згодом, за Директорії, послом став І. Красковський, укр. консульства до кін. 1920 існували в Батумі й Ґаґрах. Гол. грузинської місії в Києві був проф. Віктор Тевзайя. На еміґрації співпраця українців і Г. знайшла вияв зокрема в діяльності Прометейського руху, АБН і Паризького бльоку.

З поч. 20-их pp., під сов. режимом, грузинсько-укр. відносини змогли розвиватися лише в площині культурній. Традицією стали поїздки укр. письменників до Грузії й грузинських на Україну. Поряд із цим відбувалися виставки, напр., укр. мист. виставка 1931 в Тбілісі «Україна в гостях у Грузії». В Грузію приїздили на ґастролі Держ. Капеля «Думка», театри «Березіль» (тепер Театр ім. Шевченка), Театр ім. Франка й ін. По Україні ґастролювали Театр ім. Руставелі, Театр ім. Марджанішвілі, концертові групи композиторів і виконавців. Офіц. виявом взаємної симпатії народів було відкриття пам’ятників Д. Ґурамішвілі в Миргороді 1949 і Лесі Українці в Сурамі 1952.

Найпліднішє виявилися укр.-грузинські зв’язки в перекладах літ. творів. Поза окремими творами, в 1939 і в 1953 pp. вийшли великі вид. поезій Шевченка; в 40-их pp. — твори І. Франка, зокрема «Мойсей», 1949 і 1952 вийшли збірки творів Лесі Українки. Перекладали ці твори відомі груз. письменники, як С. Чіковані, К. Лорткіпанідзе, І. Мосашвілі, А. Машашвілі, І. Абашідзе, Р. Ґветадзе, В. Ґапріндашвілі, С. Шаншіашвілі, О. Курателі й ряд ін. Перекладені також твори сучасних укр. письменників М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, П. Панча, І. Кочерги, О. Корнійчука (п’єси двох останніх ішли в театрах Грузії) й ін. Найкращі переклади з грузинської належать М. Бажанові: «Витязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі й «Давитіяні» Д. Ґурамішвілі. Ряд ін. творів грузинської літератури перекладали М. Рильський, А. Малишко, П. Воронько, М. Нагнибіда, С. Крижанівський й ін.

М. Глобенко

Грузинський Олександер (* 1881), філолог, родом із Ніжена, чл. Укр. Наук. Т-ва в Києві; в 20-их pp. проф. Ніженського ІНО, згодом Харківського ІНО, з пол. 30-их pp. доля невідома; м. ін. працями «Пересопницкое евангелие как памятник искусства эпохи Возрождения в южной России в 16 в.» (1911), «Из истории перевода евангелия в южной России в 16 в.», статті про твори Т. Прокоповича, Г. Сковороди й ін.

[Грузинський Олександер (1881 — 1954, Київ), переслідуваний в 30-их pp., Г. покинув Україну і викладав у Ленінграді і Могилеві Згодом повернувся на Україну. — Виправлення. Т. 11.]

Грузія, див. Грузини.

Грунський Микола (1872 — 1951), славіст, проф. Київського Ун-ту. Головні праці — з іст. вивчення синтакси слов. мов, із ц.-слов. мови (Фрайзінґенські уривки, Київські листки, походження глаголиці), коментар до «Слова о полку Ігореві», також ряд компілятивних курсів сучасної укр. мови і її історії, написаних у співробітництві з ін. авторами.

[Грунський Микола (* Суми — † Київ). „Основи нового укр. правопису“ (1929), „Вступ до слов. мовознавства“ (1946). — Виправлення. Т. 11.]

Грунь (III — 15), с., р. ц. Сумської обл.

Група військ, кілька військ. частин, зведених під спільне командування для виконання певного оперативного завдання. Об’єднання кількох корпусів або 2 — 3 армій зветься армійською групою. В УГА до її реорганізації на бригади (в січні 1919) існували такі новопосталі, органічно не зв’язані групи: «Північ» (б. Сокаля), «Яворів Схід» (на сх. від Львова), «Старе Село», «Наварія», «Південь 1 і 2» (від Городка по Перемишль), «Крукеничі», «Хирів» і «Лютовиська»; в березні 1919 зорганізовано групу отамана А. Ляєра, яка під назвою «Сх. фронт» з доручення начальної команди УГА тримала фронт проти большевиків над Збручем. Під час укр.-рос. війни часто практикувалося зведення кількох одиниць в одну групу, напр.: Півд. Дніпровська і Півн. групи в 1918, Ударна група УСС, яка в січні 1919 під керуванням полк. Р. Сушка обороняла Полтавщину від большевиків, група підполк. І. Роґульського, яка в той же час заслоняла Київ від наступу большевиків із Чернігова, Запор. (6, 7 і 8 Запор. дивізії Дійової Армії), Волинська група (1 Півн. і 4 ХолМська дивізії, повстанчий загін отамана Шепеля й 2 дивізія Д. А.) в першій пол. 1919; Сх. армійська група (Дійова Армія без запорожців і січовиків та 2 бриґада УГА), що оперувала влітку 1919 в одеському напрямі проти червоної і білої армії, Армійська група ген. Кравса (1 і 3 корпуси УГА та Запор. корпус Дійової Армії), яка 30. 8. 1919 відбила Київ у 14 больш. армії, і Армійська група полк. Вольфа (2 корпус УГА й СС), що влітку 1919 зайняла Житомир і Коростень.

Група Української Національної Молоді, ідеологічна націоналістична орг-ція, заснована 1922 р. у Йозефові (ЧСР) з централею у Празі й групами у Брні, Пшібрамі, Ліберці й Йозефові (ЧСР), Відні, Ґраці й Леобені (в Австрії), у Львові й ін. містах Галичини. Гал. групи 1925 р. переорганізувалися на Союз Української Націоналістичної Молоді; з виникненням ОУН обидві орг-ції влилися до неї. Орган — місячник «Нац. Думка». Голови екзекутиви: З. Петрів, Л. Макарушка, М. Коновалець, І. Ґижа, Снігурович, О. Бойдуник.

Груша (Pirns communis L.), листяне дерево, інколи кущ із родини розоцвітих, підродини яблуневих; росте по лісах і польових ярах, сягає до 5 — 20 м, доживає до 200 pp. Деревно тверде, міцне, червонясто-жовтаве, добре приймає політуру; вживається на столярські й токарські вироби, на техн. приладдя, муз. інструменти. З дикої Г. виведено багато культ. сортів із великими соковитими овочами, що вживаються сирими, вареними, сушеними, на мармеляду, конфітуру й под. З чисто укр. сортів відомі полтавська цукрова, глива укр., лісова красуня, деканка осіння її зимова; поза тим на Україні ростуть усі найкращі евр. сорти.

Грушанка (Pirola), рослина з родини грушанкуватих. На Україні є кілька видів, поширених перев. в півн. лісовій смузі, м. ін. Г. круглолиста (P. rotundifolia) — декоративна, P. Chimaphila umbellata — лік проти катару сечового міхура.

Грушевська Катерина (1900 — 53), дочка Михайла Грушевського, дослідниця укр. і порівняльної етнографії, керівниця Комісії Іст. Пісенности й Кабінету Примітивної Культури ВУАН, ред. ж. «Первісне громадянство та його пережитки на Україні» (1926), д. чл. НТШ; авторка праць «З примітивної культури» 1924 (зб.), «З примітивного госп-ва» 1927 та ряду ін.; опрацювала найповніше досі вид. «Укр. нар. думи. Корпус», I — II 1927 — 31. В 1937 р. заслана.

[Грушевська Катерина (* Львів — † імовірно Сибір). — Виправлення. Т. 11.]

Грушевська Марія (18607 — 1953), дівоче прізвище Вояківська, дружина Михайла Г., родом з Перемищини, гром. і просв. діячка у Львові й Києві, співр. «ЛНВ» (м. ін. переклади з франц. мови), 1917 — чл. Центр. Ради й Театральної Ради в Києві.

[Грушевська Марія (бл. 1870, Богданівка, Скалатський пов., Галичина — 1944 [за ін. даними 1948, Київ]). У підписі під фото, м. б.: О. Грушевська. — Виправлення. Т. 11.]

Грушевська Ольга (* 1877 ?), уроджена Парфиненко, дружина О. Грушевського, в 1920-их pp. співр. Іст.-Філол. Відділу ВУАН, авторка статтей на іст.-культ. теми в «Іст.-Геогр. Збірнику», в «Наук. Збірнику» ВУАН та ін.

[Грушевська Ольга (1878, Шуя, тепер Івановська обл. — 1961, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Грушевська-Шамрай Ганна, див. Шамрай Ганна.

Грушевський Михайло (29. 9. 1866 — 24. 11. 1934), великий укр. історик, визначний організатор укр. науки, політ. діяч і публіцист. Народився в Холмі, в родині педагога-славіста із старого духовного роду на Київщині. Скінчив курс Тифліської гімназії й Іст.-Філол. Фак. Київського Ун-ту (1890). Наук. працю почав під керівництвом В. Антоновича; перші наук. публікації: «Южнорусские господарские замки в половине 16 в.» («Киевские Университетские Известия», 1890); «Волынский вопрос 1077 — 1102 г.» («Кст.», 1891); «Громадський рух на Україні-Русі в 13 в.» («ЗНТШ», І). Залишений при ун-ті для підготови до професури (кандидатська праця «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца 14 ст.», 1891), дістав ступінь магістра (дисертація «Барское староство», 1894) й за рекомендацією Антоновича був призначений 1894 як звичайний проф. на катедру історії України (офіц. назва: всесвітньої іст. з особливою увагою до Сх. Европи) у Львівському Ун-ті (був ним до 1914). Г. став дир. Іст.-Філос. Секції (з 1894), а незабаром (1897) головою Наукового Товариства ім. Шевченка. Розвинувши надзвичайно енерґійну працю коло реорганізації НТШ за зразком академій наук, збирання фондів, створення бібліотеки, музею, скупчення наук. сил, зокрема притягши до співробітництва І. Франка, Г. високо підніс Т-во, що, за його висловом, «створило укр. науку в очах і поняттях культ. світу». Гол. НТШ Г. лишався до 1913 р. Ред. (з 1895 до 1913) «Записок» та здебільше заснованих ним же видань Т-ва, Г. вмістив там низку розвідок та статтей з іст. України, гол. — давньої (зібрані в І — V тт. «Розвідок і матеріялів до іст. України-Руси», 1896 — 1902), а також про екон. стан Галичини 16 в. («Жерела до іст. України-Руси», I — II, 1895 — 97). Г. створив у Львові наук. школу істориків України (зокрема С. Томашівський, О. Терлецький, М. Кордуба, І. Крип’якевич, В. Герасимчук, І. Джиджора, І. Кревецький та ін.). З 1898 Г. став одним із ред. заснованого ним спільно з Франком «Літературно-Наукового Вісника», який згуртував кращі укр. літ. сили. Г. був одним з організаторів Української Видавничої Спілки (1899) і Т-ва Прихильників української науки, літератури і штуки (1904), він же організував публічні університетські курси у Львові.

1898 у Львові вийшов І т. його монументальної «Історії України-Руси», доведеної в дальших 9 томах, що вийшли у Львові й Києві в 1899 — 1937, до 1658 р. 1904 у Петербурзі був виданий його «Очерк истории украинского народа», де подано заг. огляд цілої іст. України (2 вид. — 1906, 3 — 1911 p.), повторений із деякими змінами і в популярнішій формі в «Ілюстрованій історії України» (кілька видань, починаючи з 1911, і в рос. вид. — 1912), у зб. «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (I, 1914) і в численних нарисах іст. України мовами нім., франц., англ., болг., чеською. 1904 р. Г. надрукував у «Сборнике статей по славяноведению» (т. I, вид. Академії Наук у П.) статтю «Звичайна схема «руської» іст. і справа раціонального укладу іст. сх. слов’янства», в якій теоретично обґрунтував свою схему історії України як самостійного процесу іст. укр. народу, окремого від своїх сусідів і походженням, і політ., госп. та культ. життям (нім. переклад статті — 1935, англ. — 1952).

Політ. діяльність Г. почалася в Галичині (він був одним із засновників Нац.-Дем. Партії, з якою незабаром розійшовся), але особливо розгорнулася на Центр. Україні після революції 1905. 1906 Г. заснував у Петербурзі «Украинский Вестник», що став органом Укр. Громади в Держ. Думі. Як загальновизнаний лідер українства, він став на чолі ТУП, що об’єднало тоді більшість укр. партій та нац.-гром. орг-цій. Г. визначився як першорядний публіцист, друкуючи свої статті на актуальні теми укр. й міжнар, політ. життя в різних укр. (гол., в «ЛНВ» і в «Украинской Жизни») та рос. виданнях і окремими збірками: «З біжучої хвилі» (1906), «Освобождение России и украинский вопрос» (1907), «Наша політика» (1911), «Вільна Україна» (1917) й ін.

У зв’язку з новими можливостями укр. культ. і політ. праці після 1905 p., Г. переніс свою діяльність до Києва, продовжуючи там (з 1907) вид. «ЛНВ» й очолюючи (1908) новозасноване Українське Наукове Товариство, яке видавало свої «Записки» й (з 1914) іст. квартальник «Україна».

Під час першої світової війни, коли почалися нові нагінки рос. уряду на українців, Г. восени 1914 був заарештований і, після понад 2-місячного ув’язнення в Києві, був засланий спершу до Сімбірську, а незабаром переведений до Казані, пізніше до Москви, де перебував до революції 1917, продовжуючи наук. роботу й співпрацюючи в ж. «Украинская Жизнь» та тижневику «Промінь».

У березні 1917 Г. повернувся до Києва, де одностайно був обраний на гол. Української Центральної Ради (Г. приєднався до УПСР, яка мала більшість у Центр. Раді). З його ім’ям зв’язаний розвиток іст. подій від перших кроків Центр. Ради до IV Універсалу про самостійність УНР. 29. 4. 1918 Г. був обраний на президента Укр. Нар. Республіки. Ліквідація Укр. Центр. Ради поклала край держ. діяльності Г., який далі продовжував наук. працю й публіцистичну (зб. «На порозі Нової України. Гадки і мрії», 1918). 1919 він виїхав на еміґрацію, де розгорнув широку наук. й політ.-публіцистичну діяльність. 1919 Г. заснував Укр. Соціологічний Ін-т у Відні (згодом у Празі), який видав, зокрема, його праці: «Початки громадянства, генетична соціологія» (1921), «З починів укр. соціялістичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соц. гурток» (1922) й «З іст. рел. думки на Україні» (1925), — і розпочав свою монументальну «Іст. укр. літератури», редаґував орган УПСР «Борітеся — Поборете!» (1920 — 1922) тощо.

На поч. 1924 Г., обраний (1923) на д. чл. Укр. Академії Наук. повернувся до Києва. Він відновив при ВУАН діяльність іст. Секції кол. Укр. Наук. Т-ва, очолив Археографічну Комісію, організував низку акад. комісій для дослідження укр. іст. й фолкльору, керував підготовою нових кадрів істориків у Н.-Д. Катедрі іст. України, редаґував відновлений ним ж. «Україна» (1924 — 30), який став заг.-укр. органом українознавства, редаґував також «Наук. Зб.» Іст. Секції, зб. «За сто літ» та ін. У Києві Г. продовжував працювати над «Іст. України-Руси» й «Історією укр. літератури». В 1926 р. Україна урочисто відзначила 60-річчя життя й 40-річчя наук. діяльности Г.

Боротьба сов. влади проти укр. культури, що загострилася, починаючи з 1929 p., поклала край широкій діяльності Г. В березні 1931 він був висланий до Москви, наук. установи, створені ним, були ліквідовані, співробітники та учні його здебільшого заарештовані й заслані. Останні роки Г. працював, гол., над укр. історіографією 17 — 18 в., друкуючи свої праці у виданнях Академії Наук СССР, д. чл. якої він став з 1929 p.: «Самовидец Руины и его позднейшие отражения» («Труды Института Славяноведения Академии Наук СССР», І. 1932), «Об украинской историографии 18 века. Несколько замечаний» («Известия Академии Наук СССР», 7 серія, ч. 3. 1934). Тяжкі умови підневільного життя на чужині й дальші переслідування з боку сов. влади дуже вплинули на здоров’я Г. Він помер 24. 11. 1934 у Кисловодську, куди виїхав для лікування; похований у Києві, на Байковому кладовищі.

Історіософічні погляди Г., учня В. Антоновича, складалися під впливом, гол., М. Костомарова й М. Драгоманова, й ідеї народництва та федералізму були домінантними в його наук. та гром.-політ. діяльності. Примат соціяльних інтересів над інтересами держ.-нац. є характеристичний для іст. концепції Г., споріднюючи її з т. зв. «народницькою школою» в укр. історіографії. Але, в процесі дальшого студіювання іст. України (зокрема Козаччини й Коз.-Гетьманської держави) й своєї участи в сучасній укр. політиці, Г. надає чимраз більшого значення держ.-політ. чинникові. Багато учнів Г. перейшли згодом до «держ. школи», яка панує в сучасній вільній укр. історіографії. Наук. схема іст. України, створена Г., була прийнята новітньою укр. історіографією і знайшла визнання в чужій історіографії, зокрема рос. (О. Прєсняков, М. Любавський) і польській.

Г. багато працював у царині іст. літератури — це насамперед відповідні екскурси в «Історії України-Руси» і велика «Історія укр. літератури» (I — V, 1922 — 27; тт. VI і VII лишилися невидрукуваними), що охоплює укр. нар. творчість і письменство до поч. 17 в., досліджувані у зв’язку з історією розвитку культури; йому належать також численні літ.-критичні статті й рецензії (зокрема в «ЛНВ»). В «Історії України-Руси», в кн. «Культ.-нац. рух на Україні в 16 — 17 в.» (1912; 2 вид. — 1920) і ряді менших праць Г. розглядає розвиток укр. освіти, церк. життя, мистецтва, друкарської справи й ін. сторін укр. культури. Ряд розвідок Г. присвячений етнографії, фолкльорові, соціології. Г. працював і в археології (розкопи 1895 — 98 pp. в с. Чехах, Брідського пов. та ін.), опублікувавши ряд статтей і давши в I — III тт. «Історії України-Руси» першу спробу синтези археології України.

Чималу данину віддав Г. красному письменству як автор оповідань, драм і нарисів (зб. «Під зорями, оповідання, начерки, замітки, іст. образи», 1928).

Заг. число опублікованих праць Г. перевищує 1 800. Бібліографія їх за час 1888 — 1904 подана в «Наук. Збірнику, присвяченому проф. М. Грушевському учениками й прихильниками» (Л. 1906); за 1905 — 1928 — в III т. «Ювілейного зб. ВУАН на пошану акад. М. С. Грушевського» (К. 1929).

Великі заслуги Г., ученого, що здійснив гол. завдання укр. історіографії — створення синтези укр. іст. процесу, організатора укр. нац. науки, гром.-політ. діяча, одного з найвизначніших у добу визвольних змагань, викликали, не зважаючи на поворот Г. в 1924 р. на підсов. Україну, гостро неґативне до нього ставлення у большевиків як за життя, так і по смерті Г. Зокрема, постанови ЦК КП(б)У з 1946 і пізніші сов. публікації характеризують його як «націоналістичного історика», «ідеолога укр. контррев. буржуазії», «непримиренного ворога сов. влади». Сов. влада провадить боротьбу проти схеми Г. та її послідовників в історії, історії літератури, мовознавстві тощо.

[Грушевський Михайло (29.9.1866 — 25.11.1934). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Грушевський М. Автобіографія. 1906; Грушевський М. Автобіографія. 1926; Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України. ЗНТШ, CXXXIII. Л. 1922; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923; Ювілей акад. М. С. Грушевського. 1866 — 1926. К. 1927; Prof. Michael Hruschewskyj. Sein Leben und sein Wirken. Берлін 1935; Krupnyckyj B. Die archäographische Tätigkeit M. Hrušewskyj’s. Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven, XI, 3 — 4. Бреслав 1835; Koch H. Dem Andenken Mychajlo Hruševskyj’s... gewidmet. Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven, XI, 1. Бреслав 1935; Hötzsch O. Michael Hruševskyj. Zeitschrift für osteuropäische Geschichte, IX. Берлін 1935; Korduba M. M. Hruschewskyj als Forscher und Organisator der Wissenschaftlichen Arbeit. Zeitschrift für osteuropäische Geschichte, IX. 1935; Bidlo J. Michael Hruševśkyj. Прага 1935; Borschak E. M Hrusevskyj. Le Monde Slave, І. Париж 1935; Shulgin A. Mykhailo Hrushevsky (1866 — 1934). The Slavonic Review, XIV. Лондон 1935; Krupnyckyj B. Die historische Wissenschaft der Sowjet Ukraine, 1921 — 11. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, II — IV. Бреслав-Берлін 1941; Енциклопедія Українознавства I, стор. 402 — 403, 404; Крупницький Б., вступна стаття до нового вид. Історії України - Руси, І. Нью-Йорк 1954.

О. Оглоблин

Грушевський Олександер (* 1877), брат Михайла, історик — учень В. Антоновича, історик укр. літератури. Приват.-доц. ун-тів в Одесі, Петербурзі й Києві. Проф. Укр. Держ. Ун-ту в Києві (1918 — 19), чл. Укр. Наук. Т-ва в Києві, д. чл. НТШ. В 20-их pp. проф. Київського ІНО, дир. Іст.-Геогр. Комісії ВУАН, д. чл. Археографічної Комісії ВУАН. У 1937 р. засланий. Автор праць «Пинское Полесье» (1901), «Очерки истории Туровского княжества» (1902), «Города Великого Княжества Литовского в 14 — 16 вв.» (1918), численних розвідок із політ. та соц. іст. України 16 — 18 в., статтей з укр. історіографії 18 — 19 в. в «ЗНТШ», «ЗНТК», «ЛНВ», «ЗІФВ ВУАН», «Наук. Збірниках», журн. «Україна» та ін. Г. належить також написана з «неонародницьких» позицій серія нарисів про укр. письменників 19 — 20 вв. — «З сучасної укр. літератури» (в «ЛНВ» і окремо 1909), статті, огляди та рецензії на літ. теми.

Грушевський Сергій (1833 — 1901), батько Михайла, педагог-славіст, дир. учительської семінарії в Холмі, пізніше інспектор нар. шкіл на Кавказі, автор статтей з укр. етнографії в київських часописах.

Грушецький Антонин Антін (1734 — 93), василіянин, маляр з Почаєва; відомий його іконостас у Супраслі й образи в Галичині й Польщі, намальовані в 50 — 80-их pp. 18 в.

[Грушецький Антонин Антін, м. б. Грушецький Антін (1734, Волинь — 1798, Супрасль, тепер Польща). — Виправлення. Т. 11.]

Грушка (V — 11), с. на середньому Побожжі, р. ц. Кіровоградської обл.

Грушка о. Григорій (1860 — 1913), гром. діяч в ЗДА, гр.-кат. свящ.; приїхав з Галичини 1889, був душпастирем в Шенандоа й в Джерзі-Сіті, де заснував газ. «Свобода» — перший її ред.; один з організаторів Укр. Нар. Союзу. Згодом повернувся до Галичини.

[Грушка Григорій (1859, Зарубинці, Тернопільщина — 1913, Пеняки, Львівщина). — Виправлення. Т. 11.]

Грушкевич Теофіл (1846 — 1915), гал. осв. діяч, учитель гімназії, організатор Коломийщини (1879 — 89), перший дир. укр. гімназії в Яворові (1909 — 13), ред. «Учителя», автор підручників і популярних брошур.

[Грушкевич Теофіл (* Горожанка Мала, Рудківський пов., Галичина — † Шмідсдорф, Нижня Австрія). — Виправлення. Т. 11.]

Грушкевич Ярослав (* 1874), син Теофіла, лікар-окуліст, культ.-гром. діяч на Станиславівщині; популярна кн. «Про трахому» і ін. праці з офтальмології.

Грушове, с. в Мармароській котловині, Тячівського р-ну, Закарп. обл. В Г. існував в 15 — 17 вв. відомий манастир св. Михаїла із школою і, ймовірно, друкарнею, який користувався ставропигією (поч. його відносять до 12 — 13 в.); манастир був зруйнований під час повстання Текелі 1680 р.

Грястиця, житниця, вівсюк (Dactylis glomerata L.), довголітня рослина з род. трав, поширена по луках і лісових галявинах, рідка на півд. Україні; культивується як добра кормова рослина.

Попередня     Головна     Наступна