[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 660-680.]

Попередня     Головна     Наступна





Ж


Жаба (Rana), безхвоста земноводна тварина. З численних видів на Україні поширені: Ж. водяна (види R. esculenta Cam. і R. ridibunda Rail.) до 10 см довж., поширена по річках, озерах і ставках усієї України; Ж. трав’яна (R. temporaria), розповсюджена гол. в ліс. і лісостеп. смугах; Ж. лучна (R. arvalis Nibs) найбільше поширена з усіх видів (існує також в Карпатах, де немає ін. жаб). Жабами звуть також такі безхвості земноводні тварини: ропуху, землянку, рохкавку і джерелянку.


Жаб’є (V — 5), с. над Чорним Черемошем на Гуцульському Бескиді, р. ц. Станиславівської обл.; осередок гал. Гуцульщини; курорт, експлуатація лісів.


Жабинка (I — 5), м-ко над р. Мухавцем на Зах. Поліссі, р. ц. Берестейської обл. Білор. ССР.


Жабинці, с. Пробіжнянського р-ну Тернопільської обл.; старовинне поселення, розкопи пам’яток від трипільських до княжих часів (дослідження Г. Кіркора та Ґ. Оссовського в кін. 19 в.).


Жабівсько-Селетинська влоговина, частина Середньо-Карпатської влоговини, положена в сточищі р. Черемоша і Сучави, осередок Гуцульщини; шир. 10 — 12 км, висота 600 — 1 000 м; форми лагідні, тому вона густо заселена (70 душ на 1 км²) і сильно виліснена. Важливіші оселі: Жаб’є, Селетин, Сторонець, Путилів. (Див. мал. на 468 стор.).


Жабокрицький Денис Дмитро († 1715), церк. діяч; вибраний і номінований 1695 на правос. єп. луцького, як прихильник унії не додержав хіротонії, щойно 1702, після переходу на унію, був висвячений київ. кат. митр. Л. Заленським. Ув’язнений Петром I (1709 p.), помер у в’язниці.

[Жабокрицький Денис Дмитро (1652 — 1715, Москва), як прихильник унії не одержав хіротонії. — Виправлення. Т. 11.]


Жаботин (IV — 13), кол. м-ко над р. Тясмином, нині с. Кам’янського р-ну Черкаської обл.; поблизу Мотронинський манастир відомий з часів Коліївщини; із Ж. почалося гайдамацьке повстання 1768.


Жаботинський Володимир (1880 — 1940), жид. письменник родом з Одеси; публіцист і політ. діяч (сіоніст), співр. «Украинской Жизни» й ін. Помер у ЗДА.

[Жаботинський (Jabotinsky, Žabotinskij) Володимир (* Одеса — † бл. Гантеру, Нью-Йорк Стейт). Прихильно ставився до українців, співпрацював з М. Словінським (УНР). Укр. мовою видано його „Вибрані статті з нац. питання“ (1983). — Виправлення. Т. 11.]


Жабче, с. кол. Луцького пов. на Волині, колись замок. Ж. відоме переслідуваннями православних поляками; боронячи свою церкву від поліції взимку 1929, парафіяни на чолі з свящ. В. Сагайдаківським замкнулися і перебували в ній десять діб. Ця подія знайшла відгук в інтерпеляціях укр. послів в поль. соймі та стала одним із символів боротьби Волині проти польонізації.


Жабчиці (I — 6), с. на Зах. Полісі на зах. від м. Пинського; р. ц. Берестейської обл. Білор. ССР.


Жайворонок (Alauda), невеликий співучий птах з ряду горобиних, поширений на відкритих просторах. З численних видів на Україні м. ін. відомі Ж. звичайний (A. arvensis L.), дещо більший від горобця, на зиму відлітає над Середземне м.; Ж. лісовий (Lullula arborea L.), нечисленний, поширений в ліс. і лісостеп. смугах; Ж. степовий (Melanocorypha calandra L.), поширений в степах.


«Жало», сатирично-гумористичний двотижневик, виходив у Львові 1913 — 14 (ред. С. Терлецький) і 1924 (ред. П. Буняк).


Жан (Jean) Йосафат Йосиф (* 1885), свящ., василіянин (з 1913), укр. церк.-культ. і політ. діяч, кан.-франц. роду; капелян УГА, 1919 — 20 на дипломатичній службі ЗУНР і УНР. По першій світовій війні рятував загрожене укр. церк. життя в Боснії (Юґославія), в 1947 — 49 організував його у Великобрітанії; допомагав в іміґрації українців до Канади; зібрав багато цінних пам’яток укр. культури, які зберігаються в Кан.-Укр. Нац. Музеї в Мондері; з 1949 в Канаді. Автор спогадів «Моє служіння Україні» (1953). Д-р г. к. УВУ.

[Жан (Jean) Йосафат Йосиф (1885, Сент-Фабієн, Квебек, Канада — 1972, Ґрімсбі, Онтаріо). — Виправлення. Т. 11.]


Жанґада (Jangada), оселя на півдні штату Парана в Бразілії, заснована 1897 р. із 110 укр. родин; тепер бл. 70 укр. родин, є також поляки.


Жандармерія, держ. сторожа безпеки, організована на військ. лад; підлягає у військ. відношенні, звичайно, військ. міністрові, а в службовому — мін-ву внутр. справ. Жандармами (з франц. gens d’armes) звалися за середньовіччя важко озброєні лицарі, що становили окрему ґвардію короля. Під час франц. революції організовано, замість скасованої земської поліції, Ж. в новітньому розумінні, а її систематично розбудували вже за імперії. На франц. зразках створено Ж. і в країнах, в межах яких опинилися укр. землі — Австро-Угорщині й Росії.

В Австро-Угорщині створено одностайний корпус Ж. для всієї держави 1849 p., спочатку як складову частину армії; 1876 вилучено її з складу армії. Тоді ж, відповідно до двоподілу монархії, постали дві Ж.: одна для «австр. коронних країв», а друга для «країв угор. корони». Перша — «цісарсько-королівська Ж.» (kaiserlich-kömgliche Gendarmerie) була правно й орг. оформлена законом про Ж. з 25. 12. 1894, який згодом став основою орг-ції Держ. Ж. ЗОУНР. Згідно з ним, Ж. підлягала у військ. і госп.-адміністраційному та вишкільному відношеннях своїм військ. зверхникам (старшинам Ж.), у виконуванні служби безпеки адміністраційним урядам, а в останній інстанції в усіх справах мін-ву крайової оборони. Військ. зверхником Ж. був інспектор Ж. в ранзі ген. Ж., розміщена на території одного коронного краю, мала свою крайову команду Ж.; на укр. землях — у Львові (ч. 5) для Галичини і в Чернівцях (ч. 13) для Буковини. Їм підлягали команди відділів Ж. (на декілька повітів), повітові команди і жандармські станиці — найнижчі орг. клітини Ж. (в містах і більших селах). Посередньою ланкою між крайовими командами і командами відділів були т. зв. експоновані булавні старшини Ж.; в сх. Галичині було їх три: у Львові, Перемишлі і Станиславові. Жандарми підлягали військ. судівництву. Вони виконували службу на підставі «службової інструкції», користуючись правами військ. і цивільної варти. Хоч призначенням Ж. було стояти на сторожі закону та берегти життя і майно громадян, все таки австр.-поль. влада в Галичині нерідко зловживала нею для переслідування укр. населення. В Ж. служили також українці, однак їх приділювано до служби здебільша між неукр. населенням, тоді як на укр. землях Ж. складалася перев. з чужинців, гол. поляків. Кільканадцять старшин українців, що служили в австр. Ж., майже всі мали службове призначення поза укр. землями.

Подібну орг-цію мала й угор. королівська Ж. (magyar királyi csendörség). Вона відограла злопам’ятну ролю перед і під час першої світової війни в гнобленні й угорщенні закарп. українців.

В Рос. Імперії діяв окремий корпус Ж. («отдельный корпус жандармов»), створений Миколою І 1827; він підлягав мін. внутр. справ із окремим командиром корпусу, штабом і жандармським управлінням. Всю імперію поділено на 8 жандармських округ під командою генералів; їм підлягали губ., а останнім — місь. й пов. управління та окремі команди. Лише останні виконували службу порядкової поліції, тоді як всі ін. частини займалися викриванням і розслідом політ. протидерж. дій. Для цього Ж. користувалася широкими повноваженнями: право кожночасних обшуків, арештів тощо. Основна різниця між Ж. царської Росії і зах. країн полягала в тому, що перша була суто політ. поліцією, тоді як діяльність других зводилася до чинностей порядково-виконавчої служби. Бувши упривілейованим знаряддям деспотичного режиму, рос. Ж. разом із ославленою «охранкою» (таємною поліцією) здавлювала нещадно всі протирежимні прояви і їх носіїв; була вона також засобом гноблення й русифікації поневолених нерос. народів, а особливо українців.

У відновленій після революції в Росії укр. державі службу безпеки несла спершу міська та пов. міліція, за гетьманату державна варта, за Директорії знову міліція. Незалежно від цього, засновано 1919 для тієї ж служби «Кіш для охорони респ. ладу»; 1920 організовано Ж. У зв’язку з цим видано «Тимчасову заг. інструкцію служби для Ж.», затверджену військ. мін. УНР 24. 9. 1920.

В ЗУНР встановлено 6. 11. 1918 Радою держ. секретарів Корпус Держ. Ж. Його орг-ція основувалася на кол. австр. законі з 1894 р. В останній інстанції Ж. підлягала у всіх справах держ. секретаріятові військ. справ. Команду Держ. Ж. створено у Львові, що пізніше мала осідок в Тернополі, врешті в Станиславові. В кожній з 3 військ.-територіяльних обл. встановлено «експонованого старшину Ж.», якому підлягали команди відділів, повітів і станиць. Комендантами Держ. Ж. були отаман Л. Індишевський, з лютого 1919 підполк. О. Красіцький; заступниками останнього були Індишевський, а згодом підполк. Я. Яськевич. «Експонованими старшинами» були сотники: І. Козак (Львів), С. Малинович (Станиславів) та М. Алиськевич (Тернопіль). Інспектором Держ. Ж. іменовано полк. О. Гаванського.

Реорганізацію Ж. проведено законом УНРади з 15. 2. 1919, який змінив частково кол. австр. закон про Ж., встановлюючи, що Ж. підлягає щодо служби публічної безпеки держ. пов. комісарам, а в справах військ., госп.-адміністраційних, вишколу і контролю служби своїм командантам; в останній інстанції у всіх справах — держ. секретаріятові внутр. справ. Пост інспектора Ж. скасовано, а натомість створено при держ. секретаріяті внутр. справ «6 відділ Ж. і поліції», начальником якого став отаман Ю. Волощук. Скасовано також пости експонованих старшин, але в березні 1919 створено такий пост в Дрогобичі, очолений отаманом І. Дичкою. Для вишколу пробних жандармів Команда Держ. Ж. організувала «доповняючий відділ». В лютому 1919 на 23 встановлених відділів Держ. Ж. було обсаджених повністю 18, а решта частково. Держ. Ж. перед переходом за Збруч налічувала 6 булавних і 25 сотенних старшин, 1 000 проф. жандармів, 400 пробних (австр. і укр. вишколів) та 3 000 міліціонерів, що становили доповнення жандармських станиць з уваги на воєнний час. Після ліквідації держ. секретаріяту внутр. справ в червні 1919 Держ. Ж. підпорядковано спочатку Начальній Команді УГА, потім Команді Запілля, вкінці Військ. Канцелярії Диктатора ЗОУНР. Після виїзду останнього з України Держ. Ж. перейшла в розпорядження і владу Команди Етапу УГА. За Збручем в липні 1919 перейменовано Держ. Ж. на «Нар. Сторожу», щоб не дратувати населення Центр. і Сх. України пригадкою про злопам’ятну рос. Ж. Із проф. і пробних жандармів створено 8 відділів «Нар. Сторожі», що несли службу безпеки й допоміжну військ. службу в районі розташування УГА. Після катастрофи УГА частина Держ. Ж. вступила до Дійової Армії УНР, інші опинилися в полоні або в таборах інтернованих в Чехо-Словаччині.

Рішенням держ. секретаріяту військ. справ 24. 3. 1919 створено при Залізнодорожній військ. управі Залізнодорожну Ж.; вона виконувала службу безпеки на залізницях.

На укр. землях, що по 1920 р. опинилися під чужими режимами, існували поліційні формації тих же держав. В УССР діяла ВЧК, перетворена на ҐПУ, згодом НКВД, а тепер МВД, як політ. поліція та міліція. На укр. землях під Польщею службу кол. Ж. виконувала держ. поліція (policja państwowa), організована на зразок Ж. (див. Поліція). Назва Ж. залишилася в Польщі лише за військ. Ж.

На Закарпатті під чехо-словацькою владою діяла Ж. (československé četnictvo), організована на зразок кол. австр. Ж. Угор. Ж. в 1939 — 44 під час окупації Закарпаття вславилася побоями населення й репресіями супроти укр. діячів.

Під Румунією подібну ролю супроти укр. населення виконувала сіль. Ж. (jandarmeriei rurale), що, крім служби публічної безпеки, несла функції кримінальної поліції; у військ. відношенні вона підлягала мін. нац. оборони, а в кримінальних справах — юстиції. Рум. Ж. була поділена на леґіони, секції і на місцях станиці (див. також Польова жандармерія).

Література: Военная Энциклопедия. 1912; Mayers Lexikon. 1926; Masarykův Slovnik Naučný. 1925; Legea pentru organizarea jandarmeriei rurale. 1929; Вісники держ. законів і розпорядків ЗУНР. Тимчасова заг. інструкція служби для жандармерії. 1920; Козак І. Дещо про Держ. Жандармерію ЗУНР. Укр. Скиталець, IV, чч. 16 — 17 та Літопис Червоної Калини, 3 — 5, 1932.

І. Козак


Жанри (франц. genres) в літературі, типи літ. творів; іноді називають гатунки (з нім.). Клясифікація Ж. походить ще з античности; найширші групи — лірика, епос, драма, що своєю чергою поділяються на дрібніші групи. В староукр. літературі не було різкого розмежування Ж., але була наявна значна кількість прозових ліричних і епічних Ж., напр., були проповіді кількох різних типів. Ж. староукр. літератури досі не досліджені (див. Чижевський Д. „Harvard Slavic Studies“, II). Наприкінці 16 в. постають драматичні Ж. Романтика руйнує стару теорію Ж., вводить нові Ж. (баляда, містерія тощо), так що прикладання традиційної клясифікації до творів укр. літератури 19 — 20 вв. не завжди можливе. Слово «жанр» вживається також в розумінні зображення людського життя, здебільша повсякденного (як в малярстві); в укр. літературі окремі жанрові сцени є в проповідях, починаючи з 11 в., пізніше в барокковій літературі, розквіт «жанру» — в реалізмі, зокрема в т. зв. «етнографічному».

Д. Ч.


Жанрове малярство, зображення типових сцен щоденного життя, звичайно сучасного мистцеві; укр. Ж. м. тісно зв’язане з побутовим мистецтвом, яке зображує перев. сел. побут. Побутові сцени зустрічаються вже в скитському мистецтві, на фресках київ. Софії (11 в.), але означення Ж. м. прищепилося у зв’язку з евр. станковим малярством і датується на Заході 15 — 16 вв., на Україні 18 в.

Побутові сцени О. Венеціянова, а потім В. Штернберґа («Великдень на Україні), І. Сошенка («Хлопці рибалки») й ін. прокладають шлях для Ж. м., що його повний розвиток пов’язаний з появою Т. Шевченка, якого слід вважати попередником і духовим батьком пізніших передвижників, що були типовими представниками Ж. м.

З появою передвижників Ж. м. набуває великого поширення: К. Трутовський («Український ярмарок», «Дівчата біля криниці»), І. Рєпін (поруч з ін. картинами, жанрові сцени «Вечерниці», «Сільський музика»), М. Бодаревський («Весілля на Україні», 1888) й ін.; популярні сцени нар. жанру М. Пимоненка («На перелазі» тощо). Пізніше залишили твори з побутового жанру М. Мартинович, І. Їжакевич, С. Васильківський, Ф. Красицький, А. Ждаха, Ф. Кричевський, О. Кульчицька, І. Труш, Й. Бокшай, О. Курилас, І. Северин, О. Мурашко, А. Петрицький, Ю. Киянченко та ін.

В першій пол. 20 в. (часи впливу зах. експерименталізму) побутовий жанр на Україні занепадає і виступає часто тільки як претекст до формальної стилізації, передусім у графіці, напр., іст. жанр Е. Козака, М. Бутовича, Г. Мазепи. На еміґрації в Ж. м. працювали М. Дмитренко, Д. Поторока. В УССР Ж. м. широко пропагується як вияв «соц. реалізму», зокрема в творчості нового покоління мистців: М. Божій, Г. Томенко, К. Тимощук, Т. Яблонська, М. Чепик, І. Юхно, М. Дерегус й ін.

Я. Гніздовський


Жарґон, давніше популярне окреслення проф.-групових арґо та сленґів, ніби «попсованих діялектів», так само Ж. називали розмовну мову сер.- і сх.-европейських жидів, ніби «зіпсовану» гор.-нім. говірку, т. зв. ідиш.


Жарко Яків (псевд. Жарченко) (1891 — 1933), актор у трупі Кропивницького, згодом Саксаганського; писав поезії і байки, зокрема в «ЛНВ». Зб. байок (1899) і зб. оп. (1905). Помер у Краснодарі.

[Жарко Яків (псевд. Жарченко) (1861, Полтава — 1933), у 1884 — 96 актор у трупі Кропивницького. — Виправлення. Т. 11.]


Жаркова Надія (1857? — 1929), співачка і драматична акторка-аматорка в Полтаві. 1881 на гол. ролях в укр. трупі Г. Ашкаренка, 1882 у М. Кропивницького, з 1883 у М. Старицького.


Жарський Едвардд (* 1906), зоолог-іхтіолог, педагог, проф. Укр. Техн. Ін-ту в Нью-Йорку, фізкульт. діяч; до 1944 керував дослідними рибними ставками в Галичині. Праці: „Histologiczna budowa skóry ryb“ (1928), «Риби річок України» (1947), «Атлас риб» (1948) й ін.; наук.-популярні праці з природознавства і фізкультури; з 1949 в ЗДА.


Жасмин садовий, див. Садовий жасмин.


Жаткович Григорій (* 1886), адвокат, амер. закарп. діяч; брав живу участь в діяльності Американської Руської Народної Ради, яка під кін. першої світової війни відограла видатну ролю у визначенні приналежности Закарпаття до Чехо-Словаччини. Ж. був представником закарп. українців у Сер.-евр. Демократичній Унії; від їх імени підписав 26. 9. 1918 у Філядельфії Декларацію Незалежности сер.-евр. народів. Іменований 1919 през. Директорії Підкарпатської Руси, першого автономного уряду Закарпаття, а згодом першим губернатором. 1921 зрікся губернаторства на знак протесту проти нездійснення автономії чехо-словацьким урядом. З того часу перебуває в ЗДА.

[Жаткович Григорій (1886, Голубине, Березький пов., Закарпаття — 1967, Пітсбурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Жаткович Юрій (1855 — 1920), свящ., закарп. письм. і етнограф; написав угор. мовою розвідки про Грушівський манастир, побут закарп. українців та з іст. укр. літератури. Перекладав оп. М. Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського; в закарп. «Місяцесловах» містив свої переробки оп. О. Маковея, О. Стороженка й ін.; «Замітки етногр. з Угор. Руси» (ЗНТШ, 1896).

[Жаткович Юрій (* Дравці бл. Ужгороду — † Стройне, Березький пов., Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Жашків (IV — 11), с. на Придніпровській височині, р. ц. Черкаської обл.; кінцевий пункт бічної зал., що відходить від лінії Київ — Вінниця; цукровий комбінат.


Жванець (V — 7), кол. м-ко, нині с. Кам’янець-Подільського р-ну, Хмельницької обл., лежить над Дністром і його притокою р. Жванець. Ж. відомий з поч. 15 в.; на поч. 17 в. укріплений поляками в противагу до тур. фортеці Хотина на другому березі Дністра; тому Ж. — часте місце боїв. Пограничне положення вплинуло на розвиток торговлі з Туреччиною, яку вели вірмени. 1653 Ж. облягав Б. Хмельницький і примусив поль. короля Яна Казіміра до миру; 1672 — 99 в тур. руках, 1768 — 69 місце боїв між поль. конфедератами і рос. військом; згодом Ж. занепав. Руїни замку і укріплень з поч. 17 в.


Жванчик, ліва, подільська притока Дністра.


Жданов (VI — 18), до 1948 — Маріюпіль, м. над Озівським м., порт Донецького басейну, важливий осередок важкої пром-сти, 273 000 меш. (1956). Ж., заснований 1770 р. грец. переселенцями з Криму (див. Греки), став незабаром важливим торг. осередком Приозів’я (вивіз збіжжя) і пов. м. Сильніше розвивається Ж. з побудовою залізниці 1882, яка зв’язала його з Донецьким басейном, і нового порту (1887 — 89); з того часу з Ж. вивозиться насамперед вугілля, на другому місці — збіжжя; його вантажообіг підноситься з ОД млн. т в 1890 р. до 1 млн. в 1900 і 2 млн. в 1912 р. З кін. 19 в. бере свій початок важка пром-сть Ж., що розвивається на донецькому вугіллі, постають трубопрокатний і металюрґійний заводи. 1897 р. Маріюпіль мав 32 000 меш. (разом з портом; з того ч. половину становили українці і росіяни, 21% жиди, 28% греки). В 1923 р. Маріюпіль мав 36 700 меш., в 1926 — 49000 (в тому ч. 36,3% українців, 35,5% росіян, 15% жидів, 9,4% греків). Велике зростання Ж. почалося тільки в кін. 1920-их pp., коли завдяки розвитку Донбасу поширився порт і саме м. перетворилося на великий центр важкої пром-сти, ставши її третім осередком на Україні (після Донецького басейну і Придніпров’я). Тоді постав у Ж. один із найбільших на Україні і в СССР металюрґійний комбінат «Озівсталь», що працює на базі донецького вугілля (віддаль 100 км) і залізних руд з Керчинського півострова (віддаль 220 км) та ряд ін. заводів. Населення Ж. зросло до 227 000 в 1939. Після воєнного знищення Ж. відбудовано.

Сучасний Ж., десяте за величиною м. УССР, розташований вздовж моря по обох боках р. Калміюс.

Старе м. і теперішній центр лежать на високому березі, який спадає на південь до моря й на сх. до долини р. Калміюс; портова дільниця тягнеться вздовж моря, нові пром. р-ни — на сх. березі Калміюса, долину якого займають парки і сади. Головними галузями пром-сти Ж. є насамперед металюрґійна, далі машинобудів., хемічна, харчова, транспортова. До металюрґійних заводів належать, крім згаданого вище комбінату «Озівсталь» («Азовсталь»), збудованого в 1931 — 33 pp. в півд.-сх. частині міста, менші — старий, реконструйований зав. ім. Ільїча та трубопрокатний ім. Куйбишева (з 1930 p.). Ін. заводи: металоконструкцій, радіяторний, великий судноремонтний, коксохем. комбінат (з 1934 p.), фарбовий (єдиний на Україні ультрамариновий зав.). Ж. — найбільший на півд. сх. УССР осередок харч. пром-сти, яка використовує місц. с.-г. сировину і рибні ресурси Озівського м. (великі млини, рибоконсервні заводи, м’ясокомбінат тощо). Менше значення мають будів. і легка (панчішна, швейна) пром-сть.

Ж. є другим після Одеси портом України й найбільшим портом Озівського м., приступним для кораблів, завдяки праці льодоломів, увесь рік; до порту, що є на віддалі 5 км на зах. від давнього порту, веде 10-кілометровий канал, який уможливлює доїзд великим пароплавам; зав. «Озівсталь» має свій окремий порт. Ж. є «морськими воротами Донбасу», через порт вивозиться донецьке вугілля, метал, збіжжя, сіль, машини, довозиться залізна руда з Керчі, чіятурська манґанова руда з Поті, цемент з Новоросійська тощо. Вантажообіг Ж. зріс з 2 млн. т в 1912 р. до 2,5 млн. в 1935 і до 8,0(?) млн. т в 1956 р. Значення Ж. як порту ще більше зросло після побудови канала Волга-Дон (безпосередня плавба до Дону, Волги, Каспійського м., Москви тощо).

Ж. — поважний культ. осередок: Металюрґійний Ін-т (з 1929 p.), краєзнавчий музей, будується новий міський театр. В околицях Ж., на узбережжях м., санаторії і будинки відпочинку.

В. Кубійович


Жданов Андрій (1896 — 1948), рос. больш. діяч, родом з Маріюполя; близький співр. Сталіна, з 1939 чл. політбюра ЦК ВКП(б), офіц. теоретик партійної лінії в питаннях ідеології й культури, гол. з 1946 р. «Ждановщина» позначилась боротьбою проти «безідейности, безпринципности, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом». На практиці вона швидко перетворилася на рос. шовінізм і викликала черговий погром культури нерос. народів; зокрема зазнала переслідування жид. нац. культура в СССР.

На Україні «ждановщина» набрала форм гострої критики «буржуазного націоналізму», гол. в історії («Історія України», 1943, ред. М. Петровський) і літературі («Нарис історії укр. літератури», 1945, ред. С. Маслов та Є. Кирилюк); змінено склад редакцій ж. «Вітчизна», «Дніпро» й ін., розкритиковано твори А. Малишка, Ю. Яновського, О. Кундзіча, С. Олійника, Т. Масенка, Л. Смілянського, О. Довженка й ін. письменників, художників і композиторів. Партійна лінія Ж. вимагала від укр. культ. діячів, щоб укр. культура «тісніше зливалася з великою рос. культурою».

[Жданов Андрій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

В. Гол.


Жданов Іван (1846 — 1901), рос. історик літератури, акад., приват-доцент Київ. Ун-ту (1879 — 82), пізніше проф. Петербурзького Ун-ту; праці з рос. нар. епосу і старої літератури; м. ін. «Русская поэзия в домонгольскую эпоху» (1879) і «Литература Слова о полку Игореве» (1880).


Жданович Антін, полк. київський (1650 — 53, 1655 — 56), посол до Туреччини (1650, 1651), Польщі (1653) і Московщини (1654); ген. суддя (1656). 1657 наказний гетьман над укр. військом, яке Б. Хмельницький послав на допомогу своїм союзникам, швед. королеві Карлові X Ґуставові і семигородському кн. Юрієві II Ракоцієві.

[Жданович Антін (поч. 17 в. — після 1657). — Виправлення. Т. 11.]


Жданович Олег (* 1917), псевд., діяч ОУН, журналіст і літ. критик, 1943 — представник ОУН (полк. Мельника) при повстанськім штабі Т. Боровця, політ. в’язень, з 1948 ред. «Укр. Слова» в Парижі.

[Жданович Олег (1917, Лопатичі, Овруцький пов., Волинська губ. 1977, Торонто, Канада; похований у Бавнд-Бруку, ЗДА), псевд. Олега Штуля. З 1964 гол. Проводу Укр. Націоналістів. — Виправлення. Т. 11.]


Ждаха Амвросій († 1926), псевд. маляра-аквареліста, родом з Одеси; видав серію листівок, ілюструючи тексти укр. нар. пісень; ілюстратор книжок, м. ін. «Чорна Рада» Куліша, «Кобзар» Шевченка, «Козаки» І. Липи.

[Ждаха (Ждаха-Смаглій) Амвросій (1855, Ізмаїл, Басарабська губ. [за ін. джерелами Очаків] — 1927, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Жебельов Сергій (1867 — 1941), рос. історик античности й археолог, проф. Ленінградського Ун-ту, з 1927 д. чл. АН СССР. Праці з іст. античности Півд. України: «Пантикапейские Ниобиды» (1901), «Возникновение Боспорского государства» (1930), «Боспорские этюды» (1935), «Народы северного Причерноморья в античную эпоху» (1938), «Северное Причерноморье» (1953) та ін.


Жебровський Фелікс († 1613), кат. полеміст, вихованець віленських єзуїтів; м. ін. боронив новий григоріянський календар, зокрема полемізуючи з С. Зизанієм: „Kąkol, który rozsiewa Stephanek Zizanin w cerkwiach ruskich w Wilnie“ (1595) й ін.

[Жебровський Фелікс, у 6 p., м. б.: Zizania. — Виправлення. Т. 11.]


Жебуньов Леонид (1851 — 1919), укр. гром. діяч; спочатку брав участь разом з братами — Сергієм і Миколою в рос. русі революціонерів-народників (їх гурток названо «сен-жебуністами»). За «ходіння в народ» Ж. з братами арештовано і заслано на Сибір. З 1900-их pp. перейшов цілковито до укр. нац. руху; активно працював в укр. громадах Харкова, Києва, Полтави. Йому належить ряд культ., орг. і видавничих ініціятив (відома кн. О. Лотоцького і П. Стебницького «Украинский вопрос», заснування Укр. Дем. Радикальної Партії в Полтаві). Ж. містив спогади в «ЛНВ» та співробітничав у «Рідному Краю», «Украинской Жизни» і «Раді».

[Жебуньов Леонид (* Олександрівський пов., Катеринославщина — † Катеринослав). — Виправлення. Т. 11.]


Жеваго Микола (1907 — 47), маляр імпресіоніст, родом з Харківщини, учень Федорова і М. Бурачека. Закінчив Харківський Художній Ін-т (1932), викладав у 1939 — 41 pp. в тому ж ін-ті; пейзажист; іст. й побутові праці, портрети, ілюстрації («Гайдамаки» Шевченка), фрески. Помер на еміґрації в Німеччині.


Жевченко Тамара (1904 — 58), акторка, дружина Ю. Яновського; у 1920-их pp. працювала в Харківському театрі юного глядача, 1926 — 28 в театрі ім. Франка в Києві.


Жевченко Юрій, архиєп., див. Юрій Жевченко.


Жеґестів (IV — 1), курорт Новосандецького пов. над р. Попрадом на Зах. Лемківщині (тепер у Польщі); алькалічно-залізні джерела.


Жеґота Паулі, див. Паулі Жеґота Ігнатій.


Жежава, с. Заліщицького р-ну Тернопільської обл.; найдавніші сліди заселення походять ще з палеоліту, поховання з бронзової та ранньої зал. доби, велике погребище княжої доби під кам’яними плитами (Г. Кіркор 1877, І. Коперницький і Т. Пшибиславський 1882, Т. Сулімірський 1931).


Желехівка, фонетичний правопис (на основі кулішівки), заведений Є. Желехівським у «Малорусько-нім. словарі» (1882 — 86) на основі абетки з 34 літер та прийнятий 1893 р. шкільною владою по школах Галичини і Буковини, замість попереднього етимологічного правопису. Унормована Ж. у офіц. шкільному підручнику С. Смаль-Стоцького та Ф. Ґартнера «Руська граматика» (1893). Ж. характеризувалася: послідовним написанням є, ї після приголосних, що вимовлялися тут м’яко (нїс — несла, але ніс — носа; ллє); непослідовними написаннями типу льон, його, але сёмак, позначенням м’якости груп св, цв, зв перед я, і (сьвятий, цьвіт, зьвір), апострофом у сприросткованих словах перед йотованими (з’ява); частка -ся писалася окремо від дієслова. В Галичині Ж. втрималася до поч. 1920-их pp. Її пропаґатором на Наддніпрянській Україні був М. Грушевський (у виданнях після революції 1905 p., гол. в «ЛНВ»); тут однак прийнялася «грінченківка», правопис, змодифікований Б. Грінченком і уживаний в «Словарі укр. мови», К. 1908. (Див. ЕУ I, стор. 363).

О. Г.


Желехівський Євген (1844 — 85), лексикограф, учень Ф. Міклошіча, учитель гімназій в Перемишлі й Станиславові; його «Малорусько-нім. словар» (I — II, Л. 1882 — 86, 2 т. доповнений і виданий Софроном Недільським) спричинився до введення фонетичного правопису в Галичині та Буковині (желехівка). Словник, складений на підставі попередніх укр. словників М. Закревського, М. Левченка, Ф. Піскунова, К. Шейковського, етногр. матеріялів, літ. творів 19 в. та записів нар. лексики гуртом бл. 90 співробітників, становить першу багату зб. лексики, зокрема півд.-зах. говірок (хоч без подання місцевостей запису та фразових прикладів); до нього включено і низку не завжди вдалих новотворів.

[Желехівський Євген (* Хишевичі, Львівщина — † Станиславів). Його словник був перевиданий 1982 у Мюнхені — Виправлення. Т. 11.]


Желеховський Юстин (1821 — 1910), гр.-кат. свящ., учитель гімназії в Перемишлі; співр. москвофільських видань в Галичині; автор монографії про єп. І. Снігурського (1894); статті з іст. укр. Церкви, спогади.


Желєзноводськ (IX — 24), м. крайового підпорядкування в Ставропільському краю РСФСР, лежить у підніжжя кавказьких гір; один із курортів групи Мінеральні Води.


Желиборський Арсеній Андрій (1618 — 1663), правос. львівський єп. (1641 — 63). Заснував друкарню при соборі св. Юра (1646); під час облоги Львова Хмельницьким (1648) з своїм братом Адамом їздив як королівський посол до козаків, а 1658 допомагав укласти договір з гетьманом І. Виговським у Гадячі.


Желиборський Атанасій Адам († 1666), брат Арсенія, правос. львівський єп. (1663 — 66); одержав від короля адміністрацію київської правос. митрополії, вакантної по смерті митр. Д. Балабана.


Желихівський Андрій (1882 — 1943), фізик, довголітній гол. катедри заг. фізики Харківського Ун-ту; 1928 гол. Укр. Асоціяції Фізиків; написав університетський курс фізики й кілька монографій; 1943 р. розстріляний большевиками.

[Желихівський (Желехівський) Андрій (1892, Київщина — 1943). — Виправлення. Т. 11.]


Желіґовський (Żeligowski) Едвард (1820 — 64), поль. поет (псевд. Антоній Сова); на засланні в Орську дружив з Шевченком, переклав «Катерину».

[Желіґовський (Żeligowski) Едвард, м. б. Едвард Вітольд (1816, Маріямпіль, Литва — 1864, Женева). — Виправлення. Т. 11.]


Желіґовський (Żeligowski) Люціян (1865 — 1946), ген. поль. армії; в 1918 — 19 р. організував на Кубані і півдні України поль. т. зв. «Залізну дивізію», з якою перебрався через Басарабію в Галичину і під час відступу УГА за Збруч вдарив на її ліве крило від Дністра.

[Желіґовський (Żeligowski) Люціян (1865, Ошмяни, Польща — 1947, Лондон). — Виправлення. Т. 11.]


Желтвай Віктор (* 1890), гр.-кат. свящ., педагог, закарп. осв. і гром. діяч з Христ. Нар. Партії і Просвіти; дир. гр.-кат. жін. учительської семінарії в Ужгороді, ред. газ. «Наука», згодом «Свобода»; статті і популярні брошури; живе в Ужгороді.

[Желтвай Віктор (1890, Кричунів, Мармарощина — 1974, Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Желтвай Юлій (1882 — 1946), гр.-кат. свящ., гром. і осв. діяч на Закарпатті; співзасновник Христ. Нар. Партії, чл. Крайової Госп. Ради в Ужгороді; ст. на госп. теми.


Желябов Андрій (1850 — 81), революціонер-народник, родом з Криму, організатор народницьких гуртків у Києві й Одесі, згодом ініціятор «Народної Волі» (1879); деякий час співпрацював з М. Драгомановим. Ж. був прихильником індивідуального терору в протицарській боротьбі. У зв’язку з вбивством Олександра II засуджений на смерть і страчений.

[Желябов Андрій (1851, Миколаївка, Теодосійський пов., Крим — 1881, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Желябова Ольга, уроджена Яхненко, дружина Андрія Ж., гром. діячка і революціонерка; в 1870-их pp. активна в київському й одеському гуртках народників; з 1879 — на засланні.


Желябузький Іван (1638 — 1709), моск. дворянин, високий службовець і дипломат; брав участь в укладенні Андрусівського договору (1667). Цар Петро I вислав Ж. з метою привести запор. військо до присяги на його вірність. 1684 призначений воєводою в Чернігові.


Жемчужніков Лев (1828 — 1912), рос. офортист, ґравер і маляр; 1852 — 56 жив на Україні, був у дружніх зв’язках з передовими представниками укр. культури, м. ін. із Т. Шевченком; 1861 — 62 видавав «Живописную Украйну», продовжуючи працю Т. Шевченка, почату 1844 р. Збирав фолкльорні матеріяли; статті в ж. «Основа».

[Жемчужніков Лев (* Павловка, Орловщина — † Царське Село, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Женева (франц. Genève, нім. Genf), м. в Швайцарії над Роною, 145 000 меш. (1950); адміністративний і пром. центр Женевського кантону, осідок Ліґи Націй і багатьох міжнар. установ, тепер евр. осідок ООН. В міськ. музеї портрет Дідро, виконаний Д. Левицьким. В 1876 — 89 pp. в Ж. жив і видавав «Громаду» М. Драгоманов; перебували тривало або переходово укр. діячі і журналісти; в 1930-их pp. жив в Ж. полк. Є. Коновалець. З укр. журналістів діяли Л. Юркевич, П. Чижевський, М. Лозинський, Є. Бачинський, М. Єреміїв, М. Кушнір-Богуш, М. Рудницька, М. Троцький й ін. М. ін. укр. установами й т-вами — Укр. Червоний Хрест, студ. т-во «Україна», Укр. Допомоговий Комітет, в-во бюлетеня «Офінор». Нині невелика укр. колонія бл. 20 осіб (див. також Швайцарія).


Жерделя, див. Абрикоса.


Жереб (старослов. жребій), один із т. зв. Божих судів; засіб встановлення винного за випадковою ознакою. В старому укр. процесі кидали Ж., коли не було інших доказів; ніби вища сила мала ствердити, по чиїй стороні правда. Ж. вийшов із вжитку раніше від ін. Божих судів. Подекуди він зберігся до останнього часу у звичаєвому праві як інститут поділу майна.


Жеребець, невелика ліва притока р. Дінця (в його сер. течії).


Жеребко Орест (1887 — 1944), діяч у Канаді; 1914 — 17 перебував у Львові й Відні, співпрацюючи з Союзом Визволення України; підтримував матеріяльно вид. В Липинського «Хліборобська Україна». 1938 обраний послом провінційної леґіслятиви Саскачевану від ліберальної партії. Жерев, р. на Поліссі, ліва притока Ужа (притока дол. Прип’яті); довж. 109 км.

[Жеребко Орест (1887, Городенка, Галичина — 1943, Блейн Лейк, Саскачеван, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


«Жерела до історії України-Руси», серія вид. Археографічної Комісії НТШ; вийшло 11 тт. архівних матеріялів, присвячених політ., соц.-економ. і культ. іст. України 16 — 18 вв., за ред. і з вступними розвідками М. Грушевського, С. Томашівського, М. Кордуби, В. Модзалевського, І. Крип’якевича.


Жереп, гірська сосна (Pinus montana Mill.), карлувате деревце з родини соснуватих, з повзучим галуззям до 4 м довж. Росте в Укр. Карпатах вище смуги смерекових лісів, на висоті 1 300 — 2 000 м, перев. 1 500 — 1 800. Із галузок Ж. на весні здобувають т. зв. «угорський бальзам»; з живиці Ж. роблять олію (Oleum Ріпі Pumilionis), уживану в нар. медицині.


«Жива Церква», одна з трьох галузей рос. церк. обновленського руху (див. Обновленці), оформлена в церк. одиницю 1922 р. під проводом протоієрея В. Красницького; проіснувала до 1925 р. «Ж. Ц.» ввела радикальні реформи (жонатий єпископат, григоріянський календар тощо) і боролася проти патріярхату. 1923 р. за підтримкою сов. органів забезпечила собі більшість на соборі і захопила рев. шляхом владу в Рос. Правос. Церкві; собор позбавив сану патріярха Тихона, визнав сов. режим, засудив капіталізм, ухвалив закрити манастирі й переглянути правос. догмати, канони й обряди. Після собору з «Ж. Ц.» і рел. груп «Церковное возрождение» та «Союз общин древнеапостольской Церкви» утворено Синодальну Церкву.

На Україні «Ж. Ц.» не мала значного впливу. Сюди приїздив її ініціятор В. Красницький і, після невдалої спроби знайти порозуміння з УАПЦ, доручив свящ. Шаповалову орг-цію «Ж. Ц.». На Україні існували невеликі громади, оформлені на зразок «Ж. Ц.» в «Діяльну Христову Церкву» (1923 — 26); в Києві була група священиків, прихильна до «Ж. Ц.», а в Харкові якийсь час діяло Верховне Церк. Управління «Ж. Ц.», однак серед маси духовенства і вірних цей рух не був поширений.

Ю. П.


«Живая Мысль», журн. молодих москвофілів «проґресистів», що стояли в гострій опозиції до москвофілів-рутенців (старих), виходив рос. мовою у Львові 1902 — 05; ред. І. Свєнціцький.


Живе срібло, див. Ртуть.


Живокіст звичайний (і живокість) (Symphytum officinale L.), багаторічна рослина з родини шорстколистих; росте на вогких луках; в наук. медицині вживають як заживлююче й зв’язуюче, в нар. — від переломів кісток, ревматизму, туберкульози.


«Живописная Украина», вид., розпочате Т. Шевченком 1844, що мало подавати укр. краєвиди, іст. події та нар. побут; вийшли 2 зошити (6 ґравюр): «Дари в Чигирині», «Судна Рада», «У Києві» (берег Дніпра), «Старости», «Видубецький манастир» та «Казка»; малюнки і текст Т. Шевченка. Вид. припинено за браком коштів.

1861 — 62 pp. Л. Жемчужніков продовжував видавати «Ж. У.» додатком до журн. «Основа» в Петербурзі; вийшло 49 аркушів мідеритів за малюнками Жемчужнікова, К. Трутовського, Бейдемана й ін.


Животко Аркадій (1890 — 1948), гром.-політ. діяч, педагог і публіцист, дослідник іст. укр. преси, родом з Вороніжчини; за студентських часів активний чл. УПСР у Петербурзі, в 1917 — 18 pp. чл. Укр. Центр. Ради від Вороніжчини; після укр.-больш. війни спочатку на Волині, з 1923 в Чехо-Словаччині, де викладав в Пед. Ін-ті ім. Драгоманова в Празі; з 1945 р. в Німеччині; праці з іст. укр. преси («Іст. укр. преси», 2 вид. 1946), про нац.-культ. відносини на укр.-рос. пограниччі («Острогожчина» 1942 і «Подонь» 1943), з питань освіти, зокрема дошкільного виховання (зб. «Промінь»), вірші й п’єси для дітей.

[Животко Аркадій (* Пухове, Воронізька губ. — † Ашаффенбурґ, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Животовський Павло († 1699), держ. діяч доби Руїни; 1661 був миргородським полк. і брав участь у виборі Я. Сомка гетьманом на ніженській раді; 1663 полк. гадяцький, 1672 — 77 ген. суддя; 1664 захищав Глухів від поляків, 1678 — Чигирин від турків.


Живці, див. Курорти.


Жигадло Іван (* 1876), правник, педагог і суд. діяч на Полтавщині; один із засновників Укр. Правничого Т-ва в Полтаві (1918). У зв’язку з процесом Спілки Визволення України засланий до Казахстану. З 1943 на еміґрації, з 1958 в ЗДА. Автор рос.-укр. словника (три вид. 1918 — 19); ст. на пед. й популярно-наук. теми, спогади.


Жигалко Сергій, укр. сов. письм.; зб. оп. «Єдиний постріл» (1926), оп. в періодичній пресі, роман «Липовий цвіт» (1930). З 1930-их pp. доля невідома.


Жиглевич Осип (1888 — 1943), гром., зокрема кооп. і осв. діяч на Крем’янеччині (Волинь), пасічник (дир. пасічничої кооперативи «Рій» в Рівному); розстріляний німцями.


Жигмайло Любов, див. Відмова Любов.


Жигмонт I Старий (1467 — 1548), поль. король і великий кн. лит. (1506 — 48), син Казіміра Ягайловича. 1508 придушив повстання кн. Глинських, які мали намір унезалежнити укр.-білор. землі від лит.-поль. держави. За володіння Ж. I, в наслідок затяжних воєн, відійшли до Москви півн.-сх.-укр. землі (Чернігово-Сіверщина) і дійшло до перших спроб організації реєстрових козаків.


Жигмонт II Авґуст (1520 — 72), поль. король (1548 — 72) і великий кн. лит., останній з династії Ягайлонів. За володіння Ж. II відбулася 1569 Люблинська унія, на основі якої Польща і Литва стали об’єднаною державою — «Річчю Посполитою», а більшість укр. земель (Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) відійшли від Литви до Польщі; на цей час припадає дальше зростання укр. козацтва (діяльність кн. Дмитра Вишневецького, орг-ція коронним гетьманом Язловецьким відділу реєстрових козаків 1572).


Жигмонт III Ваза (1566 — 1632), поль. (1587 — 1632) і швед. (1592 — 1604) король, син швед. короля Івана Вази і Катерини Ягайлонки. За Ж. III зростали сили козацтва і дійшло до перших коз.-поль. воєн та до Берестейської унії (див. ЕУ I, стор. 440 — 42 і Козаки).


Жигмонт Кейстутович, великий кн. лит. (1432 — 40), молодший брат Витовта, вірний прихильник Польщі, яка підтримувала його проти великого кн. Свидригайла, що відстоював незалежність В. Князівства Лит. і опирався на укр. і білор. елементи. Ж. К. 1432 напав на Свидригайла, зайняв Вільну і став великим кн., а 1435 в битві під Вількомиром (над р. Святою) остаточно його переміг. Володіння Ж. К. зміцнило поль. впливи на лит.-руських землях і загострило нац.-рел. боротьбу, через що постала змова руських князів і бояр, і Ж. К. вбили 1440 р.


Жидачів (IV — 5), м. над р. Стриєм, поблизу її впадіння до Дністра; р. ц. Дрогобицької обл.; за австр. і поль. часів пов. м. 4 000 меш. (1931); паперовий комбінат. Ж. цілком газифікований завдяки експлуатації в р-ні горючих газів. На горі, на місці городища княжої доби, був замок з пізнього середньовіччя (збережені вали), а б. нього, на «Царинці» Микулинська (Миколаївська) церква.


Жиди (також євреї, ізраїльтяни), найстаріша нац. і рел. меншість на Україні. Вони прибули вперше до Криму й сх. побережжя Чорного м. ще в дохрист. добу. Це були боспорські й малоазійські Ж., що підпали гелленізації; по них залишилася низка гебрейських написів з 2 в. З Криму і Кавказу Ж. оселялися пізніше в долинах Волги і Дону, де в 7 — 10 вв. існувала Хозарська держава, заснована тюркськими племенами. Під впливом Ж. хозарський каган Булан і вища хозарська верства прийняли юдаїзм бл. 740 р. В 964 р. кн. київ. Святослав переміг хозар; незабаром після цього їхня держава перестала існувати, і Ж. розійшлися по Криму, Кавказу, а частина потрапила на Русь-Україну. Хозарські Ж. прийняли тюркський діялект «чагатай», що зберігся до останнього часу в мові Ж.-караїмів та окремої категорії кримських Ж., т. зв. кримчаків. За літописом, в 987 р. хозарські Ж. приходили до кн. Володимира В., намагаючися навернути його на юдаїзм. Київ. митр. Іларіон у своїх проповідях полемізував з жид. релігією. В 11 — 12 вв. Ж. в незначній кількості жили на Україні, гол. в Києві, де була окрема дільниця «Жидове» (1124) і «Жид. ворота», що вели до неї. В княжій Україні Ж. займалися торговлею й різними фінансовими операціями; вони виконували деякі адміністративно-фінансові доручення князів і користувалися їх опікою. На цьому тлі виникло невдоволення і 1113 p., під час заворушень у Києві, населення виступило також проти Ж., але масових переслідувань Ж., що були звичайними в середньовічній Европі, на Україні не було. Навпаки тут вони були фаворизовані князями. Кн. Данило Гал. користувався допомогою Ж. при реорганізації країни, а смерть кн. Володимира Васильковича (1288) Ж. оплакували як «збурення святині».

14 — 16 вв. Коли Волинь, Київщина і Поділля були приєднані до Литви, Ж. на Україні дістали ті самі права, що мали їхні єдиновірці в Литві. З кін. 14 в. прибувають на укр. землі Ж. з Польщі і Німеччини. Тоді виникли чисельні жид. громади в Луцькому, Бересті й ін. м. Найбільше Ж. прийшло на укр. землі тільки з кін. 15 в., коли Польща й Литва прийняли нім. Ж., яких вигнав цісар Максиміліян I. На відміну від перших хвиль жид. колонізації на Україні, мовою «нім. Ж.» був нім. діялект, т. зв. ідиш; вони жили відрубним життям від місц. населення, носили відмінний одяг, мешкали в окремих дільницях (ґетто). В 1495 р. В. кн. Олександер наказав вигнати Ж., але незабаром обраний на поль. престол, він дозволив Ж. повернутися на укр., білор. і лит. землі. Жигмонт I 1507 р. підтвердив права Ж. на території В. Князівства, які згодом увійшли до Першого Лит. Статуту (1529). Другий Лит. Статут (1566) запровадив деякі обмеження жид. прав, але Третій Статут (1589) поновив старе законодавство. Ж. в Галичині, по приєднанні її до Польщі, користувалися статутом з 1334 p., виданим Казіміром В. За лит.-руським правом, Ж. мали власну адміністративну і суд. орг-цію; вони були організовані в окремі громади — «кагали», мали свої суди, що судили за жид. правом всі справи між Ж., включно до вбивства; для справ між християнами і Ж. існували мішані суди. Лит. Статут давав оборону Ж. нарівні з шляхтою (кара за вбивство Ж. така сама, як і за шляхтича); проте Ж. не могли користуватися невільничою працею християн. Згодом Ж. В. Князівства отримали ті самі права, що мали Ж. в Польщі. Керівним органом жидівства в Короні і В. Князівстві були «Рада Великопольщі, Малопольщі, Червоної Руси й Волині» та «Рада провінції Литви», які збиралися на щорічні т. зв. «ваади» (жид. сойми), де вирішували ряд культ., фінансових і рел. питань жидівства; тут розкладалися на жид. громади податки, розглядалися апеляції від нижчих судів, виготовлялися петиції щодо королівських привілеїв тощо.

Після Люблинської унії (1569) посилюється колонізація Ж. на укр. землях; на кін. 16 в. у всій Польщі було 75 000 Ж., а у В. Князівстві Литовському — 27 000; понад 1/3 з них мешкали на укр. землях, де занотовано Ж. в 79 оселях. Вони займалися торговлею, фінансовими операціями, орендою магнатських маєтків та пром. закладів. Папський нунцій Коммендоне 1565 писав, що Ж. на Україні мають землю, торгують, є лікарями, але гол. їхнім зайняттям є оренда і збирання податків. З торговлі Ж. швидко усунули вірмен та поважно конкурували з укр. міщанством; у фінансових справах вони стали найбільшими потентатами країни; нерідко їх боржниками були маґнати і навіть королі. В 16 в. підскарбієм В. Князівства (мін. фінансів) став жид (Абрам Єзофович Ребичкович).

17 — 18 вв. Ж. продовжували перебувати на послугах чужої на Україні правлячої верстви. Збирання податків, посередництво, оренда панських маєтків, а навіть правос. церков робили їх в очах населення пособниками поль. маґнатів. Тоді самі «ваади» застерігали Ж., щоб вони були помірковані в засобах визиску населення. Через те гнів закріпаченого селянства звертався однаково проти панів і Ж.-орендарів; він виявлявся в ряді повстань на поч. і в сер. 17 в.

Перші вибухи (повстання Павлюка 1637) мали льокальний характер. Найбільшого вдару завдало Ж. повстання Б. Хмельницького (1648). Непогамована переможна сел.-коз. стихія винищувала не лише поль. армії, шляхту, адміністрацію, кат. духовенство, але й усіх тих, що їм допомагали в експлуатації і поневоленні укр. населення. В багатьох містах, зокрема на Брацлавщині, Поділлі й Волині загинула більшість жид. населення. Жид. автори нараховують кількість своїх жертв під час повстання і укр. поль. війни на 100 — 180 000.

Рятуючись від загибелі, деякі Ж. приймали християнство. Вони діставали всі права укр. людности. Більшість їх продовжувала займатися торговлею, промислами й різними фінансовими операціями; деякі ставали козаками й нерідко переходили до лав старшини. Жид. походження були такі визначні діячі доби І. Самойловича й І. Мазепи, як М. Борохович, полк. гадяцький (1687 — 1704), П. Герцик, полк. полтавський (1675 — 95 з перервами), дочка якого Анна була дружиною гетьмана П. Орлика. Нащадки пирятинського орендаря Марка Аврамовича — Маркевичі, починаючи з часів І. Скоропадського, який був одружений з дочкою М. Аврамовича, дали низку визначних укр. держ. і культ. діячів 18 — 20 вв. Укр. правний кодекс 1743 р. визнавав Ж., які добровільно приймали християнство, за шляхтичів.

Становище Ж. на Гетьманщині під рос. пануванням дещо змінилося. Рос. уряд, починаючи з часів Петра I, заборонив Ж. мешкати на Лівобережжі (укази 1721, 1727, 1738, 1740, 1742), але гетьманський уряд, під тиском коз. старшини, яка підтримувала Ж., фактично не здійснював цієї заборони. Взагалі Ж. було тут мало (1738 — бл. 600 душ). На Запоріжжі Ж. перебували, як торговці, поза Січчю; щойно 1772 їм дозволено торгувати на січ. базарі. На Слобожанщині Ж. було також мало, і займалися вони гол. торговлею (гуртовою, а деякий час і вроздріб).

На Правобережжі кількість Ж. була значно більша. Андрусівська угода 1667 відновила тут передрев. стан. Поруч із звич. торг. й фінансовими операціями та орендою панських маєтків і пром. закладів, Ж. чимраз більше займаються різними ремеслами (шевство, кравецтво, золотарство тощо) й промислами (млинарство, гутництво). На ґрунті екон. визиску селянства і в зв’язку з посиленням поль. нац.-рел. гніту, росло невдоволення місц. укр. населення проти Ж., яке виявилося під час гайдамацьких повстань, зокрема Коліївщини 1768, коли загинуло бл. 50 — 60 000 Ж.

Після поділів Польщі кін. 18 в., коли бл. 900 000 Ж. опинилося в межах Рос. Імперії, жид. проблема стала актуальною для рос. уряду. Традиційною політикою Росії було не допустити жид. поселення на суто рос. територію. Тому визначено смугу осілости («черту оседлости»), за якою Ж. не могли звичайно оселюватися. На укр. землях ця смуга покривалася приблизно з сх. межами кол. Польщі, включаючи деякі р-ни Лівобережжя. Катерина II 1764 р. дозволила Ж. мешкати й торгувати в півд. Україні (Новорос. губ.), а указ 1785 р. формально визнав за жид. підданими однакові права з християнами тієї ж суспільної категорії. Павло I дозволив Ж. оселюватися в Києві і Кам’янці Подільському; проте встановив подвійні податки для жид. купців.

19 в. — поч. 20 вв. На укр. землях під Росією Ж. жили гол. на Правобережжі, але 1827 — 61 Київ був знову закритий для них. На Лівобережжі в Полтавській і Чернігівській губ. був можливий тільки незначний приплив жид. елементу; на Слобожанщині Ж. оселювалися лише в Харкові.

Правний стан Ж. в Рос. Імперії постійно мінявся і залежав від категорії Ж. Найкраще було становище караїмів, які 1863 були цілком зрівняні в правах з христ. населенням; т. зв. поль. Ж. мали ряд обмежень в гром. і маєткових правах. Ж.-чужинцям з 1824 р. взагалі було заборонено оселятися в Росії, за винятком промисловців і фахівців, які одержували спеціяльні дозволи. Ж. займалися здебільша торговлею і ремеслами та мали право вписуватися до Гільдій. Уряд заохочував Ж. до сіль. госп-ва і з цією метою сприяв, починаючи з 1804, заснуванню жид. хліборобських колоній на Лівд. Україні, даючи поселенцям ряд пільг. Але Ж. воліли займатися звич. для них ділянками праці. В 1870 р. в трьох укр. губ. (Волинь, Київщина, Поділля) було 56 жид. хліборобських колоній, в яких мешкало 14 000 душ.

Заг. і фахова освіта для Ж. була в принципі приступна (укази з 1804 і 1835); в кін. 19 в. обмежено кількість Ж. в сер. і високих школах (3 — 6%). Ж. були приступні вільні професії, проте участь в держ. установах, зем. і міськ. самоуправліннях була значно обмежена (напр., з 1860 р. Ж. могли бути обрані до міськ. дум, але не більше 1/3 обраних). З 1827 накладено на Ж. обов’язок військ. служби (10 рекрутів на 1000 меш.). В армії Ж. могли мати тільки нижчі старшинські ранґи. Рос. уряд порушив давню внутр. автономію Ж.; 1844 кагальна орг-ція була формально заборонена (але фактично продовжувала існувати). Засновано нижчі і сер. школи для жид. дітей та школу для рабинів в Житомирі. На утримування різних закладів накладали на Ж. спеціяльні податки. Ж., які приймали християнство, діставали всі права, але кількість таких була незначна.

В 19 — 20 вв. серед Ж. з’явилося чимало багатих купців, фабрикантів, банкірів, вищої інтеліґенції, але ця категорія становила незначну кількість. Павперизація жид. маси на Україні була наслідком не лише урядових обмежень чи конкуренції христ. підприємців, але насамперед величезного природного приросту Ж. На Україні, після початкової ізоляції у власній традиційно-рел. громаді, Ж. почали орієнтуватися одні на політ. і культ. асиміляцію в рос. суспільності, інші — на розвиток власного нац.-політ. руху (сіонізм) та піднесення жид. культури. Жид. пролетаріят, збідніла інтеліґенція й напівінтеліґенція по містах заповнювали ряди рос. рев. руху. Лише окремі одиниці серед Ж. підтримували укр. нац. рух.

На кін. 19 і поч. 20 в. припадають відомі погроми Ж. в Рос. Імперії, в тому ч. і на Україні. їх спричинювала шовіністична пропаґанда рос. реакційних кіл (зокрема Союз Русского Народа, Союз Двуглавого Орла тощо) при явному потуранні з боку урядових кіл і поліції. Не були вільні від антисемітизму і такі роє. опозиційні рухи, як «Нар. Воля». 1871 відбувся в Одесі перший за нових часів погром Ж., згодом погроми відбувалися в Єлисаветграді, на Київщині, Волині та ін. місцевостях. В 1903 — 05 відбулася чергова хвиля погромів Ж. на всій території їхнього поселення, зокрема в Житомирі, Ніжені, а також поза Україною в Кишиневі, Гомелі, Білостоці й ін. Протижид. настрої серед мас урядові кола підтримували свідомо, інспіруючи з метою компромітації Ж. різні публікації чи процеси, щоб відвернути увагу від несправедливостей існуючого політ. і соц. режиму. Провокаційний характер мав також процес М. Бейліса в Києві 1911, обвинуваченого в убивстві на ритуальному ґрунті, але виправданого судом присяжних, який складався з укр. селян.

Кількість Ж. значно зросла в 19 в. й на укр. землях під Австро-Угорщиною. Галичина, як і решта Речі Посполитої, вже в 17 — 18 вв. була краєм, сильно заселеним Ж. Після приєднання Галичини до Австрії гал. Ж. почали переселюватися до ін. частин імперії, а передусім на суміжні укр. землі — Буковину і Закарпаття. На Буковині перед 1786 р. було всього 500 жид. родин «давніх поселенців» (в 1850 вже 14 600 душ, а в 1870 — 47 800). На Закарпатті (в комітетах з перев. укр. населенням) в 1783 було Ж. бл. 10 000, 1840 вже 52 000, а в 1857 — 86 400.

В Австро-Угорщині Ж. були зрівняні з ін. населенням щойно з 1860 p.; перед тим вони були обмежені в правах йосифінськими патентами. Гол. зайняттям Ж. на Півд.-Зах. Укр. Землях була, як і скрізь, дрібна торговля, фінансові операції і ремесло; тільки 5 — 10% Ж. були зайняті в сіль. госп-ві. Через відсутність укр. сер. верстви та при підтримці чужих землевласників і адміністрації Ж. опанували майже все госп., а гол. фінансове життя цих провінцій. Ж. — посередники, орендарі, й шинкарі тримали у повній залежності укр. село, зокрема в бідних гірських околицях. Лихварський визиск селянства, споювання селян (право «пропінації» в Галичині було майже виключною монополією Ж.) та нищівне господарювання орендованими ними землями, полонинами, лісами тощо були виявами жид. переваги в економіці краю. Експлуатація бориславської нафти в 1870 — 1900 pp. перев. жид. підприємцями виявляла ту ж саму настанову максимального зиску, зв’язану з визиском укр. власників нафтових джерел та робітників. Урядові кола мало сприяли визволенню укр. села з-під екон. залежности від Ж.; виняток становить т. зв. «верховинська акція» Е. Еґана на Закарпатті. Укр. населення, одночасно з нац.-культ. розвитком, самотужки емансипувалося також господарськи, розвиваючи свій сер. стан та кооп. рух, що виявився у всій силі щойно в першій пол. 20 в.

На поч. 20 в. існувала деяка співпраця між укр. і жид. партіями; у виборах до віденського парляменту 1907 р. укр. голосами обрано двох жид. послів, які зобов’язалися підтримувати укр. вимоги.

1917 — 20 pp. Під час революції Ж. в Рос. Імперії не мали єдиної політ. орієнтації й не творили спільного фронту. За винятком незначної кількости багатіших і упривілейованих, Ж. належали до опозиційних груп. На Україні Ж. мали власні політ. орг-ції (сіоністи, «Поале-Ціон», «Бунд», жид. роб. партія, жид. нар. партія) або брали участь в заг.-рос. партіях, посідаючи часто керівні пости в них. В укр. партіях, за винятком кількох осіб в УПСФ (А. Марґолін, З. Марґуліс) та в УСДРП (Й. Гермайзе), Ж. не було. Разом з ін. нац. меншостями в липні 1917 до Укр. Центр. Ради увійшли також жид. партії (для яких призначено 30 місць в Центр. Раді і 5 — в Малій Раді). Так само в складі Ген. Секретаріяту, як і пізніше Ради Мін. УНР, були деякі жид. діячі: М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Ляцький, П. Красний, С. Ґольдельман й ін., а в гетьманському уряді — С. Гутник. В складі укр. мирової делеґації та в дипломатичних представництвах також працювало кілька Ж. 8. 1. 1918 Укр. Центр. Рада прийняла закон про нац.-персональну автономію меншостей, в тому ч. і Ж., яка своїм лібералізмом для жид. населення є безпрецедентною в модерному законодавстві (див. Меншості). Було визнано офіц. жид. мову, засновано жид. школи, в Кам’янець-Подільському Держ. Ун-ті відкрито катедру жид. іст. і літератури. В складі уряду УНР було мін-во жид. справ, при якому діяла Жид. Нац. Рада. Проте жид. маси не орієнтувалися на концепцію самостійности України. Буржуазні кола були за збереження Рос. Імперії і в практиці підтримували реставраторський рух білих росіян, а більшість інтеліґенції і пролетаріят пішли за большевиками. Серед ком. провідників на Україні була значна частина Ж., а зокрема вони підтримували больш. режим своєю участю в сов. госп. і адміністративному апараті.

Під час революції на території України відбулася хвиля жид. погромів. Антисемітські настрої підтримувала царська армія, яка ще до 1917 р. вславилася протижид. виступами. Рев. хаос, безвладдя, отаманія, постійно змінювані фронти сприяли цим ексцесам. Погроми відбувалися за різних режимів та їх здійснювали різні військ.-політ. формації, які перебували на Україні. Большевики нищили багатих Ж. разом з ін. капіталістами й буржуазією. Білі росіяни влаштовували погроми на зайнятих рими територіях; протижид. терор білих був найгрізнішим, бо він був не лише толерований владою, але й інспірований офіц. пропаґандою. Жахливими були погроми, вчинені анархістськими повстанцями Н. Махна. Укр. повстанські загони та деякі здеморалізовані частини укр. війська також вживали репресій проти Ж. Уряд і командування армії УНР постійно боролися з погромними настроями; видано низку наказів, звернень, винних карано військ. судом, який нерідко виносив смертні вироки погромникам. Зроблено ряд заходів для охорони Ж. та допомоги потерпілим. Уряд УНР в травні 1919 запросив чолових представників закордонного жидівства на розслідування справи погромів; він також сприяв розслідуванню місц. жид. комісій (див. докладніше Погроми).

В Галичині Ж. були невтральні в поль.-укр. конфлікті, але льояльні до влади ЗУНР. Жид. меншості запропоновано місця в УНРаді, але вона не надіслала туди своїх представників. Деякі Ж. служили в УГА, в рамках якої навіть існувала окрема військ. формація — Жид. курінь. На території дій УГА, як і формації Січ. Стрільців не було протижид. виступів. Натомість після відступу укр. частин із Львова в листопаді 1918 поляки вчинили погром Ж.

В УССР Ж. одержали рівноправність. Проте у зв’язку з націоналізацією нар. госп-ва традиційна госп. база екзистенції Ж. значно звузилася (торговля, фінанси, пром-сть). Перев. частина Ж. з сіл і м-к перенеслася до міст і знайшла працю в різних держ., партійних і госп. установах (в 1925 р. в складі керівного партійного й урядового апарату Ж. становили 25%, в госп.-фінансових установах — 26,7%). Частина Ж. була зайнята в націоналізованій пром-сті, кооперації, а зовсім незначна в сіль. госп-ві.

Аґраризація Ж. провадилася в Степ. Україні та в півн. Криму. За сов. часів вона досягла більших розмірів, ніж в першій пол. 19 в. В 1924 — 30 pp. засновано в УССР 162 жид. хліборобські колонії (9 526 госп-в), що разом із давніми становить 210, а в Криму бл. 40. В 1933 було зайнято в сіль. госп-ві УССР понад 80 000 Ж. Після суцільної колективізації на Україні багато Ж. залишили сіль. госп-во, а під час другої світової війни жид. хліборобські колонії перестали існувати. В 1930-их pp. існували в УССР три жид. нац. р-ни: Калініндорф на Херсонщині (32 оселі з виключно жид. меш., 8 мішаних), Новий Златопіль (Жовтневий р-н з 40 жид. і 5 укр. оселями), Сталіндорф на Криворіжжі (11 громад); в 1931 створено в півн. Криму жид. р-н Фрейдорф. В жид. р-нах і сільрадах жид. мова (ідиш) була урядова, адміністрація також перебувала в жид. руках. Деякі закордонні кола сподівалися, що в Степ. Україні здійсниться мрія Ж. про «власну батьківщину». Тому жид. орг-ції, зокрема «Agro-Joint» фінансували жид. аґраризацію (остання припинила свою діяльність в УССР в 1938). Ін. осередком жид. колонізації в СССР став Біробіджан.

На Зах. Укр. Землях під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією правне і соц.-госп. становище Ж. не змінилося порівняно до ситуації в Австро-Угорщині. Зате Ж. втратили монополію у торговлі, де зустріли конкуренцію з боку укр. кооперації та приватних торг. і пром. підприємств. Зусилля українців до госп. емансипації справляли враження жид.-укр. боротьби, гол. в Галичині; але ця конкуренція ніде не проявлялася у формі антисемітизму чи будь-яких ексцесів. Такі протижид. виступи були радше характеристичні для поль. суспільства (антисемітська група «Rozwój»). He зважаючи на зростання госп.-торг. діяльности українців, Ж. і далі користувалися відносно більшою частиною нац. прибутку Зах. Укр. Земель.

На політ. відтинку іноді існувала співпраця укр. і жид. меншостей; напр., у виборах до поль. (виборчий бльок нац. меншостей 1922, 1928), рум. і чехо-словацького парляментів. Під час автономної Карп. України Ж. були льояльними до укр. влади, але активно не ангажувалися. Взагалі Ж. виявляли льояльність до пануючих режимів на Зах. Укр. Землях і радо користувалися культурою і мовою панівних народів, яких укр. населення вважало окупантами.

Після 1939 р. Перша сов. окупація Зах. України не внесла значних змін в ситуацію Ж., за винятком того, що й до них, як і до решти населення, застосовано націоналізаційні заходи влади. Натомість величезні зміни принесла з собою нім. окупація України, що була водночас трагедією укр. жидівства. На Зах. Україні німці зразу застосували дискримінаційні заходи супроти Ж., створюючи ґетто, і примусили їх носити відповідні відзначення. Великі жид. концентраційні табори були під рум. окупацією, в т. зв. Трансністрії. Кищення Ж. розпочалися вже восени 1941 p., спочатку на Наддніпрянщині, а згодом і на Зах. Україні; в одному Києві (29. 9. 1941) замордовано бл. 70 000 Ж. Масове нищення Ж. відбувалося по всій Україні в 1942 — 43 pp.; крім того, значну кількість, гол. із Зах. України, вивезено до концентраційних таборів і камер смерти в Польщі і Німеччині. Укр. населення, за винятком окремих одиниць, не брало участи в цьому народовбивстві; відомо багато фактів допомоги й рятування Ж. українцями. На захист Ж. виступив митр. А. Шептицький окремим пастирським листом та сприяв переховуванню Ж. по манастирях. В рядах УПА працювало в 1943 — 45 pp. кілька жид. лікарів.

Після закінчення війни Ж., що врятувалися або були евакуйовані, далі живуть на Україні. Однак їхнє число і попередня соц.-госп. роля значно зменшилися. Офіц. сов. політика супроти жид. меншости після 1945 не виявляє того лібералізму, який її відзначав на поч. больш. режиму; вона спрямована на асиміляцію. Не відновлено в УССР жид. нац р-нів і сільрад, а вияви якогось нац.-культ. чи рел. життя зведено до мінімуму. Багатьох жид. діячів обвинувачено в «буржуазному націоналізмі» і «космополітизмі». Антисемітські настрої підтримують навіть урядово, м. ін. і в пропаґанді проти сіонізму й Ізраїля.

Сьогодні роля сх. жидівства зменшилася, немає вже жид. міст і м-к, немає того середовища, в якому творилася і зберігалася жид. самобутня культура. Ролю жид. центру в світі перейняла незалежна жид. держава Ізраїль, створена і керована великою мірою Ж., що походять з України (теперішній през. Ізраїля Бен-Цві й ін.). Все ж таки Ж. на Україні становлять ще меншість (другу по росіянах), яка, не зважаючи на асиміляційні процеси, зможе ще довго зберігати свою культ.-рел. специфіку. Ці Ж. нині поділяють спільну долю з укр. народом; можна припустити, що по багатому важкому досвіді жид.-укр. взаємин в минулому, давні конфлікти і ресантименти поступаються місцем обопільному порозумінню і співжиттю.

Демографія Ж. В кін. 19 в. на всіх укр. етногр. землях жило майже 3 млн. Ж., як це видно з таблиці:


Укр. землі

Жиди

В тис.


У % до всього населення

В Росії (1897 р.)

2 245

7,4

В Австро-Угорщині (1900 р.)

730

13,0

В тому ч. Галичина

610

12,8

Закарпаття

55

11,2

Буковина

65

15,6

Разом (1897 р.)

2 950

8,3

УССР в теперішнніх межах (1897 р.)

2 680

9,3


Ж. України становили в той час бл. 30% всесвітнього жидівства, і Україна була найбільшим жид. скупченням у світі (на другому місці етногр. Польща — бл. 1,3 млн. Ж., білор.-лит. землі — бл. 1,2 млн.).

Майже 60% Ж. України жили під кін. 19 в. в містах і становили в них 1/3 населення. У зв’язку з обмеженням оселення на Лівобережжі межею сильнішого поширення Ж. був Дніпро. На Зах. Україні й Правобережжі Ж. становили перев. 10 — 15% всього населення, на Лівобережжі лише 4 — 6%. В містах Зах. України й Правобережжя Ж. мали відносну перевагу (пересічно 40%), в деяких навіть абсолютну (напр., в Бердичеві — 78%, в Умані — 58%, Білій Церкві — 53% і т. д. Див. докладніше карту).

З кін. 19 в. сильне перенаселення жид. елементу в містах і м-ках, їх господ. занепад, погроми Ж. на підрос. Україні, а з другого боку, емансипація Ж. і сильний екон. розвиток ЗДА заохочували жид. еміґрацію за океан (гол. до м. Нью-Йорку). Одночасно мав місце відплив Ж. з сіл і м-к до більших міст.

Перша світова війна, а ще більше події 1917-21 pp. на Центр. і Сх. Землях заподіяли досить великі втрати жид. елементу і відплив деякого їх числа на захід, зокрема до Німеччини (т. зв. «східні Ж.»); знесення смуги осілости дозволило на їхнє переселення до ін, частин Сх. Европи, м. ін. також на Сх. Укр. Землі й Кубань; з другого боку, еміґрація до ЗДА майже припинилася. Ще більше, ніж до війни, мав місце відплив Ж. з сіл і малих міст до великих. У висліді цих процесів відсоток Ж. на укр. землях зменшився з 8,3% в 1897 р. на 5,5% в 1927 р. їхнє розміщення в поодиноких частинах укр. земель таке:

Укр. землі

В тис.

У % до всього населення

В СССР (1926)

1 680

4,3

в тому ч. УССР (в кордонах 1938)

1 580

5,4

В Польщі (1931)

932 1)

10,1

В Румунії (1930)

129 2)

10,4

В Чехо-Словаччині (1930)

89

12,1

Всі укр. етногр. землі на 1. 1. 1933

2 980

5,5

УССР в нинішніх кордонах (1933)

2 720

6,5

 1) в тому ч. в Галичині 556 (10,3%), на Волині і Поліссі 307 (10,3°/»), на Холмщині й Підляшші 69 (9,2%).

 2) в тому ч. на Буковині 55 (11,9%), в Басарабії 68 (9,1%).


Найбільше зменшився відсоток Ж. на Правобережжі, збільшився на Слобожанщині (зокрема в Харкові), де Ж. могли вільно оселюватися. Розміщення Ж. в гол. смугах країни в 1897 і 1926 р. таке:


1897 р.

1926 р.

1926 р.


В тис.

У %

В тис.

У %

Міста (у %)

Села (у %)

Зах. Україна

1 120

13,1

1 020

10,3

38,0

1,6

Центр. Україна

1 475

13,5

1 210

8,4

31,6

3,2

Лівобережжя

330

4,6

360

3,2

18,8

0,5

Слобожанщина й Донбас

25

0,5

140

1,6

7,4

0,1

Кавказ

 —

 —

10

0,2

0,9

Укр. етногр. землі

2 950

8,3

2 740

5,5

21,5

1,8

У зв’язку з дальшим процесом урбанізації Ж., що жили в 1926 р. по селах, становили лише 26,2% заг. числа Ж., по містах нижче 100 000 меш. і с. м. т. — 51,6%; ті, що жили в більших м., — 22,2%. Одночасно ч. Ж., які жили по селах УССР (в кордонах до 1939 p.), зменшилося за 1897 — 1926 pp. на 33%, в містах нижче 20 000 меш. на 22%, натомість в сер. містах зросло на 7%, а в містах понад 100 000 меш. на 106%.

Найбільшим скупченням Ж. були 1926 (1931) р. міста: Одеса (154 000 або 36,5% всього населення; числа на 1897 — 140 000 або 34,8%), Київ (140 500 — 27,3%; 1897 — 31 800 або 12,8%); Львів (1931 р. — 98 000, 31,9%; 1900 — 44 300, 26,5%); Харків (81500, 19,5%; 1897 — 11 000, 6,3%); Дніпропетровське (62 000, 26,7%; 1897 — 40 000, 35,5%). До першої світової війни Одеса була по Нью-Йорку і Варшаві третім за величиною скупченням Ж. у світі. Цей процес скупчення Ж. у великих містах пішов ще далі під час п’ятирічок і занепаду дрібних міст.

Досить великий відсоток Ж. не вживав, а часто і не знав уже жид. мови, зокрема, у великих містах і серед «емансипованих» Ж. Мірою того, як Ж. виходили з свого ґетто і поширювалися по ін. дільницях міст, цей процес мовної денаціоналізації збільшувався. Брак укр. державности і мала урбанізація українців були причиною того, що Ж. вживали не мови народу, серед якого жили, але рос., поль., а раніше нім., чим ще більше спричинювалися до русифікації чи польонізації укр. міст. За переписом з 1926 р. лише 76% Ж. в УССР подало жид. мову як рідну (по селах — 95%, по містах — 70%), 23% рос., а ледве 1% укр. Про русифікацію Ж. свідчить ще більше факт, що тільки 16% Ж. УССР не вміли писати по-рос., але аж 31% не вміли писати по-жид. і 78% по-укр. З 1930-их pp. процес мовної, культ. й рел. асиміляції укр. Ж. в УССР пішов безперечно ще далі.

Безпосередньо перед другою світовою війною жило на укр. землях, мабуть, понад 3 млн. Ж., що становило 20% Ж. у всьому світі (у 1897 р. — 30%). Під час другої світової війни німці знищили майже всіх Ж. на окупованих ними землях. На Україні залишилися лише Ж., які перед нім. окупацією евакуювалися в глибину СССР і повернулися після війни, та частина Ж. на Закарпатті, Вуковині й Басарабії, які не були безпосередньо зайняті німцями. Нинішнє число Ж. на Україні нам не відоме (до 1 млн.?); гол. скупченнями є м. Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці та Закарпаття й Буковина.

Жид. культура на Україні. Від часу, коли на укр. землях осіла значна частина світового жидівства (15 — 16 вв.), тут також буйно розвинулося жид. духове життя, насамперед в ділянці рел. літератури. Першим письм. на Україні, що писав гебрейською мовою, був київ. рабин Мойсей Габолег (1448 — 1529). Високо була розвинена рел. думка по талмудичних школах укр. і білор.-лит. міст. Цікавими пам’ятками жид. матеріяльної культури на Україні є архітектура мурованих божниць. Цінніші з них походять з 16 — 18 вв. (напр., на Волині в Дубному, Луцькому, Любомлі й ін.).

В наслідок коз. повстань 17 в. багато жид. учених втекло на зах., і відтоді виникли гол. осередки талмудистів в Голляндії, Німеччині, Чехії. Сх. жидівство впало тоді в зневіру й почало шукати вдоволення в містичних рел. вченнях. У 18 в. народилася жид. течія хасидизм, творцем якої був Ізраїль Бааль Шем. Довгий час на зах.-укр. просторі вчення хасидизму було панівним серед Ж. На поч. 19 в. зростає серед сх.-евр. жидівства раціоналістична течія «гаскаля» (по-гебрейськи — розум, пізнання) М. Мендельсона, що прагнула до синтези між жид. духовою спадщиною і вимогами модерного життя.

Цей рух проклавшлях до сіонізму, який на Україні знайшов багато прихильників.

Відродження гебрейської мови і її застосування до модерного життя вийшло також від Ж. на Україні. Ахад Гаам (1856 — 1927), родом з Київщини, вважається основоположником нової гебрейщини, а також т. зв. культ. сіонізму. З України походять видатний гебрейський лірик Хаїм Нахман Бялік (1873 — 1934) та белетрист Шаул Черніховський. Культуру ідиш, що зазнала розквіту у 16 — 18 вв., продовжував на Україні Ш. Рабінович — Шолом Алейхем (1859 — 1916), який торував шлях рядові жид. письм. По 1920 р. важливим осередком боротьби за культуру ідиш стали Чернівці (Н. Бірнбавм).

З пол. 19 в. розвивається на Україні жид. преса; перші жид. органи рос. мовою і ідиш вийшли в Одесі: «Рассвет» (1860), „Zion“ (1861) й ін. Жид. журналісти широко працювали в рос. пресі на Україні. На поч. 20 в. гал. Ж. заснували свій щоденник у Львові („Chwila“) та ряд ін. періодичних вид. Жид. шкільництво почало розвиватися на Україні в 19 в.; 1826 р. створено першу жид. прилюдну школу в Одесі. Прихильники світської освіти й модерної педагогіки зустріли твердий опір серед ортодоксальних кіл. Однак, за допомогою уряду і жид. орг-цій їх шкільництво незабаром поширилося під Росією і Австро-Угорщиною, але більшість жид. дітей відвідували прилюдні школи панівних націй на укр. землях. Найкраще розвивалися жид. школи на Закарпатті в 1920 — 39 pp. (2 гебрейські гімназії).

В УССР Ж. користувалися в 1920 — 35 pp. широкими правами й можливостями в культ. ділянці. Ідиш визнано однією з офіц. мов; нею велося урядування в жид. нац. р-нах і сільрадах: видавалася жид. преса, в тому ч. щоденник „Stern“ в Харкові, орган ЦК КП(б)У і Всеукр. Ради Профспілок. В 1925 р. діяло в УССР 393 трудові школи з навчальною мовою ідиш (61 400 учнів, або 1/3 всіх жид. учнів), 4 пед. технікуми і жид. відділ при Ін-ті Нар. Освіти в Одесі. З наук. установ, що займалися дослідами жид. культури, були: Гебраїстична Іст.-Археографічна Комісія ВУАН, Катедра Єврейської культури при ВУАН, перетворена в 1929 р. на Ін-т Єврейської Культури, а з 1936 — Кабінет для вивчення єврейської мови, літератури і фолкльору АН УРСР. В Одесі діяв Всеукр. Музей Єврейської Культури ім. Менделя Мойхер-Сфоріма, а в Києві — Центр. Єврейська Бібліотека.

Жид. театри на Україні займали важливе місце в мист.-театральному житті вже до революції. 1922 сов. уряд організував постійні жид. театри в Києві й Одесі, кілька пересувних та дитячих, перев. по обл. центрах; при київ. театральному технікумі в 1927 р. засновано жид. відділ.

В 1920-их pp. почав працювати цілий ряд жид. поетів і письм., публікуючи в ідиш: Л. Квітко, І. Фефер, Д. Фельдман, Д. Ністер, Х. Гільдін, А. Рейзін й ін. Деякі з них брали участь у «Вапліте» і «Літ. Ярмарку». Їхні твори перекладали П. Тичина, М. Рильський й ін. Так само як і українці, в 1930-их pp. зазнали переслідувань діячі жид. культури, а їхні культ. установи були здебільша закриті сов. владою. Після другої світової війни сов. політика спинила всякий вияв жид. культури на Україні. В 1950 — 52 рр. большевики зліквідували ряд жид. письм. і діячів культури в УССР. Між ними були Д. Берґлзон, (* 1880), Д. Гофштейн (* 1889), П. Маркиш (* 1895), І. Фефер (* 1900), Л. Квітко (* 1893), П. Каганович-Нистор (* 1884), Я. Кушніров (* 1891). Жид. інтелектуальні діячі і письм. змушені включитися в рос. або укр. культ. процес.

Укр. тематика зустрічається в творах жид. поетів і письм., що діяли на Україні, як М. Мойхер-Сфорім (1836 — 1917), Шолом Алейхем, Ш. Фруґ, Ш. Аш (1880 — 1954), Б. Горовіц (1895 — 1943) та з нині ще живих в ЗДА і Канаді — М. Олифович, Ш. Бікель, Р. Корн.

Вклад Ж. в укр. культуру. Ряд літераторів жид. походження включилися в укр. літ. процес: поети — Л. Первомайський, С. Голованівський, І. Кулик, А. Копштейн, А. Кацнельсон, Р. Троянкер і ін.; прозаїки — Н. Рибак, Л. Смілянський, В. Торин; драматург — Л. Юхзід; дослідники іст. літератури і критики — Я. Айзеншток, А. Лейтес, С. Щупак, І. Стебун (Кацнельсон), Л. Юровська, О. Борщагівський, Є. Адельгейм, А. Гозенпуд й ін., історик — Й. Гермайзе, мовознавець — О. Курило й ін. Багато з них були репресовані під час наступу Москви на укр. культуру в 1930-их pp. Зокрема Ж. виповнили кадри технічної інтеліґенції в УССР; з-поміж них вийшов ряд видатних учених і академіків.

Помітним явищем була ініціятива жид. еміґрантів з України в ЗДА в 1910-их pp. створити укр. театр. У Філядельфії 1910 — 12 існувала жид.-укр. трупа І. Ґрінберґера, в 1916 — 17 pp. мав свій мандрівний театр І. Ельґард (Ізидор Ельгардів), в 1917 — 28 мав укр.-жид. театральні трупи в ЗДА Д. Медовий. Ці трупи ставили укр. побутовий репертуар і популяризували його.

З жид. перекладачів укр. поезії відомі: Д. Гофштейн (зб. перекладів з Шевченка, 1937), А. Клейн, що опублікував у Коломиї зб. перекладів укр. нар. творчости (1936) й ін. Врешті видатну ролю в популяризації укр. книги відограв жид Я. Оренштайн, основник і власник «Української Накладні» в Коломиї і Берліні, яка на протязі 30 pp. (з 1903) видала кілька сот укр. книг.

Ж. і укр. нац.-визвольний рух. Укр. рух в 19 — 20 вв. не викликав особливого зацікавлення у Ж. В складі Київ. Старої Громади було кілька Ж. (В. Беренштам, Рубінштейн). В РУП були чл. кільканадцять Ж., зокрема добре організованим був жид. гурток РУП в Макарові на Київщині. Активним діячем РУП був публіцист М. Гехтер. В Галичині Ж. співпрацювали з українцями в соц. русі, як і пізніше (1920 — 39) також на Закарпатті. До небагатьох закордонних Ж., які ставилися прихильно до укр. руху в своїх публіцистичних працях, належав англ. журналіст Дж. Рафалович. В УССР кілька культ. діячів жид. походження були заанґажовані в укр. нац. опозиції, напр., Й. Гермайзе і правник З. Марґуліс (обидва засуджені в процесі СВУ, 1930).

Закордонне жидівство виявило ще менше симпатії до укр. незалежности; більшість його воліла підтримати рос. реставраторську програму або ставилася прихильно до сов. влади. Кілька жид. діячів доби укр. визвольних змагань, що опинилися на еміґрації, були осамітнені у своїх заходах знайти зрозуміння до укр. справи серед світового жидівства. Чимало Ж. з України, гол. в ЗДА, працюють в рос. установах, створили земляцькі орг-ції «рос. Ж.» і далі з застереженням ставляться до укр. нац.-визвольного руху. Укр. сторона, за винятком деяких діячів в 1920-их pp., так само мало виявляла ініціятиви щодо покращення жид.-укр. взаємин. Тінь вбивства С. Петлюри і процесу Шварцбарда сильно заважила на укр.-жид. співпраці. Останнім часом виявилась ініціятива окремих людей з жид. кіл в ЗДА, в тому ч. й Ж. з України (Й. Шацке, Й. Ліхтен, Ф. Фрідман, І. Ґольдман, А. Берльштейн, Й. Шварц й ін.) знайти шлях порозуміння між обома народами. Також на укр. боці є низка людей і установ, що намагаються налагодити жид.-укр. взаємини, насамперед шляхом взаємного пізнання та усунення давніх ресантиментів. При УВАН в Нью-Йорку працює комісія вивчення укр.-жид. взаємин. В 1953 постало в Нью-Йорку жид. Т-во для збереження пам’яті укр. Ж. (Association to Perpetuate the Memory of the Ukrainian Jews) з метою видання енциклопедії Ж. на Україні в 3 тт. (гол. М. Ошерович).

Жид. тематика в укр. літературі. Особливість жид.-укр. взаємин відбилася в усній словесності. Популярна пісня весняного обрядового циклу («Їде, їде Зельман») нагадує час, коли Ж. орендували церкви. Мотиви про упривілейоване становище деяких Ж. зустрічаються і в думах, а одна з т. зв. молодших дум зветься «Жид. утиски». У вертепах та інтермедіях виступає, поруч запорожця, шляхтича і цигана, симпатично-смішна постать жида. Т. Шевченко в «Гайдамаках» накреслив кольоритну постать Лейби, що визискує беззахисне укр. населення, хоч і сам безборонний перед сваволею панів-поляків, які знущаються над ним. І. Франко у своїх повістях і оп. з життя бориславського робітництва представляє жид. багатіїв-експлуататорів. В його творах пробивається соц.-клясова нехіть до визискувачів, а не расові протижид. пересуди. Навпаки, в деяких творах він виявив глибоко людську симпатію до Ж. (оп. «До світла»). В іронічно-гумористичному тоні про Ж. написані сміховинки С. Руданського. Про соц. упривілейований прошарок Ж. писав Я. Щоголів. Долю жид. дівчини в чужому середовищі змалював І. Тогобочний в популярній п’єсі «Жидівка-вихрестка». Т. Бордуляк з симпатією описує долю жид. бідноти («Бідний жидок Ратиця»). Особливо тепло писав про Ж. М. Левицький, оповідаючи про епідемію в жид. хліборобській колонії. Сюжети з жид. життя зустрічаються і в таких авторів, як М. Коцюбинський, В. Винниченко, О. Олесь, А. Любченко, Л. Первомайський, М. Хвильовий, Б. Антоненко-Давидович, Я. Гримайло, Ю. Смолич і ін. Біблійні мотиви опрацьовували Т. Шевченко (у своїх переспівах псалмів), І. Франко («Мойсей»), Л. Українка («Саул», «Прокляття Рахілі», «Вавилонський полон») й ін.

Література: Драгоманов М. Еврейский вопрос на Украине, газ. «Вольное Слово», чч. 41 — 45, 1882; Бершадский С. Русско-еврейский архив. Документи и материалы для истории евреев в России. П. 1882; Грушевський М. Іст. України-Руси, V. Л. 1905, передрук, Нью-Йорк 1955; Гессен Ю. История евреев в Росии. II. 1914; Dubnov S. History of the Jews in Russia and Poland, I — III. Філядельфія 1916; Meisl J. Geschichte der Juden in Polen und Russland, I — III. Берлін 1921 — 25; Ґольдельман С. Листи жид. соц.-демократа про Україну. Відень 1921; Винниченко В. Єврейське питання на Україні, журн. «Нова Україна», VII — VIII. Прага 1923; Тимофіїв М. Жиди і нар. госп-во України. Відень 1923; Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине 1917 — 18. Берлин 1923; Margolin A. The Jews of Eastern Europe. Нью-Йорк 1926; Кантор Е. Єврейське хліборобство на Україні. X. 1929; Мицюк О. Аґраризація жидівства України. Прага 1933; Schall J. Historia Żydów w Polsce, na Litwie i Rusi. Л. 1934, 2 вид. 1935; Каган В. Сталіндорф — п’ять років єврейського нац. р-ну на Дніпропетровщині. К. 1935; Greenberg L. The Jews in Russia, I — II. Нью-Гейвен 1944 — 51; Universal Jewish Encyclopedia, I — X. Бруклін 1939 — 43, 2 вид. 1948; Hertz'. Di Yidn in Ukraine. Нью-Йорк 1949; Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. Сіракюзи, 1951; Pigido F. Materials concerning Ukrainian-Jewish Relations during the years of the Revolution 1917 — 21. Мюнхен 1956; Lichten J. L. A Study of Ukrainian-Jewish Relations, Анали УВАН, V, чч. 2 — 3. Нью-Йорк 1956; Кордюк В. Євреї на Україні. Мюнхен 1958.

Р. М.


Жидичинський манастир св. Миколая на Волині, б. Луцького, відомий з історії укр. правос. і кат. церков. Існував з 13 в., у 16 в. приєднався до унії, у 17 — 19 вв. в ньому перебували як архимандрити луцькі уніятські єп. Від пол. 19 в. Ж. м. не існує.


Жидівський курінь УГА, постав з жид. міліції, організованої в грудні 1918 в Тернополі. В червні 1919, під час відступу УГА, створено з неї Ж. к. і включено до 1 Корпусу УГА. Ж. к. брав участь у боях проти поляків; його командира поручника С. Ляймберґа захопили в полон поляки й замучили. По переході за Збруч курінь розформовано і розділено по ін. частинах УГА.


Жидове, жид. дільниця в Києві за княжої доби, знаходилася в півн.-зах. частині міста; до Ж. вели т. зв. Жидівські ворота.


Жидята Лука, єп., див. Лука Жидята.


Жилин Олександер (* 1880), правник, орієнталіст, проф. Курсів Сходознавства в Києві; держ. право, економіка.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.