[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1116-1131.]

Попередня     Головна     Наступна





Контактний Комітет, Комітет Контакту, діяв у Львові в 1937 — 39 pp. для координування укр. політики в Польщі в загальнопринципових питаннях і в противагу тодішній тактиці УНДО. До К. К. входили: від опозиції УНДО (т. зв. група «Діла») Д. Левицький і В. Кузьмович, від Фронту Нац. Єдности Д. Паліїв і С. Волинець, від УСРП М. Стахів та І. Костюк, від Союзу Українок (згодом Дружина Княгині Ольги) М. Рудницька і О. Шепаровичева, від УСДП В. Старосольський, від групи «Нової Зорі» О. Назарук. Хоча К. К. був конспіративний і не виступав відкрито, але його постанови виконували солідарно всі представлені в Комітеті групи та їх преса.


Контрибуція, примусові побори грішми і натурою окупаційною армією на ворожій території; також грошеві вплати після війни на користь переможної держави у формі воєнного відшкодування. Під час першої і другої світових воєн окупаційні війська здійснювали на укр. землях К. односторонньою реквізицією майна. Зокрема больш. війська визначали К. в грошах і харчах на багатші верстви населення. Хоч Берестейський мир 1918 між Україною і Центр. Державами формально не ставив питання про К., проте його госп. постанови фактично накладали тягар К. на Україну. Під час революції 1917 большевики висунули популярне гасло «мир без анексій і К.».


Конфіскація, примусове і безвідплатне відібрання майна на користь держави у висліді судового рішення. К. відома здавна і фігурує чи не в усіх карних законодавствах як гол. або, найчастіше, додаткова кара.

В княжу добу К. називалась «потоком і розграбленням» і була звич. зв’язана із смертною карою або вигнанням; сконфісковане майно йшло на покриття шкоди та до княжого скарбу. У В. Князівстві Лит. К. мала те саме значення, з тим, що іноді пов’язували її з карою позбавлення чести. В Гетьманщині К. найчастіше виступала разом із позбавленням життя і чести. В УССР, за діючим кримінальним кодексом, повна або часткова К. майна може бути самостійною абож додатковою карою (нормально стосується в останній версії) і зв’язана гол. із злочинами військ., госп., службовими та злочинами проти держави. Держава задовольняє претенсії вірителів до засудженого із сконфіскованого майна.

Від суд. К. належить відрізняти К. звич. рев. порядком на підставі декретів чи адміністративних рішень, що широко практикувалося большевиками, зокрема в перший період їхньої влади. Вивласнення майна за винагородою є ін. порядку відчуженням майна (див. Експропріяція).

К. — також вживаний термін для заходів припинення окремих видань чи усунення деяких матеріялів із преси (див. Цензура).

В. М.


Концевич Григорій (1863 — ?), композитор і етнограф; зб. укр. нар. пісень «Бандурист», пісні для кубанського військового хору.

[Концевич Григорій (1863 — 1941). — Виправлення. Т. 11.]


Концентраційні табори, місця ізоляції цивільного населення під час миру або війни владою, яка розглядає окремих осіб чи цілі групи населення як політ. непевний і небажаний елемент; крім позбавлення волі, режим К. т. зв’язаний з обов’язком примусової праці.

Першим К. т., в якому перебували українці, можна вважати австр. табір інтернованих під час першої світової війни в Талергофі, де австр. уряд інтернував бл. 7 000 українців, закидаючи їм русофільство; через негігієнічні умови і пошесні хвороби поважний відсоток їх помер. Далеко більше українців (70 — 100 000) опинилося в 1919 — 20 pp. в таборах, куди поль. влада інтернувала, крім вояків УГА, тисячі українців, обвинувачених чи лише підозрюваних у непослухові владі. Найважливіші з цих таборів: Стшалково, Берестя, Вадовіце, Домбє й ін.; через невідповідні сан. умови, недостатнє харчування й пошесні хвороби (тиф, червінка) велика частина в’язнів загинула.

Поширення тоталітарних ідей в Польщі у 1930-их pp. дало поштовх для створення К. т. в Березі Картузькій (1934 — 39), в якому на підставі розпорядку през. Польщі (з 17. 6. 1934) органи адміністрації мали право приміщувати осіб, що «їх діяльність або поведінка давали основу здогадуватися, що з їх боку загрожує порушення безпеки, спокою і публічного порядку». Українці, підозрювані в приналежності до ОУН становили бл. 65% в’язнів. Велику кількість українців заслано до Берези Картузької з вибухом поль.-нім. війни 1939 р. (4 500 на 7 000 всіх в’язнів).

Після угор. окупації Закарпаття 1939 р. кілька сот укр. діячів і чл. Карп. Січі інтерновано в угор. К. т. у Кривій б. Хусту та у Варлапаш б. Ньїредьгази.

В націонал-соц. Німеччині К. т. були заведені на підставі декрету «про безпеку Райху» з 1939 р. В них ізолювали як політ. противників нацизму, так і побутових злочинців. К. т. організаційно підлягали Гол. урядові безпеки Райху, очолюваному Г. Гіммлером. Під час другої світової війни К. т. в Німеччині розрослися до величезних розмірів, і не тільки як ізоляційні осередки, але й як осередки рабської праці та масового винищення в’язнів, зокрема жидів. Заг. ч. в’язнів в нім. К. т. перевищувало 10 млн. До більших нім. К. т., в яких перебували також українці, зараховувалися табори в Дахав, Бухенвальді, Оранієнбурзі, Саксенгавзен), Ґрос Розені, Фльоссенбурзі, Освєнцімі, Майданеку (обидва на території Польщі), Мавтгавзені (Австрія), Терезині (Чехія) й ін.; дрібні К. т. були й на самій Україні (м. ін. у Києві).

В нім. К. т. перебували українці гол. з політ. мотивів, майже виключно чл. ОУН або запідозрені як її чл. (бл. 2 000 осіб). Арештовано їх двома хвилями — ранньої осени 1941 p. і в пол. січня 1944. В К. т. потрапило також чимало робітників з Центр. і Сх. Земель, вивезених на примусові роботи до Німеччини (т. зв. «остарбайтери»). Сотні тис. українців вояків сов. армії згинуло в нім. таборах полонених.

Концтабори в СССР офіц. звуться «поправно-трудовими таборами» (исправительно-трудовые лагери, ИТЛ), а вживання терміну «К. т.» карається як антисов. аґітація. На поч. революції сов. юриспруденція розглядала політ.-карний і поправно-виховний моменти окремо, програма Рос. Ком. Партії (б) передбачала заміну в’язниці виховними установами, а кари позбавлення волі — карою примусових робіт. Ця теорія знайшла свій вислів і в поправно-трудовому кодексі РСФСР та ін. сов. респ. Таборову систему примусової праці було заведено декретами Всерос. Центр. Виконавчого Комітету «Про табори примусової праці» 15. 4. 1919 та 17. 5. 1919. Такі табори мали створитися у кожній губ., але для важливіших політ. в’язнів у 1920 р. створено окрему систему таборів Соловецькі о. на Білому м. Сюди були заслані за декретом від 26. 9. 1919 гол. чином вищі держ. урядовці царської Росії, поміщики, аристократи, вищі церк. достойники, жандарми й ін. В 1920-23 з українців до цих К. т. були заслані гол. чином повстанці, зокрема махнівці. Тоді ж К. т. були створені на Печорі (гол. лісорозробка) й на золоторозробках у Сибіру. З 1924 — 25 з України до цих К. т. засилали свящ. УАПЦ, «непманів», а далі й «куркулів».

Період 1928-34 характеризується вже виникненням цілої мережі К. т., в яких мета перевиховання в’язнів все більше поступається перед госп. використанням їхньої праці. В’язні будували в цей час Біломорсько-Балтицький канал, гідроелектростанції на. pp. Свирі й Ниві в Карелії, залізниці Котлас-Ухта, Байкало-Амурську й ін. Сов. уряд не приховував існування таборів примусової праці, підкреслюючи, що у них працею перевиховується «нетрудовий», «клясово ворожий» елемент. Але статистику в’язнів з сер. 1920-их pp. перестали публікувати. На Україні на цей період припадає перша важка хвиля терору, розкуркулення, колективізації й голоду. До К. т. за цей час з України було заслано понад 1 млн осіб, в тому ч. бл. 70%. самих куркулів, а також багато інтеліґенції, письм., чл. кол. укр. нац. партій та опозиціонерів у КПУ. Куркулів засилали здебільша до спеціяльного роду К. т. — т. зв. «спецпоселень». Це були новостворювані (або й старі) села на Півночі, в Сибіру, в Сер. Азії, в яких оселювано депортованих куркулів, а також тих, хто відбув кару у поправно трудових таборах, але не мав права повертатися на батьківщину. Спецпоселенці були під постійним наглядом НКВД, не мали права відлучатися з села, але не були за дротом і мусіли самі собі заробляти на прожиток.

Ще в 1930 р. було оформлено «Положение об исправительно-трудовых лагерях», а в 1933 прийнято новий «Исправительно-трудовой кодекс РСФСР», побудований на визнанні «ИТЛ» та т. зв. трудових колоній для дрібних кримінальних злочинців як основного типу місць ув’язнення в СССР. Тому що більшість К. т. в цей час зосереджувалася на території РСФСР, цей кодекс набрав особливого значення. 10. 6. 1934 при НКВД СССР був створений славнозвісний ГУЛАГ — «Главное Управление исправительно-трудовых лагерей и трудовых поселений», якому підпорядковано усі К. т., за винятком дрібних «місцевих», що підлягали Наркомюсту. В структурі ГУЛАГ’у було кілька великих територіяльних Управлінь таборами; в кожному управлінні було по 10 — 20 відділів, а в кожному відділі по кілька лагпунктів, які й були самими місцями ув’язнення. До найвідоміших перед нім.-сов. війною належали такі відділи й групи К. т. як «Белбалтлаг» (Біломорсько-Балтицький), «Карлаг» (Караганда), «Дальстрой» (Колима), Темніковські табори (Саранськ-Потьма в Мордовській АССР), «Свірьстрой» б. Ленінграду та ін.

Під ГУЛАГ’ом К. т. остаточно перетворилися на госп. підприємства рабської праці. За даними Міжнар. Орг-ції Праці та Соц.-Екон. Комітету ООН у 1941 р. НКВД СССР примусовою працею продукувало на 6,8 мільярдів карб. продукції, що становило 14% всієї пром. продукції СССР (12% всієї продукції ліс. пром-сти, 5% вугілля, 2% нафти, 40% хромової руди, 77% золота і т. д.). В К. т. ГУЛАГ’у перед нім.-сов. війною нараховувалося бл. 10 — 12 млн в’язнів, тобто бл. 30% всієї робочої сили СССР, зайнятої поза сіль. госп-вом.

Основу К. т. становили політ. в’язні. Під час другої великої хвилі терору 1936 — 38 було заслано до К. т. бл. 1 млн укр. політ. в’язнів, гол. інтеліґенції, техн. та адміністративних працівників. До К. т. засилали також робітників і колгоспників (за дрібні крадіжки сов. майна, аварії машин тощо), а також майже всіх сектантів, чужинців, людей, що мали родичів за кордоном; далі спекулянтів, бандитів, хуліганів і т. д. Після окупації Зах. України, Зах. Білоруси та прибалтицьких держав до К. т. наплинув нац. свідомий елемент з цих країн. Під час війни і після неї суджено і приміщувано в К. т. за антисов. аґітацію, вихваляння буржуазного ладу, співпрацю з німцями, за зв’язок або участь у підпільних орг-ціях, в протисов. русі тощо. В К. т. було багато й чужинців, гол. військ.-полонених, кол. комуністів, яких захопили большевики й ін.

Суворість режиму в К. т. в різний час мінялася. В 1930-их pp. умови перебування в К. т. були особливо важкими через сваволю й беззаконня адміністрації, яка складалася у великій кількості з кримінального елементу. Нерідко траплялися випадки звірств, знущань, садизму. Нестерпні умови витворювано навмисне ще й тим, що між політ. в’язнями поселювано бандитів і хуліганів, що тероризували інтеліґентів та жили за їх рахунок. В різні роки, зокрема 1937, 1938 і 1941, були відомими накази НКВД розстрілювати політ. шкідливих в’язнів; саме в цих хвилях розстрілів загинув цілий ряд видатних укр. культ. та політ. діячів, засланих на поч. 1930-их pp.

Норми виробітку, від яких залежало харчування й ін. приділи, були в К. т. завжди високими, так що їх не могли виконувати всі в’язні. В засаді вони отримували таке прохарчування, щоб їх втримати працездатними. Більшість в’язнів мала право листуватися й одержувати від родини пакунки. Однак у спеціяльних таборах-ізоляторах, куди засилали найбільших «злочинців», режим був далеко жорстокіший. В умовах суворого півн. клімату, браку найелементарнішої мед. опіки та важкої праці — хвороби і смертність серед в’язнів К. т. були дуже поширені.

В 1948 р. проведено перереєстрацію всіх в’язнів. Для тієї категорії, що була засуджена за зв’язок або за участь в протисов. орг-ціях, за диверсійну роботу, за шпигунство і за найважчі кримінальні злочини, в 1948 р. були організовані спецтабори, які відрізнялися від звичайних К. т. особливою суворістю режиму; в’язнів після відбуття терміну поселювали у віддалених місцевостях без права повертатися до родин. Спецтабори були під наглядом МГБ, що мало в кожному таборі свого офіцера. Суворий режим у спецтаборах часто переходив у сваволю охорони. Позбавлення можливости протестувати на протизаконні дії адміністрації і охорони леґальним шляхом було причиною виступів в’язнів, звич. у формі відмови виходу на роботу. Ці страйки в’язнів адміністрація таборів придушувала безжалісно всіма засобами, включно до танків і кулеметів. В 1953 р. більші повстання були на Воркуті й у Норильську, що спричинили велике ч. вбитих і поранених; під час повстання в Кінґірі (1954 р.) було вбито кілька сот в’язнів, в тому ч. багато жінок. Рушієм протирежимної дії в таборах були гол. чином українці, до яких приєднувалися ін. гноблені національності. Приблизне ч. в’язнів у спецтаборах становило бл. 1,5 млн (у всіх К. т. понад 10 млн в’язнів); кількісно на першому місці були українці, на другому — всі нєрос. народи разом, на третьому — росіяни. Починаючи з 1954 p., режим у спецтаборах послаблено, вимагали лише виходити на роботу. Змінено також офіц. назву для означення в’язнів з «ворогів народу» на «тимчасово ізольованих».

Серед українців в К. т. після війни переважав сел. елемент, фізично загартований, який відносно легко переносив негоди таборового життя. Дуже важко переносили таборовий режим незвичні до фізичної праці інтеліґенти. Серед українців було багато укр.-кат. духовенства.

Місцями К. т., де ч. українців було дуже велике в 1945 — 54 pp., були (в дужках спецтабори): Воркута («Речлаг»), Їнта-Абезь («Мінлаг»), Ухта, Саранськ-Потьма («Дублаг»), Омськ («Камишлаг»), Караганда («Песчлаг»), Кінгір-Джезказган («Степлаг» — пізніше приєднаний до «Песчлагу»), Тайшет («Єзьорлаг»), Норильськ («Горлаг»), Колима («Береглаг») та ін. Крім того широкі простори Азії та півн. Европи служили для поселювання виселенців з України. Більшість наведених К. т. знаходиться в півн. частині СССР, в смузі суворого полярного або субполярного клімату. До 1954 р. К. т. існували і в УССР, гол. в Донбасі та пром. р-нах Дніпропетровського і Кіровограду; в’язнями були гол. чином військ.-полонені.

Після смерти Сталіна наступила ґрунтовна зміна таборової системи. На XX з’їзді КПСС (1956 р.) визнано концепцію Сталіна про загострювання клясової боротьби в міру наближення СССР до соціялізму неправильною і висунено тезу, що соціялізм в СССР вже переміг, а разом з тим затерлися в свідомості населення буржуазні пережитки і вороже ставлення до соціялізму. У зв’язку з цим систему ГУЛАГ’у і багато К. т. ліквідовано; в’язнів, яким залишилося бути в ув’язненні менше 5 років, та тих, що були суджені за співпрацю з німцями, — звільнено, а решті — скорочено терміни; однак частина звільнених мусіла залишитися на території півночі. Категорію політ. в’язнів зменшено до невеликої групи активно вороже до режиму наставлених людей. Вони перебувають гол. чином у закритих в’язницях. Табори примусової праці, які тепер називаються поправно-трудовими колоніями, існують далі, як форма пенітенціярної політики, що має на меті «перевиховати» засуджених судом порушників кримінального закону.

К. т. присвячено багату мемуарну літературу, а також твори красного письменства. Див. також Заслання, Пенітенціярна система, Примусова праця.

[Концентраційні табори, стор. 1117, п. ш., у кін. 3 абзацу, дод.: По другій світовій війні Польща створила К. т. у Явожні, в якому було ув’язнено багатьох українців, запідозрених у ворожому наставленні до поль. держави. — Виправлення. Т. 11.]

Література; а) К. т. в Березі Картузькій: Береза Картузька. Саскатун; Макар І. Береза Картузька. Торонто 1956. б) Нім. К. т.: Данський О. Хочу жити. Мюнхен 1946; Мартинець В. Brätz. Штутґарт 1946; Янів В. Нім. концентраційний табір. Мюнхен 1948. в) Сов. К. т.: Юрченко В. Шляхами на Соловки. Л. 1931; Підгайний С. Укр. інтеліґенція на Соловках. Мюнхен 1917; Dallin D. Nikolaewsky B. Zwangsarbeit in Sovietrußland. Відень 1948; Савченко В. Безимлаг. Авґсбурґ 1948; Slave Labor in Russia. American Federation of Labor. Вашінґтон 1949; Stalin’s Slave Camps. International Confederation of Free Trade Unions. Брюссель 1951; Prychodko N. One of the fifteen million. Бостон 1952; Марголин Ю. Путешествие в страну ЗеКа. Нью-Йорк 1952; Report of the Ad Hoc Committee on Forced Labur. United Nations. International Labour Office. Женева 1953; Иванов-Разумник Р. Тюрьмы и ссылки. Нью-Йорк 1953; Gerland B. Die Hölle ist ganz anders. Штутґарт 1954; Seholmer J. Die Toten kehren zurück. Мюнхен 1955; Яковлев Б. Концентрационные лагери СССР. Мюнхен 1955; Грицак П. Вежі й кулемети. Мюнхен 1959. Білинський А. В концтаборах СССР. 1944 — 55, Мюнхен 1961.

А. Білинський, В. Голубничий


Конча-Заспа, рибний заповідник на правому березі Дніпра, в 20 км на півд. від Києва; з 1921 р. гідробіологічна станція Т-ва Природників у Києві, згодом УАН, площа 3 700 га. К.-З. розташована в річному займищі й охоплює оз. Конча і Заспа, старе річище Дніпра, луги, болота, сосновий бір і мішані ліси; на території К.-З. санаторія, доми відпочинку.


Кончак, половецький хан, який у другій пол. 12 в. об’єднав племена сх. половців і зробив ряд нападів на Переяславщину (1171, 1179, 1184), зокрема нищив землі вздовж Сули. 1185 зазнав поразки під Хоролом від кн. Святослава, Рюрика й ін. молодших, але в тому ж р. погромив на р. Каялі Ігоря Святославича, взяв його в полон та згодом напав на Київщину і Чернігівщину. Боротьба К. з укр. князями з Ігорем Святославичем на чолі стала сюжетом для «Слова о полку Ігореві».


Кончаковський Яків, ґравер на міді другої пол. 18 в., працював при друкарні Києво-Печерської Лаври; 1776-98 виконав понад 120 мідеритів, перев. копіюючи спадщину Л. Тарасевича, Г. Левицького, Д. Ґалаховського, А. Козачковського й ін.


Конюхи, с. на зах. Поділлі Бережанського р-ну, Тернопільської обл.; 1917 бої УСС з рос. військами.


Конюшина (Trifolium L.), однорічні й багаторічні зіллясті рослини з родини стручкових; цінні кормові рослини, листки та квітки яких мають 10 — 13% білка (на суху речовину), багаті на вітаміни, медоносні; на коріннях К. в симбіозі є азотові бактерії, що збагачують ґрунт на азот; значна кількість К. введена в культуру. На Україні є понад 30 видів, з яких найпоширеніша К. лучна або червона (T. pratense L.), далі біла, або повзуча (T. repens L.) і швед. (T. hybridum L.), всі — багаторічні. Культура К. поширена гол. на Поліссі і півн.-зах. Лісостепу. Укісна площа К. в УССР (в тис. га): 1940 -р. — 860, 1950 — 402, 1956 — 381, що становить бл. 40% всіх багаторічних трав. Врожаї сіна 30 — 40 центнерів з 1 га й більше, насіння 3,0 до 4,5 центнерів. Це майже виключно ранньостигла червона К., двоукісна. Кращі місц. сорти К.: Глухівська, Носівська, Чернігівська, Волинська, Київська та Подільська.


Коняєва Надія, спортсменка України (Київ — Дарниця); мистець світу в метанні списом 55,48 м (по 1958 p.), бронзова медаля на олімпійських іграх у Мельбурні (50,28 м); перемоги на міжнар. змаганнях.


Конярство, становить важливу галузь тваринництва. До механізації сіль. госп-ва кінь був найпотрібнішою робочою твариною в сіль. госп-ві, чимале значення він мав для транспорту, військ. цілей і, нарешті, як постачальник м’яса та шкури. Нині на Україні коней використовують на допоміжних роботах у сіль. госп-ві, коли застосування машин екон. не доцільне, для місц. транспорту, щораз більше для спорту.

К. виникло на Україні вже в бронзову добу на території, охопленій трипільською культурою, де кінь, побіч вола, був робочою твариною в сіль. госп-ві, а також в степ. смузі. Велике значення К. мало у степовиків, зокрема у скитів (для їзди, м’яса, молока, шкури). У княжі часи К. мало й далі хліборобське, а ще більше військ. значення (див. Кіннота). Коні того часу були місц. годівлі, частково їх діставали від степовиків шляхом купівлі або здобичі. Великі табуни коней мали князі; їх доглядали конюхи, над якими стояв урядовець — конюший. Вже тоді були початки кіннозаводства й було відомо кілька кінських порід.

За коз.-гетьманської доби К. розвивалося зокрема в зв’язку з військ. потребами. Гетьманський уряд 17 — 18 вв. дбав за розвиток К. Великі кінські зав. за Самойловича й Мазепи були на Біловезькому степу Ніженського полку (для потреб ген. артилерії) і в Симбірському старостві Прилуцького полку. Вони існували й пізніше, але деякі з них перейшли в руки рос. уряду. Коней плекали також великі землевласники з коз. старшини на Гетьманщині, Слобожанщині й Запоріжжі. З кін. 18 в. кінські зав. з’являються по магнатських маєтках Правобережжя (Браницьких, Потоцьких, Ржевуських тощо).

В другій пол. 18 в., після витиснення татар із півд. степів, землевласники випасували на них великі табуни коней; К. набирало тоді ринкового характеру. Згодом, у зв’язку з заорюванням степів і зменшенням пасовищ при одночасно меншому попиті на коней для війська, в степах підупадало табунове К.; гол. робочою худобою для розорювання цілинних земель був тоді віл (напр., на Херсонщині ч. коней зменшилося з 400 000 у 1808 р. до 120 000 в 1861 p.). До відродження К. дійшло в другій пол. 19 в., коли, після розорення цілини, повільного вола заміняє як робоча худоба рухливий кінь (в лісостеп. смузі процес відбувся вже скоріше). Так, на тій же Херсонщині поголів’я коней зросло до 392 000 у 1881 р. і 814 000 у 1913 (в 1881 р. на 1 вола припадало 1,4 коня, в 1913 р. вже 8,7), а в усіх степ. губ. з 360 000 у 1861 р. до 1,1 млн у 1882 і 2,1 млн у 1912 p.; в ін. губ. з 2,3 млн у 1883 р. до 3,5 млн у 1912.

Разом в 1912 р. на території УССР в сучасних межах було 6,6 млн коней, а на всіх укр. етногр. землях 8,7 млн; таке саме ч. було і в 1916 р. 89% коней належало селянству, на одне сел. госп-во припадало пересічно 1,1 робочого коня, бл. 1/3 госп-в не мали коней. Укр. селянин докладав зусиль, щоб і на малому госп-ві мати свого коня. Тому сел. коняка була, через недостатню поживу й надмірну працю, невелика на зріст і слабосила. Лише невеликий відсоток коней належав до чистих порід. З місц. порід це були укр. і чорноморські породи, виплекані запор. (і кубанськими) козаками, поширені гол. на півдні України, донська на півд.-сх., поліська на півночі, гуцульська в Карпатах і — до деякої міри — т. зв. «коники» на Поділлі. Расових коней, яких розводили на кінських приватних і держ. зав. було небагато; найважливішими зав. були: Дубрівський в Миргородському пов. на Полтавщині, Новоолександрівський, Стрілецький, Деркульський — всі три в Старобільському пов. на Харківщині, зав. в Янові на Підляшші й у Радівцях на Буковині.

Після першої світової війни й революції ч. коней впало до 70% довоєнного стану (найнижче в 1923 p.), але вже в 1928 поновився попередній стан. 1929 р. на території УССР в сучасних межах було 6,8 млн коней (на всіх укр. землях 8,3), так що Україна посідала 4 місце в світі після РСФСР (24 млн), ОДА (14) й Арґентіни (9,4), перед Бразілією (5,3), Польщею (4,1), Німеччиною (3,7). Канадою (3,4), Францією (2,9) й ін. На 100 га хліборобської площі припадало в УССР 15,6 коней (найбільше в густозаселеному лісостепу з дрібними сел. госп-вами і на Поділлі), на 100 душ сіль. людности 21 (найбільше в степ. смузі, в якій ведено однобічне зернове госп-во за допомогою кінської робочої сили).

Колективізація й механізація сіль. госп-ва, значно менше розвиток автотранспорту спричинили упадок ч. коней на Центр. і Сх. Землях — з 5,6 млн в 1929 р. до 2,5 млн в 1934 (числа для УССР без Зах. України). Дальший занепад К. був затриманий сов. владою, гол. щоб мати К. для військ. цілей (заходи Будьонного); відтоді звернено більше уваги на піднесення якости коней і на кіннозаводство. Нове зменшення ч. коней принесла друга світова війна та колективізація на Зах. Україні, а згодом дальший зріст механізації сіль. госп-ва. Зміну ч. коней в УССР (в сучасних межах) видно з таблиці:

Роки

Ч. коней в млн

Роки

Ч. коней в млн

1916

6,5

1935

3,8

1923

4,7

1941

4,7

1929

6,8

1951

2,2

1932

4,8

1959

2,1

1959 р. в УССР було 2,1 млн коней, на всіх укр. етногр. землях бл. 2,6 млн (в Бразілії — 7,6, Китаї — 7,4 (?), Арґентіні — 7,2, РСФСР — 6, ЗДА — 2,7, Мехіко — 2,9, Польщі — 2,6, Франції — 2,2, в усій Німеччині — 1,8); 63,8% коней припадало на колгоспи, 13,6% на радгоспи. На 100 га хліборобської площі 1959 р. припадало 5,2 коней (найбільше — 9,5 на Зах. Україні з її найгустішою мережею сіль. населення, найменше в степ. — 3,5), на 100 душ сіль. людности 9,2. Масове поліпшення К. ведеться тепер в УССР за єдиною системою держ. заходів, які полягають в орг-ції держ. племінних зав., племінних стаєнь (їх є 23), держ. племінних розплідників (5), колгоспних племінних коней тощо. Кращими кінськими зав. в УССР є згадані вже Дубрівський, Стрілецький, Деркульський і Олександрівський та ч. 65 на Дніпропетровщині; на Кубанщині м. ін. є кінський зав. «Восход». З численних кінських порід на Україні розводять насамперед такі: з рисистих (запряжних) орловського і рос. рисака; з важковозів (важкозапряжних) радянського і рос. важковоза, першерона; з верхових — чистокровну верхову породу, донську, будьоннівську. З численних укр. місц. порід розводять лише гуцульську (верховов’ючну) і поліську (запряжну).

P. M.


«Кооперативна Зоря», двотижневий журн. споживчої кооперації, орган «Дніпросоюзу» в Києві 1918 — 20; серед співр. були Х. Барановський, А. Сербиненко, І. Чопівський, П. Височанський, Д. Коліух, А. Харченко й ін.


Кооперативна наука, ділянка екон. науки, яка займається вивченням теоретичних питань кооперації (К.) та її окремих галузів. Перші укр. праці, статистично-описового, а згодом й іст. характеру, зв’язані з питанням споживчої К.: монографія М. Зібера «Потребительные общества» (1869) і його студії заг. теоретичних основ та історії К. і статистична праця М. Балліна «Первая памятная книжка потребительных обществ» (1870). Першою студією з ділянки кредитової К. була монографія П. Чубинського про ощадно-позичкове т-во, засноване Г. Ґалаґаном у 1871 р. в Сокиринцях (у «Записках» Півд.-Зах. Відділу Рос. Геогр. Т-ва); по довшій перерві вийшли праці двох теоретиків і практиків кредитової К. — Василя Доманицького (брошури «Товариські крамниці», 1904, «Про сільську кооперацію», 1906) та О. Юркевича; історію кредитової К. досліджував С. Бородаєвський («Credit populaire en Russie», 1900), В. Косинський («Укр. кооперація», 1918), Г. Кривченко та ін. Студіями з ділянки виробничої (продукційної) К. була праця Ф. Щербини про форми побутового спілчанства в традиції укр. народу («Южно-русские артели», 1880) та значно пізніше М. Левитського, ініціятора перших хліборобських артілей («Про хліборобські спілки», 1919).

Сильніший розвиток К. н. з виразним підкресленням укр. нац. рис кооп. руху припадає на роки укр. державности. На Центр. і Сх. Землях цими дослідами займався заснований у 1917 р. Укр. Центр. Кооп. Комітет у Києві, в якому працювали відомі укр. економісти: М. Туган-Барановський, К. Воблий, К. Мацієвич, Б. Мартос, В. Садовський й ін. З 1920 р. осередками К. н. були кооп. секція Т-ва Укр. Економістів при УВАН (гол. П. Пожарський), н.-д. катедра К. при Київському Кооп. Ін-ті (за 1927 — 30 pp. видано 5 тт. «Праць») та централі кооп. установ, які випустили цілий ряд окремих публікацій та велику кількість періодичної кооп. літератури (див. Кооп. преса). В кін. 1920-их pp., після остаточного знищення большевиками автономії укр. К., дальший розвиток К. н. в УССР майже припинився, якщо не рахувати вид. практичних посібників та популярної літератури.

На Зах. Укр. Землях до другої світової війни дослідники К. гуртувались у Т-ві Укр. Кооператорів у Львові й у Комісії Економіки, Соціології і Статистики при НТШ, співпрацюючи у екон. і кооп. виданнях (зокрема ж. «Кооп. Республика»). На еміґрації дослідна робота провадилась на екон.-кооп. фак. Укр. Госп. Академії та в Т-ві Укр. Кооператорів у Подєбрадах; по другій світовій війні кооп. питання вивчаються в укр. високих школах та при екон. комісіях НТШ і УВАН.

Назагал укр. К. н. займається дослідами історії К. на Україні та теоретичними і практичними питаннями К. Найвидатнішим укр. теоретиком К. був М. Туган-Барановський, який у цілому ряді своїх праць (зокрема «Соц. основи кооперації», 3 вид., перекладені на багато чужих мов, «Кооперація, соц.-екон. природа та її мета», 1918, «Продукційні підприємства кооператив з точки погляду кооп. теорії», 1919 та ін.) дав теоретичне обґрунтування поняття кооп. підприємства та провів клясифікацію окремих галузів кооп. діяльности. Істориком та теоретиком К., зокрема кредитової, був С. Бородаєвський («Кооперация среди славян», 1912, «Історія кооп. кредиту», 1923, «Іст. кооперації», 1925 та ін.), багато уваги кооп. питанням присвятив економіст К. Воблий («Будів. кооперація та фінансування її», 1919, «Кооп. крамообіг України 1923 — 24 — 1926 — 27», 1927, «Студії до методики кооп. статистики» та ін.). Теорії й орг-ції К. присвячені досліди Б. Мартоса (студії про клясифікацію кооператив, про межі розвитку К. споживачів й ін.). Ідеологія укр. кооп. руху та її історія вивчалась у Галичині провідними кооп. діячами: А. Жуком, Ю. Павликовським, К. Коберським, О. Луцьким. Авторами більших іст. нарисів укр. К. були: П. Пожарський, В. Височанський, Е. Дешко; історією зах.-укр. К. займалися І. Витанович, А. Качор.

З дослідників поодиноких галузів К. треба згадати: кредитової — І. Івасюка, Х. Барановського; с.-г. — О. Мицюка, Віктора Доманицького, Є. Храпливого, І. Батюка; споживчої — І. Петрушевича, А. Сербиненка, Д. Піснячевського; кооп. виробництва — І. Фещенка-Чопівського; кооп. фінансування — Л. Бобир-Бухановського; молочарської — К. Михайлюка, А. Палія, А. Мудрика. Деяку увагу присвячували К. в своїх студіях В. Садовський, Г. Кривченко, С. Остапенко, П. Кованько, В. Косинський, І. Замша та ін.

І. Витанович


Кооперативна преса, періодичні друки, присвячені питанням кооперації (К.), галузь екон. преси. Кооп. рух на Україні завжди знаходив відзеркалення в заг. пресі й почасти в аґрономічній; спеціяльна К. п. з’явилася тільки в час сильнішого росту К.

На підрос. Україні перші відомості про К. появилися 1868 р. (ст. М. Зібера в газ. «Киевский Телеграф»). З пожвавленням кооп. руху в 1890-их pp. про кооп. справи писала м. ін. преса, що її видавали губ. госп. т-ва (зокрема місячник «Хуторянин» 1895 — 1917, орган Полтавського Сіль.-Госп. Т-ва). По революції 1905 р. ст. на кооп. теми з’являлися на стор. посталої укр. преси (місячник «Слово» мав окремий кооп. відділ п. н. «Гуртом»); багато місця кооп. проблемам присвячувала ст. («Рілля», «Хлібороб», «Світова Зірниця» й ін.) й земська («Киевская земская газета») преса. Тоді ж постала вперше спеціяльна К. п.: рос. мовою — «Сплотщина» і «Наше Дело», обидві в Києві та «Южный Кооператор» в Одесі; двомовні — вид. союзів кредитової К. київського — «Муравейник-Комашня», кубанського — «Союз» і харківського — «Потребитель». Щойно 1913 р. укр. К. створила свій власний ж. «Наша кооперація» (1913 — 14), орган т-ва цієї ж назви.

З вибухом революції 1917 р. і буйним ростом укр. К. цілковито українізувався довоєнний «Муравейник-Комашня» і появилося ряд нових органів. Органами централь різних видів К. були: споживчої (Дніпросоюзу) — «Кооперативна Зоря» (1918 — 20), сіль.-госп. — «Сільський Господар» (1918), вид. (Книгоспілки) — «Громада»; виданнями ідейного центру укр. К. — Укр. Центр. Кооп. Комітету були «Укр. Кооперація» (1918) і «Бюлетень» (1918). Крім того, К. п. з’являлася в кількох губ. і пов. містах. Разом у 1918 — 20 pp. на Україні виходило понад 20 укр. кооп. газ., в тому ч. кілька двомовних.

За больш. режиму К. п. з’являється знову за НЕП-у; число її становило бл. 15. Це були перев. центр. органи різних видів К., зокрема споживчої (Вукопспілки) — двотижневик «Кооп. Будівництво» (1921 — 35); с.-г. («Сіль. Господар») — «Кооперативне Село» (1922 — 28), що згодом разом з ж. «Радянський Кредит» дало базу для двотижневика «Кооперована Громада» (1928 — 30); вид. (Книгоспілка) — «Нова Громада» (1923 — 31); пром. — «Вісник пром. та пром.-кредитової кооперації України» (1927 — 30), згодом п. н. «Кооп. Фабрика» (1930) тощо. Свої журн. і бюлетені видавали також окружні й районові кооп. опілки. Після знищення большевиками кооперації К. п. на Україні перестала існувати.

На Зах. Україні, в Галичині й на Буковині, довгий час відомості про К. появлялися також лише в заг. екон. пресі. Тільки 1904 р. почав виходити «Економіст», екон.-госп. місячник Крайового Союзу Ревізійного у Львові, який містив багато кооп. матеріялу, при ньому в 1909 — 14 pp. — популярний місячник для членів кооператив «Самопоміч». Патронат для рільничих спілок при Крайовому Виділі у Львові видавав для укр. частин т. зв. Кас Стефчика «Часопис для спілок рільничих» (1904 — 21). Молочарська К. видавала — «Господар і промисловець» (1909 — 11).

Після воєнного занепаду К. п. в Галичині відновилася з 1921 р. Органом Ревізійного Союзу Укр. Кооператив (РСУК) був місячник «Господарсько-Кооп. Часопис» (1921 — 44); він же видавав місячники — «Кооп. Республика» (1928 — 39), присвячений теоретичним питанням кооперації і заг. екон. справам, та популярний ж. «Кооп. Родина» (1934 — 39). Окремим галузям К. були присвячені орган «Маслосоюзу» ж. Кооп. Молочарство» (1926 — 39) і орган Центробанку «Кредитова Кооперація» (з 1928). Москвофіли видавали у Львові «Кооп. Вісник», орган Ревізійного Союзу Руських Кооператив. Поза Львовом виходили «Вісник Повітового Союзу Кооператив» (1930) у Станиславові, місячник «Торгівля і промисл» (1929) у Коломиї й ін. Спроби видавати К. п. на Волині («Зоря кращого», 1922 в Крем’янці, «Супруга» 1924 в Здолбунові) були по кількох числах ліквідовані поль. адміністрацією.

На еміґрації в Німеччині Об’єднання Укр. Кооператорів видавало «Госп.-Кооп. Життя» (1947 — 48) в Авґсбурзі; в Канаді кооп. стор. має газ. «Новий Шлях» у Вінніпеґу; органом укр. кредитового кооп. руху в Півн. Америці був «Наш Контакт» (1954 — 59) у Детройті, об’єднаний 1959 р. з ж. «Наш Світ» у Нью-Йорку.

Література: Краєвий Я. Періодична кооп. преса на Україні. ЛНВ, кн. XI. Л. 1913; Ігнатієнко В. Розвиток укр. кооп. преси, ж. Кооп. Зоря, чч. 9 — 12. К. 1918; Жук А. Укр. госп.-кооп. преса. Госп. Кооп. Часопис, ч. I, Л. 1931; Периодическая печать СССР 1917 — 49, журн., труды и бюллетени по общественно-политическим и социально-экономическим вопросам, вип. 2. М. 1958.

А. Жук


«Кооперативна Республика», місячник, присвячений питанням теорії кооперації й заг. екон. справам, вид. Ревізійного Союзу Укр. Кооператив у Львові; виходив у 1928 — 39 pp., ред. К. Коберський..


«Кооперативна Родина», популярний кооп.-осв. місячник, вид. Ревізійного Союзу Укр. Кооператив у Львові, призначений для чл. кооператив, наклад бл. 50 000; виходив у Львові 1934 — 39 за ред. О. Луцького і Р. Купчинського; «К. Р.» мала відділ «Для нашої хати», редаґований кооперативою «Укр. Нар. Мистецтво».


«Кооперативне Будівництво», двотижневик, згодом місячник, орган Вукопспілки, виходив у Харкові (1921 — 34) й Києві (1934 — 35), спочатку п. н. «Кооп. Бюлетень» (1921 — 25), до 1926 р. рос. мовою; місячні додатки «Кооп.-осв. робота» (1927 — 29), «Культ-осв. і побутова робота споживкооперації» (1930) та «Інформаційний Бюлетень Вукопспілки» (1930 — 31).


«Кооперативне Життя», провідний орган для активних працівників усіх галузей кооперації, виходив у Харкові 1926 — 27 два рази, 1928 три рази на тиждень, вид. «Книгоспілки», 1929 як стор. «Вістей ВУЦВК».


«Кооперативне Молочарство», популярний фаховий місячник, орган Крайового Союзу Молочарських Кооператив, виходив у Львові в 1926 — 39 pp., спочатку як додаток до «Госп. Кооп. Часопису»; ред. А. Мудрик, А. Палій, М. Хронов’ят.


Кооперація (у вузькому розумінні слова), співпраця людей в екон. житті, яка здійснюється через спеціяльні об’єднання-кооперативи (Кп.), які веденням спільного підприємства намагаються або заощадити видатки своїх членів, або підвищити прибутки з їх праці. Основні ознаки кооп. т-в — необмежена кількість членів, вільний вступ і вихід з т-ва, рівність прав й обов’язків, виборність керівних органів. Кп. намагаються встановлювати для свого підприємства обмежені відсотки від капіталів, належну ціну за послуги і товари, відповідну винагороду за працю. Іноді Кп. ставлять собі мету поліпшення культ. умов життя та морально-гром. чеснот свого членства. Прихильники К. вважають, що К. спроможна поступово усувати неґативні явища існуючого соц.-екон. ладу (кооп. рух, кооператизм). Большевики були в засаді проти кооп. руху, що, на їх думку, відтягав увагу робітництва від безпосередньої клясової боротьби. Проте, прийшовши до влади, Ленін висунув т. зв. «кооп. плян», згідно з яким пролет. держава мала б використати К. для включення роздрібнених сел. госп-в і дрібних пром. підприємців у справу побудови соціялізму. К. під большевиками стала т. ч. залежною від держ. і партійних органів і втратила фактично гол. ознаки, які характеризують її у вільному світі.

Початки зах.-евр. кооп. руху виникли з потреб індустріяльного робітництва. Натомість укр. кооп. рух (див. докладніше його історію в ЕУ I, стор. 1 111 — 1 123) почався в другій пол. 1860-их pp. з соц.-госп. потреб звільненого з підданства селянства і міського дрібно-ремісничого та робітничого населення. Рідко який народ надавав такого значення К., як укр. В тогочасних політ. умовах укр. народу кооп. рух як засіб соц.-екон. самооборони став рівночасно складовим елементом його нац.-визвольних прагнень, засобом госп. зміцнення й гром. виховання широких мас у самоуправних екон. орг-ціях, він підготовив значні кадри діячів, які відограли видатну ролю в роки укр. державности.

У зв’язку з різними політ.-правними умовами інший розвиток К. був на Центр. і Сх. Землях, інший на Зах. Україні і зовсім відмінний під сов. окупацією.

К. на Центр. і Сх. Землях була до 1917 р. тісно зв’язана з К. в Рос. Імперії. Кооп. рух розпочався в 1860-их pp. (перша споживча Кп. постала 1866 р. у Харкові заходами М. Балліна, перша кредитова — в Гадячому 1869, друга — в Сокиринцях на Полтавщині 1871 р. заходами Г. Ґалаґана), але до 1890-их pp. він розвивався слабо. Причиною була слаба підготова кооп. усвідомлення серед населення й проводів перших кооп. товариств, неґативне ставлення до К. з боку адміністрації, зокрема якщо йшлося про творення кооп. союзів, та брак відповідної правної підстави — окремого кооп. закону. Тому поодинокі Кп. були слабі й часто закривалися, а їхнє заг. число на Україні становило в 1880 р. ледве — 130, 1895 — 290; це були перев. кредитові Кп. (гол. ощадно-позичкові т-ва), рідше споживчі (1895 р. бл. 50). Кооп. починам допомагала сіль. інтеліґенція, згодом земства, зокрема ж земські аґрономи, які довший час були гол. пропаґаторами й інструкторами Кп., а після 1904 р. також держ. інспектори кооп. кредиту, земські інструктори та земські каси дрібного кредиту.

Краще стала розвиватися К. з 1890-их pp. як завдяки заг. пожвавленню гром. життя на Україні, так і виданню важливого для К. нормального статуту споживчих т-в з 1897 p., за яким статути Кл. стали затверджувати місц. губернатори ( а не мін-во, як це було доти), та закону з 1. 6. 1895 про орг-цію дрібного кредиту (доповненого згодом 1904 і 1910 pp.). Ще вільніше розвивається К. після 1905. В той час за кількістю споживчих Кп. в Рос. Імперії на першому місці стояли укр. губернії — Полтавська, Київська й Подільська. Відтоді в кооп. русі на Україні, який доти розвивався лише в системі рос. К., починають виявлятися все більш виразно укр. нац. тенденції, зокрема вимога власних кооп. союзів, без чого був неможливий здоровий розвиток укр. К.

Першими союзами, що виникли на Україні були Союз Кредитової К. в Бердянському (1901) і союзи споживчої К. у Києві (1908) й у Вінниці (1910). Але в 1913 р. споживчі союзи ліквідувалися і укр. К. була примушена користуватися послугами Моск. Союзу споживчих т-в; його заходами було утворене в Харкові «Потребительское Общество Юга Росии» — ПОЮР, що вело моск. політику і намагалося стати центром споживчої К. на Україні. Боротьба укр. К. за своє нац. обличчя виразно виявлялася на Всерос. Кооп. З’їздах, в яких брали участь і укр. кооп. діячі; на І — в Москві 1898 вони порозумілися щодо співпраці в орг-ції кооп. життя на Україні, на II — 1913 у Києві (в ньому брали також участь зах.-укр. діячі) поставили питання за право укр. К. організувати власне союзне будівництво. 1913 р. центром укр. кооп. руху був Київ, де м. ін. діяло т-во «Наша кооперація», ідейний осередок укр. кооп. руху, і виходила більшість укр. кооп. преси. Ріст К. видно з чисел: 1900 р. Кп. всіх типів було — 450, 1905 — 820, 1910 — 2 100, 1914 — 6 510, в тому ч. 3 022 споживчих (порівну на селі й у місті), 2 477 кредитових (ощадно-позичкових і кредитових т-в). З передових укр. кооп. діячів до 1914 р. слід згадати В. Доманицького, О. Юркевича, X. Барановського, Б. Мартоса, П. Пожарського, Я. Волошиновського, М. Стасюка та ін. Менше значення мала сіль.-госп. К. — сіль.-госп. спілки (1915 р. — 1 020) і сіль.-госп. т-ва (бл. 150) та виробнича К., яка постала з ініціятиви М. Левитського, спершу (в кін. 19 в.) як хліборобські, згодом гол. як ремісничо-пром. артілі. Хоч укр. К. не вдалося ще усамостійнити і створити свій укр. центр. проте вона була вже до революції, побіч земств, важливим чинником в екон. житті України. Підготову працівників Кп. звич. вели приватно їх засновники-інтеліґенти, вони й писали перші брошури для народу про К. (М. Левитський, В. Доманицький, О. Юркевич, Ф. Черненко, сіль. учитель на Уманщині, й ін.). З 1910 р. відбувалися перші кооп. курси (багато їх м. ін. організував Б. Мартос).

В роки війни, ще до 1917 p., K. поширила свою діяльність, зокрема споживча (з огляду на труднощі прохарчування) і виробнича (достави для війська). З вибухом революції 1917 К. на Україні відразу почала відокремлюватися від рос. центрів, творячи власні; цей процес ішов разом з процесом політ. сепарації України. Розвиткові К. допомогло видання Тимчасовим Урядом кооп. закону з 20. 3. 1917 (боротьба за нього велася понад 10 років). Провідні діячі укр. кооп. руху намагалися вбудувати кооп. орг-цію в основи нар. госп-ва відродженої держави, яка не могла спиратися на укр. нац. капіталістичні надбання; з рядів К. вийшов ряд укр. держ. діячів (пол. складу першого Ген. Секретаріяту Центр. Ради становили кооп. діячі). Три Всеукр. кооп. з’їзди (в травні й серпні 1917 р. і найбільший в травні 1918) вирішили орг. форми укр. К. і створили Укр. Центр. Кооп. Комітет, як центр. орг-цію для всієї укр. К. В 1917 — 19 pp., не зважаючи на воєнні події, постали тисячі Кп. усіх типів і ступенів; 1917 їх було — 9 200 (1915 — 6 860), 1920 — вже 22 300. Низові Кп. об’єднувалися в численні новозасновані союзні орг-ції; наприкінці 1918 р. їх було 253 (до війни кільканадцять), з них споживчих — 120, кредитових — 43, сіль.-госп. — 7, мішаних — 41, різних — 42. Найгустіша союзна мережа була на Харківщині й Поділлі, де спілки мали дрібно-районовий характер; Полтавщина, навпаки, мала широко розвинену кооп. мережу, але невелику кількість союзних об’єднань. На поч. 1920 р. ч. різних Кп. дійшло до 22 000 із 6 млн чл. та яких 270 кооп. союзів, так що майже не було місцевости, в якій не було б хоч однієї Кп.: в споживчих Кп. було об’єднано бл. 60% усього населення. Крім Кп. першого і другого ступеня, ще постало 6 всеукр. фахових кооп. централь: для споживчої К. «Дніпросоюз» (гол. ради — Б. Мартос, гол. правління — Д. Коліух), для кредитової Українбанк (гол. правління — Х. Барановський), який був також фінансовим центром для всієї укр. К., для сіль.-госп. Централ (гол. ради К. Мацієвич, правління — В. Коваль); були основані, але не встигли ширше розвинутися Трудсоюз (Всеукр. Союз Продуктивних Кп.) для виробничої К., Страхсоюз для страхової, Книгоспілка для видавничої. Крім цих гол. видів К., постали менші орг-ції ін. видів, які мали тенденцію стати всеукр. центрами, як, напр., будів. Кп. «Оселя», «Українфільм» й ін. Всю структуру закінчував ідейний і орг. центр — Український Центральний Кооперативний Комітет, скорочено Коопцентр (гол. ради М. Туган-Барановський, гол. правління Б. Мартос). В 1919 р. три всеукр. кооп. союзи: Українбанк, «Дніпросоюз» і Централ створили об’єднання кооп. центр. союзів України (ОЦУКС) для репрезентації й ведення операцій за кордоном, але ця спроба мала лише часткові успіхи.

Буйно розвинулася кооп. освіта. Кооп. школи виникли: в Києві — 3-річна ім. 50-річчя укр. К. при Союзбанку, 1-річна ім. В. Доманицького при «Дніпросоюзі», 1-річна кооп. школа ім. В. Доманицького в Звенигороді й ін. Майже постійно відбувалися різного виду й ступеня кооп. курси при пов. союзах. Лекції про К. читали в Київ. Комерційному й Адміністраційному ін-тах і у Держ. Укр. Ун-ті. При Укр. Центр. Кооп. Комітеті існував окремий відділ кооп. освіти і курсів. З кооп. курсів при ньому розвинулася 1919 р. Висока Кооп. Школа (перша в світі) — Кооп. Ін-т ім. М. Туган-Барановського, відновлений за НЕП-у із зміненою назвою — ім. Чубаря.

І. Витанович

К. під большевиками. В роки воєнного комунізму всі види К. були злиті разом і перетворені у т. зв. «споживчі комуни» (або «Єдині Споживчі Т-ва», ЄСТО), підпорядковані наркоматові харчування та продовольчим відділам армії. Через ці «комуни» відбувався розподіл споживчих товарів (гол. чином у містах); членство в них було примусовим для всіх робітників і службовців аж до 1924, але всі їхні органи були виборними, як у нормальній К. На селі ж подекуди і далі діяла незалежна стара укр. К.

З 1924 p., під час НЕП-у, К. стала швидко розвиватися. В багатьох відношеннях вона не відрізнялася від старої К. (виборні органи, добровільне членство, конкуренція на вільному ринку, підприємча ініціятива), але поруч з тим вона була й знаряддям в руках ком. партії й держави. На селі К. зроблено гол. органом екон. зв’язків між державою й селянами (лише через неї селяни діставали від держави пром. товари й кредит), у місті — упривілейованим конкурентом приватного пром. і торг. підприємства. Особливо К. підтримувала держава, коли йшлося про конкуренцію з непманами в місті й куркулями на селі. Тому К. діставала кредити, замовлення чи постачання від держ. пром-сти в першу чергу й на вигідніших умовах, ніж непмани й куркулі; держава також допомагала субсидіями тримати ціни кооп. торгівлі на нижчому рівні, ніж у приватника й т. д. В основі такої політики щодо К. лежав т. зв. «кооп. плян Леніна», основним гаслом якого було: «К. — шлях до соціялізму». Ця політика тривала до 1927 — 30 pp.

У 1925 від кредитової і с.-г. К. відокремлено споживчу К. (центр — Вукопспілка), що з цього часу стала гол., а з часом й єдиною ланкою торг. мережі на селі по збуту продукції держ. промсти. Поважно розвинулася кредитова К. (центр — Українбанк), гол. на селі; вона видавала цілеві позички на придбання с.-г. реманенту, худоби, на житлове будівництво, а також кредитувала різні заготівельні та збутові операції. С.-г. К. (гол. центр — «Сіль. Господар», деякі спеціяльні — Плодоспілка, Укрбуряксоюз, Укркооптах, «Добробут» й ін.) мала свої збутові та переробні підприємства. Пром. К. кустарів стала офіц. стимулюватися щойно з квітня 1925; доти кустарі прирівнювалися до непманів і вважалися «нетрудовим елементом», тепер їх заохочувано об’єднуватися в Кп. та надано пільги в замовленнях та постачанні держ. пром-сти. Новим видом К. була житлово-будів. К., якій уряд передав у відання конфісковані будинки в містах (див. Житлова проблема). Центром страхової К. був Коопстрах. Кооп. централі об’єднано створили велике в-во Книгоспілка і менші — «Рух», «Сяйво» тощо.

В 1928 ч. низових Кп. дійшло до 41 734 (в 1921 р. — 4 725), в тому ч. на споживчу К. припадало 9 423, на с.-г. — 24 450, кустарно-пром. — 4 296, житлову — 2 417; крім цього, Українбанк об’єднував бл. 5 800 низових кредитових Кп. Структура товарообігу в роздрібній торгівлі УССР змінилася так: в 1925 — 26 — приватна — 47%, кооп. — 39%, держ. — 14%; в 1928 — 29 — приватна — 18%, кооп. 74%, держ. 8%; на селі в 1929 р. понад 60% селян належало до одного з видів К. К. під час НЕП-у мала свою пресу, вела пропаґанду кооп. ідей, провадила ряд кооп. курсів, а в Києві існував Кооп. Ін-т ім. В. Чубаря. В роботу К. включилася і посідала провідні становища перев. більшість старих діячів укр. К. Тому кооп. рух в УССР був одним з найважливіших осередків укр. над. свідомости і під час терору 1930-их pp. був розгромлений за «націоналізм». Відомі укр. діячі К. в ті часи були Д. Коліух, Ф. Крижановський, М. Ботвиновський, В. Ганчель, П. Височанський, Д. Токаревський, Волозович, Кудря, Хотовіцький, Діброва та ін.

З 1927 почалося обмеження діяльности К.: її чимраз більше підпорядковувано держ. плянові та контролеві з боку наркомату торгівлі та обмежувано її конкуренцію з держ. підприємствами. Проте на селі К. ще й далі підтримувано; тут роблено навіть натиск на селян, щоб зробити їх усіх членами Кп., бо лише т. ч. держава сподівалася підпорядкувати їх своїм плянам контрактації с.-г. продукції. Плян першої п’ятирічки встановлював різні цифрові завдання для К., які вона мусіла виконати. З 1930 держава стала встановлювати сама ціни на товари, що продавалися чи вироблялися К. Право самопостачання й самозаготівель К. було зведене нанівець тим, що поза держ. пляном нічого ніде не можна було дістати. Так само весь кооп. кредит був включений до держ. фінансового пляну. Крім цього, на К. накладено важкі податки (прибутковий і податок з обігу, останній значно вищий, ніж у держ. пром-сти), а з 1936 до розподілу між членами дозволено залишити лише 20% зиску. С.-г. К. після колективізації була перетворена на систему колгоспів — МТС. Вже з 1932 стали зникати й спеціялізовані кооп. централі; 1937 ліквідовано житлову К.

Про занепад К. свідчить факт, що в роздрібній торгівлі питома вага її в товарообігу впала з 86% в 1930 до 42% в 1934 й 29% в 1940, при одночасному ростові держ. торгівлі й повному занепадові приватної. На селі споживча К. перетворилася на монопольний орган держ. торгівлі: селяни були змушені купувати пром. товари тільки в Кп. взамін за здачу по низьких закупних цінах своєї продукції в натурі. Ця система, хоч в дещо поліпшеному вигляді (бо селяни можуть легше зараз купувати в містах) існує на селі й досі; держ. крамниць тут і далі майже немає, а тільки Кп.

В 1941 — 44 pp. під нім. окупацією відродилася Вукопспілка (див. ЕУ I, стор. 1 118), натомість на сов. боці К. цілком занепала. Щойно постановою уряду СССР від 9. 11. 1946 знову стимульовано розвиток споживчої і пром. К., дозволено вільно заготовляти для себе продукцію й сировину без карток, але за т. зв. комерційними цінами; ряд пільг надано К. інвалідів. Але після грошової реформи 1947 усю діяльність К. знову суворо підпорядковано держ. плянові, і вона в містах знов підупала. 1956 ліквідовано пром. К., за винятком лише К. інвалідів та К. мист. виробів. Натомість дещо поширено права споживчої К. на селі. К. бере приватну продукцію колгоспників до міст, допомагаючи їм у її транспортуванні й збуті на далеких ринках, однак тим самим ініціятива самого колгоспника обмежується, він рідше виїздить до міста і т. д.

Орг-ція споживчої К. в УССР тепер така: низовими клітинами є сіль. споживчі т-ва з членством на паях (пай — мінімум 50 карб.), вони об’єднуються в райспоживопілки, ті — в обл. союзи, респ. централею є Укоопспілка, підпорядкована Центросоюзові в Москві. Торг. мережа Укоопспілки в 1956 нараховувала 56 498 підприємств (в тому ч. 3 055 для комісійної торгівлі с.-г. продуктами), її питома вага в роздрібному товарообігові становила 31,3%, ч. членів (в 1959) бл. 10 млн. Всі органи К. виборні знизу, але, самозрозуміло, під партійним контролем.

В. Голубничий

К. на Зах. Україні. Початки укр. кооп. руху в Галичині зв’язані з самодопомоговою акцією, організованою в 1870-их pp. гол. духовенством при парохіях і гром. урядах (братські каси. гром. шпихлірі тощо) з метою поліпшити важкий екон. стан села. Більше успіху мали з 1891 р. заходи т-ва «Просвіта» (крамниці, позичкові каси). Справді життєздатною формою К. виявилися однак щойно Кп., засновані згідно з австр. законом 1873 р. про «заробітково-торг. спілки». Першою такою Кп. була «Народна Торговля», заснована у Львові 1883 р. В. Нагірним, яка після зміни свого статуту 1907 р. стала центр. об’єднанням споживчих Кп. рочдельського типу. Краще розвивалася кредитова К., зокрема коли в Перемишлі Т. Кормош заснував зразкову Кп. «Віра» і 1898 р. постало перше кооп. об’єднання — Крайовий Союз Кредитовий (див. Центробанк), який став гол. фінансовою інституцією для всієї К., як також і її верховним орг. центром. З 1904 р. ревізійним осередком укр. Кп. в Галичині став Крайовий Союз Ревізійний (див. Ревізійний Союз Укр. Кооператив), що розвинувся в провідний орг.-ідейний центр укр. К. Сіль.-госп. К. почалася з 1904 p., з орг-ції перших молочарських Кп. на Стрийщині (заходами о. О. Нижанківського й ін.); їх союзне об’єднання постало 1907 p. — Крайовий Молочарський Союз (див. Маслосоюз). 1889 р. засновано у Перемишлі Спілку для госп-ва й торгівлі, яка 1911 злилася з торговельним синдикатом т-ва «Сіль. Господар» під назвою Крайовий Союз Госп.-Торг. Спілок (з 1924 назва Центросоюз); на її базі постало до 1914 бл. 30 торг. сіль.-госп. спілок у Галичині. Широкої популярности набуло т-во забезпечень від вогню «Дністер», засноване 1897, яке до 1914 р. згуртувало понад 1/4 млн членів; до типу мішаних Кп. належали «Нар. Доми». Велике значення для укр. К. мав Освітньо-екон. Конґрес, організований 1909 р. у Львові заходами т-ва «Просвіта», в якому брали участь представники укр. кооп. руху з усіх земель (за винятком Закарпаття) і визначили спільні ідейно-орг. основи для кооп. співпраці. 1914 р. було об’єднаних в Крайовому Союзі Ревізійному 609 Кп., з них 60,9% кредитових. Крім того, 106 Кп. було об’єднаних в москвофільському «Русскому Ревізійному Союзі» у Львові, а бл. 400 менших кредитових Кп. типу Райфайзена було під патронатом Крайового Виділу.

На Буковині в той час розвинувся кредитовий райфайзенський рух, і бл. 150 сіль. кас об’єдналося 1903 р. в союз Селянська каса (гол. діячі — С. Смаль-Стоцький, Л. Когут). Кооп. рух на Закарпатті через брак у ті часи власної свідомої інтеліґенції був слабий. Розпочаті кредитові Кп. Е. Еґаном входили до заг.-угор. кооп. орг-ції.

Під час воєнних подій 1914 — 20 pp. гал. К. занепала й стала відбудовуватися лише 1921 р. на підставі поль. кооп. закону з 1920 р. Її діяльність пожвавилася з постанням (1922) Крайового Комітету Орг-ції Кооператив, гром. установи, що мала на меті провести відбудову Галичини за допомогою К.; з його ініціятиви виникли пов. комітети, з яких пізніше постали пов. союзи Кп. Крайовий Союз Ревізійний, що з 1928 р. прийняв назву — Ревізійний Союз Укр. Кооператив — РСУК (гол. С. Павликовський), поширив свою діяльність на Волинь і Полісся і вже 1923 об’єднував 834 низових Кп., а 1925 — 1 029, себто майже вдвічі більше, ніж до війни, натомість фінансово був далеко слабший (1912 р. — 56,5 млн корон оборотового капіталу, 1925 лише 9,2 млн злотих). 1934 р. в РСУК було вже об’єднаних 3 193 Кп., але в тому ж році новий поль. кооп. закон зміцнив догляд адміністративної влади над К. і обмежив діяльність РСУК до 3 гал. воєводств, а 430 Кп. з півн.-зах. укр. земель і Лемківщини були примушені перейти до поль. союзів; 1939 р. РСУК об’єднував 3 455 Кп., які мали 643 000 чл.

Повоєнна укр. К. в Галичині складалася з тих самих видів, що і до 1914 p., тільки перевагу в ній мали не кредитові Кп., а сіль.-госп. для заг. закупу і збуту; 1939 р. на них припадало з усіх 3 455 Кп. 2 360 (69%) з 27 пов. і окружними союзами та Центросоюзом їхньою фаховою централею, на чолі. Молочарська К. з Маслосоюзом у проводі нараховувала 143 районові молочарні; кредитова (централя — Центробанк) 115 більших Українбанків і 573 менших сіль. райфайзенських кас та ін. кредитових Кп.; «Народна Торговля» мала 18 своїх філій і 27 складів та об’єднувала 194 міські споживчі Кп.; на ін. види (виробничі, здоров’я, будів. тощо) припадало понад 39 Кп. Власне майно всіх Кп. становило 22,9 млн злотих, торг. обороти — 159 млн злотих, торг з власного виробництва 6,8 млн (ч. на 1937 — 38 pp.).

Бл. 250 укр. Кп. у Галичині були об’єднані в «Руському Ревізійному Союзі» у Львові, а яких 600 (на півн.-зах. землях і на зах. Лемківщині) в поль. союзах (на Волині у варшавських союзах — Рільничо-заробіткових Кп. і «Сполем» та реґіонально-волинському «Гурті»). Обидва укр. союзи об’єднували 1937 р. — 3 516 Кп., або 25,4% всіх Кп. у Польщі та 661 000 чл., або 22% всіх чл. у Польщі (укр. населення трьох сх.-гал. воєводств, на терені яких діяли обидва союзи, становило лише 11% населення всієї Польщі), себто скооперованість укр. населення була вдвічі більша, ніж пересічно у всій Польщі; натомість з матеріяльного боку питома вага укр. К. була значно слабша. Все ж таки її значення було дуже велике. Укр. К. на Зах. Укр. Землях у період між двома світовими війнами, не зважаючи на великі труднощі з боку поль. влади (м. ін. пацифікація 1930 p., обмеження діяльности РСУК з 1934 p.), спричинилася до зменшення убозтва перенаселеного укр. села і піднесення його екон. спроможностей.

Кооп. працівників у Галичині виховувала вже в кін. 19 в. «Народна Торговля» (для споживчої К.), згодом Крайовий Союз Ревізійний і Ревізійний Союз Укр. Кооператив у Львові, поодинокі централі і пов. союзи за допомогою короткотривалих курсів і заочного навчання. Підготову працівників для К. мала в програмі Торг. Школа т-ва «Просвіта» у Львові (з 1911), перетворена в кін. 1920-их pp. на Торговельну гімназію «Рідної Школи», нижча кооп. школа в Яворові та для вищих кооп. установ — 3-річний Кооп. Ліцей у Львові, організований 1938 р. РСУК. Кооп. освітня праця входила в програму діяльности т-в «Просвіта» й «Рідна Школа». Для цієї мети служили «кооп. свята», що відбувалися щороку 30 вересня — в день св. Софії, Віри, Надії й Любови.

Під час першої окупації Зах. Укр. Земель большевики ліквідували РСУК і кредитову К. та націоналізували міську споживчу, натомість залишили реорганізовану по селах сіль. споживчу і поширили примусову пром. К., з присланими з Сов. Союзу керівниками; пов. союзи були перетворені на райспожспілки і розподілені між облспоживспілками, які ввійшли до Укоопспілки. На зах. окраїнах, які входили до т. зв. Ген. Губернії, працювало бл. 1 000 Кп. (до війни ледве 160), об’єднаних у 10 повітових і 1 окружному (в Сяноку) союзах з двома ревізійними відділами в Люблині й у Кракові. Після відступу большевиків РСУК відновив свою діяльність на терені усієї Галичини й об’єднав 4 624 Кп. Однак діяльність укр. К. була сильно обмежена нім. владою, яка сконфіскувала ряд її пром. підприємств і підпорядкувала її різним нім. госп. урядам та наклала на К. обов’язок провадити обов’язкову заготівлю с.-г. продуктів. Після нової больш. окупації в Галичині створилися такі ж відносини, як і на Центр. і Сх. Укр. Землях.

Укр. К. на Буковині під рум. окупацією завмерла. Натомість вона розвинулася на Закарпатті; централею Кп. тут був Крайовий Кооп. (Дружественний) Союз в Ужгороді, який об’єднував у 1930-их pp. понад 400 Кп., здебільше укр. Кооп. рух на Закарпатті поволі набирав укр. характеру і форм праці, вироблених на ін. укр. землях. Докладніше див. ЕУ I, стор. 1 123.

Укр. кооператори, які по другій світовій війні опинилися в Німеччині й Австрії, організували в еміґраційних таборах дрібні споживчі й виробничі Кп. (союзне об’єднання «Унія» в Мюнхені). В нових країнах поселення нараховується нині бл. 100 укр. Кп., зокрема в Канаді й в ЗДА.

З 1919 р. аж до другої світової війни укр. кооп. орг-ції були членами Міжнар. Кооп. Союзу, а укр. кооп. діячі брали активну участь у міжнар. кооп. конґресах; С. Бородаєвський і Б. Мартос були чл. Міжнар. Ін-ту для Кооп. Студій, жін. т-во Союз Українок було чл. міжнар. кооп. Гільдії. Тепер усю К. в СССР репрезентує в Міжнар. Кооп. Союзі моск. Центросоюз.

Див. також ЕУ I, стор. 1111 — 24, Кооп. наука, Кооп. преса, назви укр. кооп. централь і деяких важливих кооп. установ та біографії укр. кооператорів.

Література: Жук А. Укр. кооперація в Галичині. К. 1913; Туган-Барановський М. Кооперація, її природа та мета. К. 1918; друге вид. Л. 1936; Пожарський П. Нариси історії укр. кооперації. К. 1919; Туган-Барановський М. Социальные основы кооперации. Берлін 1921; Височанський П. Історія укр. споживчої кооперації. К. 1922; Мартос Б. Теорія кооперації. Подєбради 1924, друге вид. Реґенсбурґ 1947; Бородаєвський С. Історія кооперації. Прага 1925; Билимович А. Советская кооперация после второй мировой войны. М. 1956. Докладніше див. ЕУ I. стор. 1123.

І. Витанович


«Коопероване Село», див. «Сільський Господар».


Копа, лит. лічильна грошова одиниця, заг. поширена на Україні за лит.-поль. доби; до Люблінської унії 1569 р. дорівнювала 60 лит. грошам або 75 поль., згодом, коли вартість лит. гроша знижено до рівня поль., — 75 поль. або лит. грошей. В рос. валюті 17 в. К. дорівнювала 50 копійкам, і ще у 19 в. була нар. назвою — синонімом 50 копійок.


Копа, також купа, гром. зібрання на Україні й Білорусі в 15 — 18 вв., гол. для гром. суду (див. Копні суди).


Копай, кол. назва р. ц. Озівського в Криму.


Копайгород (V — 8), с. м. т. на сх. Поділлі над р. Немією, р. ц. Вінницької обл.; 1919 — 20 бої Армії УНР з большевиками (в липні 1919 групи отамана Ю. Тютюнника), в листопаді 1919 Січ. Стрільців, літом 1920 — перемога військ УНР над большевиками.


Копаний м’яч, див. Футбол.


Копач Іван (1870 — 1953), гром. діяч, педагог, клясичний філолог і філософ, д. чл. НТШ; довголітній візитатор укр. сер. шкіл у Галичині, гол. т-ва «Боян» та «Укр. Бесіди», проф. Львівського Ун-ту ім. Франка; праці з грец. філософії і латинської філології; шкільні підручники, ст. на пед., філол. і філос. теми.

[Копач Іван (1870, Грозьова, Турківський пов., Галичина — 1952, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Копержинська Нонна (* 1921), дочка Костя К., драматична акторка, з 1939 р. в Київ. театрі ім. І. Франка на характерних ролях; також у фільмах «Украдене щастя» (1952), «Доля Марини (1953) й ін.

[Копержинська Нонна (* 1920, Київ), помилково подано: дочка Костя Копержинського. — Виправлення. Т. 11.]


Копержинський Кость (1894 — ?), етнолог й історик літератури; численні праці з етнології (перев. про обряди), історії укр. літератури, літературознавства й театру, друковані перев. у вид. УАН 1920-их pp.; «Обжинки» (1926), «До системи поняття часу у слов’ян» (1928), «З історії театру на Чернігівщині (1928), «Укр. наук. літературознавство за останнє десятиліття 1917 — 27» (1929) та ін. 1934 р. засланий.

[Копержинський Кость (1894, Глібів, Поділля — 1953, Ленінград). 1934 — 37 на засланні; 1937 — 45 викладач в Іркутському, 1945 — 53 в Ленінградському ун-тах. — Виправлення. Т. 11.]


Коперницький (Kopernicki) Ізидор (1825 — 91), поль. антрополог, археолог і етнограф, родом з Київщини, проф. Краківського Ун-ту і чл. поль. Академії Наук; його праці містять багато укр. матеріялу, зокрема щодо Галичини.


Копиленко Олександер (1900 — 58), письм. родом з Харківщини; літ. діяльність почав з 1921 р. як поет і прозаїк, зупинившись у дальшому виключно на прозі. Твори К. 1920-их pp. присвячені тематиці громадянської війни: зб. оп. «Кара-Круча» (1923), повість «Буйний хміль» (1925); зб. «Твердий матеріял» (1928) і роман «Визволення» (1929) були критиковані з офіц. позицій за «нерозуміння» сов. дійсности, песимізм і індивідуалізм. К. був одним з перших ваплітян, що на вимогу партії почали «перебудовуватися» на освітлення «соц. будівництва» в офіц. дусі — роман «Народжується місто» (1932). Найкращими творами К. вважаються його романи для юнацтва з життя сер. школи «Дуже добре» (1935) і «Десятикласники» (1938). Повоєнний роман «Лейтенанти» (1947) в трафаретній для того часу в сов. літературі сюжетній схемі показує перехід від війни до відбудови. Останній роман К. «Земля велика» (1957) дещо глибше трактує проблеми життя сіль. інтеліґенції, викриваючи типові для сов. життя кар’єризм, бюрократизм і бездушність. Крім того, велика кількість оп. і нарисів.

[Копиленко Олександер (* Костянтиноград, Полтавщина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

І. К-ць


Копинський Ісая, див. Ісая Копинський.


Копистенський Захарія († 1627), визначний правос. богослов. Вчився у Львові і мандрував по слов. півдню; з 1616 р. — в Києві, 1624 архимандрит Києво-Печерської Лаври. 1622 p. K. закінчив широкий твір «Палінодія» (виданий в «Русской Исторической Библиотеке», 1878), найґрунтовніший виклад правос. богословія київ. школи, насичений іст. та богословським матеріялом (спрямований гол. проти Л. Кревзи). Крім того, К. залишив «Книгу о вЂрЂ» (1616), передмову до Номоканона (1624), проповідь «на погреб» Є. Плетенецького й ін.

[Копистенський Захарія (* Перемишль, Галичина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Копистенський Михаїл, єп. перемиський, див. Михаїл Копистенський.


Копистинський Теофіл (1844 — 1916), портретист і церк. маляр-академіст з Галичини; «Сирітки» (1870), «Гуцул з Липовиці» (1884), портрет дружини — «Гуцулка» (1884), єп. І. Ступницького, В. Ковальського, А. Петрушевича й ін.; іконостаси, ікони, стінописи. К. перший ілюстратор «Лиса Микити» (1891) і «Пригод дон Кіхота» (1892) І. Франка та ін.

[Копистинський Теофіл (* Перемишль — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Копистирин, с. на сх. Поділлі Шаргородського р-ну Вінницької обл.; 1432 битва кн. Федора Несвицького, намісника кн. Свидригайла, з поляками за Поділля; 1487 королевич Ян Ольбрехт побив тут татар.


Копистянський Адріян (1871 — 1934), учитель гімназій в Станиславові й Львові, автор підручників іст. для гімназій «Історія Руси» І — III, 1931 — 33. Опублікував матеріяли до іст. Львівської Ставропігії 18 в. й «Історію Волоської Церкви» (1929, по-рос.).

[Копистянський Адріян (1871, Ліський пов., Галичина — 1938 або 1939, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Копитов Віктор (* 1906), чл.-кор. АН УРСР, дир. Ін-ту використання газу в комунальному госп-ві й пром-сті АН УРСР; праці з нагріву металу в пром. печах й ін.

[Копитов Віктор (1906, Курган, Тобольська губ., Сибір — 1990). — Виправлення. Т. 11.]


Копиця Давид, сучасний сов. критик і літературознавець. 1938 р. вчений секретар, 1939 — 41 заступник дир. Ін-ту Літератури ім. Шевченка, 1953 гол. Комітету в Справах Мистецтв при Раді Мін-в УРСР, з 1959 ред. журн. «Вітчизна». Літ.-критичні ст. в офіц. дусі.

[Копиця Давид (1906, Слобода, тепер у складі Хмільника, Поділля — 1965, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Копичинці (IV — 6), м. на зах. Поділлі в долині р. Ничлави, р. ц. Тернопільської обл.; зал. вузол.


Копійка, рос. монета вартістю в 1/100 «рубля» (карбованця). На Україні К. вперше з’явилася в 2 пол. 16 в., але істотного значення набула тільки десь в останній чверті 17 в. Мідяні моск. К., що їх карбовано під час фінансової скрути 1660 — 63 pp., називано на Україні «руді К.»; з ними населення завзято боролося.


Копітар (Kopitar) Єрней Вартоломей (1780 — 1844), заслужений словінський славіст, засновник літ. словінської мови, захоплений прихильник слов. нар. мов, м. ін. і укр. в Галичині; виступав проти штучного язичія перших укр. граматиків.


Копйова Катерина (1895 — 1930), оперова співачка (меццо-сопрано); з 1920 р. в Київській, згодом в Одеській, з 1926 в Харківській опері.


Копко Максим (1859 — 1919), укр.-кат. свящ., автор хорових світських і церк. творів, видавець «Музикальної Бібліотеки» в Перемишлі.


Копко Петро (1886 — 1923), мовознавець москвофільського напрямку; досліджував мову старо-укр. пам’яток 11 — 14 вв.: Пандектів Антіоха, Бесід на Євангелія папи Григорія Великого (1909) та Бибельського Апостола, що його й опублікував (Denkschriften d. Akad. d. Wiss. in Wien, Phil.-Hist. Kl. LV, 1).


Копні суди, гром. суди на укр. і білор. землях В. Князівства Лит., що проіснували до 18 в. К. с. розвинулися з давніх вервних судів (див. Верв); їх визнавала держава, а їхні компетенції визначав Лит. Статут насамперед у справах зем. межі, ліс. і польових шкод; у важчих карних справах роля К. с. була тільки процедурно-слідча («гонити слід», «вести опит»). На місце суду — «копище» сходилася ціла громада «копою», але суд. функції виконували обрані судді — «добрії люди». Територіяльно один К. с. включав кілька сіль. громад. «Копу» скликав пошкодований або обвинувачений (якщо бажав реабілітації), але також гром. старшина, напр., для виявлення злочинця, за якого громада мала відповідати. Апеляційною інстанцією проти вироків К. с. були ґродські суди або ін. відповідні держ. суди. Після Люблінської унії поль. уряд ставився неприхильно до К. с., бачачи в них вияв сел. самоуправління. На Гетьманщині К. с. втратили значення, бо представники громад були притягнені до відповідних інстанцій гетьманського судівництва.

К. с. — найцікавіший інститут укр. звичаєвого права. Його досліджували М. Іванишев, О. Єфименко, Р. Лащенко, І. Черкаський, А. Яковлів й ін.

В. М.


Копняєв Павло (1867 — 1932), електротехнік, проф. Харківського Технологічного Ін-ту (з 1899 р.) і засновник електротехн. фак. при ньому (1921). Багато спричинився до поширення електротехн. освіти і електротехн. індустрії на Україні; праці з ділянки електр. машин і електротяги; «Основи електротехніки» (1931).

[Копняєв Павло (* Уральськ, тепер Казахстан — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Копорський А., економіст, статистик, дослідник зовн. торгівлі України в 1920-их pp. «Торговый баланс Украины в 1913 г.» та ін.


Копула (зв’язка), дієслівна частина складеного присудка. К. звичайно позбавлена речового значення (й тоді означує лише час і спосіб, узгоджуючися з підметом в числі, особі або роді), напр., форми дієслова бути, які а теперішньому часі можуть бути відсутні (тоді мова про «нульову К.», компенсовану виразнішою реченневою інтонацією) або підкріплені чи й замінені часткою це, то, (чи сон це?). Речові дієслівні К. (стати, ходити, стояти...) мають зблідле речове значення (ходить сумний).


Копштейн Арон (1915 — 40), укр. сов. поет жид. походження; зб. поезій «Хочемо, прагнемо, можемо» (1933), «Розмова» (1934), «Вулиця Щорса» (1936), «Джерело» (1937), «Держава сонця» (1938).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.