[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2258-2270.]

Попередня     Головна     Наступна





Помилування, часткове або повне звільнення від покарання органом найвищої держ. влади. Коли законодавчим порядком звільняється від покарання певна категорія осіб, це називають амнестією. Акт П. припиняє або зменшує кару, а також може зняти судимість. П. стосується здебільша окремих осіб, а амнестія — збірне П.

В іст. держ. політ. системах на Україні привілей П. завжди належав гол. держави. Конституція УНР 1918 р. визнала це право за през. В СССР і УССР право П. належить президіям верховних рад. Верховна Рада УССР має право П., за конституцією (ст. 19 і 30), лише щодо осіб, засуджених суд. органами УССР. Перед 1936 р. право амнестії здійснював ВУЦВК з нагоди сов. річниць, згодом його давала виключно союзна Президія. Акти П. мають тепер більше індивідуальний характер. Окремим родом П. є «амнестії» для політ. утікачів або повстанців з закликом до них повернутися з «повинною», себто з визнанням своєї провини, після чого переслідування проти таких осіб припиняється. По другій світовій війні укр. сов. уряд видав кілька таких «амнестій» учасникам укр. підпілля і УПА. Досвід 1920 — 30-их і дальших pp., коли більшість з «амнестованих» за участь у протисов. діях у 1917 — 21 pp. були заарештовані й заслані, викликає недовір’я й до пізніших П.

В. М.


Поминки, прощання з покійним і вшанування його пам’яті (поминання) рідними, друзями, громадою (посидження — «привеґа» — при мерці), поєднане часто з церк. відправами (панахидами, парастасами). Як заключна частина поховання, П. були відомі на Україні й у ін. давніх слов’ян до 10 в. п. н. тризна — у супроводі лицарських ігор і змагань та з бенкетом після них (тризну влаштувала, напр., кн. Ольга над могилою вбитого деревлянами кн. Ігоря). У пізніші вв. звичай П. (вшановування покійників поминальним обідом), засуджуваний інколи церквою за деякі поганські елементи в ньому, утвердився широко серед народу під різними назвами: тризна, стипа, парастас, умерлини, комашня й ін. Найчастіше П. відбувалися відразу після похорону в домі покійного або інколи на цвинтарі над його могилою. Особливо урочисто був відзначуваний 40 день від смерти (сорочини, шестини) — відправою панахиди в церкві або в хаті і щедрим частуванням свящ. і гостей. Покійників поминали також в окремі дні року, найбільше на Проводи — у вівторок на Томиному тижні після Великодня. Тоді люди йшли громадою (іноді з процесією) на цвинтар, і там кожна родина, після церк. відправ над могилами, частувала своїх покійних символічно свяченим, крашанками, горілкою. У новіші часи, особливо по містах, прищепився звичай влаштовування гром. П. з промовами, співом жалобних пісень, висловами співчуття родині. Останнім часом ком. режим намагається замінити кол. нар. й церк. П. «Днем гром. спогадів», під час якого рідні й друзі покійного йдуть походом на цвинтар і там виголошують промови та упорядковують могили.


Помідор, див. Баклажан червоний.


Помірне, помір, рід торг. мита на Україні, Литві й у Польщі, зокрема в княжу добу; спеціяльна оплата з мір і вагівниць («вісне» і «помірне»). Перші відомості про П. на Україні походять з 12 в. П. становило два гроші за одиницю виміру товару. В кін. 17 в. на Лівобережжі П. замінено рос. податком з продажної ціни.


Помістя, форма зем. власности в Рос. державі, що її бояри одержували за військ. службу у тимчасове володіння; проіснувала до поч. 18 в., коли перетворилася на спадкове володіння поміщиків. На Слобожанщині було поширене у 17 в. помісне володіння осіб, які служили в рос. армії. У В. Князівстві Лит. було кілька родів П., що їх давала держава або магнати за військ. службу: дідичні П., доживотні та П. «до волі господарської». Такі зем. наділи називалися також «вислугою».


Помічна (V — 12), м. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл.; зал. вузол, 12 800 меш. (1965). Підприємства по обслуговуванню зал. транспорту, елеватор; зав.: кукурудзо-калібрувальний, хлібний, плодоконсервний, залізобетонних виробів, цегельня. Заснована 1869 р.


Помічне, у давньоукр. праві оплата за «поміч» у суд. розправі, яку сторони платили дітським за виконання деяких другорядних екзекутивних і адміністративних функцій.


Поміщики, суспільна кляса великих і сер. землевласників, яка, спираючися на свою екон. силу й політ. впливи, а також — частина їх (дворянство) — на свої станові привілеї, була провідною верствою в Росії й на Україні до революції 1917 р. Назва П. походить від форми февдального землеволодіння — «помістя», зумовленого держ. (перев. військ.) службою у Моск. царстві 15 — 17 вв. Помістя в Моск. державі відрізнялися від існуючих поруч «вотчин» — дідичних спадкових володінь. Поступово ці дві форми почали зближуватися, і у 1714 р. Петро I встановив єдину систему спадкового дворянського землеволодіння. Відтоді назва П. охоплює всіх більших землевласників, і цей термін від кін. 18 в. поширюється й на Україну, де перед тим існували назви дідичів (повних і спадкових землевласників) і державців — тимчасових землеволодільців, права яких пов’язані були гол. з військ. службою, отже мали умовний і часто-густо тимчасовий характер. До сер. 19 в. право володіння землею й прикріпленим до неї (або до особи П.) селянством (кріпаками) належало дворянству. Після сел. реформи 1861 p., поруч з ним, як землевласники, виступає чимала група купецтва, що екон. зливається з дворянством, але, за невеликими винятками, не має його станових привілеїв і політ. впливу.

На Зах.-Укр. Землях термін П. був невідомий: тут існував лише термін дідичі.

Нац. склад П. на Україні не був однорідний. На Центр. і Сх. Землях до 16 в. це були майже виключно дідичі та державці укр. походження. На Зах.-Укр. Землях (Галичина, Закарпаття), поруч з дідичами укр. роду, з’являються від пол. 14 в. дідичі-поляки або угорці; на пограниччі України й Білорусі — дідичі білор.-литовського походження. Після Люблінської унії поль. дідичі (маґнати, а згодом шляхта) починають напливати на Наддніпрянщину. З другого боку, на півн. Лівобережжі (Сівершина) бачимо від 16 в. трохи П. рос. походження. Хмельниччина й Руїна внесли чималі зміни в нац. склад П. Зовсім зникають дідичі поль. походження на Лівобережжі, а на Правобережжі поль. землеволодіння відроджується щойно у 18 в. й зберігає дуже поважні позиції аж до революції 1917 p., не зважаючи на чималі втрати в наслідок рос. конфіскацій після розборів Речі Посполитої й поль. повстань 1830 — 31 і 1863 pp. Величезні лятифундії графів Потоцьких і Браницьких, кн. Санґушків і Любомирських існували до революції 1917 р. Від кін. 18 в. починаючи, чимало земель поль. магнатів шляхом урядового надання, спадку або купівлі-продажу (іноді примусового) перейшли до рук рос. П. (кн. Г. Потьомкін та його численні родичі й спадкоємці — графи Самойлови, графи Бобринські, Енґельгардти; графи Строганови, графи Шувалови, кн. Воронцови, згодом графи Воронцови-Дашкови, кн. Лопухіни, Демідови, кн. Сан-Донато, Наришкіни, Балашови, Уварови тощо) і частково укр. (напр., графи Гудовичі, Трошинські). На Лівобережній Україні (й Слобожанщині) укр. П., здебільша нащадки коз. старшини, становили більшість аж до революції 1917 р. Але тут поруч із старими укр. володіннями Кочубеїв, Ґалаґанів, Ханенків, Тарновських, Скоропадських, Милорадовичів, Капністів, Гудовичів, Судієнків, Лашкевичів й ін., що збереглися до 20 в. з’являються ще з поч. 18 в. П. рос. або чужоземного походження (графи Рум’янцеви та їх нащадки — кн. Ґоліцини. кн. Долгорукови; кн Юсупови; герцоги Мекленбурґ-Стрєліцькі). Чимало укр. володінь перейшло у 19 в., шляхом шлюбів і спадку, до П.-росіян (кн. Репніни, графи Мусіни-Пушкіни, графи Ламздорф-Ґалаґани. Жемчужнікови тощо).

На Півд. Україні, крім укр. П. (частково нащадків запор. старшини), було чимало рос. і чужоземного походження П., предки яких дістали тут великі зем. володіння шляхом царських надань (гол. в часи Катерини II) або купівлі. Найбільшими серед них були кн. Потьомкін та його спадкоємці: кн. Вяземський, кн. Прозоровський. графи Мордвинови, графи Воронцови, графи Канкріни, Попови, кн. Романови (зокрема В. кн. Михайло Миколаєвич), барони Штіґліци, Фальцфейни та багато ін.

Починаючи з пол. 19 в., на Україні з’являються П. купецького походження; серед них найбільші — Терещенки (родом з Чернігівщини). Харитоненки (родом з Харківщини). Наприкін. 19 в. серед. П. виступають нечисленні укр. заможні дідичі, які беруть активну участь в новому укр. нац. русі (Є. Чикаленко, В. Леонтович тощо).

О. Оглоблин

Дідичі на Зах. Україні. На Зах.-Укр. Землях які до пол. 14 в. входили до складу Гал.-Волинської держави, було чисельне зем. боярство. Після приєднання Галичини до Польщі більшість з них втратила свої маєтки, чимало виїхало на сх. і на Волинь, де під лит. зверхністю у 15 і 16 вв. сильно розрослися місц. укр. князівські і маґнатські роди Острозьких, Збаразьких, Четвертинських, Санґушків, Чорторийських, Вишневецьких й ін. та укр.-білор.-лит.: Заславських, Корецьких, Несвизьких, Вороненьких, Дубровицьких. Семашків, Загоровських, Гулевичів, Боговитинів, Чапличів та ін. У Галичині, на Холмщині й Підляшші постали великі лятифундії поль. магнатів: Тарновських, Спитків, Бучацьких, пізніше Ржевуських, Сєнявських, Потоцьких, Браницьких, Яблоновських, Дзєдушицьких, Понятовських й ін. З давніх руських родів залишилися лише нечисленні: Бибельські, Мельштинські, Шумлянські, Тустановські, Лагодинські, Даниловичі та ін.

На Буковині, яка у 12 — 14 вв. належала до Гал.-Волинської держави, а з 14 в. до Молдавії, молд. господарі надавали за держ. і військ. службу маєтки своїм боярам і деяким місц. давнім родам, що пізніше румунізувалися.

На Закарпатті впродовж 13 — 17 вв., особливо з постанням на Угорщині анжуйської династії (на поч. 14 в.), великі маєтки одержали угор. чи скорше зугорщені маґнати італ., франц., волоського й нім. походження: Аба, Бокшай, Багатий, Раґалі, Ілошваї, Петро Петенько, Друґети, Перенії, Палоції, Драга, Довгаї (укр. февдали).

Ці надання чужинцям на Зах.-Укр. Землях мали з поч. февдальний характер, але незабаром переходили у спадкове володіння. Під впливом чужої політ. зверхности збережені давні руські боярські роди асимілювалися з зайшлими поль. дідичами; гол. ролю у цьому відогравав перехід на латинський обряд у випадку мішаних шлюбів. Руськими за вірою і народністю з багатших родів залишилися лише рідкі одиниці та гол. гнізда дрібної руської шляхти.

Під час переходу Галичини під владу Австрії реєстр 1785 р. нараховував у ній 1 500 дідичів, які володіли 5 300 фільварками, в тому ч. 40 маґнатів з 2 800 фільварками. Деякі з них: Потоцькі, Ржевуські, Замойські, Санґушки, Любомирські, Яблоновські й ін. мали маєтки на укр. землях і поза Галичиною у рос. займанщині. Дідичі як у Галичині, так і на Буковині мали й після прийняття австр. конституцій 1860 і 1867 pp. вирішальний вплив на управління країв завдяки куріяльній виборчій системі (1883 вони становили 70% послів у гал. соймі), а також мали великі впливи в центр. віденському уряді й парляменті. Власники великих маєтків самі перев. не займалися госп-вом, а здавали їх в оренду. Тому у другій пол. 19 в. дідичівські маєтки занепадали, часто міняли власників, підпадали ліцитації за борги, переходили нерідко у власність посесорів і вірителів, їх купували на парцеляції селяни. Багато маєтків у Галичині переходило до жидів (1886 р. — 716, які займали 9% великої зем. власности) та австр. німців (барон Лібіґ, барон Гірш, граф Шафґоче, граф Стадіон, граф Шамбор, барон Коноки, барон Поппер, граф Рессеніє, кн. Монлеар та ін.). Від 1870-их pp. особливо ліси великої власности викуповували віденські кредитові й ін. капіталістичні фірми. З дідичів давніх укр. родів, які збереглися чи повернулися до укр. народу, треба згадати частину графів Шептицьких у Галичині, графа М. Тишкевича (з півн. Зах.-Укр. Земель); з менших: І. Федоровича, Т. Дембицького та ін.

На Буковині у нові часи дідичі з рум. бояр щораз більше поступалися новим дідичам: вірменам, жидам та німцям; найбільшими землевласниками були: з румунів Дасурджуван, М. Ромашкан, Е. і А. Гурмузакі; з жидів: М. Корн, Н. Бендер, М. Бауман та ін., вірменин С. Стефанович, німець А. Мікулі.

Між двома світовими війнами, після проведених зем. реформ (див. Зем. реформи) і політ. змін, поль. дідичів в Галичині й на півн.-зах. укр. землях змогли зберегти більші наділи землі з своїх давніх маєтків, ніж у корінній Польщі; так само рум. дідичі на Буковині. На Закарпатті на парцеляцію призначено 203 000 га землі великих власників, але розпарцельовано лише 61 000 га між 32 000 родин (у тому ч. 86% укр.), пересічно по 1,5 га на родину, але чес. родини (284) одержали по 15 га. Скрізь дідичі втратили давні привілеї й провідне політ. значення.

І. Витанович

Література: Романович-Славатинский А. Дворянство в России от начала 18 в. до отмены крепостного права. П. 1870; Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. тт. I — III. К. 1888 — 1902; Линниченко И. Черты из истории сословий Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV — XVI вв. М. 1884 (укр. вид.: Суспільні верстви Гал. Руси. Руська Іст. бібліотека, т. VII. 1899); Kaindl R. F. Geschichte der Bukowina. Чернівці 1896 — 99; Грушевський М. Історія України-Руси. тт. I, III, V, VI. Л. 1898 — 1805. К. 1907; Модзалевский В. Малороссийский Родословник. тт. І — IV. К. 1908 — 1914; Войнаровський Т. Вплив Польщі на екон. розвій України-Руси. Л. 1910; Франко І. Зем. власність в Галичині. Зб. В наймах у сусідів. Л. 1914; Баранович О. Нариси маґнатського госп-ва на півдні Волині у XVIII ст. Студії з історії України. ВУАН. К. 1926 — 28, 1930; Мицюк О. Нариси з соц.-госп. історії Підкарп. Руси. 2 тт. Ужгород 1936 — 38; Буковина, її минуле і сучасне під ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана і А. Жуковського. Париж — Філядельфія — Детройт 1956; Иванов Л. Распределение землевладения на Украине накануне революции 1905 — 1907 гг. Исторические Записки, т. 60. М. 1958; Герасименко М. Аґрарні відносини в Галичині. АН УРСР, Ін-т Суспільних Наук. К. 1959; Минарик Л. Характеристика крупнейших землевладельцев России конца XIX — начала XX в. Ежегодник по аґрарной истории Восточной Европы. 1963 г. Вільна 1964; Минарик Л. Происхождение и состав земельных владений крупнейших помещиков России конца XIX — начала XX в. Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР, сборник 6. М. 1965; Serczyk W. A. Gospodarstwo magnackie w wojewódstwie podolskim w drugiej połowie XVIII wieku. Вроцлав, В., Кр. 1965; Сташевский Е. Д. История докапиталистической ренты на Правобережной Украине в XVIII — первой половине XIX в. М. 1968; Анфимов А. Крупное помещичье хозяйство Европейской России (конца XIX — начала XX века). М. 1969.


Поміщицькі селяни, див. Земельний устрій (стор. 785) і Панщина й кріпацтво (стор. 1 937).


Помологія, наука про сорти овочевих і ягідних рослин. Див. Садівництво.


Поморник (Stercorarius L.) рід водоплавних птахів з ряду мартиноподібних; довж. тіла 41-60 см, вага 270-1000 г; живляться рибою, водяними безхребетними. На Україну залітають 2 види: П. короткохвостий (S. parasiticus L.) і П. сер. (S. pomarinus Temim.).


Поморяни (IV — 5), с. м. т. Золочівського р-ну Львівської обл., положене на Зах. Поділлі над р. Золотою Липою; 3 900 меш. (1965). Цегельня, училище механізації сіль. госп-ва. Кам’яний палац-замок (16 в., пізніше частково перероблений) з круглими наріжними баштами, дерев’яна церква (17 в.).


Понеділок, перший день по неділі, персоніфікований у давній Україні в постаті св. П. — Божого Ключника, що піклується грішними душами у небі, абож провідника, який допомагає людям легко вмерти і проводить їхні душі на небо. З цими віруваннями був пов’язаний, особливо ж серед старших жінок, звичай понеділкування — вшановувати П. постом, а у заміжніх жінок — утримуватися в цей день від праці. Під час сватання батьки «виговорювали» для своєї доньки право понеділкування, щоб не примушували її до праці в П. З заг. прийнятим повір’ям про П., як «тяжкий день», пов’язана низка заборон починати чи й виконувати якусь роботу, вдягати в цей день нову сорочку, позичати щонебудь комусь тощо.


Понеділок Микола (* 1922), прозаїк, драматург і гуморист, родом з Херсонщини; вчився в Одеському Ун-ті. На еміґрації в Зах. Німеччині й ЗДА; був актором у театрах В. Блавацького і Й. Гірняка. П. автор п’єс з еміґраційного життя «Знедолені», «Ляйтенант Фляєв», перекладач п’єс Ж. Ануя «Антігона» й «Медея», Дж.-Б. Прістлі та ін. У ЗДА (з 1949) написав п’єсу «А ми тую червону калину...» (1957), зб. гумористичних нарисів та сатир на еміґраційну і підсов. дійсність: «Вітаміни» (1957), «Соборний борщ» (1960), «Смішні сльозинки» (1966) та зб. спогадів-оп. з життя укр. села 1930 — 40-их pp. й еміґрації: «Говорить лише поле» (1962), «Зорепад» (1969).

[Понеділок Микола (1922, Новомиргород, Єлисаветградський пов. — 1976, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Пониззя, назва території, вживана гал.-волинським літописом на означення земель, положених між Дністром і Богом. Тому що П. не являло собою окремої політ. чи адміністративної одиниці, важко визначити його межі; деякі історики припускають, що воно доходило до Чорного м. Ймовірно, що в роки розквіту Гал. князівства, за Ярослава Осмомисла та Романа Мстиславича, — П. належало до нього. Згодом, коли сила Гал. князівства почала підупадати, П. вийшло з-під його влади.

Населення П. було мішане: там жили постійно осілі вихідці з Галичини, які займалися хліборобством, рибальством і річковим транспортом, що йшов з Галичини до Чорного м., та напівосілі чорні клобуки й половці, які на заклик гал. кн. брали участь у їх воєнних походах. Значнішими городами П. були Бакота, Кам’янець, Ушиця, Каліюс, Онут та Василів. Мішаний склад населення П. з’ясовує його відосередні сили, що виявилися під час другого нападу татар у 1239 — 41 pp. і спричинили його перехід під безпосереднє панування татар. У кін. 13 в. назва П. зникає з іст. джерел; у 14 в. з’явилася назва Поділля, що територіяльно включало також П.


Понирка Денис (1746 — бл. 1790), лікар родом з Глухівщини, закінчив Києво-Могилянську Академію та Медико-хірургічну школу при Моск. Ген. Шпиталі; у 1780 р. у Страсбурзі захистив докторську дисертацію, у якій доводив шкідливість лікування випарами живого срібла сифілітичних виразок. Працював у Вятці, Москві, Петербурзі і на Україні (Васильківський карантин). Праці про лікування пранців, віспи, чуми тощо.


Понінка (III — 8), с. м. т. на півд.-сх. Волині, Полонненського р-ну Хмельницької обл.; 8 800 меш. (1965). Целюльозно-паперовий комбінат. Заснована 1870 р.


Пономаренко Дмитро (* 1909), драматичний актор і співак родом з Харкова. Закінчив студію театру «Березіль» (1933). З 1933 р. в Театрі ім. Т. Шевченка в Харкові, з 1940 у театрах муз. комедії в Харкові й Києві (з 1961). Кращі ролі: Писар («Майська ніч» О. Рябова), Голохвостий («За двома зайцями» В. Рождественського), Сусик («Трембіта» Ю. Мілютина), Боні («Сільва» І. Кальмана), Сако («Кето і Коте» В. Долідзе) та ін.


Пономаренко Євген (* 1909), драматичний актор родом з Херсону; закінчив театральну студію в Одесі. З 1926 р. в Одеському Укр. Драматичному Театрі, з 1936 — у Київ. Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. І. Франка. Кращі ролі: Котя («Кадри» І. Микитенка), мічман Кнорріс («Загибель ескадри» О. Корнійчука), Т. Шевченко («Петербурзька осінь» Є. Кравченка), Дон Карльос (в одноіменній п’єсі Ф. Шіллера), Клавдіо, Ґрюміо («Багато галасу даремно», «Приборкання непокірної)» В. Шекспіра), Петро («Останні» М. Ґорького), Доменіко Соріяно («Філумена Мортурано» Е. де Філіппо) та ін.


Пономаренко Таїсія (* 1925), співачка, лірико-драматичне сопрано, родом з Одещини. Закінчила Одеську Консерваторію (1950); солістка оперових театрів Одеси (1944 — 50) і Києва (з 1951); основні партії Чіо-Чіо-Сан (в одноіменній опері Пуччіні), Леонора («Трубадур» Верді), Ліза і Тетяна («Дікова дама» і «Євгеній Онеґін» П. Чайковського); в укр. репертуарі: Наталка («Наталка Полтавка»), Мар’яна («Арсенал» Г. Майбороди), Гелена («Богдан Хмельницький») та ін.


Пономаренко Юрій (1897 — 1944), піяніст і дириґент родом з Херсонщини; учився в Одеській і Петербурзькій консерваторіях. На еміґрації перебував у Франції. Церк. композиції для мішаного хору, сольоспіви, вокальне тріо та квартет на укр. нар. теми.


Пономарів (Пономарьов) Степан (1828 — 1913), бібліограф родом з Конотопу. По закінченні Київ. Ун-ту вчителював у Полтаві й Конотопі, працюючи одночасно як бібліограф. Співр. ж. «КСт.» та різних рос. наук.-суспільних ж. Автор низки біо-бібліографічних праць, у тому ч.: «Материалы для биографии митрополита Евгения» (1867), «М. О. Максимович» (1872); під псевд. С. Железняк: «Материалы для словаря псевдонимов» (1881), «Наши писательницы» (1891); незакінчений словник «Земляки» (1898), що мав охоплювати учених і письм. Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, Волині й Поділля, бібліографічних показників про окремих рос. письм., а також доповнень до біо-бібліографічних словників митр. Євгенія (Є. Болховітінова), Філарета. (Д. Гумілевського) й ін. Писав про Л. Боровиковського, М. Гоголя, опублікував 8 листів Т. Шевченка. Ред. першого повного вид. творів М. Некрасова. Свою велику й цінну бібліотеку передав Конотопському земству.

[Пономарів (Пономарьов) Степан († Конотоп). — Виправлення. Т. 11.]


Понорниця (II — 13), с. м. т. Коропського р-ну Чернігівської обл.; 5 000 меш. (1965). Зав. будів. матеріялів; залишки городища 10 — 12 вв.


Понтійське море (від Pontus Euxinos — гостинне м.) давня грец. назва Чорного м.


Понтійське царство, геленістична держава в півн.-сх. Малій Азії (302 — 64 pp. до Хр.). У часи Мітрідата VI Евпатора (110 — 63 до Хр.) в залежність від П. ц. попало Боспорське царство і грец. колонії на півн. березі Чорного м. 63 р. до Хр. П. ц. було включене до складу Рим. Імперії.


Понятенко Прокіп (1880 — ?), гром. і політ. діяч родом з Полтави, активний діяч РУП у Полтаві й Катеринодарі, чл. ред. вид. РУП (Л. 1905) і ж. «Вільна Україна» в Петербурзі; за Центр. Ради консул УНР у Катеринодарі, 1919 — 20 pp. чл. дипломатичної місії у Варшаві, пізніше повернувся на Кубань; дальша доля невідома.


Понятишин Петро (1877 — 1960), церк., гром. і політ. діяч у ЗДА, гр.-кат. свящ. родом з Теребовельщини. По смерті єп. С. Ортинського був у 1916-24 pp. апостольським адміністратором для гал. гр.-кат. парафій у ЗДА; ініціятор проголошеного през. Вілсоном Укр. Дня Допомоги жертвам війни (21. 4. 1917), перший гол. Укр. Нар. Комітету в ЗДА (1918 — 20 pp.); разом з митр. А. Шептицьким робив заходи перед амер. урядом у 1921 р. в справі окупованої Польщею Сх. Галичини і допомоги жертвам голоду на Україні. Автор багатьох ст. і спогадів, друкованих в укр. пресі та календарях-альманахах. Помер у Чікаґо.

[Понятишин Петро (* Семенів — † Скокі, Іллінойс). — Виправлення. Т. 11.]


Понятовський Станислав Авґуст, див. Станислав Авґуст Понятовський.


Попадя (V — 4), верх у Ґорґанах, у сточищі джерельної частини р. Лімниці. Висота — 1 742 м.


Попасна (V — 19), м. в Донбасі, підпорядковане Первомайській міській Раді Луганської обл.; 30 000 меш. (1965). Склоробний, ливарно-мех. та вагоноремонтний зав., швейна фабрика; зал. вузол. Заснована в 1860-их pp.


Попелища (рос. зольники), подібні до могил скупчення великої кількости попелу і перепалених решток різних речей, вигрібуваних правдоподібно з хатніх вогнищ. П. поширені у лісостеп. сер. Подніпров’ї й характеристичні для пізнього бронзового і раннього залізного вв. У П. багато череп’я глиняного посуду, кістяних і залізних ножів, глиняних фігурок тварин тощо. Ніяких слідів поселення ні в самих П., ні під ними не виявлено. Є здогади (І. Шовкопляс, М. Міллер), що П., розташовані бл. кол. поселень, були пов’язані з культом хатнього вогнища й роду. П., відкриті поза межами поселень, були пов’язані, мабуть, з культом вогню і виникали з великих багать, що їх розпалювали під час різних традиційних свят, стягаючи на спалення пошкоджене госп. знаряддя й посуд, як це робилося донедавна перед Великоднем на Україні, коли на таких багаттях опалювано навіть старі ікони, корогви тощо.


Попель Антін (1865 — 1910), скульптор-монументаліст нар. у Щаковій б. Кракова (Польща); вчився у Кракові, Відні, Берліні й Фльоренції; з 1888 р. працював у Львові. Пам’ятники — А. Міцкєвічеві (з допомогою М. Паращука, 1904), К. Уєйському, Є. Снядецькому та ін.; декоративні скульптури у Львівському Театрі Опери й Балету, у будинку суду та ін.

[Попель Антін († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Попель Богдан (1903 — 71), учитель сер. шкіл у Галичині, на еміґрації в Австрії (дир. укр. гімназії в Інсбруці), згодом у Чікаґо (ЗДА); кат. діяч, гол. Централі комітетів оборони традицій Укр. Кат. Церкви (з 1966).


Попель Маркел (1825 — 1900), церк. діяч родом з Галичини, автор шкільних підручників, у 1865 — 66 pp. видавець і ред. газ. «НедЂля». Як гр.-кат. свящ. 1867 р. переїхав разом з ін. москвофілами на Холмщину і був протоієреєм Холмського собору, а з 1871 р. адміністратором Холмської єпархії. Підготовляв і керував переходом місц. уніятів на православіє. 1875 р. правос. єп. люблінський, потім подільський, вкінці — полоцький і вітебський; з 1889 — чл. Святішого Синоду.


Попель Михайло, гал. діяч родом із Самбора, радник австр. апеляційного суду, чл. Руського Собору 1848 p., посол до першого австр. парляменту (1848), пізніше до гал. сойму, автор поль. аґітаційної поеми, написаної мішаною укр.-поль. мовою „Rusyn na praznyku“.

[Попель Михайло (1817, Кульчиці, Симбірська округа, Галичина — 1903, імовірно Самбір). — Виправлення. Т. 11.]


Попель Степан (* 1907), шахіст і романіст родом з Турчанщини (Галичина), до 1944 р. перебував у Львові, де був педагогом і (у 1929 — 44) особистим секретарем митр. А. Шептицького. Згодом на еміґрації, перев. у Франції й ЗДА, де (з 1961) є проф. франц. цивілізації у держ. ун-ті Півн. Дакоти. У 1928 р. здобув перше місце в укр. шаховому турнірі за мистецтво Львова і Галичини, 1930 — чемпіонат м. Львова, 1944 — України. У 1946 — 55 pp. брав участь у 18 міжнар. шахових змаганнях Зах. Европи, у 14 з яких здобув першу нагороду (серед ін. — чемпіон Парижу, Англії). У ЗДА переможець чемпіонатів Мічіґену, Огайо, Міннесоти, Вісконсену, Іллінойс-Чікаґо і 5 разів Півн. Дакоти.

[Попель Степан (1907, Комарники — 1987, Фарґо, Півн. Дакота). — Виправлення. Т. 11.]


Попельницький Олексій (1850 — 1929; псевд. Алексей Народоволец, А. Пражскій), гром. діяч, бібліофіл, автор низки розвідок, гол. з сел. питання.


Попереднє слідство, стадія карного процесу, призначена на те, щоб встановити факт заподіяння злочину і його обставини, вивірити злочинців і зібрати доказовий матеріял та на цій підставі або закрити слідство, або дати підставу для обвинувального висновку до суду. За зах.-евр. системами П. с. є звич. судове, ведене слідчим суддею, щоб забезпечити об’єктивність в оцінці справи і захисту прав запідозреного. В УССР, згідно з «Кримінально-процесуальним кодексом Укр. ССР» (затвердженим Верховною Радою УССР 28. 12. 1960, діючого з 1. 4. 1961), П. с. ведеться тільки у випадках, передбачених законом, тобто практично в усіх важливіших справах. Воно попереджене дізнанням, яке ведуть органи міліції і держ. безпеки для виконання невідкладних розшукових заходів. П. с. ведеться без будь-якої участи суду; органами П. с. є слідчі прокуратури, слідчих органів охорони гром. порядку та органів держ. безпеки. Вони підлягають у своїх функціях прокуророві, і його вказівки для них обов’язкові; скаргу на них може внести даний орган тільки до вищепоставленого прокурора. Прокурор може сам вести П. с. Запідозрений має право на захист і участь адвоката тільки тоді, коли вже слідство закінчене обвинувальним висновком. Повна влада прокурора над П. с. без контролю або участи незалежного суду є причиною, що П. с. в СССР є частим засобом протиправного вимушування визнання, фальшування доказів, застосування тимчасового арешту (віддання під варту) без часових обмежень, передбачених законом тощо, особливо у політ. справах.

Ю. С.


Попів Олександер (1891 — 1958), пед. і церк. діяч, літературознавець родом з Харківщини. У 1915 — 18 pp. вчитель гімназій у Харкові, з 1918 р. доц. Харківського Ун-ту, 1925 — 33 — проф. Харківського Ін-ту Нар. Освіти, 1926-29 — дир. Укр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки у Харкові. 1933 p. заарештований НКВД, до пед. праці повернувся щойно 1939 р. З 1943 р. висвячений на свящ., працював у Києві, Львові, Празі, Німеччині і (з 1950) у ЗДА; чл. Великої і Малої Ради УАПЦ (соборноправної) в ЗДА, протопресвітер. Розвідки і ст. з педагогіки, літературознавства га на церк. теми.

[Попів Олександер (* Куп’єваха — † Форт Вейн, Індіяна). — Виправлення. Т. 11.]


Попівці, основна група старообрядців, яка зберігає церк. устрій і духовенство (безпопівці не мають) з центром у Москві. На Україні малі громади П. є перев. в Одеській і Чернівецькій обл. П. ставляться з застереженням проти здобутків цивілізації й досі зберігають (з 17 в.) відокремлення від оточення.


Попільня (IV — 10), с. м. т. на Придніпровській височиш, р. ц. Житомирської обл.; 4 200 меш. (1966). Молокозав., консервний зав.


Попко Григорій (1852 — 83), революціонер-народник, син свящ. з Кубані; бувши студентом Одеського Ун-ту (з 1874), організовував рев. гуртки, на Паризькому з’їзді народників (1876) домагався відокремлення українців в окрему групу. За вбивство жандармського офіцера Гейкінґа (24. 5. 1878 в Києві) засуджений на досмертну каторгу; помер на Карійській каторзі б. Нерчинська (сх. Сибір).

[Попко Григорій (* станиця Тимашевська, Кубань). — Виправлення. Т. 11.]


Попко Іван (1819 — 93), етнограф, історик Чорноморського коз. війська, в якому довгий час служив; ген.-ляйтенант. Праці: «Статистическое описание черноморского войска» (1840), «Черноморские казаки в их гражданском и военном быту» (1858), «Терские казаки с стародавних времен», випуск I (1880) та ін.


Поплечники, залежне селянство на укр. і білор. землях під Литвою у 14 — 16 вв. За суспільним становищем П. стояли близько до пізніших держ. селян, були особисто вільними, але не мали власної землі; жили в держ. маєтках і за користування орними землями платили грошові податки або виконували різні обов’язки; згодом, коли платежі й февдальні обов’язки перейшли з держави на панів, перетворилися на закріпачених селян.


Поплужне, найстаріша форма поземельного податку на Русі-Україні від ділянки землі. Одиницею оподаткування в Київ. державі був плуг (рало), і тут П. сплачувалося натурою, у В. Князівстві Лит. — лан (бл. 16,8 — 25 га), при чому П. платили грішми (від лану селяни платили 10 — 30 грошів).


Попов Валентин (* 1894), географ і кліматолог родом з Рильського (Курщина), працював на Мліївській дослідній станції садівництва (1921 — 30), в Укр. Н.-Д. Ін-ті Плодівництва (1931 — 41), Київ. Ун-ті (з 1948; з 1949 — проф.). Основні праці присвячені вивченню водного балансу ґрунтів, розробці аґрокліматичного та фіз.-геогр. районування УССР. Винайшов випарник, яким користуються на метеорологічних станціях як в СССР, так і за кордоном.

[Попов Валентин (1894 — 1976, Київ), працював на Мліївській дослідній станції садівництва (1929 — 36), 1936 — 41 у Бориспільській геофіз. обсерваторії, 1945 — 49 — дир. Київ. геофіз. обсерваторії. — Виправлення. Т. 11.]


Попов Гаврило (1733 — бл. 1820-их pp.), лікар-акушер родом з Полтавщини; проф. акушерства Моск. Мед. Хірургічної Академії.


Попов Євген (1899 — 1961), психіятр родом з Сумщини; у 1934 — 38 і 1943 — 51 pp. проф. Харківського Мед. Ін-ту, у 1932 — 41 pp. — керівник психіятричної клініки у Харкові; 1951 — 60 — проф. 1 Моск. Мед. Ін-ту, пізніше наук. керівник Ін-ту Психіятрії Акад. Мед. Наук СССР (її д. чл. з 1957). Основні праці П. присвячені проблемі галюцинацій (він перший встановив, що вимушене, довгочасне безсоння викликає психічні порушення з явищами делірію та галюцинози), питанням шизофренії, різних неврозів; запропонував т. зв. фазно-гальмівну теорію галюцинацій та біол. концепцію шизофренії.

[Попов Євген (* Путивль — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Попов Микола (1891 — 1937), сов. партійний діяч та історик ком. партії, родом росіянин, спершу меншовик, з 1919 р. — большевик. У 1921 — 23 pp. секретар Харківського губкому КП(б)У; у 1925 — 27 завідувач відділу аґітпропу ЦК КП(б)У і ред. газ. «Коммунист». У 1928 — 32 — на відповідальних партійних посадах у Москві. У 1926 р. опублікував «Очерки истории РКП(б)», а у 1928 — «Нариси історії КП(б)У», У березні 1933 р. разом з П. Постишевим прибув на Україну і був призначений секретарем ЦК та завідувачем відділу пропаґанди і преси. Виступав проти М. Скрипника, М. Хвильового, В. Юринця й ін. укр. комуністів, на форумі Комінтерну — проти КПЗУ; поширював культ Постишева, але незабаром був заарештований і проголошений одним з керівників фіктивної нац.-фашистської орг-ції України.

[Попов Микола (1891, Кутаїсі, Грузія — 1938), у 1933 — 37 секретар ЦК КП(б)У. Розстріляний 10.2.1938 у Москві. — Виправлення. Т. 11.]


Попов Микола (* 1927), графік, працює в Києві у галузі станкової графіки і пляката; серія кольорових автолітографій «Армія Ворошилова на марші. Рік 1918» (1956); «Канів», «Вид з Чернечої гори» (1961) та ін.

[Попов Микола (* 1927, Ястребовка, Курщина). Серії „Роки окупації“ (1961 — 68), „Зимовий Седнів“ (1977). — Виправлення. Т. 11.]


Попов Михайло (1893 — 1955), рос. ботанік, чл.-кор. АН УРСР; у 1944 — 48 pp. працював на Україні (проф. Київ. і Львівського ун-тів). Праці присвячені фльорі Карпат і Криму; «Очерк растительности и флоры Карпат» (1949).

[Попов Михайло (* Вольськ, тепер Саратовська обл., Росія — † Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Попов Олександер (* 1885), економіст родом з Тульчина; у 1920-их pp. проф. С.-Г. Ін-ту в Києві, наук. співр. УАН. Дальша доля невідома. Праці про зовн. торгівлю України (серед ін. «Заг. характер укр. зовн. торгівлі у передвоєнні часи», 1925; «Хлібна торгівля України», 1927).


Попов Олександер (1902 — 62), селекціонер родом з Пензенської обл., з 1945 р. працював на Ялтушківському селекційному пункті (Вінницька обл.). Брав участь у створенні однонасінної форми цукрових буряків і доведення її до виробничого процесу.

[Попов Олександер (1903 — 1962, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Попов Павло (1890 — 1971), літературознавець, мистецтвознавець і фолкльорист родом з Сумщини, проф. Київ. Ун-ту (з 1934), чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Автор низки праць з історії укр. і рос. літератури 16 — 19 вв. («Г. Сковорода, життя і творчість», 1960), друкарства («Друкарство, його поч. і поширення в Европі», 1925; «Початковий період книгодрукування у слов’ян за новими даними», 1958), мистецтвознавства («Матеріяли до словника укр. ґраверів», 1926 — 27; «Ксилографічні дошки Лаврського Музею», 1927), теорії й історії фолкльору («Про деякі питання теорії нар.-поетичної творчости», 1955) та укр. діялектології (дослідження укр. говірок Путивльщини у «ЗІФВ» УАН, чч. 7 — 8, 1926). Бібліографія праць П. у кн. О. Білецького й ін. «Павло Миколайович Попов» (1961).

[Попов Павло (* Миколаївка, Путивельський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Попов Федір (1857 — 1921), ветеринар-токсиколог; асистент, доц. і (з 1913) проф. Харківського Ветеринарного Ін-ту. П. вперше в Росії створив при ветер. ін-ті катедру суд. ветеринарії та токсикології; автор єдиного у дорев. Росії «Краткого курса судовой ветеринарии для студентов и врачей» (1907).

[Попов Федір (* Харків — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Попова Лідія (* 1925), мистецтвознавець, досліджує перев. станкову й книжкову графіку; «Лев Михайлович Жемчужников» (1961), «Укр. радянське мистецтво 20 — 30-их років» (1966; разом з В. Павловим); «Станкова і книжкова графіка» (разом з І. Вроною) і «Сатирична графіка і плякат» (разом з Б. Лобановським) в «Історії укр. мистецтва», т. V (1967).

[Попова Лідія (* Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Поповзень звичайний, див. Сповзик звичайний.


Попович Василь (1796 — 1864), закарп. церк. діяч, єп. мукачівський від 1837 p.; багато зробив для поліпшення життєвих умов духовенства та для освіти (нова учительська семінарія, навчання рідною мовою у гімназіях).

[Попович Василь (* Великі Ком’яти, Уґочанський комітат, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Попович Володимир (* 1922), лікар і гром. діяч у Бельгії, родом з Перемищини (Галичина). Гол. Укр. Допомогового Комітету в Бельгії (з 1952), колекціонер укр. мистецтва і збирач матеріялів до його історії. Автор монографій: «Михайло Андрієнко» (1969) і „Gregor Kruik — Plastik“ (1969) та ст. про укр. мистців.


Попович Дмитро (1899 — 1969), закарп. педагог, осв. діяч і письм., гр.-кат. свящ.; ред. рел. часописів, автор ряду гімназійних підручників з релігії; 1938-39 — дир. Хустської гімназії і гол. Т-ва укр. гр.-кат. свящ. Карп. України; оп. з нар. життя і закарп. побуту. У 1940 — 50-их pp. на засланні; помер у Хусті.

[Попович Дмитро (1899, Великі Ком’яти, Уґочанський комітат, Закарпаття — 1968). — Виправлення. Т. 11.]


Попович Іван († 1663), паволоцький полк. за І. Виговського і П. Тетері; 1651 р. відзначився в боях за м. Гомель. П. був противником поль. орієнтації гетьмана П. Тетері. У 1663 р. П. з повстанцями захопив Паволоч, але попав у полон до Тетері і був страчений.

[Попович Іван (* Ходорків, Паволоцький полк). — Виправлення. Т. 11.]


Попович Ілько (1883 — 1955), син Омеляна, бук. політ. і гром. діяч, інж.; організатор «Січей» і Радикальної Партії на Буковині (з 1906), ред. газ. «Громадянин» у Чернівцях (1909-10), військ. комендант Чернівців під час укр. влади на Буковині (листопад 1918). Після окупації Буковини переїхав до Галичини; чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР (1918 — 19) і Трудового Конґресу, згодом чл. ЦК УСРП. Помер на еміґрації в Мюнхені.

[Попович Ілько (* Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Попович Матвій (1890 — 1943), укр. ком. діяч і журналіст у Канаді, родом з Збаражчини (Галичина). Як діяч (з 1911) Укр. Соціял-Дем. Партії у Канаді (був ред. її тижневика «Робочий Народ»), мав вплив на її перехід на проком. шляхи. Між двома світовими війнами був ред. або співр. газ.: «Укр. Робітничі Вісті», «Голос Праці», «Голос Робітниці», «Нар. Газета», «Фармерське Життя» та теоретичного ж. ЦК Ком. Партії Канади «За більшовизацію». Один з ініціяторів і керівників Т-ва Укр. Робітничо-Фермерського Дому (ТУРФДім), Робітничого Запомогового Товариства (РЗТ) та Ком. Партії Канади.

[Попович Матвій (* Луб’янки — † Ґрімсбі, Онтаріо). — Виправлення. Т. 11.]


Попович Олександер (1828 — 67), батько Омеляна, бук. гром. діяч, правос. свящ.; співр. нім. часописів, у яких містив поезії, новелі, романи та етногр. розвідки нім. мовою, перев. з укр. життя під псевд. Rudolf Oskar Waldburg.


Попович Олександер (1879 — 1936). син Омеляна, бук. пед. діяч, філолог-германіст; переклади на нім. мову творів Т. Шевченка, М. Вовчка, І. Франка тощо.

[Попович Олександер (1879, Чернівці — 1936, Дрогобич, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Попович Олександер (1895 — 1918), студентський діяч 1914 — 18 pp. у Києві, організатор селянства на Київщині, чл. Київ. Комітету УПСР. Під час больш. наступу на Україну став одним з організаторів Студентського куреня, у лавах якого загинув у бою під Крутами.


Попович Омелян (1856 — 1930), видатний бук. гром.-політ. і пед. діяч та публіцист. Пов. інспектор нар. шкіл у Сереті й Кіцмані (1892 — 95), референт нар. шкіл при Крайовій Шкільній Раді Буковини (1895 — 1906), перший крайовий інспектор укр. нар. шкіл (1906 — 12); посол до бук. сойму (1911 — 18), чл. бук. Крайового Виділу і Крайової Шкільної Ради (1912 — 18); довголітній гол. «Руської Бесіди» (з 1878), «Руської Школи» та ряду ін. т-в на Буковині; співред. і ред. газ. «Буковина» (1885 — 92), «Бібліотеки для молодежи, селян і міщан» (1885 — 94), календарів «Руської Бесіди» (1885 — 1918). У добу укр. державности гол. Укр. Крайового Комітету (Бук. Делеґатури Укр. Нац. Ради ЗУНР) і през. укр. частини Буковини (листопад 1918); віцепрез. Укр. Нац. Ради ЗУНР і гол. її Шкільної Комісії. Після окупації Буковини румунами жив у Галичині; у 1920-их pp. інспектор «Рідної Школи» у Львові. П. автор низки шкільних підручників (читанок, граматик, зокрема «Граматика для шкіл народних», 3 тт., 1893 — 94; „Ruthenisches Sprachbuch für Mittelschulen“, 3 тт., 1897 — 1902), книжечок для дітей, ст. на пед. і літ. теми, зб. віршів («Буковина» 1875, «Думка» 1886), перекладів тощо; спогади «Відродження Буковини» (1933); склав укр.-нім. словник («Русько-нім. словар», 1904, 2 вид. у серії Лянґеншайдта „Ruthenisch-deutsches Wörterbuch“, 1911), бл. 25 000 слів, без фразеології.

[Попович Омелян (18.8.1856, Ватра Дорней, Буковина — 22.3.1930, Заліщики, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

А. Ж.


Попович Остап (1883 — 1916), син Омеляна, бук. гром. і політ. діяч, нар. учитель; організатор укр. учительства і «Січей», співзасновник і активний діяч Укр. Радикальної Партії на Буковині (1906), співред. «Каменярів» (1913).


Попович Павло (* 1930), літун-космонавт родом з Київщини, українець за національністю; герой Сов. Союзу (1962), 12 — 15. 8. 1962 здійснив на кораблі-супутнику «Восток-4» разом з А. Ніколаєвим перший у світі груповий тривалий політ у космос. У навколоземному просторі перебував 70 год. 49 хв., облетівши за цей час навколо Землі понад 48 разів. Автор споминів «Вилітаю вранці» (1968).

[Попович Павло (* Узин, Білоцерківщина). Від 1988 гол. укр. т-ва „Славутич“ у Москві. — Виправлення. Т. 11.]


Попович-Боярська Климентина (1863 — 1945), письм. родом з Долинщини (Галичина), за фахом нар. вчителька; працювала в Галичині, у 1890 — 1900-их pp. на Буковині. Авторка поезій та оп. з життя гал. інтеліґенції; друкувалася в «Зорі», «Ділі», альманасі «Перший Вінок», в антології «Акорди», «Укр. Муза» та ін.

[Попович-Боярська Климентина (Клементина) (* Велдіж [тепер Шевченкове] — † Бабинці, Борщівський р-н, Тернопільська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Попрад, р. в Чехо-Словаччині й у Польщі, права притока Дунайця; довж. — 154 км, сточище — 2 081 км². П. бере поч. в Татрах, перепливає Спиську котловину й Зах. Бескид, в якому проломлюється крізь групу Яворини. П. пливе частково на укр. етногр. території — на зах. окраїнах Лемківщини; над П. лежить Курорт Жеґестів.


Попутники (з рос. попутчики), в сов. літературі після 1917 р. термін на означення тих письм., які, не бувши партійними і не беручи участи у зміцненні сов. влади, погоджувалися на співробітництво з нею. П. на Україні називали звич. письм., які не належали до т. зв. «пролет.» літ. орг-цій («Гарт», пізніше ВУСПП). Спершу до П. належали навіть футуристичні літ. орг-ції «Флямінґо» (1919), Аспанфут (Асоціяція Панфутуристів, 1922 — 25), «Нова Ґенерація» (1927 — 31) й Аванґард (1926 — 29). Але їхнє попутництво було непослідовне, і вони деколи ставали найлівішими (напр., кол. теоретик укр. футуризму О. Полторацький). Найтиповішими П. були спершу київ. літ. кола, об’єднані навколо ж. «Книгар» (1917 — 20), а далі навколо київ. в-ва «Слово». Пізніше з них вийшов гурт неоклясиків. До П. в укр. літературі треба також зарахувати й письм. з київ. «Ланки» (1924 — 26), що перейменувалася в 1926 р. на МАРС. П. були також деякі літ. критики: Б. Якубський, А. Лебідь, О. Дорошкевич, Г. Майфет, М. Доленґо та ін. Вони перев. групувалися навколо ж. «Червоний Шлях», «Життя й Революція», пізніше — «Літ. Ярмарку». Більшість П. була у 1930-их pp. заарештована, вивезена до концентраційних таборів і знищена (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Г. Косинка, Є. Плужник, Д. Фальківський, Г. Брасюк, Б. Тенета й ін.), дехто загинув у німецьких концтаборах (Я. Качура), ін. після довголітнього поневіряння на засланні були реабілітовані (Б. Антоненко-Давидович). Найбільше виступали проти П. критики В. Коряк, Д. Загул, Я. Савченко, О. Полторацький і Б. Коваленко. З П. співпрацювали і їх захищали валлітяни, до яких згодом належали також і деякі П. Назву П. офіц. перестали вживати після декретованого партією об’єднання всіх письм. у єдину Спілку радянських письм. України (1932).

М. Степовий


«Пора», газ., див. «Українська Громадська Пора».


Порайко Василь (1892 — 1938?), ком. діяч родом з Покуття. З березня 1920 р. призначений больш. проводом на начального команданта Червоної Укр. Гал. Армії (ЧУГА); чл. ВУЦВК у 1923-25 pp., пізніше прокурор УССР і нар. комісар юстиції, чл. ЦК КП(б)У і його Оргбюра та одночасно заступник гол. Ради Нар. Комісарів УССР. Обвинувачений разом з П. Любченком у творенні «нац. — фашистської орг-ції» на Україні, був заарештований в кін. серпня 1937 р. і розстріляний в тому ж році або на поч. 1938.

[Порайко Василь (1888, Устя, Снятинський пов., Галичина — 1937), розстріляний 25.10.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Порай-Кошиць Борис (* 1886), маляр і графік родом з Слобожанщини; закінчив Академію Мистецтв у Мюнхені; у 1920 — 30-их pp. викладач і проф. Харківського Художнього Ін-ту і архітектурного фак. Ін-ту Комунального Будівництва. Учасник Всеукр. виставок: пейзажі, портрети, плакати, реклями тощо.


Порей, див. Цибуля.


Порик Василь (1920 — 44), ляйтенант сов. армії родом з Вінничини; 1941 р. попав у нім. полон, потім у табір примусової праці на півн. Франції, з якого втік 1943 р. і став організатором і командиром сов. партизанів та чл. Проводу Франц. Руху Опору; страчений ґестапом і похований у м. Енен-Льєтарі. Посмертно (1964) П. присвоєно звання Героя Сов. Союзу.

[Порик Василь (* Соломірка — † Apрас, Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Порічки, смородина (Ribes L.), рід кущів з родини ломінюватих. На Україні — 6 видів. Найпоширеніші: П. звичайні (R. vulgare Lam = R. rubrum Sohmalh. ex parte, non L.), ягода червона. З них виведена більшість садових сортів П. (червоної смородини), що їх споживають як свіжими, так і в кондитерських виробах; П. пухнаті (R. pubescens Hedl. = R. rubrum Schmalh., p. p. non L.), ягода темночервона. Росте по заплавних лісах, узліссях, вогких ґрунтах, чагарниках. Поширена у карп. і прикарп. р-нах, на Поліссі та в півн. частині Правобережного Лісостепу; смородина чорна (Ribes nigrum L.), ягода куляста, чорна, по тінистих вогких лісах (особливо у вільшняку), поширена в карп. і прикарп. р-нах, на Поліссі, зрідка в Лісостепу. У зв’язку з наявністю вітамінів B1, P, каротину і аскорбінової кислоти, ягоди й листя використовують у медицині при гіпо- і авітамінозах. Введена в культуру по всій Україні.


Пороги, див. Дніпровські пороги й забори.


«Пороги», літ.-мист. місячник (1957 р. квартальник), виходив у Буенос-Айресі (Арґентіна) у 1949 — 57 pp. (вийшло 79 чч.). У «П.» друкувалися гол. твори укр. письм., які жили в Арґентіні, і переклади; ред. А. Галан, І. Качуровський.


Поросся, територія на Правобережжі на півд. від Києва між pp. Стугною на півн. та Россю на півд. У ранню добу укр. історії П. було заселене полянами. За Володимира В. під натиском печенігів населення П. переселилося за Стугну, яку Володимир В. укріпив валами. Ярослав Мудрий, використовуючи послаблення печенігів, пересунув оборонну лінію на півд., збудував вали на р. Росі й кілька укріплених городів (м. ін. Юр’їв, названий так від христ. імени Ярослава) та одночасно з цим намагався заселити П., зокрема поселив тут багато поль. полонених. В наслідок половецьких нападів П. знову запустіло. Щойно на поч. 12 в. П. почало відроджуватися. 1103 р. після переможного походу на половців кн. Святополк вивів з половецького степу ватаги печенігів і торків, що були тоді підвладними половців, і використав їх для нової колонізації П. Упродовж 12 в. половці ще кілька разів нападали на П., але вже не мали сили опанувати його. Важливішими городами П. того часу були Василів, Тереполь, Заруб, Торчеськ, Витичів і Канів. Після тат. навали П. в іст. джерелах не згадується.

М. Ж.


Порт Артур (Port Arthur), м. над Горішнім оз. в півд.-зах. частині провінції Онтаріо (Канада). П. А. разом з суміжним м. Форт Вільям творить тепер об’єднану міську громаду Тандер Бей (Thander Bay), 93 000 меш. (1961), у тому ч. 9 600 українців; вивіз пшениці (велетенські елеватори), пром. осередок. Українці, перев. портові робітники, стали поселюватися в м. на поч. 20 в.; численні укр. установи. 4 укр. церкви: 3 кат. і 1 правос.

[Порт Артур (Port Arthur), Тандер Бей (Thunder Bay). — Виправлення. Т. 11.]


Портнов Григорій (* 1906), мистецтвознавець, автор монографій: «Николай Семенович Самокиш» (1953), «Василий Ильич Касиян» (1957), «Изобразительное искусство Украинской ССР» (1957; разом з Л. Владичем), «Володимир Михайлович Костецький» (1958), «Укр. радянське мистецтво 1941 — 1956 років» (1966), ст. про розвиток сов. пляката на Україні та ін.


Портрет, мист. зображення конкретної людини або групи осіб у малярстві, скульптурі, графіці, мозаїці, коляжі й мист. фотографії. П. виконуються на всю постать, доколінні, допоясні, погрудні й самої голови. Поряд індивідуальних, є П. подвійні й збірні, введені в композицію різних жанрів, а також автопортрети. Особливою відміною П. є мініятюра. З П. бл. пов’язана карикатура.

На Україні П. відомі вже з 4 в. до Хр. з гробниць у Херсонесі й у скитській скульптурі. З княжої доби (11 в.) збереглися монументальні фундаторські П. церк.-рел. типу на фресках собору св. Софії у Києві, у мініятюрах з «Ізборника Святослава» і в «Трірському псалтирі» та умовні, ґравіровані П. на княжих монетах. У 12-15 вв. передвісниками П. можна вважати ікони Дмитрія Солунського (в мозаїці), св. Антонія і Теодосія Печерсысих (на Печерській Богоматері), П. кн. Юрія Львовича на печатці й мініятюри в рукописному «Сказанії про Бориса і Гліба», повторені у копії з 15 в.; поза межами України настінні П. (короля Яґайла) у Свято-Троїцькому костьолі у Любліні роботи укр. майстра Андрія (1418). Ці зображення були скорше ідеалізовані чи синтезовані П. осіб, декорованих одежею, але вони важливі як документ, що зберіг заг. риси облич та типовий для доби одяг.

У процесі розвитку П. на Україні, що з 16 в. виступає вже як окремий жанр у мистецтві, найдовше втримався і розвинувся тип церк.-рел. П.: ктиторський, нагробний, натрунний і вставний. Крім настінних ктиторських П.: І. Манастирського (кін. 17 в.; Кирилівська церква), П. Могили (у церкві Спаса на Берестові), М. Вишневецького (в Густинському манастирі), кількадесят П. донаторів у Києво-Печерській Лаврі (серед ін. кн. Острозьких, Вишневецьких, Гольшанських, Б. Хмельницького, І. Мазепи), 10 П. князів (Володимира Великого, Бориса, Гліба, Ярослава Мудрого, Всеволода й ін.) на стінах Миколаївського приділу Софійського собору (з 18 в.) і подібної серії у церкві в Нискиничах на Волині та ін., найчастіше мистці малювали П. донаторів, включені у групові сцени на храмових іконах: Розп’яття (з П. Л. Свічки), Успення (П. Скоропадського, Мазепи, Полуботка), Покрови (І. Скоропадського, Т. Прокоповича і групи коз. старшини та їх дружин у Покровській переяславській церкві; П. Сулимів, Войцеховичів й ін. у Сулимівці; П. Калнишевського з Низовим товариством при повній зброї і з коз. арматурою на Покрові з Никополя й ін.). Завдяки цим іконам збереглася ціла ґалерія П. місц. діячів доби кін. 17 — кін. 18 вв. і їх одяги.

У добу укр. ренесансу 16 — 17 вв. поширилися нагробні П., скульптурні або рельєфні (нагробки кн. К. Острозького в Успенському соборі Київ. Лаври, А. Кисіля у Нискиничах, Сєнявських у Бережанах, К. Рамултової в Дрогобичі та ін.), натрунні, мальовані на металевій або дерев’яній, спершу овальній, згодом шестикутній дошці, прибиваній до труни (Львівських братчиків: Папари, Свістельницького, Лянґишівни, подружжя Красовських, Кочубеїв, Сулимів й ін.), посмертні П.-ікони індивідуальні й збірні, з відповідними епітафіями, які висіли у церквах (К. Корнякта і його двох синів — 1630 — 35 pp., І. Домонтовича † 1693, Є. Жоравко з дітьми † 1694, І. і Г. Стороженків та ін.) і вотивні П., т. зв. офірки — переїв, малі образи св. із зображенням покійника самого або з родиною у молитовній позі, або зображення св. з обличчям покійника (Ф. Стефаник, 1618, С. Комарницького, 1657, І. Викоцького, 1677). Ці фолкльорні П., виконані у стилі нар. примітивів, відбивають дуже давні місц. візант. традиції. У 17 в. були відомі також П. мальована на корогвах, які ставилися б. могил перев. військ. (Т. Хмельницького, мабуть, П. Конашевича, що згодом відтворено у ґравюрі у «Вірші на жалосний потреб...» К. Саковича й ін.) та вишивані П. — т. зв. нагробні пелени. У 16 в., поряд церк.-рел. П., на їх базі й частково у взаємодії з портретним мистецтвом Зах., розвинувся тип світського П. Його найбільший розвиток і вироблення власного стилю припадає на 17 — 18 вв., коли стало модою замовляти власні й родові «контрефекти» чи коз. «парсуни». До найкращих П. того часу належать П. гетьмана І. Самойловича (1674), полк. М. Миклашевського (1706), отамана Д. Єфремовича (1752), ген. обозного Дунина-Борковського, ген, Т. Грекова, полк. Ю. Дарагана та найтиповіший — Г. Гамалії; з жін. — Т. Паліїхи, П. Сулими й ін.; на них портретованих зображено у пишному вбранні з усякими атрибутами їхнього стану. З цієї доби походить велика кількість П. духовних осіб. Їх колекції до війни і революції зберігалися у Київ. Лаврі, соборі св. Софії, Михайлівському, Видубецьксму та василіянських (до 1939) манастирях, у митрополичому будинку Києва, архиєрейських домах Полтави, Чернігова та єпископських палатах Львова і Перемишля (серед ін. П. пензля Л. Долинського: М. Гриневецького, А. Ангеловича, М. Гарасевича та ін.) і по музеях та приватних домах. З сел. П. відомий — подружжя Мегеденюків. П. того часу мають велику іст.-побутову вартість. Вони, побіч своєї пишноти, зберігають зрівноважений спокій лінійної ритміки, типовий для укр. П. взагалі. Сюди належать також портретні ґравюри, серед ін. укр. гетьманів роботи Л. і О. Тарасевичів, Н. Зубрицького, І. Щирського, І. Мигури, Д. Ґаляховського, Г. Левицького й ін.

Довгий час авторами П. були манастирські майстрі-іконописці, що культивували у портретному мистецтві традиційну площинну манеру від фресок княжої доби (напр., Т. Паліїхи, Д. Єфремовича). Течії реалістичної (діда І. Гудими) і натуралістичної манери (П. Полуботка, Г. Кульчицької) проникали на Україну (зокрема на Лівобережжя) через своїх цехових майстрів і чужих з Голляндії, Німеччини, Італії, через Польщу шляхом на Львів і через Вільну (гол. в другій пол. 17 в.), але у зустрічі з місц. традиціями вони набирали спрощених рис і стилізації.

До пол. 18 в. майстрі П. своїх творів перев. не підписували, і до нас дійшли тільки нечисленні прізвища портретистів: М. Петрахновича, І. Рутковича, О. Ляницького, О. Білявського, Т. Веселовича, І. Паєвського, майстрів Самуїла, Андрія та ін. З другої пол. 18 в. кращі мист. сили України працюють у Петербурзі, туди переносять нац. традиції і досягнення майстрів укр. П. 16 — 18 вв., що стало основою і зумовило успіх петербурзької школи, а слідом за тим розвиток портретного мистецтва всього Сх. Европи. До найвизначніших проф. портретистів того часу в Петербурзі належать Д. Левицький і В. Боровиковський, майстрі укр. клясицизму, а з їх досвіду скористався і Т. Шевченко, основоположник нового укр. П. (П. Маєвської, Є. Кейкуатової, П. Куліша, автопортрети).

Згодом, з розвитком фотографії, П. поступився ін. малярським жанрам, проте його культивували всі кращі майстрі України: Т. Яхимович, М. Ґе, І. Рєпін, П. Мартинович, Ф. Красицький, І. Труш, О. Новаківський, М. Жук, О. Мурашко, Ф. Кричевський, А. Петрицький, Ю. Нарбут (у графіці й коляжі), І. Падалка, М. Азовський, О. Шовкуненко та ін. На еміґрації після другої світової війни відомі як портретисти Я. Гніздовський, М. Дмитренко, М. Левицький, З. Онишкевич. В УССР після другої світової війни широке застосування має офіц. П. урядових осіб і «героїв», часто мальованих за заздалегідь затвердженими зразками або з фотографій (В. Костецький, М. Божій та ін.). У скульптурному П. 20 в. працювали М. Паращук, О. Архипенко, С. Литвиненко, Л. Молодожанин. Для реалістичної скульптури сов. України типові П. дали О. Ковальов, М. Лисенко, В. Бородай, В. Клоков, Д. Крвавич, І. Гончар, Е. Мисько. В. Зноба й ін. В. Масютин дав серію (64) П. іст. постатей на медальйонах, від кн. Ольги до С. Петлюри.

Література: Лазаревсхий А. Старинные малороссийские портреты. КСт., т. 11, ч. 5. К. 1882: Sokołowski M. Sztuka cerkiewna na Rusi i na Bukowinie. Kwartalnik historyczny. Л. 1889; Кондаков Н. Изображение русской княжеской семьи в миниатюрах XI в. П. 1906; Модзалевский В. Малороссийский родословник. К. 1910; Широцький К. Дещо про давні портрети. Сяйво, ч. 7 — 9. К. 1814; Широцкий К. Очерки по истории декоративного искусства Украины, т. І. Художественное убранство дома в прошлом и настоящем. К. 1914; Голубець М. Укр. малярство XVI — XVII століть під покровом Ставропігії. Л. 1920; Голлербах Е. Портретная живопись в России XVIII века. М. — П. 1983; Щербаківський Д. та Ернст Ф. Укр. портрет. К. 1925; Овчинникова Е. Русский портрет XVII ст. М. 1947; Dobrowolski T. Polskie malarstwo portretowe. Ze studiów nad sztuką epoki sarmatyzmu. Кр. 1948; Білецький П. Укр. портретний живопис XVI — XVIII ст. К. 1989.

С. Гординський


Порука, інститут договірного права, за яким поручник (ручитель) зобов’язується виконати угоду, якщо цього не зробить боржник. У давньо-укр. карному праві була відома кругова П., за якою громада брала на себе відповідальність за злочин, вчинений на її території або її чл., тотожности якого не встановлено (див. Верв).


Порукавичне, на Гетьманщині оплата місц. адміністрації при продажу майна, будинків, при оренді, розпродажі алькогольних напоїв тощо.


Поручник, 2 або 3 старшинський ступінь; П. командує чотою або сотнею. Див. Ранґи військові.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.